Центр гуманітарної освіти

Національної академії наук України

Львівський банківський інститут

Національного банку України

Предмет і проблематика
філософії

Навчальний посібник

За загальною редакцією
М. А. Скринника і З. Е. Скринник

Львів 2001
 Автори:
Михайло Скринник – канд. філос. наук, доц. (ч. І, розд. 4, 7,8;
ч. ІІ, розд. 1, 3, 7, 9, 10, 12)
Зоя Скринник – канд. філос. наук, доц. ( ч. І, розд. 9; ч. 2,
розд. 2, 3, 11)
Анатолій Карась – канд. філос. наук, проф. (ч. І, розд. 1, 2)
Андрій Пашук – д-р філос. наук, проф. (ч. І, розд. 5)
Олег Сичивиця – д-р філос. наук, проф. (ч. ІІ, розд. 5, 8)
Ігор Захара – канд. філос. наук, доц. (ч. І, розд. 4, 5)
Людмила Рижак – канд. філос. наук, доц. (ч. ІІ, розд. 4, 6, 8, 9, 12)
Володимир Кондзьолка – канд. філос. наук, доц. (ч. І, розд. 3).

Рецензенти:
Мельник В. П. – доктор філософських наук, професор, декан
філософського факультету Львівського національного університету
ім. І. Франка.
Лисий В. П. – доктор філософських наук, професор кафедри філософії
Львівського національного університету ім. І. Франка.

Львівський банківський інститут, 2001

 М. А. Скринник
 З. Е. Скринник

ISBN 966-7330-28-1
 ЧАСТИНА І

ПРЕДМЕТ ТА ПРОБЛЕМАТИКА КЛАСИЧНОЇ

ФІЛОСОФІЇ
 РОЗДІЛ 1. Філософія, її предмет та призначення

Коло питань: Філософія, її предмет та призначення

Філософія та наука.
Міфологічний та філософський світогляд.
Структура філософського знання.
Визначення філософії.

Можна як аксіому взяти твердження, що філософія – специфічне

знання. Якщо знання, якими користується людина у своїй діяльності,
згрупувати в окремі види, то серед них можна виділити: предметно-
практичне, чи то інструментальне, знання (як сукупність умінь, навичок у
конкретній матеріально-виробничій чи побутовій сфері); художньо-
образне знання, що стверджує себе в мистецтві, літературі, музиці;
наукове знання, що передовсім постає для нас в освітніх дисциплінах,
ученнях, теоріях, концепціях тощо; філософське, або софійне, знання зі
своїми специфічними особливостями. Кожен з людей є носієм таких видів
знань, але кожен володіє ними різною мірою.
Щоб побачити, де і в який спосіб існує філософське знання та в чому
себе виявляє, звернімося спочатку до найдоступнішого – поезії. Так, на
початку 20-х років XX ст., у час карколомної зміни соціальних подій,
наростання людської драми і суспільного схематизму, поет Євген
Плужник писав:

“Відірвалися від днів слова,

В’януть собі по книжках, а у днях –
мов у темному лісі!
Радість у мене нова:
Дощ осінній по стрісі.
Брешете ви, кому ясно усе!
Перед мрією всі ми ниць!
Дні! Який це музей
Дрібниць!

Це правда, кожна людина живе власним життям, отими щоденними

дрібницями, зі своєю поведінкою, вчинками. Цим вона творить свій
життєвий світ, своє особисте щастя.
Та попри неповторність людей і долі кожного існують речі, які є
спільними для всіх. Одну таку річ ми вже згадали – щастя. Давні індійські
мудреці понад три тисячі років тому вважали, що на світі є одна
непереможна сила, властива для людей і Всесвіту. Ім’я її – радість.
Радість є нездоланною внутрішньою потребою духу людини. Якщо
радість зникає з життя, то йде з життя і людина.
Що то – радість? Очевидно, що це не “дощ осінній по стрісі”. Це стан,
надто значний для людини, значніший за все, що існує навколо неї як
даність від її народження. Це є стан, яким неможливо заволодіти через
нагромадження, у спадок чи за гроші. Це є стан, в якому людина
привносить до світу дещо нове, частку самої себе, свого існування. Радість
є станом творення і самотворення.
Від чого ж залежить життя в радості чи без неї? Очевидно, залежить від
поведінки, від стилю вчинків. Стиль вчинків є водночас стилем радості.
Отже, скільки людей, стільки й стилів..? У чому ж тоді полягає розумна
поведінка? Або що таке людський розум? Ще в давнину люди назвали
найвищий тип розуму мудрістю. Вважалося у Стародавній ахейській
Греції, що істинно мудрим є тільки Бог. Людина ж прагне до мудрості і,
щонайбільше, – може її любити. “Любов до мудрості” звучить по-
давньогрецькому як “філео” і “софія”. Отже, філософія, за первісним
задумом, має допомогти віднайти радість життя, яку людина сприймає як
щастя. Щастя – це передовсім уміння жити мудро, що означає вміння
віднайти й зберігати духовно-душевну рівновагу через гармонізацію
стосунків зі світом природи та людей. Таким чином, ми ознайомилися з
першим значенням мудрості – це вміння людини гармонізувати свої
стосунки з життєвим світом. Філософські течії, напрями, школи,
концепції, що своїм завданням ставлять розробку шляхів, способів такої
гармонізації, вважають філософію “мистецтвом жити”.
Термін “мудрість” філософія використовує ще й в іншому значенні. Так, Філософія –
“мистецтво
давньогрецький філософ Платон говорить про “геометрію та інші жити”
філософії”. Тобто під філософією тут слід розуміти будь-яке
систематизоване знання про світ. Філософія у цих двох своїх іпостасях
постає у VII – VI ст. до н. е.
У наукових суперечках з приводу виникнення філософії існує кілька
підходів. Найпоширеніший з них – так званий гносеогенний підхід. У його
контексті вважають, що філософія виникає внаслідок простого
кумулятивного нагромадження суспільством достовірних знань. Однак
накопичення знань автоматично не призводить до виникнення
філософського мислення, хоч, безперечно, достовірні знання є однією з
передумов філософії. З другого боку, показовим є факт наявності
достатньо розвинених достовірних знань, наприклад, геометричного
характеру, вже у світогляді єгиптян. Більше того, до VII ст. до н. е.
світогляд пересічного “єгиптянина” був значно складнішим за світогляд
пересічного грека, але це не призвело до утворення філософії в
Єгипетських Царствах.
Ще однією важливою прикметою виникнення філософії є паралельне
становлення демократичних норм політичного життя в полісній Греції і
недеспотичних політичних структур в Індії, Китаї. Тобто становлення
філософії відбувається в процесі раціонально-практичного
самоствердження людини у світі. Воно базується на потребі вибору
власного вчинку та поведінки, що спрямовує її на пошуки універсальних
засад життя. Закладаються світоглядні умови для диференціації не тільки
поведінки, а й такої діяльності індивідів, яка за своїми результатами дає
різні наслідки практичного, громадського й особистого значення.
Сукупність індивідуально значущих результатів діяльності виявляє нові
смислові явища життя. Усвідомлюється відмінність природи і суспільства,
тіла та духу. Відбувається збагачення суспільства шляхом прирощення
смислових орієнтирів діяльності – збагачення, яке полягає у прирощенні
знань, матеріальних речей, створених руками людини, суспільній
організації громади, появі мистецьких творів.
Прирощення знань здійснюється не лише як збирання емпіричних
відомостей про природу, але й як заглиблення в духовно-моральний світ
людини. Роздуми, засновані на морально-духовній проблематиці життя
людини, постають роздумами філософськими, зверненими до пошуку
мудрості. Звідси поширене в античності розуміння філософії як
“мистецтва життя” (Сократ, Платон, Цицерон).
Філософські роздуми закладають основу для пошуку особистого змісту
поведінки і життя, є засобом прирощення змісту і вибору власної позиції в
житті, тобто такої позиції, котра не потребує чужої підтримки і
зовнішнього опікунства.
За висловом одного із найвизначніших мислителів в історії людства І.
Канта, для кожного з людей філософські роздуми розпочинаються
принаймні з трьох важливих світоглядних питань: “Що я можу знати?”,
“Що я повинен чинити?”, “На що я можу сподіватися?”
Філософське мислення стає умовою інтелектуальної просвіти для
людини і спонукає її вийти зі стану “неповноліття”, в якому кожна людина
перебуває до певного часу, а дехто залишається в ньому назавжди. З цього
приводу актуальними для нас залишаються міркування І. Канта:
“Неповноліття означає неспроможність користуватися власним розумом
без керівництва когось іншого. Такий стан виникає тоді, коли бракує не
розуму, а лише рішучості й відваги… Отже,… май відвагу користуватися
власним розумом!
Люди охоче лишаються впродовж цілого життя неповнолітніми, а все
через власні лінощі й боягузтво. З цієї самої причини інші отримують
змогу доволі легко накидати їм своє опікунство. Це ж бо так зручно бути
неповнолітнім!..”
Скинувши ярмо неповноліття із самих себе, люди “почнуть
розповсюджувати навколо себе дух розумного поцінування власної
вартості і розважливого погляду на покликання кожної людини.
(Просвіта) не потребує нічого, окрім свободи… а саме: свободи
публічно користуватися за всіх обставин своїм власним розумом”1.
Роздуми над природою розуму є одним із головних призначень
філософії. Так, зокрема, вважав інший видатний філософ ХІХ ст. Г. Ф.
Геґель. Він писав, що завдання філософії полягає в тому, щоб осягнути те,
Філософія –
що існує, що є, “адже те, що є, – є розум”. Тим самим філософське роздуми
мислення відрізняється від повсякденного, притаманного нерозвиненому над
розумові, коли світ сприймається на рівні почуттів, бажань і помислів. У природою
розуму
1
Кант І. Просвітництво //Всесвіт. – 1989. – № 4.- С. 135.
межах такого розуму пересічна людина приймає за реальний світ витвори
своєї свідомості. Філософія ж розпочинається з розуміння нетотожності
світогляду, свідомості і світу.
Зі змісту двох значень мудрості вимальовується предмет філософії,
тобто те, на що вона спрямована, а саме – на з’ясування стосунків між
людиною та світом. Тобто її предметом є багатозначне відношення
“людина – світ”.
Саме в цьому відношенні й постають відмінні особливості Особливості
філософського знання. Цей вид знання відрізняється від інших філософсько-
всеохоплюючою спрямованістю, це найширше знання і його го знання

