Найкращими джерелам є твори латинських хроністів Четвертого хрестового

походу, видатними є роботи Жоффруа де Віллардуена і пікардійського лицаря

Робера де Кларі як безпосередніх учасників походу. Їх праці, що мають однакові
назви «Завоювання Константинополя», немов доповнюють одна одну, а їх
автори, походять з різних 222 соціальних станів.
Хроніка де Кларі, написана французькою мовою, починається з проповіді
Фулька з Неї, яку автор помилково датує не 1198-м, а 1199 роком, і закінчується
смертю другого правителя Латинської імперії Генріха Фландрського 2 серпня
1216 року, після цієї дати про Робера нічого не відомо.
Очевидно, Кларі не здобув глибокої освіти, оскільки у своєму творі демонструє
помітно меншу поінформованість у політичних та дипломатичних справах, ніж
його високопоставлений сучасник Жоффруа де Віллардуен, поступаючись йому
також у питаннях логічної послідовності та хронології подій, проте наводить
значну кількість подробиць побутового. та технічного характеру, що
ілюструють військове мистецтво та повсякденне життя простих лицарів.
Так, розповідаючи про підготовку першого штурму візантійської столиці у 1203
році, він докладно описує облогові пристрої з щогт, рей та вітрил кораблів,
споруджені винахідливими венеціанцями під керівництвом свого дожа Дандоло.
Мова хроніки Кларі досить бідна і відрізняється різноманітністю лише там, де
він стосується близьких йому військових тем, разом з тим, його нехитрі описи
вигідно відрізняються своєю достовірністю від вишуканих пасажів
Віллардуена, не далекого від класичної літератури та куртуазної культури
представника вищої знаті. Неточний у хронології, нескінченно далекий як від
дипломатичних тонкощів і придворних інтриг, так і всякої релігійної
екзальтації, Кларі ставить за мету не стільки виправдання діянь своїх
соратників-хрестоносців, скільки прославлення військових подвигів
лицарського стану.

Свій звіт очевидця про Четвертий хрестовий похід і захоплення

Константинополя Жоффруа склав близько 1209 [3], ймовірно, в Мессинополі.
Твір Віллардуена містить чимало цінної інформації щодо чисельності, складу,
озброєння, військової тактики, побутового та технічного оснащення
хрестоносної армії, включаючи влаштування кораблів, брандерів та облогових
машин, її продовольчого забезпечення та фінансових витрат. Зокрема, в ньому
наводиться докладний список лицарів і знатних феодалів, які пішли в 1202 за
Тібо Шампанським і Людовіком де Блуа. і навіть витяги з договору з Венецією
про найм її судів для транспортних перевозок[25]. Непідробний інтерес
викликають описи, зроблені Віллардуен як очевидець, наприклад, розповідь про
страту Олексія Дукі Марзуфла, скинутого з колони Феодосія на Форумі Бика.
Завдяки своїм літературним якостям, а також точності у фактах, ясності у
викладі та очевидній стриманості в оцінках, історична праця Віллардуена
передає цінні спостереження про менталітет європейських лицарів, що
вирушили на Схід, а також враження, виготовлені на них пишністю
візантійської цивілізації. Свідчень Віллардуена, як відомого полководця і
знатного феодала, проте, явно недостатньо, щоб скласти об'єктивне уявлення
про облогу Константинополя, тому що на догоду політичним міркуванням він
неминуче опускає ряд фактів, що особливо стосуються таємних переговорів і
дипломатії, а також насильств, творів. візантійської столиці.\
особливе місце займає робота Микити Хоніата «Історія».

В 1198 році, престол Святого Петра зайняв Інокентій ІІІ, що зайнявся

відновленням престижу папського інституту та роллю церкви в повсякденному
житті, він проголосив своєю метою звільнення Святої землі і міста Єрусалим.
За деякий час до цього, в 1187 році, християнами було втрачено місто
Єрусалим, тому Інокентій ІІІ скликав Четвертий хрестовий похід. Папа обіцяв
учасникам прощення гріхів та позбавлення від церковних податків, захист їх
майна, що було чудовою пропозицією для тих, хто збіднів чи хотів прикрити
церквою свої незаконні дії. Участь в Хрестовому поході була також і
матеріальною, вся Європа жертвувала на війну за Святу землю. Четвертий
хрестовий похід було проголошено Папою Інокентієм ІІІ у 1198 р. На відміну
від попереднього походу, володарі найбільших європейських держав не
відгукнулися на заклик Папи. Ініціативу перехопило лицарство. Відправною
точкою організації походу став лицарський турнір у місті Екрі, організований
22-річним графом Тібо Шампанським. Його і було обрано вождем походу.
Хрестоносці вирішили, що основною метою слід зробити не Сирію і не
Палестину, а Єгипет, оскільки саме звідти походила головна небезпека для
держав хрестоносців. Найкоротшим шляхом до Єгипту був морський,
арабський флот у Середземномор’ї давно втратив свої позиції. З метою досягти
домовленостей про надання необхідної кількості суден, до Генуї та Венеції було
надіслано емісарів, серед яких був і майбутній історик походу Жофруа де
Вілардуен. Генуя не виявила зацікавлення, а от венеціанський дож Енріко
Дандоло (1193– 1205), незважаючи на глибоку старість та сліпоту, із запалом
взявся допомогти хрестоносцям

