1. Визначення філософії: історичні форми та сучасність.

Філософія ​— дисципліна, що вивчає найбільш загальні суттєві характеристики

і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносини
людини і світу, суспільства та духовного життя у всіх його основних проявах.
Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну
форму світогляду.

П​
редметом філософії не є окремо взяті світ або людина, а ​система
відношень “людина – світ”​.

Розділи філософії, що склалися історично:

● онтологія - вчення про буття та першопочатки,

● гносеологія - теорія пізнання,
● логіка - наука про форми правильного, зв’язного, змістовного мислення,
● етика, естетика, та інші

Перші філософські вчення зародилися 2500 років тому в Індії (веданта, локаята
і т.д.), Китаї (конфуціанство, даосизм) і давній Греції.

Основні історичні форми філософії:

● філософські вчення Давньої Індії, Китаю, Єгипта,

● давньогрецька антична філософія - класична форма (Геракліт, Сократ,
Демокріт, Платон і т.д.)
● середньовічна філософія - патристика та схоластика,
● філософія епохи Відродження (Галілей, Бруно)
● філософія Нового часу (Бекон, Декарт, Спіноза)
● французький матеріалізм 18 сторіччя (Дідро)
● німецька класична філософія (Кант, Фіхте, Гегель)
● вчення Фейербаха
● основні напрямки сучасної філософії - неопозитивізм, прагматизм,
екзистенціалізм, персоналізм і т.д.
Як світогляд, філософія органічно пов'язана з соціальними інтересами. У
класовому суспільстві вона пов'язана з класовими інтересами, з політичною та
ідеологічної боротьбою.

Для розвитку філософського знання на сучасному етапі характерний поділ за

географічною ознакою, у якого втім чимало противників. При цьому виділяються
два основні розділи:

● Аналітична філософія — напрям у філософській думці XX століття,

який розвивається переважно в англомовних країнах і об'єднує велику
кількість різноманітних концепцій і шкіл. Засновниками аналітичної
філософії вважаються Готлоб Фреге, Джордж Мур, Бертран Рассел і
Людвіг Вітгенштайн.

● Континентальна філософія — термін, використовуваний для

визначення однієї з двох головних традицій сучасної західної філософії,
що набув поширення наприкінці 20 століття в континентальній Європі.
Вона включає феноменологію, екзистенціалізм, герменевтику,
структуралізм, постструктуралізм і постмодернізм, деконструкцію,
французький фемінізм, критичну теорію Франкфуртської школи,
психоаналіз, більшість гілок марксизму.
2. Місце та значення історії філософії в освоєнні
філософського знання.
Історія філософії — розділ філософії, що вивчає історичні типи філософії. В
його рамки включені, як філософські системи окремих філософів, так і розвиток
їхніх поглядів в рамках філософських шкіл.

Знаючи історію становлення ідей, історичні зразки витлумачення певних

філософських проблем, можна краще зрозуміти й оцінити конкретну
філософську концепцію.

Історія філософії має справу з проблемами, які не є безпосередньо

предметами філософії як такої. Історія філософії являє собою критичний аналіз
ідей попередніх філософів, органічно вплетений в контекст викладів власних
поглядів та ідей.

Історія філософії дає теоретичну реконструкцію, інтерпретацію і критичне

осмислення філософських ідей, виявлення внутрішнього зв'язку і
взаємозумовленості їх складових, представлених різними філософськими
течіями, школами і напрямами. Це теоретична база для
систематично-цілісного, концептуального розгляду історико-філософського
процесу.

У визначенні предмета філософії виникає нова проблема — місце філософії в

системі конкретних наук, співвідношення предметів конкретних наук та
предмета філософії.

В процесі розв'язування цієї проблеми виявились дві протилежні тенденції:

одна, позитивістська, — нігілістична щодо філософії і її права взагалі мати свій
предмет; друга, згідно з якою предмет філософії або включає як свій суттєвий
елемент натурфілософію — особливе філософське вчення про природу, або як
метафізика — умоглядна, спекулятивна філософія, не спираючись на
узагальнення конкретних наук, в рамках свого предмета задає, окреслює
предмети конкретних наук. Лише в XIX ст. вдається принципово визначити
специфіку предметів конкретних наук та філософії. Це було зумовлено якісними
змінами в самих конкретних науках, а також у методології як філософії, так і
конкретних наук. Виникають механічна теорія теплоти, фізична хімія, геохімія
тощо, які заповнюють "розриви" між окремими науками. Тому філософію не
можна ні ототожнювати з наукою, ні протиставляти їй.

Оскільки історичний підхід до предмета, дослідження його становлення і

розвитку є одним із способів розкриття його суті, історія філософії допомагає
осягнути суть самої філософії. Знання з історії філософії важливі ще й тому, що
вона вчить світоглядному плюралізму та ідеологічній толерантності, сприяє
звільненню від догматизму і духовному розкріпаченню особи. Історія філософії
вивчає філософію, її існування в реальній історії. Об’єктом її вивчення є
реальний історико-філософський процес.
3. Дисциплінарна структура філософського знання.

Існує 5 основних груп, що співіснують разом в кожній філософській теорії:

● Онтологія - філософське вчення про буття і суще.

● Гносеологія - філософське вчення про пізнання.
● Аксіологія - філософське вчення про цінності.
● Праксеологія - філософське вчення про дію.
● Антропологія - філософське вчефння про людину.

Всі 5 груп пов’язані між собою, неможливо побудувати одне з цих вчень, не
вирішивши питання інших.

Кант пропонував структуру з 3 розділів:

● вчення про чистому розумі - гносеологія

● вчення про практичне розумі - аксіологія і праксеологія
● вчення про естетичну здатності судження – аксіологія

І всі три розділи приводять до питання «що таке людина», тобто до

антропології.

Крім груп (розділів) ядра філософії також існують дослідження. Вони пов’язані з
суспільством та культурою: філософія науки, релігії, історії, мистецтва,
міфології, політики, техніки.

В кожну епоху на перший план виходила та чи інша група філософського

знання, інші переходили на задній план, проте продовжували існувати.
4.​​Основні етапи розвитку давньогрецької філософії.
Давньогрецька філософія виникла в VI ст. до н. е. Особливий вплив на її
формування справила полісна демократія. Взаємозумовленість загального й
одиничного, полісу і громадянина у сфері соціального життя окреслила схему
філософського осмислення світу в давньогрецькій філософії.

Розвиток давньогрецької філософії прийнято поділяти на 3 етапи

1. VI—V ст. до н. е.

Цей період характеризується становленням рабовласницьких полісних

демократій. У цей період філософи концентрувалися на пошуках
першооснови буття. Вивчення Людини як особистості ще не вважалося
задачею, яка є вартою пошуку.

Основною філософською течією в цей час була натурфілософія.

Натурфілософія — така сукупність уявлень про природу, яка поєднувала

деякі наукові здогадки так факти та філософські узагальнення й
концепції. Натурфілософія охоплювала всі знання про світ, тобто не
тільки філософські знання, а й конкретно-наукові здогадки людей.
Загалом натурфілософи розмірковували над такими основними
проблемами:

● що є основою (субстанцією) світу, як вона співвідноситься з

конкретними речами (співвідношення загального та одиничного,
єдиного та множинного);

● як пояснити зникнення і виникнення речей за умови неможливості

знищити субстанцію;

● як поєднати мінливість та усталеність речей, рух і спокій.

 2. IV—III ст. до н. е. На цей період припадає розвиток демократії, філософія
ж змінює свій вектор від проблем зовнішнього світу, до вивчення людини,
етичної та гносеологічної проблематики. Відновлюється певна рівновага
інтересів як до загального, так і до одиничного. Так, наприклад, у той час
як софісти заперечували загальне, Платон та Аристотель відстоювали
його права.

Великого поширення в цей час набула школа піфагорійців.

Піфагореїзм — напрям у давньогрецькій філософії, який проголошував

абсолютизм чисел таі проголошував їх першоосновою світу та сутністю
речей.
Фактично, Піфагор та його послідовники порушили проблему кількісного
виродження речей, зведення всього сущого до величин, які можна
вимірювати. Зрештою, універсальність математики і пояснюється тим, що
все існуюче в просторі має певні чисельні характеристики.

3. III ст. до н. е. — V ст. н. е. Період еллінізму та Римської імперії.

У цей час у соціально-політичному житті відбулася криза

рабовласницького способу виробництва, занепадали держави-поліси. У
філософії відбувається повне зміщення вектора проблематики на
вивчення особи (одиничного), домінування етико-релігійної
проблематики.

У цей час з’являється концепція Антропоцентризму.

Антропоцентризм — філософський принцип, згідно з яким людина

вважається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається
у світі.

Антична філософія, у якій утримувалися прототипи всіх основних видів

світогляду, що розроблялися в усі наступні століття, - це велика творчість
людського духу, і тому вона ніколи не втратить свого високого значення в очах
мислячого людства.
5.​​Загальна характеристика античної філософії.

Антична філософія виникла і сформувалася спочатку в Древній Греції.

Філософія Стародавної Греції - це філософія без яких би не було релігійних
додатків.

Основні характерні риси:

● значна кількість міфологічних та епічних образів

● ототожнення богів з силами природи
● пов'язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх
у категоріях добра, зла, справедливості і т.д.
● пошук першопочатку всього існуючого

Можна виділити три основних етапи:

1.​​Рання класика.

У центрі уваги філософів – проблеми фізики (природи), Космосу, Всесвіту

2. Висока класика.

Антропологічний поворот у грецькій філософії - помітна чітка тенденція

теми людини в системі інших проблем.

3. Пізня класика.

Осмислення, уточнення, коментування ідей і вчень, створених

мислителями попереднього періоду. Крім того, якщо на двох перших
етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям
 давньогрецької філософії, то на третьому етапі розвитку сюди додалися і
філософські досягнення інших, культурно споріднених з Грецією регіонів.

6. П
​ ідходи до розуміння сутності людини у софістів і
Сократа.
У софістів людина — це розумна істота, яка творчо діє і в сфері культури, і в сфері
пізнання. Тому істини - продукт людської творчості, так само як і культура. Отже, пізнання
не відображає об'єктивний світ, а відтворює суб'єктивний світ людини.

Стародавньо-грецький філософ Протагор відмічав: «Людина - міра всіх речей, існуючих,

що вони існують, і не існуючих, що вони не існують». Усі істини відносні та мають значення
лише для людини, яка виступає джерелом морально-правових норм. У просвітництві
людей софісти вбачали зміст свого життя і на відміну від попередників вважали, що
доброчесності можна навчитися. Під доброчесністю софісти розуміли не тільки моральні
якості, але й усю сукупність людських здібностей.

Софісти заперечували привілеї народження і в такому контексті розвивали ідею рівності.

Якщо раніше слово людина використовувалось лише стосовно грека, то софісти твердили,
що всі люди родичі та співгромадяни одного царства не за звичаями та мораллю, а за
природою.

Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ, який акцентує увагу на

внутрішньому світі, моральних якостях та можливостях, на душі, в якій бачить певну,
третю, величину між світом ідей і світом речей.

Філософські погляди Сократа на проблему людини

Душа для Сократа - щось демонічне, сам Ерос, невгасиме завзяття, спрямованість йти
вгору. Сократ закликає пізнати самого себе. Але пізнати не означає сприйняти вже готову
істину. Мета пізнання не дана у завершеному вигляді. Життя вимагає іншого: пізнавай,
шукай самого себе, випробовуй себе - чи добрий ти, знаючий чи ні.

Розглядаючи людину як самоцінну першоосновну істоту, Сократ звертається не до людини

взагалі, а до конкретного індивіда. Але зводив філософію людини до вчення про душу і,
отже, втратив цілісний погляд на людину та заклав певну традицію у філософській
антропології, що далі розвивалася у платонівському вченні про дуалізм душі і тіла.

Сократ гостро полемізує із софістами, хоча сам він фактично продовжує розпочату ними
справу в утвердженні людини як головної теми філософських міркувань. Негативне
ставлення до софістів Сократ пояснював тим, що вони "продавали знання за гроші кому
завгодно".

Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до

людини як духовної істоти. "Пізнай самого себе"—такою е головна теза сократівського
філософствування. І таке знання можна здобути в практичній зустрічі умів. Сократ
принципово відмовляється від записування своїх думок, вважаючи дійсною сферою
знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живу полеміку. Саме він ввів поняття
"діалектика" (вміння вести бесіду, сперечатися).

Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як

"мужність", "розсудливість", "доброта", "краса" тощо. Суперечності у відповідях
співрозмовників, що їх виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст
понять ДО їх конкретно-індивідуальних проявів. Відкривши неможливість існування
загального як конкретного та індивідуального існування ("краси" взагалі поряд з красивою
дівчиною, вазою, краєвидом, свинею і т.д.), Сократ фіксує нову для філософії проблему,
визнаючи: "Я вічно блукаю і не знаходжу виходу".

Філософія Сократа — своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських

мислителів ("досократики") світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі
людину— "одну" з части нок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом
філософії відношення "людина — світ".
7.​​Загальна характеристика філософії Платона.
Платона жив з 427 до н. е. — 347 до н.е. Народився в сім’ї афінського
громадянина, за соціальним статусом походив із афінської рабовласницької
аристократії. Платон був засновником того, що пізніше дістало назву ідеалізму,
а також філософської школи відомої як Академія Платона. Платон вважається
основоположником європейської філософії нарівні з Піфагором, Парменідом і
Сократом. Платон був учнем останнього і, як і Сократ, поділяв суще на світ
вічних нерухомих, неділимих, тотожних собі ідей. Дану теорію Платон називав
теорією “Ейдосів”.

Згідно з Платонівською філософією ідей, окремі речі можуть мати

суперечливі якості і є чимось проміжним між буттям і можуть бути лише
об’єктами гадки, а не знання. Загалом теорія ідей Платона є як логічною, так і
метафізичною. Логічна частина стосується значення слів, а метафізичність –
існування ідеального (створеного Богом) світу. За ідеєю Платона всі речі, які
називаються одним словом, мають подібну «форму» і подібні до єдиного
екземпляру. Філософія якраз і цікавиться саме ідеальним світом, тобто чистим
знанням, а не гадкою.

Платонівська філософія ідей вперше розглядає проблему універсалій.

