1.

Предмет історії філософії

Серед філософських дисциплін історії філософії належить особливе
місце. Оскільки історичний підхід до предмета, дослідження його
становлення і розвитку є одним із способів розкриття його суті, історія
філософії допомагає осягнути суть самої філософії. Знаючи історію
становлення ідей, історичні зразки витлумачення певних філософських
проблем, можна краще зрозуміти й оцінити конкретну філософську
концепцію. Зрозуміло, що і сучасна філософія не може правильно
зорієнтуватися без певної суми знань з історії філософії.
Знання з історії філософії потрібні не тільки тим, хто вивчає філософію,
а кожній культурній людині. Адже філософія є не тільки елементом
культури, але й системою знання, впливу якої зазнали всі складові духовної
культури — релігія, мистецтво, наука, право тощо. Платон, Августин
(Блаженний) Аврелій, Декарт, Фрідріх Ніцше були філософами, але вплив їх
учень виходить далеко за межі філософії.
Знання з історії філософії важливі ще й тому, що вона вчить
світоглядному плюралізму та ідеологічній толерантності, сприяє звільненню
від догматизму і духовному розкріпаченню особи. Кожна з філософських
систем самодостатня, обґрунтована й оригінальна. Відмінності між ними не
завжди зводяться до опозиції «істина — хибність».
Історія філософії вивчає філософію, її існування в реальній історії.
Об'єктом її вивчення є реальний історико-філософський процес. А те, що
вивчає історія філософії в цьому реальному процесі (предмет дослідження),
метод, яким вона його вивчає, по-різному трактується істориками філософії.
Існують концепції, які цілком заперечують історичний підхід до
філософії. На думку їх прихильників, філософські системи мовби
співіснують в історичному просторі, а історія філософії постає співбесідою
філософів поза часом. Кожна філософська система є певною відповіддю
окремого мислителя на вічні філософські проблеми.
Однак філософія є не просто елементом культури, укоріненим у певну
епоху. їй притаманна налаштованість на пізнання, науковість. Історію
філософії можна розглядати як історію життя і творчості окремих філософів і
як історичний розвиток певних філософських ідей, проблем.

2. Природа філософського знання, його місце у світогляді.

У своєму формуванні та розвитку світогляд пройшов певні історичні
етапи, що дало підстави виділити три історичні його типи: міфологічний,
релігійний, філософський. А для повноцінного уявлення про філософію як
тип світогляду необхідно з'ясувати її суттєву відмінність від міфології та
релігії.
Принципова відмінність релігії від міфології полягає в тому, що носієм
міфологічного світогляду є рід чи інша тотальна спільнота, а релігія
спрямована на особу.
Філософський світогляд. Філософія виникла водночас із релігією.
Носієм філософського світогляду також є особа. Принципова відмінність
філософського світогляду від попередніх типів полягає в тому, що він
заснований на розумі, тоді як релігія — на вірі, міфологія — на страхові. По-
друге, релігія та міфологія оперують чуттєвими образами, філософія —
абстрактними поняттями. І нарешті, філософія цілком позбавлена функції та
засобів соціального контролю. Міфологію та релігію індивід приймає в
готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, особиста творчість при
цьому відсутня. Філософія ж є справою особи, вона ґрунтується на засадах
свободи. Щоправда, марксистсько-ленінська філософія, будучи в СРСР
офіційною ідеологією, виконувала функцію соціального контролю і
примусово нав'язувалась, по суті була ерзацрелігією.

3. Духовне зростання людства крізь призму ясперівської концепції

осьового часу
Осьовий час. Запропонував концепцію нім. Вчений Карл Ясперс(1888
— 1969). Ще 800-200р до н.е. на просторах Євразії з’являються вчення про
багато спільних засад у різних частинах світу: Кит., Інд, Перс, Палестини,
Дав. Греції. Саме в цей час людська думка зробила крок до всесвіту і виникає
всесвітня людська єдність. Виникає тип тотального вчення, яке регулює
життя, надає йому сенс, дає людині основу для особистого та
інтелектуального розвитку. Особа отримує моральне та інтелект.
самостояння. Людина усвідомлює себе як неповторну особу з певними
цілями, цінностями, що розходяться із загальноприйнятими, вона діє за
інерцією, стадний інстинкт, не пропонує альтернативи, діє за правилами,
тобто – не думає. Вона розчинилась у колективі. До осьових часів людина
могла порушувати табу, але робила так як і інші і не усвідомлювала себе як
духовно самодостатня особа. Постає думка, що духовність – найвище.
Людина прислуховується до самої себе, відкриває свою індивідуальність.
Такі доктрини міняють погляд на певні речі. Людина хоче протиставити себе
до спільноти завдяки досконалому вченню. Відданість істині вважається
вагомішою ніж страх перед насильством. Ясперс говорить про 4 головних
осіб у духовній цивілізації “Вони мірило для всіх ”- Сократ ,Ісус, Будда,
Конфуцій.
Німецький філософ Карл Ясперс (1888— 1969), який спеціально
досліджував цю єдність, назвав період появи філософських традицій між 800
і 200 роками до н. е. «вісьовим часом історії», тобто часом, який повернув хід
історії людства. На його думку, саме в цей час у різних кутках Землі в
розвинутих цивілізаціях «людина усвідомила буття в цілому, саму себе і свої
межі, їй відкривається страх перед світом і власна немічність. Стоячи над
прірвою, вона ставить радикальні питання, вимагає звільнення і спасіння.
Усвідомлюючи свої межі, вона ставить перед собою вищі цілі...»1

4. Західна та східна культурі парадигми. Проблеми сумісності.

Філософія є складовою культури, світоглядом певного народу. Вона
несе на собі скарб культури даного народу, властивого йому способу
сприйняття світу. Цим зумовлена відмінність однієї національної філософії,
наприклад німецької, від іншої — французької. Однак, якщо європейська
філософська думка в своїй основі все ж таки єдина (побудована на спільному
корені — давньогрецькій філософії), то відмінність між європейською
філософією та індійською й китайською суттєва. Деякі філософи євро-
пейської традиції стверджують, що всерйоз вести мову про китайську чи
індійську філософію взагалі не можна. Вони не замислюються, що з позиції
східної традиції так можна висловитись і про західну.
Між європейською філософією, з одного боку, та індійською і
китайською філософіями — з іншого, існують відмінності.
Перша відмінність полягає у нечіткому розмежуванні між
міфологією та філософією, релігією та філософією на Сході. Індійська
філософія тривалий час перебувала в лоні міфології, пізніше тісно
перепліталася з релігійними течіями. Зокрема, важко сказати, наприклад, чим
є буддизм — філософією чи релігією. У Європі ж, попри те, що в певні
періоди (наприклад, у середньовіччі) філософія була тісно пов'язана з
релігією, а упродовж усієї історії існують релігійні філософські течії,
філософія не розчинялася в релігії, а в Давній Греції була відокремлена від
міфології. Європейська філософська традиція тісно пов'язана з наукою. На
Сході такого зв'язку між філософією та наукою не існувало, Схід взагалі не
знав теоретичної науки.
Друга відмінність — домінування етичної (Індія) і соціально-
етичної (Китай) проблематики, а в європейській філософії — вчення про
світ (онтологія) і пізнання (гносеологія). Етичну і соціальну проблематику
європейські мислителі також досліджували, але домінувала вона лише на
окремих етапах розвитку і не в усіх системах.
Третьою є відмінність суб'єктів філософування. В Китаї та Індії в
силу різних обставин особа не посідала того місця в суспільстві, як у
Греції чи Римі. Тому в китайській та індійській філософії панують не особи
(погляди окремих мислителів), а школи. В Європі ж школи є скоріше
винятком, ніж правилом. Крім того, школа в європейській традиції — це не
просто коментування поглядів учителя, а розвиток, зміна ідей.
Дослідники культури дещо умовно називають західну культуру, а
отже і філософію, екстравертною — націленою на оволодіння зовнішнім
світом. Звідси зв'язок: філософія — наука — техніка. Остання і є
практичним втіленням світоглядних ідей, спрямованих на оволодіння
світом. Індійську і китайську культури (особливо індійську) вважають
інтравертними — спрямованими на оволодіння внутрішнім світом.
Звідси вчення про медитації, практики морального самовдосконалення
тощо.
Однак ця відмінність ще не свідчить про відсутність єдності,
тотожності. Дослідників вражає не так відмінність, що цілком природно, як
духовна єдність, спорідненість мотивів, настанов на світ, способів
самоусвідомлення людини, що виявилися у східній та західній філософіях, а
також в близьких їм за духом релігійних течіях. Це вражає тим більше, що
давньогрецька, індійська та китайська культури практично не контактували,
що філософія не є технічним знаряддям, яке легко передається від народу до
народу.
5,6 Основні засади буддизму
Буддизм — світова релігія, морально-етичне вчення зі значними
філософськими вкрапленнями. Виникло у 6 ст до н.е. Як і більшість шкіл
індійської філософії, вважає, що життя — це страждання. «Чотири
благородні істини» Будди проголошують: існує страждання, є причина
страждання – це людські бажання, можна припинити страждання
( подолавши бажання), є шлях звільнення, який веде до цього. Причиною
страждань є бажання людей. А спосіб регулювання їх є восьмиступінчастий
шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, правильне
прагнення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний
спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Цей шлях є
нічим іншим, як засобом опанування бажаннями. На цьому шляху
досягається нірвана — стан незворушності й спокою, який перериває
сансару — безкінечність народжень.У буддизмі найважливішим є питання
людського існування, основне – наголос на критику тілесних задоволень,
проголошення аскетичності життя. Головна думка буддизму – ПРАКТИКУЙ
САМООБМЕЖЕННЯ.
Цікавою є онтологічна конструкція буддизму. Він є одним з небагатьох
вчень, що заперечують субстанційну модель світу і розглядають суще як
процес, безперервне становлення. Все суще складається з психічних і матері-
альних елементів (дхарм), які постійно перебувають у стані буття-небуття.
На цій підставі буддизм заперечує існування душі як окремої сутності
Засновником вважають царевича ГАУТАМУ, прозваного Буддою. Основні
ідеї буддизму викладені у праці ТІПІТАКА(три корзини законів)

7. Жень як центральна категорія конфуціанства.

Засновником конфуціанства — етичної філософсько-релігійної
доктрини — є Конфуцій, який жив і проповідував своє вчення в епоху
«боротьби царств». Конфуціанство вважається духовною основою
китайського суспільства. Мудрець Кун Фуцзи (справжнє ім'я Конфуція) є
водночас і виразником китайської моральності (він висловив те, що китайці
на рівні стихійної свідомості вважали істиною), та її творцем, оскільки надав
їй чітких канонічних форм.
Конфуціанство — філософське вчення, яке проголошує верховен-
ство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних
норм.
Основою конфуціанської моральної концепції є вчення про жень —
людинолюбство. Вчення про жень — це варіант нової моралі, яка підривала
основу патріархально-родових звичаїв. Ця мораль покликана була
регулювати стосунки людей у містах, державі, які часто не знають одне
одного, але інтереси яких стикаються. Для цього конфуціанство посилює
роль внутрішнього самоконтролю людини. Конфуціанська етика
передбачає верховенство добра, закликає жити за настановою «Не роби
людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім'ї до тебе не
будуть ставитись вороже».Цю моральну вимогу майже дослівно пізніше
повторив Христос.
Головну моральну вимогу, її істинність Конфуцій обґрунтовував не
посиланням на Бога, а вказівкою на соціальну корисність. Китайська
культура не знає поділу моралі на божественну та людську: те, що всі
вважають за благо, і є благом. Цим зумовлена і відсутність пророків у Китаї,
які в своїй критиці занепаду суспільної моралі (в Ізраїлі, наприклад) спи-
ралися на божественні заповіді й повеління.
Людинолюбство Конфуція характеризує відносини, які повинні
існувати передусім між батьками і дітьми, між правителями і чиновниками.
А вже потім воно поширюється на відносини між усіма іншими людьми. Така
дещо звужена сфера «жень» пояснюється тим, що моделлю суспільства
(держави) для Конфуція була сім'я. Правитель у такій державі уподібнювався
батькові, а підлеглі — дітям. Стосунки між простолюдинами в цій схемі не
вартували уваги. Конфуцій запроваджує ієрархічну модель життя,є 5 типів
відношень між людьми: правитель-підданий, чоловік-дружина, батьки-діти,
старший-молодший,- це стосунки субординації( підданства). Найвище у
розвитку особистості – мудрість. Важливим у вихованні дитини є музика та
поезія. Для досягнення ЖЕНЬ допоміжними є ЛІ – етикет, І - обов'язок, СІНЬ
– вірність, щирість. Конф-й правитель повинен бути носієм найвищих
моральних чеснот, взірцем для народу. Конф-во проіснувало до 20ст завдяки
стійкому традиціоналізму. Конфуцій казав, що лише той, хто осягає нове,
плекаюче старе, може стати істинним вчителем.

8. Вчення Конфуція про виправлення імен.

Виправлення імен понять - концепція Конфуція, що висуває вимогу
адекватності між словом і справою, реальним станом речей, поведінкою
індивідів та їх етико-ритуальним статусом, відображеним принципом лі.
Концепція виправлення імен Конфуція є плід осмислення соціально-
економічних змін, що привели до дестабілізації китайського суспільства.
Не випадково Конфуцій казав: коли імена неправильні - судження
невідповідні; коли судження невідповідні - справи не вирішуються. Так,
родова знать втрачала титули і вплив, сановники-інтелектуали усувалися від
управління країною, порушувалися ритуальні правила поведінки верхів
стосовно низів, вищими шарами суспільства забувалися, нехтувалися
традиції давньої культури - основи стабільності китайської цивілізації. У
такій ситуації Конфуцій закликав подолати себе і повернутися до мудрого
способу життя давніх, зафіксованого у ритуальній благопристойності (лі),
канонічних писемних пам'ятниках давньої культури, у титулах, рангах і
посадах (мін), тобто до всього, що ще залишалося в іменах, але вже зникало з
реального життя.
Основна мета Конфуція - гармонізувати життя держави,
суспільства, родини і людини взагалі. У центрі уваги конфуціанства -
взаємини між людьми, проблеми виховання. Конфуцій не задоволений
існуючим, однак його ідеали не в майбутньому, а в минулому. Майбутнє не
привертає занадто багато уваги - адже час рухається по колу; і усе
повертається до свого початку. Кульмінація конфуціанського культу
минулого - «виправлення імен».
Конфуцій визнавав, що «усе тече» і що «час біжить, не зупиняючись».
Тому конфуціанські «виправлення імен» означало не приведення суспільної
свідомості у відповідність із суспільним буттям, що змінюється, а спробу
привести речі у відповідність із їх колишнім значенням. Тому Конфуцій
учив, що государ повинен бути государем, сановник - сановником, батько -
батьком, а син - сином не по імені, а реально, насправді – це ієрархічна
модель Конфуція.
Ідеалізуючи стародавність, Конфуцій раціоналізує вчення про
моральність - конфуціанську етику. Вона спирається на такі поняття, як
«взаємність», «золота середина», «людинолюбство», що складають у цілому
«правильний шлях» - дао. Конфуцій закликав до самовдосконалення. Багато
уваги приділяв навчанню та вихованню. Найвище у розвитку особистості –
мудрість. Важливим у вихованні дитини є музика та поезія. Для досягнення
ЖЕНЬ допоміжними є ЛІ – етикет, І - обов'язок, СІНЬ – вірність, щирість.