найважливішою ознакою є загальність. З цього приводу Ф. Ніцше

зауважив, що філософ прагне, щоб у ньому пролунав загальний відгомін
світу з тим, аби виявити та передати його за допомогою понять. При
порівнянні філософського та наукового знання вже ця сентенція Ф. Ніцше
виразно вказує на деякі їх спільні та відмінні ознаки. Спільним є те, що
філософське та наукове знання передовсім мають поняттєвий характер.
Окрім того, і там і там знання систематизоване й предметне. Але
предметність філософії має свої особливості. Для кожної конкретної науки
її предметом є вузька ділянка дійсності і це, зазвичай, зафіксовано в самій
назві науки: географія, зоологія, фізика, мінералогія тощо. Філософія ж є
знанням, що розглядає відношення між людиною і світом у цілому.
Філософське знання світу в цілому, окрім загальності, відзначається
суцільністю (тотальністю), тобто світ у цілому філософія розглядає у
взаємовпливах, взаємозв’язках усіх речей, явищ дійсності, мислить про
них з погляду цілості та єдності. Світ з цього боку для філософії постає як
буття, що має такі рівні: буття природи, буття суспільства, буття людини.
Якщо ж у поле дослідження філософії потрапляє окрема частина
дійсності, то вона розглядає її під кутом зору тотальності буття природи,
суспільства чи людини, тобто предмет, про який вона говорить,
обов’язково має перебувати в окресленому відношенні до цілості,
тотальності. Так, хоча біологія іменує себе наукою про життя, вона все ж
вивчає тільки окремі життєві процеси й у силу специфіки свого предмета
не пов’язує її у цілість, тобто не розкриває, чим є саме життя.
Але ж кожна окрема людина переживає саме цілість життєвих процесів
і прагне зрозуміти, чим є життя як таке. Тому питання цілісності,
тотальності життєвих процесів належить до царини не біології, а
філософії. Аналогічно, історичні науки описують історичні події, факти,
історичних осіб у певному часовому відрізку, але вони не можуть схопити
і передати дух історичної доби. Для цього слід звернутися до філософії
історії, соціальної філософії та філософії культури.
Однак важливо наголосити, що ознаки загальності і суцільності
філософського підходу зовсім не свідчать про його виключну
абстрактність. Навпаки, кажучи словами Геґеля: “філософія, властиво,
цілком протилежна до абстрактного, вона просто-таки є боротьбою з
абстрактним” і в цьому значенні є “найінтимнішою глибиною духу”.
 Філософія від окремих наук відрізняється мірою проникнення в
глибини буття природи, суспільства, людини, тобто прагне дістатися
остаточних підвалин, чи то коренів буття, які, безумовно, лежать у
позадосвідній сфері, іншими словами – філософське знання прагне
проникнути в сутність буття. Це є третьою специфічною ознакою цього
знання. Окремі ж науки своє завдання вбачають у проникненні в сутність
процесів певної частини дійсності за допомогою формулювання законів у
галузях, наприклад, хімії, фізики, геології тощо. Питання ж сутності буття
у філософії є питанням про універсальну основу світу, першопричину,
першооснову існування речей, явищ, яку у філософії називають
субстанцією.
Щоб знайти своє місце у світі, людина покликана витворити цілісний
образ світу – цю потребу й задовольняють такі характеристики
філософського знання, як загальність, тотальність та спрямованість на
сутність буття. Вони стають основою його четвертої особливості –
світоглядності.
Знання про світ як ціле у своєму формуванні проходить таких два рівні:
образний і поняттєвий. Образний рівень – це знання окремих,
індивідуальних предметів, явищ без виділення в них загальних, істотних
рис, які б стосувалися певного роду чи класів предметів. Філософія – це
поняттєве знання, де домінуючими стають саме загальні, істотні ознаки
класу певних речей, явищ дійсності.
Процес формування знання про світ як ціле відбувається за такими Світогляд,
етапами: світосприйняття як сукупність уявлень про світ, світобачення його
як сукупність поглядів людини на світ на основі світосприйняття (погляд – структура
та сутність
це результат пізнання, що містить у собі ставлення до природних та
соціальних речей, явищ), світорозуміння – логічне пояснення світу на
основі світобачення.
Результатом такого поетапного формування знання про світ є
систематизований комплекс поглядів у формі зразків, оцінок, ідеалів,
принципів, переконань, життєвих програм, що забезпечують їх цілісність
та вибір людиною свого місця у світі.
Такий комплекс ставлення до світу включає в себе логічно-
раціональний компонент, волю, віру, інтуїтивно-несвідоме ставлення. Ця
система поглядів торкається всіх сфер життєдіяльності людей. У неї
входять природничо-наукові знання, соціально-політичні, економічні,
знання зі сфери моралі, культури, релігії. Усе це й становить зміст
світогляду. Його можна визначити як систему поглядів людини на світ
та її місце у світі.
Кожна історична доба має свою специфічну систему поглядів на світ.
Тому говорять про світогляд доби Середньовіччя, Нового часу, доби
Просвітництва, романтизму тощо. Кожна людина своєї історичної епохи
виражає світогляд у формі світосприйняття, світобачення, світорозуміння.
Тому ці етапи формування світогляду ще називають його структурними
елементами.
 З історичного погляду, світогляд поділяють на міфологічний, релігійний
та філософський. Особливо важливо розглянути міфологічний світогляд,
оскільки його становлення пов’язано з формуванням моделей сприйняття
світу в різних культурах та із творенням символіки національних культур.
Міфологічний світогляд – система образного знання про світ, що
виражене сукупністю міфів. Міф – оповідь про життя та вчинки істот або
героїв, пов’язаних з вищими силами й наділених надприродними
здібностями та властивостями. Образи міфу несуть у собі закодовану
модель сприйняття світу та поведінки.
Первісні параметри складаються через слово, мову, мовлення і
мовленням означений світ. Такий світ постає як міфологічний, заданий
промовлянням і називанням речей іменами.
Твориться міфологічний світ імен і речей, не здиференційованих між
собою, не поділених на живі і мертві, одухотворені і тілесні. Цей світ існує
для людини як справжня дійсність, як єдиний світ мислення і речей. Речі,
такі звичні для сучасного розуміння як недуховні, неживі, для розуміння
міфологічного існують поза дуалізмом речей та ідей. Тобто поділ світу на
духовний і тілесний для мислення міфологічного невластивий.
Важливо розуміти, що з погляду внутрішньої міфологічної свідомості
міф жодним чином не є вигадка і фантазія, він є актуальною конкретною
реальністю життя. Для творення міфу не потрібно якихось значних
інтелектуальних зусиль. Його реальність постає із чуттєво-емоційного
напруження й існує в символічній формі як реальність життєтворної
чуттєвості. Наприклад, смисл ритуального спалення солом’яного опудала
Мари або ж утоплення опудала Купали в купальську ніч не потребує
особливого втручання для розуміння цього дійства.
Образ міфу не потребує емпіричних і раціональних доведень. Власне,
міф не потребує доказів узагалі. Тому він не терпить нічого випадкового,
неповторного, видуманого, він є байдужим до логічної суперечності і
критичності мислення.
Засобами міфологічного світосприйняття і тлумачення є все, що
засноване на чуттєвості: кольори, запахи, звуки, жести, форми поведінки
тощо. Міфологічним є не просто світогляд, а й світовідчуття, тому він
виражається у відповідних діях.
Через специфічні дії у формі ритуалу переживається єдність “людина –
світ”. Це переживання в архаїчному суспільстві має значення сенсу, мети
життя. Ритуал завжди здійснюється в спільноті і через спільноту, він є
виразом її прагнення бути в гармонії зі світом, залучати вищі сили до
співпраці з людиною, брати їх до себе в союзники. Ритуал є надзвичайно
ефективним способом утримувати порядок у життєвому світі спільноти й
переконати кожного індивіда в його упорядкованості. Адже така
впорядкованість дає чуття безпеки, внутрішньої рівноваги. А тому ритуал
призначений поновлювати світовий порядок, він супроводжує всі важливі
події в житті спільноти.
 У ритуалі виразно проглядається, що міфологічному світоглядові
притаманна містика й магічне ставлення до світу. Містика – це відчуття
світу вищих сил, прагнення в нього ввійти та спосіб життя, що
намагається його відтворити. Магія – це дія або сукупність дій, що
базуються на залученні вищих сил для впливу на вчинки, поведінку людей
у реальному світі. Наявність вищих сил магія вбачає в певних словах,
знаках, діях, предметах, стихіях, космічних тілах. Так, вода є образом
первісного хаосу, з якого твориться світ. Питання щодо світу в міфології –
це питання його творення:
“Як ще не було початку світа,
Та ще не було неба, ні землі,
А лишень було широке море…”2
Вода у слов’янській міфології є праматір’ю всього живого й пройнята
золотим стовпом, що є уособленням вогню. Вогонь і вода при осмисленні
світу природи завжди постають у парі. Вогонь може сходити з неба під час
грози у парі з водою, міфологічне мислення сприймало це як момент
запліднення землі, внаслідок чого вона починає родити.
Вода в міфології слов’ян ще мала значення посередника між світом
щоденним і світом брахманів, краєм, заселеним вищими силами, який
називали Вирієм. У певний історичний період наші предки клали
померлих на пліт чи човен і пускали за водою у край брахманів. Людина
міфологічної свідомості відкидає факт смерті, а вважає її переходом у світ
вищих сил, який географічно не збігається зі щоденним. Ось чому в
українському мовленні “пішов за водою” означає “помер”. Вірування у
Вирій знайшло відбиток у звичаї кидати на Великдень шкаралупки з
крашанок і промовляти: “Пливіть через тумани, де живуть брахмани”.
Особливою магічною силою міфологічна свідомість наділяє вогонь. Він
мав горіти при здійсненні ритуалів, де виконував функцію посередника,
який здатний переміщувати у Вирій усе, що дається в жертву. При
поїданні їжі під час ритуалів першу ложку страви треба було кинути у
вогонь.
Система світовпорядкування в міфологічному світогляді виражена
фігурою світового дерева. Це модель Всесвіту, де для кожного явища,
предмета, істоти передбачене своє місце. Цей знак світоустрою наявний у
культурах усіх народів Землі. Світове дерево має вертикальну й
горизонтальну структуру. По вертикалі дерево ділиться на три частини –
нижню, що уособлює підземний світ, середню – вона репрезентує земний
світ, і крону, що уособлює світ вищих сил. Горизонтальна структура в
основі дерева вміщує хрест, що вказує на чотири сторони світу, по
стовбуру дерева симетрично розташовані гілки, де розміщені пари
протиставлень: день – ніч, літо – зима, верх – низ, вогонь – вода, чоловік –
жінка тощо. У народному світогляді світове дерево часто ототожнюють з
деревом життя, яке є своєрідною книгою людських доль. Кожен листочок

