1. Проблема «людина-світ» як предмет філософської рефлексії.

Передумови становлення та
характерні риси філософії. Аналіз проблематики однієї з праць: Агацці Е. Людина як предмет
філософії; Мамардашвілі М.К. Як я розумію філософію; Ортега-і-Гассет Х. Що таке філософія?

Рефлексія - це погляд на себе з боку, крізь призму своїх цінностей та інтересів, свмосвідомість,
самокритичність. Філософія -це рефлексія над власним світоглядом, прагнення ясності в уявленні
про світ і про себе самого, про своє місце в світі, зв’язки з людьми, в результаті чого людина може
поглибити раціональне обгрунтування свого світогляду або відмовитись на користь інших поглядів.
Людина-світ: Предмет філософії – світ (природа, суспільство і мислення) під кутом зору суб’єкт-
об’єктного відношення, предметом є система відношень “людина – світ”.

Передумови становлення філософії: Філософія виникає коли людина осмислює світ. Зазвичай
рефлексія пробуджується кризою громадського чи особистого життя, потрясіннями, граничною
ситуацією (важкою хворобою, зустріччю зі смертю, зі стражданням, розчаруваннями, злом,
втратою сенсу життя, ілюзорності щастя), тим що ставить під сумнів первинне що було зрозуміле
(людина зупиняється в подиві і замислюється над тим що було основою її життя). Становлення
філософії відбувається в 7 ст до н е в трьох центрах древніх цивілізацій – Стародавніх Греції, Індії,
Китаї. Сприяють становленню філософії: потреба пізнання і петретворення, самоусвідомлення,
суспільний поділ праці (рабовласництво)., виникнення полісів (держава, демократія-терпимість до
інакомислення, свобода думки), виникнення науки, політикою, з появою громадської потреби в
цілісному переконанні про світ і людину, буття і пізнання.

Характерні риси філософії:

o Логічність (щоб міркування не суперечили логіці і спиралися на певну систему доказів.

Критичне сприйняття (виявити слабкі місця в міркуваннях)
o Висока ступінь узагальнення (сприйняття світу у цілісності, побачити загальне)/ науки
навпаки звужують предмет. Агностицизм-неможливість пізнання світу
o Дискурсивність (дедукція/індукція) міркування про речі, раціональне осмислення
o Рефлексивність (осмислення себе, самопізнання)
o Альтернативність (не дає абсолютного знання, розглядає різні точки зору, передбачає
наявність кількох правильних поглядів, не характерен догматизм, парадоксальна)
o Гуманність і гуманістичність (сприйняття цінності людини)
o Об’єктивність- є адекватним відображенням реальності, спирається на досягнення сучасної
науки та суб’єктивність- є місце особистого, індивідуального

Агацці. Людина як предмет філософії: Критика філософії через появу науки (наочно, логічно),
філософія розділяє свідомість і мозок а наука поєднує це і може вирішувати проблеми. Філософія
формує методологію для наук., завдання філософії оцінювати наукові дослідження. Важливість для
людства-філософія допомагає зорієнтуватись за якими цінностями людина буде жити, дає
відповіді на питання на які наука не може дати: сенс буття (багато цінностей і різних точок зору)

Мамардашвілі. Як я розумію філософію: філософія є висловлюванням вголос свідоцтв власної

свідомості про очевидність, мислення про сенс людини. Філософом є кожна людина - в якомусь
прихованою куточку своєї сутності, ціллю філософії є розуміння. Філософія це мислення про
предмети під кутом зору кінцевої мети історії і світобудови., допомагає «виповнитись як людина».
Людина отримує досвід і сприймає все певним чином, шлях до філософії через власні
випробування.

2. Філософія як запитування. Специфіка філософських питань та структура філософського

знання.

Філософія є теоретичною формою суспільної свідомості та самосвідомості, що вдображає світ та

людину у їх цілісності та взаємозв’язку і виявляє всезагальні форми їх буття. Філософія запитує про
світ і місце людини в ньому, засновуючись на принципі самопізнання, шукає відповіді на питання
світобудови та людські цінності. Арістотель визначає філософію як вчення про початки буття, його
першопричини та принципи. Філософія досліджує суще як таке. Своєрідність філософії полягає в
тому, що вона має водночас і риси світогляду і риси науки.

Предмет філософії: загальним чином осмислений взаємозв’зок людини та світу.

Філософські питання: взаємозв’язок людини та світу, духу та природи, мислення та буття,

матеріального та ідеального. Іммануїл Кант казав що головні філософські питання: Що я можу
знати, Що я повинен робити, На що я можу сподіватися. Макс Шелер казав що усі центральні
філософські проблеми можна звести до питання - що є людина.

Структура філософії:

o Онтологія - вчення про буття світу, людини, сенс буття, шукає закономірності буття
o Гносеологія - теорія пізнання, питання про пізнаваність світу і обгрунтованість знань, яе
можна отримати знання про щось, Як це знання співвідноситься з самим цим об'єктом?
o Логіка - наука про форми та принципи вірного мислення. Пізнання залежить від розробки
понятійно-категоріального апарату, чіткості та ступіня розкриття змісту понять.
o Етика - вчення про мораль
o Естетика - вчення про прекрасне
o Соціальна філософія –вчення про суспільство, закономірності його функціонування та
розвитку
o Антропологія - вчення про людину, виявити загальнолюдське в існуванні людей
o Аксіологія - вчення про цінності, виявлення загальних ціннісних засад буття людини як
суб'єкта, її практичної діяльності та поведінки., основа цілепокладаючої та оціночної
діяльності людини
o Праксеологія – практична діяльність людини, вироблення норм діяльності
o Історія філософії (методологія)

Поступово підрозділи філософії відокремлювались в окремі науки до 19-20ст, що призвело до

кризи філософії і ніби втрати нею свого предмету. Починається напружений різноспрямований
пошук предмету філософії. Позитивісти наполягали на тому, щоб філософія стала позитивною
наукою, відмовилась би від “ненаукової” світоглядної проблематики. Інші казали що філософія має
зосередитись на проблемах людини і її буття.

Функції філософії:

o Світоглядна, раціоналізує та систематизує результати досвіду людини. Критично

переосмислює ситуації, є прогностичною (обмірковування перспектив)
 o Методологічна, виробляє загальні принципи організації та побудови теоретичної та
практичної діяльності. Розробляє методи наукового пізнання, гносеологічна -обгрунтування
наукового знання, об’єднує різногалузеві знання та методи пізнання
o Гуманістична- обмірковує проблеми людського існування, сприяє розвитку розуму, духу.

3. Поняття світогляду, його структура, основні функції та історичні типи. Філософія та світогляд.

Філософія з’являється як передумова духовного життя і саморозвитку людини, засіб її свідомої

орієнтації. Сукупність уявлень про світ та місце і роль людини в світі можна назвати світоглядом

Світогляд – це цілісна система поглядів, оцінок, принципів, що визначають загальне розуміння світу
і місце, яке посідає у ньому людина, відношення людини до себе та до навколишньої дійсності, й
обумовлені цим життєві позиції людей, їх переконання, ідеали, принципи пізнання і діяльності,
ціннісні орієнтації. Світогляд це інтеграція знань і цінностей, інтелекту і дії, розуму і чуття. Знання
перетворюються на світогляд коли стають переконаннями відносно яких людина діє.

Світогляд утворюється взаємозв’язком 3 підсистем: Пізнавальна (знання): погляди, уявлення,

знання- буденні, професійні, наукові, форми суспільної свідомості-релігійна, моральна, політична;
Ціннісна (ставлення до подій): переконання, ідеали (моральні, політичні і тд), уявлення про сенс
життя, ціннісні орієнтації (наприклад поняття добра і зла, краси та потворності); Спонукально-
діяльна (поведінки): уявлення про власні інтереси і мотиви, мету, програми, засоби, принципи
діяльності, певні навички (життєва позиція людини-активна/пасивна). Важливим є узгодженість
пізнавальних аспектів та ціннісного способу освоєння світу в людській свідомості (щоб була єдність
між розумінням і дією)

Функції: 1. Допомагає людині орієнтуватися у навколишньому світі. 2. Впливає на норми поведінки

людини, її відношення до інших, до праці, до себе. 3. Визначає загальний життєвий план людини, її
прагнення, смаки, інтереси. 4. Є стрижнем особистості (призмою через яку людина сприймає
внутрішній і зовнішній світ)

Залежно від співвідношення інтелектуального та емоційного досвіду (за ступенем теоретичної

зрілості) світогляд поділяється на:

o Стихійно-повсякденний (“житейський”) -емоційно-образне бачення світу (низька

критичність, масовість), емоційно-любов/ненависть, оптимізм/песимізм
o світовідчуття. Це емоційно-психологічний бік світогляду на рівні настрою, почуттів;
o світосприйняття. Це досвід формування пізнавальних уявлень про світ за
допомогою наочних образів (сприйняттів).
o світоспоглядання. Не достатньо обмірковані уявлення, сформовані на підставі
повсякденного практичного досвіду (про смисл життя і тд), визначає дії людини,
обмежені власним досвідом, не захищені від помилок
o Теоретичний, філософський (діяти логічно долати гнегативні емоції)
o світорозуміння. Це пізнавально-інтелектуальний бік світогляду. Теоретичне
осягнення дійсності, логічно обгрунтоване ставлення до світу, має наукове
підгрунтя. Свідома критика і обрання уявлень про світ. Людина спирається не
стільки на віру, скільки на свідомі переконання
Найбільш загальними історичними типами світогляду є міфологія, релігія, філософія. Міфологія і
релігія це культурне підгрунтя для філософії. Філософські питання, передусім світоглядні, – такі, на
які однозначної відповіді одержати неможливо. Світогляд важливий для життєвих орієнтирів
людини, розуміння дійсності, зв’язку з світом. Філософія є результатом розвитку світогляду.

4. Міф, релігія, наука, мистецтво, філософія як способи розв’язання світоглядних проблем.

Міфологія в традиційному та сучасному суспільстві.

Міф Міф є засобом переживання людиною своєї смислової причетності до світу і до

соціальної спільноти, відповіді про походження світу, природи, суспільства,
людини, як справитись з труднощами. Важливе місце в міфах відводилося
культурним досягненням (добування вогню і тд). Міфи впливали на уявлення
народу, зв’язок з предками, збереження суспільних цінностей, обрядів, поведінки.
Тісно пов’язані з соціумом- духовні засоби соціального контролю/поведінки в
суспільстві*.
Релігія Релігія вдається до фантазії, але чітко розрізняє природнє і надприроднє. Людина
відчуває себе нижчою за "вищі сили", які виступали як уособлення добра і зла.,
поєднання страху і поваги у людей, прагнення знайти захист і порятунок. Для релігії
є характерним культ і догми, ритуали, поклоніння Богу/зв’язок. Дає відповіді на
питання про влаштування надприроднього світу, чітку систему моральних правил.*
Наука Наука дає знання необхідні для формування світогляду, відповідає на об’єктивні
питання, пояснює явища, дає фундаментальні знання про світ
Мистецтво Мистецтво це відображення людиною світу в художніх образах, естетичне
освоєння світу в процесі художньої творчості (милування, емоційні враження при
сприйнятті світу). Мистецтво пов’язане з емоційним переживанням людиною явищ
дійсності. Мистецтво несе відбиток культури. Може відповідати на суб’єктивно
особистісні питання (в чому щастя людини/література..кохання)
Філософія Може відповідати, дискутувати про сенсо-життєві питання, коли потрібна
узгодженість душі й розуму. Допомагає переосмислити ставлення до світу, до себе,
допомагає критично оцінити погляди, обгрунтувати цінності. Широке коло
проблем чи є Бог, що є світ, чи є добро і зло

Міфологічний світогляд в традиційному суспільстві: персоніфікація (перенесення людських якостей

на навколишній світ, одухотворення природи) для їх пояснень, взаємодія з силами природи
(жертви), міфологічне мислення оперує образами, а не поняттями (поєднання реальності і
фантазії), майже нема узагальнення, абстрактного мислення, міфи не потребують обгрунтування,
перевірки (на віру), шлях людини вже визначений долею (детермінований). Природне тісно
пов’язано з надприроднім. Традиційне (аграрне, доіндустріальне) суспільство – це суспільство, в
основі якого лежать звичаї та традиції. Суспільством визначені певні норми, правила і вірування,
міфи і звичаї. У так званому традиційному суспільстві, де дії людей суворо регламентовані, відсутня
вільна особа, будь-яке вільнодумство є неможливим (філософія обмежена)

Сучасне суспільство. Міфологія. Міф як суспільна свідомість втрачає таке значення, з розвитком
суспільного життя, технологій потрібні нові відповіді на світоглядні проблеми (походження світу,
сенс). Вираження дійсності через символи (досі спостерігається в сучасних фільмах і книгах може
мати повчальний характер). Типовими темами в міфах є: битва між добром і злом, герой що
проходить випробування, наставник, пророцтво, місія, спокуса, витримка. Міфи мають
універсальну істину, показують чесноти людей, можливість розвитку, надію. Часто сучасний міф є,
здебільшого, відродженням значно давнішого. Міф навчає нас, як добре жити, передати мораль,
розуміти як діяти в скрутних становищах, герой як зразок для наслідування. Кожне покоління
повинне відтворювати міф у відповідності до свого часу (надихають людей). Гроші та компанії це
сучасні «міфи», бо люди самі їх придумали, також міфологічні ознаки в поезії.

5. Характерні риси релігійного типу світосприйняття. Світові релігії та їх роль у сучасному світі,
який глобалізується.

Риси релігійного світогляду:

 Розмежування суб’єкту та об’єкту (людина не розчиняється в природі, речі прості не

одухотворюються як в міфах)
 Світ роздвоюється на духовний та тілесний -дуалізм (пріорітет духу над тілом,турбота про
душу). Земний світ підпорядковується надприродньому небесному (що недоступний
органам чуття і розуму і в який треба вірити)
 Віра як спосіб осягнення буття, диво
 Релігійний світогляд є практичним, оскільки віра без справ мертва. Наявність чітких
положень (заповіді), правил, догм, ритуалів
 Ціннісним є досягнення єдності з Богом як втілення святості

Роль релігії: інтеграція людей навколо ідеї поклоніння святині, визнанні таємничих сил природи
вищими (повага, відчуття захищеності, страх), єдність людського роду і незмінні цінності, спільні
образи і звичаї заповіді, об’єднання народів.

Християнств Християнство - найбільша релігія в світі. Монотеїстичне. Бог 3 іпостасі - Отець,

о 2,5 млрд Син і Святий Дух. У цій релігії налічується три найбільших напрямки: католицизм,
протестантизм (розуміння Біблії без посередництва священників, нема ікон,
рідко хрестять дітей, церквою може бути будь яке місце) і православ'я (До 11
століття вони становили єдину церкву потім стався розкол). Християнська
спадщина переважно в Європі
Буддизм 360 3/4 населення Таїланду, Камбоджі буддисти. 4 благородні істини,життя-
млн страждання є шлях позбавитись від них, віра в повернення і перевтілення душ.
Нема віри в Бога-творця. Заснований в Індії. В сучасності змінюються положення,
асимілюються дрібніші напрямки.
Іслам 1,2 Монотеїстична, Мухаммад - посланник Божий, здійсненні молитви, виплаті
млрд пожертвування, вчиненні паломництво і дотриманні посту в місяць Рамадан. 21
ст. ісламські лідери визначають сенс своєї боротьби із Заходом у цілковито
релігійних категоріях і стверджують, що всередині ісламу немає розділення між
релігією і політикою. Гомогенність релігії в межах країн. Мусульмани 98%
населення Тунісу і тд..Відбувається деарабізація ісламу, рух у Сх Азію
Глобалізація – це всесвітній процес універсалізації, перетворення планети на єдине ціле,
ослаблення обмежень, що їх накладає географія на соціальний, політичний і культурний устрій.
Культури і релігія зустрічаються, хоч і не конвергують, не буде глобальної релігії. Релігії мають
певну нетерпимість одна до одної, підвищується значущість релігійної ідентичності. Релігії є
важливими для цивілзацій, вони ніби їх культурне ядро, вони визначають погляди людей
об’єднують їх в спільноти з чіткимии віруваннями (люди не так легко і часто не змінюють свою
релігійну приналежність). Релігія є потужним рушієм глобальної політики. Глобалізація призводить
до зміцнення впливу релігії (нації можуть себе відділяти завдяки їй). Глобалізація руйнує бар’єри
політики й культури, але вона також дає поштовх рухам, спрямованим на підтвердження
ідентичностей і самовизначення. Релігійна картина світу стає дедалі більш різноманітною,
відгалудження різних напрямків вірувань, зміна вірувань людьми, міграція людей. Але поруч із
урізноманітненням ми бачимо і рух до уніфікації у великих релігійних традиціях – в буддизмі,
індуїзмі і, особливо, в ісламі.

6. Культура як загальнолюдська цінність, реалізація творчих сил людини та універсальна міра

гуманістичного буття людини, суспільства. Культура індивідуально-особистісна та масова: їх роль
у сучасній історії. Культура як духовна підстава діяльності вченого.

Культура – сукупність цінностей, норм, переконань, зразків поведінки.Функції: світоглядна,

ціннісна, духовна. Загальнолюдська культура — це культура, вироблена людством протягом усієї
історії його існування, має загальнолюдські цінності— істині, добрі, красі, справедливості тощо.
Культура поділяється на матеріальну (книжки, прикраси, природні об’єкти) та духовну
(нематеріальні знання, традиції, міфи, символи). Є домінуюча культура- сукупність культурних
зразків, які сприймаються всіма членами суспільства та субкультура- культура певної групи людей в
межах домінуючої культури. У межах окремого суспільства виокремлюють такі форми культури, як
елітарна, народна й масова. Елітарна культура (висока культура)- культура, що ґрунтується на
існуванні специфічних форм мистецтва, зрозумілих лише невеликій групі людей, які мають високий
інтелектуальний рівень (класична музика, високоінтелектуальна література, витончене мистецтво).
Народна культура- традиційна, примітивна, має стабільні, повільно еволюціонуюючі норми,
цінності, принципи для певного суспільства, передаються через покоління (домінує в
доіндустріальному суспільстві, казки, легенди, міфи). Ніцше описував начала в культурі:
Аполлонівське начало - сонячне, раціональне, цілеспрямоване та врівноважене (переважає в
Європі, елітарна, висота духу). На відміну від нього, діонісійське - темне, ірраціональне,
неврівноважено-оргіастичне та хаотичне (має життєве поривання, масова культура).

Масова культура- апелює до всіх і розрахована на масове вживання (всім прошаркам населення),
виникає з глобалізацією, індустріалізацією, демократією, досутністю освіти. Вона поширюється
засобами масової інформації і з’явилась у середині ХХ століття, вона витісняє як елітарну, так і
народну. Їй притаманна поверховість, стандартизація, уніфікація. Вона має меншу художню і
духовну цінність. Масова культура доносить до суспільства надбання високої (елітарної) культури.
Але людство вразливе до маніпуляцій з боку мас-медіа, спрощення культури. Феномен
індивідуальної культури: з одного боку, людина громадська структура, має в собі комплекс
універсальних соціальних відносин, але ще являє собою унікальний зразок культури, неповторний
у своїх індивідуальних проявах (має власні унікальні цінності). Сучасна культура: Сучасна культура
характеризується багатоманіттям ідеалів та цінностей. Зокрема вони відрізняються в масовій та
концептуальній культурі. Водночас в сучасній культурі зберігають важливе значення феномени
класичної культури – образи моральності, добра та заперечення аморальності та зла. Зокрема
класичне мистецтво зберігає свій істотний вплив на особистість.

Функції культури: дає можливість людині краще й глибше пізнати оточуючий її світ, себе і
суспільство, допомагає в діяльності людей, задоволенні суспільних потреб (наукових і тд, творчій
діяльності), її гуманістичний характер реалізується через всебічний розвиток людини, виявлення її
сил і здібностей, людяності., у регулюванні поведінки людей через систему норм і правил.,
допомагає в спілкуванні між людьми, привносить цінності, об’єднує людей і народи (незалежно
від світогляду, національності)

Культура науковців: Наприклад є етичний кодекс іченрго, що регулює відносини науковців між
собою та із суспільством (певні правила, те що є прийнятним, не плагіатити, не проводити
дослідження що суперечать гуманізму, рівність, проти конформізму, псевдонауки, свобода,
дослідження на благо людства)

7. Концептуальні засади давньоіндійської культури і філософії (брахманізм, буддизм, індуїзм) та

їх сучасні трансформації.

Філософські школи Стародавньої індії засновані на ведичній традиції. Частина філософських систем
Індії визнавала авторитет Вед, вони називались ортодоксальними ( йога, індуїзм, брахманізм), не
визнали (джайнізм, буддизм). Спільні риси вчень: предметно-чуттєвий світ є іллюзією, сансара,
карма, нірвана, ідея кастового поділу суспільства, належність кожної людини від народження до
однієї з 4 прошарків населення -неможливість переходу між кастами. 5 каст: варна брахманів
(держслужбовці, землевласники), кшатрії (військові, хлібороби), вайшьи і шудри-землероби,
ремісники, недоторкані (хлібороби, без права володіння землею, слуги)

Брах 1 ст н е на основі Вед, назва від коментарів до Вед, у яких тлумачився сенс ритуалів,
маніз складні обряди поклоніння, жертвоприношення. Брахма (субстанція-творець)* 3 Бога.
м Критерієм оцінки поведінки людини у брахманізмі є виконання законів своєї касти.,
підтримується аскетизм, політеїстична.
Буд Виник 6 ст. до н.е. в Індії і поширився в Азії. Засновник буддизму – царевич Сіддхартха
дизм Гаутама. Основна його ідея грунтується на твердженні, що “життя є страждання” і що є
“шлях до порятунку”. Стрижень проповідь Будди “Про 4 благородні істини”: “існує
страждання”, всі живі., “є причина страждання”-це его яке має бажання (досягнення
веде до нових бажань), люди створюють карму., “можна припинити страждання”-
викорінити добрі і погані бажання- що нірвані (зупинка перероджень)., “є шлях до
припинення страждань”-це благородний 8 р шлях/серединний. Буддизм прийнято
поділяти на ряд течій, зокрема хінаяну (“мала колісниця”), махаяну (“велика
колісниця”), ваджраяну (“алмазна колісниця”). Хінаяна- особисте спасіння, відмова від
мирського, чернецтво, паломництво, Будда як вчитель. Махаяна-більша релігійність,
досягнення стану ботхисатви, відмова від особистого спасіння заради допомоги всім
живим істотам (Будда є в кожному). Основним загальнобуддистським священним
джерелом є Тіпітака (“Три кошики”)–збірка канонічних текстів. Зречення власної
індивідуальності. Тотожність протилежностей у Єдиному. Ніби атеїстична релігія, нема
Бога як такого
Інд Індивідуальна душа (атман) прямує до злиття з світовою душею (брахман), на шляху є
уїзм перевтілення/сансара що злежить від карми, ахімса, мокша. Ідейними джерелами
індуїзму -древні священні тексти Веди, Упанішади. Основні напрями - вішнуїзм,
шивуїзм, шакгізм (жіноч). Риси: обожнювання природи, культ предків, менше догматів.
Шива (чоловічий початок Всесвіту руйнівник), Брахма (творець), Вішну (хранитель)
тріада Богів*.Політеїзм
Нірвана- звільнення від страждань та сансари, злиття з Абсолютом (мокша). Карма- універсальний
закон зв'язку причин і наслідків. Дхарма-істина, шлях, закон буття. ахімси (неспричинення зла
усьому живому) Сучасність: В сучасній Індії індуїзм є домінуючою релігією, зменшується значення
кастової приналежності, але все ще є недоторкані і нерівність. Брахмани- священнослужителі, які
здійснюють обряди і давніх звичаїв. Реформаторський рух всередині індуїзму-неоіндуїзм 19 ст,
приєднати елементи вчень інших релігій, монотеїстична. Серед індуїзму виникають і популярні
секти кришнаїти (Харе Крішна), співи танці. Трансформація буддизму в демократизації,
зацікавленням психопрактиками (медитації як лікування емоційних проблем). Необуддизм-
елементи буддійського віровчення і практик в Зх країнах (дзен буддизм), має риси синкретизму з
іншими традиціями і релігіями. Спостерігається секуляризація, позбавлення такого релігійного
значення і більш світсько/атеїстичне значення, як практик, зменшення зв’язку з традиційними
буддійськими школами, залучення до соц/еко процесів.

8. Концептуальні засади давньокитайської культури і філософії (даосизм та конфуціанство) та їх

сучасні трансформації.

Стародавній Китай-деспотія з соц нерівністю. Спочатку був хаос потім утв інь та янь від гармонії
яких залежить гармонія та порядок як на Небі так і на землі, здоров'я і благополуччя людини. Ян-
світло, тепло, чоловіче., Інь- темне, жіноче, пасивне.,ці 2 початки взаємодоповнюючі і породжують
5 елементів вода, вогонь, дерево, метал та земля-з них з’явилось все що є.

Даоси Зародився у 6 ст до н е. Заснував даосизм Лао-цзи. Основний твір Лаоцзи — «Дао-де

зм цзин», він жив у Чжоу, а коли настав занепад вирішив піти звідти. Даосизм на відміну
від конфуціанства є містичним, пропагує втечу від суспільства й злиття з природою,
зосереджується на проблемах світобудови, життя. З погляду даосів знання можна
одержати через чуттєве пізнання природи.
В даосизмі «Дао» це безіменне, безтілесне, джерело усіх речей, існує завжди, всюди,
але для нього характерна бездіяльність. Джерелом руху та розвитку є принципи Інь та
Янь, що перебувають у діалектичній єдності. За ідеями даосизму, люди повинні
підкорятись природному ходу подій. Людина — це частина Творця всіх речей, а рух в
сторону Дао це і є шлях. По шляху «Дао» треба йти не зупиняючись, не хвалитись
успіхами, не прив’язуватись до цілей, бути скромним, жити за законами природи,
відмоитись від пристрастей. Перешкодою на шляху до звільнення від мирських бажань
є освіта, бо знання збільшує прихильність до бажань.
Конфу Філософія конфуціанства розвивається в 6 ст. до н. е. В Китаї період Весни і осені,
ціанст заснував Конфуцій, батьківщина царство Лу, там під час війни зібрались учені-
во інтелектуали. Він редагував і коментував писемну спадщину минулого. Основою є
конфуціанське п’ятикнижжя, одна з 1 книг «Книга змін або перемін», яка була написана
за правління династії Чжоу, період Воюючих царств. Конфуціанство зосереджувалась на
етичних проблемах, проблемах побудови держави, практичного застосування.
Керувати державою має філософ-людина освічена, гуманна, справедлива. «Дао» це
правильний суспільний устрій та культурність. Конфуціанство розробило теорію
гармонії людини, суспільства і держави, на основі шанобливого ставлення до сімейних
чеснот «підкорення, повага довіра до старших, любов до людей», держава як сім’я.
Важливими є Лі- це пристойність, ввічливість, церемонії (моральність), Жень- це
гуманність, людяність, тобто повага, скромність, справедливість, любов до людей
(доброзичливість). Знання найповніше з народження, менш повне від навчання.
Даосизм і конфуціанство залишились переважно в Китаї і там, де китайська культура справила
вплив, в Тайвані, Сінгапурі. По суті даосизм і конфуціанство це два способи вираження одного
поняття, а саме гармонії, «дао». Сучасний даосизм: На принципах даосизму заснований «фень-
шуй», вчення про те як сили природи впливають на людину та її долю, а також практика
гармонійної відповідно до енергетики організації простору в будинку і на вулиці. Люди в
китайських селах досі приносять дари й жертви духам річок, гір, богам здоров’я, щастя й багатства.
На принципах даосизму засновані практики лікувальної гімнастики «Тайцзи-сюань», та «Ляньгунь
шибафа». В основу цих гімнастик входять дихальні практики, а рухи імітують звірів. Для даосів
важливі практики медитації. Під час медитації людина прагне до злиття мікрокосму (тобто її самої)
з макрокосмом (Всесвіт). Сучасне конфуціанство: З II ст. до н. е. і до поч XX ст. конфуціанство було
офіційною державною ідеологією Китаю. Конфуціанство повпливало на свідомість китайців.
Китайці шанобливо ставляться до батьків, старших, віддані правителю, в китайських сім’ях
зберігається патріархат, де дружина слухняна, а чоловік справедливий, для китайців важлива сім’я,
освіта.

9. Основні риси світосприйняття та філософії природи античної епохи. Роль античної філософії в
становленні теоретичного мислення.

Для античної епохи було характерним рабовласницький тип економіки, полісна система
державності, політеїзм у релігійному житті, тонке естетичне чуття як обов'язковий елемент
світосприйняття. Природа: Панування натуралістичного світосприйняття (осмислення природи
пошук першооснов). Натуралізм визнає, що тілесність людини складається з тих же матеріальних
першоелементів, що і природа. Фалес (вода-першопричина), Анаксімен (повітря), Геракліт (вогняна
природу людського тіла і душі). Демокріт вважав, що людина, як і природа, складається з атомів.
Людина є мікрокосмом частиною макрокосму. Античне сприйняття природи основане на первісній
єдності сущого, де всі люди,звірі боги все єдино, гармонійно і має свою роль. Космос є
абсолютним тілом, прекрасним і божественним. Природа самодостатня і має причину існування в
собі, все є природа, і буття природа. Пізнавальне ставлення до природи виявляється у розумному
спогляданні. Людина: Перехід від космосу, природи до людини (класичний період з Сократа).
Антична ж, особливо еллінська, культура звернена до людини. Погляд на людину як на унікальне
явище природи, характерним був антропоморфізм, - перенесення властивих людині рис на
природу і навіть на богів. Грецькі боги є частиною природи, або уособленням природних стихій
(Зевс/Юпітер бог блискавок, Діоніс виноград, Посейдон/Нептун-морів), сильні, могутні,
впорядковують світ, мають вигляд людей безсмертних, прекрасних і вічно молодих. Греки вперше
в світовій культурі казали про важливість свободи і індивідуальності. Гуманістичні погляди. У
сприйнятті дійсності акцент падає на зовнішнє; внутрішнє проявляє себе лише через зовнішнє.
Люди поділяються за етнічними та родовими ознаками. (Раціональність, доказовість роздумів теж
підгрунтя теоретичного мислення)

Світосприйняття і природа античності:

• синкретизм- полягає у відсутності розмежування між світом людини і світом природи

• космоцентризм (світ рухається від стану первісної нерозчленованості до стану предметної
визначеності) закони Космосу-необхідність, все має пропорції гармонію.
• пошук першоначал світу, першоелементів буття
• дуалізм буття (діалектизм). Протиставлення двох начал – буття та небуття і подолання їх
• міфологічність ( чуттєвий досвід)
• антропологізм -пізнання людини (елліни), моралі, щастя, свободи, суспільного життя.
Індивідуальність та цінність людини (софісти, Епікур)
Теоретичне мислення: першопочатком світу (і це були не емпіричні знання, а саме шляхом
мислення і розмірковувань). Апорії Зенона про «Ахілеса і черепаху» (простір розділяється на
нескінченну к-ть відрізків і він ніколи не наздоганяє), по факту це перша теоретична постановка
проблеми нескінченності, пізніше цей парадокс пробували по різному інтерпретувати Галілей,
Кузанський. Апорія «Стріла» проти безкінечного як нескінченного числа неподільних
частинок(проти можливості руху). Піфагор займався рішенням геометричних задач, дослідження
взаємин чисел (як сутність речей, 1-початок)що вимагало рівня абстрактного мислення., це було
важливою спробою збагнення кількісної сторони світу і математичного підходу (кількісних
відносин між реально існуючими речами). Левкіп -абстрактне уявлення атомів і порожнечі.
Існування порожнечі уможливлює рухом атомів. Арістотель поділяв філософію на теоретичну,
практичну і творчу. Висунув як інструмент дослідження логіку. Діалектика Платона. Сократ
започаткував традицію теоретичного мислення, - геометрія Евкліда. Проголосивши предметом
філософії сферу ідей, Сократ остаточно відірвав філософію від буденної свідомості, в полон якої
вона час від часу потрапляла в досократівську епоху.
10. Характеристика основних періодів розвитку античної філософії та їхній зв’язок із розвитком
давньогрецької науки. Порівняльний характер «західної» та «східної» філософських традицій.
Епоха античності 7 в. до н.е. – 6 в. н.е., тобто є творенням давніх греків та давніх римлян.

Етапи розвитку античної філософії:

Період розвитку натурфілософії (7 – 5 ст. до н.е.) –предмет філософського пізнання природа

o мілетські філософи- Фалес (вода), Анаксімен (повітря), Геракліт (протилежностей у вогні)
o елейці. Ксенофан, Парменід, Зенон, не можна лонічно мислити рух, множинність
o атомісти. Левкіпп, Демокріт (неподільний атом і пустота)
o піфагорійці. Піфагор. Алкмеон (кількісне відношення, число)
o філософи Емпедокл (вогонь, повітря, земля, вода корені буття), Анаксагор
Класичний період (5 – 4 ст. до н.е.) - - перехід від космосу, природи до людини, поліси
o Софісти. Протагор, Горгій. Релятивізм-відносність знань
o Сократ (шлях до істини через міркування)
o Платон (світ ідей світ речей)
o Арістотель (ідеї невіддільні від речей)
Елліністичний період (кінець 4 до н.е. – 6 ст.н.е.) руйн поліси, філософія суб’єктивності, «Я»
o кіники (сократична школа) Антисфен, Діоген (природність, спокій)
o стоїки. Зенон Китійський, Сенека, Марк Аврелій (розум, спокій, терпіння)
o епікурейці. Епікур, Тит. (щастя, спокій, відсутність страждань)
o скептики (Піррон,Секст Емпірик). (сумнів,утримання від суджень )
Також мождивий поділ : досократівський; сократівський “середня класика”, “висока класика” –
Платон, “пізня класика” – Аристотель – софісти, Сократ; еллінізм.
Наука:її розвитку сприяло наявність свободи думки, демократії. Антична наука і філософія- тяжіння
до раціоналізованності знання (математика, геометрія), але антична наука ще міфологічна, їй
властиві образність мислення (наприклад Піфагор бачив містичне значення в числах), Левкіп і
Демокріт (атоми). Класичний період античної філософії пов’язаний з іменами Сократа, Платона,
Арістотеля і характеризується найбільшою інтенсивністю науковофілософських пошуків. Софісти -
гуманітарна проблематика (мовознавства, риторика, етика). Сократ створив діалогічний метод,
суть якого полягала в пошуку відповіді на питання шляхом діалогу. Платон створює свою наукову
школу – Академію, яку можна назвати першою науковою структурою із власним приміщенням та
продуманою системою викладацької та наукової діяльності (методи науки). Арістотель сприяв
активному розвитку наукових дисциплін – логіки, психології, риторики, політичної науки, історії,
географії, великий інтерес до біології. Еллінізм- розквітом античної науки(м Александрія-
викладання, наукові досл, бібліотека). Архімед (фізика/механіка), Евклід (геометрія)

Західна і Східна філософська традиції: М.Вебер казав про існування двох типів культури:
“західної” – раціоналістичної, і “східної” – містичної, орієнтованої на внутрішній світ людини. Зхід
асоціюються з парадигмою антропоцентризму, а “Схід” -космоцентризму або з
трансцендентальною культурою. Захід орієнтований на вдосконалення зовнішніх форм і
матеріальних умов соціального життя, а Схід – на вдосконалення внутрішнього світу людини,
розвиток її духовної свідомості. Східна культура - цивілізацій: китайської, індійської та
мусульманської. На Сході культура- спосіб символічного світоспоглядання, радість, утв життєвої
філософії, норми поведінки., ситуаційність, ближче до природи, самозаглиблення, синкретизм. На
Заході філософія-методологічна свідомость, зв’язок з наукою, модель мислення – лінійна,
послідовна, знання, орієнтація на майбутнє, скептицизм.

11. Діалогічний метод (діалектика) Сократа та сучасна філософія і наука.

Діалектика-знаходження істини через раціональну дискусію людей з різними точками зору. Сократ
є представником класичного періоду філософії, коли був антропологічний поворот до пізнання
людиною себе. Сократ не погоджувався з софістами у їх поглядах релятивізму і відносності понять
істини і добра, моральних норм (навчають за плату) можливо Сократ діяв проти скептицизму
софістів і хотів відновити значення моральних чеснот і їх визначення. Тільки знання істини, що
носить об’єктивний характер та являється для усіх людей єдинм (совість-спільна вість), становить
об’єднуюче спільне загальне – умову моральної поведінки людей, що керується знанням. Сократ
прагнув знайти загальне і безумовне знання не в чомусь зовнішньому, а в собі самому (джерелом
є розум). Самопізнання є початок мудрості і справжньої людської діяльності, теоретичної та
практичної. Сократ ототожнював знання і доброчесність. Основою діяльності людини є загальні
поняття, які за своєю природою є ідеальними. Не аналізував практичну діяльність людей. Основні
доброчесності-мудрість, стриманість, справдливість. Сократ не вважав себе мудрим, усвідомлював
незнання, що важливо для філософствування. Сократ не заснував школи, не записував думки, але
його послідовники, заснували (кініки), Сократ учив учнів Платон, Ксенофонт. Сократ був
прихильником та ідеологом афінської аристократії-влада невеликої к-ті освіченпих і моральних
людей (критика демократії бо саме чесноти мають визначати чи підходить людина щоб керувати
країною).

Метод Сократа: З метою знаходження сутності загальних понять Сократ розробляє особливий
метод – майєвтику (повивальне мистецтво-народження думки). Це процедура підведення
співрозмовника до правильної відповіді шляхом питань (виявити з свідомості приховані поняття),
які б наводили, допомагали шляхом знаходження протиріч в судженнях опонента. Сократ ініціює
дискусію на якусь тему і шляхом діалогу доводить суперечливість переконань і аргументів
експерта. Оскільки він ставить все більше запитань, відповіді співрозмовника врешті-решт
суперечать першому визначенню, ніби людина не знала предмет з початку. З кожним колом
запитань і відповідей Сократ і його співрозмовник сподіваються наблизитися до істини (загалом
дискусія ставить під сумнів загальноприйняті поняття). Розглядались питання про устрій держави,
правителів, чесноти, добро, хоробрість і тд. Остаточна відповідь не може бути отримана через
суперечливість знання. Знання не можна нав’язати можна видобути з глибини свідомості і довести
до людини. Є іронічність в тому що каже Сократ (оголює суперечність). Сократичний метод є
дедуктивний прийом, що складається у визначенні понять шляхом виключень, використання і
індукції, дефініцією як процесом уточнення поняття.

Вплив на сучасну філософію та науку: Сократ є одним з засновників Зх раціональної філософії.

Діалогічна форма міркування, дискурс є в основі успішної філософії. Пізніше це помітно в Декарта і
інших представників раціональної новоєвропейської традиції. Метод маєвтики мав значенння для
розвитку евристичних методів (модель сліпого пошуку проб і помилок)- коли вибирається спосіб
розв’язання завдання, правильність якого на кожному кроці невідома або не може бути
підтверджена (генетичний алгоритм-підбір/нейронні карти), в комбінаторній хімії та при
плануванні експериментів. Мозковий штурм., спонукає до самостійної пошукової діяльності,
активує творче мислення. Маєвтика у філософії та логіці має зв'язок із елементарними
індуктивними прийомами, пошуком загального в частковому, самопізнанні. Сократ відіграв
важливу роль у думці італійського Відродження, особливо в рамках гуманістичного руху. Його
діалоговий метод вплинув на сучасну методику викладання і риторику.

12. Філософія Платона: світ ідей, теорія пізнання, космологія, соціально-політичне вчення.
Аналіз проблематики праці Платона «Держава».

Платон-великий грецький (афінський) філософ. Платон заснував першу філософську школу —

Академію, що проіснувала до кінця епохи еллінізму (VI ст. н.е.). Платон народився у знатній
аристократичній сім'ї. Платон був ідеалістом. Також він вважав що пізнання має відбуватись
методом діалектики, тобто дискусії між співрозмовниками, що мають різні точки зору для
знаходження істини, тому його ідеї виражені в діалогах.

Є «світ ідей» та «світ чуттєвих речей». Ідеї вічні, незмінні, не залежать від простору. Ідеї це
праобрази речей або їх суть, причина, вони є зразками, за якими були створені речі. Ідеї у всіх
людей однакові, оскільки живить їх одне джерело — світ вічних ідей ейдосів. Найвищою ідеєю є
ідея добра. Ідеї можна осягнути лише розумом пізнати думкою, а не відчуттями. Чуттєві речі це тіні
ідей, вони перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Речі і ідеї розділені. Речі
нагадують ідеї. Теорія пізнання Платона спирається на його вчення про безсмертя душі, через що є
можливим істинне знання. Істинне і правдиве знання можна отримати тільки шляхом мислення і
пригадування душею тих «ідей», які вона споглядала до народження, а потім забула (вроджені
ідеї). Чуттєве ж сприйняття породжує лише думки про речі, не про ідеї. Істинне пізнання досяжне
тільки після смерті. Космологія Платона: До «моменту народження» Космосу вже існував хаос,
була відсутність сенсу і порядку. (Космос) створив Бог-Деміург за моделлю ідеї. Космос єдиний, і
має форму кулі, наділений розумом та душею. Деміург втілив всі ейдоси в речі в просторі. Всі тіла,
що виникають з ідей руйнуються, вийнятком є лише Космос, він вічний і незмінний, за його
межами нічого немає. Тіло Космосу складається з повітря, вогню, землі і води, а порожнечі не
існує, бо будь який простір це матерія. В центрі світу знаходиться Земля (геоцентричний погляд).
Платон виділяє три «рівня світобудови»: «світ форм або буття», простір і «світ становлення». Світ
форм - це світ вічних ідей які істинно існують, не змінюються, у ньому все засвоюється розумінням.
Простір – це чиста матерія, що знаходиться в русі та не має форми. В просторі ідеї залишають свій
відбиток та утворюють речі. Світ становлення – це матерія одягнена в форму предметів. Усе в
цьому світі “приходить і минає, але ніколи насправді не існує”, все засвоюється через чуттєве
сприйняття.

