1

Тема 3: Перший хрестовий похід

План:
1.Характеристика джерел.
2.Передумови й характер хрестових походів.
3.Початок хрестоносного руху.
4.Хрестовий похід феодалів.
5.Держави хрестоносців на Сході.
Відповіді:
1. Клермонський Собор і проповідь Папи Урбана II

Коли вже наблизився той час, на який повсякденно вказує Господь Ісус своїм вірним,
особливо, говорячи в Євангелії: "Якщо хто хоче йти за мною, відмовся від себе, візьми
хрест свій і йди слідом за мною", — почався могутній рух по всій Галлії, так що всякий,
хто з чистим серцем і розумом ревно захотів піти за Господом і вірно нести за ним хрест,
поспішав якнайшвидше стати на стезю гроба Господнього1 . І от Папа Римський Урбан [II
(1088—1099)] вирушив у загірні краї2 зі своїми архиепископами, єпископами, абатами та
священиками і почав солодко проповідувати, кажучи: "Нехай той, хто бажає врятувати
свою душу, не вагається ступити покірливо на стезю Господню; а коли не вистачає йому
грошей, то дасть йому немало Божественне милосердя". І говорив наш Папа: «Брати,
багато чого повинні ми перетерпіти в ім'я Христове, а саме: злигодні, убозтво, наготу,
переслідування, нестатки, голод, спеку та інше, як сказав Господь своїм учням: "Повинні
ви багато чого перетерпіти в ім'я моє" і "не соромтеся говорити перед людьми", "бо я дав
вам уста і премудрість", і далі "велика ваша нагорода на небесах"». І коли ця проповідь
поступово почала поширюватися по всіх країнах3 і Галлії, франки, чуючи про таку велич,
відразу почали нашивати з правого боку хрести, кажучи, що вони одностайно ідуть
стопами Христа, який врятував їх від пекла.

Раймунд Агільський ІСТОРІЯ ФРАНКІВ, ЯКІ ЗАВОЮВАЛИ ЄРУСАЛИМ

... Ми вирушили до Антіохії і розіпнули намети (21 жовтня 1097 р.) так близько від міста,
що нерідко противник з висоти своїх башт ранив коней і людей у самих наметах... Слід
сказати декілька слів про розташування цього міста... У горах Лівану є долина. Аби
пройти її пішки у ширину, потрібно цілий день, а у довжину — півтора дня. На заході
вона оточена болотом, а на сході частина її омивається річкою, котра тече... у Середземне
море, від якого Антіохія розташована досить близько... Місто простягається у довжину на
 2

дві милі і до того ж так укріплене стінами, баштами і виступами, що не боїться ніяких
машин, ні людей, хоча б проти нього озброївся цілий світ. Саме це місто армія франків
обложила з півночі. Хоча вона складалася з 300 тисяч людей, здатних носити зброю, однак
не наважилася піти на приступ і обмежилася тим, що розкинула поблизу свій табір.
Усередині міста було дві тисячі добрих вершників, чотири або п'ять тисяч найманих і
десять тисяч, або і більше, піхоти. Стіни, і без того високі, були ще захищені ровом і
болотами... Ми не можемо з точністю визначити, скільки полягло сарацинів і турків, і
було б жорстоко розповідати про всі види смерті, якою вони гинули... Важко також
сказати про кількість здобичі, зібраної в Антіохії; уявіть собі, скільки зможете, а до цього
ще додайте... Місто Антіохія було взяте третього червня (1098 р.), а облога його
розпочалася близько двадцять першого жовтня (1097 р.).

Фульхерій Шартрський «Єрусалимська історія»

Вожді рицарського Хрестового походу

Цього року [1096] всі країни землі втішалися міцним миром та мали вдосталь хліба й вина
з ласки Божої, щоб ті, хто вирішили йти за Ним зі своїми хрестами згідно з Його наказом,
не ослабли в дорозі. І тому що слід пам'ятати тих князів, що пішли туди, то згадаю Гуга
Великого — брата Філіппа, короля франків6 , що перший з героїв переправився морем і
причалив біля болгарського міста Дураццо. Коли він нерозсудливо висадився з
нечисленним військом, жителі взяли його в полон і доправили константинопольському
імператорові. Тут він жив деякий час і не зовсім був вільний. А після нього тією ж
дорогою пройшов апулієць Боемунд" — син Роберта Гіскара , нормандець за
національністю. Далі Годфрід, герцог Лотарінгії , з великим військом ішов через
Угорщину. Граф Раймунд Провансальський з готами і гасконцями та єпископ Адемар із
Пюї пройшли Далмацією. Якийсь Петро Пустинник з великою кількістю піхотинців , що
приєдналися до нього, але з небагатьма рицарями, перший пройшов через Угорщину.
Згодом його ополчення очолив Вальтер, якого прозвали "Без грошей", чудовий рицар.
Пізніше його разом із супутниками вбили турки між містами Нікомідією та Нікеєю. У
жовтні почав похід Роберт — граф Нормандії, син Вільгельма , короля Англії. Він набрав
собі велике військо з нормандців, англійців та бретонців. З ним ішли також Стефан —
шляхетний граф Блуа, його дівер — і Роберт — граф Фландрський. їх супроводило багато
інших знатних осіб.