9. Ґенеза, природа і розвиток античної філософії

У соціальному розвитку давньогрецького суспільства виділяють два
періоди. Перший (гомерівська Греція), який тривав XII—VI ст. до н. е.,
характеризувався пануванням землеробської аристократії,
патріархальними родовими відносинами. Те суспільство багатьма рисами
було схоже на європейське ранньофеодальне.
На другому етапі, який розпочався в VI ст. і тривав до початку
нашої ери, активно розвивалися ремесла, товарно-грошові відносини,
набула широкого застосування рабська праця в усіх сферах вироб-
ництва. В політичному житті змагалися аристократія та демократія (торгово-
ремісничі прошарки міста), що спричинило поступове відсторонення
аристократії від влади. Наслідком цих змін стало переміщення центру
соціально-економічного життя із села в місто, перетворення міста з осередку
аристократії на ремісничо-торговий центр.
За суттю ці два періоди багато в чому схожі на феодалізм та капіталізм
у пізнішій Європі. Тільки в Давній Греції недостатній розвиток техніки у
процесі розвитку товарно-грошових відносин перетворив людину на товар.
(Ранній капіталізм у США повторив цей досвід работоргівлі.)
Давньогрецька філософія виникла в VI ст. до н. е. Особливий
вплив на її формування справила полісна демократія. Саме греки
вперше застосували цей інститут. Людину почали ототожнювати із
громадянином. Вона підготувала появу вільної особи, інтелектуальної
свободи і, зрештою, сформувала особу як суб'єкта філософського мислення.
Особливості суспільних відносин у полісах здійснили вплив на формуванння
основної проблеми, яка хвилювала давньогрецьких мислителів, — проблеми
відношення загального і одиничного. В умовах демократії загальне
(моральні й правові норми, державні інститути, політичні інтереси)
відокремилось від приватного життя громадянина полісу, однак воно про-
довжувало перебувати в тісному зв'язку з ним. Загальне не стало недосяжним
для рядових членів полісу, не протистояло їм як чужа зовнішня сила, як це
було в східних деспотіях. Взаємозумовленість загального й одиничного,
полісу і громадянина у сфері соціального життя окреслила схему
філософського осмислення світу в давньогрецькій філософії.

10. Періодизація античної філософії.

Всього у античній філософії є 5 періодів:
1 Натуралістичний 6-5ст.до.н.е. – ключові проблеми космосу, природи –
іонійці, піфагор.,елеати, атомісти.
2 Космологічний(антропологічний) 5 ст.до н.е. – перші спроби визначити
сутність і природу людини – софісти, Сократ.
3 Синтетичний 5-4 ст.до н.е. – відкрита реальність надчуттєвого світу.
Органічне формування основних філос ідей – Платон, Арістотель.
4 Елліністичний 4ст. до н.е.-2-3ст.н.е. – епоха А.Македонського,
створ.еллініст.шкіл:кінізм, епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм.
5 Релігійний 3-5ст. н.е. – період античної язичницької думки. Ключова ідея –
неоплатонізм. Наступним був етап зародження і формування догматів
християнства.

12. Перші іонійці – натурфілософія мілетської школи

Першою історичною формою філософії є натурфілософія.
Мислителі цього періоду вдаються до природи, космосу, ще не
протиставляючи людину світові. Те, що грецькі мислителі розпочали свої
філософські шукання зі спроб осягнення світу, на відміну від мислителів
Індії та Китаю, які починали з аналізу переважно соціально-етичної
проблематики, спричинене тим, що вони належали переважно до торгово-
ремісничої верстви, для якої передусім важливе було знання про світ.
Натурфілософія — система умоглядних уявлень про природу, яка
поєднувала деякі наукові здогадки і філософські узагальнення.
Натурфілософія охоплювала всі знання про світ, тобто не тільки
філософське знання, а й конкретно-наукові здогади давніх людей. Таке
поєднання науки й філософії виявилось плідним для них обох. У сфері науки
греки, будучи учнями єгиптян і вавилонян, значно перевершили їх.
Загалом натурфілософи розмірковували над такими основними проблемами:
— що є основою (субстанцією) світу, як вона співвідноситься з
конкретними речами (співвідношення загального та одиничного,
єдиного та множинного);
— як пояснити зникнення і виникнення речей за не-знищуваності
субстанції;
— як поєднати мінливість та усталеність речей, рух і спокій.
Поєднанням філософії та зародків науки в натурфілософії можна
пояснити те, що греки послідовно, через логічні обґрунтування і заперечення
висунули геніальні здогадки, які довелося поглибити або відкинути фунда-
торам науки Нового часу. Цим поєднанням зумовлена підвищена увага до
логічної аргументації, яка відрізняє давньогрецьку філософію від східної.
Філософія, що перебуває в лоні міфології, не знає такої аргументації. Осо-
бливо відчутним був взаємовплив філософії та математики, починаючи від
Фалеса, який був філософом і математиком, до Евкліда, який був
послідовником однієї з сократівських шкіл. Цей взаємозв'язок сприяв
плідному розвитку обох галузей знання.

13. Філософія Фалеса.

Давньогрецька філософія виникла в найбільш розвинутих торгових
центрах Еллади, на узбережжі Передньої Азії. Першим мислителем вважають
Фалеса, купця з Мі-лету (звідси його прізвище Мілетський; традиція давати
прізвища за назвою міста, звідки походить мислитель, зберігалась до епохи
Відродження). Він стверджував, що основою всього сущого є вода. Все
з'являється з води і зникає, перетворюючись на воду. Всі речі — це
перетворення води.
Яким би наївним не здавалося тепер це твердження, за своєю суттю
воно було революційним. Воно передбачало поділ сущого на видиму та
невидиму частини, пояснення його без допомоги потойбічних сил. Головне,
Фалес запропонував модель пояснення, згідно з якою одиничне має бути
виведене із загального, пояснене через загальне. Різноманітність світу він
звів до єдиної основи, первня. Нині може здаватися, що мислення за
моделлю (категоріальною структурою) — від одиничного до загального, від
множини до єдиного — завжди було притаманне всім людям і народам.
Насправді ця модель постала внаслідок розвитку культури, а вперше
запропонував її саме Фалес.
Новаторський характер думки Фалеса підтверджують історичні факти.
У давньому Вавилоні, де також була розвинута математика, така модель
мислення не була відома. Там мислення рухалося від одиничного до
одиничного, вирішуючи задачі за наявними одиничними зразками, фалес
запропонував іншу модель — від загального (правил, формул, принципів —
так у майбутній науці постане загальне) до одиничного. До речі, він (за
переказами) блискуче застосував цю модель при вимірюванні висоти єги-
петської піраміди: коли тінь від палиці зрівнялася з довжиною палиці, він
виміряв довжину тіні піраміди. В основі обох явиш є загальне.
Модель мислення від одиничного до загального (пошуки основи,
законів) і навпаки — від загального до одиничного (пояснення фактів,
одиничного на основі загального) заклала одну з основних засад
європейської науки.
14. Вчення про апейрон Анаксимандра.
Першооснову Анаксимандр знайшов не серед реальних стихій, що
підлягають спостереженню, а в апейроні. Прикметник апейрос по-грецьки
означає неосяжний, неозорий, безмежний, безкраїй. Апей-рон
Анаксимандра безсмертний, непідвладний знищенню і вічно рухається.
На безмірності алейрону базується здатність не вичерпуватися, бути вічним
генетичним початком Космосу, лежати в основі взаємоперетворення
чотирьох стихій: адже якщо стихії перетворюються одна в одну, отже, у них
є щось спільне, що само по собі не є ні землею, ні водою, ні повітрям, ні
вогнем. Анаксимандр стверджував, що апейрон - основа і єдина причина всієї
суті; алейрон все із себе виробляє сам: обертально рухаючись, апейрон
виділяє протилежності: вологе і сухе, холодне й тепле; їх парні комбінації
утворюють землю (сухе й холодне), воду (вологе й холодне), повітря (вологе
й гаряче), вогонь (сухе й гаряче).
Апейрон Анаксимандра є дещо невизначене.
Анаксимандр першим усвідомив, що безкінечність якої-небудь певної
стихії (наприклад, землі, води, повітря чи вогню) призвела б до її
відокремленості, переваги над усіма іншими стихіями як конечними.
Апейрон Анаксимандра є невизначене, а тому байдуже до всіх стихій, що
вихідні з нього й породжуються ним.
Природно, Анаксимандр першим у філософії усвідомив несумісність деякої
однозначності якісної визначеності початку й атрибуту безкінечності.
Концепція початку як апейрона, тобто не визначеного кількісно і якісно,
правильна у сучасних умовах. Відомий чеський космолог Лео Рігер у книжці
«Вступ до сучасної космології» вказує на те, що спроби підсумувати сучасні
уявлення про матерію та її властивості обов'язково приходять до ідеї
апейрона Анаксимандра. Справді, будь-яке однозначне й вичерпне
онтологічне визначення матерії в принципі неможливе. А поняття
безкінечності й невизначеного збігаються, адже часто говорять: функції (або
число) стають невизначеними, маючи на увазі їх нескінченне зростання.

15. Діалектика Геракліта Ефеського.

Так, Геракліт вважав, що первнем є вогонь. Але вогонь у нього
поставав прообразом становлення, плинності, мінливості сущого.Це вічна та
рухлива стихія, що підтримує усе живе на землі, Геракліт підтримує
концепцію згущення та розрідження вогню. Він стверджував: все тече, все
змінюється; не можна двічі ввійти в одну й ту ж річку, оскільки і води
будуть не ті, та й людина стане іншою. Космос, за словами Геракліта, не
створений ніким із богів і ніким із людей, він завжди був, є і буде вічно
живим вогнем, який закономірно загоряється і так само згасає. Геракліту
належить геніальний здогад про боротьбу протилежностей як джерело руху,
становлення. «Війну», тобто боротьбу, він проголошує батьком і матір'ю
всього. «Слід знати, що війна всезагальна і що все відбувається через
боротьбу». Йому належить ідея логосу — космічної закономірності,
розуму, порядку. Він надавав великого значення мірі, яку логос (доля)
відвела кожній речі. Ідея мінливості, плинності висвітлила суще в оригі-
нальному, незвичному для буденного сприйняття ракурсі. З позиції вічного
та незмінного спостерігача суще постало як ріка, невпинний потік. Такий
підхід загострив проблему співвідношення руху і спокою, мінливості й
незмінності.

16. Геракліт і його вчення про Логос

Філософія Геракліта діалектична: світ, яким править логос, єдиний і
змінюваний, ніщо в ньому не повторюється, все скороминуче й одноразове, а
головний закон Всесвіту - боротьба: батько всього й цар над усім, боротьба
загальна, і все народжується завдяки боротьбі й через необхідність. Отже,
Геракліт один з перших пояснював суть речей та процесів через
боротьбу протилежностей. Саме протилежно спрямовані сили, що діють
одночасно, утворюють напружене становище, яке й обумовлює внутрішню,
таємну гармонію речей. Цю глибоку думку Геракліт ілюструє відомим
прикладом: обидва дугоподібних кінця лука прагнуть розігнутися, але тятива
стримує їх, і їх взаємна дія створює вищу єдність. Та незважаючи на те, що
логос панує всюди, порядкує, владарює над усім, люди досить часто
втрачають зв'язок із логосом. Відхилення від логосу трапляється тоді, коли
люди обмежують себе поверхневими буденними знаннями і стають
прихильними до чуттєво-тілесних втіх. Геракліт дуже негативно оцінював
неспроможність зрозуміти внутрішню суть світу та гонитву за насолодою, що
є взаємозв'язаними та майже тотожними.
Але кожна людина має можливість відновлювати та підсилювати
безпосередній зв'язок із логосом. Геракліт радив: по-перше, «свавілля треба
гасити частіше, аніж пожежу», по-друге, «необхідно дотримуватись
всезагального», що є предметом не чуттєвого пізнання, а філософського
міркування. «Мислення - це велика вартість, й мудрість - в тому, щоб
говорити істинне й щоб, прислухаючись до природи, діяти згідно з нею».
Пізнання прихованої, таємної гармонії, що є кращою, аніж явна, - це є спосіб
уникнення зарозумілості. Таке пізнання дозволяє подолати різноманіття
поглядів, орієнтуватись на осягнення єдиної істини, що забезпечує
взаєморозуміння та об'єднання людей.

17. Філософія піфагорейців.

Піфагореїзм — напрям у давньогрецькій філософії, який абсолю-
тизував та обожнював поняття числа і проголошував його першо-
основою світу та сутністю речей.
Піфагор та його послідовники вбачали основу світу в числах, в
кількісних пропорціях. У всьому — в русі планет, архітектурі, звучанні
струни — вони прагнули відкрити кількісні відношення, числову гармонію.
Числа піфагорійці мислили не абстрактно, а як чуттєво-споглядальні
відношення. Відрив загального (числа) від одиничного (речей) був наївним, а
саме загальне вони уявляли чуттєво.Піфагор звертав увагу не на стихії, а на
їхні арифметичні структури. Числова структура охоплює весь світ. Із рівності
вони виводили справедливість. Досконале число – 10 – це число повноти та
завершеності. У світі існують 10 пар протилежностей.
Ще Піфагор сповідував концепцію переселення душ, душа – як вічне
матеріальне начало, існує циклічність душ, речовин. Метеопсихоз
переходить на філософський рівень. Піфагорейці сповідували аскетичний
спосіб життя, проповідували до доброго володіння знаннями з філософії,
математики і медицини. Вони прагнули удосконалити тіло, для цього
потрібно було знатися на музиці.
Піфагор та його послідовники порушили проблему квантифікації
(кількісного вираження) сущого, зведення всього сущого до величин, які
можна вимірювати. Зрештою, універсальність математики як науки про
кількісні відношення і пояснюється тим, що все існуюче в просторі та часі
має кількісні виміри. Ідея квантифікації переходить від піфагорійців до
платоніків і неоплатоніків, в яких кількісна гармонія також посідає особливе
місце. В епоху Відродження це справило вирішальний вплив на формування
європейської науки Нового часу.
Поглядам піфагорійців властива і містика. Стосовно всього, навіть
любові, дружби, справедливості, вони шукали числові відношення.
Піфагорійці приховували своє вчення від людей. Їхня школа була
організована на зразок релігійного ордену, де тільки найбільш наближених
до Піфагора посвячували в заповітні таємниці.