Соціально-політичне вчення: держава-найвище втілення блага. Ідеальна держава це утопічна

держава, у якій торжествують ідеї добра й справедливості, а владу обіймають філософи. За устроєм
це держава аристократія, коли до влади залучені найкращі жителі, панує комунізм. В ідеальній
державі Платон виокремлював 3 соціальні стани — правителів-філософів, воїнів («охоронців»
держави або контролерів) і людей фізичної праці — селян і ремісників. Поділ на стани відбувається
на основі домінування певної частини душі в людині — розумної (правителі), вольової (воїни),
чуттєвої (селяни і ремісники), самовдосконалюючись можна перейти в інший клас. Чоловіків і
жінок треба виховувати однаково, але жінки власність чоловіків, і народжують дітей для держави
(діти і жінки спільні, батьки не знають своїх нащадків, а брати і сестри дітей це всі діти держави
народжені в той місяць). Виховують тільки найкращих людей, і їх розмножують між собою. Єдність
досягається завдяки спільності всього. Важливі точні науки- арифметика, геометрія, астрономія.
Твір Платона Держава: "Держава" складається з 10 книг. Це діалог, в якому беруть участь Сократ,
Главкон, Адімант (брати), Полемарх, Кефал. Спочатку мова йде про справедливість, яка є основою
ідеальної держави, кожен громадянин займається тим що відповідає його інтересам і його
інтереси узгоджуються з державними. Для пояснення вчення «про ідеї» Платон у трактаті
«Держава» наводить «Міф про печеру».

13. Філософія Аристотеля: поняття науки, критика теорії ідей Платона, вчення про категорії, види
причин, суспільно-політичні погляди. Аналіз проблематики праць Аристотеля «Метафізика» або
«Політика» (за вибором).

Арістотель античний філософ учень Платона. Він ств логіку як метод пізнання дійсності. Критика
ідей Платона: не визнавав що світ ідей є окремо від світу речей чи відрізняється одне від одного,
вважав, що сутність речей існує в них (1), визнавав об'єктивне існування природи і виходив з того,
що матерія існує вічно. Світ ідей не потрібний не тільки для пізнання, але і для чуттєвого існування
речей (2). Критика відношення загальних ідей до окремих (кожна річ унікальна). Аргумент "третьої
людини» (3) Також теорія ідей Платона не пояснює виникнення і рух речей. Оскільки ідеї навіть не
є сутністю речей і в них не перебувають, вони не можуть допомогти їх пізнанню і не можуть бути їх
причиною також. Існування ідей зниклих речей та заперечень. Критика вроджених знань
(навчання послідовно, шляхом вивчення). Арістотель виділяє чотири види причин, що
спричиняють існування речей: матерія,те, з чого виникають речі (глина для горщика); форма,
перетворює пасивну матерію і робить річ конкретною (душа, «ідеї» як моделі речі) рухаюча
причина оформлює матерію (дитини є батько); цільова причина (здоров´я – мета прогулянки)-
ентелехія, внутрішня мета руху (те заради чого щось існує-телеологія-доцільність світу).Формальна,
діюча і цільова причини мають відношення до форми, і інша причина матерія. Форма нерозривно
пов’язана з матерією, вони вічні (форма є первинною, але тільки у поєднанні з матерією утв речі).
Теорія універсалій (загальних понять). Арістотель поділив дійсності матерії на 10 категорій (класів)
щоб легше визначити речі: первинна субстанція/сутність (що?) (1) (матеріал)-кінцівки, тварина,
дитина (можуть існувати самостійно). Всі інші категорії відносять до універсалій (яка?) (існують
лише в інш речах). Кількість (декілька) (2)., якість (зелений) (3)., стосунок/відношення (однаковий)
(4)., дія (роблення) (5)., інерція (пасивність) (6)., місце (7)., стан/становище (8)., час (9)., володіння
(одяг) (10). Наука: дав поняття науки. Наука як особлива форма знання задля самого знання-вища
мета.Він займався систематизацією накопичених знань. Класифікація наук: теоретичні
(споглядальні-філософія, фізика/ метафізика), практичні (науки про діяльність-етика, політика,
економіка) і творчі чи поетичні. Арістотель цікавився емпіричними науками і біологією. Перша
філософія для Арістотеля-теологія, 2 -фізика.

Суспільно-політичні погляди: людина політична і суспільна істота. В ідеальній державі “середній”

елемент домінує в усьому – середнє багатство. Влада закону краща ніж влада людей. Держава
стоїть вище сім'ї і навіть вище індивіда. Арістотелівська концепція держави - це концепція
організму: рука, коли тіло знищено, не є більш рукою (індивід виконує ф-кції у складі держави).
Держава потрібна для щастя. Нема рівності хтось править, інші підкоряються (раби не люди). Має
бути приватна власність, благодійність. Хороше правління монархія, аристократія і політія
(конституційне правління- держава на благо людям, уряд культурний); до поганих відносяться
тиранія, олігархія і демократія.

Метафізика: Аристотель дає визначення основного закону буття- одночасно існувати і не існувати
не можна. Душу може мати тільки природне, а не штучне тіло., є 3 види душі: рослинна
(харчування), тваринна (потяги), розумна (мислення). Реальне пізнання неможливе без чуттєвого
рівня пізнання. Першопричинами є сутність речей (вивчає філософ), людина що думає про них
мудріша за людину з досвідом, яка в свою чергу мудріша за людину що сприймає світ тільки за
чуттями. Начала iснують вiчно, скоріш за все їх кілька, їх пізнання є пізнанням істини. Вивчення
природи не потребує математичної точності. Переважна більшість наук вивчають лише частину
сущого.

14. Школи еліністично-римської філософії: кіники, епікурейці, стоїки, скептики та ін.

У елліністичної філософії на перший план виходить антропологічна проблематика. Головне питання

філософської думки цього часу - як бути щасливим. А також свобода і спокій. Це був трагічний для
греків період розпаду поліса, при нестійкості економічного життя.

Кініки (сократична школа, Діоген). собача філософія-від назви пагорбу де була школа. Засновник
Антисфен. Філософія відлюдників, які свідомо ставили себе поза суспільством, природа є початком
всього, відкидали загальноприйняту мораль і норми поведінки (відмова від норм полісу держави),
нехтували освіченістю і вихованням, закликають індивіда спиратися тільки на самого себе,
вважаючи це єдиним шляхом для набуття вищої цінності, - духовної свободи, незалежності від
світу і інших людей (відмова від багатства, слави, чуттєвих задоволень, досягнення щастя,
аскетизм, апатія, відсутність сорому/пристойності, можна бути як тварини-статева свобода). Були
за етику і демократію, пропагували космополітизм. Окремі речі мають пояснюватись окремими
поняттями не загальними що пояснюють чим є річ (кінь є кінь/нема загальних ейдосів). Філософія
не має займатись відстороненими питаннями.

Епікурейці (Тит)Засновник Епікур. Він спирався на філософію Демокріта (переосмислення

атомізму-атом відхиляється від необхідності- «уособлення появи свободи в людей»-зміщення
акценту з космології на етику). Як атом може відхилитись-так і людина може уникнути
незадоволення, страждань. Мудрець вільний від пристрастей, від зовнішніх впливів. Гонитва за
бажаннями завжди приносить свою протилежність — невдоволеність. Дотримання міри у всьому.
Душа складається з атомів і смертю тіла є смерть і душі. Мета-уникати страждань, досягти
блаженства, якщо пізнання то тільки з цією метою. Духовні задоволення найкращі. Хотів
перебороти страждання і страх філософією, він заперечував вплив богів на життя смертних, казав
не треба їх боятися і смерті. Апатія, атараксія- душевний спокій, незворушність.

Стоїки (Зенон Китійський, Сенека, Марк Аврелій). Назва походить від назви візерункового
портика (Стоячи) в Афінах, де розташовувалася філософська школа. Заснував Зенон. Стоїки
вважали логіку, фізику та етику частинами філософії. Світ як одне ціле, космополітизм. Космос
єдиний організм, людина лише частина цілого. Породжуючим світ є «логос» -раціональне/слово.
Моральна позиція- витриманість, стійкість, суворе дотримання моральних вимог, незалежно від
сподівань на винагороду (щастя), гідну поведінку за будь-яких обставин/вистояти при негараздах,
атараксія, дія за природним законом, апатія. Були реалістами, мудреці на відміну від звичайних
людей можуть обмежувати владу бажання, на шляху почуття-розум. В природі все закономірно і
пов’язано. Закони буття -непідвладні людини, требе загартувати волю щоб протистояти
негараздам. Сучасна цивілізація скоро втратить сенс існування.

Скептики (Піррон,Секст Емпірик).Піррон з Елліди. Марні спроби знайти остаточно встановлену

істину. Нема універсальної логічної форми для раціонального мислення, людина не має такого
чуттєвого органу, який перевіряє інші органи чуття, але вони все ж надають перевагу чуттєвому
пізнанню/досвіду. Є судження і є протилежне йому, їх цінність однакова, і єдиним розумним
рішенням пізнання є утримання (епохи) від суджень. Насліжок атараксія - байдужість до
навколишнього світу. Орієнтація в світі- це ступінь ймовірності суджень що може бути різним (є
безглузді речі). Проти догматизму, за критичне мислення. Головне- щастя людини. Потрібно
слідувати тому, до чого нас ваблять відчуття та почуття (їсти коли голод, дотримуватись правил
якщо вигідно). Внутрішньо людина непідвладна зовнішнім обставинам.

15. Теоцентризм як характерна риса культури та філософії Середньовіччя. Основні напрямки

західної середньовічної філософії: реалізм, номіналізм, концептуалізм.

Теоцентризм- концепція, в основі якої лежить розуміння Бога як абсолютного, досконалого, ,

джерела життя (на відміну від космоцентризму античності). Основа моральності- шанування Бога,
наслідування, спасіння душі. Світогляд (в тому числі і науковий) формується християнськими
догмами. Бог не частина Космосу- він потойбічний/ надприродність. Філософія Середньовіччя не
була у безумовній монополії церкви. Середньовіччя відійшло від античної естетики самого
процесу пізнання й прийшло до практичних прагнень і цілей (мета віри –спасіння), вивільнення з
полону античної покори необхідності/певна свобода. Середньовіччя- антропоцентризм,
креаціонізм, супернатуралізм, дуалізм, фаталізм, символізм. Раннє Середньовіччя (4-12 ст н е)
поєднанням ідей Платона- Блаженним Августином (виникнення християнського платонізму). Час
патристики (пов’язаний з Августином-перевага волі/віри над розумом) - апологетика (2-3 ст) раннє
християнство, а також класичний (4-5 ст.) і заключний (6-8 ст.) її періоди (первинність духовного до
матеріального, безсмертя душі)-створення основ віровчення, боротьба з єретиками, ств догматів,
сповідь. Високе Середньовіччя (12-13 ст) Поява схоластики, утв перші Євроейські університети
(емпірична наука), вона є теологічно-догматично-раціоналістичним педагогічним методом.
Схоластика полягала в перегляді та порівнянні висловів попередніх мислителів і Біблії та виведенні
нового синтезу. У ранній схоластиці домінує суперечка про універсалії: що більше належить до
сутності — одиночні речі чи загальні (універсальні) поняття. Платонізм, що поступово витіснявся
арістотелізмом. У цей період домінують вчення Томи Аквінського (раціоналістичний синтез
католицького світогляду з поглядами Арістотеля-гармонія віри і розуму). Під впливом арістотелізму
зростає інтерес до вивчення природи, раціональної науки. Церква має укріплену позицію,
схоластика- прояснення і систематизація положень віри, навчання цьому, докази буття Бога. Пізнє
Середньовіччя (14 ст) -вчення Уільяма Окама-концептуалізм, об’єднання. Феодалізм (земля за
працю)

Реалісти Послідовники Платона. Вважали, що універсальні поняття реально існують як

(раннє сутності речей, тобто створюються перед окремими речами (але по факту
середньо реалісти- вони ідеалісти). Ансельм Кентерберійський. Справжню реальність мають
віччя) лише загальні універсалії які існують поза свідомістю, незалежно від світу
речей.
Номіналісти Послідовники Арістотеля. Оккам заснував. справжня суть полягає в окремих
(пізнє речах, а універсальні поняття не більше, ніж сформовані в голові людей ( «номен»
середньо — ім'я). Отже, універсалії створюються після речей. Згідно із таким вченням, Свята
віччя) Трійця повинна складатися з трьох осіб (по факту номіналісти вони реалісти).
Тобто в реальності існують лише одиничні речі, а «ідей» нема, що означало
руйнування середньовічної арістотелівської онтології. Бо Бог у своїй всемогутності
не є підкореним якимсь ідеям. Пізнання об'єктивного світу починається з досвіду
Концепт Синтез був запропонований П’єром Абеляром. Універсалії (загальні поняття)
уалісти знаходяться в окремих речах як їх властивості, а за їх межами як поняття духа (для
Бога вони є перед речами, а для людини після речей). Абсурдність тверджень
реалістів, що реальною є «людяність», а не люди, «конячність», а не окремі коні.
Вважав помилковим твердження номіналістів, що лише одиничне є реальним,
адже поняттю «людина» відповідає реальність загальнолюдського, спільного для
всіх людей. Але казав що загальне існує лише в мисленні.
16. Філософські ідеї в культурі Київської Русі. Вплив візантійської релігійно-філософської думки
на філософську культуру Київської Русі. Аналіз проблематики праці Іларіона Київського «Слово
про закон і благодать».

Для давньоукраїнського народу це була філософія віри, надії, любові і свободи. Виникнення
філософії Русі відбувалось у процесі розв'язання суперечностей між слов'янським міфологічним
світоглядом (етнонаціональним/язичницьким-пантеїзм-природа=Бог) та християнством (перехід
світогляду міфологічний-релігійний-філософський). Філософія доби Київської Русі мала
християнський характер. Був діалог міфології та епосу Київської Русі з візантійським християнством,
( ідеї грецького філософського платонізму/неоплатонізму). Спочатку не було власних творів лише
переклади богослужінь і уривків Платона. Збірник Бджола-уривки праць Арістотеля, Сократа. Ідеї
східного християнського світогляду були представлені на території Київської Русі виключно як
філософсько-богословські трактати (напр ''Шестиднева'' Іоанна), що набували києворуської форми
викладу й ментальності. Для укр етносу характерно: боготворіння рідної землі, природи,
індивідуалізм, рівність, повага, свобода, неприйняття насилля, незламність духу- що вплинуло на
стиль філософствування. Життєлюбність, ліричне сприйняття соціального світу-сприяло
гуманістичному філософствуванню, де пріоритетом є людина, духовність, внутрішній світ (перевага
серця над розумом, нема дуже жорстких раціональних систем). З 11-12 ст починаються
ориганільні твори філософів. В ''Ізборнику Святослава' тлумачення філософії як пізнання сущого,
пізнання речей божественних і людських. Філософія є любов'ю до мудрості: істинна мудрість є бог.
А тому любов до бога є істинна філософія. Мудрість є знанням суті речей, божественного задуму,
що недосяжний органам чуття. Климент Смолятич києворуський філософ 2 шляхи пізнання істини:
''благодатний' (бачення апостолами, осяяння), ''приточний' (для інш людей, через міркування над
книгою). Також були погляди антропоцентричного характеру та щодо єдності людини і Всесвіту.
Кордоцентризм- орган осягнення істини серце. Крім духовності було звернення і до природної
реальності. Був пошук шляхів єдності духовного і природного світів (нема протиставлення між
тілом і душею). Значну роль посідали етичні проблеми «повна етизація» (примирення засноване
на моралі, терпіння, милосердя). Філософська думка переломлюється через призму глобального
конфлікту добра і зла, а відповідно до цього вирішуються і всі суспільні проблеми. Зорієнтованість
на внутрішній, духовний світ людини знаходить свій вияв в ідеях неоплатонізму (самозаглиблення,
'очищення'' розуму від раціоналізму-просвітлення). Філософія: морально-філософсько-теологічний
синкретизм.,оскільки становлення держави- філософське обгрунтування політики, проблема сенсу
буття, плюралістичність, соціально-політичні проблеми, історіософія пов’язана з християнством.

Митрополит Іларіон у своїй праці ''Слово про закон і благодать'' (сер 11 ст) описана історія
Київської Русі, історіософія. Він відкидає божественне походження держави, влади. Коли
Володимир задумав увести християнство на Русі, то у нього в серці ''засяяв розум' (християнство
прийняте на Русі завдяки мудрості Володимира Святославовича в не зовнішнім впливам).
Митрополит Іларіон виділяє дві епохи, які характеризують поступ людської історії: епоха Старого
Заповіту, стосунки між людьми грунтуються на засадах рабства, покори й панування ''Закону'' та
епоха Нового Заповіту, де панують свобода, істина, ''Благодать''. Рух всесвітньої історії постає як
процес поступового поширення християнства на всі народи світу. Притримувався поглядів
благородства старшого до молодшого, всі мають однаково отримувати платню, благодать. Київ як
новий єрусалим. Ярослав Мудрий як Соломон. Стверджує самостійність Руської держави і церкви,
заперечує повноваження Візантії щодо Києва. Ххрещення Києва- Русь не гірша від Візантії.

17. Особливості культури та філософії доби європейського Відродження: гуманізм,

антропоцентризм, пантеїзм, натуралізм. Ренесансний гуманізм та утопія. Філософія історії та
політики в праці Н. Макіавеллі «Державець».

Відродження (Ренесанс) (14-16 ст)-природно-тілесне бачення світу, спрямованість до земних

інтересів. Погляди про нескінченність Всесвіту і незнищенність (Бруно). Естетизм, культ краси
(самоцінність), благородство, індивідуальність, утопія, геліоцентризм (Копернік), секуляризм
(влада окремо від релігії), гуманітарні науки/історія. Криза феодалізму і зародження буржуазних
вілносин. Осибистість є творчою і діяльною, художники, митці, винахідники. Зображувалось буття
через мистецтво, були популярні автопортрети і біблійні сюжети, малюнки краси тіла, пропорції
(Леонардо). Пантеїзм- Всесвіт є ідентичний з Богом(природний світ, включно з людиною є
частиною Бога), натуралізм і розчинення Бога в природі (Бруно). Гуманізм- (цінність людини її
право на щастя, свободу) звеличення людини як творця культури, піднесення до Бога, людина має
розум і свободу волі, що дають можливість їй творчо самореалізуватись різними шляхами. Людина
завдяки зусиллям може досягнути всього, віра в можливості, свобода+ культ розуму і знання.
Відроджуються ідеали античних епікурейців, але замість пасивності - активність, творча діяльність.
Гуманісти критикували догматизм, мета життя-служіння суспільству і доброта. Висвітлювались
питання моралі, політики, естетики., віра в циклічність історії. Антропоцентризм: В центрі
світоутворення Бог, але головна ідея приділяється людині (антропоцентричний неоплатонізм). На
відміну від античності, де в центрі- природно-космічне життя, при Відродженні орієнтація на
людину, набуває значення діяльність людини в цьому світі та досягнення щастя. Натуралізм:
спроба пояснити й витлумачити оточуючий світ та природу, спираючись на результати наукових
досліджень (Галілей). Пояснити природу спираючись на емпіричні факти. В натурфілософії
поєднувався містицизм, астрологія, алхімія, неоплатонізм, аристотелізм. Утопія: Мрії про
справедливе влаштування суспільно-державного життя приводять до утопій (Т Мор, Кампанелла).
Зображення наближеного до ідеального устрою (напр утопіями є Середньовічне уявлення про
царство небесне, а також держава Платона).Перші ідеї утопічного соціалізму: Т Мор
Утопія/Кампанелла «Місто сонця» (+астрологічний підтекст вибору дат)- приватна власність і гроші
джерело суспільних лих, розподіл результатів праці за потребами, безкоштовна освіта дітей,
релігійний культ, рабство/ рівність релігій заборона атеїзму, життя для радості, дозвіл влади на
переміщення, однаковий одяг, їжа, нема приватної власності.

Макіавеллі: Людським інтересом є зберегти свою власність, що часто вище за моральні цінності
(егоїзм). Для підтримки моральності в суспільстві потрібна його організація в державу. В діях 50/50
фортуна, і наша воля., краще бути відважним і діяти. У праці «Державець» Макіавеллі виводить
ідею «нового правителя». Вирішальним для політики є успіх, тому заради державного добра
насильство виправдане, мудрий правитель непохитний, його не зупиняють перешкоди, дія згідно з
обставинами-гнучкість. Правитель має сам приймати рішення, бути щедрим, для досягнення
політичної мети-всі засоби хороші, хоча потрібне дотримання моралі і поведінки але якщо це для
зміцнення держави/добробуту то можна знехтувати (політика і мораль різні сфери діяльності-
цинічна безморальна політика-макіавелізм). Добро слабше за зло, добрі люди бідні, часто тільки
щось нечесне допомагає вийти з цього. Не потрібно даввати поради і ними користуватись, треба
смілово слідувати душі. Необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму., ідеальний устрій
республіка (Римська республіка, інутрішній порядок). Ухилення від догматизму, утопій. Циклічна
зміна форм правління історично.

18. Особливості філософії та культури Нового часу. Проблема пошуку методології пізнання:
підходи емпіризму та раціоналізму (Ф. Бекон, Р. Декарт).

Новий час (17-сер 19 ст) розробка та обґрунтування методів наукового пізнання, обгрунтування
науки, наука-вища духовна цінність, вирішення проблем людини. Філософія стала підгрунтям
буржуазних революцій, щоб подолати старі феодальні порядки. Мистецтво Бароко. Панували ідеї-
демократії, рівності, свободи, прав людини. Матеріалізм природи, відсутність свободи волі,
орієнтація на натуралізм, механіцизм, пізнання внутрішнього світу людини. Постає проблема
достовірності знання і методів його досягнення, залежність достовірності знання від методу.
Філософія Нового часу загалом раціоналістична, віра в безмежні можливості розуму. Опора на
розум в політиці, психологічних, соціальних проблемах. 17 ст доба метафізики і раціоналізму,
розвиток математики, природознавства (потім наукова революція), пошук гармонії наука/релігія.
Період класичної науки- 18 ст доба емпіризму, просвітництва, матеріалізму.

Емпіризм Френсіс Бекон (далі Гоббс, Локк). Англійський філософ, матеріаліст. Наукове пізнання
через експеримент, та чуттєву інтуїцію. Внаслідок індуктивного методу перенесення окремого на
загальне. Метод індукції має узагальнити і позитивні і негативні випади, без цього він не буде
повним. Істинне знання є в самих речах, в самій природі. Бекон-проти вузького емпіризму. Шлях
павука-вивести істини з розуму., мурахи-нагромадження емпіричних фактів. Дані експерименту+
раціональне пізнання – істина (шлях бджоли). Поторібно рухатись від пізнання матеріальної
природи до суті (форми), нема надприроднього. На шляху пізнання перешкоди – хибні уявлення,
забобони, "ідоли" які треба попередньо подолати: Роду-вроджені (недосконалість розуму та
чуття);Печери (виховання, звички); Площі/ринку- застарілі поняття, слова; Театру- догматичні
авторитети (хибні теорії та гіпотези). Протиотрутою "ідолам" служать мудрий сумнів і
методологічно правильне дослідження. Мета "знання – сила"-практична користь для людини та
використання

Раціоналізм Рене Декарт (майбутнє картезіанство, Паскаль, Спіноза).Французький філософ.

Наукове пізнання природи раціоналістичне, теоретичне через логіку, мислення і через
суб’єктивність людини та її розум. Для пізнання істини достатньо розуму і систематичних наукових
досліджень. Для цього потрібно правильно вивільнити розум з полону пристрастей. Чуттєвого
досвіду і просто експериментів замало, джерелом достеменного знання є розум, інтелект
(звернення по допомогу до уяви, чуттів і пам’яті). Для побудови достовірного знання треба
спиратись на вихідні твердження-аксіоми і вивести з них пояснення іншого (дедукція). Людський
розум від народження має певні вроджені істинні ідеї-основа пізнання, істину може осягнути будь
яка розумна людина. 4 правила Декарта: істинні твердження очевидні-інтуїтивні-не треба
доводити; кожну проблему ділити на простіші; від простого до складного; послідовність
виведення+перевірка(як індукція). Матеріальний світ треба осясгати розумом, не чуттєво. Бог-як
першодвигун (деїзм). Пошуки перших начал треба почати з того що піддати все сумніву, всі без
винятку знання, для того щоб звільнити наукове мислення від забобонів (під сумнів чуттєвий
досвід, існування чуттєвих речей). У практичному житті не має бути все поставлено під сумнів, бо
треба діяти. Безсумнівним є факт сумніву і існування того хто сумнівається. Я мислю, отже я існую
– істина картезіанської філософії. Існування «Я» як мислення/духовної субстанції. Істиною є
мислення і свідомість, наявність матерії і Бог. Перехід від «Я» до існування об’єктивної дійсності
через існування Бога (гарант існування світу- бо ідея сумніву, як власної недосконалості,
зародилась через ідею буття чогось вищого ніж власне). Існування духовних речей не залежить від
існування матеріальних (дуалізм). Механіцизм.

19. Філософія Просвітництва: наука, освіта та соціальний прогрес. Аналіз проблематики праці Ш.
Монтеск’є «Про дух законів».

Просвітництво 18 ст охопило Францію, Англію, Німеччину і інші Європейські країни, вважається

провісником буржуазної революції. Основні гасла просвітників: наука і прогрес, віра в розум,
критика релігії, атеїзм/деїзм, визнання природних прав людини, механіцизм (людина є
високоінтелектуальною машиною), вільнодумство. Віра що наука і технічний прогрес створять рай
на землі (розум-перетворення буття). Основи англійського просвітництва заклав Локк, люди
народжуються рівними і мають природні права на життя, свободу, власність. Факти і чуттєві дані є
потрібними для мислення. Просвітництво поширенню наукових/ практично корисних знань серед
верств населення. Боротьба з релігією, метафізикою. Основна проблематика: відносини між
людьми, утворення держави, рівність. Вольтер- політичну рівність перед законом і правом. Жан
Жак Руссо- соціальна та майнова рівність. Людина має вроджену доброту, але її роблять злою
недосконалі суспільні відносини, які необхідно виправити шляхом просвітницької діяльності.
Наука: Розвивалася в рамках раціоналізму і емпіризму. Ученим властива енциклопедична широта
інтересів, розробка фундаментальних наукових проблем поряд з практичними. Винаходи
телескопа і мікроскопа, розвиток фізики й математики Іссак Ньютон. До філософії ставились
вимоги, правомірні швидше до наукового пізнання. Освіта: Дідро створив «енциклопедію», всі
досягнення ремесел, мистецтв та науки. Публікація теоретичних досліджень, дискусії. Освіта
вийшла за межі релігійної площини. Спеціалізовані заклади, підвищення грамотності населення,
кав’ярні для обговорення книг, центр новин. Була введена класно-урочна система з конкретною
темою і завданням уроку, іспитами. Локк вимагав доступності освіти як «природного права» для
всіх верств суспільства, але вона відрізнялась для нижчиш шарів суспільства (працьовитість) і
аристократії (джентельмени, науки вивчення, манери). Через освіту знайти місце в суспільстві.
Соціальний прогрес: Зміни в етиці та соціальному житті, скасування рабства, боротьба за
незалежність, права людей. Принципи Просвітництва покладені в основу американської
Декларації незалежності. Похитнув авторитет аристократії і вплив церкви на соціальну,
інтелектуальну та культурне життя. Багато людей хотіли викорінити соціальну нерівність (Руссо).

Шарль Монтеск’є заснував географічну школу. Стверджував про об´єктивність соціальних законів,
які породжуються географічними факторами (клімат), способом життя народу (землеробство,
скотарство, мисливство), релігією, звичаями, від яких залежить історичний напрям розвитку
народу. Він надавав великого значення ідеї Локка про розподіл влади на законодавчу, виконавчу і
судову. «Про дух законів» обґрунтовується концепція «розподілу влади» республіку, монархію
(прихильник) і деспотію, виникнення яких обумовлюються розмірами території, природними
ресурсами. Монтеск'є доповнює принцип розподілу влади системою "стримувань і противаг",
процедури щоб не допустити домінування однієї гілки влади над іншою. Закони визначаються
типом державного устрою. Завдання законодавця – це запропонувати суспільству такі закони, які
відповідали б історичному рівневі розвитку духу народу (тобто коли економічна криза питання
мовної політини не таке актуальне). Усе має свої закони: вони є і у божества, і у світу матеріального
і у тварин, і у людини. Передують усьому природні закони (світ, прагнення їжі, потяг, бажання
жити). Загалом закон є людським розумом, оскільки він управляє усіма народами землі. Закони
відповідають певному народу і придатні переважно тілки для нього, вони мають відповідати
принципам уряду, фізичним властивостям країни і її клімату, релігії, звичаям, образу життя її
народів, торгівлі, багатству. Сукупність усіх цих стосунків можна назвати «духом законів».

20. Острозька академія, братські школи, Києво-Могилянська академія і формування нового типу
освіти в Україні, Східній Європі.

Відчутною була проблема національної єдності і самобутності українського народу, важливим

об’єднуючим фактором було православ’я, частина України була в складі Польщі, засновувались
православні школи. У містах, де українці становили утискувану, але тісно згуртовану меншість,
створювались братства, вони були проти католицької пропаганди, національних та релігійних
утисків українців, займались вихованням, приймали людей усіх соц верств. Одними з
найважливіших турбот братств була освіта та книгодрукарство, утв української літературної мови.
Далі під впливом західноєвропейських гуманістичних та реформаційних ідей в українській освіті
відбулися істотні зміни, поєднання вітчизняного і кращого європейського досвіду.

Острозька академія (слов’яно-греко-латинської академія) у 16 ст заснована князем Острозьким,

перший східнослов’янський вищий навчальний заклад європейського зразка. До нього входили
колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкарня. Викладання поєднувалось з науковою,
перекладацькою і видавничою діяльністю. В основу діяльності Острозької академії було покладено
традиційне для середньовічної Європи, однак цілком незвичне для українського шкільництва,
вивчення семи вільних наук («граматики, риторики, діалектики»=трівіум, «арифметики, геометрії,
музики, астрономії»=квадриліум), а також вищих наук: філософії, богослів’я, медицини. Мови
слов’янські, давньогрецькі, латина, польська, грецька. В ній уперше поєдналися два типи культур:
візантійська і західноєвропейська. Виданий перший укр підручник «Буквар» старослов’янською,
надрукований Новий Завіт (Біблія слов’янською мовою), ерше повне друковане видання усіх книг
святого Письма, переклад книг. Публікація полемічних літературних творів (розвивались ідеї
реформації). Святе письмо укр мовою. Першим ректором академії був Герасим Смотрицький.
Освіта доступна: шляхта, прості люди, міщани, козаки. Академія мала поліконфесійний характер –
тут разом працювали православні, протестанти і тд. Протистояння латинської і слов’янської течій.
Гуманізм. Випускники: Сагайдачний.

Рівень духовної культури залежить від освіти та поширенням наукових знань у суспільстві (17-18ст).
В цей час найвищі здобутки освіти пов’язані з діяльністю Києво-Могилянської академії (перша
вища школа), заснована при об’єднанні братських шкіл Київських і гімназії при Лаврі Петром
Могилою. Колегія стала відомим в усій Європі центром освіти, науки й культури. Тут вивчалася
слов’янська, грецька, латинська, польська, українська мови (потім французька мова), риторика,
філософія, математика (арифметика і геометрія), астрономія, музика, богослов’я, пізніше історія і
географія. Тут було 8 класів, тривалість навчання – 12 років (5 -7 год занять+ в суботу). На перших
лавах сиділи кращі учні. Поділ: "диктатор"-допомогти засвоїти лекції., "цензор" повинен був
доглядати за охайністю класу та тишею., "авдитор" вислухати засвоєння матеріалу лекції від учнів,
пояснити незрозуміле, зробити помітку знає/не знає помилився/нічого не знає/хворий.,
"візитатори" стежили за поведінкою усіх учнів., "каліфікатори" виконання тілесної кари над
товаришами (3-12 ударів різками для дітей/ для старших-пересторога, позбавлення прав,
виключення). Були колоквіуми, іспити (2р на рік), диспути (йшли на службу до Лаври з батьками як
свято, потім висловлювали тези диспуту і захищали, а опоненти спростовували). Навчались діти
усіх прошарків суспільства (селяни), приїжджали з інш країн (десь 1тис студентів). 7 рівнів оцінки
знань, серед яких добрий, старанний, слабкий, худий, безнадійний..Спочатку вткладали латиною,
украхнська допоміжна. Демократичні вибори викладачів і ректора., давали пайки їжі. Учні:
Прокопович, Сковорода, Мазепа, Виговський

21. Філософські погляди Г. Сковороди. Аналіз однієї з праць.

Сковорода 18 ст мандрівний мислитель, етико-антропософське вчення Сковороди -байки, вірші,

притчі, діалоги. Філософствувати це жити, перебувати на самоті з собою, своє щастя людина
знаходить в собі, важлива радість серця і людська душа. Подібно до Сократа, Сковорода
дотримується тверджень: «пізнай себе і пізнаєш Бога», найвища мета щастя як і у античних
філософів незалежність від зовнішнього світу, аскетизм (стриманість). Причина людських
страждань - у погоні за благами. Для людини є два способи життя: «світський» — згубний та
«божий» — спасенний, щастя в погодженні поведінки з природою. Найкращий шлях не шлях
розуму та розуміння, а шлях віри і любові до Бога, через серце. Реальність Сковорода розуміє не як
моністичне (ідеальне чи матеріальне) буття, а як гармонійну взаємодію макрокосмосу,
мікрокосмосу та світу символів (Біблія) (в кожному світі є видима предметна натура і невидима
символічна). Матеріальне буття -тінь божественного буття. Мікрокосмос є єдністю тілесної та
внутрішньої людини, гармонія відбувається через творчу діяльність людей. Праця за покликанням
що відповідає внутрішнім здібностям людей є найвищою насолодою і справжнім щастям,
реалізація себе за можливостями. «Неспоріднена» («несродна») праця є основним джерелом усіх
суспільних бід. Не освіта та знання роблять людину щасливою, лише ретельне вивчення себе
відкриває шлях до щастя, спокою, душевної злагоди. Потрібно бути вдячним. Неприємності
бувають від заздрощів і невдячності. У філософії Сковороди домінантні лінії української
світоглядної ментальності: антеїзм (спорідненість людині всього
світу), екзистенціальність (неповторність людського існування,
плюралістичність),кордоцентризм (серце). Сковорода — засновник класичної української філософії.
Сковорода жив у час коли відбувалась ліквідація українського козацтва, і була непевність. В своїх
віршах Сковорода передавав що у всякого своя правда, а він прагне свободи, втікати від світу,
шукати свою «хату скраю», мандрованість (песимізм). "пасивнiсть" пов'язана з тим, що людина
має божественне зерно i тому її головнi зусилля повиннi бути спрямованi на усунення перешкод
для вiльного вияву цього єства. Шлях кожної окремої людини є iндивiдуальним. "Розмова п’яти
подорожніх про істинне щастя в житті". Задля звеселення духу люди придумують розваги, мають
вишукані речі, подорожують, але різні розваги не можуть потішити дух і вигнати нудьгу. Люди не
можуть знайти щастя, бо по справжньому не бажають та не знають в чому воно полягає. Від Бога та
природи всі люди варті щастя, воно доступне кожній людині і є скрізь, задля його пошуку не треба
вирушати в далекі мандри. Щоб віднайти щастя потрібна мужність і сила. Першим кроком є
розуміння що щастя не є в багатстві, ні в житті в певному місці чи часі, ні в досягненнях. Істинне
щастя полягає в тому щоб пізнати себе, віднайти істину, отримати сердечний спокій, веселість та
душевну міць. Щастя у внутрішньому мирі, у згоді і прийнятті Божої волі як своєї волі, що
приносить рівновагу і здоров’я душі та задоволеність своїм життям. Коли в душі є Бог і світло
з’являються і веселощі життя. Пошук істинного щастя у слідуванні Божому шляху, вдячності та
довірі до Бога. Бджола і шершень. Бджолам більша радість збирати мед, аніж його споживати.
Шершень — це образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого і народжені тільки, щоб їсти, пити. А
бджола — це символ мудрої людини, яка у природженому ділі трудиться. Людина веселіша коли
досягає чогось своєю працею, вирощуючи. Туга, сум коли жити в достатку без природженого діла,
тоді хворіють думки. І немає більшої радості, аніж жити за покликанням. Древній Епікур казав:
"Подяка блаженній натурі за те, що потрібне зробила неважким, а важке непотрібним". De
libertato (про свободу). Проти свободи золото то лиш болото. "Всякому місту звичай і права".
Блажен муж, що в премудрості помре i що в разумі своїм повчається святині. Той не боїться
померти в кого совість чиста. Світ ловив мене але не спіймав- постійний рух, не спійматись в
речово об'єктний світ він на шляху духовному.

22. Філософія Ім. Канта: теорія пізнання, вчення про антиномії, етика.

Др пол 18 ст. Кант заснував німецьку класичну філософію. Зміщення центру дослідження від
об'єкта до суб´єкта-творча діяльність, в онтологічному аспекті — від природи до історії і культури. У
творчості Канта виділяють докритичний, критичний, антропологічний періоди. У докритичний
(догматичний) період Кант перебував під впливом філософії Лейбніца, переконаний, що силою
розуму можна осягнути закономірності природи (теор припливів і відпливів, зв'язок між
причинами і наслідками опосередкований логікою), але насправді він емпіричний. Ознайомлення
з філософією Юма збудило Канта. Пізнання: Розум може продукувати абсолютні вічні істини, він
конструктор дійсності. Кант погоджується з емпіриками- що знання можливе лише на основі
досвіду, але не приймає що розум є чистим спочатку.,приймає раціоналістів, але розум має
«апріорні форми», яі без досвіду не утв знання. Коперниканський переворот: потрібно
узгоджувати предмет зі знанням (розумом). Світ науки ств розум на основі чуттєвого матеріалу,
отриманого від речей у собі (ноумени, які людині не дані, трансцендентні). Ноумени
сприймаються через суб´єктивні форми споглядання і мислення (явища /феномени). Світ
наукового пізнання поєднання- суб´єктивних апріорних (незалежних від досвіду-схеми
формування матеріалу) форм і чуттєвого матеріалу (джерело речі). Реальний світ людина не знає,
лише суб’єктивний. Кант досліджував «чистий розум» (потойбічний щодо емпіричного суб´єкта)-
сукупність певних апріорних форм, які притаманні всім людям. Вчення Канта про пізнання
спирається на його концепцію про створення суджень. Поділив наукові судження на аналітичні та
синтетичні. В аналітичних судженнях зміст суб´єкта судження («тіла») і предиката («протяжні»)
збігається воно не потребують підтвердження досвідом. Синтетичні судження поєднують різні за
змістом поняття. Вони бувають апостеріорними , вірогідний зміст та апріорні «пряма —
найкоротша», вони не виводяться з досвіду, але дають нове знання, є фундаментом науки. Є 3
пізнавальні здатності людини (апріорі форми): чуттєве споглядання (почуття), розсудок (судження)
і розум (умовиводи). При чуттєвому спогляданні матеріал упорядковується апріорними формами
простору і часу (математика). Форми розсудку- кількість, якість, відношення. Чуттєве споглядання і
форми розсудку утв досвід. Виходити за межі досвіду може лише розум (має апріорні ідеї
метафізичні- душі, світу і Бога), їх важко довести. Теоретичний розум має справу з явищами,
практичний розум- стосується сфери ноуменів (речей у собі, Бога і душі). Знання має служити
людині. Антиномії: логічні суперечності розуму: світ скінченний/нескінченний у просторі і часі; світ
подільний/неподільний; є свобода/нема; Бог-першопричина/нема Бога. Розум синтезує знання в
систему, людина не може вийти за межі суперечностей. Етика: Воля людини автономна не
залежить від зовн/внутр впливів, сама собі задає закони своєї діяльності, є свобода волі. Людина
має ціль в собі, вона не засіб, бо є свобода волі. Культура не пов’язана з природою. Практичний
розум керує моральними вчинками. В основі морального вчинку категоричний імператив «Вчиняй
так, як ти хочеш, щоб вчиняли щодо тебе». Кант прихильник суворих правил у сфері моралі.
Моральними є лише ті вчинки, які ґрунтуються на категоричному імперативі, на обов´язку. Якщо
людина, наприклад, робить добро іншій людині, тому що їй подобається робити добро, а не тому,
що вона повинна це робити, то такі вчинки не є чисто моральними. Служіння обов´язку не обов
´язково принесе щастя людині. Для практичного розуму необхідно наявність душі і Бога і відплати в
потойбічному світі для підтримки моральності. Людина діє необхідно в одному відношенні
(підкорення необхідності світу явищ), вільно — в іншому (моральність). Моральний закон, який
дається лише розумові, це "категоричний імператив", закон, який потребує, щоб кожний індивід
діяв так, щоб правило його індивідуального життя, поведінки ставало правилом поведінки
кожного.

