1. Соотношение мифологического и философского способов мышления.
- ессенціальністю (спрямованість на розуміння сутності об’єкту), але не зводиться до
  Мислення — це процес опосередкованого і узагальненого відображення у мозку
людини предметів об'єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв'язках та
відношеннях.
Філософському способу мислення передував міфологічний спосіб мислення. Головна
особливість міфологічного мислення – синкретичність (нероз’єднаність на ті
елементити які тепер нам здаються відмінними, це сон і дійсність, реальність і
подоба, життя і смерть, дія і ритуал). Також міф. мислення характеризується
антропоморфічністю (усе є наслідком дії людини). Анімізм-риса міфологічного
мислення (природні явища або об’єкти є одухотвореними). „Усе є всім, усе в усьому”
- принцип міф. способу мислення. В світогляді міф. мислячої людині не стільки
світорозуміння, а світовідчування. Отже, міф. спосіб мислення це найперший спосіб
мислення без якого не можлива була б і вся наступна історія останнього.
Історичним поштовхом переходу до філософського способу мислення став розподіл
праці на розумову і фізичну. Речі починають розумітися такими які вони є самі по
собі, тому що не знаючи властивостей речей не можна ними ефективно керувати.
Міф змінюється логосом. Основна функція філософії це стати і бути логікою.
Філософське мислення це розумова діяльність, яка ґрунтується на аналізі, синтезі,
абстрагуванні, порівнянні, узагальненні.
2. Генезис философии. Общее представление о философских категориях, их
связь с практикой.
 Генезис – у науці опис походження, виникнення, становлення, розвитку, змін та
необов’язково) загибелі об’єктів.
Філософія – вчення про загальні принципи буття і пізнання, про відношення людини
до світу. Філософія виробляє узагальнену систему поглядів на світ і місце в ньому
людини. Вона досліджує: пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне,
естетичне відношення людини до світу. Предмет філософії історично змінювався у
зв’язку з розвитком суспільства, у тому числі з розвитком науки та самого
філософського знання.
Філософія сягає своїм корінням у глибоку давнину, і історики філософії розходяться в
думці про причини і умови генезису філософського знання. Одні з них хронологічно
пов'язують походження філософії з появою перших писемних пам'яток людства,
написаних на санскриті(древний литературный язык Индии); інші - з виникненням класів і
держави; треті - з наблюдавшимся в VI столітті до н.е. підйомом духу
Генезис філософії пов’язаний і з цивілізаційними факторами: виникнення держави,
зростання міст, розвиток торгівлі, поява металевих грошей, розвинена соціальна
структура, відділення розумової праці від фізичної та ін.
Філософія виникає майже одночасно в трьох світових центрах: у Давній Греції (кінець
VII – початок IV ст. до н. е.), у Давній Індії (VI ст. до н. е.), у Давньому Китаї (VI – V ст.
до н. е.). Філософія, являючись теоретичною формою освоєння дійсного світу,
володіє рисами наукового знання:
- об’єктивністю, - системністю,  - раціональністю,здібністю перевірятися,
них.
Основні теми філософських роздумів:
- світ і людина;
- взаємодія світу природи та світу людини;
- взаємодія мікрокосмосу та макрокосмосу.
 Філософські категорії — це найзагальніші (гранично широкі) поняття, що виражають
універсальні характеристики та відношення матеріального й духовного світу, в яких і
через яки здійснюється філософське мислення, і які служать вихідними принципами
пізнання і духовно-практичного перетворення світу. Тому філософське знання має
категоріальний характер.
Самі ж категорії є окремими поняттями, які виражають внутрішнє, суттєве
відношення між явищами й тому певною мірою теж є законами. Категорії філософії
відрізняються від будь-яких понять своєю всезагальністю. Це пояснюється тим, що
об'єкт філософського дослідження не обмежується ніякими рамками, як це має місце
в будь-якій іншій науці. Тому й філософські категорії не мають меж у своєму обсязі
(як це має місце в інших науках). Система категорій діалектики становить ідеальний
каркас, основу філософського знання. Саме вони і є мовою філософії, засобом
філософствування. Категорії виникають і розвиваються разом з самою філософією.
Зрілість визначається її досконалістю, наповненістю і особливістю взаємозв'язку її
категорій. Останній формує і зумовлює їх зміст. Розвиток категорій — це розвиток
зв'язку між ними. В основі цього зв'язку лежать історичний спосіб розгляду, методи
мислення, які визначають місце і роль категорій у системі філософського знання.
Спосіб мислення виконує функцію логіки, форм знання. В ній саме мислення
усвідомлюється й розглядається як об'єкт.
3. Предмет, структура и функции философии.
 Предметом філософії є відношення „людини і світу”. Філософія являє собою
форму раціонально обґрунтованого уявлення людини про світ і про себе, про їхній
взаємозв’язок. Щоб з’ясувати специфіку предмета філософії необхідно з’ясувати під
яким кутом зору об’єкт відбивається у свідомості. Предметом і об’єктом філософії є
відношення „людина-світ”, то природно що на перший план виходить питання про
природу і сутність світу і людини, про загальні граничні основи їхнього буття, про
перші початки, а також про те, як цей світ улаштований, які взаємозв’язки існують у
світі, а також між людиною і світом.
Особливості предмету: предмет – історично змінний, оскільки історично змінними
постають самовиявлення і самоусвідомлення людини.
- епоха середньовіччя (бог-творець всього сущого, ціль життя люд. – служити богу);
- епоха відродження (відбув. сикуляризація, людина – творець всього сущого,
людина сама обирає як їй жити).
Уся історія філософії фактично входить у окреслення її предмету. Філософія
покликана тримати увесь час у полі уваги та актуальному стані всі основні виявлення
людини як людини, але практично всі концепції та напрямки включали в себе і
досліджували різні групи філософських проблем, які безпосередньо і складають
частини і розділи філософського знання, що представляють структуру сучасної
філософії.
Структура:
- онтологія (вчення про першооснову буття, сфери буття і категорії, основне питання:
„Що таке світ?” „Як він влаштований?”)
- гносеологія (теорія пізнання яка досліджує закономірності процесу пізнання,
основне питання – „Що означає пізнати?” „Що таке пізнання?”)
- антропологія (вчення про сутність людини, а також про співвідношення в людині
природи та культури, основне питання „Хто така людина”, „Яке місце займає
людина?”)
- аксіологія (вчення про цінності, яке досліджує закономірності побудови сфери
цінності, осн. питання „У чому цінність і сенс життя?”)
- соціальна філософія (вчення про сутність суспільства і його структуру в цілому, у
найбільш загальних законах його розвитку, осн. питання „Що є суспільство?”)
- етика (вивчає морально-цінне відношення до світу , осн. питання „В чому сутність
добра і зла?”)
- естетика (наука про красу, „В чому суть краси і гармонії?”)
- логіка (наука про мислення, вивчає форми, закони та норми правильного мислення,
осн. питання „ Яка природа людського мислення?”)
- історія філософії (вивчення істор. Досягнень філософської думки від античності до
сьогодення , осн. питання „ Як розвивається філософська думка?”).
Функції філософії:
- світоглядна (філософія бере участь у формуванні світогляду з теорем. та понятійним
поясненням світу)
- методологічна (сукупність найбільш загал. ідей та принципів що застосов. у
вирішенні конкретних та практичних завдань)
- гносеологічна (розроблення оцінювання припущень пізнавального процесу)
- прогностична (формуються гіпотези про загал. тенденції розвитку буття і свідомості,
людини, суспільства)
- критична (у процесі суспільного розвитку люди відмовляються від застарілих
погляді та уявлень, стереотипів, цінностей, хибних світогляд. настанов)
- аксіологічна (виявляється у допомозі людині визначити цінності і самоцінності
життя, моральні принципи, гуман. ідеали. Це особливо важливо в умовах
загострення глобальних проблем сучасності)
- гуманістична (полягає в адаптації та життєстверджувальній ролі філософії для
кожної людини у сприянні формування гуманістичних цінностей та ідеалів).
4. Философия как теоретическая основа мировозрения.
Будь-яка філософія є світоглядом, тобто Сукупністю найбільш загальних поглядів
на світ і місце людини в ньому, проте поняття "світогляд" значно ширше. Філософія -
вищий рівень і вид світогляду, теоретично оформлене, системно-раціональне
світогляд. Крім того, філософія - це найпізніший в історичному плані вид світогляду,
якому передував міфологічний спосіб мислення.
Риси філософського світогляду:  
1. Філософський світогляд це теоретичний погляд на світ з позицій активного істоти,
що усвідомлює як самого себе, так і те з чим йому доводиться взаємодіяти. Це
сукупність фундаментальних ідей про людину, про світ і про ставлення людини до
світу. Ці ідеї дозволяють людям свідомо орієнтуватися у світі і суспільстві, а також
мотивувати свої вчинки.   
2. У філософії сформувався жорсткий категоріальний апарат: логос, причинність,
закон, ідея, необхідність і т.д. Мова філософії - не образи, не картинки, а категорії.     
3. Філософія логічна і доказова. Положення філософії не просто затверджуються, а
виводяться, доводяться у відповідній систематизованої, логічно впорядкованої
формі.     
4. Філософія - рефлективний тип світогляду. У ньому містяться роздуми над власними
уявленнями про світ і місце людини в цьому світі тобто роздуми над власними
роздумами.     
5. Вільнодумство - об'єктивний принцип філософії. За самою своєю природою
філософія вимагає роздуми, сумніви, допускає критику ідей, відмова від віри в
догмати і постулати.
5. Природа философских проблем. Соотношение сознания и бытия,
материального и идеального как основная проблема философии.
Філософські проблеми породжуються буттям людини, життям, місцем людини у
суспільстві. Філософські проблеми - це проблеми не про об'єкти (природних або
створених людьми), а про ставлення до них людини.
Співвідношення свідомості і буття полягає в тому, що згідно матеріалістичної теорії -
матерія - первинна, а дух і свідомість - вторинні, буття і матерія - тотожні поняття,
буття визначає свідомість(н-д: під час процесу урбанізації у людей відбувається зміна
у свідомості,порівняно з тим як було коли вони жили у селі, оскільки тут відрізняється
спосіб життя від попереднього, зокрема і ставлення людей один до одного), а згідно
ідеалістичної теорії - первинний - дух, ідея, свідомість, вторинне - матерія,
матеріальний світ, дух не лише первинний, але є і творцем і постійним керівником
всесвіту, ідеалізм поділяється на об'єктивний(світ існує незалежно від свідомості
людини) і суб'єктивний(існує тільки той світ, який існує в свідомості людини, в
відчуттях, іншими словами наші відчуття творять світ для нас).
Вопрос  №6 Три главных вопроса философии по И Канту. Их связь с вопросом о
соотношении бытия и со структурой философии.
Основные принципы своей новой философии в систематической форме И. Кант
изложил в знаменитом труде «Критика чистого разума», который вышел в свет в
1781 году и над которым он работал больше 10 лет. В нем он сформулировал свои
знаменитые три вопроса, которые стали как бы канвой всех последующих
философских штудий И. Канта, которые всегда встают перед любой мыслящей
личностью.
Вот эти вопросы, которые одновременно есть и задачи для философа:
 1. Что я могу знать? – ответ на него может дать теоретическая философия.
Кант признавал возможность познания, но при этом ограничивал эту
возможность способностями человека, то есть познать можно, но не всё.
2. Что я должен делать? – ответ дает практическая философия.
Нужно действовать по нравственному закону; нужно развивать свои душевные и
телесные силы.
3. На что я могу надеяться? – ответ дает философия религии.
Надеяться можно на себя и на государственные законы.
Позднее к этим трем вопросам в своей одной из последних работ
«Антропология» (1798 год) И. Кант добавляет четвертый вопрос: «Что есть
человек?» – ответ, на который дает философская антропология, ибо вне
посредственном бытие человека и разрешаются эти фундаментальные философские
проблемы. Человек — высшая ценность.
Поиск ответов на поставленные фундаментальные вопросы, которые по мысли И.
Канта, и являются единственными и подлинными целями человеческого
существования, составляют прерогативу человеческого разума, стремящегося к
получению положительного знания. В связи с этим философию он рассматривает как
«науку об отношениях всякого знания к существенным целям человеческого
разума». И только решив эту проблему, философия можетосуществлять свое
призвание – научить человека тому, «каким надо быть, чтобы быть человеком».
Периоды в трактовке бытия.
Можно вычленить несколько периодов в трактовке бытия.
Первый период -мифологическое истолкование бытия.
Второй этап связан с рассмотрением бытия «самого по себе»(натуралистическая
онтология).
Третий период начинается с философии И. Канта. Бытие рассматривается как
нечто связанное с познавательной и практической деятельностью человека. В ряде
направлений современной философии делается попытка переосмыслить
онтологический подход к бытию, который исходит уже из анализа человеческого
существования.
Существо развития научного и философского знания заключается в том, что
человек все более сознает себя как субъекта всех форм своей деятельности, как
творца своей социальной жизни и форм культуры.
Вопрос №7 Структура логического выражения действительности .  Рассудок и
разум
Логическое мышление - это способность человека точно и последовательно не
допуская противоречий в своих рассуждениях и умение разоблачать логические
ошибки.
Правильное рассуждение - это рассуждение, в котором одни мысли, выводы с
необходимостью вытекают из других мнений - посылок.
Закон мышления (или логический закон) - это необходимый существенная связь
мыслей в процессе рассуждения. Процесс мышления: правильная организация
данных, применение подходящего метода анализа.
Структура логического мышления по Гегелю:
рассудок (базируется на таких принципах: неизменность, сходство, наблюдение
за внешними факторами)
ум отрицательный (базируется на таких принципах изменчивость, различие,
наблюдение)
ум положительный (объединяет в себе все принципы неизменность,
тождественность, изменчивость, отличие, это и есть диалектика).
Рассудок (по Гегелю) - первая форма понятийного, логического, нечувствителен
знания, которое построено по правилам формальной логики и исключает
противоречия. Под рассудочным он понимал научное и обыденное знание. Это
знание ограничено. Его истина зависима от обстоятельств.
Н-р: параллельные прямые не пересекаются теряет истинность в неевклидовой
геометрии, а суждение дождь идет, как только дождь прекратится.
Философия стремится к абсолютному знанию, к безусловной истины, она не
может удовлетвориться такими конечными истинами, она стремится выйти за
пределы рассудка. Ум стремящегося к бесконечной, абсолютной истины в
концепции Гегеля не возражает рассудок, а удерживает его знания, включает его в
себя, ум вообще не имеет другого источника знания кроме рассудка. Но он по
своему интерпретирует истинное рассудка, приводит это знание в движение,
снимает его однобокость, выстраивает на его основе целую систему.
Вопрос№8 Проблема метода ( стиля ) философствования. Диалектика и
догматизм
Диалектика - это учение о развитии и всеобщей связи об общих законах развития
природы, суспыльства и мышления (теория развития).
Существует объективная (диалектика реального мира, природы и общества, она
выражает непрерывное развитие и изменение, возникновение и исчезновение
явлений природы и общества, определяет диалектику вещей) и субъективная
диалектика (это отражение объективной диалектики в сознании человека,
определяет диалектику идей) эти 2 вида диалектики определяют истинное
мышление о мире.
Диалектика мышления - неприродженна способность, достижения культуры
требующий усвоения. Умение диалектически объяснить различные явления
предусматривают не только знание теоретических положений, но и навыки
тренировки.
 В отличие от диалектического мышления (верного) существуют формы ложного
мышления:
догматизм (это ошибочное мышление, возникает когда абсолютизируется
(преувеличивается) рассудок и его принципы),
скептицизм (возникает вследствие абсолютизации негативного ума, кредо:
нельзя отдать предпочтение ни одному из противоречивых суждений)
Формы скептицизма: самоскептицизм, агностицизм (главная мысль - сущность
вещей не узнавание) релятивизм (в познании не имеет устойчивого все в нем
относительное).
Вопрос№9 Проблема метода ( стиля ) философствования. Диалектика,
софистика и эклектика
Диалектика - это учение о развитии и всеобщей связи об общих законах развития
природы, общества и мышления (теория развития).
Существует объективная (диалектика реального мира, природы и общества, она
выражает непрерывный ро-ток и изменение, возникновение и исчезновение
явлений природы и общества, определяет диалектику идей) и субъективная
диалектика (это отражение объективной диалектики в сознании человека
определяет диалектику вещей) эти 2 вида диалектики определяют истинное
мышление о мире.
Диалектика мышления - неприродженна способность, достижения культуры
требующий усвоения. Умение диалектически объяснить различные явления
предусматривают не только знание теоретических положений, но и навыки
тренировки.
Псевдодиалектика существует в следующих формах: эклектика, софистика.
Это ложные методы диалектики.
Эклектика базируется на механическом объединении различных направлений,
взглядов, теорий, представлений без учета принципов единства, целостности.
Эклектика - это методологический прием, заключающийся в бессистемном
сборе и сочетании различных знаний.
Софистика - это сознательное употребление в споре или доказательства не
верных аргументов (софизмов).
Софизм - это ложный вывод, который однако кажется верным. По форме верный,
по сути неверен. Софизм основан на окружающей нарушении правил логики.
Софистика и эклектика возникают тогда, когда догматизм и скептицизм ставят себе
цель, своими односторонними, логическими средствами изобразить процесс
развития.
Лозунг эклектики "С одной стороны или с другой стороны".
Эклектика не учитывает в процессе исследования объекта такой принцип как
системность и структурность.
Софистика как явление возникает в древней Греции и связан со школой софистов:
Претагор, Горгий, Фразимах (их интересовала субъективная истина). Основа их
мировоззрения базируется на высказывании Протагора «Человек есть мера всех
вещей". В отличие от диалектики софистика в процессе исследования объекта не
базируется на принципах объективности, ее интересует субъективная истина.
Вопрос №10 Внутренняя диалектичность предмета философии. Основные
принципы диалектики
Принцип - это начало, основа, фундамент или внутреннее убеждение человека,
те практические основы, которыми она пользуется в своей жизни. В философском
плане понятие принцип означает фундаментальное положение, первоначальное
начало, существенную основу определенной концепции, теории, идеи. То есть
фундаментом.
Диалектика базируется на следующих принципах:
принцип объективности (осуществляет себя через принцип деятельностного
отражения. Это означает, что отражение объективной диалектики в диалектике
субъективной, и вообще отображения любого предмета в сознании осуществляется
не с помощью пассивного созерцания, а с помощью чувственно-предметной
деятельности общественно-развитого человека);
принцип развития (стадии развития любого предмета: зарождение и
возникновения предмета, восходящая ветвь развития, пик развития, нисходящая
ветвь развития, прекращение развития);
принцип системности в диалектике (базируется на том, что диалектика
рассматривает мир, не как целую единую систему, а отдельный объект
исследования, как отдельную систему с ее внутренними и внешними связями.
принцип конкретности истины заключается в том что истина всегда конкретна,
абстрактной истины не существует, то есть истинное знание это знание о конкретном
объекте при конкретной обстановке, времени, степени, действия.  
Также существуют вспомогательные принципы диалектики: принцип
причинности и принцип исторического и логического.
11. Філософія в системі культури
Філософія є теоретичним фундаментом культури й у той же самий час - її
найвищим усвідомленим вираженням. Філософія, входить до складу культури,
виконує в ній роль невід’ємного елементу який робить націю придатною для
створення наукових відкриттів, творів мистецтва, моральних кодексів, що служить
духовно збагачує людство в цілому. Певним типам філософії відповідають і певні
типи культури. Філософія культур різних держав і їхніх народів формувалася цілком
самостійно.
Отже, культура охоплює все те, що є «ненатуральною», «неприродною». Вона —
надприродний результат життєдіяльності людини, механізм трансформації її
тваринного буття в соціальний стан, набуття власне людських рис, властивостей,
ознак.
12. Філософія та інші форми суспільної свідомості
Людина – єдина істота на Землі , здатна до пізнання буття та власної
самосвідомості. Результатом цієї здатності є знання про світ і про себе. Знання в свою
чергу може матеріалізуватися , опредметнюватися і як найважливіша складова
входить до світогляду. Світогляд – одна з форм свідомості людини . Філософія –це
також світогляд : послідовно – раціональний , теоретичний . Оскільки з самою
філософією , її ідеалами ,змістом її положень погоджуються , оскільки вона не тільки
обґрунтовує себе раціональними аргументами , а й породжує переконання ,
вірування в неї . Тому окремі філософи дотепно називають її віро знанням .
При подійному розумінні філософія характеризується такими художньо-
образними інтуїціями ,як мудрість , премудрість , любомудрування ,мрійність тощо.
Важливо підкреслити , що і за такого звуженого розуміння філософія не втрачає
повністю своєї єврестичної цінності і дає певні позитивні результати . Довільне
тлумачення філософії ,що випливає з етимології слова , закарбувалося зокрема на
рівні суденної свідомості . Якщо людина говорить щось не зовсім зрозуміле для
інших ,то їй часто приписують ознаку – філософує . Ясна річ ,що таке
«філософування» жодного відношення не має до справжньої філософії , але ж воно
зустрічається не тільки на рівні суденної свідомості .Таким «філософуванням» грішать
і вчені мужі . Воно і є однією з причин внутрішнього «плюралізму» філософії.
Наука , як відомо – це система теоретичного знання .Отже , і діалектика –
матеріалістична філософія повинна була не тільки відкрити найзагальніші закони
розвитку природи , суспільства та людського мислення , а і подати їх у формі системи
теоретичного знання . Уявімо , що вона це зробила , системно описавши основні
закони діалектики . Що залишається їй робити далі ? Слід відверто визнати , що за
такого підходу філософія взагалі втрачає сенс свого існування як специфічний
духовний феномен , адже її функція зводиться , в кращому випадку , до узагальнення
як правило , скептично сприймаються самими науковцями , адже вагомої
теоретичної цінності для науки насправді не мають , а тільки затуманюють реальні
взаємозв’язки науки та філософії. Найголовніше ж полягає в тому ,що філософія при
цьому повністю втрачає свою основну функцію – самокритикуючої рефлексії і
перетворюється на ідеологію.
Філософія як теоретичний світогляд поряд із наукою, мистецтвом, мораллю,
правом як формами суспільної свідомості-одне із найважливіших надбань людської
культури. історично так склалося, що сам філософія була тією колискою, з якої
виросли і наукою і мистецтво, і мораль, і право і набули статусу особливих проявів
людського духу та практики життєдіяльності людини і суспільства.
У наш час зв'язок світоглядного і онтологічного вимірів філософії знаходить своє
втілення в широкому використані філософських принципів та ідей у розробці як
конкретно-наукових( фізичної, хімічної, біологічної тощо), такі загальнонаукових
картин світу.
Філософія , звичайно-не конкретна наука , не сума наукових знань . Але
наука ,поряд із повсякденним знанням ,художнім ,народним і професійним
мистецтвом ,усіма видами правового ,політичного , морального й іншого досвіду та
знань – це джерело усієї філософської проблематики. У науки з філософією спільним
є також те ,що вони обидві ґрунтуються на теоретичному способі аргументації ,
мистецтві логічного оперування поняттями.
Висновок.
Філософія суспільної свідомості з точки зору змісту , проблематики виступає в ролі
науки про всезагальне і одночасно не є наукою яка розглядає ті частини проблем , які
виходять за межі наукового знання в філософії.
Тому інколи говорять , що філософія звичайна наука ,але вона більше ніж
наука ,тому що вирішує і такі питання , які більше відносяться до релігії і мистецтва .
Філософія – форма суспільної свідомості , що дає теоретичне рішення питань
світогляду з точки зору відношення людини до світу , мислення і буття , духовного і
матеріального , раціонально обґрунтовує свої принципи . Вона виробляє загальний
цілісний погляд на світ і місце людини в ньому , виробляє засоби світоглядної
орієнтації людини , принципи дослідження в галузі конкретних наук .
Оскільки з самою філософією ,її ідеями ,змістом її положень погоджуються ,
остільки вона не тільки обґрунтовує себе раціональними аргументами , а й породжує
переконання , вірування в неї.
13. Філософія, наука, практика
Чи є філософія однією з наук ? На перший погляд, відповідь здається однозначно
позитивною, адже займаються філософією високоосвічені люди, вчені, вона має має
свій предмет вивчення, свої закони й категорії. Проте філософія відрізняється від
інших наук – вона не вивчає якусь певну сферу світу чи галузь людської діяльності, а
шукає такі знання, які знадобляються науковцям різного фаху в їх творчих пошуках.
Нарешті, і філософія, і наука принципово відрізняються від релігії. Пізнати світ,
людину, Бога, відношення між ними – цього прагне й релігія. Проте релігія за своїм
характером спирається передовсім на віру, інтуітивно-ірраціональне пізнання,
почуття людей. На противагу цьому філософія і наука звертаються до суворої логіки
раціонального сприйняття світу, намагаються тлумачити буття за допомогою розуму,
доводити й обгрунтовувати свої тези за допомогою еміричних доказів.
Проте, попри всю близькість науки і філософії, вони є різними, ба навіть
альтернативними формами суспільної свідомості. Тому намагання зацікавлених сил
ототожнити їх загрожує трагічними наслідками не тільки для долі науки чи філософії,
а й для цілого суспільства. В якості прикладів І.В.Бичко наводить спроби витлумачити
філософське знання за образом і подобою знання математичного чи механічного,
сталінську спробу накинути суспільству натуралістично-технократичну “модель”
філософії – так званий “діалектичний та історичний матеріалізм”.
“Аж ніяк не кращими за наслідками були і спроби некомпетентного втручання
філософії у справи науки (розправа з кібернетикою і генетикою в СРСР на
"“азі"”сталіністського діамату. Щось подібне відбувалося наприкінці середньовіччя
внаслідок такого ж некомпетентного втручання релігії у справи науки…”[5,20].
Отже, певна схожість науки і філософії пов’язана передусім з теоретичної формою
їх змісту. Ця схожість виявляється також у націленості обидвох гілок людського
осягання світу на пізнання загального, що включає у свій зміст не просто суму
наявного одиничного, але й містить у собі все багатство можливих проявів
одиничного. Загальне містить у собі не тільки те, що дійсно було, а й те, що могло б
бути; не тільки те, що дійсно є, а й усе те, що може бути; не тільки те, що буде, але й
те, що може бути.
З цією схожостю філософії і науки пов’язана і їхня розбіжність – принципово різна
орієнтованість на це загальне. “Наука “схоплює” загальне як таке, саме по собі,
безвідносно до людських інтересів і оцінок – і в цьому плані наука репрезентує, так
би мовити, “незацікавлене”, “байдуже” знання. Що ж до філософії, то вона
обов’язково враховує зацікавленість людини в результатах пізнавальних зусиль,
пізнає загальне не просто як єдність дійсного та можливого, але й як бажане (чи
небажане), не тільки суще, але й належне. Отже, на відміну від науки, філософія
завжди є знання “зацікавлене”, “небайдуже”, тобто – світоглядне”[5,21].
Показо, що вже мислителі давнини усвідомлювали відмінність між філософією та
наукою. В античності цій відмінності відповідала розокремленність понять “софія”
(мудрість) та “епістеме” (знання).
На початку своєїх історії філософія як сукупність знань про світ містила елементи
природознавчих наук, які згодом поступово відгалужувалися. В міру свого кількісного
зростання ці елементи “звільнялися” від світоглядно-оціночних моментів,
перестаючи бути філософією і стаючи водночас наукою.
Відмінність між наукою та філософією можна порівняти з відмінністю між
об’ектом і суб’єктом. Наукове пізнання абстрагується від самого відношення суб’єкта
до об’єктупрагне набути інформації про об’єкт сам собі – про природу (фізика, хімія,
геологія та ін.), суспільство (історія, соціологія, політологія та ін.), людину
(антропологія, психологія та їн.). Щодо філософії, то її предметом (про це вже йшлося
в першій частині контрольної роботи) є реальність, розглядувана під кутом зору
суб’єкт-об’єктного відношення.
