Місто Венеція є справжнім шедевром, створеним людськими руками всупереч прирдоді,

Лагуни північно-західної Адріатики утворюють великі простори, заповнені місцями

солоною, місцями гірко-солонуватою водою, піскому та мулом. З півночі на південь
простяглася вузька полоска землі між річками Ізонцо та П'яве та смуга ширше - між
поселеннями Езоло та Кьоджа; через протоки, що прорізають берегову лінію ці землі
з'єднуються з морем
піски дельти річки По утворюють виступаючийьу морі ділянку суші; води лагуни також
омивають землі між Комаккіо і Равенною.
У 452 р. ватажок гунів Аттіла спалює Аквілею та спустошує Конкордію. місцеві жителі
шукають спасіння серед вод і на острівцях лагуни. І ось близько 466 р. поселенці закладають
на новому місці основи своєї майбутньої системи управління – обирають вождів – трибунів.
Вождь остготів Теодоріх, що проник у 486 р.в Італію, 493-го вбиває Одоакра, захоплює
Равенну і проголошує себе королем; не бажаючи ідкорятися новій владі, місцеве населення
покидає насиджені місця і перебирається ближче до моря.
відомо, що з 6 ст жителі лагуни активно освоювали морське та річкове судноплавство
(каботажне плавання та плавання по всій Адріатиці, риболовство.
В 568-570 р. в басейні По з'являються лангбарди та створюють там своє королівство зі
столицею у Павії; навала лангбардів знову виклика відтік місцевого населення, на цей раз
довгостроковоний та широкомасштабний; край залишають не тільки безліч дрібних
власників, а й великі землевласники, військові, цивільні та церковні сановники.
Новозасновані міста ці перебувають у віданні візантійської адміністрації, очолюваної
екзархом Равенни який правив до 751 р.,
У 726 р. візантійський імператор видає едикт, що забороняє поклонятися зображенням
святих;
едикт цей викликає обурення західних христиан, яких підтримують жителі лагуни. Венеці-
анці обирають своїм дуксом (дожем) місцевогожителя (невізантійця) на ім'я Орсо. Після
вирішення конфлікту Орсо підкоряється екзарху та імперетор затверджує його на посаді.
Але через років Орсо вбивають і управління краєм часів-
але переходить до рук воєначальників, також з місцевих уродженців, які здійснюють свої
функції в рамках, визначених візантійською адміністрацією.
Таким чином, верховного титулу спочатку удостоювався представник певної династії
або знатного сімейства, який зазвичай намагався зробити своїм помічником, а потім і
наступником свого сина. Суперництво кланів завадило створенню у Венеції спадкової
монархії.
Після того як імперія франків поглинула ко роль лангобардів, Карл Великий вирішує
відвідати Венецію і посилає до лагуни свого сина Пепіна. Пепін займає Кьоджу, Градо,
Читтанову і Езоло, але просунутися далі йому не вдається:
населення, що перебралося на Ріальто, опирається настільки завзято, що зрештою змушені
були відступити. як і раніше Венеція залишається під верховною владою Візантії, яка
формально призначає її дожів, нагороджує їх почесними званнями, зокрема званням консула.
Але Венеція прагне повної незалежності, і практично їй це вдається,
Аньєлло Партечако (Партечіпаціо), організувавши ший опір венеціанців війську франків,
810 р. стає дожем. З Маламокко він переїзджає на більш безпечні острови Ріальто,
перетворює своє житло до урядового палацу.
Так починається формування нового політичного, комерційного та релігійного центру
лагуни.
Дрібні острівці утворюють єдине ціле, на них будують будинки, здебільшого з колод вкриті
соломою, з двома дверима, одна з яких виходить на тверду землю, а інша на воду.
Згідно з легендою, 828 р.,, два венеціанські купця доставили з Олександрії мощі святого
 Марка, сховавши їх під свинячими тушами; завдяки святим реліквіям корабель уникнув
жахливої бурі, а у Венеції купців радісно зустріли патріарх Градо, єпископ Оливоло і дож,
який одразу наказав побудувати біля свого палацу каплицю, щоб упокоїти там мощі святого.
Відтепер святий євангеліст Марк стає покровителем Венеції, його поминають у молитвах і в
битвах, а лев красується на прапорах, кораблях і державних будівлях.
Наприкінці першої третини ІХ ст. Венеція переважно оформляється як самостійна держава.
На чолі його стоїть виборний дож, наділений великими владними повноваженнями; йому
допомагають два періодично переобираються трибуни, як і дож, вихідці з найвищої
землевласникської аристократії, що вкладають гроші також і в торгівлю. Венеція, що
керується подібним чином поширює свій вплив на лагуну та сусідні прибережні території
материка, що зміцнюється на рубежах візантійського світу, володінь франків та слов'ян.
Зрештою, вона ж стає посередником у торгівлі між Константинополем та Заходом.
Незважаючи на небезпеку з боку піратів, які розбійничали в Адріатичному морі
з тих пір, як на слов'янському узбережжі адріатики з'явилися перші далматинські
поселіення, і сарацинських корсарів, що робили свої набіги з Сицилії та Барі, венеціанці
завдяки своєму флоту відстоюють - хоч і не без праці -власне незалежне становище між
двома імперіями. Зрозуміло, вони не застраховані від уражень: в 840 р. венеціанський флот,
налічувавший шістдесят кораблів, команда кожного з яких досягала двохсот чоловік, був
розбитий мусульманами із Таранто. Через два роки венеціанци збирають другу ескадру, не
менш грізну, ніж попередня.