Альберт Аахєнський ЄРУСАЛИМСЬКА ХРОНІКА

 3

Книга І Розділ 27

Не знаю чому, волею Божою або через помилку розуму, вони 1 повстали проти
іудейського народу, розпорошеного по всіх містах, і жорстоко умертвили євреїв, особливо
в Лотарінгії. Вони твердили, що це початок їхньої експедиції і боротьби проти ворогів
віри християнської. Першими таке винищення вчинили городяни в Кельні. Вони
зненацька напали на невелику громаду євреїв, багатьох порубали важкою зброєю;
зруйнували їхні будинки і синагоги, поділили між собою їхні гроші. Побачивши таку
жорстокість, близько двохсот євреїв серед нічної тиші повтікали за річку до Нейсса.
Прочани й хрестоносці впізнали їх і жодного не залишили живим, жорстоко винищили і
пограбували все їхнє майно.

Розділ 28

І не затримуючись після цього, вони, згідно з даною обітницею, Пішли далі і прибули до
міста Майнц, де граф Еміхо, муж найшляхстніший і наймогутніший у цій країні, з
великим загоном німців чекав на прочан, що сходилися туди з різних місць королівським
шляхом 2 . Майнцькі євреї, знаючи про загибель своїх побратимів і розуміючи, що вони
не зможуть уникнути рук такої великої кількості [насильників], у надії на порятунок
звернулися до єпископа І'уотгарда. Вони віддали під його охорону і захист незліченні
скарби, покладаючи велику надію на його заступництво, бо він був піископом цього міста.
Майнцький первосвященик дбайливо зберіг їхні гроші. [Самих] іудеїв він заховав від
графа Еміхо та його супутників у просторій прибудові свого дому, щоб вони були у цьому
найбезпечнішому та найнадійнішому місці живі й здорові. Проте Еміхо та його зграя,
порадившись, уранці наступного дня атакували іудеїв стрілами і списами в їхньому житлі.
Зламавши засуви й двері, вони знищили до семисот захоплених [ними іудеїв], які марно
чинили опір силам, що значно їх переважали; вбивали і жінок, і маленьких дітей,
незважаючи на вік і стать, ударами меча в лице. Іудеї, бачачи, що християни як вороги
піднялися проти них та їхніх дітей і не щадять ні старих, ні малих, кинулися на своїх
єдиновірців, синів, дружин, матерів та сестер і перебили один одного. Матері — страшно
сказати — перерізували горло немовлятам, інших заколювали, вважаючи, що краще
знищити їх власними руками, аніж віддати під меч іновірця... Вони жорстоко вирізали
[іудеїв] більше через жадобу грошей, аніж з Божого правосуддя.

Розділ 31
 4

Був й інший злочин у цьому зборищі пішого люду, дурного й иавіженого... Вони
оголосили якихось гусака і козу натхненними в однаковій мірі Божественним Духом і їх
поставили своїми вождями цієї святої путі до Єрусалима... Та нехай не буде у віруючих
навіть і думки, що Господь Ісус хотів, щоб гробницю його найсвятішого тіла відвідували
нерозумні тварини і щоб їх робили вождями душ християн, яких він спокутав ціною своєї
дорогоцінної крові, відвернувши від бруду ідолів.

Вільгєльм Тірсьиий ІСТОРІЯ СВЯЩЕННОЇ ВІЙНИ

Книга IX Розділ 19

У цей саме час (тобто Великодня 1100 р.), коли вже майже всі князі, що брали участь у
поході, повернулися на батьківщину, залишився лише герцог, якому було доручене 1
королівство, і пан Танкред, якого пан герцог затримав... як мужа мудрого, діяльного й
удатного. Коштів наших і воїнів було так мало, що коли скликали всіх і вони швидко
зібралися, ледве налічувалося триста рицарів і дві тисячі піхотинців. Під нашу владу
перейшло ще мало міст, і між ними були місцевості, підкорені ворогами, так що дуже
небезпечно було переїжджати з міста до міста, коли того вимагала необхідність. Усі
сільські місцевості в нашій країні заселяли невірні та сарацини; зліших від них не було
ворогів у нашого народу, бо жили вони в нашій країні, а немає страшнішої чуми, ніж
ворог у власному домі. Вони не тільки вбивали наших на шляхах, не тільки продавали їх в
рабство ворогам, але й забороняли сільськогосподарські роботи, щоб знищити наших
голодом. Вони ладні були самі голодувати, аніж зробити будь-яку послугу нашим, яких
вважали за ворогів. І не тільки поза містами чатувала небезпека. Також і в будинках,
захищених міськими укріпленнями, навряд чи можна було знайти безпечне і спокійне
місце, бо населення було нечисленне, а пробоїни міських стін були відкриті для ворогів.
Вночі злодії вдирались у безлюдні й занедбані нечисленні міста, вбивали жителів у
власних оселях. І ось дехто потай, а багато хто відкрито стали привласнюва ти володіння,
які вони придбали як покинуті [власниками]...

