2. Перший хрестовий похід, його особливості та наслідки.

У Клермоні (Франція) з 18 по 27 листопада 1095 р. під головуванням папи

Урбана II відбувся черговий церковний собор Західної церкви. В останній
день засідань собору папа звернувся до присутніх із палким закликом
припинити міжусобні війни і вирушити у благословенний церквою
визвольний хрестовий похід до Палестини з метою звільнення християн-
ських святинь від влади мусульман. Урбан II обіцяв узяти під захист церкви
майно і землі тих, хто вирушить у хрестовий похід до Святої Землі. Усім
учасникам майбутнього походу церква гарантувала прощення гріхів, їх
також звільняли від повернення боргів. Кредиторам під загрозою цер-
ковного відлучення категорично заборонялося вимагати відшкодування цих
боргів. Заклик папи викликав неймовірний ентузіазм серед присутніх,
більшість із яких почала нашивати на одяг хрести. Лунали вигуки: “Deus
vult!” (“Бог того хоче!”). Ці слова стали бойовим гаслом хрестоносців. По
усій Європі з Клермона розійшлися проповідники, які закликали усіх
християн незалежно від їхнього правового статусу і майнового становища
взяти участь у хрестовому поході. Екзальтація у суспільстві європейських
держав була великою, особливо активно зреагували на заклик найбідніші
стани населення. Більшість селян готова була йти неозброєними в похід
відразу, не чекаючи участі у поході військових.

Серед найпопулярніших проповідників ідей походу був Петро

Пустельник з Ам’єна (бл. 1050-1115). Його проповіді негайного хрестового
походу стали надзвичайно популярними у французьких землях. Селяни
довіряли йому як пророку готові були йти за ним будь-куди. Одночасно в
німецьких землях величезні маси селян-хрестоносців зібрали дрібний лицар
Вальтер (на прізвисько Голяк) та священик на прізвисько Готшальк
(Жебрак). До них приєдналися молодші сини дрібних феодалів, численні
мандрівні ченці, жебраки, злодії та повії. Троє вождів повели цей натовп на
Константинополь, щоби звідти переправитися до Палестини. Навздогін йому
рушили і інші загони селянського хрестоносного ополчення. Проходячи
французькими і німецькими землями без харчів і обозів, ці загони нападали
на місцевих селян, грабуючи і вбиваючи їх, a також на євреїв, котрих
вважали винними у смерті Ісуса Христа.
Події 1096 р. прискорили організацію походу, у якому взяло участь
західноєвропейське лицарство. Перший хрестовий похід не зміг очолити
жодний із великих європейських монархів, у чиїх землях формувалися
хрестоносні війська. Імператор Священної Римської імперії Генріх IV був
відлучений від церкви через конфлікт з папою у боротьбі за інвеституру.
Французький король Філіп І (1067-1108) перебував під церковним
відлученням через розлучення з королевою і свій повторний шлюб із
графинею Бертрадою. (Генріх і Філіпп не були присутні у 1 поході через
церкву).

З впливових васалів імператора у хрестовий похід вирушив лише герцог

Нижньої Лотарингії Готфрід Бульонський, котрий участю в поході
намагався спокутувати свої гріхи (участь у пограбуваннях монастирів і
вбивствах представників духовенства, які підтримували папу римського).
Щоб одержати кошти для походу, він заклав у заставу свої володіння
Льєзькому єпископові Отберту. На ці кошти Готфрід зібрав найчисленніше
військове угрупування - 8о тис. піхотинців і 10 тис. вершників для походу і
вирушив до Константинополя через Угорщину і Болгарію.

У Французькому королівстві сформувалися чотири хрестоносні армії. Брат

короля Гуго граф Вермандуа (молодший син Анни Ярославни) у
королівському домені зумів зібрати невеликий загін, з яким пройшов через
італійські землі і морем першим добрався до столиці Візантії. Доля утнула з
ним поганий жарт. Шторм викинув його корабель на узбережжя
Адріатичного моря і він мусив без королівських почестей їхати до
Константинополя у супроводі імператорських чиновників.