Він не до кінця розуміє, наскільки значна «прірва» між універсаліями та
окремими предметами. Насправді ж його ідеї є в дійсності іншими предметами,
тільки етично і естетично вищі за звичайні.
 Згідно з теорією пізнання Платона, знання не можуть бути породжені
чуттями, а єдине реальне знання пов’язане лише поняттями. Свою критику
того, що знання це те саме, що й сприйняття, Платон виклав у першій половині
«Теетета». Згідно з аргументів Сократа у цьому творі, не дивлячись ні на що,
значення слів повинне бути сталим, бо інакше жодне твердження не може бути
визначеним і жодне не може бути слушним радше ніж хибним. Загалом, Платон
розглядає три наступні тези:

● Пізнання є сприймання
● Людина – міра всіх речей
● Усе перебуває в стані мінливості

Якщо у світі загальним є ідеї, в людині -- душа, то в суспільстві -- держава.

Теорія ідеальної держави Платона описана в його праці «Держава», в якій,

виходячи з поняття справедливості та обдарованості, побудовано ідеальну
державу; порівняно всі існуючі влади держав з ідеалом і показано, що жодна з
них не задовольняє філософів.

Згідно з ідеями Платона ідеальна держава має наступні характеристики:

● Правителем є філософ або група філософів

● Суспільство поділене на правителів(народжені з золотом у крові),
воїнів(народжені зі сріблом у крові) та працівників(народжені з міддю у
крові). Розподіл відбувається відповідно до індивідуальних здібностей
людини, ще в дитинстві.
● Створення союзів відбувається жеребкуванням, яке підтасовує влада з
метою створення якісного потомства.
● Воїни повинні виховувати своє тіло та душу і не спокушатися на
багатства.

Окрім того, у державі кожен повинен займатися своєю справою і не

задумуватися над справами інших, адже саме в цьому і полягає
справедливість, а ідеальна держава, насамперед, має бути справедливою.

Філософія Платона мала величезний вплив на подальший розвиток

європейської філософської думки. За словами англійського мислителя
Альфреда Уайтхеда, всю європейську філософську традицію можна розглядати
як коментар до Платона.

8.​​Загальна характеристика філософії Аристотеля.

Філософія Арістотеля базується на уявленні, що річ це організм. Арістотель

вважає, що ідея міститься всередині самої речі. За Арістотелем, існує чотири
принципи речі-організму:

1. Ейдос кожної речі ​не є абстрактним поняттям, а є сутністю, що міститься

всередині самої речі й розшифровує її суть.
2. "Матерія речі є тільки сама можливість її оформлення, і можливість ця -
нескінченно різноманітна"​., будь-яка річ, навіть сумбурна й хаотична, має
власну форму., м​атерія та ейдос обов'язково повинні ототожнюватися,
щоб могла виникнути річ.
3. Про імовірність існування категорії руху – виявив принципи існування
будь-якої речі як єдиного організму: матерія, форма й діюча причина.
4. Мета, що зводиться в особливу категорію​.

Всі речі, на думку Арістотеля, становлять єдність пасивної матерії й активної

форми. Саме форма є принципом активності, рухомості речей. У неживому світі
формою є їх принцип побудови, в живому — душа.

У людині Арістотель виділяє три різні душі — рослинну (відповідає за

споживання, ріст і розмноження), тваринну (відчуття, жадання) і розумну, яка
властива тільки людині. Розум людини є безсмертним, після її смерті він
зливається із всесвітнім розумом.

У поглядах на соціальні проблеми у його вченні домінує принцип загального.

Людину він визначає як наділену розумом суспільну, полісну істоту. Досягнення
щастя індивіда можливе тільки через державу, яка є втіленням доброчесного
життя.

9.​ ​Етичні уявлення епікурейців і стоїків.

Дві найвеличніші нові школи елліністичного періоду - стоїків і епікурейців - були
засновані одночасно. Їх засновники, Зенон і Епікур, народилися приблизно в
один час і влаштувалися в Афінах, очолюючи відповідні школи в один і той же
час протягом декількох років.

Філософське вчення Епікура, як і інші вчення його часу (за частковим винятком
скептицизму), було перш за все призначено для підтримки спокою. Він вважає
насолоду благом і дотримується з дивовижною постійністю всіх наслідків, що
випливають з цього погляду. Згідно з філософією епікурейців Насолода -- є
початок і кінець щасливого життя. Насолода розуму, кажуть нам, - це
споглядання насолод тіла. Єдина його перевага перед тілесними насолодами -
це те, що ми можемо навчитися споглядати насолоду швидше, ніж біль, і тим
самим встановити більший контроль над розумовими, ніж над фізичними
насолодами.

Етика Епікура виходить з ідеалу мудреця, який досяг безтурботного і

незворушного стану. Цей стан позбавлене страждань, а тому тотожне з
задоволенням. Можна виокремити такі основні принципи епікурейської
філософії:

● Не бійся богів
● Не турбуйся про смерть
● Благо легко досяжне
● Зло легко переноситься
Як вже зазначалось вище, засновником Стоїцизму був Зенон. У Давньому Римі,
де стоїцизм набув значного поширення, його представнками були Луцій Сенека
та імператор Марк Аврелій.

Стоїцизм -- напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який,

зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність,
відстороненість від бід і радощів життя. Стоїки закликали мужньо переносити
удари долі, не брати нічого близько до серця — ні втрат, ні успіхів. Ідеалами
мудреця були: свобода від пристрастей та від чуттєвих бажань. Пізнання
необхідне тільки для практичного життя. Стоїки піднялись до ідеї самоцінності
особи. На їх думку, соціальний стан (цар чи раб), походження важать мало,
головне — мудрість людини. Вона єдина по-справжньому поділяє людей на
мудреців і дурнів.

Окремо варта уваги концепція “Саду Стоїків”. Стоїки ділили науки на логіку,
фізику (натурфілософію) і етику, порівнюючи їх з садом або яйцем. Так,
огорожа саду - це логіка, дерева - фізика, а плоди на деревах - етика; або
шкаралупа яйця - логіка, білок - фізика, жовток - етика. Логіка, усуваючи
помилки, вчить мислити так, як необхідно філософу, тому необхідно знати
логіку; жити треба по природі звідси необхідно знати фізику. Етика - це вища
наука, так як вчить нас гідної поведінки
10. Особливості, періоди розвитку та основні проблеми
середньовічної філософії.
Залежно від історіософської позиції, середньовіччя як історичну епоху можна
вважати або закономірним продовженням античності (і тоді важко зрозуміти
безодню між ними), або новим витоком історії. Більш прийнятною є друга
позиція, яка ґрунтується на концепції історичного коловороту (грекоримська
цивілізація занепала, прийшли нові народи і розпочався новий цикл нової
цивілізації).

Характерною особливістю середньовічного світогляду є теоцентризм.

Античність не знала ідеї трансцендентного (потойбічного стосовно реального
світу) Бога. Вважалося, що боги, як і люди, живуть в єдиному для всіх космосі
(космоцентричний світогляд). Середньовіччя по-іншому мислило і Бога, і світ.
Бог творить світ з нічого, він абсолютно перший, істинне буття. Природа як
творіння Бога втрачає, свою самоцінність. Вона виступає тільки символом чи
знаком божественної премудрості, адресованим людині. Відношення Бога і
природи мислиться в категоріях справжнього і несправжнього буття елеатів: Бог
єдиний, неподільний, незмінний (трансцендентний); природа множинна,
подільна, рухома, але існує завдяки Богові. Філософія в середньовіччі
розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду тієї епохи. Релігія, безумовно,
звужувала межі філософського мислення, задавала і проблематику, і загальну
модель вирішення проблем. Крім того, філософія в епоху середньовіччя не
мала власної соціальної бази — особи, яка потребувала б філософського
світогляду. Тому розвиток в лоні релігії був єдино можливим способом
існування і збереження філософського мислення загалом. В іншій іпостасі воно
тоді просто не могло б існувати. Формування християнської філософії має свої
особливості. Як релігія, християнство підозріло ставилось до язичницької
мудрості — античної філософії. Одначе, вступивши з нею в дискусію, воно
змушене було відповідати на аргументи аргументами. Завдяки цьому шляхом
«заперечення» в лоно християнства був перенесений філософський стиль
мислення. Носіями філософії в дану епоху було вузьке коло служителів церкви.
Світської філософії не існувало. Звідси догматизм, авторитаризм і
традиціоналізм цієї філософії.

Патристика (лат. раіег — батько) — сукупність філософських доктрин

християнських мислителів (отців церкви) II—VI! ст. Представлений він вченням
«отців церкви» — Квінта Тертулліана (160— 220), Августина Блаженного та ін.
Відомим твердженням «Вірую, бо це абсурдно» Тертулліан висловив один із
основних принципів патристики — примат віри над розумом. Розум справді був
безсилий будь-що змінити в період розпаду Римської імперії. Відновитись до
життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолютно нових
цінностей. У цих словах теолога не просто церковна догма, а вистраждана
епохою істина. Августин Блаженний пристосував платонізм для розбудови
християнської теології. На його думку, світ ідей Платона є не що інше, як думки
Бога, що передують акту створення світу. В Бога ідеї передують речам, в
людині вони слідують за речами. Пізнаючи речі, людина проникає в думки Бога.
В такий спосіб теологи поєднали релігійну доктрину створення світу Богом і
концепцію Платона.

Схоластика Наступний період (XIII—XV ст.) в розвитку середньовічної філософії

називають схоластикою. Схоластика (лат. зс/Іо/азйЯоз — учений, шкільний) —
філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з
раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами. Філософія
викладалась у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і
назва — «схола» (з грецької — школа). Пізніше це слово набуло негативного
значення, ним стали позначати відірване від життя мудрування. У розвитку
схоластики існує два періоди: 1. До XII ст. На цьому етапі домінують ідеї
Августина, пов'язані з неоплатонізмом (августиніанство). 2. З XIII по XV ст. У
цей час поширюються ідеї Фоми Аквінського (1225— 1274), який пристосував
учення Арісто-теля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем
Фундатора цей період схоластики отримав назву томізм. Перехід від ідей
Августина до томізму зумовлений кількома чинниками. Передусім розвитком і
зміцненням третього стану (ремісників і торговців), в яких пробуджується
інтерес до природи. А вчення про природу краще розвинуто у філософії
Арістотеля. Для Платона природа взагалі позбавлена самоцінності.

Реалізм (лат. геаіів — суттєвий, дійсний) — філософський напрям, згідно з яким

загальні поняття (універсалі?) існують реально як сутності речей. Реалісти —
Ансельм Кентерберійський (1033—1109), Фома Аквінський — вважали, що
людина осягає ці сутності в поняттях розуму. Отже, універсаліям спершу
надавався статус реального буття - - сутності речей, а вже відтак — загального
поняття розуму. Номіналізм (лат. потеп — ім'я) — філософське вчення, що
заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи,
що універсалі'! існують не в дійсності, а тільки в мисленні. Номіналісти —
Вільям Оккам (1300—1349), Жан Бу-ридан (1300—1350) — вважали, що речі
одиничні, не приховують ніяких універсалій. Загальні поняття є тільки назвами
одиничного, вони — творіння людського розуму. Така відмінність у
співвідношенні одиничного і загального в світі речей передбачала різні
тлумачення способу їх творення. Реалісти — прихильники
платонівсько-арістотелівської традиції, для якої Бог є передусім розумом —
вважали, що ідеї (загальне) як думки Бога передують творінню (є своєрідним
планом творіння) і в самому творінні, в речах складають їх сутність. Усе це
зумовлює ланцюжок: ідея, що існує в Бога, -- сутність речі — ідея в розумі
людини. Ієрархічна побудова сущого, Що постала в концепції Аквінського,
зумовлена різним способом втілення ідеї — форми.
11. Основні філософські проблеми в філософії Нового часу.
Визначальною особливістю Нового часу (XVІІ – XVІІІ ст.) є народження і
утвердження нового суспільного ладу – буржуазного, який висуває і
обґрунтовує нові цінності і засади людського буття у порівнянні з феодалізмом.
В центрі уваги нового світогляду вже не віра, розум. Основні парадигми Нового
часу: «Знання - то сила!»( в основі ставлення людини до світу лежать знання;
перевага надається фактичному, позитивному знанню явищ дійсності, що
базуються на науці й експерименті; друга парадигма – опануй природою в імя
користі і успіху самого життя( прагматично діловий підхід до світу, що
виробляється на основі впровадження науки в виробництво, типовим для
Нового часу).

Машинне виробництво, яке витісняло ремесло потребувало точних знань про

закономірності природи. Схоластична філософія Середньовічччя вузловою
проблемою мала Бога і мало уваги звертала на поцейбічний світ, земний світ,
тому вона і не виробила методології пізнання цього світу. Внаслідок цього
перед суспільством постала проблема розробки методів, шляхів і прийомів
вивчення природи. Саме тому проблема методу є однією із центральних в
філософії нового часу.

На зміну споглядальній натурфілософії приходить експериментальне

природознавство, виробляють кількісні критерії для оцінки природних явищ.
Важливого значення набувають спостереження, вимірювання, порівняння,
аналіз, експерименти та основні на них індуктивні умовисновки. Біля джерел
такого розуміння наукової творчості стоїть Ф.Бекон.

Прагнення до систематизації, кількісний ріст і диференціація знання викликають

розвиток теоретичного мислення. Тому поряд з розвитком чуттєвого,
емпіричного пізнання світу розвивається і раціональне, математичне мислення.
Ці два типи пізнання і формують основні напрямки філософського мислення
Нового часу: емпіризм та раціоналізм, найбільш яскравими виразниками яких
були відповідно англійський філософ Ф.Бекон і французький філософ Р.Декарт.
Емпіризм(від грец. «емпірія» - досвід) – вважає чуттєвий досвід єдиним
істинним джерелом знань. Раціоналізм (від лат. «раціо» - розум) вважає розум,
думку вищим ступенем в системі філософських цінностей, основою пізнання та
діяння людини. Достовірне знання не може бути виведеним з досвіду. Воно
може бути виведеним тільки із самого розуму.
12. Проблема методу в філософії Нового часу.
ТУТ ПРО МЕТОД ПІЗНАННЯ. ІНШОГО НЕ ЗАЙШЛА

Започаткував вивчення методів осягнення природи англійський філософ Френс

Бекон (1561 – 1626). Він став родоначальником англійського матеріалізму і всієї
експериментальної науки свого часу. Природознавство в його очах було
справжньою наукою, а фізика, котра спиралася на чуттєвий досвід, -
найважливішою частиною природознавства. Згідно з його вченням, чуттєве
пізнання – джерело будь якого пізнання. Дослідна наука якраз і полягає у
застосуванні раціонального методу до чуттєвих даних. Наукове знання, на
думку Бекона, випливає з цілеспрямовано організованого досвіду,
експерименту, котрий необхідно покласти також в основу природної філософії.