18. Елейська школа(онтологія Парменіда, апорії Зенона )

Елеати (Ксенофан, Парменід, Зенон) вважали, що світ є незмінним і
нерухомим буттям. Вони вперше протиставили мислення і чутттєві
пізнання. При цьому вони відзначали нестійкість та мінливість людських
почуттів, саме тому головна роль надавалась мисленню. Вони брали за
першооснову не конкретну речовину, а одну з універсальних характеристик
речей — буття. Все суще, на їх погляд, має буття, отже, буття є щось
всезагальне. Парменід стверджував, що є тільки буття, небуття немає, його не
можна і помислити, бо мислячи щось як небуття, людина тим самим надає
йому буття. Буття єдине, незмінне і неподільне. Таке розуміння буття
відриває його від видимого світу матеріальних речей і перетворює на ідею.
Справді, тільки про ідею (наприклад, Бога) можна сказати, що вона єдина,
незмінна і неподільна, тобто тотожна сама собі.
У вченні про буття елеати, по суті, дали своєрідне формулювання
логічного закону тотожності. (Для того щоб розмова мала сенс, потрібно, аби
співрозмовники однаково розуміли поняття, щоб ці поняття були
тотожними.) Парменід переніс вимогу цієї тотожності на світ, став мислити
світ (буття) як ідею. Протиставляючи буття світові речей і водночас беручи
його за основу сущого, елеати продовжили ідеалістичну традицію
піфагорійців. Однак буття в елеатів є поцейбічним — ідеальне у них ще не
було відірваним від матеріального, не перетворилося на його протилежність.
Елеати протиставляли видимий світ, в якому панують рух і зміни,
справжньому буттю, яке не знає змін. Оскільки небуття немає, то й
неможливі переходи від буття до небуття (зникнення), від небуття до буття
(виникнення). Мінливий світ, яким людина його бачить, — всього лише по-
зірне, уявне, оманливе знання. Істина полягає в незмінності буття. Зенон
навіть висунув кілька апорій (суперечностей).
Апорії Зенона є величною пам'яткою логічної могутності
давньогрецької філософії. Безумовно, Зенон розумів, що рух існує. Однак у
його вченні йшлося не про видиме, а про суть, про те, як передати рух у
поняттях. А за допомогою понять, тобто логічно, математика зуміла передати
рух тільки в XIX ст. До того часу апорії Зенона стимулювали думку. Суть
апорій проти руху полягає в тому, що рух мислиться як сума точок спокою, а
за цієї умови рух зникає. Його не можна звести чи передати через спокій,
хоча він і мислиться як сума точок спокою, порушуваних тілом, яке в ці
точки послідовно потрапляє.

19. Вчення про буття і небуття Парменіда.

Парменід стверджував, що є тільки буття, небуття немає, його не
можна і помислити, бо мислячи щось як небуття, людина тим самим надає
йому буття. Буття єдине, незмінне і неподільне. Таке розуміння буття
відриває його від видимого світу матеріальних речей і перетворює на ідею.
Справді, тільки про ідею (наприклад, Бога) можна сказати, що вона єдина,
незмінна і неподільна, тобто тотожна сама собі.

20. Атомістична теорія Демокріта.

Атомісти у свій час користувалися великим пієтетом. Вперше думку про
атомну структуру усього сущого висунув Левкіп, коли дивився на пилинки
на промені сонця, що падає у кімнату. Засновником атомної теорії є
Демокріт. Він вважав, що увесь світ складається із атомів. Атом є
неподільним, рівним, відокремленим від усього. У взаємодії між собою,
атоми заселяють порожнечу. Вони знаходяться у постійному русі,
з'єднуються і утворюють матерію, предмети. Для пояснення руху він поряд з
неподільними атомами вводив пустоту. Атоми – буття, порожнеча – небуття.
Ідею неподільності атомів як першооснови буття він запозичив у елеатів, які
вважали неподільним буття. Тільки елеати це буття мислили єдиним, а
Демокріт вважав, що таких неділимих буттів нескінченно багато.
Демокріт запропонував ідею жорсткої причинності (ніщо не
відбувається без причини), це його вчення було найбільш завершеною
теоретичною моделлю сущого, досліджуваного шляхом логічного
обгрунтування. Цим логічним обґрунтуванням вчення Давньогрецьких
атомістів принципово відрізняються від здогадів про атоми, наявних в
індійських та китайських філософія. Також Демокріт сповідував відсутність
загробного життя, вважав, що душа також має атомарну страктуру. За що
його дуже критикував Платон.

21. Софістика і зміщення осі філософського пошуку з космосу на людину.

 Другий етап у розвитку давньогрецької філософії позначений
поворотом інтересу мислителів від космосу, світу до людини. Державні
інституції, закони(загальне) все більше ставало залежним від індивіда, а
відбулось це завдяки демократії, людина стає творцем. Натурфілософія стає
нестійкою, суперечливою, втрачає довіру, це і зумовило поворот мислителів
від суб'єкта до індивіда.
Антропоцентризм (грец. anthropos —людина і centrum — центр) —
філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром
Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі.
Софісти( 5-6 ст до н.е.) вчителі мудрості, ідеологи давньогрецької
демократії – першими усвідомили людину як головну проблему філософії.
Вони першими усвідомили протилежність світу і людини, субєкта і обєкта.
Софісти проголошують свободу духу напротивагу традиціям, демонструють
необмежену віру в розум. Але у софістів є кілька генерацій, їхні погляди
дещо різняться між собою. Наприклад, 1 генерація( Проотагор, Горгій,
Продін) мислять принципами антропацентризму, Протагор назвав людину
«мірилом усіх речей». Пізніші покоління стверджували, що конкретних істин
не існує, є лише конкретні судження певних людей. Вони заперечували
критерії, визнавали лише людину та її почуття. Софісти були хорошими
ораторами, вони маніпулювали словами та громадською думкою, дбали про
власний зиск.
Бачення космосу, природи крізь людський мікрокосм, з позиції
людини, яка виділилась з природи і протиставила себе природі як щось
рівнозначне і рівноцінне їй, було новим словом софістів у філософії.

22. Античні просвітники – особливості філософської пропаганди

софістів.
Софістів називають давньогрецькими просвітниками.Софісти як
професійні «вчителі мудрості» були закономірним породженням демократії,
розвиток якої зумовив потребу в інтелектуалах — професійних політиках,
ораторах, суддях. Вони навчання мудрості перетворили на соціальне заняття,
яке оплачувалось. Це філософи, які вчили поводитись із словом, через
ораторські здібності навчали учнів впливати на маси, переконувати у
прийнятті певних рішень. Для них важливою була річ СУГЕСТІЇ
(навіювання) та раціональний аргумент.Вони вважали, що доброчесними не
стають, а народжуються. Вони були новаторами, йщли проти інерційно
пануючих принципів. Здобували прихильність у молоді.Мали суто практичні
цілі і висували наперед проблеми виховання.Вони брали платню за навчання,
мандруючи, навчали.Вони вважали, що там, де добре – і є Батьківщина, вони
були першими космополітами. Тут виникає таке явище як ПОСТРАКІЗМ –
вигнання із рідної землі.
Як і просвітники XVIII ст., вони винесли на суд розуму вірування,
традиції, моральні засади суспільства. Аналізуючи й критично оцінюючи їх,
вони сприяли їх занепаду, релятивізували і розвінчували їх сакральність,
наближаючи водночас кризу й самої полісної демократії. , софісти доводили
неможливість отримання достовірних і загально значущих знань про речі, на
основі залежністі від стану органів чуття. А основним завданням філософії
вважали не набуття знання про світ, а виховування людей, навчання їх жити.
Софісти стверджували, що істин стільки, скільки людей, вони мало
переймалися питаннями істинності знання. Проте поза їх увагою не зали-
шилося питання про соціально-практичний сенс знання. Це живило їх
постійний інтерес до мови, ораторського мистецтва, методів і засобів
переконання і заплутування суперника в дискусії. Через це терміни «софіст»,
«софістика» набули негативного значення.

23. Мудрець перед лицем смерті – Сократ.

24. Особливості філософського стилю Сократа – іронія і маневтика.
Головне для Сократа — процес пошуку понять. За життя не написав
жодного рядка, бо не міг зупинити своїх думок. Якби не учні ми б не мали
уявлення про Сократа. Фундатор афінської школи. Ведучи розмову з людьми
він видавав із себе невігласа, нічого не знаючого, Водночас ставав
найкращим другом свого співрозмовника, просив якнайповніше розповісти
про щось. Згодом скидав з себе маску і показував спів-роз. його помилки,
тому той і визнавав себе невігласом. Це примножувало кількість його
ворогів. “Я знаю. що я нічого не знаю…” – ІРОНІЯ. Син акушерки.
успадкував мистецтво від матері і казав: “Я приймаю пологи в душі. Душа не
може досягти істини якщо не вагітна. Мати допомагає народженню дитині, а
С. допом. народжув. істині. “Жодна людина не може народити істину
сама”-МАЄВТИКА. Маєвтика – це мистецтво приймати душевні
інтелектуальні пологи.У діалозі “Банкет” С. каже, що “жінка підключається
до вічності через народження дітей, а чоловіки через народж. душі”.

25. Переоцінка Сократом традиційних цінностей.

Сутністю людини є її душа, яка заслуговує на удосконалення,турботу,
плекання. Душа є мислячою активністю, це інтелект і морально-орієнтована
поведінка. Людина користується тілом як інструментом. А основна ціль -
плекання душі.
Доброчесність він вважав способом життя, який веде до досконалості.
Вона стосується лише людини. Незнання та невігластво – порок людини.
Сократ казав, що людина чинить зло лише тому, що не знає, що таке добро.
Скарби душі – ось багатство. Пізнання – запорука благої справи.
Свобода.Раціональне повинне панувати над чуттєвим. Лише та людина
є щаслива, яка переможе свої інстинкти.Порядок і гармонія у душі
досягається лише знищенням внутрішніх бажань. Саме це і є людина-герой,
це і є – ІДЕЯ ЩАСТЯ. Заслугою Сократа перед філософією є те, що вони
відкрили і почали досліджувати теоретичне мислення — сферу всезагальних
ідей. Вони започаткували аналіз ідей, категорій, законів логіки. Сократ
першим звернув увагу на поняття, зробив їх предметом дослідження,
порушив проблему їх тлумачення та родовидової субординації.
 На думку Сократа справжньою мудрістю володіють лише боги, люд.
може тільки прагнути до неї, наповнюючись лише частковою мудрістю.
Сократ говорить про Бога в кожному із нас, про внутрішній голос. Тобто
кожен із нас має інтуїцію добра і зла. Поставивши у центр своєї філософії
людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши
душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії. Сократ не
боявся смерті, бо вважав, що далі його душа знайде вічність, переродиться. У
никати ж смерті – жалюгідно...

26. Філософія кініків. Діоген Сінопський.

Кінізм – сократична школа, повернення до практичного філософування від
теоретичних рефлексій. Філософія як спосіб життя. Символ руху кініків –
Діоген Сінопський. Намагався створити аскетичний спосіб життя, був досить
епатажним, сидів у бочці. Прозвали його СКАЖЕНИМ. Він відкидав
теорет.дисципліни, абсурдними вважав метафізичні.Шукав людину, яка б
плекала та розуміла свою природу. Найбільш суттєвими проблемами
людини є потреби тварини. Кініки ідеалізують життя тварин(собак) і їх
спосіб життя. Свобідний той, хто вільний від найбільшої кількості потреб.
Свобода заради свободи!
Аскеза, зусилля, важка праця – шлях до доброчесності. Діоген каже про
тренування душі й тіла, відмова від бажань та насолоди. Найнатуральніша у
світі річ – сонце. Кініки самодостатня, соціальні та аполітичні. Вважали, що
щастя виходить із душі , із середини, воно є наслідком самообмеження та
розуміння власної природи. Вони пропонують духовне убозтво, відкидають
державність. Основна мета – жити по-кінічному.

27. Друга навігація Платона та її наслідки для античної філософії.

28. Вчення Платона про ідеї
Платон розвинув і систематизував погляди Сократа. Платона
характеризує пізнавальна воля до умоосяжної простоти, виявлення сутності
за множинністю єдиного. Примат загального перед конкретним. Душа вища
за тіло. Ідея, за матерію. Як і його вчитель, він поділяв суще на світ вічних
нерухомих, неділимих, тотожних собі ідей і на світ мінливих, подільних
чуттєвих речей. Це і є 2 навігацією Платона.Своєрідне відкриття метафізики
– надчуттєвого пізнання світу, який не має матеріального характеру.
Щоб пояснити, що річ красива, філософ вдавався до фізичних
пояснень(смак, колір, фігура). Ідея краси визначає, що є гарним, а що –
потворним. Будь-яка річ фізичного світу має свою причину, вона є вищою і
останньою. 2 Навігація призводить до 2х планів буття: феноменального та
духовного(інтелектуального, раціонального).
Ідея – це певна ідеальна сутність, що існує у метафізичному
просторі. Ідея у кінцевому підсумку утворює перманентну модель кожної
речі. Світ речей існує лише тому, що існує світ ідей, бо вони мали праречі.
Місце, де знаходяться ідей Платон називає – ГІПЕРУРАНІЄЮ,
наднебессям. Ідея постає у 3 аспектах: першопричина, зразок, ціль.Усі ці
ідеї пребувають в ієрархічному взаємозв'язку.
Існує піраміда ідей: 1. Ідей, вищі за категорію життя: блага, істини,
краси, справедливості; 2. Ідеї фізичних явищ і процесів: спокій, рух, звук,
колір, вогонь; 3. Ідеї, що існують для окремих розрядів істот: людина,
тварина; 4. Ідеї для предметів, створених людським ремеслом: стіл, вікно,
картина; 5. Ідеї відношень – Рівності.
За Платоном, ідеї є праобразом речей. Процес пізнання речей він
зводить до пригадування. Людська душа, на його думку, є безсмертною.
До втілення в людину вона жила у світі ідей, безпосередньо споглядала ідеї.
Втілена в людину, душа через відчуття сприймає речі,які нагадують їй ідеї.
Тому пізнання зводиться до пригадування. Завдяки такій інтерпретації
пізнання Платон подолав релятивізм і суб'єктивізм софістів. Ідеї (добра,
істини, прекрасного тощо) у всіх людей однакові, оскільки живить їх одне
джерело — світ вічних ідей.

29. Гносеологічні погляди Платона – теорія амнезису.

Гноселогія Платона грунтується на протиставленні тіла і душі. Суть
теорії пізнання Платона полягає в тезі, що "знання — це пригадування
(анамнез)" того, що колись душа знала, а потім забула. Є релігійне
трактування, за яким душа є безсмертною і народжується кілька разів. Тобто,
передумовою видобуття істини з душі, є сам факт наявності її там. Жодна
людина не бачила у житті та природі щось абсолютно рівне, значить, вона
бачила це раніше у ідеальному світі. У кожній людині присутні чисті форми
знання, першопочаткова інтуїція істини. Це і є анамнезис.
Метод анамнезу — метод сходження до ідей, до загального не
шляхом узагальнення часткового і одиничного, а шляхом пробудження в
душі забутого знання, знаходження його в ній. Найголовнішим у методі
анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і
відповідей і т.д.

