Семінар 4

Хрестові походи ХІІ ст.

ІІ (1147-1149 рр.). Після Першого хрестового походу хрестоносці влаштовувалися у
своїх нових володіннях на Сході, намагаючись зміцнити тут своє панування, а мусульманські
держави натомість поступово гуртувалися. Хрестоносці отримували відсіч уже не тільки з
боку мусульманського світу.
Загострювалися відносини хрестоносних держав із Візантією (гірше ставлення до
Єрусалимського королівства, а також через існування нормандського князівства в Антіохії). У
1137 р. візантійський імператор Іоанн Комнін (1118-1143) підійшов з військами до Антіохії і
захопив її (ненадовго). У 1144 р. його наступник – імператор Мануїл Комнін (1143-1180)
організував тиск на Антіохію та змусив князя Раймунда Антіохійського відновити присягу
імператору.
У цей час, у грудні 1144 р., мосульський емір Імад ед-дин Зенгі захопив і зруйнував
місто Едеса, а потім опанував всі землі цього графства. Падіння Едеси створило серйозну
небезпеку для всім інших країн хрестоносців, передусім – для Антіохії.
Папа Євгеній ІІІ, отримавши звістку про падіння Едеси звернувся з буллою Quantum
praedecessores до Людовика VII Французького, закликавши його виступити з хрестовим
походом проти мусульман «на захист віри». Папа обіцяв учасникам походу заступництво
апостольського престолу, відпущення гріхів і свободу від податків, а також лицарям було
дозволено закладати свої маєтки, щоб придбати потрібне для участі у «священній війні».
Найбільшим натхненником цього походу був голова чернечого ордену цистерціанців,
впливовий бургундський абат Бернар Клервоський. Йому було доручено проповідь
хрестового походу. Він усяко сприяв зміцненню ордену Тамплієрів – надавав заступництво,
редагував їхній статут, написав трактат, де звеличував їхні справи та закликав до винищення
мусульман («Похвальне слово новому воїнству лицарів храму»).
У XII ст. селяни обурювалися через непосильні оброки та свавілля сеньйорів, тому
селянські повстання посилювалися. Спалахували «єретичні» рухи, що виражали протест
сільських та міських низів.
Бернар Клервоський зарекомендував себе злим душителем вільної думки. Він накинув
усі кари на Абеляра (французький богослов, філософ-схоласт і поет) і його численних
послідовників, які наважилися прославляти силу розуму на противагу авторитету церковних
догм. Таких єретиків палили на багаттях. Керівні кола католицизму вирішили знову
розпалити войовничо-релігійний фанатизм у масах, розраховуючи на те, що за допомогою
цього вдасться придушити «бунтівні» настрої на Заході.
За завданням папи, навесні 1146 р. абат Клервоський прибув на з’їзд французьких
баронів, лицарів та церковних сановників у Везелі (Бургундії) і там виголосив буллу Євгенія
ІІІ та свою промову. Після цього абат об’їздив низку міст у Франції, Німеччині, спонукаючи
лицарів і простий народ взяти участь у хрестовому поході. У своїх промовах він звертався не
лише до «добрих католиків», а й до вбивць, крадіїв та інших злочинців, запевняючи їхнє
прощення гріхів через боротьбу за «святу землю».
До походу долучалися багато бідняків, лицарство та графи, духовні особи. Погодилися
брати участь короновані особи: спочатку молодий французький король Людовік VII
(Капетинг), а потім король Німеччини Конрад III Гогенштауфен. Здебільшого прагнення
взяти під свій контроль області, що грали більш менш істотну роль у середземноморській
торгівлі, зумовило включення західних монархій до активних учасників хрестових походів.
Остаточне рішення про початок походу винесли збори французької знаті, що відбулися
у лютому 1147 р. в Етампі.
