«РУСЬ НА ГЕОПОЛІТИЧНІЙ МАПІ ЄВРОПИ»

За свідченням сучасника Русі-України – літописця, вона була відома «в

усіх кінцях землі». Вона впливала на політичні події і міжнародні відносини в
Європі і Азії, на Близькому Сході. Руські князі підтримували династичні зв'язки
з Францією, Швецією, Англією, Польщею, Угорщиною, Норвегією, Візантією.
Але яке саме значення відіграє Русь-Україна на геополітичній мапі
Європи? Та чому ця держава й досі має величезне історичне значення не тільки
для слов’ян, а й для західних та східних народів?
1. Вплив Русі на європейський культурний простір
Позитивний вплив культура Київської Русі справила на культурні зв'язки
південно-східних слов'ян з південними і західними слов'янами, народами
Західної Європи, Візантії, Кавказу, Азії. Культура Русі зайняла визначне місце у
розвитку світової культури епохи середньовіччя.
Київська Русь славилася своїми ремісниками, які майстерно виготовляли
знаряддя праці, зброю, предмети домашнього вжитку. Давньоруські гончарі,
удосконаливши техніку виробництва, виготовляли гарний глиняний посуд
(глечики, горщики, миски, блюда та ін.), оздоблений кольоровою поливою й
різними візерунками.
Ковалі робили добротні залізні лемеші і чересла для плугів, ножі, сокири,
серпи, підкови для коней, замки, мечі, щити, кольчуги, шоломи тощо. На
поверхню усіх цих виробів часто накладалися художні оздоби й написи.
Особливо славилося мистецтво ювелірів, які вміли обробляти дорогоцінні
метали, робити з них чудові прикраси. Вони знали, як карбувати, гра вірувати й
золотити речі, оздоблювати їх так званою зерню — маленькими металевими
кульками, припаяними на поверхні.
Талановиті зодчі споруджували величні дерев'яні і кам'яні будівлі,
архітектура яких славилася в усьому світі. .Вони використовували досвід і
традиції античної архітектури та будівельної техніки. Будівельними
матеріалами були в них цегла-плінфа, цементівка (розчин, що складався з вапна,
товченої цегли, кераміки), камінь тощо. Окрасою Києва стали такі споруди, як
Десятинна церква, Софійський собор. Золоті ворота (головний в'їзд до міста),
Успенський собор, ряд кам'яних князівських теремів, Відомими стали
архітектурні споруди Чернігова (Спаський собор), Переяслава (Михайлівський
собор), Галича та багатьох інших міст. Чимало споруд збереглося до наших
днів. Вони засвідчують високий розвиток архітектури наших предків.
 Архітектура дала поштовх поширенню живопису. Князівські палаци й
культові храми прикрашалися різьбою по дереву і кості, настінними мозаїками,
фресками, різьбленими ' кам'яними деталями, іконами. Таке оздоблення можна
побачити сьогодні в Софійському соборі в Києві. Давньоруські художники
майстерно оздоблювали шкіряні оправи рукописних книжок. За часів Київської
Русі у Печерському монастирі діяла навіть майстерня живопису, де працював
талановитий художник Аліпій.
Усна народна творчість і музика. З давніх часів у східних слов'ян
існувала багата усна народна творчість: обрядові пісні, билини, казки, легенди,
прислів'я, приказки тощо. У Київській Русі значного поширення набули билини
— поеми, присвячені важливим подіям, особливо боротьбі з ворогами.[ З курсу
літератури відомі билини «Ілля Муромець і Соловей-розбійник», «Добриня
Нікітич і Змій», «Альоша Попович і Тугарин Змієвич» та інші, в яких
оспівувалися подвиги богатирів. У піснях звеличувалися любов до рідної землі,
героїзм її захисників, селянська праця, засуджувалися кривда й
несправедливість.
Розвивалося музичне мистецтво. Серед музичних інструментів були
відомі дудки, сопілки, флейти, гуслі, лютні, бубни тощо. Вони поділялися на
духові, щипкові й ударні. Музика записувалась нотними знаками. При дворах
князів створювалися музичні ансамблі, а при церквах — хори. Скоморохи-
мандрівника грали на музичних інструментах у святкові дні на торгах міст і сіл.
У супроводі музики виступали в походи військові дружини, відбувалися весілля
й відзначалися свята.