Згідно з пактом Лотаря від 840 р. (мирної угоди, підписаної між Візантією та франками),
венеціанської території, що об'єднала острови Ріальто, Оливоло, Мурано, Маламокко,
Кьоджу, Торчелло, Бурано, Читтанову, Каорле, Градо - було надано право на само
керування. У документі перераховані міста на материці, що підтримують зв'язок з
венеціанськими островами, а також торгові операції та види господарсської діяльності за
участю Венеції. Важлива особливість: дож у цій угоді вже не називається. «покірним
герцогом провінції Венеція», а називається «славним герцогом венеціанським».
Ще один крок на шляху до незалежності — карбування власної, венеціанської монети.
Найперші срібні монети з написом «Венеція» мали на аверсі імена західних імператорів.
Однак приблизно 875 р. на реверсі з'явився напис який переклається
(Христос, врятуй жителів Візанції), ата, що на лицьовій стороні, закликала Господа
берегти імператора «римського», тобто главу Східної Римської імперії.

Поява власної монети також слідує розцінювати як ознаку економічного процвітання

Венеції. Венеціанці експортують на схід ряд західних товарів (і серед них ліс), а на Захід
везуть сіль, рибу, прянощі та шовкові тканини.
Економічний підйом нерозривно пов'язаний з демографічним та політичним розвитком.
900 р. поряд з дожем (П'єтро Трибуно) призначають також суддів (/ісе5), представників
знатних сімейств, чиї повноваження обмежують владу глави держави.

У 899 р. венеціанці розбивають угорців, захопивших Читтанову, Альтіно та околиці Тревізо

та Падуї. Проте угорська загроза продовжує існувати, і дож, вже згадуваний П'єтро
Трибуно, наказує спорудити фортечну стіну від палацу Оліволо до Санта-Марія Дзобеніго.
Так починає складатися "град Венеціанський":

В Х ст. Венеція виглядала приблизно таким чином: назва Ріальто тоді належала
до кварталів, або сестьєрі (сезНеге), розташованим на одному березі Великого каналу
у преділах, окреслених каналами Джудекка та Мурано, де звивається стрічка Великого
каналу, можна побачити кілька каплиць і церков, Палац дожів, що більше нагадує фортецю, і
безліч тих, що ліпляться один до одного будинків; доми поки що в основному дерев'яні, такі,
як будувалися в Читтанові, на Маламокко, а потім на Торчелло та інших островах. Особливе
становище Торчелло пов'язанез тим, що у ІХ в. острів стає місцем перебуванням єпископа, і,
за словами одного з імператорів Східної Римської імперії, «великим ринком»; незабаром,
однак, починається занепад Торчелло, і острів поступається своєї ролі новому центру.
Поки що Венеція все ще юридично залежить від Візантії, дожі продовжують робити спроби
створити справжню правлячу династію, яка змогла б протриматися при владі довше ніж два-
три покоління. Серед знатних сімей Партечако, Орсеоло та ін. Представники роду Кандіано
приходять до влади в 932 р.
Вибраний дожем в 959 р., П'єтро Кандіано ІМ бере у подружжя Вальдраду, сестру маркіза
Тосканського, яка приносить йому в придане великі володіння.
Опинившись на вершині влади, він починає поводитись як справжній феодал, і в 976 р.
народ скидає дожа, підпалює його палац, а заодно і будинки поряд, в тому числі і базиліку
Сан-
Марка.
На зміну йому приходить П'єтро Орсеоло | але править він недовго - вже в 978 р., пішовши у
відставку, вирушає до монастиря. За час свого перебування при владі він встигає розпочати
реконструкцію Палацу дожів та базиліки Сан-Марко, золоті медальйони для якої замовляє в
Константинополі;
Останні в минулому столітті дожі також не спроможні були навести порядок. Зміни
починаються лише з приходом до влади обраного 991 р. П'єтро Орсеоло!; його правління
знаменує не тільки наступ нового, ХІ століття, а й перетворюваня Венеції в сильну державу.

1. Предмет та завдання генеалогії як спеціальної історичної дисципліни. Основні

генеалогічні поняття та терміни
Генеалогія є однією з найдавніших історичних дисциплін, оскільки інтерес до свого
походження був притаманний людині від початку. В епоху родового ладу знання про
етногенез народів, про предків та їх героїчні подвиги передавалися в усних переказах.
Уявлення про кровну спорідненість у ту епоху були невід'ємною частиною суспільної
свідомості та культури суспільства, вони допомагали уникнути шлюбів між родичами.