Французьких хрестоносців очолював Людовік VII, а на чолі німецького воїнства став
Конрад III. Німці пішли перші, через місяць – французи. Німецькі лицарі на своєму шляху
грабували усіх – угорців, греків, попри те, що Візантія була їхньою союзницею. Вони дійшли
до Константинополя і грабували його. Мануїл Комнін насилу умовив свого німецького
союзника переправитися на інший берег Босфору. Наприкінці жовтня 1147 німецькі
хрестоносці зазнали поразки в боях з кінними загонами Іконійського султанату поблизу
Дорілея. Їхній розгром довершили голод і хвороби, що знищили більшу частину німецького
ополчення. Залишки війська повернули назад, втративши будь-яке бажання до «священної
війни», а ентузіасти серед яких був Конрад ІІІ вирішили дочекатися французів.
У цей час проводить свою політику Рожер ІІ, Сицилійський король. Він хоче
організувати похід на Константинополь разом із Людовіком VII → відмова. Відбувається його
напад на Візантію під час нападу німців. Під час боротьби з Візантією Рожер ІІ сприяв
сумнівам Мануїла Комніна щодо мотивів походу хрестоносців → втрата хрестоносцями
підтримки Візантії.
Коли французи добралися до Конрада ІІІ, вони почали захоплення Константинополя,
щоби прибрати перешкоду зі шляху. Були пропозиції (Готфрід Лангрський) об’єднатися з
Рожером ІІ задля цього. Вони мотивувалися тим, що завоювання Константинополя тільки
здається актом, що суперечить християнству, але не на ділі, адже візантійський імператор
неодноразово підтримував мусульман (це було не новим, попередні папи й духовенство
завжди хотіли підпорядкувати собі Візантію). Але цього не відбулося, хоч і багато хто
підтримував цю ідею.
Хрестоносці рушили далі, але не вглиб країни, а обхідним шляхом – західними та
південними областями Малої Азії. Згодом німецьке військо вирішило все-таки відправитися
до Константинополя, щоби відновити сили. Французьке ополчення просувалося далі, від
Ефесу до Лаодикеї, і далі на південь, весь час зазнаючи нападів із боку сельджуків.
У найважчому становищі виявилася селянська біднота. У бідняках лицарі вбачали
тягар, тому завжди користалися випадком, щоби позбутися їх.
Французи прибули до Антіохії. Незабаром також невелике ополчення німців на чолі з
Конрадом III з Константинополя прибуло в Акру. На той час Єрусалимське королівство
воювало з Дамаском. Провідники хрестоносців, «забувши» про те, що їхня найближча мета –
«помститися» язичникам за Едесу, залишили думки про війну з Мосулом і спільно з армією,
набраною в Єрусалимському королівстві, пішли в невдалий наступ на сильно укріплений
Дамаск – між німцями й французами весь час були суперечності, а серед «єрусалимців» були
зрадники, що продалися дамаському еміру. Конрад III зі своїми сподвижниками навесні 1149
повернувся (через Константинополь) до Німеччини, а через кілька місяців повернувся і
Людовік VII.
У підсумку другий хрестовий похід не дав жодних практичних результатів ані його
організаторам, ані учасникам, він призвів лише до нових значних людських і матеріальних
втрат, головним чином французів. Він сильно підірвав авторитет папства і похитнув вплив
цистерціанського ордену (Бернара Клервоського не соромилися називати «лжепророком», а
Євгенія III, який благословив похід, – «антихристом»). ІІ.
До 1189 року з часів ІІ хрестового походу ситуація для держав хрестоносців тільки
погіршувалася, почався їхній внутрішній розпад, який використав емір Алеппо і Мосула Нур
ад-Дін. Він захопив Дамаск, послабив Антіохійське князівство. Разом з цим на півночі
Палестини візантійський імператор Мануїл I вів активну політику, направлену на
відновлення колишньої величі Візантійської імперії, прагнучи приєднати князівство Антіохія
до своєї імперії.