Писемність, літописання та література. Писемність у Київській Русі
з'явилася задовго до запровадження християнства. Про це свідчать документи
— договори київських князів з імператорами ' Візантії другої половини IX і
першої половини X ст., а також берестяні грамоти, знайдені й прочитані
ученими.» Після введення християнства на Русі з давньоруської і
церковнослов'янської мов утворилася писемна мова, з'явилося більш досконале
слов'янське письмо — кирилиця, створене болгарським просвітителем Кирилом
у IX ст. Збереглися написи на ливарних формах, господарських речах, зброї,
цеглі тощо. Чимало їх знайшли археологи в Києві, Новгороді та інших містах.
Центрами переписування й перекладу іноземних книжок на слов'янську мову
були княжі двори, монастирі, церкви Києва, Новгорода, Чернігова, Переяслава,
Суздаля, Галича. За часів Ярослава Мудрого в Києві при Софійському соборі
існувала майстерня для перекладу і переписування книг. Писали на спеціально
обробленій телячій чи овечій шкірі — пергаменті, на бересті, дошках. Паперу
ще не було.
 Руські вчені створювали перші історичні праці — літописи, куди
заносилися події того часу по роках. Визначним історичним твором XII ст. є
літопис «Повість временних літ», автором початкового (ще XI ст.) зводу якого
вважають ченця Печерського монастиря (Київ) Никона. У літопису
розповідається «звідки пішла Руська земля», викладається її давня історія.
Літописання існувало і в інших містах Київської Русі.
У Київській Русі з'явилася й художня література переважно церковного
змісту. І Найбільш визначні твори — «Слово про закон і благодать»
митрополита Іларідна, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Ізборники»
Святослава Ярославича.
Школа, освіта і наукові знання. При монастирях і церквах відкривалися
школи, бібліотеки і навіть архіви для документів. Ярослав Мудрий заснував -
бібліотеку і архів при Софійському соборі в Києві. Там же створено і школу для
«книжного навчання”. При Андріївському монастирі в Києві була школа для
дівчат.
Відомим лікарем у Києві став Агапіт («лєчець»), який умів робити
хірургічні операції. А онука Володимира Мономаха Євпраксія Мстиславівна
склала медичний трактат «Мазі У творах давньоруських учених (Іларіона,
Володимира Мономаха, Кирика, Никона та ін.) розвивалась суспільна думка; у
них звучали мотиви патріотизму, єдності Руської землі, захисту від ворогів.
Отже, східнослов'янська культура збагатила скарбницю світової культури.
2. Вплив Русі на міжнародну торгівлю (економіку)
Русь-Україна відіграла важливу роль у міжнародній торгівлі. У Київській
Русі перехрещувалися торговельні шляхи, що йшли із Півночі (Скандинавії) на
південь – у Візантію і Середземномор’я, а також із Сходу на Захід (Індії, Китаю,
Арабського халіфату товари поступали до Центральної і західної Європи).
Багаті руські купці були відомі майже в усьому тогочасному світі.
Літописи й інші давньоруські письмові джерела, а також візантійські,
східні та західноєвропейські пам'ятки розповідають про жваві торговельні
взаємини східнослов'янської держави з багатьма країнами середньовічного
світу.
Головним напрямком давньоруської зовнішньої торгівлі був східний.
Грецький шлях вів до Візантії, а Залозний — до країн Кавказу й Арабського
Сходу. Велика торгівля провадилася також з країнами Поволжя: Хозарським
каганатом і Волзькою Болгарією. Постійними були торговельні контакти Русі з
Германією, Угорщиною, Чехією, Польщею. Головним осередком торгівлі з
країнами Півдня і Заходу був Київ.
 На міжнародні ринки Русь поставляла хутро, мед, віск, шкіри, деякі види
ремісничих виробів, продукцію сільського господарства, рабів. Завозила ж
золото, срібло, коштовні тканини, вина, посуд, предмети християнського
культу, зброю. Основними торговельним партнерами Давньоруської держави
були Візантія, Волзько-Камська Булгарія, Хозарія, країни Арабського Сходу,
скандінавські, центральне- та західноєвропейські країни.
В Русі існували купецькі об'єднання, що спеціалізувалися на торгівлі з
певними країнами або певними видами товарів. Купецькі корпорації
"гречників", "залозників" торгували з Візантією і країнами Кавказу. В Києві,
Новгороді, Смоленську, Володимирі та інших містах розташовувалися
торговельні двори іноземних купців.
