1. Поняття, структура та функції світогляду.

Коли говориться про осмислення дійсності варто нагадати, про світогляд.

Світогляд – невід’ємна складова духовної діяльності як окремої людини, так і суспільства в цілому.
Передумовою осягнення світогляду є увага до тих проблем, які визначають його специфіку.
Головними серед них є такі: «Що таке людина?», «Що таке світ?», «Якими мають бути принципи
стосунків людини зі світом?», «Наскільки вільною є людина у виборі способу ставлення до світу?».
Таким чином, світогляд можна визначити як сукупність уявлень людини про саму себе та своє місце в
світі. Предметом світогляду є відношення «людина – світ».
Структура світогляду

1. Світовідчуття;
2. Світосприйняття;
3. Світорозуміння;

Світовідчуття – спосіб ствердження світогляду, в якому світ і ставлення людини до нього

відтворюються у чуттєво-емоційній формі. Переживання та оцінки звернені не до окремих явищ, а до
світу в цілому і до загальної позиції людини в ньому. Це є духовний стан людини, який визначає
прийняття чи неприйняття людиною світу, її довіру або недовіру у ставленні до людей тощо.

Світосприйняття – на цьому рівні світогляду світ дається людині як цілком предметна реальність,
яка певним чином організована та впорядкована. На цьому етапі переважають різного типу знання,
просторово-часові уявлення про світ, які об’єднуючись утворюють цілісний образ світу.

Світорозуміння – рівень світогляду, на якому відбувається подальша конкретизація

світосприйняття, що перетворює його в вищий рівень організації світогляду, що дозволяє надати
людині мотиви та орієнтири вибору у кожній життєвій ситуації. Тобто світ набуває цілісності.
Світорозуміння – абстрактне мислення + теоретичне пізнання.

Функції світогляду

1. Вписати людину у світ;

2. Надати життєвих орієнтирів;
3. Окреслити дійсність у людських уявленнях;

Філософія постає теоретичною формою світогляду. Філософствувати – означає не просто думати

про проблеми світогляду, а й усвідомлювати їх необхідність та зв’язки. Філософія спрямована на
критичне осмислення та дослідження проблем світогляду, з метою підвищення ступенів
достовірності та надійності таких вирішень.

2. Світогляд і філософія.
*Між ними є найбільше подібності якщо світогляд філософський.

*Тут спочатку говоримо що таке світогляд і що таке філософія, і про цей сполучник «і», от як
ці ппоняття взаємоповязані.
 Таким чином, запроваджений Кантом термін "світогляд" слід розуміти як активне
самовизначення людини в світі, яка шукає шляхи від ідеї до дії.
Світогляд з цих позицій є системою принципів та знань, ідеалів і цінностей, надій та
вірувань, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають діяльність індивіда, або соціального
суб'єкта, й органічно входять до його вчинків і норм мислення.
Свого часу німецький філософ К.Ясперс присвятив спеціальне дослідження психології
світоглядів, оскільки світогляд не тільки окремих індивідів, а й соціальних груп і навіть епох в одних
випадках тяжіє до гармонійного, оптимістичного, а в інших – до похмуро-песимістичного,
стурбовано-трагедійного сприйняття буття.
Емоційні та інтелектуальні почуття й розуміння як компоненти людської суб'єктивності по-
різному представлені у різних світоглядних системах і спричинюють їхню різноманітність. У
міфології, наприклад, світовідчуття переважає над розумінням, а в філософії – навпаки.
За способом свого існування світогляд поділяється на груповий та індивідуальний, хоча
поза особистістю та без особистості не може існувати жодна світоглядна система. За ступенем та
чіткістю самосвідомості світогляд поділяється на життєво-практичний, тобто здоровий глузд, та
теоретичний, різновидом якого і є філософія. Здоровий глузд закарбовується в афоризмах
життєвої мудрості та у максимах духовного життя народу, а теоретичний світогляд – у логічно
впорядкованих системах, в основі яких лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури
доведень та обґрунтувань.
Проте будь-який світогляд, незалежно від того, як він структурується чи класифікується,
об'єднує наявність переконання.
Немає переконань – немає й світогляду, він або не сформувався, або девальвувався. Зречення
переконань або розчарування в них – завжди особиста трагедія, тому що переконання є ідеєю, яка
пройшла крізь серце людини, пережита і вистраждана нею.
Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом особистості, беруть участь у
формуванні життєвої позиції. Не може бути світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє
втілення; віра ж невіддільна від любові, людина вірить і сподівається на те, що вона вважає святим і
дорогим. Саме тому світогляд – не лише знання й усвідомлення, це ще й життєвий процес, а саме:
духовно-практичне засвоєння світу, в якому світові дійсному, світові наявного буття
протиставляється світ належного, світ ідеалів, цілей і сподівань, трансцендентний світ жаданого
буття.
Ще раз підкреслимо, що світогляд – не просто узагальнене уявлення про світ, а форма
суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття "світ" і
"людина". Через ці поняття суб'єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві
установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним, оскільки інтегрує знання і почуття у
переконання, а також практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем
людського існування, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає
функціональне призначення світогляду.
Світогляд –постійний супутник людської життєдіяльності на будь-якому етапі історії
суспільства. Найбільш вивченими історичними формами його є міф та релігія.

Філософія як теоретичний світогляд поряд із наукою, мистецтвом, мораллю, правом як

формами суспільної свідомості — одне з головних надбань людської культури.
Історично саме філософія була тією основою, з якої виросли наука, мистецтво, мораль,
право і набули статусу особливих проявів людського духу та практики життєдіяльності людини і
суспільства.
До функцій філософського пізнання належать світоглядна, онтологічна, гносеологічна,
методологічна, ціннісна та праксеологічна.
Філософія досліджує світ як цілісність, її завдання — дати найбільш загальні уявлення про
світ, відповісти на запитання: який цей світ, що лежить в його основі, конечний він чи
безкінечний, пізнаванний чи непізнаванний, що таке знання, чи є якийсь сенс існування цього світу,
яке місце людини у цьому світі, як вона повинна жити, діяти?
філософія може дати лише найбільш загальні уявлення про світ.
3. Категоріальна структура світогляду.
Прийнято вважати, що категорії — найбільш загальні поняття, результат відображення в
узагальненій формі суттєвих боків, рис, визначеностей предметів і речей дійсності; форми
мислення, які, крім смислового змісту, несуть у собі функціональне навантаження, зокрема, є
способом аналізу і синтезу всієї дійсності або її окремого фрагменту.

Філософія охоплює світ у його всезагальних характеристиках і тому формує специфічні для неї
всезагальні поняття, які називаються категоріями. Філософський світогляд оперує такими
категоріями, як “світ”, “людина”, “природа”, “буття”, “суще”, “свідомість”, “мислення”,
“матерія”, “субстанція”, “рух”, “простір”, “час” і багато інших.

Це світоглядні категорії, які допомагають людині правильно орієнтуватися у світі, освоювати

його, творити речі і явища матеріальної та духовної культури, формувати власні уявлення про
Істину, Добро, Красу, Справедливість тощо, узгоджувати свої уявлення про світ із думками
інших людей, шукати шляхи гармонізації індивідуального й суспільного життя. При цьому
філософія спирається на досягнення природничих, соціально-гуманітарних та технічних наук,
узагальнюючи їх відкриття.

Фундаментальними категоріями світогляду є категорії світ і людина. Вони конкретизуються

через систему категоріальних змістів інших універсалій культури, що виражає відносини
людини до природи, до суспільства, іншим людям і самому собі (змісти категорій природа,
космос, річ, відношення, я, інші, воля, совість і ін.). Всі ці світоглядні категорії завжди мають
соціокультурний вимір і багато в чому визначають характер життєдіяльності людей і їхньої
свідомості на тім або іншому історичному етапі соціального розвитку.

Категоріальні структури світогляду визначають спосіб осмислення й розуміння світу людиною.

Вони задають цілісну подобу людського життєвого світу, картину цього світу. І якщо на ранніх
етапах ця картина носила антропоморфний, міфологічний характер, то з виникненням філософії
світогляд знаходить статус теоретичності.

Філософія саме й становить теоретичне ядро світогляду. Здійснюючи рефлексію над

універсаліями культури, вона виявляє їх і виражає в логічно-понятійній формі як філософські
категорії. Оперуючи з ними як з особливими ідеальними об'єктами, філософія здатна
сконструювати нові змісти, а виходить, і нові категоріальні структури.

4. Світогляд як форма суспільної свідомості людини і спосіб

духовного освоєння світу.
Кожен етап у розвитку людського суспільства — Стародавній Світ, Античність, Середньовіччя,
Новий час і т. д., кожна культура (глобальна чи локальна) характеризуються певними
уявленнями про те, що таке людина й довколишній світ, як вона повинна жити в ньому, до
чого прагнути. Таке явище у свідомості людей і духовній культурі має назву світогляд.

Світогляд - це «система поглядів, звернених на об'єктивний світ і місце людини в ньому, на

ставлення людини до довколишньої дійсності та самої себе, а також зумовлені цими
поглядами основні життєві позиції людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання й
діяльності, ціннісні орієнтації».
Основу світогляду формують погляди, що створюють узагальнену картину світу (природи й
суспільства), визначають місце і роль людини в ньому, фіксують норми поведінки та цінності
життя, вказують життєві орієнтири.

У світогляді акумулюються найрізноманітніші знання про світ і людину. Але не кожне,

навіть перевірене наукою знання, є складовою світогляду. Специфіка світогляду в тому, що
у ньому створюється не якась узагальнена модель дійсності і буття в ній людини, а головним
чином осмислюється сукупність відношень «людина— світ». Причому характер цих
відношень розкривається з погляду історично визначених соціально-культурних потреб,
інтересів, ідеалів і цінностей.

Світогляд — це форма суспільної самосвідомості людини. У ньому відбувається

осмислення й оцінка світу і місця в ньому людини, її ставлення до навколишньої реальності
та самої себе.

У світогляді за допомогою відчуттів, образів, понять, ідей, теорій відбувається освоєння

різних типів відношення «людина — світ». З цього погляду в структурі світогляду, як
правило, виділяють чотири аспекти, що фіксують і розкривають основні способи та грані
людського буття, тобто типи відношень «людина — світ».

1.Онтологічний (онтологія — вчення про буття).

У цьому аспекті світогляду розглядається узагальнена
картина походження світу й людини, розкриваються їхні структурні особливості, характер
взаємозв'язків, основні закономірності. Найсуттєвішою тут є проблема співвідношення
буття світу і людського буття, тобто те, яким чином і якою мірою зовнішні фактори (Бог,
природа, соціальне середовище) визначають сутність людини, мету, цінності та способи її
існування.

В онтологічному аспекті розглядаються відмінності між історичними типами світогляду —

міфологічним, релігійним, науковим.

2.Гносеологічний (гносеологія — вчення про пізнання). У цьому аспекті розкривається

пізнавальне ставлення людини до світу і самої себе. Визначаються можливості пізнання, його
межі, найоптимальніші форми і методи пізнавальної діяльності.

Однією з форм пізнання є агностицизм — заперечення пізнаваності світу. Так у

філософському вченні Канта визнається можливість пізнання, але водночас стверджується,
що пізнати можна лише явища, сутність речей і процесів — буття світу і людина в цілому
непізнавані.

Гносеологічний аспект світогляду дає вирішення проблеми співвідношення форм і методів

пізнання, їхньої оптимальності. Наприклад, проблема співвідношення чуттєвого і
раціонального пізнання, віри й розуму.

3. Практичний, або праксиологічний. У цьому аспекті світогляду розкривається ставлення

людини до світу і самої себе з погляду можливості, меж і способів її діяльності.

У праксиологічному аспекті пропонується вирішити питання про вибір найбільш значущих

для реалізації сутності людини способів людської діяльності — пізнавальної, виробничої
(наприклад, ставлення до праці у протестантизмі), моральної.

4. Аксеологічний (аксеологія — вчення про цінності). Це центральний аспект світогляду.

Крізь нього переломлюється решта світоглядних знань про світ і людину. У цьому аспекті
відбувається осмислення цінностей людського життя (моральних, естетичних, соціально-
політичних і т. д.). Через аксеологічний аспект пропонується вирішення проблеми сенсу
життя людини, тобто те, як вона повинна жити, будувати свою долю, до якої мети прагнути,
як оцінювати себе і своє існування, на що сподіватися.

Таким чином, у світогляді через різні форми відображення розкривається сукупність

відношень «людина - світ», які називають духовно-практичними. Іноді їх поділяють на
духовні й практичні. За такого підходу перший (онтологічний) і третій (праксиологічний)
аспекти світогляду визначаються відображенням практичних відношень, другий
(гносеологічний) і четвертий (аксиологічний) — духовних відношень.

Проте чітко розмежувати відношення «людина — світ» і визначити їх як суто практичні й

духовні можна лише за значних припущень, розділивши, наприклад, пізнання і практику на
самостійні, автономні, суттєво не взаємопов'язані одна з одною реальності.

За своєю природою духовне і практичне — це два нерозривні моменти людського буття.

Практична діяльність (перетворення природи, людини людиною) грунтується на пізнанні й
усвідомленій діяльності (визначення цілей, самоусвідомлення), тобто духовному освоєнні
людиною дійсності.

З другого боку, свідомість (знання й цінності) як духовне освоєння дійсності виникає і

розвивається у процесі виробничої та суспільно-історичної діяльності.

Таким чином, світогляд як відображення людського буття у світі є формою суспільного

самоусвідомлення людини та духовно-практичним його засвоєнням. Духовно-практичним, бо
аксеологічний аспект (ставлення до світу та своєї життєдіяльності через уявлення про сенс
життя) є домінуючим.

5. Міфологія як історично перший тип світогляду.

Міф - найдавніший за часом виникнення тип світогляду. Специфічною його рисою є
домінування в ньому першого рівня світогляду - світовідчуття. Приймаючи до уваги цей
момент, період існування міфу називають дитинством людства.

На перший погляд може здаватися, що міфи – це казки, щось вигадане, фантастичне.

Проте для давньої, архаїчної людини міф був єдиною та всеохоплюючою формою
світосприйняття. Найпершою особливістю міфологічної свідомості був її синкретизм –
«злиття всього із усім»; і справді, в міфі неможливо відокремити натуральне від
символічного, реальне від фантастичного, наявне від бажаного, духовне від природного,
людське від нелюдського, зло від добра та ін.

Проявом домінування в міфі світовідчуття є відсутність в ньому в загальнозначущій

теоретичній формі відповідей на головні проблеми світо-гляду.

Формою прояву специфіки міфу як типу світогляду є такі його функції як:

- забезпечення духовного зв'язку поколінь;

- фіксація прийнятої в суспільстві системи цінностей;

- спонукання до певних норм поведінки, традицій та звичок.

Характерною рисою міфологічного світогляду є відчуття людиною її спорідненості з природою.
Міфологічний світогляд поєднує в собі сакральне (таємне, чарівне) з загальнодоступним.
Ґрунтується на вірі.

Міфологічній формі світогляду притаманні антропоморфізм, тобто ототожнення природних

сил з людськими, одухотворення їх. Тому усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ
антропоморфних істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил природи
(символізм) також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для античної міфології.
Міф є історично першою формою самосвідомості, котра відокремилася від практики. Тут
криються витоки його антропоморфізму.

2-гий тип світогляду – релігія, а найбільш зрілий тип – філософія.

6. Міфологія і філософія.
Філософія - найбільш зріла форма (історичний тип) світогляду, тобто форма розв'язання питань: Що
є людина? Що є світ та на яких принципах має будуватись ставлення людини до світу? Істотна
відмінність філософії від двох інших типів світогляду полягає в тому, що в ній як фундаментальна
здатність людини постає здатність самоусвідомлення (рефлексія). В зв'язку з цим специфічну рису
філософії справедливо вбачають в тому, що вона - теоретична форма розв'язання світоглядних
проблем.

Світогляд—це система поглядів, звернених на об'єктивний світ і місце людини в ньому, на

ставлення людини до довколишньої дійсності та самої себе, а також зумовлені цими
поглядами основні життєві позиції людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання й
діяльності, ціннісні орієнтації.

Міфологія- найдавніший за часом виникнення тип світогляду. Специфічною його рисою є

домінування в ньому першого рівня світогляду - світовідчуття.

Це перша спроба у вигляді алегорій, оповідей, легенд, фантастичних образах узагальнити

спостереження людини за природою, світом, досягненнями самої людини. За допомогою
міфа пояснюються виникнення, течія, наслідки побачених або можливих подій. Міф
також виступав як соціальний регулятор, відображаючись в звичаях, традиціях, табу.
Характерною рисою міфа є відсутність раціонального осмислення світу. Поняття світ,
людина, думка, знання і т.д. виражені і об'єднані в художніх образах. Саме притча, легенда,
інакомовність і т.п. стають тією символічною реальністю, тією мовою, тією понятійною
базою, за допомогою образів якої людина пояснює те, що відбувається навколо нього.

У подібному світогляді не розмежовуються, об'єктивне і суб'єктивне, людина і природа.

Результатом також є відсутність відмінностей в представленні людини між реальністю і
фантазією, природним і надприродним.

Релігія - другий історичний тип світогляду. Основою його є світорозуміння як рівень

світогляду. Тут спостерігається формування певної картини світу. Спільним з міфом
моментом є елементи віри. Відмінність же полягає в руйнації тієї безпосередньої
єдності людини і світу, яка є основою міфу. На перший план в релігії
виходить протиставлення людини і світу. Його передумовою є подолання всезагального
одухотворення природи.

Релігійний світогляд у своїх визначеннях світу виходить із створеності світу Богом —

надприродною потойбічною силою. Сама ж людина постає двояко, складаючись із
безсмертної душі та тимчасового смертного тіла (плоті, що зосереджує в собі не лише
речовинне тіло, а й його «тваринні» інстинкти, потяги тощо). Після смерті душа
вивільняється з тіла і, нарешті, одержує очікувану свободу в єднанні з Богом. Доля людини
залежить від її поведінки в земному світі, від дотримування нею релігійних приписів.

У релігії світ подвоюється. Відбувається чітке розділення на світ земний (природний),

що сприймається органами чуття, і мир небесний, надчутливий, надприродний.

Основу релігії складає віра, культ, непорушні догми, заповіді даровані богом, які будуються
на образах віри, використовують категорії дані божеством, як об'єктивним початком
будь-якої істини, будь-якого знання, тим самим, за допомогою надприродних принципів,
пояснюючи те, що відбувається в природі і суспільстві. Навпаки, раціонально філософське,
наукове розуміння божественного заперечується.

Науковий світогляд. Основним положенням подібної форми світогляду стає затвердження

про основоположне значення природних наук і їх методології в розумінні світу, процесів
керованих суспільством і людиною. На перше місце тут висувається природне, природа,
матерія, об'єктивна реальність як така. Виробляється раціональна мова, яка покликана
передавати образи максимально точно відображаючі властивості і процеси досліджуваного
об'єкта без домішки суб'єктивних впливів. Міф і релігія втрачають своє особливе
значення, стаючи елементом становлення етносу і соціально-історичного розвитку як
такого, тобто перетворюються в один з численних феноменів об'єктивної реальності
доступній у вивченні науці.

Філософія - найбільш зріла форма (історичний тип) світогляду, тобто форма розв'язання
питань:

Філософський світогляд виростає з міфа і релігії, а також спирається на теоретичні дані

науки. Але філософія відрізняється від них не об'єктом дослідження, так чи інакше і міф,
і релігія, і наука загалом звернені до вивчення проблем світобудови. Їх корінна
відмінність складається в предметній області, тобто позначення проблемної області пошуку,
постановка питань, виборі відповідних методів їх рішення і зрештою способом осмислення
світобудови, суспільства, людини через запропоновані концепції і теоретичні положення.

Наприклад, принциповою відмінністю філософського світогляду від міфа і релігії є той

момент, що філософське мислення вибудоване на розумі, інтелекті вільного від
вимислу. Відмінність від науки складається в тому, що філософія намагається розглянути
загальну, «граничну» проблематику, яка являє собою щось більше ніж, дані, узагальнення і
теоретизации наукового знання.

Філософія сьогодні постає як школа людського мислення, самовизначення. Основна

проблематика філософствування — смисложиттєва — насичує людське існування
духовними пошуками свого ставлення до всього навколишнього, а тому філософія є
центральним місцем (квінтесенцією, серцевиною) особистого світогляду.

Питання самовизначення, світогляду постають перед кожною людиною впродовж її

життя. Знання історії філософської думки, філософської спадщини людства не тільки
формують теоретичні підвалини самосвідомості, а й допомагають людині грунтовно
підходити до вирішення питань сьогодення, визначаючи її місце у світі

Історично першою формою світогляду був міф, а вихідною формою суспільної свідомості –
міфологія. Але власне його значення полягає в тому, що міф є способом усвідомлення і
персоніфікації природних сил, наділення їх людськими за характером, але фантастично зміненими
властивостями.
Міф складався в умовах первісного ладу, і сприймався, як цілком реальний “світ”.

Людина спостерігала як середовище перетворювалось на навколишній світ. Так народжувалась

міфологія-первісна світоглядна форма. Вона відображала специфічні риси колективу, а не
індивідуального члена:

1. уявлення про родинні зв’язки природних сил, явищ і людського колективу;

2. віра у богів;
3. мислення образами, а не поняттями;
4. міфи сприймаються як життєва реальність, яка не підлягає перевірці;
5. людина-іграшка в руках божественних сил.

Первісне суспільство було суспільством рутинним, орієнтованим на традицію. Зміни в ньому

відбувались настільки повільно, що практично залишалися непостійними протягом кількох поколінь.
Тому міфологічний світогляд був орієнтований не на творчий пошук нових, більш досконалих форм і
способів взаємовідношень з навколишнім світом, а на постійне відтворення традиційного стану
речей, який уявлявся єдиноможливим і тому гармонійним порядком буття. Час тлумачився як
циклічний, а не лінійний.

Відмінні риси міфологічного способу знання від філософського

Міфологічне пізнання характеризується нездатністю відокремити людину від природи, дуже часто
природним формам надають людські риси, а фрагменти космосу одушовуються. Одним з різновидів
міфології є анімізм, пов 'язаний з одушевленням неживої природи. Фетишизм - інший тип міфології,
коли речам або стихіям приписують надприродні властивості, тотемізм наділяє тварин
надприродними здібностями. На відміну від міфології, філософія виносить на перший план
логічний аналіз, висновки, докази та узагальнення. Вона відображає наростаючу в суспільстві
потребу в розумінні миру і його оцінки з позиції розуму і знань. Поступово логічний аналіз почав
витісняти фантастичний вимисел, на зміну міфологічного світогляду прийшов філософський.

7. Філософія і наука.
Питання про взаємозв'язок філософії і науки, про "науковість" самої філософії останні півтора
сторіччя викликало і викликає гострі суперечки. Щоб хоч трохи розібратися в цьому питанні,
необхідно подивитися на історію взаємин філософії і науки.

У Стародавній Греції поняття "філософія", по суті, було тотожним поняттю "наука". Під
філософією розумілася вся наука, що зароджувалася, і філософами називалися носії цього наукового
знання. І це не було натяжкою. Недарма родоначальника давньогрецької філософії Фалеса вважали
одним із семи мудреців.

За свідченням Діогена Лаертського, він відкрив тривалість року і розділив його на триста шістдесят
п'ять днів, першим пророчив сонячне затьмарення, виміряв висоту єгипетських пірамід по їхній тіні,
першим став вести бесіди про природу.

Усім відоме ім'я іншого давньогрецького філософа - Піфагора за його відкриття в галузі геометрії.
Та інші давньогрецькі філософи недарма шанувалися своїми співгромадянами. Філософія там, поряд
із власне філософськими проблемами, розглядала і специфічні наукові питання. І такий стан
філософії зберігався тривалий час, навіть у Новий час поняття "філософ" і "вчений" були багато
в чому тотожні. Декарт, що є одним з основоположників сучасної науки, відомий своїми працями в
галузі математики і геометрії. Йому по праву належить відкриття умовного рефлексу. Лейбніц був
видатним математиком. Незаперечні заслуги Канта в галузі космології. Можна було б продовжити
перелік імен, шанованих не тільки філософією, але й наукою взагалі.
Але в той же час вже в Стародавній Греції намітилася тенденція до розмежування власне
філософських і наукових проблем, і в міру зростання наукових знань ця тенденція підсилювалася.
Вже Аристотель здійснює спробу виділити філософське знання з усієї сукупності знань, на відміну
від часткових наук. Філософія на його думку, повинна розглядатися як вчення про першопричини,
першопринципи, найзагальніші основи буття. Вона вища від усіх інших наук, тому що зайнята
пошуком істини і тільки істини, у той час як інші науки виходять із принципу корисності, тому вона
є "королевою наук" і висунуті нею положення і принципи часткові науки не можуть заперечувати,
вони повинні їх неухильно дотримуватися.

"Королівський" статус філософія в системі наук мала тривалий час, аж до XIX століття. Навіть у
Новий час (17-18 століття), коли відбувається бурхливе зростання наукового знання і виникає багато
сучасних наук, філософія залишається "королевою наук". І це не випадково. Часто наукове знання
мало в цей період в основному дослідний і описовий характер і не могло ще зрівнятися з філософією
за інтелектуальною силою, за здатністю до теоретичних узагальнень, умінням бачити зв'язки різних
явищ.

Ситуація істотно змінюється у XIX столітті, коли часткові науки "виростають" до рівня теоретичної
науки. Тепер вони вже в стані самі створювати теорії, що пояснюють усю сукупність відомих науці
фактів, бачити тенденції розвитку явищ, розробляти власні методи досліджень. Претензії філософії
на панування піддаються сумніву. Серед учених широко розповсюджене гасло: "Наука, бійся
метафізики!" (Метафізикою з часів Аристотеля називають "першу філософію". Правда, Гегель і
Маркс під метафізикою розуміють вчення, протилежне діалектиці, що розглядає світ, явища поза
розвитком і загальним зв'язком.) їх не влаштовують принципи філософії, тим більше, більшість з них
носить умоглядний характер і входить у суперечність з частковонауковим знанням. Адже поряд з
геніальними ідеями, що збагатили наукове знання, у філософії було висунуто чимало і таких ідей, що
не "стикуються" з фактами часткових наук.

Поширюється думка, що філософія зжила себе подібно королю Ліру, залишилася без царства і їй
немає місця в сучасній науці. Наука, на думку багатьох учених минулого століття, сама може
вирішувати і власні проблеми, і ті, що вважалися споконвіку філософськими. Такі погляди
одержують поширення і серед філософів. У ХIX-ХХ століттях виникають філософські напрямки,
що представники яких не вважали філософію "повноцінною" наукою і навіть взагалі наукою.

І все-таки в наш час більшість філософів і вчених не заперечують науковий статус філософії, не
розділяють точку зору, що вона зжила себе. Але тоді виникає питання: "У чому наукова цінність
філософського знання, філософських узагальнень, чому і сьогодні більшість вважає філософію
наукою?"

Раніше вже підкреслювалося, що філософію поєднує з наукою, ставить її в один з нею ряд сам
спосіб розгляду нею проблем. Філософія, як і наука, підходить до вирішення своїх специфічних
проблем, спираючись на доводи розуму, дає їм раціональне обгрунтування. По-друге, самі ці
проблеми мають не тільки самоцінність для філософії, але і надзвичайно важливі для науки. І
сьогодні людина прагне до інтеграції наукового знання, осмислення його в цілому, і здійснити цю
інтеграцію в змозі лише філософія. Жодна конкретна наука не може виконати цю функцію. І
сьогодні (може бути, сьогодні більше, ніж колись раніше) у науці виникають проблеми, дати
пояснення яким вона просто не в змозі. І тут на допомогу їй приходить філософія. Ця допомога
полягає не в тому, що вона бере на себе їхнє вирішення, але на основі вироблених загальних
принципів світорозуміння філософія намічає можливі способи підходу до вирішення, формує
загальні припущення про їхню природу. Вона намагається мов би зазирнути за той обрій, до якого
підійшла і перед яким зупинилася наука, указати подальший шлях. На цій основі наука будує свої
гіпотези.

Узагальнюючи, синтезуючи наукове і практичне знання, філософія розробляє категоріальний

(категорії - найбільш загальні поняття, що відбивають загальні зв'язки дійсності і пізнання) апарат,
яким користуються всі науки, без якого вони просто не можуть обійтися. Говорячи про значення
давньогрецької філософії для європейської науки, К. Ясперс по праву вказує на те, що саме там
зусиллями давньогрецьких філософів був розроблений категоріальний апарат, що лежить у основі
всієї науки.

Говорячи про функції філософії в системі наукового знання, особливо слід підкреслити її роль у
дослідженні самого пізнавального процесу. Філософія не тільки узагальнює результати наукового
пізнання, але і рефлексує сам пізнавальний процес, його закономірності, зв'язки. На цій основі вона
виробляє найбільш загальні методи (методологію) наукового пізнання, даючи тим самим у руки
науки могутній інструмент для подальшого вивчення природи і суспільства. Недарма Ф. Бекон,
говорячи про роль методу в науковому пізнанні, підкреслював, що навіть сліпий, що йде по дорозі,
обжене зрячого, що йде без дороги. У зв'язку з цим варто сказати, що існують два методи, підходи до
дослідження дійсності: діалектичний і метафізичний. Діалектичний метод вимагає розглядати
явища світу в їхньому загальному взаємозв'язку, зміні і розвитку. Метафізичний метод, навпроти,
розглядає явища поза їхнім зв'язком, розвитком.

Не можна обійти мовчанням і роль філософії в з'ясуванні найзагальніших основ самої науки. Адже
наука сама має потребу в обгрунтуванні, з'ясуванні свого місця і ролі в житті суспільства, з'ясуванні
своєї природи і можливостей. Сьогодні це ще більш очевидно, ніж коли-небудь раніше. І зрозуміти
науці саму себе значною мірою допомагає філософія.

8. Історичні типи світогляду та їх прояв у світоглядові сучасної

людини.
Світогляд—це система поглядів, звернених на об'єктивний світ і місце людини в ньому, на
ставлення людини до довколишньої дійсності та самої себе, а також зумовлені цими
поглядами основні життєві позиції людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання й
діяльності, ціннісні орієнтації.

Міфологія- найдавніший за часом виникнення тип світогляду. Специфічною його рисою є

домінування в ньому першого рівня світогляду - світовідчуття. Приймаючи до уваги цей
момент, період існування міфу називають дитинством людства. Проявом домінування в
міфі світовідчуття є відсутність в ньому в загальнозначущій теоретичній формі відповідей
на головні проблеми світогляду.

У численних міфах у символічній формі вперше постають спроби розкрити таємниці

народження, смерті, сну, душевних переживань. З'являються сюжетні оповіді про уявних
героїв — предків, вчинками котрих спричинений світ людських взаємин та відносин із
природою.

Формою прояву специфіки міфу як типу світогляду є такі його функції як:

· забезпечення духовного зв'язку поколінь;

· фіксація прийнятої в суспільстві системи цінностей;

· спонукання до певних норм поведінки, традицій та звичок.

Це перша спроба у вигляді алегорій, оповідей, легенд, фантастичних образах узагальнити

спостереження людини за природою, світом, досягненнями самої людини. За допомогою
міфа пояснюються виникнення, течія, наслідки побачених або можливих подій.
 Релігія - другий історичний тип світогляду. Основою його є світорозуміння як рівень
світогляду. Тут спостерігається формування певної картини світу. Спільним з
міфом моментом є елементи віри. Відмінність же полягає в руйнації тієї
безпосередньої єдності людини і світу, яка є основою міфу. На перший план в релігії
виходить протиставлення людини і світу. Його передумовою є подолання
всезагального одухотворення природи.

Науковий світогляд. Основним положенням подібної форми світогляду стає

затвердження про основоположне значення природних наук і їх методології в
розумінні світу, процесів керованих суспільством і людиною. На перше місце тут
висувається природне, природа, матерія, об'єктивна реальність як така. Виробляється
раціональна мова, яка покликана передавати образи максимально точно відображаючі
властивості і процеси досліджуваного об'єкта без домішки суб'єктивних впливів.

Філософія - найбільш зріла форма (історичний тип) світогляду, тобто форма

розв'язання питань: Що є людина? Що є світ та на яких принципах має будуватись
ставлення людини до світу? Істотна відмінність філософії від двох інших типів
світогляду полягає в тому, що в ній як фундаментальна здатність людини постає
здатність до самоусвідомлення (рефлексія). В зв'язку з цим специфічну рису філософії
справедливо вбачають в тому, що вона - теоретична форма розв'язання світоглядних
проблем.

Філософський світогляд виростає з міфа і релігії, а також спирається на теоретичні дані

науки.

Наприклад, принциповою відмінністю філософського світогляду від міфа і релігії є той

момент, що філософське мислення вибудоване на розумі, інтелекті вільного від вимислу.
Відмінність від науки складається в тому, що філософія намагається розглянути загальну,
«граничну» проблематику, яка являє собою щось більше ніж, дані, узагальнення і
теоретизации наукового знання.

Філософія сьогодні постає як школа людського мислення, самовизначення. Основна

проблематика філософствування — смисложиттєва — насичує людське існування
духовними пошуками свого ставлення до всього навколишнього, а тому філософія є
центральним місцем (квінтесенцією, серцевиною) особистого світогляду.

Питання самовизначення, світогляду постають перед кожною людиною впродовж її

життя. Знання історії філософської думки, філософської спадщини людства не тільки
формують теоретичні підвалини самосвідомості, а й допомагають людині грунтовно
підходити до вирішення питань сьогодення, визначаючи її місце у світі

9. Національне та загальнолюдське у світоглядові.

За ступенем загальності розрізняють світогляд

· особистості

· груповий (професійний, класовий, національний тощо)

· загальнолюдський (загальнолюдські світоглядні настанови).

 Людство споконвіків мало єдиний спільний надідеал (вершинну цінність життя)–
людинолюбство, добротворення, свободу, духовну і фізичну досконалість, красу,
справедливість, щастя. Це – загальнолюдські цінності. Але кожна нація наближається до
цього ідеалу своїм неповторним шляхом, бачить і трактує його по-різному

Нація має спільні цінності, ідеали, традиції, риси характеру.

"Ментальність"-спосіб мислення, загальна духовна налаштованість, установка індивіда,

або соц.. групи, до навколишнього світу.

На відміну від ідеології це не форма мислення, а ставлення, відношення, призма через

яку людина дивиться на себе і світ.

Вона притаманна кожній людини незалежно від етн. приналежн., соц. статі, мови.
Формується залежно від традицій культури, соц.структур.

Це душевний устрій характерний для людей даної культури, психолог.особливості

яких лежать в основі звичаїв,моралі.

Оскільки поняття ментальності символізує глибинний рівень масової

свідомості, колективні уявлення людей, їх образ світу, цінності та зразки, які
визначають думки, почуття та дії культурних індивідів, у сучасній культурологічній
теорії існує плідний підхід розглядати історико-культурний процес як буття різних типів
ментальностей, а саме - первісної, античної, середньовічної, ренесансної, ментальності
Нового часу, сучасної.

Спосіб життя людини як представника тієї чи іншої культури визначає конкретна система
цінностей і світоглядних засад.

У сучасному філософському дискурсі широкого використання набув термін

«ментальність». М. Блок, один із основоположників теорії ментальності, визначає
поняття «ментальність» як «увесь той комплекс основних уявлень про світ, за
допомогою яких людська свідомість у кожну конкретну епоху переробляє в
упорядковану «картину світу» хаотичний і різнорідний потік сприйняття і
вражень». Однак надалі термін «ментальність» набуває дещо іншого тлумачення. Таку
зміну можна спостерігати вже у визначенні ментальності як характеристики «...специфіки
сприйняття та тлумачення світу в системі духовного життя того чи іншого народу,
нації, соціальних суб’єктів, що уособлюються певними соціокультурними феноменами».

10. Поняття ментальності. Риси української ментальності та їх

відображення у світоглядові.
Менталітет – це манера мислення, його склад, його особливості, його своєрідність, тобто це
емоційні орієнтації, колективна психологія, спосіб мислення і людини, і у цьому випадку,
нації.

Риси української ментальності та їх відображення в світогляді.

Слід зазначити дослідження ментальності ук.нації в працях таких авторів

як Костомаров,Нечуй-Левицький,Шевченко.Особливо важливими є роботи
Чижевського. Дмитро Чижевський виділяє основні риси психічного укладу українця –
емоційність, сентименталізм,чутливість,ліризм,індивідуалізм,прагнення до свободи.
До характеристики національного типу можна йти трьома шляхами.

Перший із них це дослідження народної творчості, другий — характеристика найбільш

«блискучих», яскравих, виразних історичних епох, які даний нарід пережив, третій —
характеристика найбільш значних, «великих», видатних представників даного народу.

По-перше безумовною рисою психічного укладу українця є емоціоналізм і

сентименталізм , чутливість та ліризм; найяскравіше виявляються ці риси в естетизмі
українського народного життя і обрядовості, ще однією рисою є неспокій і рухливість.

Ментальність українського народу формувалась під впливом складних історичних

умов. Розташування між Сходом і Заходом, тривале бездержавне
існування, розчленованість народу у минулому здебільшого визначили український
менталітет. Основну роль відіграло геополітичне розташування України на перехресті
історичних шляхів зі Сходу на Захід і з Півночі на Південь. Ця обставина зумовила
химерне поєднання у світогляді українців

· західної (активно-раціоналістичної, індивідуалістичної, матеріалістичної)

· східної (пасивно-споглядальної, спрямованої на вищі істини) ментальності.

Мірило стійкості українського етносу, його реальна цілісність як динамічної

саморегульованої системи, визначалось не державою, не ідеологією, не чисельністю
народу, а міцністю збереження господарсько-культурних і побутових традицій, силою
зв’язку поколінь і точністю передачі досвіду предків своїм нащадкам.

У наші дні проблема національного менталітету стає все більш актуальною.

Розбудова української державності нагально вимагає глибокого та об’єктивного
вивчення особливостей нашого народу. А знання базових рис конкретної нації виконують
прогностичну функцію, дозволяють, придивившись глибше до себе, зазирнути у майбутнє,
адаптуватися до нього.

Найбільш важливими моментами історичного розвитку українського національного

характеру треба вважати постійне тло української історії — природу України та Два періоди
історичні — князівську добу та добу барокко.

Основним культурним з'явищем князівської доби було прийняття християнства та

утворення на його ґрунті письменства. Треба визнати, що християнство, узяте з
Візантії, не принесло з собою специфічних візантійських впливів.

Найвиразніші і найзначніші є впливи б а р о к к о. Впливи барокко дали на українському

ґрунті розквіт пластичного мистецтва та літератури;

Основа духовна риса барокко це «декоративність», що цінить більш широкий жест, ніж
глибокий зміст, — більше розмах і кількість ніж внутрішню якість, більше — вираз,
форми вияву змісту, ніж зміст . Але в психічній сфері стремління до «декоративности»,
до широкого жесту, до «імпозантності» природно веде до певної ілюзорної пишноти, за
якою може нема достатньої духовної підпори.

Безумовно характеристична риса психічної вдачі видатних українців це — на певний час

в житті і в певних умовах — ухил до духовного у с а м о т н е н н я.

Для характеристики української філософічної думки робить великі труднощі ще те, що

українське- культурне життя не завжди було різко та яскраво усамітнене і
 відокремлене. Мінявся і ступінь політичної залежності і ступінь рівня національної
свідомості, зокрема національної свідомості інтелігенції. Наслідком цього було те, що
значна частина видатніших представників української думки працювала за межами
України, а навпаки, на Україні брали живу участь в культурному життю чужинці.

Поза основним масивом українських етнографічних земель розвивалось Закарпаття,

що обумовило специфіку ідентифікації регіону. Тут особлива ментальність та
проблеми, породжені поліетнічністю і прикордонним статусом. Певні етнічні групи
мають локальну свідомість. На етнокультурну домінанту регіону впливає низка економічних
факторів – міграція трудових ресурсів, однобічний розвиток аграрного сектора тощо.

Свого часу деякі дослідники Закарпаття, такі як О.Духнович, О.Бонкало, Ф.Потушняк,

Й.Шелепець визначили ряд характеристик закарпатської ментальності. Це архаїчно-
сентиментальна вдача, замріяність, наївна чесність, схильність підтримувати тих, хто краще
зіграє на його почуттях, богобоязкість, гордість за своє етнічне “я”, свою культуру,
смиренність, працьовитість, законослухняність, повага до влади.

Ці загальні риси по-різному проявляються у гуцулів, бойків, лемків та долинян.

Згадувані дослідники відзначають таку різницю: гуцули – аристократи гір, активні,
заповзяті, настирливі, працьовиті, невибагливі, люблять свій край і свою рідню, сміливі, не
бояться смерті, індивідуалісти, наївні і довірливі. Натомість бойки – доброзичливі, надійні,
послужливі, скромні, демократичні, схильні до бійок і запальні, працьовиті, але не
напружуються. За характером вони пасивніші, ніж гуцули, легко примиряються зі своєю
долею.

Лемки мають холодний жорсткий погляд, мляву і непевну ходу, самолюбиві, не такі
послужливі, як бойки, працьовиті, швидко полонізуються і словакізуються. Долиняни –
нерішучі, бо ще не мають остаточної думки про свою належність до угорців, перейняли від
мадярів багато з матеріальної і духовної культури, охоче пристосовуються до угорської
культури, релігійні, працьовиті, законослухняні, ставляться до угорців як до панів.

Отже, розбіжності у цих груп українців Закарпаття дуже помітні, однак це не заважає їм
співіснувати на одній етнічній території. Отже, говорити про якусь цілісну лінію
закарпатсько менталітету є складно, однак ці риси щільно вплітаються у
загальноукраїнський контекст.

Особливості ментальності українців мають яскравий вияв у традиційно-побутовій

системі. Українська сім’я відіграє значну роль у формуванні українського характеру та
менталітету, оскільки йде мова про вплив родинного життя, сім’ї на формування рис
національного характеру [1, 73].

Специфіка української сім’ї дістала відображення в особливостях української національної

психології. Тут передусім домінує жінка. Це віддзеркалюється у фольклорі, традиціях,
звичаях та обрядовості українців. Для прикладу, можна навести ряд обрядів, в яких головна
роль відводиться жінці (співання традиційних латканок у фольклорі, обряд гадання на
Андрія; у весільному обряді танець молодої ) що символізував прощання з дівоцтвом, а
також зняття фати, яке проводить мати жениха: тим самим вона, як головна, приймає
невісту до сім’ї; роль плакальниці та омивання тіла покійника у поховальному обряді тощо)

Таким чином, мова йде про перевагу жіночого елементу в українській національній
психології, про жіноче начало в українському національному характері. З цим пов’язаний
вияв почуттів та емоцій, що, зокрема, відбилось у фольклорній лексиці. Витримана
вдача, елегійність, ніжність і схильність до рефлексії – ці риси сприяли також
 збереженню родинних і родових груп, приятелювання і побратимства, а відтак створили
міцну родинно-побутову традицію.

Ще однією рисою ментальності українців є релігійність. Вона є головною складовою

світогляду всіх слов’янських народів .Прояв релігійності яскраво виявився в
обрядовості , і родинно-побутового циклів.

11. Виникнення філософії: Індія, Китай, Греція. Етапи

розвитку світової філософії.

Філософія виникла в VI — IV ст. до н. е. одночасно в трьох цивілізаціях — індійській,

китайській і грецькій.

Про зародження філософії свідчить протиставлення загальноприйнятих думок про світ справжнім
знанням про нього — істині.

Філософія починається там і тоді, де і коли виникає сумнів щодо виправданості традицій, пануючих
думок, коли фіксуються розбіжності видимого і сущого, загальноприйнятого і справжнього.

Таке протиставлення може бути породжене різними чинниками: соціальними, що формують

самосвідомість особи (торгівля, держава з регульованими соціальними відносинами); ознайомлення
з іншими народами та їх звичаями; криза традиційної міфології; зародки наукового знання. Ці
чинники породжують основну онтологічну (що таке (справжнє) буття і небуття) і гносеологічну
(що є істина, а що тільки видимість її, як досягти істини) проблеми.

Загальна характеристика онтологічних і гносеологічних здобутків давньогрецької філософії і

європейської традиції загалом до епохи Відродження, а китайської та індійської філософії до XX ст.
полягає в тому, що відношення між видимим та істинно сущим світом будувались
на правдоподібності. Кожна традиція і кожен мислитель будували різні моделі співвідношення між
видимими і невидимими сторонами світу (буття), але чітких доказів, зокрема емпіричних фактів, які
б свідчили про справжній характер цього співвідношення, не було.

Прорив у надемпіричний позачуттєвий світ було здійснено в Європі в XVI—XVII ст. з допомогою
приладів і математичного природознавства, що поклало край умоглядним спекуляціям про світ, про
буття. Тепер онтологічні та гносеологічні моделі вибудовуються з огляду на стан розвитку наукового
знання.

Атомізм Нового часу не може бути демокрітівським. Атомізм давньогрецького філософа Демокріта
(прибл. 460 — прибл. 371 до н. е.) — це лише цікавий здогад, який можна й ігнорувати, а хімічний
атомізм ґрунтується на експерименті, є основою хімічного виробництва. З цим не може не
рахуватися жодна сучасна філософія природи.

Європейська наука змусила заговорити про потойбічний (для людських чуттів) світ, що
спричинило зміну моделі філософування про нього. Проте існує сфера філософського знання, де
істина не пов'язана з науково-технічним поступом. Це — сфера моралі. Моральноетичні
концепції, як і раніше, відчутно впливають на практику моральних стосунків у суспільстві. Тому
роздуми давніх людей про світ мають тільки історико-культурне значення, а їхні етичні вчення і
тепер збуджують інтерес. Адже здебільшого вони стосувалися реального життя і вибудовувались на
його основі.
Давньоіндійська філософія

Історія індійської культури сягає глибини віків. Активну участь в її творенні брали арії — кочові
племена. Вже в II тис. до н. е. на території Індії склались дрібні державні утворення.
Давньоіндійське суспільство було кастовим, світоглядом його була міфологія, викладена у Ведах —
збірниках гімнів. Веди освячували кастовий лад і проголошували панування касти жерців
(брахманів) над всіма іншими кастами, в тому числі військовою аристократією — кшатріями.
Основний мотив ведійської літератури — панування духовного над матеріальним, брахманів над
іншими кастами.

У середині І тис. до н. е. в давньоіндійському суспільстві сталися відчутні соціально-політичні

зміни: розвивалися ремесла і торгівля, зростали міста, замість дрібних держав виникали великі
державні об'єднання. Домінуюче становище в суспільстві перейшло до кшатріїв: війни сприяли
усвідомленню ними своєї соціальної значущості, що спонукало їх взяти владу в свої руки. Все це
зумовило зміни й у світоглядній сфері: брахманізм поступився місцем релігійним течіям —
джайнізму і буддизму, що постали як ідеологічний протест проти кастової природи брахманізму,
складності його обрядів. Джайнізм і буддизм були світоглядами, зрозумілішими і прийнятнішими
для простих людей.

Одночасно зі змінами соціальних відносин і світоглядних ідей формуються основні школи

індійської філософії. Як і в інших країнах, філософія в Індії виникає у зв'язку з кризою міфології.
Але перехід від ранньокласового до розвинутого класового суспільства відбувався в Індії поступово.
Тому і в сфері ідеології не було різких стрибків: більшість філософських систем зберігає міфологічні
теми, розвиває їх.

Творцями більшості філософських шкіл були жерці-аскети, чим пояснюються такі особливості
індійської філософії, як проповідь аскетизму та містичного споглядання, пасивність і
самозаглиблення. Ці особливості зумовлені не специфікою духу індусів, а соціальними умовами
розвитку індійського суспільства.

Серед багатьох шкіл індійської філософії чітко окреслюються два їх типи: ортодоксальні, класичні
(даршан) і неортодоксальні, некласичні (настіка). Ортодоксальні визнають безумовний авторитет
Вед. Неортодоксальні, хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не визнають їх святості.

Ортодоксальні, класичні (даршан) філософські школи.

До них належать веданта, міманса, вайшешика, санкх'я, ньяя і йога. Основою світу вони
проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Спочатку брахман поставав як особа Бога,
згодом він трансформувався в духовну субстанцію, основу всього сущого.

Так, уже в Упанішадах (коментарях до Вед) відзначається: «Те, чим породжуються ці істоти, чим
живуть народжені, в що вони входять, вмираючи, те й намагайтеся пізнати, то і є Брахман».

Брахман породжує, відтворює і підтримує все суще. Але він є безособовим началом. Носієм
принципу індивідуальності є атман, який облаштовує світопорядок, є внутрішнім правителем. Ці
два космогонічні начала чимось нагадують матерію і форму Арістотеля. Але ця аналогія приблизна.

Сутність людини також включає атман і брахман.

Мета людського життя полягає в тому, щоб подолати низку нескінченних перевтілень і злитися з
космічними атманом і брахманом, розчинитися в них. Існує декілька сходин, які ведуть до осягнення
брахмана. Вищою з них є медитація, заснована на практиці йоги. Завдяки злиттю з космічним
брахманом атман людини долає безкінечність перевтілень — сансару, яка породжена кармою—
відплатою за попереднє життя. Такою постає загальна конструкція світу й місця людини в ньому
уведанті й мімансі, які найбільше наближені до Вед.
Вайшешика визнає дев'ять субстанцій — землю, воду, світло, повітря, ефір, час, простір, душу і
розум. Перші чотири складаються з атомів. Атоми різняться між собою кількісно і якісно. Внаслідок
їх сполучення і роз'єднання, якими керує світова душа, відбувається виникнення і зникнення речей.

Санкх'я вважає основою світу матерію (пракриті) і атман — принцип індивідуальності й

духовності.

Ньяя і йога відомі не так онтологічними побудовами, як методологіями, які застосовують й інші
школи. Ньяя основну увагу приділяла теорії пізнання і логіці, розробила вчення про силлогізми. Йога
сформулювала сукупність правил (методологію) регулювання фізіологічних і психічних процесів
людини, завдяки яким, на думку її прихильників, настає прозріння і досягається істина.

Неортодоксальні, некласичні (настіка) філософські школи. До них належать буддизм, джайнізм і

чарвака-локаята.

Буддизм— світова релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Як і

більшість шкіл індійської філософії, вважає, що життя — це страждання.

«Чотири благородні істини» Будди проголошують: існує страждання, є причина страждання,

можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждань є бажання людей. А
спосіб регулювання їх є восьмиступінчастий шлях морального вдосконалення людини: правильне
розуміння, правильне прагнення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний
спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Цей шлях є нічим іншим, як засобом
опанування бажаннями. На цьому шляху досягається нірвана— стан незворушності й спокою, який
перериває сансару — безкінечність народжень.

Цікавою є онтологічна конструкція буддизму. Він є одним з небагатьох вчень, що заперечують

субстанційну модель світу і розглядають суще як процес, безперервне становлення. Все суще
складається з психічних і матеріальних елементів (дхарм), які постійно перебувають у стані буття—
небуття, в стані пульсації між цими полюсами. На цій підставі буддизм заперечує існування душі як
окремої сутності.

Джайнізм виник водночас з буддизмом, має спільні з ним мотиви. Вважає, що перервати карму
(долю, прокляття) сансари можна аскетичним життям.

Чарвака-локаята— єдина матеріалістична школа Давньої Індії. Основою світу вважає п'ять
елементів — воду, вогонь, землю, повітря і (іноді) ефір. Кожний з них складається зі своїх атомів, які
незнищенні й незмінні. Заперечує ведійське вчення про карму і сансару, існування Бога і душі, її
моральному вченню притаманний відхід від усталених традицій індійської культури.

Загалом онтологічні схеми найвпливовіших шкіл (веданта, міманса) являли собою логізацію міфу —
переведення міфологічних образів у логічні абстракції. В деяких школах (вайшешика, санкх'я,
чарвака-локаята) зроблено перші наївні узагальнення про речовинну будову світу і навіть
висунуто ідею атомізму. Індійські мислителі дуже мало уваги приділяли державі, праву, соціальній
проблематиці. Провідне місце відводили етичним вченням.

+В їх етичних вченнях домінують дві думки: життя — це страждання, а подолання страждань

можливе через втечу від світу. Вони своєрідно відобразили соціальний стан індійських мислителів.

В Індії, на відміну від Китаю, де конфуціанці були придворними філософами, мислителі були
аскетами, жили осторонь важливих соціальних подій. Цим зумовлена і відсутність ідей щодо
раціональної перебудови суспільства, занурення в себе. Розум не застосовано до вдосконалення
соціальної сфери, йому залишалось лише регулювати психічні процеси.
Аналіз перших, власне вже філософських, систем даршан можна, наприклад, подати через
такі школи, як йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя, чарвака-локаята. При
цьому слід зауважити, що ці школи характеризуються неоднорідністю, а їх основою є
ставлення до Вед.

Особливістю староіндійської філософської школи міманса є те, що вона визнає реальність

зовнішнього світу і заперечує роль Бога у створенні цього світу.

Міманса, виступаючи суперником буддизму у вченні про сутність світу, рішуче

заперечує ідею нереальності, або ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти
або ідеальності його. Міманса вважає, що світ у цілому вічний і незмінний, він не має ні
початку, ні кінця, хоча окремі речі в ньому здатні змінюватися, виникати і гинути.

Оригінальність філософської школи н'яя виявляється в тому, що вона є вершиною

староіндійської логіки і теорії пізнання. принцип теорії пізнання н'яяї: знання відповідає
об'єктивній дійсності, яка існує незалежно від суб'єкта пізнання. Є чотири джерела
вірогідного пізнання: 1) чуттєве сприйняття; 2) логічний висновок; 3) порівняння; 4)
словесне засвідчення авторитетів.

Буддизм.

· Страждання і звільнення представлені в буддизмі як різні стани єдиного буття:

страждання - стан буття проявленого, визволення – невиявленого.

· Звільнення буддизм уявляє собі перш за все як знищення бажань, точніше - їх

пристрасності. Буддійський принцип так званого середнього (серединного) шляху
рекомендує уникати крайнощів -як потягу до почуттєвого задоволення, так і
досконалого придушення цього потягу.

· Концепція терпимості, відносності, з позицій якої моральні приписи не є

обов'язковими і можуть бути порушені.

· Моральний ідеал буддизму з'являється як абсолютне неспричинення шкоди

· Усувається відмінність між чуттєвою і розумової формами пізнання

· Практика медитації

У розвитку філософії Стародавнього Китаю важливе значення мав Даосизм.

Даосизм - філософське вчення, основоположником якого за традицією вважають Лао-

цзи, який жив в кінці VII початку VI ст, до н.е. Головна категорія філософського
даосизму - дао (шлях) розуміється як загальний закон природи, як першопричина
всього сущого, як джерело всіх явищ матеріального і духовного життя. Дао являє
собою як би узагальнене поняття про закономірності розвитку світу. Все, що існує
походить від дао, щоб потім, зробити кругообіг, знову до нього повернутися. Дао не
тільки першопричина, а й кінцева мета і завершення буття.

Дао недоступне для чуттєвого сприйняття: те, що можна почути, побачити, відчути,
зрозуміти, це не дао. Ніхто не створив дао, але все походить від нього і повертається до
нього. Проте все, що породжує дао, проявляється через Де (чеснота), тому якщо дао -
це загальна сутність світу, то де - її прояв в дійсності. Завдання людини - пізнати дао,
стати на шлях "природності", під якою мається на увазі "гармонія світу" злиття
людини з природою. Соціальна несправедливість у суспільстві сприймається як одне
з порушень гармонії. Своєрідним вираженням протесту проти соціальної
несправедливості є відлюдництво і аскетизм, інакше кажучи - повернення до
"природності", Відлюдники - даоси в усі часи усамітнювалися на лоно природи і
прагнули злитися з нею для осягнення "гармонії світу". Велике місце в книзі "Даодецзін"
приділено принципом "недіяння", який наказує людині відмовитися від будь-якої
діяльності, не втручатися активно в життя вона повинна розвиватися природно, як
би сама собою. Лао-цзи ж вважав, що людська природа залишиться непорочної, будучи
надана самій собі. Ця теза і з'явився основою доктрини "недіяння

Конфуцій не залишив цільного письмового викладу своїх ідей. Йому приписують

складання і редагування знаменитого''П'ятикнижжя'', яке здавна розглядалося в
Китаї як вихідний пункт усієї китайської літератури. Особливе місце серед цих
джерел займає книг ''Вислови'', складена учнями Конфуція вже після його смерті.
Вона складається головним чином з окремих афоризмів, що починаються
словами''Учитель сказав ... ''.

Доброчесність,виправлення імен,божественне походження влади,але якщо правитель

чинить погано –можна його скинути.

У силу історичних особливостей країни (збереження родових і патріархальних

традицій, відсталість рабовласницьких суспільних відносин) давньокитайські
мислителі основну свою увагу приділяли вирішенню соціально-етичних і
політичних проблем. Боротьба філософських течій відбувалася тут навколо розуміння
«Дао» як шляху суспільного розвитку і долі людини.

Китайська філософія, як філософія Індії передбачає поділ на верстви суспільства, але в

теж час філософи Китаю починаються замислюватися над ідеальним суспільством, вони
створюють такого правителя який був би благородний, але в той же час добрий і
справедливий, для свого народу - цим філософія Китаю схожа на філософію Античності.

Греція Філософія як самостійна галузь знань виникла в стародавньому грецькому

суспільстві в VI–V ст. до н. е.Виділяють: -досократівський період, -період класичної
грецької філософії, -період еллінізму, - періодом неоплатонізму.

Досократівський період

-Перші школи - натурфілософських - міркування про те, як влаштований світ.

Першою з натурфілософських шкіл була Мілетська школа заснована Фалесом: всі речі
повинні походити з єдиного речового начала.

Засновником античної філософії вважається Фалесіз Мілета. Він першим поставив

завдання виявити єдине, основоположне начало розмаїтого світу.

Визнання світу як першооснови, єдиного першоначала чогось предметного,

матеріального дає змогу стверджувати, що філософія зароджується як
матеріалістичний погляд на світ.

Було відсутнє розчленування наукового знання, в поняття "філософія" входили всі

галузі знання, тобто її предметом була природа в цілому (натурфілософія)

Геракліт стверджував, що всі предмети, а також душа людини походять з одного начала –
вогнюЙого заслуга – утвердження діалектичного погляду на природний світ. Діалектика -
 це вчення про рух і розвиток, висхідний до античного філософа Геракліта, який учив про
єдність протилежностей.

Піфагорійство.Коли мудреці з мілетської школи шукали речове,

матеріальне першоджерело світу, піфагорійці на перший план ставили закон, логос,
започаткувавши ідеалістичний напрям у філософії.

Атомізм.Представник Демокріт поклалв в основу всього атоми, що рухаються у

порожнечі.

Софісти— давньогрецькі мандрівні експерти з різних предметів.Не формували

якусь певну школу, мали певні спільні інтереси.Набули філософських шахраїв,
зацікавленіших в грошах і престижі. Основою їхнього світогляду був вислів Протагора
«Людина є міра всіх речей».

12. Зміна предмета філософії в процесі історичного

розвитку.
Сьогоднішнє значення філософії в тому, що вона змушує нас усвідомити існування
багатьох питань, що не входять зараз до сфери науки

Класичний підхід, (Аристотель 384-322 до н. е.), в якості критерію предмета філософії

виділяв ступінь "загального". Філософія займається загальними речами, "вічними" і
"божественними" першоосновами. Вона показує нам "першооснови буття і пізнання".

Філософія - це вчення про першопричини або про першосутність речей.

Так думали і мислителі Нового часу: Декарт, Гегель. Таке розуміння предмета філософії
зберігалося дуже довго і вважалося "класичним".

Філософія визначалася як " наука про загальні закони розвитку природи суспільства і
мислення". Філософія вчить нас мудро прожити життя і з гідністю завершити її. Більшість
мислителів пов'язували предмет філософії з щирим пізнанням речей (Локк, Гоббс).

У XIX-XX ст. предметом філософії називали "світове ціле","сутність і закони

суспільства", "вивчення найбільш загальних понять", "пізнання Універсуму", науки про
цінності, вивчення найкращої системи суспільного устрою

Філософія дає людині нове знання про ті чи інші явища, що веде до більш глибокого
розуміння життя і ставлення людини до навколишнього його дійсності, до
вдосконалення його способу бачення світу. Заняття філософією виробляють навички
вільного творчого мислення, виховують смак до нього. А це допомагає людині досягати
успіхів у вирішенні найрізноманітніших життєвих і професійних завдань.

Питання, що вивчає філософія, є одним з найпроблематичніших для неї, оскільки

предмет її історично змінювався. У різні епохи у філософії домінували то вчення про
буття, то вчення про пізнання, то політичні чи етичні проблеми.
Крім того, в Європі до XVII ст. філософія охоплювала все знання про світ, тобто зародки
всіх наук, окрім хіба що математики й медицини.

Навіть у XX ст. все ще тривав процес відокремлення від філософії певних галузей
знання, які інституціалізувалися в окремі наукові дисципліни (психологія, соціологія,
політологія).