Найбільш ранні відомості про походження народів, племен та окремих родів збереглися в
етногенетичних переказах і міфах. На сьогоднішній день генеалогія як наука немає чіткого,
повного, єдино встановленого визначення. Одне з перших визначень генеалогії знаходимо в
енциклопедичному словнику Ф. А. Брокгауза, І. А. Ефрона, де «генеалогия –
систематическое собирание сведений о происхождении, преемстве и родстве родов и
фамилий». Автори радянських енциклопедичних видань відносили генеалогію до
допоміжних історичних дисциплін, яка займається вивченням походження родів, прізвищ та
окремих осіб, родинними зв’язками, складанням родоводів. Так, зокрема, в «Українській
радянській енциклопедії» про генеалогію зазначалося, що ця наука «досліджує і викладає у
хронологічній послідовності матеріали про походження, родинні зв’язки та інші зв’язки
відомих (здебільшого дворянських) родів». У сучасній науковій літературі існують й інші
погляди на генеалогію як науку. Так, наприклад, В. Томазов поділяє генеалогію на історичну
та практичну. На його думку, «генеалогія історична – спеціальна історична дисципліна, що
вивчає походження родів та окремих осіб, родинні зв’язки, історію сімей різного соціального
походження. А генеалогія практична, утилітарна : 1) власне родовід, систематичне зібрання
відомостей про походження роду, його історію та споріднення з іншими родами; 2)
сукупність наукових методів, з допомогою яких складається родовід»
У сучасній українській науковій думці закріпилася ще одна дефініція, яка більше відповідає
модерній вимові – «родознавство». Найбільш вдалим і повним є визначення поняття
генеалогії, яке запропонував В. Кобрін: «Генеалогія – історична дисципліна, яка займається
вивченням і складанням родоводів, з’ясуванням походження окремих родів, родин і осіб і
виявленням їх родинних зв’язків у тісній єдності з встановленням основних біографічних
фактів і відомостей про діяльність, соціальний статус і власності цих осіб». Генеалогічна
інформація використовується в дослідженнях з економічної історії, історії класової
структури і її динаміки, історії політичних і державних установ, влади, історичної
демографії, етнічної історії. Під час вивчення класової та соціальної структури
середньовічного суспільства генеалогія може простежити умови формування різних
категорій населення, соціальну психологію цих груп. Питання генеалогії відігравали не
останню роль економічного життя суспільства, так як під час феодалізму права власності,
насамперед на землю, нерозривно пов'язувалися з соціальним статусом людини і
передавалися у спадок. Розроблення проблем феодальних поземельних відносин неможливе
без урахування генеалогічних чинників. Найважливіше значення генеалогічний чинник мав у
політичній історії. Це насамперед належить до спадкової передачі влади. Крім того, родинні
зв'язки або протистояння сімейств багато в чому визначали характер і зміст політичної
боротьби. Без урахування генеалогії не можна осягнути й систему міжнародних відносин.
Шлюби царюючих осіб визначали стійкі дипломатичні союзи, надавали величезний вплив на
долі цілих народів і держав.
Широке застосування знайшла генеалогія в історичній демографії. За періодом
Середньовіччя немає достовірних статистичних відомостей про народонаселення, тому
стосовно цієї епохи сучасній історичній демографії доводиться спиратися на використання
даних наукової генеалогії, одержаних у результаті багаторічних досліджень генеалогічних
закономірностей. Однією з них є встановлення приблизної тривалості життя одного
покоління. Шляхом аналізу обширного генеалогічного матеріалу доведено, що в середньому
на століття припадає 3 покоління по чоловічій лінії і 4 – по жіночій, середня різниця у віці
між батьком і дітьми 30–35 років, а між матір'ю і дітьми – 20–25 років. Генеалогія дозволяє
судити про людей середнього віку вступу в шлюб і середньої народжуваності в різних
соціальних групах. Ці дані добре піддаються комп'ютерному обробленню, що значно
полегшує роботу демографів. Матеріали генеалогії використовують не лише історики, а й
літературознавці, мистецтвознавці, музейні працівники. Результати генеалогічних
досліджень застосовуються і фахівцями природничо-наукового напряму – біологами,
генетиками, медиками, психологами, криміналістами. Особливо тісно генеалогія пов'язана з
генетикою, причому не лише генетика звертається до генеалогічним матеріалами, а й сучасна
генеалогія багато в чому спирається на розробки генетиків. Вивчення династичних шлюбів
дозволяє виявити деякі закономірності медико-біологічного порядку. Наприклад,
встановлено, що фізичне виродження деяких династій, зокрема іспанських монархів,
пояснюється шлюбами королів, які належали не лише до однієї чоловічої, а й до однієї
жіночої лінії.
2. Розвиток генеалогії у Західній Європі. Антична та середньовічна генеалогія.
Практична генеалогія. Теоретична генеалогія. Генеалогія у ХХ столітті
Розвиток генеалогії пов'язано з зародженням класового суспільства, під час появи якого
виникла потреба в знанні спорідненості вождів, царів та інших правителів. Крім того, в
суспільствах минулих епох знання родоводу було необхідно для визначення ступеня
споріднення та принципів успадкування титулів і майна. До числа найдавніших письмових
джерел з генеалогії можна віднести реєстри єгиптян, розповіді Геродота, сімейні звістки
римлян. В епоху раннього Середньовіччя складання генеалогій знову набуло усну форму, і
було особливим жанром поетичної творчості. Професійні співаки вплітали в свої епічні пісні
родоводи вождів і королів. Епос тих часів частково дійшов до наших днів, і містить цікаву
інформацію для фахівців, хоча цінність епічних пісень як джерела з генеалогії значно
знизилася через наявність численних фантастичних сюжетів. Найбільш добре збереглися
ісландські родові саги, що відрізняються історичною достовірністю, тому що сімейна
традиція не допускала довільного трактування родоводів, і перешкоджала внесенню в саги
міфологічних елементів. Але зазвичай епічні твори викладали покоління за поколінням
історію династії вождя або короля, зводячи її до якогось місцевого язичницького божества. А
коли в Західній Європі почало поширюватися християнство, родоводи правлячих династій
стали зводити до Ноя і Адама, не виключивши з них античних богів і героїв і місцевих
язичницьких духів.