2. Хрестові походи — це військово-колонізаційні рухи західноєвропейських феодалів,

частини городян і селянства, що здійснювалися у формі релігійних воєн, під гаслом
звільнення християнських святинь у Палестині з-під влади мусульман, або навернення
язичників або єретиків у католицтво. Класичною епохою Хрестових походів вважають
кінець XI–XIII ст., однак спроби відродити їх робилися до кінця середньовіччя, а
використання символіки й атрибутів хрестоносного руху характерно і для нового часу, аж
до сучасності. Перші хрестові походи відрізнялися масовим характером і стихійністю.
 5

Крім великих сеньйорів і лицарів з різних країн у них брали участь селяни і купецтво
північно-італійських і південно-французьких міст. Поступово соціальна база руху
звужувалася і вони все більше ставали чисто лицарськими експедиціями. Хрестові походи
кінця ХП-ХV ст. часто організовувалися монархами великих держав Західної Європи за
підтримки пап і італійських морських республік, насамперед Венеції. Термін Хрестові
походи з'явився не раніше 1250 р. і став загальноприйнятим з XVII–XVIII ст. Учасники
перших Хрестових походів, що нашивали на одяг знак хреста, називали себе пілігримами,
а походи – паломництвом (peregrinatio), діяннями (gesta) або експедицією (expeditio),
священною дорогою (via sacra). Причинами походів був великий комплекс економічних,
соціальних, зовнішньополітичних і релігійно-психологічних факторів. Ріст товарно-
грошових відносин, що почався, у країнах Західної Європи підсилював розшарування
традиційних структур суспільства, породжував, з одного боку, ріст матеріальних потреб
феодальної верхівки, з іншого боку - незвичну нестабільність. Право майорату, коли лише
старші сини знатних сеньйорів одержували батьківські ф’єфи, а молодші повинні були
самі піклуватися про придбання домена і засобів до життя, сприяло росту агресивних
настроїв лицарської молоді. Боротьба за землю і за селян приводила до файдів —
кривавих зіткнень знатних родів і кланів, а можливості надання земель за рахунок
внутрішньої колонізації ставали усе більш і більш обмеженими. Поступово укоренялося
представлення, що справжнє джерело багатств знаходиться на Сході. Італійські купці з
Венеції, Барі, Амальфи, пізніше — Пізи і Генуї привозили на Захід з Візантії і з Леванту
коштовності і спеції, шовкові тканини, парадне озброєння і багато предметів розкоші.
Люди почали вірити в те, що опанувати багатствами Сходу (невірного, ворожого, але
настільки притягального) — справа аж ніяк не неможлива і навіть богоугодна. Перші
успіхи Реконкісти на Піренеях уже готували ґрунт для ще більш широких рухів під гаслом
священної війни заради Господа. Ця ідея була приваблива не тільки для знаті, але і для
частини городян і селян, які сподівалися на звільнення від сеньоріального гніту й
одержання нових земель. Демографічний підйом, пережитий Європою, не був
вирішальним фактором Хрестових походів, як іноді стверджується, але він створив
можливості участі значних мас народу в далеких експедиціях. Римсько-католицька церква
зіграла велику роль у підготовці Хрестових походів, давши їм не тільки гасла й
оформлення, але і саму моральну і психологічну, а нерідко і матеріальну основу. До кінця
XI в. папство вже могло спиратися на позитивні результати Клюнійського руху,
раціоналізацію господарства монастирів і зміцнення авторитету церкви, досягнутого в
боротьбі із симонією (наданням духовних санів і посад за гроші), неуцтвом духівництва,
 6

зазіханням світської влади на церковне майно. Але сам переддень Хрестових походів був
лихоліттям смут і голоду («сім худих років»), епідемій чуми й інших хвороб, що косили
знесилений люд у Лотарингії і Німеччині, Англії і Брабанті. До цього додавалися і
стихійні лиха, особливо небувало суворі зими і повені в Північній Європі в 1089–1094 р.
Утеча селян від сеньйорів приймало усе більш загрозливий характер. Росла релігійна
екзальтація, підсилилися крайні прояви аскетизму, пустельництва. В усій Європі
поширювалися апокаліптичні очікування швидкого кінця світу. Чекали Божої кари за
гріхи, лунали заклики проповідників покаянням, відвідуванням Святої Землі й особливим
релігійним подвигом досягти порятунку. Благочестиві паломництва в Єрусалим ставали
масовим явищем. Пілігрими, що поверталися, поширювали перебільшені слухи про
переслідування християн тюрками сельджуками в Палестині, де знаходилася головна
святиня - Труна Господня. З міфологізованих уявлень про Схід і його багатства й
ототожнення його з біблійною Землею Обітованою, що стала надбанням невірних, і
народилася ідея особливого, священного паломництва, війни заради Господа і звільнення
його Труни. Ще папа Лев IX (1049-1054) заявив, що боротьба в захист церкви є природний
обов'язок мирян, у першу чергу — лицарів. У ході Реконкісти папи давали індульгенції
воїнам, що боролися із сарацинами за віру. У 1074 р. Григорій VII призвав Захід захистити
християнську релігію вже на Сході, надавши допомогу Візантії. Зовнішньополітична
ситуація в останній третині XI в. сприяла народженню і втіленню ідеї Хрестових походів.
Тюрки-сельджуки захопили в 1055 р. Багдад, завдали поразки Візантії при Манцікерті
(1071) і прийнялися методично захоплювати Малу Азію, Сирію і Палестину. Візантія
переживала важку міжусобицю і терпіла поразки від печенігів і норманів, що опанували
всією Південною Італією (1071) і навіть частиною Північної Греції (1081). Імператор
Олексій I не тільки наймав загони варягів і фландрських лицарів, але й у найбільш
критичний момент (1090/91 р.) звернувся з посланнями про допомогу до папи і государів
Заходу. Його заклик був почутий і використаний, але тоді, коли безпосередня погроза вже
була відведена від Константинополя, печеніги розгромлені Візантією за допомогою
половців, а сельджукські емірати вступили в боротьбу один з одним і з єгипетськими
халіфами. Клермонський Собор. Присутність послів візантійського імператора на соборі в
П’яченці (Італія) у березні 1095 р. було використано папою Урбаном II для початку
пропаганди військової експедиції на Схід. Під кінець року, заручившись підтримкою
клюнійських монастирів і багатьох світських государів, папа виробив «концепцію»
Хрестового походу. Після закінчення офіційних засідань представницького собору в
Клермоні (Франція), на якому обговорювалися питання встановлення «божого миру», він
 7