Аналізуючи співвідношення філософії та науки, не можна обійти увагою явище
сцієнтизму – уявленню про те, що єдиною істинною формою пізнання може бути
тільки раціональне, наукове пізнання, причому в тому розумінні слова “наука”, яке
застосовується щодо природознавства. За своє сутністю сцієнтизм (від англ. science –
наука) применшує роль і значення всього, що не має суворо раціональної форми.
Таким чином, виявляється, що визначальними особливостями філософії, що
відрізняють її від науки, є, по-перше, її власний предмет дослідження, сутність та
ретроспектива формування якого вже схарактеризовані вище, а по-друге, спеціфічні
форми і методи, за допомогою яких філософія здійснює пізнання.
14. Філософський сенс проблеми буття
Буття − одне із найбільш абстрактних і універсальних понять, з яких починається
філософське осмислення єдності світу. В той же час воно торкається глибинних,
найважливіших проблем людського існування. Проблема буття виникає тоді, коли ці
універсальні обставини підпадають під сумнів, стають предметом роздумів: бути чи
не бути людству перед загрозою екологічної кризи, бути чи не бути економічно
розвиненій Україні, бути чи не бути самостійній особистості, чи людина завжди буде
рабом своїх звичок, шаблонів мислення, політичних та ідеологічних режимів.
Отже, і найперша, і найзагальніша властивість усіх явищ світу − це їх буття.
Таким чином, буття передає свідомості та діяльності окремої людини: усім нам
доводиться діяти, зважаючи на наявні обставини, на свої наявні здібності й
можливості.
Тому філософія розглядає категорію буття з позицій практичної, пізнавальної,
духовно-моральної діяльності. Вона прагне дати загальну картину світу, його буття,
щоб синтезувати у ній всі взаємозв’язки від космогонії до моральних норм
суспільного життя і виявити актуальні рішення, які визначають долю людства як
необхідний етап його розвитку. Сутність онтології виявляється в аналізі відношень та
взаємодій між такими категоріями і поняттями:
Основні форми буття можна визначити так:
1)  буття речей (тіл), процесів, у тому числі буття Всесвіту в цілому, буття
природних речей і процесів, буття штучних речей і процесів (техніки, технології,
виробів), або "другої природи";
2)  буття людини, як фізичного тіла і її духовне життя (переживання, почуття,
прийняття та передача інформації);
3)  буття духовного (ідеального), яке існує як суб’єктивне, ідеальне та об’єктивне
(позаіндивідуальне) духовне життя;
4)  буття соціального, яке поділяється на індивідуальне (буття окремої людини у
суспільстві), і суспільне буття (політичні, економічні, культурні явища і процеси).
Усі форми буття людина розглядає через власне буття, через власні інтереси.
Серед форм буття людини визначимо три найсуттєвіші для неї.
1)  Буття тіла − це здоров’я (здібність до виконання усіх своїх функцій), це − одна із
важливих передумов усіх взаємин з іншими людьми (важко спілкуватися з іншими
слабким, потворним, хворим, це − фізична основа позитивних емоцій.
2)  Соціальне буття людини як громадянина, члена суспільства, що проявляється
у політичних, національних, економічних, родинних взаємозв’язках та діяльності
індивіда.
3)  Внутрішнє духовне буття людини − її духовний світ, психіка, переживання,
самотворення і самоутвердження.
4)  Позаіндивідуальне, позафізичне буття людини  − у пам’яті, в уяві інших
людей. "І після смерті людини, її ідеї, вчинки можуть жити" у настроях, у діяльності
інших людей. Звідси, мабуть, і пішла віра у безсмертну душу.
 Виділяючи основні сфери буття: природу, суспільство, свідомість, ми
усвідомлюємо зв’язок і відмінність матеріального, об’єктивного та ідеального,
суб’єктивного буття. Матеріальне, об’єктивне (природна, суспільна дійсність) існують
незалежно від свідомості. Ідеальне, суб’єктивне − лише в колективній, або
індивідуальній уяві. Воно більш-менш вірно відображає властивості реальної
дійсності і не існує поза матеріальними носіями. Отже, матерія і свідомість − два
способи буття, пов’язані між собою.
Матерія — ключове поняття матеріалізму. В діалектичному матеріалізмі вона
визначається як філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, тобто
усього того, що не залежить від людини, її свідомості і дано людині в її чуттєвому
сприйнятті. Матеріалізм не обговорює проблеми походження матерії, постулюючи її
одвічність і нествореність. Матерія розглядається як незалежна першооснова усього
існуючого. І в такому розумінні виступає як субстанція. Важливо розрізнювати
філософську характеристику матерії і науковоприродничі уявлення про її будову.
Матерія –це одно з фундаментальніших поняттів філософії.
Спроби розв'язати питання історично привели до виникнення поняття субстанції
(лат. сутність, дещо, що лежить у основі). Під субстанцією розуміли якусь загальну
первинну основу всіх речей, що є їх останньою сутністю. Якщо різні предмети і явища
можуть виникати і зникати, то субстанція нестворювана і незнищувана, вона тільки
змінює форму свого буття, переходить з одного стану в інший. Вона є причиною
самої себе й основою всіх змін, найбільш фундаментальним і найбільш стійким
шаром реальності.  - Світ матеріальний за своєю природою, існує поза людиною і незалежно від нього;
В історії філософії категорія субстанції набула три базових категоріальних розуміння:
по-перше, її ототожнювали з субстра том, з конкретною речовиною, з якої
утворюються предмети; по-друге, її сприймають як діяльну духовну першооснову;
по-третє, під субстанцією розуміють незмінну основу, з якої розгортаєть ся все
розмаїття предметів та явищ.
15. Об’єктивна реальність з точки зору її сутності, основи. Поняття субстанці, її
світоглядне і методологічне значення
Субстанція (лат. сутність) - об'єктивна реальність в аспекті внутрішньої єдності
всіх форм її саморозвитку, всього різноманіття явищ природи та історії, включаючи
людину та її свідомість, і тому фундаментальна категорія наукового пізнання,
теоретичного відображення конкретного (абстрактне і конкретне). В історії філософії
спочатку С. розуміється як речовина, з к-якого складаються всі речі. Надалі, у пошуках
підстави всього сущого, С. починають розглядати як особливе позначення бога
(схоластика), що веде до дуалізму душі і тіла. Останній - своєрідне вираження
несумісності теологічного та наукового мислення. У понятті С. матерія відображена
не в аспекті її протилежності свідомості, а з боку внутрішньої єдності всіх форм її руху,
усіх відмінностей і протилежностей, включаючи і протилежність буття і свідомості. С.
постає як осн. категорія матеріалістичного монізму, як основа і передумова
справжнього, змістовного єдності теорії.
Ось чому Ленін вимагав «поглибити пізнання матерії до пізнання (до поняття)
субстанції», вважаючи, що «дійсне пізнання причини є поглиблення пізнання від
зовнішності явищ до субстанції». Анти-субстанціалістская позиція у філософії
відстоюється позитивізмом, к-рий оголошує С. уявної і потот му шкідливою для науки
категорією. Відмова від категорії С., втрата «субстанціальною» т. зр. веде теорію на
шлях розкладу, незв'язного еклектизму, формального об'єднання непоєднуваних
поглядів і положень, представляє, за висловом Маркса, «могилу науки».
16. Філософія про різноманітність і єдність світу. Різні течії у філософії. Монізм і
дуалізм. Матеріалізм і ідеалізм.
Матеріальна єдність світу розглядається в трьох аспектах: субстанціональної,
атрибутивної, генетичному.
Для матерії як субстанції характерно якісне розмаїття, що пов'язано зі
взаємоперетворення всіх матеріальних речей і процесів один в одного. Але матерія
при цьому зберігається щодо кількісного та якісного розмаїття.
Атрибутивне єдність проявляється в збереженні в матерії таких атрибутів
(властивостей) як рух, розвиток, простір, час, відображення. Матерія є основою
єдності всіх атрибутивних властивостей.
Генетичне єдність світу зв'язується з загальністю розвитку матерії, що реалізується як
саморозвиток.
Сутність діалектико-матеріалістичної концепції матеріальної єдності світу:
- Світ являє собою єдине ціле, яке складається з безлічі різноякісних і
взаємозалежних частин, елементів, матеріальних систем цього цілого;
- Світ знаходиться в постійному русі і розвитку, але матерія при цьому зберігається.
Джерелом руху і розвитку є внутрішні протиріччя;
- Розвиток є перехід від простого до складного, породжує якісно відособлені системи
- неорганічний світ, органічний світ і суспільство;
- Матеріальна єдність світу виявляється в наявності загальних властивостей і
закономірностей (законів і категорій діалектики).
Монізм (грец. monos - один) - назва філософських систем, які приймають для
пояснення явищ тільки один принцип буття, будь то матерія (матеріалізм), або дух
(спіритуалізм), або абсолют, різними сторонами якого є дух і матерія . Сучасний
натуралістичний монізм (Геккель) розглядає світ явищ, як єдність матеріального і
духовного начал, нерозривно пов'язаних між собою. Противоп.: Дуалізм, плюралізм.
Монізм спочатку мав форму наївного уявлення про "першовеществе", з якого
виникли всі речі, наприклад "вода" (у Фалеса), "вогонь" (у Геракліта).
Дуалізм (від лат. Dualis - двоїстий), філософське вчення, що виходить з визнання
рівноправними, що не зводиться один до одного двох почав - духу і матерії,
ідеального і матеріального. Дуалізм протистоїть монізму (матеріалістичного або
ідеалістичному), що виходить з визнання в якості першоосновного лише одного
початку, і може розглядатися як різновид плюралізму, який стверджує множинність
почав буття. Термін "дуалізм" був введений німецьким філософом X. Вольфом і
означав визнання двох субстанцій: матеріальної і духовної. Одним з найбільш
великих виразників дуалістичної позиції з'явився Р. Декарт, що розділив буття на
мислячу субстанцію (дух) і протяжну (матерію); проблему взаємини цих двох
субстанцій в людині (психофізичну проблему) Декарт вирішував з позицій
психофізичного паралелізму, згідно з яким психічні та фізіологічні процеси не
залежать один від одного. Для філософії нового часу характерні форми
гносеологічного дуалізму, який, на відміну від онтологічного, виходить не з
протиставлення субстанцій, а з протиставлення пізнає суб'єкта пізнаваному об'єкту.
Так, свідомість у Дж. Локка і Д. Юма виступає як сукупність одиничних сприйнять,
почуттів, думок, що не мають об'єднує субстанціальної основи. Ще один різновид
гносеологічного дуалізму представив І. Кант, який розглядав свідомість як діяльність,
упорядковують дані досвіду за своїми власними, незалежним від зовнішнього світу
законам - відповідно до апріорними формами чуттєвого споглядання і розуму.
Гносеологічний дуалізм неминуче пов'язаний з агностицизмом - переконанням у
непізнаваність світу для свідомості.
Поняття дуалізму додається також до концепцій і наук, що стверджують
рівноправність будь-яких протилежних почав або сфер: так, кажуть про дуалізм
добра і зла в маніхействі; про дуалізм (характерному для кантіанської традиції) світу
природи, тобто світу явищ, що будується за принципами причинності (необхідності), і
світу свободи, тобто "речей в собі". Діалектичний матеріалізм протистоїть всім
формам дуалізму - він стверджує матеріалістичний монізм, що виходить з того, що
всі явища в світі є різні види і прояви рухається.
Головну проблему філософського монізму становить розуміння взаємини
матеріального та ідеального, що припускає рішення основного питання філософії в
дусі матеріалізму або ідеалізму. Матеріалістичний монізм виводить ідеальне з
матеріального і протистоїть як об'єктивно-ідеалістичному, так і суб'єктивно-
ідеалістичного монізму. Різновидом останнього є так званий "нейтральний монізм"
(махізм, Емпіріомонізм тощо), який намагається вивести і фізичний і психічний з
"нейтрального" початку (наприклад, у Е. Маха - з "елементів"). Ідеалістичний монізм,
стикаючись з принципово нерозв'язним завданням раціонального обґрунтування
"створення" світу свідомістю, духом, суперечить даним природознавства та логіки.
Дуалізм, що виходить з ідеї незалежності матеріальної і духовної субстанцій, не
може пояснити узгодження фізичних і психічних процесів у людини (Р. Декарт). На
противагу ідеалістичного монізму і дуалізму матеріалістичний монізм розглядає
ідеальне як властивість і функцію матерії. Проте метафізичний матеріалізм,
намагаючись зв'язати ідеальне безпосередньо з природою, не може пояснити як
виникнення ідеального з матеріального, так і перетворення ідеального в матеріальну
силу, довести принцип матеріалістичного монізму до розуміння суспільного життя.
Вищим і єдиним послідовної формою монізму є діалектичний матеріалізм, який
з'єднав принцип матеріальної єдності світу з принципом розвитку і довів, що все
розмаїття явищ природи, суспільства і людської свідомості являє собою продукт
розвивається матерії. Введення в філософію категорії практики дозволило розглянути
протилежність матеріального і ідеального як історично виникають і перетворюються
одне в одного, об'єднати в єдиному погляді вчення про буття і про пізнання, довести
будівлю матеріалізму "до верху", надати йому дієвий характер, створити єдину
методологію революційного мислення і революційної дії. Цілісність вчення
марксизму-ленінізму - зразок моністичного розвитку теорії. Діалектико-
матеріалістичний монізм - не тільки світоглядний, а й логіко-методологічний
принцип, що вимагає від теорії розкриття внутрішньої єдності та зв'язку явищ,
послідовного проведення певної точки зору на факти, систематичного сходження від
абстрактного до конкретного, від загального закону до його особливим проявам.
17. Сутність вчення про матерію. Еволюція змісту категорії "матерія"
Матерія (від лат. Materia - речовина) - філософська категорія для позначення
об'єктивної реальності, яка відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно
від них (об'єктивно).
Матерія є узагальненням поняття матеріального і ідеального, в силу їх відносності.
Тоді як термін «реальність» носить гносеологічний відтінок, термін «матерія» носить
онтологічний відтінок.
Поняття матерії є одним з фундаментальних понять матеріалізму і зокрема такого
напрямку в філософії, як діалектичний матеріалізм.
Термін використовувався ще Платоном для позначення субстрату речей, що
протистоїть їх ідеї. Аристотель визнавав об'єктивне існування матерії. Він вважав її
вічною, незнищенною. В епоху перших атомістичних концепцій античності матерія
розумілася як субстанція, основа всього сущого в світі з якого "побудовані" всі інші
тіла у Всесвіті. Класичним вираженням такого розуміння матерії з'явився атомізм
Левкіппа і Демокріта.
У середньовічній філософії в матерії бачили принцип множини і індивідуаліції.
В епоху просвітництва в розумінні матерії акцент змістився на нескінченно
розвивається різноманіття світу в його єдності. З цієї точки зору матерія як субстанція
існує не "до" і не "поряд" з іншими тілами, а тільки в самому цьому різноманітті
конкретних явищ і тільки через них. Яскравим представником цієї течії був Д. Дідро.
Поль Гольбах вважав, що матерією є все те, що діє на наші органи почуттів.
Неможливість чуттєво сприймати об'єкти мікросвіту змусила звернутися до
математичних моделей. Говорили про «зникнення матерії», про перемогу ідеалізму.
До цього призвело й те, що матеріалізм традиційно був пов'язаний з механічно-
речовим розумінням матерії.
Сучасне визначення дав В.І. Ленін у праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм» (1909
рік): матерія - «... філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, яка
дана людині у відчуттях його, яка копіюється, фотографується, відображається
нашими відчуттями, існуючи незалежно від них».
 18. Матерія як субстрат і матерія як субстанція.
Субстрат - це те, «з чого все зроблено». Стародавні греки, залежно від приналежності
до тієї чи іншої філософської школи, під субстратом або першоосновою світу
розуміли:
воду: Фалес стверджував, що всі речі виникають з води і, руйнуючи, знову
перетворюються на воду.λ Випари води живлять небесні світила, а потім. під час
дощу вода знову переходить в землю.
повітря: Анаксимен, вибираючи цю стихію, стверджував, що повітря, Згущаючи може
утворювати рідину і тверду середу.λ
апейрон («нескінченне»): Анаксимандр вважав першоосновою невизначений, вічне і
нескінченне, постійно, що знаходиться в русі;λ
вогонь: Геракліт як субстратно-генетичного початку Всесвіту розглядав вогонь.λ Адже
вогонь завжди перебуває рівним самому собі, незмінним у всіх перетвореннях, а
вічний і нескінченний світ завжди був, є і буде вічно живим вогнем, закономірно
займистих і закономірно гаснув. Всі предмети і явища природи народжуються з
вогню і. зникаючи, знову звертаються у вогонь.
Як бачимо, велика частина поглядів відповідає натуралістичного розуміння основи
Буття.
На більш високому рівні узагальнюючому під основою Буття розуміють вже не
субстрат, а субстанцію (від лат substatia - сутність, то. Що лежить в основі), що
означає не просто першооснову всього існуючого, а й внутрішню єдність різноманіття
конкретних речей, подій, явищ. Так, наприклад, Геракліт, який розглядає Всесвіт як
складається з вогню в його перетвореннях (субстрат), в той же час говорив, що всі ці
перетворення підкоряються долі, тобто необхідності, загальному закону - Логосу
(λογος - грец. - Слово, розум, закон, доля, вчення ....). За Геракліту Логос і є сутністю
Буття, тобто його субстанцією. Це логічна структура Космосу, Миру, дана живому
спогляданню.
Питання про субстанцію найбільш важливий для моністичних навчань (напрямів),
серед яких в історії філософії особливо виділяються два: ідеалістичний монізм
(об'єктивний ідеалізм - субстанція - Абсолютний Дух; суб'єктивний ідеалізм -
субстанція - суб'єктивний Дух), матеріалістичний монізм. У випадку, якщо під
субстанцією розуміється Воля (А. Шопенгауер. Світ як воля і уявлення), то такий
напрямок називається волюнтаризм, і пр.
19. Поняття руху. Рух. Зміна. Спокій.
Рух як філософська категорія означає зміну будь-яке, всяке, взагалі-кількості, якості,
заходи, положення, стану, функцій структури і т.д.
Рух є спосіб існування матерії.
Рух являє собою протиріччя абсолютного і відносного, кінцевого і нескінченного,
переривчастого і безперервного. Протиріччя є таке відношення між
протилежностями, коли кожна з них вважає в собі своє інше, отримує в силу цього
визначеність (об'єктивну і суб'єктивну), заперечує своє інше і тим самим заперечує
сама себе.
Рух абсолютно і в той же час воно відносно. Спокій - момент руху, фіксує його
відносність. Всякий спокій відносний.
Рух є основним атрибутом матерії. Воно внутрішньо притаманне їй. Матерія не може
існувати без руху. Згідно діалектиці, джерелом руху матерії (саморуху) є внутрішньо
властиві їй суперечності. Постійне становлення і розв'язання суперечностей виступає
саме як саморух.
20. Світоглядне та методологічне значення вчення про основні форми руху матерії.
Ідея про форми руху матерії та їх взаємозв'язках висунута Енгельсом. В основу
класифікації форм руху він поклав наступні принципи: 1) форми руху співвідносимо з
певним матеріальним рівнем організації матерії, тобто кожному рівню такої
організації повинна відповідати своя форма руху; 2) між формами руху існує
генетичний зв'язок, тобто форма руху виникає з нижчих форм; 3) вищі форми руху
якісно специфічні і несвідомих до нижчих форм.
Виходячи з цих принципів і спираючись на досягнення науки свого часу, Енгельс
виділив 5 форм руху матерії: 1) механічну, 2) фізичну (теплову, електромагнітну,
гравітаційну, ядерну, атомну), 3) хімічну 4) біологічну, 5) соціальну.
У міру відкриття нових форм матерії наука вносить коректування і в класифікацію
форм руху матерії. До них належать, наприклад, рух мікрочастинок, процеси
фізичного вакууму та інші. Діалектичний матеріалізм виходить з принципу єдності
матерії і руху: немає матерії без руху і немає руху без матерії.
21) Простір і час як форми сутності матерії. Філософія і наука про абсолютність і
відносність простору і часу
Буття матерії характеризується не тільки системністю, рухом, але й формами її
існування – простором і часом.
Простір і час є загальними формами буття всіх матеріальних систем і процесів. Не
існує об'єкта, який перебував би поза простором і часом, як немає простору і часу
самих по собі, поза матерією, що рухається. Абсолютного простору як нескінченої
порожньої протяжності не існує. Всюди є матерія в тих чи інших формах (речовина,
поле), а простір виступає як загальна властивість (атрибут) матерії. Так само немає і
абсолютного часу, час завжди нерозривно зв'язаний з рухом, розвитком матерії.
Простір і час існують об'єктивно і незалежно від свідомості, але зовсім не від матерії.
Простір – є форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність,
співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Загальне
розуміння простору формується у людини в емпіричному досвіді при характеристиці
матеріального об’єкту або множини таких об’єктів, що займають різне положення в
просторі.
Час – є форма буття матерії, що виражає тривалість її існування, послідовність
зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. У природно-науковій
літературі поняття час нерідко вживається як синонім поняття тривалість. На це
звертав увагу англійський фізик та філософ Ісаак Ньютон. Поняття час виникає з
порівняння різних станів одного і того ж суб’єкуту, який змінює свої властивості.
Простір і час нерозривно зв’язані між собою. Їх єдність проявляється у русі і
розвитку матерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу пронизує усю
матеріальну і духовну культуру людства. Невипадково ще в „Рамаяні”, пам’ятнику
духовного життя Стародавньої Індії, знання простору і часу віднесено до
властивостей, що визначають гідність людини.
22) Відображення як атрибут, невідємна властивість субстанції, світу в цілому.
Причина розвитку форм відображення
Пояснюючи сутність свідомості, матеріалізм виходить із фундаментальної
властивості матерії – властивості відображення, оскільки ця властивість матерії за
своєю природою є основою відчуття і свідомості. Виникає уявлення, що матерія не
може існувати без здатності до відображення.
Відображення – це здатність матеріальних явищ , предметів і систем у процесі
взаємодії відтворювати в своїх структурах особливості інших явищ, предметів і
систем. Це також процес та результат дії однієї системи на іншу. Будь-яка дія залишає
в предметі "слід", відповідний відбиток, простий чи складний. В цьому процесі
приймають участь дві системи: та, що відображується і та, що відображує.
Взагалі, буття – це нескінченна система взаємних відображень речей,
властивостей і процесів. Тому не тільки „ у краплі роси відбивається сонце, але й у
кожній окремо взятій речі чи системі речей відбивається увсь світ”. Тому будь-яка
річ, подібно до Субстанції, що її породила, містить у собі і матеріальн і ідеальне.
Багато хто з давніх філософів відчував, що у бутті є щось таке, що поєднує живе і
неживе, мисляче і не мисляче. Хоча вони при цьому не звертались до поняття
відображення, але по суті мали його на увазі.
Як ми вже бачили, за допомогою якоїсь речовини спільність неживого, живого і
мислячого пояснити логічно виявилось неможливим. Була, щоправда, спроба стерти
грань між цими формами буття, назвавши все існуюче живим чи навіть мислячим.
Адже в концепції Тейяра в еволюційній формі свій розвиток отримує стародавня
натурфілософська концепція гілозоізму (від гр.. hule – „матерія” і zoe - „життя”), яка
відкидає межу між „живим” і „неживим”, вважає „життя” внутрішньою невід’ємною
властивістю праматерії. А якщо точніше, то концепція Тейяра, то концепція Тейяра
бере свій початок не просто в гілозоїзмі, а в його граничному випадку – гілономізмі
(від гр.. hule – „матерія” і nous – „свідомість, дух, розум”) – вченні про притаманність
праматерії свідомості.
Гілозоїзм і гілономізм – це дуже давні точки зору, що виникли саме через
складність логічних спроб зв’язати в єдину систему усі форми буття.
23) Відображення та інформація. Внутрішнє протиріччя інформаційного
відображення як причина його розвитку
Відображення — це загальна властивість матерії. Рух — не що інше як
всезагальний спосіб буття матерії. Сам рух тлумачиться як взаємодія, а відображення
— це властивість матеріальних систем відтворювати у своїх змінах властивості інших
систем, що взаємодіють з ними.
Свідомість як одна з форм відображення виникає на певному рівні розвитку
матерії. В основі її лежить інформаційне відображення, яке з'являється у живій
природі. Воно є таким типом відображення, за якого будь-яка система здатна
використати його результати для своєї дії у зовнішньому середовищі або як здатність
активного використання результатів зовнішнього впливу.
Інформаційне відображення має сигнальний характер. Фактори зовнішнього
середовища живий організм сприймає для реалізації своїх потреб, закладених
програм щодо забезпечення життєдіяльності. Фактори і стан зовнішнього
середовища не пов'язані безпосередньо з існуванням організму, тобто вони не
задовольняють його біологічні потреби, але виконують роль сигналу, що означає
настання ситуації, яка уможливлює їх задоволення. Таким чином, механізм
інформаційного відображення опосередковується внутрішньою програмою
організму. Наприклад, темрява не задовольняє потребу в їжі нічних мисливців, але
настання темряви подає сигнал про початок полювання.
Інформаційне відображення має вибірковий характер. Сприймаються не всі
явища, сукупний вплив зовнішнього середовища, а лише ті його фактори, які мають
значення для реалізації внутрішньої програми організму.
Інформаційне відображення виникає на тому рівні розвитку живого, коли в
організму з'являється певна свобода дії, принаймні здатність до зміни свого
положення у просторі, тобто руху в середовищі.
Вищим рівнем інформаційного відображення можна вважати випереджаюче
відображення, його визначають як здатність організму змінювати свій стан, бути
готовим відреагувати на вплив зовнішніх факторів у майбутньому. Наприклад, деякі
рослини виділяють отруту проти комах навіть тоді, коли комахи в цю мить живляться
сусідньою рослиною. Чим вищий ступінь розвитку живого організму, тим краще
розвинута у нього здатність до випереджаючого відображення
24) Свідомість, його виникнення та сутність
Свідомість – відображення дійсності у формах, пов’язаних (прямо чи
опосередковано) з практичною діяльністю. Можлива лише як суспільне явище, існує
на основі мови. З погляду фізіології (тілесності) людська свідомість пов’язана з
діяльністю мозку. Мозок є матеріальним органом свідомості. Ушкодження мозку
позначається на діяльності мозку, проте мозок стає органом свідомості лише під
впливом культури. Мозок має навчитися мислити засвоюючи мову, форму мислення,
інакше він буде „надлишком” природи. У виникненні та розвитку свідомості важливу
роль відіграла мова, оскільки це інформаційно-знакова діяльність із вираження
думки, мислення свідомості.
Питання про співвідношення матерії і свідомості відноситься до основних питань
філософії. Ідеалізм розглядає свідомість як активне начало матерії. У зв’язку з цим
свідомість наділяється над матеріальними і над природними характеристиками.
Матеріалізм розглядає свідомість як продукт діяльності мозку. Свідомість двозначна
по відношенню до матерії.
Свідомість:
найвища форма відображення дійсності
властивості мозку(високоорганізована матерія)
продукт суспільного розвитку
суб’єктивна реальність.
Найістотнішим у визначеності свідомості є те що вона є відношенням людини до
світу, опосередкованою формою культури. Свідомість це сприйняття світу людиною у
формах культури (поняттях, ідеях, категоріях, нормах культури).