23. Філософія Г.В.Ф. Гегеля: принцип тотожності мислення та буття, панлогізм, діалектика,
розуміння історії. Аналіз співвідношення абстрактного та конкретного в пізнанні за працею
Гегеля «Хто мислить абстрактно?».

Гегель виступав проти суб’єктивізму і відкидав непізнаванність речей в собі (Канта). Абсолютна
істина- це сума відносних істин. Представник об'єктивного ідеалізму. Тотожність буття і мислення:
Буття стає доступним нашому мисленню внаслідок розумових зусиль, в процесі філософування.
Думку можна розділити на суб'єкт думки та на думку як змістовний об'єкт. Тотожність як і
взаємопротилежність буття і миислення є відносними. Мислення є не лише суб'єктною людською
діяльністю, а й незалежною від людини об'єктивною сутністю, першоосновою всього сущого.
Мислення як абсолютна ідея здійснює своє буття у формі матерії. Мислення у Гегеля є процесом
розвитку пізнання (до виникнення людей і природи абсолютна ідея є поза часом і простором-
логічні категорії., ідея породжує природу.,ідея повертається до себе через людське мислення
самопізнання (абсолютний дух)). Тотожність буття та мислення означає, що закони мислення, які й
досліджує логіка, є дійсними законами буття. Логіка, на думку Гегеля, є вченням про сутність всіх
речей. Логічні категорії: буття (якість, кількість, міра)-сутність (відхиленість, тотожність)-поняття
(перехід від суб’єктивного до об’єктивного). Панлогізм - доктрина про тотожність буття і мислення,
згідно якої усе існуюче є здійсненням логічної діяльності ідеї. Закони логіки це єдині закони руху
матеріального світу (все можна раціонально пояснити). Панлогізм є лише проміжним моментом
побудови концепції абсолютного духу (етапи розвитку: логічна ідея, природа і кінцевий дух).
Положення «усе є логічна ідея» (момент панлогізму) знімається положенням «все є абсолютний
дух».Діалектика: Гегель творець системи ідеалістичної діалектики. Гегель створив теорію розвитку
суперечності та її подальшого вирішення в синтезі. Абсолютне знання це закономірний результат
осмислення наявного розсудкового знання (логічне наукове і буденне знання, категорії якість,
кількість, явище). Основні принципи діалектики: принцип переходу кількісних змін у якісні і,
навпаки (зростання якості і к-ті до певної міри); принцип тотожності протилежностей (ідея
переходить у протилежність/суперечливість породжує рух); принцип заперечення заперечення
(тріада: теза - антитеза (заперечення) - синтез (заперечення заперечення-збереження цінного що
було у заперечуваному)).Історія: Гегель займався систематизацією знань. Розглядав історію
інтелектуального розвитку людства від примітивних форм чуттєвості до початку філософських
знань. В основі гегелівського розуміння історії лежить поняття світового духу. Гегель визначив
всесвітню історію так: “всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи, прогрес, який мають
пізнати в його необхідності”. Розвиток свободи проходить три ступені, і вся історія ділиться на три
етапи: 1) східний світ (вільна 1 людина); 2) грекоримський світ (вільна група); 3) німецький світ
(вільні всі). В основі історії лежить світовий дух як суб'єкт, який не усвідомлюється окремими
індивідами. Люди діють з власних цілей і інтересів, існує невідповідність між цілями і
результатами, із зіткнення виникає щось єдине, яке не переслідується жодним індивідом. Це
історична подія, яка є проявом світового духу. Світовий дух діє через діяльність індивідів які про це
не підозрюють "хитрість розуму".Хто мислить абстрактно. Проблема пізнання= співвідношення в
ньому абстрактного і конкретного. Абстрактне в діалектичній традиції розуміється як “бідність”,
односторонність знання, а конкретне – як його повнота,(усвідомлення всіх сторін явища). За
Гегелем мислити абстрактно, значить мислити обмежено, упереджено, не беручи до уваги всіх
факторів. Гегель “конкретне” пов’язував з розумовим мисленням, а абстрактне – з розсудливістю
мислення. Наукові експерименти конкретизують уявлення про предмети, але є компонент
абстракції, відволікання від частини факторів не суттєвих. При абстрактному пізнанні увага суб’єкта
пізнання спрямована на щось одне.

24. Філософія Л. Фейєрбаха: антропологічний принцип та вчення про релігію.

Феєрбах учень і послідовник Гегеля. У філософському розвитку Фейєрбаха розрізняють два

періоди: коли він дотримувався філософських поглядів Гегеля і його послідовників; коли перейшов
на позиції філософського матеріалізму і критикує релігію і безсмертя. Феєрбах вбачав недолік
гегелівського ідеалізму в ототожненні мислення та буття та вважав що це може бути лише коли
суб'єктом її буде людина. Гегель поєднував релігію і філософію (абсолютний дух) а Феєрбах
розділяв (філософія є наукою), проти раціоналістичної інтерпретації біблійних міфів. У Фейєрбаха
філософія відмовитись від релігії. Здійснив поворот до матеріалізму дух виникає з матерії. Саме
завдяки чуттєвому сприйманню можливе істинне пізнання. Феєрбах ставить людину вище моралі.
Людина сама є мірилом моралі, етика потрібна для стосунків людей між собою.

Антропологія: людина – «єдиний універсальний і вищий предмет філософії». Матеріалізм

Фейєрбаха був антропологічним. Людина як породження природи, вищий ступінь її саморозвитку,
саме в ній єдність буття і мислення. Тобто на місці Бога в нього досконала людина. Відносини між
людьми це ідеалізована любов і дружба. Людина, як позаісторична і позасуспільна істота,
незмінне, абсолютне. Окрема людина це ланка у розвитку людського роду. Фейєрбах не
враховував того, що людина, будучи частиною природи, є в той же час продуктом суспільного
життя., тобто не враховував людську виробничу діяльність, світ окремої людини, і його матеріалізм
не мав практичного значення, але повпливав на формування марксизму.

Релігія: Філософія Фейєрбаха мала атеїстичний характер, і була проти агностицизму і релігії.
Феєрбах критикував християнські обряди і релігію (в основі релігії лежить віра в догмати, в основі
філософії – знання). Виступаючи проти християнства, Фейєрбах пропонував створити нову релігію,
в якій на місце абстрактного Бога була б поставлена людина і люди любили людей. Людина вірить
тому що- має фантазію та почуття, і тому, що їй притаманне прагнення бути щасливою; вона вірить
у досконалу істоту тому, що сама хоче бути досконалою;людина вірить у безсмертну істоту тому,
що сама не бажає помирати. Благоговійні відчуття це шанобливе ставлення до іншої людини та її
досконалостей (що приховане в релігійних почуттях). «божественна сутність – ніщо інше, як
людська сутність, очищена, звільнена від індивідуальних меж». Релігія «родова» й суспільна
сутність людини. відносини «людина – Бог» – утаємничений прояв взаємовідносин «Людина –
людина». Релігія, за Фейєрбахом, – це «ставлення людини до власно сутності». Домінуючий
стержень релігії це ідея безсмертя. Віра в безсмертя допомагає людині справитись з безсиллям,
тривогами. Релігії бувають природні-ранній період розвитику людей- культ явищ природи та
духовні (обожнюють духовні властивості людини, залежність людини від соціальних умов).
пропонує людству "нову релігію", засновану на любові до людей (постхристиянська). Релігійному
приреченню і смиренню протистоїть практична діяльність, творчість людей на шляху до свободи.
Така своєрідна критика релігії переросла у Фейєрбаха в критику філософського ідеалізму, яка
завершилась переходом до матеріалістичних тенденцій. Феєрбах вважає що в ідеалізмі та в релігії
людина абстрагується від чуттєвого і утворює загальні поняття про речі. Ідеалізм відриває ці
поняття від їхньої чуттєвої основи і перетворює на самостійні сутності. Гегель відривав розум,
мислення від людини, її чуттєвої діяльності та потреб. "Філософія майбутнього"Фейєрбаха
виходить з того, що реальним суб'єктом розуму є саме людина, що пов’язана з природою.

25. Філософія К. Маркса: основні ідеї та їх історична доля. Аналіз проблематики однієї з праць
(на вибір): Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 р. (глава «Відчужена праця»); Маркс
К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія. Розд.1; Фромм Е. Концепція людини у Маркса.

Філософія Маркса сформувалась у 19 ст під час розвитку капіталізму. Розвитку філософії

марксизму сприяв швидкий темп науково- технологічного відкриття (т еволюції, будова клітини),
матеріалізм, стосунки між буржуазією і робочим класом, страйки. Результатом марксистської
філософії став розвиток науково-технічного прогресу (революції) та постіндустріального
суспільства. Серед основних напрямків філософії марксизму виділяють діалектичний та
історичний. Історичний. Зростання рівня виробничих сил призводить до зміни виробничих
відносин та суспільно –економічних формацій разом з суспільно-політичним ладом (від
низького рівня виробничих сил- первіснообщинний лад, свобода рівність спрямування на
вироблення-капіталізм). Виробничі відносини визначають долю держави та історичний хід. З
капіталістичною еволюцією відбувається відчуження робочої сили від виробничих засобів,
результатів праці. З позицій соціалістичних ліквідовано: приватну власність на виробничі засоби;
людську експлуатацію та присвоєнні результатів чужої праці ; заміна приватної власності на
засоби виробництва державною; результати праці ділитимуться між людьми справедливо.
Діалектичний матеріалізм (матріалістична інтерпритація діалектики Гегеля). Буття визначає
свідомість, матерія завжди перебуває у постійному русі та еволюції, немає Бога, матерія є
вічною та безкінечною, періодично змінюється, фактором розвитку є перетворення людиною
навколишньої дійсності, що супроводжується законами діалектики, тобто єдності та боротьби
протилежностей, і поступовим переходом кількості в якість, заперечення – заперечення.
Концепція людини у Маркса: Фромм показує, як Марксова концепція людини як «видової істоти»,
яка за своєю суттю є соціальною та кооперативною, а не егоїстичною та індивідуалістичною,
сформувала бачення суспільства, заснованого на економічній справедливості та рівності. Є потреба
людини в самоактуалізації, яка може бути задоволена лише через соціальні відносини, засновані
на любові та солідарності. Мета соціалізму- самореалізація людини всередині виробництва і
єднання з природою, розвиток індивіда як особистості. В ході праці людина змінюючи зовнішню
природу змінює і власну внутрішню природу виражає себе. Капіталізм перетворив працю на
примусову, відчужену роботу, і людину - на ущербнущо механічно працює,відчуджується від світу і
людей-заперечує себе і почувається нещасною. Праця має бути вільною творчою, вироби, не
мають бути самоціллю (людина живе не заради вироблення товару). Людина повинна бути сама
собі метою і не може бути засобом досягнення мети та свого індивідуального буття (вища мета не
споживання і володіння, а моральні цінності, принесення користі іншим, свобода- праця з душею,
єдність з природою). Історична доля Марксизму: На думку Фромма зазнала найбільших
спотворень серед усіх філософських шкіл сучасності (хибне розуміння ніби Маркс казав про
прагнення людини до задоволення матеріальних вимог., а насправді від хотів звільнити людину
від економічної залежності і наблизити до природи). Російський варіант марксизму започаткував
Плеханов, втрачається гуманізм, послаблюється діалектика. Ленін частіше спирався на детермінізм
сили (у Маркса детермінізм економіки), вів боротьбу з ідеалізмом. Діалектичний матеріалізм
використовувався для виправдань дій партійного керівництва, правильні політичні рішення вождя
є законом буття-тоталітаризм/квазірелігія, зрост потреб, а висловлення власної думки це виступ
проти народу, пригнічення розвитку творчої думки. Марксизм вплинув на соціалістичні революції,
змінив сучасний капіталізм, пом'якшились умови використання найманої праці, правовий статус
людини., послаблення тотальності відчуження., деякі аспекти соціалізму (право на охорону
здоров'я, безплатну освіту є в посткомуністичних країнах).

26. Некласична філософія ХІХ ст.: опозиція раціоналізму у метафізиці волі А. Шопенгауера. Cвіт
як воля та уявлення.

Сер 19 ст закінчується розвиток капіталізму, соц революції, філософська свідомість набуває

кризового стану, повстає проти раціоналістичних філософських систем, заперечує їхню основу –
розум, існуючі методи пізнання не потрібні для смислу життя людини., відбуваються спроби
створення філософії, яка б виходила із інтересів індивіду. Ірраціоналізм реакція на те, що науковий
підхід не виправдав очікування. Замінити культ загального культом індивідума. Загострюється
проблема людського існування, трагічність, сенс, доля, настрої, переживання. Увага
концентрується на сферах історії та культури. Для класичної західної філософії характерно-
раціоналізм, безмежна віра в розум, мета- досягнення істини, вірного знання, певність що таке
знання реальне. Ірраціоналізм- розум не здатен орієнтувати людей в складних життєвих ситуаціях,
негативне ставлення до розуму (Шиллер, Кєркегор, Ніцше). Шопенгауер показував позаісторичне
розуміння особи, етичний індивідуалізм і обмеження ролі держави. Раціоналізм і воля: Як один із
критиків раціоналізму, Шопенгауер вважав основою життя волюнтаризм, згідно з яким воля постає
основою світу, волюнтаризм протистоїть інтелектуалізму (чи раціоналізму) - ідеалістичним
філософським системам, які вважають основою усього існуючого розум. За Шопенгауером
нав’язуваання волі шкодить, а заперечення волі до життя є шляхом до порятунку від страждань. У
Канта воля є можливістю здійснення етичних принципів, вимогою практичного розуму. У Шеллінга
і Гегеля, Канта воля є розумною за своєю природою, джерелом здійснення морального початку. У
протилежність цьому Шопенгауер, у філософії якого волюнтаризм вперше оформлюється як
самостійний напрямок, дає ірраціоналістичне трактування волі як сліпого, нерозумного,
безцільно діючого початку світу. Воля, як духовний акт завжди є свобідною волею, тобто може
вибирати серед численних мотивів навіть такий мотив, котрий суперечить життєвим потребам
людини. Завдяки цьому людина представляє собою єдину істоту, яка може добровільно діяти
наперекір власним інтересам і, навіть, знищувати себе. Шопенгауер створив метафізику загальної
волі, що виявляється в об'єктивному плані як природа, включаючи і людське тіло, а в плані
суб'єктивному - як свідома воля. Свідомості інтелекту Шопенгауер відводить роль одного з
другорядних виявлень волі. Книга “Світ, як воля і уявлення”. Концепція: на певному ступені
розвитку виникають два різних світи: світ що існує лише в уяві а об’єктивно ні як майя ((природа,
суспільство, культура, історія і наше життя); істинний світ ( це світ невидимої сутності, волі, це
кантівська "річ у собі"). Воля – абсолютне начало всього буття, сила що створює світ і людину
(апріорні форми розсудку), воля створила людський інтелект, вона змушує її жити проти
жалюгідність людського життя. Воля існує як єдина світова воля, у волі немає ні минулого, ні
майбутнього, ні множинності. Воля це хотіння/прагнення, але оскільки у світі сутності крім волі
немає нічого іншого, то в неї немає і об´єкта прагнення, воля спрямована на себе лише "хоче
хотіти". "Світ як уявлення" і "світ як воля" – дві сторони розколотого світу, який у цілому може бути
описаний як страждання. А. Шопенгауер доводив, що будь-яке страждання – "позитивне", а
задоволеність – "негативна". Всі потреби і всі бажання ми відчуваємо лише тоді, коли вони
незадоволені, а стан незадоволеності – це і є страждання, життя є ланцюгом страждань, а
задоволеність тимчасова. Добром люди за традицією називають тимчасову відсутність страждань.
При задоволені всіх її бажань оволодіває нудьга, яка спричинює нове страждання. Припинити
страждання можна лише відмовившись від будь-яких бажань, припинивши існування,
перетворившись в ніщо, досягнувши стану "нірвани". Світові і такій людині краще, за
Шопенгауером, було б зовсім не існувати. Автор терміна "песимізм", людина егоїстична і
жалюгідна, біди в людині, багато людей віддали б перевагу загибелі світу над збереженням
власного життя.

27. Некласична філософія ХІХ ст.: С. К’єркегор про екзистенційний характер філософської істини.

Наприкінці XIX століття у філософії основним предметом дослідження постає особистість, яка
переживає, творить своє життя, стає сама собою, на перший план виходять проблеми існування і
життя людини. Виникає некласичне мислення із новими напрямами та течіями, такими як
волюнтаризм (воля є першоосновою і творцем дійсності, пріорітет волі в діях людини) та
екзистенціалізм (екзистенція це існування, життя або буття). Об’єктивізмові протиставляється
суб’єктивізм, раціоналізмові – ірраціоналізм. Датський релігійний філософ Сьорен К'єркегор.
Керкегор пов’язаний з виникненням діалектичної теології та екзистенціалізму. Особисте життя, і
творчість становить єдине ціле. Керкегор критикував класичну філософію (бо вона не розглядає
реальні проблеми особистості), духівництво, проти ототожнення духовного із логічним мисленням,
одинична людина важливіша за людський рід.

Екзистенціалізм: Лише людина знає про своє існування завдяки мисленню, завдяки цьому
зокрема вона може здійснювати вибір. Екзистенція людини ділиться на 3 стадії (етапи зрілості
духовне і фізичне зростання): естетичну, етичну та релігійну, де перехід однієї в іншу
супроводжується актом внутрішнього вибору, що пов’язаний із питанням про сенс власного
існування. Естетична-гедонізм, пристрасть, мінливість, чуттєвість, життя її визначається лише
категоріями почуттів – приємне й неприємне (закоханість, слабкий відчай, втрата зв’язку з
реальністю). Етична-моральність, свобода вибору, має обов’язок і несе відповідальність за свої
вчинки, вірність, відданість. Людина усвідомлює різницю між добром і злом і робить свідомий
вибір. З’являється певний сенс і спрямованість існування. Пізнання себе як самоаналіз, вибрати
себе. Релігійна- виникає на основі “стрибка” людини у віру і розгортається у взаємовідношенні Я -
Бог. На цьому етапі людина відчуває страх і трепет перед Богом (слухняність). Спочатку релігія
наповнює її відчуттям небезпеки, а тим самим завдає людині страждання, дає тривогу. Основою
релігійної моральності є страждання (зречення земного і віддача і любов до Бога). Але віра
звільняє людину від смерті і страху. Через смирення перед Богом людина стає людиною.Тільки дві
стадії, етична та релігійна, є істинним справжнім існуванням людини, де істинне існування - це
існування людини як індивідуума, коли людина шукає істину через власний досвід свого існування
(для кожного дійсність-власне існування, що є істина вирішує сам суб’єкт- в цьому відмежування
від раціональності і дійсності). Істинна любов можлива лише на релігійній стадії. У К ’єркеґора
істинне розуміння свободи (в розумінні залежності від Бога) в людини з’являється на етичній та
релігійній стадіях існування.

Істинне знання- виходить із суб’єктивності людини, тільки рефлексія окремої людини яка
стосується існування і дає істинне знання, в іншому випадку знання не має жодного суттєвого
значення для екзистенції людини, яка ним володіє (тільки зрозумівши себе зрозуміти інших).
Існування невизначене, нелогічне, мінливе і постійно здійснюється. Важливою ознакою людського
існування є емоційно-вольова властивість: жага, пристрасть, а не мислення. К ’єркегор, який також
виділив два поняття страху — боязнь перед об’єктивними причинами та невизначений страх через
усвідомлення людиною власної свободи. Віра виходить поза межі раціонального пізнання. Кожна
людина у цьому світі була великою своїм особливим чином і кожна відносно величини того, що
вона любила (той, хто любив Бога, став самим великим із усіх-в істинній любові нема страждань).
Супутником істинної любові є віра. Людина, яка не пізнала істинної любові – любові до Бога, не
здатна досягнути своєї цілісності, завершити шлях до самої себе. Віра в Бога передбачає віру в
безмежну можливість, тому що для Бога можливе все. Віра в Бога починається там, де закінчується
віра в розум. Віра не повинна покладатися на розум.

28. Некласична філософія ХІХ ст.: нігілізм Ф. Ніцше (аналіз основних ідей).

Ніцше німецький філософ, представник ірраціоналізму і волюнтаризму. Волюнтаристичні ідеї

Шопенгауера стали одним із джерел філософії Ф. Ніцше. Ніцше виріс в сім’ї протестанського
пастора, з нечуваною різкістю Ніцше заперечував християнство, написав твір «Антихристиянин».
Для Ніцше нігілізм це переконання, що немає абсолютних істин і цінностей, є марність і безглуздя.
Ніцше був за переоцінку цінностей. Нігелізм—зневіра в сенсі життя, песимізм, проти добра і зла,
усталених норм поведінки/моралі, але за ідеал влади. «Воля до влади» Що добре? – Все, що
підвищує в людині почуття влади, волю до влади, саму владу; Що погано? – Все, що відбувається
від слабості; Що є щастя? – Почуття зростаючої влади, почуття протидії, що перемагається.
Християнство- має активне співчуття до всіх невдах і слабких, але в концепції "надлюдини" слабкі
мають згинути. Співчуття діє пригнічувальним чином, втрачається сила. Рушійною силою
християнства є бунт неповноцінних, його почали ще гноблені євреї. Християнство оголошує
поганим такі хороші на думку Ніцше речі, як: гордість, пафос, завоювання, пристрасть, помста, гнів,
чуттєвість, ризик, знання. Ніцше говорить, що християнство прагне упокорити людське серце, але в
дикому є щось чудове. Християнство прагне зруйнувати сильних, перетворити їх горду впевненість
в неспокій та тривогу, доки сильні не загинуть внаслідок надмірної самозневаги і принесення себе
в жертву. Благородна людина як свята це-правлячий аристократ, є втіленням волі до влади. Така
людина здатна на жорстокість, злочин, має почуття обов´язку лише стосовно рівних собі, вона
сприяє талановитим людям але робить це звисока. Ніцше засуджує християнську любов, вона є
результатом страху, сила відкрито показувати презирство. "Благородна" людина, за Ніцше,
повністю позбавлена співчуття, безжалісна, хитра, зла, занята лише власною владою. Християнська
мораль="рабська мораль". Така мораль не виражає необхідні умови для життя народу, вона є
протилежністю життю. Сучасне християнство мало що має з реальною релігією, сказав що Бог
помер. Надлюдина символ стремління людини стати більш буттєво стійкою. Ідея «вічного
повернення людини»-все повторюється. Казав певні непогані висловлювання: «Є два шляхи
позбавити вас від страждання: швидка смерть і тривала любов. Тому, хто бореться з чудовиськами
слід подбати про те, щоб самому не перетворитися на чудовисько. Чим вільніше і сильніше
індивідуум, тим вимогливішою стає його любов. «Возлюби ближнього свого» - це означає
насамперед: «Залиш ближнього свого у спокої!».Насправді Ніцше мав слабкий зв’язок з ідеологією
нацизму. Ніцше був парадоксальним філософом, хотів щоб його розуміли неправильно. Ніцше був
критиком мови, мова надається нам для того, щоби нею танцювати. Пізнання себе передбачає
постійне самоперевершення, вихід за власні межі для того, аби віднайти себе іншого. Ніцше
пропонує уникати догматичних форм що означає постійно змінювати себе. У «Так казав
Заратустра» є історія про 3 перетворення духу, які належить пройти людині: верблюд, лев, дитина.
Верблюд-(багаж-обов’язок-людина сліпо виконує працю, стійкість, незмінність), лев (навпаки
робити щось не тому що мусиш а тому що хочеш), дитина-безпосередність, невимушеність, коли
людина здатна вільно творити нові цінності. Тому Ніцше — супротивник застиглих доктрин. Ніцше-
інтелектуальний провокатор, він писав що покликання жінки -розрада чоловіка, але в житті
підтримував жінок-науковців, в житті був проти антисемітизму, при тому що був критиком
юдейської моралі (що вони як раби що запозичено християнством). У Ніцше є праця «По той бік
добра і зла», добро і зло часто міняються місцями, в Греції добрий аристократ, який здобуває
доблесть і чесноти свої в бою., в християнстві-добрий хто не шкодить, але він теж прагне влади і
хоче її проявити як носій слабких цінностей-нігілізм. Людина живе в трагічному світі, не
розчаровується, вона сприймає цей тягар як певний виклик, на тлі якого вона перевершує себе.
29. Українська соціально-політична і наукова думка ХІХ – першої половини ХХ ст. Формування
української національної ідеї (Т. Шевченко, М. Костомаров, І. Франко, В. Вернадський, Д.
Донцов, В. Липинський, М. Хвильовий – аналіз одного з концептуальних підходів на вибір).

У 19 ст Україна остаточно втратила рештки своєї державної автономії, можливостей проявляти

зовнішню активність, поява інтереус до самоосмислень, власної історії, культури, прояснення
історичного становища України та її етнічних самоідентифікацій. Ідея насильницької народної
революції була популярною у 19 ст, було популярним діяльність Кирило-Мефодієвського
товариства (Костомаров, Шевченко, Куліш). На поч. 20 ст. укр. культура перебувала у стані
бурхливого розвитку. В Україні поширювались ідеї найновітніших концепцій (неокантіанства,
феноменології), виникали нові напрями у гуманітарної думки-європейська філософія, рушійні сили
історії, місце національного у соціумі (короткий період незалежності на поч 20 ст 1 рік). Під час
радянського союзу були утиски в науці, ідея соціалістичного майбутнього, об’єднання слов’ян.
Шевченко звернувся у своїх думках та творчості до пам’яток національної історії, репрезентував
ідею соборності України, єдності усіх її земель всупереч історичній недолі, що роз’єднала різні
частини колись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах. Ідея глибинної спорідненості
людини із природою, народ єдина животворча сила історії та долі, ідея віри у справедливого Бога,
важлива роль у суспільному житті та історії прогресу знань, науки, освіти. В.Вернадський – створив
принципово нове вчення про біосферу її перехід в ноосферу. Вернадський отримав світове
визнання початок нових наукових напрямків в геохімії, біохімії, радіології, екології
(інтернаціоналізацію науки, відповідальність за відкриття). Ноосфера- це нова геологічна оболонка
Землі, яка створена на наукових засадах, людство може стати єдиним в економічному та
інформаційному відношенні, джерела енергії, рівність, безсмертя душі. Донцов-новий націоналізм
воля до влади, українцям бракує інстинкту панування і насильства, влада над людяністю для
перемоги. Липинський, демократ, поляк -відсутність абсолютної монархії чому укр держава не
протрималась, всі постійні мешканці України як громадяни, а Хмельницького сприймав як
монарха. Франко. У своїй соціально-політичній думці Франко перейшов від радикал-соціаліста до
позиції націонал-демократа, що було пов’язано також з переходом української політичної думки
до самостійності. Він вважав що інтелігенція не має бути відчуженою від народу, потрібна спільна
праця що об’єднає. Інтелігенція через духовні цінності (слово-література) має внести в народ
національну ідеологію сформувати українську націю. Поступ прогрес йде поступово, але буває
хвилями, поділ праці є рушійною силою поступу. Людина не може бути щасливою одна, лише у
співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації. Усвідомлення рідної нації потрібне для
розвитку індивіда. Лише „політична самостійність всякого народу” є запорукою вирішення всіх
інших його проблем. При політичній несамостійності нація віддає частину здобутків іншій нації
(економічна неволя, культурний застій). Національний ідеал- ідеал повного (нічим не
обмежуваного/крім правил дружнього життя з сусідами ) життя і розвитку нації. Національної
самостійність забезпечить і соціальну рівність і політичну волю. Без національного ідеалу, укр
тонуть общеросійськім морі, а ті, що лишилися - зневіра і апатія. Національний ідеал повинен не
тільки усвідомлюватися, а й „почуватися серцем”, бути предметом і знання, і віри. Національна
свідомість потрібна для самостійності і розвитку укр народу, розвитку його матеріальної і духовної
культури, соц/політ розвитку. Національна свідомість усвідомлення: етнічної спільності,
національних цінностей+відданість (мова, територія, культура), патріотизм, єдність історичного
досвіду, солідарність). На поч 20 ст були свободолюбиві думки, але ідеал національної
самостійності ще не сформовано., навчитись чути себе українцями без кордонів, відчути себе
частиною України (прийняти порцію національної виключности).

30. Антропологічний ренесанс у філософії ХХ ст. (аналіз концепцій М. Шелера, Х. Плесснера, А.

Гелена, Е. Кассірера та ін. – двох на вибір).

Філософська антропологія - течія сучасної філософської думки, в центрі уваги проблема людини, а
головна ідея - створення інтегральної концепції людини, дізнатись що є людина, яка різниця від
тварин. У противагу раціоналістичним вченням філософська антропологія втягує в сферу
дослідження душевно-духовне життя людини- емоції інстинкти потяги-абсолютизовані перед
розумом, що найчастіше приводить до ірраціоналізму. Пошуки антропологічних основ людської
життєдіяльності, культури, моральності, права, соціальних інститутів. Суспільне життя зводяться до
міжособистісних відносин, заснованих на природних симпатіях людей- "щирі взаємності",
співпереживання. Людина це завжди щось незавершене, не піддається строгому визначенню,
людина самовдосконалюється. Суб’єктивна антропологія- людина творча істота., об’єктивна
антропологія – орієнтація на науку, філософські вчення. Буття світу визначається через людське
буття, а людина як завершення еволюції світу. Показати, як із основної структури людського буття
випливають усі звершення людини: мова, знаряддя, ідеї, релігія, наука, соціальність. Кассінер-
Людина оточує себе світом культури – "символічним універсумом", людина-символічна тварина.
Мова, міф, мистецтво, релігія – частини цього універсума. Людина звернена на себе, живе серед
уявлень, фантазій і мрій, ілюзій, переживань уявного, а не такої фізичної реальності як тварини.

Макс Шелер - основоположник філософської антропології як самостійної дисципліни соціології й

аксіології - вчення про цінності. Шелер рішуче заперечував ідеологію і практику соціалізму
сподіваючись на пробудження почуття моральної цінності у свідомості людей. Любов як прозріння
вищої цінності об'єкта. Любов – вищий прояв людяності і духовності – завжди спрямована не на
саму цінність, а на носія цінності – на особистість. Дуалізм цінностей ідеального і реального
буття/світів в роботі "Місце людини в Космосі" де могутній, але сліпий життєвий прорив і
всепостигаючий, але неспроможний дух виступає як основний принцип людського буття. Шелер
хотів щоб наукове вивчення сфер людського буття об’єдналось в антропології з філософським
розумінням, але цього не сталось, філософська антропологія не стала цілісним вченням про
людину і вилилася в окремі філософсько-антропологічні теорії. Хотів ств цілісне вчення про
людину, яке б об’єднало антропологічні концепції, що існують у європейській культурі : концепція
Адама і єви біблійна та гріхопадіння, греко-античні уявлення самосвідомості (в основі всього
універсума надлюдський розум), ідеї природознавства (людина є результатом еволюції) що
називають теологічною, філософською і природничо-науковою антропологією. Дух-найвищий
принцип який визначає сутність людини її положення в Космосі, людина вільна від вітальної
залежності і відкрита світу (на відміну від тварин). Дух виходить за межі природи, охоплює розум,
споглядання, доброту, любов і тд, він має абсолютні цінності не залежні від часу в історії, ціннісно-
моральне начало. Дух відкривається в любові. Гельмут Плеснер. Людина є завершенням еволюції
органічного світу. Тварина обмежена інстинктами і перебуває сама в собі, людина-ексцентрична,
здатна "виходити із себе" з типової поведінки, діяти нераціонально, непередбачувано, вийти за
мінливість за цей світ. Тварина переживає те, що є в навколишньому світі але не себе, людина
навпаки, здатна до самопереживання, переживає вибір, самоусвідомлення. Живе відрізняється від
неживого тим, що саме визначає свою мету, передбачає саме себе всередині певної межі,
переступаючи через себе ззовні- позиціональність. Плеснер характеризує рослинну, тваринну і
людську організацію позиційно. Людське укорнено поза наявного буття, вона більше ніж природнє
існування (дховність) В людині нема стабільного і певного, є самовідчуження. Центр людини за її
межами.

31. Герменевтика: проблема інтерпретації та розуміння, герменевтичне коло. Герменевтична

філософія як методологія соціогуманітарних наук.

Герменевтика (від Гермеса, посланця богів і того, хто тлумачив їхню волю, красномовство, торгівля)
– вчення про розуміння смислів та інтерпретацію знаків текстів, створення певних правил
тлумачення і способів їх застосування, самого процесу інтерпретації. Науковець який прагне
зрозуміти текст і висловлює своє розуміння у вигляді тексту-інтерпретації, є суб’єктом розуміння,
який має спиратися на знання, досвід. Об’єктами розуміння є тексти. Герменевтика розвивалась
під впливом релігії, як мистецтво тлумачення Біблії. Заснував Фрідріх Шлейєрмахер. За Гадамером,
герменевтика є філософією «тлумачення»: від текстів до людського буття. Проблема інтерпритації:
завдяки герменевтичному трикутнику з'ясовуються взаємовідношення, які існують між автором
тексту, самим текстом і читачем, інтерпретатором. Інтерпретатор має вжитись в нього, намагатись
зрозуміти як текст так і автора/ знайомство з попередньою теорією, брати до уваги його
середовище. На розуміння накладається система цінностей, поглядів інтерпритатора.
Герменевтика і про те, щоб пізнати інших через себе і про самопізнання. Шлейєрмахер ставив
питання яка необхідна умова розуміння? Це схожість і відмінність автора тексту і читача. Якщо
автор і читач абсолютно «споріднені», то герменевтика є зайвою; якщо ж вони абсолютно різні –
герменевтика неможлива, тобто потрібна певні спорідненість і вімінність. Розуміння полягає у
проникненні в мову і душу автора. Граматичний і психологічний методи нерозривно пов’язані.
Розуміння успішне, коли позиції автора і читача «врівноважуються». Читач і в знанні мови
(об’єктивна сторона), і в знанні внутрішнього життя автора (суб’єктивна сторона) повинен
зрівнятися з автором. Основне питання герменевтики: гносеологічний (як можливе розуміння?) та
онтологічний (як влаштоване буття, сутність якого полягає у розумінні?). Герменевтичне коло -
інтерпретації формуються нашими попередніми очікуваннями, а потім ці очікування
переглядаються у світлі нової інформації, цей перегляд тісно пов’язаний з нашими відповідями на
інтерпретації і змінюються наші очікування. У понятті герменевтичного кола виражено особливість
розуміння його циклічного характеру. Для розуміння всього тексту необхідне розуміння його
частини, але розуміння частин неможливе без розуміння цілого. Спочатку дослідник починає з
читання загальних оглядових статей. Дослідник осмислює ці тексти та знаходить інші відповідні
тексти, щоб ідентифікувати та зрозуміти основні ідеї, висновки, та теорії та встановити зв’язки між
ними. Під час цього процесу розвиток розуміння прогресує поступово. Початкові ідеї ставляться під
сумнів, уточнюються та розширюються у світлі того, що вивчається. Герменевтика
соціогуманітарних наук. Розуміння виступає як мовна інтерпретація, а вона, реалізує тексти.
Коментарі до текстів у вигляді не лише з’ясування значення окремих слів, висловів чи фрагментів
тексту, а й осмислення цілого твору. В гуманітарних текстах (об’єктах) є певна суб’єктивність
автора. Аналіз гуманітарних текстів, художньої літератури, релігійних текстів, трактування.
Інтерпретація переважно і є засобом вибору нових перспектив у певній галузі діяльності. В
історичних науках це трактування символів, необхідне зважання при інтерпритації текстів на епоху,
культури звичаї, спосіб життя, щоб правильно зрозуміти. Спонукало до розитку герменевтики те
що гуманітарії були не задоволені тією методологією науки що була в їх час. Тлумачення
соціальних явищ є розкриттям "сенсу" всього того, що пов'язано з діяльністю людини, з його
мотивами і цілями. Згідно герменевтиці, людська і соціальна проблематика не допускає вивчення
природничими методами, оскільки її предмет відмінний від природних об'єктів. В
соціогерменевтиці розуміння є не осягненням істини, а осягненням цінності, яка носить
суб'єктивний характер і стандарти якої міняються від людини до людини, від середовища до
середовища і від суспільства до суспільства.

32. Релігійна філософія ХХ ст.: неотомізм, тейярдизм, сучасний філософський протестантизм,

релігійний персоналізм, російська релігійна філософія (аналіз однієї течії за вибором). Аналіз
однієї з праць на вибір: Г. Марсель. До трагічної мудрості та за її межі...

У 20 ст моральний розвиток не встигає за науково-технічним прогресом, наука не дає цілісний

світогляд. Підвищення рівня життя людей, але падіння духовності, людина як технічний засіб.
Неотомізм. Оновлена філософія Томи Аквінського. Природа людини двоїста (вона має тіло і душу).
За єдність і гармонію душі і тіла, віри і знання. Пізнання має рівні чуттєве (пізнання окремого),
математичного (теоретичне) та метафізичне (сущого). Є онтологічна (відповідність речі задуму
Бога) і логічна (результат пізнання) істини. Людина, пізнаючи матеріальний світ, пізнає його творця
- Бога. Розум вільний у міркуваннях поки не суперечить вірі, наука не розгл світоглядні проблеми.
Через наявність волі і вибору є зло, потрібно приймати такий світ. За привнесення вищих
моральних цінностей у культуру, найвищий розвиток– Град божий. Тейярдизм. Заснував П'єр Тейяр
де Шарден. Ціль узгодити релігійний світогляд з досягненнями сучасної науки, переосмислення
християнського світорозуміння. Теорія розвитку Всесвіту-космогенез, етапи: переджиття
(літосфера), життя (біосфера), мислення (ноосфера) і наджиття (духовна оболонка). Керують
процесами Бог "точка Омега". Історично універсалізація зв'язків між країнами і народами,
матерією і свідомістю до стану "монади". Соціальний прогрес на всезагальній любові,
христогенезу. Союз християнства і гуманізму, містицизму і науки для об’єднання всіх людей,
планетарний оптимізм і мудрість технічного прогресу. Протестантизм. Діалектична теологія.
Негативна, неспівмірність Бога та світу, а через це і неможливість розумового осягнення Бога.
Людина має щиро вірити, Бог сам відкриється коли це доречно, і такі моменти є важливими для
розвитку культури-кайрос. Є розірваність між сутністю та існуванням (їх єдність лише в Бога). Лише
віра підносить людину над рівнем існування. Релігійний персоналізм. Теїстичний напрям, як
своєрідна реакція на деперсоналізацію і дегуманізацію особи в умовах техногенного прогресу,
людина як першоелемент буття з волею і свідомістю, антропоцентризм. Загальне - творчість Бога,
конкретні речі - творчість людини., матеріальне має значення лише тоді, коли входить у досвід
особи, пізнання завдяки оцінці, за перетворенням особи настає перетворення суспільства, людина
шукає себе, критичність до себе. Деміфологізація, , віра робить існування людини справжнім без
тривог. Російська релігійна філософія. М. Бердяєв, Достоєвський, Федоров. Вирішення проблем
філософії з точки зору східного православного світогляду. Космізм, що спиралася на теологію,
завдяки пізнанню, досвіду і праці (науці і техніці) людина здатна стати безсмертною, смерть-
основне зло, треба воскресіння, проти насильства, релігія на моральних мотивах, віра в себе.
Філософія всеєдності матеріального і ідеального, боголюдський союз, подолання егоїзму,
створення царства Божого, при цьому матерія теж прекрасна. До трагічної мудрості та за її межі.
Марсель екзистенціаліст, вважав 20 ст -століттям незабезпеченості, через вихід з під контролю
науково-технічного прогресу. Наука не може дати людині сенс, не сриятиме згоді, щастю. Людина
сильно самонадіяна (практичний антропоцентризм) що зможе на все вплинути, змінити природу,
гординя. Єдина мудрість яка існує в столітті незабезпеченості «трагічна» (зациклена на
матеріальних цінностях). Це більше наукове пізнання ніж мудрість, або коли людина стає
експертом і виконує справу в якій компетентна., вона не бачить що суть життя в духовному. В будь-
якій трагічній мудрості є передчуття Бога і світла. Вихід за межі деструктивності трагічної мудрості
для Марселя означає вихід за межі протиставлення буття і сущого (відкритість світу і вихід з Его -
сенс екзистенції). Істина мудрість в пошуку зв’язку з буттям і Богом, відмови від Его, єдність з
природою, людьми. Втекти від прогресу неможливо, але можна навчитись жити за таких умов.

33. Людське існування як фундаментальна проблема екзистенціальної філософії: основні

представники, школи, проблеми, категоріальний апарат. Аналіз однієї з праць (на вибір): Ж.-П.
Сартр «Екзистенціалізм – це гуманізм»; А. Камю «Міф про Сізіфа».