Найбільш загальні засади сущого (буття — небуття, простір — час, причинність, сенс
людського існування, істина, добро, свобода тощо), з яких «конструюється» світ, і є
предметом філософії. При цьому філософія намагається звести всі ці різноманітні
загальності до одного принципу — Бога, матерії тощо, пояснювати їх, виходячи із цього
принципу.

Об’єкт філософії– це та сфера об’єктивної реальності, яка знаходиться у взаємодії з

суб’єктом. Саме виділення об’єкту пізнання здійснюється за допомогою форм практичної та
пізнавальної діяльності, які створені суспільством. Ідеальне відтворення об’єкту у системі
понять та інше стає можливим в результаті застосування суб’єктом певних способів
пізнавальної діяльності, логічних операцій. Об’єкт філософії – це певний матеріальний і
духовний світ, який існує незалежно від філософів і разом з тим включає їх у свій світ.

Суб’єкт у цій взаємодії виступає носієм предметно-практичної діяльності і пізнання,

джерелом активності, направленої на об’єкт; під суб’єктом може розумітись суспільство,
соціальна група або індивід. Саме суб’єкт, взаємодіючи з об’єктом, утворює предмет
дослідження, в даному випадку – філософії.

Предмет філософії – це категорія, за допомогою якої фіксується певна цілісність, виділена

із об’єкту суб’єктом в процесі людської предметно-практичної діяльності і пізнання. У
загальногносеологічному плані протиставлення предмету та об’єкту є відносним. Основна
структурна відмінність предмету від об’єкту полягає в тому, що у предмет філософії входять
лише головні, найбільш суттєві властивості та ознаки дійсності.

Предмет філософії має конкретно-історичний характер, він змінюється від однієї історичної
епохи до другої, від однієї суспільно-економічної формації до іншої, від певних регіональної
цивілізації, культури – до других.

Об’єкт та предмет філософії являють собою діалектичну єдність. Предметом філософії є

дослідження всезагальних і загальних конкретно-історичних сутностей, законів та
закономірностей розвитку природи, суспільства і людини, її діяльності – свідомості.

13. Предмет і функції філософії. Структура філософського

знання.
 Інфа з лекції Сарабун (Немає однозначної тенденції.
Об’єкт – універсальний і всеохопний, ширший, більший, глобальний – співвідношення людини і світу-
поле де народжується філософія
Предмет- динамічний, історичний, Чутливий до часу і епохи – міняється, - все, що завгодно,
Функції –для чого потрібна філософія – світоглядна, критична, аксіологічна ( на яких цінностіях)
освітня, виховна.)
 Предметом філософії є відношення „людини і світу”. Філософія являє собою форму
раціонально обґрунтованого уявлення людини про світ і про себе, про їхній
взаємозв’язок. Щоб з’ясувати специфіку предмета філософії необхідно з’ясувати під
яким кутом зору об’єкт відбивається у свідомості. Предметом і об’єктом філософії є
відношення „людина-світ”, то природно що на перший план виходить питання про
природу і сутність світу і людини, про загальні граничні основи їхнього буття, про
перші початки, а також про те, як цей світ улаштований, які взаємозв’язки існують у
світі, а також між людиною і світом.
Особливості предмету: предмет – історично змінний, оскільки історично змінними
постають самовиявлення і самоусвідомлення людини.
- епоха середньовіччя (бог-творець всього сущого, ціль життя люд. – служити богу);
- епоха відродження (відбув. сикуляризація, людина – творець всього сущого, людина
сама обирає як їй жити).
Уся історія філософії фактично входить у окреслення її предмету. Філософія покликана
тримати увесь час у полі уваги та актуальному стані всі основні виявлення людини як
людини, але практично всі концепції та напрямки включали в себе і досліджували різні
групи філософських проблем, які безпосередньо і складають частини і розділи
філософського знання, що представляють структуру сучасної філософії.
Структура:
 онтологія (вчення про першооснову буття, сфери буття і категорії, основне питання: „Що
таке світ ” „Як він влаштований ”)
 гносеологія (теорія пізнання яка досліджує закономірності процесу пізнання, основне
питання – „Що означає пізнати ” „Що таке пізнання ”)
 антропологія (вчення про сутність людини, а також про співвідношення в людині природи
та культури, основне питання „Хто така людина”, „Яке місце займає людина ”)
 аксіологія (вчення про цінності, яке досліджує закономірності побудови сфери цінності,
осн. питання „У чому цінність і сенс життя ”)
 соціальна філософія (вчення про сутність суспільства і його структуру в цілому, у
найбільш загальних законах його розвитку, осн. питання „Що є суспільство ”)
 етика (вивчає морально-цінне відношення до світу , осн. питання „В чому сутність добра
і зла ”)
 естетика (наука про красу, „В чому суть краси і гармонії ”)
 логіка (наука про мислення, вивчає форми, закони та норми правильного мислення, осн.
питання „ Яка природа людського мислення ”)
 історія філософії (вивчення істор. Досягнень філософської думки від античності до
сьогодення , осн. питання „ Як розвивається філософська думка ”).
Функції філософії:
 світоглядна (фі-я бере участь у формуванні світогляду з теорем. та понятійним
поясненням світу)
 методологічна (сукупність найбільш загал. ідей та принципів що застосов. у вирішенні
конкретних та практичних завдань)
 гносеологічна (розроблення оцінювання припущень пізнавального процесу)
 прогностична (формуються гіпотези про загал. тенденції ро-тку буття і свідомості,
людини, суспільства)
 критична (у процесі суспільного ро-тку люди відмовляються від застарілих поглядів та
уявлень, стереотипів, цінностей, хибних світогляд. настанов)
 аксіологічна (виявляється у допомозі людині визначити цінності і самоцінності життя,
моральні принципи, гуман. ідеали. Це особливо важливо в умовах загострення
глобальних проблем сучасності)
 гуманістична (полягає в адаптації та життєстверджувальній ролі філософії для кожної
людини у сприянні формування гуманістичних цінностей та ідеалів).

14. Метафізика – загальна теорія дійсності.

Термін "метафізика" складається з двох частин, перша з яких означає: 1) "мета" (з
грецької — між, після, через) — префікс, що характеризує проміжний стан речі, її
зміну, переміщення тощо; 2) в сучасній науці вживається для позначення складних
систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію), метаматематика, металогіка,
метагалактика. "Фізика" — природа, наука про природу, що вивчає загальні
властивості матеріального світу.

Термін "метафізика" дослівно означає "після фізики". Він був уперше

застосований у зв'язку з класифікацією філософської спадщини Аристотеля
Андроніком Радоським (1 ст. до н.е.), який об'єднав різні лекції і замітки
Аристотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін "метафізика" набув іншого,
більш широкого філософського значення.

Поняття "метафізика" в історико-філософському аспекті має ряд значень:

1) метафізика — це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала

буття (існування світу);

2) метафізика — це синонім філософії;

3) метафізика в переносному розумінні ( буденному) вживається для означення чогось

абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального;

4) метафізика — це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань (сенс

життя — основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою
експерименту та методів конкретних наук;

5) метафізика — це концепія розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В

значенні "антидіалектична" термін "метафізика" запровадив у філософію Гегель.

Що ж таке метафізика? Для того, щоб визначити дане поняття, нам необхідно
звернутися до історичних витоків його формування. А тому першим у
західноєвропейській філософії раннього античного мислення постає власне питання
щодо основи всього (грец. Αρχέ παντόν).

Таким чином основним питанням філософії залишається питання про основу.

Питання може припускати не тільки тимчасове перше начало утворення всього, але й
наявність основи всього сущого, тобто того, що є і чим стає, що може виникати або ж
зникати.

Філософія починає визначатися як те, що колись називали «метафізика»,

тобто така своєрідна єдність основної і сукупної науки. Вперше про різницю
основи та обґрунтування говорив мислитель Платон. Філософ вбачав по іншу
сторону світу досвіду одиничних та змінних речей щось надчуттєве, царство вічних
сутностей, які передусім увінчані благом. За Платоном, людський розум є прямо
підпорядкованим вічним ідеям, і в такий спосіб переступає чуттєвий світ,
наближаючись до надчуттєвої істини. Умовою і нормою пізнання світу є знання про ці
ідеї.

Перед філософією ж стоїть завдання – допомогти прояснити такі знання. Платон

швидше розумів метафізику як науку про вічні ідеї, які відносяться до світу досвіду та
ґрунтуються на ідеї блага. Саме ж поняття «метафізика» бере свій початок від
античного мислителя Арістотеля. Таке поняття є предметним у ранній класичній
античній думці.

Тому перша філософія Арістотеля, яка була складена у чотирнадцять книг

Андроніком Родоським отримала назву ta meta ta physica, що в перекладі означає –
та, що йде після фізики. Фізика в античний період могла розумітися не лише як
природознавство, що ґрунтується на досвіді, а також як натурфілософія.

В такому випадку метафізика є чимось більшим за досвід, тобто знанням, яке йде за
фізикою, може навіть перевищувати її. Доведено, що метафізика мала швидше за все
предметне значення. Дане поняття розуміється як таке, що перевищує чуття і досвід,
трансцендентує, дізнається про все, що взагалі існує. Фізичні речі підпорядковуються
метафізичній основі, пояснюються тільки ними.

Ці знання або ж інакше кажучи науку, Арістотель називає σοφία – мудрість, або ж
πρότε φίλοςοφία чи θεολόγκη – вченням про Бога. У першій філософії Арістотеля
міститься визначення, що метафізика є наукою про надчуттєве. Таке розуміння є
близьким перш за все до думки Платона, проте зовсім протилежним для Арістотеля.
На його думку, пізнання надчуттєвого повинно сходити та виникати з чуттєвого, тоді
як метафізика має здатність поширюватися на емпіричний світ.

У другому визначенні метафізика інтерпретується філософом як наука про основи

речей, в яких Арістотель вбачає зовнішні та внутрішні підстави, матеріальну і
формальну, діючу причину. Третє визначення метафізики стає класичним завдяки
Арістотелю, який називає її наукою про суще – те, що в наявності є, і що властиве
тільки йому. Метафізика охоплює власне все, що є взагалі, насправді: чуттєвий і
надчуттєвий світ, дані через досвід речі та їхні останні підстави, відповідно
божественне буття.

Тут як раз і виявляється напруга між двома існуючими аспектами самої метафізики.
Спочатку вона стає наукою про суще як суще, тобто таким собі всезагальним вченням
про буття як сукупна наука, потім – як наука про божественну основу усього що існує,
відповідно вчення про Бога. Сукупність всього, що є може прояснятися із всезагальної
прадавньої основи, а Боже буття можливо досягнути з досвіду сущого та його законів
буття. Тобто у такий спосіб єдність самої метафізики як науки в кінцевому результаті у
Арістотеля зберігається.
У новітній час метафізика була різко осуджена онтотелогічною конституцією
Мартіна Хайдегера. Саме ж слово «онтотеологія » у вузькому його розумінні
належить Імануїлу Канту. Тим не менш, метафізика за часів античного філософа
Арістотеля була онтотеологією, тобто своєрідним єднанням всезагального вчення про
буття та водночас філософським вченням про Бога і у такому вигляді просто
вписалася в класичну античну традицію.

У середньовічний період робиться спроба виходу Фоми Аквінського за межі вчення

Арістотеля. Теолог розрізняє три важливі аспекти в метафізиці:

1) Метафізика – божественна наука, інакше кажучи філософська теологія, яка здатна

пізнавати Бога, а й інші надчуттєві істоти;

2) Метафізика – наука, яка досліджує суще, все йому властиве;

3) Метафізика – перша філософія, що здатна досягати перші причини речей.

В тім, Фома Аквінський не зупиняється, а все більш чіткіше виділяє підстави єдності
цієї науки. Безпосереднім предметом науки є суще як суще, проте у завдання будь –
якої науки входить питання підстави предмета її ж самої. Метафізика повинна
досліджувати як зовнішні так і внутрішні підстави сущого, проникати у першопричину
всього, що існує, в тому числі і в абсолютне Боже буття, щоб звідси розуміти кінцеве
суще. Тому Фома Аквінський називає метафізику онто- теологією. У самій же
схоластичній філософії таке визначення зберігається.

В період Нового часу відбуваються різкі зміни щодо розуміння метафізики. Особливо
це відчувалося у ХVІІ столітті, коли англійський філософ Френсіс Бекон розділив
філософію на :

1) Наука про Бога;

2)Наука про природу;

3) Наука про людину.

Їхнім попередником стала перша філософія, що отримала назву онтології, яка вже не
була вченням про буття, а формальною наукою про принципи, введенням в основні
принципи понять, яким не вистачає обґрунтувань у дійсному бутті. За Христіаном
Вольфом, метафізика стає сукупною теоретичною філософією на противагу етиці,
тобто практичній філософії. Метафізика має здатність розділятися на загальну
метафізику – онтологію як науку про суще в цілому; особливу метафізику яка може
мати підрозділи трьох предметних сфер космології (наука про світ, природу,
натурфілософія); психологія (наука про душу,все живе на світі, в тому числі про
людину; філософська психологія); натуральна теологія (науа про Бога, філософське
вчення).

Такий поділ є характерним для сучасності. Тому онтологія повинна виробляти дійсне
тлумачення буття, яке досяжне в абсолютному бутті, тоді як філософська наука про
Бога , припускаючи всезагальне вчення про буття, повинна поступового розгортати
пізнання самого Бога.
15. Основні терміни онтології.
-Онтологія - вчення про суще ; вчення про буття як таке; розділ філософії , що вивчає
фундаментальні принципи буття, його найбільш
загальні сутності та категорії , структуру та закономірності .

Основні терміни – БУТТЯ РІЧ ЄДИНЕ ОКРЕМЕ.

Відносні терміни – істина добро краса.
Це транстендеталії- універсальні поняття, які не підлягають змістовому обмеженню,
переходячи межі визначення.

Сосна – хвойне дерево-дерево- ліс….- буття. Ширше ніж буття немає хіба Бог.

-Філософське вчення про загальні категорії та закономірності буття, що існує в єдності з

теорією пізнання та логікою
ЩО ТАКЕ ОНТОЛОГІЯ?
-Основне питання онтології: Що існує?
-ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ОНТОЛОГІЇ: буття , суще , структура , властивості , форми буття
( матеріальне , ідеальне , екзистенційне ), простір , час , рух .

-Інше розуміння онтології дає американський філософ Уіллард Куайн : у його термінах,
онтологія - це зміст деякої теорії , тобто об'єкти, які постулюються цією теорією як існуючі.
-КАТЕГОРІЯ БУТТЯ основоположною філософською категорією, її використовують для
осмислення проблем пов'язаних як з проблемою існування Всесвіту, так і з проблемою
існуванням конкретного індивіда. Таким чином, категорія буття є гранично широкою. Вона
стосується як світу загалом, так і життя окремої людини.

Буття – окремі явища, процеси, речі - зникають, появляються, а світ в цілому існує і
зберігається.

-Положення, які розкривають сутність категорії буття:

1.Світ існував, існує і буде існувати як безмежна і неминуча цілісність, як відносно стабільне
ціле.
 2.Світ у своєму існуванні утворює нерозривну єдність минущого і неминущого,
універсальну цілісність.
 3.Світ існує як неминуща єдність поза і незалежно від волі і свідомості людини, тобто
об'єктивно.
 похідними від "буття" і представляють собою її різні сторони й аспекти.
 БУТТЯ – ТЕ ЩО КОНКРЕТНО ВИЗНАЧЕНЕ В СОБІ ІСНУЄ, ТОБТО ФІКСУЄТЬСЯ
ЛИШЕ ПРИСУТНІСЬ ЧОГОСЬ .
 Річ – те що існуючи одночазно визначилось в своєму змісті. Вказує на ЯКІСТЬ ТОГО
ЩО ІСНУЄ.
 Ми судимо про світ через свої чуття. – не все золото що блистить. Пуд солі зїсти – щоб
зрозуміти людину.
 4% дальтоніки – бачать світ у сіро-зелених кольорах – то який є цей світ? Але на правду
він інший.

 БУТТЯ НЕ Є НЕБУТТЯМ. НЕБУТТЯ ІСНУЄ.
 Буття є ціліснім. Частини лише в трупа коли цілісність зникає.

Реальність – це те що має буття, а буття є тим що реально існує.

16. Основні різновиди онтологій.
2.1. Моністичні погляди.
2.1.1 спіритуалістичний ( ідеалістичний) монізм.
2.1.2 матеріалістичний монізм.
2.2. Онтологічний дуалізм. Р. Декарт.
2.3. Плюралізм буття в сучасній філософії.
Онтологія — це вчення про буття, розділ філософії у якому з'ясовуються
фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Під
онтологією розуміється окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність
буття світу, основи всього сущого: матерію, рух, розвиток, простір, час, необхідність,
причинність та інше. Отже, зміст поняття «онтологія» складають основи, витоки,
первоначала всього існуючого, найбільш загальні принципи буття світу, людини,
суспільства. У понятті «онтологія» знаходить відображення та особливість цих основ,
витоків та первоначал, що вони існують об'єктивно, тобто незалежно від людини і її
свідомості. Все це складає сутність такого поняття, як «онтологія».

Плюралізм (від лат. рluralis - множинний) - філософська концепція, за якою все

існуюче складається з множини самостійних рівнозначних духовних субстанцій, що не
зводиться до єдиного першопочатку. На позиціях плюралізму стояв Г. В. Ляйбніц
(учення про незалежні духовні сутності - монади), ці позиції поділяють деякі
представники прагматизму, персоналізму, неореалізму.

Дуалізм (від лат. dualis - двоїстий) - принцип філософського пояснення сутності

світу, який виходить з визнання наявності в ньому двох першооснов (субстанцій) -
духу і матерії, ідеального і матеріального. Дуалізм був започаткований Спінозою у
вченні про відношення атрибутів мислення і протяжності. Одним з видатних
представників дуалізму був Рене Декарт, який вважав, що в основі світу лежать дві
субстанції: духовна (мисляча) і тілесна (протяжна). Дуалізм був властивий і філософії
І. Канта, який поділяв дійсність на світ явищ, єдинодоступний пізнанню, та світ
надчуттєвих непізнаних "речей у собі". Виявом дуалізму є і психофізичний паралелізм
(XIX ст. - Вундт, Ліппс, Рібо), за яким психічні і фізіологічні процеси, що відбуваються
в мозку, спричиняють два паралельні і незалежні один від одного ряди явищ, які
відповідають один одному, але причинно не пов'язані між собою.

Монізм (від грец. Myxom - один, єдиний) - філософський принцип пояснення

різноманітності світу як прояву єдиної першооснови - матерії (матеріалістичний
монізм) або духу (ідеалістичний монізм). Як предметний аналог поняття матерії в
античності розглядались першоречовини (вода, вогонь, повітря). Різномаїття було
зведене до єдиного. Труднощі виведення різноманітних речей з єдності античними
філософами не усвідомлювались, їх підмітив Арістотель і наділив формоутворюю-чими
здібностями ідею, надавши матерії лише роль пасивного субстрату. Якщо ідеалісти
оцінюють матерію як субстрат, який не здатний до самоформування, а сам
формується ідеєю, то матеріалісти характеризують матерію як здатну до самоформу-
вання субстанцію.

17. Спіритуалістичний монізм: погляди Платона.

 2.1.1. спіритуалістичний ( ідеалістичний) монізм.
-Для філософського ідеалізму важливе ствердження того, що дух, свідомість, думка, ідея –
первинні що вони визначають розвиток природи і буття.
-Ідеалізм має дві основні форми: об'єктивний і суб'єктивний.
Об'єктивний ідеалізм — це вчення про первинність якогось по-залюдського духовного
начала (думка, воля, "світовий розум", "абсолютна ідея"), яке начебто має самобуття,
субстанціональність.
-Суб'єктивний ідеалізм визнає єдино існуючою свідомість суб'єкта "Я" і заперечує
об'єктивне існування матеріального світу. Речі, явища розглядаються ним як комплекси відчуттів,
уявлень, ідей суб'єкта. Послідовне дотримання суб'єктивно-іде¬алістичної лінії приводить до
соліпсизму, тобто такого розумін¬ня, ніби існує лише "Я", а навколишній світ, інші люди — це
продукт власної свідомості. Проте необхідно зазначити, що й самі суб'єктивні ідеалісти прагнуть
уникати такого висновку.
Усі форми ідеалізму об'єднує визнання первинності духовного начала.
-Важливою соціальною передумовою виникнення ідеалізму було відокремлення розумової
праці від фізичної при переході від первісного до класового суспільства, панування людей, які
монополізували розумову, духовну працю, над тими людьми, справою яких була фізична й
виконавська праця. Це породжувало у представників панівного класу переконання, що духовна
діяльність, думка є чимось важливішим, ніж діяльність матері¬альна, і тому дух передує матерії,
породжує її.
- гносеологічна передумова ідеалізму криється в самій складності й суперечливості процесу
пізнання, в тих моментах суб'єктивності, які в ньому є. До ідеалізму приводить невиправданий
відрив будь-якої ланки або сторони пізнання від інших його сторін і від практики:
перебільшення, роздуван¬ня, абсолютизація цієї окремо взятої сторони. Так, відчуття — це
необхідне начало пізнання, його джерело.
-Рух – це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Це будь – яка зміна, будь – яка
взаємодія об’єктів, зміна їх станів. У світі немає руху без матерії і матерії без руху.
-Джерело руху – сама матерія. Рух матерії – процес взаємодії різних протилежностей, які є
причиною зміни конкретних якісних станів. Матерії притаманна здатність до розвитку і
саморозвитку.
-Простір і час – це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні
напрямки існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і
часу до матерії, тобто чи є вони реальними чи лише абстрактними.
- Найбільш послідовним напрямком ідеалістичного М. є ф-фія Гегеля- АБСОЛЮТНИЙ
ІДЕАЛІЗМ.
На прикладі Дюрінга Ф.Енгельс показав, що скільки-небудь послідовна філософія може виводити
єдність світу або з мислення, або з тієї об'єктивної реальності, яка існує поза ним, з давніх-давен у
гносеології назив. матерією і вивчається природознавством.

Аргумети Платона можуть не переконувати. Основою буття є ідея. Ідеї вічні. В ідеї 5 значень
– ідея- відповідно буттю поняття про нього. Ми повязані зі світом через слово.
3. Ідея – мета.
4.ІДЕЯ – БУТТЯ.

- Ідеалізм Платонівського або дуалістичного типу, заснований на різкому протиположенні

двох областей буття: світу умосозерцаемых ідей, як вічних і істинних сутностей , і світу чуттєвих
явищ, як буття поточного невловимого, що тільки здається, позбавленого внутрішньої сили та
гідності; при всій примарності видимого буття, воно має, однак, у цій системі самостійну основу,
незалежну від світу ідей, саме матерію , що представляє щось середнє між буттям та небуттям.

Платонічне кохання - «Вислів «платонічне кохання» зародився в стародавній Греції, і в ті далекі

часи, вислів мав дещо інший сенс. Давньогрецький філософ Платон вважав жінку істотою ницою і
брудною, а таке кохання порочним. Сам же Платон ідеальною вважав любов між чоловіком і
чоловіком, і не дивно, адже самого філософа оточувало чимало хлопчиків.»
18. Поміркований реалізм Аристотеля.
Філософія Аристотеля ґрунтується на природознавстві. Вважає, що подвоєння світу на ідеї і
речі не спрощує, а ускладнює проблему пізнання. На його думку, загальне, яке він назвав
формою, притаманне самим речам. Всі ж речі становлять єдність пасивної матерії й активної
форми. Сама форма є принципом активності, рухомості речей. У неживому світі формою є їх
принцип побудови(«кулястість» кулі), в живому – душа. Найвищою сутністю є чиста форма,
або форма форм, вічний двигун(божество).

А справедливо вважають батьком формальної логіки, відкрив основні її закони, створив

вчення про правила умовиводів. Йому належить перша в історії філософії систематизація
категорій.

Арістотелівський реалізм. Аристотель стверджував, що форми (універсалії) існують в

одиничних речах (партікуляріях). Через партікуляріі ми можемо з допомогою мислення
пізнати універсалії, але самі універсалії не існують незалежно від речей. Згідно
Аристотелю, немає універсалії "справедливість", яка існувала б незалежно від того, чи існує
справедливий чоловік (справедливе суспільство), чи ні. Справедливість не має незалежного
існування, але існує тільки в справедливих людей і справедливих суспільствах.

Ця позиція є формою "реалізму", так як її прихильники стверджують, що універсалії існують,

є "реальними". Однак вони не говорять, що універсалії володіють вищою формою існування,
ніж партікуляріі, і що універсалії існують незалежно від партікуляріі.

Ø Аристотель (прибл. 384 – 322 рр. до н. е.), бувши учнем і другом Платона, стає в опозицію
до його концепції подвоєння світу на “світ ідей та світ речей”. Аристотель вважав, що ідеї не
існують поза світом речей, тобто вони не мають самостійного онтологічного статусу. Згідно
з Аристотелем, єдиною реальністю, а отже, об’єктом філософського пізнання може бути
тільки світ тілесних речей, сама об’єктивна дійсність. За Аристотелем, “буття” і те, що ми
називаємо “сутністю”, не може існувати інакше, як одиничне, окреме, яке дане людині у
відчуттях. Аристотель вважає, що сутність буття кожної речі становить їх форма, яку він
ще іменує як “першу сутність”: Якщо форма є першим структурним принципом оформлення
буття, то другим є матерія. Її Арістотель трактує в широкому розумінні як “те, з чого
складається річ”, а також те, «з чого щось виникає». Взагалі Аристотель називає чотири
причини існування: формальну (творчу), матеріальну, дійову (причину руху і спокою),
фінальну (яка виражає мету, призначення речі).

У вченні про рушійну першопричину буття Аристотель джерелом і причиною руху й будь-
якої зміни називає Першорушія, який в нього постає Богом.

Політичне вчення Аристотеля викладено у трактаті “Політика” в якому стверджує,

що держава є спільнотою вільних і рівних людей. Схильність до особливого суспільного
об’єднання, яким і є держава є внутрішньою потребою людини й закладена в самій її природі.
Аристотель визначав людину як “політичну істоту”, тому що спосіб її буття, а також її
сутність зумовлені суспільними факторами, а саме життям у державі.

19. Онтологічний суб’єктивізм Берклі і Г’юма.

 Дж.Берклі (1684-1753 рр.народився в Ірландії, закінчив університет у Дубліні, був учителем
теології. Мандрував по Європі, відвідав Північну Америку. Останні роки життя був єпископом в
Ірландії. Основна праця - «Трактат про принципи людського знання». Упродовж усієї творчої
діяльності активно захищав релігію.) виступив з обґрунтуванням суб'єктивного ідеалізму. Він
категорично відкидав існування матерії і стверджував, що речі існують по стільки, по скільки
вони сприймаються почуттями. Весь світ, за Берклі, це комплекс відчуттів, які вкладені в нас
богом.
Дж. Берклі виступає передусім з критикою матеріалізму. В основі поняття матерії, стверджує
він, лежить припущення, начебто ми, відволікаючись від часткових властивостей речей, можемо
створити ідею загального для них матеріального субстрату. Але це неможливо, оскільки у нас немає і
не може бути чуттєвого сприйняття матерії як такої. Наше сприйняття кожної речі розподіляється
без залишку на сприйняття певної суми окремих відчуттів («ідей»). Для речей «бути» завжди означає
«бути у сприйнятті».
Гносеологічна концепція Дж. Берклі - ідеалістичний сенсуалізм. «Бути» завжди означає «бути
сприйнятим». Ми не можемо сприйняти матерію як ідею загального, тому не можемо говорити про її
існування. Наш розум може створювати загальну ідею речі, але не загальну ідею матерії. Наука і
філософія не відчувають потреби в ідеї матерії, тому що вона нічого не додає до властивостей речей
понад те, що може бути чуттєве сприйняття.
• Мету людського життя Берклі вбачає в багатстві. Воно - не земля і не гроші, які є лише
зовнішніми ознаками, виявом багатства, а не його рушійною силою. Шлях до багатства лежить у
розширенні сфери застосування праці та в підвищенні її продуктивності.

Цю ж суб’єктивно-ідеалістичну концепцію розвивав і Д.Юм (1711-1776 рр.), але іншим шляхом. Він
стверджував, що людина не може вийти за межі своїх відчуттів і не може встановити, що лежить в
основі речей - дух чи матерія, не може довести, що між предметами і явищами існує причинно-
наслідковий зв’язок. Пізнання у Юма групується на основі пристосовництва до потоку явищ, до
набуття певних звичок та інстинктів. Таким чином, філософія Юма є не стільки суб’єктивно-
ідеалістичною, але й агностичною.

Г'юм Девід (David Hume) (26 квітня 1711—1776) — шотландський філософ-емпірист, історик
та економіст, діяч епохи просвітництва ( Народився, навчався і працював у Единбурзі (Шотландія),
займав пост професора в університеті. Його філософія є органічним продовженням ліній, що
виходять з сенсуалізму Локка. ) Головна його праця - «Дослідження людського розуму» (1751 р.).)

У порівнянні зі своїм попередниками та авторитетами, котрі відігравали помітну роль у розвитку

британського та світового емпіризму того часу — Джоном Локком, Джорджем Берклі та Ісааком
Ньютоном, Девід Г'юм може бути охарактеризований як номіналіст. На противагу відносно
збалансованій у правах на існування об'єктивної та суб'єктивної реальностей, дуалістичній
Декартівській моделі світобудови, британські філософи-епістемологи починаючи від Локка беруть
курс на сенсаціоналізм (sensationalism) — віддання переваги сприйняттю та суб'єктивній матерії
як єдинно-обґрунтованому базису філософських теорій.
. Особливо помітними подібні удари по матеріалізму і субстанції стають після появи праць Берклі
— основні первісні положення теорій якого запозичив Г'юм, зокрема вартою уваги є концепція
ідей (ideas/ collections of ideas) Берклі, яка дещо модифікуєсться Г'юмом розмежовуючим усі обєкти
свідомості на сприйняття (impressions) та ідеї(думки) що постали унаслідок їх синтезу (ideas

• Головна проблематика — теорія пізнання, згідно з якою єдине (і беззаперечне), що існує, є

враження. Вони поділяються на первинні -враження зовнішнього досвіду і вторинні - чуттєві образи
пам'яті («ідеї») та враження внутрішнього досвіду (афекти, бажання, пристрасті). Прості ідеї (чуттєві
образи пам'яті) залежать від зовнішніх вражень. Складні ідеї - це психологічні асоціації простих ідей
одна з одною. Поняття «субстанції» (і телесної, і духовної) — це лише зручна фікція нашої уяви.
Вона цілком вільно (і довільно) комбінує враження, результатом чого і є реальність. Із вражень або
ідей пам'яті ми створюємо свого роду систему, яка
«У мене немає розумної основи вірити в існування матерії. У мене немає безпосередньої інтуїції
її, і не можу я безпосередньо, на основі своїх відчуттів, ідей, понять, дій і пристрастей робити
висновок про немислячу, недіяльну субстанцію, яка не сприймається ні за допомогою правильної
дедукції, ні за допомогою обов'язкового висновку».
Особливого значення у філософії А. Юма набуває поняття досвіду. Він виключає з нього
зовнішній світ, і весь досвід грунтується лише на сприйнятті та впорядкуванні вражень і уявлень.
Тобто в сформульованому Юмом понятті досвіду розкривається відрив «світу свідомості» від
зовнішнього світу, що об'єктивно існує.

Одним з центральних понять філософії Юма є віра. Оскільки ми не знаємо і не можемо знати,
чи джерела вражень об'єктивно існують, чи вони просто довільні витвори нашої фантазії, ми можемо
в життєвих ситуаціях керуватися будь-якими уявленнями про їх статус. Специфіка людського життя
є такою, що нам зручніше керуватися уявленнями про об'єктивне існування предметів і явищ світу. В
цьому

• Скептицизм і агностицизм Д. Юма не заперечують силу людського розуму. їх основою є

критика природничо-наукового і філософського мислення, яке хоч і розвивалося, але здебільшого
мало механістичний характер.

20. Абсолютний ідеалізм Геґеля.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831 pp.) У центрі світорозуміння Гегеля – вчення про
Абсолютну Ідею – споконвічну логіку світу.

Абсолютна Ідея існує до матерії і людини. Лише на певному етапі свого розвитку вона відчужує себе
в матерію, породжуючи природу. Так виникає еволюція природного світу, що, зрештою, приводить
до появи мислячого духу. В особі своїх кращих представників мислячий дух людини є Абсолютний
Дух, головним завданням якого є розуміння Абсолютної Ідеї.

Абсолютний Дух досягає свого тріумфального буття у сфері філософії. Саме тут він може
найповніше реалізувати своє надзавдання. Розвиваючись від однієї системи до іншої і, нарешті,
дійшовши до системи самого Гегеля, Абсолютний Дух осягає найголовніше й абсолютне в
Абсолютній Ідеї – її категоріально-логічну структуру. В результаті Гегель переповнюється
пафосом завершення історії філософії. Вся його діалектична логіка як логіка саморозвитку
Абсолютного Духу спрямована в минуле.

Людина в її неповторно-особистісному бутті означає для Гегеля мало. Кожна особистість – навіть
особистість видатного філософа – є лише фрагмент розуміння Абсолютним Духом Абсолютної Ідеї.
Усвідомлюючи самого себе, Гегель переживає глибинне розчинення своєї особистості у потоці
Абсолютного Духу.

Проте, в чому сенс розуміння Абсолютним Духом Абсолютної Ідеї? Гегель не дає остаточної
відповіді на це питання. Для нього зрозумілим є те, що Абсолютний Дух зобов'язаний пізнавати
Абсолютну Ідею.

Але чи змінюється Абсолютна Ідея в процесі усвідомлення її Абсолютним Духом? Глибинна логіка
гегелівської філософії дає нам змогу позитивно відповісти на це запитання – Абсолютний Дух,
зливаючись із Абсолютною Ідеєю, – наче чоловіче начало з жіночим – повинні породити щось третє.
Саме тоді Абсолютна Ідея одержує в Абсолютному Дусі відсутню повноту буття, і її відчуженість у
природу наповняється фундаментальним сенсом.
Третім, синтетичним началом, що однаково підноситься над Абсолютною Ідеєю й Абсолютним
Духом, може бути тільки особистість, як начало, що поєднує в собі чоловіче і жіноче, духовне і
душевно-ідеальне, начало, що має свободу і здатність до творчості за межами пізнання необхідності.
Але визнання значення особистості виходить за межі гегелівської системи, виносячи за дужки саме
питання про смисл Абсолютного Духу і кожної окремої людини.

21. Зміна поглядів на духовну основу світу в ході розвитку

філософії.
Античність - Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все походить з
води й у воду ж обертається. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр вбачав першооснову у
першоречовині — апейроні. Інший давньогрецький філософ Анаксимен думав, що
першоосновою всього є повітря. У боротьбі з матеріалістичним світоглядом формувався
філософський ідеалізм. Родоначальником послідовної філософської системи об'єктивного
ідеалізму був Платон. Відповідно до вчення Платона, лише світ ідей являє собою справжнє
буття, а конкретні речі — це щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей.

Середньовіччя - Основна проблема цієї філософії концентрувалася навколо поняття Бога

(теоцентризм), а філософствування проявлялося передусім у формі богословської думки.
Тому раціоналістичний елемент знання підпорядковувався вірі, а науковий інтерес — релігії.
Проблема походження світу вирішувалося в дусі біблейського креаціонізму (від лат. —
творити): світ створено з нічого Богом.

Відродження - Християнський релігійний світогляд, який сповідувала панівна в період

Середньовіччя християнська церква, культивувала зневажливе ставлення до гідності
людини. За вчення Біблії, людина – це перш за все, грішник, гній земний, черв’як. Діячі
Відродження рішуче виступили на захист людини, а звідсіль – проти церкви, проти
релігії. Лозунгами гуманізму стали слова: «Все – для людини»! Все – в ім’я людини!»

Новий час – доба видатних досягнень у науці, культурі та філософії. Першу половину цієї
доби (ХVІІ ст.) визначають як століття геніїв, вільнодумців, а другу (ХVІІІ ст.) – як
століття Просвітництва. Основними напрямами у філософії цієї доби були емпіризм і
раціоналізм. Емпіризм – напрям у філософії, який проголошує, що основний зміст наукове
пізнання отримує з чуттєвого досвіду. Розум не дає ніякого знання, а лише систематизує
дані чуттєвого досвіду.

Німецька класична філософія - Головне філософське досягнення німецької класичної

філософії – діалектика. Історизм як принцип мислення міцно ввійшов у філософський побут:
світ – суперечливе ціле, що розвивається.

Марксистська філософія - Молодий Маркс сприймав революційний терор як універсальну

зброю вирішення всіх соціальних проблем. Поєднання філософської основи фейєрбахівського
гуманізму з критичним аналізом комуністичних доктрин — такий шлях, вибраний Марксом в
для досягнення союзу філософії і пролетаріату.

Сучасний етап розвитку філософії - Сучасна епоха характеризується небаченим досі

зростанням впливу науково-технічного прогресу на природу, на всі сторони життя
суспільства, людину, на саме її існування – результаті інформатизації, комп'ютеризації,
електронно-атомних технологій, новітніх засобів масової інформації, які тепер не мають меж.
Під впливом цього формується нова картина світу, відбувається радикальна зміна ціннісних
орієнтацій і пріоритетів людини. Загальнолюдські цінності набувають все більшого визнання.
22. Матеріалістичний монізм: погляди Демокріта.
Матеріалістичний монізм (наприклад, монізм Демокрита) зводив свідомість до матерії,
представляючи ментальні процеси як тілесні реакції. Прикладом, відчуття світла вважали
простою реакцією сітківки ока та зорового нерва на промені світла.

За допомогою кількісних варіацій атомів намагався пояснити якісну різноманітність світу.

Для пояснення руху він поряд з неподільними атомами вводив пустоту. Постулюючи атоми і
пустоту, розв’язав практично всі логічні суперечності щодо структури сущого, які поставила
натурфілософія.

Він переконував, що на основі атомів і пустоти можна поєднати буття і небуття. Атоми –
буття, їх відсутність(пустота) – небуття.

Атоми - дискретність, пустота - безперервна.

На цій підставі знімалися проблеми зникнення речей (атоми, з яких вони складаються,
роз’єднуються), збереження субстанції в усіх перетвореннях (атоми вічні). Зникнення і
виникнення речей – це роз’єднання і поєднання невидимих атомів. Якщо взяти до уваги,
що Д запропонував ідею жорсткої причинності (ніщо не відбувається без причини), то його
вчення було найбільш завершеною теоретичною моделлю сущого, яку запропонувала грецька
натурфілософія.

В теорії пізнання Демокрит розрізняє чуттєве та розумове знання. Чуттєвий досвід нам дає
"темне", неповне знання і лише мислення здатне дати точне і повне знання про навколишній
світ. Переконаність у тому, що людські відчуття не спроможні дати істинні знання, знайшла
своє відображення в історичному переказі про самоосліплення філософа. Згідно з цим
переказом Демокрит в кінці життя осліпив себе, щоб уникнути полону від чуттєвого
/споглядального/ досвіду.

За Демокритом усе живе відрізняється від неживого і ця різниця полягає в наявності душі,
яка утворюється із специфічних атомів, подібних вогню.

Людина відрізняється від тварини особливим розташуванням атомі душі. Душу Демокрит
вважав смертною, коли людина вмирає, атоми душі полишають її і розсіюються у просторі.
Боги, за Демокритом, - це особливі з'єднання вогненних атомів, вони нелегко руйнуються, але
все ж невічні. Вони здатні позитивно або негативно впливати на людину, подаючи людині ті
чи інші знаки.

Найкращою формою держави Демокрит вважав демократичний поліс. Основною умовою

збереження демократії вважав наявність у громадян таких моральних якостей, які
утворюються вихованням та освітою. "

23. Механістичний матеріалізм 17 – 18 ст.

Рух — спосіб існування матерії, її невід’ємна властивість.
 Рух "як внутрішньо властивий матерії атрибут, обіймає собою всі зміни й процеси, що
відбуваються у всесвіті, починаючи від простого переміщення і кінчаючи мисленням". Рух без
матерії не існує, як і матерія без руху. В цьому полягає абсолютний характер руху. Спокій, рівновага,
рівнодія — відносні. "
Рух є сутністю простору і масу як форм існування матерії. В історії філософії перші здогади про
універсальність P., стихійно-матеріалістичні та наївно-діалектичні за характером, були висловлені
стародавніми мислителями Дао Цзи, Фалесом, Гераклітом, Демокритом, Епіку-ром та ін.
Філософи-матеріалісти 17—18 ст. розглядали рух, як спосіб існування матерії.
Проте обмеженість соціальної практики, природничо-наукових знань того часу, перенесення
механістичних уявлень про рух з природознавства у філософію зумовили механістичний характер
матеріалізму 18 ст., зведення ним усіх форм руху матерії до механічної.
Діалектичне вчення про рух як саморух і самозміну розробив Г.В.Ф. Гегель, проте його
діалектика була ідеалістичною, перекручувала сутність процесів дійсності.
Тільки марксистсько-ленінська філософія, спираючись на досягнення природничих наук, на
суспільно-істор. практику, розкрила справжню природу руху, створила діалектико-матеріалістичне
вчення про руху, вільне від механістичної обмеженості та ідеалістичних перекручень.
Абсолютна природа руху реалізується в окремих якісно специфічних формах руху. Основними
формами руху матерії є: механічна, фізична, хімічна, біологічна та суспільна, пізнання якісної
своєрідності прояву яких конкретизується в ході диференціації та інтеграції наук, поглиблення
осягнення рівнів організації матерії.
Всі форми рухомої матерії є взаємопов'язаними, вони взаємодіють, взаємоперетворюються. Кожна з
них має свої специфічні особливості і через свою якісну своєрідність не може бути зведена до суми
простіших рухів або до якоїсь"універсальної форми".
Розрізнення форм руху матерії служить об'єктивною основою класифікації наук, які вивчають
специфічні закономірності певної форми руху.

24. Діалектичний та історичний матеріалізм К.Маркса.

Марксизм – ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію»
революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне.

Філософією марксизму є матеріалізм, або, як його називали, діалектичний та історичний

матеріалізм.

Її творці поширили матеріалізм на розуміння історії і суспільних явищ – створили

історичний матеріалізм.

Заслуга Маркса - підняття матеріалізму на вищий щабель. Він зробив спробу

матеріалістичного тлумачення людини не як природної, а як практичної, і, отже,
культурно-історичної істоти.

Взявши практику(працю) за основу відношення людини і світу, він відкрив нові перспективи
для матеріалістичного витлумачення проблем історії та культури, особи і свободи, практичної
діяльності й пізнання.
 Слабкістю «практичної філософії» молодого Маркса є загальний характер поняття
«практика» і категорії «матерія» як вихідних при розбудові системи. Базуючись на ідеях
Фіхте та Гегеля про активну діяльність суб'єкта, Маркс вперше висуває ідею діяльності як
матеріально-перетворювальної суспільної практики. Саме таким чином розгортається
погляд на людину як продукт саморозвитку природи і суспільства, в основі якого лежить
людська праця. Ідея відчуження людини в суспільстві, де панує приватна власність, головна
в цій роботі Маркса. Він доводить, що в основі будь-якого відчуження лежить відчуження в
матеріальній, економічній сфері. Маркс звинувачує приватну власність в тому, що вона
кінець кінцем породжує всі форми відчуження, тому він займає позицію заперечення
приватної власності, але не такого заперечення, коли замість багатьох ВЛАСНИКІВ виникає
один власник - держава, яка експлуатує і поневолює людину. Маркс стверджує ідею про
необхідність перетворення "приватної власності" у реальну власність кожного індивіда,
а натомість - в реальне "присвоєння людиною» відчуженого від неї багатства", йдеться
про все багатство - матеріальне і духовне, тому людина вільного суспільства, де зліквідовано
відчуженість, - це людина багата, багата різнобічними потребами; інтелектуально, морально і
фізично розвинена.

Тобто це універсальна людина, яка живе в злагоді з суспільством і природою. Маркс гостро
критикує так званий "казармений комунізм", який уніфікує людину, спрощує її потреби, веде
до зрівнялівки, не дає умов для всебічного розвитку особистості.

Нова концепція суспільно-історичної практики, запропонована Марксом, розкрита в його

"Тезах про Фейєрбаха". Суть матеріалістичного розуміння історії викладено в першому
розділі "Німецької ідеології" Маркса і Енгельса. Завдяки цьому був сформульований
принцип, що дає змогу наукового вирішення питань розвитку суспільства. Принцип
матеріалістичного розуміння історії спирається на визнання самого факту існування простих,
ясних, очевидних кожній людині передумов її життя. Ними є матеріальні передумови, які
створюють індивіди, які створені попередніми поколіннями людей.

Марксизм як певна філософія і суспільно-політична доктрина швидко набув послідовників і

популяризаторів в Європі, Америці.

25. Зміна поглядів на матеріальну основу світу в ході розвитку

філософії.
Початкове поняття "матерія" ототожнювалось із конкретним матеріалом, з якого
складаються тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, глина тощо).

Перші філософські визначення матерії даються, власне, через узагальнення її побутового

розуміння. Представники давньогрецької філософії в більшості випадків під матерією
розуміли найдрібніші частинки - атоми, або корпускули, з яких складаються тіла і які є
першоосновами буття.

Узагальнюючи здобутки минулих часів, Аристотель у книзі "Метафізика" писав, що

"більшість перших філософів вважали початком усього лише матеріальні начала, а
саме, те, з чого складаються всі речі, із чого, як першого, вони виникають і на що, як
останнє, вони, гинучи, перетворюються, причому сутність хоч і залишається, але
змінюється в своїх проявах, - це вони вважають елементом і початком речей. Фалес,
засновник такої філософії, як стверджує далі Аристотель, говорить, що начало - вода,
що сім'я всього за природою вологе, а начало вологого - вода".
 Звичайно, таке розуміння історично обмежене, але якщо вдуматись, то сьогодні, вирішуючи
глобальні проблеми сучасності, чи не починаємо ми розуміти, що вода, земля, повітря,
енергія - першооснови буття людини?

Якщо для філософів стародавнього світу матерія - це матеріал, з якого складаються тіла,
предмети, а кожен предмет (тіло) складається з матерії та форми як духовного першопочатку,
то для Р.Декарта (XVII ст.) матерія - це складова частинка предмета (тіла), а саме: тіло
разом з формою. Оскільки предметів, тіл - безліч, то матерія - це сукупність тіл, предметів,
які містяться у Всесвіті. Декарт розкриває зміст поняття матерії за допомогою трьох
категорій: субстанції, атрибута і аксиденсу. При цьому під субстанцією він розуміє
самоіснуюче буття - самостійне, самодіяльне: під атрибутом - невід'ємні, загальні,
універсальні риси даної субстанції, а під аксиденсом - довільні, випадкові, необов'язкові
риси субстанції

І. Ньютон додає до Декартового визначення матерії як субстанції ще три атрибути:

протяжність, непроникність (непорушна цілісність тіла), інертність (пасивність,
нездатність самостійно змінювати швидкість згідно із законами динаміки); вага, зумовлена
дією закону всесвітньої гравітації.

Інший підхід у П.Гольбаха, який визначає матерію як все те, що пізнається чуттєво, при
цьому джерелом чуттєвого знання є відчуття форми, кольору, смаку, звуку та ін. Він доводить
розуміння матерії до гносеологічного узагальнення, піднімається на вищий рівень
абстрагування, незважаючи нате, що прискіпливі критики дорікали йому за надмірну широту,
неконкретність, а тому неадекватність цього визначення.

Матеріальність світу, як зазначає Ф.Енгельс, доводиться не парою фокусницьких фраз, а

довгим і важким розвитком філософії та природознавства.

Справді, якщо не зосереджуватися тільки на гносеологічному визначенні матерії, а

розглядати її, враховуючи розвиток сучасної науки і філософії, то можна виокремити:

1. Онтологічні складові: а) рух та його форми; б) простір; в) час; г) детермінація.

2. Гносеологічні принципи: а) пізнаваність; б) об'єктивність;в) реальність.

Таким чином, узагальнене визначення категорії "матерія" має базуватися на тому, що це -

об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і безпосередньо чи
опосередковано пізнаване людиною.

26. Плюралізм буття в новітній філософії.

Плюралізм — філософське вчення, згідно з яким існує кілька незалежних начал буття чи
основ знання. Плюралізм передбачає різні позиції, погляди, що відображають розмаїтість
інтересів у суспільстві

Як парадигму наукового мислення сутність плюралізму визначив Ф. Бекон у праці «Про принципи
і початки»: «плюралізм – думка тих, хто визнає багато принципів».
ТОБТО - Плюралізм — філософське вчення, згідно з яким існує кілька незалежних начал
буття чи основ знання.

В історії філософської думки були спроби створення плюралістичних філософських учень

у строгому розумінні слова, тобто таких, які в основі світорозуміння виділяють понад дві
 субстанції. Сам термін «плюралізм» для визначення філософських вчень, що обґрунтовують
погляд, відповідно до якого існує більше двох першооснов або первинних начал буття,
уперше запроваджено німецьким філософом Християном Вольфом [1679–1754].

Філософія як форма духовної діяльності неодмінно містить момент історичності, вона -

відповідь людського духу на питання, поставлені історично обумовленим буттям людини. З
цим пов'язується філософський плюралізм.

На багатоманітність філософських систем впливають історична епоха, місце і час

діяльності мислителя, його національність і належність до релігії, а також розвиток
виробництва, характер суспільних відносин, стан науки, культури, тенденції їх розвитку
та ін. Певний вплив може здійснювати і соціальний стан мислителя (хоча рабу, потім
вільновідпущеному Епіктету та імператору Марку Аврелію їхні різні соціальні статуси не
заважали розвивати схожі філософські ідеї стоїцизму).

Філософський плюралізм виявляється в обґрунтуванні тим чи іншим мислителем сутності

розвитку філософії. У Гегеля, наприклад, цей розвиток пов'язується з конкретною історичною
епохою, з її економічними, культурними, релігійними та іншими характеристиками, а
розвиток філософії є не тільки внутрішньою логікою розвитку абсолютної ідеї, але й
залежністю від соціальної реальності.

В історії філософської думки були спроби створення плюралістичних філософських

учень у строгому розумінні слова, тобто таких, які в основі світорозуміння виділяють понад
дві субстанції. Сам термін «плюралізм» для визначення філософських вчень, що обгрунтовують
погляд, відповідно до якого існує більше двох першооснов або первинних начал буття, уперше
запроваджено німецьким філософом Християном Вольфом [1679–1754].
Загальновідомо, сьогодні плюралізм є однією з головних характеристик і гасел різних
філософських шкіл і ідеологічних концепцій.
ТОЖ, Поступово, в ХХ столітті, у філософській, соціологічній літературі і загалом в суспільно-
політичній сфері термін «плюралізм» набуває широкого вжитку.
У сучасній зарубіжній політичній філософії та соціології йдеться про такі види плюралізму:
– онтологічний: визнає існування множинності незалежних одне від одного першоначал і прагне
«замаскувати» суперечки між матеріалізмом та ідеалізмом;
– гносеологічний: утверджує рівноправ'я багатьох істин відносно одного й того само явища та
заперечує існування об'єктивної істини;
– методологічний: відкидає єдину, і передусім, діалектико-матеріалістичну методологію, що
забезпечує пізнання об'єктивних законів розвитку природи, суспільства й орієнтується на будь-які
рівноцінні методи пізнання;
– соціологічний: відкидає існування єдиного критерію домінуючої рушійної сили суспільного
розвитку;
– аксиологічний (ціннісний): відкидає наявність єдиного критерію оцінки людських цінностей і
визнає рівноправне існування різноманітних цінностей у суспільстві;
– логічний: утверджує визнання вибірковості в процесі вибору тієї або іншої системи логіки;
– етичний: передбачає визнання цінності вільної творчої діяльності [5, с. 15–27].
Концепція плюралізму в минулому столітті мала великий вплив на цілу низку філософсько-
світоглядних напрямів: прагматизм, неопозитивізм, екзистенціалізм та інші ірраціональні течії.
В кінці ХІХ-ХХ ст. плюралізм поширювався і розвивався як в андоцентричних філософських
концепціях, абсолютизуючи унікальність особистого досвіду (персоналізм, екзистенціалізм), так і в
епістемології (прагматизм Вільяма Джеймса, філософія науки Карла Поппера, і , особливо,
теоретичний плюралізм Пауля Фейєрабенда).
1. Персоналізм. Осередок інтересу персоналістів - особистість у її відношенні до Бога і до інших
особистостей; ресурси свободи та творчості; проблеми комунікації. Особистість перетворюється на
фундаментальну онтологічну категорію, основний прояв буття, в якому вольова активність,
діяльність поєднується з безперервністю існування. Тому особистість і її досвід суть єдина
реальність, - стверджує представник раннього покоління американських персоналістів Боун (див.
«Personalism», Boston, 1908, p. 107). Але витоки особистості кореняться не в ній самій, а в
нескінченному єдиному початку, Бога і є достатньою підставою будь-якої активності.
2. Екзистенціалізм. Екзистенціалізм (фр. existentialisme від лат. Exsistentia - існування), філософія
існування - напрям у філософії XX століття, акцентують свою увагу на унікальності
ірраціонального буття людини.
Екзистенціалізм розвивався паралельно спорідненим напрямками персоналізму та філософської
антропології, від яких він відрізняється насамперед ідеєю подолання (а не розкриття) людиною
власної сутності і великим акцентом на глибині емоційної природи. У чистому вигляді
екзистенціалізм як філософський напрямок ніколи не існував. Суперечливість цього терміна
виходить з самого змісту «екзистенції», так як вона за визначенням індивідуальна і неповторна,
означає переживання окремо взятого індивіда, несхожого ні на кого. Певним аналогом
«екзистенції» можна вважати «душу» людини. Ця суперечливість є причиною того, що практично
ніхто з мислителів, які зараховують до екзистенціалізму, не був у дійсності філософ-екзистенціаліст.
Єдиним, хто чітко висловлював свою приналежність до цього напрямку, був Жан-Поль Сартр. Його
позиція була позначена в доповіді «Екзистенціалізм - це гуманізм», де він і зробив спробу
узагальнити екзистенціалістські устремління окремих мислителів початку XX століття.
3. Прагматизм Вільяма Джеймса. У силу своєї націленості на конкретність досвіду прагматизм
Джеймса не прив'язується до яких-небудь особливим результатами або системам світу, а є
продуктивним методом. Для порівняння поглядів або теорій треба подивитися, як будуть
відрізнятися між собою одержувані з них висновки. Якщо практичні наслідки не будуть дійсно різні,
то і відповідні подання принципово не розрізняються. Будь-які поняття і наукові закони являють
собою корисні інструменти в боротьбі за існування, що обираються з міркувань зручності. Саме
прагматизм дозволяє подолати догматичні претензії на остаточну істину.
4. Філософія науки Карла Поппера. Карл Поппер вивчав відносини між конкуруючими і що
змінюють один одного науковими теоріями. * В процесі розвитку знання зростає глибина і
складність розв'язуваних проблем, але ця складність залежить від самого рівня науки на певному
часовому етапі її розвитку. * Перехід від однієї теорії до іншої не висловлює ніякого накопичення
знання (нова теорія складається з нових проблем, що породжуються нею). * Метою науки є
досягнення високоінформативної змісту.
5. Пауль Фейерабенд. Позиція Фейєрабенда вважається у філософському співтоваристві досить
радикальною, оскільки вона передбачає, що філософія не може успішно описати науку в цілому, як
не може вона і розробити метод відділення наукових праць від ненаукових сутностей, таких, як міфи.
Вона також припускає, що розроблений і рекомендований філософами «загальний курс» розвитку
науки повинен бути відкинутий вченими, якщо це необхідно для подальшого прогресу.

27. Структура буття і її категоріальне вираження.

У самому первісному наближенні під буттям розуміється всі існуючі, все, що живе, що є, що
"існує". У цьому відношенні поняття "буття" збігається з поняттям "реальність". Реальне -
значить існуючі в наявності. Іноді поняття "буття" замінюють поняттями "світ", "всесвіт",
"універсум", "суще" та інші, хоча повного збігу між ними немає. Буття - це, перш за все,
дійсно філософська категорія, що позначає всі реально існуюче, все суще в дійсності і в
можливості, весь світ в його зміну і рух; все, що коли-небудь, у будь-яких формах себе
позначало; те, що є об'єктивністю, незалежної від свідомості, а також людина з його
свідомістю і духовністю. Екзистенція (існування) і есенція (сутність) - латинські терміни,
характеристики, головні атрибути будь-якого буття.

Буття як реальність багатогранно, надзвичайно складно по структурі. Залежно від підстав

виділяють різні сфери, рівні і градації буття. Наприклад, можна розглядати буття як єдність
таких сфер:
 1. Матеріально-предметне буття. Це світ чуттєво сприйманих об'єктів, які впливають на
свідомість, мислення через органи почуттів. Тут буття представлене як світ чуттєвих
образів у її конкретно-предметному вираженні. Це світ речей, конкретних ситуацій, світ
діяльності щодо створення предметів, перш за все, у трудовій, економічній, побутовій сферах
буття. У матеріалістичної філософії - це світ матерії, об'єктивної реальності.

2. Об'єктивно-духовне буття. Це духовне життя людини в її соціальності: світ думок,

наукових теорій, пізнання, світ духовних цінностей, світ філософії, світ емоцій, переживань,
світ відносин і пр., реально існуючих як загальнолюдська культура, як суспільну свідомість,
як менталітет тієї чи іншої нації , суспільства.

3. Громадсько-історичне буття. Включає в себе як матеріальні, так і духовні елементи буття.

Це реальні відносини в історичному часі: реформи, революції, війни, "переселення" народів,
зміна влади і форм держави, поява і зникнення на карті нових країн, міст, цивілізацій і т.д.

4. Суб'єктивно-особистісне буття. Воно включає в себе також матеріальний і духовний

елементи, але це життєдіяльність вже конкретного індивіда з його неповторним
індивідуальним досвідом, конкретними особистісними проявами буття, що відбуваються
тільки з даною людиною, і тим вже відрізняються від загальної течії життя.

Можна структурувати буття за розходження способів функціонування і форм відображення:

нежива, жива природа і соціум або літосфера, біосфера і ноосфера. По формах руху:
механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна (класифікація Ф. Енгельса). За системності
взаємодій: Мегасвіт, макросвіт, мікросвіт (всесвіт, галактики, зоряні системи, планети,
предмети, речовина, молекули, атоми, ядра, елементарні частинки, поля і т.д.).

З філософської точки зору в структурі буття можна виділити ще кілька градацій:

u "Буття саме по собі" (Об'єктивне буття), безвідносне до нашій свідомості, базова, а

значить, первинне. "Буття для нас" (Суб'єктивне буття). Це те буття, яке ми самі
конструюємо, картина світу, в якій ми існуємо і з якої, власне, і взаємодіємо. "Буття саме по
собі" співвідноситься з поняттям вічності, а "буття для нас" - з поняттям тимчасовості,
кінцівки, обмеженості в просторі і в часі.

u Буття розрізняється, як буття дійсне, Фактичне, актуальне, наявне, виявлену (його

можна будь-яким чином засвідчити), і як - буття потенційне, Можливе, ще не виявлену
(його можна тільки прогнозувати, припускати). Буття як акт і потенція (Арістотель, Спіноза).

u Буття справжнє (Змістовне, сутнісне) - "світ ідей" у Платона, Бог у релігійному

онтології, Абсолютна Ідея в Гегеля й ін і буття неістинним (здається, видиме) - буття на
думку, Буття, що не має сенсу.

Основні форми буття:

1. Неорганічні процеси неживої природи (механічні, фізичні, хімічні, космічні…);
2. Органічні процеси живої природи (клітини, організми, популяції, біосфера…);
3. Світ людського буття (географічне середовище, техніка, релігія і наука, матеріальне
виробництво…);
Категорії буття:
1. Реальність – все те, що здатне діяти, спричиняти та змінювати дію. Це – не лише те, що є
зараз, але й те, що має тенденцію, готувалось до появи.
2. Дійсність – категорія буття, пов’язана з дією або актом, позначає те, що діє тут і зараз.
3. Існування – категорія, що передбачає виявлення певних явищ процесів дійсності через
сукупність їх зв’язків з іншими явищами та процесами.
4. Суще – категорія, яка подає буття у його конкретному, наявному виявленні.
 Вихідні характеристики буття:
1. Монізм – буття є єдиним у своїй основі;
2. Дуалізм – визначення двох основ буття: матеріального і духовного (наприклад, науки і
релігії);
3. Плюралізм –буття постає як абстракція від реальної множини явищ, речей та процесів;
4. Субстанціалізм – визначає те, що явища вміщують глибинну внутрішню суть;
5. Статичність – світ є незмінним, сталим, нерухомим;
6. Динамічність (Динамізм) – світ постає змінним та рухомим.

28. Просторово-часові характеристики буття.