2
Золотослов. – К., 1988. – С. 48.
дерева уособлює якесь людське життя. Це знайшло вираз у такій
українській загадці:
Стоїть дерево, на дереві – квіти,
під квітами – котел, над квітами – орел,
квіти зриває, в котел вкидає,
квітів не меншає, в котлі не більшає…
(Життя і смерть)
Як бачимо, магічні предмети наділяються у міфологічному світогляді
значеннями, які виражають певні зразки сприйняття світу й набувають
функції символів та вартостей культури. Під символами розуміють форму
передачі духовного змісту за допомогою образу, знаку, фігури, предмета.
Отже, існування людини міфологічного світогляду сповнене значень, Реальний
які мають покров магічної таємничості. До таємниць належить і зміст
започаткування роду чи племені. Ця таємниця пов’язана зі станом міфологічно-
го світогляду
мислення людей архаїчної доби, який називають тотемізмом, коли люди
вважають засновником роду чи племені тварину, що відігравала в їхньому
виживанні провідну роль. Тотемну істоту сприймають як охоронця роду й
вона стає засобом усвідомлення себе як спільноти, що відрізняється від
іншої, наприклад: ми – сини ведмедя, вони – сини змії. Зображення
тварини-предка з часом набуває символічного значення. Одушевлення та
індивідуалізація предметів, явищ зовнішнього світу є для міфологічної
свідомості визначальним способом усвідомлення світу. Оскільки
сприйняття світу через міфи формує образну, а не поняттєву систему
знань, то звідси стає зрозуміло, що міфологічне мислення оперує не
загальними, істотними ознаками речей, а їх індивідуальними
неповторними рисами.
Міфологічному мисленню властивий синкретизм, нерозривна єдність
думки та дії, вони не розділені, як у сучасної людини, котра, зазвичай,
подумає, а потім зробить. Важливою рисою цього мислення є відсутність
сприймання причиново-наслідкових зв’язків між речами, явищами світу.
Окрім того, якщо в мисленні сучасної людини домінує логічне мислення,
то в людини міфологічного світогляду – асоціативне мислення та
мислення за аналогіями підпорядковують собі логічне. Тому в цьому
світогляді розуміння речей, явищ світу не є його раціональним
поясненням, що ґрунтується на поняттях, тут розуміння виходить із
чуттєво-емоційного сприйняття предметів, явищ та їх образів, фігур,
знаків, що наділяються магічно-смисловими значеннями.
Міфологічне мислення настільки вкорінене в психології, що в ньому
має потребу й сучасна людина. Сучасна міфотворчість співіснує з
філософією, з теоріями природничих та суспільних наук, зі сучасною
технологічною цивілізацією.
У ХХ ст. спостерігаємо явище свідомої художньої міфотворчості,
пов’язаної з іменами Д. Джойса, Ф. Кафки, Т. Манна, Х. М. Борхеса, Ж.
Ануя, Ж. Кокто, Т. Уайдлера, Г. Г. Маркеса, М. Булгакова, А. Платонова,
М. Куліша та інших.
 Видається, що одним з можливих пояснень повернення до
міфотворчості є свідоме і несвідоме намагання людства навести лад у
зруйнованих системах етнічних і вселюдських вартостей.
Особливої уваги заслуговує соціально-гуманітарна міфотворчість, яка
знайшла втілення в соціологічних і політичних концепціях і з них
перейшла в соціальну практику, витісняючи собою науковий підхід.
Штучно створені ідеологами соціально-політичні міфи завжди
розраховані на широкий загал, вони паразитують на примітивних стадних
інстинктах людей, а тому надзвичайно доступні для сприймання. До
міфологемних концепцій ХХ ст. передовсім належать “науковий
комунізм”, расизм, нацизм, антисемітизм, шовінізм тощо. У
міфологічному контексті мислення постали деякі нові секти, релігійний
фанатизм, політична нетерпимість, псевдонаукові концепції історії та
суспільства.
Оскільки міфологічна свідомість сприймає зміст міфу та свого мислення
за єдину істинну реальність, то, відповідно, й реальність для такої
свідомості існує як втілення певних міфологем.
У колишньому Радянському Союзі лише за умови максимальної
міфологізації ідеології та свідомості була можлива сімдесятирічна
побудова “світлого майбутнього” через жертвоприношення мільйонів
приречених. Внутрішня готовність приносити в жертву сусіда, друга,
брата була великою міфологічною готовністю до звершення чуда, –
готовність прийняти “сакральну вічність комунізму”. Одним із
центральних міфів, на якому виросла комуністична переконаність, є міф
про всемогутність так званого об’єктивного знання і в даному виразі –
знання, яке пропонувала марксистсько-ленінська теорія. Цей міф
привнесений, зокрема, абстрактним протиставленням знання і віри, з
якого виростав дух атеїзму і матеріалізму. Цей дух у суті своїй мав і має
характер радше язичницької міфології, а не наукового мислення.
Одушевлення речей, явищ природи міфологічним світоглядом породжує
язичницьке світобачення, яке заселяє обшир богами та створює між ними
певну субординацію. У цьому світобаченні ще стерта межа між
міфологічним і суто релігійним світоглядом. Вона чітко виявляє себе з
виникненням монотеїстичних релігій.
Релігійний світогляд – це система символічно-образного знання про Особливості
світ та місце людини в світі. Тут символами постають слово, предмети, релігійного
обряди, храм, його частини, інтер’єр. Важливою особливістю цього світогляду