Герцог Нормандії Роберт Коротконогий (Курт-Гез), старший син Вільгель-

ма Завойовника, заклавши герцогство молодшому братові, англійському
королю Вільгельму Рудому, зібрав військо з нормандських та англійських
лицарів. У Фландрії під командуванням графа Роберта Фландрійського
зібралося третє військо. Лицарі Гасконі, Провансу, Лангедоку, Ліможа і
Оверні виступили під командуванням Раймунда де Сен-Жіля, графа Ту-
лузького і маркграфа Провансу, найстаршого за віком учасника походу,
якому було вже 55 років. З його армією рухалася велика кількість цивільних
прочан. У похід Раймунд Тулузький узяв навіть власну дружину з маленьким
сином.

Офіційним вождем хрестоносного війська папа Урбан II призначив графа

Раймунда де Сен-Жіля. Однак, через чвари армія хрестоносців
продовжувала діяти без єдиного командування впродовж усього походу.
Дотримуючись суворої дисципліни, південнофранцузьке військо пройшло
через Альпи до Фріуля і звідти берегом Адріатичного моря через Далмацію у
Константинополь.

Частина французьких хрестоносців, котрі рухалися через Італію, не встигли

усі переправитися до Візантії до початку зими і зимували в Італії. Князь
Боемунд, син Роберта Гвіскара, котрий володів невеликим Тарентським
князівством у Південній Італії, домовився із цими загонами хрестоносців,
переконавши їх продовжити похід під його командуванням. Невдовзі до
нього приєдналося чимало “славних лицарів” Апулії, Калабрії та Сицилії.
Серед усіх командувачів хрестоносних загонів саме Боемунд Тарентський
мав досвід ведення бойових дій на Сході, вільно розмовляв грецькою і
арабською мовами, але загін Боемунда був найменш численним - близько 7-
ми тис. воїнів.

Користуючись відсутністю у латинян єдиного командування, візантійський

василевс Олексій І Комнін, вирішив не допустити, щоби усі їхні загони
одночасно зібралися поблизу Константинополя. Він окремо спостерігав за
кожним вождем від часу його появи у Візантії і якомога швидше намагався
переправити його війська на азійський берег. За планом василевса, усі вожді
хрестоносців мали обов’язково скласти васальну присягу імператорові і в
майбутньому повернути імперії усі землі, відвойовані у турків-сельджуків.

Реалізація цього плану затяглася до травня 1097 р. Найбільше противився

складенню присяги Готфрід Бульонський, якого візантійцям довелося
змусити військовою силою прийняти умови василевса.

В травні 1097 р. хрестоносці без загального збору разом з візантійськими

військами вирушили вглиб Малоазійського півострова - до однієї із
сельджуцьких столиць - Нікеї. Окремі частини розтягнулися на марші, що
ускладнювало цілковиту облогу міста. Іконійський султан Килідж- Арслан
поспішив на допомогу місту. Хрестоносці перехопили його військо поблизу
Дорілеї і завдали йому поразки. Султан відступив. Спільний штурм міста,
яким мали командувати Боемунд Тарентський і Раймунд Тулузький, було
призначено на 19 червня 1097 р. Але вранці того ж дня ворота Нікеї були
відчинені, і до міста увійшов візантійський загін під командуванням Татікія.
Візантійський полководець ще під час облоги міста домовився із його
комендантом і від імені василевса домігся здачі міста саме йому. Хрестоносці
були обурені такими діями візантійців. Після нікейської облоги вони більше
не планували спільних бойових дій із візантійцями. Турки покинули всі
приморські землі і візантійський імператор зміг відновити свою владу на
всьому узбережжі Малої Азії.

1 липня 1097 р. армія Килідж-Арслана зазнала нової поразки при Дорілеї і

військо хрестоносців через Кілікію вступило до Сирії. Вірменські правителі і
місцеве вірменське населення вітало хрестоносців і надавало їм різноманітну
допомогу.