Незадовго до обрання Енріко Дандоло (1107-1205) 41-шим дожем Венеції,

хрестоносці змушені були залишити Єрусалим. Негайно організований слідом
за цим Третій хрестовий похід не дав результатів. Залишаючи Святу землю,
лідер цього походу англійський король Річард Левове Серце порадив зробити
метою наступного походу вже не Єрусалим, а Єгипет, що вважався найслабшою
ланкою мусульманської оборони. Саме тому, Єгипет і був заявлений метою
Четвертого хрестового походу.
Але, якщо до Палестини хрестоносці могли дістатися пішки, то для походу в
Африку їм потрібен був флот. А надати їм подібний флот мала змогу лиш
республіка Святого Марка. Від імені вождів хрестоносного руху, в квітні 1201
року укладено з венеціанським урядом договір про надання в розпорядження
хрестоносців флоту для армії в 4,5 тисяч вершників, 9 тисяч щитоносців і 20
тисяч піхотинців з необхідним на один рік продовольством. Плата в 85 000
марок. Квітень 1202 року, був вказаний як термін, до якого хрестоносці повинні
були зібратися в Венеції. Одночасно венеціанці обіцяли зі свого боку спорядити
флот з 50 кораблів і відправитися з хрестоносцями на Схід. За цю участь
Венеція отримувала половину тих завоювань і тієї здобичі, що була б захоплена.
На всяк випадок венеціанці поклали на хрестоносців обов’язок домогтися
санкції договору з боку Інокентія ІІІ.
Отже, в Четвертому хрестовому поході, на венеціанський флот, було покладено
важливі цілі: • Перевезення й утримання армії союзників. • Блокування
важливих портових міст виконуючи стратегічні завдання, участь в облогах.
Замовлення хрестоносців, підштовхнули до будування Венецією великої
кількості нефів великих розмірів, що мали декілька щогл з парусами. В ширину
такі кораблі були від 6 до 12 метрів, а ось в довжину від 20 до 32 метрів, в той
час як їх водотоннажність була від 200 до 600 тон, а їх можливість
пасажирського перевезення на той час вражали, від 800 до 1000 пасажирів [9, c.
52]. Такий корабель, мав не лише високу вантажопідйомність, але і військовий
потенціал, адже військові цілі вказували на потрібності побудування високих
суден, що мають більшу швидкість для перевезення озброєного екіпажу.
Учасник тих подій, Робер де Кларі, дуже чітко й вдало висловився, що «ніколи й
ні в якій країні не бачили і ніде не бувало зібрано в одному місці такого флоту,
який був би настільки ж прекрасний і настільки ж багатий, як цей», навіть
важко уявити, масштабність флоту в тих умовах.
Щоб встигнути з будівництвом такого флоту в короткий термін, дож республіки
заборонив комерційні морські рейси, змусив всю Венецію працювати на
будівництві флоту [10, c. 39]. Коли в призначений день, хрестоносці зібралися
неподалік від Венеції, їх чисельність була майже вдвічі менше від запланованої.
Навіть віддавши все, що мали, хрестоносці не змогли зібрати обіцяних 85 тисяч.
Щоб якось заплатити хрестоносці намагались взяти кредит в банках Венеції, в
чому їм відмовили.
Венеціанці ж відмовлялися надавати кораблі без оплати і почали шантажувати
лідерів походу припиненням постачання армії продовольством. Дож Венеції
поставив хрестоносцям умови, при яких вони не змогли б навіть отримувати
продовольство, не виплативши повну суму за флоту. Тут потрібно розуміти,
наступні факти: 1. Саме морський флот Венеції, був головним інструментом
дожа при дипломатичному тиску на хрестоносців. 2. Вже на даному етапі,
Хрестового походу, можна сміливо говорити, що дож Енріко Дандало, мав
найбільший вплив в існуючих процесах та по суті керував майбутнім рухом,
опираючись на могутній венеціанський флот. Переконавшись в їх
неплатоспроможності, він запропонував їм допомогу, в обмін на відвоювання в
угорського короля місто Задар – місто на березі Адріатичного моря [1, § 63].