Основною філософською працею Ф. Бекона є «Новий Органон» (1620 ), в якій

він з’ясував своє матеріалістичне розуміння природи і дав філософське
обґрунтування свого індуктивного методу пізнання.

В поглядах на природу Бекон притримувався вчень ранніх грецьких

матеріалістів, для яких природа була ніким не створеною, вічною та
нескінченною і мала єдині матеріальні начала. При цьому він віддавав перевагу
такому матеріальному началу, як атом.

Бекон з притаманною йому іронією критикував ідеалістичні, схоластичні

погляди філософів Середньовіччя, які, на його думку, нічого для науки і для
філософії не дають, бо вони підмінюють суть справи красивими фразами і
видають їх за саму сутність предмета.

На шляху пізнання природи є багато перешкод і хиб. Ці хиби Бекон називав

«примарами» - нереальними передсудами людського життя, які стримують
науковий прогрес . Таких примар у Бекона чотири види: примари роду, печери,
майдану і театру.

- Примари роду – це помилки, властиві всякому людському роду. Вони

зумовлені спільною для всіх людей природою, недосконалістю самого
людського розуму.

- Примари печери – це спотворення, джерелом яких є індивідуальні особливості

розуму індивідів.

- Примари ринку –це перешкоди, які виникають внаслідок спілкування між

людьми за допомогою слів. Люди зустрічаються, обмінюються новинами,
певними знаннями, які не рідко бувають далеко від істини, і сприяють хибам.

- Примари театру – це помилки , породжені сліпою вірою в авторитети,

старовинні традиції, хибні думки.

Критикою цих примар, які перешкоджають пізнанню людей, Бекон прагнув

звільнити їх від хиб, догм і передсудів. Методом, здатним забезпечити істинне
знання, без догм і передсудів, Бекон вважав послідовно проведену індукцію.
Остання, на його думку, є поступове, без пропусків, сходження від конкретних
численних фактів, їх властивостей до найзагальніших уявлень про них.

Кожний предмет, за Беконом, має властивості, які виявляють себе у певній

формі. Наприклад,

На органічному зв’язку властивостей та їх форм виявлення і ґрунтується

розроблений Беконом його індуктивний метод пізнання

Бекон розглядав індукцію як засіб вироблення основоположних теоретичних

понять та аксіом природознавства, або, як він сам висловлювався, « природної
філософії ».
Введення експериментального індуктивного методу в наукове дослідження
було видатним досягненням філософії 17століття.

Предметом філософії, за Беконом, є бог, природа і людина.

Однак бог не повинен бути в центрі філософії, бо бог – предмет вивчення

релігії.

Завдання філософії є створення образу природи, зображення того, що є в самій

дійсності.

Природа – джерело всіх знань. Вона багатша і складніша від того, що

відображається у свідомості людини, основний ступінь пізнання – чуттєве
пізнання, досвід, експеримент. Шлях пізнання – це рух від досвіду до вищого
узагальнення.

Однак, попри всі суперечності і непослідовність Бекона, саме він, як

родоначальник емпіричного пізнання природи, відіграв винятково важливу роль
у подальшому розвитку світової філософії.

Такою особистістю ,яка могла поєднати знання отримані у процесі

спостереження й експерименту із здатністю до широких наукових абстракцій і
узагальнень став видатний мислитель Франції 17 ст. – Рене Декарт – один із
основоположників науки і філософії нового часу.

Основна риса філософського світогляду Декарта – дуалізм. Дуалізм Декарта

виявляється у його вченні про так звані субстанції. З одного боку, субстанція, як
начало, є об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не
потребує причини. Це – протяжна субстанція, реальне тіло. З іншого боку,
філософ допускав матеріальну, ідеальну, «мислячу субстанцію», котра існує
незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала –
матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його двоїстість, дуалізм ( від лат.
dualis – двоїстий).

У теорії пізнання Декарт виступав як реформатор, автор нового наукового

методу пізнання – дедукції, котра означає виведення пошукових істин на основі
інших істин, що вже відомі і встановлені. Це щось на зразок математики, коли
конкретне знання отримують на основі деяких загальних принципів, постулатів
та аксіом.

Філософствування як мислення має починатися із самого себе . Вимогу такого

початку він виражає аксіомою: «У всьому належить сумніватися». Пошук істини
передбачає сумнів. Ми можемо сумніватися в будь – чому, але ми не можемо
не вірити , що висновок «Я мислю, отже існую»- істинний і що він тому є
першим і найвірнішим із усіх висновків

13. Ф
​ ілософія Р. Декарта. Основні ідеї праці "Філософські

медитації".
Рене Декарта (1596-1650) зазвичай вважають засновником сучасної філософії.
Він - перша людина великих філософських здібностей, на чиї погляди глибоке
враження справили нова фізика і астрономія. Хоча правда, що в його теоріях
зберігається багато від схоластики, однак він не дотримується засад,
закладених його попередниками, а намагається спочатку побудувати
філософське будівлю. Зокрема, його основні ідеї висвітлені в праці
“Філософські медитації”.

Декарт починає з пояснення методу «картезіанського сумніву». Декарт приймає

рішення сумніватися в усьому, що тільки може піддаватися сумніву. Спочатку
скептицизм торкається власних відчуттів. Декарт ставить питання, чи дійсно він
сидить в халаті біля каміну, чи це тільки сон або, навіть, якась галюцинація? В
подальшому піддаються сумніву більш строгі поняття арифметики та геометрії.
Декарт говорить, що можливо, певний демон вводить його в оману кожного
разу, коли філософ виконує додавання 2+3, або під час розрахунку сторін
квадрата. У такому разі, стверджує Декарт, можливо, всі речі, які він (Декарт)
бачить – просто ілюзії. Однак є непорушна істина – жоден демон не зміг би
надурити Декарта, якби той не існував. Таким чином, говорить Декарт, сам факт
того, що він мислить, є очевидним доказом існування: «cogito ergo sum». У
подальшому Декарт приймає даний принцип як «фундамент» та починає
«надбудовувати» будівлю пізнання. Поняття «мислення» Декарт сприймає у
досить широку розумінні. Річ, яка мислить, як стверджує філософ, -- це така річ,
яка сумнівається, сприймає, стверджує, заперечує та відчуває. Стосовно
відчуттів, наприклад, то Декарт говорить про їх обмеженість для сприйнята
будь якої речі. Наприклад, віск у твердому стані має запах меду, холодний та
навіть може звучати, якщо по ньому вдарити. Однак, якщо його нагріти, то він
розтане, втратить запах меду та перестане «звучати». Таким чином те, що
представлялось відчуттям був не віск як такий, а наше сприйняття воску.
Відповідно до Декарта, сприйняття воску «не включає в себе ні зір, ні слух, ні
нюх… але тільки відбувається розумом». Таким чином, пізнання світу повинно
відбуватися розумом, а не відчуттями.

14. Класична німецька філософія: основні ідеї та

​

персоналії.
У другій половині XVIII ст. центр європейської філософської думки перемістився
з Англії та Франції в Німеччину, яка значно пізніше від своїх західних сусідів
стала на шлях буржуазних трансформацій. Саме тут напередодні буржуазних
перетворень виникають ідейні пошуки і духовне піднесення, що охопили все
суспільство, в тому числі й філософію. Сформувалась філософська традиція, в
межах якої вдалося переосмислити багато проблем, над якими безуспішно
билася попередня філософська думка. Одна їх група мала гносеологічний
характер: протистояння емпіризму й раціоналізму, детермінізму і свободи волі;
друга — онтологічний (стосувалася буття людини): протиріччя між
натуралістично-механістичним світоглядом і специфікою буття людини, яке
виходило поза межі цього світогляду. Німецьку класичну філософію
сформували І. Кант, І. Фіхте, Ф.-В.-Й. Шеллінг, Г.-В.-Ф. Гегель, Л. Фейербах.
Певною мірою до цієї традиції можна зарахувати філософію К. Маркса,
принаймні категоріальний апарат і стиль мислення Маркса не виходить за її
межі. Філософів, які належать до німецької класичної філософії, споріднює
зміщення центру дослідження від об'єкта до суб'єкта, в онтологічному аспекті —
від природи до історії і культури.

Можна виділити такі риси німецької класичної філософії:

● раціоналізм, успадкований від філософів епохи Просвітництва.

 ● критика усіма представниками німецької класики матеріалізму XVIII
століття за його механіцизм;
● акцент на творчій активності теоретичного мислення
● критика традиційної розумової метафізики, прагнення перетворити
філософію на науку, побудувати універсальну, закінчену наукоподібну
систему. Це знайшло відображення навіть у назвах праць німецьких
класиків: “Науковчення” Фіхте, “Енциклопедія філософських наук” Гегеля;
● безпосередня спадкоємність у розвитку філософських ідей.

Відбувається переосмислення і самого суб'єкта. Якщо раніше він мислився як

певна духовна субстанція, що пасивно відображала світ, то в німецькій
класичній філософії суб'єкт постає як творча діяльність (Кант), як дух, що
перебуває в історичному розвитку (Гегель), як людство, яке здійснює
історичний поступ на основі практичної діяльності (Маркс). Іншими словами,
суб'єкт мислиться як діяльність, яка у філософії після Канта все більше набуває
історичного характеру, перетворюється на культуротворчу діяльність, вільне
самотворення.

15. Теорія пізнання І. Канта. Новизна гносеологічних

уявлень І.Канта.
Родоначальником німецької класичної філософії був Іммануіл Кант /1724-1804
рр./. Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період
закінчується 60-ми роками ХІV століття. З 70-х років починається другий так
званий "критичний" період, коли в філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і
агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: "Критика чистого розуму"
/1781/, "Пролегомени" /1783/, "Критика практичного розуму" /1788/.

В центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим

відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівнюючи з
попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що
він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта Головне, за
Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної
діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє
пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії
до людини.

Кант вважає, що людський розум пізнає не "речі в собі", а явища речей,

результат їхньої дії на органи чуття людини. "Речі в собі" стають явищем
завдяки апріорним формам споглядання /простір-час/ та апріорним формам
мислення /якість, кількість, причинність, реальність та ін. /.тобто таким формам
які мають позадосвідне походження/. Наступна сходинка пізнання - це розум,
який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового
він заплутується у невирішених протиріччях - в т. з. "антиноміях" чистого
розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо,
оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести
або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул
підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як
необхідна умова розвитку знання.

Крім теоретичного, Кант визнавав у людині й практичний розум, дослідженню

якого присвячена «Критика практичного розуму». Практичний розум є розумною
волею, спрямованою на оволодіння реальністю.

Якщо теоретичний розум має справу з явищами (з конституйованим ним

світом), то практичний стосується сфери ноуменів (речей у собі, Бога і душі).
Заслуга Канта полягає в тому, що він поставив практичний розум вище
теоретичного. Знання, на його думку, має цінність тоді, коли воно служить
вищій цінності — благу людини. Само по собі воно не є благом. У цьому Кант
відходив від просвітників, які були схильні в розумі (знанні як такому) вбачати
моральну цінність.

Практичний розум у Канта керує всіма практичними вчинками людини, в тому

числі й моральними. Він виходив з того, що людська воля автономна, тобто
вона сама собі задає закони своєї діяльності. Воля в своїй дії не залежна ні від
зовнішніх чинників, ні від внутрішніх імпульсів людини. На цьому розумінні
свободи волі Кант вибудував свою концепцію моралі. Таке розуміння засад
моралі було новим для філософії. Тільки Кант стверджував принципову
самостійність і самоцінність моральних принципів, які ґрунтуються на свободі
волі. Воля у своїй діяльності керується певними імперативами — закликами,
веліннями, настановами на зразок «дій так...». В основі ж морального вчинку,
який у принципі не повинен переслідувати корисливої мети, лежить
категоричний імператив, тобто всезагальне веління. Співмірюй принцип свого
морального вчинку зі всезагальним благом, вчиняй так, як ти хочеш, щоб
вчиняли щодо тебе.

Кант усвідомлював, що служіння обов'язку не обов'язково принесе щастя

людині. Часто, навпаки, щасливі ті, хто не дотримується моральних норм. Для
того щоб утвердити справедливість, не дати змоги руйнувати мораль, він
постулює безсмертну душу і буття Бога. Для теоретичного розуму їх буття
проблематичне, для практичного — необхідне. Бог, безсмертна душа і відплата
в потойбічному світі необхідні, щоб людина була моральною істотою.

16. Моральна філософія І.Канта. Новизна етичних

​

уявлень Канта.

В філософії Кантом використовується поняття ноумену – синоніму до слова

«річ у собі».

В основі етики Канта лежить протиставлення морального та легального.

Моральним філософ називає діяння які стимулює чуттєва схильність. До
легального вчинку підштовхує людину повага до морального закону як такого.
При цьому Кант акцентує переважання другого аспекту над першим, тобто
виділяє суспільне над особистим, як вищу форму розвитку самосвідомості. На
його думку моральний закон є надміцною установкою, яку неможливо
витравити з совісті людини. Якщо людина здійснює певну моральну дію під
впливом власних відчуттів то її не можна назвати моральною. Моральною
певна дія може вважатись лише тоді коли індивід здійснює її через повагу до
морального закону, а не з особистих міркувань.

Він вважає що релігія випливає з моралі, а не мораль є похідною релігії. На

думку Канта, Бог є важливою умовою моральної свідомості. Поняття релігії є
предметом віри, а не науки. Проте, філософ ставить людину вище від Бога,
адже його існування можливе лише за існування в людини моральних законів.

Дуже тісно мораль пов’язується з правом. Якщо якась людина внаслідок боргу
зробила не моральний вибір, то для канта цей вчинок буде проявом
моральності.

Любов у філософії Канта не розглядається як високе моральне почуття, тут

воно швидше на рівні інстинктів, які не можуть бути передумовою морального
добра.

17. Марксистська філософія. Історичний

​

матеріалізм К. Маркса (визначення основних положень)

Маркси́зм — узагальнена назва сукупності теоретичних поглядів німецьких
мислителів Карла Маркса та Фрідріха Енгельса на історію, політику та
суспільство загалом, які їхні послідовники намагаються інтерпретувати,
розвивати та втілювати на практиці. Марксизм заявляє про себе як про систему
революційних поглядів робітничого класу, що відображає об'єктивні закони
розвитку людського суспільства та досвід класової боротьби народних мас
проти експлуататорів, і що постійно розвивається на основі узагальнення цього
досвіду.