світогляду є поділ світу на тілесний, земний, і потойбічний. Межею, що

розділяє для людини два світи, є її власна смерть, тоді як для людини
міфологічного світогляду факту смерті не існує. Другою важливою
особливістю цього світогляду є віра в безсмертя душі. Земне життя
релігійний світогляд розглядає як підготовку до потойбічного, суто
духовного. Джерелом духовності є трансцендентний Бог, який для
кожного окремого буття постає Благом.
 Монотеїстична віра є вірою в Єдиного Доброго Бога – Творця. Творення
добра пов’язане з переживанням жертовності людини. Жертва одного
індивіда задля збереження цілого роду є “добра” справа в очах релігійної
свідомості. За своєю спрямованістю ритуал жертвоприношення зовнішньо
покликаний піднести вартість життя, щоправда, не одиниці, а колективу,
роду. Окрім того, існує ще один аспект діяння жертвопринесення –
внутрішній. Він пов’язаний із наявністю іманентної вимоги щодо життя
людини жертвувати деякими власними хотіннями та чуттєвими потребами
задля досягнення вищої мети, що завжди лежить перед людством.
Жертвопринесення в цьому значенні має моральний аспект і виконує
певну моральну функцію, пов’язану із здатністю людини до терпіння і
терпимості, є спонукою до самообмеження або, власне, жертовності.
Проте тільки в релігійному контексті світогляду обряд жертвоприношення
прояснюється як сутнісна людська здатність на самопожертву задля іншої
людини (ближнього). Аскетичний мотив поведінки і життя – свідомий
внутрішній прояв функції жертвопринесення для релігійно і морально
зрілої людини. Для міфологічного ж світогляду самопожертва є
незбагненною і неможливою.
Філософський світогляд, на відміну від міфологічного, – це
теоретично обґрунтована система поглядів на світ на основі логічних
критеріїв.
Якщо особливістю міфологічного світогляду є нерозривна єдність
людини та природи, то філософський світогляд починається з
протиставлення людини до природи і світу. Відношення людини до світу
в міфологічному та релігійному світоглядах виражене питанням його
творення, а у філософському – питанням універсальної основи світу.
До основних чинників філософського мислення слід віднести
акцентування на індивідуальному “Я” та на потребі вибору форми власної
поведінки, формування критичного ставлення до авторитетів.
Піфагор, який уперше назвався філософом у Стародавній Греції,
роздумуючи над природою Блага, не взяв на віру запропоновані
попередниками світоглядні знання. Він підійшов до них з критичною
настановою і переглянув, щоб відділити хибне від істинного. Тим самим
Піфагор розгорнув перед сучасниками ланцюжок доведення, заснованого
на відокремленні в особливий статус світоглядних засад аргументації.
Наслідком розгорненого доведення стала теоретизація всіх світоглядних
знань. На місці попередньої міфологічної злитості зі світом постало
теоретичне відношення до нього. Теоретизація світоглядних знань своїм
наслідком мала виникнення філософії.
На основі особливостей філософського мислення та світогляду можна Структура
вивести означення філософії як теоретично вираженого світогляду. Це філософсько-
го знання
означення вказує, що філософське знання постає з роздумів над трьома
взаємопов’язаними сферами світоглядного відношення людини до світу.
Перше відношення знаходить вираз у питанні: що є світ? Яка його
універсальна основа? А сукупність знань, що дає відповідь на це питання,
становить структурний елемент філософського знання, що отримав назву
онтології.
Друге відношення людини до світу знаходить вираження у питанні:
який світ? Яким способом його можна пізнати? Сукупність знань, яка дає
відповідь на ці питання, становить другий структурний компонент
філософського знання, що отримав назву гносеології (або епістемології).
Третє відношення знаходить вираз у питанні: яке значення мають для
людини речі, явища, інші люди? Сукупність знань, що дає відповідь на це
питання, – третій компонент структури філософського знання, який
отримав назву аксіології.
Онтологія (від грецьких слів: ontos – існуюче і logos – слово, вчення) –
поняття, що означає вчення про існуюче, або вчення про буття взагалі. У
давній історії філософії під онтологією розуміли так звану “першу
філософію”, поняття якої запровадив Арістотель (384 – 322 рр. до н. е.). У
середні віки використовують поняття метафізики як рівнозначне до
онтології. (Термін “метафізика” запровадив Андроник з Родоса (І ст. до н.
е.), видавець творів Арістотеля, на означення праць філософа, що
стосувалися “першої філософії”, яка йшла після фізики. Грецьке “meta”
відповідає латинському “supra” (понад), грец. “physika” – лат. “natura”
(природа), “метафізика” означає “дослідження надфізичної реальності
буття”).
В історії філософії склалося сім основних концепцій онтології. Назвемо
їх дещо пізніше. До основних понять онтології, якими окреслюється
певний вид реальності, належать: “об’єкт”, “предмет”, “річ”, “існує”, “є”,
“суть”, “буття”, а також “час”, “простір”.
Будь-яке пізнавальне наближення до “об’єкта” засновано на визнанні
того, що об’єкт існує, є або має стан перебування, буттєвості.
Термін “буття” вживається у філософії у трьох основних значеннях:
а) як синонім до “об’єкта”, особливо до “існуючого об’єкта”,
“реального”;
б) як синонім слова “все”, тобто на означення найбільшого обширу всіх
існуючих об’єктів, узятих у їх взаємозв’язках, взаємовпливах;
в) на окреслення буттєвості (існування) загального буття або основи
його існування в значенні “субстанції”.
Найскладніша проблема онтології, навколо якої у філософії точиться
найбільше дискусій, полягає в прагненні зрозуміти чинник
конституювання буття і становлення структури буття як цілості.
Термін “річ” позначає у філософії таку категорію об’єктів, що
характеризуються самостійністю існування, автономністю,
індивідуальністю, конкретністю. Важливим питанням щодо природи
речей є питання про те, чи річ є цілком автономною, чи тільки відносно?
Звідки постають властивості речі і чи належать вони своїм речам?
Прихильники цілковитої автономії речей часом займають позицію, яка у
філософії одержала назву “реїзм”. Згідно з цією позицією, речі є єдиними
складниками буття; існують тільки речі, інших об’єктів, окрім речей, не
існує.
Кожна філософська концепція обґрунтовує власну модель речей і
реальності, або буття. Усі такі моделі пов’язані із суперечками навколо
багатозначного поняття “субстанція”.
Термін “субстанція” найповніше в минулому опрацював Арістотель. У
Новий час французький філософ Р. Декарт називав субстанцією таку річ,
яка існує, не потребуючи для свого буття будь-якої іншої речі. У цілому
цей термін вживається на окреслення кількох аспектів буттєвості світу: а)
відносної автономності речей-об’єктів; б) єдності, простоти,
неподільності, самототожності складників буття; в) універсальної
першооснови всього існуючого.
Найскладніша суперечка в онтології точиться навколо проблеми про
природу світу або буття. У ХХ столітті для аргументації щодо цієї
проблеми філософія звертається до результатів досліджень у сучасній
фізиці, астрономії, біології і всього природознавства, а також до всіх наук
про людину. Однак відкритим залишається питання про те, з яких форм
буття складається світ і які з тих форм є для світу субстанційні? Чи
субстанція існує одна, чи їх є множина?
Дискусія щодо субстанційної природи світу призвела до трьох пар
концептуально відокремлених протилежних філософських напрямів
тлумачення буття, що склалися історично:
1. Ствердження існування єдиної субстанції, як самодостатньої засади
всього буття – запроваджує принцип філософського монізму; твердження
про існування у світі двох або більше субстанцій є виявом принципу
філософського дуалізму або плюралізму.
2. В історичному процесі теоретичних роздумів над природою
субстанції почали складатися два протилежні наголоси в тлумаченні
природи субстанції. Один полягав у прагненні виявити субстанційну
основу світу, не обмежуючи людське розуміння чуттєвістю і пов’язаною з
цим заземленістю мислення на речовий, видимий світ. Для такого підходу
наявні знання не визнавалися як самодостатні для пояснення цілості світу,
оскільки не з’ясованим є саме джерело приросту знань та їх істинності. У
контексті такого підходу особлива увага зверталася до поняття духовного
буття, свідомості та реальності ідеального у світогляді і мисленні людини.
Поняття ідеального буття виникло у філософії піфагорійців і в Платона
через потребу виявити загальні підстави істинності, зокрема, абстрактного
математичного числення.
Візьмімо для ілюстрації міркування Сократа, подані Платоном у діалозі
“Гіппій більший”.
У роздумах про природу краси Сократ звертається до Гіппія в бажанні
з’ясувати онтологічні засади прекрасного. Далі відбувається такий перебіг
думок:
Гіппій: Прекрасне – це прекрасна дівчина.
Сократ: Ну а хіба прекрасна кобилиця не є прекрасна?
 Гіппій: Так, і кобилиці в нас бувають прекрасні.
Сократ: Добре, ну а що таке прекрасна ліра?.. А хіба прекрасний глек
не є прекрасне насправді?
Гіппій: І я так думаю, Сократе, прекрасним може бути і глек, тільки в
цілому недостойно вважати його прекрасним порівняно з кобилицею,
дівчиною і рештою прекрасного.
Сократ: Найкраща мавпа є потворною, якщо порівняти її з людським
родом. І найкраща дівчина є незугарна порівняно до роду богів.
Чим же тоді є прекрасне саме по собі? Те прекрасне, яке ніде, ніколи й
нікому не видасться незугарним?
У цьому діалозі фіксується відмінність між річчю, знанням про неї, яке
осягається чуттєво, і знанням про прекрасне поняттєвого плану, яке існує
як інтелектуальна ідея: “чи не буде прекрасне прекрасним завдяки
прекрасному?”3 – запитують Сократ і Платон.
Цей підхід до з’ясування субстанційної природи речей закладає
підстави для роздумів над істотою духовних явищ, розглядаючи їх як
необхідну умову існування самого буття.
Протилежний наголос у виявленні природи субстанції складається під
впливом накопичення дослідних знань, які визнаються єдиною підставою
пізнання і розуміння світу.
Значно пізніше, в європейській філософії XVI – XVIII століть, два
виявлені в античності наголоси в роздумах про природу субстанції
постануть свідомим протистоянням ідеалізму й матеріалізму як
концептуально протилежних напрямів тлумачення структури буття.
Ідеалістичний підхід полягає в підкресленні ролі нематеріальних
(неречових) чинників буття, мислення й активності, тоді як
матеріалістичний підхід проголошує матерію єдиним самодостатнім
буттям. Проте завершено послідовний і радикальний матеріалізм
складається щойно в ХІХ ст. під назвою “діалектичного матеріалізму”, або
“марксистсько-ленінської філософії”. У цьому своєму радикальному вияві
матеріалізм переростає у войовничу, непримиренну щодо інших поглядів
теорію, зрощується з ідеологічним догматизмом і виростає у філософське
сектантство партійно-політичного ґатунку й утопічного характеру.
Головна тема матеріалізму – матерія є самодостатнім буттям і народжує
із самої себе психічне, духовне, свідоме, ідеальне. Але що це за “матерія”,
яка від початку наділена здатністю народжувати свідомість? За таким
міркуванням закінчується будь-яка визначеність понять “матерії”, “духу”,
“свідомості”. Якщо “матерія” у своїх надрах утримує духовне як зародок,
то це вже не матерія у визначенні радикального матеріалізму, а щось
значно загадковіше, що охоплює також духовну сторону реальності.
Матеріалізм, виражений послідовно логічно, зовсім не є філософією, що
протистоїть ідеалізмові, а є, радше, раціональним створенням своєрідної
світоглядної концепції світу, що заснована на раціонально-науковій