ІІІ (1189-1192). Протягом часу після ІІ хрестового походу сили мусульманського світу
зростали. У 70-х рр. ХІІ ст. важлива роль належить єгипетському візиру Салаху ед Діну
(Саладін), який в 1171 р. захопив верховну владу в Єгипті, а через кілька років об’єднав в
одне ціле Єгипет, частину Сирії й Месопотамії. Усі свої ресурси султан направив на боротьбу
з хрестоносцями-франками, поставивши за мету знищити Єрусалимське королівство.
Відсутність єдності серед хрестоносців дали можливість Саладіну в 1187 р.
вторгнутися у внутрішні області Єрусалимського королівства. Найближчим приводом для
нападу був розбійницький напад Рено де Шатільйона. Навесні 1187 він напав на караван, що
прямував з великими коштовностями з Єгипту до Сирії. Караван був повністю пограбований.
Султан зажадав від єрусалимського короля Гі де (Гвідо) Лузіньяна відшкодування збитків і
покарання грабіжника, але король відмовив. Саладін оголосив «священну війну» франкам.
Саладін почав облогу Тверії (Тиверіада), і Гвідо разом зі своїми лицарями намагався її
зняти. Армія хрестоносців зайшла глибоко в пустелю, і опинилася відрізаною від доступу до
води. Знесилені від спраги хрестоносці були повністю розбиті сарацинами 4 липня 1187 року
у битві при Хаттінових Рогах. Гі де Лузіньян і великий магістр тамплієрів (Жерар де Рідфор)
потрапили в полон до Саладіна, а Рено де Шатільйона стратили.
Після перемоги при Хаттінових Рогах Саладін швидко оволодів приморськими
містами (Акрою, Бейрутом, Сідоном, Яффою) і відрізав Єрусалим від сполучення з Європою.
Після цього взяв в облогу Єрусалим (друга половина вересня 1187 р.) і через деякий час
хрестоносці здалися Саладіну – 2 жовтня 1187 р. зайняли місто. Він дозволив жителям-
християнам залишити місто, але лише після сплати викупу значних розмірів. Ті, хто не
сплатив, були звернені в рабство.
На Заході всі були вражені нападом Саладіна. Існує легенда, що Папа Урбан ІІІ помер
з горя, почувши про поразку хрестоносців у битві на Хаттінових Рогах. Його наступник
Григорій VIII видав буллу Audita tremendi, у якій закликав до Третього хрестового походу у
відповідь на поразку хрестоносців. Він наказав католикам дотримуватися щотижневого (по
п’ятницях) повного посту протягом п’яти років, а також два дні на тиждень (по середах і
суботах) утримуватися від м’ясної їжі. Климент ІІІ, наступник Григорія, почав проповідь
«священної» війни. Найзатятіші кардинали заприсяглися пройти пішки всією Францією,
Англією та Німеччиною.
У цьому поході селяни вже відігравали найменшу роль, якщо порівнювати з
попередніми походами, – невдалі спроби знайти на Сході землю й свободу сильно підірвали
їхні ілюзії (вони радше втікали в міста задля цього). Натомість головною (хоч і не єдиною)
силою хрестових походів стали лицарство і правителі західноєвропейських країн. Все
активнішими учасниками нових «священних воєн» ставали молоді держави Заходу, зокрема у
цей рух включилися також італійські республіки. Зацікавленість торгових міст Північної
Італії (Венеція, Піза, Генуя) у хрестових походах з кінця XII ст. стала одним із важливих
стимулів хрестових походів.
Протягом XII ст. середземноморські торгові шляхи набули серйозного значення для
економіки Західної Європи, особливо торгівля в Леванті (суч. Сирія, Єгипет, Туреччина,
Ліван, Ізраїль, Греція, Кіпр). Східні товари міцніше входили в ужиток різноманітних класів
Західної Європи. Північноіталійські торгові міста надавали різні послуги державам
хрестоносців на Сході: підвозили їм зброю, провіант, підкріплення людьми тощо. За цю
допомогу вони вимовляли у ватажків хрестоносців різні пільги для себе у завойованих містах
на Сході. Головною нагородою служило надання їм у портових містах окремих ділянок у
вигляді особливих кварталів.
