Розвиток русько-візантійських відносин у ІХ – ХІІ ст

Контакти Візантійської імперії з північними народами, в тому числі зі східними

слов’янами, згідно з ромейськими джерелами розпочалися уже на межі VIII- ІХ ст. Тривога
за свої позиції в Причорномор'ї і за північні межі була головним мотивом в політиці Візантії
по відношенню до Русі. Ця боротьба не могла перерости в тривалий озброєний конфлікт -
географічні умови унеможливлювали ведення широких військових дій. Русь мала ту
перевагу, що була в змозі час від часу завдавати вагомих ударів по найважливіших
візантійських центрах. Візантія у відповідь діяла чужими руками, нацьковувавши на Русь
сусідні народи. Крім того, одним з найважливіших засобів візантійської політики стає
християнізація Русі. Візантія, безумовно, розраховувала, що услід за релігійним вдасться
розповсюдити на Русь і політичний вплив.
Ініціатором в розвитку зв'язків з Візантією стала Руська держава, зацікавлена у
встановленні регулярних стосунків з Константинополем, вона силою зброї крок за кроком
долала перешкоди, створені зусиллями візантійської дипломатії.
Першим етапом в розвитку русько-візантійських відносин було встановлення зв'язків Русі
з візантійською колонією в Криму - Херсонесом, торгівля якого з "варварами"
Причорномор'я була головним джерелом його існування і процвітання. Пізніше з'явилася
тенденція до встановлення прямих зв'язків з імперією, оминувши посередництво херсонітів.
У цьому, проте, не були зацікавлені ні Херсонес, ні Константинополь : перший - через
економічні, другий - за політичними мотивами.
Другий етап русько-візантійських відносин характеризується спробами русів встановити
безпосередні зв'язки з містами прибережних чорноморських провінцій Візантії. Візантійці
знали про русів задовго до їх появи під стінами Константинополя 860 р. Зокрема в «Житії
Георгія Амастридського» (ІХ ст.) описується нарад «варварів-росів» на Амастриду.
Третій етап русько-візантійських відносин - початок безпосередніх контактів з
Константинополем. Спробу встановити регулярні зв’язки із столицею імперії ще в першій
половині IX ст. можна побачити в повідомленні Бертинських анналів. При імператорові
Феофілі в Константинополь явилися посли деякого «кагана росів». Не маючи можливості
повернутися на батьківщину звичайним шляхом, оскільки він був перерізаний ворожим
народом, посли поверталися окружною дорогою і в 839 р. прибули в Інгельгейм до
Людовика Благочестивого. Посли називали себе русами, але автор Бертинських анналів
вважає їх шведами. Відомо, що і згодом не раз в числі послів російського князя у Візантію
виявлялися норманські дружинники.
У червні 860 р. флот русів напав на Константинополь. Околиці столиці були спустошені.
Напад русів був абсолютно несподіваним для візантійців. Через якийсь час (бл. 863 р) до
Константинополя прибуло посольство русів з проханням миру та хрещення. Таким чином
відбулося хрещення русів - т. зв. «Аскольдове хрещення» (згадка в листах Патріарха Фотія,
включення єпископів Русі до переліку кафедр Константинопольської Патріархії).
Договори русів з греками 907(?) і 911 рр. (князь Олег – імператор Лев VI) свідчать про
систему дипломатичних і торгових відносин, що сформувались, ймовірно, до кінця IX ст.
Торгівля з Візантією сприяла збільшенню економічної могутності правителів Русі. Угоди, в
основному, стосувалися унормування відносин між державами, регламентували торгівлю
руських купців у Константинополі і передбачала службу руських контингентів у
візантійській армії. Угода була досить вигідною для обох сторін.
Князь Ігор організував невдалий похід на Царгород (941) і планував взяти реванш,
плануючи похід 944 р. однак, імператор Роман Лакапін вирішує питання мирним шляхом –
відправляє до Ігоря послів. Внаслідок був підписаний договір 944 р. менш вигідний для
русів, ніж договір 911 р.