Екзистенціалізм або філософія існування – ірраціоналістичний напрямок Зх філософії, виник на поч

20 ст у відповідь на кризу раціоналізму просвітництва. Джерела екзистенціалізму у вченні Сьорена
K'єpкeгopa. Характеризується відсутністю одностайної думки. Екзистенціолізм прагнув зрозуміти
поведінку людини/емоції в жорстоких, граничних ситуаціях (війна втрата гуманізму)..
Екзистенціалізм є: релігійний (Марсель,Ясперс) та атеїстичний (Хайдеггер,Сартр,Камю).
Екзистенціалізм побудований на поглядах феноменології- реальність доступна людям лише через
свідомість, сприйняття людиною. Категорії: екзистенція (існування)- ірраціональне неповторне
індивідуальне існування, суб'єктивні переживання людини Проблеми: як знайти себе, сенс буття,
провина та відповідальність, рішення та вибір, ставлення до смерті (не надто цікавили проблеми
моралі,релігії), унікальність людини. Історія Європи XX ст. показала нестійкість, кінечність
людського існування. Рух людини до смерті, буття в страху підштовхує людину або до втечі від себе
або до самопізнання, за М. Хайдеггером. Людина прагне позбутися страху, втекти від самої себе.
Сенс життя у волі і відповідальності. Спочатку людина думає і живе, а потім визнає себе, творить
себе. Буття людини – це драма, оточуючий світ абсурдний, людина одинока в почуттях.
Характеризуючи людину, екзистенціалізм ігнорує соціальне середовище, в якому людина живе,
конфлікт особистості і суспільства. Науково-техн прогрес поглинає особистість, песимізм, втеча в
себе. Сартр -французький екзистенціалізм, сенс людського буття в свободі, біологічно люди
подібні, але відрізняється в цілях, задумах, людина здатна обирати, долати ситуації. Нема Бога,
людина спочатку існує, а потім себе створює і людство. З свободою людина відчуває тягар
відповідальності, страх. Ясперс – німецький екзистенціалізм, важливо навчитися бути собою,
досягти свободи. Людина покинула світ природи заради техніки і прагне жити в натовпі, жити "як
всі", у такій масі вона не може знайти опору для себе, втрачає себе і свободу, потрібно звернутись
до індивідуальності, опору можна знайти під час кризових ситуацій (потрясіння) або в філософії.
Повне розмежування світу об'єктивного й суб'єктивного неможливе, наука не здатна пізнати буття
вона зациклена на об’єктивності, людина має в собі непізнане. Камю- головне питання філософії —
чи варте життя того, аби його жити (вибір між життям і самогубством). Людина не задумується над
сенсом життя, але коли подумає виникає абсурд, розуміє що сенсу нема, спочатку може бути
відчай, нудьга, але потім розуміння що раціонального сенсу ніколи не було, а люди його самі
придумали. Можна прийняти життя як є, нема єдиного критерію оцінки правильності вибору. Ми
маємо створювати власні цінності і сенси в житті, відкидається один глобальний сенс людського
існування.1 визнати що життя абсурдне 2 бунт проти абсурду. Самогубство це примирення з
абсурдністю життя. Камю Міф про Сізіфа. Дарма шукати правди в Всесвіті байдужому і без сенсу.
Без відчаю кожен раз Сізіф спускався з гори для того щоб підняти камінь, так само людина
переживає в житті труднощі (безкінечно робити роботу що не має сенсу). Ми надаємо речам
значення і цінність. Сізіф «герой абсурду»- в муках має жагу до життя. Коли камінь падає до
підніжжя Сізіф впевненим кроком спускається вниз до страждань (час щоб перевести дух),
піднімається над долею, це може бути не тільки стражданням а й утіхою, він має відповідальність.
Люди так само безглуздо часто працюють, але відчувають трагізм лише коли це усвідомлюють.
Сізіф сам котить свій камінь, він раз за разом досягає вершини гори й тому щасливий «абсурдна
перемога», щастя і абсурд нерозлучні, доля Сізіфа належить йому, його валун. Сізіф у вічному русі,
«вища вірність», все нормально, Всесвіт не здається жалюгідним, Сізіф може бути щасливим.

34. «Постмодерністський поворот» в культурі ХХ ст. Характеристика культури премодерну –

модерну – постмодерну. Філософський постмодернізм (Ж. Дерріда, Ж. Дельоз, Ж.-Ф. Ліотар, М.
Фуко).

Постмодернізм -культура постіндустріального, інформаційного суспільства, втрата єдиного центру,

опори. Передумови: розчарування в ідеалах модернізму, цінностях, можливостях \ прогресу,
критика науки. Характерні риси: Плюралізм-поліцентризм, неоднозначність, акцент на процес
створення, байдужість до змісту, рівноцінність, копії важливіші від оригіналу, поліфонічність
культур, децентрація, нема єдиного вірного знання, антиутопія, ідеології розмиті, гіпертрофія
засобів і атрофія цілей, неофаталізм (випадковість), більше естетика, агностицизм, відчуженість,
самотність, катастрофа традиційних цінностей. Постмодерністи не вирішують питання буття, мета
зробити життя простішим (відмовитись від старих ідеалів не створюючи нових). Культура
премодерн: епоха релігії (до 17 ст) світ розумно влаштований і впорядкований завдяки Богу,
пізнання раціональне не дає пізнання істини вона трансцендентна. Дослідження буття, пошук
ідеалів, вища воля божественна,. Модерн: епоха науки (18-19ст), людина виражає себе.
Впорядкована структура світу закладена в ньому, світ побудований випадковістю. Можна
раціонально пізнати світ, доступний досвіду. Істинне знання -співпадіння уявлень з самим
предметом. Механістичне сприйняття світу, утопія, деталі, символізм і конструктивізм, орнамент,
симетрія, авангардизм (руйнування традиційних художніх законів), парадокс, антропоцентризм.
Постмодерн: епоха ніщо (20-21 ст) є об’єктивне влаштування світу, знання-як межа ряду
інтерпретацій залежно від властивостей предмета в яких ми зацікавлені (мовні ігри) або як
наближення до реальності., абсурд, індивідуалізм, колаж, контемпорарі, використання
промислових матеріалів і поп-культури, скепсис наукової систематизації, філософія як
розмова/комунікація не пошук істини, масова культура, реклама, театралізація. Жак Дерріда
ключові поняття: деконструкція (відмова від старого, ств нового за рахунок старого) і децентрація
(розсіювання стійких сенсів явища). Деконструкція дозволяє різні інтерпритації істини.
Радикальний сумнів і відмова від колишньої філософської традиції. В традиційних напрямах
філософія має установки ОНТО-ТЕО-ТЕЛЕО-ФАЛЛО-ФОНО-ЛОГО-ЦЕНТРИЗМ: онто- побуд зрозумілої
картини світу.,тео-детермінізм, телео-доцільність.,фалло-маскуліність., фоно- на звучання
голосу.,лого-акцент на тексті. М Фуко застосував принципи «постструктуралізму» до дослідження
поширення знань. Він розглядає дискурс (міркування) як тип мислення—в різних епохах різні
погляди можуть бути на одне і те ж явище (різні дискурси). Дійсність не пояснюється, а
конструюється або реконструюється як проєкт (діалогічність). Відмова від строгих теорій,
невизначеність і фрагментарність концептуальних положень. «Епістема» -сукупність відносин, які
що об’єднують дискурсивні практики у конкретних контекстах. Ж. Дельоз ств термінологію
"варварські слова", для введення нових значень. Описує людину як машину і органи як машини,
при цьому в них є говоріння, слухання. Між бажаючими машинами і тілом без органів
розгорається конфлікт, бо бажанням є і бажання жити та створювати і бажання смерті, зупинки (як
тіло без органів). Бажання як і всяке виробництво, народжує глибинні зв'язки індивіда з природою
і суспільством, створює і самого індивіда. Лібідо - це енергія бажаючих машин. Людина і природа
нероздільні як тіло і органи. Ж. Ліотар. Відмова від метанаративів (символів/понять що
уособлюють ідеї людства-християнства і тд), поява великої к-ті мікронаративів (малих ідей). Криза
ідеї свободи,гуманізму і прогресу. Вихід-відмова від пріоритетності пояснень, плюралізм знання і
вільний доступ. Ліотар критикує постмодернізм що наближений до масової культури. Постсучасне
знання орієнтоване на розбіжності, можливість мовних ігор -різні значення залежно від контексту
(діалог між представниками різних мікронаративів). Нема універсальної мови, раціональності.

35. «Комунікативний поворот» у сучасній культурі та філософії: проблеми, основні поняття,

етапи розвитку, представники. Аналіз проблематики однієї з праць К.-О. Апеля, М. Бубера, Ю.
Габермаса, О. Гьоффе, К. Ясперса та ін. за працею Л.А. Ситниченко.Першоджерела
комунікативної філософії. – К., 1996.

У час постмодерну філософія-як комунікація і інтерпретація. Комунікативна філософія – предмет і

метод дослідження повсякденне мовленнєве спілкування між людьми. Від філософії свідомості до
філософії комунікації. Проблеми: досл умов взаємодії між людьми, норм комунікації, спільна мова,
етика комунікації, інтерсубєктивні структури. Витоки комунікативної філософії - філософія
Вітгенштейна - прояснення значень слів та висловлювань. Поняття: Комунікація - це спілкування, з
допомогою якого "Я" визначає себе в іншому, обмін інформації. Для встановлення комунікації
оголошується дискусія об’єднує людей різне. Дискурс (роздуми) – практика комунікативних
взаємин для досягнення згоди. Комунікативна раціональність - комунікаційна дія оріентована на
порозуміння. Комунікативна спільнота. Інтерсуб'єктивність (міжлюдськість). Мета і стратегія
комунікації: консенсус, об’єднання людей, взаємодія, поширення інформації, протистояння
загрозам інформації, розв’язок конфліктів, розвиток людей, передача цінностей, підвищення якості
життя (торгівля), збагачення культур., але єднання не завжди відбувається/витіснення чи
доведення чогось (війна). Представники: Апель-людина приречена на інтерсуб’єктивне
спілкування. Істинне твердження тоді коли заперечення не можна довести. В дискурсі потрібна
аргументація. В повсякденному спілкуванні «принцип розумної згоди» коли інтереси збігаються,
люди мають діяти так, щоб забезпечити виживання людського роду. Хотів ств універсальну етику,
перевага дискурсивно-комунікативному підходу. Хабермас-комунікативна дія - головна в усіх
видах соц.взаємодії, потребує порозуміння учасників, виступає проти маніпуляції думкою в
засобах масової інформації. Небезпека масової комунікації у перетворенні критичного сприйняття
на споживання, людина перестає мислити, ставити запитання, стверджувати свою точку зору.
Головний метод комунікації - мова. Існує 2 форми: 1) комунікативна дія і 2)дискурс. Губерс кожна
людина, яка перебуває у спілкуванні, відноситься до іншої людини не як до об'єкта, а як до свого
супутника, на першому місці суб’єктивно - суб'єктні відносини. Карл Ясперс КОМУНІКАЦІЯ.
Комунікація пропонує контакт. В ході дискусії виявляється індивідуальність, люди неповторні.
Екзистенція проявляється лише в комунікації – співпраця (тісний зв’язок буття різних людей,
щирість, любов). Комунікація щоб дізнатися про моє буття серед інших людей. Рівні комунікації: 1
Наївне буття (всі мислять приблизно однаково, не задумується). Людина не перебуває в процесі
комунікації, тому що вона ще не є свідомою особистістю. 2 Своя думка (протиставлення себе
іншим, стає можливим використання інш людей як речей-для досягнення моєї мети, логічне
мислення/незалежність). Самостійні індивіди можуть порозумітись між собою через спільні
погляди на загальне. 3 Я як особистість (універсальна раціональність екзистенція). Спільнота,
згуртована ідеєю чогось цілого, — цієї держави, університету і тд приводить до змістовної
комунікації. Невидиме на рівні об'єктивної комунікації з'ясовується на рівні екзистенції, через
осягнення сутності людини. Рефлексія починається з відчуття недостатності комунікації.
Самосвідомість пов'язана зі свідомістю інших людей не може набуватись без них, мова існує в
зверненні до інших, людина в причетності до традицій. Екзистенційна справжня комунікація між
зрілими особистостями де люди приймають унікальність іншого. В пошуках себе людина
звертається до інших, сама людина не відшукає істину, бо вона є істиною і для інших, звіритись.,
любити інших., одна людина-спустошена. Я не можу стати собою, коли цього не хоче інша людина;
я не можу бути вільним, коли інший не вільний. Комунікація передбачає самостійність людей і не
втрату себе в іншому, відвертість.

36. Українська релігійно-філософська думка ХІХ-ХХст. (П. Юркевич, В. Соловйов, М. Бердяєв, Л.

Шестов, І. Ільїн – аналіз двох вчень за вибором)

Сформувалась під впливом ідеалістичних Європейських течій. Вважається, що розум сам по собі не
може встановити що є Бог. Віра, ідея Бога як абсолютного буття, розумного й морального
першоначала світу виражає фундаментальну потребу й установку людини, дає їй правильну
орієнтацію. У Києві було релігійно-філософське товариство.

Юркевич. Релігійна філософія П. Юркевича спрямована на вивчення проблем людини, її

внутрішнього світу, моральних принципів. У ній долаються протиріччя між науковим знанням і
релігійним одкровенням.Філософсько-антропологічна концепція про серце як основу фізичного та
духовного життя людини, погляд на людину як на індивідуальність. Серце- центр духовного життя
людини; усіх пізнавальних дій душі, морального життя людини. Виступав проти раціоналістичних
спроб звести духовний світ до мислення. Спочатку серце потім мислення. Сама істина стає нашим
благом, нашим внутрішнім скарбом лише тоді, коли вона лягає нам на серце. З усього цього
Юркевич робить 2 важливі для «філософії серця» висновки: 1) серце може виражати й досить
своєрідно розуміти душевні стани, котрі за своєю духовністю недоступні абстрактному знанню
розуму; 2) абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, відкривається
не в голові, а в серці. Духовне життя вникає раніше за розум, котрий є вершиною, а не коренем
духовного життя людини. Дух визначає буття. Пізнання уривчате і неповне, ми не можемо пізнати
світ як єдність. П. Юркевич, спираючись на ідеї Біблії розробив своє філософсько-антропологічне
вчення. До основних принципів православної антропології мислителя належать такі: 1) людина не
є продуктом еволюції тваринного світу, а створена Богом як окрема і індивідуальна особистість»; 2)
сутність людини – наявність в неї духу, а не наявність уяви, розуму, волі; 3) кожна людина є
індивідуально неповторною, її душа; 4) свобода – це здатність людини як духовної істоти піднятись
вище причинно-наслідкових зв’язків, протистояти інстинктам, робити моральний вибір; 5) людина,
будучи духовною і вільною істотою, є відповідальною за кожну свою думку і вчинок; 6) людина
покликана переносити свій духовний стан у зовнішній світ– «установлення миру, загальної приязні
та братерства між людьми». У філософії релігії П. Юркевича серце є природною основою
релігійності людини, джерелом релігійної віри. Важливе значення християнської моралі для
потреб практичної філософії. У своїй творчості мислитель виразив ідеал зовнішньої і внутрішньої
гармонії, проголосив рівновагу «голови» і серця, розуму і віри що стало запорукою моральної
цілісності особистості. Визнає необхідність підпорядкування розуму, серця і волі найвищій ідеї
добра, гуманізація.
Бердяєв. Н. А. Бердяєв оцінював XX в. як епоху болючою рефлексії, вічного сумніву, наука-
прикриття нерішучості, безвір’я. Релігія, як вважає Бердяєв, може обійтися без філософії, але
філософія не може обійтися без релігії. Тільки релігійно досяжний універсальний синтез і
всеєдність. Проблеми реальності, свободи і особистості можуть бути поставлені і істинно вирішені
лише для посвячених у таємниці християнства, лише в акті віри. Істина досягається зусиллям волі і
цілісним духом, а не одним пізнанням. Християнські догмати - не інтелектуальне теорії, не
метафоричні вчення, а факти, бачення, живий досвід. Відкидання схоластичного богослов'я, яке
оцінюється як роз'єднання з таємницями релігійного життя, бо воно засноване на абстрактному
мисленні. Індивідуальний розум та зусилля не можуть відкрити універсальної істини. Лише
церковній філософії доступні питання свободи і зла, особистості і світового сенсу, реалізму.
Одкровення для філософського пізнання є досвід і факт.

37. Онтологія як вчення про буття. Проблема буття і ніщо. Принцип тотожності мислення і буття.
Буття і сенс.

Онтологія є розділом метафізики як вчення про засади буття, пізнання та ціннісного відношення
людини до світу. Питання: походження світу, інші світи, чи є свобода, як довго світ є, чи об’єктивна
реальність, розуміння буття і співвідношення з свідомістю. Категорії: буття, субстанція, матерія,
простір, час. Буття позначає об'єктивну реальність, незалежно від свідомості, волі людини,
підстави буття як матеріальні/ ідеальні. Історично. 1 концепція буття -досократики у 6-5ст. до н. е.,
Парменід, Зенон- елейці -розглядали буття як незмінне, нерухоме, а інші як те, що рухається,
розвивається (Геракліт, вогонь першооснова). Уже в античній філософії розрізняється буття і
небуття. Істинним буттям Платон вважає світ ідей, а не світ чуттєвих речей. Поняття матерії-
позначає небуття, ніщо. Для Арістотеля форма – невід´ємна характеристика буття. У середні віки
філософія розрізняє істинне буття божественне і неістинне-створене. В епоху Відродження - культ
матеріального буття, природи розвиток науки, природа це механізм, який діє сам по собі. Для
Нового часу (17-18 ст) буття розглядається як реальність, що освоюється людиною в її діяльності,
буття як об´єкт, що протистоїть суб´єкту. Поняття буття є світом природних тіл, а духовний світ
статусом буття не володіє, виключення свідомості з буття. Поряд виникає визначення буття на
основі гносеологічного аналізу свідомості метафізики Р. Декарта є "мислю, отже існую". У Канта
буття є складовою речі. Гегель зводить людське духовне буття до логічної думки. У 20 стсприйняття
буття стало суб´єктивним, залежати від внутрішньої установки людини на пошуки безумовного
буття. Екзистенціалісти стверджують: Бог – не поза людиною, а в ній. Тотожність мислення і буття.
Співвідношення буття і мислення є таким конкретного предмета і думки про цей предмет.
Мислення і буття, за Парменідом, співпадають, тому вони - одне й те ж / як думка про предмет і
предмет думки. Буття завжди є воно стає доступним нашому мисленню внаслідок розумових
зусиль. Якщо визнати небуття, то воно існує, тоді воно тотожне буттю-суперечність, якщо небуття
не існує як мислити те чого нема. Істинне буття у Платона співпадає з істинним знанням. За
Арістотелем є потенційне буття і реальне буття -буття чогось, тобто конкретних предметів.
Арістотель каже про неможливість одночасної наявності і відсутності предмета. Гегель. Мислення,
за Гегелем – це не тільки суб`єктивна, людська діяльність, але і незалежна від людини об`єктивна
сутність, першооснова всього існуючого. Мислення, “відчужує” своє буття у виді матерії, природи,
що є “інобуттям” цього об`єктивно існуючого мислення- абсолютною ідеєю. З цього погляду розум
– не специфічна особливість людини, а першооснова світу, світ логічний і розвивається за законом
властивим мисленню, розуму. Мислення і розум - незалежна від людини абсолютна сутність
природи. Коли буття абстрактне і себе не пізнало через абсолютний дух, коли нема розвитку то це
ніщо. Буття усвідомлюється коли є досвід ніщо, для людини, з нічого вийти до абсолюту
наповненості. Гайдегер- буття присутність, ніщо- відсутність. Для наук для сущого буття є нічим.
Екзистенціалістською є теза марсизму: „Буття визначає свідомість” (тобто свідомість людини
формується під впливом класових, обставин). Сенс людського буття: людина є нереалізованою за
життя в історичному сенсі., ціллю є самореалізуватись, внесок в історію. Сенсом можуть бути
нащадки, присвятити себе науці, громадські рухи, страждання, відсутність сенсу,
духовний/кар’єрний зріст, щастя, реалізація моральних принципів, повнота буття-зв’язок з Богом.
Для Сократа сенс людського життя в філософствуванні, у постійному самопізнанні. Для Платона
щастя можливе лише в потойбічному світі, епікурейці-мета життя- позбавлення від страждань.
Августин- пізнання сенсу життя є божественне одкровення. Шопенгауер- життя є проявом Світовий
волі, люди як жертва випадку. Сартр-життя абсурд. Прагматичний підхід- створення цілей для чого
жити, сенс життя через досвід.

38. Історичні типи метафізики та онтології. Основні поняття метафізики. Постметафізичне

мислення.

Онтологія-вчення про буття (фундаментальні проблеми існування). Буття- те що реально

існує, ,уявне, спосіб існування людини. Типи онтології: матеріалізм, ідеалізм, монізм, дуалізм (дві
субстанції: духовна і тілесна, плюралізм (існуюче з множин, Ляйбніц-монади). Термін онтологія
запровадив німецький філософ Гокленіус, вивчав онтологію Вольф у 17 ст. Але онтологічні питання
були ще в Арістотеля, Парменіда як метафізика. Метафізика має на увазі переважно позаречовість
(за межі сущого), а онтологія каже про речовість. Онтологія вивчає буття як суще, а метафізика —
основні умови буття. Метафізика- галузь філософії що досліджує граничні й
надчуттєві/позадосвідні принципи, причини та засади буття,початок буття . Таку назву дав працям
Арістотеля його учень. Основними категоріями метафізики і онтології є: буття, небуття, суще,
субстанція, екзистенція, аксциденція- властивість речі змінюватись, атрибути (розмір, форма),
модуси, есенція (сутність речі). Центральні проблеми: єдності і множинності, субстанції, матерії і
духу, ієрархії буттєвих форм, можливості і дійсності, випадковості і необхідності, причинності,
цілеспрямованості буття, першої причини виникнення світу, свободи волі).

Історичні типи онтології:

- античний - пошук першопочатків матеріальних або ідеальних., кінцевої мети усього.

- середньовічний –метафізика як онто-теологія, наука про абсолютне буття, Бога і понадприродне,

суще; Онтологія, описує суще в проявах пов’язана з метафізикою, що описує нескінченну
субстанцію.

- нового часу - Вчення про способи отримання наукового знання. Відбувається розподіл філософії
на вчення про Бога, природу і людину. Метафізика стає не просто вченням про буття, а
формальним вченням про першопринципи, тобто вступом до основних понять, категорій.

-просвітництво/новий час - Вольф розглядає метафізику як теоретичну філософію на противагу

етиці як практичній філософії. Метафізику поділяє на загальну (онтологію вчення про буття) та
спеціальну, що у свою чергу ділиться на космологію (вчення про світ), психологію (вчення про
душу) та теологію (вчення про Бога). „Онтологічний поворот” у філософії ХХ ст., онтологія як
осмислення існування людини в універсумі. У 19-20 ст. поширюється критика метафізики з боку
позитивістів і марксистів (спекулятивна, емпірично непідтверджувана., стала /антидіалектична).

Постметафізичне мислення поч з критики ідеалізму Гегеля (переваги загального над особливим,
мінливим). Маркс-дух укорінений в матеріальному виробництві. Основний напрям проти
фундаменталістської манери мислення філософії суб’єкта. Метафізична всезагальність перейшла в
трансцендентальну суб’єктивність. Післягегелівське мислення звільняється від метафізичного
концепту розуму, філософії свідомості. Тобто критика філософії свідомості прокладає шлях до
постметафізичного мислення. Відбувається лінгвістичний поворот-перехід від філософії свідомості
до філософії мови/некласичної філософії, філософія виводиться з кола рухів між ідеалізмом і
матеріалізмом і наближається до проблеми індивідуальності. Реформування мови відповідно до
законів логіки. Лінгвістичний поворот знайшов вираження в лінґвістичній філософії Віттґенштайна,
феноменології Гуссерля, фундаментальної онтології Гайдеґґера, неопозитивізмі. Сучасне
аналітичне мислення спирається на науку, раціоналізм-релятивізм (відносність раціонального
мислення залежно від контексту /мовної гри).

39. Філософія і наука. Історичні форми взаємодії та протистояння. Онтологія, картина світу,
наукова картину світу.

Філософія є теоретичною формою суспільної свідомості, в якому "картина світу" є лише моментом,
який виражає відношення людини до світу, ціннісні форми. Предмет -фундаментальний, загальне
буття, сенс буття. Для філософії характерно критичність, динамічність думки. Філософія на відміну
від науки не має прогресу і часто виходить за межі експерименту, має багато істин, залучена в сам
процес пізнання. Філософіські твердження логічні але їх не можна перевірити на основі досвіду/ є
парадокси/не обов’язково вирішує проблеми. Філософія-наука яка себе шукає, її об’єкт не
визначений. Наука Наука є більш прикланою сферою (застосування результатів у промисловості), і
теоретичною в обмежених концептах. Формує картину світу, яка є зведенням даних про світ, без
людини переважно (об’єктивна природа). Наука здійснює нові відкриття в пізнанні дійсності,
важлива верифікованість. Не вся грунтується на фактах, в основі математики, лежать аксіоми
(істинність котрих неможливо довести), наука як незавершениий процес. Наукова істина- точність
та підпорядкування 2 критерію достовірності: раціональної дедукції та чуттєвого підтвердження.
Важливість філософії для науки: Наука потребує філософського усвідомлення дійсності. Філософія
виступає як методологічна основа наукового пізнання. Науковці фізики і математики обмежують
виділяють певні сторони Універсуму і в межах них розбирають проблеми, але комплексний погляд
і роздуми справа філософів. Наукова філософія: (гносеологія). В 19 ст майже вся філософія
зведена до гносеології, наука досягла розвитку (класична масова наука), праці Ньютона і тд і
відбулась властива зрілості науки криза принципів, щоб їх передивитись треба вийти за межі
фізики, зайнятись філософією науки. Предметом філософії науки є загальні закономірності і
тенденції наукового пізнання. Головна задача наукової філософії, на думку Гуссерля, полягає в
тому, щоб побудувати теорію наукового знання. Позитивізм 19 ст -єдине джерело знання-
конкретні частки науки, проти філософії як метафізики (філософія не має судити про буття/те що не
підтв досвідом). Позитивісти, лінгвістичний поворот- треба опиратись на наукове знання. Історичні
форми взаємодії. У філософії всі науки беруть свій початок. Школа Піфагора 6 ст до н е мала риси
як філософії так і науки (метафізична математика і космологія що потім дає початок фізиці і
геометрії-теорема Піфагора). Формування науки в завершилося лише на межі Ренесансу і
Просвітництва. Філософи Бекон і Декарт розробляли методичні підходи для науки емпіричний
(експериментальний) і раціоналістичний. Явне розділення науки і філософії стало в 16-17 ст
(логіка). Розділення і поява вужчих галузей наук, знання вже не такі всезагальні, а конкретизовані.
На думку Ортеги Гассета філософія це більше ніж наука. Кант розглядав чи можливе чисте
позадосвідне знання і науки. Сама по собі річ є не такою якою ми її сприймаємо. Пізнання не знає
межі, не треба переоцінювати можливостей науки. Наука володіє "позитивним" критерієм істини,
це практика. Є сфери які наука не вивчає- поведінки людини, її свобода. Картина світу (20ст):
складова світогляду, система образів об'єктивної реальності, що існує в суспільній свідомості, ств в
ході практичної діяльності, різний в різні епохи, постійно змінюється, об’єдн в єдину систему.
Віттгенштейн картина світу це виділення з пізнання певних вспектів залежно від предмету
розгляду, що спрощує й схематизує дійсність. Образ об'єктивних речей та явищ світу поєднується з
культурними значеннями (формується за допомогою різних типів людського пізнання, зокрема
буденного, художнього та наукового). Впливає на комунікацію, поведінку. Наукова картина-
система наукових принципів створена вченими в ході досліджень, змінюватись з розвитком науки
(Ньютонівська революція, Енштейн відкриття). Система уявлень людей про властивості і
закономірності дійсності (реально існуючого світу), побудована в результаті узагальнення та
синтезу наукових понять і принципів (хімічна/біологічна картина світу).

40. Свідомість як онтологічна проблема. Матерія і свідомість. Соціальна онтологія свідомості

(Г.В.Ф. Гегель, К. Маркс, М. Вебер, Д. Лукач)

Проблема свідомості буття – це проблема існування й сутності духовної субстанції. Свідомість

відрізняється від матерії, вона непредметна є компонентом сприйняття і пов’язує наші відчуття і
думки. Свідомість схематизує дійсність., відображає світ не в чуттєво-наочних, а в ідеальних
образах- ідеальне характеризує насамперед гносеологічне ставлення свідомості до буття. Ідеальні
образи, які відтворюють властивості реальних об’єктів в думках, самі цих властивостей не мають, ні
розміру ні об’єму. Ідеальне – це те, що існує і водночас не існує. Його немає як особливої
субстанції, що існує поряд із матерією, але воно є як суб’єктивна реальність, злежить від самої
людини, його досвіду, емоцій, не існує без свого носія. Для процесу мислення потрібна мова
(мислити поняттями). Якщо розглядати свідомість як усвідомлене буття, а буття реальне життя-то
буття визначає свідомість. Матерія і свідомість.Спочатку грецька філософська думка не було
протилежності «ідеального» чуттєво-предметному матеріальному. З часом душа розгляд як
нематеріальна субстанція, здатна самостійно існувати, безсмертна і вічна (у філософії Сократа та
Платона-буття існує незалежно від свідомості). Ідеалістичні погляди - свідомість – первинна,
матерія – вторинна. Об’єктивний ідеалізм -свідомість, яка існує незалежно від світу, поза світом, не
стосується мозку. Теологічні погляди-свідомість людини є Божим даром. З точки зору дуалістів,
матерія та свідомість – самостійні, рівноцінні начала (незалежні, вічні). Декарт- в основі світу
лежать дві субстанції: духовна (мисляча) та тілесна (протяжна)-від мислення до існування., Кант.,
Тейяр де Шарден. 19 ст- поширення вульгарноматеріалістичної точка зору на свідомість., умови
безпосередньо визначають спосіб мислення людини (хотіли звести свідомість до матерії).
Електрофізіологія- думка є просто електромагнітними коливаннями, які випромінює мозок (однак
думки не матерія, зміст думок по хвилям не читається). Механістично тлумачив свідомість і такий
напрям, як гілозоїзм, Дені Дідро- носієм свідомості може бути тільки матерія, як її властивість.
Діалектичний матеріалізм- свідомість є похідною від матерії (свідомість як продукт закономірного
історичного розвитку матерії, суб’єктивний образ об’єктивного світу для людської діяльності). У
межах феноменології свідомість розглядається як специфічний регіон буття, котрий не можна
зводити до предметних відносин. Сучасний матеріалістичний підхід- матерія в процесі розвитку за
певних обставин породжує розум (відображення-властивість реагувати на дію чогось). Люди
спочатку у свідомості конструюють ідеї а потім їх реалізовують у практичний діяльності.
Феноменологія- світ сприймається як явище людської свідомості. Свідомість може існувати у
формі індивідуальної свідомості, суспільної свідомості. Гегель Свідомість як першопричина і
сутність світу, є субстанцією буття. Свідомість розвивається у напрямку самоусвідомлення
абсолютного духу. Мистецтво, релігія, філософія-як розвиток свідомості. Маркс- матерія у своєму
постійному русі та розвитку створила свідомість. Сутність і зміст свідомості визначається
суспільним буттям людей, тими соціально – економічними умовами, в яких вони живуть. Зміна
матеріального виробництва-спричиняє розвиток суспільної свідомості. Вебер -протестантська
етика і капіталізм. Свідомість результат досвіду, сприйняття людиною світу. Суспільна свідомість є
похідною свідомості індивідуальної. Перехід до протентастизму -розвиток свідомості і
матеріальної культури. Лукач-соціальна онтологія, свідомість як соціальний феномен, продукт
історії. Свідомість має об’єктивний і суб’єктивний аспект. Класова свідомість- раціонально
адекватна реакція, «усвідомлений сенс історичного становища класу. Уречовлення-сенс людської
діяльності, продукт економічних відносин.

41. Свідомість як проблема феноменології. Феноменологія свідомості. Концептуальні та

методологічні засади соціо-гуманітарних наук та філософії культури.

Феноменологія виникла в (др пол 19-поч 20ст). Феноменологія (феномен- «явища, які осягаються
чуттєво»— напрям філософських досліджень об'єктивне вивчення суб'єктивного — структури
свідомості та її проявів і явищ що в ній відбуваються. Засновником був Едмунд Гуссерль. Свідомість
– здатність пізнавання довкілля за допомогою мислення і розуму, свідомість є спрямованою на
предмет . Головна ідея феноменології — опис і пояснення світу як феноменів (явищ) людської
свідомості, що перетворює пізнання світу у внутрішній процес його осмислення. Тобто реальність
доступна людям лише через свідомість, сприйняття людиною. Вивчення світу і науки потрібно
починати з вивчення свідомості, що і стане основою знання. В процесі діяльності і пізнання людина
«наївна», тобто вона не бачить тих "сенсів", які сама вкладає в предмети, що нею усвідомлюються.
Людина вважає, що пізнає об'єкти як щось незалежне від свідомості, але її свідомість забруднена
стереотипами. До виникнення всіх наук є наївне повсякденне життя, передумова культури, умови в
яких розвивалась свідомість. Життєвий світ наповнений "сенсами" свідомості, через які ми
сприймаємо об'єкти буття, але самі того не розуміємо. Ми думаємо, що досліджуємо первинне
буття поза свідомістю, а в дійсності досліджуємо вторинні утворення "життєвого світу", на основі
яких здобуваємо поняття науки. Завдання феноменології – показати, як з'явилися вторинні
утворення життєвого світу. "Чиста свідомість"- це «абсолютне я», свідомість очищена від догм та
стереотипів мислення. Важливо розрізняти цю "чисту свідомість» і те, що поза нею, об'єкти. Щоб
досягти стану чистої свідомості треба застосувати метод редукції, (пізнати суть речей), зорієнтувати
увагу на стан свідомості як вона сприймає предмети, а потім осягати основи "абсолютного Я".
Процедури методу феноменології: "епохе" (стримування від суджень) - зупинка суджень про буття
предмета поза свідомістю, відкидання безумовного існування реальності., "феноменологічна
редукція., «трансцендентальна редукція»– чиста свідомість, вихід за межі емпірично-тілесних
компонентів свідомості, відмовлення від об'єктивістського розуміння психічного. В феноменолгії
ми розглядаємо об'єктивні сенси завдяки інтенціональності- властивість свідомості бути
спрямованою на об’єкт (внутрішній або зовнішній), свідомість як усвідомлення чогось (символ,
спогад). Феноменологія пропонує вивчати людську суб'єктивність для того, щоб чітко розрізнити,
що ж належить нашій свідомості, а що - предмету. Опис предмета, та суб’єктивності що осягає цю
річ - доступ до "самої речі". Прояви свідомості: судження- думка про властивості у предмета.,
сприйняття-виникає на основі відчуттів.,почуття- стан свідомості при поєднанні відчуттів.
Методологія соціо-гуманітарних наук. Феноменологія основа для гуманітарних наук - психології,
соціології, педагогіки. Свідомість при сприйманні використовує мову. Предметом гуманітарних
наук є людина як суб’єкт пізнання, її свідомість. Основними методами є герменевтика та
феноменологія. Герменевтика полегшує розуміння і інтерпритацію текстів. Необхідно
реконструювати соціокультурні чинники щоб зрозуміти суб'єктивні умови, в яких складалося
об'єктивне значення тексту (гуманітарне пізнання). Гуманітарне пізнання має діалогічний характер.
Мова є важливою для культури. Специфіка гуманітарного пізнання: На нього впливають
соціокультурні чинники.,Інтерпретаційні методи дослідження., Діалогічність.. Знаково-символічний
матеріал., Вимагає оцінки результатів пізнання (аксіологічний метод). Філософське осмислення
культури: полягає в прагненні представити культуру як складне багатовимірне явище, пов'язане з
людиною. Культура розглядається як вияв людської природи - філософсько-антропологічний
підхід., культура- сукупність знань, мистецтв, моралі людей як членів суспільства. Філософсько-
історичним підхід-культура в переході від «тваринності» до людського», що супроводжується
діяльністю людей.

42. Умови і можливості людського пізнання. Поняття суб’єкта і об’єкта. Способи та форми
взаємодії суб’єкта та об’єкта у науковому пізнанні.

Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філософії, що вивчає закономірності пізнавальної

діяльності людини. Пізнання здійснюється в процесі практичної діяльності людей, тобто знання не
народжуються в свідомості людей самі собою. Практика значить різне для різних течій. Для
неопозитивізму практика – це чуттєвий досвід, для екзистенціалізму – чуттєві пізнання, відірвані
від об´єктивної реальності, матеріалізм розуміє практику як діяльність/працю. Лише на практиці
людина може довести істинність своїх знань (експеримент, перевірка). Практика є основою
виникнення і розвитку всіх наук, пізнання. Потреби практики зумовлювали виникнення різних
галузей пізнання. В процесі освоєння суспільної практики формується суб´єкт пізнання. Роль
практики як основи пізнання полягає також у тому, що завдяки їй суб´єкт нібито "втручається" в
природний процес і, перетворюючи його, відкриває нові процеси і явища, які стають об´єктами
пізнання. Потреби практики визначають напрямок наукових досліджень, характер розвитку
пізнання, його спрямованість і темпи. Принципи пізнання: принцип об’єктивності, тобто визнання
об’єктивного існування дійсності як об’єкта пізнання., принцип пізнаванності, визнається, що
людські знання в принципі здатні адекватно відображувати дійсність і створювати істину (Світ
можна пізнати таким яким він є -герменевтика, гегельянство, діалектичний та історичний
матеріалізм. Сумнів можливості пізнати світ -агностицизм, кантіанство, екзистенціалізм, класичний
позитивізм)., принцип практики. У процесі пізнання практика є: основою пізнання; його рушійною
силою;кінцевою метою;критерієм істини. Суб'єкт пізнання – це реальна людина, суспільна істота,
яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим
розвинула свої пізнавальні здібності й оволоділа певними здібностями до цілеспрямованої
пізнавальної діяльності. Суб’єкт не лише здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, а й
зберігає та передає їх новим поколінням. Суб'єктом пізнання може бути не лише окрема
особистість, а й суспільство загалом (опосередковано через людей). Об'єкт пізнання – фрагмент
(частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної), який не
збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність.
Об'єктом пізнання може бути вся дійсність, однак лише тією мірою, якою вона увійшла в сферу
діяльності суб'єкта. Об'єктом пізнання виступають явища природи, суспільства (людина, взаємини
між людьми) а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність. Ним може бути не
лише об'єктивний світ, а й ідеальні об'єкти (числа, площини, ідеальний газ) і суб'єктивна
реальність. Об'єкт постійно змінюється під впливом практики та пізнання, розширюючись та
поглиблюючись. Пізнання може набувати характеру самопізнання. Взаємодія суб’єкт-об’єкт.
Пізнання — це специфічна взаємодія суб'єкта і об'єкта, кінцевою метою якої є адекватне осягнення
дійсності. Суб'єкт та об'єкт співвідносні: об'єкт набуває характеристик саме об'єкта лише стосовно
певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об'єкт. Можна
розглядати суб'єкт як елемент об'єкта: природа – єдиний об'єкт, а людина як її частина є
елементом об'єкта. Суб'єкт і об'єкт становлять єдність протилежностей пізнавального процесу.
Пізнання є процесом розв'язання суперечностей між суб'єктом і об'єктом, що відбуваються
завдяки практичним змінам об'єкта суб'єктом, підпорядкування його свідомій волі людини
(суспільства, людства). Вирішення цих суперечностей на кожному етапі пізнання призводить до
появи нового суб'єкта (збагаченого новими знаннями, здатного мислити на вищому теоретичному
рівні) та нового об'єкта пізнання (в тому розумінні, що в пізнавальний процес "втягуються" все нові
предмети, процеси та явища, а звідси й виникають нові проблеми).

43. Методи, форми, рівні пізнання. Чуттєве і раціональне. Емпіричний та теоретичний рівні
пізнання. Методологічна свідомість.