Тому показні релігійні цілі хрестового походу дедалі більше відступали на задній
план, тоді як прагнення західноєвропейських держав до панування на Середземному морі
стало найважливішим внутрішнім стимулом хрестових походів.
На початку 1188 р., на вимогу римського престолу, спершу в Англії, а потім у Франції
був введений загальний податок у розмірі 1/10 частини рухомого майна (вона призначалася
для спорядження ополчення проти «турків» і називалася «Саладіновою десятиною»). Ця
постанова викликала обурення в народі (і навіть серед духовенства).
Головні сили хрестоносців формувалися в Англії, Німеччині та Франції, а також у
Королівстві Сицилія. Одним із перших заявив про свою рішучість взяти участь у хрестовому
поході був англійський король Генріх II Плантагенет (1154-1189). Він мав свої плани на східні
середземноморські землі – оволодіти Єрусалимським королівством, адже його колишній
король Фулько Анжуйський (1131-1143) був дідом Генріха ІІ. Наступним кого папа залучив
до походу був німецький король Фрідріх І Барбаросса (1155-1190. Він планував заволодіти
Візантією. Третім був французький король Філіпп ІІ (1180-1223; Август) – у нього було
найменше зацікавлень у поході. У ті часи Франція була третьорядною державою в Європі.
Хрестовий похід для Філіппа був хорошим способом виправити помилки минулої
королівської влади у Франції та підняти престиж усередині країни і на міжнародній арені,
накопичити сили й засоби, необхідні для того, щоб завдати нищівного удару по головному
ворогові – Англії.
Взимку 1188 р. недавні суперники примирилися один з одним, щоб забезпечити
«спокій» у своїх державах на час походу. Під час зборів до хрестового походу між королями
спалахнула війна – Філіп II підняв проти Генріха II його сина Річарда. Усе це затримало
початок походу. Після закінчення цієї війни, у липні 1189 р., англійський король помер. Місце
Генріха II на королівському троні та в хрестовому поході зайняв його син Річард, який згодом
отримав прізвисько Левове Серце.
У травні 1189 р. першим з Регенсбурга рушило в дорогу німецьке військо на чолі з
Фрідріхом Барбароссою. У ньому було приблизно 30 тис. лицарів і піхотинців. Раніше він
вступив у дипломатичні переговори з Угорщиною, щоби забезпечити своїй армії безпечний
перехід. Так і сталося. Згодом були проведені дипломатичні переговори з Візантією, на яких
Фрідріх запевнив, що Візантії нема чого боятися ворожих дій з боку його армії. Але
хрестоносці все ж не дотримувалися прийнятих на себе зобов’язань (як завжди, займалися
мародерством), а також у Візантії знали про агресивні наміри Барбаросси і не дуже
покладалися на його дружні обіцянки. Візантійський уряд під час третього походу по суті
зайняв позицію, ворожу хрестоносцям. Він чинив всілякі перешкоди хрестоносному війську
на шляху його просування (припаси, обіцяні Ісааком II Ангелом, не підвозили; дороги, якими
йшли хрестоносці, раптом виявлялися напівзруйнованими тощо). У цей час Ісаак II Ангел
пішов на союз із ворогом хрестоносців – Саладіном, обіцявши йому підтримку проти Килич-
Арслана ІІ, з яким Барбаросса уклав угоду. Фрідріх Барбаросса був близьким до захоплення
Візантії, але його плани не підтримали папа та римські міста (щодо прислання підтримки),
тому все завершилося невдачею. Наприкінці березня 1190 р. німецьке ополчення було
переправлено в Малу Азію.