(можна об’єднати з 29, бо одна мара)
З ШИНКАРУКА:
--- “Воля” і “свобода” невід‟ємні від праці передусім тому, що людина живе в двох світах –
предметному, біологічному – неорганічному і в світі ідей, свідомих, інтелектуальних, духовних
процесів. Власне, проблема волі (свободи) також є проблемою цих обох світів. Характерно, що
тілесний “біологічно-неорганічний” світ – світ сьогодення, світ, де реалізується буття кожного
окремого індивіда. Ця реалізація відбувається В ПРОСТОРІ ТА ЧАСІ. Саме простір і, особливо, час
виступають тим вододілом, який розрізняє функціонування тілесного і духовного (інтелектуального)
людини. Простір – це те поле, де розгортається свобода людини, і тут воля – це саме реальні дії
людини, які презентують її свободу чи неволю. Звичайно, можна обрати певний простір буття,
скажімо, який складається за умов міграції людини (людей). В історії людства (і окремої людини)
простір виступав тією реальністю, яка істотно змінювала людське буття (скажімо, великі географічні
відкриття, освоєння космосу та ін.). Водночас людське в людині попри зазначене пов‟язане
передусім з часовою компонентою, бо саме вона є тим, на тлі чого розгортаються свідомість,
психічне, насамкінець – воля і свобода.
Уявлення про час – дуже важливе. Знати історію потрібно для того, щоб знати, куди себе примкнути,
дотикнути. Для того, щоб пояснити: куди ж ми йдемо, куди ж прямуємо. Тобто знання минулого якоюсь мірою
є програматором нашого сьогоднішнього життя АБО ключем до розуміння того, куди ми маємо йти, як ми
маємо йти. Отак у первісному суспільстві людина вважала, що вона має разом з природою прямувати та
розвиватись і тд. Хоча уявлення про час було інше. Час був незмінний на початку в міфологічному світогляді.
Він був сакральним, таким, який не тече, а стоїть. Час історичний – профанний, який змінюється, тече і тд.
Пізня міфологія дає нам увлення про час, який змінюється.
Дуже багато у міфологічному світогляді в зародковому стані всі попередні (майбутні) типи світогляду: і
наукові, і філософські, і художні, і тд. Але в тій формі відбивається уявлення про минуле.
Уже в наявності міфів і типологія міфів дає нам уявлення про історичний час. Ми кажемо про міфи
тотемістичні, які показують з’яву нашого народу («тотем» - дослівно походження роду). Міфи, які
пояснюють майбутнє, - есхатологічні. Міфи, які впорядковують теперішнє, - календарно-обрядові, і
пояснюють, вписують людину в хід подій, у пори року і тд. Тут маса обставин різного роду, ініціації,
включення в дорослий вік, вояцький стан і багато-багато обставин, врожай, проводи зими – усе було уособлено
дуже цікаво. Але знання міфологічні передавались не через книжки, а через розповідь, спектакль, гру,
драматургію, різні сценарії, які намагалися грати публічно у виставах, початок історії, хід історії. Ясна річ, що
були культобіографічні міфи про видатних осіб цього роду, і де пам’ять про видатні битви, чергові здобутки.
Це все прочувалося. І міф це НЕ оповідь була для первісної людини, а РЕАЛЬНІСТЬ, в яку вірили. У нас
потрохи міф перетворився в оповідь, казку, легенду.
29. Філософське поняття руху. Рух і розвиток.
Філософське поняття руху позначає будь-які взаємодії, а також зміни стані об’єктів, що відбуваються
в процесі цих взаємодій. Тому рух є зміна взагалі.
Всі речі навколишнього нас світу знаходяться в постійному русі, зміні. Є такі стани руху, що не
змінюють якісних характеристик предметів.
Спокій – це стан руху, що не порушує якісної специфіки предмета, його стабільності. Існує стану
руху, що приводять до зміни якісного стану предметів. Тут можливі два результати: розпад предмета
на більш прості елементи (наприклад, в процесі гниття) і, навпаки, утворення нового, більш
складного об’єкта.Зміна, що супроводжується появою нових якісних станів, що являють собою
розгортання можливостей, схованих в попередніх якісних станах, називається розвитком. Наприклад,
в жолуді схована можливість стати дубом, і коли жолудь попадає в сприятливі для нього умови, ця
можливість реалізується. Відбувається процес розвитку жолудя в дуб.

Кожному структурному рівню матерії відповідає своя форма руху матерії: механічна, фізична,
хімічна, біологічна, соціальна. Форми руху матерії взаємозалежні. Так, механічний рух обумовлений
глибинним процесами взаємоперетворення елементарних часток, взаємовпливом електромагнітних і
гравітаційних полів, складними переплетінням сильних і слабких взаємодій в мікросвіті.

Взаємодія форм руху матерії лежить в основі розвитку Всесвіту.

Простір – форма буття матерії, що виражає довжина складових її об’єктів, їхня будівля з елементів і
частин.
Час – форма буття матерії, що виражає тривалість процесів, що протікають, послідовність зміни
станів в ході зміни і розвитку матеріальних систем.
Але людині властиво і інтуїтивне почуття часу. В нас як би вбудований “біологічний годинник”. І
тут немає нічого надприродного, якщо врахувати, що людино – закономірний підсумок розвитку
галактики, а тому може “почувати” її ритми.

Простою мовою рух можна охарактеризувати як абсолютно будь-який процес переходу з

одного стану в інший, що відбувається у Всесвіті. Розглянувши рух і розвиток у філософії
коротко, варто зробити висновок про те, що даний аспект можна розділити на матеріальну та
ідеальну сфери. Як розмежувати ці поняття? Яким чином визначити той чи інший процес? Що за цим
стоїть?

Поняття самого процесу

Рух у філософії - це термін досить багатогранний. По суті, його можна визначити як абсолютно будь-
яку зміну. Тобто, це може бути як переміщення в просторі, так і пересування щодо мислення єзиду.
Це не що інше, як атрибут матерії, само собою зрозуміла властивість матеріального об 'єкта. З даного
факту випливає висновок про те, що руху без матерії існувати не може. Отже, настільки масштабна
наука розглядає рух як спосіб існування матерії. Філософія передбачає, що в світі не існує об 'єкта,
що перебуває абсолютно нерухомим.

Доцільним буде зробити висновок: поняття спокою протилежне вивченому терміну. Так,
абсолютно будь-який предмет, що перебуває в русі до конкретного часу, має можливість зберігати
свої деякі властивості, стабільність внутрішньої будови, іншими словами, деяку незмінність. Саме
так звучить умова існування абсолютно будь-якого об 'єкта.

Суперечливі поняття
Як з 'ясувалося, рух і спокій є досить суперечливими на діалектичному рівні властивостями об' єкта
матерії. Під розвитком слід розуміти незворотну зміну щодо якісних характеристик. Воно
класифікується за двома типами. Прогресивний розвиток передбачає процес, який супроводжує
умову наростання складності, а також упорядкованості матеріального об 'єкта. Регресивне говорить
про те, що в ногу з цим розвитком йде деградація, розпад.

Матеріальний рух
Рух у філософії - це зміна, що відбуваються за одним з двох сценаріїв. Так, під матеріальною
складовою поняття слід розуміти будь-які коливання, доречні в об 'єктивному світі. Тобто, без нього
не може бути матерії, і навпаки: рух, не наділений носієм матеріального походження, не має сенсу.

Слід зробити висновок про те, що матеріальна складова процесу є об 'єктивною, не залежною від
свідомості людини. Але це не рівнозначно тому, що свідомість не має можливості впливати на деякі
прояви процесу, що мають конкретний характер. Мова йде про те, що рух ні в якому разі не
перестане існувати і це ніяк не залежить від свідомості людини. Крім того, на рівні гносеології
свідомість є в будь-якому випадку вторинною, вона служить відображенням об 'єктивної реальності,
яка перебуває в русі.

Ідеальний рух
Як з 'ясувалося, рух у філософії - це його початкова його класифікація на матеріальне та ідеальне.
Під другим слід розуміти абсолютно всі процеси, які мають місце в суб 'єктивному світі, тобто в
людській свідомості. Як зазначалося вище, поняття руху досить суперечливе. У чому ж криється ця
суперечливість? По-перше, рух можна розглядати як єдність абсолютного (наприклад,
незнищенність або вічність) і відносного (наприклад, зміну місця розташування об 'єктів) в один і
той же період часу. По-друге, рух необхідно вивчати як єдність стійкості і мінливості, переривності і
безперервності (наприклад, конкретний предмет в один і той же момент знаходиться і не знаходиться
в певній точці простору). По-третє, рух вважається єдністю як кількісних, так і якісних змін. З цих
положень можна зробити висновок, що рух, простір і час у філософії тісно взаємопов 'язані. Крім
того, вони і взаємозалежні.

Форми руху
Відповідно до викладених вище фактів Енгельс виділив основні форми руху матерії. Філософія,
таким чином, передбачає наявність наступних:
Механічний рух - не що інше, як переміщення тіла в просторі, яке можливо охарактеризувати
наявністю певної траєкторії.
Фізичний рух відноситься до атомів, тому даному процесу супроводжують поняття теплоти,
гравітації та електромагнетизму.
Хімічний рух передбачає зміни на молекулярному рівні, пов 'язані з деякою перебудовою оболонок
атомів, що мають електронну природу. Важливо відзначити, що в даному випадку ядра не
перебудовуються!
Біологічний рух співвідноситься з нуклеїдами.
Соціальний рух, що прямо відноситься до людей і вчиненої ними діяльності.
Заключний акорд
Рух у філософії - це наявність певних його форм, перерахованих вище. Важливо зауважити, що всі
вони взаємопов "язані і взаємозалежні. Так, найпростіші форми є невід 'ємною складовою більш
складних, і, до речі, кожна з них містить в собі немислиму кількість видів руху. Наприклад,
найпростіша форма включає в себе такі види руху:
Рівномірно прямолінійний рух.
Рівномірно прискорений рух.
Криволінійний рух і так далі.
Легко здогадатися, що найскладнішою формою вважається соціальний рух, бо матеріальний носій є
найскладнішим видом соціальної матерії. Крім того, закони збереження матерії і руху свідчать про
те, що різні форми (перераховані вище) можуть переходити один в одного. У цьому і полягає
властивість незнищенності і незатвореності руху і матерії у філософській науці.

Типи руху
Розглянувши рух у філософії коротко, нескладно здогадатися про те, що логічним є існування деяких
типів руху. Так, основними з них є такі:

Зміна передбачає перетворення однієї системи на принципово іншу, що носить зворотний характер.
Функціонування говорить про безперервну діяльність системи, яку не супроводжують ті чи інші
зміни. У приклад можна навести роботу абсолютно будь-якого здорового органу людини.
Розвиток передбачає незворотне перетворення системи на іншу. Як правило, цей процес
здійснюється на підставі переходу від нижчої сходинки до вищої.
Що ж за цим слідує?
Як з 'ясувалося вище, поняття руху у філософії своєю невід' ємною частиною вважає наявність
певних типів руху. З цього випливають деякі висновки:
Діяльність, яка незмінна протягом свого циклу існування, не може тривати вічність.
Абсолютно звернених процесів у природі просто-напросто не існує і бути не може. Даний факт
підтверджується законами всієї глобальної спіралі розвитку.
Таким чином, слід думка про те, що функціонування і зміна є лише проміжними етапами на шляху
до процесу глобального розвитку. І абсолютно неважливо, що в якийсь період часу вони змінюються,
адже дана тенденція може реалізуватися лише в конкретних умовах.

Рух у просторі. Філософія

Під простором філософії слід розуміти певний атрибут матерії, що виражає її протяжність, певну
структурність, звичайно ж, існування і взаємодію її складових у різноманітних системах матеріальної
природи. При вивченні питання руху в просторі в першу чергу необхідно чітко розуміти властивості
матерії, серед яких, як зазначалося вище, вкорінений взаємозв 'язок з матерією і рухом, абсолютна
залежність від відносин структурного характеру в матеріальних системах, протяжність (положення
елементів структури в ряд, можливість подальшого додавання складових), єдність безперервності і
переривності,

Матерія і рух у філософії. Сучасна класифікація

Необхідно зауважити, що класифікація Енгельса сьогодні відносно застаріла і втратила своїх затятих
прихильників, бо не можна зводити фізичний рух виключно до теплового. Саме тому була
розроблена сучасна класифікація форм руху, яка включає наступні пункти:
Переміщення в просторі.
Рух електромагнітів (заряджених частинок).
Гравітаційний рух.
Взаємодія на рівні ядер (найсильніша).
Взаємодія, що носить слабкий характер (випромінювання і поглинання нейтрона).
Рух, що має хімічну природу (як процес, так і подальший результат взаємної дії молекул і атомів).
Рух матерії, що носить геологічний характер, який в першу чергу пов 'язаний з деякими змінами в
геологічних системах, таких, як материки або ж шари земної кори.
Рух, що має біологічну природу, куди необхідно віднести процеси, які відбуваються на рівні клітин,
або ж обмін речовин в організмі живої істоти.
Рух, що носить соціальний характер і відображає різноманітні суспільні процеси і явища.
Проблема руху у філософії
Спочатку необхідно вказати, що ця проблема сьогодні займає одне з центральних місць у такій
широкій науці, як філософія. Ні для кого вже не секрет, що абсолютно будь-який об 'єкт так чи
інакше перебуває в русі. Воно носить загальний характер і є основою існування для всіх об 'єктів, а
також їх цілісності. Але рух - це ще підстава мінливості та різноякісності даних об 'єктів. А те, що
веде нерухомий "спосіб життя", не має можливості принципово змінювати свої якості або бути
наділеним будь-якими новими властивостями. Так, абсолютно всі об 'єкти, що мають матеріальне
походження, виступають одночасно і процесами, і речами. Адже предмет не має можливості існувати
без руху, що вірно і навпаки.

Всі об 'єктивні характеристики матерії так чи інакше мають відношення до руху. Серед них
нескінченність, незнищенність, єдність перерахованих у попередніх главах складових
(наприклад, переривність і безперервність) і так далі. Рух є абсолютним показником, а спокій -
відносним.

Але у філософській історії відомі мислителі, які сумнівалися в тому, чи може рух існувати об
'єктивним чином. Швидше, багато хто заперечував це. А можливо, рух - це лише видимість? Чи це
тільки один з методів бачення індивідом навколишнього його світу? А раптом основа всього
незмінна? Або рух і зовсім не має зв 'язку з матерією? Можливо, в майбутньому хтось відповість на
ці питання...

30. Буття духовного. Свідомість і несвідоме,

проблема їх існування.
ЛЕКЦІЯ:
Філософська сутність проблеми свідомості:
- Радянський час – буття матеріальне – то важливо, а свідомість – то вторинне
- Невілювання ролі духовного життя – для радянської ідеології духовність абсолютно нічого не
важила і людська гідність загалом також
- Потрібно долати ту марксистиську тенденцію.
- В основі суспільства лежить три пов’язаних між собою засади – 1.природна 2.економічна
3.духовна
- У марксизмі ігнорування цієї 3 засади (біосоціяльна природа людини – ігнорування духовної
складової людської сутності)
- Суспільство тоталітарне ніколи не передбачає явище запитування в індивіда, громадянина,
стосовно його потреб, розуміння і бачення історії суспільсьва, розвитку і тд – НЕМА
ЗВОРОТНЬОГО ЗВ’ЯЗКУ – штучне конструювання ладу (тоталітарна система, інтенція
утопічних систем 3 райху)
- ОТЖЕ, Філософська сутність проблеми свідомості:
- До появи поняття свідомість (300,350 років тому) – поняття психеї (розуму, поняття душі).
- Не важко здогадатися що інтерес до проблеми свідомості пов’язаний із розвитком науки (16
ст) – до цього часу була так само наука, але вона не була класичною у нашому розумінні.
- Експериментальне природознавство
- ТАК ОТ ВИЯВЛЯЄТЬСЯ, ЩО НАУКОВИЙ ПОГЛЯД НА ПСИХІЧНЕ ЖИТТЯ, в людській
психіці, виділив ту складову, яка опікується знаннями і примноженню знань, бо ЗНАННЯ
СТАЮТЬ ПРОДУКТИВНОЮ СИЛОЮ І НАКОПИЧЕННЯ ЗНАНЬ ЗДАТНА ПІДНІМАТИ
РІВЕНЬ КУЛЬТУРИ І РІВЕНЬ БАГАСТВА В СУСПІЛЬСТВІ.
- Енциклопедисти, французькі матеріалісти підноси то питання – ера розуму – бо розум, яким
володіють наукові знання здатен дуже багато проблем вирішити (романтичні уявлення).
- Лише в 20 ст. стало відомо, що наука – це вдосконалі знаряддя вбивства і НЕ ВСЕ ТАК
РОМАНТИЧНО. Це автоматична зброя, атомна і ядерна зброя, бактерологічна зброя.
Утилізація (закопування) ядерної зброї – це не утилізація. (це відкладання проблеми для
наступних поколінь і одорожчення їхнього життя). Коли науковці доходили до розуміння
того, яку страшну і жалюгідну силу вони створити своїми руками – то вже було пізно якось
того уникнути і знищити результат своєї праці через усвідомлення його практичної
страшності.
- Історія науки говорить про те, що ми знаємо про ті винаходи на практиці – у ході війни – у
ході знищення людиною людини. Не прогрес науки, а вбивства
- ПОНЯТТЯ СВІДОМІСТЬ ВИНИКАЄ У ЗВ’ЯЗКУ З ТИМ, ЩО ТАКА СКЛАДОВА ДУХ
ЖИТТЯ ЛЮДИНИ (ЛЮДСЬКОЇ ПСИХІКИ) ЯК ПІЗНАВАННЯ (НАУКОВЕ ПІЗНАВАННЯ)
починає ставати дуже важливим і якщо ми розглянемо етимологію слова (свідомість – відати з
української). Рос сознаніє – свідомість – усвідомлення зміст цінності наукового знання в
суспільсьві і науки як такої
- Поняття свідомість характеризує значною мірою поняття, яке пов’язане із прогресом і
розвитком науки – потреба розвитку наукових знань і впровадження тих наукових знань в
виробництво і тд
- ОЗНАЧУВАННЯ СВІДОМОСТІ – Чим вона є? Це лексичний елемент філософського
знання. Філософська категорія онтології (буття). Характеризує людську здатність до
суб’єктивного (внутрішнє, духовне, інтелектуальне), освоєння зовнішнього світу і самого
себе.
- Освоєння самого себе – людина виконує свою власну онтологічну програму,
ОСВОЄННЯСАМОГО СЕБЕ – ЗМІСТ ТІЄЇ ПРОГРАМИ – ВИВЧИТИ СВОЇ МОЖЛИВОСТІ
– ПІЗНАТИ СЕБЕ (СОКРАТ ПІЗНАЙ САМОГО СЕБЕ). Людина складніша для пізнавання
аніж природа. Пізнавши складніше – легше пізнавати простіше.
- Людина продукт культури. Давні греки – вивчали культуру.
- 2 ОСНОВНИХ СПОСОБИ ДОСЛІДЖЕННЯ СВІДОМОСТІ – опис феномену свідомості (опис
заходів завдячуючи яким предмети нам даються в свідомості) і пояснення самого феномену
свідомості (чому можлива сама свідомість як явище – свідомість як суб’єктивний зв’язок
людини із зовн світом і самим собою – чому він можливий?).
- Ми кажемо про світ людини, який дається їй в цій свідомості (Скворода про мікрокосмос –
ідеальний світ в свідомості? Херня якась)
- Світогляд існує дякуючи проекції свідомості в 3 ВИМІРИ ЧАСУ – в минуле і майбутнє
(формуючи таким чином внутрішній простір буття – в людині – світогляд – духовне в людині
– душа – сила духу).
- ДЄД ПЛЕТЕ: саме в нашому теперішньому завдячуючи пам’яті в нашому дух світі минулий
досвід (поз чи негативн) переломлюється через сьогоднішнє і розвивається, знаходить свій
розвиток далі і не знаходить такого розвитку? (що бля)
- Визначальна умова з’яви індивідуальної свідомості – це виформування самосвідомості.
Чому виформування? (формувати можна посудину). Людина по-іншому – вона
виформовується.
- Розуміння людини - як посудини куди треба накидати всього – розуміння радянське.
- Релігія допомагала наводити лад у господарстві людської душі (сковорода) – а це радянська
ідеологія забороняти релігію.\
- Людська свідомість це не посудина яку треба наповнити, а факел який потрібно запалити.
- Виформування – вказуючи про те шо в процесі повставання в людині зустрічаються впливи
спільноти, але її інтерес, який через ті впливи пробивається або не пробивається –
трансформуються і осідають, інсталюються в душі чи свідомості кожного з нас.
- Можна привести приклад, що ми прочитали всі 100 книжок однакових – ми можемо
переказати їх – чи перекажемо ми їх однаково кожен із нас – НІ – інтерес кожного з нас
протягнув через себе той зміст, який специфікований кожному із нас – ми самі приймали
участь в міркуванні, декому може бути цікаве зовсім інше аніж комусь.
- Якщо перечитати другий раз ту саму книжку пізніше, то нам може стати цікава та інформація,
яка раніше нас не цікавила
- Як мені могло подобатися це, а це не подобатися?
- Така людина цікава істота – вона розвивається – виформовується
- Єдність процесів зовнішніх впливів, але й роботи внутрішніх – впливи впускають в нас, а ми
вже виформовуємо – від нас залежить багато чого – складна єдність зовнішніх впливів і
внутрішніх (нашої роботи) міркувань, роботи над собою
- Визначальна умова появи індивідуальної свідомості стає виформування самосвідомості
- ЩО Ж ТАКЕ САМОСВІДОМІСТЬ? Це усвідомлення людиною самої себе як істоти чуттєвої,
як істоти мислячої, як істоти діючої. Відчувати, міркувати і діяти
- Розуміння власного я неможливе без усвідомлення людиною себе як істоти чуттєвої, мислячої
і діючої. Власного я не буде. Ми не будемо знати специфіку свого відчування світу,
міркування, і практичного освоєння.
- Власне я ми не зроуміємо без того всього (чого ми хочемо, як ми хочемо і тд)
- Таким чином розуміння власного Я є виділення людини зі світу природи і від інших людей
(ми маємо розуміти, шо ми персональна сутність, укр індивідуалізм – ми індивідуалісти –
навіть іноді на шкоду почуттю солідарності, але війна зараз в нас прокинулася така
солідарність, що у всіх очі на лоба вилізди – що ми на таке здатні – 30 років незалежности
щось та й дали. (москалі тільки можуть оспівувати владімірский централ – тюрму – тюрма как
мать радная) – то російська інтенція, а ми вже даємо відпір - більшість
- Завдячуючи тому, що людина виділяє себе від світу природи і від світу інших людей – ВОНА
МОЖЕ ПІЗНАВАТИ навколишній світ, який є протилежністю її – середовище, яке вона
повинна опанувати, аби почуватися в ньому добре, а елементами цього середовища є так само
інші люди.
- Питання про природу Я – відкриті, є лиш версії філософські: природа є божественна,
соціяльна, божественна – культурна.
- Свідомість – суперчний феномен – філософи – свідомість – це великий набуток, і
випробування
- Свідомість – людина відчуває не лише радощі, а й страждання
- Але може страждання – РУДЕНКО - це також дар, якого не варто зрікатися людині (все, що
нас не ламає – робить нас сильнішими – моє). Дисидент – Руденко – не був віруючим. Пішов
проти влади (позбавив себе усіх привілеїв)
- Буття нам надане для того. Аби свої проблеми вирішувати, а не запивати (реальність, на яку є
попит)
- Зміна станів свідомості є тим сурогатом вирішення реальних питань
- Безпосередній контант із зовнішнім світом людина здійснює дякуючи чуттям (ми їх маємо:
слух, зір, дотик смак запах). В результаті цього контакту через чуття у свідомості виникають
образи якихось об’єктів, як фрагментів дійсності. Дослідники говорять, що процедура
утворення такого образу як згустку різного роду інформації про об’єкти реальності
називаються СПРИЙНЯТТЯМ.
- Сприйняття є основою свідомості. Образ це завжди результат скерованості людини на зовн
об’єкт.
- Самосвідомість виявляє себе тоді, коли людина розуміє, що образ зовнішн об’єкта в голові і її
свідомості формується не лише змістовністю цього об’єкта, але я який сприймає той об’єкт.
Якщо ми шось ненавидимо, то ми контрастуємо на недолікаї і навпаки. Симпатії чи антипатії
 впливають на якість сприйняття і на зміст. Я можу дурити сама себе навіюючи собі уявлення
про предмет, яке йому не властиво і тд або дописуючи.
- Виходить, що дія освідомлення об’єкта зовн світу супроводжується дією усвідомлення
власної участі в цьому процесові (що мені з того?) чому мені цікаво?
- ЛЮДИНА РОЗУМІЄ, ЩО САМЕ ВОНА СТВОРЮЄ ОБРАЗ ОБ’ЄКТА І НАДАЄ ЙОМУ
СМИСЕЛ
- Без свідомості, яка передбачає виформування власного Я (без стану людиною відокремлення
себе від решти світу) – свідомість не є можливою. Дякуючи своїй окремішності,
усвідомленню цінності окремішності я бачу іншість в інших і з тією іншістю можу
комунікувати і тд
- Можуть і дурити себе сприймаючи ту іншість
- Шевченко - Лучше вже дурить себе самого, аніж з ворогом по правді жить і всує уповать на
бога

31. Свідомість і мова. Філософія мови О. Потебні.

- Зміст свідомості людини стає надбанням інших людей лише тоді, коли він виражений назовні
за допомогою МОВИ. Мова це продукт не лише для індивіда (він може розвивати мову).
Людина народжується, а мова вже є.Мова це система знаків. Що має значення.
Використовуючи цю систему знаків –люди пізнають, спілкуються, зберігають та передають
інформацію.
- ПРИРОДНА СИСТЕМА ЗНАКІВ І ШТУЧНА
- ПРИРОДНА – ЗВУК(СЛОВО), ЖЕСТ, МІМІКА (ЯКІ ПЕРЕДУЮТЬ МОВІ)\
- Штучна – мова музики яка рівна мові математики, мова живопису, наукові мови – точно
можуть відображати змісти досліджуваних явищ, бо наша мова є полісемантична –
багатозначна (якщо мене запитають, як там концерт вакарчука пройшов, то я можу розказати
про пісню, як я її на свій смак розумію(передати свої емоції і враження), але можу написати
нотний стан – мовою музики (нотну грамоту), що надасть роз’ясненню і відповідь на
запитання. Наука строго передає зміст
- Обов’язкова умова виникнення індтвідуальної свідомості – це ВКЛЮЧЕННЯ ЛЮДИНИ У
СВІТ МОВИ. Мовленева культура до 4 рочків повинна формуватися, щоб дитина могла не
копіювати, а говорити.
- Чим багатший зміст свідомости – тим більше людині треба знати слів (знаків для його
вираження). ВЛАСНА КУЛЬТУРНА ІДЕНТИЧНІСТЬ
- ЧОМУ НА ПАМ’ЯТЬ ТРЕБА ВЧИТИ? БО ЦЕ РОЗВИВАЄ, корисно
- Будь-яка людина окрема є носієм свідомості, її свідомість унікальна, індивідуальна, особова
(особистість – це квазіпоняття радянської ідеології – це марксизм). В літописі – ПОЛЯНИ в
полі живши особі (окремо)
- В нашій свідомості є шось таке шо належить не лише мені одній, а й усім нам *в родині тд
- З іншими людьми можуть бути спільні інтереси, цілі, потреби і тд
- У кожного є свій світогляд, але є і елементи там, які належать не лише одній мені, а й усім
(знаходити спільників, або відсіювати неспільників)
- Такий безособовий зміст називають СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ (свідомість спільноти) –
конкретно історичний характер – змінний характер.
- ЛЮДИНА НАРОДЖУЄТЬСЯ В Суспільстві, ЯКЕ МАЄ ПЕВНИЙ РІВЕНЬ РОЗВИТКУ:
формування свідомості окремої людини здійснюється завдячуючи засвоєнню людиною
різноманітної інформації, яка накопичується у свідомості спільноти(через тата маму брата і
тд).
 - Свідомість спільноти розивається завдячуючи творчим проривам, відкриттям, винаходам, які
роблять окремі особи чи свідомості окремих осіб в різних галузях діяльності. (так прийнято
ми кажемо – свідомість спільноти).
- Людина змушена підлаштовувати свою свідомість під настанови і орієнтації соціяльної групи
чи соціуму в якому вона живе. (колективне навіювання наприклад в церкві – робимо те, що
роблять інші).
- Для кожної особи, яка бажає зберегти свою своєрідність завжди є проблема пошуку шляхів і
способу послаблення залежності від диктату свідомості спільноти.
- В росії здаються в полон українцям і хочуть воювати проти росії = їхня свідомість не
сприймає тієї колективної свідомості навіяної і робить спртив – цікаве явище (легіон свободи
в росії проти теперішньої росії).
- ПРОБЛЕМА НЕСВІДОМОГО!
- В європейській культурі філософії – ідея шарової будови психіки і поняття свідомості якраз
інтерпретується на ідеї шарової будови психіки. ТОБТО ПОНЯТТЯ ПСИХІКИ ШИРШЕ НІЖ
ПОНЯТТЯ СВІДОМОСТІ. Поняття свідомості охоплює лише свідомість шари людської
психіки, а на нашу поведінку діють і несвідомі шари.
- Проблема несвідомого, яка виникає (адже свідомість є, а несвідоме виникає).
- Кульчицький – гОловні потреби у котів в березні (поняли, да?) люди – зочеться бігти
невідомо куди
- Проблема несвідомого виражає наявність в глибинах людської психіки прихованих чинників,
які здатні впливати на зміст свідомості, але тому змістові відкрито не поступають (починаю
голосно говорити, майже кричати – несвідомо) після виконання фізичних вправ – говоримо
тихіше – енергія сублімована (трансформована в корисне).
- ОТЖЕ НЕСВІДОМЕ – ЦЕ СУКУПНІСТЬ ПСИХІЧНИХ ПРОЦЕСІВ, СТАНІВ І СХЕМ
ПОВЕДІНКИ, ЯКІ НЕЗАДАНІ ВИРАЗНО У СВІДОМОСТІ ЛЮДЕЙ. ЛЮДИНІ може
видаватися, що вона зовсім вільно виформовує свої думки, хоча насправді їхній зміст
визначає (може визначатися якимись непроясненими свідомістю причинами). Фройд (1856
народився) – лікар психіатр – концепція індивідуального несвідомого (інстиктів сексуального
характеру)
- Норми поведінки вищі за те ШО Я ХОЧУ (воно, я, понад-я)
- Основне завдання свідомості при цьому – це знайти рівновагу між цими силами (спорт і всьо
гуд). ФРОЙД – ПСИХОАНАЛІЗ і тд гіпноз – причина і лікував людей від псих проблем
- Висновок фройда – зробив людство потенійними клієнтами своєї клініки – але більшість
людей самі поряться зі своїми проблемами такими несвідомим
- ЮНГ – вважав що первинне колективне несвідоме пізніше перетворюється на суб’єктивне та
персональне (індивідуальне) несвідоме окремої людини. На думку Юнга концепція Фройда
характеризує лише поверхневий зовнішній шар несвідомого, але глибинний шар пласт керує
(найглибший пласт є загальнолюдським колективним несвідомим) - одвічні образи
(архетипи) – тіні, архетип персони(сукупність со масок людини), анімус (чол), аніме (жін).
- Юнг вважав що ці архетипи вроджені і в апріорі до досвіду нам додаються і притаманні нам
кожній людині від народження (виражають закодовану форму уявлень чи особливість
уявлень).вони являються людині через сни, через переживання через міфи, через релігійні
традиції, відхилення в поведінці тд ВИРАЖАЮТЬ ЗАГАЛЬНІ ЛЮДСЬКІ ПОТРЕБИ, дуже
енергетично насичені і здатні впливати на людську поведінку. Люди тягнуться до них і
побоються. Тлумачення архетипів якраз демонструє її подвійність у ставленні до них, що
дозволяє трошки їх відкрити і пояснити і разом з тим раціонально їх пояснювати, уникати,
хвати і тд. АНАЛІ СНОВИДІНЬ – ЛІКУВАТИ ПСИХІЧНОХВОРИХ.
- У праці «Думка та мова» (1862) Потебня висвітлив взаємозв’язки мови й мислення, розвинув ідею
про мову як породження й вияв «народного духу».
- психолінгвістична теорія філософія мови Потебні мала величезний вплив на розвиток філологічної
думки 20 ст. На його думки мали вплив німецькі філософи Гумбольдт, Штайнгаль, Льотце, Лацарус
- Яка була ФУНДАМЕНТАЛЬНА ЗАСАДА СИСТЕМИ МИСЛЕННЯ ПОТЕБНІ? – Ідея мови як
пізнавальної діяльности
Що це означає?: мова не є засобом вираження готової думки, а її створення; вона не відображає
світоспоглядання, яке склалося, а діяльність, яка його складає.
- Що таке слово для Потебні? Слово як засіб спілкування і як засіб творення думки.
- Для Потебні важливим елементом у слові виступає його внутрішня форма (відношення змісту
думки до свідомости). – та ВНУТРІШНЯ ФОРМА виступає як засіб передачі ЗНАЧЕННЯ, А СЛОВО
– ЗАСІБ ПОЄДНАННЯ ЧЛЕНОРОЗДІЛЬНОГО ЗВУКУ З ЧУТТЄВИМ ОБРАЗОМ.
- він говорив, що : ЗАВДЯКИ СЛОВУ ВІДБУВАЄТЬСЯ ПЕРЕХІД ВІД ОБРАЗУ ПРЕДМЕТА ДО
ПОНЯТТЯ ПРО ПРЕДМЕТ.
- Показав, що думка виявляє себе через мову, а кожний акт мовлення є творчим актом.
- Мова виступає єдино властивим для кожного народу способом сприймати й осмислювати світ.
- Людина розвивається завдяки впливові мови на її свідомість.
- Без мови думки не існує. І думки без мови.
- Слово – засаднича передумова для перетворення нижчих форм думки (сприйняття, уявлення,
образу) на поняття. О. О. Потебня прирівнював слово до художнього твору, виділяючи в ньому
зовнішню форму (звучання), зміст (значення) і внутрішню форму (образ). Внутрішня форма
відбиває своєрідне сприйняття реалії, що її позначає слово, і втілює лексичну самобутність мови.
ТРИ ОСНОВНІ ТЕЗИ ВЧЕННЯ ПРО ВНУТРІШНЮ ФОРМУ СЛОВА у худ. творі:
- Мова – це праобраз усякої творчої діяльности, і слово містить у собі «таємницю» творів
мистецтва
- Мистецтво за своєю структурою споріднене зі словом, мистецький твір – це нерозривна
єдність образу та ідеї, оскільки СЛОВО Є ЄДНІСТЮ ОБРАЗУ ТА ІДЕЇ (МИСТЕЦТВО,
ТВОРИ ЛЮДЕЙ – ЦЕ ВСЕ ТЕ, ЩО У НИХ НА ДУШІ (навіть взяти до уваги наш час, війну,
коли пісні тематичні складають. Вірші – про наболіле – завдяки мові, слову, внутрішній формі
слова – всі думки, ідеї передаються у мистецтві).
- Мистецтво, як і слово, виникає не для образного вираження готової думки, а як засіб створення
такої нової думки, яку неможливо виразити у теоретичному мисленні.
- ОСНОВНИМИ СКЛАДНИКАМИ МИСТЕЦТВА – Є ОБРАЗ ЗНАЧЕННЯ – його мова
полісемантична – специфіка грунтується на неадекватності кількости образів і множинності
можливих значень.
- ЦІКАВО:
-
- Для нього «ФОРМА ФОРМ» - ЦЕ ТВІР ПОЕТИЧНОГО МИСТЕЦТВА, = КОНФІГУРАЦІЯ
інтенійних (це початковий етап народження висловлювання, після якого слідує мотив, внутрішнє
проговорювання і мова, нахил свідомості до якого-небудь дії або об'єкту. Це іманентна напрям свідомості на
предмет незалежно від того є воно реальним або надуманим. Проявляється у формі бажання, прагнення,
задуму…) та іманентних форм (пов’язані з історичною зумовленістю, виявляючи себе у мові, є резервуаром
постійного творчого пошуку, як поетичного, так і нараційного (оповіді).
- Для себе:
-

- ФРАГМЕНТИ ІЗ «ДУМКА Й МОВА»:

-

-
 -

32. Людина як об’єкт філософського аналізу.

Людина – це істота, що проблематизує себе в тому сенсі, що всі її здатності не закладені генетично.
М. Булатов: «Людина – це тварина, наділена мисленням».
Означення людини як тварини надається у XVIII ст. Мислення – це головний руйнівний чинник
навколишнього світу. Скрізь, де проходить мислення, залишається руїна: фізична і духовна. Людина не може
існувати без мислення, тому воно для неї засіб існування.
Кожен філософ по-різному трактував людину.
Протагор – мірило всіх речей
Арістотель – політична тварина
Епіктет – слабка душа, обтяжена тілом
Для християнства – це образ Божий, містилище досконалості.
Декарт – людина – це річ, яка мислить
Паскаль – людина – істота, яка мислить, але це тростина (очеретина)
Гете – людина – це істота, яка здатна на неможливе
Гельвецій – людина – це тварина, що має особливу зовнішню організацію та здатність використовувати
знаряддя праці та зброю.
Ніцше – канат, натягнутий над людиною і твариною
Бердяєв – це істота, що постійно незадоволена собою
Ясперс – людина – це єдина істота, яка знає, що вона є
Проблема людини – її сутності та існування, життя і смерті, перспектив, можливостей, призначення – є однією
із найактуальніших сьогодні. Над цією проблемою замислюються не тільки науковці, але й публіцисти,
політики, діячи культури і релігії. Е. Агацці (італійський філософ) дуже слушно зауважив: якщо раніше
тривалий час завданням філософії вважали доведення існування бога, то в нашу дегуманізовану епоху
основне її завдання - доведення існування людини. Актуалізація проблеми людини зумовлена багатьма
факторами:
1. Тим, що людство опинилося на межі самознищення і вирішення питання про місце і призначення людини в
світі стає важливою передумовою самозбереження і подальшого розвитку людства.
2. Людина створила штучний інтелект, нову – віртуальну форму реальності, що примушує переосмилити
питання про своєрідність і місце людини в світі.
3. Людина створила новітні технології, вплив яких на довкілля має загрозливий характер, досягла великих
успіхів у царині біотехнологій і генної інженерії, можливі наслідки яких не виявлені навіть у першому
наближені – що викликає потребу в осмисленні меж людської діяльності.
4. В сучасних умовах жодний суспільний механізм вже не визначає якою і як бути людині, і вона має
вирішувати питання про сенс, стратегії життя власноруч.
Під природою людини розуміють стійкі, незмінні риси, загальні задатки і властивості, які виражають
його особливості як виду (Homo Sapiens - людина розумна). Які ж це риси і властивості? Відповідаючи на це
запитання, дамо ряд взаємопов'язаних визначень людини, кожне з яких висвічує одну з істотних його
властивостей.
 1) Людина - це тварина. Людина, як біологічна істота народжується, хворіє, відчуває потребу в їжі,
продовжує життя в потомстві, вмирає... Природа мстить людині, коли вона починає забувати про те,
що вона біологічна істота. Людина, як жива істота, може жити тільки в оточенні певної кількості
біомаси, включена у біологічні ритми, яким повинна підкорятися в процесі своєї життєдіяльності.
Біологічно нове в людині: пряма хода, що дозволяє обдивлятися навколишнє оточення, чіпкі руки з
рухливими пальцями, погляд, спрямований вперед, який дозволяє бачити в трьох вимірах і краще
орієнтуватися в просторі, складна нервова система і великий мозок, специфічний механізм голосових
зв'язок, будова гортані і губ, що сприяють розвитку мовлення. Однак, біологічні риси і властивості
не вичерпують природу людини; є щось таке, що піднімає людину над її твариною природою. Це
- свідомість, розум.
 2) Людина - розумна тварина (Homo Sapiens - людина розумна). Свідомість як здатність людини
відбивати світ в ідеальних образах, дозволяє їй вирватися з "полону" фізичних потреб і визначає всі
інші істотні ознаки людської природи, ті, що відрізняють його від тварин.
 3) Людина — істота, здатна до творчої діяльності. Б.Франклін говорив, що людина є тварина, яка
створює знаряддя праці.
 4) Людина - істота вільна. Воля тут розуміється не в політичному або економічному сенсі, а як
здатність творити, створювати, змінювати по своїй волі мир і себе. "Людина - це воля! - стверджує Ж.
П. Сартр: „Людина засуджена бути вільною. Засуджена тому, що не сама себе створила, і все-таки
вільна тому, що один раз кинута у світ, відповідає за все, що робить"
Якщо у тварин все або багато чого задано споконвічно генетичною програмою (тому у тваринному світі
кожне наступне покоління повторює спосіб життя попереднього), то в людині генетикою задаються
тільки здібності, які в більшій або меншій мірі розвиваються все життя.
Джон Локк стверджував, що людина -це "чиста дошка", на якій вихователь або життя можуть
написати все, що захочуть.
І.Г Гердер із цього приводу говорив, що людина - це перший «вільновідпущеник» природи. З таким
трактуванням волі зв'язана цікава проблема, яка дискутується в антропології: чи є міра, межа розвитку
людських здібностей чи людина - безмежна, універсальна істота? Багато сучасних досліджень
підтверджують той факт, що нам відома лише дуже мала частина наших здібностей.
Людина народжується лише "кандидатом" у людину. Всі її суттєві якості здобуваються в житті при
спілкуванні із собі подібними. З цим пов'язана ще одна грань природи людини.
 5) Людина - істота соціальна або, як говорив Арістотель, людина - це "політична" тварина.
Процес входження людини із світу природи в світ культури, присвоєння нею своєї родової сутності,
засвоєння правил і норм людського гуртожитку називається соціалізацією. З потреби спілкування
виростає здатність до мовлення. Із соціалізацією також зв'язана потреба до моральної регуляції.
 6) Людина - істота моральна. Якщо в тваринному стаді відносини регулюються біологічними
законами (природним шляхом, і цей шлях також заданий у спадкоємній програмі), то в людському
співтоваристві окремих індивідуумів з'єднує і дозволяє жити разом моральний закон. Моральна
регуляція - великий "винахід" людства, оскільки виконання морального закону засновано не на
 інстинкті або страху, а на добровільному виконанні морального боргу під контролем внутрішнього
судді - совісті. "Я хочу не такого суспільства, - говорив Ф.М.Достоєвський, - де я не міг би робити зла,
а саме такого, щоб я міг робити всяке зло, але не хотів його робити сам"'.

33. Проблематичність людського буття.

Персоналізм. Персона -«ОСОБА» «людина».
Особистість!! – Джунь це поняття не вживає принципово, бо воно зародилося в радянській владі,
тому має померти. Має бути декомунізовано.
1. Історико-філософський екскурс у проблему особи. Поняття особи.
2. Особа перед проблемою автентичності: прикмети особи.
ВСТУП:
Хартія вільної людини: 10 прикмет, 3 думки.
Мета уроку: Віднайти раціональні засади для формування орієнтирів самоозначення кожного з нас.
Особа – у філософському словнику термін з 16 ст, а поняття «особистість» в 20 ст в срср.
Для кожного з нас «ким я є в цьому світі?» - є головним.
Філософія дає підстави для здійсненя самопізнання. Тема самопізнання не є новою – Сократ
–«пізнай самого себе»- ЦЯ ТЕЗА У НЬОГО ТЕОРЕТИКО-ПІЗНАВАЛЬНА. Людина складніша
особа. «Культура є елементом який наближає чи відділяє людину від природи.?»
Сократ вважав, що життя це мистецтво, і навчитися мистецтву життя – потрібно багато знати. Тому
Платон і робить філософів керівниками . бо вони найосвіченіші.
Яка справжня роль культури?
У Конфуція грає реакційну роль, він вважає, що все краще відбулося у первісному часі коли людина
була у гармонії з природою. А ПОТІМ ВОНА ВТРАТИЛА РОЗУМІННЯ РЕЧЕЙ.
Євреї теж створили свій кодекс правил після вавилонського полону, всі юдеї їх знають. Євреї
сильний народ.
В укр філософії є свій Сократ- Сковорода. Він теж проповідував принцип пізнай самого себе.
Але його підстава – не теоретико-пізнавальна, а онтологічно-буттєва. Він був віруючою
людиною, вважав, що бог кожному з нас розприділяє можливості, і ті можливості в когось
більші, а когось менші. Наше завдання маючи НЕРІВНІ можливості від бога, маємо бути
рівними по їх втіленню.
Цю ідею в своїй творчості розвинув Гоголь, твір «мертві душі».
1. Історико-філософський екскурс у проблему особи. Поняття особи.
Особа це людина яка має ім’я.
Існувати для кожного з нас це бути САМИМ (ОДНИМ).

Арістотель- «існування кожного з нас одиничне». Опонуючи Платону.

Мішель де Монтень (перший мився водою)- він писав – «немає однакових курячих яєць».
Ляйбніц – «немає подібних істот» - суперечить нашому щоденному пізнанню.
Існування одиничного є викликом для пізнання, як філософського так і наукового. Наука завжди
узагальнює. Для кожного з нас наука може сказати що ми подібні, але ми проживаємо всі
окремешність.
Екзестенція людської особи- дуже важлива річ, в ній історія взаємодіє людину з іншим, що робить
людину неповторним.
Екзестенція – людська єдність з умовами життя.
Існувати для кожного з нас це бути ОКРЕМИМ, НЕЗАЛЕЖНИМ.
«коли мене кусає оса, мене кусає весь світ» - цим підкреслюється повзаність зі світом, цим
пояснюється наша вписаність у світ, органічна пов’язаність з ним.
Кожен з нас існує завдячуючи світу, бо світ існує то і ми існуємо.
Жан поль свартен «Нудота»: ми залежні від катаклізмів, вірусів, дурних чуток, і навіть лихих
поглядів.
Ми Окремі- і Ми пов’язані – зв’язані.
«Я» кожного з нас стає особовим через зв’язок з іншими.
МИ ВІДОКРЕМЛЕНІ – але не абсолютно, МИ ВПИСАНІ – але не абсолютно. Ми знаходимося у
складній і необхідній взаємодії.
У давній Греції до філософії еліннізму (До Епікура)- ми знаходимо лише поняття ЛЮДИНИ, як
родової істоти, а не як ОСОБИ...
Боги не особи бо не мали власного життя.
В Римі – будь-хто по національності міг стати відомим- не важливо чи єврей, чи варвари.

Трохи роздумів від Джуня через запитання іст:

Ніколи данець, який вважає свою конституцію найдемократичнішу, не сплутає її з іншою.
Націоналізм окремих держав втіленні в Конституції.

Розвинута внутрішня мотивація, як онтологічний показник особовості складається в давніх греків

досить пізно, оскільки домінуючим є страх перед помстою богів.
М. Бахтін зазначав, що антична література завжди була літературою обставин і не знала проблем
виформування і розвитку особи.
Інтерес до особи з’являється лише в часи еллінізму.
ПЛУТАРХ: за його часів Особове починає відокремлюватися від громадського і суспільного.
Сенека: основа моральності це внутрішній особовий діалог людини.
В Християнстві: якраз християнство звертається до людини як особи, Христос- має особовий
статус- Боголюдина. Персональний контекст дуже важливий для того щоб віра відчувала свою
потрібність і міць. Бог поміщується в кожному з нас..
Християнам боляче роблять, а вони мовчать (історія про відкушений язик, щоб не відповідати на
допиті).
В Християнській філософії поняття особи вперше віднаходимо в отців церкви і в ранній
«патристиці» - цікавий період зміцнення церкви. 6 соборів мало пройти щоб вона закріпила свою
силу.
Поняття особи вживається отцями церкви – 3-4 століття. Вживалося для описування людського
життя в його неповторності, в його власному існуванні, в його екзестенції. Для характеристики 3
обличь Бога в його сутності – Божественної трійці.
Дякуючи Сиверину Боецію (5-6ст.): керівник сенату, він переносив давньогрецьку термінологію, і
саме він вжив поняття «ПЕРСОНА», яка має 2 значення:
1. як власне іпостась (наприклад вживається для виявлення 2 обличь в єдиній божій сутності).
2. як просопон (персона).
Боецій означив у своїй праці особу: Особа - це індивідуальна субсанція розумної природи.
Марксизм якраз заперечував субстанційну цінність особи, а підносив суспільство.
Отже. Особовість для Буеція це різновид одиничної, а через це не подільної субстанції, природі якої
властива розумність. Слово Особовість у звичному вживанні не можу відноситись ні до якості ні до
кількості лише до субстанції, та й то не будь-якої, а одиничної.
Субстанція є носієм ексциденції (ознак), види і роди не мають екциденцій а мають, а мають лише
сутність.
Не існує особи людини чи тварини загалом. Людина, як особа – це Вікторія, Марія, Соломія тощо.
19 століття виформувало такий погляд на особу, що ідеологічно і філософськи підготувала 20
століття. Століття екстремізму і тоталітаризму.
У філософії Шопенгаура- особливе особове існування розглядається як трагедія. Одиничне
розглядалося як трагедія, мріяли про об’єднання. Уникнути трагедія можна розчинившись в
абсолютній волі
Гегеля – одиничне, як неповторне – як постійна зникаюча мить чи система абсолютної ідеї.
Тоталізуючі погляди, бо вважають особу - зліпком загального, заперечується її власна сутність.
«Юренхабарменс» - соціальний філософ. Вважав, що навіть тоді коли в класичній німецькій думці в
центрі філософування була поставлена проблема людини цінність свободи –коли поставлена
унікальність індивідуальності людини часто залишалося в тіні і розглядалася як ієрархічна підлягана
важливішиму ціннішому загальному. ТОБТО підлягання індивіда РОДОВІ (СУСПІЛЬСТВУ) - це
головне.
Сучасна думка вважає «Юренгаберменс» прагне не лише спиратися на класичні філософські
традиції, а й критично їх переосмислювати і солідаризуючи з багатьма іншими філософами робить
слушний висновок: стосовно ідейно-морального обгрунтування великої цінності людського
індивідуальності, і мабуть по-справжньому метафізичного всезагального значення індивідуальності у
світі живої і навіть не живої природи.
І. Франко – критикував соціалістичні теорії, бо вони залишають поза увагою щастя окремої
людської одиниці.

Найповніше особа визначена Шелером (засновником філософської антропології) – як ВАРТІСТЬ

всіх ВАРТОЩІВ, ВИЩЕ ЯКОЇ НІЧОГО НЕМАЄ – це і називають ПЕРСОНАЛІЗМОМ.
Саме Персоналізація суспільного буття – показує дух філософії ШЕЛЕРА.
В українській традиції радянського часу витлумачення особи було НЕМОЖЛИВИМ, - особа
розглядалася як атом соціального цілого чи синонім біологічного терміну «особинат»
З другої половини 19-х років 20 століття відбувається своєрідний поворот у філософському інтересі
до особи, почався незворотній процес транскрибування.(Табачков)
Німецька мова у філософському відношенні є найгрунтованішою, а українська дякуючи
транскрибуванню – вдосконалюється.
Поняття особистості теж має право на існування і російський філософський електронний словник –
означує: «человек освоен некой мерой социальность.».
Матеріалістичне значення терміна ОСОБА – прив’язує до поняття особини індивіда, біологічно чи
соціально. І саме всі оці визначення про «біосоціальну істоту», де відсутній духовний вимір, дає
можливість владі робити з нами що захоче

Багате суспільство- це суспільство з багатими індивідами.

Термін «особовість» підкреслює транцендентну сутність людини з філософської точки зору.
Окрім філософії, ще й церква цікавиться поняттям особи.

Є 10 ознак християнського розуміння особи:

(І 6 філософських)
людина є особовою і тільки на підставі особовості можна охоплювати розумом її суспільну
складову.
1) особовість виказує себе в тому що людина завдячуючи своєму розуму який вдосконалюється в
мудрості вивищується над світом речей
2) особовість це означає неповторність чи унікальність, людина є сама особою, всім своїм тілом
і душею, відмінна і відокремленна від інших істот, неповторена і неповторна, вона
народжується як оригінал, навіть якщо зводиться у своєму житті до копії
3) особовість – означає самостійність тобто незалежність, ми є духовно-тілесною цілісністю
окремою, ОКРЕМЕ САМЕ, МИ НЕ Є ЧАСТИНКОЮ ІНШОГО.
4) Людська особа є носієм чи суб’єктом свого мислення своїх дій та бездіяльності.
5) Особовість означає свободу- та свобода волі, яка випливає з духовної сутності людини- це
здатність вільно приймати рішення за наявності різних можливостей без фізичного
приневолення до якоїсь позиції, людина стає господарем самої себе. Без свободи не можлива
моральна відповідальність
6) Особовість – означає відповідальність, людина не має можливості перекласти
відповідальність на когось іншого і прийняття рішень пов’язанні з відповідальністю за них, що
означає небезпеку неуспіху, з цього випливає ідентичність свободи, відповідальності та ризику. З
іншого боку людина має можливість переступати через саму себе, з цієї точки зору дар вільного
вибору це ознака гідності людини і завдання відповідального особистого розвитку.
7) Особовість означає моральну сумліність, хоча джерело наших вільних рішень знаходить в людині
самій, все ж у людині існує вроджена норма через яку вона отримує досвід пов’язаний із морально
зобов’язуваним – ти повинен або тобі не можна.
8) Особовість – означає самотність, свобода, відповідальність та совість залишають людину в ядрі її
особи наодинці- означає грунтовне переживання людини, в той же час як є і спотворення
самотності. САМОІЗОЛЯЦІЯ.
9) Особовість людини – означає усвідомлення нею її походження від когось іншого. Не несе
відповідальність за сам факт свого існування, цим вона завдячує комусь іншому. Одночасно людина
свідома в МИНУЧОСТІ свого земного життя – усвідомлює неминучість своєї смерті.
10) Особовість – означає покликання людини до внутрішнього життєвого єднання з Богом. Розвиває
боже синівство в своєму житті.

МИ спираємося на персоналістичну характеристику особи. ОСОБА як істота з внутрішнім світом є

не тотожна сама собі.
Вона є унікальною – всезагальністю.
Сама відбудовує сенс свого життя. Забезпечує саме себе своїми сенсами. Характеристики цієї
субстанції – НЕРОЗДІЛЬНІСТЬ І НЕЗЛИТНІСТЬ.

34. Філософія і наука про природу людини.

Філософські науки про людину. Основні засади, ідеї та принципи

Гуманістичний аспект філософського знання знайшов яскравий вияв у його структурі та в історичній
зміні такої структури, яка складається з центру й периферії, а елементи останньої утворюють певні
науки. В античному світі до центру належала метафізика, а до периферії — логіка, психологія, етика,
естетика, політика, економіка. Вони мали назву «філософських наук». Згодом сюди приєдналися
антропологія, феноменологія, філософія права, філософія історії. Так виникла розгалужена
«Енциклопедія філософських наук» Гегеля, в якій місце метафізики посіла «Наука логіки» — перша
частина «Енциклопедії», другою стала «Філософія природи», третьою — «Філософія духу». Остання
була послідовним розкриттям властивостей і особливостей людини, хоча й у перевернутому вигляді:
в реальній людині дух є її властивістю, у Гегеля ж навпаки: абсолютний дух є субстанцією, основою
всієї дійсності, людина ж — її проявом, акциденцією. Оскільки окремі філософські науки були
науками про людину, можна побачити, які з них на тому чи іншому етапі розвитку філософії несли
переважмо антропологічне навантаження.

У греко-римській філософії такою наукою є етика — вчення про мораль. Першим виокремив її
саме як науку Аристотель. Можна сказати, що він створив її, як і логіку, метафізику та деякі інші
науки. Аристотель пропонує досить розгалужену класифікацію наук і обґрунтовує місце в ній етики.
Він розподілив усі різновиди знання (epis- teme) на три групи: теоретичні (умоглядні), практичні і
творчі. До перших належали «перша філософія», математика і фізика; до других — етика й політика,
до третіх — мистецтва, ремесла й прикладні науки. Він перший дав класичне визначення людини як
соціально-політичної (полісної) істоти. Етика й політика і вивчають людину — або як окрему особу,
або як громадянина: в обох випадках їхнє завдання аналогічне — виховання доброчесності та
формування звички жити доброчесно для досягнення індивідуального і суспільного щастя. Він
вважав, що поліс — найвища форма об’єднання людей, яка сприяє досягненню щастя, тобто життя,
узгодженого з доброчесністю. Остання — основна категорія і в етиці, і в політиці Аристотеля, тому
моральна точка зору має тут велике значення і для сфери політики.

Внаслідок цього класифікація наук Аристотеля була спрощена і зведена до трьох основних:
фізики, етики і логіки (або діалектики). Діоген Лаертський бачив різновиди цієї тріади у
Платона й Аристотеля, Епікура і стоїків. Тому сам Діоген цей потрійний поділ вважає
універсальним: «одні філософи називаються фізиками — за вивчення природи; другі — етиками, за
міркування про звичаї; треті — діалектиками, за хитросплетіння речей. Фізика, етика й діалектика
суть три частини філософії; фізика вчить про світ і про все, що в ньому міститься; етика — про життя
і властивості людини; діалектику ж цікавлять доводи і для фізики, і для етики. До Архелая (включно)
існував лише один рід — фізика; від Сократа ... бере початок етика; від Зенона Елейського —
діалектика». Це — загальний поділ, а, починаючи зі стоїків, Діоген Лаертський його конкретизує як
поділ на фізику, етику й логіку, причому залежно від наукових інтересів, одні мислителі ставили на
перше місце логіку, інші — фізику, ще інші — етику.

Але в усіх випадках видно, що етика вивчає життя людини та її властивості, а відтак є
антропологічною дисципліною.

Надалі відбувається посилення даної тенденції. Це можна бачити в давньоримській філософії, на

прикладі найбільш видатних її представників — Цицерона, Епіктета, Марка Аврелія. В
середньовіччі моральна форма духовності стає одним з основних компонентів цілого світогляду —
релігійного, з його центральними категоріями добра та зла, уособленими в образах Бога та диявола, а
через релігійне світобачення мораль набуває онтологічного значення. Розуміння пізнання,
об’єктивної дійсності, людини — все набуває моральнісного змісту й забарвлення. Вище ми вже
підкреслювали, що це не випадково, позаяк кореляція «людина — Бог» стає тут основною, людина
не існує без Бога і Бог втрачає сенс існування без людини. Мораль постає як суттєвий зміст релігії.

Водночас вони не тотожні, як видно з попередніх стадій розвитку і з наступного поступу пізнання
людини. Щоб фіксувати таку двоїстість, слід визначати розглядуваний феномен як релігійно-
моральнісний. Домінуючою формою свідомості середньовіччя є релігія, і, отже, особливим видом
знання про людину буде релігійна або релігійно-моральна антропологія, на відміну від власне
моральної антропології в античності.

Мораль залишається основною антропологічною наукою і в добу Відродження, хоча й зазнає

істотних змін. Збереження моральної настановленості пояснюється трьома обставинами. По-перше,
відбувається засвоєння стародавньої культури, перш за все, її гуманістичних розділів, звідки й
«гуманізм» як назва світогляду й самого часу. По-друге, зберігаються моральні надбання
середньовіччя, бо релігія в цілому не відкидається, а переосмислюється. По-третє, зростає
значущість людини у світогляді, відповідно зростає значення галузі знання, яка традиційно була
знанням про людину, тобто етики.

Що стосується змін, то вони є такими. Насамперед, це зміна самої загальної парадигми світогляду:
релігійний геоцентризм поступається місцем антропоцентризму. При цьому Бог не відкидається, а
отримує новий ціннісний зміст, стає мірилом величі людини. Остання завдяки своїй необмеженій
здатності до пізнання світу і творчій діяльності може стати сумірною Богові, піднестися до його
рівня. Водночас виникає інше ставлення до природи як до прекрасного і величного творіння Бога,
загалом культ природи як феномена естетичного, до прикрашання й удосконалення якого стає
причетною і людина. Це одночасно підносить і Бога й людину, але відбувається переорієнтація в
їхньому осмисленні: якщо в середні віки людина була образом Божим, то тепер, навпаки, скоріше
Бог є образом людини. Тому світогляд Відродження двоїстий, так би мовити, двоцентровий; саме
такий сенс має ідея про сумірність Бога і природи.

З іншого боку, етика, яка залишалася основною гуманітарною й антропологічною наукою і в епоху
Відродження, значно розширюється та поглиблюється. Вона обіймає не лише загально-філософську
теорію моралі, а й так звану «громадянську етику», яка виникла внаслідок створення і розвитку
нових, ранньокапіталістичних форм суспільного життя в містах Італії XIV — XV століть. Оскільки ж
дана епоха була надзвичайно динамічною й новою за змістом, суспільний поступ став предметом
спеціального дослідження: з’являються історичні твори Л. Бруні, П. Браччоліні, Н. Мак’явеллі,
Г. Гвіччардіні, в яких розроблялися морально-політичні концепції. Нарешті, поряд з такими
історичними розвідками виникла зовсім інша наука — філософія історії, засновником якої став
італійський мислитель Дж. Віко (1668—1744), останній представник Відродження. Його «Нова
наука про загальну природу націй» вийшла першим друком 1725 року.
Отже, ми бачимо, що питома вага філософських досліджень людини значно зростає порівняно з
попередніми епохами — античністю і середньовіччям. Звернімо увагу на такий факт: в античності
етика й політика як науки про людину були тісно пов’язані, але історія чи історіографія стояли
осторонь. В епоху ж Відродження історична наука входить у розширене коло моральних наук, а
гуманітарні студії (studia humanitatis) містили риторику, мовознавство та інші науки. Зазначені студії
були назвою розширеного варіанта етики Відродження, об’єднували в собі антропологічні знання
епохи.