25) Структура свідомості
Свідомість буває індивідуальна і суспільна. Індивідуальна свідомість має такі
рівні:
- самосвідомість (усвідомлення «Я», самоусвідомлення «Я»),
-емоції та почуття (інтелектуальні, моральні, естетичні, етичні, афекти),
-знання (емпіричні, теоретичні),
-воля (цілепокладання, вибір засобів діяльності),
-мислення (образне, операціональне, раціональне),
-пам'ять (моторна, сенсорна, довготривала, короткочасна, словесно-логічна,
емоційна, образна)
Суспільна свід. поділяється на психологію та ідеологію, що розкриваються у таких
формах: правова, політична, моральна, релігійна, філософська, наукова, естетична,
економічна, соціальна.
26. Сознание и самосознание.
Вищим рівнем психічного відображення, властивого тільки людині як суспільно-
історичній істоті, є свідомість. Свідомість — це відображення у психіці людини
ідеальних образів дійсності, своєї діяльності, самої себе.
Свідомість не слід ототожнювати з усією психікою. Це особливий психічний
процес або їх сукупність. Свідомість — особливе утворення, що сформувалось у ході
суспільно-історичного розвитку на основі праці як специфічного виду людської
діяльності, специфічна форма цілеспрямованого психічного відображення. Вона
являє собою таку функцію людської психіки, сутність якої полягає в адекватному,
узагальненому, цілеспрямованому активному відображенні, що здійснюється в
символічній формі, й творчому перетворенні зовнішнього світу, у зв’язку вражень,
що постійно надходять, із попереднім досвідом, у виділенні людиною себе з
навколишнього середовища і протиставленні йому як суб’єкт об’єкту. Свідомість
полягає в емоційній оцінці дійсності, забезпеченні діяльності цілеполягання —у
попередній побудові дій та передбаченні їхніх наслідків, у контролюванні поведінки і
керуванні нею, у здатності особистості давати собі раду в оточуючому матеріальному
світі, у власному духовному житті.
Отже, свідомість – не просто образ дійсності, а особлива форма психічної
діяльності, орієнтована на відображення і перетворення дійсності.
Необхідною складовою свідомості є знання. Поза знанням нема свідомості.
Усвідомити який-небудь об’єкт — значить включити його в систему своїх знань і
віднести до певного класу предметів, явищ. Свідомість постає як знання про
зовнішній і внутрішній світ, про самого себе. Однак свідомість не зводиться тільки до
знання, не тотожна йому.
Свідомість — це продукт суспільно-історичною розвитку людства.
В філософії самосвідомість є усвідомленням самого себе, рефлексія свідомості
відносно себе. Самосвідомість одночасно розуміється і як акт (дія) рефлексії
усвідомлення себе і як результат такої рефлексії — знання себе. Самосвідомість є
умовою того, що свідомість зберігає себе в часі — утримує себе як одна і теж
свідомість. При цьому говорять про єдність самосвідомості. В свою чергу єдність
самосвідомості є умовою всякої єдності у світі (див. Кант). В суто філософському
значенні свідомість є завжди - вона не може ані початися, ані припинитися, оскільки
в строго філософському значенні вона розуміється як сама умова констатації світу, як
сам спосіб буття і даності світу. Відповідно цьому самосвідомість розуміється як
єдність суб'єкта, що лежить в основі всякої свідомості.
27. Сознательное и бессознательное.
Проблема свідомості одна з найскладніших і недостатньо досліджених проблем
сучасної науки. По-перше, ця проблема багатогранна, різноаспектна. Її вивчають
психіатрія нейрофізіологія, психологія, біологія, логіка, релігія, філософія,
антропологія, кібернетика і т.д. По-друге, свідомість – специфічний об’єкт пізнання,
котрий не піддається безпосередньому експериментуванню: процес виникнення
свідомості, її утворення, не фіксується ніякими приладами. Можна під мікроскопом
розглядати будь-яку клітину мозку, але акти свідомості залишаться невловимими.
По-третє, при дослідженні проблем свідомості забагато суб’єктивного в оцінці різних
її аспектів.
Свідо́ мість — це вища форма відображення дійсності, властива лише людям і
пов'язана з їх психікою, абстрактним мисленням, світоглядом, самосвідомістю,
самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої.
Свідомість людини — складне і багатогранне явище. З погляду психології свідомість
можна розглядати як форму психіки. Стосовно буття свідомість демонструє свою
пізнавальну функцію, що полягає в побудові певного образу світу, який несе в собі
ступінь освоєння людиною буття.
Свідомість — це не об'єктивна, а суб'єктивна реальність. Вона є тим "для-себе-
буттям", яке виникає на найвищому рівні розвитку матерії. Це не означає, що
свідомість замкнута в собі, як це трактує суб'єктивний ідеалізм. Навпаки, вона є тим
"внутрішнім світом", який відкритий світові зовнішньому. Вона відображає цей
зовнішній світ і у своїй творчій діяльності так чи інакше "відштовхується" від нього,
саме в ньому знаходить свій вихідний матеріал. Але те, що становить зміст свідомості
і є її продуктом — відчуття, сприйняття, уявлення, думки, ідеї, мрії — саме по собі
позбавлене будь-яких речовинних і загалом матеріальних характеристик.
Безсвідоме - ірраціональні елементи психічної реальності, те, що залишається у
глибинах психіки і знаходить прояв у свідомості не безпосередньо, а через
підсвідомість. Зміст безсвідомого ще до кінця не з'ясований. По суті, численні
елементи підсвідомості містять своєрідний безсвідомий "залишок". Якщо
початковий та завершальний етапи творчого, інтуїтивного процесу у кінцевому разі
усвідомлюються людиною, то сам механізм їх протікання залишається на даному
рівні розвитку людини неусвідомленим, безсвідомим. Своєрідний ірраціональний
"залишок" завжди зберігається і в таких почуттях, як віра, надія, любов - вони не
піддаванні до кінця свідомому регулюванню. У глибинах безсвідомого схований
механізм протікання численних парапсихологічних явищ (яснобаченні, телепатії
тощо). Заслуговує уваги і концепція колективного безсвідомого Юнга, хоча зміст
цього феномену навіть самим дослідником розумівся по-різному. Людина ще багато
чого не знає про зміст, можливості, механізми функціонування свідомості,
самосвідомості і, особливо, безсвідомого, про що свідчать практика психоаналізу і
медитації (зокрема йога), які відкривають неприступні для непідготованої людини
принципово нові можливості по управлінню життям свого тіла, розуму, духу.
28. Материальное и идеальное. Единство трёх различных пониманий
идеального.
Свідомість є не тільки породженням матерії, а й її відносною протилежністю, у
певному сенсі навіть її подоланням. Це виражається в тому, що за способом свого
буття свідомість не матеріальна, а ідеальна. Матеріальне — це те, що існує як
об'єктивна реальність. Матерія має якість субстанціональності, тобто самобуття. Вона
існує в просторі й часі, перебуває в постійному русі, нескінченному процесі змін і
розвитку, сама з себе породжує все розмаїття своїх властивостей.
Свідомість — це не об'єктивна, а суб'єктивна реальність. Вона є тим "для-себе-
буттям", яке виникає на найвищому рівні розвитку матерії. Це не означає, що
свідомість замкнута в собі, як це трактує суб'єктивний ідеалізм. Навпаки, вона є тим
"внутрішнім світом", який відкритий світові зовнішньому. Вона відображає цей
зовнішній світ і у своїй творчій діяльності так чи інакше "відштовхується" від нього,
саме в ньому знаходить свій вихідний матеріал. Але те, що становить зміст свідомості
і є її продуктом — відчуття, сприйняття, уявлення, думки, ідеї, мрії — саме по собі
позбавлене будь-яких речовинних і загалом матеріальних характеристик.
Для справді наукової, діалектико-матеріалістичної філософії неприйнятною є
позиція так званого вульгарного матеріалізму, типовими представниками якого в XIX
ст. були німецькі природодослідники Л. Бюхнер, К. Фогт, Я. Молешот, які не бачили
якісної відмінності ідеального від матеріального, зводили перше до другого. Суть
вульгарного матеріалізму полягає в тому, що відношення між матерією й свідомістю
мисляться на зразок відношень між нею й іншими її властивостями — фізико-
хімічними, біологічними; робляться спроби пояснити думку, відштовхуючись тільки
або переважно від складу, структури, функціонування мозку. Прояви такого
вульгарно-матеріалістичного підходу трапляються і в наш час, коли, наприклад,
уподібнюють людське мислення з операціями, виконуваними комп'ютерною
технікою.
Здатність ідеального відображення виникла й розвинулася в процесі праці, який
включає цілепокладання, планування, передбачення результатів діяльності. Ідеальне
як таке (не кажучи про його матеріальні втілення) існує лише в людській голові, тобто
суб'єктивно, але воно невідривне від людської предметної діяльності, від її
предметів і виникає, існує, функціонує у двоєдиному процесі опредметнення й
розпредметнення. Цей процес охоплює і перетворення матеріального в ідеальне (в
розумінні відображення об'єктивних предметів, їхніх властивостей, відношень тощо
в людській голові), й перетворення ідеального в матеріальне, тобто втілення,
реалізацію, матеріалізацію ідеальних цілей, прообразів, задумів, знань людини. Він
містить і зворотний перехід цього матеріалізованого ідеального у свою власну,
суб'єктивну форму, коли люди, оволодіваючи предметами, створеними людиною
для людини, знову розкривають для себе те, що було вкладене в них їх творцями, —
певні знання, задуми, ідеї тощо; в цьому й полягає розпредметнення.
Ідеальне втілюється, набуває зовнішнього, ніби незалежного від людини
існування не тільки в предметах світу матеріальної культури, а й у різних суспільних
установах, відносинах, а також у знакових системах, які ґрунтуються насамперед на
використанні мови як найбільш універсальної, базової знакової системи. Книги,
твори мистецтва — це втілення ідеального у сфері духовної культури. Звичайно, самі
по собі, крім своєї включеності в процес життєдіяльності суспільства у процесі
пізнання, спілкування, предмети будь-якого роду, створені людиною, — це просто
матеріальні об'єкти. Ідеальне, втілюючись, матеріалізуючись у тому чи іншому
предметі, ніби "згасає" в ньому. Але воно знову "спалахує", оскільки відбувається
його включення в процес життєдіяльності. Лише в цьому русі, перетвореннях,
переходах від суб'єктивного до об'єктивного і навпаки існує ідеальне. Спроби
мислити його як щось "дане", "застигле", таке, що "сидить" у мозку, ведуть або до
ідеалізму, або до вульгарного матеріалізму.
Ідеальне є продуктом не ізольованої свідомості окремої людини (таке взагалі
неможливо), а діалектичної взаємодії індивідуальної та суспільної свідомості.
Ідеальні утворення — поняття, ідеї, вчення, теорії, художні образи, правові й
моральні норми тощо — набувають своєрідного надіндивідуального буття,
незалежного від кожної окремої людини. Вони фіксуються, передаються від
покоління до покоління за допомогою мови і всіх втілень матеріальної та духовної
культури. Перш ніж створювати щось своє, окрема людина повинна оволодіти цим
ідеальним багатством духовної культури — шляхом освіти й виховання, спілкування з
іншими людьми, практичного оперування предметами, системами, в яких втілений
певний ідеальний зміст.
 29. Соотношение сознания и мозга, сознания и языка (речи). Философское
значение данных современных наук – физиологии высшей нервной деятельности,
психологии, педагогики.
Свідомість є функція мозку. Образи свідомості як ідеальні не існують і не можуть
існувати самі по собі, вони можуть існувати лише на базі матеріальних процесів
мозку. Ідеальний продукт свідомості проглядається, нарешті, і в тому, що на відміну
від фізіологічних процесів вони не досліджуються за допомогою приладів
безпосередньо і не можуть бути передані іншим людям без матеріальних
посередників у вигляді слів, мови, різних інших знаків і т.д. Виникнення свідомості,
як соціально-культурного явища безпосередньо пов’язано з працею і з зародженням
мови.
Етапи:
 логіка чуттєво-предметної ді-сті фіксувалась у голові (у мозку) і
перетворювалась на логіку мислення;
 поступове формування логічного образу предмета;
 виникає праця, яка набуває усвідомлений ха-р;
 виникає мова, як засіб спілкування.
А отже, поза мовою свідомості не існує.
Функції мови:
 позначає, називає предмет, явище або дію;
 мова є засобом мислення, засобом виразу змісту знання;
 мова є засобом спілкування між людьми, обміну досвідом, переживаннями,
почуттями;
 мова зберігає та передає інформацію для прийдешніх поколінь.
30. Творческая сущность сознания. Социальные и духовные предпосылки
развития творческой активности сознания.
Креативними силами людської душі” виступають інтуїція, уява, інтелект, вищі
емоції й афекти, моральне почуття і воля. Однак серед усіх цих структурних
елементів свідомості є один – вихідний, тобто такий, що породжує собою всі інші. Це
– творче, продуктивне уявлення, чи інакше кажучи, - сила фантазії.
У практичному значенні ця чисто людська властивість формується на основі
колективної сутності людини, формується в суб’єктивному прагненні, кожного
представника роду людського до можливо найбільш повного і глибокого злиття із
суб’єктивністю інших людей. Тому підґрунтям продуктивної уяви виступає моральна
основа людських відносин. Волю сили творчої уяви будь-яка людина прагне
опредметнити (у словах, фарбах, звуках, розумних і корисних речах, ефективних
методах освоєння світу) у вигляді загального і значимого для інших людей
результату.
31. Предмет, структура и задачи гносеологии. Гносеология и онтология
Гносеология - (греч. gnosis — знание, logos — учение) — философская
дисциплина, занимающаяся исследованиями, критикой и теориями познания, —
теория познания как таковая. СТРУКТУРА: Основная гносеологическая схема анализа
познания включает субъекта, наделенного сознанием и волей, и противостоящий
ему объект природы, независимый от сознания и воли субъекта и связанный с ним
только познавательным  отношением. Основной круг гносеологической
проблематики очерчивается посредством таких проблем как интерпретация
субъекта и объекта познания, структура познавательного процесса, проблема истины
и ее критерия, проблема форм и методов познания и др.
Задача – изучает общие основания процесса познания и самого знания.
Предметом теории познания выступает сама природа процесса познания, его
возможности, соотношение знания и объективной реальности, условия
адекватности, истинности такого соотношения.
гия — раздел философии, изучающий проблемы бытия; наука о бытии. К
онтологии относятся вопросы о структуре бытия и способах его существования, о
сферах, их классификации, отношении реальной сферы и идеальной. Они
взаимосвязаны, их решение должно привести к обоснованию “единства мира”.
В философии часто пользуются понятиями онтология и гносеология, причем их
значения в какой-то мере перекрывают друг друга. Если исходить из предлагаемых
определений онтологии и гносеологии, то предметом обоих понятий являются
общие принципы бытия. Онтологию и гносеологию можно определить как принципы
построения философии бытия по материальной или идеальной методике, что
устранит существующие противоречия.
32.Гносеология и аксиология. Суть и необходимость экзистенциального
момента в содержании философских дисциплин.
Гносеология (греч. gnosis — знание,logos— учение) — теория познания, раздел
философии, занимающийся исследованиями, критикой и теориями познания.
Гносеология рассматривает процесс познания с точки отношений субъекта познания
(исследователя) к объекту познания. Основной круг гносеологической проблематики
очерчивается посредством таких проблем как интерпретация субъекта и объекта
познания, структура познавательного процесса, проблема истины и ее критерия,
проблема форм и методов познания и др.
Аксиология — философское учение о ценностях, их месте в духовном мире
человека и роли в его индивидуальной и социальной жизни, это раздел
философского знания об основных (универсальных) ценностях (целях и идеалах)
человеческого бытия, таких как Жизнь, Добро, Справедливость, Истина, Польза и др.
Аксиология - особый раздел философии, предметом которого являются теория
природы и источников ценностей, способы индивидуального оправдания и
осуждения наличного и возможного бытия, назначение человека, его целей и
идеалов. Отсюда - взаимосвязь аксиологии с онтологией и гносеологией.
Центральные вопросы экзистенциализма — существование человека, смысл его
жизни и судьбы в мире — необычайно созвучны любому, задумывающемуся над
своим бытием, человеку. Вот почему экзистенциализм столь популярен и поныне.
Экзистенциализм исходит из субъекта, полагая, что существование предшествует
сущности.
Экзистенциализм определяет человека через его поступки, он показывает, что
все происходящие с ним изменения есть результат не внешних и механических
воздействий, но жизненных и внутренних его принципов.
Экзистенциалистская философия — оптимистична, несмотря на
пессимистическую окраску некоторых своих положений. Она оптимистична, так как
учит, что становление человека происходит не тогда, когда он замыкается в себе,
изолирован от других, а когда он преследует какую-либо цель вне себя. В этой связи
именно экзистенциализм показывает, что человек должен обрести себя и убедиться,
что ничто не может его спасти от себя самого. Экзистенциализм тем самым
освобождает человека от всех надежд и иллюзий, что он может стать свободным
благодаря чему-то вне себя самого. Именно экзистенциализм учит, что каждый
человек должен внести свой индивидуальный, особый вклад в общее творчество и
созидание совместной жизни людей.
33. Обьективная и субьективная диалектика, их соотношение. Диалектика и
функции теории познания. Основные принципы, формы и методы познания.
Диалектика – признанная в современной философии теория развития всего
сущего и основанный на ней философский метод.
Объективная диалектика изучает особенности проявления системы законов
развития в объективной реальности, т.е. в материальном мире. Она включает в себя
диалектику природных и общественных процессов. Субъективная диалектика имеет
своим предметом особенности реализации законов развития в сознании человека.
Тождество и различие объективной и субъективной диалектики проявляется в том,
что:
 субъективная диалектика детерминирована объективной;
 первая отражает вторую;
 субъективная диалектика обладает относительной самостоятельностью по
отношению к объективной диалектике;
 их единство есть процесс развертывания отношения: мышление - история -
природа.
Всеобщая теория познания изучает, как познается мир в формах чувственности,
посредством категорий и, наконец, через всеобщие диалектические законы. Теория
познания изучает различные формы субъект- объектного отношения.
Основные функции познания:
 познавательная (отражает действительность);
 оценочно-ориентационная (оценивает явления действительности и свое
бытие в них);
 целеполагающая (ставит перед собой цели);
 управленческая (управляет своим поведением).
Методы научного познания:
 восхождения ог абстрактного к конкретному. Процесс научного познания
всегда связан с переходом от предельно простых понятий к более сложным —
конкретным. Поэтому процедуру построения понятий, все более соответствующих
действительным, называют методом;
 моделирования и принцип системности. Состоит в том, что объект,
недоступный непосредственному исследованию заменяется его моделью. Модель
обладает схожестью с объектом в свойствах, интересующих исследователя;
 эксперимент и наблюдение. В ходе эксперимента наблюдатель
искусственно изолирует ряд характеристик исследуемой системы и изучает их
зависимость от других параметров.
Формы научного познания: проблемы, гипотезы, теории.
Теория - Установление факта (или фактов) является необходимым условием
научного исследования. Факт — это явление материального или духовного мира,
ставшее удостоверенным. достоянием нашего знания, это фиксация какого-либо
явления, свойства и отношения.
Гипотеза - Научное предположение, выдвигаемое для объяснения каких-либо
явлений.
Принципы познания
 Принцип обьективности(субьективное и обьективное,чувствительное и
рациональное,содержательное и формальное,емпирическое и
теоретическое).Наблюдение,эксперемент,меделирование,анализ и синтез
 Принцип развития(историческое и логическое).
 Принцип конкретности(системности) истины(абстрактное и конкретное)
34.Аргументы агностицизма и принцип деятельного отражения.
АГНОСТИЦИЗМ (от греч. agnostos - недоступный познанию), философское учение,
согласно которому не может быть окончательно решён вопрос об истинности
познания, получена объективная характеристика окружающей человека
действительности.
Агностики утверждали и утверждают, что познание как отражение объективного
мира в сознании человека с последующим его осмыслением может быть только
искаженным, символическим, далеким от истины. Нередко агностики заявляют, что
только научно обоснованное знание заслуживает доверия, а для философских и
религиозных идей нет строгих объективных средств их проверки. Философский
агностицизм, сомневаясь в достижимости истины, нередко уходит от
ответственности перед истиной, но в ряде случаев соглашается принимать
религиозное понимание действительности; религиозный агностицизм уходит от
признания и принятия Высшего бытия.
Отражение, всеобщее свойство материи, заключающееся в воспроизведении,
фиксировании того, что принадлежит отражаемому предмету. Деятельностные
принципы позволяют наметить практические пути решения ряда проблем
35. Субьект и обьект познания. Различие понимания их содержания и
соотношения в истории философии.
 Субьект и обьект познания. Различие понимания их содержания и соотношения в
истории философии.
Субьект – активная сторона взаимодействия, носитель деятельности,
направленый на познание и знание.
Обьект – то, что субьект выделяет из обьективного взаимодействия вещей.
В разных философских учениях субъект и объект познания трактуются по-
разному. В материализме XVII —XVIII вв. объект рассматривался как нечто,
существующее независимо от субъекта, а субъект — как индивид, пассивно
воспринимающий объект. Такая позиция характеризуется созерцательностью. В
идеалистических системах субъект выступал как активное, творческое надо, под
субъектом понималось или индивидуальное сознание, творящее объект в виде
комбинаций (комплексов) ощущений, или внечеловеческий субъект — Бог, мировой
разум, творящий и познающий действительность. В системе Гегеля, например,
исходным положением которой является тождество мышления и бытия, абсолютная
идея (объективное мышление) оказывается и субъектом, и объектом познания.
36. Принцип единства диалектики, логики и теории познания.
Єдність логіки, діалектики і теорії пізнання виражає єдність законів розвитку,
тотальність процесів розвитку, що захоплюють і природу, і людське мислення і
суспільство. Цей принцип приводив у зніяковілість марксистських діалектиків. В
Гегелівській діалектиці принцип єдності, логіки, діалектики і теорії пізнання втілився
з усією можливою послідовністю як принцип тотожності мислення і буття.
Матеріалістичній діалектиці (маркситській) виникли труднощі з його застосуванням.
Інше формулювання єдності логіки діалектики і теорії пізнання – єдність діалектики
об’єктивної, діалектики природи та діалектики суб’єктивної (діалектики мислення). В
такому формулюванні відмінність різних форм діалектики визначається але не
розкривається. Коли ж з’являється назва трьох різних теоретичних дисциплін –
діалектики, логіки, теорії пізнання, стає очевидним і принциповим існуванням
розвитку в різних формах.
Отже, головна з причин єдності логіки діалектики і теорії пізнання полягає в
наступному: діалектика вивчає прояви розвитку у природі (діалектика об’єктивного),
логіка вивчає особливості розвитку в людському мисленні, а теорія пізнання
намагається пов’язати діалектику об’єктивну та суб’єктивну за допомогою принципу
відображення.  38. Содержательное и формальное в процессе познания.
37. Чувственное и рациональное. Роль интуиции в процессе познания.
В процесі розвитку філософії склалося 2 основні напрямки щодо співвідношення
чуттєвого та раціонального пізнання:
 сенсуалізм (предст. Джон Локк, Дідро, суть: „у мисленні нема нічого, що
раніше не було у відчуттях”, тому справжнє пізнання – це емпіричне пізнання, що
засноване на чуттєвому досвіді, тобто єдиним джерелом знань є відчуття).
 раціоналізм (предст. Рене де Карт, Лейбніц, суть: справжнє достовірне
знання не може бути отримане емпіричним шляхом за допомогою досвіду, знання
мають лише одне джерело і це наш розум).
Діалектика об’єднує їх, каже що це 2 форми одного і того ж процесу. Ця дискусія
між сенсуалістами і раціоналістами була вирішена у діалектичній філософії, яка
стверджує, що не буває раціонального пізнання поза чуттєвим і навпаки. Чуттєве та
раціональне пізнання знаходяться в органічній єдності та взаємодії.
Структура чуттєвого пізнання:
 відчуття (фіксують певні властивості речей, н-д: яблуко – кисле, кругле,
тверде, червоне, ароматне),
 сприйняття (дають можливість поєднати відчуття та створити певний образ
речі, присутнє раціональне мислення),
 уявлення (відтворення образу речі без безпосереднього контакту з річчю).
Структура раціонального пізнання:
 поняття (це логічна форма, в якій відображаються загальні риси, властивості,
ознаки певних речей, явищ, предметів);
 судження (це раціональна форма мислення, в якій щось стверджується або
заперечується. Існує у формі речення. (н.д: Україна – це європейська демократична
держава);
 умовивід (це форма раціонального мислення, за доп. якої отримують нове
знання на основі висновку з двох або більше суджень (н.д: в усіх вузах України
вивчають філософію. НУ ”ОЮА” – вищий навчальний заклад. Висновок: у всіх вузах
України вивчається філософія)
Інтуїція - це здатність людини осягнути істину, передбачити істину, передбачити
ситуацію втручання. Це здатність суб’єкта робити в процесі пізнання висновок, що є
науковим відкриттям, не усвідомлюючи проміжних ланок аргументації.
Етапи інтуїтивного пізнання:
 визначення проблеми;
 пошуки рішення (підготовчий етап - відбувається на рівні свідомості)
 підсвідомий (незрозумілий нам, ми його пояснити не можемо);
 здобуття рішення (отримання знання) – це знання є раптовим,
неусвідомленим, незрозумілим, потребує перевірки.
У середині пізнання проводять відмінність між (несправжнім) формальним або
абстрактним пізнанням і (справжнім) змістовним або конкретним пізнанням.
Змістовна форма пізнання – це відбиток внутрішньої форми самого
досліджуваного об’єкта. Ця внутрішня форма - специфічний спосіб організації будь-
якого визначеного матеріалу, тобто ця форма є об’єктивною, універсальною формою
буття, взаємодії і розвитку змісту будь-якого досл. об’єкту. Без знання цієї форми, що
виражається в категоріях і законах діалектики ніякий учений не спроможний взагалі
побачити і зрозуміти свій конкретний, специфічний об’єкт.
 Формальна форма - це форма, що байдуже (формально) ставиться до свого
змісту. Формальна форма логіки упредметнює будь-яке знання в мові,
перетворюючи його таким чином на інформацію для того, щоб знання можна було
зберігати, використовувати.  умовиводах, теоріях об’єктивної дійсності.
39. Ємпирическое и теоретическое в познании. Факт, идея, гипотеза и теория.
Емпіричний рівень пізнання базується на чуттєвому. Методи емпіричного
пізнання: спостереження, експеримент, аналогія. Це знання отримане за допомогою
досвіду і має справу з індивідуальними властивостями об’єкту. Основою емпіричного
знання є факт (подія, явище, те, що відбулося). Теоретичний рівень пізнання
базується на раціональному. Методи теоретичного пізнання: аналіз, синтез, індукція,
дедукція, ідеалізація, сходження від абстрактного до конкретного. Це знання
отримане за допомогою розуму (логічного мислення) і має справу з загальними,
необхідними, закономірними властивостями об’єкту. Теоретичне знання має справу
з теорія (теоретичними законами) Теоретичний рівень пізнання включає в себе: ідея,
гіпотеза, проблема, теорія. Ідея – логічна форма відображення, певні зв’язки, котрі
спрямовані на їх практичне втілення. Поєднує у собі реальну дійсність, суб’єктивну
мету, а також бажання її реалізувати.
Ідея виконує ряд функцій:
 підсумовує досвід попереднього процесу пізнання;
 синтезує знання у цілісну систему;
 виконує роль активних евристичних принципів (дещо нове)
 спрямовує пошук нових шляхів вирішення проблем.
Ідеї можуть бути: істинними, хибними, конкретними, абстрактними. Ідея
оформлюється у вигляді проблеми. Перехід від ідеї до гіпотези – здогадання знання
важлива форма розвитку науки – є формою розвитку пізнання, засобом переходу від
невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного до повного знання.