Розквіт прикладної генеалогії почався в Західній Європі в період розвиненого Середньовіччя,
коли з розвитком дворянського стану оформилися правові норми, які давали йому численні
права та переваги. Свобода, участь у політичній владі, управлінні та військовій справі
перетворилися на спадкові привілеї. Питання походження та споріднення набули особливого
значення, і феодали стали ревно охороняти свої привілеї. Упродовж життя дворянин
неодноразово мав надати докази чистоти крові: під час посвячення в лицарі, під час
присвоєння герба, під час вступу в шлюб. Родоводу підкріплювалося і право брати участь у
лицарському турнірі. У зв'язку з новими обставинами генеалогія початку стає на наукову
основу. Її розвиток ішов паралельно з геральдикою, і саме герольди стали першими
професійними знавцями генеалогії. Спочатку їх обов'язком було прославляти учасників
лицарських турнірів і давати про них довідки. Для цього герольди збирали інформацію про
походження і родоводів різних представників дворянства. А пізніше на підставі цих
відомостей було складено найдавніші в Західній Європі родовідні книги, що містили
родоводи в додаток до наведених там лицарським гербів. Згодом родовід, складений і
зафіксований герольдами, набув характеру юридичного документа. У XV ст. почався
загальний підйом науки, властивий Ренесансу. У генеалогії це виразилося в появі цінних
довідників з історії правлячих династій, почали формуватися перші генеалогічні колекції,
розраховані на використання фахівцями, фіксація родинних зв'язків стала проводитися в
зручній графічній формі генеалогічної таблиці. При складанні родоводів крім усних
переказів стали використовуватися документи – Копії з капітуляріїв, грамоти, виписки з
хронік. «Золоте століття» генеалогії припадає на XVI-XVII століття. У цей час нові багаті
сімейства, вихідці з буржуазних верств, прагнули обзавестися родоводами, належними
новому положенню. Виникло безліч фальшивих генеалогий. І в генеалогії стали
застосовувати критичне вивчення джерел, на яких грунтувалися родоводи. Перевіряючи
родоводи, герольди зібрали величезний фактичний матеріал, на підставі якого в XVI–XVII
ст. було створено безліч довідників з генеалогії королівських і аристократичних родів.
Розквіт генеалогії спостерігався в XV–XVI ст. і на Русі. До XV ст. основні відомості про
родинні зв'язки на Русі містилися в літописах, актах і листуванні. Уже в найдавніших
руських літописах трапляються перерахування великих та удільних князів, а в новгородських
літописах навіть наводяться списки посадників і інших посадових осіб, що супроводжуються
генеалогічними відомостями. З кінця XV–XVI ст. при обґрунтуванні прав на престол
використовувалися легенди про походження династій. У XVI–XVIII ст. у Західній Європі
виник науковий інтерес до теоретичної генеалогії. У 1721 р. у Віденському університеті
з'явилася перша кафедра теоретичної генеалогії, де розроблялися підручники й курси лекцій,
удосконалювалися методи складання родоводів таблиць і розписів, системи нумерації
спорідненості. Епоха буржуазних революцій XVII–XIX ст. викликала падіння інтересу до
прикладної генеалогії, традиційно займалася виключно аристократичними родинами. Але
теоретична генеалогія продовжувала розвиток: у Франції, Англії, Німеччини вийшла низка
великих робіт, присвячених історії як великих аристократичних родів, так і провінційного
дворянства. Німецькі вчені – лідери теоретичної генеалогії – вперше стали розробляти
генеалогію як допоміжну історичну дисципліну, яка перебуває в одній низці з геральдикою,
хронологією, дипломатикою. У Росії після публікації «Жалуваної грамоти дворянству» 1775
р. практичною генеалогією почали займатися губернські дворянського зібрання, які
відсилали родоводи в Герольдію. У XIX – початку XX ст. крім традиційних досліджень з
дворянства з'являлися перші роботи з родоводів представників недворянських станів,
насамперед буржуа. На початку ХХ ст. з'явилися роботи професора Віденського
університету О. Форста де Батталья, в яких велика увага приділялася новими напрямками
генеалогії, критиці джерел та методикою роботи з ними. Фахівці різних країн досі
займаються подальшою розробкою цих питань. Важлива тенденція сучасних робіт –
звернення до походження недворянських сімей – селянства, бюргерства, купецтва,
чиновництва. Для цих досліджень залучаються нетрадиційні джерела – приватні акти,
контракти, документація міських магістратів, судові протоколи, податкові списки, документи
про масові амністії тощо. Це дозволяє відновити історію сімей практично будь-якого
соціального статусу, навіть найманих працівників і підмайстрів. Важливим є і те, що сучасна
генеалогія приділяє велику увагу спорідненості по жіночій лінії, яка не мала практичного
значення в середні століття, але дуже важливо для виявлення генеалогічних
закономірностей, для соціальної демографії.
3. Розвиток генеалогії на українських землях. Пом’яники. Гербовники. Геральдичні та
генеалогічні товариства. Розвиток української генеалогії у ХХ столітті
Джерельна база українських генеалогічних досліджень почала формуватися ще в часи
Київської Русі. Це – літописи, церковні синодики, або пом’яники, суботники, диптихи, куди
записували імена померлих родичів для церковного поминання. XVII ст. – поч. XVIIІ ст. –
період, коли матеріали досліджень використовували переважно з практичною метою:
підтвердження права власності, влади, соціального становища. Саме в цей період були
закладені основи інформаційних знань про джерела та дослідницьку базу з генеалогії.
Інокентій Гізель «Синопсис или краткое собрание от различных летописцев» (1674 р.)
Феофан Прокопович «Родословная роспись Великих Князей и Царей России» (1719 р.) .
Друга половина XVIII ст. – поч. ХІХ ст. – генеалогічні дослідження проводилися переважно
з утилітарною метою – для доказу шляхетського походження (отримання дворянства
(шляхетства)) та для соціального самоутвердження української еліти в Російській імперії.