Купці із Західної Європи почали з'являтись у Константинополі десь з кінця XI

століття. Першими з них були венеційці, які ще з часів Василя II Болгаробійці
домінували в Адріатиці, а за Олексія Комніна отримали великі торгові привілеї.
Прагнучи позбавити їх фактичної монополії на торгівлю у східному
Середземномор'ї і відродити колишню велич Візантії, його внук Мануїл
Великий уклав угоди з конкурентами Венеції, республіками Генуя, Піза і
Амальфі, купцям яких також було дозволено оселятись і торгувати у
Константинополі. Всупереч очікуванням, це призвело до ще більшого занепаду
власної торгівлі й налаштувало проти італійського купецтва не лише середній
клас візантійського суспільства, але й найбідніші шари, невдоволені впливом
іноземців-католиків.
На початку 1171 року, коли венеційнці зруйнували генуезький квартал у
Константинополі, Мануїл по всй країні провів масові арешти венеційців, які
також стали жертвами і стихійного бунту простолюдинів. Це стало причиною
відкритого конфлікту із Венеціанською республікою, яка прямого військового
протистояння уникала, але підтримувала антигрецький заколот у Сербії й
уклала угоду з норманами, що воювали з Візантією у Південної Італії.
По смерті Мануїла в 1180 році його вдова Марія Антіохійська, стала регентом їх
малолітнього сина Олексія II Комніна. Як латинянка за походженням вона
надала велику підтримку французьким та італійським купцям, на противагу
грецьким, що разом з некомпетентністю, корумпованістю і марнотраством її
уряду, спричинило заколот, який очолив Андронік Комнін, двоюрідний брат
Мануїла. Його входження у квітні 1182 році у Константинополь, спричинило
різанину латинян, які, як пише Євстафій Солунський у «Розоренні Фессалонік»,
плебсом були звинувачені у підтримці «протосеваста (Олексія Комніна, коханця
Марії Антіохійської — В.Л.) і кесарині (Марії Антіохійської — В.Л.) […] і на
тій підставі вважались ворожі ромеям». Жорстокість греків була
безпрецедентною — вони убивали, не добираючи ні віку, ні статі, священників і
монахів, вагітних і безпомічних, грабували і палили церкви, знищили весь
латинський квартал, де донедавно проживало близько 60 тисяч чоловік, а
вцілілих від розправи 4 тисячі пізанців продали у рабство туркам-сельджукам.
Правління Андроніка Комніна виявилось нетривалим — через три роки він був
скинутий і вбитий невдоволеним плебсом, який звів на престол Ісаака ІІ Ангела.
Це стало початком тривалої міжусобиці, в результаті якої у березні 1202
року син-співправитель поваленого Ісаака ІІ Ангела Олексій звернувся по
допомогу до свого зятя (чоловіка сестри Ірини) Філіпа Швабського з династії
Гогенштауфенів, активного прихильника Четвертого хрестового походу, що
саме готувався задля звільнення завойованого мусульманами 15 років перед тим
Єрусалиму.
Далі відбувається подія, що без перебільшення кардинально змінила історію
Середньовічної Європи. У січні 1203 року посли Філіпа Швабського і царевича
прибули в Задар (сам Алексій з’явився туди пізніше), де внаслідок перемов між
Алексієм IV з одного боку та хрестоносцями і Венецією на чолі з Бонефацієм та
Дандоло, було укладено договір між республікою і хрестоносцями про
підтримку царевича на вигідних хрестоносцям умовах, в обмін на військову
допомогу, для відновлення Алексія IV на візантійському престолі. Син
скинутого та осліпленого Ісаака ІІ обіцяв хрестоносцям у разі, якщо вони
допоможуть йому утвердитися на константинопольському престолі, винагороду
у 200 тис. марок, а також суттєву допомогу у здійсненні їхньої головної цілі –
звільненні Єрусалима. Серед щедрих обіцянок була й обіцянка подолати
церковний розкол. Не всі однозначно підтримували задум йти на
Константинополь, незгідні масово залишали табір хрестоносців. Енріко
Дандоло та Боніфацій Монферратський спільними зусиллями переконали
вождів хрестоносців у благородності місії скинути узурпатора, і 23 травня 1203
р. флотилія у складі 60 галер, 100 транспортів для коней і 50 великих
пасажирських суден попрямувала до столиці Візантії. До того часу обіцянки
Алексія було закріплено договором. Крім самих хрестоносців, ряди яких
поріділи, у поході брали участь 10 тисяч венеціанських військових і моряків. У
Венеції та її дожа були свої порахунки з Константинополем.
Після зрілого обговорення нового напрямку хрестоносця Бонефація з дожем
Дандоло, останній зрозумів, що можна поєднати інтереси Бонефація та
німецького короля з інтересами республіки Св. Марка. Венеціанський дож, був
досвідченою людиною з холодним розумом, тому важливо розуміти, що для
нього інтереси республіки були на першому місці.
Під страхом відлучення від Церкви Папа Інокентій III забороняв хрестоносцям
відхилятися від напрямку на Святу Землю і прямо забороняв напад на
Константинополь. Ця заборона також була свідомо прихована від мас
хрестоносців й єпископів що супроводжували похід.