Гіпотеза повинна відповідати ряду вимог:
 повинна пояснювати коло явищ для аналізу яких вона визивається;
 повинна бути простою, зрозумілою і логічною;
 повинна бути розрахована на можливість практичного підтвердження.
Гіпотези можеть бути достовірними і недостовірними. Теорія - змістовна сис-ма
знань, котра об’єдную деяку сукупність явищ та процесів на відміну від гіпотези.
Теорія завжди є знанням достовірним і перевіреним практикою.
Наукова теорія виконує 2 основні функції:
 систематизація знань;
 відкриття шляхів до пошуку нових знань.
40. Принцип конкретности истині. Абсолютніе и относительное в истинном
знании.
Принцип конкретності істини базується на методі „сходження від абстрактного до
конкретного”. Абстрактне і конкретне це форми пізнання. Конкретне – це
багатостороннє, складне, складене, суттєве сприйняте багатоманіття речей і явищ.
Абстрактне - це сторона, частина цілого однобічча, щось нерозвинене. Істина (з точки
зору Аристотеля класичне розуміння істини) – адекватне відображення дійсності. Це
адекватне відображення у свідомості людини, в її уявленнях, поняттях, судженнях,
Істина завжди конкретно. Вона буває об’єктивною (такий зміст знання, який не
залежить від людини, її свідомості і думки), абсолютною (повне, точне, вичерпане
відображення об’єкта в мисленні людини), відносною (неповне, незавершене,
неостаточне знання, котре в процесі пізнання, уточнюється і поглиблюється). На
противагу істині існує таке поняття, як заблудження – невідповідність нашого знання
сутності речі, недостовірність суб’єктивного знання про предмет його об’єктивному
змісту. Заблудження сприймається, як абсолютна істина, але насправді таким не є.
41. Спостереження та експеримент, модель і моделювання.
У науці основними формами емпірії дослідження є спостереження й експеримент.
Спостереження-цілеспрямоване і організоване сприйняття предметів і явищ
навколишнього світу. Зв'язок спостереження з чуттєвим пізнанням очевидна: будь-
який процес сприйняття пов'язаний з переробкою та синтезом тих вражень, які
пізнає суб'єкт отримав від зовнішнього світу (відчуття). Активна роль діяльності
свідомості виявляється ще й у тому, що спостерігач не просто фіксує факти, а свідомо
шукає їх, керуючись певною ідеєю, гіпотезою чи досвідом.
Будь-яке спостереження передбачає наявність деякого об'єкта, що спостерігається
(окремі особи, групи) і сприймає його суб'єкта, який здійснює спостереження в
конкретних умовах часу і місця. У науковому спостереження додаються спец. засоби
(мікроскопи, телескопи ...). Спостереження має свої недоліки: психологічний стан,
особистісні особливості спостереження, установки, інтереси можуть досить відчутно
впливати на результати спостереження Щоб уникнути цього важливі необх. умови:
вимога, щоб дані мали інтерсуб'єктивності характер (прилади); висунення гіпотез і
подальша їх критична перевірка.
Експеримент - забезпечує можливість активного практичного впливу на досліджувані
явища і процеси. Тут дослідник свідомо втручається в природний хід перебігу подій
шляхом безпосереднього впливу на досліджуваний процес або змінює умови, в яких
проходить процес. У структуру експер. входять не тільки об'єкт і суб'єкт, а й певні
матеріальні засоби впливу на об'єкт. Експеримент має дуалістичну суть: з одного
боку він дозволяє перевірити і підтвердити гіпотезу, з іншого-дає дані для нових
гіпотез .Функціі експер. - Досвідчена перевірка гіпотез і теорій.
Моделювання - процес дослідження об'єктів на їх моделях. Необхідно розрізняти
рішення спеціально-предметних наукових завдань шляхом побудови моделей та
отримання знань, які обслуговують М. М. починається там, де заходить мова про
методологію мислення, про організацію і, особливо, поданні знань про світ.
Методологічне проектування типів моделей і процесів М. - завершальна частина
відповідної філософської роботи. З одного боку, воно перетворює моделі в об'єкти,
що володіють власною реальністю, законами, свободою у створенні образів, завдяки
чому виробляється нове знання (евристика), і скасовує необхідність в М. як такому. З
іншого, воно задає категоріальну онтологію і картину світу (когнітивну і мовну).
Реальне М. встановлює певне відношення між моделлю та об'єктом у ході М.
(декомпозиція) або приписує властивості моделі об'єкту в процесі спеціального
теоретичного аналізу, експерименту (верифікація).
42. Аналіз і синтез як методи наукового пізнання.
Аналіз і синтез (грец. розкладання і з'єднання) - у найзагальнішому значенні процеси
уявного або фактичного розкладання цілого на складові частини і возз'єднання
цілого з частин.
Емпіричний аналіз - це просто розкладання цілого на його складові, простіші
елементарні частини. Синтез - це, навпаки, - з'єднання компонентів складного
явища. Теоретичний аналіз передбачає виділення в об'єкті основного і істотного,
непомітного емпіричному зору. Аналітичний метод при цьому включає в себе
результати абстрагування, спрощення, формалізації. Теоретичний синтез - це
розширює знання, що конструюють щось нове, що виходить за рамки наявної
основи.
43. Індукція і дедукція як методи наукового пізнання.
Індукція може бути визначена як метод переходу від знання окремих фактів до
знання загального. Дедукція - це метод переходу від знання загальних
закономірностей до приватного їх прояву. Теоретична індукція і заснована на ній
дедукція відрізняються від емпіричних індукції та дедукції тим, що вони засновані не
на пошуках абстрактно-загального, однакового в різних предметах і фактах ("Все
лебеді - білі"), а на пошуках конкретно-загального, на пошуках закону існування та
розвитку досліджуваної системи.
44. Принцип єдності історичного та логічного. Історизм абстрактний і історизм
конкретний.
Будь складність об'єкта - історично сформована складність. Потрібно вміти бачити
об'єкт в його історичному розвитку.
Варіанти абсолютизації історичного і логічного:
1. Історичний емпіризм. "В історії немає логіки, це всього лиш набір фактів"
2. Абстрактний історизм. Конструювання історії з абстрактної ідеї.
Якщо б історія не містила стійкості та закономірності, то її неможливо було б
висловити логічно.
Стійкість і закономірність - сутність будь-якого процесу, тому історичне - об'єктивний
процес, а логічне - його сутність.
45. Поняття системи. Системи статичні, динамічні і такі, що розвиваються.
Системи механічні, органічні і гармонійні.
Поняття системи не є категорією в певному нами сенсі. Але його доцільно
розглянути, тому що воно є дериватом цілої групи категорій. Приблизно з 60-х років
XX століття воно зайняло міцне місце в науковому мисленні, але існує воно з
античних часів. У поняття системи входить ідея впорядкованості, і в цьому аспекті
воно пов'язане з категорією матерія / форма, оскільки форма виражає ідею способу
організації. Система як ціле має внутрішній зміст і зовнішні кордони - тим самим вона
пов'язана з категорією внутрішнє / зовнішнє. Система має більшим чи меншим
внутрішнім різноманіттям і тим самим характеризується мірою складності. Інші
категорії теж знаходять відображення в розумінні системи. Це дозволяє сказати, що
ідея системи є загальнонаукове вираз категоріального ладу раціонального мислення.
Мислячи системно, ми мислимо категоріально правильно і ефективно, якщо ми
орієнтуємося на адекватне розуміння системи і системного методу. Останній полягає
не в чому іншому, як в раціональному застосуванні рефлексивного знання про
категорії, знятому в ідеї системи.
Система як така має своє зовнішнє і своє внутрішнє. Внутрішньо системи - це її
організація і системне якість. Зовнішнє системи - це її функції, які являють собою не
що інше, як властивості, які проявляються у відносинах системи із її середовищем,
тобто те, яким чином система демонструє себе у поза. Можна говорити про
внутрішні функції системи. Внутрішні функції - це функції елементів / підсистем /,
спрямовані на інші елементи / підсистеми / цієї ж системи, і тим самим виконують
певні ролі в організації самої системи і в підтримці її цілісності. Все це повністю
корелює з експлікаціями простого й складного, внутрішнього і зовнішнього, які були
дані раніше.
Прості і складні системи відповідають експлікація простого й складного, які були дані
в нашому посібнику. Складна система - це система, субстрат і структура якої
відрізняються багатством внутрішнього різноманіття, з чого випливає різноманіття як
внутрішніх, так і зовнішніх функцій / властивостей / і значну своєрідність системної
якості. Онтологічно всі системи за визначенням складні, тому що містять різноманіття
елементів, зв'язків і властивостей. Але міра складності буває різна. Онтологічно
найпростішою є система, елементи якої прості, тобто не є підсистемами, а зв'язки
однорідні (однотипні). Наприклад, табуретка. У ній можна виділити такі частини-
елементи: сидіння, ніжки і кріпильний матеріал. Звичайно, кожен з цих елементів як
річ - складні, мають якусь молекулярну, атомну структуру і т. п. Але ці складові частин
табуретки в структуру табуретки безпосередньо не входять, не визначають її функції,
її системна якість як табуретки. Тому в логічному сенсі частини табуретки прості.
Зв'язки однорідні - вони всі механічні. Тому табуретка - проста система.
Онтологічно складна система може бути представлена як логічно проста. Наприклад,
уявлення організму як системи, що складається з трьох елементів - анатомічної,
фізіологічної і поведінкової складових - це подання організму як простої системи /
простої моделі /.
Статичні і динамічні системи розрізняються тим, що в перших відсутній
внутрішньосистемий рух і зміна, а по друге воно є. Як ті, так і інші можуть бути
простими і складними. Прикладами простих статичних систем є багато прості
побутові речі: стілець, стіл, кулькова ручка тощо Складні статичні системи складніше
простих лише кількісно / наприклад, такий може бути якесь архітектурна споруда /.
Прості динамічні системи, наприклад, сонячна система, механічні годинники, мають
у своєму складі рухомі частини / елементи /. Складні динамічні системи, наприклад,
великий верстат-автомат або навіть цех-автомат відрізняються від простих кількістю
елементів і рухів, але можуть бути і якісно більш складними. Наприклад, можна
уявити собі автоматичне технологічне пристрій, в якому мають місце не тільки
механічні рухи, як у верстаті-автоматі, а й інші типи руху і зміни, наприклад,
електричні процеси, хімічні реакції, заповнення та звільнення якихось резервуарів /
як елементів системи / і т.п. Складність істотно зростає, якщо в системі є руху
стохастичного / випадкового / характеру. Складні динамічні системи поділяються на
ті, в яких сам динамізм стійкий, тобто, характер рухів не змінюється (сонячна
система, верстат-автомат), і на ті, в яких у процесі їх функціонування відбувається
зміна характеру внутрішніх рухів (живі системи, комп'ютерні ігри , в яких при
досягненні певного рівня змінюються правила гри).
Особливим типом динамічних систем є розвиваються системи. Вони
характеризуються тим, що в процесі їх існування і функціонування в них виникають
нові підсистеми і рівні підсистем, система стає все більш складною і
іерархізірованною, виникають нові властивості і може виникати нову системну якість.
Ці процеси характеризують висхідну гілку розвитку. Її можна назвати прогресом в
тому випадку, якщо рух йде в напрямку до реалізації об'єктивної мети. Цим взагалі
визначається логічний зміст терміна «прогрес». Приклад - запліднена яйцеклітина, з
якої виникає організм з його органами / підсистеми, яких не було у вихідній клітці /.
Розвиваються системами є багато соціальні інститути і підсистеми суспільства,
наприклад, економіка в цілому.
Розвиваються системи зазвичай мають спадну гілка розвитку, тобто рух системи в
напрямку спрощення і деградації. Це можна назвати регресом. Прикладом регресу є
старіння організму, коли відбувається спочатку ослаблення, а потім і згасання
природних функцій.
Поняття прогрес і регрес не мають абсолютного характеру, вони відносні до
об'єктивної мети того об'єкта, до розгляду якого застосовуються.
Наступна типологічна характеристика систем: системи із зворотними зв'язками.
Такими можуть бути тільки динамічні системи. Велика частина таких реальних
систем - складні, але можуть бути і досить прості.
Загальна логічна суть системи зі зворотними зв'язками полягає в тому, що система
реагує власними змінами на зміни, вироблені нею у зовнішньому середовищі.
Найважливішим властивістю систем з позитивним зворотним зв'язком є те, що якщо
немає якогось регулятора, то така система неминуче приходить до саморуйнування.
Складні динамічні системи зі зворотними зв'язками обох типів це самоврядні, що
самоорганізуються. Серед них можна виділити вид систем з центральним
управлінням. До них в реальності слід віднести високорозвинених тварин з головним
мозком і соціальні системи / різні спільноти людей з центральним керуючим
органом /.
Нарешті, існують саморозвиваються системи. Це, звичайно, тільки дуже складні
динамічні самоорганізуються із зворотними зв'язками. До них відносяться зростаючі
живі організми, біоценози, біосфера в цілому, соціум у цілому. Великі підсистеми
соціуму також є саморозвиваються - економіка в цілому, наука і техніка, духовна
культура.
46. Метод восхождения от абстрактного к конкретному как системный метод
Метод восхождения от абстрактного к конкретному — это теоретический метод
научного познания (см. Методы научного познания), основанный на
последовательном переходе от абстрактного знания к конкретному в процессе
реконструкции развития объекта исследования. Данный метод разработан в рамках
диалектической философии и впервые был сформулирован Г. В. Ф. Гегелем,
который, однако, дал ему идеалистическое толкование, представив его не как
способ решения научно-теоретических задач, а как форму схематизации своей
спекулятивной философской системы, приводящей к абсолютному знанию.
Понятие восхождения от абстрактного к конкретному использовал Маркс в
интерпретации своего метода исследования в «Капитале», Двигаясь не в сфере
спекулятивной мысли, а изучая реальный предмет, Маркс подчеркивал, что для него
восхождение от абстрактного к конкретному «есть лишь способ, при помощи
которого мышление усваивает себе конкретное, воспроизводит его в духовно-
конкретное. Однако это ни в коем случае не есть процесс возникновения самого
конкретного» (Маркс К., Энгельс Ф. Соч., т. 46, ч. 1, с. 37–38).
Конструктивный потенциал идеи восхождения от абстрактного к конкретному
связан, т.о., с преодолением эмпиризма в трактовке возможностей теоретического
мышления, с обращением к процессам развития сложных теоретических систем на
их собственной основе, стимулируемым в значительной степени возникающими в
процессе познания противоречиями. Этот потенциал ассимилирован в современных
методологических представлениях о способах развития теоретического знания.
47. Категории сферы бытия – качество, количество, мера, становление
"Бытие" - предельно общее понятие философии науки. Человек в познании
своем, двигаясь от явления к сущности, от менее общего к более общему,
формулирует понятия, включающие в свой объем все явления окружающей
действительности - это понятия: "Космос", "Мир", "Мироздание", "Реальность",
"Бытие".
Бытие - это все то, что существует, то, что объединяет все существующее.
Категориями сферы бытия является качество (это такая категория, которая
описывает определенность предмета, которую нельзя отделить от существования
самой вещи), количество (это философская категория, отражающая такие параметры
объекта, явления или процесса как число, величина, объем , вес, размеры, темп
движения и т.п.), мера (это философская категория, отражающая единство и
взаимосвязь и зависимость качества и количества. мера - это ничто иное, как
конкретная точка существования вещи или определенного качества) и становления
(это философская категория , которая отражает объект в его новом качестве и
которая образовалась или установилась. Становление бывает относительным или
абсолютным).
 Эти категории сфер бытия базируются на эмпирическом опыте, то есть на
чувственном исследовании предмета. Н-р: для определения веса яблоки нужно его
взвесить (практически), так как сделать это теоретически или "на глаз" невозможно.
48. Сущность и явление. Спор вокруг проблемы сущности
Сущность – это внутреннее содержание предмета, выражающееся в устойчивом
единстве всех многообразных и противоречивых форм его бытия; явление – то или
иное обнаружение предмета, внешние формы его существования. В мышлении эти
категории выражают переход от многообразия изменчивых форм предмета к его
внутреннему содержанию и единству – к понятию. Постижение сущности предмета и
содержание понятия о нем составляют задачи науки. щность и явление. Спор вокруг
проблемы сущности.
Сложность задачки проникания в сущность часто порождает в философии
искушение отрешиться от нее. "Мягкий" вариант отказа от сущности показывает И.
Кант: объективная сущность у вещей имеется, но наше сознание принципиально не в
состоянии проникнуть в этот мир вещей самих по себе. "Твердый" вариант отказа от
сущности характерен для позитивизма. Так, Б. Рассел полагает, что сущность - это
понятие, лишенное научного смысла и значения: "цена" - это всего только общее
имя для ряда разнородных явлений, "материя", "элементарная частица" и т. д. -
просто удачный метод увязывать действия воедино.
Как уже было сказано, любые споры с таковой скептической гносеологической
позицией бесперспективны без привлечения к этому спору человеческой практики.
Знание внутреннего устройства вещи, её функции и роли в конкретной системе
явлений дозволяет нам и создавать эту вещь и эффективно управлять ею. А это и
есть критерий того, что мы овладели сущностью данной вещи.
может быть, отрицание сущности некоторыми философами вызвано тем, что они
просто не соображают, что это такое. Сущность - это не что-то таинственное,
находящееся где-то в недоступной глубине предмета и не какое-то абстрактное
общее. Сущность - это метод формирования предмета, его внутренняя взаимосвязь
и его место в составе той либо другой развивающейся системы.
49. Категория « противоречие» как всеобщее, абсолютное определение
сущности познаваемого объекта
Сутність не можна представити по іншому, якщо як у вигляді тотожності
взаємовідштовхуванні і взаємопритягання протилежностей. Особливо велика
нагорода у розвитку даної ідеї належить Гегелю, визначав істину як конкретне, а
конкретне - як єдність протилежних визначень. Суперечність, за Гегелем, є корінь
будь-якої життєвості. Протиріччя є внутрішнє джерело всякого розвитку, а етапи
вирішення протиріччя - це головні етапи самого процесу розвитку.
Ні в якому разі не можна представляти суть протиріччя лише у вигляді
зіштовхування промов і позицій сторін, що сперечаються між собою вчених. Основне
- зрозуміти протиріччя як "протівовещіе" (тут нам знову прігождаются розщеплення
значення слова "мови" в російській і українській мовах). Вихідна протилежність
речей, їх параметрів і відносин, тобто об'єктивне протиріччя, ось що лежить в базі
сутності.
50. Содержание и форма.
Форма и содержание характеризуют не само явление и не саму
действительность, а сущность действительности.
Под «формой» понимают внешнее очертание, наружный вид предмета, а под
«содержанием» — содержимое, то, что в буквальном смысле содержится в чем-то.
Форма и содержание как моменты, стороны сущности взаимосвязаны. Форма
содержательна, а содержание оформлено. Далее, форма — это законы, ставшие
моментами сущности, а содержание — это явления, ставшие моментами сущности.
Форма — закон, опосредованный явлением. Содержание — явление,
опосредованное законом.
Форма и содержание, как опосредующие друг друга закон и явление, внутренни
и внешни. То, что имеют в виду под формой, на самом деле есть некоторое единство
внутренней и внешней форм. Аналогично и содержание есть не просто содержание,
а единство внутреннего и внешнего содержаний.
Если взять поведение человека, его поступки, то увидим, насколько тонки и
сложны сущностные характеристики человеческих поступков, насколько
взаимосвязаны и дифференцированы их (внутренняя и внешняя) форма и
(внутреннее и внешнее) содержание. Когда говорят, например, о внутренней и
внешней культуре человека, то имеют в виду сложное гармоническое
взаимодействие или, напротив, дисгармонию внутренней и внешней формы,
внутреннего и внешнего содержания человека как субъекта культуры.
Основой взаимосвязи содержания и формы является положение об
определяющей роли содержания Именно он является ведущей, решающей
стороной в единстве формы и содержания Изменение и развитие предмета или
процесса затрагивает, насампере ед, содержание С изменением содержания
меняется и форма Сама же изменение содержания является, конечно, результатом
внутренних противоречий Содержание, изменяясь, осуществляет формообразующих
влияние Особенно ярко это проявляется в биологических огии В живых организмах
основную роль играют функции, которые выполняют морфогенетических
деятельность В развитии общества под влиянием труда тоже происходили
изменения форм органов человека Форма руки, ее строений а изменялась под
влиянием изменения ее функций, постоянно усложнялись под влиянием все новых
трудовых операций О доминирующую роль содержания относительно формы
свидетельствует все развитие общественной жизниного життя.
Итак, содержание и форма являются неотъемлемыми сторонами вещей,
процессов, явлений объективного мира При этом содержание играет
определяющую, ведущую роль относительно формы Самой же форме присуща
определенная самостоятельность и и она влияет на развитие содержания Любой
содержание может проявляться в различных формамах.
 51.Необхідність і випадковість.Осмислення висновків сінергетики для
поглиблення розуміння цих категорій.
Причина і наслідок, можливість і дійсність розкривають взаємозв'язок між
предметами, явищами, процесами в поступальному русі, розвитку, де на перший
план виступає зумовленість цього взаємозв'язку. Однак вони не вичерпують усього
багатства універсальних форм взаємозв'язків. Сам взаємозв'язок причини і наслідку,
можливості і дійсності носять різний характер. їх взаємний зв'язок може виявлятися
як жорстко зумовлений, як опосередкований чи як випадковий, підпорядкований
імовірним зв'язкам.
Важливу роль у розкритті особливостей загальних зв'язків і відносин відіграє
взаємозв'язок необхідності і випадковості.
Необхідність - це система зв'язків і відносин, що зумовлює зміну, поступальний
рух, розвиток у жорстко визначеному напрямку з жорстко визначеними
результатами. Іншими словами, необхідність - це такий зв'язок, що обов'язково
призводить до певної події. Куля, що вилетіла з гвинтівки, з необхідністю упаде десь
на землю, тому що сила заряду, мала початкова швидкість польоту кулі неспроможні
перебороти силу земного тяжіння. Рух води річок теж зумовлений силою земного
тяжіння.
Випадковість — це система зв'язків і відносин, при якій поява певної події може
відбутися, а може і не відбутися. Можна також сказати, що випадковість це такий
зв'язок, при якому поява події не випливає загальних тенденцій розвитку, його не
можна передбачати. При безлічі альтернативних можливостей і безлічі причин, при
наявності обставин, що змінюються, може реалізуватися будь-яка можливість.
Необхідність і випадковість тісно взаємозв'язані між собою. Однією з
найважливіших особливостей їх взаємозв'язку є те, що випадковість становить форму
прояву необхідності. Необхідність виявляється не інакше як через безліч
випадковостей. Під час грози блискавки вдаряють у певні предмети на поверхні
землі. Сама блискавка - це необхідний результат різниці електричних потенціалів
між хмарами і землею. Але те, куди саме потрапить блискавка: у дерево, у будинок,
у якийсь інший предмет — випадковість. Це влучення могло бути, а могло і не бути,
якби, наприклад, вітер, що піднявся перед цим, погнав хмару в інше місце.
Часто випадковість розглядають як перетинання двох необхідностей. У повітрі
зіштовхнулися два літаки. Кожний з них при швидкості і спрямованості польоту
повинний був з необхідністю пройти через точку зустрічі. Але цього могло б не
статися, якби льотчики вчасно помітили один одного і змінили курс.
Усяка випадковість зумовлена причинами. Наприклад, те ж зіткнення літаків
могло бути обумовленим недостатньою увагою льотчиків чи неправильною
інформацією з диспетчерського пункту, поганими погодними умовами, поганою
видимістю.
Взаємозв'язок причини і наслідку, можливості і дійсності, необхідності і
випадковості виражають нерозривність процесу розвитку. Це тільки різні сторони,
аспекти цього процесу. У будь-якому процесі розвитку одночасно присутні причина і
наслідок, можливість і дійсність, необхідність і випадковість.
Необхідність є категорія діалектики для позначення однозначно обумовленого
зв'язку явищ, при якому настання події-причини обов'язково спричиняє за собою
цілком певне явище-слідство. Випадковість же - категорія полярна необхідності,
така, що позначає такий зв'язок причини і наслідку, при якій причинні підстави
допускають реалізацію будь-якого з безлічі можливих, альтернативних наслідків.
Випадкова подія наступає як результат дії деяких з безумовно великого числа
різноманітних і в точності невідомих причин 9.
Роль випадковості в історичному процесі практично відкидають гегельянці,
позитивісти. Історичний процес є сукупність історичних подій і станів, які послідовно
змінюють один одного, що об'єктивно складається. Вони з необхідністю
обумовлюють зміну сутнісних властивостей і відносин соціального організму, певну
спрямованість цих змін. Поряд з історичною необхідністю є сусідкою випадковість.
«Історія, - писав К. Маркс, звертаючи увагу на дану обставину, - носила б дуже
містичний характер, якби «випадковості» не грали ніякої ролі» 10.
Виходячи зі сказаного, дійсно науковий підхід до розуміння, як історичної
необхідності, так і історичної випадковості може ґрунтуватися лише на визнанні їх
діалектичного взаємозв'язку і взаємообумовленості. Взаїмодоповнюючи,
взаїмообумовлюючи одна одну, історична необхідність і історична випадковість
демонструють величезне різноманіття можливостей історичної процесу.
Проте найпоширеніший і важливіший для історика тип випадковостей пов'язаний
з діяльністю людини» . Визнання неприпустимості ігнорування випадковостей в
осмисленні історичного процесу не має нічого спільного з їх абсолютизацією. І ніяк
не можна погодитися з думкою, що висловлюється окремими суспільствознавцями,
ніби «з того, що ми іменуємо випадковостями, і складається конкретна
закономірність, витікаюча зі всієї суми тенденцій розвитку, незліченних, а тому
ніколи не встановлюваних наукою повністю «випадкової» волі, вчинків, подій, дій»
Синергетика міждисциплінарнанаука, що займається вивченням
процесівсамоорганізаціїі виникнення, підтримки стійкості і розпаду структур (систем)
різної природи на основі методівматематичної фізики(«формальних технологій»).
Синергетика — це теорія самоорганізаціїв системах різноманітної природи. Вона
має справу з явищами та процесами, в результаті яких в системі — в цілому —
можуть з'явитися властивості, якими не володіє жодна з частин. . Тому термін
синергетика використовується як в природничих науках, так і в гуманітарній сфері.
52.Можливість і дійсність
Однак причинно-наслідковий зв'язок не вичерпує всього багатства зв'язків і
відносин. Він не є єдиним усезумовлюючим зв'язком. Не всі умови перетворюються в
причину. Умови створюють передумови, при яких рух, зміна може здійснюватися в
різних напрямках, породжувати різний результат, тобто містить в собі можливість.
 Можливість — це система зв'язків і відносин, що зумовлюють виникнення
тенденцій, передумов змін, розвитку у певному напрямку, з певними
передбачуваними результатами. Це майбутнє в сьогоденні, що при певному збігу
обставин може стати реальним фактом.
Дійсність — це реалізована можливість, передумови, втілені в реально існуючі
предмети, процеси, зв'язки в їх якісній визначеності. Те, що можливість виступає як
передумова, потенція, у дійсності виявляється як наявне буття. Можливість
формується до дійсності, її перетворення в дійсність характеризується появою нових
можливостей.
Щоб можливість перетворилася в дійсність, необхідна наявність певних
тенденцій, спрямованості розвитку і наявність відповідних умов (внутрішніх і
зовнішніх). Висіяне в землю зерно містить в собі можливість появи нової рослини.