3
Платон. Гіппій більший: Діалоги. – К., 1995. – С. 87 – 96
переконаності про всемогутність так званого об’єктивного знання і
пов’язаного з процесом науки економічного розвитку.
3. Ще одна концептуальна особливість тлумачення онтологічної
природи буття полягає в спробі з’ясувати існування досконалості світу,
походження буття і людських вартостей.
Цей аспект проблеми існування субстанції постає як існування або
неіснування безсмертя і Бога. Тобто третій напрям концептуального
осягнення проблем онтології складається через принципи теїзму або
атеїзму.
Філософія нехристиянська або ігнорує поняття Бога, вважаючи його за
нефілософське (релігійне), або конструює власне поняття
“божественного”. Лише в християнській філософії здійснено спроби
узгодження понять філософських з релігійними.
Ядро християнської філософської онтології – взаємовідношення людини
і Бога через осягнення природи, свободи і безсмертя. Якщо в античній
філософії йдеться про безсмертя як про вічність, то в християнській
філософії надається нове значення безсмертю – як союзу з Богом,
запорукою якого є любов.
Теїзм філософський не цілком збігається в історії філософії з теїзмом
релігійним, заснованим на вірі. Це вносить певну відмінність між
розумінням Бога у філософії нехристиянській і розумінням Бога в релігії.
Уже в Платона закладено філософське уявлення про Бога як ідею добра,
що утримує в собі загальну досконалість, усезагальну окресленість світу
як існуючого, і про Бога як Деміурґа, як творчий дух, що згідно зі своїми
досконалими сутностями – ідеями – створює буттєві стани із нествореної,
вічно існуючої матерії.
Критично сприймаючи недосконалість богів міфологічного світогляду,
Платон висуває поняття досконалості самої в собі як ідеального буття.
Водночас, нерадикальна раціональність філософії Платона позначається
на тому, що розуміння ідеального буття зводиться до уявлення про
остаточне джерело добра. Непослідовний теїзм Платона подолав
Арістотель, для якого Бог стає цілком філософським поняттям. Таке
поняття необхідне для з’ясування природи духу небесних світил, Бог
уособлює силу всіх змін, він є першою причиною руху і конечною
засадою різнорідності одиничних субстанцій.
Ще далі в цьому напрямі пішли стоїки. Для них Бог перестає бути
чимось трансцендентним щодо світу, не є ані духом, ані ідеєю, ані чистою
думкою. Радше, сам матеріальний світ є божистим у своїй нескінченності,
вічності й одуховленості, є пройнятий божистим Логосом, розумом. Такий
погляд називається пантеїстичним.
З позиції релігії він розцінювався як погляд атеїстичний. На відміну від
різних філософських концепцій Бога, християнська філософія (св.
Августин, св. Тома Аквінський) прагне узгодити різні підстави
переконань: розуму, досвіду, віри, надаючи перевагу вірі як
першорядному чинникові світоглядного мислення.
 Теологічно-філософська концепція Бога в християнстві істотно
відрізняється від концепції Бога або богів нехристиянських релігій. Бог
усвідомлюється як нескінченний, єдиний, вічний, незмінний, духовний,
особливий, як найвище добро і сила, як творець світу, його сенс і
мудрість.
Гносеологія (епістемологія) є однією з основних царин філософії, в якій
окреслюється проблематика, пов’язана з природою пізнання світу і
трактується у філософії як теорія пізнання (грец. gnosio – знання і logos –
думка, вчення). Гносеологія розкриває відношення знання до дійсності,
з’ясовує можливості правдивого пізнання, ставить питання про природу та
критерії істини.
Уже в античній філософії постало завдання знайти відмінність між
світом реальним, таким, яким він є сам по собі, і світом явищ, доступних
людині в її чуттєвому досвіді. Це завдання залишається головним для
гносеології, а навколо підходів щодо його вирішення постали різні
конкурентні філософські концепції.
Критична оцінка міфологічних світоглядних знань уже в перших
філософських концепціях спричинила роздуми про природу знання
автентичного, на відміну від знання уявного, видимого. Виникло
усвідомлення відмінності між “реальністю” і “явищем”, буттям і знанням
про нього. Увагу було звернено на аналіз чуттєвого характеру пізнання, як
такого, що постачає первинну інформацію для мислення і світогляду.
Одними з перших філософів, що зайнялися дослідженням ролі чуттєвого
сприйняття в процесі утворення правдивих знань, були: Емпедокл,
Демокріт, Протагор, Платон, Арістотель, софісти і стоїки.
В історії філософії традиційна проблематика теорії пізнання склалася
навколо з’ясування структури та вартості людського пізнання. До
структури пізнання належать: об’єкт пізнання, суб’єкт пізнання, чинники і
засоби пізнання.
У цілому можна виділити класичну філософську проблематику
гносеології:
1. Проблеми природи суб’єкта пізнання: що таке розум, інтелект,
чуттєвість; роль та структура суб’єктивних чинників пізнання.
2. Що таке пізнання, у чому полягають його джерела, як відбувається
приріст знань, інформації? Залежно від позиції з цієї проблеми у
філософії склалися протилежні підходи: емпіризм й апріоризм,
раціоналізм та ірраціоналізм.
3. Проблеми вартості пізнання: природа істинності знання;
визначення істини та хибності, умови досягнення істини та її критерій.
4. Проблеми змісту та форми існування істинних знань: взаємозв’язок
мислення, свідомості, мови; логічна природа мислення, понять, суджень,
теорій.
5. Проблеми природи переконання, доведення, аргументації; чи існує
різниця між переконаннями науковими і ненауковими, у чому вона
полягає.
 6. Проблеми глибини й вичерпності пізнання та природа об’єкта
пізнання: поняття явища, факту, суті, ідеї тощо; агностицизм й умови
істинності; що таке зовнішній світ, суперечка реалізму з номіналізмом про
природу понять.
7. Проблеми дослідження психологічних, логічних, методологічних і
лінгвістичних засад, чинників пізнання, проблема наукового та
ненаукового пізнання; що таке наука, її можливості і межі.
Залежно від концептуального тлумачення основних проблем
гносеології, в історії європейської філософії Нового часу склалися головні
лінії гносеологічних підходів до пояснення світу: апріоризму та
емпіризму.
Апріористичний підхід заснований на тезі, що автентичне (правдиве)
знання має характер суто розумовий, не потребує відчуттєвих вражень і не
залежить від досвіду (а priori – до досвіду). Цей підхід бере витоки ще у
філософії піфагорійців, Парменіда і Платона. Отримав розвиток у
філософії Декарта, Ляйбніца й особливо – І. Канта.
Р. Декарт переконував, що повнота та істинність знань дається
виключно самим суб’єктом пізнання засобами інтелектуальної інтуїції як
основи мислення і свідомості.
Визначення свідомості і мислення як єдиної безсумнівної сфери буття
призвело до постановки проблеми про існування світу трансцендентного,
такого, що існує поза свідомістю людини і людським пізнанням. Це
радикально вплинуло на подальшу долю європейської філософії.
Під впливом Декарта в Новий час утверджується розуміння теорії
пізнання як першої філософської науки.
І. Кант піддає аналізові природу розуму і мислення людини, критично
відкидаючи концепцію пізнання як пасивного відображення (копіювання)
зовнішніх речей. Він висуває думку, що природа пізнавального заблуду
криється в некерованому перенесенні наших способів сприйняття та
осмислення речей на саму річ. І. Кант вважав, що апріорні форми
активності розуму не виникають під впливом досвіду, а випереджають
досвід, створюючи умови для нього, і визначають його структуру
засобами часово-просторового сприйняття і категоріального мислення.
Емпіричний підхід до пояснення світу бере початок від Протагора та
софістів і приходить у ХХ століття, зокрема, через позитивізм. Згідно з
ним, будь-які знання завжди мають чуттєве походження; а те, що в
мисленні людини виходить за межі чуттєвого сприйняття, має характер
суб’єктивний, умовний і хибний. У Новий час Ф. Бекон уперше
сформулював загальні постулати емпіризму: спостереження, експеримент
та індуктивний метод мислення як підстави наукових знань.
Д. Локк (1632 – 1704) уперше опрацював проблематику теорії пізнання
як самостійної філософської дисципліни. Він критично ставився до
апріористичної концепції пізнання і прагнув довести, що розумові знання
виводяться генетично зі змісту чуттєвого досвіду. "Немає в розумі нічого,
чого попередньо не було б у відчуттях" – основна теза цієї концепції
(такий погляд називається сенсуалізмом, лат. sensus – відчуття). Проте