Започатковано також наукові узагальнення генеалогічних джерел. Родовідними справами
займалися Герольдія російського Сенату та австрійська Комісія Магнатів. Доказами
благородності слугували королівські привілеї, царські грамоти, гетьманські та полковницькі
універсали, купчі, грамоти про призначення на певну посаду, за яку дарували землі.
законність народження всіх попередніх предків, формулярні (послужні) списки тих чи інших
предків, метричні виписки, духовні заповіти (тестаменти, духівниці) тощо. На підставі цих
документів і складала свої родоводи козацька старшина. Г. А. Полетика – найголовніший
«сочинителей» генеалогій. Сер. ХІХ ст. – до 1917 року – поява великої кількості статей,
розвідок, присвячених безпосередньо генеалогії різних родів, а також праць, в яких
використовують генеалогічні джерела для вирішення інших проблем. Від попередніх вони
відрізняються метою їх написання та якісним і кількісним збільшенням джерельної бази цих
досліджень. Саме в цей період було розпочато публікацію джерел, що містять інформацію
генеалогічного змісту, як на сторінках різних видань, так і видання окремими книгами.
Лазаревский А. М. «Очерки малороссийских фамилий. Материалы для истории общества в
XVII и XVIII в.» Лазаревский А. М.» Очерки старейших дворянских родов Черниговской
губернии» Маркович А. «Історична і статистична записка про дворянський стан і дворянське
майно Чернігівської губернії» Модзалевський В. «Малороссийский родословник». В 5 т.
1908–1914 рр. Милорадович Г. «Малороссийское дворянство» (1890 р.) та «Родословная
книга Черниговского дворянства». Радянський період – характеризується вибірковістю
підходів до використання інформаційного потенціалу генеалогічних джерел для висвітлення
окремих періодів історії, вирішення політичних, соціальних та економічних проблем
розвитку радянського суспільства. До 1940-х рр. ХХ ст. генеалогія сприймалася як класова
дисципліна, яка служила інтересам заможних верств населення. Українські генеалогічні
дослідження не припинялися завдяки вченим, що працювали в еміграції. У 1963 р. вони
створили Українське геральдичне та українське генеалогічне товариства, друкованим
органом яких був часопис «Рід та знамено». Проблемами української генеалогії в еміграції
займалися О. Оглоблин, В. Сенютович-Бережний, А. Кущинський, Л. Винар. Результати
досліджень ці науковці викладали на сторінках різних періодичних видань української
діаспори, таких як «Український історик», «Визвольний шлях», «Сучасність». Із 90-х рр. ХХ
ст. і до сьогодні – збільшення кількості праць з генеалогії, спеціалізованих довідників
метричних книг, списків козацької старшини, шляхти, козацьких полків, «Реєстр війська
Запорізького 1649 р.» У 1990 р. у Львові було засновано Українське геральдичне товариство,
яке основною метою своєї діяльності визначило сприяння відродженню та розвитку
української геральдичної науки та суміжних з нею історичних дисциплін, зокрема й
генеалогії.
4. Методика генеалогічних досліджень
Із давніх часів дані, зібрані в ході генеалогічних досліджень, оформляються у вигляді
родоводу. Родовід містить легенду – тобто всі перекази, що розповідають про походження
сімейства, перерахування всіх членів роду за колінами.
У найбільш загальному вигляді родоводи діляться на висхідні та низхідні. Родоводи,
складені за принципом висхідного споріднення, зазначають усіх предків особи, яка є
об'єктом генеалогічного дослідження. Родоводи, в основі яких закладено принцип низхідної
спорідненості, шикуються від загального предка до його нащадків. Для зручності
використання родоводи з ранніх часів оформлялися в графічному вигляді. Ранні родоводи
нерідко зображувалися у вигляді людської фігури, де батько з матір'ю поміщалися на голові,
діти – на плечах, близькі й далекі родичі – на ногах, руках, пальцях. Найбільш широко
поширилися родоводи у вигляді генеалогічного древа. В основі цієї графічної форми лежить
універсальна ідея «світового дерева» («дерева життя»), яка відображає уявлення про
загальний взаємозв'язок світу; в його символіці у всіх народів полягає мотив життєвої сили,
плодючості. Як варіацію цієї ідеї монахи лицарських орденів розробили спосіб «древа
людського життя», в якому поєднувалося минуле, сьогодення і майбутнє, втілені в людських
генераціях. Представники духовнолицарських орденів будували древо за принципом
висхідного споріднення: біля кореня містився герб особи, яка вступала в орден; стовбур
ділився на дві головні гілки, де поміщали справа герб батька, зліва – герб матері; кожна з
гілок ділилася ще на дві гілки з гербами діда та бабки з батьківській і материнській боку і т.