На емпіричному рівні використаються такі основні методи, як спостереження, експеримент, опис,

вимірювання, моделювання. На теоретичному рівні – аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення,
індукція, дедукція, ідеалізація, історичний та логічний методи. Спостереження – це
цілеспрямоване сприйняття предметів і явищ, їх властивостей в природних умовах з метою
пізнання об´єкта(потрібне теор мислення). Реєстрація фактів; класифікація, порівняння.
Експеримент – це досл явищ шляхом активного впливу на них за допомогою створення нових
умов, відповідних меті дослідження. Практична дія + теоретичною роботою думки. Здійснити
перевірку правильності наукових висновків винайти щось нове, пов’язаний з виробництвом,
повторюваність. Опис – це зазначення ознак предмета або явища, застосовується відносно
одиничних об´єктів для повного ознайомлення з ними. Вимірювання – система реєстрації
кількісних характеристик досліджуваного об´єкта за допомогою вимірювальних приладів.
Визначається відношення між х-ками об’єкта, класифікація та порівняння результатів.
Моделювання – це вивч об´єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі),
яка за своїми властивостями відтворює власт дослідного об’єкту. Коли безпосереднє вивчення об
´єктів ускладнене.Теор. Аналіз – це розчленування предмета на його складові (ознаки) і їх
вивчення. Виділити основні зв´язки.Синтез – це об´єднання раніше виділених частин предмета в
єдине ціле. Абстрагування – рочленування, відволікання від деяких властивостей об´єкта й,
зосередження уваги на тих, які є предметом наукового дослідження.Узагальнення –фіксує загальні
властивості певної групи об´єктів, здійснює перехід від одиничного до загального. Можна
спираючись на вже існуючі знання, робити висновки, які є новим знанням: індукція та
дедукція.Індукція –на підставі знання про окреме висновок про загальне. В єдності з дедукцією.
Дедукція –логічним шляхом з істинних загальних положень виводиться нове знання про окреме.
Ідеалізація – це спосіб логічного моделювання створюються ідеалізовані об´єкти (мислима
побудова можливих об´єктів) Історичний метод -розгляд умов розвитку об´єкта з усіма її
особливостями. Логічний метод – мислення відтворює реальний іст процес у його теоретичній
формі, в системі понять (розкриття ролі, яку окремі елементи системи відіграють у розвитку
цілого). Чуттєве (досвід). В розвитку емпіризму існували як матеріалістична (Бекон, Гоббс, Локк) так
і ідеалістична лінії (осн позитивізму). Чуттєві образи, отримані при впливі предметів на органи
чуття. Форми чуттєвого пізнання: ♦відчуття (залежать від власт об'єкта і будови
органа);♦сприйняття (розуміння цілого кілька орг чуття+ через власну призму); ♦уявлення
(узагальнення, відтворення образу того що сприймали в минулому. Раціональне пізнання
(логічне) узагальнене за допомогою мови у формах ♦суджень (відображення властивостей
предметів наявність/відс), ♦висновків (умовивід)-виведення нового судження, ♦понять- підсумок
наукового пізнання, відображає сутність предмету. Головною формою пізнання є розум.
Протиставлення досвіду й розуму (Декарта, Спінози та Лейбніца). Методологічна свідомість - це
сукупність прийнятих певним науковим співтовариством уявлень про шляхи продуктивної
дослідницької діяльності та критерії науковості знання, якими керуються вчені – критерієм є
пізнавальна ефективність. До її складу входять: ефективні регламентації і приписи, усталені
принципи, методи, схеми пізнавальної діяльності-що забезп приріст знання., філософсько-
гносеологічні, методологічні концепції, уявлення з досвіду дослідника. Об’єднання
різноспрямованих стратегій творчого пошуку,міститься в наукових текстах, навч літературі.,
можлива замінапри появі нової прийнятної схеми дій. Може бути консерватизм певних наук
методів.

44. Вплив історичних та соціокультурних факторів на пізнання. Поняття парадигми та наукового

співтовариства. Науково-дослідні програми та їхні історичні типи.

Вивчення науки як суспільного явища та колективного процесу. На відміну від донаукового,

стихійно-емпіричного наукове пізнання виникає на певному етапі історичного розвитку людства,
що пов'язане із розподілом праці, з відділенням розумової праці від фізичної. Наукове пізнання –
це цілеспрямований процес, який розв’язує чітко визначені завдання, що визначаються цілями
пізнання, практичними потребами суспільства та потребами розвитку самого наукового пізнання.
Історія науки. Наукові знання з’явилися близько 2,5 тис. років тому назад в Стародавній Греції.
Вони вирізнялись теоретичністю, логічністю. Основним мотивом перших учених було бажання
зрозуміти начала і принципи світобудови− споглядання і його осмислення. У структурі
натурфілософії народжувались математичні та природничі поняття, піфагорійська школа заклала
теоретичні основи математики. Арістотель класифікував різні види знання, розмежував філософію і
метафізику, математику, біологію, теор знання про людину і відокремив це від практичного
знання(майстерність). Середньовіччя-споглядальність, абстрактні теор висновки, відмова від
досвідного пізнання, визнання пріоритету універсального над унікальним, експериментальне-
алхімія, астрологія. Г. Галілей - експериментальні дослідження, математика. Наука стала кількісною
(вимірювання обрахунок на відміну від якісної наукти явища якості за Арістотеля). Три етапи
розвитку науки та її наукові парадигми/ідеї/картини світу:•Класична наука − (17-19ст ст.) Лінійний і
об'єктивний стиль мислення, пізнати об'єкт сам по собі, реальність підпорядкована універсальним
законам. Причинно-наслідкові зв’язки, розмежування об’єкта і суб’єкта пізнання. Парадигма:
механіка, детермінізм, образ світобудови як годинникового механізму. (Коперника, Декарта,
Ньютона, Галілей). •Некласична наука (пер пол 20 ст), розробка релятивістської та квантової теорії
Планк(хвильові властивості мікрооб’єктів),ств кліт теорії, Дарвін евол теорія, незворотність
природних процесів, відкидає об'єктивізм. Парадигма: відносності, дискретності, вірогідності,
додатковості. •Поснекласична наука (др пол 20-21 ст) принципи– нерівноважності, несталості, досл
відкриті, складні системи, здатні до самоорганізації, співвідношує знання про об'єкт з діяльністю
суб'єкта пізнання, і ціннісними структурами. Парадигма становлення і самоорганізації. Пов’язана з
постмодернізмом, міждисциплінарні підходи-синергетика, історична реконструкція, моделювання.
Наукове знання як побудова вірогідних гіпотез, методологічний плюралізм. Демаркацією науки від
ненауки займались неопозитивісти. Через обмеженість критеріїв науковості Т. Кун сформував
парадигмальний критерій. У кожній науці є одна (кілька) парадигм, якої в певний період
дотримується наукове співтовариство, і на основі якої відокремл наукове знання від ненаукового
(прринципи, закони, уявлення). Парадигма - це сукупність теоретичних і методичних передумов,
що визначають конкретне наукове дослідження, якими керуються в якості зразка в науковій
практиці на даному етапі. Наукове співтовариство —певна сукупність наукових працівників.
Науковці і у ширшому сенсі також належать фахівці технічного рівня — інженери, техніки,
лаборанти та інші.Науково-дослідна програма — одиниця наукового знання; сукупність теорій-
спільні принципи. Складається з «ядра» прийнятих фундаментальних припущень, та «пояса»
допоміжних гіпотез, що видозмінюються. Розвиток науки завдяки зміні науково-дослідних
програм+науковим революціям. В історії науки Лакатос виділяє типи науково-дослідних програм і
відповідні їм типи науки:• індуктивизм (перебільшення ролі індукції в науковому пізнанні)., •
конвенціоналізм -наукові знання є лише продуктами певних домовленостей між науковцями.
Критерій істини- внутрішня несуперечливість. В античності-астрономія • фальсіфікаціонізм (щоб
спростувати гіпотезу, ми повинні мати змогу вказати, яке спостереження/ експеримент можуть її
спростувати)

45. Мова та логіко-поняттєвий апарат наукового пізнання. Концепти та концептуалізація.

Комунікативні, знаково-семіотичні та дискурсивні виміри наукового пізнання.

Наука – це творча професійна діяльність людей з отримання нового знання, і саме знання, як
результат цієї діяльності, формується в систематичну і понятійну форму. Наука як соціальний
інститут зі своєю інфраструктурою. Наука використовує ідеальні методи пізнання (логіка,
математичні методи). Застосування експериментальних засобів та систематична робота з
ідеалізованими об'єктами – характерна риса розвиненої науки. Науковому пізнанні властива
доказовість, перевірюваність і можливість повторення експерименту. Наукове знання
розгортається в систему понять, теорій, гіпотез, законів та інших ідеальних форм, які знаходять
вираз у мові (природній або штучній- знаки, символи, математичні рівняння, хімічні формули).
Вироблення специфічної наукової мови – найважливіша умова успішності науки. Знання стають
науковими, коли їх збирання, опис і узагальнення доводиться до рівня їх включення в понятійну
систему, до складу теорій. У період сталого розвитку відбувається поступове кількісне зростання
знання, але основні теоретичні уявлення залишаються без змін (зміна при наук революціях-
створення геліоцентричної системи Коперник).У розвитку науки одночасно присутні процеси різної
спрямованості – диференціація (виділення нових дисциплін) й інтеграція (синтез наук, поява «наук
на стиках»). Теоретичне пізнання направлено на встановлення універсальних закономірностей, що
осягаються за допомогою раціональної обробки емпіричних фактів за допомогою абстракцій
вищого порядку – понять, умовиводів, принципів і т.д. На теоретичному рівні наукове пізнання
реалізується через мислення, яке узагальнює дійсність формує зв’язки, його результати фіксуються
в мові як знаковій системі. Концепт -сенсова наповненість поняття, уявлення. Мисленнєвий образ
в свідомості множинності предметів того самого роду, або замінник певних частин предмета чи
реальних дій, як концепт «справедливість». Концептуалізація- передбачає перетворення якогось
абстрактного чи багатозначного поняття на щось прикладне, що можна практично виміряти,
побачити, розібрати на складові, в чому, власне, й полягає суть наступного етапу –
операціоналізації. Також концептуалізації потребують поняття, які не є виключно абстрактними
через велику кількість емпіричних досліджень (приклад: «демократія»). Науковий дискурс (сер 20
ст) певна мова науки, форма висловлювання, вироблена науковим спiвтовариством для передачі
інф і правила користування нею. Система понять, пов’язаних з теоріями, експериментами та
дослідженнями, які мають схвалення. Х-ки - об’єктивність, точність, офіційність та організована та
систематизована структура. Мова має поняття технічного характеру, неологізми, чіткі підходи,
використання графіків і діаграм. Науковий дискурс розвивається на основі аналізу явищ та
систематичності (компоненти факту). Сюди входять і інформативні тексти для пояснення
результатів. Тобто науковий дискурс може бути-певним тектом на якусь тему. Наукова комунікація
важлива як інформаційний обмін. Ств нового гіпотетичного знання, супроводжується його
діалогічними відносинами з існуючою системою знання. Встановлення відповідності між старим і
новим знанням виражає внутрішній комунікативний механізм науково-пізнавального процесу.
Науковий колектив є пізнавальним суб’єктом. Суб’єкт спілкування це індивід, наукова
група/співтовариство. Об’єкт наукового спілкування -знання, практична/соц цінність/новизна.
Основна суперечність наукової комунікації створюється дією бажання утвердження наукового й
соціального престижу нового знання і збереження авторитету старого (критичне ставл до нового).
У процесі наукового спілкування - діалектичний взаємозв’язок старого і нового знання. Засоби наук
комунікації- наукова стаття,книга, тези. Семіотика - це наука, яка вивчає знаки і знакові процеси.
Об'єктом семіотики є знакові системи в будь-якій сфері наукового пізнання – лінгвістиці,
математиці, культурології, соціології, літературі та ін.

46. Місце і роль феноменології та герменевтики в сучасному науковому пізнанні.

Постметафізичне концептуальне мислення: опозиції теорія – сценарій, метод – дискурс, поняття
– метафора, істина – консенсус.

Герменевтика - вчення про розуміння сенсів та інтерпретацію текстів. Герменевтика є важливою

для науки, оскільки наукові дослідження це не лише емпіричні спостереження на точному
вимірюванні. Важливою є і інтуїція вченого, знання теорії, що дозволяє відчути кращий спосіб
інтеграції деталей в нову структуру дослідження. Герменевтика важлива і для написання текстів-
інтерпретацій, на основі нагромаджених знань і досвіду. Метод герменевтики застосовують при
написанні коментарів до текстів, що включають в себе з’ясування значення слів, висловів,
фрагментів тексту або навіть цілого твору. Це можуть бути як літературні, так і наукові тексти,
лінгвістичні. Існує поняття «герменевтичний огляд», процес якого складається з двох
взаємопов’язаних герменевтичних циклів, які розділяють проблеми, що потребують знаходження
інформації, і такі які потребують роз’яснення та розуміння. Спочатку дослідник осмислює оглядові
статті, потім знаходить інші тексти, щоб зрозуміти осн ідеї і встановити зв’язки між ними. Через що
розуміння тематики поступово поглиблюється і початкові ідеї ставляться під сумнів та
розширюються. Є біогерменевтика, де з використанням лінгвістичних методів відбувається
інтерпритація біологічних процесів. Феноменологія є напрямом спрямованим на пізнання об’єктів
чистою свідомістю, вільною від стереотипів, поглядів, наукових теорій. Одним з методів є метод
ідеалізації, пізнання чистих властивостей об’єктів- «чисельність», «кольоровість», «вродливість», з
абстрагуванням від об’єкту якому притаманні дані властивості. Феноменологія науки є
методичним підходом до науки, що виступає за емпіричне пізнання, та досвідне обґрунтування
знання. Наукові феноменологічні моделі описують емпіричний зв’язок явищ одне з одним у спосіб,
незалежний від теорій, не пояснюючи зв’язку між змінними. В науці феноменологія пов’язана з
прогнозуванням очікуваної поведінки явищ у реальності, що є потрібним для експериментів.
Феноменологія може слугувати об’єднуючою ланкою між теоретичною фізикою і результатами
експериментів з частинками. Постметафізичне мислення характеризується 4 ознаками:
фаллібілізмом (нема абсолютної впевненості), контекстуальністю розуму, лінгвістичним поворотом
і переважанням повсякденного. Постметафізичне мислення пов’язане з критикою ідеалізму та
обмеженням можливості одержати абсолютне знання, осмислення наявного. Виникає у контексті
глобалізації, що формує гетерогенний простір комунікацій, які долають кордони. Відбувається
перехід від філософії свідомості до філософії мови, вона стає посередником у міждисциплінарній і
міжкультурній комунікації. Є характерним розуміння через руйнування стереотипу або включення
в новий контекст (деконструкція). Концептуалізація-надання змісту абстрактним поняттям.
Метафізика зводила все до єдиного, а постметафізика вчиться бачити світ під різними кутами що
впливає на характер самого суб’єкта, виникає метафоричне розуміння речей. Розширюється
комунікація, відб конструювання світу мовою. Розуміння суб’єкта в контексті метафори сприйняття
світу, де суб’єктивність втратила свою первинність і стала функцією мовних систем, сутність одного
розкривається через особливості іншого, деконструкція. Дискурс – люди комунікують в ході
розмови, вирішення питань в ході діалогу, мовні ігри. Єдність мовлення та ситуації, в якій воно
відбувається, подолання мовних кордонів, множинні погляди. Соціальна реальність створюється за
допомогою дискурсів, які є процесами, в рамках яких соціальна взаємодія набуває певного
значення. Консенсус сприймаються всі множинні думки, істина це спільна угода, рішення, яке б
задовольнило всіх учасників. Теорія- як сценарій того як може бути, є широкий спектр
рівноправних рішень які приймаються. Відбувається депревілегізація науки, розглядаються
альтернативні т зору.

47. Філософія науки: проблема демаркації природознавства і гуманітарії.

Філософія науки –предметом є комплексне осмислення науки як галузі людської діяльності в

аспектах – пізнавальному, методологічному, соціокультурному, історичному. Питання що таке
наукове знання, як воно влаштоване, які закономірності розвитку наукових дисциплін/різниця між
ними/взаємодія. Вивчення природознавчих і гуманітарних наук веде до формування світогляду.
Демаркація -відділення природознавства від гуманітарних наук. У другій половині 19 ст. в
європейській культурі швидко розвивається гуманітарне знання, яке за своїм змістом (предметом,
методом, формам існування) конфліктує з класичним образом науки, сформованим завдяки
природознавству. До природознавства відносяться фізика, хімія, астрономія, біологія, до
гуманітарних наук("науки про дух/культуру") - філологія, історія, психологія, соціологія,
культурологія. Герменевтика розробляє методи для гуманітарних наук. Вперше роздум про
відмінність навук природознавства, і гуманітарного/соц знання, з'явилося у неокантіанців і в
філософії життя Дільтея. У 20 ст. 3 основні позиції з питання співвідношення гуманітарного,
соціального та природознавства: 1.Науки про природу і гуманітарні розрізняються по предмету і
методу, але обидві носять науковий характер. Дотримуються філософія життя, екзистенціалізм,
герменевтика.,2.Гуманітарне і соціальне знання - нерозвинена наука, що має власний предмет, але
використовує звичні методи природознавства (і підлаштовуються). Підхід характерний для
позитивізму., 3.Гуманітарне і соціальне знання ненаукове, оскільки в гуманіт науках є
висловлювання, що не можна перевірити досвідом. Науки про дух, потрапляють в одну категорію з
релігією, міфологією і не позитивною філософією. Точка зору – неопозитивізм. Самим зваженим є 1
підхід, де гуманітарне і соц знання - розвинена наука зі своїм специфічним предметом і методом.
Предмет наук про дух - людина і культура, метод - розуміння. Зазвичай розуміння
протиставляється поясненню, і що розуміння застосовують тільки в гуманітарних науках, а
пояснення - тільки в природознавстві, але це не так. У природознавстві переважає пояснення і
лише невелика частина відводиться розумінню, а в гуманітарних науках, навпаки, провідна за
розумінням. Пояснення - виявлення сутності досліджуваного об'єкта і узагальнення. Розуміння -
осягнення того, що відбувається, де раціональне пізнання і нераціональне переживання об'єднані
в одне ціле (зрозуміти об’єкт як ціле, зберегти унікальне). Проблема розуміння стала центром
герменевтики. Шлейєрмахер виділив в розумінні об'єктивний і суб'єктивний моменти. Об'єктивне
-розуміння тексту того, "про що" йдеться. Суб'єктивне - розуміння тексту як факту мислення, того,
"як" думає людина. Гадамер -розуміння щоб виявити авторські сенси і інтерпретувати їх (ніби
діалог з автором). Природознавчі науки постають сформованими раніше (у 15-16 ст Галілей тд) ніж
соціально-гуманітарні науки (соціологія др пол 19 ст Огюст Конт), хоч і дослідження суспільства
було не пізніше за природу (софісти-вирішення соц проблем). Основне: З гуманітарної науки
неможливо "усунути" людини (важлива саме людина і результати творчості, пізнання і діяльності -
предмет наук про дух, людина одночасно і дослідник, і предмет дослідження, об’єкт є
проблемним щодо спостереження (суспільство). В гуманітарних науках як метод використовується
розуміння, на відміну від пояснення в природознавстві. З гуманітарних наук неможливо усунути
цінності і оцінки, іноді вони визначають висновки дослідника. Природознавчі- досліджують світ що
спостерігається. Факт- це емпірична база природознавчої науки. Методи природознавства-
загальнонаукові, їх можна застосовувати до вивчення людини. Але гуманітарне знання
залишається знанням раціональним наукою. У 60-70-і рр. 20 ст. англійський історик і письменник
Чарльз Сноу сформулював альтернативу двох культур: природничої та гуманітарної. В сучасній
постіндустріальної цивілізації є 2 культури, які конфліктують. Але зараз є тісний взаємозв'язок і
взаємодія між природознавством і гуманітарними науками.

48. Соціальне буття як проблема. Предмет, об’єкт і функції соціальної філософії. Соціальна
філософія в структурі філософського знання.

Соціальне буття як проблема. Марксом та Енгельсом було введено поняття "суспільне буття".
Людина -продукт суспільства, для реалізації потреб людина вступає у відносини з іншими,
віддаючи частину своєї свободи. В суспільних умовах життя люди вступають у виробничі
відносини, співпрацюючи. Є потреби, що перетинаються у декількох людей абовсієї соц групи
(суспільні потреби) які спільні і необхідні для існування соціуму. Суспільство розвивається на основі
об’єктивних соціальних законів, що пов’язані з цілеспрямованою діяльністю людей. Соціальне
буття включає в себе матеріальне і духовне буття суспільства. Матеріальне - виробництво,
розподіл і споживання матеріальних благ. Духовне життя – духовне виробництво, споживання та
накопичення цінностей (ідеї, погляди, звичаї). Процес освоєння матеріальної і духовної культури і є
процесом соціалізації людини. Соціальна філософія, досліджує суспільство (об’єкт дослідження).
На відміну від окремих наук, що досліджують певні аспекти суспільства, такі як політична економія
предмет (закони економічних відносин), історія, соціологія (сучасні соц інститути, опитування),
соціальна філософія досліджує суспільство в цілому, як цілісну систему у взаємодії всіх його сторін.,
шукає відповіді на те що визначає характер суспільного устрою, чим обумовлюється розвиток
суспільства (рушійні сили), чи є закономірність в суспільному житті/історичному процесі розвитку
суспільства, проблеми людського начала, як співвідноситься природне і соціальне, перетворення
індивідуального в суспільне і навпаки. Предмет дослідження- проблеми розвитку суспільства як
цілісної системи. Соціальна філософія має складний предмет дслідження,що вимагає врахування
комплексу факторів і релігійних, моральних, національних, політичних., важко пізнати сутність
кожного історичного явища, спрямування. Для суспільства характерна динамічність, наявність
суспільних законів, що реалізуються в свідомій діяльності людей, є складними і не так чітко
функціонують як закони природи. Закони суспільного розвитку реалізуються лише через діяльність
людей, а кожна людина індивідуальна. Завданням дослідника соціальної філософії є виявити, що
спричинює діяльність окремих людей, їх прагнення, бажання, що є спільного в суті (виявити
загальні суспільні закономірності). Функції соціальної філософії. Пізнавальна - дозволяє
проникнути в глибину соц процесів і судити про них на рівні теорії (теоретична), вивчення
взаємозв'язку суспільної свідомості і суспільного буття., Діагностична - аналізі суспільства з точки
зору його нинішнього (кризового) стану, оцінка варіантів розвитку, аналіз причин виникнення соц
конфліктів., прогностична – прогнози пр тенденції розвитку суспільств, майбутніх конфліктів.,
освітня- вивченні її студентами, розуміння тенденцій розв суспільства, розвиток розуміння.,
проективна- розробка проекту перетворення дійсності для якоїсь соц спільності (розвиток
інститутів..), світоглядна- формує загальний погляд на соц світ, усвідомлення як діяти.,
методологічна (роль методології в історичних, соціологічних і тд дослідженнях). Функції- аналіз та
розуміння соціальної реальності, суспільних явищ з точки зору етики і моралі, вирішення проблем і
конфліктів, формування громадянської свідомості. Місце соціальної філософії. До соціальної
філософії є близькими інші філософські дисципліни. Філософія історії, що вивчає історичний
процес, форми історичного пізнання. На відміну від неї соціофілософія пропонує абстрагуватися
від історії та вивчає структуру/цілісну форму суспільства. Соціальна філософія вивчає взаємодію
соц інститутів, рушійні сили історичного розвитку. Соціальна філософія -методологія суспільних
наук (соціології,історії тд). Близькими є і антропологія (з неї певним чином відкремлюється соц
філософія), онтологія (буття), політологія, юриспруденція, релігієзнавство, соціальна робота (в колі
філософського знання).

49. Поняття та принципи соціальної структури суспільства і ієрархічного рівня його організації.
Проблеми формування національної еліти. Динаміка соціальної структури сучасного
українського суспільства.

Соціальна структура суспільства - це система стійких, упорядкованих зв’язків між соц групами та
соцінститутами, які виступають елементами системи. Соц зв’язки визначаються рівнем розвитку
продуктивних сил, типом виробничих відносин і характером соц інститутів. Отже основні елементи
соц структури це соціальні інститути та соціальні групи. Соц інститути є системою ролей і статусів,
вони є рухомою формою. Соціальні інститути —форми організації і регулювання суспільного життя
(політика, економіка, сім’я, релігія, освіта), що забезп виконання важливих для суспільства функцій,
мають сукупність норм, взірців поведінки, контроль. Інститути підтримують соц структуру і
порядок. Соціальними групами є спільноти: класові (клас, прошарок, група, верства, стан, соц-
демографічні (молодь, пенсіонери), кваліфікаційні, територіальні(міська, сільська спільноти) й
етнічні (нації), вони пов'язані між собою сталими стосунками. Соціальна група - відмінності між
людьми на основі влади, освіти, статі, і тд, відбувається диференціація суспільства, нерівність.
Гуманістично-треба визначати значимість усіх соціальних груп і соц інтересів. В СРСР соц структура-
2 класи (робітники та селяни) й 1 верства– інтелігенція. Ієрархічність. Соціальна ієрархія по факту є
розподілом ресурсів та влади між людьми, підтримується владою, звичаями і традиціями. Класи
розрізняються за їх роллю в праці, доходами, власності, статусу, владою. Верстви діляться за їх
інтересами, цінностями, трудовою поведінкою. Еліта більше впливає на процеси що відбуваються в
суспільстві. Ієрархічна структура на різних рівнях: політичний, економічний, соціальний
(верхн/сер/нижній клас). Національна еліта. Еліта - це найкращі представники нації, меншість, яка
повинна розробляти та впроваджувати національну ідею. В Україні нац еліта не сформована, але
війна прискорила процес формування нац еліти, і об’єднала країну. Еліта в Україні- це олігархи. В
1991р. Україна успадкувала комуністичну тоталітарну еліту. Корумпованість, тінізація економіки,
мафієзація влади, ігнорування інтересів держави і народу, низькокультурність/інтелектуальність,
зросійщення. За час радянського союзу відбувалось вивезення інтелектуалів до Москви, збіднення
нац еліти, втрата нею культури, мови, національне знищувалось. Для українців є характерним
індивідуалізм - нездатність нації згуртуватися у найскладніші періоди своєї історії. Еліті важко
сформуватись через неповагу до авторитетів (сусп вбачає у владі чужих), також через
незавершеність формування дієздатної на політичної влади (можновладці діють немов тимчасово
прийшли до влади щоб збагатитись). Еліта повинна мати почуття патріотизму, здатність об’єднати,
відрив від зросійщення, бути «двигуном» суспільних зрушень, відстоювати мову, культуру, історію.
Внаслідок відсутності і малочисельності національної патріотичної еліти, український народ
неодноразово втрачав незалежність. Соц структура. Відбувається поступова деструктуризація
суспільства радянського типу, ліквідація класів призводить до маргіналізації суспільства, в появі
проміжних груп, більш контрастних й поляризованих (втрата приналежності до одної соц групи без
входження в іншу, втрата цінностей- що може спричиняти безробіття, бідність нижчих верств).
Продовжуються процеси соціальної диференціації, становлення нової соціально-класової
структури. За рівнем доходу, 3 верстви соціальної ієрархії: вищого (кримінали, банкіри, підприємці,
чиновники), середнього і нижчого класів (повільне збільшення середнього класу, інші класи
швидше), поглиблення на цій основі соціальної поляризації. Багато бідності, хоч люди мають
освітній потенціал часто не здатні нормально заробити. Різкий поділ суспільства на багатих і
переважну більшість населення з невисоким рівнем достатку. Потужний середній клас у соціальній
ієрархії — чинник економічної, політичної стабільності громадянського суспільства, в Україні він
лише формується.

50. Суспільне і біологічне в людині. Суспільство і природа.

Людина — частина природи, має біологічні властивості, водночас вона — істота соціальна, є носієм
суспільних характеристик і поза суспільством як людина не існує. Біологічне начало в людини
перетворене, значною мірою підпорядковане соціальному, але зберігається, утворює з соціальним
діалектичну єдність. Біологічне в людині- структура мозку, тіло, генетичні ознаки, природжена
здатність мислити, навчатись, але здатність говорити, стати особистістю реалізується лише в
людському, соціальному оточенні (світі культури). Біологічно зумовлені вікові етапи, тривалість
життя, але на це впливають і соц умови. Природженими є темперамент, обдарування, але їх прояв,
розвиток/гальмування залежать від соц умов, навчання. Асоціальна/злочинна поведінка частково
зумовлена генетичними факторами, але і впливом середовища, умовами життя, виховання,.
Потреби і прагнення людини пізнання, моральні, естетичні, спілкування є соціальними. В
суспільстві у людини формується світогляд, цілі поведінки, моральні принципи, громадянські,
політичні позиції. Кожна людина унікальна, неповторна: біологічно має унікальну комбінація генів
(за винятком однояйцевих близнят), характер., соціально-має власний життєвий шлях і досвід.
Людина зазнає впливу природи, суспільства, й історії, але вона — не пасивний продукт, має
свободу, визначає свою поведінку, свідомо контролює інстинкти, може впливати на деякі
біологічні ознаки, частково керувати потребами (голодувати з певних причин тд).Часто людина
існує всупереч обставинам. Кант –«у тварин інстинкт позбавляє їх в потребі становлення. Людина ж
виробляє власну поведінку, а її здатність до самопримусу вивищує її над тваринами». Людина- це
політича тварина, для якої важливе спілкування (Арістотель). Маркс людина - сукупність соц
відносин. Психоаналіз Фрейд—біологічне визначає підсвідоме, соціальне-свідоме (над я).
Свідомість охоплює тільки малий % всієї інф, що зберігається в мозку (думки, пам’ять). Несвідоме-
травми, приховані бажання, інстинкти, що багато в чому визначає наше повсякденне життя.
Людина має високу пристосовуваність, відсутність жорсткої обмеженості умовами існування,
природнім середовищем, що відкриває простір для дії соціальних факторів. Для людини втрачають
вирішальне значення процеси й закони природного добору- через взаємопідтримку, трудову
діяльність. Важливим є розвиток у сфері матеріальної та духовної культури. Суспільство і природа.
Можливості людини не безмежні, може бути небезпечним втручатись в природні процеси,
генетичні. Вплив суспільства на природу, забруднення є небезпечним і для людини. Людина і
суспільство не можуть існувати і розвиватися поза природою. Проте природа завжди існувала, а
суспільство виникає на її основі в певний історичний проміжок часу, природа і далі може існувати
без суспільства. А суспільство без природи існувати не може. Природа є об’єктивним середовищем
життя людей, які перетворюючи природу на основі суспільного виробництва задовольняють свої
потреби. В процесі виробництва між суспільством і природою відбувається обмін речовиною,
енергією і інформацією. Наскільки біологічне визначає соціальне? Соціобіологія- наука, прагне
пояснити соціальну поведінку істот через еволюційно сформований набір переваг. Спроба
пояснити соціальну поведінку тварин (альтруїзм, агресію) покладаючись на еволюційні механізми.
Культура впливає на людську поведінку. Соціально успішні закономірності поведінаки можуть
спадкуватись (поведінка як продукт комбінації впливів генів/епігенетика). Природній добір може
стосуватись і рис поведінки, при конкуренції підтримується те що сприяє виживанню-передається
поведінка що сприяє збереженню виду. Але все ж стандартна соціальна модель людської
поведінки - результат навчання, впливу культури (геном не детермінує поведінку, людська
поведінка не може бути зведена до генів)-навчання проти інстинктів. Вплив генів на поведінку є,
але непрямий, фенотипи це продукт не лише генів, генотип може призводити до різних фенотипів
при різному середовищі.

51. Духовне життя суспільства (наука, мистецтво, мораль, релігія).

Соціальна філософія наголошує на цілісності суспільства як соціальної системи. Суспільство

створює умови для для всебічної самореалізації духовно-культурного потенціалу. Культура
охоплює все, що відрізняє життя людської спільноти від життя природи, усі боки людського буття.
Духовне життя суспільства — це сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх
виробництва, розповсюдження, перетворення суспільних, індивідуальних ідей. Носії ідеального
(ідей/поглядів) соціальні суб'єкти — індивіди, народи, етноси. Духовний світ окремої людини,
індивідуальності неможливий поза духовним життям суспільства. Тому духовне життя — це завжди
діалектична єдність індивідуального і суспільного, яке функціонує як індивідуально-суспільне.
Багатофазність духовного життя суспільства включає в себе такі складові: духовне виробництво,
суспільна свідомість і духовна культура. Духовне виробництво здійснює вироблення суспільної
свідомості (ідеалів, принципів суджень, поглядів) людського буття. У процесі духовного
виробництва сформовані знання та уявлення про світ опредмечуються (без цього процесу вони не
стануть надбанням суспільства). Головним результатом духовного виробництва є не матеріальні
предмети, а інформація, яка втілена в соціальних об’єктах і процесах. Духовне виробництво є
наслідком практичної діяльності з боку наукових, художніх та інших кадрів, які об’єднані в
спеціальні інститути (наукові заклади, бібліотеки, релігійні та громадські організації). Мораль. У
сучасних умовах духовного розвитку все більше актуалізується роль і значення формування в
суспільній свідомості моральних цінностей, зростає роль моральної відповідальності особистості у
всіх сферах суспільного життя. Моральні цінності мають бути критерієм оцінки та регулятором
поведінки особистості. Формування духовної особистості включає виховання в людині
непримиренності до будь-яких відхилень від норм моралі, того, що гальмує духовно-моральний
прогрес суспільства. Чим вища зрілість особистості в сфері суспільних відносин, тим міцніша її
моральна свідомість та самосвідомість, тим вища її громадянська відповідальність. Моральна
свідомість особистості найкраще проявляється в її активній життєвій позиції, знання норм моралі
не має розходитись з практичними справами людей. Принципи і норми моралі не вічні, а, будучи
зумовленими певним суспільним буттям людей, постійно змінюються з розвитком суспільства, в
першу чергу виробничих відносин. Мораль несе в собі важливі цінності для правильної поведінки
людей, вона форується на основі релігійних, культурних традицій, її дотримання-гармонія в
суспільстві. Мистецтво виступає як специфічний спосіб практично-духовного освоєння світу,
ов’язане з почуттям естетичного, прекрасного. Важливе місце серед форм суспільної свідомості
належить естетичній свідомості, яка відображає об'єктивну дійсність шляхом певних художніх
образів, що здійснюють вплив на наші органи почуттів і викликають тим самим певну емоційну
реакцію, оцінку, натхнення, культурні цінності. Наука відображає буття в формі логічних понять і
теорій. Наука пов’язана з розвитком технологій, знання впливає на моральні цінності суспільства.
Наука має теоретичний та емпіричний рівні дослідження й організації знань. Вона спирається на
спеціально створену систему наукових методів пізнання та передачі знань людям. Релігія як форма
суспільної свідомості охоплює релігійну ідеологію та релігійну психологію. Релігійна ідеологія являє
собою - систему релігійних ідей, поглядів на світ, розробляється і розвивається теологами.
Релігійна психологія, складаючись - стихійно, безпосередньо в процесі відображення
повсякденних умов життя людей, включає в себе несистематизовані релігійні почуття, настрої,
звичаї, уявлення, пов'язані головним чином з вірою в надприродне. Релігія об’єднує суспільство,
впливає на ідентичність людей, звичаї, відповідає на певні питання світоглядні і філософські. Буття
визначає свідомість.

52. Теорія суспільного договору: Гоббс, Руссо, Локк, Монтеск’є.

Теорія суспільного/політичного договору (17-19 ст) в епоху Просвітництва і розгл питання про
походження суспільства і легітимність влади держави над особистістю. Людина поступається
частиною свобод і підкоряються владі і законам в обмін захист своїх прав. Гоббс. В «природному
стані» життя людини самотнє, жорстоке і коротке, без порядку і закону, кожен має необмежені
свободи грабувати, вбивати, з'явилися б нескінченні «війни всіх проти всіх». Люди повинні
обмежити свою волю щоб існувати в стані, укласти суспільний договір, в якому обмежити права
(авторитарна монархія). Держава в інтересах суспільства може застосовувати будь-які примусові
заходи до своїх громадян. Також принцип «практичної раціональності», за яким людина може
привласнювати все, що вважатиме за потрібне для самозбереження. Руссо об'єднання людей у
державу демократичного типу. Основою законної влади є угоди інтересів людей на основі їх
підкорення загальній волі-законам. Держава забезпечує спокійне використання власності. Всі
громадяни мають рівні умови угоди, права і зобов'язання. Перехід від природного стану до
громадського дає моральність, зменшує інстинкти, більше переваг ніж втрат, через взаємодію з
соціумом відбувається розв думки. Уряд регулює закони і охороняє свободи, його можна
переобрати за загальною волею. На думку Руссо тільки ліберальна республіка є справжньою
державою, в якій управляє суспільний інтерес і є законний уряд. Порушення закону кара смерть.
Люди за своєю природою є добрими, вільними, але цивілізація роблять їх злими. Першоджерело
зла у нерівності, яку породжує багатство/узаконена приватна власність. Локк –демократичний
державний устрій. Концепція сусп договору була викладена в Декларації незалежності США.
Засновник лібералізму, визнавав цінність і рівність людей, послаблення примусу проти них.
Громадяни можуть перевибрати уряд коли він не в змозі забезпечити їх природні права. Людина
народжується вільною, потрібно зберігши свободу віддати частину ф-кц уряду. Природний стан-
миру і доброзичливості, свободи, існує лише закон природи (спільні моральні істини), законним є
вбивство злодія під час злочину. Природні права людини на життя, свободу, власність., але в
природному стані права не захищені. Люди укладають сусп договір, через бажання уникнути війн,
захисту прав. Держава забезпечує загальну владу, закон і суд, збереження власності. Правитель
має правити до законів, проголошених народом. Свобода людей - жити відповідно до закону, що
захищає від сваволі інших (чинити відповідно до своїх інтересів коли це не заперечує закон).
Громадянин віддає право державі карати за злочини. Громадяни мають і обов’язки перед
державою. Локк за ліберальну монархію. Важливим є згода всіх членів спільноти чи республіки
підпорядковуватися тому чи іншому правлінню, тоді нормальні і інші форми. Неприйнятна
абсолютна монархія, тиранія., для запобігання їй треба поділити владу на 3 гілки: законодавча,
виконавча, федеративна (міжнародні відносини). При порушеннях законів верхівкою народ може
повстати. Монтеск’є. Задля розв’язання суперечностей правовим чином народ «делегує свою
владу державі». Волюнтаризм- теорія договору, в якій угода не передбачається дійсною, якщо всі
сторони не погодяться на це добровільно. Природнє становище — це мирне життя людей в сім'ї,
суспільство. Державі необхідно з´являтися тоді коли війну, яка виникла в людському суспільстві,
неможливо зупинити без насильства, а передумовою є згода людей стати її громадянами. Ідеальна
вільна держава (законодавча, виконавча і судова влада взаємодіють для ефективності). Народ
може без згоди правителів змінити форму правління, якщо вони правлять тиранічно. Згода між
народом та державою — це акт прийняття основних законів держави. Республіка (демократія,
аристократія-доброчесність, рівність) та монархія (за законами-честь) є найбільш сприятливими
формами правління. Нендопустима тиранія (страх).

53. Місце філософії історії в системі сучасних філософських знань, її взаємозв’язок з іншими
галузями філософського пізнання.

Філософія історії- досліджує розвиток суспільства в часі, є теорією історії, переосмисленням різних
відомостей, розуміння історичного процесу в цілому. Філософія історії розглядає процеси початку,
спрямованості, сенсу і кінця історії, співвідношення універсального і локального, в світовій історії.
Термін запровадив у науковий обіг Вольтер 17 ст. Історія з філософської т зору може бути
поверненням (рухом по колу), лінійним сходженням (християнство), спіралеподібно (по колу+
прогресування лінійно-Гегель-ідея спіралеподібного розвитку). Об’єктом філософії історії у Гегеля є
всесвітня історія, предмет-її духовний зміст. Гегель визначив відмінності між філософією історії та
нефілософською історією: за їх предметами (при спільності об’єкта); за ступенем рефлективності.
Саме філософія історії є самосвідомістю історичного процесу розвитку (може розглядати в більших
масштабах Космічних). Предметом філософії історії може поставати реальний історичний процес і
процес пізнання історичної дійсності. Історія не доходить до такого рівня узагальнень, системного
аналізу як історія філософії. Факти історика та факти філософа історії бувають різними, філософ
розглядає події крізь призму взаємозв’язку історичного суб’єкта з його потребами, інтересами і тд.
Філософія історії на відміну від соціальної філософії вивчає суспільство і історію в динаміці
(діахронія), а соціальна філософія вивчає суспільні процеси в певний час/ на певному зрізі –
синхронія. Теоретична побудова пізнання визначалась як “філософія” цієї галузі. Спочатку коли
філософія історії виникла (сер 19 ст) це було не стільки філософське осмислення історії, скільки
абстрактна історична теорія, в якій ще не з’ясовані реальні історичні закономірності замінювалися
спекулятивними конструкціями. Потім відбувся розподіл на загальну теорію історії (історіографію)
як суто наукову дисципліну та філософію історії, що стала одною з рівноправних галузей сучасного
філософського знання (філософським, а не спеціальним науковим підходом до історичного
процесу). Історіографія- наука, що вивчає розвиток і нагромадження знань з історії суспільства, а
також історичні джерела, вона є інтерпритаторною і аналізує повноту досліджень в історичній
науці тієї чи іншої проблеми, трохи інше предметне поле. Філософією історії займались Маркс
(історичний матеріалізм), Гегель. Історіософія - філософсько-ірраціонально-містичні уявлення про
історичний процес та його схеми розвитку. Першопричини історичного руху не можуть бути до
кінця раціонально осмислені і логічно концептуалізовані. Цим обмеженням можливостей
наукового поступу в пізнанні історичного процесу історіософія відрізняється від філософії історії.
Першопричини до кінця можна осмислити або через віру, чи інтуїтивно. Але чіткої межі між
історіософією та філософією історії не існує, часто історіософію визначають як ірраціоналістичний
напрям філософії історії, але вони різні. Наприклад історіософськими концепціями були погляди
Августина Блаженого «Про Град Божий», опис плину конкретної історії людства+божественне
буття. Історіософські погляди були притаманні кирило-мефодіївцям. Також такі погляди були в
Шпенглера, Ясперса, Тойнбі (значення взаємодії Бога й особистості та спрямованості історії на
об'єднання людства), Тейяр де Шарден. Філософія історії є схожою на соціальні науки об’єктом і
підходами (те що досліджує суспільний розвиток), на онтологію, філософію, етику, історію,
антропологію, політичні науки. Одна з корінних відмінностей філософії історії від усіх, навіть
найзагальніших, галузей історичної науки полягає в тому, що історія дивиться на рівні історичної
реальності., а філософія історії, її предметом можуть бути не тільки сама історична реальність
(взята до того ж під кутом, що властивий філософсько-історичному розгляду), а й
найрізноманітніші поза наукові і наукові (зокрема – спеціально-наукові теорії історичної
реальності) форми історичного пізнання.