 У 957 р. до столиці Імперії для владнання торговельних умов і політичних зв’язків
прибула княгиня Ольга, прийняла християнство в Константинополі. Проте вже в цей час в
стосунках Русі з імперією посилюються риси настороженості і ворожості. Василевс
Костянтин VII Багрянородний бачив в Русі потенційного ворога і робив ставку на печенігів
як на союзників проти русів. Прийомом в Константинополі Ольга залишилась
незадоволеною, оскільки угода залишилась без змін. Намагаючись вплинути на позицію
константинопольського двору Ольга у 959 р. відправила послів до Оттона І з метою зав'язати
переговори про організацію християнської церкви на Русі. Однак, спроба була невдалою.
За князювання Святослава Русь розглядалася Візантією як сила, якої треба було
остерігатися і одночасно пробувати використати з вигодою для себе. Військові успіхи
Святослава в розширенні території Київської Русі, розгрому Хозарського каганату не на жарт
стурбували імператора Никифора ІІ Фоку, на запрошення котрого Святослав вирушає в похід
проти Болгарії, однак похід був вдалим для київського князя, але закріпити владу надовго
Святослав не зміг. Другий похід київського князя на Балкани розпочався 969 р, Святославу
вдається повернути позиції втрачені у Болгарії, а також просунутися вглиб Візантійської
імперії. Проте, новому імператорові Іоанну Цимісхію вдається зупинити військо Святослава
під Адріанополем та укласти мирну угоду 971 р. згідно з якою Святослав зобов’язувався не
воювати з Візантією і відмовлявся від претензій на Болгарію та Крим. А імператор
зобов’язувався переконати печенігів не нападати на Святослава на шляху до Русі.
У 987 р. у Візантії спалахнуло повстання проти імператора Василя ІІ під проводом Варди
Фоки. Василій ІІ звернувся до князя Володимира за військовою допомогою, пообіцявши
видати за нього заміж свою сестру Анну. Але, коли небезпека минула, імператор не захотів
виконувати свою обіцянку. Тоді Володимир напав на візантійські міста в Криму, взяв
Корсунь (Херсонес) і погрозив походом на Константинополь. Імператор відповів, що не
може видати своєї сестри за язичника. У відповідь прозвучала заява Володимира про
готовність охреститися. Хрещення, а водночас і шлюб Володимира з Анною, можливо,
відбулося у Корсуні в 987 р. По приїзді князя до Києва, він охрестив своїх синів і киян
( офіційне хрещення 988 р.). В умовах того часу спорідненість з імператорським
Константинопольським двором означала значне підвищення міжнародного авторитету Русі.
Утвердження християнства на Русі відкрило нові горизонти у відносинах між Руссю та
Візантією. Характерним стає культурний та ідеологічний вплив Візантії. Збільшується
кількість руських найманців у візантійській армії. У Візантії формуються два руські центри:
один з них – монастир на Афоні, другий – в Константинополі.
Протягом майже всього часу його князювання Ярослава Мудрого в Києві русько-
візантійські відносини були дружніми. Проте, 1043 р. спалахнула русько-візантійська війна,
спричинена зміною політичного курсу нового імператора Константина IX Мономаха, що
недружньо повівся з Ярославом, почав чинити перешкоди руським купцям у
Константинополі та інших містах імперії, морський похід русів на Царгород був невдалим.
Конфронтація з Візантією тривала до 1046 р. і закінчилася новою угодою, скріпленою
шлюбом сина Ярослава Всеволода з родичкою імператора Константина IX Марією.
На цьому суперечності не припинилися, варто згадати спробу князя Ярослава позбутися
залежності від Візантії в церковних справах поставивши без згоди Патріарха в 1051 р.
Іларіона митрополитом, але по смерті Ярослава його наступники відмовляються від подібних
дій.
Ярославовичі залишаються союзниками Візантії. Активну участь візантійської дипломатії
у руських справах, добре помітно на прикладі Олега Святославовича, котрого дядьки
позбавили спадщини – Чернігівської землі.