Але якщо немає відповідних зовнішніх умов (достатня кількість вологи, відповідної
температури) ця можливість може не перетворитися в дійсність, залишиться
нездійсненою.
У процесі розвитку може з'явитися одночасно кілька альтернативних
можливостей. Звичайно, у дійсність перетворюється та, для якої склалися найбільш
сприятливі внутрішні і зовнішні умови. Крім того, у великій кількості схожих між
собою ситуацій однотипні можливості здійснюються по-різному. А багато взагалі не
здійснюються. Заздалегідь неможливо визначити скільки і які конкретно можливості
перетворяться в дійсність. Наприклад, тільки проаналізувавши велику кількість фактів
народження дитини у певних часових і просторових рамках можна визначити
імовірність народження дитини певної статі.
Імовірність дає тільки наближену оцінку можливостей досягнення бажаного
результату, перетворення можливості в дійсність, тому що вона зв'язана обов'язково
з великою кількістю подій і безліччю умов.
Можливості бувають реальні і формальні чи абстрактні. Реальні можливості
характеризуються тим, що для їх перетворення в дійсність існують чи складаються
необхідні умови. Формальна чи абстрактна можливість — це можливість, реалізація
якої практично виключається. Наприклад, людина має можливість полетіти в
космічний простір. Для цього вже є космічні кораблі. Ця можливість уже
перетворюється в дійсність у навколоземному просторі. Складається реальна
можливість польоту людини на Марс, а згодом і далі. Але вона не може зробити
політ за межі Галактики, тому що для цього немає відповідних засобів і для його
здійснення потрібні мільйони років. Ця можливість залишається абстрактною.
Проблема співвідношення реальних і абстрактних можливостей дуже важлива в
практичному житті. У політиці, економіці, техніці необхідно керуватися реальними
можливостями, а не надуманими, нездійсненними проектами
53. Категорії цілого і частини
Абстрактно-розумове розуміння даних категорій є як би кількісним, великим:
"ціле більше частини", "ціле дорівнює сумі частин" і т. д. Але дійсне ціле - це далеко
не лише сукупність і взаємодія частин, а процес самопорождения і самотворення
себе як цілого і всіх форм власного існування і розвитку. Характеризуючи ціле як
характеристику сфери суті, Гегель зазначав: "Щире є ціле, але ціле є лише сутність,
завершується через свій розвиток". Як це не парадоксально звучить для буденної
свідомості, але діалектика цілого і частин полягає в тому, що лише одна з частин
цілого складає сутність всіх інших частин, лише вона у власному розвитку виробляє
свої інші частини як форми власного власного існування. У останніх вона, ця
породжує ціле частина, має себе ж, але в іншій формі.
Завжди вважалося, що для того, аби пізнати, зрозуміти той чи інший предмет,
потрібно дізнатись, з чого він складається. Для здійснення цього у філософії
використовувалися поняття „просте -- складне”, „частина -- ціле”. Тривалий час
просте вважалось елементарним, тобто таким, у якому відсутні частини, а складне --
таким, що може бути розкладене на частини. Частинами називали ті предмети, з
яких могли утворюватися складніші предмети. У свою чергу під цілим розуміли
поєднання частин, тобто просту їх суму.
На певному історичному етапі було встановлено, що ціле -- це дещо інше, ніж
сума його частин. Тобто набір деталей будь-якого об'єкта -- це ще не сам об'єкт.
Труднощі вирішення загадки цілісності часто призводили до її містичного
тлумачення.
З часом все більше утверджувалось переконання, що властивості цілого не
можуть бути зведені до набору властивостей його частин. Та на основі метафізичного
мислення цього виявити не вдавалося. За допомогою діалектики було встановлено,
що таємниця цілісності полягає у зв'язках, які об'єднують предмети в складні
комплекси, у взаємодії їх частин. Цим самим було відкрито принцип цілісності, який
має велике значення в пізнанні людиною світу.
Було встановлено, що різним типам зв'язків між частинами відповідають і різні
типи цілісності. Наприклад, зв'язки будови (кристали та ін.), функціонування (життя
організму), розвиток (рослина) відповідають структурному, функціональному та
генетичному типам цілісності, що пов'язані між собою. Цілісність виступає як
узагальнена характеристика об'єктів, як єдність частин у різноманітних їх зв'язках.
Орієнтація на принцип цілісності дає змогу подолати обмежені способи з'ясування,
що мали місце свого часу: елементаризм (розчленування цілого на частини),
механіцизм (розуміння цілого як суми частин) та редукціонізм (зведення складного
до простого).
54.Причина і наслідок
Пізнаючи навколишній світ, людина почала спостерігати,щоміж предметами,
явищами, процесами існує зумовленість їх виникнення, загибелі. І людина часто
ставила перед собою питання: "Чому?" Відповідь на це питання значною мірою
залежить від розкриття причинної залежності й зумовленості між предметами,
явищами. Причина — це система зв'язків і відносин, що зумовлює зміни,
виникнення, руйнування предметів, явищ, зв'язків. Часто, коли говорять про
причину, ототожнюють її з предметом, явищем, зв'язком, що передували появі
нового предмета, явища, зв'язку. Але цього робити не слід. Причиною є не предмет,
а система зв'язків, що зумовлює появу чогось нового. Не знаючи цієї зумовленості,
наша свідомість убачає причинний зв'язок саме в безпосередній часовій
послідовності подій. Перебігла кішка дорогу, зустрілася жінка з порожнім відром -
вважається, що це причина наступної невдачі. Причина існує в нерозривному зв'язку
з наслідком.
Наслідок — це результат дії причини. Наслідок завжди заключає в собі новий
зміст, чого не було в причині. Причина не існує до наслідку. До наслідку існують
зв'язки і відносини, в яких виникає можливість появи певного наслідку. Але вони ще
не причина, а тільки умова. Умова перетворюється в причину тільки тоді, коли
з'являється наслідок.
Наприклад, у надрах Землі увесь час існують складні взаємозв'язки між
материковими породами і мантією, що таять у собі можливість землетрусів. Однак ці
зв'язки стають причиною тільки тоді, коли вони викликають землетрус. Так і в
суспільному житті. Загострення кризових ситуацій, погіршення життєвого рівня
людей, порушення прав і свобод таять у собі можливість прояву масового
невдоволення, страйків і навіть повстань. Але ці суперечності стають причиною
тільки тоді, коли це невдоволення проявилося у формах масових виступів.
Важливо зазначити, що іноді багато причин зумовлюють один загальний
наслідок. У той же час одна причина може проявитися в безлічі наслідків. Створення
атомної зброї явилося наслідком багатьох причин. А вибух атомної бомби породжує
безліч наслідків. Результатом взаємодії багатьох причин явилося виникнення життя
на Землі. А сам факт виникнення обумовив величезну розмаїтість її форм. Причина і
наслідок у процесі розвитку часто міняються місцями. Те, що було наслідком у
даному конкретному зв'язку, конкретної причини, стає причиною стосовно тих
наслідків, що породжуються ним. І так без кінця. Причинно-наслідковий зв'язок є
всезагальним і виявляється у всіх сферах дійсності.
Немає предметів, явищ, зв'язків, що не були б обумовлені у своєму існуванні
певними причинами. Все у світі обумовлено.
55.Категорії всезагального , особливого і одиничного.
Всі речі і події світу різні між собою, одиничні в своєму бутті. В утворенні
одиничного бере участь незліченна кількість неповторних умов, багато
випадковостей. В якості одиничного може розглядатися не тільки окремий предмет,
але і цілий їх клас, якщо він береться як щось одне, а також окрема властивість або
ознака предмету, якщо він береться в своїй індивідуальній неповторності.
Одиничне – це категорія, яка виражає відносну відособленість, дискретність,
відмежованість об’єктів один від одного у просторі та часі, із властивими їм
специфічними особливостями, що становлять їх неповторну якісну і кількісну
визначеність.
Проте нескінченна різноманітність – це лише одна сторона буття. Інша сторона
полягає в спільності речей, їх структур, властивостей, відносин. Немає 2х абсолютно
різних речей. Всі люди індивідуальні, але всі вони володіють чимось загальним, що
виражається в понятті “Людина”. Загальне – це єдине багато в чому. Ніяка діяльність,
ніяка наука не були б можливими, якби не існувало можливості виділяти в речах
щось загальне. Як схожість ознак певних речей, загальне доступне безпосередньому
сприйняттю. Будучи закономірністю воно виражається у формі понять і теорій.
Закони формуються на основі загального і включають це поняття. Хоча загальне і
допомагає нам наблизитися до сутності, проте не можна змішувати його з самою
сутністю. Платон : “Людина – двонога істота, позбавлена пір’я”(жарт), на що йому
принесли обскубану курку. Тут обіграно помилкове твердження, яке зводило
загальні властивості людей до їх сутності. Крім того загальне співвідноситься не зі
всією сутністю, як з якимось системно організованим цілим, а лише з яким-небудь
атрибутом цього цілого.
Чому ж загальне прив’язане до одиничного? А тому, що загальне зароджується
через одиничне. Загальне не існує окремо, воно існує як закон народження і життя
одиничного. Воно містить в собі закономірність протікання процесів в будь–якому
одиничному явищі даного класу. Одиничне неможливе без загального, і загальне є
неможливим без одиничного, яке служить передумовою загального.
Якщо визнати, що загальне проявляється не інакше як в одиничному і через
нього, то це значило б, що всі існуючі одиничності неможливо розрізнити. Проте
немає абсолютно тотожних речей. Така відмінність одиничностей фіксується
категорією особливого. Особливе означає міру і спосіб
об’єднання загального і одиничного в одному явищі.
Наука перш за все має справу з узагальненнями і оперує загальними поняттями,
що дає їй можливість встановлювати закони. Але для успішної практичної діяльності
треба знати не тільки загальне, але повною мірою враховувати одиничне і особливе.
Не існує ніяких шаблонів, які є придатні без врахування індивідуальних
особливостей: особливе багатше загального (хвороба).У пізнанні можна йти 2
шляхами: шляхом відвернення від одиничного, випадкового до образів загальних
понять, теорій, які відображають щось істотне, і, навпаки, через знаходження
найбільш характерних одиничних подій, які при всій своїй унікальності ніби
безпосередньо являють собою загальне, закономірне (історія).
56 Категорії отраціная. Різні види заперечення, їх співвідношення
Термін "заперечення" у філософію ввів Гегель, але він вкладав у нього
ідеалістичний зміст. З його точки зору, в основі заперечення лежить розвиток ідеї,
думки. Маркс і Енгельс, зберігши термін "заперечення", витлумачили його
матеріалістично. Вони показали, що заперечення являє собою невід'ємний момент
розвитку самої матеріальної дійсності. Заперечення притаманне і розвитку пізнання,
науки. Кожна нова, більш досконала наукова теорія долає стару, менш досконалу.
Заперечення не є щось привнесене в предмет або явище ззовні, воно результат його
власного, внутрішнього розвитку. Предмети і явища, як ми вже знаємо, суперечливі і,
розвиваючись на основі внутрішніх протилежностей, самі створюють умови для
власного знищення, для переходу в новий, вищу якість. Заперечення і є подолання
старого на основі внутрішніх протиріч, результат саморозвитку, саморуху предметів і
явищ.
 На відміну від метафізично тлумачиться "заперечення", що підкреслює розрив,
протилежність рис попереднього і наступного етапів змін, діалектичне "заперечення"
передбачає зв'язок, перехід від одного етапу до іншого. Діалектичне розуміння
заперечення виходить з того, що нове не знищує старе начисто, а зберігає все те
найкраще, що в ньому було. І не тільки зберігає, але і переробляє, піднімає на нову,
більш високу ступінь.  охоплюється в єдності, синтезі його кількості та якості. Порушення міри предмета
Як видно з наведених вище тез заперечення не знищує повністю старе, а
переводить на новий щабель, що можна співвіднести і з логікою і з мовою.  Стара якість зникає, а нова виникає. Разом з тим виникає і нова міра, яка згодом теж
57 Поняття розвитку, його співвідношення з поняттями руху і становлення
Розвиток - це, так би мовити, запрограмоване зміна. Становлення -
незапрограмованих зміна, хоча, звичайно, воно «має» об'єктивні передумови.
Розвиток - процес руху від нижчого (простого) до вищого (складного), головною
характерною рисою якого є зникнення старого і виникнення нового. Р. неорганічних
систем, живого світу, людського суспільства, пізнання підпорядковується загальним
законам діалектики. Для Р. характерна спіралеподібна форма. Кожен окремий
процес Р. має початок і кінець. Причому вже на початку в тенденції міститься кінець
Р., а завершення даного циклу Р. кладе початок нового циклу, в якому неминуче
повторюються деякі особливості першого. Р. - іманентний процес: переходу від
нижчого до вищого виникає тому, що в нижчому в прихованому вигляді містяться
тенденції, що ведуть до вищого, а вище є розвинене нижче. При цьому тільки на
досить високому щаблі Р. повністю виявляються і вперше стають зрозумілими натяки
на вищу, що міститься в нижчому. Наприклад, свідомість є результат Р. матерії, і
лише з цієї точки зору можна розкрити лежить у фундаменті матерії загальна
властивість відображення. Відтворення Р. в теоретичній формі можливо тільки за
допомогою методів і прийомів діалектичної логіки.
Рух - феномен, що відображає зміну.
Рух - це атрибут матерії, пов'язаний з будь-якою зміною моментів об'єктивної
реальності.
58 Закон взаємопереходу кількісних і якісних змін    неантогонізму(тобто примирення інтересів, якщо брати конкретним випадком
  Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін показує внутрішній механізм
руху та розвитку речей, з чого починається їхня зміна та як вона відбувається. Цей
закон розкриває характер процесу розвитку, шляхи та форми переходу від старого до
нового через категорії «якість», «кількість», «міра». Кожен предмет має свою
специфіку, певними особливостями відрізняється від інших предметів. Ці відмінності
можуть бути або кількісними, або якісними.
Якість — це сукупність властивостей, ознак, що належать речам, явищам,
виражають відносну стійкість предмета, його відмінність від інших предметів. Це те,
що робить річ саме даною річчю. Якість відмежовує одну річ від іншої, один клас
речей від інших.
Кількість – філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища чи
процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температура тощо. Це
означає, що кількісні характеристики, змінюючись до визначених меж, не змінюють
буття речі. Дійсно, вода залишається рідиною від 0°С до 100°С, зберігаючи свою
якісну.Якісні зміни, що відбуваються в об’єктивному світі, здійснюються лише на
основі кількісних змін. Іншого шляху до появи нового просто не існує.
Міра – це межа, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи
своєї якості як сукупності корінних його властивостей. Цією категорією предмет
веде до порушення його буття і переходу в інше. Однак це закономірний процес.
буде порушена новими змінами. Так відбувається розвиток всього сутнього.
Дуже важливою категорією в розумінні закону взаємного переходу кількісних
змін у якісні є стрибок. У діалектиці взаємозв’язку кількісних і якісних змін стрибок
означає перехід від старої якості до нової.
59 Закон єдності і боротьби протилежностей і його співвідношення з іншими
законами діалектики
Будь-яке явище має два елементи, начала, які є взаємопротилежними та
перебувають в стані боротьби. Доки вони співіснують в певному предметі чи явищі,
доти й існує це явище або предмет. Якщо один з цих елементів відсутній, то явище
або предмет зникають. Н-д: лежить камінь: на нього діє сила тяжіння і сила
відштовхування, якщо забрати одну з цих сил, то рівновага зникне. Наприклад, якщо
помістити камінь в космос, де немає сили тяжіння, то камінь буде літати. Ще 1
приклад: капіталістичне суспільство: в ньому є робочий пролетаріат і підприємці.
Буржуа мають потужні фабрики, заводи, на яких працюють робітники і створюють
продукт, який привласнюють власники засобів виробництва. Це їхня єдність. А їхня
боротьба полягає в тому, що в інтересах буржуа є платити менші зарплати, робити
так щоб створення якогось продукту мало меншу собівартість. А інтереси робітників –
щоб їм платили більшу зарплату, кращі умови праці. Таким чином склалися загальні
поняття антагонізму(перемоги чогось одного, тобто в конкретному випадку
пролетаріату, якщо брати до уваги ситуацію, що склалася в умовах СРСР) та
виникнення в країнах західної Європи капіталістичного устрою).
Взаємодія трьох законів: заперечення заперечення – студент 1го курсу, 2го і т.д.,
перехід кількісних змін у якісні – накопичення знань при підготовці до екзамену, а
якісна зміна – його оцінка, а бо-ба протилежностей – це вагання :вчити йому питання
на екзамен(лінь і бажання чогось досягти) чи ні.
60 Закон заперечення заперечення і його співвідношення з іншими законами
діалектики
Закон заперечення заперечення полягає в тому, що в процесі розвитку предмета
на певному етапі він починає змінюватись і заперечувати своє єство (його
попередній стан заперечується новим станом). Н-д: небуття – народження – смерть.
Згідно з теорією Карла Ясперса час і розвиток іде по спіралі, тобто стосовно певного
предмету дані етапи розвитку не повторюються, оскільки час не можна повернути
назад, але по життю кожної людини за нею щось залишається (наприклад якщо це
письменник, то його твір). Ще 1 приклад: колосок.
Взаємодія трьох законів: заперечення заперечення – студент 1го курсу, 2го і т.д.,
перехід кількісних змін у якісні – накопичення знань при підготовці до екзамену, а
якісна зміна – його оцінка, а бо-ба протилежностей – це вагання: вчити йому питання
на екзамен (лінь і бажання чогось досягти) чи ні.
61.Предмет соціальноі філософії.Місце соціальної філософії в структурі
філософії.
Предметом соціальної філософії є суспільство, взяте у взаємодії всіх його сторін,
тобто як цілісна соціальна система, а також закони функціонування і розвитку
суспільства. Це означає, що соціальна філософія розглядає і пояснює різні суспільні
явища та процеси на макрорівні, тобто на рівні всього суспільства як соціальна
системи, яка саморозвивається і самовідтворюється. Її в першу чергу цікавлять не
стільки специфічні особливості, скажімо, економічних, політичних або ж духовних
явищ - це головним чином предмет інших наук, скільки їх місце в цілісній структурі
суспільства та роль, яку вони відіграють у його існування і розвитку.
Соціальна філософія розглядає також взаємодії між собою різних суспільств. У
полі її зору знаходяться і ті явища і процеси суспільного життя, які характеризують
розвиток усього людства. У цьому випадку предметом соціальної філософії виступає
історичний процес у його цілому, взаємодія його об'єктивних і суб'єктивних сторін,
закономірності його розвитку.
Отже, оскільки предметом соціальної філософії є суспільство, яке складається з
окремо взятих індивідів, то її місце в структурі філософії є дуже важливим. Тому, що
без існування людини було б неможливе існування філософії як такої. Отже,
соціальна філософія розглядає особливості розвитку і співіснування між собою, так
би мовити, першооснови виникнення філософії взагалі, тобто людини.
62. Природні передумови, причини та умови становлення і розвитку соціуму
 
Карл Поппер: Історична закономірність не існує. Історицизм - це уявлення про
існування історичної необхідності. Розвиток суспільства як природньо-історичний
процес. Природний процес - це процес підкорений об'єктивним законам. Історичний
процес - процес, коли передумови-розсилання знімає сама себе в своєму іншому,
зберігає себе в ньому як необхідна умова подальшого розвитку.
Розвиток суспільства - це зміна його структури в часі. Його структура: виробничі,
економічні, політичні, соціальні відносини, духовна сфера життя суспільства.
Основою суспільного розвитку є матеріальне виробництво, його характер в
значній мірі визначає структуру суспільства, і його існування обов'язково. Суспільство
конфліктне, різнорідне (тривале існування ідеї про єдність всіх людей у суспільстві).
Розвиток суспільства відбувається завдяки його конфліктності, внутрішньої
суперечливості - це не обов'язково прогрес, може бути і регрес. За існуючої
організації суспільного життя багато проблем (екологічні, демографічні) не можуть
бути дозволені і можуть бути тільки погіршуючими, для їх вирішення потрібен новий
порядок, організація суспільної життєдіяльності. Зміна таких порядків і є суспільний
розвиток.
Суспільство (від лат. Societas - соціум, соціальність, соціальне) - у широкому сенсі:
сукупність всіх способів взаємодії та форм об'єднання людей. Виражається їх
всебічна залежність один від одного; у вузькому сенсі: генетично та\або структурно
певний тип - рід, вид, підвид і т. п. Загально-ня, постає як історично певна цілісність
або як відносно самостійний елемент подібної цілісності.
63. Суспільство як об'єкт філософського пізнання.
Соціальна форма руху, її відмінність від процесів живої та неживої природи
 
Суспільство визначається як форма спільного буття при взаємодії людей,
пов'язаних спільним походженням, мовою, долею і поглядом. Такі сім'я і народ.
Суспільство розуміється як продукт цілеспрямованої і розумно організованої спільної
діяльності великих груп людей, об'єднаних не на основі спільності, а спільних
інтересів.
Поняття "суспільство" - слід відрізняти від поняття "народ", "нація" і "держава".
Народ - це форма спільності людей, пов'язаних, перш за все, мовою і культурою
(звідси давньослов'янське "язици"), а також походженням. Нація - це форма
організації життя одного народу (чи кількох близьких), пов'язана з державністю,
економічними, політичними і духовними відносинами людей. Держава - заснована
на праві і законі, форма організації життя народів і націй.
Сучасна філософія розглядає людське суспільство як сукупність безлічі різних
частин та елементів. Вони не ізольовані, а тісно пов'язані, постійно взаємодіють і
суспільство існує як єдиний цілісний організм, єдина система. Подання про
системність у суспільстві і природі виникло ще в античності (упорядкованість,
цілісність буття), далі в 19-20 ст. над цією проблемою працювали Спенсер, Маркс,
Вебер, Сорокін. Вони визначили основні положення і категорії:
- Елемент, частина - дрібна частка системи або їх сукупність (соціальні об'єкти,
відносини, інститути)
- Відносини - зв'язок, залежність між суб'єктами суспільства.
- Структура - форма стійких зв'язків, відносин.
- Суб'єкт - носій активності, спрямованої на інше явище.
- Об'єкт - явище, на яке спрямована активність.
«Соціальна система» - сукупність соціальних об'єктів і суб'єктів, їх властивостей і
відношень, що утворюють цілісний соціальний організм. Її ознаки:
 множинність (елементів, підсистем, функцій)
 різноякісність (соціальних елементів)
 унікальність основного елемента-людини.
Складність і різноманіття явищ суспільного життя є різновиди спільної діяльності
людей і сукупність окремих соціальних груп та їх організацій.
 Спільнота: сім'я, рід, плем'я, нація, клас, стани, касти і т.д.
Виділяють 4 типи суспільної діяльності:
 матеріальна-створення певних речей для задоволення потреб людей
 духовна-створення ідей, образів, наукових і художніх цінностей
 регулятивна (управлінська)-підтримка зв'язків між людьми, регулювання їх
діяльності
 гуманітарна (соціальна)-діяльність з обслуговування людей (єдність і
взаємозв'язок).
Основні властивості суспільства як цілого:
 самодіяльність
 самоорганізації
 самодостатність (головна відмінність суспільства від його складових частин)-
здатність своєю діяльністю створювати і відтворювати всі необхідні умови сучасного
існування.
Суспільні форми руху матерії включають в себе різноманітні прояви свідомої
діяльності людей, всі вищі форми відображення і цілеспрямованого перетворення
дійсності. Вищі форми руху матерії історично виникають на основі щодо нижчих і
включають їх у себе в перетвореному вигляді відповідно до структури і законами
розвитку більш складної системи. Між ними існує єдність і взаємний вплив. Але вищі
форми руху матерії якісно відмінні від нижчих і несвідомих до них.  человека не сводится к его разумности. Разум является основанием множества
 
64. Діяльність як специфічний спосіб існування соціального. Аналіз суспільно-
історичної практики, її матеріальних та духовних аспектів
 Як суб'єкт людина має насамперед мислити й діяти, діяти й мислити. Теологія
вважає, що спочатку було слово. Наука віддає перевагу ділу. Соціальна філософія
виходить з одвічної єдності слова та діла як первісного принципу пояснення
специфіки соціального. За межами цього принципу соціальної філософії не існує.
Його "долають" лише міфологія, релігія та ідеологія. Але це вже дещо інші форми
духовного освоєння світу, ніж соціальна філософія, про яку йдеться в нашому
курсі.Розглядаючи єдність слова і діла з боку діла, цілком правомірно давати
визначення діяльності як умови, засобу, рушійної сили й сутності соціального. Поза
діяльністю соціального не існує. Завдяки діяльності людина поборола вихідну,
початкову тотожність з природою й піднялась над нею, набувши надприродного
статусу і форми свого буття. Отже, діяльність є джерелом формування соціальності.
Без діяльності немає сенсу вести мову про можливість соціального. Соціальне живе
лише в діяльності й завдяки їй.
 
65. Людина як суб'єкт предметно-практичної діяльності. Роль праці в процесі
антропосоціогенезу
Найважливіша умова і разом з тим слідство розвитку праці складалося, далі, в
поступовій зміні характеру об'єднання окремих індивідів. Праця навіть у своїх щодо
простих формах являє собою спільну, колективну діяльність людей; тому одночасно з
формуванням трудових дій відбувалося все більше згуртування навколо трудової
діяльності її учасників. Завдяки цьому природне співтовариство, в якому спочатку
жили предки людини, початок перебудовуватися на абсолютно новій основі.
Якщо раніше об'єднання в сім'ю і стадо грунтувалося на вроджених інстинктах
спільного добування їжі, спільного вирощування потомства, захисту від хижаків і т. п.,
то тепер основою зв'язку людей все більше стає працю. Формувалося людське,
засноване на праці суспільство. А це вело і до корінної зміни форми спілкування
людей між собою. Необхідність координувати зусилля учасників спільної трудової
діяльності, спрямовуючи їх на загальне завдання, розподіляти між ними окремі дії,
передавати досвід виконання цих дій і т. д. - все це створювало потреба в мові, в
спілкуванні за допомогою мови. Саме розвиток мови і мови, що виникли в процесі
праці, і стало найближчим, безпосередньою умовою розвитку людської свідомості. 
66. Философия о сущности человека. Потребности и интересы. Наиболее
важные условия формирования сущности человека.
Человек - это живое разумное существо, имеющее био-социо-культурную
природу и отличающееся способностью не только приспосабливаться к
окружающему миру, но и преобразовывать этот мир в соответствии со своими
представлениями о достойной жизни.
Разум присущ только человеку и входит в число его атрибутов, но сущность
возможностей и способностей, которые делают человека человеком, превращают
его из биологического вида "человек" в собственно человека. Самая главная
возможность и способность, в которой заключается сущность человека и которая
реализуется благодаря разуму, - это деятельность, посредством которой человек
изменяет окружающий мир и самого себя.
Человеческая история предстает перед нами как череда сменяющих друг друга
общественных форм, каждая из которых отличается способом и интенсивностью
сопряжения индивидуальной свободы и общественной необходимости. Любое
общество - это вид целостности, которая достигается или путем насильственного
объединения, или посредством свободного договора. И в первом, и во втором
случае оно выступает по отношению к отдельному человеку как объективная
реальность, как форма необходимости, жестко регламентирующая человеческую
свободу. Противоречие между стремлениями индивида к максимальной
реализации своей свободы и необходимостью сохранениями общественного
единства является одним из важнейших факторов социальных изменений. 
Для нашей современности характерен кризис традиционных общественных
союзов, типы и формы которых укладываются в промежутке между деспотиями с
одной стороны, и либеральными обществами западного типа с другой стороны.