30. Проблема людини у Платона – дуалізм душі і тіла.

У людині Платон розрізняє смертне тіло і безсмертну душу, яка є
керманичем тіла й одночасно його полонянкою. Тіло є в'язницею душі й
прокляттям за недосконале життя в минулому.Людська душа, на його
думку, є безсмертною і є вища за тіло. Вона може перероджуватись. Її
потрібно постійно удосконалювати, плекати, розвивати свій розум. У душі
існує першопочаткова інтуїція істини. Тіло – це лише середовище, у якому
перебуває душа. Тому його потрібно підтримувати, щоб не померти. Але й не
потрібно піддаватись інстинктам та насолодам. Ідея реінкарнації душі, вона
жива, вічна. Платон знехтував самоцінність індивіда, цілком
підпорядкувавши його принципу державності. Індивід — знаряддя держави.
Виховання, мистецтво — все повинно бути підпорядковане державі як вищій
меті. Навіть приватну власність заперечував він в ім'я держави.
31. Діалог Платона Федон.
Ранній твір Платона. В діалозі документується невдоволеність
платонівського Сократа матеріальними причинами виникнення, зникнення та
буття, як вони зображені в природно-наукових вченнях досократських
філософів. Каже про смерть. Визнає її цілком закономірним фактом, бо життя
все одно веде до неї, ми щохвилини вмираєимо, бо втрачаємо час. Смерті не
потрібно боятись, не потрібно хапатись за життя – це жалюгідно. Смерть – це
лише втрата тіла, його відділення від душі, яка продовжуватиме жити вічно!
Отже, якщо в Апології Сократ до смерті підходить нейтрально, то тут він
вважає її більш привабливою.
Сократ визнає, що існує не тільки матеріальна, але й нематеріальна
причина того, що втримує його від втечі із тюрми – розум. Він приходить до
висновку, що підхід через органи чуття не приносять пізнання причин, чому
речі мають певні властивості. Тому він прагне продовжити дослідження за
допомогою розуму (втеча до понять; друге найкраще рішення). Причини не є
матеріальними, вони є невидимими,або спільними із ідеями. Тут він згадує і
про співвідношення душі і тіла, що душа усі турботи повинні бути
спрямовані на душу. Також говорить і про теорію анамнезису –
пригадування. Розуміння, очищення душі, пізнання істини – ось переваги.
Цей діалог можна вважати початком метафізики.

32. Критика Аристотелем платонівського вчення про ідеї.

Арістотель належить до синтетичного періоду у античній філософії.
Він є учнем Платона, йому належить крилатий вислів «Платон мені друг, але
істина дорожча». Але, якщо Платон – основоположник філософування,його
твори більше художні, він цінує математику,то Арістотель будує досить
систематичну споруду творчого порядку,він сильний у класифікації. У його
методі – строгий раціональний дискурс, тяжів до природничих наук, він
прагнув із хаосу створмити космос. Автор «Метафізики».
Він вказав на те, що концепція Платона має слабкі сторони. Платон
нібито неправомірно відрізав ідеї від речей. Ідеї – це внутрішня сила речей і
їх розривати не можна. Арістотель схильний говорити про ідеї, а не про
форми.Ідея існує у наднебессі, а форма властива самій речі. Він висуває
іманентні форми. Платон вважав, що існує певний зразок досконалої речі, і
світ є світом копій. Арістотель же говорить про 4 передумови появи певной
речі: матеріал, форма, мета, дія. Також Арістотель поділив усі існуючі науки
на 3 розділи: теоретичні, практичні та поетичні. За критерієм цінності
найвище стоять теоретичні. Їх мета – виробництво певних продуктів, це
науки про творчість науки та людину у ній.

33. Психологія Арістотеля – вчення про три душі.

У людині Арістотель виділяє три різні душі — рослинну (відповідає за
споживання, ріст і розмноження), тваринну (відчуття, жадання), яка
притаманна лише людям та тваринам, і розумну, яка властива тільки людині.
Розум людини є безсмертним, після її смерті він зливається із всесвітнім
розумом.
Арістот. Стверджує, що є 5 видів відчуттів, з яких породжується
фантазія та відчуття, які породжують пам'ять і досвід. Унаслідок відчуття
виникає і апетит, бажання,а з нього виникає рух. Тобто, на базі відчуття
людина урухомлюється.
Інтелект є найбільшою ознакою людського існування, людина здатна
абстрагуватися від почуттів та покладатися на раціоналізм. У першу чергу
людина повинна збагачувати свій інтелект, розум.

34. Етика Арістотеля

Етика належить до практичних наук і займається тим, що можна змінити.Усі
вчинки людини прямують до 1 цілі. Але є 1 вища мета наших дій – це щастя.
За Аріст.є 3 основні означення, що таке щастя: 1.Це задоволення, насолода,
підпорядкування бажанням, але це рабське життя; 2. Це пошана, успіх, слава,
та вони недовговічні, бо є зовнішнімим чинниками; 3. Це примноження
багатств- найабсурдніша ціль життя. Щастя- це удосконалення самого себе,
людина-розум, інтелект – ось головне. Ми повинні керуватись розумом, а не
відчуттями і ще привчити свої імпульси до автоматизму, стримувати себе.
Реалістично А. оцін.є матеріальні блага. Мислитель повинен бути вільним від
пристрастей, стриманим та поміркованим.
Серцевиною Арістотелевої етики є МЕЗОТЕС – ДОБРОЧЕСНІСТЬ – як
середина між двома пороками. Мужність –серед. Між зухвалістю,
відчайдушн.та боягузтвом. Щедрість – серед.між марнотратством та
скупістю. Дотепність – серед.між похмурістю і блазеньством. Людина
завжди повинна знаходити золоту середину між недостатком та надлишком.

35.Дві парадигми природи мист-ва: Платон і Арістотель. Вчення

Аріфстотеля про катарсис
А. хотів класифікувати усе, що може охопити розум. У акторській грі на
сцені(смерть, крадіжка) ми визнаємо дійсність, ми бачимо дійсність, життя,
але під іншим кутом зору. Дійсність є безмежна, а художній твір має межі.
Отже, все зайве ми розумом відкидаємо. Залишаємо головне. Мистецтво
завжди обмежене. Так вважав Арістотель. Людина влаштована так, що
пізнання приносить їй радість, задоволення. КАТАРСИС – це очищення
душі за допомогою мистецтва. Для Платона ж , мист.твір був лиш
МІМЕЗИСОМ – наслідуванням, копією. Аріст. Вважав, що мист-во є
близьким до філософії, як і літ-ра.Мета поета і філософа говорити про те, що
повинно трапитись, а не те, що є. Поезія є благородною та філософічною,
позаяк трактує універсальне, а історія – минуле.

36. Александр Македонський і перехід від класичної до елліністичної

епохи. Зміна орієнтирів.
А. Макед. Започаткував елліністичний тип, його епоху.Його похід у 334-
323рр.до н.е. призвів до радикального перевороту в елінському світі.
Закінчилась класична епоха. У Греції падає значення полісів, а Македонізм
розвивається.Він впровадив проект універсальної божественної монархії, що
завдало удару по структурі полісного життя. У 4 ст. до н.е.
розповсюджується космополітичний ідеал. Замість поняття громадянин
запроваджується поняття підданий. Від людини не вимагають чеснот, а
потреб,навичок. Правління надається функціонерам, людина займає
нейтральну позицію. Новою реальністю і об'єктом дослідження філософів
став ІНДИВІД. З роз'єднанням людини і громадянина розділилась етика та
політика. У старій класичній етиці – людина=громадянину і
підпорядковувалась владі. Тепер і вперше у ЗХ філос.етика структурує
людину як автономну, одиничну, окрему. Крах расистських упереджень
щодо природніх відмінностей між греками і варварами. Вважали, що є люди
– раби за природою. Александр спробував успішно асимілювати завойованих
варварів і зрівняти їх із греками. Навчав людей мистецтву воювати.
Еллінські школи в античному мисленні сповідували цінності, які не
підпорядковувались гр.культурі. Відбувається втрата глибини та чистоти
гр.культури, асиміляція інших традицій, вірувань. Центр інтелектуальної
культури переміщується із Афін в Александрію. (Евклід, Гіппократ, Архімед)

38. Філософія скептицизму

Засновником скептицизму був Піррон (IV ст. до н.е.), який оголосив
неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Всі речі
— абсолютно непізнавані. Про них нічого не можна сказати — ні істинного,
ні хибного.
Скепсис – прискіпливість до речей, будь-яку проблему вони
досліджували педантично, відкидаючи помилки, хиби. Висловлювали
невдоволення недосконалістю людської думки. Якщо знання будувалось
на свідченнях органів відчуттів – воно недостовірне. Єдиний критерій
істини – видимість.Світ є нерівним, недосконалим, і ми не можемо знати
усе, що відбувається у ньому. Скептики також говорять про
атараксію(свободу) і незворушність. Скептики йшли до неї через відмову
від знання, бо вважали його заблудженням. Тобто, філософ повинен
стримуватись від будь-яких суджень.
Немає ніякої різниці між добром і злом, щастям і нещастям. Жодної
проблеми не можна вирішити однозначно, жодне твердження не більш
істинне, ніж протилежне йому. «На кожне слово є зворотнє слово» —
улюблене прислів'я скептиків.

37. Філософські напрямки елліністичної епохи(епікуреїзм,стоїцизи,

еклектизм)
Було багато напрямків та шкіл у еллінській філософії. Найпоширеніші –
кінізм, стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм.
Епікуреїзм – отримав назву від імені свого засновника – Епікура. Він
вважав, що усе життя проникнуте стражданнями і потрібно знайти засіб,
щоб звільнитись від зла. Він хотів звільнити людей від страху перед смертю
та невідомим. Непередбачуваність лякає людину.Мати Епікура виганяла
духів із людей, він завжди відчував присутність зла серед людей, і казав, що
ніяка віра не зможе допомогти позбутись страху та врятуватись. Він не
визнавав духовну природу у будь-чому, був спадкоємцем атомістичної теорії
Демокріта. Він закликав: «Живи непомітно!», вважав, що лише
відокремившись від усього, людина досягне АТАРАКСИ(свободи).Скупість,
розкута, багатство позбавляють людину доброчесності. Епікур був
просвітником, вважав усіх людей рівними, пропагував стриманість та
врівноваженість.Його віра – земна, і існує у корені природи.Політика, страх
перед богами, смертю та загробним світом недозволяють досягнути атараксії.
Стоїцизм – найкривавіший напрямок у всій елліністичній філософії, що
обіймає 7 століть(4 ст. до н.е. – 3 ст. н.е.). є рання стоя, середня та пізня.
Слово стоя виник від законод.чинника, люди, народжені не в Афінах,
навчались стоячи. Стоїцизм утверджує те, що людина повинна здобути
незалежність від світу, звільнитись від бажань. Змінити щось у світі –
неможливо! Філософ не мав повністю цуратись соціального життя,але мав
бути позбавлений пристрастей, не показував свого скепсису до життя,не
відкидав культуру, просвітництво, релігію. Бажання віднайти баланс між
соціальним та природнім. Стоїки є зваженими, консервативними,
незворушними(апатичними)Важливим є воля до знання і дотримання
поглядів, які сповідуєш. Найактивніше розвив. у Греції та Римі на лат.основі.
Найвизначнішим став НЕОСТОЇЦИЗМ,представники: Епіктет,Марк Аврелій,
Секнека.

39. Стоїцизм. Загальна х-ка

Стоїцизм – найкривавіший напрямок у всій елліністичній філософії, що
обіймає 7 століть(4 ст. до н.е. – 3 ст. н.е.). є рання стоя, середня та пізня.
Засновником цієї школи був Зенон з Кітіона (II ст. до н.е.), найбільш
відомими представниками - Сенека , Марк Аврелій.
Слово стоя виник від законод.чинника, люди, народжені не в Афінах,
навчались стоячи. Стоїцизм утверджує те, що людина повинна здобути
незалежність від світу, звільнитись від бажань. Змінити щось у світі –
неможливо! Філософ не мав повністю цуратись соціального життя,але мав
бути позбавлений пристрастей, не показував свого скепсису до життя,не
відкидав культуру, просвітництво, релігію. Бажання віднайти баланс між
соціальним та природнім. Стоїки є зваженими, консервативними,
незворушними(апатичними). Важливим є воля до знання і дотримання
поглядів, які сповідуєш. Найактивніше розвив. У Греції та Римі на лат.основі.
«мудрого необхідність веде, дурного волочить». Отже, ідеалом, до
якого повинні прагнути люди, є пристосування до законів природи та
вивчення її та природи самої людини.. Якщо жити у злагоді з природою, то
здобудеш щастя і доброчинність. Треба навчитись керувати собою, бути
просто байдужим до благ, краси, любові і т.п.
40. Філософія неоплатоніків. Вчення Плотіна про еманацію. Тріада
неоплатонізму.
Неоплатонізм — напрям античної філософії, який систематизував
учення Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного
абсолюту та ієрархічної будови буття.
Розквіт його припадає на III ст. — час агонії Римської імперії,
поширення християнства. Неоплатоніки спробували вибудувати щось на
зразок інтелектуальної релігії. Найвідомішими представниками цієї течії є
Плотін, Порфирій, Прокл .
Буття, за Плотіном, має ієрархічну структуру. Вищими субстанціями
постають Єдине, НУС-Розум і Душа. «Єдине» є неподільним,
позбавленим меж, йому притаманна найбільша повнота буття. Це «Єдине»
від повноти (від надлишку) буття через витікання, випромінювання-
ЕМАНАЦІЯ-творить Розум, але нічого не втрачає при цьому. Розум у
Плотіна — це платонівський світ ідей,їх сукупність. Він через повноту
свого буття творить Душу, яка упорядковує весь видимий матеріальний світ,
надає гармонії руху небесних тіл, створює живі істоти. Душа надала
матеріальному світу сенс, цінність і красу, без чого він є мертвим. Видимий
світ — тільки викривлена копія ідей Розуму. Саме це і є ТРІАДОЮ
ПЛОТІНА. Є ще 4 щабель – природа., яка творить матерію. Матерія – це
зло, і сприймається як відсутність добра. Зло, отже, не від Бога і не від
людини, але воно здатне оволодіти людиною.
Особливою проблемою є відношення неоплатонізму і християнства.
Деякі дослідники відзначають вплив неоплатонізму (вчення про Єдине,
Розум і Душу) на Святу Трійцю (Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий)
християнства.Але відмінністю є те, що у християнстві немає ієрархії, як у
неоплатонізмі.

42. Феномен християнства в історичному контексті.