виступив 27 листопаду 1095 р. із проповіддю на відкритій площі перед великим

скупченням мирян і кліриків. Сказане папою проповідники передавали з вуст у вуста, а
хроністи зберегли варіанти цієї урочистої мови. Фульхерій Шартрський так передає слова
папи: «О, сини Божі! Оскільки ми обіцяли Господові установити в себе мирт міцніший
звичайного і ще старанніше дотримуватися прав Церкви, є й інша справа, і Божа, і ваша,
вище інших... Необхідно, щоб ви якомога швидше поспішили на виручку до ваших братів,
що живуть на Сході, про що ті не раз просили вас». Сам Христос велить, продовжував
папа, описавши переслідування християн на Сході, — вигнати язичників із християнських
земель. Це справа людей усякого звання, багатих і бідних. Усім, хто відправився у похід,
папа обіцяв відпущення гріхів. «Так стануть відтепер воїнами Христа ті, хто раніш були
грабіжниками. Нехай справедливо б'ються з варварами ті, хто раніш боровся проти братів
і родичів». Звади повинні були припинитися і збори в похід закінчені до початку весни.
«Так хоче Бог!», — у єдиному пориві повторювали слова папи всі ті, що зібралися.
Формою походу повинне було стати покаянне паломництво, учасники якого свідомо
прирікали себе на голод і спрагу, страждання і навіть смерть. Проповідь війни з невірними
була відразу ж підхоплена сотнями проповідників, найбільш відомим і популярним з яких
був аскет Петро Пустельник. Усією Францією, Німеччиною і Північною Італією люди
збиралися в загони, озброювалися хто чим міг, нашивали на одяг хрести. Це був духовний
порив великої сили, коли звичайні матеріальні турботи здавалися суєтними і несуттєвими.
Щоб відправитися в похід, бідняки, що не мали коней, підковували биків, запрягаючи їх у
вози з убогим скарбом, часом беручи із собою і дружин з малими дітьми. Щоб зібрати
необхідне для походу, продавали майно. Абат Гвіберт Ножанський писав, що «за старих
часів ні темниці, ні катування не могли б вирвати в них того, що тепер сповна віддавалося
за дрібницю». Церква брала під свій захист родини і майно хрестоносців, звільняла їх від
сплати боргів. Мрії про спокутний подвиг сполучилися і з надіями на віднайдення землі,
що, за Писанням, «тече медом і молоком», і з фантастичними забобонами, що яскраво
проявилися в ході походу. ітимого ослаблення армії, відкликання досвідчених
полководців з посад і їхньої заміни цивільними сановниками і навіть євнухами, далекими
військовій справі. Результати не спізнилися позначитися. Імперія на всіх кордонах
перейшла до глухої оборони. На східні кордони напирав новий ворог – турки-сельджуки,
на Балкани з причорноморських степів вторгалися полчища кочівників-печенігів. Болгари,
прагнучи відновити свою державу, піднімали грізні повстання. Особливо великими були
повстання болгар у 1040–1041 і 1072 р.
 8

3. У листопаді 1095 році папа Урбан II скликав церковний собор у французькому місті
Клермоні. Після закінчення собору він виступив з промовою перед величезними
натовпами простого народу, лицарів і духівництва, закликаючи взятися за зброю, щоб
вирвати з рук «невірних» «гроб господній». Всім учасникам походу було обіцяно повне
прощення гріхів, а тим, хто загине, - рай. Папа вказав і на земні вигоди, які очікують
хрестоносців на Сході. «Ті, хто тут сумні і бідні, там будуть радісні й багаті», - заявив він.
Заклик Урбана II знайшов живий відгук серед присутніх. Його мова переривалася
вигуками: «Бог так хоче!» Багато тут же давали обітницю йти в похід, в знак чого
нашивали на свій одяг хрести.

Ідея походу на Схід була підтримана феодалами: війна обіцяла їм нові землі і багату
здобич. Церква надала хрестоносцям важливі пільги. Вони звільнялися від сплати боргів, а
їх майно і сім'ї переходили під охорону церкви. Значна частина лицарства була байдужою
і до релігійним цілям підприємства. У той час релігія володіла умами, і звільнення
християнських святинь в Палестині символізувало в поданні феодалів подвиг, в якому їх
релігійні спонукання зливалися з загарбницькими устремліннями. Мова Урбана II, який
згадав про казковому родючості земель східних країн, розбурхала і кріпаків, які
сподівалися на краще життя і свободу.