Локк не є послідовним і, міркуючи над природою розуму і свідомості, він
стверджував, що безпосереднім предметом розуму в усіх його думках і
помислах є завжди його власні ідеї. Така позиція в теорії пізнання веде до
феноменалізму, тобто погляду, що безпосереднім предметом (об’єктом)
пізнання є виключно іманентні явища розуму; і позарозумова дійсність
може даватися для пізнання не інакше, як за посередництвом
репрезентуючих її розумових явищ.
Дещо пізніше Дж. Берклі, видатний англійський мислитель, буде
стверджувати про неможливість доведення того, що ідеї є відбитками
зовнішнього речового світу і виражають його фізичну, предметну
природу, незалежну від людського духу. Визнаючи відчуття умовою
пізнання, Берклі вважає, що засобом відчуття неможливо пізнати істинні
характеристики предмета. Така постановка питання викликала в
гносеології проблему агностицизму. У філософській літературі упродовж
тривалого часу прийнято трактувати агностицизм як цілковите або
часткове заперечення можливості істинного пізнання світу.
Одначе слід підкреслити, що агностицизм у теорії пізнання ніколи не
постає як безпідставне і радикальне заперечення можливості пізнання
світу.
Позиція агностицизму викликана: а) перебільшенням ролі емпіричної
методології в пізнавальному пошуку людини та абсолютизацією
раціонального і наукового прогресу; б) прагненням надати більшого
значення неемпіричним і нераціональним чинникам пізнання,– духові,
інтуїції, вірі.
Зауважимо, що спостереження про те, що знання даються чуттями, саме
по собі не належить до філософських. Ще Соломон у давнину
висловлював міркування, що людям з розбещеною душею вуха й очі не
приносять правди. Філософський підхід розпочинається із спроби
доведення істинних шляхів пізнання. Наприклад, Платон пропонує
висновок, що не око бачить, не вухо чує, – а тільки душа бачить оком, чує
вухом й існує до людини і після неї. Тим формулюється поняття душі як
“суб’єкта”, як “Я”, котре сприймає реальність предметного світу, котрий є
“не-Я”.
Уже від часу Сократа формується уявлення, що сили людської душі
мають ієрархічну структуру. Найдосконаліша структура є така, коли на
чільному місці душі перебуває розум, або інтелект, якому підпорядковані
воля, бажання, емоції, почуття, вчинки.
Наголошення на силі розуму потребувало виявлення механізму
посилення його потенціалу. Досягненням у даному аспекті стало відкриття
теоретичного розуму та теоретичного способу мислення, заснованого на
факторі сумніву, або критичного ставлення до знань, накопичених так
званим повсякденним мисленням і здоровим глуздом.
Розвиток теоретичного розуму, – що пов’язаний з розвитком філософії,
– закладає умови для формування теоретичного знання про реальність, яку
людина сприймає в межах існування людського роду. Разом з тим у
значенні другорядності опинилися інші духовні сили світоглядного
відношення до світу – і передовсім духовна сила віри. Теоретичні знання
зіткнулися з вірою як істотною силою людського духу. Відбувся великий
гносеологічний розкол людського розуму, не усвідомлений повністю й
донині. Стався розкол на розум як такий, у широкому світоглядному
плані, і на розум теоретичний. Проте гносеологічно розкол сприйнявся як
суперечка між вірою і розумом. Це призвело до спроб їх протиставлення і
гносеологічного протиборства. Саме в цьому протиборстві криються
витоки протистояння так званого ідеалізму й матеріалізму як спроб
з’ясування першооснови істинності знань. З одного боку, склалося
прагнення підкреслити роль і значення в пізнанні реальності не просто
теоретичного розуму, а власне розуму як широкого духовного і
світоглядного явища, спрямованого за межі людського досвіду, чуттєвості
та емпіричного знання в спробі охопити нескінченне і вічне буття. Один з
модусів вияву так усвідомлюваного розуму є віра як духовна сила, яка
прийшла в людину не тільки з неї самої, її біологічної та тілесної природи.
Водночас, навпаки, розум є модусом віри і має спільне з нею походження.
Наголошення теоретичного розуму, обов’язково пов’язаного з
емпірично здобутими знаннями, стає гносеологічною підставою
наголошення чуттєво-речової реальності, існуючої як змінної одиничності,
що має певне відношення до суб’єкта: незалежне або залежне від нього. У
рамках цього наголосу значення віри як явища позатеоретичного і
духовного відсувається на другий план. Складається враження, що явище
теоретичного мислення існує незалежно від віри. Проте варто відірватися
від буденної реальності в час роздумів про смерть і безсмертя або добро і
зло, як розум знову повертається до загальносвітоглядного контексту, в
якому віра залишається одним з центральних чинників розуміння свого
місця у світі взагалі, і навіть у світі технічних досягнень.
Важливою гносеологічною ділянкою предмета філософії є аналіз
природи раціональності переконань, їх характеру, змісту і ролі в пізнанні.
Це пов’язано з виявленням механізму донесення істинності знання.
Особливого значення ця проблема набула у філософії ХХ століття, де вона
постала як дослідження природи раціоналізму і раціональності,
світоглядних меж їх поширення і застосування. Поряд із цим, дедалі
глибше виявляється роль нераціональних переконань у розвитку пізнання,
між якими виділяють групи переконань позараціональних та
ірраціональних. До позараціональних належать переконання (і докази)
особистого, приватного ґатунку, пов’язаного із суб’єктивним почуттям
смаку, уподобань тощо. Такі переконання не потребують конечного
визнання всіма людьми і не підлягають раціоналізації.
Інша група переконань – ірраціональних – засновується на певних
вартостях традиційного, групового та індивідуального значення. Вони є
раціонально не обґрунтовані, проте мають універсальний вияв і часто
лежать в основі групової та індивідуальної поведінки.
 Аксіологія (від грец. ахіа – вартість) – царина філософії, пов’язана з
дослідженням ціннісного відношення людини до світу та природи
вартостей. Віддавна у філософії ставилася мета пізнати суть добра, зла,
краси, досконалості, любові, справедливості; висувалося обґрунтування
людських цінностей: гідності, честі, сумління, доброчинності тощо.
Внаслідок розгляду цих вартостей у філософії утворилися окремі
концептуальні напрями етики та естетики.
Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. у філософії виникає спроба дослідити
деякі складні питання світогляду, що вийшли на перший план людського
життя та історичного поступу. Актуалізація філософської аксіології
викликана зміною загального світового стану існування людства з його
глобальними (вселюдськими) проблемами самозбереження людини та її
творчої самореалізації. На порядок денний постали вартості екологічного
виживання, війни та миру, сенсу життя та історії, мети людства та народів.
Актуалізуються вартості національного плану, свободи людини й
відповідальності, релігійні вартості.
Важливою проблемою філософської аксіології є походження вартостей.
З погляду одних теоретиків, вартості є явищем свідомості (або суспільної
свідомості), інші філософи основні вартості розглядають як
трансцендентні за походженням, ще інші трактують вартості як виявлення
природних потреб людини.
Окрім того, аксіологія постає теорією вартості людини, дослідженням
системи чинників, які впливають на формування світоглядних вартостей
особистості. Кожна людина вбачає перед собою певну мету, а будь-яка
мета має ціннісну природу. Не задовольняючись навколишньою
природою, людина закладає умови для реалізації вартостей, які покликані
метою її життєдіяльності. На підставі створення вартостей відбувається
перетворення довкілля і творення світу людської природи – світу
культури.
Існує ціла система вартостей культури. Схематично їх можна окреслити
відповідно до інфраструктури життєдіяльності – це будуть групи
різноманітних вартостей життєзабезпечення, соціально-нормативних і
гуманітарних. Важливу роль у житті людини та існуванні сучасних
національних культур відіграють вартості цивілізаційного характеру та
суспільно-політичного ґатунку. Особливої ваги для сучасної цивілізації і
для особистості набула вартість свободи в значенні незалежності і
самоздійснення.
Особистість кожної людини розвивається разом зі здобутками свободи і
незалежності. Людина покликана сама себе здійснювати, творити своє
буття; вона є буттям діяльним, буттям у русі до реалізації певних