Військо німецьких хрестоносців йшло західними областями Малої Азії. Сельджуцькі
загони безперервно нападали на лицарів. 10 червня 1190 р. при переправі через гірську річку
Салеф (Гьоксу) потонув Фрідріх І Барбаросса. Його смерть дезорганізувала німецьке військо.
Частина лицарів повернулася, інша частина, пройшовши вірменські області (і пограбувавши
їх), вирушила до Антіохії, де влітку 1190 р. багато лицарів, князів та єпископів загинули від
чуми. Ті, що залишилися, підійшли до Акри.
У цей час лицарі Франції та Англії тільки починали свій хрестовий похід. Річард І
прославився тим, що вибив «Саладінову десятину» з усіх, хто мав її платити, а також
торгівлею всім, що тільки можна було збути: продавалися посади (зокрема єпископські),
права, замки, села і т. д.
На початку липня 1190 р. Річард І із військом переправився через Ла-Манш і згодом
англійські та французькі війська з’єдналися у бургундському Везелі й виступили в похід. У
вересні 1190 р. обидва війська прибули до Сицилії і зупинилися неподалік Мессіни.
Вирішено було перезимувати в Сицилії, щоб уникнути небезпек. За цей час Річард І
втрутився у внутрішню боротьбу в Сицилійському королівстві та воював із Танкредом І.
Філіп II від початку цього конфлікту підтримував Танкреда І, тому що зміцнення Англії йому
було не на користь. Річарду довелося залагодити свій конфлікт із Танкредом. Після звістки
про смерть Барбаросси було відомо, що Генріх VI заволодіє італійськими землями. Загальна
загроза з боку Німеччини зблизила Річарда та сицилійську знать на чолі з Танкредом І.
У 1191 р. хрестоносці рушили в подальший шлях. Філіп ІІ вирушив швидше, ніж
Річард І. Французи попливли до Сирії – до Тиру.
 Французькі й англійські хрестоносці об’єдналися при облозі Акри. Облога цієї сильної
фортеці тривала досить довго. У хід були пущені облогові вежі, кам’янометальні гармати,
машини для метання стріл, тарани (ліс для будівництва облогових механізмів доставляли – не
завжди своєчасно – італійці). Облога затяглася також через суперечки між ватажками військ.
Причиною її стали взаємні претензії на єрусалимський трон Гі де (Гвідо) Лузіньяна та його
суперника – Конрада Монферратського. Суперечка йшла по суті через порожній титул, адже
Єрусалимське королівство знаходилося в руках Саладіна. Річард І підтримав домагання свого
родича Гвідо Лузіньяна; Філіп II взяв бік Монферратського. Коли один король запропонував у
військовій раді штурм Акри, інший чинив опір цьому: перемога, досягнута з ініціативи
Річарда, посилювала його позиції та не влаштовувала Францію.
Однак думка Річарда все ж таки перемогла: 11 липня 1191 р. було проведено штурм і
місто здалося хрестоносцям. Філіп II, під приводом хвороби, відбуває в Тір, а звідти
направився через Італію до Франції. Він хотів відвоювати французькі володіння
Плантагенетів, уклавши попередньо союз проти Річарда з його молодшим братом, графом
Іоанном (Безземельним). Також по дорозі Філіп ІІ домовився з Генріхом VI про спільні дії
проти Річарда.
Незважаючи на від’їзд французів і ризик втратити корону, англійський король
продовжував боротися з мусульманами ще цілий рік. Тричі він намагався (безрезультатно)
підійти до Єрусалиму. Головна увага хрестоносців була зосереджена на відвоюванні у
єгиптян прибережних міст. Але зі спроб взяти Яффу та Аскалон нічого не вийшло, – коли
виникла загроза цим містам, Саладін просто зруйнував їх, тож хрестоносцям дісталися руїни.
За час свого перебування на Сході Річард прославив своє ім’я не полководницькими
талантами, а грабунками та жорстокостями.