Історичний матеріалізм — під цим поняттям найчастіше розуміється

марксистська філософія історії; одна з 3-х основних складових частин філософії
марксизму (діалектичний матеріалізм, історичний матеріалізм та науковий
комунізм). Як така була сформульована та обґрунтована в марксизмі-ленінізмі
(сталінізмі). Розглядає історію людства як діалектичну взаємодію продуктивних
сил та виробничих відносин. Сам Карл Маркс ніколи не використовував цього
терміну, вживаючи вираз «матеріалістичний погляд на історію».

Матеріалісти́чна діалéктика (діалекти́чний матеріалі́зм) — одна зі складових

частин філософського вчення Карла Маркса та Фрідріха Енгельса —
марксизму.

Маркс та Енгельс опираючись на німецьку класичну філософію (матеріалізм

Людвіга Фейєрбаха), англійську класичну політичну економію (Адама Сміта,
Рікарда), французький утопічний соціалізм (Фур’є, Сен-Сімона) та діалектичну
філософію Гегеля, створили вчення, яке поєднало діалектику та матеріалізм.

Термін «діалектичний матеріалізм» не використовувався ані Марксом (який

говорив про свій «матеріалістичний метод»), ані Енгельсом (останній вживав
термін «матеріалістична діалектика»). Уперше, ймовірно, був уведений в
науковий обіг у 1887 році Йосифом Діцгеном, робітником-соціалістом,
дописувачем Маркса.

Ревізіонізм (revisio — перегляд, від лат. re — пере і visio — дивитися) — ідейні

напрямки, що проголошують необхідність перегляду (ревізії) будь-якої
усталеної теорії або доктрини. Термін вперше був застосований в німецькій
соціал-демократії стосовно концепції Едуарда Бернштейна, що оголосив про
необхідність «ревізії» марксизму в нових історичних умовах.

Австромаркси́зм — європейська лівореформістська ідеологічна та політична

течія. Склалася на початку 20 століття в австрійській соціал-демократії. Набула
поширення у міжвоєнну добу (1919–1939), пішла на спад з початком Другої
світової війни. Ідеї австромарксизму, зокрема концепція культурно-національної
автономії, мали свого часу певний вплив на українську соціал-демократію.

Більшовики́ — члени ліворадикального (ленінського) крила РСДРП після її

розколу на більшовиків і меншовиків. — Назва «більшовики» походить з
історичного моменту, коли прихильники ленінської концепції побудови
пролетарської партії виявилися в більшості при голосуванні головних питань
Статуту РСДРП та керівних органів партії на Другому з'їзді партії в 1903 році.
Західний марксизм (нім. Westlicher Marxismus, англ. Western Marxism) —
теоретичний рух в марксизмі, який зародився після Першої світової війни та
сформувався як самостійна течія після Другої світової війни. Назву явищу в
1950-х роках надав Моріс Мерло-Понті.

Західний марксизм розвиває спадщину Маркса і Енгельса, традиційно

критикуючи капіталістичну систему зліва, з іншого боку протистоїть радянській
ленінській інтерпретації марксизму і так званому «реального соціалізму» в
СРСР, а також Маоїзму в Китаї та країнах Третього Світу.

Маркси́зм-леніні́зм (приблизно до середини 20 ст. також під назвою

більшовизм) — крайня ліва політична ідеологія XX століття, російський
радянський різновид «марксизму». Після Жовтневого перевороту 1917 і до
розпаду СРСР в 1991 — офіційна партійна та державна політико-ідеологічна
доктрина. Державна ідеологія СРСР, головна опора й виправдання влади КПРС
[1]​
. Вона також була обов'язковою для всіх «соціалістично-орієнтованих» країн
та сателітів Радянського Союзу.

18.​​Лібералізм та утилітаризм Дж.С.Мілля.

Лібералізм — філософська, політична та економічна теорія, а також ідеологія,
яка виходить з положення про те, що індивідуальні свободи людини є правовим
базисом суспільства та економічного ладу.

Утилітаризм ​- ідеалістичне філософсько-етичне вчення, в основі якого лежить

оцінювання речей, предметів, процесів, явищ з точки зору їх корисності,
можливості їх використання для досягнення цілей і задоволення потреб.

Діяльність Джона-Стюарта Мілля пов'язана з розвитком англійського

лібераліз​му, переосмисленням окремих положень класичного лібералізму.
Лібералізм виник як наслідок французької революції, появою можливостей для
зумовлені помірко​ваних буржуазних перетворень, викоріненням феодальних
пережитків реформіс​тським шляхом та інших суміжних процесів.
Мілль — принциповий емпірик, він навіть математичні й логічні принципи
вважав індуктивними узагальненнями, які мають тільки вірогідний характер. Він
проголошував ідею свободи особи, стверджував, що свободі кожного
поставлено межу тільки в свободі іншої особи. Відмінність людей,
різноманітність характерів — благо для суспільства. Мілль одним з перших
теоретично обгрунтував необхідність захисту права меншості в парламенті.
Демократія, щоб не перетворитись на тиранію, повинна брати до уваги інтереси
не тільки більшості, а й меншості.

Лібералізм Дж.-Ст. Мілля живився ві​рою в демократію та її переваги,

усвідомленням загроз індивіду внаслідок пориву до рівності інших індивідів, що
є неминучим у демократичному суспільстві. Об'єк​том таких загроз є духовна
свобода індивіда, яку класичний лібералізм тлумачив як відсутність обмежень,
примусу з боку інших індивідів. На цих засадах ґрунтуються його вчення про
суспільство, спроби сформувати теорію державності, вироблення політичних
гарантій на висловлювання поглядів і переконань, які не узгоджуються з
поглядами і переконаннями більшості.

Джон Стюарт Мілль, розвинув етич​ну систему утилітаризму у праці "Система

логіки". В останній, шостій частині праці, під назвою "Утилітаризм" це поняття
вперше введено ним для означення нового етичного напрямку. Мілль
обґрунтовує моральну цінність вчинків їх корисністю. Правда, на відміну від
своїх попередників, корисність він не зводить до егоїстичного задоволення. У
його етиці мовиться також про принцип альтруїзму, хоча не розкриваються
об´єк​
тивні підстави переходу егоїзму у свою протилежність — аль​труїзм.

Відмінним в етиці Дж. С. Мілля, порівняно з його поперед​никами, є поділ

задоволень на нижчі — чуттєві, і вищі — інте​лектуальні.
19. Етичне
​ вчення Дж.С.Мілля. Зміст та значення
утилітаризму в історії моральної філософії.
У XIX ст. складається етика утилітаризму, що розглядає будь-які природні або
соціокультурні феномени з огляду на їх корисність, а не згідно з їх об´єктивними
якостями.

Основоположник утилітаризму І. Бентам вважав основою моралі корисність, яку

ототожнював з насолодою. Він вбачав кінцеве призначення моралі в тому, щоб
сприяти природному прагненню людей переживати насолоду й уникати
страждань. У сприянні “найбільшому щастю” (задоволенню) для “найбільшого
числа людей” полягає, на його думку, смисл етичних принципів і норм.
Абсолютизація утилітарного критерію оцінки норм поведінки дезорієнтує
людину в царині моральних стосунків, а дослідника сутності моралі віддаляє від
справжнього об'єкта його дослідження.

Джон Стюарт Мілль розвинув етич​ну систему утилітаризму у праці "Система

логіки". В останній, шостій частині праці, під назвою "Утилітаризм" це поняття
вперше введено ним для означення нового етичного напрямку. Мілль
обґрунтовує моральну цінність вчинків їх корисністю. Правда, на відміну від
своїх попередників, корисність він не зводить до егоїстичного задоволення. У
його етиці мовиться також про принцип альтруїзму, хоча не розкриваються
об´єк​
тивні підстави переходу егоїзму у свою протилежність — аль​труїзм.

Мілль виводить джерела моральності з психічної структури особи. В основі

суспільних явищ лежать загальні закони люд​ської природи. Вони є предметом
наук про людину. Етика ж — це мистецтво. Мистецтвом вона є в тому сенсі, що
покликана виробити сукупність норм, спираючись на які людина могла б
позбутися страждань, переживань і почуватися щасливою. Ети​ка — засіб
морального самоудосконалення людини, а отже і су​спільства.

Відмінним в етиці Дж. С. Мілля, порівняно з його поперед​никами, є поділ

задоволень на нижчі — чуттєві, і вищі — інте​лектуальні.
20. Ірраціоналізм ХІХ ст.: філософські ідеї та
​

персоналії.
Ірраціоналізм -- вчення, згідно з яким основою світу є щось нерозумне (воля,
інстинкт), а джерелом пізнання — інтуїція, почуття. Ірраціоналізм проголошує
основою світу і людини (отже, основою світогляду) волю, інстинкти, життєві
поривання, протиставляючи їм розум, вважаючи їх такими, що вислизають з
раціоналістичної схеми, непідвладні розумному пізнанню та регулюванню.

Засновники ірраціоналізму, мовби передчуваючи, що перетворення

науково-технічного розуму на суспільного ідола може призвести до небажаних
наслідків, виступили проти абсолютизації та універсалізації наукового пізнання,
протиставивши йому релігійний, художній, а також філософський спосіб
освоєння дійсності. Причиною виникнення ірраціоналізму можна вважати також
усвідомлення обмеженості розуму як чинника людської поведінки. Як засвідчує
психологія і філософська антропологія, в поведінці людини часто вирішальна
роль належить емоціям, волі, підсвідомому, тобто так званим ірраціональним
чинникам. Ірраціоналізм засвідчив кінець класичної європейської філософії
Нового часу, яка ґрунтувалась на ідеях раціоналізму.

Основними представниками ірраціоналізму є Керкегор, Ніцше та Шопенгауер.

Досить чітко концепції ірраціоналізму можна спостерігати в датського теолога

та філософа Сьорен Керкегора (1813—1855). Керкегор зміщує центр
філософської проблематики з гносеології до етики. На його думку, передусім
необхідно з'ясувати сенс життя для себе. Попередня філософія (насамперед,
гегелівська, яка для нього є символом раціоналістичної традиції) не дала
відповіді на це питання. Нова (тобто його) філософія, стверджує С. Керкегор,
починається там, де розум заявляє про повну безвихідь, де умоглядна
філософія замовкає. Розум, пізнання С. Керкегор розглядає як щось вороже
вірі, людському існуванню взагалі, як те, що обтяжує людський вибір. Бог у його
вченні, на відміну від Бога раціоналістів (Декарта, Спінози, Лейбніца), є
ірраціональною істотою. Для нього «все можливе», в тому числі й скасування
законів природи. Його дії не вкладаються в межі розуму, вони перевершують
можливості людського розуміння. У концепції моралі ірраціоналісти виділяють
естетичний (тобто чуттєвий), етичний (заснований на розумі) і релігійний рівні
моралі. Вони є водночас альтернативними варіантами, які постають перед
особою, вибір яких здійснюється за принципом «або-або». Своєрідність
концепції ірраціоналізму полягає в тому, що вона розмежовує і навіть
протиставляє етичний і релігійний рівні моральності. Цей напрямок філософії
різко виступив проти ототожнення божественного і людського. Свобода вибору
є необхідною умовою особи. Так, наприклад, на місце сократівського «Пізнай
самого себе» Керкегор ставить «Вибери себе». Тому особою людина стає,
здійснюючи вибір між людським і божественним, конечним і безконечним,
тимчасовим і вічним.

21. Основні тенденції і напрямки західної філософії ХХ

​

ст.
XX ст. стало століттям величезних культурних змін і соціальних потрясінь:
наукова революція на межі ХІХ-ХХ ст. (створення некласичної науки з
принципово новою картиною світу); дві світових війни, поява фашизму і
численних тоталітарних режимів, технологічна та інформаційна революція,
криза культури, поява глобальних проблем, зростання могутності державного
апарату та інформаційно-пропогандистської машини, дегуманізація людини, її
часткове нівелювання, перетворення на “придаток” суспільства і держави.

Людство XX ст. опинилося в ситуації зламу усталених, “класичних” підвалин

життя. Зазнали краху всі ті філософські доктрини класичної доби, що обіцяли
відкриття абсолютних істин, торжество розуму і науки, перемогу “природного”
доброго початку в людині, реальність “світлого майбутнього” для людства.
Філософія XX ст. стала спробою пояснити процес руйнування соціальних та
духовних структур західноєвропейського суспільства. Разом з тим, вона була
покликана окреслити нову ситуацію, обгрунтувати принципи нового
світорозуміння.

Філософські питання, які висунуло перед людством XX століття, - це своєрідні

філософські антимонії або ряд антимоній, котрі пронизують усі виміри філософії
як форми свідомості - філософську антропологію, аксіологію, гносеологію,
праксеологію та ін.

Сучасна філософія значно розширила спектр філософської тематики, в ній

з'явилися нові проблеми, пов'язані з розвитком науки, техніки, з інформаційним
вибухом, з появою глобальних проблем, а також нові аспекти проблем, що
вважалися традиційними.

Визначальними рисами філософії XX ст. є зосередження зусиль на поуках

свого читача, “споживача” серед різних груп населення. Характерною рисою
сучасної філософії стає відмова від надмірних амбіцій розуму, від віри у
всевладність науки, від ідеї гарантованого соціального прогресу, тобто -
перегляд традиції класичного раціоналізму. Якщо класичну філософію можна
назвати філософією розуму і пізнання, то сучасна некласична філософія стає
філософією людини і філософією мови.