Продовжується традиція укладання шлюбів. Важливу роль зіграв Володимир Мономах,
визнавши самозванця Лжедіогена спадкоємцем візантійського престолу і видав за нього
дочку Марину. У 1122 р. новий союз було скріплено шлюбом між сином візантійського
імператора Іоанна Комніна та дочкою Мстислава Володимировича.
Протягом ХІІ ст. продовжуються непорозуміння в церковній політиці між Візантією та
окремими правителями на Русі. Дещо занепадає торгівля Києва з Візантією.
Варто відзначити, що 1104 р. було закріплено перший випадок прямого політичного
союзу Візантії з окремим руським князівством. Дочка перемишльського князя Володаря була
видана за сина імператора Олексія Комніна. Такий союз був досить вигідним для обох
сторін.
Галицькі князі виступали на стороні Візантії у сутичках з половцями в середині ХІІ ст.
Конфронтація між Візантією і Галицьким князівством наступила після загибелі Адроніка
Комніна (родича князя Ярослава Осьмомисла) у 1185 р. коли до влади прийшла династія
Ангелів – відповідно змінилися відносини між Візантією та Галицьким князівством. Проте,
конфронтація між імперією та князівством не була тривалою.
Отже, відносини Київської Русі з Візантійською імперією пройшли еволюцію від
конфронтації до співпраці. Протягом ІХ-Х ст. Русь укладає ряд угод, що сприяють розвитку
торгівлі з Візантією, утвердженню руської держави на міжнародній арені. Окремо варто
розглядати питання прийняття християнства на Русі, а також вплив візантійського
Патріархату на розвиток Руської Церкви. У ХІІ ст. спостерігаємо розвиток відносин окремих
удільних руських князівств і правителів з Візантією.

2.

Давня Русь весь час свого існування розвивала інтенсивні зв’язки з країнами Європи.
Прийняття візантійського варіанту християнства обумовило її входження до православної
цивілізації, але не спричинило припинення контактів з західноєвропейським світом.
Про велику політичну роль Русі в тогочасній Європі красномовно свідчать розгалужені
династичні зв'язки київських князів, особливо Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, з
дворами європейських держав XI-XII ст. В ті часи шлюби між особами правлячих династій
служили виключно політичним цілям, і правителі європейських держав прагнули
породичатися з могутніми київськими князями та заручитися їхньою підтримкою в
дипломатичних та воєнних акціях. Так, уже 1014 року до Києва прибули чеські й угорські
посли з проханням до князя Володимира видати дочок за їхніх королів; син київського князя
Святополк в цей же час одружився з польською княжною, а всі ці шлюби, зрештою,
укладалися з метою створення коаліції чотирьох держав — Русі, Польщі, Чехії й Угорщини
— проти Германської імперії
Наприкінці 40-х рр. XI ст. встановлюються династичні зв'язки Київської Русі з віддаленою
Францією: король Генріх І з династії Капетинґів одружується з княжною Анною, дочкою
Ярослава Мудрого. а допомогою зазначеного шлюбу Генріх І сподівався підняти авторитет
своєї династії як у самій Франції, так і на міжнародній арені.
Ще цікавіший факт одруження славетного германського імператора Генріха IV з
Євпраксією, дочкою київського князя Всеволода, в 1089 р.,. Це сталося в той час, коли
досягла граничної гостроти боротьба Генріха IV з папою Григорієм VII. імператор Священої
Римської імперії, вступаючи в цей шлюб, розраховував на допомогу й фінансову підтримку
свого нового тестя, великого Київського князя. Цей шлюб зробив київську княжну
популярною героїнею тогочасних німецьких та італійських хронік і поем. Багато уваги
Ярослав Мудрий приділив польським справам, підтримуючи князя Казимира в його намірах
зайняти польський престол. Забезпечивши Казимирові престол, Ярослав видав за нього свою
сестру Марію-Добронігу, від якої бере початок ціла «плеяда» польських королів
 Ярослав Мудрий зміцнював міжнародні зв’язки Русі за допомогою династичних шлюбів.