Коли військові сили хрестоносців були виснажені у боротьбі з Саладіном, Річард після
переговорів із противником 2 вересня 1192 р. підписав з ним мир. За умовами договору за
франками зберігалася вузька прибережна смуга від Тіра до Яффи, а Єрусалим залишався під
владою Єгипту. Однак Саладін погодився на те, щоб паломники та купці протягом трьох
років відвідували Єрусалим. Тут Річард Левине Серце досяг деякого успіху. Коли Річард
повертався в Англію, Генріх VI затримав його та ув’язнив на два роки.
Третій хрестовий похід багато в чому відрізнявся від тих, що йому передували – серед
його учасників не було колишнього релігійного запалу, він був стихійним, масовим походом;
це був похід військових найманців, жадібних до багатства лицарів і королів трьох держав; під
час цього походу чітко виявилися прагнення західних феодальних держав до завоювання
Середземноморського узбережжя. ІІІ.
Інші походи. Також відома низка менш відомих експедицій, які, згідно з сучасними
дослідженнями, є такими ж хрестовими походами, як і інші відомі походи. Серед них можна
виділити Норвезький, Венеційський, Дамаський та Вендський хрестові походи.
Норвезький хрестовий похід – хрестовий похід, розпочатий норвезьким королем
Сігурдом I в 1107-1110 роках. За організацією він нагадував рейди вікінгів в попередні епохи,
хоча формально здійснювався з релігійними цілями. Він характеризується як перший похід,
коли європейський король особисто відвідав Святу землю.
Восени 1107 р. хрестоносці відправилися з Норвегії до Англії, згодом (1108 р.) до
Іспанії, Португалії, до Балеарських о-вів (1109; норвезький рейд є першою зафіксованою в
джерелах християнською атакою на цей центр мусульманського піратства), до Сицилії, де
його прийняв 12-13-річний король Рожер ІІ. Протягом усього цього шляху норвежці воювали
з піратами та грабували різні міста, навертали в християнство всіх язичників.
У 1110 р. вони досягли Палестини, відправилися у Єрусалим, де зустріли Балдуїна І
(норвежців обдарували священними реліквіями – вони отримали щепу від Святого хреста з
умовою, що продовжать поширення християнства і принесуть цей священний дар на могилу
Святого Олафа). Потім Балдуїн І напав на мусульманське місто Сідон разом із Сігурдом І.
Місто було взято та була утворена Сеньйорія Сідону.
 Після цього Сігурд І відправився до Кіпру, а згодом до Константинополя.
Повертаючись до Норвегії, Сігурд передав імператору Олексію I кораблі, а натомість отримав
коней для подорожі по суші. Зворотній шлях Сігурда зайняв імовірно три роки. Він проїхав
Болгарію, Угорщину, Паннонію, Швабію і Баварію, де зустрівся з імператором Лотарем.
Потім він досяг Данії, де його вітав король Нільс, який надав корабель для повернення до
Норвегії.
Венеційський хрестовий похід 1122-1124 років (перемога хрестоносців; місце –
Левант; результати – Тір захоплений Єрусалимським королівством; брали участь
Венеційська республіка (Доменіко Мікеле), Єрусалимське королівство (Гільом І де Бюр),
графство Триполі (Понс) VS Фатімідський халіфат (Тугтегін) і Сельджуцька імперія) –
морська експедиція Венеційської республіки на Святу Землю, під час якої було розбито флот
фатімідського Єгипту, що загрожував Єрусалимському королівству з Аскалону і захоплено у
мусульман стратегічне портове місто Тір. Це була важлива перемога в часи, коли
Єрусалимське королівство досягло своїх найбільших розмірів за правління короля Балдуїна
II. Венеційці отримали дуже сприятливі торговельні права та концесії в Тірі. На своєму
шляху як до Палестини, так і в зворотному напрямку, венеційський флот здійснив численні
напади на візантійські острови, що змусило греків відновити венеційські торгові привілеї
також і на території Візантійської імперії.