Флот хрестоносців і венеційців прибув до Константинополя на початку

липня 1203 року. Хрестоносців, за різними оцінками, було від 10-12 до 30
тисяч. У імператора Алексія III було близько 70 тисяч війська. Однак бойовий
дух і матеріальний стан, візантійських воїнів був невисокий, як і організація
армії, що надзвичайно відставала від армії хрестоносців та венеціанців, як
наприклад, коли жителі Константинополю побачили венеціанський флот з
сходами та містками для осади, вони тікали [10, c. 101]. Як пише візантійський
історик і сучасник подій Нікіта Хоніат, командувач візантійським флотом
Михайло Стріфна, родич імператора, «мав звичай перетворювати в золото не
тільки керма і якорі, але навіть вітрила і весла, та такими діями позбавив
візантійський флот великих кораблів». Облога була нетривалою і вже 1
серпня Олексій IV Ангел і його батько Ісаак II були поновлені при владі. Їх
правління тривало лише 5 місяців — не зумівши виплатити хрестоносцям і
венеціанцям обіцяної винагороди, він втратив їх підтримку.
Не було нічого дивного у тому, що легковажний, хвалькуватий Алексій IV не
зміг виконати обіцянки, що її було дано хрестоносцям. Ціною надзвичайних
зусиль йому вдалося назбирати близько 100 тисяч срібник марок. Для цього
було запроваджено нові податки, не гребував імператор і конфіскацією золота та
коштовних каменів з окладів ікон. Зростала напруга між жителями
Константинополя і хрестоносцями. В одному з епізодів греки завзято обороняли
від латинів мечеть. Наприкінці 1203 р. хрестоносцям перестали постачати
продовольство. Відкрите зіткнення було невідворотним, й Ісаак та Алексій
Ангели могли його очолити, але не наважувалися, а натомість вирішили
приборкати мешканців столиці за допомогою латинів. Вести переговори з
хрестоносцями про проведення каральної акції у Константинополі доручили
Алексію Дуці Мурзуфлу, але він замість цього очолив повстання проти Ангелів.
В умовах хаосу, що охопив Константинополь, на початку лютого 1204 року
хитрістю і підкупом владу захопив протовестіарій Олексій V Дука. Звістка про
вбивство ним свого попередника була використана хрестоносцями як
«легальний» привід для захоплення Константинополя. На скликаній раді за
участі католицького кліру вони поставили візантійцям у вину підтримку
узурпатора, напади на латинські квартали міста, несплату боргу і відмову від
покори папі римському й почали підготовку до штурму міста.
Олексій Дука наказав укріплювати фортечні мури міста і провів кілька, загалом
не дуже вдалих, рейдів за його межами. На початку квітня хрестоносці і
венеційці почали штурм Константинополя з боку бухти Золотий Ріг. Негода
стала їм на заваді і лише 12 квітня вони змогли на кораблях наблизитись до
північної стіни і висадити десант, який захопив кілька веж в районі Влахерни на
північному заході Константинополя. Розбивши стіни у кількох місцях, надвечір
перші 70 хрестоносців увійшли в місто.
в той час як хрестоносці штурмом брали місто, на венеціанський флот було
встановлено метальні механізми, що дуже влучно били по стінам, а самі кораблі
було покрито пиломатеріалами та ліанами, що захищали кораблі від ушкоджень,
оббито кораблі шкірою, для вогнестійкості, таким чином, венеціанський флот
був озброєний «до зубів». А вже в березні хрестоносці і дож Енріко Дандоло
уклали угоду про захоплення всієї Візантійської імперії і про розподіл ресурсів і
земель.
З початком вуличних боїв Олексій V Дука втік з міста і наступного дня, 13
квітня 1204 року у Константинополь в'їхали князь Боніфацій Монферратський і
дож Венеції Енріко Дандоло. Того ж дня новим імператором столичною знаттю
був проголошений аристократ Костянтин XI Ласкаріс, у Софійському соборі
помазаний на престол патріархом Іоанном Каматіром. Він закликав народ до