54. Історична реальність як об’єкт філософії історії. Специфіка законів історії, їх відмінність від
законів природи.

Об’єктом філософії історії є історична реальність- факти і події минулого, що описується за

допомогою теоретичних уявлень та інтерпритується. Дисциплінаризація історії у 19 ст вимагала
об’єктивний опис подій без суб’єктивного, не залишала місця для самого поняття історичного
досвіду минулого. У пер пол 20 ст Кроче казав, що минула реальність змінюється разом із
еволюцією історії та нашими уявленнями про неї, a Колінгвуд пропонував процедуру повторного
програвання минулого у теперішньому (в уяві історика) - вони концептуалізували минулу
реальність як явище одного порядку із реальністю об'єктів навколо нас. У 20 ст конструктивізм-
поняття «минулого» розглядається як сконструйоване істориком на основі документальних
матеріалів., історична реальність позбавлена практичної значущості, тема «історичної реальності»
порушується лише як критерій об’єктивності. Лише пізніше проблематизується тотожність
«історичної реальності» та «минулого як такого». Проблемами пізнання є те що «минуле як таке»
недосяжне для безпосереднього сприйняття, процедура опису подій є дискусивною. Уайт розуміє
«історичну реальність» як об'єкт та результат історичного знання, що відрізняється від минулої
реальності бо її вже не можна прямо сприйняти і передати (наявність різних наративів і
інтерпритацій подій). Анкерсміт концептуалізує «історичну реальність» як динамічне утворення,
що не має сталого змісту (він змінюється разом із еволюцією історіографії), межа між теперішнім і
минулим впливає на ці уявлення. Гносеологія-нема чистих фактів, вони теоретично навантажені.
Закони історії- закономірності, причино-наслідкові зв’язки що спровокували певну подію в
минулому і яка за певних схожих умов може повторитись в майбутньому. Потрібні для пояснення
подій минулого і прогнозування майбутнього. Є закони всезагальні, і локальні- дія обмежена
кількома типами культур. Просвітництво -намагалися зблизити закони природи і розвитку
суспільства, виводили суспільні закони по аналогії з природними. Починаючи з Руссо історичні
закони тлумачились як співвідношення індивідуальної та всезагальної волі., історія реалізується
через вмотивовану й свідому людську діяльність. Марксизм- закономірності історії через
взаємодію стихійного і свідомого (домінуюче) начал, недооцінили значення стихійної та
переоцінили свідому складову. Закони проявляються як історичні тенденції, які є об'єктивними і не
залежать від свідомості людей, але обумовлюють їх поведінку. На історію впливають як потреби і
цілі людей, так і незалежні обставини. Закони природи- абсолютні й мають силу такими, якими
вони є. Закони сутності самої дійсності, щоб їх зрозуміти треба осягнути природу, вони є вірними.
Вичерпуються дією самих лише об'єктивних чинників (на відміну від законів історії ). Закони
природи і історії. Закони історії це об’єктивні чинники + вплив цілей людей на історію
(суб’єктивно), внаслідок чого навіть при схожості процесу за ознаками його повтор може дати інші
непередбачувані наслідки залежно від залучених людей. Історія все ж істотно відрізняється від
природи: на відміну від природи, де неподільно панують стихійні, сліпі сили, історія здійснюється
через життєдіяльність людей, з притаманними їм пристрастями, волею та свідомістю. Дія
історичних законів, на противагу природним, містить обов'язково і свідому складову. Але закони
історії від цього не стають чимось суб'єктивним. Вони мають такий же об'єктивний характер, як і
закони природи, що, на думку Енгельса, зумовлено незбігом мети і результату людської
діяльності., інивідуальні дії цілеспрямовані, але через розбіжність людських прагнень, свідомостей
їх дії можуть бути протилежними. Усі людські дії в результаті дають- загальну тенденцію. Спроби
вивести історичні закони з природних не можна визнати вдалими. Кожна історична подія по-
своєму унікальна й неповторна (вплив багатьох чинників), важко передбачити історію,
непередбачуваним чинником є людина.

55. Сенс, направленість, періодизація, скінченність як основні проблеми філософії історії.

Поняття «сенс історії» – охоплює буття самого історичного процесу і його пізнання, історичну
свідомість. Сенс історії припускає єдність суб’єктивного та об’єктивного в історичному процесі,
минулого і сучасного. Розгляд спрямованості розвитку людського суспільства та розкриття сутності
доцільної діяльності людини. Віко пов’язував сенс історії з поняттям природної необхідності
причин та наслідків», що визначає поступальний рух усіх народів і націй, які йдуть у своєму
розвитку одним шляхом, проходячи послідовно три етапи: вік Богів (дитинство), вік Героїв (юність),
вік Людей (зрілість- розум і обов’язок). Ясперс- зміст історії перебуває за межами самої історії.
Змістом і основою історії є віра, загальна для всього людства (не релігійна), а філософська віра, яка
виникла у так званий «осьовий час» світової історії (між 800 і 200 рр до н е)- час народження
світових релігій, давньогрецької філос думки. Самоусвідомлення людиною стало поч світової
історії. Вважають, що історія позбавлена будь-якого змісту, і песимістично оцінюють майбутнє
людства (Шопенгауер), що історія є ірраціональним потоком подій, які не підлягають
раціональному поясненню (Ніцше). Направленість історії. В Середньовіччі початком історії
вважалося гріхопадіння; поворотом– пришестя Христа (спокутування); завершенням – Страшний
Суд. Ці етапи поєднували небесну і земну історії, визначали загальний простір історії, людське
буття вже підпорядковане вищій меті. Віко здійснив спробу відділити земну історію від небесної.
Історія може бути - Повернення (безкінечно повертається і повторює події, тоді майже відсутня
ідея розвитку) Якщо історія має рухатись по колу, тоді немає надії на спасіння. Лінійно (Історія для
європейської культури, Середньовіччя). Є в християнстві, прогрес ускладнення суспільства
(прогрес- від дикості до кращого-Протагор, Маркс /регрес-падіння моральності, деградація-
Сенека). Спіралеподібне (по колу+ прогресування лінійно-Платон. Гегель-ідея спіралеподібного
розвитку). У сучасній філософії історії співіснують два основних підходи до пояснення
спрямованості історії: формаційний (лінійний) та цивілізаційний (культурологічний/нелінійний)
підходи. Формаційний підхід ґрунтується на моністичному розумінні, всесвітня історія як єдиний
процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій (систем з виробничими/ідеологічними
зв’язками). Маркс- кожен тип виробничих відносин визначає період історії. Цивілізаційний підхід-
існ різн культур. Данилевський цивілізації проявляють себе через 4 форми діяльності- – релігійну,
культурну, політичну, соц-екон. Формаційний - охопити все суспільство його динаміку,
цивілізаційний – досл частину суспільства (окрему цивілізацію). Періодизація історії. Марксу
виділяв 5 типів формацій: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та
комуністична, кожна з яких має специфічні закони виникнення і розвитку. Шпенглер заперечував
цілісність всесвітньої історії, виокремлював в історії людства 8 культур: єгипетську, індійську,
вавилонську, китайську, греко-римську, візантійсько-арабську, західноєвропейську та культуру
майя. Також географічне положення (Гегель Східний-Китай, потім Європейський розвиток- пізній).
В Середньовіччі поділ- до Різдва/ після Різдва. У 19 ст на основі тріада (мисливство–скотарство–
землеробство) щодо періодизації історії. .Кондорсе поділяв людську історію на 9 стадій: племінну,
скотарську..і тд. Скінченність. Історія примушує людей творити себе, коритись закону, щоб
існувати. А людина хоче свободи і звільнитись. Для релігій має настати кінець світу або 2 пришестя
Ісуса, що знаменувало б звільнення, кінець земного світу- світу історії з війнами і
несправедливостю, що виникають з необхідності. Гесіод хаос - потім порядок. Шпенглер –
цивілізація: народження, розквіт, занепад, загибель. Фукуяма- «Кінець історії» у тому, що людство
зрештою знайде оптимальну форму держави, – ліберальну демократію, задоволені всі потреби
людини. Гегель кіненць історіхї досягненя свободи, лібералізму.

56. Проблема суб’єктів історії: герої, класи, нації.

Історія аналізує події минулого та їх значення у сьогоденні і в майбутньому. Суб’єкт-носій пізнання,
джерело активності, спрямованої на об’єкт. Не кожна особистість є суб’єктом історичного процесу,
щоб ним бути треба усвідомлювати своє місце і роль в ньому., на основі знань вміти прогнозувати,
наслідки діяльності., діяти (спрямування процесів в потрібний бік), відповідальність за свою
діяльність (на користь суспільства, а не себе) – це «індивідуальний суб'єкт» історії. Є «соціальний
суб'єкт» це соціальна група: клас, народ, нація. Соціальна група- суб'єкт історичного процесу, якщо
крім названих вище рис, вона має внутрішню єдність. Група має мати спільні інтереси і мету своєї
діяльності. Не кожен народ чи нація є суб'єктом, коли відсутність спільних дій у досягненні мети, то
вона не може позитивно впливати на історичний процес. Людство не є суб'єктом історичного
процесу, бо не має єдиної цілісності і одної ідеології, є війни. В історії значну роль мають видатні
історичні особистості (герой) – зробили внесок в історію, змінили її хід (Цезар, Наполеон). Роль
героя є результатом результатом: соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей
особистості – з іншого. Історичними людьми є ті, на меті яких є всезагальне, мета людини
співвідноситься з духовним началом історичного розвитку. За Гегелем – ці люди з’являються, коли
є необхідність в рішучих діях, вирішенні протиріччя, порятунок суспільства. Герой розуміє
проблему соціуму. Ясперс – історична людина має відповідати за свободу інших. Диктатор не може
бути історичною людиною (применшує свободу інших). Просвітителі розглядали роль окремих
особистостей в історії,навпаки романтики 19 ст надавали перевагу історичними обставинами.
Томас Карлейль-оспівування героїв і королів- всесвітня історія є біографія великих людей, маси -
знаряддя особистостей. Коли нема героїв, тоді назовні вириваються приховані руйнівні сили маси
(у революціях і повстаннях). Серед соціальних груп найважливіша роль як суб’єктів розвитку
суспільства має клас. Класи (соціальні)- велика група людей, які розрізняються за їх місцем в
системі суспільного виробництва, організації праці, члени яких мають приблизно однакові
інтереси, поведінку і систему цінностей. Не кожний клас може бути суб'єктом історичного процесу.,
він ним є якщо усвідомл місце в суспільстві, має мету власну, може діяти як організована сила у
відстоюванні своїх прав та інтересів. Суспільство є складною системою взаємодії людей та їхніх
спільностей (з своїми інтересами), між ними виникають на цій основі суперечності, революції,
війни. Часто конфлікти є результатом загострення суперечностей між класами в економічній,
соціально-політичній та духовній сферах життєдіяльності. У нашому перехідному суспільстві є
різноманітні професійні, етносоціальні, релігійні групи, а соціально-економічних, типу класів немає
(в плані суспільного виробництва). Є класи тільки за доходом високий, середній, низький. За Кучми
відбулось „розселянювання” селянства, і впринципі було і „розкласування” робітничого класу,
позбавлено власності на робочу силу. Історія класовї боротьби -пригнічення правлячим класом
робітничого класу. Критерії віднесення людей до класів: право власності на засоби виробництва:
капіталісти., пролетаріат (люди не мають власності на засоби виробництва, робітники, бідні).
Нація – це історично утворена усталена спільнота людей, котра виникла на базі спільності мови,
території, економічного життя та національного х-теру, культури, етнічного складу, територіальна
спільність. Поява нації повязана зі зміною феодального ладу на капіталістичний. Відбувається
формування єдиних народів у межах держав. Нація – це сукупність людей, що має спільну Вітчизну.
В сучасній етнологічній літературі існує дві основні концепції нації: “західна” (етатична) модель і
“східна” (етнічна)-переваги для певної спільноти. Мононація, Польша. Полінація (Липинський,
наголос на територіальний концепт не залежно від етнічності США, Швейцарія)- усвідомлення
спільності і бажання будувати майбутнє., самоідентифікація.
57. Прогрес та регрес. Іудаїзм, християнство, просвітництво. Філософія Монтеня та Руссо.
Гегельянство та марксизм.

Прогрес- перехід від менш досконалого до більш досконалого. Прогрес може бути загальним або
частковим (певних сфер)-наук-техн, духовний і тд. Прогрес є суперечливим, бо коли людство що-
небудь здобуває, то неминуче втрачає (тільки в найзагальнішому можна судити про напрям).
Форми соціального прогресу: реформістський (еволюційний), поступовий., революційний, тобто
стрибкоподібний. Регрес- перехід від більш досконалого до менш досконалого, повернення до
форм що віджили себе. Загалом суспільство прогресує, але можливі згубні наслідки. Ідея прогресу
Штомпка, включає: незворотність лінійного часу; спрямованість/неповторюваність руху;
кумулятивність процесу; є причини процесу, необхідність та неминучість процесу, удосконалення і
покращення. Християнство. Християни орієнтувались на прямолінійний прогрес у поясненні
суспільного розвитку (концепція часу+ передбачення), послідовність, рух до майбутнього спасіння,
есхатологічна концепція (кінець світу, 2 пришестя). Джерелом ідеї прогресу стала ще іудейська
релігія, образ пророків (розуміли знаки історії, передбачити), для яких історія -священний,
визначенй наперед процес, узгоджений із божественним провидінням,як поступальний хід до
майбутнього раю. Іудаїзм-найдавніша монотеїстична релігія. Історія древніх євреїввідоміа зі
Старого Завіту Біблії. Після смерті Іосіфа євреї залишалися у Єгипті як раби, потім з’явилась надія на
визволення з народженням Моісея, що зміг вивести їх з Єгипту з допомогою Бога Яхве, перші 10
заповідей, законодавець лідер-реформатор. Потім були гоніння Євреїв, голокост (антисмітизм)-
нацисти. Євреї пережили і розсіювання (втрату домівки) і розселення, гоніння, Бог випробовував
народ. Період Нового часу (17-19 ст) включає епоху Просвітництва, в цей період прогрес був
пов’язаний з ідеєю раціоналізму, наук знання, людського розуму (Кондорсе, Вольтер), що здатний
побудувати систему істинного знання і відкинути те що заважало прогресу, подолання
провіденціалізму середньовіччя. Руссо – історія як регрес загалом, як процес суперечливий, де
органічно переплітаються моменти прогресивні та регресивні. Прогресивні процеси (розв науки,
мистецтв, багатство) призводить до виродження цінностей, моралі, занепаду, втрати часу,
розпусти. Регрес пов’язаний і з відривом від природи, нерівністю, виділенням приватної власності.
Природа прагнула вберегти вас від знання. Монтень шлях від природи до цивілізації регресивний,
через відхід від природи, однобічний прогрес, наявність пристрастей. Справжній прогрес був би в
культі благої природи, не в створенні книг а в повсякденній поведінці, гармонії внутрішній.
Аборигени цінні мають справжність існування і багато властивостей що були втрачені з
цивілізацією, вони чуттєво безпосередні. Маркс. Розумів прогрес як рівень розвитку продуктивних
сил і виробничих відносин. Дивився «на розвиток економічної суспільної формації як на природно
історичний процес», кожній суспільноекономічній формації притаманний специфічний спосіб
виробництва і вони послідовно змінюють одна одну: первіснообщинний, рабовласницький,
феодальний, капіталістичний, комуністичний. Для Гегеля прогрес-свобода. Розвиток- як
діалектична єдність прогресу і регресу (переважання прогресу, руху до досконалості, всесвітня
історія-розвиток прогресу). Єдність божественної та людської природи є абсолютним духом.
Сходження абсолютного духу відбувається через певні стадії історичного розвитку: нежива
природа – органічний світ – людське суспільство. Стадії у лінійній послідовності, що підкорювалася
законам логіки та принципам історицизму. Набуло важливості раціональне осмислення механізмів
втілення свободи в процесі історичного поступу задля досягнення політичних чи моральних цілей.
Загальнофілософським критерієм розвитку суспільства є - рівень гуманізації та можливості
розвитку людини, рівень забезпечення прав людини. Щастя і відсутність експлуатації як прогрес-
Оуен. Сьогодні це гуманістичні, поітичні і тд критерії.

58. Циклічне витлумачення історичного процесу (від Полібія до А. Тойнбі).

Циклічна модель (історія повторює події) виникла у древніх цивілізаціях, інтерпретувалась Греції і
Римі (Геракліт, Платон, Аристотель, стоїки, Полібій). Ідея циклічності застосовувалася в основному
до зміни форм правління. Арістотель та Полібій поділяли ідею про циклічний колообіг як зміну
форм політичного ладу (монархія вироджується в тиранію, тиранія змінюється аристократією, яка
вироджується в олігархію, тоді на зміну олігархії приходить демократія, яка вироджується в
охлократію-влада натовпу і після цього повернення до монархії,все повторюється знову). В епоху
середньовіччя, циклічне моделювання історії відходить на другий план, змінюючись лінійної
моделлю, але знову оживає в Відродженні (Макіавеллі, Віко), а потім, у міру кризи ідеї прогресу, у
Данилевського і Шпенглера. Ідеї циклічного розвитку суспільства поділяв Кун (теорія наукових
революцій), Шумпетер (економічні кризи), концепція циклу присутня у всіх великих філософських,
соціологічних та економічних теоріях. У циклічної моделі суспільного розвитку періоди
поступального розвитку розглядаються як фази циклу, в якому на зміну прогресивному періоду
приходять фази застою та занепаду. Весь шлях розвитку суспільства - сукупність різних за
величиною замкнутих циклів, які складають один гігантський часовий цикл (коло). Цикл є
способом існування і збереження суспільства, особливо циклічно розвивались цивілізації які
замкнені від зовнішніх впливів, Китай зберігав майже незмінний вигляд протягом 2000 років і
тільки з др пол 19 ст. став розвиватися по лінійній моделі. Цикл може займати різний часовий
проміжок. Поняття циклічності залежить від масштабу в якому розгл соц система: у малих
переважають маятникові цикли, у середніх – кругові, у великих – кругові і довгохвильові. Кант
показав, що випадковий чи закономірний характер історії залежить від масштабу, прикладеної до
неї. Малий масштаб- випадковості, масштаб всесвітньої історії -видно закономірності.
Маятниковий рух- у системі неодноразове чергування підйомів і криз, повторення фаз, в результаті
стабільний стан суспільства, їх традиційні ролі., виведена з рівноваги соц сист повертається до
попереднього стану. Чисто циклічний розвиток в сучасних умовах неможливий, оскільки вимагає
від країни повної замкнутості і збереження традиційного суспільства. Суспільство, завершуючи
цикл розвитку не може повернутися в початковий стан. Теорії кругообігу -суспільство в цілому /
окремі сфери рухаються по замкнутому колу з поверненням назад, після чого - нові цикли
відродження і занепаду (Полібій)- ідея закономірності, повторюваності в історії – за аналогією з
природними циклами зміни пір року (у кочовиків)- протиставлення прогресу. Хвильова теорія
розвитку- чинником розвитку суспільства є техніка, що зумовлює тип суспільства і культури, 1
хвиля- аграрна, 2-індустріальна, 3-постіндустріальна (20ст). Шпенглер розглядав замкнені
цивілізації, що циклічно розвиваються і не розглядав поняття історичного часу.Тойнбі 19 ст, розв
думки Данилевського та Шпенглера про циклічність історії, розглядав її як сукупність історій
своєрідних і замкнених цивілізацій (23, а потім 13).Тойнбі виокремлював у кожній з цивілізвції
основні стадії історичного існування: виникнення, зростання, надлом та розпад. Після
проходження цих основних фаз цивілізація, як правило, гине, поступаючись місцем іншій
цивілізації. Він хотів вивести емпіричні закони повторюваності суспільного розвитку щоб
передбачити майбутнє. Зміст всесвітньої історії він убачав у духовному вдосконаленні людства.
Цивілізація виникає з примітивних суспільств унаслідок обставин і у відповідь на виклик, розвитку
її сприяє творча меншість. Обмеженість, притаманну лінійним і циклічним типами соціального
розвитку, долає спіралеподібна модель (Віко)- всі народи проходять три стадії розвитку, по
завершенню циклу розвитку суспільство проходить ті ж стадії і в тій же послідовності, але на більш
високому рівні розвитку.

59. Роль економіки в суспільстві. Формаційний підхід марксизму (конфлікт продуктивних сил та
виробничих відносин як основний рушій прогресу).

Економіка- «мистецтво управління домашнім господарством» сукупність засобів, об'єктів,

процесів, використовуваних людьми для задоволення потреб через створення необх людині благ,
умов і засобів існування з застос праці. Існує прямий зв'язок між станом економіки і рівнем життя
населення, задоволенням їх потреб. Від економіки залежить виробництво, дохід, споживання,
забезпеченість. Економіка залежить від виробництва, витрат на нього, збуту товарів, витрат на
армію. Економічний ріст-збільшення масштабів виробництва і споживання, зменшення
використовуваної сировини, що пов’язано з поліпшенням технологічних і соц х-к суспільства.
Економічна криза- порушення існуючої рівноваги в економічній системі внаслідок диспропорції,
скорочення попиту на товари і надлишок їх пропозиції, що призводить до зменшення
виробництва, вивільнення працівників, безробіття. Зниження платоспроможності населення ще
більше утруднює збут товарів (перевиробництво товарів, падіння цін). Економічні кризи, є однією з
форм прояву основної суперечності капіталізму. Свідома організація сусп економ процесів
сприятиме безкризовому розвитку, що забезп і зникненням влади товару над виробником.
Соціалізм характеризується відсутністю поділу суспільства на класи та відмиранням держави.
Знання економічних законів сприяють раціональній поведінці у сфері споживання. Формаційний
підхід був розроблений К.Марксом -продуктивні сили сусп в сукупності з виробничими
відносинами становлять певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у поєднанні з
політичною надбудовою суспільства – соціальної економічну формацію. Економічним ядром
кожного способу виробництва, а відповідно і формації, є панівна форма власності, оскільки саме
вона визначає спосіб поєднання працівника із засобами виробництва. Розвиток людського
суспільства – це поступовий перехід від однієї сусп-економ формації до іншої, кожна наступна
формація – це новий ступінь розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. 5 суспільно-
економічних формацій: первіснообщинна;рабовласницька;феодальна;капіталістична;
комуністична. Розвиток продуктивних сил є головним критерієм суспільного прогресу. Продуктивні
сили - це матеріальні фактори виробництва, завдяки яким воно здійснюється, люди, знаряддя
праці +умови праці (будівлі), досвід людини і сили природи, освоєні нею (вітрова, атомна).
Виробничі відносини- розподіл виробництва, ств зв'язків людини з природою, інш людьми,
засобами виробництва. Виробничі відносини визначаються станом продуктивних сил та формою
власності на засоби виробництва. Нові прогресивні виробничі відносини сприяють розвитку
продуктивних сил. Джерелом розвитку способу виробництва є суперечність між продуктивними
силами, які розвиваються, й виробничими відносинами, що забезпечують зв’язок робочої сили із
засобами та предметами праці і загострення класової боротьби в суспільстві. Виробничі відносини
мають стабільний характер, коли вдосконалення продуктивних сил вони обмежують їх, тому
виникає потреба змін у виробничих відносинах. Класова боротьба. суспільство розділене на класи,
за їхнім відношенням до засобів виробництва. В антагоністичному суспільстві між класами
точиться боротьба, яка є рушієм прогресу. В капіталістичному суспільстві боротьба між класом
робітників — пролетаріатом, і класом власників фабрик та заводів — буржуазією, що сприяє
революції, яка веде до зміни виробничих відносин і положення класів у суспільстві. Класова
боротьба зникає в безкласовому суспільстві при комунізмі, через диктатуру пролетаріату
(передачу засобів виробництва робітникам). На потребу глибшого наукового пізнання
закономірностей розвитку суспільства з'явився цивілізаційний підхід щодо пізнання історії
розвитку людства (подолання класово-формаційні детермінанти, гуманізм).

60. Співвідношення цивілізації та культури (М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі, М.

Бердяєв).

Цивілізація є соціокультурне утворення, виникає на певному етапі розв людства. Цивілізація

включає в себе результати матеріальної і духовної діяльності людей, суспільні відносини,
перетворену природу, людину окультурену, діяльність вирішення глобальних проблем. "Культура"
є способом самовиразу, "цивілізація" - соціальне буття культури. Різні типи цивілізацій у розв
людства: космогенна (,Середньовіччя); індустріальна/техногенна (капіталістична);
інформаційна/антропогенна. 3 ознаки цивілізації: 1)монументальна архітектура, 2)писемність,
3)міста. Шпенглер, Ніцше- розвиток цивілізації призводить до деградації та духовної загибелі
суспільства. Данилевський. Цивілізація- спільнота людей, з певн цінностями (існ к-ка ст), період
розкриття духовного світу народу, пік розвитку культури. Ядро культури утв символи, мистецтво,
творчість. Лише деякі народи змогли створити великі цивілізації, всі цивілізації проходять періоди
від розквіту до загибелі. Є такі цивілізації: єгипетська, давньосемітська; китайська; індійська;
іранська; єврейська; грецька; римська; аравійська; європейська. Культура є проявом свідомості. Є
конфлікт між зосередженістю на матеріалізмі (відмирання культури) Захід, та духовному (Схід).
Східна цивілізація має замінити західну. Панславізм- об’єднання взаємооповнюючих слов’янських
культур. Концепція Шперглера. У кожній культурі є послідовні етапи — дитинство (варварство),
юність (розв політики, мистецтва й науки), зрілість (розквітсфер суспжиття) і старість+смерть. Нема
загальнолюдської культури, історія включає розвиток 8 культур: китайську, індійську, єгипетську,
аполлонівську, візантійсько-арабську, західноєвропейську і майя, рос-сибірська -становлення
(культура жите 1-1.5 тис р, потім помирає сліди від неї -у формі цивілізації). Духовна культура-
рушійна сила розвитку цивілізації. Цивілізація- як занепад культури, її переродження і омертвіння
(коли культура досягає меж утв цивілізація), коли виснажуються, джерела творчості. Культури як
ізольовані організми, а в історії панує сліпа доля, фаталізм. Тойнбі застосував поняття "цивілізація"
до особливостей розвитку народів і культур різних регіонів і країн. Культур ирізних народів
належать до єдиної цивілізації і в розвиткові рано чи пізно проходять ідентичні етапи, які
характеризуються однаковими ідеями. Культура і цивілізація тісно пов’язані, творча меншість
започатковує цивілізацію. Нарахував 21 цивілізацію. Історія є справою рук Творця, здійснена через
існування людини і людства. Для цивілізації треба держава, всесвітня церква і рух племен, та
певний виклик (погіршення природних умов, війни тд). Тойнбі не вважав культури абсолютно
ізольованими і бачив в релігії сполучний елемент. Цивілізація не має жорстко визначений
життєвий цикл, історія залежить від зусиль людей, поки еліта зберігає духовний потенціал,
цивілізація життєздатна. Релігія на першому місці як фактор розвитку культури, культура надихає
на побудову цивілізації. Бердяєв. Переосмисл роботу Шпенглера. Цивілізація за своєю природою
технічна (не релігійна), духовна культура є лише надбудовою, ілюзією. Цивілізація на противагу
культурі не символічна,. вона механістична, прагне реальн досягнень життя, а не подоб і знаків., в
ній переважає розум, колективна праця витісняє індивідуальну творчість, знеособлює. Особисте
начало розкривалося лише в культурі. Перехід культури в цивілізацію пов'язаний зі зміною
ставлення людини до природи (ств технологій). Цивілізація має не природну чи духовну, а
машинну основу. Культура- як сфера вищих людських дій: духовних, наукових і художніх виявлень
людської активності, цивілізація ж персоніфікує матеріальні форми буття. Зростання секулятизму-
криза цивілізації. Відмовитись треба від прогресу, повернутись до релігії, до культурного стану.
Данилевський, Тойнбі, Шпенглер- циклічний розвиток. Культура кінець в розвитку цивілізації,
загальної історії немає, проти європоцентризму, культури змінюють своє значення, як мовні ігри.

61. Роль духовних чинників в історичному процесі. Концепції кінця історії (Г. Гегель, Ф. Фукуяма)
та вісьової епохи К. Ясперса.

Духовні чинники- ідеали, впливають на свідомість ,поведінку, культуру і цивілізацію. До духовних

чинників відносяться мораль, релігія, мистецтво, наука. Духовне виробництво -виробл суспільної
свідомості, понять, ідей, поглядів, уявлень, це як розуміння дійсності суспільством на даному етапі
його розвитку. Незначна професійна част -наукова інтелігенція є творцем теоретичного рівня
суспільної свідомості, що окультурює повсякденну свідомість. Духовні чинники впливають на
оцінку дійсності різними групами населення, на ідеологію. Ідеологія - це система поглядів, ідей,
теорій, , що відображають суспільне буття крізь призму інтересів, ідеалів, мети соціальних груп,
класів. Етика релігій позначилась на розв цивілізацій, мистецтво транслює в доступній формі т ідеї,
які змінюють світ, наука створює платформу для технологічного розвитку, технологічний розвиток
дозволяє отримати економіку нового типу, новий тип економіки тягне за собою соціальне
переструктурування всього суспільства. Гегель. Абсолютний дух – процес розвитку самосвідомості
людського духа, в якому мистецтво, релігія та філософія (найвищі щаблі втілення абсолютної ідеї у
людському розумі) витворюють цілісну картину буття світу. Продукти духовного виробництва
реалізуються у процесах матеріального виробництва, суспільних відносин і впливають на зміни в
матеріальному і соц-політ оточенні індивіда, впливають на естетичність, моральні відносини,
ставлення суспільства до природи і людини, забезпечують становлення індивідуального як
суспільного, відб виробництво людини що є 1 по відношенню до сусп-іст процесу. У Гегеля —
«кінець історії» суспільна реальність. Трансцендентне у нього перестає бути непізнаваним. Він
прийняв та відтворив основну схему іудео-християнської трактовки історичного процесу,
включаючи ідею його фіналу. Тезу про кінець історії обгрунтовує за допомогою раціоналістичних
засобів (об’єктивно ідеалістично). Матеріальний світ є інобуттям чистого мислення. Історичний
процес — це «шлях визволення духовної субстанції»-світового духа. Іст поч з появою держави,
котра уособлює «народний дух», в ході іст реалізується мета розуму, відб самопізнання, дух
повернеться зі стану інобуття в себе, свобода. Європа є кінець всесвітньої історії, а Азія її початок.
Фукуяма-гегелянець, виступає за політичний лібералізм (цінність особистості, рівність людей,
послаблення примусу). Говорить про кінець історії як про «відсутність життєздатних альтернатив
лібералізму», які б складали «загальний для всього людства ідеологічний фонд», тих що мали б
оптимальні механізми для поширення свободи. «Кінець історії» за Фукуямою це кінець історії як
еволюційного процесу самореалізації свободи, завершення еволюції людства й універсалізація
західної ліберальної демократії, як в свідомості так і в матеріальному світі. Дана ідея - як тріумф
свободи, і одночасно як «сумний час», оскільки «остання людина перестає бути людиною» (нема
боротьби за визнання тд). За перемогу Заходу як типу культури. Ясперс. Змістом і основою історії є
філософська віра, спільна для людства, що виникла в «осьовий час» світової історії (800-200р до н
е), коли виникла давньогрецька філософія, сформувались основні світові релігії, відб відб перехід
від ранніх до розвинутих цивілізацій. "Осьовий час" усвідомлювався К. Ясперсом як
загальносвітова доба: у п'яти окремих, не пов'язаних між собою самобутніх культурах – грецькій,
іудейській, іранській, індійській та китайській майже одночасно відбувся духовний прорив,
пов'язаний з оновленням духу. Епоха «осьового часу» допомогла людині відчути себе людиною,
пробудила її дух, залучила до основ культури і моральності, поставила питання про зміст
людського буття, поява рефлексивного мислення. Самоусвідомлення людиною самої себе,
пробудження її духовності є початком загальної історії людства, що досі було розділено на локальні
культури. Відтоді людство приречене на спільність долі і єдину віру. Для об’єднання людей на
загальних духовних засадах роль комунікації. Мораль спрямовує історичний процес, за єдність
цивілізацій.

62. Поняття традиційного, індустріального та постіндустріального суспільства. Ідея

інформаційного суспільства.

Традиційне (аграрне суспільство/доіндустріальне). Сільскогосподарська революція, що

відбувалася 10 тис.р.тому, ств сусп, у якому індивіди дуже тісно ідентіфіковані з родиною, кланом.
Це стабільне і консервативне сусп, сталі соціально-економічні зв’язки, низький рівнь технологій,
соц статус переважно передається в сім’ї, ієрархія. Велике значення родини, перевищує роль
школи і церкви. Суворі правила поведінки регулюють міжособистісні стосунки. Зв’язок з природою-
землеробство, скотарство, сільське господарство, рибальство і ручна праця. Держави традиційні –
Індія, Китай, Японія. Головний інститут-церква, армія. Важливий вплив мають звичаї, культура,
міфологія. Воно існувало до кінця 17 ст., тобто до періоду розгортання промислової революції.
Індустріальне суспільство виникло внаслідок промислової революції (200р.тому). Слабшають
сімейні звязки, зростає професійна ідентифікація. Змінюється індивідуальна/ групова природа та
класова свідомість. Індустріальна економіка спрямована на виробництво товарів, обмежуючий
чинник – капіталовкладення. Масова культура, розвиток науки і масове механ промислове
виробництво, його стандартизація, наук відкриття, синхронізація. Високий рівень життя
суспільства. Важлива роль освіти для науково-технічного прогресу (НТП). Більшість країн-
індустріальні (Корея, Тайвань, Мексика), є забруднення довкілля. Головний інститут-виробництво,
корпорації. Україна -індустріально-аграрна (у структурі господарства якої переважає промисловість
і відбувається перехід від сільського господарства до невиробничої сфери) Постіндустріальне
суспільство нова, найрозвинутіша стадія людської цивілізації, початок науково-технічна революція
др пол 20 ст. і переросла в сучасну інформаційно-інтелектуальну революцію. В індустріальних
суспільствах НТР- зрост робітничих класів,в традиційних суспільствах змінювалась господарська
структура та роль жінок, з одного боку НТП- розв технологій і міст, з іншого - зубожіння селян,
нерівність, еко проблеми. Постіндустріальне сусп- поява меншин, полікультура, самовираження,
символізм, важлива теорія для інновацій, глобалізація, розв інф сфери, зростає значенння
креативності, освіти, родини, перехід до виробнитва послуг (озорона здоров’я, культура, освіта),
розробка методів контролю технологій, автоматизація, роботизація. Інформація стає основним
товаром. Розвиваються системи накопичення, обробки, передачі, збереження інформації. Третя
промислова революція значною мірою грунтується на успіхах у телекомунікаціях. Важливим є
виробництво духовних благ і техніки. (Економічно розв країни де значна частка працездатного
населення зайнята у сфері послуг та у найновіших галузях економіки- США, Великобританія,
Німеччина, Японія) Головний інститут- університет. Ідея інформаційного суспільства- інформація і
знання продукуються в єдиному інформаційному просторі, головними продуктами виробництва є
інформація і знання. Створення інформації -значна частина економічної, політичної, культурної
діяльності. Більшість людей зайняті інф техн, виробництво послуг, зростання інформатизації,
доступ до світових інформаційних ресурсів, ефективна інф взаємодія людей. Включає три стадії
прогресивного руху: збільшення поширення і виробництва інформації., розширення
інформаційних послуг., створення широкої мережі інформаційних засобів. Загрозами такого
суспільства є роз’єднання суспільства, збільшення онлайн взаємодій, менше живих зустрічей.
Суспільство буде більш мобільним, але і більш централізованим по управлінню, можлива
дистанційна робота, управління підлеглими. Проблема поширення правдивої інформації,
уникненян насилля. Використання інформаційної технології суттєво змінює технічну основу
матеріального і духовного виробництва, визначає нові організаційні форми суспільного життя.
Увага переміщається із зовнішніх умов життєдіяльності людини на її саму, її духовне життя-
антропогенність.

63. Політика і політична організація суспільства та їх роль у визначенні суспільних процесів.

Політичні системи суспільства: типологізація, механізми самоорганізації.

Політика- діяльність з вирішення питань життя сусп і держ, пов’язана з ухваленням рішень про
взаємовідносини між народами, управління, стратегія, дипломатія, торгівля, розв'язання
суперечностей, закони, підтр економіки, зв’язок між державою і громадянами. Процес прийняття
рішень, розподіл ресурсів, реалізація влади і амбіцій. Політична система суспільства — це система
об’єднань (організацій) людей, що виражають інтереси соціальних спільнот, реалізовують,
утримують, борються за політ владу. Це добровільне об'єднання громадян з метою реалізації політ
цілей (захист інтересів соц груп /суспільства). Структура політичної системи: інституційний
блок/суб’єкти: громадяни, партії, громадські організації; нормативний блок —решгл стосунків
(закон, статут, декларація, договір); функц блок —політичні відносини, діяльність; ідеологічний
блок —свідомість, погляди; комунікативний блок — інтеграція елементів політ сист суспільства.
Роль політичної системи: визначення цілей суспільства., мобілізація людських, матеріальних
ресурсів, об’єднання громадян навколо спільних цінностей, розподіл цінностей, форм політ
свідомості, запобігання конфліктам. Типологія політичних систем. Залежно від політичного
режиму: тоталітарні (повний контр держ над сферами сусп та приватного життя, культури, релігії);
авторитарні (влада в руках групи осіб); демократичні (народ). За типом політичної культури
/режимом: англо-американський- свобода особистості, добробут і безпека; європейсько-
континентальний- співіснування нових і старих культур, полікультурність/багато політ партій;
тоталітарний (фашистська Італія, нацистська Німеччина, централізація, контроль); доіндустріальний
(Азія, Африка), зміш політ культ, авторитаризм, насильство. За характером взаємодії з зовнішнім
середовищем: відкриті системи (Європейські країни, Америка), динамічні приймають віяння
ззовні; закриті системи (СРСР відсутність зв’язків з країнами несоціалістичними, Північна Корея). З
позицій формаційного підходу (Маркс, виробництво): рабовласницькі;феодальні; капіталістичні;
командно-адміністративні. Залежно від типу культурної диференціації: Примітивні (без розпод
влади, церква спільна з державою, нема партій); Традиційні (люди не учасн політ системи,
підпорядкування);Сучасні (розвинені політ структ, культура участі). За типом легітимності
політичної влади: Традиційні (існуючі норми священні, нединамічні, давньо-східні, середньовічні
суспільства); Легальні (закон, конституція, Європейські держави, США); Харизматичні (лідеру
поклоняються, подвиги, нестабільність, СРСР, нацистська Німеччина). За змістом і формами
управління: ліберально-демократичні- (свобода, конкуренція) в ухваленні державних рішень;
комуністичні- рівності соціальних благ; традиційні- олігархія з нерівномірним розподілом благ; ті
що переживають становлення (країни, що розвиваються, з авторитарними засобами управління);
авторитарно-консервативні (збереж соц і економ нерівності). Україна має перехідний від
тоталітаризму до демократії характер (проблема неузгодженість влади, політ партії вузькі
інтереси). Самоорганізація. Політична сисетма є нелінійною та відкритою, взаємодії, зовнішні та
внутрішні процеси впливають на підтримання внутрішньосист рівноваги. Політична система має
певну актуальну структ-функц організацію, а ще потенційні структури які є у відносинах
альтернативності. Сутність самоорганізації не стільки у створенні нових структурних елементів
системи, скільки у самозбереженні системної якості політичного цілого, що досягається через
постійні порушення /відновлення рівноваги, зміни напрямків еволюції системи, чергування
режимів прискорення процесів та їх уповільнення, процесів диференціації та гомогенізації
структури системи (динамічні процеси). Формується впорядкована політ сист здатна відновлювати
свій оптимальний стан і самостійно набувати стабільності, Компоненти перебувають у
всезагальному зв’язку взаємозумовленості.

64. Право і правосвідомість. Ідея правової держави. Право і закон. Право і справедливість.