д. Для вступу в орден було потрібно як мінімум 8 гербів з кожного боку Пізніше, оскільки
земельна власність, соціальний статус і титули передавалися від батька до сина по чоловічій
лінії, генеалогічне древо стали будувати за принципом спадної спорідненості: ім'я
родоначальника містилося подібно кореню в підставі дерева, а на стовбурі та гілках у
картушах розміщували імена, портрети та герби його нащадків. Додаткова інформація
передавалася за допомогою кольору та символічних знаків. Із кінця XV ст. поширилася нова
форма генеалогічного узагальнення – таблиця. Таблиці, як і всі родоводи, поділяють на
висхідні та низхідні. Але переважають таблиці спадкової спорідненості по чоловічій лінії,
хоча вони можуть простежувати спорідненість і по жіночій лінії, або змішану спорідненість
по обох лініях. Наприклад, відомі змішані таблиці висхідного споріднення, що свідчать лише
про прямих предків як по чоловічій, так і жіночій лінії. Генеалогічні таблиці мають низку
переваг: вони наочні, компактні, їх легко видавати, графічними засобами легко підкреслити
стать осіб, включених до таблиці, виділити систему перехресних шлюбів тощо. Вони можуть
розміщуватися вертикально, горизонтально, по колу, у вигляді піраміди. І все ж, незважаючи
на наочність, таблиці мають і свої недоліки: вони громіздкі, не дозволяють включати
додаткові дані – доводиться обмежуватися мінімумом відомостей про кожну особу: ім'ям,
прізвищем, титулом, датами життя, кількістю шлюбів. Найбільш повна та детальна форма
родоводу – родовідний (поколінний) розпис. У ній кожна згадувана людина отримує свій
порядковий номер. За номером слідують всі дані, зібрані про цю особу. Кожний дослідник
або дослідний центр обирає ту систему, яка найбільш відповідає цілям і завданням
дослідження, що проводяться. Останнім часом спостерігається тенденція до уніфікації
систем нумерації, що дозволить різним генеалогічним центрам обмінюватися зібраними
базами даних для виявлення родичів, які живуть у різних куточках планети. Приклади різних
систем нумерації можна знайти в спеціальних генеалогічних довідниках. Головне, що їх
об'єднує – це те, що при номері кожного згадуваного в генеалогічної розпису особи даються
обов'язкові виноски на номери його предків. Це дозволяє визначити ступінь спорідненості
між представниками сімейства. Генеалогічні розписи стало набагато легше обробляти за
допомогою комп'ютерних технологій. Тепер виявити спорідненість різних осіб не становить
особливих труднощів. Генеалогічна розпис являє собою досить об'ємну роботу, і нерідко для
наочності його доповнюють таблицею. Створенню генеалогічному розпису передує кропітка
робота зі збирання та систематизації даних про осіб, які будуть у неї внесені. Підготовчий
етап цієї роботи – складання генеалогічного досьє. Для зручності оброблення досьє
створюють у вигляді уніфікованих генеалогічних карток, що дозволяють систематизувати
матеріал і піддавати його комп'ютерній обробці.

1
Одним із суттєвих факторів історичного розвитку Русі X — XIII ст. було її сусідство з
кочовим світом степів. З часів великого переселення народів по XIII ст. східні слов’яни
постійно перебували у стані вимушеного протиборства з Гунами, хозарами, печенігами,
торками, половцями, монголо-тата- рами. Звичайно, було б спрощенням вбачати у
взаємозв’язках Русі зі своїми південними кочовими сусідами домонгольського періоду лише
негативний аспект. їх історія знає і світлі сторінки. Були мирні договори, союзницькі
відносини, торговельні і навіть шлюбні зв’язки, взаємовплив культур, мирне входження
торкських племен в державно-територіальну і етнічну структуру Русі. Усе це зафіксовано в
писемних джерелах, підтверджено археологічними знахідками.
Понад століття безпосередніми південними сусідами Русі були печеніги. На ранньому етапі
своєї історії в придніпровських степах вони не виявляли агресивності. У 915 р. уклали з
Києвом мир і відкочували по Дунаю. Під 930 р. літопис повідомляє про конфлікт Русі з
печенігами, але не уточнює, хто був його ініціатором. У 943 р. печеніги — союзники князя
Ігоря — брали участь у поході на Константинополь1. Літописець уточнює — їх на
йняв Ігор, що було звичним явищем для будь-яких союзницьких відносин. Треба думати, що
такими ці відносини збереглися між Руссю і печенігами аж до початку княжіння Святослава.
Чим це можна пояснити? Насамперед тим, що печеніги вирішували свої проблеми в цей
період за рахунок мадярів (які врешті-таки були витіснені з Ателькузи), болгар і Візантії.
Можливо, і навіть напевно, що мали місце і якісь наїзди печенігів і на руські землі, але їх
масштаби не були значними і літописами не зафіксовані.
Таке становище не влаштовувало передусім Візантію, і вона докладала максимум зусиль,
щоб зіштовхнути печенігів з Руссю. Це добре видно з повчання Костянтина Багрянородного
сину і спадкоємцю Роману II (“Про управління імперією”).
Одержуючи від Візантії багаті дари, печеніги справді “віддячували” за це їй нападами на
Русь. Остання стала об’єктом головного удару печенігів у роки княжіння Святослава. Слід
зазначити, що є в цьому вина і самого київського князя, власне — це його
зовнішньополітичні акції. У 965 р. Святослав завдав нищівної поразки вже досить слабкій
Хозарії. Похід ставив метою звільнити від данинницької залежності в’ятичів, що мало велике
значення для процесу східнослов’янської консолідації. Мети було досягнуто, але розгром
каганату мав і негативні наслідки для Русі. Об’єктивно він виявився на руку печенігам, які й
самі нападали на Хозарію. Остаточний її розгром позбавляв печенігів небезпечного ворога в
Подонні і вивільняв їм руки для ударів по Русі.
Полегшували завдання печенігам і балканські воєнні походи Святослава. Розширення
воєнних дій проти Русі, стимульоване візантійською дипломатією, переслідувало також і їх
власні корисливі цілі — грабунок багатих південноруських міст і поселень, а також
збільшення життєвого простору за рахунок південноруського лісостепу. В цьому вони
досягли певних успіхів. Відстань між Києвом і печенізькими кочів’ями у цей час
дорівнювала одному дню переходу.
У 972 р. в битві біля дніпровських порогів з печенігами Святослав загинув, а його дружину
було розбито. Безперечно, це стало тяжким ударом для Русі, а становище печенігів у
південноруському лісостепу ще більше зміцніло.