3. Вплив Русі на європейську політику
Зростання могутності Давньоруської держави засвідчив похід на
Константинополь київських князів Аскольда і Діра у червні 860-го. Були ще їх
походи у 863, 866 та 874 роках. «Повість временних літ» оповідає, що у 866-у
князі Аскольд і Дір, скориставшись з відсутності цісаря Михайла ІІІ, підступили
з флотом у 200 кораблів до Царгорода, зруйнували околиці міста, але самого
міста не здобули. Під час останнього походу на Константинополь князь Аскольд
прийняв хрещення та зробив невдалу спробу охрестити Русь, що для нього
завершилося втратою київського престолу у 882-у.
З утвердженням на київському престолі князя Олега (882—912) у
Київській Русі запанувала скандинавська династія Рюриковичів, що призвело до
посилення зв’язків зі скандинавським регіоном. Надалі князь Олег та його
наступник князь Ігор (913—945) здійснили кілька походів на Константинополь,
кожен з яких закінчувався укладанням угод. Згадані угоди надавали великих
преференцій купцям з Русі під час їх перебування в Царгороді. Але були й
обмеження в правах людей, що приїжджали з Русі: вони мали мешкати не в
самому Царгороді, а в його передмісті і входити до міста могли групами не
більше 50 осіб і без зброї, в супроводі грека. За Руссю визнавалося право
безмитної торгівлі. Візантія сплачувала Русі значну контрибуцію. Після
невдалого походу князя Ігоря на Царгород у 941 році була укладена нова, не
вигідна для Русі, угода. Ігор зобов’язався захищати Візантію, був змушений
зректися деяких володінь на узбережжі Чорного моря і в гирлі Дніпра, а руські
купці мали платити мито за свої товари.
У 946 році княгиня Ольга (945—964) відвідала Царгород, де провела
переговори з імператором Костянтином Багрянородним і ймовірно прийняла
хрещення. Син княгині Ольги Святослав (964—972) глибоко включився в
тогочасні міжнародні відносини. Все його правління пройшло в походах і
війнах проти Візантії, Болгарії, хозарів, кавказьких народів, печенігів, від яких
він і загинув у 972-у. Його ім’я лунало по всій Східній Європі та
Причорномор’ю. Про нього писали історики Візантії та арабського світу.
В русько-візантійських відносинах другої половини XI — початку XII ст.
спостерігалися періоди зближення і періоди загострення. Від Русі Візантійська
імперія потребувала насамперед найманців — воїнів, яких активно
використовувала у своїх численних війнах і збройних конфліктах. В XI столітті
руські дружини воювали на боці візантійців проти турків-сельджуків у Грузії та
Вірменії, проти печенігів у Македонії та Фракії, проти норманів в Італії. Про
позитивну атмосферу русько-візантійських відносин свідчить одруження 1104
року київського князя Святослава Ізяславича з Варварою, дочкою імператора
Олексія І Комніна.
У 980 році син Святослава Володимир (980—1015) в боротьбі зі своїми
братами за допомогою варягів заволодів Новгородом та Києвом й об’єднав у
своїх руках всю державу, межі якої поширилися до Болгарії, Валахії, Угорщини,
Чехії, Польщі і Литви на заході і до Поволжя на сході, від Балтійського моря на
півночі і до Чорного моря на півдні. На той час Давньоруська держава була
найбільшою в Європі за своїми розмірами. Запровадження князем Володимиром
у 988-у християнства значною мірою піднесло авторитет Київської Русі, ввівши
її у коло європейських християнських держав. За часів Володимира Великого
Київ був «суперником» Царгорода, на його ринках і майданах можна було
побачити німців, данців, угрів, чехів, поляків, скандинавів, франків, італійців,
греків та представників інших європейських народів.
Після хрещення України-Русі інтенсивно відбувався обмін посольськими
делегаціями між Києвом і Ватиканом, зокрема папою Іоанном XV. Володимир
став у ряду найвидатніших володарів Європи. Протягом 35-річного правління
князь Володимир Великий об’єднав не лише більшість слов’янських племен
Східної Європи, а й частину фіно-угорських та литовських. Своїх дітей одружив
з членами родин західноєвропейських володарів.
Князь Ярослав Мудрий (1019—1054) був достойним спадкоємцем свого
батька князя Володимира Великого. Ярослав мав союзні відносини з
Німеччиною, уклавши у 1016 році союз з цісарем Генріхом ІI проти Болеслава
Польського. Багато уваги приділив польським справам, підтримуючи князя
Казимира в його намірах зайняти польський престол. Забезпечивши Казимирові
престол, Ярослав видав за нього свою сестру Марію-Добронігу, від якої бере
початок ціла «плеяда» польських королів.