Правосвідомість- сукупність уявлень, що виражають ставлення людей до чинного права,

суб'єктивні погляди, уявлення, оцінки, вона скл з ставлення до права (психології і ідеології), має
пізнавальну оцінювальну і регулятивну функції., забезп моральними переконаннями. Право –
система загальнообов'язкових правил поведінки, що встановлює й охороняє держава для
регулювання відносин, описане в джрелах. Є основним регулятором сусп відносин, змінюється
залежно від них. Право впливає на правосвідомість, формує уявлення особи про її права і
обов’язки, а правосвідомість впливає на право та практику правозастосування. Право- юридична
сфера, правосвідомість -політична і моральна. Розвиток правосвідом зумовлений правом, а воно
залежить від рівня правосвідом суспільства. Мораль основа для права, вона духовна, не так
залежна від «умовного» суспільного договору, соже змінюватись, не є обов’язковими догмами для
всіх. Право-раціональне визначення моралі у формі норм і правил, воно є визначеним
встановленими законами. Правова держава – де діють справедливі закони, люди рівні перед
законом і судом, верховенство права, забезп свободи, влада відповідальна. Античні філософи-
правові закони важл для держави, як справедливість (Арістотель, Платон). Марк Цицерон- закон є
основою свободи, джерелом правосуддя, а держава -спільність народу, що пов’язаний згодою в
питаннях права і інтересів. Державні закони мають відповідати природному праву для
справедливості, закон для всіх, рівність прав і захист свободи. Локку належить заслуга висунення
вперше в історії політичної думки ідеї розподілу верховної влади на законодавчу, виконавчу і
федеративну, за умов їхньої незалежності можна забезпечити права особистості (законодавча
влада верховна)-ідея конституції і демократії. Монтеск’є поділ на судову, він розглядав поділ і
взаємне стримування гілок влади як головну умову забезпечення політичної свободи. Закон
управляє усіма народами землі. Закони відповідають певному народу, принципам уряду, фізичним
властивостям країни і її клімату. Кант - прихильник справедливості, організац сусп-встановлення
«вічного миру», союз республік. Закон може бути двох видів: правовий (втілює справедливість) і
неправовий (суперечить гуманізму та справедливості). Закон є зовнішньою формою вираження
права, він ухвалюється на основі концепцій права, встановл законодавчим органом як
загальнообов'язкове правило, яке має найвищу юридичну силу. Права часто є незмінними
триваліший час ніж закони (записані у Конституції, Конвенціях). Закони періодично оновлюються.
Бекон- у громадянському суспільстві панує або закон, або насильство, але воно іноді набуває ознак
закону (нерівність). Справедливі закони протистоять насильству. Гоббс- в природному стані немає
загальної влади, справедливості є природні права незахищені, закон за допомогою примусу для
миру. Право у своєму еталонному розумінні є справедливим. Співіснування людей на ґрунті
визнання прав і свобод -справедливе. Новий час справедливість Гуго Гроцієм як вимога розуму.
Справедливості суперечить те, що не відповідає розумній природі істот або вимогам природного
права. Війна, не суперечить природному/людському праву, бо людина хоче захистити свої права,
не означає, що усі війни справедливі. Справедливою причиною війни - правопорушення (війна як
захист), несправедлива-загарбницька, по факту за сутністю протиправна. Гроцій обстоював ідею
мирного співіснування народів, а основою їх відносин мають бути виключно право і
справедливість виконання договорів. Мораль основа для права, вона духовна, не так залежна від
«умовного» суспільного договору, соже змінюватись, не є обов’язковими догмами для всіх. Право-
раціональне визначення моралі у формі норм і правил, воно є визначеним встановленими
законами.

65. Громадянське суспільство і держава. Проблеми становлення громадянського суспільства в

Україні.

Громадянське суспільство – це суспільство, в якому спосіб життєдіяльності індивідів, потреби та

інтереси задовольняються сукупністю природних форм. Таке суспільство саморегульоване.
Діяльність політичних інститутів та організацій перебуває під контролем народу. Наявна
економічна і соціальна свобода, люди без обмежень перех між соц групами, право на вираження і
захист своїх інтересів. Не влада сили, а влада авторитету ( загальнолюдські цінності), влада
захищає соц права. Безпосередня демократія, наявність організацій що які діють в різних сферах
життєдіяльності сусп. Суспільство спирається на природні права людини, кожен член відчуває
відповідальність за утвердження злагоди. В сусп втілюється принцип соціальної справедливості і
задоволення інтересів меншості- релігійної, сексуальної і тд. Громадянське суспільство-плюралізм,
економічна самостійність, певна автономість громадян від держави, наявність середнього
прошарку, громадська ініціатива, контроль над державою з боку громадянського сусп.
Громадянське суспільство є фундаментом демократії. Чим більше воно розвинуто, тим простіше
громадяни можуть захищати свої права та інтереси, менше можливості узурпації влади, тотального
контролю. Громадянське суспільство тісно пов´язане з правовою державою, і може успішно ф-кц
тільки в ній. В прав держ є беззаперечне панування закону в усіх сферах суспільно-політичного
життя. Правова держава: непорушність свободи, охороняє і гарантує права, їх реалізацію
міжнародно. Взаємозв´язок громадянського суспільства і правової держави проявляється в
взаємній відповідальності держави та особистості. Наявне фкц законодавчої, виконавчої і судової
гілок влади., законодавчо закріплений правовий статус людини. Україна громадянське
суспільство. В процесі форм демократичної держави та становлення громадянського суспільства.
Громадянське суспільство поч формуватися ще в радянській Україні (через формування
громадських організацій/але репресії). Становлення громадянського суспільства в незалежній
Україні відбувалося в чотири періоди: 1) 1991р з незалежністю (ств громадських організацій,
багатопартійність, плюралізм думок). На заваді ефективному розвитку -кризові процеси в
економіці, суспільна пасивність, нечітка державна політика. 2) з 1996 намагання позбавитись від
стереотипів тоталітарного сусп, залучити людей в громадську діял, обмежити владу чиновників. 3)
у 2005 році після “Помаранчевої революції” зростанням ролі громадських інституцій, Укр стала
парламентсько-президентськ республікою. Проблеми: політ економ нестабільність, партійні
протистояння, залучення реліг /громадськ орг до виборів. Згортання демократичних напрямків
розв держ та форм громадянськ сусп розпочався з приходом до влади Януковича та Партії регіонів
(влада в руках одного, утиск мови, свободи слова). 4) Революція гідності-протест проти узурпації,
част громадянського суспільства, боротьба з корупцією, вн консолідація громадян через агресію
РФ, захист територій, бажання реформ, інтеграції з Європою. Сусп має подолати недовіру до влади,
відчуження людей від політ/громадськ життя,тоталітарні стереотипи у свідомості. в Україні відб
паралельний процес форм громадянського суспільства і правової держави (проти дискримінації). В
Україні присутнє громадянське суспільство, цілеспрямоване, потрібно посунути політичний клас з
вмонтованими в нього олігархічними інтересами та стати більш відкритою країною. Через війну і
сусдідство з РФ Україна починає все більше усвідомлювати свою близькість до Європи та
політично, і економічно, і у неї є шанс перетворитися в успішну країну. Принциповою відмінністю
європейської демократії від азійської, є неприйнятність принципу верховенства закону та заміна
його на принцип верховенства права як торжество справедливості. В Україні поєднуються обидві
моделі, Закарпаття ближче до Європи, менший вплив радянщини. Відбувається розвиток
підприємництва.

66. Наука як чинник суспільного розвитку. Техніка і технологія в системі культури. Техніцизм.

Розвиток науки і техніки є стабільним коли він поєднується з розвитком соц структури, наявна
внутрішня єдність. Наука- це діяльність людини по виробленню, систематизації знань, що
допомагають у житті, виробництві, прогнозуванні. Наука завжди виступала стимулюючим
чинником суспільного життя, підкорювала сили природи, допомогла побороти міф, реліг
пережитки в світогляді. На ранніх етапах розвитку суспільства -наука недост вплив на матер
виробництво. Взаємозв'язок науки і сусп прогресу стає явним в епоху Відродження, Нового часу,
17-18 ст промислова революція (бурхл роз техніки починає вимагати застосування науки), наукове
знання -вища цінність. У 20 ст в умовах НТР, загострюється суперечність вплив наук пізн на хід
суспільного розвитку, наука не всесильна. Наука дійсно є важливим чинником сусп прогр, але тоді
коли сусп =готове використати наук відкр на благо людини та коли сусп потреби усвідомлюються
наукою, виступають її стимулами розв. Періоди науково-технічного розвитку: 1)антична та
середньовічна наука- є певний час між відкриттям і впровадженням, вплив наук на виробн малий,
важко окупити засоби 2) наукова революція Нового часу 3) 19-20ст синкретична взаємод науки і
техніки-визначення розвитку сусп життя, глобалізація, доступність інф, лікування хвороб,
спрощення процесів. Наука випереджає виробництво. Марксизм -залежність науки від влади (як
елемент політики) ототожнення з технологією, має надавати практичний інструментарій. Етапи
розв тхніки: інструментальний, машинної праці, автоматизації, інформаційний/роботизація.
Техногенна цивілізація – це суспільство з високим рівнем розвитку науки, техніки, технології. Для
неї х-терно: матеріалістичне розуміння, НТП, автономія особистості, глобалізація, криза цінностей.
Технократичний підхід орієнтується на ідею “підкорення природи” за допомогою науки і техніки.
Технології вплив на на світогяд і культуру, орієнтири і цілі людини, на спілкування, повсякденне
життя, навк сер, ресурси. Криза духовної культури-форм “масової культури”, витіснення
традиційної моралі. Бердяєв - негативна роль тоді, коли засоби (техніка) заміщають цілі життя
(людина як знаряддя виробл речей), «без техніки неможлива культура, але перемога техніки в
культурі, вступ людства в технічну еру веде культуру до знищення». Наука і техніка здатні впливати
на морально-світоглядні орієнтири і ідеали, вони посягають на істину, і можуть витісняти певні
культурні здобутки. В техногенному суспільстві відб підвищення індивідуальності, послабл соц
зв’язків з людьми, шансів перейняти поведінку, іноді нездатн сформ власні життєві цінності.
Техногенна цивілізація тяжіє до домінування, підкоряє, руйнує культуру традиційних суспільств,
формує нові світоглядні орієнтири про те що є людина, світ з наукової точки зору. Техніка –
частина природи, перетвореної людиною, сукупність ств людиною пристроїв, механізмів, та
діяльність по створенню цих пристроїв, під час ств людина змінює і власну духовну природу.
Технологія- сукупність технічних знань про методи здійснення виробничих процесів та їх розробка
і вдосконалення. З світоглядної позиції техніцизму (виник 20-21 ст з сучасний світ є технічним)
наука та техніка є осн двигун сусп прогр, що допомагають вирішенню соц проблем та протиріч.
Культура сприймається як науково-технічна культура, яка заснована на раціоналізмі. Соціальний
оптимізм, віра у неминуче вдосконалення світу, у технічну раціональність, за зразком алгоритмів
технічного знання можна вирішити проблеми (світоглядні, моральні, духовні, політичні), навіть
погані впливи техніки можна компенсувати нею ж. Техніка як альтернатива соціальним і
культурним цінностям. З кожним новим щаблем розвитку техніки настає і нова стадія у розвитку
суспільства. З цієї точки зору вся історія цивілізації ділиться на три основні періоди: традиційне
(доіндумтріальне), технологічне і постіндустріальне суспільства, що відрізняються ступенем
розвитку техніки. Хай-тек ототожнюють з техніцизмом, передові розробки.

67. Феномен сучасної глобалізації: економічний, технологічний, екологічний, інформаційний та

ін. аспекти.

Глобалізація- процес світової уніфікації, гомогенізації та універсалізації, як напрям розв цивілізації,

на поч 20 ст., формування єдиного світового ринку, постмодернізм і епохою інформаційних
технологій, відбувається зближення культур, обмін інформацією, посилюється міжнародний вплив,
обмін технологіями, їх пошир. Антиглобалісти виступають проти глобалізації, за обмеження впливу
корпорацій, проти капіталізму та впливових міжнародних організацій, вони вбачають небезпеку у
надмірній централізації влади і грошей. Також негативний аспект- у світі зменшується культурне
різноманіття через Західні цінності. Зростання нерівності в розподілі доходів в межах країни і з
сусідніми країнами (списання боргів певних країн, неясно наскільки прозорі процеси). У політичній
сфері зростає роль у міжнародних відносинах міжнародних транснаціональних організацій.
Соціологічний чинник глобалізації -ослаблення ролі традицій, соціальних зв'язків, подолання
національної обмеженості, що сприяє мобільності людей в територіальному, духовному і аспектах
-відб міжнародна міграція. Капіталізм, що є достатньо інтернаціональною системою, розглядається
як глобальне явище, відб форм світової свідомості. Гобалізація веде до форм єдиного світу,
об’єднання культури, економіки, з іншого- втрати багатоманітності світу, головне щоб зв’язки
доповнювали і не руйнували. Економічний характер. Інтенсифікація міжнародної торгівлі, валютні
операції, переміщення капіталу. Міжнародні інвестиції, міграція населення, поширення знань.
Взаємозалежність економік країн світу, інтеграція розвинених економік з менш розвиненими
через інвестиції, більша доступність товарів і послуг. Оме розглядав світову економіку в контексті
взаємного впливу трьох силових центрів: ЄС, США і Японії, а також домінування на світовій
економічній арені "глобальних фірм". Поява Світового банку, Міжнародного валютного фонду,
Світова організація торгівлі. Міжнародні угоди. Міжнародне пересування робочої сили, зростання
виробництва, можливість ширшої торгівлі між країнами, забезпечується динамічне
розповсюдження товарів, послуг, ресурсів, технологій, ідей і реалізація їх у найсприятливіших
умовах. Технологічний розвиток сприяє перенесенню спілкування в новий формат,обмін
інформацією на відстані, зустрічі через інтернет мережі, навчання через інтернет, більш зв’язаний
світ. Розвиток транспортних технологій, телекомунікацій, інтернету, науково-технічного потенціалу,
інновації, вирішення завдань, виробництва та інфраструктури, підвищилась ефективність
вироблення послуг. Ефективне вирішення виробничих, науково-технічних і бізнесових питань як
всередині країни, так і за її межами. Екологічний аспект. Негативні впливи-транспорт, споживання
ресурсів, викиди парникових газів, можливо надмірний туризм. Позитивні- розвиток економіки,
повторне використання відходів, зелені технології, зниження забруднення навколишн середовища.
Можливість пошук рішень глобальних екологічних проблем, співпраця. Інформаційний.
Зростання доступу до інформації та її поширення через інтернет, полегшення і зростання
доступності освіти, легше поширювати ідеї. Можливість широкого спілкування, знаходження
людей з схожими поглядами. Можливо заробляти онлайн співпрацюючи з іншими країнами,
ширший обмін досвідом, культурами- збільшення розуміння і згоди, поширення цінностей різних
культур глобально, традицій, релігій, вірувань, літератури, творів мистецтва. Розвиток торгівельних
зв’язків розвиток інформаційної безпеки, захист персональних даних. Негативні- загроза
приватності безпеки даних користувачів, поширення фейків-загроза для здоров’я та життя людей,
зниження довіри. Інтернет є однією з рушійних сил у процесі глобалізації.

68. Прогнози і перспективи розвитку сучасної цивілізації. Глобальні проблеми сучасності.

Теоретичною розробкою та обгрунтуванням різних варіантів розвитку суспільства і людства в

майбутньому займається футурологія (наука про майбутнє). Запобігання небажаним результатам
НТР (науково-технічної революції) стало нагальною проблемою. Зловживання досягненнями НТП
може привести до створення тоталітарного технократичного ладу, потрібно щоб досягнення НТП
використовувались гуманістично. Можливо нова глобальна цивілізація зможе об’єднати людину
суспільство природу покладе кінець поділу людства на антагоністичні класи і створить реальні
умови для самопізнання і об’єднання на основі гуманізму. Тоффлер “Третя хвиля”. Вважає що
зараз суспільство вступило в епоху третьої технологічної хвилі з широким використанням
електроніки, потрібна ініціативність. Майбутнє не можна визначити наперед. Воно не зумовлене
повністю технологічним прогресом і його не можна проаналізувати. Певні гіпотези про майбутнє:
обмеження людини в доступі до праці і ресурсів (з розвитком технологій/збільшенням населення),
екологічна втрата біорізноманіття (уніфікація під вид людини), демографічна картина (можливі
війни за розподіл ресурсів). Глобалізм може створити ризик війн, бо буде важко співіснувати за
умов різних культур, світоглядів, устроїв, відстоювання самобутності, кордонів. Проблема
збільшення населення і старіння населення. Кількість інформації що отримують люди зростає,
важко аналізувати і пошук інформації (інформаційних вибух, перевантаження, важко вчитись і
орієнтуватись). Плюси- ширший розвиток індивіда, більша залученість в діяльність в суспільства.
Мінуси-автоматизація як функції так і біологічного виду людини, дегуманізація людини,
зосередження на технології, зниження культурного рівня (більшість інформації поверхнева).
Перспективи розвитку: глобальна співпраця і багатосторонність (міжнародна співпраця, спільне
вирішення проблем клімату, пандемій); освіта та обмін знаннями (розв крит мислення, сприйняття
інновацій, доступність для людей). Глобальні проблеми. Людство знаходиться на порозі
глобальної кризи. 1)Небезпека застосування ядерної зброї (є угоди, заборони на розповсюдження
ядерної зброї, але певні країни її досі мають, законодавчо не встановлено в ядерних країнах про
скорочення запасів.) Великі держави володіють величезними ядерними запасами. Деякі країни
Сходу прагнуть заволодіти ядерною зброєю чи виготовляти її. Загроза технологічних випадковостей
на атомних електростанціях (АЕС), будь-яка техніка коли-небудь ламається, у світі сотні їх. 2)
Екологічна криза. Породжується неконтрольованим вторгненням людини в біосферу,
забрудненням навколишнього природного середовища, людина втручається в природні процеси,
змінює їх, виснаження невідновлюваних природніх ресурсів (нафта, газ, вугілля, вода), глобальне
потепління (через вихлопні гази, виробництво), кислотні дощі, забруднення води, вимирання
видів, зниження біорізноманіття (ГМО), небезпека змін геному, забрудненням повітря,
виснаженням ґрунтів.3) Демографічна проблема- неоднозначна, з одного боку перенаселення
планети, з іншого – вимирання населення (певних груп, національностей, племен). Демографи
вважають, що Земля може витримати навантаження максимальної кількості населення не більше
10 млрд осіб (до сер цього року сягне 8 млрд осіб). "Демографічний вибух", про який йшлося вище,
спостерігається в малорозвинених країнах (проблема забезпечення ресурсами, бідність). В
економічно розвинених країнах Європи зменшується населення, в Укр теж. 4) Загроза людському
здоров´ю. Пандемії глобальні, поширення вживання алкоголю, тютюну, наркотиків. Реклама.
Діяльність генної інженерії. Етичні проблеми, аборти, евтаназія, донорство. Шкідливий вплив
екології на людину. Сидячий спосіб життя, психологічний тягар, знецінення людини від технологій
(людина як засіб обслуговування, проблеми з пошуком цілі). Криза духовності, нестабільність в
економіці, політиці викликає стресові стани, руйнує нервову систему.

69. Людина та комп’ютер на початку 3-го тисячоліття – проблема конкурентноспроможності.

Проблема віртуалізації світу.

Людина та комп’ютер. Чи є ШІ інформацією чи інтелектом? Інформаційна технологія -знаряддя

опосередковує розумову діяльність людини, допомагає людині віднайти потрібну інформацію,
спрощує пошук і її отримання (siri, google assistant). Якщо людина буде асистентом комп’ютера і це
перетворює її на засіб, психолог проблеми, людині важко коли вона не самовиражається. Коли
людина пише програму- провідна роль для комп’ютера це людина. Комп’ютер поки не може
відігравати провідну роль при взаємодії з людиною! Сам не створює безконтрольно процеси, не
може відчувати, придумати щось поза межами запрограмованого, може тільки об’єднати наявну
інформацію. Людство матиме ризики якщо ШІ буде мати інтелект. Творча діяльність людей
унікальна, мистецтво, і не замінна комп’ютерами ( Dalle, не передасть відчуття і емоції бо не має
їх). Комп’ютер частково може замінити діяльність людей, повпливати на затребуваність категорій
населення. Зміна пропорцій соц структ суспільства, престижу і тд 80% людей працюють у сфері
інформації. Якби комп’ютери робили автоматично роботу за людину, а вона отримувала дохід,
наскільки була б ціль і мотивація в людини жити, бажання розвиватись/вчитись. Проблема
залежності від технологій психологічної і матеріальої, що робити в разі поломки масової, людина
буде не пристосована. Інформація впливає на розвиток психологічний, моральний і духовний план
дітей, сучасні діти мають інші уявлення про життя. Проблема віртуалізації світу: В наш час є
можливість відвідати вiртуaльнi музeї, займатися віртуальним спортом, навчатися (віртосфера-),
відбувається підміна соц реальності віртуальною, ілюзорний світ символів, який існує паралельно з
фізичним світом і стає частиною буття. Залежність людини від комп’ютерних технологій, віртуальні
гроші, онлайн робота, онлайн книги, збереження надбань цивілізації в цифровому форматі,
небезпека втрати при поломці. Ізоляція людини від інш, зменшення живого спілкування і
взаємодії. Інформація з одного боку стає легкодоступною і масовою, з іншого боку менш
впорядкованою, важко орієнтуватись, можуть поширюватись фейки, вплив масової культури,
реклами. Більший ризик відчуження від природи і життя в віртуальності, заміна нею реальності. У
віртуальному просторі порушуються фізичні закони незворотності часу. Ця реальність формує
новий тип людини, якій складно переходити від віртуальної реальності до рівня повсякденної
(проблема вибору: у якому із світів ми залишимось?) Досягнення в економіці, політиці, науці все
більше залежать від образів, ніж від реальних вчинків і речей. Відбувається наростання впливу
симулякрів, що призводить до невизначеності, нестійкості соціуму. В кожній ланці сусп утв
паралельні світи, у яких функціонують віртуальні аналоги реальних механізмів відтворення
соціуму, Вайнштейн іменували «віртуалізацією» новий тип відчуження людини від власного тіла,
ніби людина перетворюється на потік електронної інформації. У людини з’являється схематичність,
спрощеність і фрагментарність уявлень про навколишній світ, трансформується мотиваційна сфера,
криза самосвідомості, вплив на свідомість людини, може її змінювати. Звичка до мовленнєвих ігор
і швидкісних інформаційних потоків може викликати деструкції у мисленні і свідомості,
знеосоюлення, зниження теор мислення. Систематичне й тривале перебування індивіда у
віртуальній реальності, особливо в кіберпросторі, може настільки радикально змінювати його
свідомість, чуттєво-емоційний досвід і поведінку, що правомірно говорити про формування нового
типу особистості – «віртуальної особистості»- специфічні образи себе й життєвого світу, інші
уявлення про простір, час, моральні цінності., життєвий світ поступається «ідеальному світу»
віртуальної реальності. Наслідком цієї неузгодженості різних образів світу може бути знецінення в
сприйнятті життєвого світу й виникнення відчуження в ставленні до нього, уключаючи сферу
міжособистісних відносин.

70. Поняття науки. Класична, некласична та постнекласична наука.

Наука- здобуття нових знань. Результат суспільного розподілу праці відокремлення розумової
праці від фізичної. Вперше поняття науки було дано Арістотелем. Він виділяв науку як особливу
форму знання задля самого знання і вважав, що одержання таких знань є вищою метою людської
діяльності. Нового часу Ф.Бекон сказав, що наука є історичним продуктом людської діяльності.
Наука – це особлива сфера людської діяльності, направлена на отримання нових знань про
природу, суспільство і мислення та закони їх розвитку. На затковиз етапах наука мала особистісно-
світоглядну орієнтацію, потім технологічну, матеріально-виробничу починаючи з 17 ст. В наш час
наука має особистісну орієнтацію, спрямовану на розвиток інтелектуального творчого потенціалу
особистості (все більше зближення науки з практикою). Основні етапи розвитку науки зі своїми
зразками (парадигмами) її розвитку 1. Класична наука − (17-19 ст.) Домінує лінійний і об'єктивний
стиль мислення, бажання пізнати об'єкт сам по собі, безвідносно до умов його пізнання суб'єктом,
реальність підпорядкована універсальним законам. Класична раціональність розглядає процеси
шляхом причинно-наслідкових зв’язків, сформувалась механістична картина в світу, яка набула
статусу універсальної наукової онтології. Концентрація уваги на макрооб’єкті і його дослідженні.
Використання методів спостереження, опису, нагромадження даних. Вчені - Галілей, Ньютон,
Дарвін, Коперник, геліоцентрична система світу. Дослідження системи у стані спокою, рівноваги,
природа незмінювана у часі. Головне-це об’єктивно відобразити дійсність. Розробляються
концепції термодинаміки, електродинаміки, оптики. Проходить виділення соціології як наукової
дисципліни, що вивчає закони суспільного життя, психології. 2. Некласична наука (перша
половина 20 ст.), її виникнення пов'язано з розробкою релятивістської та квантової теорії, що
дозволяє характеризувати корпускулярні або хвильові властивості мікрооб’єктів, робить акцент на
незворотності природних процесів, відкидає об'єктивізм класичної науки відкидає уявлення про
реальність, яка не залежить від засобів пізнання і суб'єктивного фактора. Враховує значення
діяльності суб’єкта, подолання обмежень парадигми суб’єкт-об’єкт. Людина в процесах сприйняття
і мислення не стільки відображає оточуючий світ, скільки активно творить і конструює його
(подолання позитивізму, філософський конструктивізм). Вивчення мікрооб’єктів, та вплив суб’єкта
на них. Має більше теоретичний характер, важливе отримання істинних знань про об’єкт. Риси -
відмова від абсолютів, принцип релятивності, у центрі суб’єкт, приймається багатоваріантність
теорій і емпіричних даних. Позитивізм відділяє наукове від ненаукового. Відбувається розуміння
реальності не в чистому вигляді, а через призму теоретичних засобів і суб’єкта. Вивчення не
незмінних речей, а тих умов, потрапляючи в які вони ведуть себе певним чином. Визнання
залежностей властивостей предмета від динамічності функціонування в його середовищі,
динамічні уявлення про об’єкт. Аналіз нерівноважних структур що поводяться як відкриті системи.
3. Поснекласична наука (друга половина 20 початок 21 ст. ) базується на принципах нової
раціональності – нерівноважності, несталості, становлення, досліджує відкриті, складні системи,
здатні до самоорганізації, враховує співвідношення характеру отриманих знань про об'єкт не
тільки з особливостями засобів і операцій діяльності суб'єкта пізнання, а і з її ціннісними і
цільовими структурами. Співвідношення характеру знань про об’єкт і діяльність ціннісних структур,
пояснення за допомогою різних цінностей. Застосування наукових знань в житті, зміна, зберігання
знань. Об’єкт -системи що розвиваються. Розгляд суб’єктно-об’єктних відношень, людиномірні
відношення. Виникнення нових рівнів науки. Синергетика- міждисциплінарна наука, що
займається вивченням процесів самоорганізації і виникнення, підтримки стійкості і розпаду
структур (систем) різної природи на основі методів математичної фізики (термодинаміка
нерівноважних процесів, теорія випадкових процесів, теорія нелінійних коливань і хвиль).

71. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання та їх форми.

Емпіричний рівень знання – це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою

раціональною обробкою властивостей і відношень об'єкта, що пізнається. Він завжди є основою,
базою для теоретичного рівня знання. Емпіричне пізнання формується в процесі взаємодії з
об'єктом дослідження, при безпосередньому впливі на об’єкт, обробці результатів, заключенні
висновків. Але отримання окремих емпіричних фактів і законів ще не дає змогу обгрунтувати
закономірності. Для того щоб пізнати сутність, необхідно обов'язково перейти до теоретичного
рівня наукового пізнання. Теоретичний рівень – це знання, отримане шляхом абстрактного
мислення. Емпіричний і теоретичний рівні пізнання завжди нерозривно пов'язані між собою і
взаємообумовлюють один одного. Емпіричне дослідження, виявляючи нові факти, нові дані
спостереження та експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові
проблеми та завдання. Теоретичне дослідження, розглядаючи та конкретизуючи теоретичний зміст
науки, відкриває нові перспективи пояснення та передбачення фактів і цим орієнтує та спрямовує
емпіричне знання. Емпіричне знання опосередковується теоретичним – теоретичне пізнання
вказує, які саме явища та події мають бути об'єктом емпіричного дослідження і в яких умовах має
здійснюватись експеримент. На теоретичному рівні також виявляються і вказуються ті межі, в яких
результати на емпіричному рівні істинні, в яких емпіричне знання може бути використано
практично. Саме в цьому і полягає евристична функція теоретичного рівня наукового пізнання.
Межа між емпіричним та теоретичним рівнями досить умовна, самостійність їх -відносна.
Емпіричне переходить у теоретичне, а те, що колись було теоретичним, на більш високому етапі
розвитку, стає емпірично доступним. У будь-якій сфері наукового пізнання, на всіх рівнях
спостерігається діалектична єдність теоретичного та емпіричного. Основою єдності емпіричного та
теоретичного рівнів наукового пізнання виступає єдність наукової теорії та науково-дослідної
практики. На емпіричному рівні використаються такі основні методи, як спостереження,
експеримент, опис, вимірювання, моделювання. На теоретичному рівні – аналіз, синтез,
абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, ідеалізація, історичний та логічний методи. До
основних форм теоретичного пізнання відносяться проблема, гіпотеза, теорія. Проблема – це
форма теоретичного знання, яка відображає те, що не пізнане, що належить пізнати, поставновка
проблеми і рішення. Проблеми виникають внаслідок протиріч теорій, їх зіткнення з емпіричними
даними. К. Поппер уважав, що наука починається не з спостережень, а з постановки проблем.
Гіпотеза – це форма наукового знання, яка містить припущення, значення істинності якої
невизначене або вимагає доказів (при формуванні є важливою картина сввіту, ціннісні установки,
ідеали пізнання). У ході перевірки гіпотеза або підтверджується і тоді вона стає теорією, або
відкидається, якщо вона містить помилкове знання, або гіпотеза уточнюється, конкретизується.
Кращим способом підтвердження гіпотези є її емпіричне підтвердження. Вищою форм розв
наукового знання виступає теорія, що дає цілісне відображення і розуміння зв’язків (зрілі,
доказові, організовані, фундаментальні)- теорія еволюції Ч. Дарвіна, класична механіка І. Ньютона.
Спостереження – це цілеспрямоване сприйняття предметів і явищ, їх властивостей в природних
умовах з метою пізнання об´єкта(потрібне теор мислення). Реєстрація фактів; класифікація,
порівняння. Експеримент – це досл явищ шляхом активного впливу на них за допомогою
створення нових умов, відповідних меті дослідження. Практична дія + теоретичною роботою
думки. Здійснити перевірку правильності наукових висновків винайти щось нове, пов’язаний з
виробництвом, повторюваність. Опис – це зазначення ознак предмета. Вимірювання – система
реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об´єкта за допомогою вимірювальних
приладів. Визначається відношення між х-ками об’єкта, класифікація та порівняння результатів.

72. Специфіка фундаментального і прикладного наукового пізнання.

Фундаментальні і прикладні дослідження мають відмінні цілі і пріоритети. Функція

фундаментальних наук полягає в пізнанні законів дійсності в “чистому вигляді”, безвідносно до
практичного застосування, а прикладних – у дослідженні конкретніших форм прояву цих
об'єктивних законів, вирішенні проблем. Фундаментальні дослідження- знання об’єктивне, повна
репрезентація реальності (процеси, орієнтовані на підтримання науки в активному і діяльному
стані). Істинність знання про світ. Метою є виявти нові характеристики об’єктивного світу, внутрішні
інтереси, функціонування науки як цілого. Адресовані науковцям, показують загальну картину,
можуть виявити певні проблеми знання що треба дослідити глибше, корисні для навчання, вони
розкривають основні процеси і закони, теоретизують явища, створюють певну концепцію і
загальне уявлення на основі попередніх експериментальних даних. Евристична функція полягає у
використанні знань, отриманих у результаті дослідницької діяльності для подальшого розв наук
пізнання. Відкривають нові явища та закономірності. При проведенні фундаментального
дослідження можна ставити як чисто наукове завдання так і конкретну практичну проблему. Тільки
час зможе показати, до якої сфери досліджень відносилась постановка завдання. Фундаментальні
знання можна поділити на 2 групи: ті, що призвані задовільнити потреби людства взагалі і
дослідника у все більш глибшому пізнанні об’єктивного світу., 2- фундаментальні знання, які є
необхідними для відповіді на питання про те, як досягнути того чи іншого практичного результату.
Помилковою є точка зору про те, що при вирішенні чисто наукового завдання не буває практичних
результатів. Це справедливо і по відношенню до фундаментальних знань, які направлені на
вирішення практичного завдання. Таке застосування може мати і загальнонаукову цінність. Але-
прикладна цінність фундаментальних досліджень не була усвідомлена суспільством відразу
(раніше фундаментальні дослідження були більше розмежовані від прикладних). Наприклад в
Новий час наука часто не поєднувалась з практикою, і використовувалась для пояснення вже
наявних фундаментальних процесів і механізмів без передбачення що з цього можна отримати
якусь практичну користь. Вирішення проблем використання теплової енергії для виконання
механічної роботи/парова машина фізиками було зроблено для того, щоб створити
термодинаміку, а в результаті дуже посприяло технічному прогресу/революції. Прикладні
дослідження дозволяють отримати знання про фрагмент рельності (орієнтовані на зовнішні
прояви науки, її включення в інші види діяльності, направлена на зміну зовнішнього світу.).
Технологічна інф про світ, для вирішення конкретних технологічних завдань, пошуку ліків,
розробки прикладних методів для використання в повсякденному житті, його полегшенні,
орієнтовані на матеріальне застосування. Орієнтація назовні, на задоволення потреб людини,
адресовані виробникам і замовникам. Практичне застосування, технології. Суспільна функція
виражається у використанні знань про закономірності розвитку природи, суспільства, людського
мислення для практичного застосування. У прикладних науках дослідження, починається з
побудови (на основі наявної системи наукових знань про світ) загальної моделі ситуації, що
вимагає практичного втручання. Подальше дослідження зводиться, до підбору факторів,
необхідних для вирішення даної практичної задачі, часто потрібне врахування чинників і
параметрів дуже різної природи (одночасно і фізичних, і біологічних, і соціально-економічних),
постає як звернення до різних, досить далеких одне від одного дисциплін, концепцій, методів і
методик. Найбільшою цінністю знання є- технологічна ефективність інформації про світ, (а це
далеко не завжди збігається з її істинністю). На сьогодні фундаментальна наука становить лише
малу частину загального обсягу наукових досліджень (90% прикладна, технології, грошові вклади).
Фундаментальне є основою прикладного.

73. Поняття наукової картини світу. Історичні типи наукових картин.

Наукова картина світу —інтеграція й систематизація знання, отриманих в різних областях

наукового пошуку (цілісна, гіпотетична),світоглядний синтез х наукових теорій, є цілісною
системою уявлень про загальні властивості і закономірності об'єктивного світу . Включає в себе
загальнонаук картину світу і картини світу окремих наук (біологічна картина світу), що містять
численні концепції, трактування явищ і процесів об'єктивного світу, що існують у кожній окремій
науці. У наукову картину світу не входять часткові знання про різні властивості конкретних явищ,
вона є узагальненням. Наукова картина світу визначає межі "розумних" з точки зору даної епохи
гіпотез, а тому стимулює постановку одних наукових проблем і, перешкоджає появі інших, задає
визначений напрямок для розвитку науки і теорії. Картина світу закріплюється в свідомості людини
у вигляді знань, типів поведінки і спілкування. Наукова картина світу не може перетворитися в
строгу теорію, вона-тимчасова модель дійсності, для просування пізнання. Історична роль -
створювати гіпотетичний каркас дійсності, що накладає обмеження на характер можливих нових
гіпотез для пояснення тих чи інших нових явищ. Формування наукової картини світу протікає не
лише під впливом теорій і фактів, а і як взаємодія науки з галузями культури, цінностей. Людство
знає 2 глобальні наукові революції: 16-17ст і 20 ст, які привели до кардинальної зміни уявлень про
фундаментальні основи світобудови, простір, час і відповідно картини світу. Історичні типи картин
світу: Механістична. Наукова революція 16-17 ст як стрибок в науках, які вивчають механічну
форму руху матерії. Становлення класичного природознавства. Основа- ідея атомізму, усі тіла скл з
неподільних першоелементів-атомів, що знаходяться в безперервному тепловому русі, взаємодія
тіл як при їх безпосередньому контакті, так і на відстані (тяжіння-дальнодія). Картина світу грунт на
законах механіки Ньютона., мікросвіт аналогічний макросвіту., нежива, і жива матерія
“сконструйовані” з одних деталей. Світ вважався незмінним. Усі причинно-наслідкові зв’язки є
однозначними, детермінізм. Світ як годинниковий механізм, людина як помилка. Електромагнітна
картина світу (до пол 19ст). Дослідження Фарадея і Максвела, які ввели поняття фізичного поля
(електричного і магнітного), як вид матерії, матерію можна поділити більше ніж на атоми.
Електродинаміка і коливання первинні щодо механічного руху. Реляційна концепція простору і
часу. Фарадеївський принцип близькодії. Матерія як окремі речовина і поле. Все в природі
зводиться до електромагнетизму. Елементи матерії- електрон, протон і фотон. Стабільність
Всесвіту. Матеріальний світ можна описати об’єктивно, не включаючи у цей опис людину-
спостерігача. Динамічні закономірності. Квантово-релятивістська 20ст Виникла через дослідження
дискретності, революція в природознавстві, затвердження некласичного стилю мислення, дія.
Життя- закономірний результат саморозвитку матерії і розуму. Атоми складніші і мають структуру,
чотиривимірний простір-час, відносність часу. Дуалізм-субатомні феномени виявляють себе і як
частинки, і як хвилі., невизначеність. Є речовина і антиречовина, кварки і найменші частинки-
ферміони., квантове поле всюдисуще. Майже всі елементарні частинки нестабільні – вони
спонтанно розпадаються на інші частинки, нестабільність. Імовірнісні закономірності. Сам
дослідник є частиною картини світу., вплив приладів на результат. Еволюційно-синергетична
картина 20-21 ст, наука проникає майже у всі сфери діяльності. Ясно що багато невідомого,
революція. Згідно з теорією суперструн єдиний простір-час Всесвіту, в якому ми живемо, є11-
багатовимірним, але всі виміри крім 3 в макросвіті не проявляються.,точкові уявлення про
мікрооб’єкти із структури мікросвіту і зводить фізику до геометрії. У Всесвіті є умови кардинально
відмінні від таких на Землі. Основа всього- фізичний вакуум, як система полів з енергією “жива
пустота». Всесвіт рухається до підв структ організації.

74. Наука і гуманізм: етика вченого і її значення в науковій діяльності.

Наука виникає і розвивається лише в певних соц.умовах, перетворюється на соціальний інститут,

формуються асоціації науковців зі спільними інтересами, критерії, стандарти. Гуманізм- за вищу
цінність людського існування, збереження і покращення людського буття, право на свободу, щастя,
розвиток, принципи рівності, справедливості, людяності – бажаною нормою відношень між
людьми. Наука має бути гуманістично забарвлена. Це своєрідне оціночне виявлення діяльності
людини. Наука може допомогти розв’язанню різних проблем людства. В 20 ст виникли проблеми в
співвідношенні науки та культури (моралі), результати розвитку науки привели до її відчуження від
соціо-гуманітарної орієнтації. Наука підтримує в світі раціоналізм та інтелектуалізм, культура, в її
дозволяє зберегти гуманістичну спрямованість науки. Існують моральні вимоги до науки, “етика
вченого”. Мартон, соціолог, виділяє 4 моральні вимоги: принцип універсалізму (об'єктивно
оцінювати результати досліджень); принцип комуналізму (всезагальності) наука відкрита; принцип
безкорисливості вимог (вчений діяв в ім'я досягнення та етики); принцип організованого
скептицизму (не приймалося на віру без належної перевірки). Етика вченого- набір правил
поведінки вченого що регламентує його діяльність перед суспільством: чесність, уникнення
плагіату, визнання помилок, дотримання етичний стандартів, інтегритет- висока якість наукових
досліджень, уникнення конфлікту інтересів (приватні компанії можуть бути зацікавлені), треба
декламувати наукові інтереси, оприлюднення результатів, перевірка і підтвердження даних,
надання інф про джерела фінансування. Етичні принципи-правила поведінки-повага, інформована
згода, добровільна участь, наукова об’єктивність, результати досліджень грунтуються на доказах і
фактах. Повага до прав і гідності, шанування прав, рівність, розв’язання соціальних і наукових
проблем, розробка технологій, відкриття нових ліків, забезпечити довіру громадськості, відкритість
до критики. Науковці відповідальні перед суспільством. В етичному кодексі науковця України
розглядаються пит про освітню діяльність-пари за розкладом, чесне оцінювання, перевірку на
доброчесність. У наукових роботах має надавалась достовірна інформація про методи і результати
досліджень, публікуватись точні наукові результати. Має бути неупередженість щодо
співробітників, відсутність непотизму та протекціонізму. Приклад етичної поведінки: При написанні
статті автор вказує всіх учасників, які зробили внесок, повідомляє учасників дослідження про
включення їх в співавтори, ознайомлення з статею. Учений сприяє розповсюдженню наукових
знань та протидіє поширенню псевдонаукових теорій. Інформація, яка надається суспільству-
достовірна. Учений повинен ставити загальні інтереси вище особистих та замовників дослідження,
неупередженість. Наукові дослідження не повинні ображати гідність /йти всупереч правам
людини. У медико-біологічних дослідженнях - біоетика (конфіденційність, згода). Свобода в
науці/неполітизація. Учений має усвідомлювати відповідальність за виникнення небезпеки для
суспільства або природи, яку може заподіяти застосування неперевірених нових наукових знань. В
біологічних дослідженнях важливе дотримання правил біоетики, конвенції з біоетики Ради
Європи. Гуманне поводження з тваринами, анастезія, уникнення жорстокості, використання тварин
відповідно до протоколу, планування експерименту. Правило 3 R -reduction, refinement and
replacement — скорочення (Зменшити кількість використовуваних тварин), удосконалення
(Поліпшити якість методик) та заміни (Уберегти тварин від експерименту взагалі, математичні
моделі) по відношенню до експериментування на лабораторних тваринах була вперше
запропонована Расселом і Берчем. Біоетичні проблеми: аборт, клонування(генна модифікація),
евтаназія, посмертне донорство органів. При проведенні наукових досліджень на тваринах
важливо попередньо розуміти мету та доцільність досліджень і протидіяти проведенню
необгрунтованих досліджень.

