Світська та фольклорна галузі музичного мистецтва Київської Русі

У період існування Київської держави були значні досягнення й у

світській галузі міської культури.
Для середньовічної культури характерними були мандрівні музиканти.
У Західній Європі вони мали різні назви - жонглери, менестрелі, шпільмани
тощо. Такий тип музикантів був у Візантії та в Київській Русі. Тут їх
називали скоморохами. Музиканти типу скоморохів, мабуть, спочатку
виникли у Візантії, звідки була запозичена і їхня назва: слово «скоморох»,
очевидно, похідне від грецького skomma – «жарт», «витівка». Скоморохи
грали на гудку, гуслях та інших інструментах. Водночас, вони були
танцюристами і своєрідними акторами. До них негативно ставилася церква, а
разом із нею - й літописці. Це пояснюється тим, що скоморохи були
учасниками язичницьких обрядів, які церква вважала гріховними.
Скомороство в Київській Русі було неоднорідним. Поряд із мандрівними
групами скоморохів, які переходили з одного місця на інше і брали участь у
різних обрядових дійствах, у весіллях та інших родинних святах, багато
скоморохів постійно жили й служили у князів, бояр та багатих городян. Отже,
скоморохи були пов’язані як із фольклорним середовищем, так і середовищем
міської знаті. Чимало скоморохів переходили на осілий спосіб життя,
поселялися компактними групами й цілими селами. Про це свідчить
топонімічні назви від основи слова «скоморох», які ще й досі зберігаються в
деяких областях: Скоморошки, Скомороха тощо. Скомороство в Україні було
поширене до XVI ст.
У князівсько-придворному середовищі значну роль відігравала світська
музика, і в цьому князі могли спиратися на традиції візантійських
імператорів. Церемоніал візантійського двору відзначався пишністю й
помпезністю, і невід’ємним його компонентом була музика. Величності
надавало звучання органу, який використовували тільки у світському
середовищі. Поширеною була традиція придворних бенкетів, на яких звучали
антифонні співи (поперемінне звучання хорів) – як світські, так і церковні. На
іподромі у присутності імператора виконувалися акламації (так звані
славильні пісні). Зберігся опис помпезного прийому княгині Ольги
візантійським імператором Константином VII у 957 р. Золотий трон, на якому
сидів імператор, не тільки був розкішно прикрашений, а й мав хитрий
механізм, який міг піднімати в повітря трон, а також рухати фігури левів,
розташованих у різних місцях, і надавати їм голос, так що леви «страшенно
ричали». Княгиня Ольга побачила всі ці чудеса палацу: «звірі рухалися і
ричали, птахи співали, органи грали. За обідом співці з двох найзначніших
візантійських церков - Св. Апостолів і Св.Софії - співали співи на честь
царської фамілії, показали якісь сценічні представлення і штуки скоморохів».
На жаль, зберіглося мало свідчень про придворну музику князів
Київської Русі. Але є підстави вважати, що і в цій сфері Київ запозичував
візантійські традиції. В одному з джерел - «Житії Феодосія Печерського»
описується, що саме побачив ігумен Феодосій Печерський у палацах
київського князя Святослава Ярославича (на Київському престолі 1073 - 1076
рр.): гру на гуслях, органі, арабському духовому інструменті замарі, «так
грали й веселилися, як був звичай перед князем».
Наочною ілюстрацією музичних розваг у палацах може бути фреска
світського змісту на сходах Софійського собору, які вели до палацу князя. На
ній зображені акробати, танцюристи та музиканти, що грають на
пневматичному органі, на духових інструментах (флейті, сопілках або
дудках), на щипкових інструментах типу лютні та псалтирі, на тарілках
(кимвалах). На іншій фресці веж собору зображений музикант, який грає на
струнному смичковому інструменті типу середньовічного фідуля. Якщо
припустити, що на цій фресці зображено музичний побут київського князя, то
можна зробити висновок, що інструментарій у князівському побуті був
досить різноманітний, а деякі інструменти були запозичені з інших країн.
Якщо ж цією фрескою відображені візантійські традиції, то її розташування в
київському храмі свідчить про те, що такі музичні розваги були характерні й
для київського князівського середовища.
Жанр славильних пісень побутував не тільки у Візантії, а й у Київській
Русі. Князі мали придворних співців, які прославляли їх у піснях. Одним із
них був гусляр Боян. Про нього згадує невідомий автор «Слова о полку
Ігоровім» відзначаючи, що Боян співав «слави» князям «старому Ярославу,
хороброму Мстиславу, красному Романові Святославичу». Славильні пісні
князям, очевидно, були досить поширеним жанром й існували ще в XIII ст. У
Галицько-Волинському літопису навіть подано текст славильної пісні на
честь галицького князя Романа Мстиславича.
Як і у Візантійському придворному середовищі, в Київської Русі князі
влаштовували бенкети, на яких звучала музика, їх запровадив князь
Володимир після прийняття християнства. На такі бенкети запрошувалися
співці-гусляри та інші музиканти. На жаль, жодних записів світської музики
як з візантійського, так і з придворного середовища Київської Русі до нас не
дійшло.
У фольклорній галузі культури простежуються три гілки: перша
пов’язана з давніми обрядами язичницьких традицій; друга відображає
поширення у фольклорі духовно-християнських мотивів; третя репрезентує
давній епос.
Із прийняттям християнства в Київській Русі язичництво і його звичаї
не зникли, бо нова релігія спочатку поширилася лише в містах, і то
переважно у вищих сферах суспільства. Село, на думку багатьох дослідників,