Хрестовий похід 1129 року або Дамаський хрестовий похід (місце – околиці
Дамаска; результати – перемога Дамаску, хрестоносці захоплюють Баньяс, Дамаск
погоджується платити данину; брали участь Єрусалимське королівство (Балдуїн ІІ),
Антіохійське князівство (Боемунд ІІ), Графство Едеса (Жослен І), Графство Тріполі (Понс)
VS емірат Дамаск (Тадж аль-Мулук Бурі) – це військова кампанія Єрусалимського
королівства за участю сил інших держав-хрестоносців і Західної Європи проти Дамаського
емірату. Початий королем Болдуїном II хрестовий похід не досяг своїх військових цілей.
Однак його дипломатичні попередні домовленості забезпечили спадкоємство єрусалимського
престолу та папську підтримку ордену тамплієрів.
Слов’янський хрестовий похід або (Вендський/Полабський хрестовий похід)
(1147 р.; поразка хрестоносців; німці (саксонці) та данці VS венди (полабські слов’яни) – у
1147 р., коли Бернар Клервоський проголосив хрестовий похід до Палестини, частина
володарів і лицарства Німеччини вирішила піти у слов’янські землі, на які здавна зазіхали
(справжньою метою подальшого походу були розкрадання багатих слов’янських земель за
Лабою та поневолення самих слов’ян). Клервоський проповідував похід і звертався з
посланням до всіх католиків, закликавши їх озброїтися проти язичників за Лабою, щоб
«цілком їх викоренити або обернути на християнство». Учасникам було обіцяно такі ж
привілеї щодо майна, боргів і «порятунку душі», як в інших походах.
Влітку 1147 р. у Німеччині склалися два хрестоносні ополчення. Перше очолювали
герцог Саксонії та Баварії Генріх Лев, герцог Конрад Бургундський, архієпископ Адальберт
Бременський та ін. Керівну роль у другому ополченні відігравав Альбрехт І Брандебурзький,
названий Ведмедем (через його силу як полководця й здатність зберегти землі у своїх руках).
Ополчення Генріха Лева мало рушити з Нижньої Лаби в землю ободритів, а головний удар
другої армії, що виступила з Магдебурга, був спрямований проти лютичів. Однак слов’яни
дали їм відсіч.
Організатором оборони проти першого ополчення хрестоносців виступив
ободритський князь Ніклот (заморив їх голодом, перервавши лінії постачання у місті Любек
– знищив кораблі).
Друге ополчення також зазнало невдачі. Частина хрестоносців підійшла до
слов’янського міста Димін (Деммін) на р. Пене. Там вони отримали відсіч, після якої багато
повернувся додому. Більшість хрестоносців не знали, що тут були християни. Коли
відбувалася облога Щецину, обложені виставили на міських укріпленнях хрести на знак того,
що вони християни. Хрестоносці, що складалися переважно з селян, зрозуміли, що вони
обдурені князями. Лицарі зустрілися з опозицією селян (їм були важливі релігійні гасла), а
згодом другі покинули похід. Згодом і відступили всі інші.
Тому цей похід завершився поразкою хрестоносців і перемогою слов’ян.
Проводилися ще так звані «політичні хрестові походи», що передбачали
застосування сили проти папських політичних опонентів у західному християнському світі з
метою усунути їх від влади. Ймовірно, першим таким був оголошений у 1135 р. хрестовий
похід Інокентієм II під час своєї запеклої боротьби з Рожером II, норманським королем
Сицилії.
Отже, у ХІІ ст. склалася така модель, згідно з якою переважно невдача на Сході (і не
тільки) спонукала до закликів про допомогу із Заходу, які потім були схвалені папством у
формі декларацій про хрестовий похід.

Riley-Smith Jonathan. The Oxford illustrated History of the Crusades. – Oxford, 1995
Заборов Михаил Абрамович. Крестовые походы. – Москва, 1956