Залежно від історіософської позиції, середньовіччя як історичну епоху
можна вважати або закономірним продовженням античності (і тоді важко
зрозуміти безодню між ними), або новим витоком історії. Більш прийнятною
є друга позиція, яка ґрунтується на концепції історичного коловороту (греко-
римська цивілізація занепала, прийшли нові народи і розпочався новий цикл
нової цивілізації).
Європейський феодалізм перейняв від античності християнство, а
християнство як релігія передбачає певну самостійність особи і орієнтована
на особу, наділену свободою волі. (Релігія є носієм ідеї особистості.)
Оскільки ж за феодальних відносин особа не може реалізуватись як соціальна
одиниця, вона під впливом християнства утверджується як духовна особа.
Духовна особа — це своєрідний компроміс феодалізму і християнства: особа,
яка не може реалізуватись у зовнішньому світі, заглиблюється в себе.
Характерною особливістю середньовічного світогляду є теоцентризм.
Античність не знала ідеї трансцендентного (потойбічного стосовно реального
світу) Бога. Вважалося, що боги, як і люди, живуть в єдиному для всіх
космосі (космоцентричний світогляд). Середньовіччя по-іншому мислило і
Бога, і світ. Бог творить світ з нічого, він абсолютно перший, істинне буття.
Природа як творіння Бога втрачає свою самоцінність. Вона виступає тільки
символом чи знаком божественної премудрості, адресованим людині. Від-
ношення Бога і природи мислиться в категоріях справжнього і
несправжнього буття елеатів: Бог єдиний, неподільний, незмінний
(трансцендентний); природа множинна, подільна, рухома, але існує завдяки
Богові.
Філософія в середньовіччі розвивалася в лоні релігії як панівного
світогляду тієї епохи. Релігія, безумовно, звужувала межі філософського
мислення, задавала і проблематику, і загальну модель вирішення проблем.
Крім того, філософія в епоху середньовіччя не мала власної соціальної бази
— особи, яка потребувала б філософського світогляду. Тому розвиток в лоні
релігії був єдино можливим способом існування і збереження філософського
мислення загалом. В іншій іпостасі воно тоді просто не могло б існувати.
Формування християнської філософії має свої особливості. Як релігія,
християнство підозріло ставилось до язичницької мудрості — античної
філософії. Одначе, вступивши з нею в дискусію, воно змушене було
відповідати на аргументи аргументами. Завдяки цьому шляхом «запере-
чення» в лоно християнства був перенесений філософський стиль
мислення.
Носіями філософії в дану епоху було вузьке коло служителів церкви.
Світської філософії не існувало. Звідси догматизм, авторитаризм і
традиціоналізм цієї філософії.

44. Періодизація патристики

Патристика – сукупність філософських, теологічних, політико-
соціологічних доктрин християнських мислителів 2-8 ст.н.е.Боролась із
єресами. Виникла і розвивалась через постійну критику традиц.язичницького
світогляду. Часто патр.вступала у взаємозв.із платонізмом. Її ще називають
розвитком християнс.мислення у період пізньої античності.
1-2 ст.н.е. – 1період. Діяльність апологетів(Тертуліан, Юстин, Оріген),
христ.мислителі ревно захищають христ. Істини перед язичниками.
Відкидають ідею примирення між течіями і флос., Гр. і Риму. Загострена
полеміка.
4-5 ст. н.е. – 2 період. Систематизація християнської докрини. Розвив.на
латинській основі. Домінує мислення Августина. Грецький Схід –
Кападокійський гурток, тлумачення світу, як сист.символів.
6-8 ст. н.е. – 3 період. Заключний. Характеризується стабілізацією догми,
період енциклопедичного кодифікування наук під егідою теології. Северин
Боецій.

45. Апологетика перших століть християнства. Фідеїзм Тертулліанна

Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так
званої «апологетики» (апологія — захист). Представники апологетики
виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і
захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був
Квінт Тертулліан (160-229 рр.), який проголосив думку про несумісність
філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри.
Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття:
«Вірую, бо це — абсурдне». Ще для античної свідомості здавалися
абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів,
непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що
треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними
братами. Адже з точки зору здорового глузду, який панував у масовій
свідомості того часу, між рабом і рабовласником пролягає прірва, яку не
можна подолати. Так само і ставлення до ворога повинно бути однозначно
ворожим. Логіка християнського світогляду руйнувала сформовані
стереотипи і будувала на їхньому місці новий світоглядний базис.
"Абсурдність" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося
у критичній соціальній ситуації. Через духовну єдність людей, через
утвердження абсолютних цінностей християнство шукало шлях спільного
порятунку людства від саморуйнування.
Крім того, Тертулліанове «вірую, бо це — абсурдне» — це відкриття і
визнання «надрозумової реальності», яка пізнається не розумом, а вищою
інтуїцією, одкровенням. Є істини, які не можуть бути висловлені і
обґрунтовані логічними засобами, засобами розуму.Тертуліан ставив віру
вище за розум( ФІДЕЇЗМ), для нього філософія та язичницькі релігії - єресі.
Джерело істини – Бог,а своїми суперечками філософи лиш змучують та
збаламучують людей.Бог творить світ з нічого. Тертуліан ще полемізує із
християнами-платоністами, які вірять у вічність матерії, і кажуть, що Бог
ліпить світ із неї. Це хибна теза для христ-на. Мислення Тертуліана тяжіє до
мислення парадоксів. Вн був першим христ. мислителем, який писав свої
праці латиною.

46. Антагонізм граду земного і граду Божого у філософіїї Августина

Блаженного
Августин вперше приходить до дослідження історії, він вважав, що
вона наділена сенсом. Історія людства є історією боротьби 2 непримиримих
начал – світла(неба) та пітьми(держави). Держава базується на егоїзмі, на
типі любові – Купідітас, а протиставляється їй – КАРІТАС – любов
альтруїстична, до людини, до Бога та зневажання себе. Приклад – розвиток,
існування та крах Римської держави. Це стало поштовхом до створення праці
«Град Божий». Августин вважав, що винна у всьому жахлива історія Рима, бо
вже навіть у її історії лежить гріх – братовбивство. Сенс історії полягає у
перемозі християнства у всесвітньому масштабі. Він створює періодизацію
історії на 6 періодів, 5 із них – старозавітна історія, 6 – 1 пришестя Христа, і
закінч він 2 пришестям, страшним судом, відділенням праведників від
святих. Град Божий приречений у цьому світі на бездомність. Тут є
постійний антагонізм між державами, їхнє насильство над людиною. Це все –
гріхи.Отже, людська історія має певну спрямованість: вона йде від
виникнення до кінця. Час не вічний, бо до створення світу ніякого часу не
існувало, і після кінця світу часу теж не буде.

47. Філософські і богословські погляди Августина.

48. «Сповідь» Августина Блаженного.
49. Августинове тлумачення проблеми співвідношення волі людини і
волі Бога: проблема божественної благодаті. Вчення про предисценацію.
Августин являє собою дуалістичне поєднання начал. Істина потрібна
людині для досягнення бажань. Він критикує основні цінності та ідеї
язичницької цивілізації. Він 9 років прослужив маніхейству( пост.боротьба
добра і зла). Він казав, що церква не тільки запрошує, але й заставляє до
добра.Також говорить про акт навернення, вибору самого себе і вибору себе
як християнина. Головний у світі – Бог, далі – стосунки у світобудові людей і
Бога.Увесь світ створений із протилежностей.Але головне у стосунках Бога і
людини – гріх. Всі люди грішні перед ним. Гріх набуває антропологічного,
космополітичного, метафізичного значення. Згрішивши, людина занурює у
гріх весь світ. Для цього потрібна спокута Христа.Він вірить, як і Тертуліан,
що Бог творить світ з нічого, відтворює та постійно поновлює його.( Тема
Сповіді).
У гносеології він прагне відкинути скептицизм.Джерелом усіх вічних
істин є Бог.Він є світлом, що освітлює душу людини. Душа – це творіння
Бога, тому він заперечує її передіснування , але вона – вічна. Вона не
руйнується, бо не склад.із простору і частин, вона існує у часі, має розум,
пам'ять і волю. Воля вища за розум, а Віра – вища за волю.Волюнтаризм
переростає у федеїзм – ставлення віри вище,ніж розум. Людина повинна
полюбити і повірити у Бога, а потім - пізнавати. Августин вчив про
пізнавальну силу любові.
Предисценація – визначення наперед. Одні люди визначені до
спасіння, інші – до гибелі. Бог – джерело усіх благ, він сам – благо, і людина
повинна усім завдячувати йому.Але кожна людина приречена на спасіння.
Віра – це дар Божий, тому вона є несвобідною.
Августин Блаженний пристосував платонізм для розбудови
християнської теології. Через платонізм Августин почав переосмислювати
маніхейську думку щодо боротьби добра і зла. Він вважав, що Бог – благий і
досконалий, а зла, як такого – немає. Зло лише є відсутністю належного
добра. Це ставлення тіла вище за душу, коли природа стає вищою від Бога.
Якщо людина відокремлюється від Бога, то і вся природа відокремлюється
від нього. Августин вважав, що джерелом добра в людях є благодать, яка
сходить на людину, обрану Богом до спасіння. Він думав, що Ісус спокутував
гріхи лише за меншість, обрану до спасіння.

50. Пізня патристика. Северин Боецій.

Пізня патристика. Видатним діячем та відомим філософом пізньої
античності був Северин Боецій (480-524), який здійснив велику кількість
перекладів із старогрецької мови на латину, що перетворилась у головну
мову культури та освіченості. Найбільшою цінною визнається його
перекладацька та коментаторська діяльність в галузі логіки та гносеології.
Боецій переклав та прокоментував твори Арістотеля. Він вперше поставив
поняття універсалій, яке згодом розвивалось у схоластиці. Філософія Боеція
втішає і зцілює, при цьому оперує знаннями, мінливі речі не приносять
серцю спокою. Зло обирає сама людина, це її акт волі, рефлексії через
зіпсованість людської природи, гріховність. Боецій казав: «Предметом моєї
філософії є не кількість твоєї бібліотеки, а стіни твоєї душі».
«Розрада від філософії» – найвагоміший твір написаний на порозі
смерті у в'язниці -(образне сприйняття філософії). Філософія владна, ніколи
не старіє, є завжди актуальною. Вона підіймається до небес, то опускається
до людських розмірів. У творі Боецій алегорично уособлює філософію зі
строгою владною жінкою, з величною поставою, красивим, та старим одягом,
але вік та зріст цієї жінки важко визначити. Її справа спрямована на культуру,
на підтримку сенсу життя, вимагає багато праці. У 1 руці – книги, у другій –
скіпітер. Так і філософія – вона ніколи не старіє, завжди актуальна, вона
універсальна. Вона знатна, це видає її одяг, має давню історію.

51. Загальна характеристика схоластики та її періодизація.

Наступний період (XIII—XV ст.) в розвитку середньовічної філософії
називають схоластикою.Схоластика — філософське вчення, в якому
поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою
та формально-логічними проблемами.Центральна проблема - з'ясування
співвідношення між вірою і розумом. Проблема тлумачення сакральних
текстів. Метод схол. – дедукції, від загального до конкретного, що
пояснюється через загальні догми, аксіоми, які не піддаються сумніву.
Особлива форма мислення схоластів – силогізм – 2 положення – висновок.
На першому місці – теологія,2 – філософія,3 – науки. Рух думки відбув.від 1
дефініції до іншої із урахуванням юридичного мислення. Гол.критерій
мисленн схоластів – логіка.
Філософію викладали у школах при монастирях, вона була шкільною
мудрістю, звідси і назва — «схола» (з грецької — школа). Пізніше це слово
набуло негативного значення, ним стали позначати відірване від життя муд-
рування. Періодизація:
Рання 9-13ст. –посилення папської влади, влада августинівського
платонізму.З'явл.позиції реалізму та номіналізму, проміжна позиція –
концептуалізм. Представники: Скотт, А. Кентенберійський, Абеляр.
Зріла 12-13 ст. – культивується в університетах, лідери Оксфорд та
Паризький унів. Платонізм витісняється арістотелізмом. Найвидатніший
схоласт – Тома Аквінський.
Пізня 14-15 ст. – ідейні суперечності, зростання епохи феодалізму,
христ.зменшує вплив на людей, визріває скепсис, віра відступає.Бажання
примирити віру і розум, їхня взаємодія, руйнується ідеологія Томізму, а,
значить арістотелізму. Скотт, Оккам.
52. Полеміка реалізму і номіналізму.
Суттєве значення для подальшого розвитку європейської філософії
мала дискусія між номіналістами і реалістами, яка тривала в схоластиці
протягом кількох століть. Центральна проблема дискусії — природа
загальних понять. Почалося все як теологічна суперечка. Підгрунтя – догмату
Святої Трійці. Ортодокси вваж., що Трійця – це єдине і святе, а інші – що це
три окремі іпостасі. Ті, хто говорив про єдність – реалісти, хто про окремість
– номіналісти. Ця проблема споріднена з проблемою співвідношення за-
гального і одиничного, що хвилювала давньогрецьких філософів, але їй
властиве дещо інше смислове забарвлення.
Реалізм — філософський напрям, згідно з яким загальні поняття
існують реально як сутності речей.Вони є первинні, існують незалежно
від нашого мислення, поза свідомістю.
Ансельм Кентерберійський,Тома Аквінський був поміркованим
реалістом, вважав, що загальне існує нерозривно від одиничного, що людина
осягає сутності в поняттях розуму. Є 3 аспекти універсалій,ланцюжок: ідея,
що існує в Бога — сутність — ідея в розумі людини. Ієрархічна побудова
сущого
Номіналізм— філософське вчення, що заперечує онтологічне
значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсали
існують не в дійсності, а тільки в мисленні людини.Універсалії – це лише
імена речей, а дійсним існуванням володіють лише одиничні речі.
Номіналісти — Вільям Оккам, Жан Буриданне приховують ніяких
універсалій.
Така відмінність у співвідношенні одиничного і загального в світі
речей передбачала різні тлумачення способу їх творення. Реалісти —
прихильники платонівсько-арістотелівської традиції, для якої Бог є передусім
розумом — вважали, що ідеї (загальне) як думки Бога передують творінню (є
своєрідним планом творіння) і в самому творінні, в речах складають їх
сутність. Усе це зумовлює , Що постала в концепції Аквінського, зумовлена
різним способом втілення ідеї — форми.
Номіналісти щодо розуміння Бога схилялись до біблійної традиції, яка
тлумачить його як вищу волю. На їх думку, Бог творить речі за своєю волею,
вони не є втіленням ідей. Речі одиничні. Це є підставою для заперечення
принципу ієрархічності побудови світу. Обидві концепції по-різному
інтерпретують і пізнання.

53. Рання схоластика. Ансельм Контерберійський.

Прибічник августинізму, захищав примат віри над розумом «Вірю аби
розуміти».Істини одкровення можна раціонально обгрунтувати.
Апостеріорне доведення – грунтується на досвіді. Будь-яка річ може
існувати і неіснувати. Все суще є одиничним, дане чуттєво. Всі речі є
випадковими і відносними. Світ існує надалі, після змін, і якось
підтримується. Значить, є вища сутність, яка є особливим началом світу, і
ним є Бог.
Апріорне доведення – є незалежним від досвіду, виходить з розуму.
Теза доводиться як антитеза антитези. Бог – сукупність усіх можливих
досконалостей серед яких має бути і предмет існування. Бог існує оскільки
існує поняття максимально досконалої істоти. Із логіки виводиться онтологія,
із мислення – буття. Вище, ніж Бог не можна помислити нічого. З факту
мислення про Бога виходить факт його буття.