Они уже не могут обеспечить даже минимальную справедливость и удовлетворить
потребности людей в индивидуальной и групповой идентичности. Причина этого
заключается в том, что в результате предыдущего развития сущность человека
обнаружила такие его качества и способности, которые требуют принципиально
новых условий и возможностей для их сохранения и дальнейшего развития.
Привычные типы социальности оказались слишком грубыми и схематичными для
постоянно развивающейся и дифференцирующей идентичности человека. Кроме
того, современный мир отличает невиданный до этого культурный плюрализм,
требующий соответствующего социального пространства.  Наряду с понятием "личность" употребляются термины "человек", "индивид",
Поиск новых форм и способов объединения людей необходимо начинать с
осмысления природы человека, определения его сущности. С человеком связаны
тайны и загадки не только общественной жизни, но и Вселенной в целом. Человек
есть источник, содержание и цель истории.
67. Человек как целостное образование. Диалектика биологического и
социального в человеке.
Человек как целостное образование — носитель сложной внутренней структуры
(индивид, личность, субъект деятельности), обладающей внутренней активностью.
Человек как целостное образование характеризуется интегрированностью,
самодостаточностью и автономностью.
Человек как цельное образование — это проявление функционального в
отношении структурного целого; цельность есть результат внутреннего единства и
согласованности во взаимодействии всех структурных компонентов целого.
С одной стороны, человек — живое существо и должен подчиняться общим
законам развития живой природы, или биосферы. С другой стороны, он —
социальное существо, производящее определенные орудия и с их помощью
создающее необходимые ему предметы, продукты питания и особую
искусственную среду обитания. Биосфера подчиняется законам биологического
развития. Человек же живет по законам общественного развития. Следовательно,
в самом человеке соединены как бы два начала — природное и общественное,
биологическое и социальное.
Формирование характера, способностей, форм поведения человека, его интересов
и склонностей определяется общественной средой, в которой он живет. В
известной повести Киплинга «Маугли» рассказывается о мальчике, выросшем
среди волков и вернувшемся к нормальной человеческой жизни. Берроуз в
романе «Тарзан — приемыш обезьяны» рассказывает нечто подобное о человеке,
выращенном обезьяной и добившемся впоследствии больших успехов в мире
капиталистического бизнеса. В действительности же, как это строго доказано,
подобные факты просто невозможны. В тех случаях, когда дети действительно
попадали к диким животным и выживали, они уже никогда впоследствии не могли
вернуться к нормальной человеческой жизни. Человек воспитывается и вырастает
полноценным человеком только в общественной среде. Лишь с ее помощью он
овладевает языком, сознанием, культурой, навыками общественного поведения,
способностью трудиться и преобразовывать мир. Разумеется, определенные
биологические задатки и наследственные биологические признаки присущи
человеку как любому живому существу, но и они являются не только результатом
биологической эволюции, но и следствием нескольких миллионов лет социального
развития. Именно поэтому, не отрицая биологическую основу жизнедеятельности
человека, философия марксизма-ленинизма ищет ключ к решению всех проблем
современного общества не в биологической, а в социальной природе человека.
68. Соотношение понятий "человек", "индивид", "личность".
"индивидуальность". Содержательно эти понятия переплетены между собой.
Человек - это родовое понятие, указывающее на отнесенность существа к высшей
степени развития живой природы - к человеческому роду. В понятии "человек"
утверждается генетическая предопределенность развития собственно
человеческих признаков и качеств. 
Индивид - это единичный представитель вида "homo sapiens" . Как индивиды люди
отличаются друг от друга не только морфологическими особенностями (такими,
как рост, телесная конституция и цвет глаз), но и психологическими свойствами
(способностями, темпераментом, эмоциональностью). 
Индивидуальность - это единство неповторимых личностных свойств конкретного
человека. Это своеобразие его психофизиологической структуры (тип
темперамента, физические и психические особенности, интеллект, мировоззрение,
жизненный опыт).
Соотношение индивидуальности и личности определяется тем, что это два способа
бытия человека, два его различных определения. Несовпадение же этих понятий
проявляется, в частности, в том, что существуют два отличающихся процесса
становления личности и индивидуальности.
Становление личности есть процесс социализации человека, который состоит в
освоении им родовой, общественной сущности. Это освоение всегда
осуществляется в конкретно-исторических обстоятельствах жизни человека.
Становление личности связано с принятием индивидом выработанных в обществе
социальных функций и ролей, социальных норм и правил поведения, с
формированием умений строить отношения с другими людьми. Сформированная
личность есть субъект свободного, самостоятельного и ответственного поведения в
социуме.
Становление индивидуальности есть процесс индивидуализации объекта.
Индивидуализация - это процесс самоопределения и обособления личности, ее
выделенность из сообщества, оформление ее отдельности, уникальности и
неповторимости. Ставшая индивидуальностью личность - это самобытный, активно
и творчески проявивший себя в жизни человек.
В понятиях "личность" и "индивидуальность" зафиксированы различные стороны,
разные измерения духовной сущности человека. Суть этого различия хорошо
выражена в языке. Со словом "личность" обычно употребляются такие эпитеты, как
"сильная", "энергичная", "независимая", подчеркивая тем самым ее
деятельностную представленность в глазах других. Об индивидуальности говорят
"яркая", "неповторимая", "творческая", имея в виду качества самостоятельной
сущности.
 69. Гуманизм как явление и как философское понятие.
Утверждение «Я – человек, и ничто человеческое мне не чуждо» допускает
множество различных толкований понятия человеческое. Где простирается
водораздел человеческого и нечеловеческого? Этимологически слово гуманизм
происходит от термина «человечность». Гуманное отношение к чему-либо или к
кому-либо означает не что иное, как человеческое отношение. Этимологическое и
обыденное значения этого слова совпадают. Но как определить понятие гуманизм
с точки зрения философии? Важно различать гуманизм как явление и
теоретическое исследование гуманизма.  исследование невозможно вне социальности, культуры, нравственности; с другой
 Это понятие восходит к эпохе Возрождения. Именно к этому периоду относится
процесс становления вполне автономной личности, развития личностного
самосознания, индивидуального сознания, освобождение индивида от всеобщей
регламентации жизни (сословной, церковной, производственной). Философское
исследование понятия гуманизм становится возможным в связи с
происхождением самого этого феномена, т.е. человека как автономной,
самостоятельной, самодостаточной личности и вместе с тем немыслимой и
невозможной вне общественного, социального. Антиподом гуманности,
человечности, следовательно, является антисоциальность, антиобщественность.  исторического процесса по восходящей линии.
     Экзистенциализм доводит исследование человеческой субъективности до
полного разрыва индивидуального и социального, лишая тем самым
индивидуальное его субстанциальной основы. «Человек Я-бытия Хайдеггера –
цель экзистенции, человек, для которого действительная жизнь лишь в общении с
самим собой, пагубная игра духа».  формация (коммунизм). Причем, согласно Мар-ксу, каждая последующая
     Сартр усматривает гуманизм в том, что в человеке его существование
предшествует его сущности. Индивидуальное развитие противопоставляется в этой
философии историческому развитию человечества. Поэтому становление
отдельного индивида не детерминировано условиями жизни общества.
Изначально обреченный на свободу, каждый отдельный индивид всей своей
жизнью реализует собственный, единственный в своем роде «проект» и несет
полную ответственность за свое самоосуществление.  Стержнем формации является способ производ-ства материальной жизни в
     Выражение «зверски убит» – не более чем метафора, если только убитый не
растерзан животным, например, волком. Животное действует инстинктивно, но
невозможно убивать других людей под влиянием инстинкта, если речь не идет о
самозащите. Мотивы убийства всегда носят социальный характер. Когда ставится
вопрос о гуманизме, то под понятием человек подразумевается, что он не только и
не столько биологическое существо, сколько социальное, общественное. Чисто
биологические, органические поребности, чувства людей приобретают
социальный характер. Мотивы любви, мести, ненависти, протеста, справедливости,
стремления к красоте, к свободе, вере, чувства патриотизма, совести не связаны с
биологическими потребностями. Нравственные, политические, эстетические
чувства и потребности служат проявлениями и критериями гуманного и
негуманного отношения человека к другим людям, к обществу и, напротив, –
общества к человеку, личности. 
     В доисторический период дикости род оставлял беспомощных стариков, и это
не было негуманным отношением. В наше время оставить раненого в бою солдата
негуманно. В драме «Полет над гнездом кукушки» показано доведение до
нечеловеческого состояния в психиатрической клинике здорового человека, что
является бесчеловечным и негуманным. Напротив, лишение жизни своего
психически искалеченного друга – поступок гуманный в высшей степени. 
     Гуманизм – явление социальное, и его философское, теоретическое
стороны, проблема гуманизма возникает при наличии в обществе автономной,
самодостаточной личности. 
 70. Понятие общественно–экономической формации как структурно-
содержательный аспект человеческой действительности.
Общественно-экономическая формация - это исторически конкретное общество на
данном этапе его развития. Общественно-экономическая формация - это
общество, об-ладающее своеобразным отличительным «характером». Вместе с
тем общественно-экономическая формация - это определенная ступень в развитии
Маркс разбил всю историю на 5 формаций: первобытнообщинная,
рабовладельческая, феодальная, буржуазная и коммунистическая. Правда у
Маркса есть еще и другое деле-ние истории: первичная формация (первобытное
общество), вторичная формация (рабст-во, феодализм, капитализм) и третичная
формация является более прогрессивной по сравнению с пре-дыдущей.
Общественно-экономическая формация включает в себя все явления, которые
имеются в обществе (материальные, духовные, политические, и т.д.). Т.е.
общественно-экономическая формация - это определенный тип социальной
системы, взятый в единст-ве всех ее сторон - способа производства, состояний
науки, искусства, богатства духов-ной сферы и всего образа жизни людей.
единстве производительных сил и производственных отно-шений.
Категория общественно-экономическая формация - это категория философии,
исто-рии, а специфика философских категорий состоит в том, что, будучи
абстракциями, они отражают наиболее общие, сущностные черты объективной
действительности. Формация имеет дело с общей логикой развития человеческого
общества, абстрагируясь от частных явлений и случайностей. Она адекватно
отражает реальную действительность, но адек-ватность следует понимать как
отражение сущности, а не явления.
Категория общественно-экономической формации дает объективный критерий для
от-граничения одной ступени общественного развития от другой, для вычленения
конкрет-но-исторических типов и форм способов производства, а также жизни
общества в целом. Она позволяет дать периодизацию истории человечества в
рамках объективной тенден-ции его прогрессивного исторического развития.
Таким образом она призвана показать динамику человеческой истории,
представить исторический процесс во времени.
Категория общественно-экономической формации позволяет выделить два
аспекта в изучении истории общества: типологический и исторический.
Рассматривая жизнь обще-ства на данном этапе исторического развития как нечто
относительно устойчивое, как развивающееся в рамках именно данной формации,
мы подходим к его изучению типо-логически. Именно типологический анализ
позволяет рассматривать уровень формаци-онного развитого или иного общества.
Рассматривая сами переходы от одной общест-венно-экономической формации к
другой, мы подходим к изучению исторически. В этом случае процесс развития
общества, представленный сменой общественно-экономических формаций,
выступает как развернутый во времени. Это дает возможность рассматривать
историю как единый процесс, рассматривая не только по отдельным стра-нам и
регионам, но и во всемирном масштабе.
 71. "Цивилизация" как категория социальной философии.
Слово «цивилизация» впервые появилось во Франции в середине 19 века. Оно
произошло от латинского civilis - гражданский, государсвенный и поначалу носило
юридический смысл, относящийся к судебной практике, но затем его значение
расширились. Цивилизация - это общество, находящееся на своём уровне развития
и характеризующееся уровнем развития, способом производства(для формации).
Кризис прогрессивных иллюзий просвятителей, полученный в эпоху «путешествий»
и обнаруживший огромное разнообоазие нравов и культур вне Европы, привели к
тому, в начале 19 века возникла «этнографическая концепция цивилизаций», в
основу которой было положено представление о том, что у каждого народа -совя
цивилизация (Т.Жуффруа). Появление в 1869г. работы Данилевского «Россия и
Европа», посвященной проблемам зарождения и развития Российской
цивилизации, было явным диссонансом в ряду аналогичных исследований.
Данилевский отрицал существование «человечества» как целого, как «единой
цивилизации», признавая реальным субъектом исторического процесса лишь
отдельные «культурно истрические типы», народы с их самобытными
цивилизациями, не подлежащими передаче и заимствованию. Всеобщие формы
организации:
1 .политическая,2.эстетическая,3 .религиозная,4.правовая,5 .нравственная.
Цивилизация как синоним материальной культуры, как достаточно высокая
степень овладевания силами природы, безусловно несёт в себе мощный заряд
технического прогресса и способствует достижению изобилия материальных благ.
Цивилизация -- это преобразованный человеком мир материальных объектов, а
культура - это внутреннее достояние самого человека, оценка его духовного
развития, степени свободы от окружающего социального мира. Впервые
разграничил эти два понятии И. Кант, а в начале 20 века другой немецкий философ
О.Шпенглер окончательно их противопоставил в своём знаменитом труде «Закат
Европы». Цивилизация предстала у него высшей стадией культуры, на которой
происходит её окончательный упадок. Шпенглер сформулировал теорию
культурно - исторического круговорота, которая постулировала цикличность
развития моножества разрозненных, но равноценных по уровню достигнутой
зрелости культурных миров.
72. Культура как социально-деятельностная форма человеческой
действительности.
Культура - это совокупность материальных и духовных ценностей, а также способов
их создания, умение использовать их для дальнейшего прогресса человечества,
передавать от поколения к поколению. К. совокупность форм и способов
человеческой деятельности, закрепленных в создаваемых людьми материальных и
духовных ценностях и передаваемых от одного поколения к другому. Культура есть
философское понятие, характеризующее развитие творческих сил и способностей
человека. Культура - это сотворенный человеком мир.
Овладение культурой означает для человека возвышение его индивидуальной
деятельности до всеобщих норм общества. Достигнутый обществом уровень
культуры выступает как образец деятельности и поведения. Поэтому культура
производит и самого человека. Он не только субъект, но и объект культуры.
Личность проявляет свою индивидуальность в освоении и развитии культуры. Так
как человек осваивает культуру в деятельности, он творит ее.
Культура есть показатель господства общества над природой, а следовательно, и
показатель господства личности над природой. Так как культура обуздывает
животную природу человека, заставляя его следовать нормам искусственной среды,
то культура есть показатель господства человека над своей собственной природой.
Эту сторону культуры отмечает 3. Фрейд. Он называет культуру механизмом
социального подавления и преобразования бессознательных влечений.
Рассматривая материальную и духовную культуру необходимо указать, что они не
только не противостоят друг другу, а находятся в противоречивом единстве: в
материальной культуре всегда присутствует элемент духовности; продукты же
духовной культуры всегда облечены в материальные формы.
Особое место в культуре человека занимает его духовная культура. Она выступает
важнейшей системой воспитания и образования, то есть формирования человека.
Духовная культура не может существовать без ее опредмечивания. Поэтому
духовность проявляется только как интеллигентность -- деятельностно-практическое
проявление духовности. Культура -- это мера человеческого в человеке,
характеристика его как общественного существа.Кабанов «учебное пособие».
Многообразными способами включается культура в движение истории. Они
выражают личностную сторону деятельности человека в обществе, выполняют
важную функцию трансляции опыта, знаний, результатов человеческой
деятельности. Новые идеи, и те из них, которые находятся как бы в стадии
разработки, и те которые уже являются результатом человеческой деятельности, и
сама эта деятельность - все это дает результат, который включаются затем в
исторический процесс, внося в него новые элементы.
Любое изобретение человека может превратится в фактор исторического развития и
начать оказывать на него воздействие. Примером тому может быть изобретение
ядерного оружия, которое с момента своего изобретения начало влиять на ход
научно-технического прогресса. Для устранения этой страшной угрозы были созданы
различные комитеты во многих странах мира. Так, создание научно-технической
мысли вошло в социальную жизнь, оказывая влияние на протекающие в обществе
социальные, экономические и политические процессы. Но не все, что было рождено
человеческой мыслью вошло в общественную жизнь, в культуру, стало моментом
исторического процесса. Многие изобретения не были реализованы по различным
причинам, к примеру, изобретение Ползуновым в 18 веке паровой машины (Россия
просто не была к этому готова); работы в области генетики советских ученых и т.д. В
ходе общественного исторического процесса из тех "предложений", которые идут со
стороны культуры, данным обществом осуществляется как бы "социальный отбор"
этих предложений и то каким он будет, зависит от текущего состояния развития
общества.
К-ра. - в сущности своей родовой овеществленный опыт духовного освоения той ил
иной стороны жизнедеятельности человека. Ис-во. - родовой опыт освоения дух.
жизни чел-ка. Мир ис-ва - мир дух. жизни чел-ка. культура является ценностью, так
как ей живет душа человека(а не тело). Жизнь чел-ка является ценностью только с
того момента, когда был накоплен дост. опыт, чтобы понять, ято это явление
неповторимо. Чел-к в родовом значении считает, что жизнь ценна сама по себе.
Производственная, экономическая, к-ра семьи т .д. - есть родовой опыт выраженный
в определенных принципах жизнедеятельности человека. Эти принципы могут быть
материализованы. Основная функция к-ры - сделать человека человеком. Причем к-
ра единственное средство с помощью которого человек делает себя человеком.
Человек существо культурное, все его свойства : способность мыслить и чувствовать,
формируются благодаря культуре. В.И.Ленин на 3 съезде комсомола: «коммунистом
можно стать лишь тогда, когда ты освоишь все то богатство, что было накоплено
человечеством».
Культура - это своеобразный «генотип» общественного организма, определяющий
его строение и развитие. Она представлена в продуктах материального и духовного
труда, в социальных нормах и духовных ценностях, в отношених человека к природе
и между людьми. Человеческий мир огромен и разнообразен, все сферы
человеческой деятельности переплетены и влияют друг на друга. Например
политическая культура будет включать в себя наилучшие способы политического
выбора и действия, ценности и идеалы политического переустройства общества,
оптимальные формы социальных взаимоотношений людей. В нравственной
культуре фиксируется достигнутый обществом уровень представления о добре и зле,
чести, справедливости, долге и т.д. Эстетическая культура общества включает в себя
эстетические ценности(прекрасное, возвышенное, трагическое и т.д.)способы их
создания и потребления. Культура не существует вне своего живого носителя -
человека. Индивид усваивает её через язык, воспитание, живое общение.
Биологически человеку даётся только организм, обладающий лишь опредплёнными
задатками, потенциальными возможностями. Овладевая существующими в обществ
е нормами, обычаями и способами деятельности, индивид осваивает к изменяет
культуру.Степень его приобщения к культуре определяет меру его общественного
развития, меру человеческого в человеке. Культура тесно связана с познанием
человека, с его научной, художественно - эстетическими формами. Культура
позволяет развивать эти формы познания, если человек сам стремится к ней
приобщиться. Осваивая методы воздействия над природой, осваивая природу и
социум, приобщаясь к произведениям искусства, человек лучше познаёт себя,
общество, природу. Это в свою очередь влияет на его деятельность, жизнь, участие в
общественном производстве. Развитие познаватеьных способностей человека ведёт
к более продуктивному и качественному материальному производству, к развитию
культуры.
73. Соціальна структура суспільства. Класи, верстви, нації як історичні спільноти
людей(філософський аналіз)
Соціальна структура суспільства - ієрархічно упорядкована сукупність індивідів,
соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об'єднаних стійкими зв'язками і
відносинами. До великих соціальних груп відносять суспільні класи, етнічні
об'єднання, нації, народності, племена, вікові верстви(молодь, пенсіонери тощо). Їх
основним об'єднувальним чинником за відсутності безпосередніх контактних
зв'язків є фундаментальний інтерес, що формується на основі усвідомлення людьми
об'єктивних обставин свого буття.
Класи - це реальна емпірично-фіксована велика група людей, які розрізняються за
їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їхнім зв'язком
(здебільшого закріпленим і оформленим у законах) із засобами виробництва, за
їхньою роллю в суспільній організації праці та за способами одержання і розмірами
тієї частки суспільного багатства, яка є в їхньому розпорядженні.
Верства - це реальна емпірично-фіксована частина суспільного класу, соціальна
група, соціальний стан; сукупність індивідів, зайнятих економічно й соціально
рівноцінними видами праці, які отримують приблизно рівну матеріальну та
моральну винагороду;
Нація - духовно-соціальний різновид стійкої людської спільності, що склалась
історично на певній території. Характеризується глибоким внутрішнім відчуттям,
самоусвідомленням власної незалежності до певної етнічної групи та спільністю
мови, культури, побуту і звичаїв, історичних переживань, психічного складу,
антропологічних особливостей, економічних інтересів, у творенні матеріальних
цінностей, території.
 74. Філософський аналіз понять „держава” і „громадянське сус-во”
Держава -- це 1) сукупність людей, території, на якій вони проживають, та
суверенної у межах даної території влади; 2) організація політичної влади, головний
інститут політичної системи суспільства, який спрямовує і організовує за допомогою
правових норм спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси
громадян. Громадянське суспiльство -- система інститутів поза межами державних та
комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення це історичний
тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це
сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему
відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних).
Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські
об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні
тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором
свободи людини.
Державу треба розглядати як біологічну систему, яка еволюціонує не тільки
залежно від людини, а й всієї біосфери.
75. Поняття духовного життя суспільства. Структура суспільної свідомості
Духовне життя людини і людства - феномен, який відрізняє їх буття від чисто
природного і надає йому соціальний характер. Через духовність йде усвідомлення
навколишнього світу, вироблення більш глибокого і тонкого ставлення до нього.
Через духовність йде процес пізнання людиною самої себе, свого призначення і
життєвого сенсу.
Історія людства показала суперечливість людського духу, його злети і падіння,
втрати і набуття, трагізм і величезний потенціал.
Духовність сьогодні - умова, фактор і тонкий інструмент вирішення завдання
виживання людства, його надійного життєзабезпечення, сталого розвитку
суспільства й особистості. Від того, як людина використовує потенціал духовності,
залежить його сьогодення і майбутнє.
Духовність - складне поняття. Воно використовувалося перш за все в релігії,
релігійної та ідеалістично орієнтованої філософії. Тут вона виступала у вигляді
самостійної духовної субстанції, якій належить функція творіння і визначення долі
світу і людини.
Духовність - свідчення певної ієрархії цінностей, цілей та смислів, в ній
концентруються проблеми, пов'язані з вищого рівня освоєння світу людиною.
Духовне освоєння є сходження по шляху набуття «істини, добра і краси» та інших
вищих цінностей. На цьому шляху визначаються творчі здібності людини не тільки
мислити і діяти утилітарно, а й співвідносити свої дії з чим-то «вкелічност-ним»,
складовими «світ людини».
Генетично духовна сторона буття людини виникає на основі його практичної
діяльності як особлива форма відображень об'єктивного світу, як засіб орієнтації в
світі і взаємодії з ним. Як і предметно-практична, духовна діяльність слід в цілому
законам цього світу. Зрозуміло, мова не йде про повну тотожність матеріального та
ідеального. Суть полягає в їх принциповому єдності, збігу основних, «вузлових"
моментів. При цьому створюваний людиною ідеально-духовний світ (понять,
образів, цінностей) має принципової автономністю, розвивається і за своїми
власними законами. У результаті він може дуже високо піднятися над матеріальної
дійсністю. Однак повністю відірватися від своєї матеріальної основи дух не може,
оскільки в кінцевому підсумку це означало б втрату орієнтації людини і суспільства у
світі.
Категорії
У суспільній свідомості можна виділити два рівні: буденно-практичну свідомість і
науково-теоретичну свідомість.
Перша виступає як сукупність уявлень, звичок, думок, соціальних настроїв, які
формуються перш за все умовами життя індивідів і соціальних груп. Вони
виявляються в повсякденному житті людей, і останні не замислюються над тим,
звідки беруться ці погляди і що собою представляє суспільство, що їх породило.
Ідеологією називають систему теоретичних поглядів (що стосуються життя
суспільства), в якій виражені інтереси великих соціальних груп. Суспільною
психологією називають сукупність звичних уявлень різних соціальних груп про
суспільство, а також соціальні почуття і настрої, що складаються на основі практики
повсякденного життя.
76. Буденно-практична та ідеолого-теоретична свідомість
У суспільній свідомості можна виділити два рівні: буденно-практична свідомість і
науково-теоретична свідомість.
Перша виступає як сукупність уявлень, звичок, думок, соціальних настроїв, які
формуються перш за все умовами життя індивідів і соціальних груп. Вони
виявляються в повсякденному, повсякденного життя людей, і останні не
замислюються над тим, звідки беруться ці погляди і що собою представляє
суспільство, що їх породило.
На ранніх щаблях історії суспільства свідомість людей було безпосередньо
вплетене в їх матеріальну діяльність: у знаряддях виробництва, в прийомах їхнього
використання, у мові, а також у ритуальних танцях, піснях і т. д. закріплювалися і
передавалися знання та навички, накопичені в даному колективі .
Розвиток суспільного виробництва призвело до поділу суспільства на класи і
відділення розумової праці від фізичної. Це створило можливість для існування
теоретичного мислення, відокремленого від повсякденної практичної діяльності
людей.
З появою працівників розумової праці (жерців, філософів, політичних діячів)
елементи суспільної свідомості узагальнюються, систематизуються. Поступово
складаються й розвиваються теорії, що характеризують різні моменти життя
суспільства. Кожна теорія так чи інакше відображає і пояснює ті чи інші форми
суспільних відносин, будь то питання про управління державою, або оцінка вчинків
людей, або з'ясування законів історії.
 Освоєння світу в теоретичній формі являє собою важливий етап у розвитку
суспільної свідомості. Спочатку всі теоретичні уявлення концентрувалися в філософії.
Але дуже скоро різні галузі знання виділяються в більш-менш самостійні науки, які
оформляються у дві великі гілки теоретичного знання: вчення про природу і вчення
про суспільство.
Поява класів і держави, а разом з ними політики і права значно змінило і
ускладнило суспільне життя, що знайшло своє відображення і в сфері свідомості. Для
характеристики особливостей останнього необхідно ввести поняття «ідеологія» і
«суспільна психологія».
Ідеологією називають систему теоретичних поглядів (що стосуються життя
суспільства), в якій виражені інтереси великих соціальних груп. Громадської
психологією називають сукупність звичних уявлень різних соціальних груп про
суспільство, а також соціальні почуття і настрої, що складаються на основі практики
повсякденного життя.
Таким чином, розглядаючи суспільну свідомість, ми в кожному з його рівнів,
тобто і в теоретичному і в буденно-практичному, виділяємо ту частину, яка
відноситься до соціального життя людей, позначаючи її відповідно як ідеологія і
суспільна психологія. Зрозуміло, в реальній історичній дійсності ідеологія і суспільна
психологія не відокремлені один від одного . Навпаки, у живому, функціонуючому
організмі суспільства вони тісно сплітаються і постійно впливають один на одного.
Наприклад, стихійний протест пригноблених мас служить основою, на якій
виникають соціалістичні теорії, а ці останні, проникаючи в свідомість трудящих, у
свою чергу, сприяють зміни перш сформованих поглядів, оцінок, норм поведінки.
Суспільна свідомість відіграє велику роль в житті суспільства, виконуючи ряд
функцій, серед яких відзначимо лише основні, найбільш суттєві.
77. Ідеологія і суспільна психологія. Ідеологія і наука.
Суспільна психологія - це відносно самостійна, що сформувалася в ході
історичного розвитку суспільства система відображення об'єктивної реальності
людьми, пов'язаними діловими та особистісними відносинами. Суспільна психологія
- це сукупність почуттів, емоцій, несистематизованих поглядів, настроїв, звичаїв,
традицій, звичок, що складалися під впливом безпосереднього суспільного буття.