вартостей. Якщо особа нічого не прагне, вона нічого не набуває і втрачає
навіть те, що мала, – саму себе. Уся історія нещастя людини та її величі є
історією реалізації вартостей, пов’язаних зі свободою.
Світова цивілізація складає мереживо національних, етнічних культур.
Кожна культура є певною системою так або інакше ієрархізованих
вартостей. Але безперервна динаміка цивілізаційних процесів розмиває
усталені цінності, змінює пріоритети і традиційні уявлення. Вартості
кожної національної культури перебувають у динамічному стані як під
впливом внутрішніх процесів, так і під впливом зовнішніх чинників.
Посилення динаміки в структурі вартостей, з одного боку, розмиває
світоглядну основу розуміння, а з другого – викликає до життя механізми
забезпечення розуміння.
Теоретична інтерпретація системи вартостей може надавати філософії
ідеологічної спрямованості і позбавляти філософію її призначення.
Ідеологія – це системно виражені соціально-нормативні погляди й
вартості суспільних груп, партій тощо. Однак філософія не може
претендувати на жодне остаточне визначення універсального і вічного
критерію оцінювання і творення вартостей, вона не має підстав подавати
готові до вжитку правила суспільного життя або рецепти поведінки для
усіх відразу. Кожна людина покликана самостійно розв’язувати свої
проблеми, наповнювати життя сенсом особистих здобутків. Тому
філософія не може бути тотожною з ідеологією, бо за такої тотожності
втрачається її критична функція.
Часто щодо філософії ставлять такі питання: чому філософські
проблеми не можуть бути вирішені, а істини назавжди відкриті? У цих
питаннях криється суто людське недобачання того, що думки змінюються
не через зміну вчорашньої істини, а завдяки зміні вартісних орієнтирів
людини на підставі реалізації особистісного сенсу життя. Тобто
змінюється не істина, а сама людина і, змінюючись, вона по-новому
бачить світ, розширює межі свого розуміння.
Філософія не виникає з корисливих інтересів. Вона виникає як потреба
людського духу, зокрема як потреба в ідеях, у новизні думок, у правді
життя.
Не просто відповісти і на питання, чим є сучасна філософія. Напевно,
можемо твердити, що сучасна філософія вийшла з багатої традиції
теоретичного мислення й існує в різних напрямах та школах, часто
суперечливих між собою. Також цілком очевидно, що філософія не є
звичайним повсякденним мисленням, і не є мисленням суто релігійним.
Філософія також не тотожна з наукою. Цей момент філософії потребує
Філософія
окремого уточнення, оскільки переважає думка, вихована, зокрема, та наука
марксистсько-ленінською ідеологією, про необхідність перетворення
філософії в науку.
Історично наука вийшла з філософії. Ще п’ятсот років тому філософія
сприймалася як великий океан людського знання і розуму, а наука
виднілася континентом у тому океані.
Наука в сучасному розумінні слова є наймолодшою і відносно новою
формою активного раціонального пізнання. Такою вона стає з відкриттям
експериментального підтвердження і доведення способу досягнення мети,
яку людина ставить у практичній діяльності. До рис наукового пізнання
належать також теоретична форма пояснення факту і заснована на
логічному обґрунтуванні функція передбачення поведінки об’єкта
дослідження. Наука в сучасному значенні не існує тільки абстрактно,
теоретично, вона розвивається через тісний зв’язок з предметною
діяльністю і слугує полегшенню життя людини створенням
технологічного добробуту.
Своїм розвитком наука завдячує філософії, бо саме в її теоретичному
аспекті складалися наукові підходи до дослідження природи. Остаточне
відокремлення наук від філософії відбулося в середині ХІХ – на початку
ХХ століття. Унаслідок відмежування наук сформувалася утопічна
ідеологія надоптимістичного очікування панування над природою. Проте
з’ясувалося, що знання про природу не ґарантує саме по собі знання про
людину, суспільство, мораль та психологію. Поряд із науками про
природу, існує величезна ділянка суспільно-гуманітарних знань, яка не
має на собі всіх попередньо окреслених ознак строгої науковості. Однак
без гуманітарних знань, які також називаються науковими, поступ людини
неможливий.
Філософські знання як сфера суспільно-гуманітарних знань уже за
формальними ознаками не належать до строгої науки. Очевидно,
філософські дослідження не можуть мати суто досвідний характер і, тим
більше, опиратися на експеримент. Різниця між філософськими позиціями
не може бути ні доведена, ні спростована простим посиланням на
емпірично відомі факти. Філософські суперечки експериментальними
дослідженнями не вирішуються.
Не спираючись на експериментальні дослідження, філософія не має
механізму відкриття законів, і тому донині нам не відомі закони, які б
відкрила філософія; можемо стверджувати тільки певні принципи
пізнання, обґрунтовані філософією. У зв’язку з цим формуються окремі
напрями філософських досліджень – такі, наприклад, як філософія науки,
філософія природи, філософія мистецтва, філософія бізнесу, навіть
філософія любові тощо. Предмет таких філософських досліджень
складається навколо пошуку і виявлення засобів раціональності, як таких,
що становлять умови найефективнішого досягнення тієї або іншої мети. У
деяких ділянках філософського дослідження міра теоретичності значно
послаблюється, однак залишається чинним принцип світоглядного
аналізу, а отже, і філософського підходу (література, поезія, ідеологія,
право, історія). Тому існує також поширена думка, що філософія не є і не
має бути строго гуманітарною наукою.
Проголошення філософії науковою теорією неминуче призводить до
запровадження ідеологічно-партійного протистояння всьому, що не
узгоджується з філософськими сентенціями єдиного наукового
авторитету. Тобто така філософська претензія неминуче переростає в
авторитарно-догматичну концепцію не цілком раціонального
спрямування. Вона заснована на позараціональному переконанні в тому,
що відкриті на підставі людського досвіду конкретні закономірності
природних процесів мають абсолютний характер для нескінченного та
вічного духу і для людського життя.
Краса філософського мислення, як власне мислення інтелектуального,
полягає, зокрема, у функції постійного відмежування істини та добра від
користі, суті призначення людини від вузького прагматизму й
утилітаризму її діяльності. Наголошення некорисливих і безкорисливих
нуртів духу в людському суспільстві та історичному поступі дається саме
завдяки критично-рефлексивному філософському мисленню. Тим самим
філософія є інтелектуальною засадою незгоди з практичною даністю
людського світу, є духом неспокою і допитливості розуму, прагненням
переступити за часові межі людської діяльності в напрямі до створення
інтелектуальної можливості новизни світу.
Виходячи з того, що філософія, будучи теоретичним виразом
світогляду, містить у собі знання про світ як ціле, а з другого боку –
виявляє себе як мистецтво жити, їй можна дати таке визначення:
філософія – це система знань про світ як ціле, універсальну основу світу,
місце людини у світі та смисли її існування. Визначення
Спрямованість філософського знання на смисли існування людини предмета
філософії
виражає його культурологічний аспект, що залежить від особливостей
світогляду та культури народу, до якого належить мислитель.
Істотною культурологічною рисою філософії в цьому плані є її
національні особливості. Культурологічні і національно-світоглядні
особливості філософування лежать в основі образу раціональності,
впливають на спосіб постановки проблем філософії, на контекст їх
інтерпретації і форми вербально-знакового виразу.
Національні риси світогляду, з позиції якого ведеться філософування,
Національ-
закладають стильові особливості філософської творчості, а вони ні
визначають специфіку концептуальної інтерпретації проблем, що полягає особливості
у формуванні строгої філософської системи або несистематичному філософії
викладі думки, трансформування різного роду гуманітарних першоджерел
у рефлексійний переказ, засновує теоретичний підхід на тих або тих
вартостях.
Щодо минулого й майбутнього національної філософії, то її
характеристику добре починати “начерком тих національних підвалин, на
яких та філософія виростає. Ці підвалини є те, що могли б назвати
“народним світоглядом”… Він виявляється в тім, що цей народ у світі
любить, чого в житті він уникає, що в людині найвище оцінює, до чого
ставиться негативно і т. д.”4