Основними школами і напрямами у філософії XX ст. є:

● позитивістський,
ідея полягає в тому, що єдиним джерелом істинного знання вважає саме
емпіричний досвід та заперечується пізнавальну цінність теоретичного
мислення
● антропологічний,
напрямок у філософії, який зосереджується на системному вивченні й
обгрунтуванні сутності людського буття та людської індивідуальності.
● неопозитивістський,
основне завдання -- максимально формалізувати мову науки,
перетворити на універсальну мову науки математичну логіку
● психоаналітичний,
філософський напрямок та метод психотерапії, який говорить про
домінуючу роль несвідомого в житті людини
● персоналістський,
така релігійно-філософська течія, яка вищою реальністю і цінністю
вважає персону — людину
● феноменологічний
вчення про феномен, в якому останній постає не чим іншим, як з'явою
певної реальності, її самовияв і саморозкриття.
22.​ Прагматизм як напрям філософії XX ст.
​

Прагматизм виник наприкінці XIX ст. і набув найбільшого впливу в першій чверті
XX ст. Ця філософська течія яскраво відобразила характерні риси
ментальності тогочасної американської нації. ​Прагматизм — філософська
течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення
навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як
критерій їх істинності. Прагматизм є емпіристською течією. Він надає перевагу
досвіду, інтерпретуючи його значно ширше, ніж класичний емпіризм. Досвід
тлумачиться як будь-які переживання людини, а тільки як процедуру пізнання.
Продовжуючи традиції англійського емпіризму, зокрема Юма і Берклі,
прагматизм асимілював багато ідей позитивізму. Основними представниками
прагматизму були американські вчені і філософи Чарльз Пірс, Вільям Джеме та
Джон Дьюї. Мислення (пізнання) розглядається як діяльність, спрямована не на
понятійне відображення світу, а виключно на регулювання стосунків між
організмом і середовищем, на створення оптимальних реакцій на задоволення
його здатностей пристосування. Методом пізнання, який вартий уваги, Пірс
вважає лише науковий. Складовими наукового методу є дедукція, індукція та
абдукція — метод гіпотез, завдяки якому пояснюються факти. У зв'язку із цим
Пірс порушує проблему значення наукових понять і висловів, у вирішенні ним
якої яскраво висвітлилась суть прагматизму. На його думку, значення слова чи
виразу зводиться до сукупності практичних наслідків від предмета, про який у
ньому йдеться. Наприклад, поняття «вогонь» означає сукупність таких
практичних наслідків, як тепло, опік, світло, розширення стержня тощо.
Сукупність цих практичних наслідків і є значенням слова «вогонь». У цьому
зведенні поняття до сукупності практичних дій щодо предмета, який воно
відображає, і полягає суть знаменитого принципу Пірса. Іншими словами, суть
прагматизму полягає в тому, що поняття предмета ототожнюється з
пов'язаними з ним практичними наслідками.

Позитивні аспекти концепції Джемса полягають у запереченні цінності

відірваного від життя розумування. Ця концепція є стрижнем організації науки
як соціального інституту. Адже людину цікавить все, цікавість сама по собі
безмежна. Межею може бути тільки практична доцільність. Чому саме цю, а не
іншу проблему слід досліджувати, вирішує практичний інтерес. У цьому можна
погодитись з Джемсом: істина повинна бути корисною, вона повинна
працювати. Однак критерій практичності, тим паче корисності, не позбавлений
обмеженості. Він редукує значення понять, ідей до їх сьогоденної цінності, що
закриває перспективу розвитку знання. І тому прагматизм вважають
обмеженим, вузьким, заземленим світоглядом. Крім того, сам критерій
корисності не є чітким: те, що корисно 166 Історичні типи філософії одній
людині, не обов'язково є таким для іншої.

Прагматизм відіграв помітну роль у формуванні духовного обличчя XX ст., що

виявилося в посиленні практицизму людської поведінки.
23.​​Позитивізм як напрям філософії XX ст.
Позитивізм — напрям філософії, який єдиним джерелом істинного знання
вважає саме емпіричний досвід та заперечує пізнавальну цінність теоретичного
мислення. Теоретичним джерелом позитивізму є Просвітництво з його вірою у
всемогутність розуму, в науково-технічний прогрес, а також англійський
емпіризм Локка і Юма. Основними ідеями позитивізму є

● Справжня наука не виходить за сферу фактів, за межі чуттєвого даного.

● Наука, яка вивчає факти, охоплює абсолютно все. Наукове пізнання є
безмежним.
● Суспільство підлягає науковому пізнанню.
● Розвиток науки і техніки, а також соціології є запорукою суспільного
прогресу.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. стає очевидним, що реальність, яку пізнає

наука, є штучною математизованою реальністю, що існує тільки в уяві її
творців. Без суб'єкта, вченого такої реальності (об'єкта) не існує. Була
підтверджена думка Канта, згідно з якою розсудок пізнає дійсність. Ідеї
позитивізму набувають нових прихильників (Віденський гурток) та дещо
видозмінюються, внаслідок чого утворюється ​неопозитивізм. Н
​ еопозитивізм,
або, як його ще називають, логічний позитивізм, виник у 20-х роках XX ст. під
впливом ідей Готлоба Фреге та Б. Рассела. Неопозитивісти підходять до
наукової теорії як до логічної та мовної конструкції. Безперечною заслугою
неопозитивістів перед наукою є порушення проблеми чіткості й недвозначності
мови науки, вилучення з неї позбавлених сенсу висловів. Виходячи з того, що
найчіткішою є формалізована мова, вони намагались максимально
формалізувати мову науки, перетворити на універсальну мову науки
математичну логіку, яку активно розвивали у своїх працях. Формалізована
знакова система набуває певного значення, тобто про щось говорить лише
через зведення її до тверджень, що фіксують безпосередній досвід
(«протокольні твердження»). Ця досить процедура зіставлення називається
верифікацією​. На думку неопозитивістів, наукові твердження є осмисленими
лише тоді, коли їх можна звести до інших осмислених висловів або тоді, коли їх
можна безпосередньо верифікувати.
Верифікація розглядається ними як демаркаційна лінія, що відмежовує наукове
знання від усякого іншого (релігійного, містичного, етичного). Але основний
пафос неопозитивістів полягає у відмежуванні наукового знання від метафізики.
Метафізичні твердження, на їх думку, не верифікуються. Судження «душа
безсмертна», «Бог існує», «матерія є першоосновою сущого» не можна звести
до «протокольних тверджень», що фіксують чуттєві дані. Філософські
твердження, вважають неопозитивісти, не істинні й не хибні, вони просто
позбавлені значення (сенсу).

Метою філософії неопозитивісти вважали «логічне прояснення думок», для

чого застосовували процедури ототожнення висловів та їх верифікацію. Вони
намагались побудувати ідеальну модель знання за взірцем наукового знання.
Однак, як з'ясувалось пізніше, концепція «значення», що ґрунтувалася на
верифікації, не витримала логічної критики
24.​ Екзистенціалізм як напрям філософії XX ст.
​

Екзистенціалізм — суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого

(що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з
існування (екзистенції) людини.

Екзистенціалізм намагався знайти стійку опору виживання особи в чужому (і

навіть ворожому) їй світі за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри
в розум і науку) і крихкості, нетривкості власного існування. Екзистенціалізм - -
це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з її погляду світу,
пошук виходу з цієї ситуації. Представниками цієї течії є німецькі мислителі М.
Гай-деггер (1889—1976) і Карл Ясперс (1883—1969), французькі філософи
Жан-Поль Сартр (1905—1980), Габріель Марсель (1889—1973) і Альбер Камю
(1913—1969). Ранній Гайдег-гер, Сартр і Камю намагалися розв'язати проблему
буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізній Гай-деггер, Ясперс
і Марсель (особливо два останні) розглядали цю проблему в органічному
зв'язку з ідеєю Бога. Головною темою дослідження екзистенціалістів є
існування людини, яке, на їх думку, є джерелом сенсу всього сущого. Подібно
до того, як у Гуссерля свідомість «накидає» сенс всьому сущому, так в
екзистенціалістів людське існування визначає світ. Ключем до онтології (вчення
про буття) у Гайдеггера є феномен людини. Екзистенціалісти стверджують, що
перш ніж пізнавати (бути суб'єктом, розумом, свідомістю), людина повинна
бути, існувати в світі. Розум людини не збігається з її буттям. Більше того, сам
розум має бути виведений зі специфіки буття (екзистенції) людини.

Людину екзистенціалісти трактують як свідому істоту. Отже, йдеться про буття

людської суб'єктивності, свідомості, яке передує пізнанню, про трактування
людської суб'єктивності як чогось, що має буття і що, зрештою, робить
можливим людське пізнання. Прихильники цієї течії звертають увагу на такі
характерні риси екзистенції: Екзистенція позбавлена субстанційного,
предметного характеру. Екзистенція є трансценденцією.Екзистенція — це
постійна можливість бути іншим. Кожна екзистенція унікальна і неповторна.
Екзистенція не може бути об'єктивованою. Людина, на думку екзистенціалістів,
є єдиною істотою, яка усвідомлює свою смертність. Усвідомлення смертності
зумовлює те, що її існування пройняте «турботою». Завдяки «турботі» людське
буття набуває часового виміру: людина «турбується» про сучасне, проектує
майбутнє, звертається до минулого досвіду. Під часовим виміром буття
екзистенціалісти розуміють не об'єктивний час, який фіксує перебіг природних
процесів, а внутрішнє переживання часу, зумовлене «турботою» людини про
буття. Екзистенція — це можливість бути іншим, постійний вибір між різними
проектами майбутнього. У цьому виборі власного майбутнього, на думку
екзистенціалістів, виявляється свобода людини. Свобода — це вибір самого
себе, свого проекту і відповідальність за здійснений вибір.
25. Структуралізм та постмодернізм: загальна
​

характеристика та основні представники.

Структуралізм — напрям у сучасній (переважно французькій) філософії, який
вважає структурно-функціональний метод головним методом філософії.
Розглядає структуру як вічне і незмінне, ігноруючи її розвиток. С. мав значний
вплив у соціології, етнографії, мовознавстві та інших науках. Представники К.
Леві-Стросс, М. Фуко та ін.

Постмодерністські течії (Франкфуртська школа, постструктуралізм та ін.)

зводять категорії до ідеологічних схем, які панівні класи, нав'язують людині в її
відношенні до світу. Цим зумовлені заклики відкинути, подолати ці схеми. Тому
постмодерністи позбавляють категорії будь-якого об'єктивного значення. У
філософії структуралізму, зокрема в творчості К. Леві-Строса, базовим у
дослідженні свідомості стає несвідоме, що не є свідомістю, але визначає її.
Філософ намагається дослідити специфіку свідомості через мову, що виступає
рушійною силою переведення несвідомих структур у соціальні продукти. Мова
постає базисом, який є провідником впливу свідомості на життя людини.

Структуралізм і постструктуралізм досліджували філософське та

гуманітарне знання. Якщо представники структуралізму (К. Леві-Строс, Ж.
Лакан, М.-П.Фукс) головну увагу приділяли структурі зазначених видів знання,
то постструктуралісти (Ж. Дерріда, А. Дельоз та ін.) намагались усвідомити
структуру та все «позаструктурне» у знанні під кутом зору їх генези та
історичного розвитку.

Обидва підходи вивчали специфіку та методи гуманітарного знання,

загальні механізми його функціонування, відмінності від природничого знання,
єдність синхронного та діахронного в пізнанні соціокультурних утворень (мова,
мистецтво, література, мода тощо). Якщо структуралісти вважали, що в
дослідженні зазначених явищ структура є об'єктивнішою, важливішою та
передує історії, то постструктуралісти схилялись до протилежної точки зору.
Вони намагались подолати агностицизм, неісторизм своїх попередників,
виявити та проаналізувати парадокси, які виникають у процесі об'єктивного
пізнання людини і суспільства за допомогою мовних структур. Водночас
вважають, що об'єктивність, метод, науковість не мають значення і не є метою
пізнавального процесу. А сам пізнавальний процес неможливий без суб'єкта з
його бажаннями, уявою та іншими особистісними якостями, без яких,
відповідно, неможливе і пізнання. Тому суб'єкт у постструктуралістів не є носієм
та захисником знання у будь-якій його концептуальній формі.
26. Філософія і наука. Філософія науки: основні
​

проблеми та етапи розвитку.

Філософія є світоглядом, але світоглядом особливим — теоретичним, тобто
заснованим на розумі. Однак філософія наділена властивістю, яка виводить її
за межі світогляду. Вона не обмежується поясненням світу, а й пізнає його, її
пояснення ґрунтуються на пізнанні. Для філософії світ завжди є проблемою.
Вона постійно перебуває в пошуках істини, націлена на пізнання невідомого,
просякнута пафосом пізнання. Пізнавальний пафос споріднює філософію і
науку. Існує кілька поглядів на спільне та відмінне між цими сферами знання.
При розв'язанні цієї проблеми у філософії намітились дві тенденції: одна
максимально зближує філософію і науку, навіть проголошує філософію наукою,
друга відстоює думку, що філософія не є наукою. Філософію і науку споріднює,
як уже зазначалось, націленість на пізнання світу, на істину. Обидві вони
засновані на розумі, тобто передбачають аргументи і сумніви. Наука також є
теоретичним, загальним знанням. Більше того, історично деякий час філософія
і наука існували як єдина система знання. Отже, і філософське, і наукове
знання є теоретичним, тобто побудованим на узагальненнях, правилах логіки,
що дає підстави розглядати філософію як науку.

З іншого боку, філософія має справу з найбільш загальними поняттями, які

застосовуються у всіх науках, а часто і за межами наук (поняття простору і часу
функціонують не лише в науці, а й у мистецтві, техніці, юриспруденції). Також,
зміст цих понять, хоч вони і використовуються в науках, не є предметом їх
спеціального дослідження. Та, зрозуміло, ці загальні поняття не можна звести
до емпіричного досвіду (фактів) чи зв'язати математичною формулою, що
властиво науковим поняттям.

Тісний зв'язок філософії і науки простежується протягом всієї історії філософії.

У​
давнину​, коли наука тільки зароджувалася, філософія не тільки включала до
свого складу окремі наукові знання, а й роздумувала про їх специфіці. Досить
згадати сіллогістіку Аристотеля як практичний результат роздумів про логіку
наукового мислення.
В епоху ​
Середньовіччя​, коли філософія фактично набула статус "служниці
богослов'я", здавалося б, неможливо було вести мову про філософському
освоєнні науки. Однак знаменита суперечка про Універсал може розглядатися
як внесок у подальший розвиток філософії науки.

Осмислення філософських проблем науки активізується в епоху ​Нового часу,

що цілком зрозуміло: формується класичне природознавство, що потребує
філософсько-світоглядному і методологічному обґрунтуванні.

З​
середини XIX ст​. філософія диференціювалася на ряд відносно самостійних
дисциплін. Цілком логічним було поширення даної тенденції на філософський
аналіз науки. Бурхливий процес диференціації в XIX ст. переживала і сама
наука; зруйнувалася колишня єдність класичної наукової картини світу. Виникла
проблема світоглядного та методологічного об'єднання цих уявлень і цих
підходів, що і призвело в підсумку до формування філософії науки як
специфічної галузі філософії.