Зміст суспільної психології різноманітний. Зазвичай воно підрозділяється на три
групи соціально-психологічних явищ: · Психічний склад певної соціальної групи
(соціальний характер, звички, традиції); · Емоційні явища (настрої, соціальні почуття і
т. д.); · Соціально-психологічні явища безпосередньо взаємодії групи (мода, чутки і т.
д.). Проте названі групи духовних явищ не вичерпують змісту психології. Суспільна
психологія, як масова свідомість, неодмінно містить у собі політичні,
правові, моральні й інші ідеї і уявлення, але не в формі теорій, систем поглядів, як це
має місце в ідеології, а головним чином у формі переконань, вірувань, соціальних
установок на сприйняття дійсності і ставлення до неї.
Якщо в ідеології ми розрізняємо ідеї і погляди, перш за все, по їх змісту, то в
суспільній психології маємо справу з переконаннями людей (цілих груп класів), тобто
з тим, наскільки ідеї і погляди, поширювані в процесі ідеологічної роботи серед мас ,
оволоділи свідомістю останніх, є стимулами їх поведінки. При цьому неодмінно
враховуються і змістовна сторона ідей і поглядів, але ніби в знятому вигляді; головне
ж увага переноситься на їх засвоєння, на те, чи стали вони глибокими
переконаннями чи ні, як вони проявляються у вчинках, переживаються,
закріплюються у звичках, традиціях і т. д. Переконання соціальних груп, класів та
інших спільностей складають основний зміст суспільної психології.
Специфіка ідеології проявляється в тому, що вона виникає на основі існуючих у
суспільстві економічних відносин і відображає дійсність через призму цих відносин. У
сучасному суспільстві економічні відносини виступають у формі класових інтересів,
тому специфіку ідеології можна конкретніше уявити як відображення дійсності через
призму інтересів певних класів, як систему ідей і поглядів класів. Ідеологія є
теоретичне зброю, самосвідомість класів. У цьому полягає її головна
соціальна функція. В ідеологічних концепціях чи теоріях висловлюються, перш за все,
найістотніші, корінні інтереси класів. Не випадково тому класові суперечності
знаходять свій прояв і в ідеологічній боротьбі. Ідеологія носить класовий характер. У
сучасному суспільстві немає і не може бути надкласової або внеклассовой ідеології.
Так, ідеологія експлуататорських класів у своїх теоріях виправдовує пригнічення й
соціальну несправедливість у суспільстві.
Співвідношення між буденним і теоретичним рівнями свідомості по-особливому
трансформується в співвідношенні між суспільною психологією та ідеологією.
Суспільна психологія є частковий аналог буденного рівня свідомості, в якому
представлені різноманітні наукові та ненаукові погляди й оцінки, естетичні смаки та
ідеї, звичаї і традиції, схильності та інтереси, химерні образи фантазії й логіка
здорового глузду.
Ідеологія - це неповний ціннісний аналог теоретичного рівня свідомості, в якому з
позицій певного класу, партії (в теорії - об'єктивно) дається систематизована оцінка
соціальної дійсності і здійснюється її життєтворення.
Ідеологія може бути ілюзорною і брехливою, прогресивної і реакційної, гуманної і
людиноненависницької. Все залежить від її конкретного змісту і соціально-
історичного контексту,що її породив, яке живить і впроваджує її у свідомість
народних мас. Але ідеологія - це завжди диктат групи щодо особистості і суспільства,
у відношенні його груп і особистостей.
Наведемо такий аналог з наукою: там, де наука будує гіпотези, ідеологія в деяких
її проявах може будувати довільні конструкції, видаючи їх за реальне відображення
дійсності. Ось чому суспільна психологія і ідеологія можуть одні й ті ж явища
дійсності відображати по-різному. Факт протистояння ідеології та суспільної
психології призводить до дестабілізації суспільної психології, до її дисгармонії і
розхитування.
Наука та ідеологія розрізняються по цілях, по методах і з практичних
застосуваннях. Наука має своєю метою пізнання світу, досягнення знань про нього.
Вона прагне до істини. Ідеологія ж має на меті формування свідомості людей і
маніпулювання їх поведінкою шляхом впливу на їх свідомість, а не досягнення
об'єктивної істини. Вона використовує дані науки як засіб, спирається на науку,
приймає наукоподібну форму і навіть сама видобуває якісь істини, якщо це вже не
зроблено іншими. Але вона пристосовує істину до своїх цілей, піддає її такій обробці,
яка необхідна для більш ефективного впливу на розум і почуття людей і в якій
зацікавлені ті чи інші групи людей, організації, класи і навіть цілі народи.
Ідеологія, як і наука, оперує поняттями і судженнями, будує теорії, виробляє
узагальнення, систематизує матеріал, класифікує об'єкти, коротше кажучи - здійснює
багато розумові операції, які є звичайними в науці. Але між ідеологією і наукою і в
цьому є велика різниця. Наука передбачає осмисленість, точність, визначеність і
однозначність термінології. Твердження науки припускають можливість їх
підтвердження або спростування.
78. Основні форми суспільної свідомості. Взаємозв’язок та взаємовплив.
Основні форми суспільної свідомості. Їх взаємозв'язок і взаємовплив
Зазвичай називають шість форм суспільної свідомості:
Мистецтво (Мистецьке свідомість)
Наука (у т.ч. філософія)
Мораль
Правосвідомість (Право)
Релігія (буддизм, християнство, іудаїзм та іслам) - на ранніх етапах розвитку
людства загальна форма суспільної свідомості, що зародилася ок. 40-50 тис. років
тому
Ідеологія (Політична свідомість) - найвища форма суспільної свідомості
Форми суспільної свідомості залежать від життя, пристрої соціальних інститутів,
організації процесу пізнання і т. д. Тому вони завжди тісно пов'язані з певного типу
суспільними відносинами: економічними, політичними, моральними, естетичними,
відносинами між членами наукового співтовариства і ін
Свідомость, як вища форма відображення дійсності
Свідомість - найвища, притаманна тільки людям і зв`язана з мовою функція
мозку, яка полягає в узагаль-ненному і цілеспрямованому відображенні дійсності, в
попередній уявній побудові дій і передбачанні іх результатів, в розумному
регулюванні і самоконтролю поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й
творить світ на основі практичної діяльності.
Основними елементами свідомості, які перебувають в діалектичному
взаємозв`язку, це: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції, воля.
Розвиток свідомості - це насамперед збагачення ії новим знанням про навколишній
світ і про саму людину. Пізнання речей має різний рівень, глибину проникнення в
об`єкт і ступінь явності розуміння. Звідси повсякденне, наукове, філософське,
естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і раціональний рівні
свідомості
В контексті дослідження свідомості особливої уваги заслуговує питання про
свободу думки, волі, діяльності. Проблема свободи - одна з головних і притому
найскладніших в історії філософського, а також релігійного мислення. Крім
загальносвітоглядних, вона має свої психологічні, соціальні, політологічні аспекти, які
розглядаються відповідними науками.
Свобода — це сутнісна властивість людини. З появою людини як свідомої,
розумної, творчої істоти в одній точці Всесвіту були розірвані ланцюги стихійної,
''сліпої'' необхідності і такої ж сліпої випадковості, з'явився зовсім новий феномен —
свобода. У своїх найглибших витоках свобода не є чимось надприродним. її
загальною онтологічною рисою (тобто такою, що випливає з самої природи буття) є
притаманна матерії здатність до саморуху. Ще славетний давньогрецький філософ
Епікур приписав атомам властивість спонтанно (самодовільно) відхилятись від
напрямку свого руху в просторі і тим самим вніс корективи до уявлення про
панування в світі лише непорушної необхідності, однозначного причинного зв'язку.
Проте в неживій, нерозумній природі свобода ще відсутня. її найближчими,
безпосередніми передумовами є свідомість, мислення, воля, які підносять людину
над природою, роблять її не твариною, а творцем.
Отже, людина, завдяки своїй свідомій, планомірній, розумно-вільній діяльності,
сама стає особливим фактором еволюції природи — спочатку земної, а з часом і
позаземної, — фактором космічної еволюції, який здатний підвищувати рівень
організації природи.
79. Політична свідомість, її місце у духовному житті суспільства
Політична свідомість - одна з центральних категорій політології, яка характеризує
суб'єктивну сторону політичної системи. За своїм змістом політична свідомість - ця
складне явище, в узагальненій формі що відображає ступінь представлень громадян
про політику і раціонального до неї відношення.  Політична свідомість, рівні, функції,
форми. Суб'єктивна сторона політичного життя знаходить своє віддзеркалення в
політичній свідомості. Політична свідомість здатна випереджати практику,
прогнозувати розвиток суспільно-політичних процесів. Отже, вона здатна справляти
значний вплив на політичне життя, на динаміку політичної культури суспільства. Крім
того, від рівня політичної свідомості багато в чому залежить політична поведінка,
характер політичної діяльності, як окремих людей, так і їх суспільно-політичних
об'єднань. Політична свідомість - це усвідомлення сфери політики соціальними
суб'єктами (індивідами, групами, спільнотами та ін.). В структуру політичної
свідомості включаються політичні норми і цінності, політичні переконання і уявлення,
теоретичні і емпіричні знання. Політична свідомість формується в процесі політичної
соціалізації.Політична свідомість взаємозв'язана і взаємодіє з іншою форою
суспільної свідомості: економічними переконаннями, правовими теоріями і
нормами, філософськими навчаннями, етичними концепціями, естетичними
цінностями, художніми поглядами.Функції політичної свідомості:
пізнавально-інформаційна - пізнання світу політики, отримання політичної
інформації;
оцінна - оцінка політичної дійсності і формування політичних поглядів,
переконань, позицій;
 регулятивна - регулює соціальну поведінку людей на основі сприйняття дійсності,
а також на основі сукупності що виробляються їм політичних ідей, норм, уявлень і
переконань;
мобілізуюча - спонукає людей до політично орієнтованої поведінки, до участі в
суспільному житті ради відстоювання своїх соціально-політичних інтересів.
Політична свідомість - системна освіта, що має різні рівні:
теоретичний - представлений різними роду концепціями, ідеями,
переконаннями, що мають політичний характер. Усвідомлення політики на
теоретичному рівні дозволяє:
а) ставити і вирішувати її найважливішу мету і задачі - як фундаментальні
(стратегічні), так і поточні (тактичні); б) визначати засоби і методи їх досягнення;в)
визначати напрями і шляхи організаційно-політичного забезпечення рішення
наспілих проблем;г) виробляти концептуальні підходи до соціального контролю ходу
виконання політичних рішень і цільових програм;д) коректувати політику з
урахуванням даних політичного досвіду.
емпіричний - базується на безпосередній практиці, участі в політичному процесі
різних соціальних спільнот. Даний рівень відображає політичну дійсність у формі
відчуттів, ілюзій, переживань, уявлень.
буденний - характеризує сукупність виникаючих безпосередньо з буденного
життя ідей, поглядів суспільного класу, соціального прошарку або групи людей.
Даному рівню властиві яскраво виражені соціально-психологічні риси: настрої,
відчуття, емоції.
Формами політичної свідомості виступають індивідуальне, групове і
масове. Індивідуальна політична свідомість формується в процесі політичної
соціалізації і виражає здатність особи оцінювати політику і діяти в ній.Носіями
групової свідомості виступають політичні партії і інші політичні організації і
об'єднання.Масова політична свідомість виражає опосередкований рівень і зміст
потреб суспільства. Воно відображає також характер знань суспільства про політичну
дійсність. Масова свідомість вельми динамічно. Воно випробовує на собі дію безлічі
чинників: різні соціальні потрясіння, зміст конкретної історичної ситуації і багато що
ін.
80.Правосознание, его роль в жизни общества, в развитии демократии,
формировании человека.
Правовое сознание оказывает воздействие и на экономику, и на политику, и на
все стороны социальной жизни. Под ПрС понимается система знаний и оценок,
посредством которых осознается сфера права общественными субъектами
(индивидами, группами, классами). ПрС выполняет в обществе регулятивную,
оценочную и познавательную функции. ПрС изменяется в связи с изменениями
экономических и политических условий жизни общества. ПрС теснее всего
взаимодействует с политическим сознанием и нравственным, занимает
промежуточное положение между ними.
ПрС возникает с появлением политической организации общества. Право - это
юридические законы, это система общеобязательных социальных норм, охраняемых
силой государства. Нормами права регулируются общественные отношения.
Правовые отношения - это отношения между отдельными людьми, организациями,
связанными друг с другом обязанностями и правами.
Правовое государство отличается от неправового содержанием и качеством
законов, они должны быть более справедливыми, гуманными, закрепляющими
права каждого человека. В отличие от неправового государства правовое
осуществляет управление обществом через законы, основой которых является
гражданское общество. В создании правового государства большую роль играет ПрС.
В структуру ПрС входят такие элементы, как правовая идеология и правовая
психология. Правовая идеология призвана достаточно глубоко отразить правовую и
политическую реальность, она характеризуется системностью, логичностью,
способностью к прогнозированию. Правовая идеология включает в себя теорию
государства и права, систему знаний о правовой основе, теорию правового развития.
В правовой идеологии отражены те задачи, которые стоят перед обществом в
отношении правового регулирования. В структуре ПрС по субъективному признаку
можно выделить индивидуальное, групповое и массовое сознание. Уровни
отражения действительности: обыденное, профессиональное и научное
правосознание. Обыденное правосознание формируется стихийно в повседневной
практике людей. Профессиональное и теоретическое правосознание являются
отражением существенных связей и закономерностей действительности.  
81.Нравственное сознание. Общественные функции морали.Мораль, право и
политика.
Нравственное сознание - одна из форм общественного сознания, являющаяся,
как и другие его формы, отражением общественного бытия. Нравственность - это
понятие, которое является синонимом морали. Мораль рассматривается как форма
сознания, а нравственность - это сфера нравов, обычаев, практических поступков.
Мораль возникла раньше других форм общественного сознания, еще в первобытном
обществе. Правила морали были обязательны для всех, они не допускали
исключений для кого-либо.
Можно выделить профессиональную мораль, бытовую мораль и мораль
семейную. Нравственное поведение должно отвечать соответствующим идеалам и
принципам, при этом большое значение здесь имеют понятия добра и зла, чести и
достоинства. Основной функцией морали является регулирование взаимоотношений
всех членов общества и социальных групп. Понятие нравственности является
диалектически изменчивым, и рассматривать его необходимо во взаимодействии с
общественной практикой. Содержание морали определяется интересами
конкретных общественных классов, в то же время следует отметить, что в моральных
нормах отражены и общечеловеческие нравственные ценности и принципы. В
моральных требованиях сохраняется преемственность, связанная с простыми и
понятными формами отношений людей. Нравственное сознание изучает одна из
философских дисциплин этика. Этика (от греч. - нрав, обычай, привычка) - это
теория морали, наука о морали, в которой исследуются человеческие отношения,
смысл жизни, понятие счастья, добра и зла, нравственные ценности, причины
возникновения морали. Этика рассматривалась как практическая философия. Наука
этика рассматривает специфику нравственного сознания, его исторически
изменчивые нормы и ценности. Нравственное сознание имеет сложную структуру, в
которой можно выделить взаимосвязанные элементы: нравственный идеал,
нравственная потребность, нравственная мотивация и самооценка, нормы,
ценностная ориентация, взгляды, чувства.
В нравственном сознании следует выделить два основных начала:
эмоциональное и интеллектуальное. Эмоциональное начало выражено в виде
мироощущения и мировосприятия - это моральные чувства, представляющие личное
отношение к различным сторонам жизни. Интеллектуальное начало представлено в
виде понимания моральных норм, принципов, идеалов, осознания потребностей,
понятий добра, зла, справедливости, совести. Формирование нравственного
сознания и нравственного поведения людей связано с воспитанием их на
нравственном идеале. В нравственном сознании отражаются общественные явления
и поступки людей с точки зрения их ценности. Нравственное сознание связано с
другими формами общественного сознания, оно оказывает на них влияние, и,
прежде всего просматривается такая связь с правовым, политическим сознанием,
эстетическим и религией. Наиболее тесно взаимодействуют нравственное сознание
и правовое. И право, и мораль регулируют взаимоотношения в обществе.
Нравственное сознание человека может опережать свое время, и на борьбу против
несправедливо устроенного мира очень часто подталкивали людей не только
экономические причины, но и моральное недовольство существующим
положением, стремление изменить и усовершенствовать мир на основе принципов
добра и справедливости.   эстетического сознания являются эстетический вкус и идеал. Эстетический вкус - это
82.Эстетическое сознание и искусство.  Специфика отражения действительности
в искусстве.
Выделившись в особую ветвь духовной культуры, оно выполняет синтезирующие
функции, поскольку в структуру эстетического сознания входят такие элементы, как
эстетические взгляды, идеалы, оценки, вкусы, эстетические чувства, потребности,
эстетическая теория. Эстетическое сознание - это тот духовный фундамент, который
обеспечивает гармоничное единство и внутреннюю взаимосвязь различных
проявлений духовной жизни человека и общества в целом.
Эстетическое сознание формируется в процессе эстетической деятельности и
определяется как целостное, эмоционально насыщенное отражение
действительности. Объективной основой эстетического сознания является
природная и социальная действительность и общественно-историческая практика. В
процессе трудовой и эстетической деятельности формируются чувства человека,
возникают эстетические потребности, которые оказывают целостное воздействие на
личность. Эстетическое сознание отражает окружающий мир в эмоционально
оцениваемых образах. Своеобразие эстетического сознания заключается в том, что
оно содержит в себе сложность и выразительность эмоциональных впечатлений и в
то же время проникает в глубокие существенные связи и отношения. Особенностью
эстетического сознания является то, что взаимодействие человека с реальным
миром воспринимается, оценивается и переживается индивидуально на основе
существующих идеалов, вкусов, потребностей. Эстетическое сознание имеет
сложную структуру, включающую потребности, идеалы, взгляды, оценки, чувства,
теории, которые очень тесно связаны друг с другом и взаимозависимы. Эстетическое
сознание - один из способов отражения, осознания мира и воздействия на него. Оно
возникает на основе материально-производственной деятельности человека, и с
развитием этой деятельности формируются чувства человека, освобождаясь от
инстинктивной формы, возникают специфические человеческие потребности,
которые, в свою очередь, оказывают обратное влияние на все стороны жизни
человека. Эстетическую потребность можно рассматривать как объективно
существующую взаимосвязь человека со средой, в результате которой возникает
необходимость в производстве, сохранении, усвоении и распространении
эстетических эмоций, индивидуальных и социальных чувств, взглядов, знаний,
ценностей и идеалов и их объективизации в человеческой деятельности. В
эмоциональный, рациональный и деятельный. Эстетическая потребность
проявляется в стремлении преобразовать мир. Особенностью эстетической
потребности является то, что она может быть реализована во всех сферах
деятельности человека. В структуру эстетического сознания входят эстетические
чувства. Эстетические чувства - это своеобразные переживания человека,
возникающие при восприятии специфических объективов: красоты природы. Эти
чувства стимулируют социальную активность человека. Они помогают воспринимать
мир и искусство как близкие нам и стимулируют творческую активность. Элементами
умение понимать и оценивать прекрасное и безобразное, возвышенное и
низменное, трагическое и комическое в жизни и в искусстве. Эстетический вкус
определяется мировоззрением личности. Особенность эстетического вкуса в том,
что он проявляется непосредственно, как эмоциональная реакция человека на то, с
чем он взаимодействует. В единстве с эстетическим вкусом как важный элемент
эстетического сознания выступает эстетический идеал, выполняющий также
регулятивные функции, но на более высоком уровне. Он содержит в себе понимание
сущности прекрасного, отражает лучшие черты личности, является образцом, на
которой ориентируются люди, он не только отражает прошлое и настоящее, но и
обращен в будущее. В эстетическом идеале отражена сложность общественных
отношений, причем она может быть показана не в открытой форме. Следует
отметить, что процесс формирования прогрессивного эстетического идеала очень
длительный и сложный процесс. Он становится регулятором эстетического сознания
человека или общества. Но и сам идеал изменяется под влиянием изменяющейся
жизни. В формировании эстетического сознания большую роль призвано играть
искусство. Искусство - это специфическое явление: особый вид духовного,
практического освоения объективного мира. Сила искусства в непосредственном
воздействии на личность и общество. В искусстве как в специфической форме
общественного сознания отражается система общественных отношений,
складывающихся в процессе материального и духовного производства, преломляясь
в идеалах, потребностях, вкусах. Итак, эстетическое сознание и его высший продукт -
искусство являются необходимым элементом общественного сознания,
обеспечивающим его целостность и направленность в будущее.
83.Религия, как форма общественного сознания, ее сущность, специфика и роль
в жизни общества.
Религиозное сознание является одной из старейших форм общественного
сознания, и оно подчинено конкретным общественно-историческим условиям.
Религиозное сознание являлось ведущей формой общественного сознания в течение
более, чем двух тысячелетий, вплоть до эпохи Просвещения. С развитием науки,
философии, правосознания, морали, религия значительно уступает свои позиции.
Религия не случайное явление в культуре человечества, а закономерно возникшая,
исторически и социально обусловленная форма осознания человечеством
окружающего мира и самого себя. Религия является отражением (хотя и
фантастически) окружающей действительности, поэтому она развивается и
изменяется одновременно с изменением самой жизни.
В языческих религиях реальные земные проблемы были связаны с миром
природы, подавляющей человека, с проблемами его болезни и смерти. В то же
время и в язычестве, и позднее в христианстве постепенно на первое место
выдвигаются духовные проблемы, та же, как вопрос о сущности самого человека, о
его смертности или бессмертии, о соотношении добра и зла, о совести и
справедливости. Таким образом, религиозное сознание формировалось как
сознание о справедливой жизни. И религиозные проблемы очень тесно
переплетались с нравственными проблемами. Нет ни одного народа, который не
знал бы религию, и, значит, появление и развитие религиозного сознания,
независимо от конкретного смыслового содержания, связано с духовными
потребностями человека. Религия (от лат.- relegio - набожность, святыня) - это
мироощущение и мировоззрение и соответствующее поведение, определяемое
верой в существование Бога, это чувство зависимости по отношению к нему, которое
дает надежду и опору в жизни. Как самостоятельное социальное явление религия не
выделялась в первобытном обществе, но в ходе дальнейшего развития истории
общества она выделялась в относительно самостоятельную сферу духовной жизни и
в ее структуре обозначились названные выше элементы.
Религиозное сознание как элемент в структуре религии взаимосвязано с другими
ее элементами: религиозной деятельностью, отношениями и организациями. Как
форма общественного сознания религиозное сознание находится во
взаимодействии с другими его формам, и прежде всего такими, как нравственное
сознание, эстетическое, правовое и др. Религиозное сознание специфично. Ему
присуще прежде всего вера, эмоциональность, символичность, чувственная
наглядность, соединение реального содержания с иллюзиями, диалогичность
(диалог с Богом),знание религиозной лексики, воображение, фантазия. Религиозное
сознание основано на вере. Вера-это интегративная часть религиозного сознания.
Она не нуждается в подтверждении истинности религии со стороны разума или
чувств. В структуре религиозного сознания важнейшим компонентом являются
религиозные чувства. Религиозные чувства - это прежде всего эмоциональное
отношение верующих к признаваемому объекту(Богу), ко всему, что связано с ним:
местам, действиям, связям, друг к другу, и к миру в целом. Религиозное сознание
существует и функционирует в связи с религиозной лексикой, с языковым
выражением, благодаря которому выражается религиозный смысл. Именно
благодаря языку это сознание становится общественным, практическим и
действительным.
84.Смысл человеческой жизни и смысл истор процесса развития общества.
Вопрос о смысле жизни - это очень человеческий вопрос. Смыслом наделены
лишь человек и продукты его деятельности. С незапамятных времен вопрос о
смысле жизни занимал человека. "Зачем я существую? Для чего живу?" - вопрошает
человек. Размышляя о предметах и явлениях окружающего мира, он ищет их
причины, а не смыслы и спрашивает: "Почему?" Почему Земля вращается вокруг
Солнца, почему Волга впадает в Каспийское море и т.н. Когда же речь заходит о
самом человеке и его жизни, то уже ставится вопрос: "Зачем?"
Различное отношение людей к вопросу о смысле жизни нашло отражение в таких
воззрениях, как оптимизм, пессимизм и скептицизм.
Оптимисты признают осуществимость смысла жизни, скептики высказывают по
этому поводу сомнение, а пессимисты утверждают, что жизнь бессмысленна. Как
писал В. Соловьев, между отрицателями жизненного смысла есть люди серьезные:
это те, которые свое отрицание завершают делом - самоубийством; а есть
несерьезные, которые отрицают смыл жизни только посредством рассуждений.
Вопрос о смысле жизни - нравственно-мировоззренческая проблема, поскольку
этот вопрос сталкивает между собой различные, а порой диаметрально
противоположные идеалы и ценности. Смысл жизни осознается и формируется на
определенной философской или религиозной мировоззренческой основе.
В проблематике смысла жизни центральное место занимает вопрос о ценности
жизни. В религиозных концепциях Бог определяет ценность и смысл, человеческой
жизни. По сути дела религия умаляет ценность жизни, поскольку обращает все
помыслы и устремления человека к жизни потусторонней. В атеистических
концепциях сложилось два понимания ценности жизни. В соответствии с одним
ценность жизни каждого отдельного человека определяется обществом, т.е. тем
вкладом, который он вносит в общественную жизнь. В другом случае ценность
жизни рассматривается ни от чего и ни от кого независимой.
Иными словами, в представлениях о ценности жизни выделяются два подхода -
социальный и индивидуальный.
С точки зрения социального подхода, оптимальным условием для обретения
человеком смысла жизни является совпадение личных и общественных интересов.
По ориентации на ценности различные варианты ответов людей на вопрос о
смысле жизни можно отнести либо к эгоизму, либо к гуманизму.
В основе эгоизма лежит утверждение, что человек в своих действиях должен
руководствоваться только личными интересами. Эгоизм провозгласил любовь к себе
и право каждого на счастье. Эгоистическое обоснование смысла жизни получило
выражение в гедонизме, эвдемонизме, прагматизме, перфекционизме.
Гедонизм (в переводе с греческого - наслаждение) - это этическое учение,
которое смысл человеческой жизни видит в том, чтобы получать наслаждение, и
которое сводит к наслаждению все многообразие моральных требований.
Разновидностью гедонизма является эвдемонизм. Эвдемонизм - это специальное
учение о сущности, путях достижения, критериях счастья. Обычно гедонизму
противопоставляется аскетизм. Аскетизм - это учение в этике, которое предписывает
людям самоотречение, отказ от мирских благ и наслаждений. Аскетизм
подразумевает ограничение или подавление чувственных желаний, добровольное
перенесение физической боли, одиночества и т.п. Прагматизм как направление в
философии морали исходит из того, что все нравственные проблемы должен решать
сам человек лишь применительно к конкретной ситуации, и смысл жизни
усматривает в достижении успеха. Перфекционизм связывает смысл жизни с личным
самосовершенствованием.
Гуманизм смысл жизни видит в служении другим людям. Он признает
наслаждение, успех, совершенство в качестве положительных ценностей, но при
этом подчеркивает, что действительно моральный смысл они приобретают, лишь,
будучи подчиненными, служению другим людям. Основу гуманизма составляет
альтруизм, который утверждает сострадание к другим людям и готовность к
самоотречению во имя их блага и счастья.
Прояснению смысла и ценности человеческой жизни способствует осознание ее
конечности. Вопрос о смысле жизни - это и вопрос о смерти и бессмертии человека.
85.Свобода, внутренний и внешний аспект её понимания.Волюнтаризм и
фатализм.