Після Клермонского собору проповідь війни з «невірними» розгорнули єпископи,

священики і монахи. Найбільшу популярність серед простого народу придбав чернець
Петро Пустельник (Пустельник), яка закликала до участі в поході простий народ в
Північній і Середньої Франції, а також в прирейнской Німеччини. Під впливом його
проповідей ранньою весною 1096 р десятки тисяч бідняків піднялися на «святе
паломництво». Ними командували Петро Пустельник, що розорився лицар Вальтер Голяк
з Північної Франції і священик Готшалк з Рейнської області. Нестрункими натовпами,
озброєні лише кийками, косами, сокирами, без запасів продовольства учасники походу
йшли вздовж Рейну і Дунаю і далі на південь до Константинополя. Темні, зголоднілі
селянські маси, до яких приєдналась чимало різних авантюристів з збіднілого лицарства,
проходячи через володіння угорців, болгар, греків, забирали у жителів продукти,
грабували, вбивали, насільнічалі; в прирейнских містах лицарі-грабіжники влаштовували
єврейські погроми. Місцеве населення давало енергійний відсіч несподіваним
прибульцям. Хрестоносці зазнали великих втрат. Сильно поріділе селянське військо
влітку 1096 р прибуло в Константинополь, тут воно повело себе настільки ж разнузданно.
Олексій Комнін поспішив переправити селян на інший берег Босфору, в Малу Азію. Не
 9

чекаючи на підходу основних сил лицарів-хрестоносців, бідняки кинулися вперед. У

жовтні 1096 р сельджукской військо заманило селянські загони в засідку і майже повністю
перебило їх. Так наївні ілюзії селян, які мріяли зробити релігійний подвиг і домогтися
звільнення, розбилися при першому зіткненні з дійсністю.

4. Влітку того ж року рушили на Схід армії західноєвропейських феодалів. Лицарі добре
озброїлися і запаслися припасами і грошима, розпродавши або заклавши частину своїх
володінь, які охоче скуповували єпископи і абати, розширювали таким чином церковні
маєтки.

Раніше інших вирушили в похід феодали з Лотарингії. На чолі їх стояв герцог Годфруа
Бульйонський. Норманських лицарів Південної Італії очолив князь Боемунд Тарентський,
який давно ворогував з Візантією і мріяв заснувати незалежну князівство на Сході. Велика
армія сформувалася в Південній Франції. Нею був перед граф Раймунд Тулузький, також
розраховував на створення свого князівства. Лицарів Північної і Середньої Франції
очолювали герцог Роберт Нормандський, граф Етьєн з Блуа і граф Роберт II Фландрський.

Феодальні війська не представляли єдиного цілого. Окремі загони майже не були пов'язані
між собою. Кожен сеньйор відправлявся в похід зі своєю дружиною. За лицарськими
ополченнями випливали величезні натовпи селян. Загони йшли різними шляхами: одні - за
Рейнсько-дунайської дорозі, інші - берегом Адріатики, треті - через Італію, звідки морем
переправлялися на Балканський півострів. Шлях хрестоносців через візантійські
володіння супроводжувався повальним грабежем місцевого населення.

В кінці 1096 - початку 1097 р хрестоносні ополчення почали прибувати в

Константинополь. Прибульці тримали себе зухвало: грабували місцевих жителів,
глумилися над візантійськими звичаями. Імператор Олексій 1, побоюючись навали
хрестоносців, яких витончена верхівка візантійського суспільства не без підстави вважала
«варварами», намагався перешкодити об'єднанню їх ополчень в Константинополі. У той
же час він прагнув використовувати сили хрестоносців до вигоди Візантії. Лестощами,
підкупом і погрозами Олексій I домігся від більшості сеньйорів і лицарів васальної
присяги: вони зобов'язалися повернути імперії її землі, які будуть відвойовані у турок.
Після цього Олексій I переправив лицарські ополчення в Малу Азію.

В XI ст. в Малій Азії склалося кілька сельджукских держав, що ворогували один з одним.
Відсутність політичної згуртованості серед мусульман полегшило просування
хрестоносців.
 10

На початку 1098 ватажок одного з лицарських загонів Балдуин Фландрський заволодів

багатим містом Едессою (в Північній Месопотамії) і заснував першу державу
хрестоносців - графство Едесское. Тим часом головне військо хрестоносців вступило в
Сирію і обложило Антіохії - один з найбільших і добре укріплених міст Східного
Середземномор'я. Хрестоносцям вдалося взяти Антіохію тільки в результаті зради
начальника однієї з кріпаків веж. Після довгих суперечок через те, кому володіти
пограбованим містом, феодали погодилися передати владу в ньому Боемунду
Тарентський. Так було засновано другу державу хрестоносців - князівство Антіохійської.

З Сирії військо рушило в Палестину. Влітку 1099 хрестоносці штурмом взяли Єрусалим,
учинивши в місті дику різанину і розгром. Майже десять тисяч мусульман були вбиті
тільки в одній головній мечеті, де вони шукали притулку. Молитви і релігійні церемонії
лицарі перемежали з вбивствами і грабежами. Була захоплена величезна здобич. «Після
великого кровопролиття, - розповідає хроніст - учасник походу, - хрестоносці розбрелися
по домівках городян, захоплюючи все, що в них знаходили. Всякий, хто заходив до
будинку першим ... привласнював і самий будинок або палац, і все, що в ньому
знаходилося, і володів всім цим як власним ».

5. Між 1098 і 1109 рр. хрестоносці заснували чотири держави в Східному

Середземномор'ї: Едесское графство (графство Едесса), Антіохійської князівство
(князівство Антіохія), Єрусалимське королівство і графство Тріполі.