бою з латинянами, однак, зважаючи на фактичну поразку, підтримки не
знайшов і ще до вечора втік до Нікеї.
Беззахисний Константинополь піддався нещадному триденному нищенню.
Візантійський історик, Нікіта Хоніат, свідок завоювання Константинополя пише
з докором про хрестоносців, й називає хрестоносців варварами і розповідає про
знищенні ними статуї, гробниці імператорів, про грабежі будинків, зґвалтування
жінок і інші безчинства. Якщо уважно вчитатися в рядки хроніки Робера де
Кларі, то він побіжно згадує про ці події, цинічно захоплюючись архітектурою,
церквами, і реліквіями самого Христа. Те, що не згоріло у пожежах, було
розграбоване і сплюдроване у пошуках золота, срібла, коштовностей і
священних реліквій, яких було вивезено настільки багато, що, зокрема, король
Людовик IX Святий збудував у Парижі для них спеціальний релікварій Сент-
Шапель. Венеціанцям, крім іншої здобичі, дісталися знамениті чотири
бронзових коня з імператорського іподрому, які вони розмістили на фасаді
собору Святого Марка у Венеції, де вони знаходяться й досі.
Поділ Візантійської імперії відбувся ще до безпосереднього взяття
Константинополя. Венеція отримала найбільш важливі стратегічні пункти
колишньої Візантійської імперії, весь шлях з Візантії в Константинополь був під
її контролем. 3/8 Візантійської імперії віддавалися дожеві Венеції у володіння.
Так з’явився новий титул венеціанських дожів – «владика одної чверті і одної
восьмої Візантійської імперії» [7, с. 209]. В результаті походу Венеції дісталися
міста Задар і Дураццо, південні порти Греції, острів Евбея і острів Крит, тобто
всього за кілька років була створена колоніальна імперія, а торгівля між
Західною Європою та Візантією й Левантом, залишилась ледь не монопольно за
республікою Святого Марка.
на місці Візантії утворилася Латинська імперія (1204-1261). Однак
хрестоносцям не вдалося підпорядкувати собі усі візантійські території: на
північному заході Малої Азії утворилася Нікейська імперія, в Південному
Причорномор'ї – Трапезундська імперія, на заході Балкан – Епірська держава.
Латинська імперія з центром у Константинополі входила до складу т. зв.
Латинської Романії. Остання включала в себе держави "франків" на Балканах;
володіння Венеціанської республіки, колонії і факторії генуезців; території, що
належали рицарському ордену госпітальєрів: Родос та о-ви Додеканеса.
Хрестоносці обрали імператором Латинської імперії одного з своїх вождів,
графа Фландрії і Ено Балдуїна 1. За формою ніби відновлювалася Візантійська
імперія, по суті ж встановлювалася розгалужена феодальна ієрархія
французького чи німецького зразка. В імператорський домен входила частина
Константонополя (другою володіли венеціанці) та завойована пізніше Фракія і
південний захід Малої Азії. Правителі інших держав Латинської імперії
вважалися васалами імператора, але їхня залежність була номінальною. На
Балканах були засновані Фессалонікське королівство (1204-1224), Афінська
сеньйорія, далі герцогство (1205-1456), Морейське (або Ахейське) князівство
(1205-1432). Уже в 1205 р. війська цієї імперії були розбиті болгарським царем
Калояном при Адріанополі. Часткова стабілізація Латинської імперії за Генріха
1 (1205-1216) була недовгою – хрестоносне поповнення з Європи не прибувало
в достатній кількості, а створити свою налагоджену систему управління вороже
настроєним місцевим населенням ніяк не вдавалося.
У 1259 р. в битві при Пелагонії війська Нікейської імперії розбили об'єднану
армію двох найсильніших держав Латинської імперії: правителя Епіру та
морейського князя. В 1261 р. загони нікейського імператора Михайла VII]
Палеолога зайняли Константинополь. Латинська імперія припинила своє
існування.