Виникає питання — чи могла Русь на той час здолати печенігів? Відповідь на нього може
бути ствердною. Коли б Святослав не шукав чужої землі (за це йому дорікали власні бояри),
а займався благоустроєм своєї, то становище на півдні Русі не склалося б так драматично.
Лише за княжіння Володимира Святославича боротьба з печенігами стала питанням
державної політики Русі. Літописець відзначає, що в цей час “бысть рать велика беспрестани
с печенегами”. Кочівницькі кінні загони несподівано вдиралися до володінь Русі, грабували і
спалювали невеликі містечка і села і так само несподівано відходили в степ, забираючи з
собою в рабство руських людей. Відповідні акції Володимира у зв’язку з тим, що печеніги
постійно міняли своє місцеперебування, не давали бажаного успіху. Перемога в 993 р. під
Переяславом принесла Русі три роки передишки, але в 996 р. печеніги поновили свої набіги.
На рубежі першого і другого тисячоліття становище на півдні Русі дещо стабілізувалося.
Згідно з повідомленням католицького єпископа Брунона, який вирушив з місією до країни
печенігів, руський володар два дні проводжав його до останніх меж своєї держави, “які у
нього для безпеки від ворога на дуже великому просторі з усіх боків обведені самими
завалами”1. Після багаторічних досліджень М.П.Кучери стало очевидним, що “завали”
Брунона — це земляні вали на півдні Русі, більшість яких було зведено в роки княжіння
Володимира Святославича. Вірогідно, що ця гігантська, за масштабами середньовіччя,
робота здійснювалась одночасно з будівництвом військових кріпостей.
Смерть Володимира Святославича і наступні за нею роки міжкнязівської смути на Русі
виявилися благодатним часом для нових печенізьких вторгнень. Особливо часто наводив їх
на Русь Святополк. котрий виборював у Ярослава право на великий київський стіл. У 1019 р.,
як повідомляє літописець, печеніги прийшли разом із Святополком “в силе тяжьце”, але їх
зустрів Ярослав і розгромив. Останнє значне зіткнення печенігів з Руссю відбулося, згідно з
літописом, в 1036 р. під стінами Києва. Перемога Яросла- вових полків була повною. “И
побѣгоша Печенѣзѣ раздно и не вѣдахуся ка- мо бѣжаче, и овии бѣгающе топяху в Ситомли,
инѣи же во инѣхъ рѣкахъ, и тако погибоша, а прокъ ихъ пробѣгоша и до сего дни”1.
Перемоги Ярослава Мудрого, по суті, поклали край печенізькій загрозі для Русі. Державний
кордон з берегів Стугни було перенесено на Рось, де 1032 р. “Ярослав поча ставити города
по Роси”. За висновком М.П.Кучери, у цей час було зведено в Пороссі і одну з ділянок валу.
Таким чином, Русь поступово повертала давні слов’янські землі на півдні, захоплені
кочовиками. На лівому березі Дніпра кордон Русі проходив уже по Сулі, в гирлі якої було
засновано місто з характерною і символічною назвою — Воїнь
2. ) русько-половецькі відносини.
Не встигли руські люди забути про печенізькі вторгнення, як довелося зіткнутися з новим
сильним ворогом. У південноруські степи, змітаючи печенігів і торків, ринули орди
половців. Вперше біля руських кордонів вони з’явились у 1055 р.

Характерно, що їх перший візит, як і колись печенізький, був мирним. Літопис відзначає, що

“того же лѣта приходи Блушь с Половци, и створи Всеволодъ (тоді переяславський князь. —
П.Т.) миръ с ними и возвратиша- ся (половці. — П.Т.) вьсвояси”2. Освоюючи нові території,
половці попервах не були зацікавлені у загостренні стосунків зі своїм новим сусідом. Однак
процес їх адаптації пройшов швидше, ніж у печенігів, і вже в 1060 — 1061 рр. половці
роблять набіги на Русь. їх можна назвати розвідувальними. У 1060 р. Святослав Ярославич
Чернігівський завдав поразки переважаючим силам половців на Снові. У наступному році
половці здійснили краще підготовлений і успішніший похід на Русь, що залишився у пам’яті
руських людей як перше велике зло від поганих.

Перші успішні для Русі зіткнення з половцями не сприяли усвідомленню всієї серйозності
половецької загрози. Цим, зокрема, можна пояснити нищівну поразку Ізяслава, Святослава і
Всеволода в битві 1068 р. на річці Альта під Переяславом. Боротьба за київський престол,
яка розгорілася після Альтської битви, ще більше погіршила становище Русі. Половці, за
словами літописця, “росулися” по всій Руській землі, грабували міста і села, ' забирали в
рабство руських людей.
У період 60 — 90-х років XI ст. спостерігається особливо сильний тиск половців на Русь.
Уособленням злих сил стали на Русі хани Боняк, прозваний в народі Шолудивим, і Тугорхан,
що ввійшов до руського народного епосу як Змієвич. З кінця 90-х років XI ст. перемоги і
поразки йшли в одному ряду. І все ж можна констатувати переважання в південноруському
по- рубіжжі половців. У 1096 р. вони під проводом хана Боняка здійснили напад на Київ,
спалили його південні околиці. Саме в цей час сформувався страшний образ половецької
неволі.