Ярослав Мудрий зміцнював міжнародні зв’язки Русі за допомогою
династичних шлюбів. Сам князь Ярослав, якого називали «тестем Європи», був
одружений на Феодорі — дочці візантійського імператора Костянтина, а також
на дочці шведського короля Олафа, Інгігерді. Він підтримував інтенсивні
відносини зі Скандинавією, наймаючи варязькі загони для ведення своїх війн.
Старшій дочці князя Ярослава Мудрого Єлизаветі судилося бути королевою аж
двох скандинавських країн. Спершу вона стала дружиною (1044) норвезького
принца і згодом короля Гаральда ІІІ Суворого, а після його загибелі в Англії у
1066-у, де він змагався за англійський престол, вийшла заміж за данського
короля Свена ІІ Естрідсена.
У травні 1049 року донька Ярослава Мудрого Анна взяла шлюб з
французьким королем Генріхом І. Згідно з переказами, Анна, на відміну від
свого неписьменного чоловіка, була дуже освіченою — володіла багатьма
мовами, листувалася латиницею з Папою Римським. Вона привезла з Києва у
Францію Євангеліє, на якому присягали під час коронації усі наступні
французькі королі. Анна брала участь у правлінні французькою державою ще за
життя чоловіка. На деяких державних актах Генріха І є такі приписки: «за
згодою дружини моєї», або — «в присутності королеви Анни». Після смерті
Генріха І у 1060-у Анна Ярославна залишилася регенткою свого сина Філіпа,
який став королем Франції, а другий син Гуґо — родоначальником орлеанської
лінії королівського дому. Дочка Анни Ярославни та Генріха І Едігна (Емма)
була канонізована католицькою церквою і до сьогодні її вшановують у
Німеччині як святу. Нещодавно у соборі баварського міста Пух святкувалася
900-а річниця з дня смерті святої Едігни.
Ще троє дочок Ярослав видав за представників правлячих династій
Норвегії, Угорщини та Англії. Дружиною англійського короля Едварда була
дочка князя Ярослава Агата. Дочка Едварда і Агати Маргарита (внучка
Ярослава) одружилася з шотландським королем і відіграла значну роль в історії
Шотландії. Вона відома своїми релігійними реформами, а також впливом, який
мала на культуру шотландського королівства. Маргарита — мати чотирьох
шотландських королів та однієї королеви Англії. У 1250 році Папа Інокентій IV
причислив Маргариту до лику святих. Активні матримоніальні стосунки
Ярослава Мудрого сприяли зближенню Київської держави із Західною
Європою.
Добросусідськими були відносини Києва з Угорщиною. Дочка
Володимира Великого була одружена з угорським королем Владиславом. Син
Владислава Андраш І, після того як зайняв у 1046 році угорський престол,
одружився з дочкою Ярослава Анастасією, і його правління позначилося
підтримкою русинів, які займали в Угорщині високі державні посади. По смерті
у 1061-у угорського короля Андрія І його дружина Анастасія Ярославна із
малолітнім сином Соломоном перейшла під опіку німецького цісаря Генріха IV.
Згодом завдяки підтримці німців Соломон став угорським королем (1063—
1074). Подальшим розвитком угорсько-київських стосунків став шлюб у 1104-у
Предслави Святополківни з угорським герцогом Алмошем, син яких, Бела II, у
1131-у став угорським королем.
Смерть Ярослава Мудрого у 1054 році стала початком розбрату і
децентралізаційних процесів у Київській Русі. Останнім великим князем
Київської Русі був онук Ярослава Мудрого Володимир ІІ Мономах (1113—
1125) — син київського князя Всеволода Ярославича і візантійської царівни
Марії-Анастасії з роду Мономахів. На запрошення київських бояр Володимир
посів великокняжий стіл у 1113-у. Він зміцнив міжнародні позиції Київської
Русі, з ним шукали дружби через династичні шлюби правителі багатьох
європейських країн і князівств. Сам Мономах був одружений у першому шлюбі
з Гітою, дочкою англійського короля Гаральда ІІ. Від неї він мав сина
Мстислава, якого одружив 1095 року з дочкою шведського короля Інґвара,
Христиною.