Єрусалимський король вважався першим серед володарів інших латинських держав, проте
на ділі він не мав будь-яких переваг перед трьома іншими государями. Правителі Тріполі,
Антіохії і Едесси де-факто були незалежні від Єрусалимського королівства. За великим
рахунком їх навіть не можна було назвати його васалами, хоча вони і приносили васальну
присягу (оммаж) королю. Насправді король Єрусалиму був швидше номінальним главою
конфедерації хрестоноських держав: в своїх країнах князі Антіохії, графи Тріполі і Едесси
мали таку ж владу, який в Єрусалимському королівстві мав їх «сюзерен».

Відповідно до середньовічними порядками ці феодальні держави поділялися на більш

дрібні одиниці феодального володіння - баронии; ці останні, в свою чергу, дробилися на
ще більш дрібні - лицарські феод, або лени, і так далі.

Примітно справа йшла і з підданими цих володарів. Ось що пише в своїй роботі «Епоха
хрестових походів» відома російська дослідниця Ольга Добіаш-Різдвяна: «За винятком
невеликого числа акліматизувалися сімей, населення Палестини було вагається і
 11

мінливим. До самого кінця XII в. і почасти ще в XIII в. сюди доливали нові насельники,
що захоплюються релігійним натхненням, бажанням влаштувати свою долю або спрагою
пригод. Зворотній хвиля відносила до Європи задоволених або розчарувалися. З
оновлюється безперервно населенням оновлювалися звичаї, поняття і звички; в східну
грунт просасивается ті зміни, які відбувалися на грунті Європи ».

Едеське графство (Північно-Західна Месопотамія). До появи хрестоносців в межиріччі

Тигру і Євфрату існувало вірменське князівство Едесси. У 1031 р Едесса увійшла до
складу Візантії, а в 1071-м, після поразки візантійських військ при Манцикерте, Едесса
виявилася відрізаною від території імперії вторглися в Малу Азію сельджуками. При
цьому в місті збереглася візантійська адміністрація в чолі з дукой? [3]. Основою
економіки Едесси була Керування торгівля.

В кінці XI ст. Едесса, керована куропалатом? [4] Торосом, змогла домогтися автономії.
Проте нинішнє становище князівства було вкрай хитким, що вимагало або сильного
союзника, або могутнього покровителя. У цей непростий час в Пріевфратье з'являється
молодший брат Готфріда Булонського Балдуин Булонський зі своїми лицарями. Матвій
Едеський в своїй «Хронографі» так описує ці події:

«Прийшов якийсь граф на ім'я Балдуїн і з сотнею вершників взяв місто, іменований
Тілбашар. Дізнавшись про це, що знаходився в місті Едессі князь ромеїв Торос сильно
зрадів. Він звернувся до графа франків в Тілбашар із закликом прийти на допомогу проти
своїх ворогів, бо він був тісно сусідніми емірами. Граф Балдуїн з'явився в Едесу з
шістдесятьма вершниками. Міська натовп вийшла йому назустріч і з великою радістю
привела його в місто. Всі віруючі раділи. Куропалат Торос уклав з графом велику любов і
союз, дав йому багато подарунків »

Торос Едеський, по всій видимості, під тиском 12 Ішхані - представників міської верхівки,
не тільки запрошує Балдуина в місто, але і незабаром усиновляє його, розділяючи з ним
власть.В березні 1098 р Балдуин оголосив себе графом Едесси і підпорядкував собі
більшість міст і фортець Осроена? [5], створивши, таким чином, перше з чотирьох
латинських держав на Сході. Едесское графство не мало виходу до моря і межувало на
заході з Антіохійським князівством і Кілікійський царством, на півночі і півдні з
державою Сельджукидов. Населяли графство християни вірмени і сирійці, значно
поступалися їм за чисельністю православні греки і мусульмани. У 1100 році, після смерті
Готфріда Булонського, правитель Едесси Балдуин Булонський успадкував титул
правителя Єрусалимського королівства. Едесса перейшла до його двоюрідного брата -
 12

Балдуїну де Бурку (Балдуїн Другий). Всього на престолі Едесси встигло побувати п'ять
правителів і два регента.

Останнім графом Едесси став Жослен III. У 1144 р скориставшись відсутністю Жослен,
Зенги (прізвисько знаменитого сельджукского полководця Емад ад-Діна, 1084-1145) після
місяця облоги взяв місто. Чи не допустивши розграбування Едесси, він віддав християнам
Сходу латинські церкви. 15 вересня 1146 р Зенги був убитий при облозі сирійської
фортеці, і в цьому ж році залишилися в Едессі вірмени і європейці підняли повстання.
Місто було взято Нур ад-Діном, сином Зенги, вірмени вигнані або вбиті, а Едесское
графство припинило своє існування.

Антіохійське князівство (Північна Сирія). Друге за часом виникнення держава

хрестоносців розташовувалося на північно-східному узбережжі Середземного моря і
межувало з Едессою, Тріполі, Кілікійський царством і державою Сельджукидов.

У жовтні 1097 г. «пілігрими» взяли в облогу Антіохію. У місті проживало багато християн
- вірмен і сирійців. Антіохія була однією з найпотужніших твердинь Середземномор'я:
місто оточувала могутня стіна з 450 вежами, довжина якої перевищувала 10 кілометрів.
Товщина стіни була така, що по ній спокійно могла проїхати четвірка коней. Всередині, за
стіною, перебувала сама фортеця, чиї стіни протяжністю понад 400 метрів височіли над
містом.