З переходом до Нового часу повторюється рух від природи до людини, притаманний античності.
Головні твори стародавніх мислителів мали, як правило, назву «Про природу». В них
викладалися натурфілософські ідеї та вчення. Аналогічне спостерігаємо і тепер. У «Діалозі про
дві найголовніші системи світу — Птолемееву і Копернікову» (1632) Г. Галілея, в «Трактаті
про світ» Р. Декарта та інших творах основним об’єктом пізнання стає природа. Але оскільки
йдеться про наукове її пізнання, а для нього потрібні відповідні методи, то найпершою майже для
всіх філософів Нового часу стає проблема методу. За нею — природа, надалі — співвідношення
«людина — природа». В загальному вигляді антропологія, вчення про людину, стає наслідком
розвитку наукового природознавства. Людина лише поступово стає об’єктом природничо-наукових
досліджень. На початку вони незначні, й тому Р. Декарт в своєму «Міркуванні про метод» (1637) у
розділі «Порядок фізичних питань» зауважує: «Від опису тіл неживих і рослин я перейшов до опису
тварин і особливо людей. Але, оскільки я не мав ще достатніх пізнань, щоб говорити про це таким же
чином, як і про інше, тобто логічно, виводячи наслідки з причин та показуючи, з яких зачатків і яким
чином повинна створювати їх природа, я обмежився припущенням, що Бог створив тіло людини
цілком подібним до нашого...». Тобто в питанні походження людини він прийняв релігійну точку
зору.

Це було надолужено наступними філософами. Першими творами Т. Гоббса стали «Людська

природа» і «Про політичне тіло» (1650), а вся його система складається з трьох частин: «Про
тіло» (1655), «Про людину» (1658), «Про громадянина» (1642). Основний твір Б. Спінози
«Етика» (1675) присвячений переважно людині, діяльність, властивості й призначення якої
виводяться із загально-філософського вчення про субстанцію, атрибути й модуси, афекти,
рабство і свободу людини. Добре відомо, що людина є головним предметом філософських
роздумів Б. Паскаля (1623—1662).

Основною тенденцією стає, особливо у XVIП столітті в творах Гольбаха, Гельвеція, Ламетрі та
інших, розгляд людини як природної істоти, що існує в природі, підпорядкована її законам, не
може звільнитися від неї, не може — навіть у душі — вийти з природи. Людина постає
переважно як фізична, матеріальна істота, духовна ж людина — похідна від неї. Тут ми маємо
природничо-наукову антропологію, яка визначається розвитком класичної механіки, фізики, інших
природничих наук.

Термінологічно ж продовжують панувати мораль, етика. «Мало існує наук, які б не мали відношення
до етики», — писав К. А. Гельвецій7. Гольбах називає свій головний твір «Система природи, або про
закони світу фізичного і світу морального», останній — це людський світ. У XVIII столітті етику
розуміють так само широко, як і в XVII столітті Спіноза. Тому протягом багатьох століть не
поставала проблема специфічності моралі — це пояснюється тим, що вона виконувала функції
антропології, загальної філософії людини. До неї зараховують і психологію, механіку поведінки
особи, етико — політичні принципи побудови суспільства, інші галузі знання.

35. Антропологічні теорії про природу людини.

Нерозривна єдність людини та оточення стала предметом аналізу філософського напряму ХХ ст. –
філософської антропології.
Якщо загальнопоширеним підходом до буття людини є субстанційний, що прагне пояснити його, виходячи з
якоїсь сталої незмінної основи людини, то цей напрям показує буття як постійне функціонування, позбавлене
сталої незмінної основи.
На думку представників філософської антропології, дефініція “сутності людини” може бути лише
функціональною.
Сутність людини вичерпується колом її чинів: духовних, душевних, предметно-практичних.
Наприкінці 20-х років ХХ ст. виникає філософська антропологія. Біля її витоків були релігійна антропологія,
німецька романтична філософія та більш пізня філософія життя. Антропологічний підхід, який визнає
людину “мірою всіх речей”, пояснює через людину як її власну природу, так і смисл та значення речей
навколишнього світу.
Філософську антропологію започатковує німецький філософ Макс Шелер (1874–1928), який у праці “Місце
людини в Космосі” (1928) доводить, що настала доконечна потреба в ґрунтовній науці про сутність людини, а
власне – у філософській антропології. На його думку, це зумовлено тим, що спеціальні науки, які вивчають
людину, швидше приховують її сутність, аніж розкривають. Релігійна та філософська антропологія не
спираються на новий досвід, а отже, недостатньо аргументовані. Крім того, природничо-наукова, релігійна та
філософська антропології не виробили єдиної ідеї людини. Тому ще ніколи в історії «людина не була
настільки проблематичною сама для себе, як тепер», вважає М. Шелер.
Складність у розумінні сутності людини зумовлена, на думку філософа, особливим місцем людини в Космосі.
Річ у тім, що людина водночас і належить до тваринного царства, і докорінно відрізняється від нього.
Прагнучи врахувати цю дихотомію людини в з’ясуванні її сутності, він виходить із більш загальної тези про
біопсихічну сутність усього живого.
Згідно з М. Шелером, межі психічного та органічного збігаються, а отже, про психічне, а конкретніше – про
структурні щаблі психічного, можна говорити, починаючи з рівня рослини. Органічний світ поряд з
об’єктивними сутнісно-феноменальними властивостями живого (наприклад, саморух, самоформування,
самодиференціювання, самообмеження в просторі та часі), які можна спостерігати, на думку М. Шелера, має
ще психічні властивості, приховані від зовнішнього спостереження, – це для-себе- і в-собі-себе-буття. В
основі психічного буття органічного світу лежить несвідомий, позбавлений відчуттів і уявлень “чуттєвий
порив”.

***
З кінця XIX – початку XX століття в філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот –
проблема людини стає чи не основною для більшості філософських вчень. Замість проблеми про загальні
визначення (сутність людини) постає проблема безпосереднього існування людської особистості. Виникають
багатоваріантні ірраціоналістичні концепції (С. Керкегор, А. Шопенгауер, Ф. Ніцшее, А. Бергсон, З. Фрейд),
які домінуючими рисами людини проголошують позарозумові властивості (почуття, волю, підсвідоме,
інтуїцію тощо).
Виникає антропологічна філософська школа (М.Шелер, А.Гелен, Х.Плеснер), яка ставить за мету
поєднати конкретно-наукові досягнення з цілісним філософським осягненням людського життя. Цю традицію
продовжують такі напрямки, як прагматизм, глибинна психологія, структуралізм. У філософії
екзистенціалізму і персоналізму проблема особистості стає центральною проблемою, проголошується
неповторність духовного самовизначення («екзистенції») людини.
Пошуки сучасної філософії, як і відродження гуманістичної проблематики, обумовлені гострим
інтересом до долі людини в сучасному світі, до проблеми виживання особистості в сучасному суспільстві.
Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є питання про те, що ж вважати суто людським в
людині, чим саме обумовлений особливий, лише людині притаманний спосіб життєдіяльності. Розуміння
сутності (природи) людини пов'язане з визначенням характеру взаємозв'язку і взаємодії природного,
соціального і духовного в людському існуванні.
Щодо проблеми походження людини, то починаючи з XIX століття постають ідеї біологічної еволюції
людини (відома теорія Дарвіна). Згідно з теорією видоутворення, людина виникає як прямий наслідок
еволюційного вдосконалення живих істот.
Безперечно людина як біологічний вид Хомо сапієнс належить до природного світу, біологічні закономірності
й чинники відіграють значну роль в її життєдіяльності, їх не можна ігнорувати. Проте специфіка людського
існування не пояснюється дією природних сил. Якісну відмінність соціального життя не можна пояснити
біологічним механізмом, бо вона є несумісною з корінним принципом біоеволюції – природним добром.
Біологічними чинниками не можна пояснити і духовність людини, вона не є похідною від певного набору
генів. Такі прояви людської духовності, як совість, відповідальність, моральність та інше, аж ніяк не потрібні
для виживання, для пристосування до оточуючого середовища. При натуралістичному підході до людини
вони просто втрачають свій сенс.
На відміну від біологізаторських теорій, релігійні концепції підкреслюють надприродний характер
людського буття, принципову нередукованість людини лише до природної істоти. Вони проголошують
первинність індивідуального «Я» як духовного стрижня особистості.

Термінологічне оформлення розглядуваної науки про людину сталося в німецькій класичній

філософії, у І. Канта, Г. Гегеля та Л. Фейєрбаха.

Протягом багатьох років І. Кант читав курс лекцій, а 1798 року видав їх під назвою «Антропологія з
прагматичної точки зору». Вона складається з двох частин: «Антропологічної дидактики» та
«Антропологічної характеристики». Першу присвячено розглядові всіх тих трьох здібностей, які
становлять зміст трьох «Критик» — пізнавальної (розсудок, здатність судження, розум), задоволення
й незадоволення, здатності бажання. Друга частина відсутня у всіх трьох критиках і звичайно
входить до психології особи або психології народів. Усі перелічені здібності аналізуються під зовсім
іншим кутом зору, ніж у «Критиках», які містять теоретичну філософію Канта: «Антропологія» — то
популярна, емпірична філософія людини. Людини в її повсякденному житті, роботі, у спілкуванні з
іншими людьми, в її зусиллях, спрямованих на виховання себе й інших, людини, що пізнає, бажає,
зазнає вдоволення чи невдоволення.

Щодо місця антропології в своїй системі Кант висловився так: «Відповідно до давно наміченого
мною плану роботи в галузі чистої філософії мені належало вирішити три завдання: 1) що я можу
знати? (Метафізика); 2) що мені належить робити? (Мораль); 3) на що я смію сподіватися? (Релігія);
за цим мало постати четверте завдання: що таке людина? (Антропологія; з цього предмета я вже
понад 20 літ щорічно читаю курс). У відповідній праці «Релігія у межах самого розуму» я намагався
вирішити третє завдання мого плану». В «Логіці» Кант, перелічивши чотири питання і науки, що їм
відповідають, робить висновок: «Але по суті все це можна було б звести до антропології, бо три
перші питання належать до останнього"’. Таким чином, антропологія у Канта є основною
філософською наукою, а інші «по суті» зводяться до неї.

Якщо виходити з чотирьох питань Канта і його творів, що на них відповідають, то філософська
антропологія Канта надзвичайно оригінальна. Коли обмежитися лише четвертою працею, ця
оригінальність значно менша: «Антропологія з прагматичної точки зору» за матеріалом — твір
переважно психологічний і суттєво не різниться від такого твору, як «Про людину» Гельвеція. Кант
лише заднім числом усвідомив значення четвертого питання — про людину — і не встиг розробити
його як частину своєї і трансцендентальної філософії.

Але він має великі заслуги принаймні в розробці філософії людини. З одного боку, Кант уперше
відокремив антропологію від моралі. Це видно з того, що її викладено в окремому творі, тоді як
мораль — у «Критиці практичного розуму». З іншого боку, якщо, на думку Канта, перші три питання
й твори, що їм відповідають, можна звести до питання «що таке людина», то антропологія стає більш
широкою та власне філософською наукою, оскільки і пізнання («Критику чистого розуму»), і мораль
він аналізує як філософські науки та з філософської точки зору. Остання є провідною і в третій
критиці, предмет якої — теорія доцільності технічної діяльності й мистецтва. Про це свідчить також
той факт, що Кант розрізняв два види антропології: фізіологічну та прагматичну. Перша розглядає
здібності людини залежно від природи, друга аналізує їх такими, які вони є в повсякденному,
практичному житті. Об’єктом Кантового дослідження є саме остання, прагматична антропологія.
Вона, а не природничо-наукова, фізіологічна антропологія, становить частину його філософії.

Філософською дисципліною є «Антропологія» Гегеля — перша частина його «Філософії духу»

(1817). Гегель розглядає антропологію як науку про здібності людини, котрі визначаються
природою. Сукупність їх він називає душею. «Початок нашого розгляду повинен складати
безпосередній дух; але це є природний дух, душа... Ми маємо... починати з духу, який ще полонений
природою, ще пов’язаний зі своєю тілесністю... Ця основа людини є предметом антропології». Інші
форми духу вивчаються феноменологією, психологією, мораллю і правом тощо, вони розвинуті й
менше залежать від природи, а, навпаки, стоять в опозиції до неї. Але всі вони притаманні людині,
тому «Філософія духу» — розгалужена система антропології. Власне ж «Антропологія» є лише її
частиною, чи фрагментом. Проте важливо, що Гегель відокремив її від інших людинознавчих наук,
виявив її загально-філософський зміст. Її специфічний об’єкт — співвідношення душі й тіла, а це
генетично найпростіша форма одного з основних фундаментальних питань філософії — питання про
співвідношення фізичного (природного) та духовного.

Завершенням антропологічних уподобань німецької класичної філософії стало вчення Л. Фейєрбаха

(1804— 1874). Він уперше сформулював одну з основних тенденцій розвитку новочасової філософії:
«Завдання Нового часу — перетворення теології на антропологію». Фейєрбах виокремлює два його
етапи: 1) перетворення Бога на розум; 2) перетворення розуму на людину. Перше чиниться від
Декарта до Гегеля. Друге здійснює Фейєрбах після 1839 року, коли пориває з ідеалізмом. Його
вчення — не лише завершення німецької класичної, але й усієї новочасової філософії.

Принципами вчення Фейєрбаха стали положення: «таїна теології є антропологія» та «ідеалістична

філософія є раціоналізована теологія». Зміст ідеалізму й релігії — той самий, антропологічний, хоча
форма їхня відмінна: поняття й фантастичні образи. Переосмислюючи цей зміст, отримуємо вчення
про людину.

За своїм походженням антропологія Фейєрбаха є філософською дисципліною. Вона виникає

внаслідок розвінчання релігії та ідеалізму, з їхнього змісту, очищеного від різних нашарувань. Це
різнить Фейєрбаха від попередніх мислителів, у яких антропологічні уявлення ґрунтувалися на
матеріалі психології, фізіології, механіки та інших спеціальних галузей знання. Дані таких наук він
використовував, але своє вчення про людину свідомо виводив із форм світогляду — релігії та
філософії. Тому в нього «антропологія» — синонім нової філософії взагалі, інша назва для неї.
Поняття «ідеалізм», «матеріалізм» та інші крайнощі він заперечує.

Виникнення антропології з теології пояснює живучість останньої. Сам Фейєрбах намагався створити
нову релігію, принцип якої: «людина людині — Бог», а їхній головний зв’язок — любов. Ще один
його принцип «Я і Ти» — діалог, діалогічна діалектика, яку він обґрунтував на противагу
монологічній діалектиці Гегеля. Цей принцип пізніше дуже плідно використано в «діалогічній
антропології» М. Бубера.

Окреслене виникнення антропології з теології засвідчує ту обставину, що релігія за своїм змістом,

почасти прихованим, є антропологією. Такою ж є філософія: кореляція «природа — дух» найбільш
розвинута саме в людині. Такий органічний зв’язок релігії, філософії, антропології вияскравлює
цікаву обставину: розвиток антропології не знімає існування двох перших. На всі ці форми уявлень
про людину є практичний попит. Для освіченої людини філософія відіграє таку ж саму роль, як для
неосвіченої — релігія. В обох випадках — той самий антропологічний зміст, але в різних формах. В
релігію вірять не стільки тому, що вона вчить про Бога, скільки тому, що вона вчить про людину. Та
й сам Бог, вважав Фейєрбах, — то людина, але абсолютизована.

36. Соціологічні теорії про природу людини.

Бачення людини у К. Маркса сформувалося під впливом просвітителів, Гегеля, Фейєрбаха, а також
Гесса. Хоча Маркс не ставив перед собою задачі створити особливу філософську антропологію, його
концепція людини в цілому відрізнялася глибокою оригінальністю.
Відповідно до Маркса, людина - це насамперед homo faber, людина виробляюча. Продуктивна
праця - от що відрізняє людину від тварини. Людина відрізняється від тварини тим, що не
стільки пристосовується до навколишнього світу, скільки його пристосовує до себе.
Разом з тим праця зв'язує людину з природою. Завдяки праці в ході історичного розвитку люди
все більше опановують природні стихії. Але разом з тим, у міру оволодіння цими стихіями, створені
самими людьми продуктивні сили і суспільні відносини все більше протистоять їм у якості
зовнішніх, далеких, ворожих для них сил. Відбувається відчуження людини від створених нею
сутностей. Людина виявляється відчуженою від результатів своєї праці, від процесу праці, від
суспільства і від самої себе (самовідчуження). Тільки в майбутньому комуністичному суспільстві,
коли закінчиться «передісторія» людства і почнеться його «справжня» історія, коли людство з
«царства необхідності» перейде в «царство волі», людина повернеться до самої себе, і відчуження
буде переборено.
Маркс виходить з руссоїстського погляду на людську природу, відповідно до якого людина по
природі своєї — істота цілісна, «невідчужена», добра. В оцінці людської природи К.Маркс
непохитний раціоналіст: людина, у його розумінні, істота споконвічна і безумовно розумна.
Конт навіть у своїй «об'єктивній» соціології, не говорячи про «суб'єктивний», залишає місце для віри
і почуття як важливих факторів людської життєдіяльності.
Для того щоб споконвічно позитивні родові якості людини проявилися, необхідно докорінно
перетворити суспільство. У майбутньому комуністичному людстві (Маркс, як і Конт, виходить із
уявлення про «розшерення соціальної вселенної», розглядаючи людство як розширене до межі
суспільство) людина, переборюючи відчуження, повернеться на нові, більш високі ступіні до свого
вихідного й у той же час справжнього стану. Відмінність же цього, нового «золотого століття» від
первісного полягає в тому, що тут «невідчуженість» базується не на низькому рівні продуктивних
сил і обмеженості відносин людей між собою і з природою, а, навпаки, на безмежному росту
продуктивних сил, на всемогутності людини і небаченому достатку.
Ця концепція людини, яка безпосередньо переростає в утопію, складає свого роду постійний фон
наукових пошуків Маркса. Останні, однак, мали потребу в менш абстрактних постулатах і
категоріях. Тому Маркс формулює тезу про соціальну сутність людини і звертається до її вивчення.
Одна з найбільш відомих його Тез про Фейєрбаха» говорить: «Сутність людини не є абстракт,
властивий окремому індивіду. У своїй дійсності вона є сукупність усіх суспільних відносин».

37. Психологічні теорії про природу людини.

Психологія аналізує людину як цілісність психологічних процесів, властивостей і відносин:
темпераменту, характеру, здібностей, вольових властивостей тощо, тобто психологія шукає стабільні
характеристики психіки, які забезпечують незмінність людської природи.
Найхарактернішою ознакою людини є свідомість. Зміст і характер людського життя визначається
способом людської діяльності, головними чинниками якого є засоби виробництва та спілкування.
Якщо тварина живе в природі, то людина - в соціумі. Соціум - це особливий спосіб життя особливих
істот - людей.
Риси людини
це стійкі особливості поведінки, що повторюються в різних ситуаціях. Вони суттєво впливають на
життєдіяльність людини і її безпеку.
* Інтелект (глузд, розум, розсудливість) у загальному розумінні — це мислительні здібності
людини.
* Відповідальність — це поняття, яке відбиває об'єктивний, конкретно-історичний характер взаємин
між особистістю, ко¬лективом, суспільством з погляду свідомого здійснення висунутих взаємних
вимог.
Для осіб чоловічої статі характерними є такі риси: суворість, реа¬лістичність, наполегливість,
відповідальність, базова готовність до зростання та змін, високий самоконтроль поведінки,
формальність у кон¬тактах.
Для жіночої статі — сердечність, гнучкість, низький самоконтроль поведінки, інтерес до участі в
суспільних справах, низький рівень самостійності, доброта.
Знання власних рис — це шлях не тільки до ефективної діяльності, а й можливість уникнути
небезпек або зменшити їх вплив на організм людини, зберегти здоров'я.
*Характер — це сталі риси особистості, що формуються і прояв¬ляються в її діяльності і спілкуванні
та зумовлюють типові для неї способи поведінки. Характер є сукупністю певних рис особистості.
Існує декілька підходів до класифікації характеру людини, але нас цікавить класифікація за її
ставленням до певних аспектів діяльності:
> до праці — працелюбство, старанність, відповідальність, ініціативність, настійливість, схильність
до творчості або протилежні - пасивність, безвідпо-відальність, лінощі тощо;
> до інших людей, колективу, суспільства -~ товариськість, чуйність, уважність, колективізм і
замкненість, презирство, індивідуалізм;
Ø до самого себе - самоповага, гордість, самокритичність, самолюбство, самовпевненість, егоїзм;
Ø до речей — акуратність, бережливість, щедрість, неохайність, недбалість, скупість.
****
Психологічна теорія Фрейда: інстинкт, внутрішнє "воно"
Якщо вважати, що людина таке ж дітище природи, як і інші відомі нам живі істоти, то вона певною
мірою наділена тими ж якостями, що й вони. Якщо вважати, що тварини не наділені таким розумом,
як людина, то єдиною точкою дотику у них є інстинкти.
Як правило, у людини виділяють два основних інстинкти: інстинкт самозбереження і інстинкт
продовження роду, тобто розмноження, які, у свою чергу, складаються з безлічі інстинктивних
факторів. Причому ці два інстинкти взаємопов'язані. До інстинкту самозбереження належать такі
підінстинкти: харчування, ріст, дихання, рух, тобто ті необхідні життєві функції, які роблять будь-
який організм живим. Спочатку ці фактори були дуже важливі, але в зв'язку з розвитком розуму
людини (Я) ці чинники як життєво необхідні втратили своє колишнє значення. Це сталося тому, що в
людини з'явилися пристосування для добування їжі, вона стала використовувати їжу не тільки для
того, щоб вгамувати голод, а й для задоволення властивої тільки людині пожадливості. З часом їжа
стала діставатися їй все легше і легше, і на її видобуток вона стала витрачати усе менше і менше
часу. Людина стала будувати для себе житла та інші пристосування і по максимуму забезпечила собі
життя. Таким чином, інстинкт самозбереження втратив своє значення, і на перше місце вийшов
інстинкт розмноження, або, як називає його Фрейд, лібідо. Такі людські прагнення, як агресивність,
бажання висунутися, які до цього відносилися до інстинкту самозбереження, відповідно до другого
закону діалектики, перейшли в іншу якість, тобто вони перейшли до "лібідо". Отже, в результаті
еволюції, основною рушійною силою в житті людини став інстинкт розмноження.
Психологічна теорія Фрейда: контролююче "Я"
Відповідно до психологічної теорії Фрейда, "воно" набрало свою початкову силу, але паралельно з
цим розвивалося і "я". Людина відрізняється від своїх менших побратимів розумом. У нашому
випадку розумом є "его". Так як інстинкти, чи "воно", служать лише внутрішнім наповнювачем, то
можна порівняти "воно" з якоюсь рідиною, тобто в строго концентрованому стані "воно" перебувати
не може, тому що в цьому випадку при зосередженні одних інстинктів, людина з гомо сапієнс
перетворюється на гомо вульгаріус, тобто, простіше кажучи, в тварину. Тому "я" чи "его" являються
оболонкою, яка стримує інстинкти. Саме на цьому етапі виникають перші суперечності. Так як все
знаходиться в розвитку і спокій відносний, то, отже, "я" і "воно" змінюються в часі, причому якщо
"воно" вже визначилося, то "я" в ході культурного розвитку продовжує зростати. Якщо уявити, що
кожному предмету і явищу відповідає свій час і своє місце, то і людській психіці властиве своє місце
і час в загальній природі. Говорячи простіше, людську психіку можна порівняти з клітиною, де
відбуваються відповідні явища. Відповідно, оболонкою клітини є "я", а внутрішнім вмістом "воно" (в
цьому "воно" йдуть різноманітні дрібні процеси). У часі клітині треба розвиватися і, якщо
внутрішній зміст вже сформувався і зазнає незначних змін, то зовнішня оболонка з розвитком
культури все росте і потовщується. Назовні оболонка рости не може, тому що там місце займають
інші клітини (інші індивідууми), отже, оболонка росте всередину, все більш і більш стискаючи
внутрішній зміст "воно". Нарешті, тиск всередині стає настільки великим, що внутрішній вміст
намагається розірвати зовнішню оболонку. Цей внутрішній конфлікт і є головним протиріччям між
психосексуальним "воно" і контролюючим "я". Не випадково з ростом і розвитком культури людство
все частіше і частіше спостерігає в своєму середовищі неврози. Але головна проблема в тому, що
людина не здогадується про протиріччя всередині себе. У ясному усвідомленні "я" своїх заборонених
потягів, яке забезпечується психоаналітичним дешифруванням сенсу невротичних симптомів, Фрейд
бачив засіб відновлення психічного здоров'я. Якщо говорити простіше, то за допомогою
психоаналізу виявляється те місце в психіці, в якому спостерігається тиск і утворюється, так звана,
опуклість. Виявивши це місце і усунувши в ньому виникле протиріччя, людині повертається здорова
психіка.
Психологічна теорія Фрейда: система "понад-Я"
Тепер розглянемо "суперего" або "над-Я". "Над-Я" є невід'ємною частиною людської психіки. Так як
людина живе в суспільстві, то воно має на нього вплив. Повернемося до запропонованих вище
міркувань. Якщо людина представляє з себе систему (окрему), тобто клітину, то клітина одна
існувати не може, вона гине (виокремити з організму окрему клітину). Ці клітини утворюють
тканину, та, у свою чергу, утворює орган, а останній систему органів, що утворюють великий,
єдиний організм. Так ось оболонки цих клітин з'єднані між собою. Саме ця сукупність всіх "Я" і
утворює "над-Я". Можна сказати, що "над-Я" являє собою сукупність всіх суспільних відносин
(контролюючих поведінку людини).
Психологічна теорія Фрейда: внутрішня замкнутість
Природно, на підставі всього вищесказаного можна зробити висновок про те, що світ рухається за
рахунок протидії "воно" і "Я" з "над-Я" (це дійсно так), але тоді ми маємо всі підстави стверджувати,
що немає жодної здорової людини, так як у кожного індивіда існують суперечності, і подальший
розвиток культури приведе до соціального вибуху, бо внутрішній вміст або "воно" прорве зовнішню
оболонку. Це правильно, але справа в тому, що в людині постійно відбувається розрядка внутрішньо
психічного фактора. Ця розрядка має два шляхи. Перший з них полягає в нормальному статевому
спілкуванні, яке дає вихід інстинктам (але необхідно зауважити, що суспільство визначило норму
сексуального спілкування і через цю вузьку щілину виходить лише невелика кількість
психосексуальної енергії). Другий фактор, який доповнює перший, є наступним: за другим законом
діалектики, невиражена сексуальна енергія переходить в іншу якість, зокрема в енергію соціальну,
тобто людина робиться соціально активною. Якщо обидва канали для виходу відкриті, то індивід
перебуває в нормальному стані. Якщо не працює перший канал, то вся енергія переходить в
соціальну сферу. Якщо ж не працює другий канал, то інстинкти, витіснені у несвідоме, можуть
призвести до так званого психічного вибуху або до неврозів, які проявляються в різних формах: від
фантомних болів до психічних розладів, як то манія переслідування, параноя та ін. Найчастіше
втрачений контроль за психікою призводить до незворотних наслідків. Психоаналіз допомагає
запобігти їм. Природно, ми описали спрощену схему дії психіки. Організм людини, зокрема його
психіка, є автономною, саморегулюючою системою і, мабуть, головним фактором спотворення
психіки є не конфлікт між несвідомим і свідомим, а вплив "над-Я".

38. Екзистенціальні і історичні дихотомії людини.

АВТОРСЬКЕ. ЛЕКЦІЯ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
3.Екзистенціяльні і історичні дихотомії людини
До 19 ст до людини ставилися як до родової особи.
В срср 1 людина нічого не варта, вона соціально ціла – частина цілого.
На людину треба дивитися не як на родову істоту. Але ми всі маємо родові властивості, але ми ВІДМІННІ.
Кожна людина унікальна.
Наша персональна відмінність це антиантропійна властивість людської системи, великий здобуток
еволюції. ЯКИЙ І ЗАБЕЗПЕЧИВ ЦЮ ЕВОЛЮЦІЮ.
Коли ми дивимося на персональну властивість кожної людини _імена_ ми починаємо встрявати в зміст, який
не піддається узагальнюванню.
Важливо подивитися на людину як особу, як носія душі, світогляду, свідомості, гідності. Людина не просто
член соціуму, а має й духовний власний вимір, має смак свободи.
Погляд на людину як на особу, яка вирізняє якість духовного чинника в кожного знас. Наявність цього
духовного чинника дозволяє нам помічати за людиною здатність бути суб’єктом, і робити світ своїм об’єктом
(напрк переживань). Здатність бути суб’єктом породжує необхідінсть від людини розуміти СЕНС життя.
Персональне і соціальне мають гармонійно співвідноситись.
Завдяки Екзистенціяльній філософії стали стверджувати що таке розуміння людини яке втілює
закладений соціальний зміст – неповний. Вважалося що сутність яка закладається суспільством в кожному
з нас вона втілюється в змісті життя кожного. Тобто сутність кожного з нас закладена попереднім
поколінням.
А екзистен – поставили під сумнів цю тези. Розглянули на персональному рівні.
Виявилося що визначити існування кожного з нас і сутності практично неможливо. А що ж та людина
втілює?. Вони вводять поняття екзистенції- людська екзистенція це людина + умови її життя які є
неповторними, як і дитинство.
Це поняття підкреслює що умови передбачити важко наперед.
Для іспанського філософа екзистенція – це я і має оточення.
Сутність людини, коли на неї подивимося як на конкретну особу не визначає існування , а добувається в
існуванні людиною, яка чинить або спротив обставинам які її зневажають або зраджує себе і підкоряється цим
обставинам.
Кожен з нас намагається стати щасливим, але дехто заплатить занадто багато і може втратить свою свободу –
золота пташка в клітці.
Як Леонардо Да Вінчі.
Людина проходить випробування того що закладалося в неї попередніми поколіннями. Хтось вистоїть, а хтось
ні.
Сутність кожного з нас ДОБУВАЄТЬСЯ в існуванні. Чи можна сутність типологізувати? ТАК!
Сутність кожного з нас проявляється в пограничних ситуаціях, які вимагають зусиль. (як війна).
Дихотомія – це поняття що виражає трудість в нашому житті - певну проблемність в нашому житті. З грец.
–«поділ на два». Трудність – це відношення між суперечностями, які виключають одна одну. Напр
суперечності між чорним і нечорним.
В теологію – діло й душа, рай і пекло. Це все дихотомія – суперечність на статусі взаємовиключення. Варіант
або або.
Дихотомія – 1. Екзистинціольна 2. Історична
1)екзистн- характеризують розкол, розлам, розрив, в самій людській природі, джерело неспокою – така
суперечність, який ніколи не можемо позбутися. Не можемо ліквідувати. Вона зникає разом зі смертю.

2) істр – є розв’язуваними на шляху праця можна їх позбутися, бо вони й науваються шляхом праці. Напрк:
хтось повівся на вел зп, але в її волі змінити свою волю. Вільний раб, ситий голодний, бідний багатий.

ЕКЗИСТИНЦІОНАЛЬНІ ДИХОТОМІЇ:

 РОЗУМНЕ-НЕРОЗУМНЕ (ДУРНИЙ). Сталін використовував в полвтиці. Це внутрішні

суперечності яка міститься в людській екзистенції і штовхають на прогрес
 ЖИТТЯ І СМЕТРІ- ЛЮДИНА СВІДОМА БО МУСИТЬ ПОМЕРТИ, І ЦЕ УСВІДОМЛЕННЯ
ВЛАСНОЇ СМЕРТНОСТІ ПОПРИ ВЛАСНЕ БАЖАННЯ. Смерть не складає сенсу нашого життя, а
стосовно життя ми можемо визнати його поразку, життя одного мало щоб сенси втілити.
 РОДОВЕ- ІНДИВІДУАЛЬНЕ. Формуючись як родова істота за свій вік не можемо всі ті можливості
втілить через скінченність життя. Життя кожного з наш в конфлікті між втіленням всього того на що
ти здатний і неможливістю цього зробити.
 ОДИНИЧНІСТЬ-САМОТНІСТЬ – ПОВЯЗАНІСТЬ З ІНШИМИ. Людина є неповторна, самотня, і
водночас невідрубна від спільноти (люди яких ми любимо). Самотність для людини є одночасно
важкою. Бо як самотність так і пов’язаність не можуть бути абсолютними.
Розв’язання дихотомій:
1. Дихотомії не розв’язувані
2. Але примушують себе розв’язувати і найголовніший спосіб – це РАЦІОНАЛІЗАЦІЯ –як спосіб
побудови теорії, релігія якраз в цьому відношенні розв’язує- бо пропонує ВІЧНЕ життя.
Цінність віри бо дозволяє розв’язати дихотомію.
3. До кінця не можна позбутися дихотомії. Може лише раціоналізувати свою поведінку. Єдине
розв’язання – ОРІЄНТАЦІЯ НА ІСТИНУ, Усвідомлення своєї самотності і уособленості у
всесвіті. Немає сил яка б за нас розв’язувала проблеми. БОГ-ДОПОМАГАЄ, АЛЕ НЕ
РОЗВ’ЯЗУЄ. – людина має стати відповідальною за себе. Лише коли сама усвідомить своє
існування зможе себе втілити- рощум любов продуктивність.
МОЯ ІНТЕРПРЕТАЦІЯ:
М. Шеллер починає дивитись на людину як на істоту.
Людина має 3 складники:
- біологічний
- соціальний
- духовний
Важливо подивитись на людину як на особу. Духовний чинник дозволяє побачити, що завдяки силі
духу вона робить світ об’єктом впізнавання, дослідження, перетворення.
До кінця ХІХ ст. вважалося, що сутність кожному з нас задається попередніми поколіннями і наше
існування – це втілення тієї сутності.
Екзистенціялізм – філософський напрям. Предтеча цього напряму – К’єркегор.
Коли беруть до уваги окрему людську одиницю, то виявляється, що виявити існування сутності
практично неможливо. Ми не сумніваємось в тезі, що попередні покоління впливають на нас. Але
вони кажуть, що визначити існування і сутності практично неможливо. У кожного своя історія своїх
відносин з умовами, в яких він перебуває.
Екзистенціялізм у ХХ ст. це Камю, Бердяєв, Жан Польсар, Яссперс (який означує людину, яка знає,
що вона є)
Вони починають глибше розуміти людину як явище і створюють поняття екзистенції, зміст якої є
людина в єдності з умовами свого буття в єдності з оточенням, в якому вона перебуває. Це постійно
змінна величина, яка ніколи не може бути прорахованою.
Введення поняття екзистенції підкреслює зумовленість людини і її поведінки.
Наслідки: стало неможливим сказати наперед про кожного з нас, як ми поведемося. Умови можуть
випробовувати нас на справжність.
Сутність людини добувається в її існуванні. Звідси – пропонується метод – чи можна прослідкувати
ситуацію, де та сутність людини добувається. Такі ситуації можна типологізувати.
ОТЖЕ:
Виявляється, що життя людини є дихотомічним дуже часто. Не лише в релігійному контексті: пекло-
рай, тіло-душа.
Дихотомія з давньогрецької означає «поділ на два». Це характеристика суперечності на етапі
взаємовиключення (на етапі відношення або...або....), наприклад, чорне – не чорне, полюс – не
полюс.
Історичні дихотомії:
Це ті, які є розв’язаними. Наприклад, дихотомія вільний-раб. Від нас залежить, яку ціну заплатимо за
власний успіх.
Важливо не сплутувати дихотомії, які є історичними, з екзистенціяльними, бо ми позбавляємо себе
необхідності ставати вільними.
Екзистенціяльні дихотомії:
Вони характеризують розкол, розлам в самій природі людини. Вони є джерелом постійного нашого
неспокою. Ці дихотомії ми не можемо позбутися. Ми народжуємося з ними, помираємо – вони з
нами зникають. Людина не може їх подолати, не втративши своєї людської природи. Але ми маємо
на них якось реагувати, бо народжуємось уже з ними.
1. розумне – нерозумне
«Краще з розумним втратити, ніж з дурним набути»
Виникнення розуму породжує дихотомію, яка змушує людину шукати розв’язок, створювати світ,
який би задовольняв її. Людина завдяки розуму мусить постійно йти вперед для того, щоб для себе
виявити і показати, чим я є. Тут потрібна бути здатність до пізнавання. І ця здатність постійно
штовхає до виявлення того: а чим же я є? На що я здатен?
У підсумку виходить так, що людина весь час щось вибудовує, визначаючи цим сенс свого власного
існування.
2. життя – смерть
Людина свідомо розуміє, що мусить померти, і це усвідомлення власної смертності здатне накладати
відбиток і вплив на все її життя. Найтяжче – момент незворотності, неповторності. Чим ближче до
смерті, тим більше починаємо думати.
Сутність цієї дихотомії полягає в тому, що смерть не складає сенсу нашого життя, ми живемо не для
того, щоб померти, а для того, щоб жити.
3. родове – індивідуальне
Кожен із нас формує свою здатність до оволодіння будь-яким видом діяльності. Але життя покликає
нас лише деякі з них використовувати. Ми не можемо всі ті здатності втілити через скінченність
людського життя, навіть у найсприятливіших умовах, тобто треба вічно жити, щоб втілити.
Життя людини може залишатися в гострому трагічному конфлікті між прагненням людини до
реалізації цього потенціалу і неможливістю його здійснити.
4. суперечність між одиничністю, одинокістю (самотністю) нашою і пов’язаністю з іншими
Спільнота – група людей, яку визначає необхідність для кожного з нас, щоб бути разом.
Людина може реагувати на дихотомії. Вона не може зняти екзистенціяльних дихотомій. Єдине
розв’язання – орієнтація на істину, це усвідомлення своєї самотності і уособленості у Всесвіті, це
усвідомлення тієї обставини, що немає сили, крім наших власних, щоби за нас розв’язувало людські
проблеми.
Людина має стати відповідальною за себе, вжити всіх сил для надання сенсу своєму існуванню.

39. Іманентність і трансцендентність людини.

4.Іманентність і трансцендентність людини. ЛЕКЦІЯ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Іманентність людини в світі є чинником що не вимагає спеціального обгрунтування. Це органічна
приналежність людини до природи, це вписаність в космічну цілісність, наявність в людини тіла
визначає різні рівні чи аспекти такої іманентності.
Іманентність:
1. Фізична
2. Біологічні
3. Фізіологічна.
Тіло людини є предметом культури, ІНТЕГРАЛЬНИМ ЕЛЕМЕНТОМ ЛЮДИНИ. Людина немає
тіла, а є людським тілом. Тіло приймає участь у творенні людини. Є субстанційним. Тіло зумовлює
нашу іманентність у світі.
Християнство- 1 тисячоліття: тіло є в’язницею душі, 2 тисячоліття: тіло є оселею духа.
Фізична іманентність – вона характеризує включення людини в рамки матеріальні рамки космосу,
його ритми. На людину поширюються всі космічні закони. Люди – фізична частина, маємо фізичні
якості – тиск тощо. Людина електромагнітна істота- має своє магнітне поле.
Людина не є відгороджена від біосфери. Біологічна іманентність фіксує безліч зв’язків людини з
біологічним світом – екологічні кризи, хвороби.
Схожі структури органів з тваринами.
Маємо подібну з тваринами нервову систему, сферу чуттів, інстинктів.
Трансцендентність – поняття що використовується, в теології і філософії КАНТА, для
характеристики ПІЗНАВАЛЬНОЇ трвнсцендентності. НЕ СПІЛЬНЕ З РОЗУМІННЯМ ДЖУНЯ. У
НЬОГО ВОНО АНТРОПОЛОГІЧНЕ!!!!!
Людина виживає у природі перетворюючи і підстосовуючи світ під себе. Це ми називаємо
Трансцендентністю людини- здатність людини переступати межі задані біологією-
іманентностю.
Транцендентність виявляє себе у факті коли серед речей природи з’являється людина, як особа, яка
має духовний світ. Суб’єктний характер людини це перше фундаментальне джерело нашої
транцендентності. Людина є особою. Має внутрішній світ.
Трацендентність – конкретна форма існування людини і форма її життя.
Види:
1. Часова – спосіб людського перебування в часові. Життя є поглинуте часом. Людина підлягає
часові оскільки старіє і помирає, але в своєму уявлені може його трансцендіювати,
розтягувати і співільнювати. Минуле людини ніколи не є повністюперейденим. Окремі дії
поєднуються з історією нашого існування. На них впливає наш досвід. Люди здатна жити
історією і майбутнім. Духовне кожного з нас здане переступати межі часу – це є свідченням
транцендентності.
2. Людина як спільнотна істота вписана в контекст суспільства і нації, є певною мірою їх
породженням. Просторова. Людина освоює не лише час а й простір та Культру, і через
культуру просторує час. (площп ринок за 3 століття забудови).
Через культуру люди може підкорити не лише час а й простір
3. Пізнавальна трансцендентність. Завдяки інтелекту людина здатна трансцендуватись
відчуттів, розуміти наші чуття розвинутими.
4. Онтологічна трансценд. Буттєва свобода людини як можливість вибору це невід’ємний
атрибут людини. Свобода це здатність до відтворення і творчого самовиформування.
Самостановлення людини є її виходом за межі матерії. Лише людина онтологічно здатнадо
вибору і прийняття рішень стосовно самої себе а це означає що людина переступає
матеріальний горизонт людської тілесності. Предметом волі людини є ВАРТОЩІ –
абсолютні. (краса добро, ідеали суспільні).
Як онтологічна траесцендентність так і оксилогічна зумовлюють нашу відповідальність за
світ і самих себе. Людина не є визначеною, вона виходить за межі матерії.
ТОЖ:
- Іманентність людини у світі є чинником чи фактом, що не вимагає спеціального обгрунтування. Це
органічна приналежність людини до природи, її вписаність в космічну ціль.
- Наявність тіла у людини визначає різні рівні чи аспекти такої іманентності.
Іманентність буває:
• фізична
• біологічна
• фізіологічна
- «Людина існує, як дерева і каміння, живе, як рослина, відчуває, як тварина, а мислить, як янгол»
(Августин)
- Існування на рівні буття єднає нас із космосом. Зі світом тварин нас єднає здатність до відчуттів, зі
світом духовним – здатність до мислення.
Означення тіла:
• «як в’язниці духа»
• «як оселі духа, яку можна прикрашати, вивищуючи цим дух» (яке домінує в християнстві в ІІ тис.)
- Тіло людини не можна демонізувати. Воно не є випадковістю, а є інтегральним елементом людського
життя. Ми не завжди маємо на увазі, що тіло має соціокультурні виміри. Воно є продуктом культури,
продуктом, на який ми витрачаємо свої зусилля.
- Людське тіло не є демонічним, а людським добром, оскільки не є вторинним, а головним,
субстанційним. Оскільки бере участь у творенні людини, тобто воно існує, коли людина народжується,
як інструмент, здатності якого ми використовуємо для того, щоб рости.
- Значення тіла полягає в тому, що воно бере участь у творенні людини. Воно зумовлює нашу іманентність у
світі.
o Фізична іманентність
Вона характеризує включність людини в рамки матеріального космосу. У процесі цього космосу і в ритми
цього космосу настільки, що на людину поширюються всі космічні закони.
Людина є тілом, тому ми знаємо, що підлягаємо законам простору і часу. Як тілесні істоти, ми є частинкою
Всесвіту, є узалежненими від Всесвіту. Якщо людина є частиною Всесвіту, на неї поширюються всі фізичні
закони. Але людина також є незалежною від космосу, інших космічних тіл.
Валері: “Коли мене кусає оса, мене кусає увесь світ”
o Біологічна іманентність
Фіксує безліч зв’язків людини із біологічним світом. Але на це ми зважаємо більше в час екологічних криз і
алергічних хвороб.
Давні греки розуміли, що народження, ріст, смерть залежать від дня і ночі, клімату, біологічного середовища.
o Фізіологічна іманентність
Вона вказує на подібність багатьох органів і структур людини до органів і структур людського світу.
Ми маємо подібну із тваринами нервову систему або спільну сферу чуттєвого впізнавання сферу
функціонування інстинктів.
- Людина виживає в прирожі пристосовуючи світ під себе. Це ми називаємо трансцендентністю. Ми
маємо уявлення про те, як маємо виглядати, переступаючи межі іманентності. Ми завжди зважуємо,
маніпулюємо собою, покращуємо щось. Маємо поставу і уявлення про те, якою вона має бути. Свою
людську природу ми мусимо підтверджувати і відтворювати щодня.
Трансцендентність проявляється у факті, коли серед речей природи з’являється людина як особа або людина
як суб’єкт. Саме суб’єктний характер людської природи – це перше фундаментальне джерело нашої
трансценденції.
Людина є суб’єктом, бо має особове буття, є особою. Трансцендентність виявляє себе як конкретна форма її
існування, як форма її життя.
Види трансцендентності:
1. Часова
Це спосіб людського перебування в часові. Позалюдське буття й тваринне є поглинутими часом. Людина теж
підлягає часові, оскільки старіє й помирає. АЛЕ: людина водночас транцендентує (дистанціює). Минуле для
людини ніколи не є повністю перейденим. Дії в сьогоднішньому нашому житті поєднуються з історією
існування.
Лише людина має історію, живе нею. Лише людина здатна жити світом здійснених і нездійснених надій.
Лише людина здатна жити переважно своїм майбутнім.
Допоки людина живе майбутнім – вона молода. Час – невблаганний стосовно біологічного людського «я», але
ще є духовне «я», яке постійно здатне переступати межі свого часу (це є свідченням трансцендентності).
2. Просторова
Саме культура є просторовим виявом часу. Людина може підкоряти собі не лише час, а й простір,
окультуруючи середовище.
3. Пізнавальна
Універсалізм людського пізнання дозволяє говорити про пізнавальну трансцендентність. Завдяки інтелектові
людина здатна розвивати свої чуття.
4. Онтологічна
Буттєва свобода людини як можливість вибору – це невід’ємний атрибут людини. Лише людина онтологічно
здатна до вибору і до прийняття рішень стосовно самої себе. Це означає, що людина переступає матеріальний
горизонт своєї тілесності.
Трансцендентність зумовлює відповідальність людини за світ і саму себе через розвиток своєї природи.
Людина не є визначеною. Вона виходить за горизонт природи і матерії.

40. Самоцінність людського буття. Сенс життя.

- Самоцінність людського життя – філософське поняття, що позначає оцінку людиною власного
унікального буття.
- Вона органічно пов’язана з умінням особистості визначати сенс свого життя, який характеризує
будь-які її дії – розумові, емоційні, практичні – для досягнення своєї досконалості як суб’єкта
життєдіяльності. Справа йде не про досягнення якогось божественного, абсолютно гармонічного
стану, а про досягнення найвищої досконалості в якійсь сфері діяльності. Кожна людина прагне бути
потрібною іншим людям. В цьому, власне і полягає сенс людського життя, який проявляється не
інакше, як абсолютна самоцінність.
- У самоцінності життя полягає суть Всесвіту. Інакше кажучи, людина тільки тоді відчуває себе в
повному розумінні людиною, коли знаходить у житті його космічне призначення. Тут на перший
план виходять такі моменти. По-перше, сенс спочатку властивий свідомій життєдіяльності людини,
адже вона являє собою вище суспільне благо і вищу духовну цінність. По-друге, сенс життя
перебуває ніби за межами буття особистості - в якомусь історичному бутті людства, отже, його треба
шукати і осягати кожному. І по-третє, сенс життя «твориться» суб'єктом (особистістю) для
повноцінного прояву себе в бутті. Мова йде про те, що кожен мислячий індивід хоче «присвятити»
свою життєдіяльність кому-небудь або чому-небудь. Людина живе не тільки для самого себе,
власного задоволення, задоволення своїх матеріальних потреб і духовних інтересів, а й для інших
людей.
Сенс життя є вічною проблемою.
- З античних часів відома позиція філософа Епікура, так звана гедоністична позиція, яку можна
розуміти як «життя заради життя». Жити потрібно так, вважав філософ, щоб
насолоджуватися самим життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не
думати про час смерті. Життя є самоцінністю, таємничим дарунком людині і треба
ставитися з вдячністю і любов'ю до цього дарунку. Людині дана рідкісна можливість
переживати неповторність власного існування зі всією гамою забарвлень його проявів — від
радощів, злетів і перемог до падінь, тягарів і страждань. Разом з тим, саме епікурейське
ставлення до життя, якщо воно позбавлено відповідальності за дарунок життя, вироджується в
егоїстичну позицію «життя заради себе» і веде до втрати людиною відчуття повноцінності
життя.
- Інший шлях в здобутті сенсу життя можна назвати «життям заради інших людей», коли
гарантією осмисленості життя для людини постають інтереси родини, нації, суспільства,
прийдешніх поколінь. Для людини, як суспільної істоти, небайдуже, що вона залишає після
себе. Недаремно прожити життя — це і продовжитися в своїх нащадках, і передати їм
результати своєї матеріальної та духовної діяльності.
Проблема сенсу життя людини. Проблема сенсу життя виникає перед конкретною людиною або
тоді, коли вона усвідомлює свою кінцевість, або тоді, коли за різними причинами вона втрачає віру у
цілі та ідеали, якими жила. В підсумку, на перший план виходить фундаментальне питання: «Чи
варто жити і навіщо жити?» Поняття сенсу життя відображує суттєві характеристики людського
буття і тому пов’язано з такими поняттями як любов, віра, надія, свобода, краса, праця, свідомість,
смерть тощо. Сенс життя людини полягає в шуканні цього сенсу, але сам пошук як раз і є життям
людини. Філософський аспект даної проблеми передбачає розгляд наступних питань:
 Сенс життя людини міститься в кожній окремій життєвій ситуації або усвідомлюється в кінці
людського життя?
 Чи виражається він у вищих (Бог, біблійні заповіді) або в повсякденних земних цінностях?
  Чи пов’язаний він із загальнолюдськими або індивідуальними цінностями окремої людини?
- Відомий дослідник цієї проблеми В.Франкл стверджує відносність смислу людського життя.
В самому загальному вигляді смисл життя визначається ним як ставлення конкретної людини
до тієї ситуації, в якій вона перебуває в кожну дану мить. За думкою Франкла, існує ряд
основоположних цінностей, орієнтуючись на які людина здійснює пошук сенсу життя:
 цінності творення (творча трудова діяльність);
 цінності переживання (краса природи, мистецтва);
 цінності спілкування (любов, дружба, співчуття);
 цінності подолання людиною самої себе, здобування влади над собою (своїми інстинктами,
потягами, пристрастями).
- Гегель вважав, що мета життя людини полягає у свободі її духу. Сенс життя людини не можна
шукати поза самим її життям, воно завжди пов’язане з находженням самого себе. Правильно
визначити зміст свого життя – це й значить знайти самого себе.
- Представники екзистенціалізму підійшли до проблеми буття, яке осягається не опосередковано, не
через розумове мислення, а лише безпосередньо, відкриваючись людині як його власне буття, його
особисте існування, тобто, як екзистенція, наповнили цей прояв буття людини індивідуальними
смисложиттєвими питаннями: сенс життя, вибір і рішення, відповідальність, життєві цінності, які
становлять сутність екзистенціальної природи.

41.Суспільство як об’єкт філософського аналізу.

Індивідоцентризм і соціоцентризм. НА ТІ
ПИТАННЯ 41 - 44: КОЗИР – ЛЕКЦІЯ ДЖУНЯ.
1. ЗАГАЛЬНІ ЗАУВАЖЕННЯ. СУСПІЛЬСТВО ЯК ОБ'ЄКТ ФІЛОСОФСЬКОГО ПІЗНАННЯ

Люди давно помітили, що суспільство функціонує інакше, ніж природа. Якщо говорити про пізнавання
суспільств, то люди з первісного часу знали, маючи світогляд міфологічний, що вони частина природи, і
пізнаючи природу вони пізнають і себе. Сократ був перший, який запропонував не надто натуралістичну
теорію пояснення людини, де пізнавання людини базувалося на пізнаванні природи і нічого нового, іншого
там не може бути. Він перший побачив, що людське життя це не просто природа, що людину з природою
пов'язує лише тіло. Але вона є частиною культури, штучного середовища, яке може бути різним. Хтось почав
те середовище, порівнюючи первісний час і його інтенції, називати прогресивним, хтось почав вважати
регресивним, називаючи первісне суспільство золотим часом існування цивілізації, де все було гармонійно.
Поява культури як середовища була першим кроком до регресу.
Для Конфуція все краще вже було позаду, той час первісний він назвав часом суцільної гармонії, золотим
часом. Якщо враховувати, що Конфуцій народився в епоху воюючих царств, думаючи над причинами війн і
горя, яке вони приносили, він приходив до висновку, що ми відступили від тих приписів, які мали знати
давно, ще які знали предки, і почали в слова вкладати нові значення, від чого і почався той регрес. Через це
перед Конфуцієм було завдання відновити правильне розуміння слів, значення згідно з первісною традицією
на основі принципу гуманності, запропонувавши правила поведінки для кожного (практичну етику, як це в
іудеїв є, наприклад), дотримуючись яких можна повернутися до первісної втраченої гармонії.
Цей новий розділ відрізняється від природи, яку вивчає природознавство. Через те можна було б говорити
«філософія природи», «філософія суспільства», і так вибудувати свої міркування. Але поняття соціальної
філософії виникає якраз в традиції розпаду філософського знання на наших теренах насамперед. Це те, що
називається соціологією в європейській думці.
Отже, те, що суспільство є іншим, ніж природа, людина помітила давно. І навіть говорили про те, що
оскільки в суспільстві все динамічне, діють люди, міняються покоління, через те звести до єдиного
знаменника події суспільного життя непросто чи й неможливо. Частина філософів вважали, що не можна
пізнати суспільство, бо постійно міняється життя. Це те, що в природі постійно міняється (цикли природи,
ритми природи, повторюваність). А в суспільстві скільки людей – стільки й розумінь. Навіть приходило до
того, що казали, що в суспільстві законів може не бути так закономірно, як в природі, тієї повторюваності і т.
д.
Чим займається цей розділ філософії? Це розділ філософії, який досліджує загальнолюдські чи то
субстанційні засади існування і розвитку як суспільства, так і людини. Не закономірності, і не проста
реєстрація фактів (чим займаються історики), а субстанційні основи соціального цікавить філософію.
Особливість власне пізнавання суспільства полягає в тому, що якщо природа при пізнаванні є розведеною
суб'єктом (тим, хто пізнає ту природу), то в суспільстві об'єкт і суб'єкт збігаються (суспільство пізнає саме
себе). Це породжу проблему умов пізнання, досягнення незаангажованих результатів при пізнаванні
суспільства самого себе. Ми можемо помилятися вільно чи невільно. Дуже непросто буває при пізнаванні
суспільства бути об'єктивним. Ми читаємо літописні джерела і знаємо, що вони завжди заангажовані. І коли
читаємо опис тих же подій з давньоукраїнських джерел іншими джерелами (латинськими чи арабськими), то
бачимо, що там інша картина явищ. З цієї точки зору, Ярослав Мудрий не був би мудрим, він виявляється ще
й жорстокий не менше, адже вбив усіх своїх братів, маючи комплекс неповноцінності, був кульгавий, і брати
дошкуляли йому цим. А в нашому підсумку він мудрий. А латинські й арабські хроніки говорять про його
жорстокість.
Важко забезпечити об'єктивність при пізнаванні суспільства, бачити в ньому не те, що хочемо, не те, що
вигідно, а чим воно є само по собі, існує об'єктивно, незалежно від людських інтересів. Але все ж це можна
здійснити, дивлячись на суспільство з позиції суспільно-історичної практики, інтереси суб'єктів визначаючи
тощо. Важливо відтворити весь спектр суспільних суперечностей при пізнаванні суспільства, а не лише якусь
одну сторону подавати. Важливо чітко відтворити ці суперечності стосовно різних суб'єктів і дійових осіб, які
є учасниками цієї історії, висунути різні точки зору при аналізі цих явищ, врівноважити їх. Через те
об'єктивність соціального знання існує тоді, коли забезпечується із вивчення кількох джерел, тоді цю повну
картину соціального об'єкта відтворюють.
Ще одна характеристика пізнавання суспільства – при пізнаванні має місце обмеженість застосування
такого методу як експеримент. В українській радянській історії на диво було цікаве явище. Завдяки тому, що
методологія пізнавання природи була перенесена на методологію пізнавання суспільства і з марксистської
точки зору природа суспільства і мислення – це природно історичний процес, органічно єдиний в
закономірностях, ми маємо беззастережне застосування при пізнаванні суспільства природничо-наукової
методології, що виявилося наукоподібним засобом обґрунтування можливості практики масових політичних
репресій – злочинів проти нації людства. Адже сам варіант, що голодомор в Україні як соціальна технологія,
легітимізує це. І маса красивих слів на цю адресу говорять, що це краще, справедливо, нехтуючи цінністю
людського життя взагалі.
Отже, особливість суспільства як об'єкта соціального пізнавання в тому, що будь-що має проходити через
запитування людей стосовно їх бажання бути проекспериментованими. Навіть в практиці виформування
лікарських препаратів в Європі співіснують маса бажаючих приймати участь у таких експериментах, але там є
страховки, які покривають витрати і можливі вади здоров'я. Але є ентузіасти, які заради науки згодні
пожертвувати життям і здоров'ям. В суспільстві мають бути локальні, публічно проведені експерименти,
вивчення результатів. Наприклад, перед введенням адміністрування нових адміністративних одиниць ОТГ має
бути перевірено, як воно працює, побачити і вивчити, що бракує, що змінити на рівні глобальному в країні,
щоб воно ефективно функціонувало. В російській практиці було лояльних (слухняних) в один бік, нелояльних
– в інший, їх навіть знищували. Це неправильне управління.
Тобто, застосування експерименту має цілим правилам слідувати, а якщо не робить цього, то наслідки
фатальні. Одна з максим комуністичної ідеології, яка на теренах радянського союзу була, – прагнення
світового панування під ім'ям звільнення всіх від експлуатації. Але гасло: «Железной рукой загоним
человечество к счастью». Хочеш чи не хочеш, треба, історія велить! Це міркування дуже діяльних людей,
темних, неосвічених. Через це експеримент Росії в 17-ому році дуже дорого нам вилазить, ми до цього часу не
можемо стати європейцями. Лише частина хоче ними бути, є, але далеко не всі. Є така іронічна формула:
«Как бы жить при капитализме, а работать как при советском социализме», «Как бы работать, лишь
бы не работать».
Таким чином, пізнавання суспільства – це дуже цілісне пізнавання соціальної реальності, загальних
напрямків поступу розвитку цієї реальності. Як система знання про суспільство об'єднує всі суспільні
дисципліни в цілому: соціологію, філософію, історію, психологію, правничі науки тощо. У кожні із цих
дисциплін суспільство як вид пізнавання, свій сегмент, але ми досліджуємо загально цивілізаційні засади
існування і розвитку суспільства. Це гуманітарна дисципліна, домінуюча тенденція.
Важливо при пізнаванні суспільства забезпечувати у висновку його гуманістичну складову. Бо той
експеримент, який здійснювався, має основуватися на любові, повазі й людській гідності. Цей методологічний
принцип пізнавання, головна засада філософії суспільства – це принцип гуманістичної спрямованості
суспільтсва в пізнаванні. Ясно, що в цьому пізнаванні мають бути враховані всі компоненти (національний,
гендерний, демографічний…), загальнолюдське та національне має бути гармонічно поєднані. Також важливо
застосовувати принцип об'єктивності – бачити те, що справді є, не те, що хочеш бачити. Цей принцип
поєднаний з принципом цілісності чи системності. Ми можемо зрозуміти це явище лише в поєднанні з
розумінням змісту інших явищ, які впливають на це явище. Бо суспільство складається з багатогранних

зв'язків різного типу: ♦ вертикальних, ♦ горизонтальних і т. д.