Спочатку філософія науки розвивалася в рамках позитивізму, який як напрям у

філософії пройшов три етапи розвитку:

● Перший позитивізм XIX ст. (О. Конт, Г. Спенсер, Дж. Ст. Мілль);
● Другий позитивізм - емпіріокритицизм (Е. Мах, Р. Авенаріус тощо.);
● Третій позитивізм - неопозитивізм

У другій половині XX ст. найбільший вплив отримали наступні напрямки

філософії науки:

● Критичний раціоналізм К. Поппера;

● Концепція історичної динаміки науки Т. Куна;
● Концепція науково-дослідних програм І. Лакатоша;
● "Анархістська епістемологія" П. Фейєрабенда.

З приводу центральної проблеми філософії науки висловлюються різні думки.

Відомий фізик, математик, філософ науки Ф. Франк вважає, що "центральною

проблемою філософії науки є питання про те, як ми переходимо від тверджень
повсякденного здорового глузду до спільних наукових принципів".
Один з найвпливовіших філософів науки XX сторіччя К. Поппер характеризував
головну проблему філософії знання як питання про те, чи можливо розсудити
або оцінити далекосяжні домагання конкуруючих теорій або вірувань: "Я
називаю її першою проблемою. Вона історично призвела до другої проблеми:
як можна обгрунтувати (justify) наші теорії і вірування ".

Вітчизняний філософ Т. Г. Лешкевіч всі проблеми філософії розділяє на три

групи.

1. Проблеми, що йдуть від філософії до науки, вектор спрямованості яких

відштовхується від специфіки філософського знання. У даному контексті
філософія науки зайнята рефлексією над наукою в її граничних глибинах
і справжніх першооснов.
2. Проблеми, що виникають всередині самої науки і нужденні в
компетентному арбітра, в ролі якого виявляється філософія. У цій групі
дуже тісно переплетені проблеми пізнавальної діяльності як такої, теорія
відображення, когнітивні процеси і власне "філософські підказки" рішення
парадоксальних проблем.
3. Проблеми взаємодії науки і філософії з урахуванням їх фундаментальних
відмінностей і органічних переплетень у всіх можливих площинах
приниження. Особливо помітно радикальний вплив філософії в епохи так
званих наукових революцій.
27.​ Поняття про науку. Проблема виникнення науки.
​

Наука — сфера діяльності людини, спрямована на отримання (вироблення і

систематизацію у вигляді теорій, гіпотез, законів природи або суспільства тощо)
нових знань про навколишній світ.

Причини виникненння науки:

● Практичні потреби людей.

● Гносеологічні потреби людей (потреба задоволення власної цікавості).

Вперше поняття науки було дано Арістотелем. Він виділяв науку як особливу
форму знання задля самого знання і вважав, що одержання таких знань є
вищою метою людської діяльності. Видатний вчений Нового часу Ф.Бекон
сказав, що наука є історичним продуктом людської діяльності.

Наука є наслідком суспільного розвитку, зокрема результатом суспільного

поділу праці. Вона виникає вслід за відділенням розумової праці від фізичної і
перетворюється в специфічний рід занять окремої групи людей. Розглядаючи
науку як діяльність людини з метою одержання знань, можна запровадити
соціально-орієнтовний критерій її періодизації. Відносно цільової орієнтації
науки та її ролі у розвитку суспільства можна виділити три основні періоди в
історичному її генезисі:

● особистісно-світоглядна орієнтація науки;

● технологічна, матеріально-виробнича орієнтація науки;
● суто особистісна орієнтація науки (сучасний етап). кібернетика,
космонавтика та ін.

Проблема виникнення науки полягає у тому, що немає однозначності в

трактуванні – що слід вважати наукою. З позицій сучасності вся сукупність
знань, аж до Нового часу, не є наукою.

Проте якщо подивитися глибше, то і в попередні епохи раціональне мислення

робило все можливе для вирішення практичних та пізнавальних задач.
Зрозуміло, що з точки зору сучасної науки ми чітко бачимо недоліки минулих
теорій, гіпотез, уявлень, але в той же час ми не бачимо недоліків сучасних
теорій, сучасних помилок, усвідомлення яких можливе лише в майбутньому.
Тому найрозумніше було б говорити не про якусь хронологічну точку
одномоментного виникнення науки, а про основні етапи які пройшла наука у
своєму розвитку.
28.​ Рівні наукового пізнання: емпіричний і теоретичний.
​

Наукове пізнання — це процес (система знань), який розвивається і

охоплює два рівні — емпіричний та теоретичний. На емпіричному рівні
переважає живе споглядання — чуттєве пізнання. Раціональний момент та його
форми (поняття, судження) хоча й присутні, але підпорядковані чуттєвості.
Тому об'єкт, який досліджується, відображається переважно через його
зовнішні зв'язки та вияви, що є доступними для живого споглядання. Значною
мірою вони відображають і внутрішні відносини. Збір фактів, їх первинне
узагальнення, аналіз експериментальних даних та їх систематизація і
класифікація — це специфічні ознаки емпіричного пізнання. Емпіричне,
дослідне випробування спрямоване безпосередньо на об'єкт і опановує його за
допомогою таких засобів, як ​порівняння​, ​вимірювання,​ ​спостереження,​
експеримент​, ​аналіз​, ​індукція.​ Тим часом дослідження не робиться як
заманеться: воно планується, конструюється за допомогою теорії. З цієї
причини так звані емпіричні факти завжди мають теоретичне навантаження.

Теоретичному рівню наукового пізнання властиве переважання

раціонального моменту — понять, теорій, законів та інших форм, пов'язаних з
діяльністю мислення. Живе споглядання при цьому не заперечується, але стає
підпорядкованим. Теоретичне пізнання відображає явища в їх внутрішніх
зв'язках та закономірностях, які виявляються в результаті раціональної обробки
даних емпіричного знання. Така обробка здійснюється за допомогою систем
абстракцій (понять, умовиводів, законів, категорій, принципів). Мислення на
основі емпіричних даних працює з об'єктами дослідження, сягає їх сутності.
Прагнучи істинного знання, теоретичне пізнання користується такими
пізнавальними засобами, як ​абстрагування (відхід від певних якостей та
відношень речей), ​ідеалізація (процес створення суто мислительних речей та
предметів), ​синтезу (поєднання в систему набутих у результаті аналізу
елементів), ​дедукція (рух пізнання від загального до окремого, сходження від
абстрактного до конкретного тощо).

Межа між емпіричним і теоретичним рівнями пізнання умовна і рухома.

Емпіричні дослідження, набуваючи за допомогою експериментів та
спостережень усе нових і нових даних, стимулюють просування теоретичного
пізнання. А з іншого боку, теоретичне пізнання, розвиваючи та конкретизуючи
свій зміст на основі емпіричного дослідження, розкриває ширші обрії для
діяльності емпіричного пізнання. На певних етапах розвитку науки відбувається
перехід емпіричного у теоретичне і навпаки. При цьому недопустима будь-яка
абсолютизація одного з цих рівнів. Емпіризм відносить наукове знання як ціле
до емпіричного рівня, принижуючи або заперечуючи теоретичне знання. А чисте
теоретизування недооцінює значення емпіричних даних, часом відкидаючи
необхідність всебічного аналізу фактів як джерела й основи теоретичних
конструкцій. У такому разі його продуктом є однобічні, догматичні конструкції та
концепції (наприклад, соціальні концепції марксизму).
29. Методологія та основні групи методів наукового
​

пізнання.
У ставленні до методологічної ролі філософії в науковому пізнанні
сформувалися умоспоглядально-філософський та позитивістський підходи.
Сутністю умоспоглядально-філософського підходу (натурфілософія, філософія
історії) є пряме виведення вихідних положень наукових теорій безпосередньо з
філософських принципів, крім аналізу спеціального матеріалу науки (концепції
Ф. ІПеллінга та Гегеля). А позитивізм вважає науку філософією. Отже, якщо в
першому випадку роль філософії в науковому пізнанні абсолютизується, то у
другому — принижується або навіть зовсім заперечується.

Філософські методи не завжди наявно сповіщають про себе в процесі

дослідження, вони можуть застосовуватись як свідомо, так і стихійно. Але
будь-яка наука оперує елементами всезагального значення (закони, категорії,
причини), які перетворюють цю науку на прикладну логіку, просякнуту
філософією. Філософські принципи функціонують щодо науки у формі
загальних регулятивів, універсальних норм, що створюють у своїй сукупності
методологічну програму найвищого рівня.

Науковими методами емпіричного дослідження є спостереження —

цілеспрямоване сприйняття явищ дійсності (їх опис та вимірювання),
порівняння та експеримент, які передбачають активне втручання в процеси.
Серед наукових методів теоретичного дослідження найпоширенішими є
формалізація, аксіоматичний та гіпотетико-дедуктивний методи.

Формалізація — відображення змістовного знання у формалізованій мові, яка

створюється для точного вираження думок з метою запобігання можливості
неоднозначного розуміння.

Аксіоматичний метод — спосіб побудови наукової теорії, коли за її основу

беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логічним
шляхом (доведенням).
Гіпотетико-дедуктивний метод — спосіб теоретичного дослідження, що
передбачає створення системи дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, з яких
виводять твердження про емпіричні факти.

До загальнонаукових методів пізнання належать: аналіз, синтез, індукція,

дедукція, аналогія, моделювання. ​Аналіз — реальний чи мислений поділ
об'єкта на складові; ​синтез — поєднання елементів об'єкта у ціле; індукція —
це рух думки від одиничного до загального, від досвіду, фактів — до їх
узагальнення та висновків; ​дедукція ​— сходження у пізнанні від загального до
одиничного; ​аналогія​— встановлення подібності, відповідності певних сторін,
властивостей та відношень між нетотожними об'єктами; ​моделювання — метод
дослідження певних об'єктів, який передбачає відтворення їхніх властивостей
на іншому об'єкті — моделі, що є аналогом оригінального об'єкта.

30.​ Проблема, гіпотеза, теорія як основні форми наукового пізнання.

​

Проблема — форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але

потребує свого пізнання.

Тобто, це — знання про незнання, питання, яке виникло в процесі пізнання і на

яке потрібно відповісти.

Проблема не є сталою формою знання. Вона є процесом, який має два

моменти руху пізнання: порушення проблеми та її розв'язання. Проблеми
постають внаслідок протиріччя в окремій теорії, зіткнення двох різних теорій,
зіткнення теорії із спостереженням. Розв'язання певної проблеми є суттєвим
моментом розвитку знання, під час якого виникають нові проблеми,
висуваються певні концептуальні ідеї, гіпотези.

Гіпотеза — форма знання, основою якого є передбачення, сформульоване за

допомогою певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведення.

Гіпотетичне знання є вірогідним, а не достовірним і потребує перевірки,

обґрунтування. В процесі доведення гіпотез одні з них стають істинними
теоріями, інші – видозмінюються, конкретизуються, а треті — заперечуються,
перетворюються на хибне знання. Висування нової гіпотези спирається на
результати перевірки старої.
Для того щоб довести чи спростувати гіпотезу, важливими є два типи критеріїв
перевірки істинності гіпотетичного знання -теоретичний та практичний. Якщо
гіпотеза перевірена й доведена, вона стає науковою теорією, тобто переходить
до розряду достовірного знання.

Теорія — найрозвинутіша форма наукового знання, яка дає цілісне, системне

відображення закономірних та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності.

Теоріями є класична механіка Ньютона, еволюційна теорія Ч. Дарвіна, теорія

відносності Ейнштейна, тощо.
31. Формування та історичний розвиток проблематики
​

філософії cвідомості.
Широковживаний термін «свідомість» є одним із найбагатозначніших і
невизначених. Часто свідомість ототожнюють із безпосереднім духовним
життям, стверджуючи, що будь-які духовні явища є явищем свідомості. Однак
зводити духовне життя до свідомості — означає спрощувати перше, оскільки
воно охоплює як свідомі явища, так і підсвідоме, що входить до складу
душевного як компонента духовного.

Кожна епоха формує власне уявлення про свідомість, зміст якого значною
мірою залежить від домінуючого світогляду.

Так, в ​
архаїчному суспільстві,​ коли світ ще не знав поділу на матеріальний і
духовний, а характеризувався як видимий і невидимий, свідомість (те, що ми
сьогодні так називаємо) зводилася до сфери невидимого, на яке впливали
матеріально-практичними діями. Люди вірили, що душу можна нагодувати
звичайною їжею. В ​античному світі​, де визначальним був космоцентричний
світогляд, вже не існувало таких уявлень про духовне, але воно мислилось як
особливий витвір зовнішнього буття (матерії), тобто витоки свідомості
перебували за межами людини. У ​середньовічну епоху, коли домінувало
геоцентричне світобачення, свідомість тлумачили як щось середнє між вищим
рівнем — нерефлективним блаженством, або неусвідомленим життям нашого
«Я» в Бозі, та нижчим рівнем — мовчазним життям нашого тіла. Починаючи з
Платона, Августина, свідомість розглядається як щось вторинне, а тому
ненайкраще, несправжнє, невисоке, що є в духовному досвіді людини. І тільки у
Новий час з його антропоцентричним світоглядом свідомість перестає бути
другорядним поняттям і набуває нового якісного виміру. Вперше було вжито Р.
Декартом і термін «свідомість» як особлива здатність душі. Він вважав, що
свідомість — це інтелектуальна діяльність суб'єкта, який проектує світ. Вона
відкрита тільки сама собі, тобто самосвідомості. У Гегеля свідомість людини —
це суб'єктивна форма існування духу, культури, яку він звів до знання.
Філософи-матеріалісти акцентували на вирішальній ролі матеріальних факторів
у формуванні й функціонуванні свідомості. Згідно з їхнім вченням свідомість
виникла природним шляхом: матерія, розвиваючись від нижчих до вищих форм,
витворила живі істоти, а з ними і психіку, на основі якої пізніше сформувалася
свідомість людини. Французькі матеріалісти, зокрема, трактували свідомість як
відображення людиною навколишньої дійсності. Окремі матеріалісти
розглядали свідомість як щось подібне до речовини, яку виділяє мозок. Вони
вважали, що коли існує тільки матерія, то все суще повинно мати матеріальний
характер. Звідси випливав висновок, що наші поняття, ідеї також матеріальні,
тобто займають (в мозку) певний простір, мають причинні зв'язки та ін. Нове
слово в матеріалізмі сказав марксизм, який поєднав у цьому питанні попередній
матеріалізм і гегелівську концепцію. Для Маркса свідомість людини — це
засвоєна нею культура суспільства, яка створена працею поколінь. Є свідомість
людини конкретної культури, що відтворює світ у формах цієї культури.
Вирішальний крок у подоланні когнітивної інтерпретації свідомості зробив
Ніцше. Декартівське «я мислю» він замінив на «я хочу (волію)». Хоча філософ
спеціально не досліджував проблему свідомості, однак він вплинув на інших
мислителів, що займалися нею. В руслі філософії життя оригінальну концепцію
з креном у біологізм створив 3. Фрейд. У ній він розглянув механізм взаємодії
свідомого і несвідомого. Найбільш плідно у XX ст. досліджував проблему
свідомості Е. Гуссерль. Він схилявся до когнітивної інтерпретації свідомості, але
піддав аналізу всі її акти, в тому числі й не когнітивні.