54. Зріла схоластика. Тома Аквінський.

55. Антропологія Томи Аквінського. Людина як compositum душі і тіла
(вчення про людину).
Август. говорив, що тіло відкидається, але його не можна відкидати.
Тома говорить про з’єднання душі і тіла. Люд. без душі – труп, а без тіла –
привид. Наголошує, що д. і т. – це спосіб поєднання, тіло животвориться
душею. Тіло причетне до суті духовної діяльності людини. Людина не тільки
душа. Душа – не лише двигун тіла, а її субстанціальною формою. Людська
особистість є найдосконалішою в людській природі. У всіх люд. інтелект є
єдиним, лиши у Богові інтелект є сутністю, а в люд лише потенціал сутності.
Не інтелект мислить, а людина. Томі вдалося примирити Арістотеля з
Христом і це виправдання було справжнім переворотом. Докази існування
Бога-це теж мислення Арістотеля. Томізм важко уявити без Арістотеля.

56. П’ять раціональних доказів буття Божого у теології Томи

Аквінського
Т.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував
п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:
1. Оскільки все в світі рухається, то має бути «першодвигун», або
«першопоштовх» рух;, — Бог.
2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та
існування. Першопричиною усього є Бог.
3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність
— Бог.
4. Всі речі мають різні ступені досконалості Тому повинно існувати
абсолютне мірило досконалості — Бог.
5. У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А,
значить, повинна існувати «остання» і головна ціль - Бог.Проте, .деякі
інші догми християнства не піддаються раціоналістичному обґрунтуванню
(догма про Трійцю, про втілення Христа. про воскресіння з мертвих). Це
неможливо зробити не тому, що вони протирозумні, ірраціональні, а тому
саме, що вони «надрозумові», їх доведення не в змозі здійснити обмежений
людський розум. Більшість догм християнства є предметом теології, а не
філософії. Хоча Ф. Аквінський і підпорядковує науку релігії, але
розмежувавши сфери їх застосування, він відкрив певні можливості і для
розвитку наукового знання.
57. Співвідношення віри і розуму, теології і філософії в ідейній спадщині
Томи Аквінського.
Ще у попередні століття західноєвропейськими схоластами була
висунута теорія «двох істин». Згідно з даною теорією наука і пов'язана з нею
філософія здобувають знання, спираючись на досвід і розум. Схоластика,
особливо її розвинута форма — томізм, практично вирівнює в значущості
віру й розум. На відміну від них, теологія здобуває істину в божественному
одкровенні. Таким чином теорія «двоїстої істини» поділила, так би мовити,
сфери впливу між теологією і наукою. Божественне одкровення, вважали
представники цієї теорії, недоступне розуму.
Тома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. В тих випадках,
коли є можливість вибору, ліпше розуміти, ніж просто вірити. Завдання
науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але, хоч наукове знання
об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера
дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже,
предметом філософії є «істини розуму», предметом теології — «істини
Одкровення».
Тома Аквінс.писав у сумі про язичників, що він думає про тіло, аби
мислити про душу, про душу, щоб мислити про окрему субстанцію, а про неї,
щоб думати про Бога. – Ієрархічна система. Його називали Доктор
Ангелікус.Тома примирив Арістотеля з Христом. Він намаг.переорієнтув. з
філос. Платона на Арістотеля. Відчуття – це вікна душі. Є 5 типів відчуттів.
Бог, його образ пов'язані із матеріальним світом.Тому повністю зневажати
матерію не можна. Сутність та існування лише у Бога є тотожними. Для
Томи найблагороднішим у всій природі є особистість. Не інтелект мислить, а
особистість. Інтелект є унікальним у кожного, він керує волею.
Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому.
Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об'єктом
теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути
принципової суперечності між Одкровенням і розумом, між теорією і вірою.
Водночас не всі «істини Одкровення» можна довести раціонально. Наскільки
обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки
філософія нижче теології. А тому філософія і є «служниця теології». Функції
філософії як «служниці релігії» полягають у тому, що вона повинна за
допомогою логічних аргументів обґрунтовувати христянські догми. Логічні
доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини.

58. Пізня схоластика. Вільям Оккам. “Бритва Оккама”

Виступає як антитеза до зрілої схоластики. Є бажання зруйнувати
звязок розуму і віри. Пізні схолатки сприймаються як попередники
Відродження. Віддають приорітет волі перед розумом. Емансипація
філософії від теології Дунс Скот, Вільям Оккам. Первинне пізнання –
інтуїтивне. “Сутності не слід збільшувати без необхідності”
 Оккам – номіналіст, монах-францисканець. Реальним існуванням
наділяв лише одиничні субстанції, поза мисленням. Так звані універсалії – це
лише імена, які визначають класи предметів. У пізнанні Оккам закріплює
інтуїтивність. Поняття, які не зводяться до інтуїтивного пізнання, не
піддаються перевірці та досвіді, вони повинні бути ілюміновані із
філософією. Це і є принцип «Бритви Оккама».
Хоча все реальне, за Оккамом, одиничне, все ж індивіди можуть бути
розподілені розумом на класи, тобто розподілені за родами та видами. В
самих речах намає ні загального, ані часткового. І те, і друге притаманне
тільки нашому способові сприйняття однієї і тієї ж речі. Науки поділяються
на реальні та раціональні. Реальні науки розглядають поняття з погляду їх
відношення до речей, раціональні — з точки зору їх відношення до інших
понять, а не до речей. Тому номіналізм Оккама іноді називають
"термінізмом", що пов'язаний з його вченням про досвід. Догмат простоти,
ясностіі стислості.

59. Антропоцентричність філософії епохи Ренесансу.

Період XV—XVI ст. прийнято називати епохою Відродження.
Основою філософської практики стає схоластика. У цей час католицька
церква стає слабкою та вразливою.Соціально-економічною суттю цієї епохи є
зародження капіталізму та розкріпачення особи. У цей час помітне прагнення
до бунту, програма розриву зі старим, утвердження нових форм спілкування,
виховання, стосунків між людиною і природою, люд. і Богом.
Найперспктивніше розвивається в Італії.
Християнство як релігія формувало особу, здатну до вибору між добром
і злом, нести відповідальність за свій вибір. Але ця «внутрішня», духовна
особа була скована феодальними відносинами. Людина отримала свободу,
але не знала як її використати.15 ст – це століття найбільшої культурної
кризи, людина вірить у надприроднє і у себе, цікавиться соціальними речима,
природою.Тоді не було жодної ідеї, не було впевненості. Людина
відокремлилась від церкви, не вірить Богові, залишилась сама.Теологізм
замінює антропоцентризм.Людина бере на себе атрибути Бога-творця.
Назва епохи походить від переконання її творців у тому, що вони
відроджують культуру античності. Відбувається переорієнтація на
природньо-тілесне бачення світу. Відкритий гедонізм.Людина піддається
насолоді, задоволенню. Але такий підхід є поверховим. Античність не знала
духовного виміру особи, вона не була опосередкована середньовіччям. Тому
особа епохи Відродження є принципово іншою.

60. Натурфілософські ідеї мислителів доби Відродження.

Відомий мислитель раннього Відродження — неоплатонік Микола
Кузанський, який в новому дусі трактував ідеї неоплатонізму. «Єдине», на
його думку, охоплює все, воно не має нічого протилежного собі. Звідси
парадоксальний, але логічний висновок: «єдине» — тотожне безконечному.
Згідно з цим твердженням одиниця, єдине (мінімум) і безконечне (максимум)
збігаються. Іншими словами, безконечність можна мислити як єдине, а єдине
— як безкінечність. На цій підставі М. Кузанський висловив кілька
парадоксів, зокрема про збіжність діаметра і кола на безкінечності, про
відсутність відмінності між центром і колом.Людина – це центр, у якому
концентрується Бог. На безкінечності будь-яка точка стає центром.
Відбувається перехід від геоцентризму до геліоцентризму.До Бога ставляться
негативно. Розрізняють розсудок і розум.Розум охоплює єдність
протилежного. Ідея збіжності центру, одиниці (Бога) і безкінечності (світу)
стала основою пантеїзму.

61. Скептицизм Мішеля Монтеня

Основний твір Монтеня «Ессей» є скарбницею мудрості для усіх
європейців. Предметом книги є він сам. Критикує схоластів. Він був
сучасником Варфоломіївсвької ночі, Гугенотських війн. Монтень був
ненависником ТЕРПИМОСТІ та серйозності. Він пропагував незалежність
особистості, самостійний хід думок. «Що я знаю?», -питання, яке повинна
ставити людина собі. Божевільна людина та, яка ні в чому не сумнівається.
Вважав, що впертість та запальність духу – ознаки глупоти. Істина досяжна,
але вона завжди відносна. Монтень зображає внутрішній світ суб'єктивних
емоцій через саму людину – пізнання самого себе.Він був оптимістом та
радісною людиною. «Глибоко помиляються ті, хто зображують філософію із
похмурим чолом». Монтень вважав, що до природи потрібно ставитись як до
матерії, а людина є її частиною. Його називали скептиком ренесансним. Про
філософування він казав так: «Начало – здивування, дослідження – пошук,
кінцем є незнання».
До Бога Монтень ставився скептично, вважав, що він є непізнаваним, а
носієм звичаїв і традицій є релігія. Іскра розуму дана Богом, але це не
багаття. Основою усього є мораль – наука добра і зла.
Він хотів займатися лише безспірними фактами людського життя, що їх
треба визнавати незалежно від особистої позиції. Він намагався уникати
загальних теорій. Він вважав, що неварто витрачати своє життя на теоретичні
дослідження, як це робили скептики.
Філософія Монтеня містила скептицизму рівно стільки, скільки було
потрібно, щоб не торкатися заплутаних питань, щоб уникати фанатизму та
жити в спокої. Скептицизм був для нього тільки способом полегшити й
зробити приємнішим життя — відповідним, як судив, у важкі й неспокійні
часи. Це був скептицизм, подекуди чимось схожий на той, що його пізніше
поширюватиме Декарт, тобто був так само лише методом: як той методом
здобування істини, так цей — облаштування собі життя.

62. Зародження протестантизму. Мартін Лютер.

Реформація – боротьба проти головування католицької церкви у
релігійному та, сусп. та політ. житті. Яскрава критика монополії
катол.руху.Пік припадає на 16ст. Мартін Лютер не є філософом, він монах,
священик, професор-теолог Віттенбергського університету. У 1517 році він
пише 97 богословських тезисів, які направлені проти організації
архітектоніки католицизму, схоластики, а, головне – проти авторитету
церкви та вищих церковних ієрархій. І вивісив їх на вході у церкву. Лютер
казав, що духовенство є посередником між Богом і людьми. Людина досягає
спасіння душі лише вірою. Але воно не залежить від неї, бо без Божої
благодаті людська воля ні на що не здатна. Він вважав, що людина не
сумнівається, а має певні переконання у душі.
Улітку 1520 року Папа Лев10 наклав анафемму і відлучив Лютера від
церкви, а Лютер спалив папську енцикліку. 1534р – переклав Біблію на
нім.мову. Він ставить її на місце авторитету, замість церкви.
У 1580р виникає ЛЮТЕРАНСТВО. Християнська свобода – це свобода
у христ.значенні. Церква підпорядковується державі.Релігія стала
ірраціональною, підтримували концепцію 2 істин, за якою філософія, наука і
релігія – незалежні.
Творець німецької реформації Мартін Лютер проголосив працю
богоугодною справою та осудив неробство, наголошуючи, що в праці лю-
дина подібна до творця всього сущого. Протестантизм засудив пияцтво і
розпусту, через які розтринькувались здобутки праці, добробут людини
визнав свідченням її богоугодної поведінки. Бідність стала вадою (якщо ти
бідний, то ведеш небогоугодне життя), багатство вважалося чеснотою. Цим,
на думку Вебера, поясняюється те, що капіталізм зародився в країнах, де
переміг протестантизм.

63. Емпіризм Френсіса Бекона

«Будь-яке судження ми можемо висловити лише послуговуючись
фактами». Англійський філософ Ф.Бекон(1561-1626 рр) започатковує
вивчення методів осягнення природи. Особливо він цінив метод
ЕМПІРИЗМУ. Основний твір Бекона: «Новий органон». Головну увагу Бекон
приділяє проблематиці науки, знання і пізнання. У світі науки він вбачав
основний засіб розв'язання соціальних проблем і суперечностей сучасного
йому суспільства. На думку Бекона, узгодженість між наукою і владою має
плідно впливати на соціальний розвиток.
«Знання – це сила», -Бекон. Він вважав знання істиною, і цим воно
відрізняється від практики. Релігія, на думку Б.,не повинна втручатись у
науку. Він казав, що повне знання сусідить з релігією, а часткове – веде до
атеїзму.
Основним робочим методом логіки він вважає індукцію(від
конкретного до загального) і зовсім відмовляється від дедукції. Як основне
знаряддя пізнання у нього виступають почуття, досвід, експеримент і те, що з
них випливає. На основі узагальнення чуттєвих даних ми дістаємо достовірне
знання. Але досвід дає нам істинне знання тільки тоді, коли свідомість
буде звільнена від помилкових суджень (образ дзеркала). Таких ідолів
Бекон виділяє чотири групи: «ідоли роду», «ідоли печери», «ідоли ринку»,
«ідоли театру».
 «Ідоли роду» — це помилки, властиві всьому роду людському. Вони
зумовлені спільною для всіх людей природою, недосконалістю самого
людського розуму.
«Ідоли печери» — це спотворення, джерелом яких є індивідуальні
особливості розуму індивідів.
«Ідоли ринку» — це перешкоди, які виникають внаслідок спілкування
між людьми за допомогою слів. Це процес нав'язування індивідам тих чи
інших помилкових, але таких, що вже стали звичними, уявлень.
«Ідоли театру» — помилки, породжені сліпою вірою людей в
авторитети, старовинні традиції, хибні думки.
Усвідомлення природи цих ідеалів допоможе подолати перешкоди на шляху
пізнання.

64. Емпірико-сенсуалістична лінія в теорії пізнання Нового часу.