Принцип системності є відповідним: складність треба не спрощено відобразити, а не менш складно
пояснити і відобразити. Бо спроба чи вимога складні речі пояснювати просто – це вимога здорового глузду,
хлопського розуму, повсякденного знання і пізнання, яке чомусь вважає, що лише існують прості рішення
складних проблем. НЕМАЄ ТАКОГО! Не можна спрощено пояснювати. Через це популістичні сподівання,
мрії, надії на вирішення проблем (4000$ зарплата для вчителів) – це суто пропагандистська і агітаційна
політика, яка є мрією, що ніколи не здійсниться. Той, хто розуміє, що в нас населення працюючих менше, ніж
пенсіонерів, - це не один чинник досягнення особистого успіху, що обтяжує, а якщо ще війна, якщо ще не
вийшли з радянських очікувань, то ще більше обтяжує. Багато людей звикли до опікуваності з боку держави, в
той час, коли європейці самі собі творять власний успіх, а допомагає держава лише студентам, бо вони
вкладають в себе освітній капітал, і неповносправним, бо вони не можуть собі допомогти. Ганьба «вигризати»
в держави якісь пільги.
Принцип конкретно-історичного підходу і принцип розвитку. Треба завжди дивитися на соціальні явища
через призму історії не сьогоднішніми очима, а зрозуміти, а не приписати явищу сьогоднішнє значення, а
оцінити його в координатах того часу, зрозуміти, що суспільство не є закритою системою, воно динамічне,
розвивається. В єдності цих принципів і можна пізнавати суспільство, це вимоги до пізнавання. Для того, щоб
розкрити суспільство в його повноті, цей розділ філософії використовує дуже потужну категоріальну лексику.
Це є категорії людини, суспільства, буття суспільства, соціальної системи, суспільних відносин, діяльності,
виробництва, суспільної свідомості. Це поняття, які стосуються і духовного життя суспільства, це цінності,
інформація, дух, суспільна ідеологія та психологія, наука, мораль, релігія, право, естетична свідомість і т. д.
Це поняття соціально-політичної сфери: соціальна структура, народ, клас, нація, соціальна стратифікація і
мобільність, політика, політичні організації суспільства, соціальний інститут, держава, партія, диктатура,
демократія, тоталітаризм, революція, соціальне насильство, еволюція, реформа, війна і т. д. Це культурно-
побутова сфера: мистецтво, література, культурна еволюція, виховання, освіта, потреби, інтереси, вільний час,
побут, цінності тощо. Це поняття і матеріального виробництва і його сегментів, елементів, противних сил
виробничих відносин, засобів виробництва, техніки, технології, канонічного базису суспільства. Це поняття
сенсу життя, свободи, світогляду, соціальної справедливості, прогресу, регресу, гуманізму.
Отже, філософія суспільства чи соціальна філософія функціонують і в історичному контексті мають свою
специфіку. Це те, що називається соціологією в Європі, а в нас трохи по-іншому.
Перша книжка, яка стосується пізнавання суспільств як особливого пізнавання, що відрізняється від
пізнавання природи, вийшла 1975 року за авторством Махур «Социальное познание». Чесно кажучи, воно
все соціальне (і персональне водночас), але тут інші акценти – мова йде про специфіку такого об'єкта
пізнавання як суспільство, яке відрізняється від природи дуже. І має бути застосована не лише природничо-
наукова методологія.

42. Природні основи суспільства. Значення

території.
Філософія суспільства: природні, економічні, духовні
Три основи суспільства: природна, духовна, економічна. Духовна основа колись не була важлива для
тоталітарних ідеологій. Голос совісті базується на духовних засадах людини. Гідність дається для
того, щоб протистояти обставинам, які можуть зневажити людину. Гідність-голос совісті-совість-
відображення духовності. Природна основа — географічне середовище. Структура природної основи
— ресурси, економічна географія.
Види ресурсів:
1. Водні ресурси
2. Земельні ресурси
3. Повітряні ресурси
4. Енергетичні ресурси
5. Людський ресурс
6. Флора і фауна, як ресурс
7. Мінеральні ресурси
8. Кліматичні ресурси
9. Геополітичне розташування
Ратцель в кінці ХІХ ст «політична географія». Географічне середивоще — істотний елемент
політики, вирішальний фактор розвитку держави.
Геополітичне розташування — наука. Монтеск‘є вважав, що сонце впливає на лінь африканських
народів (наївно і вульгарно, бо так сказав Джунь). Зменшення населення — збитки, демографічний
чинник — важливо. Демографія України — біда. 2.14% зростає населення. А в нас все погано, бо в
нас не 2.4%. Дуже великі втрати, бо люди — важливо (так сказав Джунь). Екологія — пов‘язана з
технологічними досягненнями та економічними показниками. Технократія і радянський союз —
завоювання природи (зле). Технології для зберігання якості екології — важливо, але в Україні не
розвивається. Теорія Вернадського — дбайливе природокористування, виховання в стилі збереження
навколишнього середовища. Вернадський один із творців антропокосмізму (природа і розвиток
науки, люди зливаються в одне ціле, Джуню таке подобається). Ле Руа опікувався цією
проблематикою. Біосфера еволюціонує в нову фазу, яка побудована колективною працею людства,
для самих же ж людей. Вони вважали, що розум має раціонально використовувати ресурси.
Переробка ядерного пального — важливо, бо відновлювальні джерела енергії — круто. Природна
основа важлива, але вона не ізольована, вона також залежить від економічної основи. Японія має
дуже мало природних ресурсів, але людський є. Економіка — наука про господарство. Зараз є поділ
спеціалізацій на кожну одиницю виробництва. Економічний фактор — господарство — виробництво.
Економічне життя — життя суспільства — праця людей. Праця лежить в основі прогресу
суспільства. Географічне середовище трансформується в простір для життя. Зміст економічної
основи:
1. Суспільне виробництво (матеріальне, сфера послуг, «виробництво» людини, тобто виховання)
2. Діяльність інституцій (освітніх, духовних)
Економіка буває індустріальна, середньовічна, новітня і тд. Матеріальний розвиток дозволяє нам
якісно жити. Тофлер виділяв три хвилі історичного розвитку господарства. 1 хвиля — аграрна. 2
хвиля — перетворила селян на робітників. 3 хвиля — промислова революція. Економіка ніколи не
стоїть на місці, вона має історичний характер. Виробництво поділяється на продуктивні сили
(людина) засоби виробництва (предмети праці). Спосіб виробництва: власне виробництво, розподіл,
обмін і споживання. Дякуючи високому рівню господарки, Японці добре розвиваються не залежно
від недостачі сировини та інших природних ресурсів.
Духовне життя суспільства. В старій ідеології духовне життя заборонялося, домінували догматичні
візії суспільства. В 1975 році задумалися над впливом духовного життя на людину. Іван Мірчук
«Нарис історії української культури», ми могли б порятувати європу в відношенні екології, бо ми
маємо високий розвиток духовної культури, але срср все зіпсували. Духовне життя спільноти —
свідомість суспільства — свідомість людей. Духовне життя — життя людей. Сегменти духовного
життя це почуття, емоції і тд. Суспільний психологічний настрій і суспільно теоретичний настрій
(знання) — два слоя духовного життя. Хегель казав, що форми духовного життя такі: мораль, релігія,
філософія, наука, мистецтво. Стан духу може сповільнювати розвиток суспільства, або
випереджувати. Український дух відставав від реалій життя, а війна прискорила розвиток нашого
духу. Елемент духовного життя — наша сила духу.

ЯКЩО В ДЕТАЛЯХ з ЛЕКЦІЇ:

ФІЛОСОФІЯ СУСПІЛЬСТВА
Це те, що в літературі називається соціальною філософією. Історично ця проблематика в європейській
думці входить до сфери соціології, тобто в європейській філософській думці соціологія складається з трьох
рівнів знань:
конкретні соціологічні дослідження (практична сфера) – найнижчий рівень.

♦ соціологічне знання, яке дається в теорії середнього рівня і визначається соціологією соціальних груп
(молоді, пенсіонерів).

♦ теоретичні (методологічні) знання – найвищий рівень.

Так ставалося, що потреба в соціології виникла власне одразу, існувала навіть кафедра соціології. Вивчати
суспільство не вважалося за необхідне в радянській ідеології, бо ніби стара доктрина марксистська все це
пояснила наперед і вчити нібито не треба. Лише поточні дослідження робити і все. Але сталося зовсім не так.
Ті уявлення про суспільство були власне обмежені попри все, зводили життя суспільства до вузького набору
явищ за межі яких не дуже хотіли виходити.

Питання лекції:
1. Загальні зауваження. Суспільство як об'єкт філософського пізнання.
2. Основи суспільств.
3. Структура суспільства і форми регуляції суспільних відносин.

2. ОСНОВИ СУСПІЛЬСТВА

Ми знаємо, що плюралізм – різновид онтології, філософський принцип чи спосіб пояснення

багатоманітності світу, який стверджує, що в основі світу лежать кілька засад чи основ всього існуючого,
кілька субстанцій (більше двох). Якщо марксизм говорить про матеріальне виробництво (матеріальну основу)
як єдине, а духовна основа – це похідна від матеріальної, то ми демонструємо плюралістичну методологію,
показуючи, що три елементи є в основі суспільства:
 Природна
 Економічна
 Духовна
Всі вони важливі і не можна кожну з них звести до кожної з них. Вони між собою поєднані, і не можна
ними нехтувати.
 Значення природної основи осмислювалося історично під змістом такого питання як «географічне
середовище». Навіть говорять про теорії географічного детермінізму, який зумовлює життя суспільства.
Одним з європейських філософів в Новій історії, хто ці речі обґрунтував, був Шарль Монтеск'є,
французький філософ, який жив у 18 ст., в «Перських листах», в «Роздумах про причини величі та падіння
римлян», «Про дух законів». Він намагався осмислити роль природи в розвитку суспільства. Зрозуміло,
що та роль дуже часто і з позицій сьогоднішнього дня описувалася так наївно. Наприклад, лінощі народів
Африки визначалися через те, що багато сонця. Сонце впливає на продуктивність праці. Але є можливість
побачити, що вони вночі працюють значною мірою. Вони виживають і працюють саме так, вони
пристосувалися до життя. А от пояснення Монтеск'є є європоцентричним, наївним, не дуже поважним.
Такі міркуванні не зовсім обґрунтовано екстрапольовані на теоретичні побудови міркувань.
Ми не можемо заперечувати значення цього чинника, адже він самоочевидний. Він осмислювався,
навіть створювалися теорії, які переоцінювали роль цього чинника. І от термін «геополітика» виникає
вкінці 19 ст. Один з таких очільників цього напрямку – німець Фрідріх Ратцель, який є автором книги
«Політична географія», де подавав географічні умови як визначальний чинник розвитку держави, світової
історії. Він вважав, що держава – це організм, який зростає на засадах особливостей території на
населення. І щоб між цими двома чинниками була відповідність, держава має право нарощувати території,
розширювати свій життєвий простір за рахунок інших держав і народів. Німецькі мрії відображає цей
підручник, бо німці – остання з європейських країн, які об'єдналися в централізовану державу. Це Бісмарк,
який свого часу під час французько-німецької війни зміг об'єднати німців в єдину державу. І так збудились
мрії, ностальгія, бо мали колонії британці, французи, голландці, іспанці, а вони – останні в такій сфері
добування благ. І «Політична географія» Ратцеля була використана нацистом Гітлером в своїй праці для
обґрунтування політики володіння землею, завоювання життєвого простору, тобто расової теорії.
Але після поразки в 2 світовій це поняття стало вживатися в позитивному сенсі, бо вже було покінчено
з бажанням світового панування. Сьогодні геополітика – це термін, який позначає політику, що базується
на врахуванні географічних чинників життєдіяльності нації, народу, держави. Територія, водні ресурси,
ліси, запас корисних копалин, клімат, родючість, землі розглядаються нині як важливі складові теорії та
практики політичних відносин і процесів.
Геополітичний погляд на суспільство – один з елементів наукового аналізу, бачення. Він наближає
суспільство до реальності в розумінні самого себе і т. д., забезпечує політичне спілкування, комунікацію
тощо.
Отже, географічне середовище – це природа, її частина, яка дуже важлива і включена в процес
суспільного виробництва, в житті суспільства.
Якщо говорити про такий чинник природи як народонаселення, це дуже можливо. Народонаселення –
це наука, яку вивчає демографія. З позиції демографічного показника визначається кількістю людей на
один квадратний кілометр. У 1991 році – 82 людини на квадратний кілометр. Зараз – менший показник у
зв'язку з депопуляцією – українське населення зменшується. За останніми даними нас має бути 35 млн. у
2050 році (у той час як 41-42 млн зараз). Причина цього – життя в радянському союзі, штучні голодомори
(до радянської влади українці не знали голоду зовсім). Адже територія Росії – це не чорноземи, тому на
селян українських вони дивилися з ненавистю.
Є ще екологічна ситуація – технологічна засміченість території. Сміттєзвалища порушують якість води.
Раніше на це взагалі не зважали. Рівень екологічної культури був абсолютно відсутній, бо ідея завоювання
природи була цивілізаційною ідеєю і закріпилася в 19 столітті і домінувала в СРСР, і домінує навіть зараз.
І це вилізає боком.
Щоб визначити місце цього чинника серед інших або географічного середовища чи природи,
конкретніше оприявнити його зміст, використовується поняття з економічної географії «ресурс».
Щоб проаналізувати зміст, можна виділити наступні ресурсні елементи в природній основі суспільства:

♥ водний ресурс: з опертям нього будувалися міста, порти, замки, оборонні вежі тощо. Переважно водою
були захищені стіни фортеці, щоб ворог не міг її здобути швидко. Але вода – це й джерело поживи,
морепродукти, рибні запаси. Водний ресурс дуже важливий і зараз є країни, які потерпають від його
зменшення (Південноафриканська республіка). Якщо зникне вода – то місто зникне.

♥ повітряний ресурс: сьогодні регулюється законодавчо (Паризьким протоколом). Визначається міра в

кожного використання цього ресурсу, міра засмічення повітряного середовища. Той, хто перебирає міру,
має доплачувати тим країнам, які потерпають від забруднення.

♥ людський ресурс: демографія вивчає цінність цього ресурсу – це наука про розселення, темпи його
відтворення, зростання і т. д., яка є демографічна структура суспільства. В українців у цьому відношенні
визначається, що нас би було близько 100 млн (приблизно 80 млн в самій Україні), якби не стався
голодомор. І нашої території достатньо, щоб така кількість дала собі раду. Це оптимальне співвідношення
кількості населення і території.

♥ енергетичний ресурс: дозволяє нас користуватися зараз інтернетом, їжу підігрівати, користуватися
опаленням тощо.

♥ кліматичні умови: вони значно впливають на характер життя суспільства. Наприклад, ескімоси в
Гренландії мають одні можливості, переваги і недоліки, ми – інші. Так кожен народ.

♥ флора і фауна: теж можна говорити про проблеми в цьому відношенні – вирубані Карпати, маса різних
стихійних лих.

♥ мінеральний ресурс: який дозволяє піднімати врожайність на полях (азот, фосфор, калій,
мікроелементи), якість і можливості косметологічної промисловостві (барвники чорнила, губні помади,
тіні тощо).
 ♥ геополітичне розташування: нам не пощастило з північно-східним сусідом, який зазіхає на наші
ресурсні можливості, намагався використовувати ці можливості для себе, грабуючи.

♥ земельний ресурс: важливий для України особливо, бо вона ніколи не знала голоду, крім часів СРСР
(192101923, 1932-1933, 2046-1947).

43. Економічні основи суспільства. Економічний

вибір України.
 Економічна основа. Щоб говорити про неї, треба ширше поглянути на цю проблему. Наприклад,
подивитися на суспільне виробництво як таке, на сукупне життя людей в суспільстві. Адже суспільне
життя – це трудове життя. Працею створюються матеріальні блага, перетворюється географічне
середовище і суспільне. Праця лежить в основі суспільного прогресу. Суспільне виробництво – це і
матеріальне виробництво. Це заводи, фабрики і відносини, які між ними функціонують, сфера послуг,
охорона здоров’я, соціальне забезпечення, власне виробництво створення різних ідей, діяльність
інституцій, які забезпечують виховання, загальнопрофесійну освіту. В матеріальному виробництві домінує
економічна компонента, а в процесі духовного розвитку домінує духовна компонента. Мета матеріальної –
створення матеріальних засобів, а у вихованні матеріальні засоби є знаряддям споживання, які дозволяють
втілювати виховні програми, кодекси та ідеї.
Суспільне виробництво має соціальний характер, тобто здійснюється об'єднаним зусиллям всіх дійових
осіб і виконавців, включених в систему, сукупність. Саме соціум, його стан і рівень, його особливості
визначають характер суспільного виробництва. Таким чином, об'єднання зусиль рушійних сил суспільства
необхідне для існування суспільного виробництва.
Риси суспільного виробництва притаманні всім народам, кожен з яких має свою специфіку.
Американський соціолог Елвін Тоффлер написав в 20 ст. «Доповідь про екоспазм», «Третя хвиля» та
кілька інших праць і позначив конкретно-історичний розвиток суспільного виробництва трьома хвилями:
1) Перша (аграрна) – йшла зі швидкістю 1 км/рік майже 10 тис. років.
2) Друга (промислова) – охоплює понад 20 країн і 1,5 млрд людей, перетворює десятки мільйонів селян
на робітників. Займає 300 років.
3) Третя (сучасна науково-технічна революція) – наздоганяє нас з середини 20 ст.
Таким чином, якщо подивитися на інші позиції, наприклад, для лівої теорії як марксистської, то світова
історія суспільного виробництва здійснюється кількома етапами, кожен з яких має свою форму власності.
Власність первіснообщинна при общинному ладі, власність рабовласницька – при рабовласницькому ладі,
феодальна – при феодальному, капіталістична – при капіталістичному, комуністична – при
комуністичному тощо.
Соціальне виробництво складається з матеріального, духовного, з виробництва потреб, форм
спілкування і людини.
Матеріальна основа життя суспільства безумовно має бути. Її вважають єдиною і домінуючою в
комуністичній ідеології. А інші – похідні, які не мають самостійного значення. Отже, матеріальне
виробництво – це одна з основ існування і розвитку суспільства. Воно задовольняє найрізноманітніші
людські потреби в їжі, одязі, житлі тощо. Людина має забезпечити своє життя матеріально, і вона в
суспільстві може то зробити, де існує поділ праці. І перший поділ, який відбувається, - відмежування
розумової праці від фізичної. Суспільство досягає настільки потужного рівня розвитку і багатства, що
дозволяє легалізувати інтелектуальну працю і носіїв її.
Матеріальне виробництво – це діяльність, спрямована на освоєння навколишнього природного
середовища; це промисловість і сільськогосподарська діяльність. Провідну роль в системі матеріального
виробництва відігравало аграрне виробництво (яке домінувало до початку 18 ст.), промислове
виробництво (коли машина і пара роблять революцію в промисловості), інформаційне виробництво (це
сьогоднішній час, виробництво знань, яке бере свій початок від 18 ст., коли проголошується епоха розуму,
і наука, яка тим розумом розвивається для блага людства). Виробництво знань потужне настільки
сьогодні, що наука стає продуктивною силою суспільства, це визначальна форма праці, підпорядковується
виробництву речей, напрямок суспільного прогресу. Наприклад, Львів стає центром ІТ-сфери, а для цього
не потрібні спеціальні великі будівлі під виробництво, адже є окремі офіси, або взагалі люди працюють
вдома.
Саме на 3-ому етапі розвитку виробництва відбувається зміна пріоритетів. Якщо матеріальне
домінувало раніше, то зараз можемо говорити, що третє (виробництво ідей, знань та інформації) домінує.
Духовна складова є домінуючою, що говорять про теорію інформаційного суспільства.
Якщо подивитися на матеріальне виробництво з позиції його будови, то безумовно в матеріальному
виробництві ми завжди бачимо спосіб виробництва матеріальних благ. Політична надбудова сприяє тому
розвитку. Завжди над економічною основою політична будова наростає і взаємодіє з економічною
основою, намагаючись її зміст збагатити, пришвидшити, урізноманітнити.
Якщо говорити про спосіб виробництва матеріальних благ, то це безпосередньо виробництво, коли
створюється суспільний продукт, це відповідний розподіл, обмін, споживання (виробниче, робочої сили,
яка входить в ціну товару).
Коли подивимось на зміст власне способу творчого виробництва, то є 2 елементи: продуктивні сили
(знаряддя і засоби виробництва, самі люди як робоча сила, які переводять їх в рух, і завдяки своїм
знанням, досвіду, навичкам здійснюють виробництво; це речовий чинник і людський (який є головний, без
людини виробництво не функціонує)) і виробничі відносини.
Засновником соціології, яка вивчає суспільство в світовій соціологічній науці, є Макс Вебер. Він писав
працю «Протестантська етика та дух капіталізму», де намагався показати специфіку того часу капіталізму,
яке мало місце в радянській ідеології, і до якого ми повернулися (ми маємо олігархічну форму правління і
життя, влада грошей). Влада грошей властива не тільки тим олігархам, але і кожній людині, яка за гроші
вирішує всі питання, а не по закону. Макс Вебер назвав духом капіталізму спосіб мислення, якому
притаманне систематичне та раціональне прагнення до законного прибутку в межах своєї професії. Засоби
і знаряддя праці – це інструменти (машини, трубопроводи, приміщення, залізниці, канали передач тощо).
Вони визначають характер праці і зумовлюють її ефективність такою ж мірою, як і дух.
Ми не можемо ні переоцінювати, ні недооцінювати кожну з частин продуктивності суспільства, бо це
може деформувати їх роль на практиці. Має бути точна оцінка.
В соціальній науці є теорії, які соціальне виробництво переводять на ґрунт технократизму: техніка є
домінуючою в розвитку суспільства. Це дуже модний тренд, який підносить роль техніки, а роллю інших
чинників соціального виробництва нехтує. Представниками таких позицій були Вітмен Ростоу («Стадія
економічного зростання. Некомуністичний маніфест» 1948 року), Деніел Белл, Елвін Тоффлер, Збігнєв
Бжезінський тощо. Це технологічний детермінізм, який вважає, що техніка вирішує всі наші проблеми.
Отже, основні сюжетні лінії технократизму концентруються навколо ідеї ролі техніки, технічного
прогресу, машинних технологій в суспільних змінах сучасної доби. Сучасний технократизм відмовився від
однозначного захоплення технологічним чинником, притаманним технократичним ідеям, які були
властиві позаминулому століттю. Він наполегливо відстоює погляд на суспільство як на систему
взаємодіючих чинників техніки і технологій, соціальної структури і політики, цінностей і культури,
динаміки потреб тощо.
Проблемні сили суспільства можуть існувати лише будучи пов'язані між собою певними відносинами.
Виробничі відносини є елементом продуктивних сил, їх іншою стороною. Завжди взаємодія людини і
різних знарядь праці здійснюється в певних умовах (технологічних формах власності тощо).
Макс Вебер підходить до капіталізму не так, як Карл Маркс. Він вбачає в капіталізмі історично
сформовану своєрідну систему, спосіб господарювання, спосіб організації суспільного й індивідуального
життя на принципах доцільності, раціональності, виваженого прагнення до реалізації особистого інтересу
в узгодженні з інтересом людських спільнот, інтересом суспільства. Він вважав той погляд на капіталізм,
який його демонізує, наївним. Наївність полягає в тому, спосіб життя в капіталізмі характеризується як
прагнення до наживи, підприємництва, грошової винагороди тощо. Він вважає, що такі міркування не
мають нічого спільного з дійсним капіталізмом. Значні прагнення одвічно притаманні всім типам
соціальних верств в усі епохи. Вони заявляють про себе в будь-якій можливості.
Отже, суть капіталізму згідно з Вебером – це система, яка намагається перебороти означення,
ірраціональні прагнення, домагається їх раціонального регулювання. Капіталістичним називається такий
спосіб виробництва, який базується на очікуваннях прибутку за рахунок можливостей обміну (широкого
відповідно організованого підприємництва). Підприємництво – це те, що нам українцям треба вернути, бо
СРСР вбив цей дух. А теперішня олігархічна система не сприяє розвитку духу підприємництва, знищуючи
середній клас, бо вбачає в ньому своїх конкурентів. Середній клас в усіх країнах є домінуючим, головною
рушійною силою суспільства, окрім України.
Отже, капіталізм – це така система виробництва, обміну і споживання, яка орієнтована на точний
розрахунок, помірне використання матеріальних ресурсів або особистих зусиль для отримання прибутку
 таким чином, щоб обчислений в балансі кінцевий прибуток перевищував стартовий капітал. Джерела
такого способу господарювання криється згідно з Вебером у своєрідній розумовій діяльності людей, їх
світоглядних і моральних принципах, сформованих на ранніх стадіях життєдіяльності людини і донесених
до наших днів з поколіннями, які пройшли економічний добір. Цей спосіб мислення називається
раціоналізм. Його корені в релігії, особливо з її реформаційним прочитанням, протестантизмі особливо,
згідно з яким основою любові до Бога є виконання професійного обов'язку, раціонального перетворення в
інтересах людини навколишнього соціального космосу.
Отже, економічна основа суспільства – система дуже складної системи господарки, яка ьогодні існує на
капіталістичних засадах.

44. Духовні основи суспільства. Роль ідей в

суспільстві.
 Духовна основа. Це одна з основних сфер суспільного життя. В нас ноосфера створена дякуючи розуму,
природа постає дуже раціональною. Має місце зближення тих основ, до економічної наближається, коли
духовне виробництво стає домінуючим і коли створюється середовище штучних культур на засадах
раціональних і т. д. Завдяки ресурсам пустельні країни підняли свій рівень розвитку, і зараз вкладають свої
матеріальні ресурси в майбутнє.
Духовне життя суспільства дуже важлива, не менш цінне – це її суспільні настрої, погляди, почуття,
духовні вартощі і світогляд, знання. Усі елементи духовного світу життя людини і суспільства органічно
пов'язані між собою. Духовне життя має цінність поза тим, чи відображає буття суспільства, чи ні. Воно
може випереджати буття. В духовному житті можемо бачити обмеженість в можливостях матеріального
життя і спонукати його до розвитку.
Іноді духовне життя з'являється під термінами «свідомість суспільства», «свідомість спільноти» тощо.
Свідомість спільноти – своєрідне розуміюче охоплення буття, це пояснення суспільству цього буття,
узагальнення цього буття до рівня ідеальних уявлень про майбутнє. Ясно, що для України в цьому
відношенні сталося так, що при переході до незалежності ми знехтували питанням створення національної
ідеології. Без неї ми продовжили інерційний розвиток в радянському дискурсі. Лише з 2013 року
починаємо реально розуміти, розвивати нерадянську Україну. Відсутність національної ідеології
позначилася на відсутність в деяких українців національної ідентичності. Для них ця країна – чужа. В
радянському союзі суспільство підносилося, а індивідуальне – зневажалося. Вважалося, що погане
суспільство – це те, де багато держав.
Духовне життя відіграє цілий ряд функцій – це поліфункційність:

♥ пізнавальна;

♥ комунікативна;

♥ прогностична;

♥ оціночно-імперативна;

♥ мобілізуюча;

♥мотиваційна;

♥ регулятивна;

♥ виховна;

♥ функція соціальної пам'яті (якщо вона пошкоджена, то має відновлена задля успішності і збереження
себе. Адже формування уявлення про майбутнє на основі знань є дуже важливим, це здатність
відтворювати минулий досвід, зберігати його і примножувати).
 З КНИЖКИ ДЕКАНЕСИ (ІДЕЇ – ХЗ. НЕПОНЯТНЕ ПИТАННЯ)
Співвідношення у суспільстві між захисною та підтримуючою системами визначає собою певний тил
суспільства - мілітарне та індустріальне. Г. Спенсер всебічно охарактеризував такі два типи суспільства,
виходячи із свободи індивіда. Свобода дає змогу зрозуміти, чи соціальні зміни посилюють панування цілого
над індивідом, чи ні.

Мілітарному суспільству притаманна примусова кооперація, яка виникає зі свідомого прагнення суспільних
цілей, що опосередковано ведуть до індивідуального добробуту. Для нього властива чітка соціальна ієрархія,
а всі сфери суспільного життя строго регламентовані. Смиренність тут вважають вершиною доброчинності, а
непокору - найгіршим пороком. Ідеологією цього суспільства є голізм. Тут окрема одиниця не є цінністю.
Перевагу надають цілому. Таке суспільство нагадує казарму, де інтереси особи повністю ігнорують.

Індустріальне суспільство є добровільною угодою незалежних особистостей. Воно функціонує на основі

непримусової кооперації, яка виникає неусвідомлено із прагнення індивідуальних цілей і опосередковано
веде до суспільного добробуту. Для нього характерна свобода і демократичне правління. А промисловість і
торгівля стимулюють прагнення до свободи. Захист свободи, а не рабську покору, вважають головною
доброчинністю. Ідеологією цього суспільства є індивідуалізм, тобто обстоювання свободи особистості від
посягань державної влади. Воля громадян має верховенство, й уряд існує лише для виконання їхньої волі.
Виникнення індустріального суспільства є необхідним результатом соціального прогресу. Отже, суспільний
прогрес - це поступовий перехід від мілітарного типу суспільства до індустріального, який є більш високим і
досконалим, бо він служить для блага індивідів краще, ніж мілітарний тип.

Вивчення соціальних явищ дає змогу завбачити майбутнє та відповідно концентрувати свої зусилля на ньому.
На думку Г. Спеисера, соціалізм, як мета прогресу, безперспективний, бо це - повернення до мілітарного типу
суспільства. Неодноразові спроби організувати суспільне життя на принципі примусової рівності зазнали
краху. Такою перспективою є індустріальне суспільство, що покладе край мілітаризації суспільства.

Соціальна філософія марксизму (історичного матеріалізму) сформована її речниками шляхом поширення

матеріалістичного підходу на суспільні явища та створення матеріалістичного розуміння історії. Засади
соціального вчення

виклав К. Маркс у передмові "До критики політичної економії", у "Капіталі" - головному творі марксизму та
спільній із Ф. Енгельсом праці "Німецька ідеологія" (1845-1846).

Безперечно, К. Маркс і Ф. Енгельс здійснили науково об'єктивний економічний аналіз капіталістичного

суспільства і показали жахливе становище пролетаріату, що є головним виробником матеріальних благ.
Змальована К. Марксом жахлива картина економічної експлуатації трудящого люду відповідала етапу
першопочаткового нагромадження капіталу, коли пролетаріат за безцінь продавав себе на ринку праці.
Створюючи своєю працею додаткову вартість, робітники не лише не покращували свого матеріального
становища, а, навпаки, зростало їхнє зубожіння та поляризація суспільства на багатих і бідних. Спираючись на
ці дослідження та абсолютизуючи економічні відносини, К. Маркс визначає суспільство як об'єктивно
функціонуючу систему, в основі якої лежить спосіб виробництва матеріальних благ.

Суспільство - це продукт взаємодії людей. Загальновідомо, що марксизм абсолютизує предметно-чуттєву

діяльність у формі матеріального виробництва. Воно ототожнюється із у спільним буттям, яке однозначно
детермінує соціально-політичні та духовні процеси. Отже, історичний матеріалізм у розумінні суспільства
виходить із принципу первинності суспільного буття. Так, у процесі матеріального виробництва люди
вступають у певні, від їхньої волі незалежні, виробничі відносини. Сукупність цих виробничих відносин
складає реальний базис життя суспільства. Економічний базис суспільства - це відносини власності, розподілу,
обміну і споживання, які існують об'єктивно. Економічний базис суспільства визначає його соціальну
структуру. Над соціальною структурою постає надбудова, що містить у собі ідеологію та соціальні інститути, які
забезпечують її функціонування. Така модель суспільства існує в історичному матеріалізмі.
Її обґрунтування в соціальній концепції здійснено за допомогою діалектичного методу. Згідно з ним,
суспільство і людське

мислення розвиваються за тими ж законами діалектики, що й природа. Аналіз цієї моделі на основі законів
діалектики дав змогу К. Марксу і Ф. Енгельсу виявити такі закони функціонування суспільства:

- закон відповідності виробничих відносин (економічного базису) характеру і рівню розвитку

продуктивних сил. їхня суперечність виявляється у класовій боротьбі;

- закон детермінації соціально-класової структури економічним базисом. Поки існуватиме приватна

власність, доти існуватимуть класи та суперечності між ними;

- закон класової боротьби е визначальним у розвитку суспільства;

- закон визначальної ролі базису щодо надбудови. Вона - лише пасивне відображення економічного
базису і неспроможна впливати на нього.

На думку речників марксизму, в капіталістичному суспільстві всі класи зникають, окрім двох: пролетарів і
буржуа. Класи - це великі групи людей, яких "розрізняють за їх місцем в історично визначеній системі
виробництва, за їх відношенням до засобів виробництва і за їх участю в суспільній організації праці, а отже, за
способами одержання і розмірами тієї частини суспільного багатства, яка є в їх розпорядженні" . Класова
боротьба між буржуазією і пролетаріатом неминуча, вона - рушійна сила, що визначає перспективи
суспільного розвитку.

Оцінюючи свій внесок у соціальну філософію, К. Маркс у листі до Й. Вейдемейєра (1852) зазначав, що новизна
його власного доробку полягає в доведенні такого: 1) існування класів пов'язано лише з певними історичними
фазами розвитку виробництва; 2) класова боротьба з необхідністю веде до диктатури пролетаріату; 3) ця
диктатура сама становить лише перехід до суспільства без класів.

Стрижнем матеріалістичного розуміння історії є вчення про суспільно-економічні формації. Під суспільно-
економічною формацією К. Маркс розуміє суспільство на певному історичному етапі еволюції. Історичні етапи
розвитку суспільства зумовлені способом виробництва. В історії людства існувало чотири способи
виробництва — азійський, античний, феодальний і буржуазний. В Європі існувало три останні способи, кожен
з яких мав свій тип відносин людей у процесі праці: рабство, кріпацтво, найману працю. Все це - способи
експлуатації людини людиною. Капіталізм є останньою антагоністичною економічною формацією, на зміну
якій прийде соціалістична, в якій не буде експлуатації людини людиною, оскільки робітники фізичної праці
будуть одночасно і власниками засобів виробництва і матимуть у руках політичну владу.

К. Маркс і Ф. Енгельс дійшли висновку, що капіталізм породжує внутрішні суперечності, що загрожують йому
неминучою загибеллю. Політична влада не в змозі контролювати економіку. Відтак з економічного розвитку
випливає, що соціальна революція неминуча, тобто капіталізм іде назустріч самознищенню. Рушійною силою
революції є пролетаріат. Головною метою класової боротьби пролетаріату в економічній сфері є ліквідація
приватної власності та створення суспільної власності на засоби виробництва; в політичній - злам буржуазної
державної машини, встановлення диктатури пролетаріату й побудова соціально справедливого суспільства.
Отже, на зміну капіталізму з необхідністю прийде безкласове суспільство - комунізм, мета якого всебічно
розвинута особистість.

Відрите суспільство є повного протилежністю закритому, оскільки в ньому держава є асамблеєю

особистостей, його ідеологією є індивідуалізм, на якому ґрунтується етика та демократичні концепції права й
держави. Найголовніша характеристика відкритого суспільства - конкуренція між членами суспільства за
статус серед його членів. Вона є виявом як індивідуальної свободи, так й індивідуальних прагнень. Таке
суспільство вивільняє критичні здібності індивіда, а отже, в ньому панує дух раціонального критицизму.
Відкрите суспільство є критично раціональним, воно прагне доцільно і свідомо регулювати соціальні процеси,
формує державні інститути, що відповідають реальним потребам людей. Принципом його функціонування є
поступова соціальна інженерія, на основі якої здійснюється соціальна реконструкція.

Річ у тому, що суспільство докорінно відрізняється від природи тим, що закони природи незмінні, тоді яку
суспільстві діють лише тенденції, які залежать від умов і конкретно-історичних ситуацій. Так само структура
суспільства, його інститути і традиції - продукт людської взаємодії, а не витвори Бога і природи. Тому їх можна
змінювати, бо не всі вони спроектовані свідомо, більшість із них - це непередбачені наслідки діяльності. Отже,
згідно з К. Попером, соціальний прогрес, як історична закономірність, є результатом не дії невідворотних
законів, а результатом соціальної інженерії. Соціальний інженер не ставить жодних запитань про історичні
тенденції чи долю людини. Він вважає, що людина - господар своєї власної долі, яка слідуючи соціальній меті,
може впливати на людську історію, дієво змінюючи її.

45. Українська національна ідея: етапи розвитку і

функції.
1. Філософія української національної ідеї. (РИЖАК – ДЕКАНЕССА ФІЛОСОФІВ)
НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ – духовна основа життєдіяльності нації, система соціокульт. координат, яка задає їй
світоглядні та цілепокладаючі орієнтири, визначає ціннісні орієнтації. На побутовому рівні – відчуття й
розуміння спільності істор. долі, усвідомлене сприйняття нерозривності генетичного зв'язку нації, д-ви, особи,
власний ідеал народу, що є узагальненим (часто інстинктивним, підсвідомим) уявленням про призначення
нації та її місце в навколишньому світі. На політ. рівні – система символів і вольовий імпульс, що виступають
духовною основою нац. рухів і нац. самоідентифікації, стрижень нац. ідеології, політ. проект майбутнього
нації. На теор. рівні – узагальнена світоглядно-методологічна вихідна позиція в концепціях державотворення,
нац. інтересу, нац. безпеки тощо. На пізнавальному рівні – гносеологічна конструкція, що відображає погляди
визначних представників сусп. думки на процеси націєстановлення, державотворення, на місце й роль
націоналізму.

Н.і. не є ні доктриною, ні концепцією, а явищем духовно-екзистенційного порядку. У найбільш узагальненому

вигляді – це концентрований вираз прийнятного для сусп-ва гуманістичного ідеалу сусп. організації. Утім,
ставити знак рівності між Н.і. та нац. ідеалом некоректно; порівняно з умоглядним ідеалом Н.і. більше
орієнтована на життєві потреби. Філософія Н.і. – ґрунт, на якому відбувається самоідентифікація нац.
спільноти, першооснова націоналізму як ідеології і політики. За своїм змістом Н.і. багатша за націоналізм,
оскільки є плюралістичною й багатовимірною. Як духовний фундамент самопізнання й самоствердження нації
Н.і. визначає осн. параметри сусп. буття і в цьому розумінні є онтологічним феноменом.
В ідеалі Н.і. містить в узагальненому вигляді відповіді на питання – заради чого живе нація, яким ціннісним
орієнтирам віддає перевагу, як реалізує свій творчий потенціал в оточенні ін. спільнот. Н.і. здатна виконувати
різноманітні функції: етнотворчу, інтегруючу, ідентифікуючу, аксіологічну, державотворчу, футурологічну
тощо. У процесі своєї об'єктивації вона проходить кілька стадій – від етнічної самоідентифікації людини через
самовизначення окремих етнічних спільнот до усвідомлення цілісності соціуму й політ. значущості
злагоджених зусиль. Динамізм – гол. риса життєздатності Н.і.; вона чутливо реагує на сусп. зміни, зациклення
на вчорашніх гаслах і етнічних пріоритетах для неї згубне. Радикалізм і загострене відчуття ущемленості –
ознака Н.і. в сусп-вах, що обстоюють своє право на самовизначення й виборюють власну державність.
Здобуття державності, як правило, знімає напругу в міжетнічних відносинах і переносить Н.і. в площину
технологічного проекту, спрямованого на захист нац. інтересів і нац. безпеки. Світ. досвід свідчить, що
найбільших успіхів досягали ті нації, які вкладали в поняття Н.і. раціонально-прагматичний зміст і розглядали
її як ідею загальногромадянську.
Поєднання в Н.і. інтелектуальних зусиль з нар. інстинктом, наявність у ній виразної ірраціональної
компоненти ускладнює визначення категорійного змісту Н.і. і водночас робить її зручним об'єктом для
ідеологізації й маніпулювання свідомістю. Багатовимірністю поняття спричинено безліч різнопланових
формулювань Н.і. і дискусій навколо її змісту. Спроби міфологізації Н.і. (аж до її пошуків у пластах Біблії)
супроводяться не менш активним намаганням надати їй інструментального звучання, перетворити на знаряддя
досягнення певних політ. цілей. В Україні це найбільшою мірою стосується непродуктивного протистояння
репрезентантів рос. та укр. національних ідей. Існує й виразна тенденція до заперечення конструктивного
змісту Н.і., зображення її у вигляді застарілої ідеологічної схеми. Чималого поширення набули провіденційно-
месіаністські підходи до з'ясування суті Н.і.
Як духовно-екзистенційне явище Н.і. глибоко закорінена в пласти історії; міфи про "спільну спадщину",
відчуття належності до Вітчизни простежуються в багатьох народів і можуть розглядатися як
"протоідеї" етнічних спільнот. В Україні Н.і. впродовж століть уособлювала спонтанне прагнення
бездерж. й розчленованого народу до збереження своєї етнічної самобутності. Відчуття єдності "землі
Руської", яке сягає часів Київської Русі, в умовах польсько-катол. експансії трансформувалося в ідею
повернення до "Володимирової спадщини" і неприйняття церк. унії. У ході національної революції 1648–
1676 сформувалися зачатки укр. держ. ідеї, яка еволюціонувала від захисту "прав і вольностей козацьких" та
козац. автономізму до ідеї створення укр. д-ви як спадкоємиці Київ. Русі. У 19 ст., після тривалого періоду
нац. занепаду, укр. Н.і. сфокусувалася навколо прагнення "розкувати закованих" (Т.Шевченко), "не вмерти",
"жити гідно, розвиватися успішно" (М.Грушевський). Мрія про життя "без хлопа і без пана" стимулювала ідеї
солідаризму, з одного боку, і соціаліст. утопії – з другого. На поч. 20 ст. на перший план у Н.і. вийшли вимоги
власної державності ("своєї хати" та "своєї правди") і територіальної єдності України в її етногр. межах.
Оскільки нац. прагнення українців у вирі революц. потрясінь лишилися нереалізованими, неминучою була
поява радикалістсько-максималістських варіантів укр. Н.і. – з вимогами "України для українців", пропагандою
вождизму, героїзацією терору, елементами ксенофобії. У такому трактуванні Н.і. не могла згуртувати навіть
переконаних націоналістів, свідченням чого був розкол в Організації українських націоналістів. Поразка
"інтегрального" укр. націоналізму виразно позначилася (не без впливу рад. пропаганди) на авторитеті Н.і. У
рад. системі координат ставлення до неї, як і до націоналізму, було різко негативне; натомість культивувався
нац. нігілізм.
Починаючи з 20-х років XX ст., дослідження української національної ідеї продовжується за кордоном.
Одним із центрів філософської й культурно-освітньої діяльності був Український Вільний Університет у
Празі. Тут, в еміграції, речники націоналізму прагнули зрозуміти, чому було втрачено українську державність.
Критикуючи винуватців поразки - ідеологів демократії та соціалізму - українські націоналісти прагнули
теоретично обґрунтувати програму дій досягнення політичної самостійності України. Послідовним речником
інтегрального націоналізму був Дмитро Донцов (1883-1973).
У своїй праці "Націоналізм" (1926) Д. Донцов висунув ідею політичної нації, "нації, ідеалом і метою
якої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з усякою Росією, а культурно - повне
протиставляння цілому духовому комплексові Московщини". Якщо мета нації - незалежність і повний
сепаратизм, то засіб її досягнення - національна революція проти Московщини. Зреалізувати цю мету може
людина нового духу, людина, яка вірить в українську національну ідею, в її правду й жадає її здобути.
Досі українство не мало яскравого ідеалу. Ми просто любимо своє, почуваємо ніжність до всього рідного.
Очевидно, зазначає Д. Донцов, для перемоги національної ідеї вона має нести в собі інстинкт панування,
влади.
Формування української національної ідеї в Д. Донцова органічно пов'язане з прагненням знайти
відповіді на злободенні питання українського життя: через що спустошена земля наша? На його думку,
причини занепаду Української держави необхідно шукати в провідній верстві українського суспільства, її
духовному занепаді. Цей занепад став наслідком того, що в XIX ст. українська інтелігенція зреклася духу
історичних традицій, зокрема княжого Києва та козаччини.
Д. Донцов називає причиною цього повороту різницю ментальності двох каст, що є в кожній нації. Духовне
обличчя народу залежить передусім від його расової субстанції. Серед різних расових типів населення
України він виділяє людей двох культурних типів - хліборобського й номадського. Згідно з ним, нордійці
(номади) - це великі формотворчі, будівничі нації, організатори суспільності. Саме з них виросла провідна
верства - еліта, що здатна до духовного панування.
Натомість друга раса - провансальці. Вони - творці культури хліборобського кола. їхні інтереси матеріальні та
приземлені. Найвища мета представника цієї раси - досягнення особистого й родинного добробуту .
Суспільне життя, засноване на такій культурі, втрачає свою опору, воно є суспільством без провідної верстви.
Нормальне, здорове суспільство не може існувати без провідної верстви. У ньому кожна верства виконує свою
функцію та займає своє місце.
У сучасному суспільному житті владні позиції посідає псевдоеліта - верства лицемірів. Тому найнагальніша
проблема - детронізація сучасної нашої псевдоеліти. На її місце має прийти нове лицарство, що впорядкує
українське суспільство на принципах суворої ієрархії і кастовості.
Відродження сусп. інтересу до Н.і. в Україні припадає на кін. 1980-х рр., коли її взяв на озброєння
Народний рух України. Живий ланцюг від Києва до Львова, яким було відзначено річницю Акту злуки
обох частин України в січні 1990, показав, що потенціал Н.і. не розтрачений і що вона здатна
згуртовувати людей. Здобуття Україною незалежності відбулося на фоні заг. нац. пробудження, що
засвідчили результати грудневого референдуму 1991. Втім, спроби спадкоємців ОУН відродити
"національну ідею зразка 40-х років" успіхом не увінчалися. Самовизначення України здійснювалося не на
основі національно-етнічної, а на базі національно-державницької парадигми; її громадянами стали всі, хто
жив у той час в Україні.
Діапазон підходів до трактувань Н.і. був, проте, досить широким. Домінувала етнічно орієнтована, обернута в
минуле парадигма відродження, чим був зумовлений виразний присмак архаїки в тогочасних моделях
самоідентифікації. Не лише націонал-радикали, а й націонал-демократи часто надавали Н.і. вузького, етногр.
тлумачення, наголошували на особливій ролі етнічних українців у державотворенні. Реакцією на ці перекоси
стала активізація рос. націоналізму, що спричинило поглиблення поляризації в сусп-ві. Педалювання минулих
– справжніх і уявних – кривд і образ посилило орієнтацію в бік мовного, традиційного націоналізму,
перешкоджало виробленню громадян. моделі функціонування соціуму. А спричинене розколами в Нар. русі
України падіння авторитету націонал-демократів зумовило черговий спад рейтингу Н.і.
Неуспіх спроб знайти прийнятну для більшості соціуму "метанаціональну" ідею викликав у сусп-ві
настрої розчарування в можливостях Н.і. як такої. Вони, зокрема, реалізувалися в сакраментальній
формулі "національна ідея не спрацювала" і закидах на адресу представників політ. думки в їхній
неспроможності "виробити" Н.і., прийнятну для більшості громадян. Навряд чи такі закиди справедливі. На
відміну від держ. стратегії Н.і. не декретується згори, вона повинна визріти в надрах сусп-ва. Нинішній
кризовий стан сусп. свідомості, обтяжений гострою поляризацією соціуму, амбівалентністю ціннісних
орієнтацій, неоднозначною оцінкою рад. спадщини, не створює належних умов для кристалізації Н.і. на
гуманістичних принципах. А всякі спроби вибудовувати її на войовничо-захисних засадах з присмаком
ксенофобії позбавлені конструктивного потенціалу, оскільки етап боротьби за самоствердження укр. нацією
вже пройдений.

У сучасних умовах найбільші шанси на оволодіння масовою свідомістю має ідея залежності добробуту й
душевного комфорту кожного громадянина від блага нації і д-ви, нерозривного зв'язку поколінь, стабільності
й громадян. миру, спільної відповідальності за майбутнє. Етнічна складова в ній обов'язково має бути
присутня – не лише як данина істор. пам'яті, а й як реальний чинник ідентифікації, цементування сусп-ва
навколо його ядра – укр. етнонації. Але усвідомлення своєї унікальності і самодостатності не повинно
перешкоджати ідеям відкритості до загальноцивілізаційних надбань. Реалізація укр. ідеї можлива лише на
перехресті врахування власного істор. досвіду і засвоєння загальносвіт. гуманістичних цінностей. Важливі
передумови утвердження Н.і. – морально-духовне оздоровлення сусп-ва, нац. самоврядування, дійова держ.
підтримка укр. к-ри, мови, нац. традицій.
Інтегративна здатність Н.і., її енергетичний потенціал визначаються темпами формування політ. нації
як поліетнічної спільноти громадян, об'єднаної спільними цілями й прагненнями. У міру того, як
долатимуться кризові явища, укр. Н.і. дедалі більше усвідомлюватиметься як синтез ідей державності,
патріотизму й солідарності, консолідації політ., поліетнічної і полікульт. нації, формування дієздатного
громадянського суспільства. Цементуючою основою Н.і. виступатиме нац. гордість, взаємна толерантність
незалежно від етнічного походження, протидія регіональному сепаратизмові і клановості. Зрештою,
колективний розум народу, його здоровий глузд підкаже й формулу єднання, вільну від надмірного
захоплення етнічними пріоритетами, від провінційного месіанства і оплакування минулих образ.
Кристалізація нац. інтересів, обстоювання екон. та інформаційної безпеки, турбота про здоровий спосіб життя
і про довкілля, протидія процесам деінтелектуалізації, забезпечення умов для інтеграції і плідного діалогу
різних к-р і реліг. конфесій, захист конституційного порядку, громадян. миру – саме навколо цих
конструктивних завдань здатні концентруватися інтелект і воля нації.
46. Структура суспільства. Типологія соціальних
груп.
3. СТРУКТУРА СУСПІЛЬСТВА І ФОРМИ РЕГУЛЯЦІЇ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

Суспільство з огляду на дію суспільного поділу праці створило свою структуру. Опорним в дослідженні
соціальної структури є поняття соціальної групи, яке одним з перших визначив Томас Гоббс у праці
«Левіафанова держава». Це сукупність певного числа людей, об'єднаних спільними інтересами чи справою.
Сам Гоббс задавав ще характеристики соціальної групи, типологізувавши їх на впорядковані і невпорядковані,
політичні й приватні тощо. Саме в англійській канонічній думці це поняття використовували досить потужно.
Були спроби надання інших характеристик: біологічних, расових, національних…Але якщо говорити про
сьогоднішню соціальну філософію – це дисципліна, яка демонструє аналіз суспільства. То можна розрізнити
поняття малих, середніх і великих соціальних груп.
Малі групи – групи, що об'єднують декілька десятків людей (первинні виробничі об'єднання, бригади,
сусідські спільноти, шкільні класи, товариські компанії). Специфічна ознака – безпосередній контакт їх
членів.
Середні групи – жителі села, працівники заводу чи фабрики, викладачі і студенти одного вишу тощо. Тут
різні основи формування цих груп (в односельців за одним способом, в виробничих – для певної мети).
Великі групи – етнічні спільноти, класи, статеві об'єднання, вікові групи (пенсіонери, молодь…). Об'єднує
їх фундаментальний інтерес, що формується на основі усвідомлення ними об'єктивних обставин свого буття.
Якщо націло основу поділу розуміння структури суспільства вкладем, то маємо соціальну структуру. Якщо
класи – класова структура. Якщо демографічні критерії – демографічну структуру. Наука про
народонаселення дає нам продуктивне (від 16 до 45 років) і непродуктивне (діти до 16, пенсіонери, старші
люди від 45 років) населення.
Можемо говорити і про структури на рівні середній соціальних груп тощо.
Ясна річ, що є різні типології і підстави для виділення соціальної структури. Наприклад, класова структура
формується в лівій ідеології (марксизмі) на основі форм власності. Сьогодні є новітні варіанти розвитку
суспільства. Класова використовується, але в розумінні марксизму, але наділяється новими значеннями:
погляд на структуру північноамериканського суспільства – її виділяє середній клас. Є група декласованих
елементів (6-7%, це люди, що входять в мінімум, не хочуть особливо напружуватися для того, щоб чогось
добиватися, а живуть на податки держави тощо), є середні класи (90%) і найзаможніші (3-4%). Там критерії –
рівень прибутку. Є теорії стратифікації, шарової структури (не класи, а шари). Між середніми класами має
місце мобільність, проникнення, міграція (хтось втрачає стати й опускається, хтось здобуває і піднімається).
Це постійна динаміка живе і має місце.
суспільство для того щоб жити повинно мати форми організації суспільства - табу і традиції
Коли ми говоримо про виокремлення соціальної структури, то пов'язано це із пошуком критеріїв її
виділення. Якщо брати рівень прибутку, то українців можна ділити за критеріями скільки бідних, заможних,
тих, що за межами бідності.
Суспільство у своєму історичному розвитку створило форми регуляції суспільних відносин в містичному
контексті:

♦ табу і традиції – перша форма первісного суспільства регулювання жорсткими правилами, які переступати
не можна було, за переступ були санкції;

♦ релігія;

♦ мораль і право – неписані закони в прийнятті зобов’язання добровільно людьми, спільнотою, правила
поведінки (вітатися в селі прийнято, в місті – інакше); писані закони регуляції суспільства (майнові права,
міждержавні стосунки в міжнародному праві тощо);
ПРАВОВА РЕГУЛЯЦІЯ - ПИСАНІ ЗАКОНИ, А МОРАЛЬ НЕПИСАНІ ЗАКОНИ

♦ політика – сфера діяльності, яка пов'язана з створення політичних програм та ідей. Політичне життя є душе
широке і визначається небайдужістю громадян до того, як має розвиватися країна. Можуть суперечності бути
в громадян в програмах. Влада формується залежно від того, коли які ідеї політичні починають домінувати,
захоплювати всіх. Держава є дуже сильною політичною інституцією, яка демонструє багато політиків, які
визнаються всіма на цей момент, яким даються відповідні повноваження здійснювати владу, і влада виконує в
собі ряд функцій (зовнішні і внутрішні), і намагається тут же її судовий компонент втілити тощо. Владі
властиво робити помилки, має бути баланс влад, бо коли він порушується, то завжди народ страждає від того.
Змінюваність влади – запорука успіху.

47. Форми регуляції суспільних відносин.

ЗАГАЛЬНІ РИСИ ПРАВА І МОРАЛІ: ВІДМІТНІ РИСИ ПРАВА І МОРАЛІ:

1) право і мораль є частиною надбудови над економічним базисом;

2) мають нормативний зміст (виражені через правила поведінки) і є регулятором суспільних відносин;

3) мають загальні економічну, соціальну, політичну й ідеологічну бази;

4) входять у зміст культури суспільства і є ціннісними формами свідомості. 1) мораль виникає раніш за право;

2) у нормах права закріплена воля держави, у моралі воля виступає як форма суспільної думки;

3) норми моралі регулюють значно більше коло суспільних відносин, ніж право;

4) норми права характеризуються конкретністю, норми моралі дають значно більший простір для їхнього
тлумачення;

5) норми моралі утворяться і зберігаються в суспільному розумі, норми права закріплюються в офіційних
актах;

6) внутрішнім гарантом виконання норм моралі є совість людини, зовнішнім – сила суспільної думки, а норми
права забезпечуються примусовою силою держави;

7) моральні норми не регламентують конкретні міри покарання за той чи інший вчинок, а правові норми
можуть передбачати вид і міру покарання.

2. Державне регулювання суспільних відносин

 Питання про мораль як форму регулювання суспільних відносин та особистої поведінки людини цікаве й
складне водночас. Про мораль багато говорять, посилаються на неї, але ніхто її на власні очі не бачив. Якщо
право існує у відчутних (вловимих) юридичних нормах, державних інститутах, то мораль невидима
неозброєним оком. Але все одно присутня, так би мовити, усюдисуща.

Мораль ґрунтується засаді: від людини вона вимагає: роби так, як мусять робити всі! Отже, перед тим, як
учинити щось, я маю щонайперше спитати себе не про те, як повівся би на моєму місці мій сусід або прадід, а
про те, чого в даній ситуації вимагає від мене мій обов'язок. Таким чином, мораль у порівнянні зі звичаєм
вводить принципову відмінність між сущим і належним, між тим, що було й є, і тим, що має бути.

Моральна точка зору виходить із того, що саме існування і повторення чогось нехай навіть протягом століть
ще не свідчить про те, що так воно й має бути; давня несправедливість, навіть освячена звичаєм,
справедливістю від цього ще не стає і з позицій морально належного може бути засуджена так само, як і
несправедливість, скоєна вчора або сьогодні.

Оскільки основою моралі, а також моральності є свобода людини, соціальна справедливість у суспільних
відносинах, то вони справляють істотний вплив на зміст права, особливо в частині регулювання звичаїв,
традицій тощо. Однак мораль, моральність і право – різні категорії, проте їх об’єднує взаємодія у формуванні
й розвитку духовної культури суспільства.

48. Філософія і історичні науки.

Філософія історії
Це теоретичний погляд на історію. Він дуже важливий.
«Весь під’їзд знає, як керувати державою, але не може впорядкувати своє помешкання».
«Розумний знає, чого він не знає, а дурний вважає, що він все знає». «Розумні весь час вчаться, а дурні й так
все знають».
1. Філософія історії в системі світоглядних форм в осмисленні історичного процесу.
2. Основні напрямки розвитку філософії історії.
3. Моделі історії.

Філософія історії в системі світоглядних форм в осмисленні історичного процесу

Чому нам потрібно розглянути питання стосовно філософських світоглядних форм в осмисленні
історичного процесу? Виявляється, що і в міфології, і в релігії, і у філософії є питання філософії історії. Тому
недаремно в історичних світоглядних формах вони є. Але парадокс полягає в тому, що в масі багатьох
сучасних людей того чомусь нема. Воно було на початку історії, в античному світі, було в релігійній системі, а
в наших головах може бути відсутнім. Виникає питання: це добре чи ні? І чому може виникати формула, яку
можуть наслідувати немало людей: «менше знаєш – краще спиш». Бо є питання: чим освіченіша людина, тим
вона і відповідальніша, тим проблемніший для неї світ. Тікати від проблем – ставати дурнуватим, утікати в
іншу крайність. А можна збагачуватись освітою, вирішувати проблема. Відповідальність за світ, в якому ти
живеш, - ознака свободи людини. Не безвідповідальність, не втеча від відповідальності – ознака свободи, а
відповідальність за здійснення свободи. Ось головне, що, власне, для людини є важливим.
Ясна річ, що, якщо ми говоримо про міфологічний світогляд початку часу, початку історії, слід сказати,
що, якщо говорити про сам термін «філософії історії», то він виник не так давно. Його сформулював Вольтер
(французький філософ, письменник, скептик з неймовірним почуттям гумору, справжнє ім’я -Франсуа Марі
Аруе). Це 18 ст. І сам він написав працю. Він вважав, що, власне, це наукова теорія історії, це критичне
переомислення різноманітних (дуже часто неперевірених), напів легендарних відверто міфічних відомостей і
переказів. А з часом та філософія історії трансформується. Ми в Колінгвуда бачимо інше означення філософії
історії, який згоден з Вольтером. Він вважав, що згоден, що філософія історії – це критична теорія історії,
критично-наукова історія, такий собі різновид історичного мислення, де історик сам робить свої висновки.
Найпотужніший німецький філософ 19 ст. Хегель так само вкладав значення в історію інше. Він вважав,
що це універсальне розуміння історії, розуміння історії як світового явища і процесу.
А в ІІ пол. 19 ст. ми бачимо позитивістів. Теза: філософія історії має відкрити загальні закони історії, які
керують ходом подій, і переповісти зміст дії тих законів – це справа історії. Це спроба побачити в історії дію
законів. Хоча ми знаємо, що закони в суспільстві по-різному функціонують. І стосовно існування законів у
суспільстві можна поставити масу запитань, бо багато можна говорити про тенденції, але про закони дуже
важко говорити у суспільстві. Можна говорити тоді, коли суспільство дуже зріле. Це давало право нім.
філософу Хегелю говорити про те, що незріле суспільство дає незрілі пояснення своєї власної історії, а
зріле – зрілі.