Сім місяців тривала безуспішна облога. Голод і розбрати оселилися серед хрестоносців:
взяти Антіохію з допомогою лише військової сили не представлялося можливим. «У той
час, поки вона осідала нами, - повідомляв Урбану II в листі від 11 вересня 1098 р один з
ватажків Першого хрестового походу Боемунд, князь Тарентський, - ми зазнали багато
лиха від сутичок, [відбувалися] поблизу міста з турками і язичниками , які нерідко і в
великому числі нападали на нас, так що чи не можемо сказати, що швидше за самі були
обложені тими, яких тримали замкненими в Антіохії. Зрештою ... я, Боемунд, змовився з
одним турком, який зрадив мені це місто »[4].

В результаті зради Антіохія була взята, пограбована, а жителі нехристияни перерізані.

Відчай мусульман було тим сильніше, що Антіохія впала всього за два дні до приходу
величезної армії мосульского еміра Кербоги, який йшов на виручку.

Після нетривалих суперечок між вождями хрестоносців місто було віддано у володіння
Боемунду. Утворилося друге держава хрестоносців - князівство Антіохійское.Не встигли
хрестоносці як слід зміцнитися, як 5 червня 1098 почалася друга облога Антіохії.
 13

Підійшла мусульманська армія повністю блокувала місто. Положення захисників ставало

критичним, починався голод. І тут, згідно з хроніками, сталося диво. Провансалець П'єр
Бартелемі повідомив, що йому було видіння - потрібно починати розкопки в храмі
Святого Петра. Йому повірили, почали копати і незабаром, 14 червня 1098 р знайшли
реліквію - спис, яким Ісус Христос був поранений, будучи розіп'ятим на хресті. Знахідка
надихнула хрестоносців. 28 червня армія франків зробила переможну вилазку з фортеці.
Ворог був розбитий, захоплені багаті трофеї - провізія армії еміра Кербоги.

Незважаючи на стабілізацію ситуації, положення Антіохійського князівства було

складним: зі сходу йому погрожував емірат Халеба, а на півночі - Візантія, яка намагалася
повернути собі Антіохію. Антиохійські князі відкинули візантійців і зайняли землі за
річкою Оронт, а також обклали даниною своїх сусідів - Халеб, Шайзар, Хаму і Хомс. У
1118 вони навіть нав'язали еміру Халеба невигідний договір, що надає франкам замість
зборів переважне право на супровід і захист йдуть з Халеба в Мекку караванів з
паломниками.

Історія Антіохійського князівства - це історія постійної боротьби за існування, історія

дипломатичних компромісів, династичних союзів, відкритої боротьби за престол серед
спадкоємців, збройного протистояння з Візантією і сельджуками.

В середині XIII в. розгорівся конфлікт через Сирію між мамлюками, які тоді правили в
Єгипті, і монголами. Правителі Антіохійського князівства зробили ставку на монголів,
навіть уклали з ними васальний союз і ... програли. Антіохійської князівство припинило
своє існування в 1268 р капітулювавши перед військами мамлюкского султана Бейбарса.

Єрусалимське королівство (Південна Сирія і Палестина). Спочатку нова держава крім

Єрусалиму включало лише Яффу і Віфлеєм з округами, пізніше в його склад увійшли
Хайфа, Кесарія, Акра, Сидон, Бейрут, Тир.

Після взяття хрестоносцями міста і звільнення Гробу Господнього главою

Єрусалимського королівства був обраний номінальний глава Першого хрестового походу
Готфрід Бульйонський. Правда, Готфрід навідріз відмовився коронуватися, заявивши, що
не бажає носити земної вінець там, де Ісус Христос був увінчаний вінцем терновим. Тому
перший король Єрусалиму королем був лише де-факто, а де-юре носив титул «Захисник
Гробу Господнього». Втім, це тривало недовго - Готфрід Бульйонський помер через рік
після захоплення Єрусалиму, а його молодший брат і наступник Балдуин Булонський (на
той час уже Балдуин Едеський) прийняв титул «король Єрусалиму».
 14

Балдуїн I, на той час уже створив Едесское графство, що не осоромив свою репутацію і
ставши королем. Він значно розширив територію, завоювавши приморські міста Акра,
Бейрут і Сидон, при ньому в цілому і сформувалися всі особливості цієї вельми
нетиповою монархії.

Ось як описує її пристрій відомий радянський дослідник М. Заборов:

«У Єрусалимському королівстві було чотири великих володіння: на півночі Палестини -

князівство Галілея (з центром в Тіверіаду), на заході - сеньория Сайди [Сидону], Кесарії і
Бейсан, а також графство Яффи і Ашкалону (він був завойований у Єгипту в 1153 р .), на
півдні - сеньория Крака де Монреаль і Сен-Абрахама. Сеньйори цих володінь вважалися
безпосередніми васалами корони. Кожен з них мав своїх васалів в особі більш дрібних
володарів, які отримали від них в спадкове тримання свої маєтки (феод): васалом графа
Яффи і Ашкалону був сеньйор Рамле і так далі »

Особливістю цієї васальної служби було те, що, на відміну від Європи, сеньйор мав право
вимагати її виконання не протягом обмеженої кількості днів, а протягом усього року - в
силу того, що королівство вело, по суті, безперервні війни, будь-якого лицареві слід
повсякчас бути готовим виступити в похід за наказом короля.