Основною проблемою філософії Нового часу – гносеологія. У 17-18 ст.
людина стає розкутою і прагне пізнати. Це століття геніїв. Впали цінності
Середньовіччя, виникає альтернатива раю – створення ідеальної держави.
Тоді ж теорію пізнання поділяють на 2 фактори: ЕМПІРИЧНИЙ( пізнання за
допомогою досвіду та відчуттів), СЕНСУАЛІСТИЧНИЙ ( метод занурення у
матерію).
Бекон, Гоббс (систематизатор емпіризму Бекона, автор праці
«Левіафана») і Локк були деїстичними матеріалістами. Природу вони
розглядали як субстанцію, щось самостійне, а науку — єдиним вченням про
природу. Сферу моралі вони залишали в компетенції Святого Письма. їх
світогляду притаманний натуралізм у механістичній формі. Вони розглядали
людську суб'єктивність як віддзеркалення зовнішнього (механічного) світу. І
сама ця суб'єктивність зводилась до механічної комбінації ідей (особливо у
Гоббса). Суб'єктом пізнання вони вважали окремого індивіда, але вже у
вченні про «привиди» (Бекон) і про суспільний характер знаків (Гоббс) вони
зіткнулись із впливом суспільства на процес пізнання.
Емпіризм у його крайньому сенсуалістському трактуванні, коли
відчуття визнаються єдиним джерелом знання, таїв у собі загрозу
суб'єктивізму. (Якщо мені дані відчуття і нічого, крім відчуттів, то на основі
чого я суджу?)

65, Суб’єктивістське перетлумачення людського пізнання.

Протиставлення суб’єкта до об’єкта у філософії Рене Декарта.
французький філософ, математик, основоположник аналітичної
геометрії, представник класичного раціоналізму.
Основні твори Декарта: «Роздуми про метод», «Начала філософії».
Декарт звертає увагу до розуму і свідомості. Знаходження знання у
собі самому. Він казав, що власне існування є більш достовірним, ніж
існування зовнішнього світу. Полемізуючи зі схоластами, Декарт вимагав
перевірки знань. Це передбачало відмову від усіх суджень, що сприймались
на віру. Якщо авторитети філософії проходили перевірку розумом, то вони
залишались. Декарт навчив людей технічного розуму. Саме завдяки йому
почали робити техніку. Він був першим мислителем, який закликав не
ставити над розумом ніяких меж. Гарантом пізнання і достовірності у
Декарта виступив Бог, він є джерелом об'єктивної значущості людського
мислення. Якщо людина сумнівається у пізнанні істини, значить –вона є
обмеженою та недосконалою у розумі.«Я мислю, отже існую» — істинний і
що він тому є першим і найвірнішим з усіх висновків.
Декарт був прихильником дуалістичної позиції при вирішенні
проблеми субстанції (першооснови, сутності всього існуючого). Він
стверджує про два начала світу: матеріальне і духовне, які існують
паралельно і незалежно одне від одного. Декарт говорив про «вроджені ідеї»,
про інтелектуальну інтуїцію, про самоочевидні положення, спираючись на
які, розум може давати істинні знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду.
Він вивів 4 принципи раціонального методу пізнання.

66. Принцип раціоналістичного методу Декарта.

Істинного знання, за Декартом, люди досягають лише за допомогою
розуму. Але не досить мати добрий розум, головне — вміти його
застосовувати, використовувати істинний спосіб його застосування. Таким
методом Декарт вважає раціональну дедукцію і пропонує 4 правила, яких
слід дотримуватися в процесі побудови суджень при пізнанні істини:
1. Включати в свої міркування тільки те, що розум бачить ясно і чітко і
що не викликає ніяких сумнівів щодо істинності.
2 Ділити кожну складну проблему на більш прості частини для
подальшого їх пізнання.
3. Свої ідеї розміщувати послідовно, йти від простого до складного, не
уникаючи жодних ланок.
4. Здійснювати нові розрахунки та огляди, щоб бути впевненим, що
нічого не пропустили.
І не треба ставити межу перед людським розумом: немає нічого
настільки далекого, чого не можна було б досягнути, і нічого настільки
таємничого, чого не можна було б відкрити.
Декарт основну увагу звертав на роль дедуктивного методу —
строгого виведення окремих наслідків із загальних положень . Декарт вірив у
всемогутність математики і логіки вважав, що з їхньою допомогою можна
відкрити будь-які таємниці природи, тому що вони грунтуються на інтуїції і
дедуктивних стуктурах розуму.

67. Релігійна філософія Паскаля.

68. Суперечлива природа людини у Паскаля. Людина як «Мислячий
очерет».

Блез Паскаль пройшов досвід від механістичного раціоналізму і до

його обмеженості. Він казав: «мрію побачити людський розум приниженим»,
- це антитеза до Декарта. Він не міг пробачити йому те, що Декарт хотів
обійтися без Бога, йому він був потрібен лише для запуску механізму. Хоча,
варто зазначити, що він багато в чому наслідував методологію Декарта,
захоплювався ним. У філософії Паскаля головне – ЛЮДИНА. Вона є
дуальною істотою, він вважав, що немає абсолютних праведників і
грішників, бо у людині є 2 начала. Він протестував проти сприйняття людини
доброю, святою.Він першим сказав про загубленість людини у просторі й
часі. Він називає людину «МИСЛЯЧИМ ОЧЕРЕТОМ». Лиш вона здатна
охопити своїм розумом стільки, як ніхто інший у світі. Людина є нікчемною
на макрорівні. Бачимо одночасність величності та нікчемності. «Коли Земля
втратила своє центральне становище у Всесвіті, свою центричність втратила і
людина. Це безмежжя, мовчання просторів лякає мене!», - Паскаль боявся
загубитись у Всесвіті."Серце" — це властива людині здатність пізнання
надприродних речей. Існує "закон серця", який відрізняється від закону
розуму, який учені схильні вважати єдиним. "Серце має свою рацію, якої не
знає розум".Паскаль глибоко перейнявшись аргументами скептицизму,
закрив перед собою догматичний шлях. Він ніяк не міг узгодити між собою
августинізм та раціоналізм. Розгляд етичних проблем для Паскаля був
найважливішим.

69. «Думки» Паскаля. Основні ідеї.

У своїй праці «Думки»( що являє собою підготовчі матеріали до праці
на захист християнства) відомий франц.фізик та філософ Блез Паскаль
змальовує вражаючу картину людського існування на тлі космічних
масштабів, в яких людина перетворюється на непомітну порошину, але, якщо
рухатися углиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими
величинами. Отже, людина ніби зависла поміж 2 безодень, і ось цю вихідну
відсутність опори вона постійно відчуває: тривога, нудьга, невпевненість є її
незвичними станами. Не маючи надійних коренів життя, людина кидається у
розваги, інтриги, але вся людська велич полягає лише в мисленні. Мислити
слід гідно, отже – мислити на межі буття й небуття, на останній межі
щирості.під час такого мислення людина повинна зрозуміти, що єдиною
життєвою опорою може бути лише Бог.

70. Феномен Просвітництва (від деїзму до атеїзму). Значення

«Енциклопедії».
71. Деїзм філософії просвітників.
Просвітництво 18-поч19 ст. Просвітники визначили рівність людини перед
законом. Домінуючі позиції П. у Франції пов'язані із існуванням «Третього
стану»( селяни, молода буржуазія). Просвітники виражали інтереси саме
цього стану. Їхня мета – досягнути соціальної рівності перед законом.
Вольтер боровся проти катол.церкви та її власності на землю. Він казав:
«Якби навіть бога не було, то його варто було б винайти!.Він вважав його
блискучим винаходом.
Просвітники сповідували ДЕЇЗМ – концепцію пасивного Бога. Вони
вважали, що бог створив світ, але більше нічого не зробив, не впливає на
події. Деїзм – це опозиція до креаціонізму. Через матеріалізм пролягає шлях
до від деїзму до атеїзму. Деїсти: Вольтер, Дідро, Монтеск'є, Кондільяк.
Атеїсти: Гольбах, Гельбецій, Ля Метрі. Революція, здійснена проствітниками
стала основою соціальної революції ( Вел.бурж.1789р). Першопочатком
стала револ.ідей, гасло якої –свобода, рівність, братерство!Жан Жак Руссо
був і просвітником і скептиком водночас. Він говорив про навернення до
природи. Прагнув до становлення людини чистої, незіпсованої. Побічними
наслідками прогресу ставало те, що людина ставала бездушною, недоброю,
прагматичною.
Маніфест просвітн-ва виявився у виданні «Енциклопедії» у Франції, ред-ми
якої був Дідро та Де Ламберг. Завд.ЕНЦ. – надати публіці найрізноманітніші
на той час знання, просвітити народ. До роботи над її створенням залучали
видатних інтелектуалів. Велика кількість статей була ліберального змісту,
влада тиснула на видавців, а згодом – заборонила її видавати.

72. Ідеалістичне спрямування німецької класичної філософії.

Німецька класична філософія зароджується у 18ст. зусиллями Канта, та

розквіт її припадає на кінець 18ст, завдяки Фіхте, Ніцше, Гегелю. Філософія
складна, абстрактна і умоглядна. 18-19ст – золотий вік нім.культури.Виникає
відомий перифраз про німців як націю поетів та філософів. Сама ж держава
на той час слабка, розділена, але спостерігається бурхливий душевний та
культурний підйом. Закінчується епоха у 30х рр 19 ст. – смертю Гегеля.
Характеризується схильністю до умоглядності, стриманим ставленням
до матеріалізму, екмає прихильності до атеїзму. Просвітництво здійснюється
пасторами. Хороша традиція – започаткув.перекладів античної філософії,
ідеалістичне сприйняття грецької культури та ідеології.Багато німці дали і
світовій музиці.Стрижнева лінія у філософів – дослідження форм
всезагальності. Дійсність розумілась як духовна реальність, як розум. У
кінцевому розвитку нім.ідеалізм висунув основну філос.проблему –
діалектику тотожності мислення і буття. Філософів, які належать до НКФ,
споріднює зміщення центру дослідження від об'єкта до суб'єкта, в
онтологічному аспекті — від природи до історії і культури. Відбувається
переосмислення і самого суб'єкта.Кожен із філософів намагався бути
оригінальним, і вважав свої досягнення неповторними, довершеними. Нім.
клас. ідеалізм став основою для розвитку нім.філософії 19-20ст.

73.Етичні погляди Канта.

Основа кантівської етики – РІЧ В СОБІ. Пізнаня речі як такої, якою
вона є насправді, сама по собі. Людина у етиці Канта постає як істота, що є
спроможною діяти незалежно від чуттєвого сприйняття світу, а свобода – це
здатність абстрагуватися.
У природі будь-яке явище обумовлене попередньою причиною. У
свідомому світі людина започатковує ряд, починаючи з розуму. Людська
воля є автономною, людина сама собі ставить закони розуму і свободи,
визначає їх. Людина є жителем 2х світів: чуттєво
сприймаючого(підпорядкув.природі) та інтелігібельного(умоглядного, що
підпорядк.розуму,свободі) маємо дуалізм 2 світів, з яких людина не може
вирватися.
Принцип 1(чуттєвого): ніяке явище не може бути причиною самого
себе, воно завжди має причину іншого. Випливає з чогось.
Принцип2( Свободи): розумна істота існує сама по собі, вона є ціллю, до неї
не можна ставитись як до засобу для чогось іншого. Людина – річ сама по
собі.
КАТЕГОРИЧНИЙ ІМПЕРАТИВ – серцевина практ.філос.Канта. «Дій
так, аби максима твоєї волі могла мати у той же час силу принципу –
всезагального законодавства». Заклик не перетворювати істоту у засіб своїх
егоїстичних цілей. Внутрішня передумова розуміння – інтуїція, сила, яка
наштовхує і визначає ставлення до інших людей. «Є 2 речі, які мене все
більше дивують, це: зоряне небо над головою і моральний закон в мені» , -
Кант.Уся моральна теорія І.Канта грунтується на возвеличенні свободи
людини. І.Кант шукає та вбачає свободу людини в її волі.

74. Гносеологічна концепція Канта. Розум і Розсудок.

Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції
"речей у собі". Процес людського пізнання, на його думку, починається з
досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого
досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у
просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть
незалежна від нього об'єктивна реальність. Речі у собі, діючи на наші органи
чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ
людини, вважає Кант, поділ.на світ речей, які є у нашій свідомості та світ
явищ, який є поза свідомістю.
Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого
споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують
та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого
виникають явища. Але самі по собі явища являють собою лише підготовчий
матеріал і знань не дають. Щоб з цього матеріалу отримати знання, його
необхідно осмислити. Це можна зробити за допомогою РОЗСУДКУ. Кант
вважає, що існують два основні стовбури людського пізнання, що
виростають із спільного коріння: чуттєвість, через яку предмети
даються, та розсудок, за допомогою якого вони мисляться. Щодо змісту
знання, розсудок є цілком залежним від чуттєвості. Кант визначає розсудок
як здатність мислити предмет чуттєвого споглядання і одночасно як здатність
мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень. Поняття, які дає
розсудок, можуть бути емпіричними, якщо в них містяться відчуття,
викликані присутністю предмета, та чистими, якщо до них не
приєднуються відчуття, що складають матерію знання.
В процесі пізнання на рівні розсудку ми упорядковуємо чуттєві дані
категоріями розсудку, формулюючи закони науки. Головним стає специфіка
пізнання самого суб'єкта. Рефлексія спрамована на саме мислення. Тобто,
наскільки спроможне саме мислення людини до пізнання, яке є
конструюванням. Сам же предмет дослідж.потім стає наслідком.Цей
висновок Кант кваліфікує як "Коперніканський переворот".
Третьою здатністю людського пізнання є РОЗУМ, який на відміну
від чуттєвості та розсудку є здатністю опосередкованого пізнання, що
безпосередньо не пов'язане з досвідом.Предметом розуму є результати
діяльності розсудку. Подібно до того, як розсудок утворює категорії, розум
утворює свої поняття — трансцендентальні ідеї. Ідеї розуму — це необхідні
поняття, а розсудкові понятя слугують розумінню чуттєвого досвіду.

75. Особливості діалектичного методу Гегеля. Гегелівська тріада.

Гегель завершив розвиток нім.філософії. Філософія – це те ж , що й
релігія – АБСОЛЮТ. Сутністю Бога є самосвідомість, або мислення
мислення. Людина своїм мисл. здатна проникнути у будь-які суперечності
життя. Все у світі з'єднано причинно-наслідковим зв'язком. За Гегелем,
діалектична логіка – основа пізнання – його інструмент, а форма – поняття.
Рушійним мотором діалект.логіки є суперечність, боротьба
протилежностей.Чисте поняття=сутності речей.будь-який розвиток
відбувається за певною схемою: теза(твердження)–антитеза(заперечення) –
синтеза(заперечення заперечення).Це не означає, що синтеза усуває 2
попередні етапи.У синтезі примиряється теза та антитеза і виникає новий
якісний стан.(Пуп'янок – квітка – плід).

76. Суперечність між системою і методом.