Сам князь Ярослав, якого називали «тестем Європи», був одружений на Феодорі — дочці
візантійського імператора Костянтина, а також на дочці шведського короля Олафа, Інгігерді.
Він підтримував інтенсивні відносини зі Скандинавією, наймаючи варязькі загони для
ведення своїх війн. Старшій дочці князя Ярослава Мудрого Єлизаветі судилося бути
королевою аж двох скандинавських країн. Спершу вона стала дружиною (1044) норвезького
принца і згодом короля Гаральда ІІІ Суворого, а після його загибелі в Англії у 1066-у, де він
змагався за англійський престол, вийшла заміж за данського короля Свена ІІ Естрідсена.
Ще троє дочок Ярослав видав за представників правлячих династій Норвегії, Угорщини та
Англії. Дружиною англійського короля Едварда була дочка князя Ярослава Агата. Дочка
Едварда і Агати Маргарита (внучка Ярослава) одружилася з шотландським королем і
відіграла значну роль в історії Шотландії. Вона відома своїми релігійними реформами, а
також впливом, який мала на культуру шотландського королівства. Маргарита — мати чоти-
рьох шотландських королів та однієї королеви Англії. У 1250 році Папа Інокентій IV
причислив Маргариту до лику святих. Активні матримоніальні стосунки Ярослава Мудрого
сприяли зближенню Київської держави із Західною Європою.
Добросусідськими були відносини Києва з Угорщиною. Дочка Володимира Великого була
одружена з угорським королем Владиславом. Син Владислава Андраш І, після того як зайняв
у 1046 році угорський престол, одружився з дочкою Ярослава Анастасією, і його правління
позначилося підтримкою русинів, які займали в Угорщині високі державні посади.
Володимир ІІ Мономах (1113—1125) — син київського князя Всеволода Ярославича і
візантійської царівни Марії-Анастасії з роду Мономахів. На запрошення київських бояр
Володимир посів великокняжий стіл у 1113-у. Він зміцнив міжнародні позиції Київської
Русі, з ним шукали дружби через династичні шлюби правителі багатьох європейських країн і
князівств. Сам Мономах був одружений у першому шлюбі з Гітою, дочкою англійського
короля Гаральда ІІ. Від неї він мав сина Мстислава, якого одружив 1095 року з дочкою
шведського короля Інґвара, Христиною.

Наступник князя Володимира ІІ, його син Мстислав I (1125—1132) продовжив практику
підтримання дружніх зв’язків з європейськими монархіями шляхом укладання династичних
шлюбів. Одружений із шведською принцесою Христиною, Мстислав видав одну зі своїх
дочок, Інґеборґу, за данського принца Канута ІІ, а другу, Мальфріду, за норвезького короля
Сіґурда II, прославленого героя хрестових походів. Після його смерті Мальфріда одружилася
з королем Данії Еріком-Емуном. Син Мальфріди та Еріка-Емуна, Вальдемар І Великий, був
королем Данії. Він одружився з Софією, онукою Всеволода, старшого сина Мстислава І.
Третя Мстиславова дочка, Ірина, була за грецьким царевичем Андроніком, четверта,
Євфросинія — за угорським королем Ґейзою II. Вона мала значний вплив на політику свого
чоловіка й сприяла поширенню руської культури в Угорщині. Серед синів Мстислава —
Ізяслав був одружений з польською принцесою, а Святополк — з моравською, дочкою
короля Оттона II.

У період відносної централізації зовнішню політику Київської Русі визначав центр і вона
слугувала загальнодержавним інтересам. У цей період Київська Русь посідала важливе місце
в системі європейських міждержавних відносин. З настанням доби удільної роздробленості
зовнішня політика обслуговувала особисті інтереси окремих князів у їх боротьбі за владу.
Часто руські князі запрошували іноземні війська для використання у міжусобицях. У часи
Київської Русі велася торгівля і підтримувалися політичні контакти з сусідніми державами
— Болгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею, Литвою, а також з різними державними
утвореннями і князівствами на території сучасних Італії, Австрії, Німеччини, Франції та
Англії.