Концепції свідомості, що існували в історії філософії, умовно можна поділити на

два типи: індивідуалістські та колективістські. Індивідуалістські розглядали як
вихідне (абсолютне) свідомість окремого індивіда, а суспільні форми свідомості
(форми культури) — мораль, релігію, мистецтво, право — як похідне, таке, що
створене індивідуальною свідомістю. Колективістські концепції, навпаки,
вихідним вважали суспільні форми свідомості, наявну культуру, а індивідуальну
свідомість розглядали як щось похідне. До індивідуалістичних концепцій
схилялися філософи Нового часу (як емпірики, так і раціоналісти), а також І.
Кант, позитивісти, представники філософії життя, феноменології.
Колективістська традиція яскраво представлена у Гегеля і Маркса.
32.​ Основні проблеми сучасної філософії свідомості.
​

Проблема свідомості у філософії – одна з найскладніших і недостатньо

досліджених проблем сучасної науки. Проблемою свідомості займаються
психологія, психіатрія, медицина, біологія, логіка, релігія, антропологія і
філософія. Складність її для дослідження полягає в тому, що вона не
фіксується ніякими приладами, акти свідомості залишаються невловимими.

Свідомість в широкому розумінні слова є сферою людської духовності, яка

включає в себе світ думок, світ почуттів і волю. Людина є єдиною істотою на
Землі, якій притаманна свідомість, духовне начало. Джерелом свідомості є
людське буття.

Людина підтримує зв’язки із зовнішнім світом через предметно – практичну

діяльність, яка є активною і свідомою формою пристосування до
навколишнього середовища, використовуючи при цьому свої пізнавальні
можливості і надаючи їй духовно - ціннісного значення.

Органом свідомості є людський мозок, який має властивість відображати світ у

формі образів.

В історії філософії проблема свідомості набула найрізноманітніших тлумачень.

Ідеалізм вважає, що свідомість є активним творчим началом матерії і наділена

надматеріальними, надприродніми властивостями. Свідомість відривалась від
людини і природи, їй приписувалося самостійне, незалежне існування. Як
стверджували ідеалісти, свідомість може бути зрозуміла тільки із самої себе.

Згідно з дуалізмом у світі завжди існує дві самостійні субстанції – матерія і

свідомість, незалежні одна від одної. Свідомість, як і матерія, є вічною, вона не
виникала і не народжувалась. Відповідно відпадала й необхідність вирішення
питання про її походження.

Матеріалізм ХVІІ – ХVІІІ ст. розглядає свідомість як пізнавальний образ, як

відображення світу в мозку людини, як функцію організованої матерії.
Матеріалісти завжди шукали спільність між явищами свідомості і об’єктивним
світом.
Вульгарно – матеріалістичні концепції ототожнювали ідеальне з матеріальним,
думку з нервово – фізіологічними структурами мозку.

Гегель як представник німецької класичної філософії впритул підійшов до

соціально – історичної природи свідомості. Він вважав, що свідомість
(суб’єктивний дух) потрібно пов’язувати з об’єктом, залежить і визначається
історичними умовами.

У марксистській концепції свідомість, по - перше, розглядається як функція

головного мозку, по – друге, як необхідна сторона практичної діяльності
людини. Вона виникає, функціонує і розвивається в процесі взаємодії людини з
реальністю, на основі її чуттєво – практичної діяльності, суспільно – історичної
практики.

Відображаючи об’єктивний світ, свідомість детермінується природнім і

соціальним середовищем.

Світова філософська думка ХХ ст. переважну увагу приділяла ролі суб’єктивних

факторів у існуванні та функціонуванні свідомості. Зв'язок свідомості з
мисленням, мовними та іншими структурами несвідомого.
33. Філософський зміст проблеми свідомості.
​

Психофізична проблема.
Проблема свідомості у філософії – одна з найскладніших і недостатньо
досліджених проблем сучасної науки. Проблемою свідомості займаються
психологія, психіатрія, медицина, біологія, логіка, релігія, антропологія і
філософія. Складність її для дослідження полягає в тому, що вона не
фіксується ніякими приладами, акти свідомості залишаються невловимими.

У історико-філософському процесі проблема свідомості набувала

найрізноманітніших тлумачень. Більшість філософів пояснювали свідомість
залежно від того, яку вони займали позицію в питанні співвідношення матерії та
свідомості.

● Ідеалізм: свідомість - первинна, матерія - вторинна

● Дуалізм: свідомість та матерія - самостійні
● Вульгарний матеріалізм: свідомість - різновид матерії
● Діалектичний матеріалізм: матерія - первинна, свідомість - вторинна
● Гілозоїзм - свідомість притаманна всій матерії

У класичному вигляді психофізична проблема була сформульована

французьким мислителем XVII століття Рене Декартом. Декарт вважав, що світ
складається з двох родів субстанцій: матеріальної і духовної. При цьому
основним атрибутом матерії є протяжність, а основним атрибутом духу —
мислення. З цього погляду, людина являє собою поєднання протяжного тіла і
мислячого духу. Така позиція стала відома як психофізичний дуалізм.
Психофізична проблема у постановці Декарта формулюється так:

Як в людині співвідноситься його тіло і дух, яким чином вони

корелюють один з одним?

У сучасній філософії психофізична проблема визначається як питання про

співвідношення ментальних станів (наших думок, бажань, почуттів тощо) і
фізичних станів мозку.

Існує два основних напрямки розв'язання психофізичної проблеми — дуалізм та

монізм. Перший, як видно на прикладі Декарта, виходить з припущення про те,
що свідомість має особливу природу й принципово не зводиться до фізичної
матеріальної реальності.

У сучасній філософії ідеалістичний різновид монізму, який стверджує, що

матеріальна дійсність породжується активністю деяких ідеальних форм
(людської свідомості або Бога), представлений слабо. В основному його
поглядів притримуються деякі представники так званої релігійної філософії.

Сучасніший аргумент на підтримку дуалізму полягає в тому, що ментальне і

фізичне мають дуже різні й, можливо, несумісні властивості. Ментальні події
мають певну суб'єктивну якість (наприклад кваліа), в той час як фізичні події
подібної якості не мають. Ми можемо відчувати певний біль, бачити певний
знайомий відтінок синього тощо. Теза дуалістів полягає в тому, що подібні речі
не можуть бути зведені до чогось фізичного.
34. Свідоме та несвідоме. Розуміння несвідомого в
​

традиції психоаналізу (З.Фрейд та К.Юнг).

Людина, за 3. Фройдом, не є господарем сама собі, її інтелект безсилий перед
людськими пристрастями. Фройд пропонує таку “рівневу” структуру психіки

● несвідоме або «Воно» — інстинкти, домінуючу роль серед яких відіграє

лібідо (пристрасті, бажання, сексуальна енергія);
● свідоме або «Я» — своєрідний посередник між «Воно» і зовнішнім світом;
● «Над-Я» — сфера соціальних фільтрів, крізь які «Воно» має діяти на «Я»
своєрідні автоматизми — догми, традиції, ідеали, совість та інш; цінності
й заборони морального, соціокультурного походження, що домінують у
культурі.

Для розуміння сутності відносин між «Воно», «Я» і «Над-Я», Фройд

вдається до такого метафоричного порівняння. «Воно» і «Я» — це кінь і
вершник. «Я» прагне підкорити собі «Воно», як вершник сильнішого, ніж він,
коня. Поки кінь спокійний, він підкоряється вершнику. Якщо ні, то вершник
змушений рухатися туди, куди несе його кінь. Отже, «Я» є вірним слугою
«Воно». Не менш складними є й відносини між «Я» і «Над-Я». Подібно до
«Воно», «Над-Я» може панувати над «Я», виступаючи, наприклад, у ролі
совісті. Це своєрідний адвокат внутрішнього світу людини. «Я» виявляється у
лещатах надзвичайно глибоких суперечностей з боку «Воно» і «Над-Я». За
словами 3. Фройда, «Я» є нещасною істотою, яка служить трьом панам і тому
може зазнавати утисків з трьох боків: з боку зовнішнього світу, з боку
«сексуальних бажань «Воно» і з боку суворого «Над-Я». Крім того, існує
невідповідність вимог «Воно» і вимог неповноцінності та інші дискомфортні
стани психіки.

Глибшу диференціацію «Воно» Фройда дав його учень К.-Г. Юнг. Він
виділив, крім “особистісного несвідомого”, ще й “колективне несвідоме”, яке є
відображенням досвіду попередніх поколінь. Його змістом є, за Юнгом,
загальнолюдські образи-архетипи. Тобто воно охоплює образи, які однакові
для всіх часів і народів--колективне несвідоме. Воно змінюється, стає
усвідомленим і сприйнятим. Юнг стверджував, що не існує жодного відкриття в
науці чи мистецтві, яке б не мало прообразу в колективному несвідомому. Цей
прообраз сягає своїми витоками найдавніших архетипів тих часів, коли
«свідомість ще не думала, але сприймала». На архетипах ґрунтуються міфи,
сновидіння, символіка художньої творчості. Отже, структура свідомості охоплює
індивідуальне і колективне несвідоме, які, поєднуючись, суттєво доповнюють
одне одного. Свідомість набуває своєї завершеності та цілісності через
самосвідомість, яку розглядають у двох аспектах: як усвідомлення людиною
самої себе, свого становища у світі, своїх інтересів і перспектив, тобто власного
«Я»; як спрямованість свідомості на саму себе або усвідомлення кожного акту
свідомості. Ці підходи до розуміння самосвідомості є взаємодоповнюючими.
Самосвідомість — здатність людини поглянути на себе збоку, тобто
дистанціюватися від себе, побачити себе очима інших. Через це людину так
хвилює думка інших людей. Якщо людина не має такої здатності, то це є
ознакою психічного захворювання.

Отже, свідомість є складним і багатофункціональним феноменом, однією

з особливостей людини, які визначають її специфічний стан у світі, її особливий
онтологічний статус. Філософія виокремлює такі основні типи відношення
свідомості до світу: а) пізнання (однією з форм існування свідомості є знання);
б) практика як цілеспрямована діяльність людини завдяки свідомості; ціннісне
ставлення до світу, людини, суспільства, що визначається системою
моральних, естетичних, етичних та інших норм, прийнятих у суспільстві.
35. Етика як філософська дисципліна. Види
етичних концепцій.
Етика - спеціальний розділ філософії, в рамках якого проблема добра і зла
розглядається в деталях. Термін «етика» Аристотель утворив від грецького
слова «етос», яке перекладається на українську мову як «звичай», «характер».

Основна ідея автономної етики полягає в тому, що моральність кожного члена

суспільства не залежить від соціальних, культурних або релігійних передумов, а
існує сама по собі.

Гетерономна ​етика традиційно протиставляється автономній. Суть її полягає в

тому, що мораль кожної людини практично не залежить від його волі і
формується виключно під впливом виховання і життєвих обставин.

Евдемонізм​, як етична концепція, має на увазі, що причиною моральності

людини є його прагнення стати щасливим. Поняття щастя тісно переплітається
із задоволенням, але не ницим фізичною, а вищим, витончено-духовним.

Концепція ​гедонізму ​має щось спільне з евдемонізма. Їх об'єднує, зокрема,

прагнення до задоволень. Однак гедонізм найвищим задоволенням вважає
саме фізичне, а не важкодосяжним духовну насолоду. Причому, тяга до
задоволень тісно пов'язана з бажанням уникнути страждання.

Наступна існуюча концепція - моральний ​абсолютизм ​- визнає існування лише

одного можливого погляду на моральні норми і принципи. Не може бути ніяких
відтінків значень, а кожна ситуація, незалежно від контексту, повинна
оцінюватися лише за допомогою абсолютних стандартів, які застосовуються до
всіх питань моралі.

Концепція ​морального релятивізму протиставляється абсолютизму. Згідно з

ним, оцінка ситуації може варіюватися в залежності від контексту - культурного,
історичного, особистого. Принципових і непорушних моральних норм взагалі не
існує, а правильність кожного морального затвердження повинна узгоджуватися
з ситуацією, щодо якої воно використовується.
Концепція ​формалізму ​в етиці полягає в тому, що на основі одного
твердження, яке не може бути поставлене під сумнів, можна зробити висновки
про всі інші моральні принципи і цінності.
36. Етика І.Канта та Аристотеля. Порівняльний аналіз
​

етики І. Канта та Аристотеля.

Етика Аристотеля – етика чеснот, а етика канта – етика боргу.

За Аристотелем цілком щасливим може бути тільки моральна людина, та, що

не відчуває докорів сумління «за безцільно прожиті роки» (відомо, що цільова
причина у Аристотеля є основною). Переслідування і досягнення мети, що є
абсолютним благом, є апофеозом моральності і просто щасливим життям,
втіленим щастям.

На відміну від «етики чеснот» моральне вчення Канта стверджує, що

моральний вчинок лише тоді можна визнати цілком моральним, коли і якщо він
згідний моральному закону, здійснений виключно з поваги до цього
«морального закону всередині нас», тобто здійснений заради боргу. Це
означає, що безумовною основою будь-якого вчинка має бути дотримання
морального закону, званого боргом. Виконання вимог морального закону є борг
і обов'язок.

Для розуміння того, яким є вчинок, необхідне знання або принципу вчинку, або
наявність його еталона. У «етиці чеснот» Аристотеля жоден вчинок не можна
вважати еталонним. Аристотель це розуміє, як розуміє і те, що етика як наука
неможлива без принципу її побудови. Аристотель не знаходить принципу,
властивого самому моральному почуттю, і оголошує таким принципом мету.
Морального закону не існує, вважає Аристотель, є лише доцільні дії, які є
законом існування і руху всього живого.