Але вже тут деякі вожді хрестоносців (Балдуїн, брат Готфріда Бульонського,
і Танкред, племінник Боемунда Тарентсько- го) не захотіли продовжувати
рухатися до Палестини, а кинулися утворювати власні держави. Захопивши
Таре, який обороняв слабкий сельджуцький гарнізон, обоє почали воювати
один з одним.

Переміг Танкред, а Балдуїн мусив відступити з Тарса. Здобувши кілька

перемог над загонами сельджуків, Балдуїн став популярним серед
вірменського населення і навіть вступив на службу до князя Едесси - Тороса.
Останній пішов на усиновлення лотаринзького лицаря і оголосив спад-
коємцем свого князівства. Але Балдуїн не став чекати, коли це станеться. Він
підтримав змову едесської знаті, яка закінчилася вбивством Тороса. Балдуїн
став графом Едесси. Так в лютому 1098 р. виникла перша держава
хрестоносців - Едесське графство.

Основне хрестоносне військо з боями дійшло до Антіохії 21жовтня 1097 р.

Вони облягали місто більше року (із жовтня 1097р. по листопад 1098 р.).
Міст, подібних до Антіохії, у тогочасній Європі не існувало. Цитадель
Верхнього Міста залишалася під контролем оборонців аж до червня 1098 р.
Здолати антіохійські укріплення без масованого застосування облогової
техніки і без єдиного командування було неможливо.

Олексій І Комнін розраховував, що Антіохія для хрестоносців буде

неприступною, а облога міста не дасть результатів. Тому візантійське
військо, яке йшло з хрестоносцями, було переправлене на о. Кіпр. На
допомогу еміру Антіохії виступив емір Мосула Курбук (в європейських
хроніках його називали “Кербогою”). Хрестоносці не мали припасів на зиму,
тому почався голод та епідемії, Цілі загони, разом із своїми командирами
втікали. Спробу втекти зробив навіть Петро Пустельник, однак був силоміць
повернений до табору. На весну 1098р. військо зменшилося більше, ніж на
чверть. Лише тоді хрестоносці надали надзвичайні повноваження
найдосвідченому лицарю Боемунду Тарентському.
Боемунд зумів домовитися з одним з командирів гарнізону Антіохії -
вірменином Фірузом (начальником охорони вежі “Трьох сестер”). В ніч з і на
2 липня 1098 р. Боемунд привів свій загін до вежі, яку захищав Фіруз, і через
неї ввійшов у місто. Одночасно з іншого боку в Антіохію увірвалися
хрестоносці з інших загонів. В місті почалася різанина місцевого населення.
Значна частина гарнізону встигла сховатися у міській цитаделі. Емір ал-Яги
Сіан втік з міста, але за кілька днів був впійманий і вбитий вірменськими
селянами.

Вже наступного дня 3 липня 1098 р. до міста підступив мосульський емір

Кербога. Військо хрестоносців опинилося в пастці. Велика армія
мосульського еміра (хроністи називають перебільшену чисельність у 300-
тис.) оточила зайняте ними місто, всередині якого трималася цитадель. Емір
Кербога тримав місто в облозі три тижні, сподіваючись голодом змусити
хрестоносців капітулювати. Але його васали за цей час почали конфліктвати
між собою і частина з них покинула армію еміра. 28 липня 1098 р.
хрестоносці зробили несподівану вилазку, і прогнали мусульман,
заволодівши їхнім табором. Поразка Кербоги змусила здатися на почесних
умовах і захисників антіохійської цитаделі. Перемога і порятунок обложених
хрестоносців у Антіохії були приписані допомозі знайденого в церкві св.
Петра святого списа (т.зв. “Спис Лонгіна”, яким колись римський воїн вда-
рив розп’ятого Ісуса), і який став священною реліквією хрестоносців.