 Лист архієпископа Бруно германському імператору Генріху ІІ // Сборник
документов по истории СССР. Ч.1. М., 1970. С. 188-189.
... Ось вже цілий рік минув (з того часу), коли ми після довгого перебування в
Угорщині залишили цю країну і направились до печенігів – самих злих язичників.
Руський князь (Володимир), відомий своєю могутністю і багатством, затримував мене
у себе цілий місяць (ніби я по своїй волі йшов на загибель) і противився моїй місії,
намагаючись переконати мене – не ходити до цього дикого народу, серед якого неможливо
відшукати тих, хто шукає порятунку, а знайти собі марну смерть – найлегше. Але він не міг
відвернути мене від мого наміру...
Два дні йшли ми без усяких перешкод і на третій день – це була субота – нас зранку
спіймали печеніги...
Після цього ми п’ять місяців залишались серед печенізького народу; об’їхали три частини
їхньої країни; до четвертої же не могли дійти; але й з неї деякі важливі мешканці прислали до
нас своїх уповноважених. Навернувши до християнської віри... біля 30 душ, ми від імені
руського князя уклали з печенігами мир, якого, як вони мене запевняли, ніхто інший, крім
нас, укласти не міг би. “Мир цей, – говорили вони, – є справа твоїх рук. Якщо він буде
міцним, як ти нам обіцяєш, ми всі охоче зробимося християнами. Але якщо повелитель Русі
завагається у виконанні своїх обіцянок, в той час нам не до християнства буде: ми тоді тільки
про війну роздумувати будемо”. З такою відповіддю ми прибули до руського князя і він, ...
дав заложником миру печенігам свого сина. Посвятивши в єпископи одного в наших
монахів, ми відправили його, разом з сином князя вглиб печенізької землі...
Коментар
Мерзебурзький архієпископ Бруно (Брунон), католицький місіонер, здійснив свою
місію близько 1006-1007 рр. Побував у Києві, де отримав дипломатичне доручення від князя
Володимира Святославовича укласти мир із печенігами. У своєму листі до германського
імператора Генріха ІІ, написаному в 1008 або на початку 1009 р., Бруно звітує про свою
мандрівку, повідомляє цікаві факти з життя печенігів, їх взаємовідносини з сусідами, у
тому числі і Руссю.

1 Хронологія як спеціальна історична дисципліна.

Історія суспільства, яка багата подіями, свідчить про те, що всі вони відбуваються в часі і
просторі, розміщуються у певній послідовності та досліджуються хронологічно. Історичний
час є важливою категорією історичного пізнання. В ньому слід розглядати та розрізняти:
історичний час людства; окремої цивілізації; історичних осіб. Історична хронологія разом з
математичною хронологією допомагає встановити точний час історичних подій. MX або
астрономічна обчислює і досліджує точний астрономічний час за рухом небесних тіл.
Хронологія — сл. гр. походження (хронос - час, логос - наука) - наука, яка вчить про час,
наука про вимір часу. Предметом дисципліни є вивчення систем літочислення в історичному
розвитку. її завданням є переклад на сучасну систему літочислення дат різних систем. Вона
займається також вивченням історії складання і розвитку різних систем виміру часу,
визначенням, уточненням, перевіркою дат історичних джерел та подій.
Без знання історичної послідовності подій неможливе правильне розуміння історичного
процесу. Існування багатьох систем літочислення у різних народів у різні часи, ставить
хронологію на провідне місце серед інших спеціальних історичних дисциплін. Формування
історичної пам'яті, історичної свідомості, мислення невіддільні від питань хронології, яка
показує, що нема альтернативи історичному процесові і що історичний час - незворотній.
Історичний час - це частина плинності, яка має точку відліку. Питання світоглядного
характеру, які стосуються розуміння часу, охоплені настільки наскільки це потрібно для
історичної дисципліни і зокрема хронології. Вона є переважно об'єктом дослідження і
вивчення історіософії, як категорії історичного пізнання. Крім того час ставить перед
людиною і суспільством деякі проблеми, які певною мірою розв'язує хронологія. Перша
проблема стосується усвідомлення і розуміння часу людиною, друга вимагає від нього
вміння користуватися часом, третя - вчить як вимірювати час. Згадані три проблеми
вивчаються наукою, але найбільше уваги приділено ліку і виміру часу та його використанню
в житті суспільства та в історичній науці.