Гегелівський діалектичний метод, таким чином, вступає в
протиріччя з вимогою системи. Систему Гегель вважав досконалою,
остаточною, вона не може розвиватись.А метод є діалектичним, постійно
розвивається. Гегель розглядав свою систему як філософію, що вінчає собою
розвиток всього людства, в якій досягнута абсолютна ідея; тим самим і
історія ніби набувала завершення, і досягнутий нею рівень, тобто умови
сучасної Гегелю Німеччини, оголошувались вищою точкою історичного руху
людства. Тим самим, всі протиріччя дійсності вирішуються і досягається
абсолютно істинний стан — якраз цього вимагає гегелівська система.
Але це суперечить діалектичному методу. Метод вимагає перетворення
існуючої дійсності, гегелівська система ж вимагає оправдання дійсності.
В роботі «Наука логіки» Гегель ставить завдання показати саморух
поняття. Весь процес саморуху поняття здійснюється діалектичним шляхом.
Заключена в кожному понятті «заперечність», яка і складає його
обмеженність, однобічність, виявляється поштовхом до саморозвитку цього
поняття. Гегель пропонує щаблі, сходини, по яких людина може підійматися,
здобувати щоразу новий досвід,а, досягнувши вершини – осягне істину,
подивиться на світ та себе з точки зору завершеної історії. Там, наверху, не
буде протилежностей, буде досягнута тотожність мислення і буття. Поки
поняття не досягне свого вищого пункту — абсолютної ідеї, доти кожен із
ступенів його розвитку дає тільки відносну, але не кінцеву, не повну істину.

77. Особливості розвитку філософії в ХIХ ст. Започаткування

некласичної парадигми
Філософія кінця XIX — початку XX ст. в основному відійшла від
принципів класичної філософії. Гносеологізм стає визначальним.
Абстрактність та спекулятивність у гегелівському мисленніна поч.30х рр
вивітрюється. Утворюються 3 течії, напрями, які рухаються опозиційно до
філософії класичного ідеалізму. (Гегеля критикували за нежиттєвість
теоретизування, відхилявся від емпіризму, не цікавився природн.науками,
базисом існування людини, природи).1 – ПОЗИТИВІСТИ (Огюст Конт),2 –
ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ (Шопенгауер, критикує Гегеля за фрагментарність та
несистематизацію філософії), 3 – ЕКЗИСТЕНЦІАЛІСТИ (К'єркегор,
крит.геге.за те, що не залишає у своїй системі місця для людини). Не
відштовхував гегеля американський прагматизм( у 80х рр 19ст. ) – Пірс,
Джеймс; і релігійна філософія НЕОТОМІЗМ(1879р).

78. Передекзистенціалізм Скорена Кєркегора. Вчення про 3 стадії

людського існування.
Філософські погляди данського мислителя Кєркегора склалися під
впливом німецького романтизму, з одного боку, і були антираціоналістичною
реакцією на філософію Гегеля, — з іншого.Він скептично критикував усе, що
йогго сучасники вваж.ідеальним. Вперше він приділив увагу терміну
ЕКЗИСТ. – ІСНУВАННЯ. Розум як існування людини, похідні – настрої,
відчуття. Людське існув.протиставляється існуванню світу, абстракції.
Об'єктивність є необгрунтованою і непозбавленою вигадки. Людське
існування може бути охоплене поняттями, людина на шляху до Бога
проходить три якісно відмінні стадії: 1.Естетичну: людина піддається
бажанням, почуттям,інстинктам –зовнішньому впливу, виконує їх, вона є
ненаситною, хоче все більше. Людина не зв'язана із минулим та майб., не
знає, що таке вина і обов'язок. В результаті етик приходить до траг.фіналу –
не може насититись і знесилюється, стає етиком.
2. Етичну: Обов'язок, провина, повторення. Це людина раціональності,
здатна піднятися над чуттєвою природою, прагне соціальності, сім'ї,
становища. Вона робить зусилля над собою. Має аскетизм, у її обмеженні діє
вольова природа. Етик закінчує відчаєм. Далі йде релігія.
3.Релігійна: найвища, головна стадія розвитку людини. Це віра силою
абсурду, несумісна із жодним раціональним поясненням.( Приклад про
Агамемнона та Авраама). Те, що вимагає Бог не є надто багато, і жертва не
може бути занадто великою, якщо її вимагає Бог.Ця жертва, готовність до неї
стала передумовоювважати Авраама отцем віри.
79. Філософія життя. Загальна х-ка
«Філософія життя» формується в середині XIX ст. Криза
раціоналізму. Основним концептом виступає життя як інтуїтивно-осяжна
цілісна реальність, яка нетотожна ні духу, ні матерії. Пізнання є актом
інтуїції. Відбувається культ творчості та генія. Філос.життя визнає
неможливість примирити науку та філософію, їх погляди на світ. Наука
прагне підкорити світ, а філос.займає позицію спостерігача. Мистецтво –
найбільш адекватна та яскрава форма вираження життя, у ньому увіковічнені
ідеї, найбільш свобідний віиз мист-ва – музика( Вагнер).Синонімом життя
стає творчість як постійне породження чогось нового, життя – це процес
творчого становлення, він є аналітичним, підвладним розсудку. Методом
пізнання стає художній символ. Ф.Ж. є антисцеїнтичною. Розум відірваний
від життя. Орієнтир на задоволення практичних потреб. Філософія
зближується з міфологією. Мислителі висловлювались метафорично і
афористично. Визначні філософи: Шопенгауер, Ніцше, Бергсон, Шпенглер. У
30х рр. Філософія життя вичерпує себе і ввинакиє нове мислення –
позитивізм.

80. Філософія Фрідріха Ніцше. Загальна х-ка

Головним питанням своєї епохи Ніцше вважає питання про
«надлюдину». Коли він вживає поняття «надлюдина», то має на увазі не
соціальний аспект людського життя, не суспільно-політичну ієрархію.
«Надлюдина» — це те, що в філософії Стародавнього Сходу означає
«досконало мудрий» — людина, яка осягнула Дао, пізнала чотири священних
істини буддизму чи пройнялась складною діалектикою християнської трійці.
Бути «надлюдиною» — не означає стояти при владі. «Надлюдина» у Ніцше
постає як долаючий власні страждання творець особистого життя, а не
як ВОЖДЬ, не як «повелитель людського стада».
Ніцше вважав, що розум не є головною характеристикою людини,
це є незначна частина нашої душі. Основою життя взагалі і, зокрема,
людського, є воля, хотіння, прагнення, тобто активність. Справжньою
людиною є та, яка прагне виявити свою силу, свою активність, яка прагне
до самовдосконалення. «Воля до влади» означає самоствержування,
самопереборювання, владу над собою, а не над іншими. Людське щастя
Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі
перешкоди. Він стверджує: «Хай гинуть слабкі, їм треба допомагати в
цьому, тому що нічого немає гіршого, ніж співчуття».
У творчості Ніцше дається радикальна критика християнських
цінностей.
У філософії Фр.Ніцше є 3 етапи розвитку:
I етап — Ф.Ніцше розвиває вчення Шопенгауера та розробляє
естетичну проблематику (праці «Походження трагедії з духу музики»,
«Невчасні роздуми»);
 II етап — вивчає проблеми людського пізнання, виявляє інтерес до
позитивізму та природничих наук, піддає критиці мораль суспільства (твори
«Людське, надто людське», «Ранкова зоря», «Весела наука»).
III етап — надає своїй філософській концепції відносно закінченого
вигляду, осмислює метафізичну проблематику, розробляє концепцію «волі до
влади» (праці «Так говорив Заратустра», «Антихристиянин», «По той бік
добра та зла», «Генеалогія моралі», «Воля до влади»).
Твори Ф.Ніцше репрезентовані у різних жанрах. Тут і форма есе, і
праці, які складаються з ланцюжка афоризмів і фрагментів. Філософія
Ф.Ніцше набула вираження у поетичній творчості, в легенді, міфі.
В філософській творчості Ф.Ніцше поєднуються дві основні тенденції.
З одного боку, Ніцше — прямий ідейний нащадок західної філософської
класичної традиції — античної філософії, філософії Нового часу. З другого
боку, Ніцше є виразником ірраціоналістичної тенденції європейської
культури. Злиття цих двох тенденцій багато в чому обумовило
багатоплановість і суперечливість як самої творчості Ніцше, так і його
наступного впливу.

81. Ніцшівське протиставлення аполлонічного та діонісійного начал у

житті і культурі.
Вже у своїх перших працях Ніцше протиставив дві основні
орієнтації людини. У той час він був іще філологом і черпав метафори з
античності: символ однієї з отих двох орієнтацій бачив в Аполоні, другої - в
Діонісі. Діонісійська орієнтація цінує передусім повноту та плідність
життя, його стрімкість, що зносить всі границі, скидає всі закони, розбиває
всі гармонії, для котрого динаміка є важливішою від досконалості. Ніцше,
природно, перейшов на бік діонісійської орієнтації. Доводив, що вона була
джерелом усього, що в історії було великим, потужним, творчим. Навіть
грецька культура, яка здається дуже аполонівською, була, на думку Ніцше, у
своїй основі діонісійською.
Це протиставлення - Діоніс і Аполон - Ніцше в останні роки замінив
іншим, ще яскравішим: Діоніс був для нього символом життя як
найвищого блага, а Бог на хресті — символом жертвування життя задля
інших благ. Сам він був серцем на тому боці: був ворогом релігії та
християнства.

82. Головні засади фройдизму. Неофройдизм. Поняття колективного

безсвідомого.

У 20 ст.філософія дуже чутливо сприймає різні науки про душу.

Австрійський психіатр Зігмунд Фройд у 1900 році видав книгу «Тлумачення
сновидінь». Він є засновником психоаналізу, який як наука до нього не
розвивалася. Він вважав, що духовне життя людини значно ширше, ніж її
раціональність. Він першим закликав зануритися нижче, за рівень свідомості.
 Фройд довів, що безсвідоме є динамічним, і воно активно впливає на наше
мислення і відчуття, здійснює тиск на наше життя. Первісне «Я» постійно
дає про себе знати, ми повинні витісняти інстинкти, навчити розум боротись
з безвідповідальністю інстинкту. Лише проникнувши у сферу несвідомого,
ми можемо знайти відповідь на на наші психічні розлади, неврози ( теорія
пансексуалізму – псих.розладів через сексуальність). Підсвідоме має свої
символи, знаки, мову, граматику, які ми повинні вивчити і впізнавати.
Фройда цікавить феномен обписки та обмовки. Ці речі невипадкові, ними
людина висловлює те, що хотіла приховати, але воно злетіло з уст.
Важливого значення у Фройда набуває феномен сновидінь.Сноведіння
пов'язує свідоме і підсвідоме, раціональне і чуттєве. Завдяки ним ми
дізнаємось про те, що б не хотіли знати, та воно існує.Релігію він вважає
особливою формою колективного неврозу. Всі інші області людської
культури — мораль, мистецтво, фольклор — теж є виявом несвідомого в
людини, які сублімуються і набувають раціональних форм.
Сублімація – процес переорієнтації людини на іншу тінь, далеку від
сексуального задоволення, перетворення її на морально-соціальну поведінку.
Крізь призму сублімації Фройд вбачав розвиток релігії та культури. Культура
– витіснення сексуальності. Фройд наголошує на антагонізмі : інстинктів та
соц.життя. Психічна динаміка людини вивод. У 3 інстанціях: Я, ВОНО,
НадЯ. Воно – це згусток інстинктів. Я – імпульсивне задоволення Воно,
НадЯ – представник суспільства, авторитет зовнішнього у житті людини.
Фройд постійно мав справу із патологіями.Послідовники Фройда - Фромм та
Юнг критикували його за перебільшення та неправ.трактування Комплексу
ЕДІПА.( Не у секс.знач, а у соціальному). Вони уточнили вихідні положення
психоаналізу, оновили їх і тому їхня концепція отримала назву
неофрейдизму.
Карл Юнг висунув ТЕОРІЮ КОЛЕКТИВНО БЕЗСВІДОМОГО. Адольф
Адлер впровадив комплекс неповноцінності.

83. Філософія позитивізму. Основні етапи

Позитивізм як форма філософії проходить у своєму розвитку ряд
етапів — позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, але її основні вихідні
ідеї при цьому залишаються практично незмінними.
Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом
Огюстом Контом (1798-1857 рр). Вся попередня філософія, на думку Конта,
орієнтувалася на теологічні і «метафізичні» питання і тому ніколи не була
досконалою, науковою. Вона націлювалася на осягнення «внутрішньої
природи речей», на пошуки «перших і кінцевих причин», смислу життя і
тому подібних характеристик, які не підлягають безпосередньому
спостереженню; саме тому попередня філосфія є химерою, невиразною,
нереальною. Усе розв'язується і пізнається науково, а що не піддається науці
– непояснюване. Позит.пов'яз.із методами точних, але природничих наук.
Конт писав, що позитивне означає реальне на противагу до
ілюзорного.Реальність – це фактуальне існування.
 В другій половині XIX ст. розпочинається етап так званого «другого
позитивізму», творцями якого стали Е.Мах і Р.Авенаріус.
На початку XX ст. виникає і набуває поширення новий варіант
позитивістської філософії — «третій позитивізм», або «неопозитивізм».
Неопозитивізм розвивається у руслі головного ідейно-теоретичного
спрямування перших двох етапів позитивізму.
Тоді ж у рамках Віденського гуртка розробили принцип
верифікації. Суть принципу верифікації полягає в тому, що кожне
твердження необхідно зіставити з фактами. Якщо при цьому виявиться
принципова неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними
даними, то воно вважається позбавленим смислу, «псевдотвердженням» і від
нього потрібно звільнитися. Однак при застосуванні верифікації виявилася
практична неможливість зіставити твердження з фактами.

84. Екзистенційна філософія у ХХ столітті.

Екзистенціалізм вважають однією з провідних течій філософії Західної
Європи XX ст. Він виник у 30-ті роки (умовною датою його народження
вважають вихід у 1927 р. праці німецького філософа М. Гайдеггера «Буття і
час»). Найбільшої популярності набув після Другої світової війни.
Екзистенціалізм (лат.— існування) — суб'єктивістське вчення, в
якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість,
інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.
Екзистенціалізм є духовним спадкоємцем ірраціоналістів К'єркегора і
Ніцше. Саме поняття екзистенції, як відомо, було впроваджене у філософію
К'єркегором, який різко протиставив суб'єктивне унікально-неповторне іс-
нування (екзистенцію) людини об'єктивному існуванню речей світу. На
формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав
досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах XX ст. — в
Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних
режимів фашизму і сталінізму. Екзистенціалізм намагався знайти стійку
опору виживання особи в чужому (і навіть ворожому) їй світі за
усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і науку) і
крихкості, нетривкості власного існування. Екзистенціалізм — це
своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з її погляду
світу, пошук виходу з цієї ситуації. Як і волюнтаризм Ніцше, він працював
на формування сильної — свободної та відповідальної — особи, яка починає
домінувати в культурі й способі життя Заходу в XX ст. Загалом
екзистенціалізм зафіксував радикальну зміну в розумінні (відчуванні)
людиною свого буття у світі, яка відбувалась в Європі протягом XX ст.
Представники цієї течії намагалися розв'язати проблему буття людини в світі,
не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізнього Гайдеггера, головною темою
дослідження екзистенціалістів є існування людини, яке, на їх думку, є
джерелом сенсу всього сущого.