4
Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – Нью-Йорк, 1991. – С. 15-16.
 ЛІТЕРАТУРА
1. Агацци Э. Человек как предмет философии //Вопр. филос. –1989. – №
2.
2. Кессиди Ф. Х. От мифа к логосу (становление греческой философии). –
М., 1972. – 290 с.
3. Лосев А. Ф. Диалектика мифа (Философия, мифология, культура). –
М., 1990.
4. Мамардашвили М. К. Как я понимаю философию. – М., 1990.
5. Мир философии – М., 1991. – Ч. I. – С. 10-15, 119-125, 166-175.
6. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. – К.: – Обереги,
1992.
7. Ортега-и Гассет. Что такое философия? – М., 1991. – С. 51-192.
8. Павленко Ю. В. Зародження філософії (Філософська і соціологічна
думка). – 1989. – №11. – С.54-64.
9. Чанышев А. М. Начало философии. – М., 1984.
10.Чижевський Д. Нариси з історії філософської думки на Україні. –
Прага, 1931; Нью-Йорк, 1991; Київ, 1992.
11.Франкфорт Г., Франкфорт Г. А., Уилсон Дж., Якобсон Т. В преддверии
философии. Духовные искания древнего человека. – М., 1984. – С. 430.
 Питання для самоконтролю

1. Що вивчає філософія?
2. Чим відрізняється філософське софійське знання від наукового?
3. Який зміст ми вкладаємо в поняття «мудрість»?
4. У чому реальний, а не фантастичний зміст міфологічного світогляду?
5. З якими новими принципами світосприйняття пов’язане виникнення
релігійного світогляду?
6. Яку структуру має філософське знання?
7. Сформулюйте основні проблеми, що їх досліджують онтологія,
гносеологія, аксіологія.