Таким чином, якщо говорити про Колінгвуда, то для нього ♥філософія історії – це теорія історичного
пізнання і теорія історичного знання.
Важливо розуміти, що філософія історії є виявом історичного світогляду. Це відповідна методологія,
підхід до розуміння історії.
Якщо ми говоримо про міфологію, то в міфології так само з огляду на специфіку тієї первісної свідомості
і світогляду, теж уявлення про історію є, тому що сам світогляд первісної людини – це родовий світогляд, в
якому не було займенника «я», а був займенник «ми». Родова засада домінувала, і людина розглядала свій
шлях. Вона розуміла, що не могла пояснити сьогоднішнього свого життя, якщо не пояснить, як же початок
того життя відбувався, як виникає історія. Це можемо спостерігати, коли читаємо літопис про того, хто бачив
усе. І початок історії – це, коли вогонь виникає, хліб навчилися пекти.
Уявлення про час – дуже важливе. Знати історію потрібно для того, щоб знати, куди себе примкнути,
дотикнути. Для того, щоб пояснити: куди ж ми йдемо, куди ж прямуємо. Тобто знання минулого якоюсь мірою
є програматором нашого сьогоднішнього життя АБО ключем до розуміння того, куди ми маємо йти, як ми
маємо йти. Отак у первісному суспільстві людина вважала, що вона має разом з природою прямувати та
розвиватись і тд. Хоча уявлення про час було інше. Час був незмінний на початку в міфологічному світогляді.
Він був сакральним, таким, який не тече, а стоїть. Час історичний – профанний, який змінюється, тече і тд.
Пізня міфологія дає нам увлення про час, який змінюється.
Дуже багато у міфологічному світогляді в зародковому стані всі попередні (майбутні) типи світогляду: і
наукові, і філософські, і художні, і тд. Але в тій формі відбивається уявлення про минуле.
Уже в наявності міфів і типологія міфів дає нам уявлення про історичний час. Ми кажемо про міфи
тотемістичні, які показують з’яву нашого народу («тотем» - дослівно походження роду). Міфи, які
пояснюють майбутнє, - есхатологічні. Міфи, які впорядковують теперішнє, - календарно-обрядові, і
пояснюють, вписують людину в хід подій, у пори року і тд. Тут маса обставин різного роду, ініціації,
включення в дорослий вік, вояцький стан і багато-багато обставин, врожай, проводи зими – усе було уособлено
дуже цікаво. Але знання міфологічні передавались не через книжки, а через розповідь, спектакль, гру,
драматургію, різні сценарії, які намагалися грати публічно у виставах, початок історії, хід історії. Ясна річ, що
були культобіографічні міфи про видатних осіб цього роду, і де пам’ять про видатні битви, чергові здобутки.
Це все прочувалося. І міф це НЕ оповідь була для первісної людини, а РЕАЛЬНІСТЬ, в яку вірили. У нас
потрохи міф перетворився в оповідь, казку, легенду.
Релігійні системи не могли обійтися без того, щоби показувати, як виникає час початку світу. У
релігійному світогляді ми так само бачимо ідею історичного часу. Без того не може так само існувати. Ми
бачимо час початку світу. Якщо християнство, то тут є Книга Буття – з’ява світу – як він відбувається. Світ у
релігійних системах так само насичений початком. Початок дуже красиво пояснюється. Але подібно до того,
як у міфілогічному світогляді дуже багато стихійного компонентів, у релігійному теж достатньо стихійних
компонентів. Але величезна заслуга релігії в тому, що не просто прагне збагнути всесвітню історію, а й
зрозуміти внутрішній сенс цього історичного процесу. І вже спроба подивитись на початок історії, як на з’яву
гріха і кінець історії, як зникнення цього гріха в християнстві. Тут пришестя, друге пришестя, знову царство
Боже – це внутрішній простір перебування історії в християнстві.
Ми так само бачимо і в Августина, говоримо про місто Боже, про царство Боже, про град Божий,
пояснення релігійні, де той простір можна уявляти собі у вигляді кола, а можна і в лінійному. Християнська
точка зору має в собі прогресивні ідеї розуміння історії, поступового розвитку, піднесення. Але таке
піднесення бачимо в релігійних іудейських системах. Саме в іудаїзмі бачимо історичний час і ідея
монотеїстичної релігії, яка складається з двох компонентів кодексів міфів – бога Єгови та Еллоха. І потім вона
компонується в єдину історію. Такі ідеї прогресу. І поступова історія так само існує в уявленні про поступ,
прогрес, піднесення в іудейській традиції. Ці ідеї в китайській філософії і в римській конкурують із іншими
ідеями, які ставлять під сумнів ідеї прогресу.
Особливість філософського підходу до розуміння історії полягає в тому, що має місце усвідомлене, через
поняття, лексику філософського осмислення історичного процесу. Це дуже важливо, де елементи стихійні
вже вилучені фактично, і є спроба типологізувати, узагальнювати, систематизувати.
Слід зауважити, що при філософському підході не треба вважати історію як суб’єкт філософського
процесу. Історія не є суб’єктом самостійним. Ми вже після того (постфактум) можемо свідчити, як вона
розвивалася і тд. Оскільки ми все суб’єктивізуємо, наділяємо суспільство суб’єктом, то ми й історію можемо
наділяти. Але це є помилковим. Ми можемо аналізувати те, як було. Через те кажуть, що історія не може мати
умовного способу: якби, то... Вона завжди тече так, як вона текла, і ми не можемо нічого в тому змінити. І
філософію історії цікавить питання стосовно рушіїв історії, рушійних сил цієї історії. Що ж рухає історією?
Який механізм того історичного процесу? І в процесі пояснення хтось вбачав ту механіку в матеріальних
інтересах, хтось – у духовних, хтось – культурі, техніці і тд.

Основні напрямки розвитку філософії історії

Власне, ми сказали, коли вона виникає. Але в процесі характеристики напрямів історії, ми бачимо, які
напрямки домінують: прогресистський, регресистський і циклічний.
Розвиток будь-який включає в себе спадіння і піднесення. Тут ідея піднесення. Те, що суспільство може
діяти не згідно з приписами природними і всупереч природі і регресувати, казав ще Конфуцій, який створив
етику для того, щоб повернутися до стану гармонії, який був у первісному суспільстві, яке за час Конфуція
народ втратив. Він дуже складну етику вибудовує: повернення до гармонії з природою. Він намагається
кожному з нас описати детально правила виконання ролей, які кожен з нас має виконувати, що відповідає
принципу вчень, принципу гуманності.
Таким чином, коли ми говоримо про прогресистський напрям у філософії історії, ми бачимо в ідеях
іудаїстських, де прогрес утверджується, в ідеї християнській. Ідеї, які ми зустрічаємо в французьких
філософів-матеріалістів (ідея регресу домінує), яка підперта наукою значною мірою.
По-різному розуміють рушійні сили того процесу: хтось у духовних причинах, хтось – у культурних,
хтось – у національних, хтось – виключно в природних інстинктах.
Цікавими є регресистські ідеї. Отже, прогресивні ідеї з сустрічаємо в працях Августина – відомого
теолога святого. І так само бачимо їх у філософських системах 18 ст. просвітницьких Ідею прогресу вбачаємо
в марксистській теорії. Теорію прогресу сповідує ідея прогресу в позитивізмі взагалі, філософії науки. Так
само вона сповідується там, хоча базується на прогресі техніки насамперед.
Коли ми говоримо про регресистські ідеї, то вже у Давній Греції ідея регресу ставилася Сократом, бо він
бачив, що культура, яка є середовищем проживання людини, може втілювати в себе, як елементи, які
працюють проти людини. Адже перші локальні екологічні кризи виникли в давнину: у Давній Греції і
Давньому Римі. І Сократ знав про те, що культура значною мірою може включати в себе речі, які руйнують
засади. Він думав: культура – це щось позитивне чи негативне? Це те, що відповідає природі чи не відповідає?
Сократ був схильний думати, що є речі, які не до кінця відповідають природі.
Конфуцій (давньокитайський філософ) взагалі бачив прогрес у минулому, і те, що відбувається зараз, є
виявом регресу.
Ідея циклічності базується на хліборобських давніх уявленнях, які з чергуванням пір року і
ствердженням, що нічого нового під місяцем не було, все повторюється. На розвиток можна дивитися, як на
повторення, як на цикл пір року. Якщо ми подивимось на спіраль з боку, то бачимо коло. Завжди будь-який
розвиток (з точки зору сучасної) – це поєднання повторюваності і піднесення. Це повторюваність, але на
новому грунті, яка виникає і демонструє те піднесення. Хегелівське уявлення про прогрес якраз базується на
такому спіралевидному розумінні розвитку.
Отже, якщо подивитися в залежності від того, як ми розуміємо розвиток, ми можемо побачити елементи
циклічності, але нема абсолютної циклічності так само, як нема абсолютної симетричності між половинками
голови людської. Ми завжди можемо побачити, що симетрія має місце, але вона не є дзеркальною. Якщо
вважати, що у чоловіків, що дві половини мозку – різнофункціональні, то в жінок якось інакше відбувається.
У БУДЬ-ЯКОМУ РОЗВИТКУ МОЖНА ПОБАЧИТИ ПОВТОРЕННЯ. А як що ми грамотно
дивимось, то бачимо, що щось відмирає, щось зароджується нове. БУДЬ-ЯКИЙ РОЗВИТОК – Є ЕЛЕМЕНТИ
ПРОГРЕСУ, РЕГРЕСУ, ЦИКЛІЧНОСТІ.
Якщо контекст розвитку широкий, то ми можемо бачити і локалізацію, і глобалізацію.

49. Ідея української держави: етапи розвитку і

функції.
Вся історія нашого народу, починаючи з Русі і йдучи далі до Гетьманщини, а ще далі – до всіх
суспільних рухів, є виявом його демократизму. Своє перше юридичне осмислення, оформлення і
втілення цей ідеал знайшов у Конституції П. Орлика (1710 р.). Хоча вона і не була втілена в життя,
проте стала документом, який вперше в історії України на юридичному ґрунті фіксував постанови,
які кладуться в основу державно-політичного устрою.
П. Орлик написав також дуже важливу працю “Вивід прав України”, присвячений охороні
національно-державних прав України перед європейськими урядами того часу, де він писав, що
російські царі та їх генерали неправдою і хитрощами захопили фактичну владу в Україні і почали
командувати, мов господарі. П. Орлик з усього цього робить висновок, що Московський Двір
належить уважати за узурпатора України, а тому ті, що дбають про інтерес цілої Європи і кожної її
держави зокрема, дуже легко зрозуміють небезпеку для свободи Європи від такої агресивної держави
.
Одним з перших українських державотворчих ідеологів дореволюційної доби був Микола
Костомаров (1817-1885). Він уперше застосував при дослідженні процесів державного життя нашого
народу наукові методи аналізу та наукові концепції тих шкіл, які вже існували й здобули визнання у
європейській науці. Крім того, він був не тільки вченим, але й політиком – практиком, одним з
ідеологів Кирило-Мефодіївського товариства. Думки М. Костомарова про федерацію,
республіканський лад, громадські свободи, що складали його політичну концепцію, були
обґрунтовані ним у програмі Кирило-мефодіївців та окремих статтях. Кирило-мефодіївці закликали
всіх слов‘ян об‘єднатися, але так, щоб кожен народ утворив свою суверенну республіку, незалежну
від інших, збудовану на демократичних засадах.
Особливе місце у становленні й розвитку української суспільно-політичної думки посідав видатний
вчений, політичний та громадський діяч Михайло Драгоманов (1841-1895), який, мабуть, був єдиним
противником народницької школи в українській політичній та історичній науці другої половини ХІХ
– початку ХХ ст. Основу його суспільно-політичних та державних поглядів становила автономно-
федералістична концепція. На основі якої, на його думку, можуть бути розв’язані соціально-
економічні, державно-політичні та національні питання.
Проблемами виникнення держави, соціальної революції, зміни всієї системи соціально-економічних і
політичних відносин, національної самостійності України займався 80-90-х роках ХІХ ст. І.Франко.
Визначне місце в історії української політичної думки кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. посідав
М.Грушевський. “Звичайна схема руської історії” – Грушевський рішуче поставив питання про
необхідність критичного переосмислення пануючої схеми історії Східної Європи. Зокрема, він вказав
на неправомірність поєднання старої історії південних племен, Київської держави, з її власним
соціально-політичним ладом, правом і культурою з історією Володимиро-Московського князівства
ХIII-ХІV ст. таким чином, нібито останнє було її продовженням. На думку вченого, Київська
культура була породженням однієї народності – україно-руської, Володимиро-Московська – іншої.
Вже тут Грушевський виходить з окремішності і невід‘ємних прав кожного народу на свою історію,
протиставляючи загальній схемі ідею необхідності більш глибокого дослідження історії кожної з
народностей як окремої етнічної спільності. Вороже зустріли представники офіційної російської
історичної науки ці його думки.
Народницька ідеологія Грушевського визначила його особливий інтерес до проблем народності і,
перш за все, національного питання. В центрі його уваги знаходиться український народ, який він
розглядає як спільність перш за все в історико-політичному плані. Український народ, на його думку,
відрізняється від своїх найближчих сусідів не лише антропологічними ознаками в будові тіла, а й
психофізичними – характером, побутом, культурою, сімейними і суспільними відносинами. Ще
більшого значення він надає мові, як культурно-історичному фактору, частині загальної національної
проблеми, як одній з найважливіших культурно-політичній вимозі українства в царській Росії.
Він вважав, що за складом характеру, своїми історичними зв‘язками український народ належить до
європейського кола.
Народницька ідея (концепція) українських вчених лягла в основу їхньої політичної програми.
Стержнем цієї програми стала ідея федералізму. Одначе коли Україна стала самостійною
Грушевський закликав згуртувати, навколо цієї мети, всі свідомі і віддані інтересам України
політичні сили, відкинувши всі партійні і групові інтереси і вигоди.
Протягом 20 ст. висунувся на перше місце ідеал самоцінності української національної держави як
засадничої основи для історичного буття і навіть самого існування українського народу.
Концептуальні пропозиції, що постали під впливом неоромантизму, згенерували кілька проекцій-
формул ідеї української держави протягом 1920—30-х рр.:
через державу до нації (класократична концепція В. Липинського) та через націю до держави
(переконання С. Томашівського з поданням Галичини як укр. П’ємонту). Побутували й радикальні
націоналістичні проекції зокрема в концепції "інтегрального націоналізму" Д.Донцова. На теренах
підрадянської України проекції української ідеї варіювалися від радикальних закликів, як-от "Геть
від Москви! Дайош психологічну Європу!" (М.Хвильовий), до лівокомуніст. версій, як, напр., ідея
економічного суверенітету УРСР у радян. системі народного господарства (М.Волобуєв).
З утвердженням тоталітарного режиму в СРСР і початком масштабних політ. репресій 1930-х рр.
українська ідея була паралізована й відкинута. Існували обстоювання існування українства виключно
у культурницькому сенсі, себто у т. зв. братній родині рад. республік Радикальніші проекції укр. ідеї
були представлені в середовищі дисидентського руху, зокрема у памфлеті І.Дзюби "Інтернаціоналізм
чи русифікація?". Проте й такі проекції здебільшого мали культурницьке спрямування, передусім
проти масованого зросійщення українців, руйнації та тотальної радянізації укр. культури. Натомість
у середовищі укр. еміграції та діаспори після Другої світової війни здебільшого домінували
національно-державницькі версії.
Проголошення незалежності України спричинилися до романтизації минувшини та швидкого
поширення забороненої за рад. часів інтелектуальної спадщини. "Помаранчева революція" 2004,
Революція гідності, російсько-укр. війна згенерували нові запити, світоглядні ідеали, культурницькі
настанови, громад. цінності й відповідні орієнтири щодо ідеї української держави пов’язані з
викликами сучасного буття українства й України у світлі кардинального переформатування світ.
устрою та нагальних пошуків нац. моделі успішного й ефективного соціуму.

50. Поняття і прикмети особи.

Персоналізм. Персона -«ОСОБА» «людина».
Особистість!! – Джунь це поняття не вживає принципово, бо воно зародилося в радянській владі,
тому має померти. Має бути декомунізовано.
Особа перед проблемою автентичності: прикмети особи
-самі прикмети особи це еталон, фундамент утвердження, самоозначення , самоперевірки власного
«я»(в чому я сильний а в чому ні);
-серед базових прикмет є кілька
-чи може власне я утверджуватись якшо воно не відає чи гадає Шо вона знає?
-перша базова прикмета особи- істина(правда )- здатність до пізнавання та одержання істини: якшо
здатність порушена то істина викривляється; причина викривлення ми самі, наш розум і соціум (самі
можемо дурити себе); перша сходинка «я - можу гадаю відаю»; істина об’єктивна є такою якою ю а
не такою яку ми б хотіли бачити
-друга прикмета є протилежною до першої оскільки залежить від кожного з нас, вона урівноважує
першу в тому сенсі що вона демонструє повну залежність від кожного з нас- це здатність до любові ;
вона є добровільним даром кожного з нас без будь яких наперед поставлених умов, безкорисливе
діяння заради іншої особи; в СРСР нормальна система - дарчі відносини, боялись багатих людей;
-третя предмета - це наявність волі ; українською має два сенси - воля як свобода і воля як сила чи
свобода волі; якшо люди втрачає свободу волі то стає рабом своїх інстинктів не здатна
виформовуватись; три моменти свободи - свобода вибору, свобода для , свобода рішень якщо ж
вибір
-ці прикмети здатні нас виформовувати та відрізняти від інших живих істот
-четверта прикмета- суб’єктивність стосовно права, це здатність бути громадянами, носіями
політичних і правничих відносин; людина творець своїх прав, бо саме ми приймаємо рішення
-п’ята прикмета- гідність- без гідності особи немає, дається від народження, гідність можемо
вивишувати , довершувати чи втрачати ; гідність це володіти собою - сила духу
-пост модерний - децентрований процес
1. Історико-філософський екскурс у проблему особи. Поняття особи.
2. Особа перед проблемою автентичності: прикмети особи.
ВСТУП:
Хартія вільної людини: 10 прикмет, 3 думки.
Мета уроку: Віднайти раціональні засади для формування орієнтирів самоозначення кожного з нас.
Особа – у філософському словнику термін з 16 ст, а поняття «особистість» в 20 ст в срср.
Для кожного з нас «ким я є в цьому світі?» - є головним.
Філософія дає підстави для здійсненя самопізнання. Тема самопізнання не є новою – Сократ
–«пізнай самого себе»- ЦЯ ТЕЗА У НЬОГО ТЕОРЕТИКО-ПІЗНАВАЛЬНА. Людина складніша
особа. «Культура є елементом який наближає чи відділяє людину від природи.?»
Сократ вважав, що життя це мистецтво, і навчитися мистецтву життя – потрібно багато знати. Тому
Платон і робить філософів керівниками . бо вони найосвіченіші.
Яка справжня роль культури?
У Конфуція грає реакційну роль, він вважає, що все краще відбулося у первісному часі коли людина
була у гармонії з природою. А ПОТІМ ВОНА ВТРАТИЛА РОЗУМІННЯ РЕЧЕЙ.
Євреї теж створили свій кодекс правил після вавилонського полону, всі юдеї їх знають. Євреї
сильний народ.
В укр філософії є свій Сократ- Сковорода. Він теж проповідував принцип пізнай самого себе.
Але його підстава – не теоретико-пізнавальна, а онтологічно-буттєва. Він був віруючою
людиною, вважав, що бог кожному з нас розприділяє можливості, і ті можливості в когось
більші, а когось менші. Наше завдання маючи НЕРІВНІ можливості від бога, маємо бути
рівними по їх втіленню.
Цю ідею в своїй творчості розвинув Гоголь, твір «мертві душі».
1. Історико-філософський екскурс у проблему особи. Поняття особи.
Особа це людина яка має ім’я.
Існувати для кожного з нас це бути САМИМ (ОДНИМ).

Арістотель- «існування кожного з нас одиничне». Опонуючи Платону.

Мішель де Монтень (перший мився водою)- він писав – «немає однакових курячих яєць».
Ляйбніц – «немає подібних істот» - суперечить нашому щоденному пізнанню.
Існування одиничного є викликом для пізнання, як філософського так і наукового. Наука завжди
узагальнює. Для кожного з нас наука може сказати що ми подібні, але ми проживаємо всі
окремешність.
Екзестенція людської особи- дуже важлива річ, в ній історія взаємодіє людину з іншим, що робить
людину неповторним.
Екзестенція – людська єдність з умовами життя.
Існувати для кожного з нас це бути ОКРЕМИМ, НЕЗАЛЕЖНИМ.
«коли мене кусає оса, мене кусає весь світ» - цим підкреслюється повзаність зі світом, цим
пояснюється наша вписаність у світ, органічна пов’язаність з ним.
Кожен з нас існує завдячуючи світу, бо світ існує то і ми існуємо.
Жан поль свартен «Нудота»: ми залежні від катаклізмів, вірусів, дурних чуток, і навіть лихих
поглядів.
Ми Окремі- і Ми пов’язані – зв’язані.
«Я» кожного з нас стає особовим через зв’язок з іншими.
МИ ВІДОКРЕМЛЕНІ – але не абсолютно, МИ ВПИСАНІ – але не абсолютно. Ми знаходимося у
складній і необхідній взаємодії.
У давній Греції до філософії еліннізму (До Епікура)- ми знаходимо лише поняття ЛЮДИНИ, як
родової істоти, а не як ОСОБИ...
Боги не особи бо не мали власного життя.
В Римі – будь-хто по національності міг стати відомим- не важливо чи єврей, чи варвари.

Трохи роздумів від Джуня через запитання іст:

Ніколи данець, який вважає свою конституцію найдемократичнішу, не сплутає її з іншою.
Націоналізм окремих держав втіленні в Конституції.

Розвинута внутрішня мотивація, як онтологічний показник особовості складається в давніх греків

досить пізно, оскільки домінуючим є страх перед помстою богів.
М. Бахтін зазначав, що антична література завжди була літературою обставин і не знала проблем
виформування і розвитку особи.
Інтерес до особи з’являється лише в часи еллінізму.
ПЛУТАРХ: за його часів Особове починає відокремлюватися від громадського і суспільного.
Сенека: основа моральності це внутрішній особовий діалог людини.
В Християнстві: якраз християнство звертається до людини як особи, Христос- має особовий
статус- Боголюдина. Персональний контекст дуже важливий для того щоб віра відчувала свою
потрібність і міць. Бог поміщується в кожному з нас..
Християнам боляче роблять, а вони мовчать (історія про відкушений язик, щоб не відповідати на
допиті).
В Християнській філософії поняття особи вперше віднаходимо в отців церкви і в ранній
«патристиці» - цікавий період зміцнення церкви. 6 соборів мало пройти щоб вона закріпила свою
силу.
Поняття особи вживається отцями церкви – 3-4 століття. Вживалося для описування людського
життя в його неповторності, в його власному існуванні, в його екзестенції. Для характеристики 3
обличь Бога в його сутності – Божественної трійці.
Дякуючи Сиверину Боецію (5-6ст.): керівник сенату, він переносив давньогрецьку термінологію, і
саме він вжив поняття «ПЕРСОНА», яка має 2 значення:
1. як власне іпостась (наприклад вживається для виявлення 2 обличь в єдиній божій сутності).
2. як просопон (персона).
Боецій означив у своїй праці особу: Особа - це індивідуальна субсанція розумної природи.
Марксизм якраз заперечував субстанційну цінність особи, а підносив суспільство.
Отже. Особовість для Буеція це різновид одиничної, а через це не подільної субстанції, природі якої
властива розумність. Слово Особовість у звичному вживанні не можу відноситись ні до якості ні до
кількості лише до субстанції, та й то не будь-якої, а одиничної.
Субстанція є носієм ексциденції (ознак), види і роди не мають екциденцій а мають, а мають лише
сутність.
Не існує особи людини чи тварини загалом. Людина, як особа – це Вікторія, Марія, Соломія тощо.
19 століття виформувало такий погляд на особу, що ідеологічно і філософськи підготувала 20
століття. Століття екстремізму і тоталітаризму.
У філософії Шопенгаура- особливе особове існування розглядається як трагедія. Одиничне
розглядалося як трагедія, мріяли про об’єднання. Уникнути трагедія можна розчинившись в
абсолютній волі
Гегеля – одиничне, як неповторне – як постійна зникаюча мить чи система абсолютної ідеї.
Тоталізуючі погляди, бо вважають особу - зліпком загального, заперечується її власна сутність.
«Юренхабарменс» - соціальний філософ. Вважав, що навіть тоді коли в класичній німецькій думці в
центрі філософування була поставлена проблема людини цінність свободи –коли поставлена
унікальність індивідуальності людини часто залишалося в тіні і розглядалася як ієрархічна підлягана
важливішиму ціннішому загальному. ТОБТО підлягання індивіда РОДОВІ (СУСПІЛЬСТВУ) - це
головне.
Сучасна думка вважає «Юренгаберменс» прагне не лише спиратися на класичні філософські
традиції, а й критично їх переосмислювати і солідаризуючи з багатьма іншими філософами робить
слушний висновок: стосовно ідейно-морального обгрунтування великої цінності людського
індивідуальності, і мабуть по-справжньому метафізичного всезагального значення індивідуальності у
світі живої і навіть не живої природи.
І. Франко – критикував соціалістичні теорії, бо вони залишають поза увагою щастя окремої
людської одиниці.

Найповніше особа визначена Шелером (засновником філософської антропології) – як ВАРТІСТЬ

всіх ВАРТОЩІВ, ВИЩЕ ЯКОЇ НІЧОГО НЕМАЄ – це і називають ПЕРСОНАЛІЗМОМ.
Саме Персоналізація суспільного буття – показує дух філософії ШЕЛЕРА.
В українській традиції радянського часу витлумачення особи було НЕМОЖЛИВИМ, - особа
розглядалася як атом соціального цілого чи синонім біологічного терміну «особинат»
З другої половини 19-х років 20 століття відбувається своєрідний поворот у філософському інтересі
до особи, почався незворотній процес транскрибування.(Табачков)
Німецька мова у філософському відношенні є найгрунтованішою, а українська дякуючи
транскрибуванню – вдосконалюється.
Поняття особистості теж має право на існування і російський філософський електронний словник –
означує: «человек освоен некой мерой социальность.».
Матеріалістичне значення терміна ОСОБА – прив’язує до поняття особини індивіда, біологічно чи
соціально. І саме всі оці визначення про «біосоціальну істоту», де відсутній духовний вимір, дає
можливість владі робити з нами що захоче

Багате суспільство- це суспільство з багатими індивідами.

Термін «особовість» підкреслює транцендентну сутність людини з філософської точки зору.
Окрім філософії, ще й церква цікавиться поняттям особи.

Є 10 ознак християнського розуміння особи:

(І 6 філософських)
людина є особовою і тільки на підставі особовості можна охоплювати розумом її суспільну
складову.
1) особовість виказує себе в тому що людина завдячуючи своєму розуму який вдосконалюється в
мудрості вивищується над світом речей
2) особовість це означає неповторність чи унікальність, людина є сама особою, всім своїм тілом
і душею, відмінна і відокремленна від інших істот, неповторена і неповторна, вона
народжується як оригінал, навіть якщо зводиться у своєму житті до копії
3) особовість – означає самостійність тобто незалежність, ми є духовно-тілесною цілісністю
окремою, ОКРЕМЕ САМЕ, МИ НЕ Є ЧАСТИНКОЮ ІНШОГО.
4) Людська особа є носієм чи суб’єктом свого мислення своїх дій та бездіяльності.
5) Особовість означає свободу- та свобода волі, яка випливає з духовної сутності людини- це
здатність вільно приймати рішення за наявності різних можливостей без фізичного
приневолення до якоїсь позиції, людина стає господарем самої себе. Без свободи не можлива
моральна відповідальність
6) Особовість – означає відповідальність, людина не має можливості перекласти
відповідальність на когось іншого і прийняття рішень пов’язанні з відповідальністю за них, що
означає небезпеку неуспіху, з цього випливає ідентичність свободи, відповідальності та ризику. З
іншого боку людина має можливість переступати через саму себе, з цієї точки зору дар вільного
вибору це ознака гідності людини і завдання відповідального особистого розвитку.
7) Особовість означає моральну сумліність, хоча джерело наших вільних рішень знаходить в людині
самій, все ж у людині існує вроджена норма через яку вона отримує досвід пов’язаний із морально
зобов’язуваним – ти повинен або тобі не можна.
8) Особовість – означає самотність, свобода, відповідальність та совість залишають людину в ядрі її
особи наодинці- означає грунтовне переживання людини, в той же час як є і спотворення
самотності. САМОІЗОЛЯЦІЯ.
9) Особовість людини – означає усвідомлення нею її походження від когось іншого. Не несе
відповідальність за сам факт свого існування, цим вона завдячує комусь іншому. Одночасно людина
свідома в МИНУЧОСТІ свого земного життя – усвідомлює неминучість своєї смерті.
10) Особовість – означає покликання людини до внутрішнього життєвого єднання з Богом. Розвиває
боже синівство в своєму житті.

МИ спираємося на персоналістичну характеристику особи. ОСОБА як істота з внутрішнім світом є

не тотожна сама собі.
Вона є унікальною – всезагальністю.
Сама відбудовує сенс свого життя. Забезпечує саме себе своїми сенсами. Характеристики цієї
субстанції – НЕРОЗДІЛЬНІСТЬ І НЕЗЛИТНІСТЬ.
Продовження теми. Авторський сегмент
Філософське означення люди, яке складається із 6 сегментів.
Погляд на особу як на індивідуальну субстанцію духовного життя суспільства – говорить про те, що
удховного життя немає в суспільстві, якщо його немає в особи.
Розуміння людини як особи приводить нас характеристики цієї субстанції. (Особовість окреслена на
базовому-субстанційному рівні).
Характеристика цієї субстанції:
Нероздільність (наприклад - в Християнстві це сутність Бога- 3 обличчя, але сутність одна), вписування і
виокремлення людського індивіда в людську спільноту.
Особа виформовується на перетені двох процесів: вписування та виокремлення. Важливо зауважити, що це не
два окремі процеси, в онтогенезі кожного з нас – а один із взаємодіючими компонентами вписування та
виокремлення.
Наприклад: дитина до 3-4 років не вживає «я», а говорить «він».
Поль Ріке: «використання мови, в дискурсивній артикуляції є найяскравішою та загальновизнаною
прикметою людини як особи».
Ріке вважає за потрібне зупинитися на 2 властивостях мови: мова структурована таким чином що моде
позначати індивідуальності. для цього існують спеціальні слова- імена, вказівні та особові займенники,
система часів дієслів.
Особа починається саме із цього моменту з освоєнням таких слів. З’являється «Я», особа починається з «Я».
Дитина утверджує себе в словах «Я сама».
Тут був ліричний відступ як Джунь разом з мамою в 4 років помагав їй готувати їсти, бавився з тістом і
ніхто не бив його по руках, не сварився що він замурзаний.
Виокремлення і вписування кожного з нас як процеси мають бути гармонійними, доповнювати та допомагати
одне одному.
БО, якщо лише ВИОКРЕМЛЕННЯ – матимемо пофігіста(конформіста), якщо лише ВПИСУВАННЯ – егоїста.
У сучасному суспільстві маємо глобалізацію, що утруднює процес самоідентифікації.
Глобалізація – об’єднання світу в одну спільноту.
Якщо говорити про спільноти: є базові (сім’я, стать, етнічна спільнота), великі (держава, суспільство, світова
спільнота)
Суспільство руйнує малі(базові) спільноти я первинні зв’язки самоідентифікації – людина може замикатися в
собі, Може бути байдужою до всього. Нація сім’я стать – стають не метою, а засобом. Інструментом для
утвердження.
Звідси і плоди індивідуалізму: Нащо мені сім’я, нація, держава? Я громадянин світу.
Глобалізація здатна породжувати новий деспотизм – спілкування через комп’ютер, нова форма несвободи. Ми
можемо заперечити. Но – зверніть увагу на здатність людського мозку надавати перевагу позитивному перед
негативним. А де увага на негативне у соц мережах: хто був обікраний, чию банківську картку зламали, хто
принижений?
В результаті коли комп’ютер володіє над нами – ми стаємо атомами, а не особами через утвердження в
спільноті.
2 .Особа перед проблемою автентичністю. Прикмети особи.
Прикмети особи – це еталон, фундамент, утвердження, фундамент самоперевірки власного «Я».
Серед базових прикмет:
1. МОЖНА ПОЧАТИ ПИТАННЯМ- Чи може власне «я» утверджуватися якщо воно не відає, або гадає
(задуривши собі мізки),що вона знає. (ЗАМІНА РЕАЛЬНИХ ЗНАНЬ –ГАДКОЮ).
Перша це – ІСТИНА – ПРАВДА. Здатність до пізнавання та отримання істини. Причина викривлення цієї
прикмети може бути: ми самі і наш соціум, в якому ми живемо.
Ми самі: можемо дурити себе вперто, заміняючи розуміння серцем, бо коли щось подобається то хоч вбий не
переконаєш).
Тут приклад про президента - ооо у фільми подобається… Тому і вибираю.
Ми можемо дурити себе через бажання, романтичні погляди тощо.
Суспільство:
Наприклад в росії, люди не особи і не громадяни вони –ПІДДАНІ, АТОМИ. Найпошириніше їх слово
«давай».
Способів обмеження знання і приховання істини суспільство виробило немало.
Мішель Фоко: «приховування яке через замовчування нав’язує німоту». Суспільство для особи не є медом
через цензуру та манкуртизм- заключає в собі заборону витворення особи –ц е безпам’ятсво.
Безпам’ятсво може бути добровільним.
Людина яка є манкуртом – не є вільною. Вона раб. Макурт вбив свою матір без докорів сумління, бо не
мав про неї пам’яті.
Так можна зрадити і країну тощо.
Так в СРСР щоб виховати нову людину, треба вирвати її із сім’ї, де живуть її традиції, чесноти, пам’ять. Треба
було віддати в дитячі ясла, а батьків зобов’язати працювати і прийняти закон що забороняв не працювати. 1-4
клас- дитячий комбінат, де формували радянську людину. Конкурс Павлика Морозова. Вчитель став більшим
авторитетом ніж батьки. Влада хотіла зробити школу органом виховання.
Треба включати не емоції, а інтелект.
Чому факти перестають мати значення, а лише емоції? Як це пояснити? Емоції ніколи не визнають що не
праві?
Особи: Ліна Костенко, Сахаров, Стус тощо.
Джунь тут говорив про Афганістан. І про те як цю війну засудив Сахаров, і сказав відкрито про це. Він
тримався за істину тому був спокійний.
Істина є істиною тому, що вона від мене НЕЗАЛЕЖИТЬ.

2. Протилежна до першої, бо вона ЗАЛЕЖИТЬ від нас. Вона урівноважує першу. Це Здатність до
ЛЮБОВІ. Ця здатність незалежна і є добровільним даром кожного з нас. Любов це безкорисливо. Приклад з
життя Джуня, що він не брав хабарів. І про бабусю зі зламаним радіо.
І історія його мами, яка захищала і давала істи і нашим солдатам і німецьким.
Нормальне розвинуте суспільство- це суспільство з розвинутою системою дарчих відносин. Радянська
система боялася заможних людей, бо вони незалежні. І зараз росія багата країна при бідних громадянах.
Без формування дарчих відносин ми можемо звіріти, бо ринок формує вітальні потреби, багато є хто потребує
допомоги, і держава їм не може допомогти. 75% у Франції ГРОМАДЯНські ініціативи здійснюється громадою
і за її кошти, держава туди не пхається.
У Європі вже по 100 років існують дарчі організації. У нас навіть проблема із законом про меценатство.
Бернанд Шоу «людина – це сума любові яка їй подарована»
3. Наявність ВОЛІ. Воля укр – 2 сенси: ВОЛЯ- як свобода, і ВОЛЯ – як свобода волі.
Якщо людина втрачає свободу волі, то вона стає рабом своїх інстинктів та бажань, не здатна
виформовуватися. Свобода в соціальному сенсі – це не завжди свобода від. свобода ВІД росіі срср отримана
формально ЩЕ 1991, АЛЕ СЬОГОДНІ МИ ЇЇ відвойовуємо. Тоді віддали всім на світі – олігархам тощо.
Розуміти свободу це нести відповідальність за її здійснення.
Три моменти свободи:
- Свобода вибору
- Свобода для
- Свобода рішення

Ці три прикмети, здатність до пізнання істини, любові та волі – це ті прикмети, які здатні нас виформовувати
та відрізняти від інших.
4. Суб’єктність стосовно Права. Здатність бути громадянином, і бути носіями політичних і правничих
відносин.
Людина є суб’єктом і творцем своїх прав, вона їх витворює і має право вимагати їх дотримання. Саме ми
приймає рішення бо ми джерело ВЛАДИ. Приймає рішення КОЖЕН.
Маланюк: «українці чомусь вважають, що їм міністерські теки мають на тацях принести, а вони тим
часом по ярках і садках кохатимуться і їстимуть вареники».
Без гідності особи нема, гідність нам дається від зачаття. Ми народжуємося з гідністю, можемо її
вивершувати або втрачати. Мати гідність – володіти собою, рівно стояти, не ламатися. Ми називаємо силою
духу. Кожна з рис допомагає іншій- інакше особи немає.
Сахарова – творця термоядерної зброї, все життя мучило те що він зробив. Мучила совість.
Петра Александрова – творець чорнобильського реактору, який вибухнув, допустив недосконалий, Лігасов те
бачив. Александров Помер без докорів сумління, а Лігасов, який допомагав гасити, випустив кулю в скроню.
У Александрова не вистачило совісті.
Другий аспект повноти полягає у відношенні до суспільства. Людина не потребує цілісності від суспільства –
вона нею Є.
Не людина для суспільство, а суспільство для ОСОБИ.
Людина перестає бути засобом, а стає МЕТОЮ.
Є ще постмодерний контекст особи –децентрований. Немає ні прикмет, ні центру. Людина є множинна
зі своїми засадами.

51. Свобода – сутність, прагнення і право

особи.В.І.Шинкарук.
-- Ототожнення в українській мові змісту слів “воля” і “свобода” має
глибинний контекст: хочеш свободи, то повинен мати волю до свободи.
В.І.Шинкарук цілком справедливо зазначає, що людина без сили волі –
“то раб примхливої гри своїх бажань, часто суто тваринних потягів”
-- Звернення В.І.Шинкарука до аналізу волі в праці, присвяченій соціально-філософському
осмисленню науково-технічної революції, має не тільки історико-філософське та теоретичне, але й
соціально-прагматичне виправдання, позаяк науково-технічна революція ставила людину в нові
умови буття, зокрема, такі, що стосуються збереження нею своєї ідентичності, свободи. Останнє
безпосередньо вмережувалося в соціальні та національні колізії тогочасної доби. Вони особливо
гострими були в Україні. На такому тлі звернення до проблем волі було, як мовиться, на часі.
-- В.І.Шинкарук, вочевидь уперше, звертає увагу на те, що в українській мові слово “воля” має
два значення: значення певних енергетичних здатностей людини розв‟язувати відповідні питання, а
також значення “свободи”. Це є тонке спостереження. У словнику української мови Бориса
Грінченка читаємо, що слово “воля” – це: 1) Воля, свобода (степ та воля – козацька доля). 2) Влада,
сила (“В своїй хаті своя правда і сила, і воля” – Шевченко); “Не будуть вражі ляхи на Вкраїні волі”.
3) Желаніе, соизволеніе (“Чини ж мою волю” – Шевченко). “А тим часом вороженьки чинять свою
волю – кують речі недобрії” (Шевченко). Інтерес викликає те, що Грінченко у своєму словнику зміст
слова “свобода” передає словом “воля” і водночас демонструє його виразом: “Чи треба там непогоди,
де єсть щастя і свобода”
-- “Сила волі” є необхідною умовою свободи. При цьому свобода – це не свавілля, а реалізація
“сили духу”. Тому стародавні “мудреці висловлювали думку, що справжня людина вільна навіть у
кайданах. Революціонери всіх часів йшли на тортури, на смерть, вражаючи всіх силою духу. Вони і в
кайданах були не невільними, а лише скутими вільними людьми”. Відтак сила духу є синонімом
сили волі і, відповідно, синонімом свободи.
-- Водночас В.І.Шинкарук ставить і розглядає питання про основи формування людської Волі, а
також Свободи. Історичною основою такого формування він вважає працю, адже людина – діяльна
істота. І цю діяльність людина здійснює в сфері матеріального і духовного буття. Одначе впродовж
“тисячоліть людське життя складалось так, що праця для переважної більшості була не
життям, а засобом до життя, останнє ж розглядалось як споживання набутих благ. Не потреби в
праці, а потреби в предметах споживання були визначальним фактором людської
життєдіяльності”.
--- Така ситуація становлення і реалізації буття людини пов‟язується дослідником із
суперечностями, які характерні для суспільства приватної власності на засоби виробництва,
особливо капіталістичного суспільства. Читаємо: “За умов капіталізму, де збільшення виробництва
товарів виступає як засіб збільшення капіталістичного прибутку, культивування потреб – як
розширення ринку збуту, де споживання, володіння, привласнення є одним суспільно визначеним
сенсом буття, однобічний споживацький підхід до життя при невпинному зростанні потреб є
одним із факторів масового зростання злочинності, наркоманії, алкоголізму, моральної деградації”.
--- “людина робить саму свою життєдіяльність предметом своєї волі і своєї свідомості”
--- “Воля” і “свобода” невід‟ємні від праці передусім тому, що людина живе в двох світах –
предметному, біологічному – неорганічному і в світі ідей, свідомих, інтелектуальних, духовних
процесів. Власне, проблема волі (свободи) також є проблемою цих обох світів. Характерно, що
тілесний “біологічно-неорганічний” світ – світ сьогодення, світ, де реалізується буття кожного
окремого індивіда. Ця реалізація відбувається В ПРОСТОРІ ТА ЧАСІ. Саме простір і, особливо, час
виступають тим вододілом, який розрізняє функціонування тілесного і духовного (інтелектуального)
людини. Простір – це те поле, де розгортається свобода людини, і тут воля – це саме реальні дії
людини, які презентують її свободу чи неволю. Звичайно, можна обрати певний простір буття,
скажімо, який складається за умов міграції людини (людей). В історії людства (і окремої людини)
простір виступав тією реальністю, яка істотно змінювала людське буття (скажімо, великі географічні
відкриття, освоєння космосу та ін.). Водночас людське в людині попри зазначене пов‟язане
передусім з часовою компонентою, бо саме вона є тим, на тлі чого розгортаються свідомість,
психічне, насамкінець – воля і свобода.
---- У своїй свідомості людина здатна відрізняти себе від своєї життєдіяльності і робити останню
предметом своєї волі. Відбувається “удвоєння людського життя на життя в свідомості, в своєму
духовному світі і життя в реальних звершеннях, життя, яким воно виступає в кожний даний
момент теперішнього, бо тільки теперішнє – реальний час нашої предметної діяльності, нашої
життєдіяльності. Час звершень, час наших справ – теперішній час (підкреслено
В.І.Шинкаруком). Минулий час – час уже здійсненого, майбутнє – час передбачуваних і
можливих звершень. Звершення, виконання справи – це і є наша життєдіяльність. І все наше
життя складається з “справ”, які пливуть в минуле в нещадному спливанні часу. Що ми
робимо сьогодні, завтра стане спогадом”.
---- Особливість зазначеного розуміння життєдіяльності полягає в тому, що воно розкриває феномен
життя як проекцію цілей, проекцію майбутнього. “Оскільки ми – це наше минуле і проекція
нашого життя в майбутнє, то в кожну свою сьогоденну справу ми лише “входимо”, щоб “вийти“ з неї
в іншу справу. Ми буваємо на роботі, в кіно, на концерті. Скрізь буваємо, а не живемо. Живемо усім
цим разом, а не кожним зокрема, хоч фактично ми живемо лише в кожному зокрема” [1, 47].
---- Життя “в свідомості” охоплює все життя як єдине ціле і в свідомості “минуле не залишається
“позаду“, а “іде“ з нами, “майбутнє не приховане”, воно “убачається“, проектується, переживається.
Свідомість – це і є зв‟язок часів в актах нашої життєдіяльності” [1, 47]. Звернімо увагу на те, що
в характеристиці “життя в свідомості” В.І.Шинкарук вживає ПОНЯТТЯ “ПРОЕКТУВАННЯ”. За
традицією, що йде від Гуссерля, Брентано, Бергсона, свідомість характеризується за допомогою
поняття “інтенціональність”, за традицією новоєвропейською, в тім колі і марксизму (його
різновидів), свідомість характеризується як відображення (активне відображення) тощо. Звичайно,
свідомість – багатосемантичне утворення, і названі терміни (відображення, інтенціональність)
схоплюють окремі (й істотні) прикмети свідомості. В.І.Шинкарук, розглядаючи волю (і свободу),
останні убачає саме в феномені “проектування”. Йдеться про ПРОЕКТУВАННЯ
МАЙБУТНЬОГО.
----- В.І.Шинкарук проголошує сакраментальне: “Як би знати!”. Оце “Як би знати!” фундує творчі,
креативні засади людської свідомості, бо то справа таїни, з якою людина безпосередньо пов‟язана.
Водночас це – терени свободи, “політ уяви з сфери сущого в сфери можливого і неможливого” [1,
51]. Одначе, наголошує В.І.Шинкарук, СВОБОДА – НЕ СВАВІЛЛЯ, ВОНА “МАЄ ДОСИТЬ
ЧІТКІ МЕЖІ” [1, 47]. Ці “межі” – все те, що індивід засвоює в процесі виховання, освіти, а також
об‟єктивна дійсність, в якій розгортається людська життєдіяльність. Свобода – не тільки відкриття
необхідності, але й відкриття можливостей і засобів підпорядкування цієї необхідності життєвим
цілям людини [1, 52].
----- В.І.Шинкарук виступає з критикою традиційних уявлень, ніби талант – то “дар” природи, яким
вона наділяє окремих людей [5, 296– 297]. Він звертає увагу на те, що, власне, від природи
“нездібних” людей немає, і коли в житті їх мало, то в цьому винна не природа, а індивідуальні
та соціальні умови їх виховання. Так звана бездарна людина – це або “людина з невиявленими
і нерозвиненими в процесі виховання обдаруваннями, або людина, яка освоїла сферу
діяльності, не відповідну її нахилам і здібностям”. У процесі виховання від немовляти до
оволодіння певною сферою діяльності, підкреслює Шинкарук, “не тільки природне перетворюється в
суспільне, а й суспільне перетворюється в природне, формує органи людини як органи людських
відчуттів, людського мислення, людських здатностей і здібностей. І те, що не було набуте в період
формування цих органів, вже важко, а інколи й просто неможливо набути”. Така позиція є глибоко
гуманістичною, на передній край вона ставить значення усієї екології буття людини, соціуму, в
якому реалізується її буття.
------- Основними етапами становлення індивідуальних творчих здібностей В.І.Шинкарук вважає: 1)
етап первинної соціалізації, на якому формування творчих здібностей потребує збігу умов
виховання даного індивіда (дитини) з умовами розвитку притаманних йому природних задатків,
суспільно корисних схильностей і обдарувань; 2) етап освіти, де схильності та обдарування
виявляються як здібності, які потрібно розвинути в творчі здатності; 3) етап вибору і освоєння
сфери діяльності, яка відповідає індивідуальним нахилам, здібностям і обдаруванням. Тільки
сприятливі умови на всіх цих трьох етапах можуть забезпечити розвиток природних нахилів у
здібності, а здібностей – в талант.
----- праця з дитинства є визначальним засобом формування людської волі. Щоб стати творцем,
людина за будь-яких соціальних умов має пройти школу праці, володіти майстерністю, освоїти
історично вироблені “стандарти” людської діяльності. Формування людської волі неможливе без
примусу, бо воля і є здатністю переборювати безпосередні бажання і підпорядковувати свою
діяльність розумним цілям [1, 53–54]. Справді, “щоб праця стала для людини потребою і вищою
насолодою, необхідно, щоб спочатку вона була для неї “школою дисципліни”, самозмушуваною
діяльністю, бо тільки в такій формі вона розвиває вольові якості. Без сили волі будь-які творчі
здатності є безсилими потенціями, приреченими на згасання і загибель. Недаремно давня мудрість
говорить: себе здолать зумій, щоб стать собою” [1, 54]. В.І.Шинкарук не абсолютизував фізичну
працю, а вважав, що поряд з фізичною працею істотну роль відіграє розумова праця, зокрема,
навчання, освоєння знань. Дитячі ігри – також важлива форма соціалізації індивідів.
------ Життя – постійна суперечність між фізичним та духовним буттям. Актуальною є проблема
сприйняття “ставлення” самої людини до цих феноменів. Зокрема, існує звичка духовне життя
порівняно з фізичним розглядати як незрівнянно більше і справжнє. Своєрідно це являється на рівні
різних вікових періодів людини. Так, в юності сьогодення вважається ще несправжнім нашим
життям. Своє справжнє життя ми виносимо в майбутнє.
------ У зрілому віці “зв‟язок часів” переміщується в “теперішнє. Ми переживаємо минуле як
справжнє життя, але й живемо майбутнім. Старість настає тоді, коли через фізичні немочі,
безсилля реалізувати проекції свого буття в майбутнє, відповідне змістовному минулому, ці проекції
вже не здаються нам справжнім життям. Трагічним є стан, коли “немочі” тіла настають у розквіті
духовних потенцій.
---- Людина владна над своїм тілом, і вона повинна формувати і розвивати фізичні сили свого
організму відповідно до своїх життєвих проблем, не допускаючи його передчасного старіння і
фізичної немочі. Фізкультура і спорт – це кузня людського здоров„я, продовження молодості
людини і разом з тим – це величезна сфера мистецтва, мистецтво пластики людського тіла і його
фізичних сил [1, 56].
----------- ІДЕЯ ВОЛІ (СВОБОДИ) концептуально презентується в світогляді людини. Прямо про це
Шинкарук не пише, але здійснений ним аналіз проблем людського буття і значення в ньому
світогляду справді є концептуальним наповненням змісту волі (свободи). Це тому, що людина в
світогляді “теоретично” ставить предметний світ у відношення до себе, до цілей своєї
життєдіяльності, сприймає і оцінює його в “людській” значущості. Світогляд водночас є
відображенням світу в його відношенні до людини і відображенням людини в її відношенні до
“олюдненого” нею світу. Сам світогляд є як практично (об‟єктивно, предметно) і теоретично
(суб‟єктивно в знаннях, в свідомості) освоєною, “олюдненою” природою. В свою чергу, людина
може бути об‟єктом світоглядного відображення лише через “опредметнення” своїх властивостей у
 суспільних формах освоєння, “олюднення” природи. “Отже, стосовно людини світогляд є
суспільною формою її самосвідомості, способом самовизначення у світі” [1, 60]. Важливо, що
світогляд – це не тільки і не стільки теоретичні положення або концепти, це водночас світ чуттєвості
людини, передусім моральні почуття.
------ “Голос” совісті – це і є “голос” наших моральних почуттів, зокрема почуття обов‟язку. Без
наявності їх “совість мовчить”. Моральні почуття, зазначає В.І.Шинкарук, – це “могутні сутнісні
сили людини. В граничних життєвих ситуаціях – бути собою або “втратити себе”, жити або вмерти
(чи вмерти людиною, чи жити негідником) – вони є джерелом справді героїчних вчинків” [1, 60].
Світогляд існує як засвоєні теоретичні положення про сенси буття людини в світі, її
покликання, але це – дискурс про світогляд, його символічно-знакова презентація.
------ Реальний світогляд має духовно-практичний характер, тобто характер буття людини в світі
відповідно до розуміння нею сенсів існування. І світогляд в цьому значенні – це ті справи, які
робить людина, це реалізація її волі (її свободи), а сама людина є окремим індивідом, що
увібрав у себе, зробив своїм досвід людей існуючих і тих, що були раніше. Тобто він є
відголоссям етнічного, національного і загальнолюдського існування.
--------- реалізації української ментальності як працелюбства та постійного прагнення до свободи, яка
можлива тільки як воля.

52. Стадійні і цивілізаційні моделі історії.

ЛЕКЦІЯ.
Моделі історії
Є три моделі історії:

♥ формаційна

♥цивілізаційна

♥ стадійна

♦Прихильником формаційної моделі є марксистська теорія. І ця модель історії викладена у праці Карла
Маркса «Маніфест комуністичної партії», яка написана для першого конгресу комуністичного
інтернаціоналу. Це програмний документ, і ми бачимо там обгрунтування цього погляду.
К. Маркс дивиться на історію дуже цікаво: якщо аналізувати марксистське розуміння історії, то він
вважає, що в історії може спостерегти ЄДНІСТЬ історії, тобто ми бачимо, що всі цивілізації можна збити
докупи, можна об’єднати, нехтуючи відмінностями між ними. Можна подивитися на природу суспільства
мислення, як на природньо-історичний процес. Тобто такий прогресистський підхід Маркс демонструє. Він
вважає, що в основі є матеріальне виробництво, надбудова, яка виростає над способом виробництва. Вона є
вторинною.
В основі суспільства не одна засада має місце, а цілих 3, врахування яких є дуже важливим для
правильного розуміння суспільства.
Маркс бере за основу аналізу історії форми власності, які він пов’язує з формою експлуатації.

♦ Стадійна модель. Вільям Ростов пише працю «Стадії економічного зростання» - некомуністичний
маніфест, де він показує необгрунтованість марксистського погляду на історію, і говорить про те, що дуже
важливо взяти за основу типології історії чи класифікації історії.
 Сьогоднішні дослідження показують, що 75% громадян німецької держави не мають власності та не
бачать потреби її мати, вони все орендують. А свої здобутки вкладають у себе та в освітній капітал та у
враження від світу, подорожей. Власність – не є чимось таким базовим. Вона залишається. Власність будь-яка
має захищатися законом, якщо вона чесно набута.
На противагу марксизму, прихильники стадійної історії – В. Ростов каже: «Візьмімо знаряддя праці за
підставу для класифікації, за основі типологізації історії». І ми бачимо, що у зв’язку з цим виділяємо
ТРАДИЦІЙНЕ суспільство, яке поєднує первіснообщинний, рабовласницький та феодальний лад. Бо це
однакові знаряддя праці.
Потім говорить про стадію зрушення (епоха Відродження приблизно). Після цього наступає епоха
промислової революції (18 ст.). Потім – епоха індустріального суспільства (ІІ пол. 19 ст.). Уже такі інші
прихильники цієї теорії, цього напрямку, який назвали теорією технологічного детермінізму. Вони говорили
про єдине індустріальне суспільство, до якого маємо дійти. Белл говорить про постіндустріальне суспільство, а
Бжезінський говорить про технотронічне (техніка+електроніка=технотроніка) суспільство. Вважав, що
наступає після 2000-х рр.
Ми бачимо, що нема первіснообщинного, рабовласницького, а є традиційне суспільство, яке включає в
себе первіснообщинний лад, рабовласницький та феодальний, індустріальне суспільство (перехідне
суспільство, стадія промислової революції – 17 ст. (якоюсь мірою навіть 18 ст.) стадія індустр. суспільства – ІІ
пол. 19 ст., де техніка стає продуктивною силою суспільства)), далі підключається електроніка і тд.

♦ Є цивілізаційні теорії, пов’язані з іменем Шпенглера (написав 2 томи «Занепаду Заходу») та Тойнбі
(«Осягнення історії», які перекладені на укр. мову).
Шпенглер писав свою працю під впливом усвідомлення змісту наслідків І св. війни, від якої в усіх
європейських інтелектуалів був шок. У результаті такого осмислення шоку й виникає ця праця. Суть
її полягає в тому, якщо Маркс говорив про те, що прихильники перших двох теорій говорили про те,
що є якась лінія, якась спільна закономірність, то ці ЗАПЕРЕЧУВАЛИ цю тезу. Вони пропонують
релятивістські розуміння історії. Кажуть, що історія складається з цивілізації, цивілізації виникають
на власному грунті. Кожна людина, як організм, має стадію виникнення, зрілості і занепаду. І
тривалість існування стадії цивілізації приблизно 1000 років. І цивілізації виникають кожна на
своєму власному грунті. Цивілізації не впливають одна на іншу. Збити докупи цивілізації НЕ можна,
бо вони настільки своєрідні, що не піддаються узагальненню

53. Європа як філософське поняття. Україна і

Європа.
Характеризуючи філософію культури як витвір європейської думки, ми не
вбачатимемо в європеїзмі квазіісторичного означення, наділеного високими
моральними рисами, але утопічного ідеалу. Під Європою ми розумітимемо не
стільки соціально-економічну систему й лад життя, скільки метод, якому
відомий досвід культури як критичного розумування. Перенесення
акцентів з ідеалу на метод дасть можливість критично поглянути на
засновки та висновки європейської думки. Адже "місце" Західної Європи не
зайняте цілковито самим Заходом Європи. Подібно до території "фаустівської
душі" (О. Шпенглер), воно не простягається від Рейну на сході Європи до Тахо
на її заході.

Проте ми не можемо не визнати наявності в Європі чогось унікального,

що відчувається не лише нами, а й іншими відламами людства, якогось
первня, що змушує їх європеїзуватися, незважаючи на наполегливе
 прагнення зберегти духовну автономію. Слід зважити також на ентузіазм,
із яким нині обговорюється проблема "Україна-Європа", що
супроводжується закликами "йти до" або, навпаки, "тікати від"
Європи. "І вся справа в тім, — застерігає М. Зеров, — як ми цей процес
об'європеювання, опанування культури переходитимемо: як учні, як
несвідомі провінціали, що помічають і копіюють зовнішнє, — чи як люди
дозрілі і тямущі, що знають природу, дух і наслідки засвоюваних явищ і
беруть їх ізсередини, в їх культурному єстві"

Уявлення про філософію культури як культурну самосвідомість

європейської людини легко вкладається в європейську парадигму
особи-самосвідомості, або особи-відповідальності. Виявлене й осмислене
у Європі, таке коло уявлень найбільше споріднене з європейським
духом, саме звертаючись до нього, можна осягнути духовний зміст
великих "осьових" культур. Адже, якщо ці культури не знали притаманної
новоєвропейській добі явленої зверненості свідомості до самої себе, це не
означає, що там не існувало цієї глибинно-інтуїтивної зверненості...

В основі економічного та соціального процвітання Європи лежить перш

за все культура, цивілізація. Саме Європа створила сучасний світ
таким, яким він є, саме тут були закладені основи сучасного
державництва, громадянського суспільства, ефективної ринкової
економіки, системи соціальної справедливості.

Європейська історія – це історія війн, перемог, технічних досягнень, але

передусім – це історія народження ідей, цінностей і великої культури. Саме
тому Європа виглядає такою привабливою для "інших світів".

Україна не зможе інтегруватися до Європейського Союзу, допоки

українське суспільство не почне інтегруватися в європейську систему
цінностей. Допоки ми з вами не почнемо такі цінності поділяти і
сповідувати.

Це красномовно доводить досвід країн Східної Європи. Вони досягли успіху

у своїх реформах не тільки тому, що просто щиро хотіли повернутися до
європейської родини, а тому що приєдналися до європейських цінностей.

Україна може наповнити змістом поняття «Європа», яке для багатьох сучасних
європейців не має сенсу. Про це в інтерв’ю Радіо Свобода заявив французький
філософ і письменник Бернар-Анрі Леві, який був учасником зустрічі
«Ялтинської європейської стратегії» в Києві.

«Ідея в тому, що не лише Європа може допомогти Україні, проте і Україна могла
би допомогти Європі. Не інвестиціями чи грошима. Україна може дати те, чого
бракує Європі – дух. У Франції, моїй країні, Європа, надто часто, – це порожнє
слово. Ми більше не знаємо, що воно означає. Натомість, тут, у Києві, це поняття
наповнене, насичене», – вважає французький філософ.
Нинішній режим у Кремлі на чолі з президентом Росії Володимиром Путіним
Бернар-Анрі Леві характеризує так: «вони, якщо говорити м’яко – популісти,
якщо ж жорсткіше – неонацисти», які «намагаються переламати український дух
та демократичні настрої».

Питання з 54-81
54.ОНТОЛОГІЯ І ГНОСЕОЛОГІЯ. СУБ’ЄКТ І ОБ’ЄКТ ПІЗНАННЯ
-ОНТОЛОГІЯ — це вчення про буття, розділ філософії у якому з'ясовуються фундаментальні
проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого.
* Під онтологією розуміється окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність буття світу,
основи всього сущого: матерію, рух, розвиток, простір, час, необхідність, причинність та інше.
-ГНОСЕОЛОГІЯ була більше характерною для часів класичної філософії, оскільки розглядала
пізнання з позиції відстороненого спостереження.
*Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що штовхає людину до
пізнання, чи приречена людина пізнавати? У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії
свідомості та дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та
конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими
або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи.
*Два основні напрями в теорії пізнання — матеріалізм та ідеалізм. При осмисленні наведеного
розуміння пізнання важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не
мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями.
-Пізнання- багаторівневий процес побудови знання, але вирішальну роль у ньому відіграє розумова
активність людини, що виявляється у конструюванні образів, моделей,понять, теорій, за допомогою
яких людини оптимізує свої взаємини зі світом та збільшує ступені своєї свободи.
-Суб'єктом пізнання є не ізольований індивід, а людина як суспільна, конкретно-історична істота
(колектив, суспільство, людство), яка опанувала вироблені форми пізнавальної діяльності, (мову, категорії та
ін.).
* це людина, яка включена в суспільне життя, в суспільні зв'язки та відносини, яка використовує суспільно-
вироблені форми, способи,методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальні (знаряддя праці,
прилади,експериментальні установки і т.п.), так і духовні (категорії, логічні форми та правила мислення,
зміст мови, правила її структурної побудови та вживання);
*це людина, яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш повного і
точного, нарощуючи суспільне необхідне нове знання про дійсність.
*як процес діяльності суб'єкта, пізнання завжди має суб'єктивний характер. Його результатом є знання, що
існують у свідомості суб'єкта (індивідуальній, суспільній). Форми, в яких існує й розвивається знання, за
своєю суттю є суб'єктивними образами об'єктивної дійсності, тобто ідеальним відображенням матеріального.
-Об'єктом пізнання є незалежна від людини дійсність, яка дається пізнанню не у формі споглядання
первозданної природи, а у формі практичної взаємодії з олюдненими й олюднюваними фрагментами
природи, на які спрямовується діяльність людини.
*Об'єктом пізнання може бути й сама людина та її суб'єктивний світ.
*ним є вся незалежна від свідомості існуюча дійсність — об'єктивна реальність. Сама ж людина з усіма її
гранями, сторонами та властивостями, включаючи психіку й свідомість, теж до нього належать.
*безпосередній об'єкт пізнання — це не "абстрактна"природа, а природа, певною мірою перетворена,
"олюднена" ("світ людини"), межі й багатоманітність якого постійно розширюються.
*це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта.
* може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта.
*це частина об'єктивної і частина суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність
суб'єкта.