4. го часу точно не було встановлено тривалість тропічного року. Григоріанська реформа.

До середини XVI ст. питання про реформу календаря назріло настільки, що відкладати його
далі було визнано небажаним. Ось чому в 1582 р. римський папа Григорій XIII створив
спеціальну комісію, до складу якої ввів Ігнатія Данті (1536—1586) — відомого на той час
професора астрономії і математики Болонського університету. Комісії було доручено
розробити проект нової календарної системи. Після ознайомлення з усіма запропонованими
варіантами нового календаря, комісія схвалила проект, автором якого був італійський
математик і лікар Луїджі Ліліо (чи Алоізій Лілій, 1520-1576), викладач медицини
університету міста Перуджи. Цей проект у 1576 р. опублікував брат ученого — Антоніо
Ліліо, який ще за життя Луїджі брав активну участь у розробці нового календаря. Проект
Ліліо був прийнятий папою Григорієм XIII. 24 лютого 1582 р. він видав спеціальну буллу за
якою рахунок днів було перенесено на 10 діб уперед. Після четверга 4 жовтня 1582 р.
пропонувалося вважати не 5, а п’ятницю 15 жовтня. Цим відразу було виправлено помилку,
що нагромадилася від часу Нікейського собору, і весняне рівнодення знову припадало на 21
березня. Важче було вирішити питання з введенням у календар такого виправлення, що б
забезпечувало збіг календарної дати весняного рівнодення з його фактичною датою. Для
цього треба було знати тривалість тропічного року. До цього часу вже були опубліковані
астрономічні таблиці, відомі під назвою ―Пруських таблиць‖. Вони були складені
німецьким астрономом і математиком Еразмом Рейнгольдом (1511- 1553) й видані в 1551 р.
Тривалість року в них дорівнювала 365 добам 5 годинам 49 хвилинам 16 секундам, тобто
більше за дійсне значення тропічного року всього на 30 секунд. Довжина року юліанського
календаря відрізнялася від запропонованої тривалості року на 10 хв. 44 сек. у рік, що давало
помилку в добу за 135 років, а за 400 років — трохи більш трьох діб. Отже, юліанський
календар кожні 400 років іде вперед на три доби. Щоб уникнути нових помилок було
вирішено кожні 400 років викидати 3 дні. За юліанським календарем за 400 років повинно
бути 100 високосних років. Для здійснення реформи знадобилося скоротити їхнє число до
97. Ліліо запропонував вважати простими ті вікові роки юліанського календаря, число сотень
у яких не ділилося на 4. Таким чином, у новому календарі до високосного віднесли тільки ті
вікові роки, число сторіч яких ділиться на 4 без залишку. Такими роками, є: 1600, 2000, 2400,
2800 і т.д. Роки ж 1700, 1800, 1900, 2100 і т.д. будуть простими. Реформована календарна
система одержала назву григоріанської, чи ―нового стилю Григоріанський календар теж не
зовсім точний. Адже при виправленні календаря почали викидати три доби кожні 400 років,
тоді як така помилка набігає лише за 384 роки. Григоріанський календар можна було б
удосконалити і зробити ще більш точним. Для цього досить один високосний рік раз у 4000
років вважати простим. Такими роками могли б бути 4000, 8000 і т.д. Через те, що помилка
григоріанського календаря складає 0,000305 доби на рік, то за 4000 років вона складе 1,22
доби. Якщо виправити календар ще на одну добу у 4000 років, то залишиться помилка у 0,22
доби. Така помилка збільшиться до цілої доби тільки за 18 200 років! Але така точність уже
не має ніякого практичного інтересу. Григоріанський календар не відразу одержав загальне
поширення. У країнах, де пануючою релігією був католицизм (Франція, Італія, Іспанія,
Португалія, Польща й ін.), він був уведений у 1582 р. чи трохи пізніше. Інші країни визнали
його тільки через десятки і сотні років. У державах, де було сильно розвинуте лютеранство,
довгий час керувалися приказкою, що ―краще розійтися із Сонцем, чим зійтися з папою‖.