75. Сучасний процес глобалізації, його характерні риси, протиріччя і проблеми (С.Б. Кримський.,
Ю.В. Павленко. Цивілізаційний розвиток людства. – Київ, Фенікс. – 2007 –313с.) стр 254

В умовах глобалізації світ набуває вигляду поліцивілізаційної структурно-функціональної системи,

в якій окремі цивілізаційні склад поводяться неоднаково і своїм традиційним ідейн-цінн
підґрунтям визначають майбутнє їх народ. Глобалізація розгорн у др пол 20 ст в ході комп’ютерної
евол, розв технологій. Глобалізація зачіпає не тільки аспекти технологій, а й спосіб життя людини.
Людський інтелект підключається до знань виробл людством, відкр можл виходу у віртуальні світи
-екзистенція (пізнавати світ не виходячи з дому). Загалом розгортання історії є глобалізацією тому
що в її ході формуються зв’язки між її підсистемами, і в сучасному світі розширюються. З 20 ст поч
глобалізація пов’язана розв ноосфери, інф, розум впливає на природу. Розширення діяльності
людства + сруктуралізація її механізмів і результатів (Інтернет, глоб фінанс інфаструкт). Глобалізація
детерм ходом НТР, що породжений властивостями Західної цивілізації з її імперативом техн
раціон, панування, перетворення світу (західноцентризм). Сучасна глобалізація не прагне
уніфікувати виробництво, зберігається національна ідентичність! При спільності електронних
засобів інф, товарообміну. Протиріччя глобалізації. аспекти протиріч глобалізації: інформаційно-
технологічний (моноп контроль над інформацією Заходу, першим вироблення нових технологій,
більші прибутки, менш розвинені країни мають задовільнятись сільськогосп, промисловістю,
залежність від Зх), економічний (Прірва між групою найбільш розвинених країн/Заходом і іншим
людством. Відбувається нееквівалентний обмін - і виснаження ресурсів деяких країн, погіршення
якості життя через глобалізацію-їх експлуатація., завищений рівень життя одних і бідність в інш
країнах), соціальний (прірва між багатими і бідними-основна маса населення, нерівн розподіл. Зх
країни просте населення має вищий рівень життя-соц забезпечення), політичний (домінування Зх,
США корпорацій+військове), демографічний (швидке зрост населення при невисокому економ
розв=бідність країн, еміграція робочих), екологічний (традиційні цивілізації мали просте
господарство, глобальне використ ресурсів Зх-збиток довкіллю, потім винесення виробн за межі
своїх країн) та культурний (антагонізм духовн цінностей і масової культури споживання,
квазівестеринізація). Культурні протиріччя між Зх формами масової культури з традиційними
цінностями незахідних народів (Архетипи східних і західних культур різні, на Сході це колективізм,
повага до старших, традицій, інновації мають під них підлаштовуватись, знання практичні,
наочність, природність., на Заході-гуманізм, індивідуалізм, фундамент знань, абстрактність,
логічність), так і в межах самої соціокультурної системи Заходу. Навіть всередині Європи різні
етноси і країни мають свої цінності. Цивілізаційно-іст процес у всесвітньо-історичному масштабі не
зводиться до глобалізації, вона не ліквідує етнічної полісистемності., це створює зворотню хвилю
щодо уніфікації людства. Європоцентризм викликає опір східної архаїки, з’являється тяга до
тоталітарної архаїки, посилення мусульманського фундаменталізму, східнобуддійські впливи як
конкуренція заходу. Глобальний технологізм продукує зворотній результат- міфологізм, захоплення
людей шаманством, реліг-міст напр, езотерикою, неоязичництво (зв’язок з природою), актуалізац
минулого., це обмежує ефект глобалізації. Є межі глобалізації куди вона може поширитись-
обмежено по „горизонталі”, + по „вертикалі” (за інноваційними надбудовами над традиційними
рівнями). Розходження в мовній і культкрній свідомості етносів- різне сприйняття одного і того.
Цивілізаційнй процес є багаторівневим. Відродження України через розв людського потенціалу з
його традиційною сх-християнс ментал, ціннісна орієнт на працю заради самореалізації та
здобуття поваги. Україна не трансформувала західний досвід стосовно власної цивілізаційної
системи (не можна механічно переносити економічне життя ігноруючи місцеві традиції)— без
адаптації деградаційно (Африка).

76. Критерії науковості пізнання. Наука і псевдонаука.

Критерії науковості – це правила, за якими проводиться оцінювання відповідності або

невідповідності певних знань узагальненим гносеологічним уявленням про встановлені стандарти
наукового знання (щоб відрізнити науку від інших форм пізнання). Критерії науковості: Принцип
об’єктивності (предмет об’єктивний., неупередженність), Максимальне абстрагування від суб'єкта
(точність, виключає будь-що особове, об'єктивність, предмет розглядається з позицій
інтерсуб'єктивності), Пошук причинно-наслідкових зв’язків, Принцип ідеалізації (дослідження
чистих явищ, переведення процесів в математичні формули-ідеалізація об’єктів-піднятись над
емпіричним рівнем, ідеальний газ), Принцип простоти (Бритва Оккама) не треба робити більше
припущень, ніж мінімально потрібно/ Енштейн казав :«Все слід спрощувати доти, поки це
можливо, але не більше того», Принцип самокритичності (Положення мають перевірятись і
підтверджуваись експериментально), Критичність (готовність піддати отримані висновки критиці і
перевірці в надії знайти помилки), Системність науки (структурованість цілісність знань, знання
загальнозначущі, а істини наукового знання універсальні, «безособові» і побудовані на об’єктивно
достатніх підставах), Загальність (Наукове пізнання – це пізнання законів світу), Теоретичність
(прагнення надати підсумками дослідження форму теорії, здатної забезпечити пояснення
(передбачення) і розуміння досліджуваних явищ); Сумісність (нове знання повинно в цілому
відповідати наявним у розглянутій області законам, принципам, теоріям або, якщо такої
відповідності немає, пояснювати, в чому полягає помилковість раніше прийнятих уявлень);
Практична націленість (націленість на практичне застосування), Доказовість (можливість перевірки
експериментально, емпіризм - впевненість у тому, що тільки спостереження та експерименти
відіграють вирішальну роль у визнанні або відкиданні наукових положень, включаючи закони і
теорії), Відтворюваність - повторюваність проведених інш дослідниками спостережень і
експериментів, причому з тими ж результатами, що й отримані раніше. Наука - форма суспільної
діяльності людей спрямована на відкриття об’єктивних законів світу, отримання нових знань, їх
систематизації, опису та передбачення тенденцій розвитку. За допомогою науки людство здійснює
своє панування над силами природи, розвиває матеріальне виробництво, вдоск суспільні
відносини. Наука сприяє формуванню певного світогляду, звільняє людину від забобонів,
удосконалює її розумові здібності та етичні переконання. Наука є перевіреним знанням, наука
пояснює факти, закономірності-передбачення (можливість управління процесами). Різниця між
наукою і псевдонаукою. Усвідомлення обмежень і заборон чітко відрізняє наукове знання від усіх
інших гносеологічних явищ, насамперед від псевдонауки (чітко відкидаються нереалістичні
сценарії). Псевдонаука- діяльність що імітує науку. Головна відмінність— це некритичне
використання неперевірених наукових методів і просто помилкових даних і відомостей, а також
заперечення можливості спростування, тоді як наука заснована на фактах (перевірених відомостях)
і постійно розвивається, можливість спростувати на користь нового. Псевдонаука не відповідає
нормам наукового дослідж – предмет викривлений (алхімія, гомеопатія, френологія-зв’язок
психіки людини і будови поверхні черепа, астрологія, психоаналіз) Порушенням норм науковості з
боку псевдонауки: є поруш принц об’єктивн (надприродні явища), нема критичності (нереально
експеримент перев), невірні умови експер/методи/невідтворюваність результатів., розпливчатість
понять, невідповідність парадигмі, характер істину за вірою, містикою, почуттями (суб’єктивізм),
неспростовні теорії (не надані докази підтримки вірності, не можна плоказати неістинність).
Неопозитивісти критерій верифікації - судження має значення, якщо воно емпірично перевірене і
доведене. Поппер - принцип спростовуваності для визначення, чи є теорія науковою (включає
можливість спростування (але залишається неспростованим)-може бути замінена за необх

77. Особливості технічного пізнання відношення науки і техніки, наукового і технічного пізнання.
Інженерний (Е. Капп, П. Енгельмейєр, Ф. Дессауер) та гуманітарний (Л. Мемфорд, Х. Ортега-і-
Гассет, М. Гайдеггер, Ж. Еллюль) напрямки філософії техніки.

Техніка – частина природи перетворена людиною, світ артефактів що полегшують її життя. Технічна
філософія- вплив техніки на людину, задоволення людських потреб за допомогою зміни
матеріального середовища, розробка, вдосконалення, використ, науково-техн творчість.
Займається застосуванням знань, а наука їх виробляє. Технічні проблеми більш вузькі, специфічні
ніж наукові. У філос техн при вирішенні проблеми співвідношення науки і техніки є моделі: 1)
лінійна, техніка як прикладна наука (як додаток науки, в медицині, термодинаміці практика
невіддільна від теорії); 2) еволюційна (процеси розвитку науки і техніки автономні, але
скоординовані); 3) інструментальна (прикладна наука орієнтується на розв техн інструментів); 4)
випереджальна (наука, експеримент обганяє техніку у повсякденному житті, Галілей-мікроскоп-
точність); 5) Технізація науки (до 19 ст наука не застосов регулярно в техніці, але зараз навпаки).
Сьогодні лінійна модель технології визнана спрощеною. Еволюційна модель- наука на деяких
стадіях розв використ техніку для отр результ, а техн використ наук результ для себе., техніка задає
умови для вибору напр наукових досліджень. Сучасна техніка потребує теоретичних досліджень
природн/тех наук. Інструментальна-наука розв досліджуючи способи застосув інструментів
(термодинаміка виникн на осн парового двигуна). Технізація науки- найбільш обгрунтована
модель, відб «сцієнтіфікація» техніки, раніше техніка була мало пов'язана з наукою (не вивч як
працюють пристрої), об’єдн науки і техн в 17 ст, наук револ, лише в 20 ст наука -головне джер нової
техніки. Філософія техніки –предметом є філософ рефлекс над технікою, виявлення її природи,
закономірностей розв, психології творчості (культуролог пробл, гуманістичні аспекти), критична
оцінка результатів техн діяльн, питання: що техніка дає людині, чого позбавляє. Інженерний
напрям. використовує досвід логіко-методологічного дослідження природничого знання
(пов’язаний з становл техніки від методології природознавства). Термін "філософія техніки"
введений Каппом. Аналізував історію техніки, людина несвідомо переносить форм тілесної
організації на створення приладів (зразок молотка- рука, пили -різці), пристрої є продовж і
посиленням орг людського тіла, техніка- рух людського духу до себе (символічне буття).
Енгельмейєр, людина-технічна істота, решійна сила прогресу-техніка, її сутність у можливості
виконати цілі, бажання шляхом впливу на матерію, техніка форма будь якої діяльності вченого/
художника. Дессауер виходить з кантіанських установок, сутність техніки в акті технічної творчості
(не в виробництві/продуктах), діянням можна встановити контакт з «речами у собі», пуск діяння
«цілепокладання», трансцедентально існ технічні ідеї. Гуманітарний напрям базується на
традиціях культурології, антропології, соц-гуманіт знання. Мемфорд функція техн –сприяння
формування «сусп споживання». Зростання технологій лишає людину бездіяльною, падіння
моралі. Негативне ставл до раціоналізованої технократичної організації соціуму, в якому
«Мегамашина» контрол усі економічні операції. Людська свідомість розв через знакову мовну
систему. Ортега. 3 етапи у розвитку техніки: «техніки випадку», ремісницька техніка (знаряддя) і
інженерна техніка (машинна, людина придаток машин). Техніка як умова людськ існ, безмежні
можлив техніки -джерело бездуховності, техн небезпека для людини, підпорядк буття. Гайдеггер
людиномірно розглядав техніку, занепокоєння щоб людина не втрат гідність і свободу, розв техн
треба розгл через гуманізм. Людина має бути незал від штучно створеного нею світу, техн розвит
відштовхуючись від потреб людини., використ технологій для духовного. Еллюль-техн як
домінуюча діяльнсть, її особливості-раціональність, артефактність, самонаправленість,
універсальність і автономність. Техніка- нове сер існ людини, замінило природу, свідомість люд- у
владі технічних цінностей., сучасна техн призводить до абсурду-техн реаліз абсурдні можливості.,
пуста масова інф.

78. Наукове пізнання і світогляд вченого. Наука і філософія, наука і релігія, наука і мистецтво.

Наука - форма сусп діяльн людей спрямована на відкриття об’єкт законів світу, отримання нових
знань, систематизації, передбачення. Сприяє розв виробництва, вдоск сусп віднос. Науковий
світогляд - створення цілісного уявлення про світ, у ньому визнається неможливість абсолютного
знання, завжди є місце невідомому (але принципово пізнаваному), місце для розвитку. Наука
сприяє формуванню певного світогляду, звільняє людину від забобонів, удосконалює розумові
здібності та етичні переконання. Вернадський говорив про наук світогляд як про уявлення про
явища, доступні науковому вивченню, певне ставлення до оточуючого нас світу явищ, при якому
кожне явище входить у рамки наукового вивчення і знаходить пояснення, що не суперечить
основним принципам наукового пошуку. Науковий світогляд змінюється у різні епохи у різних
народів. Наука є перевіреним знанням, на відміну від донаукових знань вона шукає причин-насл
зв’язки, закономірності, об’єктивні почснення, забезп можливість впливу на явища, здійсн
передбачення. Наука як форма культурної людської діяльності виникла найпізніше (Новий час),
раніше люди сприймали світ через призму міфології та релігії. Філософія і наука. Філософія -це
рефлексія над власним світоглядом, прагнення ясності в уявленні про світ. Для філософії
характерно: логічність (спирання на докази і критичне мислення), висока ступінь узагальнення
(науки навпаки звужують предмет) сприйняття цілого світу, дискурсивність (дедукція/індукція)
міркування про речі, раціональне осмислення, рефлексивність (осмислення себе, самопізнання),
альтернативність (не дає абсолютного знання, наявність кількох правильних поглядів,
антидогматизм), гуманність (цінність людини), об’єктивність- є адекватним відображенням
реальності та суб’єктивність- є місце особистого, індивідуального. Принципи науки: об’єктивність
(предмет об’єктивний), максимальне абстрагування від суб’єкта (точність), пошук причинно-
наслідк зв’язків, ідеалізація об’єктів, принцип простоти (не робл більше припущень ніж мін),
самокритичність (експеримент підтвердження), спростовуваність, системність, теоретичність,
сумісність з парадигмою, практична націлюванісіть, відтворюваність. Філософія на відміну від
науки не має прогресу і часто виходить за межі експерименту, має багато істин, залучена в сам
процес пізнання, робить широке узагальнення-відповідає на загальні питання. Проблеми філософії
неможливо вирішити, якщо вона вирішилась, то це вже вважається проблемою іншої науки (19 ст
виникає класична наука, масова наука (інститут). Часто філософія дає методологію науці,
допомагає з обгрунтуванням. Філософія є логічною рефлексією, а не експериментами з дійсністю.
Наука конкретна (реальні явища), філософія абстрактна (концепції, думки). Релігія недоказова-
сліпе ухвалення за істину того, що не піддається ніякій практичній перевірці і логічному доказу.
Релігія зосереджує увагу на граничних аспектах людського буття, віра у потойбічне, провидіння
Божественне, нераціональна, віра у безсмертя душі, ставить питання сенсу життя, не поторебує
обгрунтувань, обряди важливі, догматизована, домагання винятковості і власна безумовна істина.
Різниця:Якщо наука робить людину могутньою перед силами природи, то релігія, віра, навпаки,
дезорієнтує людину, вселяє в неї безпорадне відчуття приреченості. У протилежність вірі, наукові
знання є практично обґрунтованим, логічно доказовим віддзеркаленням дійсності. Наука і релігія
мають справу з різними областями пізнання (Кант), конфлікт (Докінз), інтеграція (Шарден. Декарт).
Як наука, так і мистецтво є віддзеркаленням дійсності, і вимагають певного абстрагування від неї,
проте в науці це здійснюється у формі понять і категорій, формул, теорій, а в мистецтві – у формі
художніх образів. Художник не прагне точності і повноти передачі світу, естетична гра, вираження
емоцій, процес розчинення суті в явищі, нераціональне. Наука орієнт на пошук закономірност,
сталого і переведення їх в поняття, чіткість., орієнтована на взаємодію з об’єктом пізнання, а
мистецтво на комунікацію з глядачем.

79. Факт, проблема, гіпотеза, концепція і теорія як форми наукового пізнання: їх специфіка і
роль в науці.

До форм пізнання належать факт, проблема, ідея, концепція, гіпотеза, теорія. Кожна форма
пізнання має свою специфіку. Факт — це те що нам відоме, про що ми дізналися в процесі
спостереження, експерименту, досвіду, практики. У науковому пізнанні факти грають двояку роль:
сукупність фактів утворює емпіричну основу для висунення гіпотез і побудови теорій; факти мають
вирішальне значення в підтвердженні теорій (якщо вони відповідають сукупності фактів) або їх
спростуванні (якщо тут немає відповідності). Факти не лише живлять, стимулюють, а й рухають
пізнавальний процес. Спростувати факт можна тільки фактом. Проблема — це форма й засіб
наукового пізнання, яка поєднує в собі два змістові елементи: знання про незнання й
передбачення можливості наукового відкриття. Це як суперечність між знанням про потреби
людей у певних практичних чи теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх
досягнення, форма відображення необхідності розвитку знання. Розвиток пізнання можна уявити
як перехід від постановки одних проблем до їх вирішення, а потім до постановки нових проблем і
подальшого їх вирішення. Є 5 гносеологічних принципів класифікації проблем: об’єктний
(конструктивні і аналітичні), функціональний (стратегічні -спрямовані на вирішення
довготермінових глибинних завдань і тактичні -на розв’язання сьогоденних, дрібних ситуацій),
структурний (внутрішньонаукові, міждисциплінарні), екзистенціальний (реальні і нереальні
(псевдопроблеми) і часовий (першочерговими і другорядними проблемами). Ідея — це форма
наукового пізнання, яка не тільки відображає об’єкт, його зв’язки, закономірності, а й спрямована
на практичне перетворення дійсності згідно з знанням. Вона також поєднує істинне знання про
дійсність і суб’єктивну мету її перетворення. Сказати: "Я маю ідею" — означає, що я не тільки знаю,
що являє собою об'єкт, а й володію теоретично шляхами, методами, засобами його перетворення,
тобто знаю, як його змінити. Ідея в науковому пізнанні виконує такі функції: підсумовування
досвіду попереднього знання; синтезування знання у цілісну систему; евристичного принципу для
здобуття нових знань, наукового пошуку нових шляхів і підходів до розв’язання проблем;
прогнозування належного майбутнього; спрямування пізнавальної діяльності людини на
практичне перетворення дійсності згідно зі змістом наявного знання про майбутнє. Гіпотеза — це
форма наукового пізнання, за допомогою якої формується один з можливих варіантів розв’язання
проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового
пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, при доведенні перетв на теорію. Гіпотеза
має відповідати вимогам: діалектичний розвиток, є результатом розв минулого знання і підставою
наступного.,має спиратись на досягнення попереднього знання, бути логічно несуперечливою,
поясн факти. Чим більше гіпотез, тим більша ймовірність того, що серед них є плідні. Наукова
концепція— це форма тлумачення основної ідеї теорії, система поглядів на певне явище, спосіб
його розуміння й тлумачення, це доведений вираз основного змісту теорії. На відміну від теорії
вона ще не може бути втіленою у чітку систему наукових понять. Концепція не тільки об'ємна, а й
змістова сукупність поглядів щодо об'єкта (фрагмента) дійсності. Вона є не лише способом
розуміння, а й тлумачення будь-яких явищ і процесів світу. Теорія— це структурована система
достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка дає цілісне, синтетичне уявлення про
закономірності та суттєві характеристики об’єкта пізнання, найбільш адекватна форма наукового
пізнання, має логічну структуру, перевірена практикою, поясн факти. Є наук теорії: емпіричні/
(узагальн емпіричних даних, фактів); 2) математизовані теорії (математичні моделі); 3) дедуктивні
теорії (містять формально-логічні мови).

80. Взаємодія науки і практики як процес розвитку відносин опредметнення і розпредметнення

в науковій діяльності.

Основою практики є праця, матеріальне виробництво, в процесі якого людина змінює себе, а
також у відповідності зі своїми цілями та інтересами природну та соціальну реальність, крім того
до практики належить соціально-політична діяльність людей, яка регулює взаємостосунки між
державами. Виділяють такі форми практики на основі взаємозв'язку теорії і практики: зовнішня
діяльність людини (її соц поведінка)., предметно-перетворююча діяльність (система умінь,
навичок, досвіду)., практика у поєднанні з науковим знанням (Практична діяльність грунтується на
науковій теорії, яка осягає узагальнені характеристики предмета і представляє їх як мету
діяльності, з’явил з машинним виробництвом. Крім наукових знань, дана форма практики
враховує і ті реальні цілі, що ставить людина, тобто виявляє свою гуманістичну орієнтацію). В
цілому практика є діяльністю з перетворення світу у відповідності з інтересами людини, вона є
процесом постійного заперечення природного і соціального даного, перетворення і використання
дійсності (інструкції, дії з використання засобів виробництва, побутових приладів). Характерними
рисами практики є: Всезагальність (суспільний характер пррактики) і безпосередність (втілюючись
у діях конкретних індивідів, у суспільних властивостях ними створюваних предметів і явищ, вона
набуває статусу безпосередньої дійсності). Всезагальність і безпосередність - це діалектичні
протилежності, взаємодія котрих забезпечує внутрішній динамізм практики. Структура практики
має компоненти: потреба, мета, мотив діяльності, власне процес діяльності, предмет, на який вона
націлена, засоби, спрямовані на досягнення мети як на результат діяльності. В категоріях
опредметнення і розпредметнення розкривається структура практики. Опредметнення практики -
це перетворення людських сил і здібностей з форми людської діяльності у форму застиглої
предметності. Предметний світ, створюваний людиною, є виявом реалізованих людських сил,
цілей і здібностей, думок і почуттів. Перехід здійснюваного суб'єктом матеріально-
перетворюючого, чуттєво-предметного процесу в об'єкт, переведення наявних здібностей людини
у предметну форму. Розпредметнення - це процес переведення застиглої предметності в органічні
моменти живої діяльності, перетворення об'єктивних у предметах людських здібностей і
соціального змісту на надбання людей, що освоюють навколишнє природне, культурне, емоційне,
знакове середовище. Діалектика опредметнення і розпредметнення є внутрішнім змістом процесу
практики як основи розмаїття людської діяльності. Наука і практика. Основою пізнання завжди є
практика. В Новий час Ф. Бекон утверджував єдність знання і діяльності. Вихідним, основним
видом практики - є матеріальне виробництво. Щодо наукового експерименту, то хоча він і являє
собою чуттєво-предметну діяльність, все ж його специфіка полягає в тому, що він безпосередньо
підпорядкований завданням теоретичного дослідження, а тому він відноситься до пізнавальної
діяльності. Не існує "чистої" практики чи "чисто" теоретичної діяльності. Будь-яка практика включає
в себе пізнавальні моменти, а теоретична діяльність - тобто практичні моменти. У первісних людей
мислення, пізнання були безпосередньо вплетеними в матеріальну діяльність, розділення теор і
практичного відбулось пізніше. З виникненням перших класових суспільств теорія відділяється від
практики, виникає спеціальна форма теоретичної діяльності - наука. Практика реалізує свою
базисну, детермінаційну та функції рушія пізнання та критеріальну (задає основу й кінцеву мету
пізнання)., а пізнання реалізує цілий ряд функцій стосовно практики: інформаційну, регулятивну,
коригуючу. На основі практики, процесів опредметнення й розпредметнення виділяється,
змінюється й розширюється об´єкт пізнання. На тій самій основі констатується, розвивається його
суб´єкт. В процесі практики зароджуються пізнавальні проблеми. Пізнання допомагає вирішенню
практ завдань.

81. Наслідки глобализації для людини і суспільств та для творчої діяльності вченого. Нові
імперативи відповідальності вченого в умовах глобалізації.

Глобаліза́ція — процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. В

результаті глобалізації світ стає більш зв'язаним і залежним від усіх його суб'єктів. Відбувається
збільшення як кількості спільних для груп держав проблем, так і кількості та типів інтегрованих
суб'єктів. Наслідки глобалізації. Основними наслідками глобалізації є міжнародний поділ праці,
міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація
законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн.
Дослідники виділяють три ракурси глобалізації як соціального явища: соціально-політичний,
соціально-економічний, соціокультурний. Економічно глобалізуються виробництво, послуги та
капітал, технологія й дані. В умовах глобалізації світ набуває вигляду поліцивілізаційної структурно-
функціональної системи, в якій окремі цивілізаційні складові поводяться неоднаково і своїм
традиційним ідейними-цінностями визначають майбутнє їх народів. Глобалізація зачіпає не тільки
аспекти технологій, а й спосіб життя людини. Людський інтелект підключається до знань виробл
людством, відкр можл виходу у віртуальні світи -екзистенція (пізнавати світ не виходячи з дому).
Сучасна глобалізація не прагне уніфікувати виробництво, зберігається національна ідентичність
людей і полікультурність націй. Науково-технічна сфера є однією із рушійних сил глобалізації
сучасної цивілізації. Розвиток економіки і суспільства все більшою мірою визначається технікою і
технологіями. На попередніх етапах розвитку людства знання було важливим ресурсом, але
існувало передусім як особисте чи локальне, місцеве, і накопичувалося досить повільно,
передавалося скоріше як інструкція. На даній стадії розвитку соціальна пам’ять оперує
всезагальним науковим знанням, в сучасному суспільстві змінилась роль науки і технологій.
Знання у формі науки, технологій освіти, інновацій стало ключовим фактором прогресу сучасної
цивілізації, і саме воно лежить в основі суспільства знань. Для вчених наслідком глобалізації
можуть бути міжнародні кооперації в дослідженнях, можливість поширювати знання,
публікуватись в закордонних журналах, стажуватись в інш країнах, мати доступ до більшої
інформації, міжнародні конференції, спілки (Спілка нейронаук), грантове закордонне
фінансування. Імперативи відповідальності вченого. Служіння моральним ідеалам слідує з
розуміння вченим своєї відповідальності перед суспільством. Творча праця вченого виробляє
строге і неупереджене мислення, здатність до точного логічного міркування. Суспільство уважно
прислуховується до слів вченого: його діяльність може мати серйозні наслідки для людства.
Відповідальність вченого перед суспільством вимагає від нього громадянської мужності, це
притаманне далеко не всім і далеко не все залежить від вченого. У науковому товаристві склалася
з часом своя система моральних норм, імперативів, заборон, які регулюють наукову діяльність -
тобто етичний кодекс вченого. В усьому світі етичні кодекси вченого базуються на тому, що
належна практика у сфері науки сприяє довірі в середовищі наукового співтовариства і суспільства,
що є необхідним для розвитку науки. Важливим принципом етики вченого є передбачення
соціальних і екологічних наслідків своїх досліджень і прийняття моральної відповідальності за ці
наслідки. Вчені мають свою відповідальність за формування громадської думки щодо науки.
Перший імператив вченого проголошує вищим обов’язком вченого служіння Істині. Другий
імператив вченого -корисність його діяльності для суспільства. Наукові результати швидко
впроваджуються в практику і дають відчутний ефект, але ще більше це пов’язане з тим, що
застосування наукових досягнень може приносити не лише благо, але й зло, що породжує
проблему відповідальності вчених за свої відкриття. Принцип універсалізму «робити науку
міжнародним співтовариством пов’язаний» з всезагальним характером наукового знання.

82. Наука як засіб розвитку світогляду і креативних можливостей людини. Поняття креативної
людини.
Наука і світогляд. Світогляд є системою узагальнених поглядів щодо місця людини у світі та
взаємовідносин з ним, засновується на співвіднесенні дійсного та уявного, теорії та практики,
досвіду, переконань та ідеалів. У ньому поєднуються в єдину систему принципи, знання, ідеали,
цінності, надії, вірування, погляди на сенс і мета життя. Науковий світогляд грунтується на знаннях
про матеріальний світ, що принципово можуть бути перевірені в ході наукового спостереження чи
експерименту. Наука формує його на позиції, що речі та події у Всесвіті існують згідно
закономірностей, які можна зрозуміти завдяки систематичному вивченню. Науковий світогляд
прагне до створення цілісного уявлення про світ, але разом з тим у ньому визнається неможливість
абсолютного знання. Тому в науковому світогляді завжди є місце невідомому (але принципово
пізнаваному), а отже є місце для розвитку. В науці потрібні нові підходи для розв’язання проблем,
людина накопичує обробляє певну відому інформацію, робить дослідження, що теж стимулює її до
задумування над результатами дослідження, їх інтерпритацією, як краще вдосконалити
обладнання, як зробити щоб дослід краще виходив, це стимулює мислення і розвиває
креативність. Що недослідженого в галузі, як об’єднати підходи. В науці потрібно шукати
вирішення проблем, як загальних щодо дослідження, так і проблем в ході експерименту, його
умов, обладнання, адаптації. Якщо умови не підходять змінювати їх і дослідним шляхом дивитись
на результат. У науці та виробництві креативність потрібна для винаходу нового обладнання, нової
техніки, навіть самих технологій виробництва. Креативність це також і схильність до аналізу та
синтезу, здатність до нового незвичного бачення проблем і їх розв’язання новим неординарним
способом. Креативність і гнучкість мислення можна розвивати вирішуючи задачі. Креативне
мислення – компетентність особистості продуктивно залучатися до генерування, оцінювання та
вдосконалювання ідей, результатом чого може стати прийняття оригінальних та ефективних
рішень, нові відкриття, поступ у знаннях і дієвий прояв фантазії. Креативність по-різному
виявляється в разі, коли людині доводиться мати справу з мистецькими чи науково-
дослідницькими проблемами або життєвими ситуаціями. Для креативного мислення потрібно
чимало когнітивних умінь. Зокрема, конвергентне й дивергентне мислення. Конвергентне -тип
мислення, спрямований на вирішення завдань за допомогою чіткого алгоритму дій, застосовувати
загальноприйняті та логічні стратегії пошуку. Дивергентне- мислення, пов’язане з розв’язанням
задач, що мають багато нестандартних оригінальних рішень. Воно припускає існування декількох
правильних відповідей. Дивергентне мислення розглядають як основу креативності, здатність
продукувати нестандартні рішення з наявних знань. Також потрібна галузева підготовка- базових
знань і певного рівня досвіду в конкретній галузі для успішного виконання креативної роботи. Чим
більшим обсягом знань володіє, чим краще вона розуміє зв’язки між елементами, може
згенерувати ідею. «Відкритість» – як «відкритість до досвіду» (сприйнятливіть до нових дій, уяви,
фантазії), так і «відкритість до інтелекту- наукова креативність». Важл є цілеспрямованості, чітким
баченням цілей і вірою у власну здатність досягти цих цілей, мотивація. Креативна робота є
результатом взаємодії між людиною та її середовищем, зокрема іншими людьми в цьому
середовищі. Креативне мислення та залученість до креативності таким чином структуруються як
безперервний цикл «діяльності» (дій, спрямованих на середовище) та «переживання» (отримання
реакцій від зовнішнього середовища). У результ спільної взаємодії команда може знайти нові
розв’язання проблем, які одна людина не може. Альберт Ейнштейн, який відрізнявся
неперевершеними кмітливістю та креативністю, говорив: «Логіка може привести Вас від пункту А
до пункту Б, а уява – куди завгодно…».

83. Наукова парадигма, її особливості і роль в науковому пізнанні (Т.Кун).

Томас Кун сформулював нову концепцію розвитку наукового знання, в якій воно представлене як
послідовність пов'язаних між собою традиціями періодів, що переривається некумулятивними
стрибками. Ранні стадії розвитку більшості наук характеризуються постійним суперництвом між
безліччю різних поглядів на природу, через це виникають різні школи і практики наукового
дослідження, суперечності в методах, відсутність загальноприйнятих концепцій
(допарадигмальний період). Потім відб зникнення розбіжностей в результаті перемоги однієї зі
шкіл; учені зайняті рішенням конкретних і спеціальних задач на основі прийнятої парадигми-
період нормальної науки, парадигмальний. На формування переконань наукової спільноти
впливають особисті та історичні чинники. Членів наукової спільноти об’єднує парадигма, спільні
цінності і подібне бачення наукових проблем. Парадигма -сукупність переконань, цінностей,
технічних засобів, законів. Уявлень виконання досліджень, методологічних засобів, яка характерна
для членів певної наукової спільноти, які її приймають. З т зору когнітивної соціології науки, то
парадигма – це певна „дисциплінарна матриця”, „теоретична онтологія”, що задає горизонт
об’єктного і разом з тим ціннісно-нормативного бачення дійсності. Що співвідносить знання з
досліджуваною реальністю та знанням, яке продукує суб’єкт. Загалом у кожній науці існує одна
(іноді кілька) парадигма, якої в певний період дотримується наукове співтовариство і, спираючись
на яку, відокремлює наукове знання від ненаукового. Кожне наукове співтовариство, зазвичай, має
власний предмет дослідження. Парадигма задає загальний контур вирішення проблеми, а
вченому залишається показати свою майстерність і винахідливість, вирішуючи приватні та
конкретні проблеми, тобто дослідження мають вписуватись в парадигму. Це дає підстави вважати
псевдонауковими ті знання і переконання, які не відповідають панівної в дану епоху наукової
раціональності. До такого типу знань в ХХ столітті відносять алхімію, астрологію, парапсихологію.
Коли проблеми нормальної науки не можуть бути вирішені за допомогою відомих правил
починаються нетрадиційні дослідження, результати яких можуть повністю змінити стандарти
наукових досліджень і призвести до наукової революції. Відбувається накопичення “аномальних
фактів”, що не піддаються поясненню на основі даної парадигми; стан професійної невпевненості в
науковому співтоваристві; активізація пошуку нових способів пояснення фактів (криза нормальної
науки). Наукові революції є поворотними пунктами у розвитку науки, які супроводжуються
заміною новою теорією колишньої, змінами в правилах наукових досліджень і призводять до
переосмислення теоретичного сприйняття світу. Внаслідок наукових революцій відбувається
перенесення підсистем з однієї сукупності до іншої. Витіснення старої парадигми новою; зміна
“понятійної сітки”, через яку вчені розглядали світ; звернення за допомогою до філософії при
обговоренні фундаментальних положень. Сучасна наукова парадигма: ідея нестабільності, нова
наук раціональність надає можливість осягати нові пізнавальні горизонти, які характеризуються
такими рисами як становлення, нелінійність, нестаціонарність, нестійкість. «Нестабільність виникає
всюди – у фізичних, хімічних, біологічних, психологічних, соціальних, культурних, інформаційних,
інтелектуальних, духовних середовищах, де стикаються й протиборствують рівноправні автономні
співучасники суперництва. Наукова парадигма, яка базується на ідеї нелінійності, намагається не
тільки об’єднати природничо-науковий та гуманітарний компоненти культури, а й трансформувати
наше розуміння універсальної ролі метамови, котра синтезує фундаментальні закони
природознавства, філософії й синергетики, відсутність жорсткого детермінізму. Сучасна наукова
парадигма розуміє світ, як складну, хитку систему в якій людина є одним з гравців людина має
урівняти себе з різноманітними компонентами світу, зберети їх.
84. Специфіка і перспективи сучасних NBIC (нано-,біо-,інфо-,когно-) технологій (Іщенко Ю.А.
Біогносис: Подвійний топос життя. К.: ЦГО НАН України, 2010.)

Нанотехнології, біотехнології, інформаційні технології та когнітивні наук (NBIC) — це набір

технологій, які називають «конвергентними технологіями для покращення продуктивності
людини». Вони вважаються взаємопов’язаними галузями дослідження, які часто перетинаються та
впливають одна на одну. Різні дослідницькі групи розглядають наслідки розробки цих технологій у
тандемі. Національний науковий фонд і Міністерство торгівлі США розгл можливість об’єднання
цих 4 сфер, щоб покращити застосування технологій для людського пізнання, здоров’я та для
спільноти і соц програм. Раніше жодна цивілізація не мала унік можливості підвищити
продуктивність людини в такому масштабі, з яким ми зіткнемося в найбл майбутньому.
Конвергенція NBIC створює набір потужних інструментів, які мають потенціал для значного підв
продуктивності людини, а також для трансформації сусп, науки, економіки та людської еволюції. У
міру того, як конвергенція NBIC стане більш зрозумілою, можливість того, що ми зможемо
підвищити продуктивність людини в трьох сферах терапії, аугментації та розробленої еволюції,
стане передбачуваною та очікуваною. Конвергенція NBIC представляє нові виклики для науковців,
політиків і бізнес-лідерів, які вперше матимуть величезні нові та потужні інструменти для
формування ринків, суспільств і стилю життя. Конвергенція NBIC поставить перед нами нові шляхи
балансування ризику та прибутку, загрози та можливостей, а також соціальної відповідальності та
конкурентної переваги у 21 століття. Кожен тип технології, задіяної в NBIC, відіграє певну роль у
ширшій картині: Нанотехнології важливі, оскільки органічні структури розвиваються з
нанорозміру. Застосовуються в сфері ІТ, виробн енергії, медицині та біології (генетичне
редагування, доставка ліків, лікув раку). Біотехнологія передбачає застосування передових
технологій до біологічних організмів. Використ живих організмів у виробництві (на стику
біологічних, хімічних і технічних наук)-вирощування стійких культур, ферментація. Інформаційні
технології система методів, використання обчислювальної техніки для створення, збору, передачі,
оброблення та поширення інф з метою ефективної організації діяльності людей. Когнітивна наука
різними способами застосовує дослідження, пов’язані з ІТ, і дослідження технології, які
відображають мозок. Опис, пояснення і моделювання механізмів людського, тваринного або
штучного процесу мислення (сприйняття, пам’ять). Використ методи мод.елювання і алгоритмів,
займається проблемами ШІ, реалізація аспектів людського інтелекту в комп'ютерах. Прихильники
такого роду розвитку стверджують, що використання конвергентних технологій або принципів NBIC
може зробити людські популяції майбутнього сильнішими, здоровішими та дієздатнішими. Ці ідеї
часто пов’язані з ідеєю «сингулярності», яка передбачає появу штучного інтелекту, і точки, де
технології наближаються до людського розуму з точки зору моделювання, співпраці чи інших
результатів. Книга. Світ і характер життя є нестабільним. Є подвійний топос (аргумент) „знання про
живе” або ж „пізнання живого” – «біогнозису», гетерогенність життя свідомості людини
(усвідомлювання життя). Пригожиним вважає що сучасна наука стає в цілому дедалі більше
наративною, нинішня пізнавальна парадигма сприяє зближенню діяльності вченого і літератора.
Ще з 17 ст були відсутні чітки критерії розмежування живого і неживого (зараз наприклад невідомо
чи віруси живі). Складовою біогнозису є Science art - вид сучасного мистецтва, представники якого
у своїй творчості використовують науково-технічний інструментарій (маніпулює безпосередніми
живими організмам, вирощення тканин, різні інсталяції). Генетичне мистецтво ств- організмів із
запрограмованими естетичними якостями, що успадковуються., химерное мистецтво-ств
сполучень генів яких нема в природі., трансгенне, культкри тканин. Відб зрушення в етичних
настановах, зміна природи для задоволення потреб людини.