Перелом наступив на початку XII ст. Об’єднав руські сили для боротьби з половцями
переяславський князь Володимир Мономах. Серія блискучих походів (1103, 1105, 1107, 1111,
1116 рр.) спричинилася до того, що Мономах “пил золотым шоломом Дон” і “приемшю
землю их (половців. — П.Т.) всю і загнавшю окаяньныя агоряни [...] за Дон, за Волгу, за
Яик”. Під час цих походів руські дружини заволоділи містами Шарукан, Сугров і Балин.
Тоді, як вважають дослідники, хан Отрок відкочував зі своєю ордою із району Сіверського
Дінця “в обези” — на Кавказ.
Успішна антиполовецька боротьба продовжувалася в роки правління синів Мономаха —
Мстислава і Ярополка. За часом вона збіглася з другою стадією кочувань половців, коли весь
степовий простір було розділено між окремими ордами і кожна з них кочувала строго в
межах певно визначеної території, мала свої зимівники. Тепер половці, ставши
безпосередніми сусідами Русі, не могли безкарно вдиратись у її межі.
Логіка подій, здавалося, заохочувала Русь розвинути свій успіх, остаточно підірвати
могутність половців і відбити у них будь-яке бажання до завойовницьких набігів. Але цього
не сталося. Завершальні десятиліття другого етапу історії половців зійшлися в часі з
початком роздробленості на Русі, яка ознаменувалася надзвичайним загостренням
міжкнязівських відносин, суперництвом претендентів на великокнязівський стіл. У цих
умовах боротьба з половцями відступила на другий план. Розрізнені походи руських дружин
у Степ не могли завершитися вирішальними перемогами. Окремі князі (частіше —
представники чернігівських Ольговичів, але й інші) більше думали про те, як би використати
половців у боротьбі за Київ, ніж про те, як убезпечити руські рубежі від їх вторгнень.
Встановлення союзницьких відносин з половцями (переважно з так званими “дикими”),
залучення їх для участі у вирішенні внутрішніх справ Русі сприяли порівняно швидкому
відродженню половецьких сил. Це один із багатьох парадоксів русько-половецьких
відносин.
Друга половина XII ст. характеризувалася своєрідною рівнодією тенденцій протиборних
сторін. Тиск половців на південноруське порубіжжя посилився, але визначилась і
консолідація руських сил для відбиття загрози. Навіть більше — об’єднані дружини русичів
здійснюють великі походи в Степ. Театром воєнних дій тепер стало не тільки південноруське
порубіж
жя, а й глибинні райони половецьких степів. Літопис повідомляє про цілу серію успішних
походів на половців під 1167, 1169, 1184, 1185 й іншими роками. Очевидно, в цей період
руські князі остаточно переконались у більшій ефективності нанесення ударів по
половецьких вежах і зимівниках, аніж рицарської помсти безпосереднім винуватцям і
учасникам плюндрування Русі. Звичайно, траплялись і невдачі. До таких належить спроба
новго- род-сіверського князя Ігоря Святославича розгромити вежі Кончака у верхів’ях річки
Самари. Поразка руських полків Ігоря у 1185 р. стала переконливим свідченням того, що для
успішної боротьби з “Донським союзом” хана Кончака сил одного князівства було
недостатньо. Поразка на Каялі “відкрила” південно-східні рубежі Русі із Степом, після чого
донські половці не тільки безкарно грабували порубіжні райони Новгород-Сіверського і
Переяславського князівств, а й почали вторгатися в межі Київської землі.
У перші десятиліття XIII ст. дещо поліпшилися русько-половецькі відносини. Літописи
цього часу відзначають переважно не сутички руських з половцями, а участь останніх у
князівських міжусобицях, головним театром яких стали Галицьке і Волинське князівства.
Звичайно, це не означає, що половці відмовились від своєї політики пограбування сусідів.
Навіть і після серйозних втрат, яких вони зазнали у двох битвах з ордами Чингісхана (у 1222
і 1223 рр.), половці не припиняли своїх розбійницьких нападів на руські землі. У 1234 р.
вони спустошили Поросся і навіть околиці Києва. Це була остання сутичка руських з
половцями. Незабаром їм довелося зіткнутись із спільним ворогом — монголо-татарами.
... Ось вже цілий рік минув (з того часу), коли ми після довгого перебування в Угорщині
залишили цю країну і направились до печенігів – самих злих язичників.
Руський князь (Володимир), відомий своєю могутністю і багатством, затримував мене
у себе цілий місяць (ніби я по своїй волі йшов на загибель) і противився моїй місії,
намагаючись переконати мене – не ходити до цього дикого народу, серед якого неможливо
відшукати тих, хто шукає порятунку, а знайти собі марну смерть – найлегше. Але він не міг
відвернути мене від мого наміру...
Два дні йшли ми без усяких перешкод і на третій день – це була субота – нас зранку
спіймали печеніги...
Після цього ми п’ять місяців залишались серед печенізького народу; об’їхали три частини
їхньої країни; до четвертої же не могли дійти; але й з неї деякі важливі мешканці прислали до
нас своїх уповноважених. Навернувши до християнської віри... біля 30 душ, ми від імені
руського князя уклали з печенігами мир, якого, як вони мене запевняли, ніхто інший, крім
нас, укласти не міг би. “Мир цей, – говорили вони, – є справа твоїх рук. Якщо він буде
міцним, як ти нам обіцяєш, ми всі охоче зробимося християнами. Але якщо повелитель Русі
завагається у виконанні своїх обіцянок, в той час нам не до християнства буде: ми тоді тільки
про війну роздумувати будемо”. З такою відповіддю ми прибули до руського князя і він, ...
дав заложником миру печенігам свого сина. Посвятивши в єпископи одного в наших
монахів, ми відправили його, разом з сином князя вглиб печенізької землі