Протягом життя Володимир здійснив понад 80 походів, із яких 20 проти
половецьких ханів, хоча це не завадило йому одружитися на дочці половецького
хана Аєпи. Володимир ІІ був мислителем, талановитим письменником, який
завершив укладання збірника законів «Руської правди», розпочате Ярославом
Мудрим, і написав «Повчання дітям», де були моральні настанови молодому
поколінню, що базувалися на християнських постулатах про добро,
справедливість і гідність. Цінним культурним спадком Володимира ІІ
Мономаха є завершення укладання збірника літописів «Повість временних літ»,
розпочате легендарним літописцем Нестором.
Наступник князя Володимира ІІ, його син Мстислав I (1125—1132)
продовжив практику підтримання дружніх зв’язків з європейськими монархіями
шляхом укладання династичних шлюбів. Одружений із шведською принцесою
Христиною, Мстислав видав одну зі своїх дочок, Інґеборґу, за данського принца
Канута ІІ, а другу, Мальфріду, за норвезького короля Сіґурда II, прославленого
героя хрестових походів. Після його смерті Мальфріда одружилася з королем
Данії Еріком-Емуном. Син Мальфріди та Еріка-Емуна, Вальдемар І Великий,
був славетним королем Данії. Він одружився з Софією, онукою Всеволода,
старшого сина Мстислава І.
Третя Мстиславова дочка, Ірина, була за грецьким царевичем
Андроніком, четверта, Євфросинія — за угорським королем Ґейзою II. Вона
мала значний вплив на політику свого чоловіка й сприяла поширенню руської
культури в Угорщині. Серед синів Мстислава — Ізяслав був одружений з
польською принцесою, а Святополк — з моравською, дочкою короля Оттона II.
Ці шлюбні зв’язки свідчать про місце України-Русі серед європейських держав.
Після смерті Мстислава І у 1132 році Київську Русь поглинула хвиля
відцентрових процесів, міжусобиць і розпаду великої держави на дрібні
князівства, які перебували в постійній ворожнечі. Цей період характеризується
безкінечними руйнівними князівськими чварами, зростанням загрози нападів
кочових племен та економічним застоєм. Після захоплення та розорення Києва
суздальським князем Андрієм Боголюбським у 1169 році значення міста як
політичного центру Київської Русі було остаточно втрачено.
У період відносної централізації зовнішню політику Київської Русі
визначав центр і вона слугувала загальнодержавним інтересам. У цей період
Київська Русь посідала важливе місце в системі європейських міждержавних
відносин. З настанням доби удільної роздробленості зовнішня політика
обслуговувала особисті інтереси окремих князів у їх боротьбі за владу. Часто
руські князі запрошували іноземні війська для використання у міжусобицях. У
часи Київської Русі велася торгівля і підтримувалися політичні контакти з сусід-
німи державами — Болгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею, Литвою, а також
з різними державними утвореннями і князівствами на території сучасних Італії,
Австрії, Німеччини, Франції та Англії.
4. Оборонна здатність Русі
Завдяки своїй потужній обороноздатності Київська Русь неодноразово
рятувала Європу від набігів кочових племен. Вона ставала своєрідним буфером
на шляху хозарів, печенігів, половців і монголо-татар, які, витративши свій
військовий потенціал на теренах Русі, уже не були здатні продовжувати свої
загарбницькі походи на Заході Європи.
Таким чином Русь вберегла європейську цивілізацію від руйнації,
пожертвувавши своєю долею заради Європи, забезпечивши їй сприятливі умови
для розвитку. Водночас Руська держава стала містком, через який здійснювався
культурний і торговельний обмін між Західною Європою та Сходом. Однак у
самій Русі це зумовило поглиблення внутрішнього розколу та викликало
суперечності в соціокультурному розвитку.
5. Висновки
Київська Русь була активним учасником міжнародного життя у
середньовічній Європі. Вона як достатньо розвинена країна впливала на
культурні процеси не тільки слов’ян, а й інших індоєвропейських народів.
Окрім того, Русь-Україна постає значущим актором економічних відносин для
західноєвропейських та східних країн, а також істотно впливала на політичний
контекст за допомогою в тому числі й династичних шлюбів. Ну і, звісно, вона
постала «буфером» для західних європейців перед обличчям східних загроз.
Перша українська держава залишила яскравий слід у європейській історії
IX—XIII ст., прискорила економічний, політичний і культурний розвиток
східних слов’ян і зробила їх рівноправними учасниками європейських
політичних процесів.