Формулюванням теорії канта є категоричний імператив, з якого випливає, що

єдино вірним принципом, належною і виправданою підставою для вчинка, для
волі людини може бути тільки дотримання морального закону. Тобто індивід
повинен діяти не по обставинам і темпераменту, в сукупності з комплексом
чеснот, а відповідно до деякого принципа поведінки. Діяти треба не відповідно
до особистих інтересів і потреб, а відповідно до морального закону. Звідси
випливає, що такий моральний закон не суб'єктивний, а існує об'єктивно, і
моральним може вважатися лише той вчинок, який цьому закону відповідає.
37.​ Проблема істини у науковому пізнанні.
​

Істина — адекватна інформація про об'єкт, отримана завдяки його чуттєвому чи

інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню про нього.

Найхарактернішою ознакою цієї інформації є її достовірність. Істина існує як

певна духовна реальність в її інформаційному та ціннісному вимірах. Цінність
знання вимірюється його істинністю. У ній виявляється зустрічна тотожність
знання з предметом і предмета зі знанням.

Оскільки істина не існує окремо від знання, тому, згадуючи про неї, людина має
в думці істинне знання, виражене в поняттях, судженнях, теоріях та інших його
формах. Внаслідок однобічного сприйняття об'єкта, поспішних узагальнень або
в результаті використання недосконалих пізнавальних засобів виникає
помилкове знання. Помилкове знання є неминучим. Тому метою пізнання є
виявлення та витіснення його зі сфери знання.

Насамперед істина — це якісна характеристика людських інтелектуальних

побудов, а не реальності. Але, крім того, істина — це не картина реальності в
людському розумінні, а складне процесуальне розумове утворення, яке дає
змогу констатувати наявне, виявляти суттєве та пересвідчуватись у
можливостях знання.

Істина постає суттєвим поглибленням нашого сприйняття дійсності і водночас

усвідомленням самого нашого пізнавального досвіду, тобто в кінцевому
підсумку істина — це належне в пізнанні, ідеал пізнання, те, чого ми прагнемо,
бо врешті-решт, коли ми ставимо питання про поняття істини, то воно
передбачає завершену повноту наших знань. Але це поняття, як і будь-яке
еталонне, ідеальне утворення свідомості, виконує функцію оцінки, виявлення
ступеню наближення реального до еталонного, належного.

В дійсності ж ні ідеального, ні еталонно завершеного не існує, а існують

часткові, фрагментарні елементи можливої чи бажаної повноти.
38. Філософські теорії істини: кореспондентна,
​

когерентна та прагматична концепції істини.

Трактування істини:

1. класична або кореспондентна концепція істини: істина - це відповідність

знань дійсності;

2. когерентна концепція істини - ця властивість самосогласованності знань;

3. прагматична концепція - це корисність знання, її ефективність;

Класична концепція істини розглядає пізнання як взаємодію та

взаємозалежність об'єкта і суб'єкта, доводячи, що пізнання не є копіюванням
об'єкта.

Згідно з концепцією когерентної істини, знання є істинним, якщо воно є

внутрішньо узгодженим, несуперечливим. Його істинність полягає не в
адекватності об'єкту, а в самоузгодженості. Завдяки цьому все знання є
самоузгодженою системою.

Твердження повинні відповідати зовнішній дійсності. Йдеться про твердження,

що містять поняття, які відображають доступні для сприймання органами
відчуття якості та відношення. Однак наука часто послуговується абстрактними
поняттями, які відображають поняття і відношення, недоступні для
безпосереднього сприймання органами відчуттів. У зв'язку з цим прихильники
кореспондентної концепції істини поділяють мову науки на мову споглядання,
мову теорії та кореспондентну мову (мову інтерпретації). Завдяки використанню
мови інтерпретації теоретичні поняття, які не піддаються безпосередньому
спогляданню, інтерпретуються мовою споглядання, замінюються поняттями, що
описують відчуття.

Згідно з прагматистською концепцією критерій істини полягає в її практичній

корисності, ефективності. Тобто, істинність знань перевіряється успіхом у
певній діяльності. Наголошуючи на активній ролі суб'єкта, представники
прагматизму пов'язують істину з практичною корисністю, вигодою, співвідносять
її з діяльністю людини.
39. Головні питання теорії пізнання в історії філософії
​

та в сучасній філософії: проблема визначення знання,

філософський скептицизм та проблема обґрунтування.
Пізнання - процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в
свідомості людини, зумовлений суспільно – історичною практикою людства. Він
є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія) – розділ філософії, що вивчає природу пізнання,

закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та
здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання
до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й
достовірності.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ власне до
самого світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення)
давати адекватне відображення дійсності.

Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання дійсності, дістало

назву агностицизм. Агностицизм як такий повністю не заперечує пізнання. Він
лише стверджує, що людина може пізнати лише явища, а не сутність дійсності.

Скептицизм не заперечує ідеї пізнаваності світу, а висловлює сумнів в

достовірності отриманих знань. Символічно, що скептицизм набуває поширення
в переломні моменти розвитку суспільства, коли погляди, які довгий час
вважалися істинними, виявилися помилковими. Як результат – зміна
світоглядних парадигм, перегляд життєвих цінностей. Прикладом скептицизму
може бути критичний раціоналізм. Його засновник – англійський філософ ХХ
століття К. Поппер. Він стверджував, що наука не є системою достовірних або
принципово переконливих ідей. Учені більшу частину свого робочого часу
присвячують спростуванню своїх власних ідей або ідей своїх колег.

З одного боку скептицизм грає негативну роль, оскільки принижує пізнавальні

можливості людини. З іншого боку – людина, яка не ставить під сумнів
отримане знання, не може бути творчою особистістю і ризикує опинитися на
позиціях догматизму.
Задача повного логічного обґрунтування знання наштовхується на проблему
нескінченної регресії. Традиційно раціональний аргумент опирається на інший
раціональний аргумент, зазвичай через міркування з використанням законів
логіки. Класичний приклад навів Аристотель, доводячи, що Сократ смертний.
Логічна послідовність тут така: «усі лоди смертні» та «Сократ — людина», тому
робиться висновок, що «Сократ смертний». Але звідки відомо, що Сократ
людина? Застосуємо, тоді, приміром, такий аргумент: «усі народжені жінками —
люди». Але це залишає відкритим питання, звідки ми знаємо, що народжені
жінками — люди. Так виникає нескінченна регресія і постає питання як обірвати
цю послідовність, яке твердження не потребує підстави, але все ж може
вважатися раціональним і виправданим?
40. Проблема свободи в історії філософії.
​

Екзистенціалізм як напрям філософії XX ст.

Ідеалізм гегелівської системи був підданий критиці засновником
волюнтаризму, філософом Артуром Шопенгауером. Головною його працею є
багатотомний твір «Світ як воля і уявлення», в якій відчувається вплив Канта,
Платона.

Волюнтаризм — філософська течія, яка проголошує основою світу волю,

протиставляючи її розуму.

У неживій природі воля, на його думку, об'єктивується як дія стихійних

сил (тяжіння та ін.), в органічному світі — як індивідуум. Скрізь вияв волі
виступає як суперництво, боротьба, біль і муки. На органічному рівні воля
набуває рис «волі до життя». Пізнання є лише засобом виживання індивіда та
роду.

Екзистенціалізм вважають однією з провідних течій філософії Західної

Європи XX ст. Він виник у 30-ті роки. Найбільшої популярності набув після
Другої світової війни.

Екзистенціалізм — суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення

сущого виводяться з існування (екзистенції) людини. На формування
екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання
особи, набутий у соціальних катастрофах XX ст. — в Першій і Другій світових
війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних режимів фашизму і
сталінізму. Екзистенціалізм намагався знайти стійку опору виживання особи в
чужому їй світі за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і
науку) і крихкості. Екзистенціалізм став своєрідним духовним протестом, бунтом
особи проти абсурдного з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації. Як і
волюнтаризм Ніцше, він працював на формування сильної — свободної та
відповідальної — особи, яка починає домінувати в культурі й способі життя
Заходу в XX ст. Яскравими представниками цієї течії є Сартр та Камю.
Головною темою дослідження екзистенціалістів є існування людини, яке, на їх
думку, є джерелом сенсу всього сущого.
 Дещо спрощено «екзистенціальний» поворот до світу можна зобразити
так: традиційна філософія (т. з. метафізика) і наука, що формується на її основі,
на думку екзистенціалістів, ставляться до світу як до сукупності сущого, того,
чим можна оволодіти, — спочатку в мисленні, а потім у дії. Екзистенціалісти
стверджують, що перш ніж пізнавати (бути суб'єктом, розумом, свідомістю),
людина повинна бути, існувати в світі. Розум людини не збігається з її буттям.
Більше того, сам розум має бути виведений зі специфіки буття (екзистенції)
людини. Прихильники цієї течії звертають увагу на такі характерні риси
екзистенції:

● Екзистенція позбавлена субстанційного, предметного характеру.

Вона не є чимось затверділим, що може бути схоплене розумом і
об'єктивістською наукою.
● Екзистенція є трансценденцією. Бути у світі — первинна
визначеність людини, а бути суб'єктом пізнання — похідна,
вторинна.
● Екзистенція — це постійна можливість бути іншим. Людина сама
довільно визначає себе в своїх діях, її існування не є чимось
визначеним (затверділим у предметній формі), воно —• постійна
можливість визначення. Кожна екзистенція унікальна і неповторна.

Важливою рисою екзистенції є націленість на майбутнє. Сартр, який приділяв

особливу увагу проблемі свободи, вважав, що вона є невід'ємною складовою
людського існування. Свобода — це вибір самого себе, свого проекту і
відповідальність за здійснений вибір. Людина, на його думку, абсолютно вільна,
визнати залежність (детермінацію) її вчинків від природи, характеру тощо. У
будь-якій ситуації існує вибір, у кожному випадку людина може вибрати смерть,
і в цьому вияв її свободи. Але, вибравши життя, вона повинна нести всю
відповідальність, яка випливає з цього вибору. Головну увагу Сартр звертає на
екзистенціальну свободу. На екзистенціальному рівні, на його думку, вільний
навіть раб, ніхто не в силі знищити можливості його вибору.

Загалом екзистенціалізм зафіксував радикальну зміну в розумінні (відчуванні)

людиною свого буття в світі, яка відбулася в Європі протягом XX ст.
41. Філософський зміст проблеми свідомості.
​

Психофізична проблема.
Проблема свідомості – одна з найважливіших і загадкових. Вона як
філософська категорія має складну і суперечливу історію, характеризується
багатозначністю підходів і тлумачень. Найперші складнощі її розуміння та
вивчення пов’язані значною мірою з тим, що ми не можемо спостерігати явище
свідомості безпосередньо, чуттєво, не можемо його вимірювати, досліджувати
за допомогою різних приладів. Тому багато століть свідомість залишилася
таємницею. Водночас про пильну увагу до проблеми визначення свідомості
приділяли й філософи що можна пояснити так:

● без з'ясування природи людської свідомості не можна визначити місце і

роль людини в світі, особливості її взаємовідносин з навколишньою
дійсністю;
● питання про сутність свідомості, про її зв'язок з буттям є одним із
найважливіших світоглядних і методологічних аспектів кожного
філософського напрямку;
● всі проблеми сучасної суспільної практики органічно пов'язані з
дослідженнями свідомості. Це стосується гострих і актуальних проблем
суспільного розвитку, взаємодії людини і техніки, відношення
науково-технічного прогресу та природи, проблем виховання, спілкування
людей тощо.

Філософське поняття свідомості є інтегруючим ключовим поняттям для

аналізу взаємин людини з дійсністю, світом, характеристики однієї з
фундаментальних властивостей високоорганізованої матерії, яке полягає в
активній, творчій здатності людини як соціальної істоти зображувати і пізнавати
об'єктивний і суб'єктивний світ у формі ідеальних образів. Свідомість слід
розглядати не тільки як джерело різноманітних знань про світ, а й як органічну і
діяльну частину цього світу.

Психофізична проблема – проблема відношення психічної та фізичної

реальності (свідомості й тіла/мозку людини).

Існує два основних напрямки розв'язання психофізичної проблеми —

дуалізм та монізм. Перший, як видно на прикладі Декарта, виходить з
припущення про те, що свідомість має особливу природу й принципово не
зводиться до фізичної матеріальної реальності.

Основний аргумент на користь дуалізму просто апелює до здорового

глузду більшості людей. Якщо запитати, що таке свідомість, то багато хто
скаже, що це щось тотожне їхньому «Я», або душі, або іншій подібній сутності,
але при цьому напевно відмовиться від ідеї, згідно з якою свідомість — це
просто мозок або його частина. Деякі сучасні філософи порівнюють подібну
інтуїцію здорового глузду з переконанням у тому, що Земля має плоску форму.
Інтуїтивно проскість Землі представляється очевидною, але наука давно
довела помилковість такої точки зору.

Ще одна можлива позиція зводиться до того, що існує деяка первинна

субстанція, яка не є ні фізичною, ні ментальною. З цієї точки зору як ментальне,
так і фізичне — властивості такої нейтральною субстанції.

На відміну від дуалізму монізм стверджує, що існує тільки одна

фундаментальна субстанція. Натуралістичний монізм (або просто науковий
натуралізм) стверджує, що єдиною реальністю є та, яка описується сучасною
природничою наукою. Іншими словами, сучасна наука описує світ повним і
вичерпним способом. Матеріалістична версія монізму, у свою чергу, стверджує,
що свідомість є елементом матеріальної реальності. Іншими словами, існує
тільки мозок, а свідомість є його породженням.

Приналежність кожного психічного процесу конкретному індивіду, в життя

якого він включається як його переживання, і ставлення його до зовнішнього
предметного світу, який він відображає, свідчать про зв'язок психічного з
фізичним і ставлять так звану психофізичну проблему, тобто питання про
взаємовідносини психічного і фізичного.

При вирішенні психофізичної проблеми, з одного боку, необхідно

розкрити органічно-функціональну залежність психіки від мозку, від нервової
системи, від органічного «субстрату» психофізичних функцій: психіка,
свідомість, думка - «функції мозку», з іншого -відповідно до специфічної
природою психіки, як відображення буття, - необхідно врахувати залежність її
від об'єкта, з яким суб'єкт входить в дієвий і пізнавальний контакт: свідомість -
усвідомлене буття. Мозок, нервова система становлять матеріальний субстрат
психіки, але для психіки не менш істотно ставлення до матеріального об'єкта,
який вона відображає. Відображаючи буття, що існує поза і незалежно від
суб'єкта, психіка виходить за межі внутріорганіческіх відносин.