Свобо́ да — здатність людини чинити відповідно до своїх бажань, інтересів і цілей
на основі знання об'єктивної дійсності. Свобода — в найбільш загальному значенні,
наявність можливості вибору, варіантів витоку подій. Відсутність вибору, варіантів
розходження події рівносильна відсутністю свободи. Свобода є одним з проявів
випадковості, керованої свободою волі (навмисність волі, усвідомлена свобода) або
стохастичним законом (непередбачуваність витоку події, неусвідомлена свобода). В
цьому значенні, поняття «свобода» протилежно поняттю «необхідність».
Свобода є фундаментальною характеристикою людського існування, оскільки
свобода не те, чим володіють люди, а те, чим вони є за своєю суттю.Як універсальна
характеристика людського буття, свобода стосується здатності людини обирати своє
буття та керувати ним і безпосередньо пов'язана з відчуттям залежності, відчуження
та відповідальності.
В суспільних стосунках розрізняють два типи особистої (індивідуальної) свободи:
негативна свобода, коли зосереджуються на відсутності втручання з боку інших
людей,
позитивна свобода, коли увага зосереджується на спроможності особи
самостійно приймати рішення щодо вчинення власних дій. Іншими словами,
позитивна свобода передбачає не свободу «від», а свободу «для» — свободу вести
певний передбачений особою спосіб життя.
Волюнтар́изм (лат. voluntas — воля) — течія в психології і філософії, що визнає
волю особливою, надприродною силою, що лежить в основі психіки і буття в цілому.
Теорія, згідно з якою воля є першоосновою і творцем дійсності, основним фактором
у психічному житті людини всупереч розумові; соціально-політична діяльність, яка,
нехтуючи об'єктивними законами історичного розвитку, керується суб'єктивними
бажаннями й довільними рішеннями осіб, які її здійснюють.
Згідно з волюнтаризмом, вольові акти нічим не визначаються, але самі
визначають хід психічних процесів. Властиву людині здібність до самостійного
вибору мети і способів її досягнення, а також здатність ухвалення рішень, що
виражають її особисті установки і власні переконання, волюнтаризм тлумачить як
ефект дії, що стоїть за цими актами особливої ірраціональної духовної суті.
фаталізм (фр., від лат., наперед визначений долею) релігійно-ідеалістичний
світогляд, який визнає панування над людиною й суспільством сліпих, невідворотних
сил, що нібито наперед визначають їхню долю.
Иными словами:
Фатализм - когда всё предопределено, судьба...
Волюнтаризм - человек сам строит свою жизнь...
86.Свобода человека и понятие отчуждения.
Отчуждение - это процесс отделения от людей процесса и результатов их
деятельности (деятельность понимается широко, как любая социальная
деятельность), которые становятся неподвластными человеку и даже
господствующими над ним. В результате этого люди становятся чуждыми миру, в
котором живут. Например марксистская теория отчуждения самостоятельно
Марксом не выделялась. Для Маркса отчуждение - это потеря смысла
существования рабочим в процессе труда в эпоху капитализма. Осмысливается в
ранних работах, включая «Экономико-философские рукописи 1844 года». Маркс
выделял 4 вида отчуждения:  от процесса труда, от продукта труда, от своей
собственной сущности и людей друг от друга.  К. Маркс рассматривал работника в
капиталистическом обществе, вследствие развития машинного производства и
соответствующего уровня разделения труда, превращенного в «деталь» огромного
машинного механизма, в «придаток». Рабочая сила превращается в товар, который
продается за заработную плату. Рабочему для существования необходимо работать
на капиталиста, имеющего в собственности средства производства. Произведенный
работником продукт «уходил» к капиталисту (владельцу средств производства), и
вследствие этого представлял собой как бы чуждый, отделённый от работника
предмет. Отчуждение рассматривалось и в процессе отделения продукта труда, и в
самой производственной деятельности, и в отношении работника к самому себе, и к
другим людям.
Свобо́да — идея, отражающая такое отношение субъекта к своим действиям, при
котором он является их определяющей причиной и они непосредственно не
обусловлены природными, социальными, межличностно-коммуникативными и
индивидуально-родовыми факторами.
Отве́тственность — субъективная обязанность отвечать за поступки и действия, а
также их последствия.
Еще в 18 веке взаимосвязь этих двух понятий рассматривал Бенедикт
Спиноза. Диалектика свободы и ответственности личности согласно его
рассуждениям сводилась к тому, что ответственность – это необходимость, а там где
есть необходимость свободы быть не может. Также Спиноза утверждал, что человек
как часть природа всегда подчинен необходимости, но чтобы при этом оставаться
свободным, человек как единственное мыслящее существо обязан познавать
окружающий мир и осознавать свое существование. Таким образом, человек не
может изменить законы природы и ход времени, но организовав свою деятельность,
опираясь на них, он может стать выше этих законов, и обрести господство над
окружающей действительностью. Однако такой подход к сочетанию свободы и
ответственности личности приемлют далеко не все. Поэтому существует несколько
моделей отношения человека и общества:
борьба за свободу – открытый и непримиримый конфликт человека с
обществом; адаптация к окружающему миру – человек добровольно подчиняется
законам природы и окружающей действительности, жертвуя своим стремлением
стать свободным; бегство от мира – поведение, при котором человек, будучи не в
силах обрести свободу в обществе уходит «в себя» или идет в монастырь.
Самореализация личности, свобода и ответственность гармонично
взаимодействуют только в том случае, если человек осознает мотивы своей
деятельности и не идет наперекор установленным в обществе правилам и
нормам. Личность может реализоваться только в том случае, когда полноценно
использует свободу как право выбора. Чем выше выбранная жизненная цель, тем
лучше средства ее достижения будут соответствовать закономерностям развития
окружающей действительности. Ответственность, в свою очередь связана с
необходимостью выбора средств и способов, благодаря которым будет
осуществляться цель. Таким образом, свобода способствует возникновению
ответственности личности, а ответственность является направляющим стимулом
свободы.
87. Загальні і особливі риси розвитку людських спільнот. Концепції єдності
історії та концепції культурно-історичних типів і етносів
Під прогресом розуміється напрямок розвитку, для якого характерно
поступальний рух суспільства від нижчих і простих форм громадської організації до
більш високим і складним. Подання про розвиток суспільства як прогресивному
процесі з'явилося ще в давнину, але остаточно оформилося в працях французьких
просвітників (А. Тюрго, М. Кондорсе і ін) - Критерій прогресу вони бачили у розвитку
людського розуму, у поширенні просвітництва.
Деякі мислителі відкидають ідею прогресу в суспільному розвитку, розглядаючи
історію як циклічний круговорот з низкою підйомів і спадів (Дж. Віко).
Очевидно, що прогресивний розвиток суспільства не виключає зворотних рухів,
регресу, цивілізаційних тупиків і навіть зривів. Та й сам розвиток людства навряд чи
має однозначно прямолінійний характер, у ньому можливі і прискорені ривки
вперед, і падіння. Більше того, прогрес в одній сфері суспільних відносин може
супроводжуватися і навіть бути причиною регресу в іншій. Розвиток знарядь праці,
технічна і технологічна революції - яскраве свідчення економічного прогресу, але
вони поставили світ на грань екологічної катастрофи, виснажили природні ресурси
Землі.
У зв'язку з цим актуальним є питання про критерії прогресу. Згоди серед учених
немає і тут. Французькі просвітителі бачили критерій у розвитку розуму, в ступені
розумності суспільного устрою. Ряд мислителів (наприклад, А. Сен-Сімон) оцінювали
рух вперед станом суспільної моральності. Г. Гегель пов'язував прогрес зі ступенем
свідомості свободи. Марксизм також запропонував універсальний критерій прогресу
- розвиток продуктивних сил. Бачачи сутність руху вперед у все більшій
підпорядкуванні сил природи людині, К. Маркс зводив суспільний розвиток до
прогресу у виробничій сфері. Прогресивними він вважав лише ті соціальні відносини,
які відповідали рівню продуктивних сил, відкривали простір для розвитку людини (як
головної продуктивної сили). Застосовність подібного критерію ставиться під сумнів в
сучасному світіі. Стан економічного базису не визначає характер розвитку всіх інших
сфер життя суспільства. Метою, а не засобом будь-якого суспільного прогресу є
створення умов для всебічного та гармонійного розвитку людини.
Отже, критерієм прогресу, повинна бути міра свободи, яку суспільство в змозі
надати особистості для максимального розкриття її потенційних можливостей.
Ступінь прогресивності того чи іншого суспільного устрою потрібно оцінювати по
створених в ньому умов для задоволення всіх потреб особистості, для вільного
розвитку людини (або, як кажуть, за ступенем людяності суспільного устрою).
 88. Критерії прогресу суспільства і особистості
У наш час філософи дотримуються різних поглядів на критерії суспільного
прогресу. Розглянемо деякі з них.
Одна з існуючих нині точок зору полягає в тому, що вищим і загальним
об'єктивним критерієм суспільного прогресу є розвиток продуктивних сил,
включаючи розвиток самої людини. Вона аргументується тим, що спрямованість
історичного процесу обумовлена ростом і удосконаленням продуктивних сил
суспільства, що включають засоби праці, ступінь оволодіння людиною силами
природи, можливості їхнього використання як основи життєдіяльності людини. У
суспільному виробництві лежать джерела всієї життєдіяльності людей. Відповідно до
цього критерію, ті суспільні відносини визнаються прогресивними, котрі
відповідають рівню продуктивних сил і відкривають найбільший простір для їхнього
розвитку, росту продуктивності праці, розвитку людини. Людина тут розглядається як
головна серед продуктивних сил, тому її розвиток розуміється з цього погляду і як
розвиток багатства людської природи.
Ця позиція зазнає критики з іншого погляду. Так само як не можна знайти
загальний критерій прогресу тільки в суспільній свідомості (у розвитку розуму,
моралі, свідомості, волі), так не можна знайти його в сфері матеріального
виробництва (техніки, економічних відносин). Історія дала приклади країн, де
високий рівень матеріального виробництва поєднувався з деградацією духовної
культури. Щоб перебороти однобічність критеріїв, що відбивають стан лише однієї
сфери життя суспільства, необхідно знайти поняття, яке характеризувало б сутність
життя і діяльності людини. Для цього філософами пропонується поняття свободи.
Отже критерієм соціального прогресу може бути міра свободи, яку суспільство в
змозі надати індивіду, ступінь гарантованої суспільством індивідуальної свободи.
Вільний розвиток людини у вільному суспільстві означає також розкриття її справжніх
людських якостей – інтелектуальних, творчих, моральних.
Прогрес суспільства в загалом може бути: економічний, соціальний, культурний.
Прогресом особистості є : духовність, моральні цінності, розум.
89. Глобальні проблеми сучасності та можливі шляхи їх вирішення
Термін «глобальні проблеми сучасності» був введений у науковий обіг в кінці 60-х
років XX ст. Глобальні проблеми - це сукупність таких найгострїших проблем, від
вирішення яких залежить подальше існування всього людства. Проблеми, які
відносяться до глобальних –
 це наявність зброї масового ураження,
 стрімке зростання чисельності населення Земної кулі,
 виснаження природних ресурсів,
 забруднення навколишнього середовища,
 поглиблення нерівності у розвитку окремих країн,
 стандартизація життя у масштабах всієї планети - «епоха глобалізації .
Таким чином, технологічна цивілізація, що розповсюджує свій вплив у всі куточки
земної кулі, породжує проблеми глобального масштабу, найгострішою з яких на
сьогоднішній день є екологічна проблема. Екологічна криза - це виснаження
природних ресурсів та забруднення навколишнього середовища, порушення
природного балансу у рослинному і тваринному світі. Виникнення екологічної кризи
- це результат невідповідності логіки живої природи і так званої технологічної
цивілізації, в якій багато вчених вбачають головну причину виникнення глобальних
проблем сучасності
Глобалізація - це характерна риса та ведуча тенденція етапу універсалізації
постіндустріально-інформаційного суспільства, який веде до залучення людства у
новий цивілізаційний етап його розвитку. Штучна глобалізація - це спроба нав'язати
силою чи іншими методами - обманом, переконанням, підкупом і т.д. ті чи інші
уявлення про світ. При цьому, так як штучна глобалізація пов'язана з примусовим
впровадженням економічних, політичних, ціннісно-світоглядних уявлень, то це є
революційним процесом. Але насилля не може продовжуватись без кінця
Отже фундаментальні закономірності динаміки сучасного світу дають можливість
зробити висновки, які є життєво важливими для всього людства.
1.Сучасна Земна цивілізація з тими темпами зростання світової економіки і
населення, а також соціально-економічними системами в цілому є некерованою і
приреченою.
2.Пануюча на планеті стратегія невпинного економічного зростання багатих країн-
споживачів в умовах вже перевантаженої.Землі є абсурдною та самогубною для
людства. Таке зростання має бути припиненим і трансформованим за історично
короткий час у гармонійний розвиток всього людства, тобто в процес кардинального
зниження темпів економічного зростання вказаних країн у процес
самовдосконалення людини, її творчих і духовних начал. Розвитку людини немає
меж. Необхідно також розумно стабілізувати чисельність населення Землі.
3. Очевидним є й те, що вже сьогодні необхідно ввести розумне управління
Земною цивілізацією, щоб перевести її із приреченого стану в якісно новий стан
життєздатного розвитку.
У сучасному світі існують і протистоять один одному два основних полярних
світогляди: індивідуалізм «вибранців» цього світу, заснований на прагненні до
панування, необмеженого використання органічних природних ресурсів, - та
колективізм, що базується на прагненні до розумних суспільних відносин, урахуванні
обмежених ресурсів та інтересів майбутніх поколінь.
Значним кроком вперед у приверненні уваги громадськості до глобальних
проблем стала конференція ООН з навколишнього середовища, яка проходила в Ріо-
де-Жанейро у 1992 р.
Рада Землі ( орган, утворений для реалізації рішень конференції) відразу ж після її
проведення видала таку формулу Ради Землі «Стабільність - це досить проста
концепція; суть якої у тому, щоб жити за справедливістю в рамках наших екологічних
можливостей». Кардинальною проблемою новітньої історії, вважає Рада, є
формування ноосферного світогляду у людей. Ноосферний світогляд - це система
поглядів та уявлень про навколишній світ та місце в ньому людини. При цьому слід
враховувати наступне:
Перше. Ноосферний світогляд має віддзеркалювати нову епоху, яка починається
із небезпеки зіткнення людства з біосферою Землі. Не поклавши цьому край,
людство ризикує зникнути не тільки як соціальна істота, а й як біологічний вид.
Друге. Новий світогляд має бути побудований не на основі політичної картини
світу, яка є суб'єктивно створеною, змінюваною, і, що головне, не сприймає на
практичному рівні ідею збереження Земної цивілізації, а на науках про природу і
суспільство, які підпорядковують свої дослідження ідеї збереження Земної
цивілізації.
Наука робить такі визначення сучасної доноосферної та майбутньої ноосферної
цивілізації.
Земна доноосферна цивілізація- це світ людей, носіїв розуму і духу, який
організувався в результаті тривалості еволюції біосфери та людства, на одній із
планет Всесвіту - Землі, світ з різноманіттям його етносів, культур, технологій, релігій,
соціально-економічних систем, що увібрав в себе всі минулі і сучасні історико-
географічні цивілізації, світ, наражений на загрозу катастроф земного і космічного
походження, який на завершальній стадії свого існування переступив антропогенну
мету біосфери і став в цьому відношенні приреченим.
Земна ноосферна цивілізація- це керована науково і духовно організована
цивілізація, яка функціонує в умовах обмежених для її існування можливостей
біосфери, репрезентуючи у Всесвіті унікальну планету розуму і духу, яка можливо
буде взаємодіяти із позаземними цивілізаціями.
Висновок
Отже в наш час перед людством постала фатальна дилема: або всі країни з часом
сприймуть на рівні практичних дій ідею збереження Земної цивілізації і єдиний
ноосферний світогляд, або ж незалежно від них Земна цивілізація зникне. Необхідні
неймовірні зусилля вчених, політиків, народів, націй і держав, які були б спрямовані
на те, щоб історія пішла шляхом ноосферного розвитку, який гарантує не тільки
виживання всього людства, а й життя, достойне кожної людини.
90. Соціально-філософський сенс понять біосфери і ноосфери
Філософський зміст поняття біосфери отримало у В. Вернадського, який ввів
термін «жива речовина», що охоплює сукупність населяють Землю організмів, а
біосферою став називати всю ту середу, в якій воно знаходиться. У біосфері існує
плівка життя з максимальною концентрацією живої речовини. Між неживими
(відсталими) природними тілами і живими речовинами постійно здійснюється
енергетичний обмін, що виражається в русі атомів, викликаному живою речовиною.
Жива речовина охоплює всю біосферу, створює і змінює її. Неживе речовина домінує
в структурі біосфери. Поява людського життя в біосфері привносить зміни в її
динаміку: якщо живі організми взаємодіють трофічними (харчовими) ланцюгами і в
результаті змінюють живе речовина і енергію біосфери, то людина включається у
зв'язку з нею на основі трудової діяльності. Спочатку людина здійснила біосферну
«технологію» (знаходження в природі готових життєвих засобів), а потім
виробництво призвело до нової форми відносин людини з біосферою - він почав
створювати культурну біогеохімічної енергії (землеробство, скотарство). Тому
діяльність людини по зміні природного середовища розглядається як закономірний
етап еволюції біосфери, який повинен привести до того, що під впливом наукової
думки і колективної праці біосфера Землі повинна перейти в новий стан, що
називається ноосферою.
Поняття ноосфери (грец. noоs - розум, sphaira - куля) вперше використовував
французький математик Е. Леруа 1927 р., але, за його визнанням, воно виникло у
нього під впливом лекцій В. Вернадського про біосферу Землі. Цей термін
зустрічається і в концепції «християнського еволюціонізму» французького
натураліста й містика П. Тейяра де Шардена і позначає частину природи, яка була
чисто духовне явище, тобто «мислячий пласт», що розгортається над світом рослин і
тварин - поза біосферою й над ній.
У В. Вернадського ноосфера - це якісно новий етап еволюції біосфери,
визначається історичним розвитком людства, його працею і розумом. У цьому
процесі ноосфера виступає гарантом розумної діяльності людини у Всесвіті, що
робить її моделлю абсолютної розумності та світової гармонії.
91. Щастя як найважливіший аспект прояву основної проблеми філософії
Розумінню сутності свідомості щастя заважає не тільки складність цього явища
духовного життя людини, але і те, що саме слово "щастя" вживається в ужитку в
різних значеннях. Поняття щастя для кожної людини індивідуально. "Одним щастям
здається чеснота, іншим - розсудливість, третім - відома мудрість, а іншим все це
разом або що-небудь одне в з'єднанні з задоволенням або не без участі
задоволення, є й такі, що включають в поняття щастя і зовнішний добробут".
( Аристотель. ).
Перераховуючи різні думки людей щодо щастя, можна сказати, що для більшості
щастя полягає в чомусь наочному і очевидному: в удачі, в задоволенні, в пошані, в
багатстві і т.п. "Щастя, говоримо ми, - це те ж саме, що благополуччя і гарне життя".
(Арістотель. ). Тому "питання про щастя - це не просто питання про те, як бути
щасливим, задоволеним або навіть доброчесним, але перш за все в тому, в чому
полягає хороше щасливе життя і до чого людині слід прагнути в першу чергу".
(Гусейнов А.А., Апресян Р. Г. Етика. ).
Існує ще й визначення щастя як "моральної свідомості, що позначає такий стан
людини, яке відповідає найбільшій внутрішній задоволеності умовами свого буття,
повноті і свідомості життя, здійсненню свого людського призначення. Як і мрія, щастя
є чуттєво-емоційною формою ідеалу, але на відміну від неї означає не устремління
особистості, а виконання цих устремлінь. Поняття щастя не просто характеризує
певне конкретне положення або суб'єктивний стан людини, але і виражає уявлення
про те, якою має бути все життя, що саме є для нього блаженством. Тому дане
поняття носить ще й нормативно-ціннісний характер "
 Простеживши етимологію слова "щастя", можна помітити закономірність.
Старогрецьке слово "Eudaimonia" (= справжнє щастя) складалося з двох слів - eu
(добро) і daimon (божество), тобто дослівно означало, що доля людини знаходиться
під заступництвом богів.
У Римі слово "щастя" означало ім'я богині - Фортуна. Саме слово "Fortuna" мало
ще два значення - удача і доля. Богиня зображувалася з рогом достатку, колесом і
рульовим веслом. Тобто, вона уособлювала божественну милість, яка може бути
дана тільки гідному. Тому сприйняття щастя як категорії в Римській імперії було чисто
практичним. Це був добробут, можливість виконання бажань і т.д.
Для нижчих верств суспільства часто щастя позначало єднання з богами, які
можуть дарувати більш гідне життя. Пізніше подібне ставлення до щастя знайшло
відображення у християнському вченні.
У російській мові слово "щастя" також має кілька значень:
1) рок, доля, доля, частка; тобто бути щасливим спочатку розумілося як
"знаходитися під милістю вищих сил",
2) випадковість, бажана несподіванка, успіх у справах, тобто бути щасливим,
може означати і те, що людина може бути як би з-учасником своєї долі.
Але є ще й третій варіант: щастя - благоденство, благополуччя, спокій і достаток;
життя без горя і турбот - це вже більш приземлений варіант, щось схоже на "щастя
для бідних". "Удача" в російській мові має також кілька значень - це успіх, бажаний
випадок, несподівано успішний результат справи, а також раптове щастя, хоча
раннім значенням цього слова була покірність, поступливість долі. Тобто, в
російській мові слова "успіх" і "щастя" з плином часу стали синонімами і означають
приблизно те ж, що і раніше - перебування під заступництвом якихось вищих сил.
92. Чотири розуміння щастя, за в. Татаркевич. Використання діалектичного
аналізу і синтезу для цілісного, конкретного розуміння феномену щастя
Поняття "щастя" має багатоаспектне, важко піддається систематизації зміст.
Польський дослідник В. Татаркевич, який написав фундаментальну працю "Про
щастя", виділив 4 основних значення цього поняття: 1) прихильність долі, удача; 2)
стан інтенсивної радості, 3) володіння найвищими благами, позитивний баланс
життя; 4) почуття задоволення життям. Татаркевич вказує, що ці чотири значення є
найбільш поширеними, але жодне з них окремо, ні всі разом не вичерпують зміст
поняття щастя. Крім того, по кожному пункту можна знайти контраргумент, який
доводить, що щастя не обов'язково є, наприклад, удача або позитивний баланс
життя. Можна навести інші розуміння поняття щастя. Гедонізм розуміє під щастям
задоволення. Евдемоністи стверджують, що щастя є володіння вищими благами. Так
на запитання Діотіми: "Що буде з людиною, що опанував благом?", Сократ
відповідає: "Він буде щасливий". Моралісти говорять, що щастя в доброчесним
поведінці. І нарешті психологічно щастя сприймається як почуття задоволення
життям.
Мабуть людство весь час було настільки нещасливо, що навіть не зміг з'ясувати,
що таке щастя. Шопенгауер, наприклад, вважав щастя поняттям негативним, а саме,
щастя, за Шопенгауером, є відсутність страждань. Багатьом відомий вислів: "Щастя,
як і здоров'я: коли його не помічаєш, значить воно є." Все той же Шопенгауер,
похмуро зауважив: "Є одна для всіх вроджена помилка - це переконання, ніби ми
народжені для щастя." Не знаю, чи читав Салтиков-Щедрін Шопенгауера, але як би
відповіддю звучить його репліка: "Людина так вже влаштована, що і на щастя-то ніби
неохоче і недовірливо дивиться, так що і щастя йому треба нав'язувати." І зовсім вже
повним контрастом віддає фраза Людвіга Фейєрбаха: "Де немає прагнення до щастя,
там немає і прагнення взагалі. Прагнення до щастя - це прагнення прагнень. "
Найбільш відомим з визначень є таке: "Щастя це, коли тебе розуміють." Саме
слово "щастя" трактується як "співучасть" (у спільній справі, в загальній долі). На мою
ж дилетантського думку, слово "щастя" походить від "зараз", тобто воно -
"сейчастье". Людина щасливий живе тут і зараз, радісно переживаючи (не
пережовуючи, а цілком) даний конкретний момент життя, неважливо чи викликана
ця радість подіями, що відбуваються, або якимось спогадом, або ж передчуттям
майбутнього. Таким чином, під щастям ми будемо розуміти стійке емоційний стан
(короткочасну радість не можна назвати щастям), в якому домінуючою емоцією є
радість. Інші емоції аж ніяк не придушуються і не забороняються. Щасливий може
дозволити собі будь-які почуття - навіть печаль і смуток подібно до того, як в солодку
кашу додають щіпку солі. Саме тим і цінне щастя, що в ньому доступні будь-які
почуття, переживання, емоції.
Людина, яка стала щасливою подібний людині, яка глянула на небо після дощу і
побачила веселку, але побачила її так, як побачив Ной, вийшовши з ковчегу;
побачила не як набір кольорів спектру, а як символ Божественного заповіту і великої
надії на тривале щастя.
93. Зв'язок категорій щастя з категоріями істини і свободи
Щастя - це єдність, гармонія зовнішніх сприятливих обставин і максимального
прояву душі. Проблема співвідношення буття і свідомості - питання щастя.
Основним критерієм істинності щастя є практика(історична практика). Проблеми
щастя в остаточному рахунку розв'язуються не теоретично, не в схоластичних
суперечках мудреців, а практично. Історичні не тільки роздуми про те, що ж таке
щастя, але передусім шляхи формування, творення людського щастя.
Наприклад, існує форма анти громадянського щастя: солдат щасливий при
виконанні своєї служби, але вона потрібна лише тоді коли іде війна, а це є нещастя
для більшості людей.
Щастя можна розглядати як складне взаємовідношення об'єктивного і
суб'єктивного, яке має різні форми прояву. Будь-яке індивідуальне уявлення про
щасливе життя, наскільки б своєрідним воно не було, не вільно від соціальних
впливів, що накладають істотний відбиток на всю систему ціннісних орієнтацій
особистості. Наявність соціальної, тобто об'єктивної по відношенню до індивіда,
детермінації особистісних уявлень про щастя і їх практичної реалізації не означає,
звичайно, фатальної зумовленості людської долі. Різні люди, як відомо, по-різному
ведуть себе навіть у подібних соціальних умовах, проявляючи здатність (або
нездатність) до підтримки своєї особистісної автономії, незалежності. (Активна,
вольова людина здатна подолати навіть несприятливі для ней збіг обставин, слабка
ж навіть у відносно пристойних умовах знаходить підстави для нарікань на долю).
Свобода є необхідність. Об'єктивна необхідність — кордон людської свободи, в
межах якої визначена її реальність, знання об'єктивної необхідності — її умова.
Протилежність свободи і заборон, з якими зустрічається людина, здається
безсумнівною. І справді. Якщо кожна людина усвідомить значення моральних
правил для свого особистого індивідуального життя, то моральні правила, норми
можуть стати перед нею як система заборон, що різко скорочує її свободу.
Людина встановлює свої відносини зі світом та іншими людьми нею ж обраними
методами і засобами, пізнаючи об'єктивну реальність, націлюючи пізнання і
усвідомлення величі істини, прагнучи до розуміння суб'єктивної реальності існування
інших людей та соціальних спільностей, орієнтуючись на цінність правди.
Характерно, що відмінність між розумінням і пізнанням в тому, що пізнання
формулює знання про об'єкт, а розуміння припускає співпереживання, входження у
внутрішній світ, в цінності іншого суб'єкта. Існує думка, що істина у вигляді
матеріалістичного світогляду, життєвої і художньої правди, соціальної і природничо-
наукової теорії, або взагалі не має жодної моральності, або ж діє на неї негативно.