55.Проблема предмету пізнання: реалізм і пізнавальний ідеалізм.

-РЕАЛІЗМ - філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від
людського відчування і пізнання.
* Суперечка про реальність чи нереальність "зовнішнього світу" взагалі і об'єктів пізнання зокрема,
відомий як суперечка між представниками реалізму і його супротивниками і має дуже солідну філософську
традицію, займає також чільне місце в сучасній аналітичної філософії та епістемології.
-ІДЕАЛІЗМ - протилежний матеріалізму напрям філософії, вихідним принципом якого є твердження,
що в основі речей і явищ об'єктивної дійсності лежить не матеріальне, а ідеальне, духовне начало:
світовий розум, ідея, відчуття і т. ін.
 *При вирішенні основного питання філософії - про відношення мислення до буття - ідеалізм виходить з
визнання первинності свідомості, духу і вторинності природи, матерії.
* Є дві форми ідеалізму:об'єктивний та суб'єктивний.
-Об'єктивний ідеалізм в основу всього існуючого кладе свідомість як таку, світовий дух, абсолютну ідею.
- Суб'єктивний ідеалізм виходить з визнання, що первинним і реально існуючим є лише наші відчуття,
наше «я», а все те,що оточує нас, є лише продуктом, комплексом наших відчуттів.
*Суб'єктивно-ідеалістичні погляди можуть привести до соліпсизму, тобто визнання існування тільки
свого «я».
* Розрізняють різноманітні форми ідеалізму в залежності від того, як розуміють духовний
першопочаток: як світовий розум ( панлогізм) або світову волю (волюнтаризм), як єдину духовну субстанцію
(ідеалістичний монізм) або безліч духовних першоелементів(плюралізм), як розумний, логічний початок
(ідеалістичний раціоналізм), що осягається як чуттєве розмаїття відчуттів (ідеалізм і сенсуалізм,
феноменалізм), як незакономірний,алогічний початок, що може бути об'єктом наукового пізнання
(ірраціоналізм).
*Найбільші представники об'єктивного ідеалізму: в античній філософії Платон, Греблі, Прокл; в новий
час Г. В. Лейбніц, Ф. В. Шеллінг , Г. В. Ф. Гегель.
*Суб'єктивний ідеалізм найбільш яскраво висловлений у вченнях Дж. Берклі, Д. Юма, раннього І. Г.
Фіхте (18 ст).

56. Проблема джерел пізнання: сенсуалізм і раціоналізм.

-СЕНСУАЛІЗМ (ПОЧУТТЯ) – напрямок в теорії пізнання, згідно якому чуттєвість є головною
формою вірогідного пізнання. У протилежність раціоналізму сенсуалізм прагне вивести весь зміст пізнання
з діяльності органів почуттів.
*Сенсуалізм близький до емпіризму(досвід), що визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом вірогідного
знання.
* Виділяють два види сенсуалізму:
- 1) Матеріалістичний сенсуалізм вбачає у чуттєвій діяльності людини зв’язок її свідомості з зовнішнім
світом, а в показниках її органів почуттів – відображення цього світу. Класичне формулювання сенсуалізму,
розроблене ще у античності: “Нема нічого в розумі, чого спершу не було у почуттях ”.
*Помітними представниками сенсуалізму у XVII ст. були Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк, у XVIII ст.
Ламетрі, Гельвецій,Дідро, Гольбах.
- 2) Ідеалістичний сенсуалізм (Д.Берклі, Д.Юм) обмежує досвід сукупністю відчуттів або уявлень,
заперечуючи, що в основі досвіду полягає об’єктивний світ. Обмеженість сенсуалізму виражається у
перебільшені ролі чуттєвого пізнання, у недооцінці значення понять, абстракцій, у запереченні діяльнісної
ролі мислення.
-РАЦІОНАЛІЗМ (РОЗУМНИЙ) – напрямок, що визнає розум основою пізнання та поведінки людей.
*Раціоналізм (Декарт, Спіноза, Лейбніц), обгрунтовував безумовну достовірність наукових
принципів математики та природознавства, намагався вирішити питання: як знання, отримане у процесі
пізнавальної діяльності людини, набуває об’єктивного,всезагального та необхідного характеру.
* раціоналізм стверджує, що знання досягається за допомогою розуму, що є джерелом та критерієм
істинності. Лейбніц до тези сенсуалістів “ нема нічого в розумі, чого спершу не було у почуттях ”, додав: “
крім самого розуму ” тобто спроможність осягати не тільки приватне,але й всезагальне.
*Однобічність раціоналізму виражається у запереченні чуттєвого характеру знань, в існуванні вроджених
ідей (Декарт).В дійсності наукове пізнання містить єдність чуттєвого та раціонального, інтуїтивного та
логічного, а також практичну діяльність.
-Отож,
*Розвиток філософії, науки та інших форм духовної діяльності показує, що насправді будь-яке знання є
єдністю двох протилежних сторін - чуттєвого і раціонального.
*Органи відчуттів забезпечують розум відповідними даними, фактами. Розум їх узагальнює і робить певні
висновки. Без органів чуттів немає роботи розуму, а чуттєві дані завжди регулюються розумом. Їх єдність є
тією фактичною основою, на якій може бути, нарешті, здійснено теоретичний синтез сенсуалізму (емпіризму)
та раціоналізму.

57. Форми чуттєвого і раціонального пізнання.

-ЧУТТЄВЕ ПІЗНАННЯ -створюють чуттєві образи, отримані при безпосередньому впливі предметів
і явищ дійсності на органи чуття (зір, слух, нюх, дотик, смак).
*Основні форми чуттєвого пізнання: - відчуття; - сприйняття; - уявлення.
*Відчуття — безпосереднє відображення будь-якої окремої властивості об'єкта (кольору, звуку,
запаху) за допомогою одного з органів відчуттів. Відчуття залежать як від властивостей об'єкта, так і від
будови органа, що сприймає. Тварини, в очах яких немає «колбочок», не розрізняють кольори. Але ці органи
сприйняття побудовані таким чином, щоб давати достовірну інформацію, інакше життя власника органів
стане неможливим.
*Сприйняття — відображення цілого, системи властивостей за допомогою кількох органів чуття.
Воно є функцією двох аргументів. З одного боку, відображення цілого залежить від властивостей об'єкта, а, з
іншого, від будови органів сприйняття (тому що складається з відчуттів), попереднього досвіду і всієї
психічної структури об'єкта. Кожна людина сприймає навколишнє через структуру власної особистості, по-
своєму.
*Уявлення — відтворення в психіці чуттєвого образу об'єкта на основі минулих відчуттів і
сприймань. Якщо відчуття і сприйняття виникають при безпосередній взаємодії органів чуття людини з
наявними предметами і явищами дійсності, то уявлення виникають тоді, коли цих предметів немає.
Фізіологічну основу уявлень становлять сліди збуджень, що зберігаються в корі великих півкуль головного
мозку від минулих подразнень органів чуття. Завдяки цьому ми можемо відтворити чуттєвий образ предмета
тоді, коли його вже немає в нашому безпосередньому досвіді. Ми, наприклад, наочно можемо відтворити у
своїй пам'яті своїх близьких і домашню обстановку, перебуваючи далеко від дому.
Тому Уявлення — це перехідна форма від чуттєвого пізнання до пізнання логічного.
Уявлення містить у собі значний елемент узагальнення, тому що неможливо уявити собі предмет у всій
повноті його ознак, за якими ми його сприймали раніше. Частина їх обов'язково забувається. В пам'яті
зберігаються тільки ті властивості предмета, що мали для нас найбільше значення в момент його сприйняття.
Тому уявлення є, так би мовити, узагальненим відображенням предмета.
Уявлення існують у двох формах: у вигляді образів пам'яті та образів уяви. Образи пам'яті — це
образи об'єкта, що зберігаються в психіці та актуалізуються при згадуванні. Образи уяви не мають прототипу
в дійсності, вони сконструйовані в психіці та є основою фантазії.
-Характерні риси чуттєвого пізнання:
- безпосередність - між об'єктом і чуттєвим образом немає ніяких опосередкованих ланок;
- одиничність - відчуття, сприйняття та уявлення завжди мають відношення до певного об'єкта.;
- поверховість - відчуття і сприйняття відображають зовнішню сторону явищ, в той час як їх сутність
захована і не піддається чуттєвому пізнанню.
- конкретність - відображаються одиничні об'єкти з урахуванням їх специфіки в певних умовах;
- наочність - виражає порівняльну легкість їх мисленнєвого сприйняття, уявлення;
РАЦІОНАЛЬНЕ ПІЗНАННЯ — це активне, опосередковане й узагальнене пізнання за допомогою
знаків природної або штучної мови у формах суджень, висновків, понять.
-Судження — форма відображення в людській голові наявності або браку ознаки у предмета.
Судження здійснюється у формі ствердження або заперечення. Тому судження — це думка, яка
стверджує або заперечує що-небудь про будь-що.
Гносеологічне, пізнавальне значення судження полягає саме в тому, щоб за допомогою цієї форми
мислення здійснювати логічне відображення властивостей предметів і явищ дійсності. Вивчаючи
предмети і явища, ми висловлюємо про них багато суджень, кожне з яких — це знання про яку-небудь
властивість або відношення предмета.
Багато суджень висловлюється нами на основі чуттєвих вражень від предметів і явищ, з якими ми
стикаємося в безпосередньому досвіді. Всі судження науки, у формі яких даються визначення предметам і
явищам дійсності, сформульовані закони природи і суспільства, виражені різноманітні загальні положення і
принципи, є вивідними судженнями, тобто є результатами висновків.
-Умовивід — це процес виведення нового судження із вже наявних.
*Те, що виведено у процесі умовиводу, називається висновком. Ті судження, з яких виводиться
висновок, називаються посиланням, або засновками. Він існує тільки тоді, коли посилання пов'язані між
собою якою-небудь ланкою, так званим середнім терміном. Якщо ми маємо, наприклад, два судження «Всі
інфекційні захворювання викликаються мікроорганізмами» і «Грип — інфекційне захворювання», то з цих
посилань можемо зробити висновок: «Грип викликається якимись мікроорганізмами». В цьому умовиводі
посилання пов'язані загальним для них терміном: «інфекційні захворювання», що є необхідною логічною
основою для висновку.
-Поняття — це відображення в психіці предметів і явищ дійсності за їх загальними і сутнісними
ознаками.
* характеризується такими рисами.
По-перше, тим, що відображає предмет за його загальними ознаками. Це означає, що поняття — форма
відображення не тільки одиничних предметів або явищ, але й не визначеної кількості однорідних предметів і
явищ і їх закономірних відносин.
По-друге, поняття — це знання про сутнісні властивості і відношення речей. Цю обставину важливо мати
на увазі, тому що різні предмети і явища можуть мати досить багато спільних властивостей, однак їх знання
ще не означає знання сутності. Наприклад, і людина, і курка, мають по дві ноги. Проте загальна ознака
«двонога істота» не буде виражати ні сутності людини, ні сутності курки як птаха.
 По-третє, поняття відображає єдність загальних і сутнісних ознак, кожна з яких необхідна, а разом вони
достатні для визначення предмета.
*Поняття як форма раціонального пізнання є результатом суджень і умовою їх виникнення, воно як
форма мислення є концентрованим вираженням тривалого історичного досвіду пізнання та схованих від
органів чуття, глибинних, головних властивостей і явищ дійсності.
*Характерні риси раціонального пізнання:
- опосередкованість - це перша його характерна риса, на противагу безпосередності чуттєвого пізнання.;
Раціональне пізнання, думка відображають дійсність не прямо, безпосередньо, а опосередковано, через
проміжну ланку, чуттєве пізнання, яке завжди опосередковує зв'язок об'єкта і раціонального знання.
- узагальненість - друга риса раціонального пізнання, яка полягає в тому, що знаки мови, яка
застосовується в ньому, позначають (крім власних імен) певні сукупності явищ, що мають загальні ознаки, а
не одне конкретне явище.;
- абстрактність - Утворюється з виділення і відокремлення певних властивостей і відношень від їх
конкретних носіїв, позначення виділеного знаком (наприклад, словом природної мови) і потім оперування
цими знаками, що замінюють явища.;
- брак наочності - Оскільки раціональне пізнання є абстрактним та існує у знаковій формі, чуттєве
уявлення стає неможливим, тобто, говоримо про брак наочності;
- сутнісність - спроможність системи абстракцій, опосередковано пов'язаних з дійсністю, проникати в
сутність, виявляти головне.

58. Роль інтуїції в пізнанні.

-«ІНТУЇЦІЯ» - це здатність людини осягнути істину, передбачити істину, передбачити ситуацію
втручання. Це здатність суб’єкта робити в процесі пізнання висновок, що є науковим відкриттям, не
усвідомлюючи проміжних ланок аргументації.
* Інтуїтивне знання часто характеризується як безпосереднє знання, миттєве осяяння.
* філосфи багаторазово розглядали феномен інтуїції Платон, Р. Декарт, А. Бергсон, 3. Фрейд, Н.
Лоський, С. Франк;
*Деякі філософи визначають інтуїцію як чуттєву здатність, або інтуїтивне відчуття (А Бергсон, Л.
Фейєрбах).
* Інші, як, наприклад, Р Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц, схиляються до того, що інтуїція є раціональною
здатністю, і називають її інтелектуальної інтуїцією.
*Інтуїтивне пізнання протікає таким чином, що людина усвідомлює тільки початок і кінець цього процесу:
формулювання проблеми та її готове рішення. Етап пошуку рішення прихований в області підсвідомості,
саме тому знання, досягнуте інтуїтивним шляхом, сприймається як миттєве осяяння, як готовий результат,
отриманий без роздумів
* інтуїцію часто порівнюють з дискурсивним мисленням. Якщо дискурсивне мислення протікає як
процес поетапного, раціонального просування від формулювання проблеми до її вирішення, то інтуїція являє
собою стрибок з початкового в кінцевий пункт пізнавального процесу.
-Етапи інтуїтивного пізнання (А. Пуанкаре):
1.Визначення проблеми;
2. пошуки рішення(підготовчий етап(відбувається на рівні свідомості)- формулюється проблема і дається її
докладний логічний аналіз;
3. підсвідомий(незрозумілий нам, ми його пояснити не можемо); - підсвідомість не контролюється
свідомістю, на цьому рівні не діють нормативи і заборони, які регламентують нашу свідому діяльність. У
підсвідомості може з'єднатися непоєднуване, що. в кінцевому рахунку, забезпечує несподівані нові рішення.
4.здобуття рішення(отримання знання) - це знання є раптовим, неусвідомленим, незрозумілим, потребує
перевірки.
*Багато великих вчені випробовували момент інтуітивного осяяння. Серед них А. Пуанкаре, Н. Тесла,
Ф Кекулс, А. Ейнштейн, Г Гельмгольц, Д Менделєєв, Л. де Бройль. Аналіз даних історії науки дозволяє
стверджувати, що інтуїція необхідна в науковому пізнанні. Вона нерідко супроводжує появу нових
наукових відкриттів і забезпечує тим самим якісний ріст наукового знання. Таким чином, філософія науки
розглядає інтуїцію як творчу здатність, що забезпечує появу нового знання.

59. Поняття знання і його види.

-Знання — це знайомство, обізнаність чи розуміння когось або чогось, наприклад, фактів, інформації,
описів або навичок. Знання отримується
через досвід або освіту шляхом спостереження, дослідження чи навчання. Це фундаментальне поняття,
щодо якого не існує однозначного визначення. У різних науках та академічних дисциплінах, які
розглядають цей феномен (передовсім у філософії, епістемології, психології, когнітивних
науках, антропології, соціології), є власні тлумачення.
-Для початку слід розглянути деякі аспекти вчення Канта про знання.
*Знання, з його точки зору, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості і через
свідомість.
*Судження можуть бути аналітичними, коли предикат (логічний присудок) не дає нового значення, та
синтетичними, коли предикат не виводиться із суб'єкта, а поєднується з ним.
*Синтетичні судження, в свою чергу, можуть бути апостеріорними, коли є мислимий зв'язок між
суб'єктом та предикатом і виявляється він у досвіді і через досвід. Другим видом синтетичних суджень є
судження апріорі, тобто такі, де зв'язок між суб'єктом та предикатом не засновується на досвіді.
*Аналітичні судження, на думку Канта, усі є апріорними. Вони не вимагають звернення до досвіду, а,
отже, не дають насправді нового знання.
*Що ж до синтетичних суджень, слід відзначити, що вони можуть бути як емпіричними, так і
апріорними. Вони завжди дають нове знання.
*Отже, Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне).
Джерелом останнього, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання –
це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього. Апріорні знання існують у трьох
видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії.
-також знання може бути охарактеризоване з точки зору двох основних аспектів: онтологічного та
гносеологічного.
-В онтології знання поділяють на три види:
* Мереологічне знання трактує об’єкти через їхню предметність і класифікує їх за множинами, які задані
вказівкою на речі.
* Реляційне знання описує об’єкти шляхом введення змінних і здійснює перехід до виділення “чистих”
відношень через це виведення.
* Операційне знання подає об’єкти через завдання компонентів певних перетворень (операцій) і
характеризується використанням процедур перетворення, що визначають встановлення відповідності між
множиною вихідних елементів (операндів) і множиною похідних елементів (образів).
Розрізняють також такі види знань: *факти (декларативні знання); * правила (процедурні знання);
метазнання (знання про знання).
- Знання, які не можна описати точно – нечіткі знання, – розглядають у теорії нечітких множин.
-ще розрізняють знання донаукові, житейські, художні (як специфічний спосіб естетичного опанування
дійсності) та наукові (емпіричні та теоретичні).
*Також визначають три види знань:
*практичне знання – виникає і функціонує в контексті різних виробничих і політичних практик, його
відрізняє повна замученість до відповідної діяльності;
*духовно-практичне знання – з’являється не в пізнавальному контексті, це знання про спілкування;
культове, релятивне, художнє знання;
*теоретизоване знання – виростає з дослідницької діяльності, воно існує у формі ідеології, філософії,
теології і науки.
-Окрім того, у сучасній науці виокремлюють види знань за:
* рівнем пізнання –
-буденні (формується у процесі повсякденного досвіду, повсякденного життя людей, безпосередньої
практичної діяльності, результатом діяльності людей, котрі спеціально, професійно цим займаються, На
відміну від спеціалізованого знання, буденне не потребує для осмислення оволодіння спеціальними
пізнавальними засобами, які здобувають у процесі навчання);
-емпіричні (зв’язки процесів і явищ, природи і суспільства розкриваються шляхом аналізу реальних даних,
спостереження, опису й експерименту; відображає дійсність з позиції її зовнішніх зв’язків і відношень. Воно
продукується на початковому етапі пізнавального процесу під час безпосереднього контакту дослідника з
реальністю шляхом її прямого вивчення за допомогою спостереження, констатацій, предметних описів,
класифікацій, природних показників та експериментів; виступає часто як система думок, точок зору, версій і
первинних гіпотез, а зі змістовного боку воно орієнтоване на класифікацію фактів, функціональні зв’язки);
-теоретичні (маючи загальний і необхідний характер, розкриває внутрішню сутність і зміст процесів і
явищ, що пізнаються; вляє собою систему абстракцій, здатне до розкриття свого предметного змісту у
категоріях, закономірних зв’язках, причинно-наслідкових схемах. Воно орієнтоване на розгорнуте пояснення
явищ; є сферою формування загальних понять, гіпотетичних припущень, ідеалізованих конструкцій,
здійснення реальних експериментів і передбачень);
* історичною стадійністю –
-донаукові (ґрунтуються на буденній свідомості, є важливою орієнтаційною підставою до повсякденної
поведінки людини. Ця форма знання розвивається і збагачується в процесі вдосконалення наукового знання);
 -наукові (це результат осягнення (пізнання) дійсності і когнітивна основа людської діяльності, соціально
зумовлене, має різний ступінь достовірності; Знання набуває статусу наукового, якщо воно включене в
складноопосередковану систему обґрунтувань. Наукові знання вбирають у себе досвід життєвого пізнання. є
узагальненням достовірних фактів, за випадковим знаходить необхідне і закономірне, за одиничним і
частковим – загальне; Рівнями наукового знання є теоретичне та емпіричне знання);
-методологічні;
*приналежністю – особистісні (суб’єктивні), соціальні (об’єктивні);
*простором функціонування – суб’єктні, парадигмальні, транссуб’єктні;
*видом відображення – фактологічні, понятійні, рефлексивні;
* логічною формою – факт, емпіричне поняття (загальне уявлення), емпіричний закон, думка
(теоретичне поняття), модель, теоретичний закон, теорія.

60. Поняття істини і фальші.

-ІСТИНА —адекватне відтворення дійсності в пізнанні, відповідність знання дійсному стану речей.
* Хегель вважав, що істина є системою знання, яка постійно перебуває в розвитку.
*Звідси поняття абсолютної (повної) і відносної (неповної) істини. Інші філософи не сприймають цієї
концепції істини.
Відносна істина – це неповна, незавершена, неостаточна істина, тобто істина, яка відображає об'єктивну
дійсність не повно, не точно, а лише приблизно правильно.
Абсолютна істина – це повне, адекватне (правильне) відображення в людській свідомості об'єктивного
світу. Це істина цілісна, остаточна, тобто така істина, яка не може бути спростована подальшим ходом
розвитку науки і практики.
Приклад,
співвідношення відносної та абсолютної істини може бути розвиток знань про будову речовини. У XVIII
та, особливо, у XIX ст. в природознавстві була обґрунтована думка, що матерія складається з найдрібніших
неподільних частинок – атомів. Цей погляд був відносною істиною, тому що він відображав дійсну будову
матерії лише приблизно правильно. Зерно абсолютної істини полягало в правильному уявленні, що матерія
дійсно складається з атомів. Подальший розвиток знань про будову речовини призвів у кінці XIX ст. до
відкриття електрона – найдрібнішої складової атома. Це відкриття додало до попередніх уявлень про
атомну будову матерії нову зернину абсолютної істини, розширивши і поглибивши людські знання про будову
матерії
*Істина – це категорія епістемології, яка позначає адекватне відтворення об’єкта в науковому знанні
і пізнанні.
*Істину не всі мають здатність добувати і розуміти. Вміння добувати істину, яка має значення сутності
потребує суб’єктивних зусиль.
- Істина – це єдність об’єкта і суб’єкта (Хегель). Вірність правді (істині), а також здатність додержання
істини(до пізнання) одні з основних прикмет особи.
*Істина добувається, вона не лежить на поверхні, а має статус сутності. Щоб пізнати істину, людині
треба довго спостерігати.
*Зміст істини визначається відповідністю знань дійсності.
*Намагаючись аналізувати ідеї ми розуміємо чи істинними вони є.
*Власна думка завжди суб’єктивна. Оскільки істина – це єдність об’єкта і суб’єкта, специфіка
повсякденного знання і пізнання в тому, що ми не маємо чіткого розрізнення на об’єкт і суб’єкт пізнання. Ми
часто змінюємо свою думку про ті чи інші речі, ми домислюємо.
-ФАЛЬШ (заблудження) – неадекватне відтворення об’єкта. Не можна зводити істину до її корисності.
Бо успіху ми можемо добиватись шляхом фальші, а не істини.
- Істина = правда + життєва позиція
-Правда = істина + життєва позиція = фальш

61. Класична і некласичні теорії істини. Критерії істини.

-Є 2 основні теорії істини :
*1) Класична – бере початок від Арістотеля
- Предмет пізнання знаходиться поза знанням про нього
- Знання не лише знаходиться поза предметом пізнання, але й відповідає цьому предметові.
-Принцип відповідності (кореспонденції)
-Знання вважаються істиними настільки, наскільки вони узгоджені з Абсолютним, апріорним у ньому –
Платон, Августін, Декарт, Кант.
-Знання вважаються істинними настільки, наскільки вони узгоджені з Абсолютом – середньовічні
філософи, Гегель.
*2) Некласична – теорія когерентності
 – зміст істини полягає в узгодженні зі самим собою (фактичне із логічним).
- Принцип прагматизму – істиними є знання, які приносять практичну користь, є корисними.
*Розуміння істини в прагматизмі – інструментальні характеристики істини оскільки визначаються лише
можливими практичними наслідками ідей, понять, теорії.
-КРИТЕРІЙ ІСТИНИ — термін епістемології, який визначає стандарти, правила й процедури, за
якими можна було б судити про істинність тверджень. Критерії істини є інструментами верифікації.
*Філософами пропонуються різні критерії істини, деякі з них очевидні, інші викликають суперечки.
-Наведені нижче критерії належать до тих, які найчастіше використовуються філософами або
звичайними людьми в повсякденному житті.
*Авторитет - Думку досвідченого, кваліфікованого фахівця можна розглядати як своєрідний доказ.
Обізнаність із певною областю викликає пошану, й дозволяє назвати свідчення спеціаліста одним із критеріїв
істини.
*Систематичність - (когерентність)- означає таке пояснення, яке несуперечливо й послідовно охоплює всі
факти. Для того, щоб певне твердження було систематичним, усі факти, що його стосуються, повинні бути
класифіковані й упорядковані таким чином, щоб утворити ціле. Теорія, яка дає найефективніше пояснення
усім відомим фактам, може вважатися істинною. Системність, як критерій істини, потенційно ефективна саме
тому, що охоплює всі елементи. Основне обмеження цього критерію в неспроможності людини отримати з
досвіду всі факти. Вся інформація доступна тільки абсолютно досконалому розуму. Вчений повинен приймати
за істину найсистемніше пояснення, яке охополює найбільшу множину фактів.
*Загальний консенсус - Деякі філософські напрямки вважають істинною думку, якої притримуються всі
люди — consensus gentium. Вважається, якщо всі люди у світі вірять у щось, то це неодмінно є правдою. Цей
критерій має цінність, якщо мова йде про базові істини, такі як закони логіки та математики. Колись усі люди
вважали, що Земля пласка, й Сонце обертається навколо неї.
*Несуперечливіть (проста) - При простій несуперечливості окремі твердження не суперечать одне
одному, але не обов'язково пов'язані між собою. Недоліком такого критерію є те, що окремі факти
розглядаються ізольовано, без узгодження. Однак вимога несуперечливості є необхідною умовою будь-якого
доказу істини в зв'язку із законом суперечності.
*Несуперечливість (строга)- При строгій несуперечливості істинні твердження пов'язані таким чином,
що одне з них є наслідком іншого. Прикладами таких несуперечливих теорій є математична логіка.
Обмеження ланцюжків пов'язаних тверджень в тому, що вони опираються на певні аксіоматичні апріорні
положення.
*Відповідність - Проста вимога того, щоб твердження відповідало своєму об'єктові, розцінюється багатьма
філософами, як найправильніший критерій істини. Наприклад, твердження, що Мадрид столиця Іспанії
істинне тому, що Мадрид насправді є столицею Іспанії. Ідея, яка відповідає своєму об'єктові, справді істинна,
але проблема в тому, що визначення того, що така відповідність досконала, вимагає застосування додаткових
критеріїв істини. Це вказує на те, що відповідність є правильним означенням істини, але сама по собі не є
хорошим критерієм істини. Для встановлення ступеню відповідності між твердженням та об'єктивною
реальністю, необхідні інші критерії, що виходять за межі означення.
Згідно з "натуралістичною" філософією (О.М.Костенко) критерієм істини є відповідність ідеї законам
Матері-Природи: усе, що відповідає цим законам є істинним, а що не відповідає їм - неістинне.
*Звичай - Багато людей свідомо, або несвідомо, аналізують істинність чи хибність, виходячи зі звичаїв.
Вважається, що освячене звичаєм допоможе запобігти помилці. Особливо це стосується питань моралі. Люди
притримуються звичаїв, використовують в розмовах місцеві говірки, одягаються так як інші тощо. Звичай не
вважається серйозним чи строго правильним критерієм істини. Звичні забобони часто не відповідають
дійсності.
*Емоції - Люди часто довзволяють почуттям впливати свої судження, іноді навіть всупереч свідченням на
користь протилежного, а іноді навіть не намагаючись зібрати факти. В таких випадках вони дозволяють
емоціям виступати в якості критерія істини.
*Інтуїція - Інтуїція дає людині щось, що приймається за істину, хоча джерело інформації чи знання
невідоме. Це судження без раціонального вивчення фактів. Люди часто мають інтуїтивні ідеї, істинність яких
згодом підтверджується. Але інтуїція в найкращому разі може тільки постачати правильні думки, не будучи
критерієм їхньої правильності. Для підтвердження справедливості інтуїтивних здогадок необхідно
застосовувати інші критерії
*Практика - Прагматизм стверджує, що ідея істинна, якщо вона працює. Як наслідок, для визначення
істинності, необхідно провести аналіз результатів. Сенс та правильність ідеї визначається при її застосуванні.
Наприклад, ефективність дії пеніциліну можна визначити, ввівши його пацієнту. Хоча практика вважається
цінним критерієм, використовувати її потрібно з обережністю з огляду на можливі випадкові підтвердження
хибних ідей.
Однак практика цінний критерій істини, особливо у негативному формулюванні: «що не працює, не
може бути істинним». Вільям Гокінг назвав такий підхід негативним прагматизмом. Ідею прагматиків про
практику як критерій істини підтримав Ленін у «Матеріалізмі й емпіріокритицизмі», таким чином практика
визнається головним критерієм істини вмарксизмі-ленінізмі.

62. Гносеологія і епістемологія. Наука як спеціалізована форма пізнання.

-Гносеологія, розділ філософії, у якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей,
відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його
достовірності та істинності.
-Епістемологія — філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як таке, його
будова, структура, функціонування і розвиток.
За Джунем з лекції
-предмет гносеології це рефлексія над пізнавальною діяльністю;
*рефлексія пізнавальної діяльність - коли пізнання діяльності, предметом пізнавальної діяльності робить
пізнавальну діяльність; - коли ми на пізнавальну діяльність дивимось ніби з боку, з метою його
інтенсифікації(зазвичай використовуємо тоді коли шукаємо відповідь де ж ми схибили);
-в західній філософії вживається термін епістемологія, а не гносеологія;
-їх розрізнення:
*епістемологія виникає в результаті формування самосвідомості науки у 2 пол 19ст, це є свідченням того,
що епістемологія як теорія наукового пізнання на певному етапі історичного розвитку відділяється від
гносеології і стає усамостійненою;(епістемологія стає зважати на те як здійснюється пізнавання в науці,
дивиться нібито з боку);
*тобто коли наука досягає великого рівня розвитку, стає продуктивною силою суспільства - ми
починаєм говорити уже про епістемологію;
-зміст повсякденного знання і пізнання:
-завжди впливає на якість здійснення наукового пізнавання;
- припущення існує і в повсякденному житті ( в науці гіпотеза), є фактуальність в науці і в повсякденності
але вони різні;
*1) в повсякденному житті немає чіткого розрізнення на об’єкт пізнавання та суб’єкт пізнавання; таким
чином і в епістемології і в гносеології предмет і об’єкт пізнання потрібно розмежовувати, переважно знання,
які є в нашій свідомості - це повсякденні знання, які так заплутані що їх важко віднести до знання;
*2) в повсякденному пізнанні знання не розчленовуються на істотні та не істотні, на сутність і явища,
на глибину і поверхню речей, вони переплетені через те на рівні повсякденності ми можемо дуже
глибокодумно говорити про банальні речі та поверхово про глибинні речі; можемо сплутувати явища їх
глибину та поверхню; на повсякденності ми рідко задумаємось над тим що йде від явища є тимчасовим, а що
йде від сутності ж закономірним, істотним;
*3) специфіка здійснення повсякденного пізнавання - в повсякденному пізнанні (простими словами
хлопський розум) саме об’єкт активно діє на наші органи чуттів (наприклад йдемо по Львові когось не хочемо
бачити минаємо, хочемо скорочуємо дорогу); ми активність світу фіксуємо і використовуючи своє чуття
відповідно реагуємо; якщо спробувати її відразити: об’єкт пізнавання діючи на суб’єкт пізнавання викликає
чи породжує знання; Авінський - «речі стикаєть в наші органи пізнання» - людство має дорости до якогось
відкриття щоб його прийняти;
*4) в основі початку пізнавання лежить здоровий глузд - в.шинкарук - «глузд- це принцип оцінки і
систематизації фактів повсякденного досвіду, який забезпечує людині успішну орієнтацію в буденних
життєвих ситуаціях; здоровий глузд породжує наївно реалістичне сприйняття, здатний забезпечувати успішну
поведінку людини у межах сталих і стандартних ситуацій; засада на яку спирається здоровий глузд це
самоочевидність ( не вимагає доказу); всі теоретики пізнавальні помилки матеріалістів та ідеалістів,
породжувались ігноруванням здорового глузду ;
-ми можемо сплутувати сутність і явище, глибинність і по верхність речей - тому що на перший план
виходять життєві цілі та інтереси, а не істина;
-знання які ми отримує на повсякденності, поєднуються з певними науковими формами, які ми
прикладаємо до подальшого пізнавання;
-наука має свою специфіку свої переваги та недоліки, як і повсякденне життя - оскільки має багато
нашарувань, особливо міфологічних (бабці по селах сміюсь соняшник на схід до сонця на тій підставі що
горобці можуть побачити та повикльовувати);
-ВІДМІННОСТІ:
*наукове пізнавання відрізняється від повсякденного тим, що воно є методично зорганізованим,
серйозно промисленим;
*формою методичної організації є програма, на основі якої складається план і таке інше;
*епістемологія це розділ теорії пізнавання, де спеціально досліджуються умови, методи, закономірності
пізнавальної діяльності, як вони в науці відбувається та здійснюються; епістемологія і є теорією наукового
пізнання;
 *особливість наукового пізнавання полягає у :
1.спеціально чітко виділяється і обґрунтовується предмет пізнання (предмет пізнання є шмат реальності,
який хочемо дослідити);
2.встановлюється і чітко формулюється мета пізнаваня (мета це те що хочемо вияснити);
3.у відповідності з предметом і метою підбираються чи розробляються засоби чи методи пізнання;
4.розробляються, опрацьовуються міжособові способи обґрунтування і перевірки знань;
-предмет пізнання це спеціально сфокусований фрагмент об’єкта пізнання; саме через це наукове
пізнавання позбавлене моментів суб’єктивності, воно не є особистим знанням, в науці немає істини «моєї чи
чиєїсь» вона від людини не залежить, вона об’єктивна;
-схема здійснення пізнавання в науці - суб’єкт пізнання діючи на об’єкт пізнання добуває знання;
-означення науки як явища - це поняття, яка щось розкриває та позначує, сферу людської діяльності
функція якої є розробка і теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність; поняття науки включає
в себе як діяльність по одержанню нового знання, так і результат тієї діяльності ;
-мета науки: це опис, пояснення і передбачення процесів і явищ дійсності;
-коли ж виникає наука і наукове знання ?
*якщо говорити що наука складається з багатьох предметів чи дисциплін, то математика виникає в
давньому Єгипті та Індії; геометрі в Греції; але тут не можна говорити про науку як виокремлення діяльність;
про науку як особливість освоєння світу можна говори вже набагато пізніше; філософія в античності -
маса знань отримувалася наукою тогочасною в межах інших типів світогляду (міфології, релігії), філософські
ідеї були переплетенні; тривалий час наукові знання розвивалися у лоні філософії ( наука наук) було так
десь до 16 ст.; і вже як особовий вид діяльності наука філософія виникає уже з 16 ст. -17ст.- філософія
окрема сфера, з’являються науковці;
-наука- це об’єктивоване знання і пізнавання;
-існує проблема розрізнення наукового і позанаукового знання, яка виникає разом з виникненням
науки; сприяли цьому два чинники:
*1. наука усамостійнюєтся у виникненні експериментального природознавства(тобто наука набуває своєї
цінності і значення через винаходи), наприклад, годинники на вежах міст;
*2. сприяє розмежуванню та розрізненню наукового та позанаукового пізнавання, це перетворення
експериментального природознавства, в домінуючу форму світобачення;саме наука починає розумітись як
вища культурна вартість, на яку починають орієнтуватися з огляду на її запитуваність в такі позанаукові
форми освоєння дійсності як: релігія у формі теології, і натурфілософія у формі філософії; наукове знання стає
еталоном та взірцем - свідчить епоха модерну;
- мета науки : отримання наукового знання і пізнавання - лише наука здатна пояснювати світ яким
він є посуті, філософія і теологія стати поза науковими;
-лише з 19 ст наука приходить до свого власного усвідомлення, до пізнання самої себе; і головним
об’єктом науки стає вже не теологія, а філософія; тому вийшло що наука стала критикувати лоно з якого
вона вийшла( тобто з філософії);
-позитивізм – намагалися розвести чи розмежувати науку і позанаукове знання; гасло « над наукою не
може бути ніяких вищих форм усвідомлення світу а ні у вигляді теології та філолософія, наука сама собі
філософія і здатна осмислювати себе і позбуватися власних хиб; наука є позитивним і потрібним знанням, а
філософія спекулятивним і негативним»;
*позитивізм окреслив риси наукового і позанаукового знання: за науковим - стали розумітися знання,
які можна підтвердити чи заперечити, перепровірити, тому все що не можна перепровірити стало поза
науковим;
-це все привело до сцієнтизму - що тільки наукове знання є еталонним, а поза наукові знання відкидалися
як непотрібні (філософські, релігійні, моральні, етичні);
-сьогодні ми маємо інше співвідношення наукового і позанаукового знання і пізнання: мораль,
філософія, релігія розглядаються як поза наукові але не менш цінні ніж наука;
*у своєму розвиткові позитивізм пройшов кілька форм, і прийшов до того що повністю розмежувати
науку і філософію не можливо; філософія є завжди захованою в науці і вигляді її засад чи найважливіших
принципів;
-отож, якщо не можна роз’єднати то варто шукати зв’язки порозуміння між наукою і філософією; -
особливо плідною була робота представників третього етапу позитивізм це 20-60 роки 20 ст.,: бертан расел,
карнап, кум, кар попер, тощо;
-наукова раціональність виражає специфіку наукового знання, хоча і і теологія і філософія є
раціональними; тобто є різні види раціональностей і треба вміти їх розрізняти;

63. Прикмети наукової раціональності.

За Джунем змлекції
 -схема розрізнення наукового та позанаукового знання на основі принципів раціональності як
прикмет такого розрізнення ( за а.коваленко):
* 1.принцип міровизначенності- наукове знання чітко бачить межі свого застосування, і є завжди
обмежене предметом; усі розмови якби виходять за межі предмета є без предметними ( розмови не по суті);
оскільки предмет філософії це світ в цілому чи світ як Універсум , звідси філософське знання не є науковим;(
лише марксисти називає філософію наукою);
*2.принцип впорядкованої послідовності - досліджуване явище завжди повинно бути послаблено в
логічно смисловий ряд,( щось передує дослідженню ->щось з нього виходить); в науці це принцип
причиновостей, з огляду на який знання в науці акумулюються, нагромаджуються; = наука нагромаджується
таким чином;
*3.принцип достатньої підстави - наукове знання завжди звертається до свої основ до вихідних
принципів; (наприклад в основі механіки лежить принцип інерції);
*4.принцип чіткості критеріїв бінарних опозицій - в науці завжди чітко розводяться і розмежовуються
об’єктивне і суб’єктивне, істина і фальш;
*5.принцип аналітичності (редукціонізму) - це розклад цілого на складові елементи і на основі вивчення
кожного з елементів синтез чи об’єднання знань про об’єкт ( наприклад різні рівні вивчення людини ,
суспільства);
*6.принцип Сократичної іронії чи сумніву Декарта- Сократ сократична іронія- він іронічно ставився до
аргументів та постановники запитань граючи в людину, яка не відає та незнає, але фактично він все знав, і це
призводило до того що співрозмовник все ж таки визнавав що він щось не точно знав і міг помилятися;
сумніви Декарта - сумніви в науці - немає в науці таких положень яких не можна було б переглянути, з огляду
на що наукове знання є завжди відносним; -порівняно із сумнівом наукові положення є потужними та
сильними, неспростовними;
*7.принцип відтворюваності - дослід повинен повторюватися в 100% варіантів.
- під ці принципи підпадає природознавство, рідше гуманітарні науки(філософія, психологія);
-висновок-
*вся західна культура розуміє науку саме на основі цих 7 правил, тобто можна стверджити що саме 7
принципів належать до класичного розуміння наукової раціональності;
*але є й інші тип и наукової раціональності- некласичні : 1.модерна раціональність; 2. Посткласична
наукова раціональність - відрізняється меншою жорсткістю, все більше стираючи межі між наукою і
філософією..

64. Рівні наукового пізнання і критерії їх розрізнення.

За Джунем з лекції
-два основні рівні пізнання оточуючи дійсності в науці : емпіричний і теоретичний;(не путати з
чуттєвим і раціональним як сторонами здійснення будь якого пізнавання );
-відділять лише два бо наукове пізнання роздвоює світ на глибину речей і поверхню речень , на
сутність та явище поверхні речей;
*під сутність розуміють - вона позначає істотне, необхідне, повторюване що на загал схвалюється
поняттям закону ; те як той чи інший предмет постає перед нами, являє себе, це його вигляд, зовнішнє;
-емпіричний і теоретичний рівні пізнання розрізняється тим яке знання ми одержуємо на кожному з
них;
-критерії їхнього розрізнення:
*1.Розрізнення за змістом - емпіричне пізнання це пізнання явищ, зовнішніх зв’язків і залежностей, а
теоретичне це пізнання суті, пізнання внутрішніх необхідних, сталих істотних зв’язків речі( пізнання
структури);
*2. Розрізнення за метою - мета емпіричного рівня це пізнання закону зв’язку явищ, зовнішніх
характеристик( заломлення променів як різного виду кольору неба) , теоретичного це пізнання чи
встановлення меж цього явища, встановлення зв’язків між законами, встановлення системи законів ;
*3.Розрізнення за методологічною спрямованістю - на емпіричному рівні застосовується поняттєвий
апарат науки до нових явищ і вивчання, а теоретичний рівень характеризується розробкою поняттєвого
апарату , вироблення нових понять (виникає тоді коли ти пояснюєш а воно не пояснюється);
- емпіричний і теоретичний рівні є взаємопов’язані, але в історичному сенсі можна видіти емпіричну
і теоретичну стадію в розвитку науки: емпірична стадія це десь півтори-три сотні років, коли
накопичувався матеріал, описувався;

-наука спеціально під мету і предмет підбирає методи пізнання (не ототожнювати з методом
повсякденності);
 - метод це не просто спосіб для науки, а систематизований спосіб досягнення теоретичного або
практичного результату на основі певних принципів; втілює шлях до істини; метод не ототожнювати з
методикою бо методика це технічна процедурна сторона методу вироблення шляху пізнання істини, це
операційна складова; а метод окрім методики включає в себе ще й теоретичне усвідомлення, і принципи
наукової раціональності;
-означення методології - це сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що
застосовуються в процесі наукового пізнання і практичної діяльності; це самоусвідомлення науки, свої
можливості ;

65. Поняття наукового методу. Методи емпіричного і теоретичного пізнання.

З лекції Джуня
-у специфіці різні в наукового пізнавання віднаходиться ключ до виділення методів пізнання, тобто
кожному з різні в пізнання властиві свої методи, можуть бути спільні чи змішані
- методи емпіричного рівня пізнання: наукове спостереження, наукове вимірювання, науковий опис,
експеримент, дослід;
- методи теоретичного рівня пізнання : формалізація(застосування математичної логіки), математизація,
семіотичні методи(наука про знакові системи), аксіоматичний метод тощо;
-у розвиненій науці теоретичний рівень є домінуючим;
-з однієї теорії вибудовується інша а вже під неї добувається емпіричний матеріал; таким чином
шлях пізнання є оберненим по відношенню до повсякденного;( математично добуваєте результат а
потім шукаєте що за ним стоїть обґрунтовуєте)
Інтернет
-Науковий метод— сукупність методів встановлення параметрів, структури, інших характеристик
досліджуваних об'єктів.
-У пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний.
*Емпіричний рівень знання – це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою раціональною
обробкою властивостей і відношень об'єкта, що пізнається. Він завжди є основою, базою для теоретичного
рівня знання.
*Теоретичний рівень – це знання, отримане шляхом абстрактного мислення.
- Методи емпіричного пізнання:
* спостереження (безпосереднє, опосередковане) - це планомірне і цілеспрямоване сприйняття предметів
і явищ, їх властивостей і зв'язків в природних умовах або в умовах експерименту з метою пізнання об'єкта, що
досліджується;
*порівняння, вимірювання (пряме, непряме)- це певна система фіксації та реєстрації кількісних
характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів;
*описання (як класифікація зібраних даних, як описування теоретичних положень)- це зазначення ознак
предмета або явища як суттєвих, так і несуттєвих. Опис, як правило, застосовується відносно одиничних,
індивідуальних об'єктів для більш повного ознайомлення з ними. Його метою є дати найбільш повні відомості
про об'єкт;
*експеремент (пошуковий, перевірочний, здійснюючий) - це дослідження будь-яких явищ шляхом
активного впливу на них за допомогою створення нових умов, відповідних меті дослідження, або шляхом
зміни проходження процесу в певному напрямку;
*моделювання – це вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка
за своїми властивостями певною мірою відтворює властивості об'єкта, що досліджується.
-Методи теоретичного рівня пізнання:
*Аналіз – це розчленування предмета на його складові (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою
їх всебічного вивчення.
*Синтез – це об'єднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета в
єдине ціле.
*Абстрагування – це метод відволікання від деяких властивостей та відношень об'єкта й, одночасно,
зосередження основної уваги на тих, які є безпосереднім предметом наукового дослідження. Абстрагування
сприяє проникненню пізнання у сутність явищ, руху пізнання від явища до сутності.
*Узагальнення – це метод, який фіксує загальні ознаки та властивості певної групи об'єктів, здійснює
перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального.
*Індукція – це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про
загальне.
*Дедукція – це метод пізнання, коли на основі загального принципу логічним шляхом з одних положень як
істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме.
*Ідеалізація – це спосіб логічного моделювання завдяки якому створюються ідеалізовані об'єкти.
 Історичний і логічний методи органічно поєднані. Історичний метод передбачає розгляд об'єктивного
процесу розвитку об'єкта, реальної його історії з усіма її поворотами, особливостями. Це певний спосіб
відтворення в мисленні історичного процесу в його хронологічній послідовності та конкретності.
*Логічний метод – це спосіб, за допомогою якого мислення відтворює реальний історичний процес у його
теоретичній формі, в системі понять.

66. Метод і методологія. Багаторівневість методологічного знання.

За лекцією Джуня
-наука спеціально під мету і предмет підбирає методи пізнання (не ототожнювати з методом
повсякденності);
- метод це не просто спосіб для науки, а систематизований спосіб досягнення теоретичного або
практичного результату на основі певних принципів; втілює шлях до істини; метод не ототожнювати з
методикою бо методика це технічна процедурна сторона методу вироблення шляху пізнання істини, це
операційна складова; а метод окрім методики включає в себе ще й теоретичне усвідомлення, і принципи
наукової раціональності;
-означення методології - це сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що
застосовуються в процесі наукового пізнання і практичної діяльності; це самоусвідомлення науки, свої
можливості ;
-у специфіці різні в наукового пізнавання віднаходиться ключ до виділення методів пізнання, тобто
кожному з різні в пізнання властиві свої методи, можуть бути спільні чи змішані
Інтернет
-МЕТОД- у широкому значенні слова — "шлях до чого-небудь", спосіб соціальної діяльності в будь-
якій її формі, а не лише в пізнавальній. Метод не є щось безсуб'єктне, яке існує окремо й поза суб'єктом.
Інакше кажучи, "людина — центр всієї методології" (Фейербах). Будь-який метод є засобом, прийомом
забезпечення й досягнення мети, має інструментальний характер і є системою регулятивів.
-У зв'язку з цим методи наукового пізнання за ступенем загальності й сферою діяльності можна
поділити на кілька основних груп:
*1.Філософські методи, серед яких найзагальнішими та історично першими є діалектичний і
метафізичний. До них належать також аналітичний (характерний для сучасної аналітичної філософії),
інтуїтивний, феноменологічний, герменевтичний та інші.
*2.Загальнонаукові методи (підходи) дослідження, що отримали широкий розвиток і застосування в
науці XX ст. Вони виступають як своєрідна проміжна методологія між філософією та фундаментальними
теоретико-методологічними положеннями спеціальних наук. До загальнонаукових найчастіше зараховують
такі теоретичні конструкції, як інформація, модель, ізоморфізм, структура, функція, система, елемент,
оптимальність тощо.
- МЕТОДОЛОГІЯ ставить перед собою завдання з'ясувати умови перетворення позитивних
наукових знань про дійсність у метод подальшого пізнання цієї реальності, виявити ефективність і межі
його продуктивного застосування. Важливим принциповим для методології є обґрунтування
положення про метод як систему, його складність і багатогранність змісту, що включає в себе знання
різноякісних характеристик і множинність рівнів — від принципів філософського значення до безпосередніх
наукових знань про конкретний об'єкт.
-Методологія — це, по-перше — систематизована сукупність підходів, способів, методів, прийомів та
процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед
визначеної мети. По-друге — це галузь теоретичних знань, уявлень про сутність, форми, закони, порядок та
умови застосування підходів, способів, методів, прийомів і процедур у процесі наукового пізнання та
практичної діяльності. Осмислюючи теоретичний і соціокультурний досвід, методологія розробляє загальні
принципи створення нових пізнавальних засобів.
*Основним об'єктом вивчення методології є метод, його сутність і сфера функціонування, структура,
взаємодія з іншими методами й елементами пізнавального інструментарію та відповідність характеру
досліджуваного об'єкта і його зв'язок з пізнавальною метою чи цілями практичної діяльності.
-Виділимо три рівні дослідження науки:
*перший рівень становить аналіз спеціальних методів, які забезпечують вирішення деякого класу
конкретних завдань в рамках тієї чи іншої науки.
*другий рівень утворює аналіз методологічних принципів і ідей, які мають більш широку сферу
застосування, ніж спеціальні методи. Вони часто набувають статусу загальнонаукових.
*третій рівень - Філософсько-методологічні основи, які виступають в ролі найбільш загальних
методологічних регуляторів наукового дослідження, на якому осмислюються загальні особливості об'єктів,
досліджуваних наукою, а також здійснюється перебудова таких ідеалів і норм, з тим, щоб забезпечити
освоєння нових об'єктів.
 67. Особливості формування та основні етапи розвитку української філософії.
Загальні особливості української філософії та етапи розвитку.
-У силу своєрідних умов історичного розвитку нашого народу філософія як окрема форма суспільної
свідомості у межах його культури виділяється лише в ХVІІ ст. До цього часу, крім пам’яток Київської
Русі, лише несистематизовані філософські ідеї, що складають теоретичний підтекст інших видів
духовної творчості, утворюють філософську культуру в Україні.
*Особливостями вітчизняної філософії є те, що вона, по-перше, відтворює з певним часовим зміщенням
усі основні етапи розвитку європейської філософії; по-друге, аж до ХVІІ ст. вона розвивається в різних жанрах
писемності; по-третє, тривалий час була російськомовною. Визначальними її рисами були: антеїзм
(усвідомленість єдності людини з природою, черпання сил у Землі, природи); екзистенціоналізм
(заглибленість у внутрішнє буття людини); кордоцентризм або “філософія серця” (серце – емоційно-вольова
сутність людини
-Керуючись особливостями розвитку вітчизняної філософії та її характерними рисами, правомірно
визначити такі основні її етапи:
- докласичний період (філософська думка періоду Київської Русі; філософські ідеї на етапі становлення
української народності; ідеологія передбуржуазних рухів, формування гуманістично-реформаційних ідей);
- класичний період (філософія Києво-Могилянської академії; філософія українського Просвітництва;
університетська філософія ХІХ ст.);
- некласичний період (філософські ідеї українського романтизму першої половини ХІХ ст.,
натуралістично-позитивістські ідеї другої половини ХІХ ст., новітня українська філософія).
-З самого початку свого зародження соціально-філософська думка нашого народу мала не
умоглядний характер, а переслідувала конкретні соціально-політичні цілі і завдання. Звідси бере свій
початок переважання у вітчизняній суспільній думці інтересу до проблем філософії історії, до моральної
проблематики, до питань, безпосередньо причетних до осмислення суспільно-політичного буття
(Ілларіон “Слово про закон і благодать”; літопис “Повість временних літ”). З іншого боку, в найдавніший
період нашої суспільно-філософської думки зароджується якнайпильніша увага до людини,
закладаються підвалини гуманістичної традиції (Володимир Мономах “Повчання дітям”).
-У ХІV-ХV ст. формується інтерес до дослідження історичної самосвідомості, що знайшло
відображення в літописанні та житійних творах. Поряд з цим формуються основні засади “народного
світогляду”, що зводилися до уяви про совість, справедливість, любові працю. Людина проголошується
вільною у визначенні своєї долі й своєї поведінки.
-Протягом ХVІ – першої половини ХVІІ ст. в Україні формуються гуманістичні і реформаційні ідеї, які
становлять ідеологію перед буржуазних рухів (Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав
Оріховський та ін.). Діяльність перших українських гуманістів сприяла виробленню нового світогляду,
пройнятого критицизмом, раціоналізмом, світськістю. Ідеї гуманізму, Реформації, протесту проти католицької
експансії та національного самоусвідомлення розвивались протестантськими громадами, братствами,
представниками Острозького літературно-освітнього центру та діячами української полемічної літератури І.
Вишенським, М. Смотрицьким, С. Зизанієм, Х. Філалетом та ін.
-Зміна у структурі філософської проблематики пов’язана з діяльністю професорів Києво-
Могилянської академії. Духовно-практична форма освоєння світу тут відходить на задній план,
поступившись місцем світоглядно-методологічному, теоретичному відображенню – спочатку у формі
схоластики, а згодом зі значними елементами методології і практики науки Нового часу. Відбувається чітке
розмежування філософії і теології, спостерігається поглиблення критики авторитаризму (властивого
середньовічній схоластиці), (властивого середньовічній схоластиці), наповнення логіки гносеологічним
змістом, акцентується увага на ролі відчуттів, розуму і мови в пізнанні, на значенні практичного використання
знання у вченні про людину, її сутнісних сил (І. Гізель, Й. Конович-Горбацький, С. Яворський, Й. Кроковський,
Ф. Прокопович, Г. Кониський та ін.).
-На межі ХVІІІ і ХІХ ст. в Україні поширюється антифеодальна, буржуазна за своєю спрямованістю і
соціально-політичною сутністю просвітницька ідеологія (Я. П. Козельський, В. В. Капніст, В. Н. Каразін,
П. Д. Лодій та ін.). Найбільш яскравим представником етико-гуманістичного крила українського
Просвітництва був Г. С. Сковорода. Виступаючи проти всіх сил соціального відчуження, він обґрунтовує
глибоко людяну філософсько-етичну концепцію, згідно з якою шлях до людського щастя лежить через
моральне самовдосконалення, пізнання кожним свого “природного” покликання й обов’язку. Ґрунтується ця
концепція на вченні про три світи (макрокосм, мікрокосм,“символічний світ”), дві натури (видима і невидима)
та теорії “сродної праці”.
-Новими тенденціями і явищами збагачується філософська думка у період занепаду феодалізму і
формування капіталістичних відносин. Це була переважно доба університетської філософії. Для неї
характерні як ідеї розмаїтої релігійної філософії (Й. Шад, О. Новицький, С. Гогоцький, П. Юркевич), так і
ідеї природничо-наукового матеріалізму (М. П. Любовський, П. Д. Лодій, М. І. Козлов, Д. Кавунник, М. О.
Максимович та ін.) та перших революційних демократів (Ю. К. Люблінський, П. Х. Вигодовський, Я. М.
Андрієвич та ін.).
-Некласичний період у розвитку української філософської думки започатковують представники
українського романтизму (Кирило-Мефодіївське товариство). Відправні ідеї представників правого
крила кирило-мефодіївців (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) ґрунтувалися на визнанні релігії й
ідеалізму, спорідненості з основними догмами християнської ідеології. Захищаються ідеї провіденціалізму,
месіанства і “християнського соціалізму”. Представники лівого крила (Т. Г. Шевченко, М. Гулак, І.
Поседа, О. Навроцький) керувалися ідеями матеріалізму, антиклерикалізму, а у своїх соціологічних побудовах
виходили із визнання вирішальної ролі народних мас в історичному процесі, необхідності революційної
боротьби трудящих, побудови суспільства без експлуатації та гноблення.
-У другій половині ХІХ ст. спектр філософської проблематики ще більше розширився. З одного боку,
це ідеї соціал-демократичні, вільнодумні погляди нового покоління українських революційних
демократів (І. Франко, Л. Українка), а з іншого, – натуралістично-позитивістські мотиви (О. О. Козлов, В.
Лесевич, О. Потебня та ін.).
-У кінці ХІХ на початку ХХ ст. в Києві виникає група представників “нової релігійної свідомості”, які
генетично були пов’язані з “легальним марксизмом” (М.О.Бердяєв, С. М. Булгаков, Л. Шестов). Вони
започаткували екзистенційно-романтичну хвилю в українській філософії (російськомовна філософська
школа “київського гуманізму”).
*У цей час виокремлення в російському космізмі (З. Одоєвський, М. Федоров, М. Морозов, В. Соловйов)
глобально-екологічної проблеми привело до обґрунтування В. І. Вернадським вчення про ноосферу і
формування антропокосмічного світогляду (В.Вернадський, Д.Чижевський), який розглядав людину як
космічну подію.
-Посилення реакції, пов’язане з початком першої світової війни, призвело до занепаду наукового
життя в цілому і філософії зокрема. Ряд видатних вчених емігрують за кордон.
-І тільки на початку 20-х років ХХ ст. культурно-філософське життя в Україні певною мірою почало
відроджуватись. На цей період випадає дискусія “механістів” та “діалектиків” (С. Ю. Семковський, В. О.
Юринець). Робиться акцент на необхідності єднання філософії та природознавства.
- наприкінці 20-х років – на початку 30-х відбувається поворот до філософії бюрократичного
централізму. Цей поворот зводився до її політизації, підпорядкування її змісту принципові партійності.
Філософія стала інтерпретатором, пропагандистом реальності в найбільш спрощеному і спотвореному,
але зате доступному для всіх вигляді.
-Лише в 60-ті роки перед філософією відкрилися нові перспективи на відродження творчого духу (П.
Копнін, В. Шинкарук, І. Бичко, М. Попович, С. Кримський та ін.), які повною мірою розгортаються в кінці 80-
х – на початку 90-х років.
-Українська філософія — це оригінальна система, в основі якої постає філософський дух
українського народу як органічна єдність віри, надії і любові у вічному прагненні до втілення їх у
свободі.

68. Форми наукового пізнання.