Після здобуття Антіохії Боемунд категорично відмовилися йти далі до

Єрусалима. Він навіть почав переговори з послами єгипетського візира ал-
Афдаля про союз проти сельджуків і поділ Сирії та Палестини між
хрестоносцями та Єгиптом. В обмін на визнання права хрестоносців на
Антіохію, він був готовий визнати їхні претензії на Єрусалим. Лише за
наполяганням католицького духовенства переговори було припинено. Після
тривалих суперечок серед командувачів хрестоносців Антіохія була надана у
володіння Боемундові. Він створив тут другу державу хрестоносців -
Антіохійське князівство, відмовившись визнавати його приналежність до
Візантійської імперії.

Внаслідок епідемії, що спалахнула в Антіохії, кількість хрестоносців

зменшилася. Тоді Раймунд Тулузький та інші командири у березні 1099 Р-
прибережною смугою Середземного моря виступили до Єрусалима із сильно
поріділим військом.

Єрусалим мав потужні укріплення, але його захищав невеликий єгипетський

гарнізон - всього тисяча воїнів. Війська Раймунда Тулузького, Роберта
Нормандського, Готфріда Бульонського і Танкреда налічували до 20 тис. Але
вони не мали жодних засобів для майбутньої облоги. Вся надія була
покладена на генуезький та пізанський флоти, які мали налагодити поста-
чання через захоплений хрестоносцями порт Акру.

7 червня 1099 р. хрестоносне військо підійшло до Єрусалима, а 15 липня

1099 р. місто було здобуте штурмом і за тогочасним військовим звичаєм
віддано переможцям на триденний грабунок. Особливо постраждали євреї,
більшість яких загинуло у міській синагозі, яку хрестоносці підпалили.
Єврейських жінок і дівчат розділили переможці і продали в рабство. Багато
мусульман також загинуло в мечеті Омара (збудованій на місці колишнього
Храму Соломона). В радянській літературі було прийнято підкреслювати
звірства хрестоносців у Єрусалимі (близько 70 тис. жертв з-поміж цивільного
населення), але доля цього міста була звичною долею тогочасного міста,
здобутого ворогом. При цьому “люди меча” з обох таборів шанували один
одного. Єгипетський комендант міста Іфтахар ал-Даула домовився із
Раймундом Тулузьким про право свого відступу з міста до приморської
фортеці Аскалон разом із залишками гарнізону та своїми родичами.

Звістка про захоплення Єрусалима спричинила тріумфальні святкування у

християнській Європі. Незважаючи на те, що після успппного завершення
походу багато лицарів і прочан повернулися назад до Європи, у 1100-1101 рр.
великий загін хрестоносців із Ломбардії та німецьких земель, котрі йшли до
Палестини, захопили у сельджуків м. Анкару, повернувши його Візантії.
Невдовзі вони зазнали нищівної поразки від султана Килідж-Арслана і
відмовилися від подальшого походу в Палестину.

В самій Палестині хрестоносці у 1101р 1109 РР- захопили Хайфу, Кесарію,

Акру, Тріполі, Бейрут і Сайду. До 1153 р. лише могутня приморська
фортеця Аскалон, завдяки регулярному постачанню з моря, залишалася
мусульманським анклавом на землях, захоплених хрестоносцями.

Мусульманські правителі, захоплені боротьбою між собою, сприйняли появу

"франків” (як вони називали хрестоносців), як звичайний напад варварів або
візантійських найманців. Лише дамаський юрист ал-Суламі у 1105 р. написав
трактат нро Священну війну, де попереджав, що міжусобиці серед мусульман
та їхня слабкість вигідні хрестоносцям і якщо мусульмани не об’єднаються
для спільних дій, то франки захоплять їхні землі. Однак його ідеї не скоро
були сприйняті співвітчизниками.Таким чином, внаслідок Першого
хрестового походу хрестоносці ціною величезних зусиль змогли захопити
Палестину, частину Сирії і Лівану.