Однак і цього було недостатньо - ще одна особливість латинських держав полягала в

фактичній відсутності християнського селянського населення. На відміну від
європейських монархій, економічної і адміністративної основою яких були селянські села,
новостворені держави хрестоносців трималися на містах і фортецях, де і були зосереджені
європейці. Селянське населення як і раніше залишалося майже виключно
мусульманським, і життя в сільських районах змінилася мало. І хоча староста села - раїс -
вважався підданим якогось лицаря, якому була подарована ця земля, правитель зазвичай
жив десь в місті, ні в що особливо не втручаючись. Селяни-мусульмани платили податки,
поставляли продовольство, але зі зрозумілих причин були звільнені від військової служби.
Чи не зобов'язані були служити і численні італійці, що осіли в приморських містах.

В силу цього Єрусалимське королівство зазнавало хронічну нестачу військової сили -

армія королівства, рекрутіруемих з живучих в містах франків, завжди була дуже
нечисленною, і дефіцит цей не завжди покривався за рахунок воїнів з лицарських орденів і
лицарів, які прибувають з Європи. Єрусалимські королі ніколи не мали більше 600 кінних
лицарів, і змінюється склад хрестоносців, постійні чвари між собою їх вождів робили
оборону Святої землі справою надважкі.
 15

В силу того, що більшість впливових баронів зовсім не сиділи в своїх маєтках, а постійно
проживали в Єрусалимі, їх вплив на короля було набагато сильнішим у порівнянні з
Європою. Королівську владу сильно обмежувало «Вища збори» - складається з єпископів і
впливових баронів рада, що був однією з ранніх форм парламенту. Саме вони вибирали
короля, вирішували питання про надання йому грошей, початок військових дій тощо. Крім
адміністративного, існували і юридичні обмеження - звід законів, званий «Єрусалимські
Ассізі», кодекс феодального права держав хрестоносців.

Де-факто король повинен був всі свої дії погоджувати з ленниками корони і не мав права
приймати рішення без їх санкції. Справа доходила до смішного - Балдуїну I довелося
одного разу скасувати розпорядження про очищення єрусалимських вулиць, тому що воно
було віддано без узгодження з баронами.

Найважливішу роль в державі хрестоносців грала церква. У Єрусалимському королівстві

було створено п'ять архиепископств і дев'ять єпископств. До них перейшли колишні
володіння православної церкви в Єрусалимі, і Антіохійського патріархатів, крім того,
хрестоносці самі заснували безліч монастирів (Сіонський монастир, абатство Святої Марії
в долині Йосафата та інші). Церковні володіння були звільнені від податків.

Після захоплення Єрусалиму Саладином Єрусалимське королівство фактично припиняє

своє існування. Правда, в 1191 хрестоносці повернули собі порт Акру, що стала столицею
королівства, але ця вузька прибережна смуга від Тиру до Яффи була всім, що залишилося
від колись великого держави. А рівно через сто років, в 1291 р, мамлюки під проводом
султана аль-Ашраф Халіля захопили Акру, і залишилися християни евакуювалися на Кіпр.
Це стане кінцем держав хрестоносців.

Графство Тріполі (Західна Сирія). Сусідами,які межували з Тріполі, були Антіохія,

Єрусалимське королівство і держава Сельджукидов. На сході графство було оточене
горами - хребтами Ансарія і Ліван. Гірський ланцюг забезпечувала надійний захист, але з
боку Хомса графство було повністю відкрито.

Традиція називає засновником графа Раймунда Тулузького, який помер під час облоги
Тріполі в 1105 р так і не доживши до отримання реальної влади над містом. Першим же
реально правив графом Тріполі став граф Серданом Гійом Йордан, племінник Раймунда
Тулузького. На момент, коли Гійом Йордан оголосив себе графом Тріполі, графство
складалося з міст Тортоса (Тартус) і Джебейль, а місто Тріполі перебував в руках
сельджуків. І тільки влітку 1109 р хрестоносцям вдалося взяти місто за допомогою короля
 16

Єрусалиму Балдуїна Першого і генуезького флоту. У штурмі брали участь і Гійом Йордан,
і старший син Раймунда - Бертран, що приєднався до хрестоносців в 1108 р Під час битви
Гійом Йордан був поранений.

Тим часом Бертран Тулузький пред'явив свої права на спадок батька. Тяжбу повинен був
вирішити король Єрусалимський Балдуїн I, який запропонував розділити графство на дві
частини. Поки йшло розгляд, Гійом Йордан помер, і Бертран Тулузький став
єдиновладним правителем Тріполі.

Затиснута між Антіохії і Єрусалимським королівством Тріполі було найменшим

володінням хрестоносців на Близькому Сході і слід було в кільватері політики того чи
іншого сильного держави, перш за все князівства Антіохійського, в залежності від якого
графство знаходилося більшу частину своєї історії. Проте впало воно останнім,
проіснувавши на чверть століття довше свого сюзерена.

Останньою правителькою графства Тріполі була Люсія Трипільська, друга дочка

Боемунда VI. Графство припинило своє існування в 1289 р підкорившись єгипетському
султанові Калауна аль-Алфі.