За лекцією Джуння
- ФОРМИ НАУКОВОГО ПІЗНАВАННЯ:
*1.науковий факт - це не предмет і не об’єкт, це перша форма нашого знання , це судження яке фіксує
емпіричне знання про об’єкт, це констатація (приклад зошит спостережень за погодою: ясність, тиск,
вітер, опади, і це занесене судження);
*2.наукова проблема - формується на основі фактів, те що я маю знати але поки що не знаю;
Поштовхом до створення наукової проблеми є нові факти, що виникають на практиці; вони не вкладаються в
існуючу систему знань і тому потребують для свого пояснення нових ідей. Своєрідною формою вирішення
проблеми може бути доведення її нерозв'язуваності, що стимулює перегляд засад, у межах яких проблема
була поставлена.
*3.наукова гіпотеза - це якісь припущення, одна з форм розв’язку проблеми, може бути багато але
вони мають бути протилежні(більше ніж2), її треба перевірити;
У яких же випадках використовується гіпотеза в процесі розвитку наукового знання?
♦ По-перше, тоді, коли відомі факти недостатні для пояснення причинної залежності явищ і є потреба, щоб
їх пояснити.
♦ По-друге, коли факти складні і гіпотеза може принести користь як обособлення знань в даний момент, як
перший крок до пояснення їх.
♦ По-третє, тоді, коли причини фактів недоступні для досвіду, але дії і наслідки їх можуть бути вивчені.
Важливою вимогою наукової гіпотези є також можливість практичної перевірки.
Як форма наукового пізнання гіпотеза в своєму розвитку проходить чотири стадії:
♦ накопичення фактичного матеріалу, його опис і вивчення;
 ♦ формування гіпотези про причинні зв'язки явищ;
♦ перевірка одержаних висновків на практиці;
♦ перетворення гіпотези у вірогідну теорію або заперечення раніше висунутої гіпотези і висування нової
гіпотези.
*4. наукова теорія - це форма вирогідного знання, яка дає цілісне уявлення про закони та істотні
характеристики об’єктів, найрозвинутіші форма знання ;
наукова теорія як система знання характеризується деякими ознаками:
♦ Першою ознакою наукової теорії є предметність, бо вся сукупність понять і тверджень відноситься до
однієї і тієї ж предметної області, повинна відображувати одні і ті ж об'єкти дослідження. Правда, ця ознака не
включає того, що для пояснення одних і тих же об'єктів можуть існувати декілька теорій.
♦ Друга ознака - адекватність і повнота відображення об'єктивної реальності. Це значить, що знання, які
дає теорія, відповідали б тому оригіналу, який вона описує, тобто вона повинна бути вірогідною, мати
характер об'єктивної істини.
♦ Ознака перевірочності характеризує теорію з точки зору змістовної істинності і здатності її до розвитку і
вдосконалення. Перевірочність виступає як встановлення відповідності змісту твердженням теорії,
властивостям, відношенням реальних об'єктів. Вирішальним засобом такого встановлення є науковий
експеримент, практика в її широкому розумінні. Відповідно з цим повинна виконуватись вимога внутрішньої
несуперечливості теорії і відповідності її дослідним даним. У протилежному випадку теорія повинна бути
удосконалена або навіть заперечена.
♦ Ознака істинності та вірогідності полягає в тому, що істинність основних тверджень наукової теорії
вірогідно встановлена. У цьому відношенні наукова теорія відрізняється від наукової гіпотези, де істина
встановлюється тільки з тим або іншим ступенем вірогідності.
У розвитку теорії виділяють два відносно самостійні етапи:
♦ еволюційний, коли теорія зберігає свою якісну визначеність;
♦ революційний, коли здійснюється злам її основних вихідних засад, компонентів, математичного апарату,
методології. Врешті-решт такий стрибок у розвитку теорії є створенням нової теорії. Дійсна, зріла теорія являє
собою не просто суму пов'язаних між собою знань, але й містить певний механізм побудови знання,
внутрішнього розгортання теоретичного змісту, втілює деяку програму дослідження. Усе це створює
цілісність теорії як єдиної системи знання
*5.наукова ідея як форма синтезу знання - є заключна, коли на базі тієї чи іншої теорії формуються
способи практичного застосування теорій і на практиці; у науці ідеї виконують різну роль. Вони не тільки
підсумовують досвід попереднього розвитку знання в тій або іншій галузі, а є підґрунтям, на якому знання
синтезуються в деяку цілісну систему. Під ідеєю розуміється також форма розвитку наукового знання, коли у
вигляді ідей формуються якісь узагальнення, теоретичні знання, пояснюючи сутність, закон явищ. Наприклад,
ідея про матеріальність світу, про корпускулярно-хвильовий характер світла, речовину і поле тощо.

69. Істина в науці і філософії.

-ІСТИНА - це мета, до якої спрямовано пізнання, бо, як писав Ф. Бекон, знання - сила, але лише за
неодмінної умови, що воно правдиве.
-Істина є знання.
*Але всяке чи знання є істина? Знання про світ і навіть про окремі його фрагментах в силу ряду
причин може включати в себе помилки, а часом і свідоме перекручування істини, хоча ядро знань і
становить, як уже зазначалося вище, адекватне відображення дійсності в свідомості людини у вигляді уявлень,
понять, суджень, теорій.
*Але що таке істина, істинне знання? Протягом усього розвитку філософії пропонується цілий ряд
варіантів відповіді на це найважливіше питання теорії пізнання. Ще Аристотель запропонував його
рішення, в основі якого лежить принцип кореспонденції: істина це відповідність знання об'єкту,
дійсності.
-Д. Берклі, а пізніше Мах і Авенаріус розглядали істину як результат збігу сприйнять більшості.
*Нарешті, окремими гносеології як істинне розглядається знання, яке вписується в ту чи іншу
систему знань. Іншими словами, в основу цієї концепції покладено принцип когерентності, тобто
зводиться положень або до певних логічним установок, або до даних досвіду.
- Існує ряд форм істини:
* буденна або життєва,
*наукова істина – спрямована на розкриття сутності на відміну від буденного істини; ізняє системність,
упорядкованість знання в її рамках і обгрунтованість, доказовість знання; відрізняє повторюваність і
загальнозначущої, інтерсуб'єктивність;
*художня правда,
* істина моральна.
У цілому ж форм істини майже стільки, скільки видів занять.
 .
-Істини здобуваються важкою працею вчених, а окрема наукова істина може бути важливою для
однієї науки і не мати жодного значення для іншої. Саме тому недоцільно без ретельного дослідження
переносити "цілком пристойні" істини з однієї науки в іншу. Наприклад, нещодавно у науковому середовищі
велике роздратування викликала спроба дисертанта-докторанта у сфері гуманітарних наук увести в обіг
термін "квантова культурологія". Відомості про кванти, що містяться в роботі, можна охарактеризувати,
якщо залишатися поблажливим та політично коректним, як такі, що не перевищують рівень шкільних знань
про зародження квантової механіки в першій третині ХХ ст. Що ж до культурології, то після вилучення
недоречних фізичних термінів вона розсипається на порох.
-Істинність системи наукового знання підтверджується заздалегідь накопиченим досвідом науки та
прямими досвідами щодо перевірки результатів, отриманих на час твердження про предмет. Тому
справжні системи наукового знання автоматично оцінюються науковою спільнотою як істинні. Сказати про
систему наукового знання, що вона істинна, схожа на твердження, що масло - масляне.
*істинність є атрибутом (невід'ємною ознакою) конкретної системи наукового знання. Традиційне
перенесення дихотомії істинно-помилкове з окремих наукових тверджень на всю систему наукового знання
ґрунтується на підсвідомому та дуже поширеному її ототожненні із сукупністю таких тверджень. Але реальні
системи наукового знання, які, поза сумнівом, включають системи тверджень як підсистеми, до них зовсім не
зводяться. Наявність складної структури систем знання забезпечує правильність відповідної науки та
можливість її розвитку у напрямі подальшого накопичення та удосконалення знань.
*Слід підкреслити, що помилкове твердження, яке цілком можливе у процесі наукового пізнання,
докорінно відрізняється від псевдонаукової безпідставної балаканини. Відмінність полягає в тому, що
помилковість наукового твердження є наслідком помилки (від якої не застрахований жоден дослідник, навіть
геніальний), а псевдовчений неправий за визначенням, оскільки його діяльність лежить поза системою знань,
не спрямовується науковим методом, не має підґрунтя, створеного тисячами попередників.
*Звичайно, системи наукового знання завжди є неточними та неповними, а спроба їх
удосконалювати саме і забезпечує безперервний процес пізнання. Таким чином, природничі та
суспільствознавчі науки існують і репрезентуються як сукупність істинних систем знання різного штибу.
Мета науки - здобуття нових знань, а це означає побудова конкретних систем наукового знання.
Єдиним шляхом здобуття наукових знань є пізнавальна дослідницька діяльність вчених, що охоплює
необхідну емпіричну або спостережну частину та теоретичну обробку отриманої інформації.
-Натурфілософський підхід до висування теоретичних концепцій вичерпав себе багато століть тому,
тому спроба повернутися в наш час до методології Аристотеля - безплідна і означає повну
псевдонауковість, хоча за часів відомого давньогрецького філософа натурфілософська діяльність
відповідала вимогам тогочасної науки.
-пошуком істин у кожному конкретної галузі знань займаються відповідні науки. Структура систем
знання цих наук дуже схожа, що має дивувати, оскільки науковий метод пізнання - універсальний. Він
остаточно утвердився після величних праць англійця Ісаака Ньютона, який працював здебільшого у тій сфері,
яку згодом назвали фізикою, але "не гребував" та іншими науками.
Дослідженням структури та методів роботи конкретних наук займається філософія науки, що є
підрозділом розгалуженої науки загального вжитку – філософії. На відміну від т.зв. філософії марксизму-
ленінізму (а майже всі філософи сучасної України старшого віку були виховані на догмах та забобонах цієї
штучної безплідної схеми), сучасна філософія науки не претендує на верховенство щодо конкретних
наук. Водночас вона збирає та аналізує інформацію про зміст, функціонування та досягнення наук та
узагальнює цей дорогоцінний досвід.
*Вивчення систем наукового знання, яким так чи інакше займаються багато вчених, важливо і з
урахуванням того, що на відміну від природного знання, де емпіричні дослідження завжди проводяться в
межах окремих конкретних наук, у суспільно-гуманітарній сфері такого завдання перед собою навіть не
ставлять. . Наприклад, соціальні філософи, чиїм предметом дослідження є суспільні явища, процеси та
тенденції, майже ніколи не спираються на конкретний соціологічний, правовий та економічний аналіз
суспільства. Немає даних і про відчутний зворотний філософський вплив на такий аналіз. До речі, зазначених
ґрунтовних, всебічних конкретних досліджень теж очевидно не вистачає, що вітчизняні філософи
намагаються компенсувати численними запозиченнями та тлумаченнями термінології західних колег. Це,
звичайно, недоречно, оскільки зарубіжні філософи осмислюють історичні, ментальні, соціальні, правові,
економічні, культурні та релігійні реалії, які істотно відрізняються від українських.
-Філософія науки потрібна і для того, щоб не помилитись і зберігати об'єктивність науки. Марні
спроби протягнути в науку "всемогутнього" суб'єкта-деміурга, без якого об'єкта досліджень нібито не існує.
Ця тенденція найкраще характеризується питанням, яке приписують великому Ейнштейну: "Чи існує Місяць,
коли на нього не дивляться?". Якщо читачеві це питання здається надуманим, а відповідь на нього
однозначним: "Так!", то він глибоко помиляється. Після смерті видатного фізика Віталія Гінзбурга у відомому
оглядовому журналі Російської академії наук "Успіхи фізичних наук", редактором якого він був протягом
багатьох років, з'явилася стаття під назвою "Місяць Ейнштейна", де давалася негативна відповідь. Отже,
відповідно до думки більшості редколегії та автора статті, світу не існує без людини-спостерігача, або
розумним спостерігачем слід вважати, скажімо, трилобіту. Щоправда, не більше цієї, хибної філософії до
появи життя нашій планеті Землі і Космосу немає було, тобто. все, що відбувалося до цього (згідно з
уявленнями сучасної науки), насправді є вигадкою вчених. Але тоді летить шкереберть вся концепція
еволюції Всесвіту і життя на нашій планеті, що явно неправильне, оскільки існує маса доведених свідчень
еволюційних процесів у минулому та в наш час.
-Таким чином, філософія науки не є сферою конкретних наук, але, спираючись на їх досягнення,
вона допомагає уникнути помилок у кожній конкретній науці, прискорити розвиток наук та вберегти
суспільство від втрати світоглядних орієнтирів. Підкреслимо також, що, як і кожна справжня наука,
філософія має помітні естетичні та етичні аспекти. Вона така ж цікава, як і інші науки, дозволяє
популяризацію та дарує величезну насолоду тим, хто нею цікавиться..

70. Онтологія і аксіологія. Поняття вартості.

-ОНТОЛОГІЯ — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні
проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного
тлумачення у філософії. І це не випадково. Воно складне, змістовне, багатогранне.
-Існує, принаймні, три значення цього поняття:
*По-перше, під онтологією розуміють ту частину філософії, яка з'ясовує основні, фундаментальні
принципи буття, першоначала всього сутнісного. Саме поняття «онтологія» у перекладі з грецької мови
означає вчення про суще, сутнісне, найважливіше (онто — суще, сутнісне, логія — вчення). Це вчення про
першооснови буття, про субстанцію, матерію, простір, час, рух, причинність тощо.
*По-друге, у марксистській філософії поняття «онтологія» вживається для з'ясування сутності явищ, що
існують незалежно від людини, її свідомості (та ж матерія, рух, розвиток, його об'єктивні закони тощо).
*По-третє, у західній філософії в поняття «онтологія» теж включають найзагальніші принципи буття, але
вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Це так звана «трансцендентальна
онтологія» Гуссерля, «Критична онтологія» Гартмана, «фундаментальна онтологія» Гайдеггера тощо. Тобто,
найзагальніші принципи буття у такому розумінні з'ясовуються лише інтуїтивно, а не в процесі практичної,
пізнавальної діяльності людини, взаємодії суб'єкта і об'єкта.
- поняття «онтологія» складають основи, витоки, першоначала всього існуючого, найзагальніші
принципи буття світу, людини, суспільства. У понятті «онтологія» знаходить відображення та особливість
цих основ, витоків та першоначал, що вони існують об'єктивно, тобто незалежно від людини і її свідомості.
Все це складає сутність такого поняття, як «онтологія».
-Що означає поняття «буття»? Як відомо, особливістю філософії як науки є те, що вона дає найбільш
узагальнене знання про те, що існує. Тож і філософське усвідомлення світу ґрунтується на узагальненому,
абстрактному, теоретичному відображенні дійсності. Таке відображення здійснюється з допомогою
найзагальніших понять, категорій. Найзагальнішою категорією філософії (при тому будь-якої за
напрямком) є найдавніше поняття «буття».
-АКСІОЛОГІЯ — наука про цінності, учення про природу духовних, моральних, естетичних та
інших цінностей, їх зв'язку між собою, із соціальними, культурними чинниками та особистістю людини;
розділ філософії.
З лекції Джуня
-аксіологія- філософське вчення про природу вартостей, їх місце в реальності, структуру вартісного
світу ;
-в істочному контексті: проблематику вартостей ми можемо знайти дуже у Біблії ( в законах Мойсей, де
говориться про світ і його характеристики); і в античній і в середньовічній філософії ми зустрічаємо цікаве
явище, що вартості тобто етико-естетичні і релігійні характеристики включалися у саме поняття реальності
істинного буття( тобто вважалося що буття вартощами задаються);
-від платона до хегеля - вартощі і буття не були розрізненні, вважалося, що вартісні характеристики
вписані і вплетенні в буття;
-аксіологія як самостійна область філософського дослідження виникає лише тоді, коли понять буття
розчленовуються на два елементи: реальність буття та вартість як об’єкт різнорідних людських бажань
і прагнень;
-головне питання аксіології : показати як можлива вартість в загальній структурі буття, яке її відношення
до фактів реальності;
-філосософ софіст протагор- висловлювався, що міра всіх речей людина,людина як індивід, а не родова
істота; підкреслював відносність будь якого знання, вартостей, законів і звичаїв; зважав що на рівні інсталяції
домінування якихось звичаї та законів і приписів моральних в спільноті не гарантує їх домінування в
поведінці окремої особи; там чинові він чи не перший звернув увагу на суб’єктивну сторону вартостей;
 -в повсякденності то в буденній мові поняття вартощей дуже часто позначають сам предмет чи
уявлення про нього, тому часто вартощі ототожнюють з його носієм, із позитивним значенням речей
предметів і так далі;
-сам термін вартощі виникає в 19 ст.,; до цього часу у філософії і суспільних науках вартощі і властивості
речей позначалися вимогою поняття добро і зло, корисність - шкідливість, краса-потворність
-вартіст - поняття, чи категорія аксіології, яка позначує чи характеризує позитивне чи негативне
згасання речей, людей, духовних витворів,як в життідіяльності окремої людини так соціальної групи ;
це термін що широко вживається у філософській і соціологічній літературі, для вказання на людське
соціальне і культурне значення певних як з дійсності;
-всю багатоманітність предметів людської діяльності можна позначити як : предметні вартощі - є
власне об’єкти вартісного відношення коли оцінюємо аспекти добра і зла, прекрасного і потворного;
суб’єктні вартощі - способи і критерії на основі яких здійснюється процедура оцінювання: настанови і
оцінки, правила і заборони, цілі і проекти як нормативні уявлення про щось;
-Кульчицький- «людське буття це неперервне прямування до здійснення цілей, що стають такими лише як
означені людиною вартощі; це важли на надавання переваги одному над іншим, позитивне чи негативне до
чогось відношення, вибір між тим чи іншим; якщо властивість людського буття ж усівідослення осмислення
змісту життя, то змістом усвідомленого життя і постають людські оцінки і цінності життя»;

71. Основні теорії вартості.

- сьогодні можна знайти 5 теорій вартостей:
1.натуралістично-психологічна - представники цього погляду можна знайти в прагматизмі філософії
американського способу життя - Льюіс, Дьюї; джерело вартостей для них в біопсихічно витлумачуваних
потребах людини (вони вартості виявляють в реальних предметах), а самі вартості можуть бути емпірично
зафіксовані з їхнтої точки зору як специфічні факти спостережуваної реальності;в результаті це приводить до
зведення вартості з предметною реальністю;
2.трансцедентальна- відносять послідовників німецького філософа Канта- Віндельбант та Ріккерд;
звертають увагу на ідеальне буття вартощів, це для них ідеальне буття та буття норми; зо співідноситься із
чистою реальністю ( приклад про справедливість: звідки людина може знати відчуття спараведливості якшо
вона його в очі не бачила, звідси що ідея справедливості є вроджена); для вартощі це як ідеальні
предмети( героїзм,звитяга); ці ідеальні ідеї не залежать від людських потреб і бажань, це чисті норми;
3.персоналістично-онтологічна- М.шеллер; реальність вартісного світу кожного з нас гарантовано
світовим законом, чи богом; і структура вартощів яку кожен з нас має є недосконалим виявом того голос; тип
особи визначається властивою ієрархією вартощів, і ця ієрархія утворює онтологічну основу особи;
-спільне в цих трьох теоріях те, що всі вони ввжають що можна створити єдину теорію вартощів для
всіх часі і народів;
4.культурно-історично-релятивістська- освальд шпельнер, тоінві; властива ідея вартісного плюралізму,
множинності рівноправних вартісних систем; за допомогою цього методу можна розкрити вартощі різних
цивілізації;
5.соціологічна- макс вебер, парсонс; для вих вартість це норми, чаро обом буття якої є згасання для
суб’єкта,ця вартість є засобом вияву соціальних зв’язків; звертають увагу на соціальну сторону вартощів;
вартість це спосіб вияву соціал з зв’язків функціонально соціальних інституцій;

72. Структура вартостей. Єрархія вартостей.

З лекції Джуня
- вартість і те, що дається для задоволення людських потреб, оскільки потреби поділяються на :
вітальні (фізичні)- втамування голоду, збереження розповсюдженні піднесення життя; духовні- релігійні,
естетичні, пізнавальні тощо;
-вартість завжди розкривається стосовно когось, це завжди вартість для когось, це властивість
предмета якому вона належить, і яка виявляється через визнання;
-соціологи кажуть що окремий індивід ще не є мірою вартощів, а лише людина як родова істота, і лише
в такому розумінні суб’єкт;
-Суб’єкт лише означує вартість речей для себе та інших;(демократична держава або олігархічна
держава);і така вартість є чимось загальним, що в думці є лише ідеї вартощів (ідея справедливості);
-не маючи конкретного матеральнооо існування духовні вартощі мають об’єктивні і загальні риси
ідеально буття;
-духовні вартості є над суб’єктивними (в тому сенсі що наприклад вартість звитяги має цінність не
лише для суб’єкта чи спільноти ,а во ім’я країни, народу);
-тобто не лише наша індивідуальна свідомість включає шось у вартість, а цінність звитяги у
суспільному сприйнятті теж має значення;
 -вартість для кожного з нас як суб’єкта виявляються через оцінювання; (оцінювати себе наприклад
перед дзеркалом); оцінка є категорією теорії вартості, позначає сам процес оцінювання і логічно виявляє
себе в оцінювальному судженні, в якому маємо наслідок оцінювання позитивного чи негативного чого
не будь;
-вартості мають кількісні і вартісні характеристики, які залежать від внутрішніх властивостей їх
носія так і від потреб і прагнень людини самої; збільшення і наростання якісної ріщноманітності людських
потреб в процесі історичного розвитку суспільства поява нових засобів їх задоволення в наслідок нового
технічного поступу, спричинюють глибокі зрушення у сфері людських вартощів;
- крім основного поділу на позитивні і негативні, розрізняють ще вартості як тілесні і духовні,
абсолютні і вільносні, реальні і потенційні, соціально політичні і моральні, естетичні наукові релігійні;
-в залежності від рівня організації адресата вартощів їх поділяють на загальнолюдські, християнські,
ісламські, національні, групові, особові;
-особи як творці культури часто бувають одержимі певними вартощами, які вони хочуть ствердити
чи втілити в історичному розвитку; виявляється така їх властивість як спонукальність;
-вартощі перебувають між собою не лише в полярному (позитивні- героїзм є вищою за звичайну
людську порядність; добро вищим за красу; та негативні) але й в ієрархічному відношенні;
-вартощі можуть переходити в дійсність коли предмети чи стани речей стають носіями вартощей;(
тоді можна говорити про міру доброти в людині);
-говорячи про здійснення вартощей в суспільному житті варто наголосити на явності трагічних
моментів, над втіленням вартощей завжди вісить загроза закостення в системі звичок, які стають
незмінною традицією і можуть вбивати бух поступу і подальшої еволюції зміни вартощей;
-умови реалізації вартості, що характерні для нашої епохи: Анджей Гдегорчик
*1. спостеріг загальний і досить однорідний обсяг освіти і загальне знання про світ, та усвідомлення
власної ситуації;
*2. зауважив загальний ріст пізнання деяких загальнолюдських вартостей, поширення смаку свободи,
прагнення різного роду рівності, незалежності; знайомство з правами людини;
*3. високий рівень технічного знання та технологічного опанування середовища , технічної творчості;
*4. збільшення зовнішніх міжлюдських контактів, світовий масштаб діянь;
*5. криза сомоідентифікації і прагнення до ідентифікації; говорить про сеператиські та націоналістичні
прагнення як реакція на втрати цінностей свого індивідуального існування;
*6. зростання почуття невизначеності, через послаблення традиційних авторитетів, звичаїв і розвиток
непогамованих обмеженнями вимог і зростання злочинності;
*7. зростання вимог, домагань і претензій через повільне усвідомлення знань про труднощі реалізації
вищого життя, через полегшенні уявлення про власну ситуацію;
*8. великий розвиток суспліьної творчості, і загальної доступності творчості у сфері колективного життя є
суттю демократії та громадянських свобод сьогодні;
*9. зростання людських популяцій шляхом демографічного розвитку, і все менше засобів для життя
припадають на окрему людину.

73. Праця як вартість. Онтологічні і аксіологічні функції праці.

То явно не тешо треба, але нічого толкового поцьому питанню я не знайшла від слова взагалі
-Основними категоріями соціології праці є характер праці, її зміст та умови, а також мотивація,
адаптація, соціально-психологічний клімат тощо.
- виділяють такі види праці: суспільна і приватна, вільна і підневільна, «на себе» і «на когось»,
добровільна і примусова.
-За змістом розрізняють такі види праці:
-проста - виконання простих трудових операцій, для яких достатньо виробничого інструктажу і немає
потреби в спеціальному навчанні;
-складна - кваліфікована праця, пов'язана із додатковими витратами на навчання робітника;
-творча - передбачає постійний неповторний пошук нових рішень, нового ставлення до наявних проблем,
активного розвитку самостійності та ініціативності;
- репродуктивна - значна частина функцій повторюється, тобто її особливістю є повторюваність засобів
досягнення результатів;
-фізична - характеризує безпосередня взаємодія людини із засобами праці, її залучення до технологічного
процессу;
-розумова - характеризується інформаційними, логічними, творчими елементами і відсутністю прямої
взаємодії працівника із засобами праці;
-ручна - не потребує техніки, інструментів, приладів;
-механізована.
- Також існує
 - Необхідна праця — праця, що створює необхідний продукт, тобто сукупність життєвих засобів, які
потрібні для відтворення робочої сили безпосередніх виробників на рівні їхніх потреб, що сформувалися у
суспільстві.
-Додаткова праця — праця, що створює додатковий продукт, тобто продукт, що перевищує усталені
потреби безпосередніх виробників.
-Сутність праці як соціального явища виявляється в її функціях:
* створення матеріально-культурних благ, забезпечення суспільства предметами та послугами, які
задовольняють потреби людини.
*забезпечення матеріального добробуту працівника і його сім'ї, адже сама по собі людина не може
забезпечити себе всіма необхідними предметами та послугами.

74. Г.Сковорода про “сродну працю” як самоствердження особи.

- Григорій Савович Сковорода (1722–1794).
-У його філософії особливого статусу набувають символи, де мікро космом виступає сама людина,
макрокосмом є Всесвіт, а з’єднувальним символом виступає світ Біблії. У найбільш закінченому вигляді
концепція «трьох світів» викладена в діалозі «Потоп зміїний».
*Макрокосм — це природний світ відчутних, видимих речей і явищ. У людині, як і в усьому існуючому, є
тілесне і духовне, тлінне і вічне, але істинним у ній є невидиме, а тілесне є лише «тінню» цього невидимого.
-Самопізнання (Богопізнання) для Сковороди — ключ до розкриття всіх таємниць, серце — основа
всього, ключ до розв’язання таємниць, а без серця людина перетворюється на «опудало». Уся моральність
людини повинна теж бути звернена на «серце».
- Григорій Савович Сковорода (1722–1794).
- «Щаслива людина», «сродна праця» — основні поняття філософії і творчості Г. Сковороди.
-Головними роздумами Г. Сковороди як творчої особистості були роздуми про щастя людини й шляхи
його досягнення. Досягти щастя — означає прислухатися до свого внутрішнього голосу, вислухати себе,
тобто сповна увійти «в храм свій», жити в гармонії з природою, з Богом, бо тільки те приносить щастя, що
передбачене тобі «блаженною натурою». Все, що потрібно людині, сили, які тримають її на світі протистоять
злу, вона має в собі від природи. Треба лиш все те пізнати, відкрити в собі й використати на благо.
- Основою щастя, як вважав Г. Сковорода, є «сродна праця», тобто та, до якої людина має природний
нахил, здібності. Представляючи світогляд українців як трудово-хліборобського роду, він, природно,
почерпнув з народної мудрості і народної етнопедагогіки здоровий народний огляд на працю як на джерело
життя. Від народу перейняв Г. Сковорода і думку про те, що виховання мусить здійснюватися за принципом
«вродженості», доречності для тієї чи іншої людини якогось виду діяльності в силу ї «природи».
-Сродна праця» приносить щастя, додає сил, «потрібне робить неважким, а важке — непотрібним», бо
ж з людиною Бог, а, як нагадує Сковорода, «премудрая ходит в Малороссіи пословица: «Без Бога ни до
порога, а с ним хоть за море» («Собака и Кобыла»).
*Під покровом «блаженної натури» людині небагато треба докласти зусиль для щастя. Слід лише
пізнати себе, а пізнавши, бути діяльною, бо «сродность трудолюбіем утверждается», а «сложившему крила
трудно летать и самому орлу».
-Вчення Г. Сковороди про шляхи досягнення людиною щастя, хоч і приваблювало своєю
самобутньою мудрістю, було утопічним. Адже йшлося в ньому про природну, а не суспільну людину.
Людина ж поза громадою, поза суспільством, яке часто диктує свої умови,— немислима. Однак те, що цінував
філософ-просвітитель Сковорода, не втратило свого значення й принади і нині. Воно спонукає до роздумів:
чи має право на існування таке суспільство, яке не цінує в людині вроджених здібностей, не дає їй змоги
розкрити ці здібності на повну силу, а значить — реалізувати себе сповна.
-Підходячи з цих позицій до оцінки філософії Сковороди, необхідно визнати, що в розв'язанні
основного питання філософії, як уже відзначалося, він стоїть на позиціях об'єктивного ідеалізму, тобто
визнає первинним дух, свідомість.
*Але його ідеалізм пов'язаний з пантеїзмом, який розчиняє бога в природі, де останній виступає як
сутність і внутрішня причина. І пізнати сутність речей означає пізнати бога, який тотожний з істиною.
*Розглядаючи проблему співвідношення духовного і матеріального в онтологічному,
гносеологічному та морально-етичному аспектах, Сковорода надавав найважливішого значення
першому. Внутрішню субстанційну сутність природи він оголошував богом. Поняття бога не пов'язане з
уявленням про всемогутню надприродну особу, що стоїть над світом. Бог у його розумінні є закон,
внутрішня визначеність всього сущого, богом є сама природа (натура). Однак вона ще не має
субстанціональних ознак, не є причиною самої себе.
*В пантеїзмі Сковороди ще визнається первинність внутрішньої, духовної природи, але разом з тим
утверджується ідея вічності, безконечності матеріального світу, його субстаціональна єдність. Історична
своєрідність цього пантеїзму полягає в тому, що він містить у собі тенденцію переходу від теїзму через
об'єктивний ідеалізм до матеріалізму.
 * Вчення Сковороди по-своєму відбиває багатовікову боротьбу між опошленим теологами і
схоластизованим арістотелізмом і платонізмом, який у цій боротьбі нерідко поєднувався з пантеїзмом.
Невипадково, очевидно, обидва рази, формулюючи положення про «вічність матерії» materia aeterna,
Сковорода згадує про Платона, хоча при цьому має на увазі не так його, як учення неоплатоників.

75. Істина, добро, краса як вартості.

-Цінності відмінні між собою за своїм статусом і за рівнем свого функціювання в людському бутті.
- є ситуаційні та універсальні цінності.
* До універсальних належать такі цінності, які є фунтом і загальною умовою розгортання такого світу, що
установлюється понад конкретними ситуаціями, пропускає "крізь себе" конкретні смисли й визначає якийсь
загальний вимір людського буття. Такою універсальною цінністю є, наприклад, краса, яка надає певний -
естетичний - смисл цілому світу людських почуттів і переживань, що, у свою чергу, стає підґрунтям
розгалуженого світу мистецтва. Незалежно від того, в чому вбачають красу ті чи ті народи, соціальні верстви,
генерації, всі вони обов'язково мають бути прилученими до світу краси як такого.
-Ще більш необхідною вважаємо ми прилученість людини до світу моральності, який грунтується на
такій універсальній цінності, як добро. Знов-таки можна не погоджуватися щодо змісту наших уявлень про
добро, але необхідність добра як універсального морального регулятива, як певної точки відліку для
моральних оцінок і суджень ніким не заперечується. Добро сягає скрізь, і навіть краса потрапляє в поле
моральної оцінки.
-Умовою здійснення істини як універсальної людської цінності є вільний, неперешкоджуваний
пошук того узагальненого та універсального смислу, що він сприймається людиною як істина.
-Теорія культури має тривалу історію, що постає як усталена в історії філософії та постійно
відтворювана на різних етапах історії традиція формулювання й розв'язання основних теоретичних
проблем культури.
*Започатковується ще в античні часи, формуючись у лоні філософії із залученням даних з історії,
етнології тощо. Перший ледь помітний вияв культурно-теоретичної думки спостерігаємо вже у Гесіода (VIII
ст. до н. є.), який, спираючись на міфологічну традицію (образ Прометея), прагнув виявити і прояснити
визначальні засади людського існування.
* Однак більшість дослідників пов'язує виникнення філософської теорії культури з творчістю
софістів (знавець, майстер, художник, мудрець), які розглядали культуру як щось другорядне порівняно з
природою. Зокрема, Гіпій вважав культуру чинником (звичаї, закони, традиції), що змушував людину діяти
всупереч своєму природному єству (філософія кініків). Тому культура як щось довільне, мінливе
протиставлялася природі як чомусь певному, постійному, формуючи відому антитезу «природа — закон», де
культура виступала своєрідною «другою натурою» (Демокріт).
*Антична культурфілософія сформувала ідею космополітизму як культурної установки, спрямованої на
осмислення єдності світу, універсалізму. Космополітизм — вчення, в основу якого покладено заклик
відмовитися від національного суверенітету, національних традицій і культури задля абстрактного поняття
вселюдської культури і традицій. Таким чином, у період античності поняття «культура» було
багатозначним. Крім головного значення «обробіток, догляд землі», воно означало і виховання, навчання,
певну сферу людської діяльності.
*Натуралістичний фундамент язичницької філософської культури почав помітно руйнуватися,
втрачати силу й відходити значною мірою у небуття. Філософія культури за своєю суттю постала в іпостасі
«теології» культури з такими основними проблемами, як сутність духовного начала, зміст поняття
«християнство», його зв'язки з культурою та історією. Культура живе вірою людини у своє високе
призначення, а віра людини тим і сильна, що спирається не на зовнішнє оточення, яке може і суперечити їй, а
на відчуття причетності людини до найвищих цінностей буття.
*Загалом у генезі культури середньовіччя (особливо раннього) простежувалися дві тенденції:
трансформація античної мудрості у християнську традицію (Августин, Кассіодор та ін.); збереження
античного спадку включенням його в наступний науково-філософський процес (Боецій та ін.).
*Наприкінці XIX — на початку XX ст. культура вже розглядалась як багатоаспектне явище: —
фундаментальна структура історичного буття людства (єгипетська, антична, китайська, арабська культура
тощо); внутрішньо структурований масив суспільного життя (матеріальна і духовна культура з їхніми
складовими);певна якісна характеристика людського буття.

76. Культура як здійснення вартостей. Основні теорії культури.

-Поняття культури є складним і неоднозначним.
- Культура в різних її проявах є об'єктом і предметом вивчення безлічі конкретних наук. Це
археологія, етнографія, історія та соціологія. Кожна з цих наук створює своє певне уявлення про культуру.
-Сам термін культура має походження від латинського слова "culture" - що в перекладі означає
"обробіток землі, догляд". Цей термін як не можна більш точно виражає сутність поняття культури, під
яким розуміють філософи всі види перетворювальної діяльності суспільства і людини разом з її
результатами. В даний час слово "культура" часто вживається як міра рівня освіченості та освіченості і
вихованості людини. Е. С. Маркаряна. Він звучить так: "Культура є спосіб внебіологіческой адаптації
людиною навколишньої дійсності".
- Первісне поняття культури, що існувала в стародавніх цивілізаціях Китаю (поняття "жень") і Індії
(поняття "дхарма") означало насамперед цілеспрямований вплив людини на навколишнє його природу.
Включало воно також і виховання та навчання самої людини. Філософи стародавньої Греції бачили в
"пайдейе", тобто "вихованості", яку вони вважали синонімом культури, головне свою відмінність від
"некультурних" варварів.
-Цінності в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяльності суб'єктів,
одним із факторів розгортання політичної історії.
-Культура і визначається через систему цінностей та ідей, що слугують для регулювання поведінки
членів даного соціуму.
-Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності — осередком духовного життя
суспільства. Культура встановлює, що таке цінність, що — антицінність. Люди, що поділяють однакові
цінності, становлять соціальні групи, об'єднуючись у політичній, економічній боротьбі, спрямовуючи, таким
чином, історію в певному напрямі. Цінності скріплюють громадську єдність, цілісність соціуму,
перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Виконуючи важливу роль інтегруючих, соціалізуючих,
комунікативних засад у житті суспільства, цінності забезпечують духовно-вольову єдність суспільства,
високий рівень самосвідомості і організованості його членів.
-Суспільні цінності формуються поступово, через відбір певних видів поведінки і досвіду людей.
Спочатку вони з'являються як сукупність звичок, прийомів людського побуту, специфічні форми поведніки,
що передаються від покоління до покоління як ознаки власне людського способу життя, відмінні від
тваринних, інстинктоподібних. З часом ці прийоми побуту закріплюються, схематизуються в таких
нормативних утвореннях, як традиції, обряди, звичаї, ритуали. В них кодуються еталони суспільне схваленої
поведінки людей. В подальшому вартісні взірці транслюються, зберігаються і передаються через
соціальні інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо.
Підсумком і метою тривалого прищеплювання ціннісних якостей є формування людської психології,
ментальності, способу життя членів у потрібному, характерному для даного типу суспільства напрямі.
-Суб'єкт-об'єктна природа цінностей. Існування культурних цінностей характеризує саме людський
спосіб буття, рівень виділення людини з природи. Ціннісний тип світорозуміння зумовлений суспільним
способом життя людини, існуванням суспільних потреб. Ці потреби охоплювали основні сфери побуту вже
первісної людини — працю, ритуальні танці, навчання, поховальні обряди, звичаї подарунків, гостинності,
заборону кровозмішання, жарти, релігійні і магічні дійства.
Основні теоретичні концепції або парадигми:
1. циклічна концепція (або концепція циклічних круговоротів);- Дж. Віко (1668-1740). Кожний народ, на
думку вченого, проходить цикл в своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний
період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення
героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого
обов'язку.
2. еволюціоністська;- Л. Моргана (1818-1881) і Е. Тейлора (1832-1917) та інших дослідників. що
висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у
формуванні культури. Провідна ідея еволюціонізму — це прямолінійність культурного прогресу та
обов'язкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку.
3. антропологічна;- Б.К.Малиновського (1884-1942), К.Леві — Строса (1908-1991), А.Кребера (1876-1960)
та інших. виникнення і розвиток культури пов'язується з потребами людства. Б.К.Малиновський ділить
потреби, що обумовили виникнення культури, на первинні, похідні та інтегративні
4. філософська;
5. революційно-демократична. К.Маркс (1818-1883) та Ф.Енгельс (1820-1895). Вона ґрунтується на
принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально - перетворююча суспільна
діяльність людей, яка спрямована перш за все на задоволення матеріальних потреб, а також на формування
висококультурної людини як суспільного суб'єкта діяльності.

77. Негативні стереотипи сприйняття української культури і шляхи їх подолання.

-Існує припущення, що чим ближчі народи за походженням, мовою, історією, тим легше їм формувати свої
взаємини і тим менше непорозумінь між ними є. Насправді, це не завжди так. Найбільш гострі й непримиренні
конфлікти часто трапляються якраз між «своїми», між тими, хто ближче, хто пережив більше спільних подій,
які, проте, тлумачаться по-різному. Між такими етносами накопичується багато взаємних і невзаємних образ і
кривд, неприємних спогадів та історичних порахунків. Психологічно полякові легше пробачити англійцю чи
іспанцю те, що не буде пробачено українцеві. І навпаки. Взаємини давніх сусідів, між якими немає
надвисокого мовного і культурного бар’єру, завжди опосередковуються надмірними пристрастями, приматом
емоційного над логіко-дискурсивним. Однією з найбільших пристрастей можна назвати дух суперництва, що
змушує постійно порівнювати своє становище, своє минуле, свої успіхи і негаразди.
-У цьому сенсі найбільш проблемними для українців є відносини з росіянами.
-За часів імперії деякі етноси могли відгородитися від асиміляторів мовою (як, наприклад, естонці), чи
релігією (як, скажімо, татари). Чим могли відгородитися українці, аби не зникнути як народ, не залишивши
сліду, як описані київським літописцем авари – «погибоша аки обри»?
-Ця вкрай болюча проблема сьогодні не менш актуальна, ніж у минулому.
-Асиміляторському тискові росіян на українців сприяють і усталені стереотипи російської свідомості
щодо українців. Ці стереотипи масової свідомості, стереотипи побутові, вуличні закріплюються професійною
культурою (красне письменство, театр, живопис, історіографія, журналістика тощо) і вона, вже своєю чергою,
починає справляти зворотний вплив на масову свідомість. Такі стереотипи щодо українців побутують не
лише серед плебсу, але й серед високочолої російської інтелігенції.
-По-перше, йдеться про переконання, що усі відмінні риси (мовні, культурні, традиційні, ментальні)
українців є ознаками не етнічними, а суто соціальними, ознаками сільського походження, котрі повинні
зникати геть в умовах міського життя, і якщо цього не відбувається, то це свідчить лише про вперте
небажання диваків чи фанатів долучитися до надбань прогресу, котрий може здійснюватися виключно в
російських етнокультурних формах.
Другий – стереотип архаїчності, відсталості, абсолютної традиційності, орієнтації на минуле. За
російськими уявленнями, надбання української культури можуть бути більш чи менш цікавими, але то завжди
надбання вчорашнього дня, то завжди історія.
З цього стереотипу архаїчності випливає і наступний стереотип, який стверджує, що українська
культура є феноменом однозначно фольклорним. Через загальне невігластво щодо цієї культури росіянам
(особливо громадянам Росії) важко уявити собі її професійну складову, тим більше, що за радянських часів
репрезентація українських культурних досягнень відбувалася здебільшого у вигляді фольклорних заходів.
У російській культурі вкорінилося поблажливо-іронічне ставлення до українців, як до людей
простих, елементарних до примітивності, дещо хитруватих, з цілком одномірним, лінійним мисленням,
таких собі «пейзан» без жодних психологічних проблем і особливостей. На початку ХХ ст. це було
продовженням «українофільських захоплень» російського суспільства ще початку ХІХ ст., коли у російській
свідомості побутував екзотичний образ «поющей и пляшущей» Малоросії, коли такої великої популярності
зажили «Малоросійскіє повєсті» Гоголя. Але реальна, драматична, складна і часто-густо психологічно вельми
заплутана і неоднозначна, історія України залишалася поза полем зору російської громадськості. Ця історія
розглядалася як екзотичний прояв, місцевий варіант, додаток до російської.
-Українці не сприймалися як щось самостійне, самодостатнє і самоцінне. І подібні погляди
зберігаються в російському середовищі й дотепер. Росіянам дуже важко повірити, що українці є
самодостатнім народом, що цілком здатний існувати без покровительства російської держави.
-Ну, а як виглядав і виглядає українець у російському красному письменстві? «Завжди і скрізь «хохол» –
трохи дурнуватий, трохи хитруватий, неодмінно ледачий, меланхолійний і часом добродушний.
-Російська свідомість живиться щодо України кількома міфами, що «компенсують» брак реальних
знань і справжнього розуміння. Міф перший: «не було, немає й бути не може», Україна то є вигадка
закордонних та місцевих росієненависників. Міф другий: українці – регіональна група росіян із суто
обласними особливостями. Міф третій: ніякої української проблематики поза російським контекстом бути
не може. Міф четвертий: існування України поза Росією і окремо від неї – абсурд, нонсенс, щось
протиприродне. Міф п’ятий: будь-яка боротьба українців за самостійність є не суверенною справою народу,
а наслідком іноземної політичної інтриги.
-Але хоч би скільки ображав українців цей абсолютно принизливий і неприйнятний імідж у
російській свідомості, будь-які скарги і демонстрації обурення будуть цілком марні. Етнічні стереотипи
змінюються лише під тиском реалій. Успішною розбудовою власної держави, нації, культури і економіки наші
співвітчизники змусять російську свідомість створити зовсім іншій, шанований і престижний образ українця.
Згадаймо, що аж до початку ХХ ст. у Росії дуже зневажливо ставилися до фінів, яких уважали нерозвинутим,
провінційним народом, називали «чухной», «чухонцями». Навіть Пушкін писав: «приют убого чухонца». Але
сьогодні Фінляндія є однією з найбільш цивілізованих і розвинутих країн Європи, тому росіянам не спадає на
думку вправлятися в сумнівних дотепах на адресу фінів, що далеко їх випередили в економічній і соціальній
сфері. Проте визнаймо чесно, що поки що Україна дає чимало підстав, насамперед, її політична і бізнесова
«еліта», для не дуже шанобливого ставлення до себе, часто-густо демонструючи вражаючу самонеповагу.

78. Структура культури. Повнота культури.

-Оскільки до сфери культури належать результати людської діяльності (тобто певні матеріальні
цінності, надзвичайно різноманітні за своєю матеріальною формою) та способи, засоби, методи самої
людської діяльності, також дуже різноманітні, проте вже такі, що мають не матеріальну, а духовну
форму, то розрізняють культуру матеріальну і культуру духовну.
-Матеріальна культура охоплює різноманітне коло речей, у середовищі яких, власне, й протікає все
життя як кожної окремої людини, так і суспільства в цілому.
* Під матеріальною культурою розуміють сукупність будь-яких матеріальних цінностей, створених
людством протягом історії, що збереглися донині.
*До матеріальної культури відносять: знаряддя і засоби виробництва, техніку, технологію; культуру
праці й виробництва; матеріальний бік побуту; матеріальний бік навколишнього середовища.
-До духовної культури належить сфера виробництва, розподілу і вжитку найрізноманітніших
духовних цінностей.
* Галузь духовної культури включає всі результати духовної діяльності людства: науку, філософію,
мистецтво, мораль, політику, право, освіту, релігію, сферу керівництва суспільством і управління ним.
*До духовної культури разом з цим належать також і відповідні установи, організації, заклади (як-от:
наукові інститути, вузи, школи, театри, музеї, бібліотеки, концертні зали тощо), які у своїй сукупності
забезпечують функціонування духовної культури.
-Поділ культури на духовну і матеріальну є відносним.
- Існує певна типологія культур. Так, зокрема, виокремлюють культуру: національну (українську,
російську, французьку тощо); регіональну (слов'янську, американську, африканську і т. д.); культуру певних
соціальних суб'єктів.
-Вирізняють також певні культурні епохи: культура античної епохи, культура Середньовіччя, культура
епохи Відродження; певні форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етнічна,
фізична, моральна і т. ін. культури. У літературі називають також такі специфічні культурні пласти і
культурні підрозділи, як масова, елітарна, молодіжна культура тощо, а також офіційна культура.

79. Культура і нація. Проблема малоросійства в культурі: Є. Маланюк.

-Самобутні культури здатні об'єднувати людей у спільноти — колективи, сформовані на основі
історично витвореного культурно-психічного підтексту. Вони відрізняються від договірних спілок чи
«суспільств» (М. Вебер).
-Спільнотами є сім'ї, етноси, нації, релігійні общини тощо.
-Етнос — спільнота, у яку люди об'єднані культурними чинниками різної природи (міфи, вірування, звичаї,
мова), здатними породжувати почуття солідарності. Цим словом позначають, як правило, донаціональні
культурні спільноти — общини і племена.
-Деякі етнологи (наприклад, М. Гумільов) називають етносами і нації. За такого підходу необхідно
наголосити, що етнічні нації є особливими утвореннями, які суттєво відрізняються від первісних етносів.
-Слово «нація» двозначне, на що звернув увагу німецький історик і філософ Ф. Майнекке (1862—1954)
(«Космополітизм і національна держава»). Ним позначають такі поняття: а) спільноти людей, об'єднаних
культурно-психологічним підтекстом, витвореним історично («культурна нація», у сучасному слововживанні
— «етнічна нація», нація-етнос); б) єдність (солідарність) громадян у межах певної держави («державна
нація», держава-нація, у сучасному слововживанні — «політична нація»).
-Етнічні нації є продуктом етногенези: вони з'явилися внаслідок творення нового типу культури —
національної культури, зрозуміти природу якої найпростіше через пізнання її виникнення. Творення
національної культури, а отже, і нації, полягало у виокремленні певних елементів культури з наявної
етнокультурної різноманітності (міфів, легенд, епосу, діалектів тощо), у перетворенні їх та поєднанні в нову
культурну цілісністватися, долаючи наслідки свого перебування в колишніх багатонаціональних державах,
особливо в російській, а потім комуністичній імперіях.
-Поняття «нація» не можна визначати індуктивно — через знаходження суттєвих ознак, які
характеризують будь-яку націю. Іноді їх об'єднує лише одна ознака — національна свідомість —
усвідомлення людьми своєї належності до однієї суспільно-культурної цілісності.
* Усі ознаки поділяють на об'єктивні (зовнішні, які можна спостерігати) і суб'єктивні (недоступні для
спостереження — почуття солідарності і національної свідомості). Національна культура є передусім
особливою сферою, певним простором спілкування, що об'єднує індивідів і реально існує завдяки набуттю
деякими культурними явищами загального значення незалежно від того, на якій регіональній основі вони
виникли.
*Національна культура є модерним утворенням: на противагу архаїчним культурам, що об'єднували
кількісно невеликі спільноти, здебільшого культурно однорідні, вона переважно містить у собі різнорідні
складові, а тому кожна конкретна нація має різний ступінь цілості.
-Євген Маланюк усе життя був войовничо налаштований проти фальшивого декоративно
етнографічного, шароварно-гопкового вияву українськості, вважаючи його “отрутою хохлаччини”.
Водночас він зазначав, що “саме родина, рамки національного /не етнографічного!/ стилю, магія
національного обряду, атмосфера національної етики і національної естетики” є одним із найважливіших
чинників плекання національного інстинкту. Маланюку належить думка, яка має стати керівництвом до дії
сучасного українця у сфері самопізнання, усвідомлення своєї особовості: “Може, найважливішим з
наших завдань, як національної спільноти, було, є і буде: пізнати себе”. Справедливі його зауваження щодо
страшної хвороби нашого народу, і, що найстрашніше, хвороби інтелігенції, бо ж саме вона “мала виконувати
ролю мозкового центру нації, - малоросійства. Маланюк називає його “національним гермафродитизмом”,
тобто національною неповноцінністю, зламаністю, скаліченістю.
*Ця моральна й ідейна деградація національної особистості, породжена механічною сумішшю народів
і культур, затиснених у рамки російської імперії, яка не визнавала жодної особистості: ні особистої, ні
суспільної, ні національної чи територіальної. “Анатомуючи ментальні вади земляків, Маланюк писав: “
Саме усвідомлення комплексу малоросійства – було б уже значним кроком вперед, так само, як поставлення
діагнозу є початком лікування”. Це намагання будь що поставити діагноз, вскрити рану, порушити сонний
спокій українців деякі дослідники виводять з феномену національної самокритики, яка “для Маланюка – засіб
очищення як від українофільських, так і москвофільських міфів, рішучого заперечення хуторянства й
утвердження ідеї державної, правної, духовної суверенності України”, - констатує Юрій Барабаш.
*Малорос як людина спустошеної душі, з паралізованим творчим інстинктом у мистецтві прямує до
декораційності, до пустого шукання форми, відділеної від змісту, до теоретизування, від якого далеко до
справжніх творів мистецтва, глибше і глибше спускаючись у сферу механізованої творчості, де на перший
план виступає осамітнений інтелект”.
*Маланюк з болем констатував: “Малоросійство – наша історична хвороба, многовікова, отже, хронічна.
Ні часові застрики, ні навіть хірургія – тут не поможуть. Її треба буде довгі-довгі десятиліття ізживати”.
Недаремно дослідник вважав, що одним із найбільш яскравих прикладів вияву цієї хвороби є сучасна
йому радянська історіографія, яку він називав “лабораторією малоросіянства”: “Малоросійство...
одночасно плекається також систематичним впорскуванням комплексу меншовартості... насмішкуватого
відношення до національних вартостей і святощів”. Як наслідок, «єдиним радикальним ліком на хворобу
малоросійства є Держава».

80.Культура і цивілізація. І. Мірчук про критерії розрізнення культури і цивілізації.

-Поняття “культура” і “цивілізація” мають органічний зв’язок.
-Але переважна більшість соціальних філософів вважає, що культуру і цивілізацією необхідно
розрізняти.
* підкреслював це І. Кант. Цивілізована людина – ще людина, яка не зробить неприємного іншій людині,
вона ввічлива, тактовна, люб’язна, привітна, поважає людину в іншій людині. Культуру ж Кант пов’язував з
моральним категоричним імперативом (про нього йшла мова раніше, при розгляді філософії І. Канта), який
мав практичну силу і був зорієнтованим головним чином на розум самої людини, її совість.
*Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас – спосіб освоєння
культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку. Такий
підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури.
-Ознаки цивілізації
*Перша– рівень розвитку культури – досліджена в етнографічній, історичній, соціологічній та
філософській літературі. Але саме при вивченні даної ознаки найчастіше відбувається ототожнення культури і
цивілізації.
*Друга ознака – спосіб освоєння культури – ще недостатньо досліджена як у західній, так і вітчизняній
літературі, хоча знання цієї ознаки надзвичайно важливе: світовий досвід, історія людства свідчать, що який
спосіб освоєння культурі, така і цивілізація. Звернемось до такого прикладу – відмінності Західної і Східної
цивілізацій. Цінності у них ті ж самі, способи ж освоєння – різні: на Заході переважав раціоналістичний
підхід до цінностей, сприйняття їх функціонування через науку, на Сході освоєння цінностей здійснюється на
основі релігійно-філософських традицій. в Індії – буддизм, брахманізм, філософія йоги, в Китаї – буддизм і
конфуціанство зробили значний вплив на регламентацію всієї людської діяльності.
-Для того, щоб зрозуміти значення філософії та її функцій, потрібно розглянути структуру
відношення людини до світу в цілому.
- Можна виділити такі форми освоєння світу людиною:
* а)практична діяльність - полягає в безпосередньому перетворенні предметів матеріального світу,
внаслідок чого створюється навколишнє середовище придатне для життя людини, прикладом чого може
служити сучасна цивілізація;
*б)практично-духовна діяльність полягає в такому перетворенні дійсності в уявленні людини, внаслідок
якого створюється суб’єктивне бачення світу, світу для людини;
*в)теоретична діяльність полягає в такому перетворенні дійсності в уявленні людини, внаслідок якого
створюється об’єктивне бачення світу, світу незалежно від людини.
 -Світогляд - це система уявлень людини про світ, місце людини у світі, відношення людини до світу,
та до самої себе. Світогляд містить знання, переконання, цінності, ідеали, організовані в єдину систему,
центром якої завжди виступають уявлення людини про себе.
*Одним з варіантів класифікації їх є історичні типи світогляду. Це - міф, релігія та філософія. Всі
вони є формами фіксації досвіду духовно-практичного освоєння світу.
*Міф - найдавніший за часом виникнення тип світогляду. Специфічною його рисою є домінування в ньому
першого рівня світогляду - світовідчуття. Приймаючи до уваги цей момент, пері-од існування міфу називають
дитинством людства. Проявом домінування в міфі світовідчуття є відсутність в ньому в загальнозначущій
теоретичній формі відповідей на головні проблеми світо-гляду. Формою прояву специфіки міфу як типу
світогляду є такі його функції як: - забезпечення духовного зв'язку поколінь; - фіксація прийнятої в
суспільстві системи цінностей; - спонукання до певних норм поведінки, традицій та звичок.
*Релігія- другий історичний тип світогляду. Основою його є світорозуміння як рівень світогляду. Тут
спостерігається формування певної картини світу. Спільним з міфом моментом є елементи віри. Відмінність
же полягає в руйнації тієї безпосередньої єдності людини і світу, яка є основою міфу. На перший план в релігії
виходить протиставлення людини і світу. Його передумовою є подолання всезагального одухотворення
природи. Подвоєння світу як специфічна риса релігії проявляється в тому, що буття виступає в двох формах:
як світ природи, де людина - частина природи; як світ надприродній - світ безсмертного життя душі, тобто
чисто духовний світ. На відміну від міфу, де світ природи е самодостатнім, в релігії природа є похідною від
духовного начала як самодостатнього.
*Філософія - найбільш зріла форма (історичний тип) світогляду, тобто форма розв'язання питань: Що є
людина? Що є світ та на яких принципах має будуватись ставлення людини до світу? Істотна відмінність
філософії від двох інших типів світогляду полягає в тому, що в ній як фундаментальна здатність людини
постає здатність самоусвідомлення (рефлексія). В зв'язку з цим специфічну рису філософії справедливо
вбачають в тому, що вона - теоретична форма розв'язання світоглядних проблем.
-Додаткові: Науковий світогляд є теоретичною формою відношення до світу, в ньому світ розглядається
об’єктивно, таким, яким він є незалежно від людини. Людина розглядається в ньому тільки як частина світу -
природи чи суспільства. Теоретичне відношення до світу дозволило людині поставити закони природи собі на
службу і створити комфортний світ цивілізації. Мистецтво є практично-духовною діяльністю. Мистецький
світогляд дає суб’єктивний образ світу, в якому художник досягає гармонії зі світом, тому навіть сучасне
художнє бачення світу близьке до міфологічного.
І. Мірчук про критерії розрізнення культури і цивілізації
-у сьогоденні дуже часто зміщуються поняття культури і цивілізації, які в дійсності дуже одне від
одного різняться в засаді;
-суть і значення цивілізації:
*змагання до опанування природи – це сигнум до кожної цивілізації;
*її початок – це стан роздвоєння між суб’єктом і об’єктом, між людино і навколишнім світом;
*сила цивілізації проявляється не лише в технічній практиці (визначити силу водяної пари і електрики), а й
в теоретичних дослідах для означення перших, найелементарніших підстав, явищ природи;
*характерна риса кожної цивілізації – це звернення до природи; відношення людини до навколишнього
світу завжди йде в парі ворожнеча (може переходити у боротьбу життя і смерть); людина не лише намагається
стати незалежною від природи, а навпаки, хоче собі їх підпорядкувати;
*техніка і науковий досвід, ще не означає найвищого ступеня людської творчості;вона рішуче відрізняєть
від культури – найвищої стадії розвою людського духу; хоч наукові досліди невпинно йдуть в перед,
цивілізацію досі не в силі повність задовільнити людські душі;
- Значення культури:
*полягає в тому, що вона звільняє людину від її відокремлення та підносить до нової злуки із всесвітом;
*здобутків цивілізації вона не випускає з рук, але водночас не дається їм цілковито опанувати;
*культура почуває себе набагато повязанішою зі світом, в ній постає глибоке розуміння природи, єдності з
нею;
-цивілізація виключає весь світ почувань, всякий емоційний елемент, ідею любові; любов полягає у
взаємності: коли хтось любить пророду, він не буде міряти на ній своїх сил; людина з культкрою ставиться д
оприроди, як свого друга;
*почуття любові , з часом переноситься на все буття;
-в політиці, усе відбувається відповідно до цивілізації: цивілізація цде шляхом внутрішнього і зовнішнього
насильства до опанування природи, так само ц політика, прямує до тієї самої мети у відношенні до власного
оточення; головне у них – знайти відповідні щляхи і засоби, які дали їхній державі, партії чи групі
якнайбільше влади;
-надто сильний розвиток цивілізації приводить до гігантської механізаці: що негативно впливає на
навколишнє середовище та нас (ріхні засухи, потопи, землетруси); (І. Мірчук називає розвитор техніки
«демонізацією»)
 81. Філософія і культура.
-Філософські категорії характеризуються поєднанням в собі універсальності і світоглядної
значущості. Універсальність полягає у відображенні таких властивостей, що виявляють сутність відносин
людини і світу, світоглядне значення - філософські категорії послуговують осмисленню і формулюванню
вирішення основного питання світогляду (відносин між людиною і світом).
-Багатозначущість поняття "культура", на перший погляд, перешкоджає її визначенню як
філософської категорії. Але спробувавши цілісно розглянути феномен культури з філософської точки
зору можна дещо узагальнити визначення культури.
-Якщо розглядати культуру не просто додатком до життя розбіжних явищ, а як систему, органічне
ціле, подібно до вчення Ернеста Кассіера, за яким мова, міф, наука і мистецтво є специфічними
"символічними формами"; філософія культури тотожна філософії символічних форм,
культурознавство ж тлумачить ці символи, то ширина розуміння поняття "культура" дещо звузиться.
Цікавою є культурологічна концепція Макса Вебера, де поняття культури розглядається як ціннісне;
історичний процес представлено як надбудову типів культур, що мають свою власну сутність, форми, ритм
розвитку. Макс Шелер розглядав культуру як сферу ідеальних (формуються мистецтвом, релігією,
філософією) та реальних, матеріальних (економіка, держава, родина) потреб, які містяться у структурі духу
людини.
-Отож, поняття культури тісно пов'язане з сутністю людини, людською діяльністю. Більше того,
культура без людини просто не можлива. Не зважаючи на різноаспектність визначення культури з
філософської точки зору (природовідповідність, духовність, матеріальність, універсальність,
індивідуальність, соціальність, історичність) можна виділити об'єднуючу їх особливість. Через перелічені
аспекти культура висвітлюється як вираження суті людини у ставленні її до навколишнього світу. Це
вираження сутності людини опредмечується в системі засобів культури. Таким чином культура є світом
людини, в якому навколишня дійсність олюднюється, щоб бути зрозумілішою, а внутрішній світ людини
трансформується в природу.
-Як філософська категорія "культура" є універсальною з тієї причини, що в понятті культури як
діяльнісної сфери відносин людини і світу відображається зміст основного питання філософії, а також
через культуру людина має можливість осмислити та вирішити його.
-Вивчаючи такі далекі від повсякденно-практичного життя речі, філософія на перший погляд,
видається не потрібною у повсякденному житті. Адже, в основному, побутує думка, що для забезпечення
умов нормального життя потрібне, насамперед, задоволення базових потреб у їжі, помешканні, безпеці,
спілкуванні тощо. Однак, крім базових потреб, людина має і ряд інших - потреби у самоздійсненні,
самоутвердженні, творчості, у реалізації свого потенціалу.
-Яке ж місце в процесі становлення світоглядних ідеалів, пошуку сенсу життя займає культура?
*Філософія вчить людину, який ідеал вона має для себе створити і яким шляхом його досягнути.
*Культура ж, будучи діяльнісним способом освоєння світу, пристосування до нього, є особливим шляхом
до втілення світоглядного ідеалу в життя людини.
*Філософія - сфера діяльності людського духу, унікальна мова, оволодівши якою людина може
порозумітися з світом, пізнати закономірності світобудови і власне свого існування.
*Культура ж, в такому порівнянні, слугуватиме своєрідним мовним апаратом. Вивчаючи філософію
людина вивчає мову світу, а через культуру вона спілкується з ним.
-Перебуваючи в тісному діалектичному взаємозв'язку з філософією, культура діяльнісно
спричинаяється до пошуку сенсу життя. Проаналізувавши еволюційно-історичний культурний розвиток
людства, можна прослідкувати процеси становлення світоглядних ідеалів, їх кризи (в процесі глибшого
пізнання світу людиною змінюються і її (людини) вимоги до нього) та становлення нових ідеалів.
Світоглядний ідеал, сенс життя знаходить своє втілення у формах суспільно-історичних типів культури.