Ще довше проти нового стилю виступала православна церква. У ряді країн при введенні
григоріанського календаря довелося перебороти великі труднощі. В історії відомі
―календарні безладдя‖, що виникли в 1584 р. у Ризі й були спрямовані проти указу
польського короля Стефана Баторія про введення нового календаря не тільки в Польщі, але й
у Задвінському герцогстві, що знаходилося на той час під литовсько-польським пануванням.
Кілька років продовжувалася боротьба латиського народу проти польського засилля і
католицизму. ―Календарні безладдя‖ припинилися тільки після того, як у 1589 р. керівників
повстання Гізу і Бринкен було заарештовано, піддано жорстоким катуванням і страчено. В
Англії введення нового календаря супроводжувалося переносом початку нового року з 25
березня на 1 січня. Таким чином, 1751 рік в Англії складався тільки з 282 днів. Лорда
Честерфільда, з ініціативи якого було зроблено календарну реформу в Англії, городяни
переслідували лементами: ―Віддай нам наші три місяця‖. У XIX ст. робилися спроби ввести
григоріанський календар у Росії, але ці спроби зазнавали невдачі через протидію церкви й
уряду. Тільки в 1918 р., відразу після встановлення в Росії радянської влади, було здійснено
календарну реформу.

3. Юліанський календар Созігена. Сутність реформи полягала в тому, що в основу

календаря було покладене річне переміщення Сонця між зірками. Середня тривалість року
становила 365,25 днів, що точно відповідало відомій на той час довжині тропічного року.
Але щоб початок календарного року завжди приходився на те саме число, а також на той
самий час доби, прийняли рішення упродовж трьох років вважати в кожному році по 365
днів, а в четвертому – 366. Цей останній рік був названий високосним. Правда, Созіген
повинен був знати, що грецький астроном Гіппарх приблизно за 75 років до реформи,
наміченої Юлієм Цезарем, установив, що тривалість тропічного року складає не 365,25 днів,
а трохи менша, але він, ймовірно, вважав це розходження несуттєвим і тому зневажив їм.
Созіген розділив рік на 12 місяців, за якими зберіг їхні давні назви: січень, лютий, березень,
квітень, травень, червень, квинтилис, секстилис, вересень, жовтень, листопад і грудень.
Місяць мерцедоній було виключено із календаря. За перший місяць року був прийнятий
січень, тому що вже з 153 р. до н.е. знову обрані римські консули вступали у свою посаду з 1
січня. Було упорядковано також число днів місяць
Отже, усі непарні місяці (січень, березень, травень, квинтилис, вересень і листопад) мали
по 31 дню, а парні (лютий, квітень, червень, секстилис, жовтень і грудень) — по 30. Тільки
лютий простого року містив 29 днів. Перед здійсненням реформи, прагнучи домогтися збігу
усіх свят із відповідними їм порами року, римляни додали до календарного року, крім
мерцедонія, що мав 23 дня, ще два вставні місяці — один із 33 днів, а інший – з 34. Ці місяці
було вміщено між листопадом і груднем. У такий спосіб склався рік у 445 днів, відомий в
історії за назвою безладного, чи ―року замішання‖. Таким був 46-й рік до н.е. На подяку
Юлію Цезарю за упорядкування календаря та за його військові заслуги сенат, за пропозицією
римського політичного діяча Марка Антонія, у 44 р. до н.е. перейменував місяць квинтилис
(п'ятий), у якому народився Цезар, у липень (Julius) Облік часу за новим календарем, що
одержав назву юліанського, розпочався з 1 січня 45 р. до н.е. Саме в цей день був перший
молодик після зимового сонцестояння. Це був єдиний момент у юліанському календарі, що
мав зв'язок із місячними фазами.