почало християнізуватися лише після монголо-татарської навали, тобто з
другої половини XIII ст. Через це й після прийняття християнства в Київській
Русі язичницькі дійства з використанням календарно-обрядового фольклору
були поширені як у селах, так і в містах. Церква, відстоюючи християнську
релігію, виступала проти язичницьких обрядів, вважаючи їх гріховними, про
що є свідчення у літописах. Але це не завадило календарно-обрядовому
фольклору зберегтися й розвиватися. У піснях (колядках), крім традиційних,
з’являлися й історичні мотиви, пов’язані з тогочасними подіями, військовими
походами князів тощо.
Книги Святого письма, Житія святих та апокрифи стали джерелом
позацерковних українських релігійних віршів та пісень, які з XIII - XIV ст. в
українському фольклорі посіли помітне місце. Найчастіше в цих піснях
розроблялися теми про створення й кінець світу, про перших людей на землі,
про народження Ісуса Христа, його страждання і смерть, про багача та
бідного Лазаря, про Правду і Кривду тощо. У цьому пласті фольклору з
духовною тематикою трансформувалися книжні теми й образи. Вони
поєднувалися з казковими й фантастичними елементами, народними
оповіданнями. Їх творцями були старці, каліки перехожі, а також лірники, які
зберегли цей пласт фольклору аж до XX ст. У лірницькому середовищі такі
пісні називали псальмами. Деякі зі збережених пісень мають виразні архаїчні
риси, про що свідчить їхня речитативна мелодика.
Особливим досягненням народнопісенної творчості Київської держави
був героїчний епос - билини. Дослідники виділяють билини, які виникли на
українських землях - київські та чернігівські. У них розробляється військова
тематика з розповідями про боротьбу Київської Русі з кочовими племенами. У
деяких билинах ідеться про оборону й визволення стольного міста Києва. У
більшості билин з особливою приязню згадується князь Володимир
Святославич, можливо, через те, що за його наказом були облаштовані
кордони на наддніпрянському пограниччі, які надійно захищали південні
рубежі Київської Русі. Існує думка, що билини створювалися саме в
містечках наддніпрянського пограниччя. У билинах важливим було слово,
тому їхня мелодика має оповідний характер. Билини в українському
фольклорі, на жаль, не збереглися. Причиною цього стали ті руйнування,
яких зазнала територія України після монголо-татарської навали; бурхливі
політичні події, що відбувалися в Україні в наступні століття, а також
виникнення з кінця XV ст. нового героїчного епосу - дум, які витіснили з
національної свідомості давню епічну традицію.
 Київська Русь як єдина держава проіснувала до 30-х років ХП ст., а
потім вона розпалася на окремі князівства. На нинішній території України
утворилися Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимиро-Волинське,
Галицьке князівства (потім два останні об’єдналися в Галицько-Волинське
князівство). Втративши значення політичного центру, Київ залишився
культурним і релігійним центром. Тут містилася митрополія, звідси
надсилали священиків на інші східнослов’янські землі. Лише після нападу
монголо-татар на Київ 1240 р. і його нищівного руйнування він утратив
колишню славу.
Після занепаду Києва центр політичного і культурного життя
перемістився в західний регіон - у Галицько-Волинське князівство, яке менше
постраждало від монголо-татарської навали і князі якого успадкували титул
Великих князів київських. У цьому князівстві розвивалися традиції Київської
держави до середини XIV ст. Князі Данило Галицький та Юрій І мали титул
короля Русі. З 1303 р. у Галицько-Волинській Русі була своя митрополія.
Галицько-Волинська держава мала великий авторитет у різних країнах, з
якими підгримувала контакти. Цінною пам’яткою цього часу є Галицько-
Волинський літопис, у якому охоплено події 1201 - 1292 рр. У ньому під 1242
р. згадується славетний співак Митуса, який перебував у перемишльського
єпископа і з гордості не схотів служити князю Данилу. Проте чвари між
князями та боярами, боротьба за владу призвели до занепаду Галицько-
Волинської держави.
Цим скористалися Литва та Польща, які в XIV ст. стали розширювати
свої території за рахунок українських земель. У середині XIV ст. під владу
Польщі потрапила Галичина, до Великого князівства Литовського в цей час
були приєднані Волинська і Київська землі, а в третій чверті XIV ст. –
Чернігівсько-Сіверська земля. Велике князівство Литовське було по суті
литовсько-руською державою, бо українці й білоруси в ній переважали, а
українсько-білоруська мова стала державною. Якщо в Литовській державі до
українських традицій та православної віри ставилися лояльно, то польська
влада в Галичині почала національне й релігійне гноблення українців. Від
цього періоду збереглися тільки поодинокі пам’ятки церковної музики.
Більшість із них були втрачені під час монголо-татарської навали, частих
пожеж або перевезення в інші регіони.

Шляхи розвитку української музичної культури в ХV- XVII

століттях: від Середньовіччя до Нового часу.

На зміну Середньовіччю в Європі прийшла культура Нового часу. Під

поняттям «Новий час» мається на увазі новий період в історії людства після
Середньовіччя, період, у якому спостерігалося суттєве оновлення культури, й
основною суттю новизни був гуманізм. Відбувався переворот у свідомості
людей, мінялася система цінностей. На зміну сакральному світові прийшов
«світ Розуму, гуманістичних ідеалів, невтоленної допитливості й схиляння
перед науковим знанням». Середньовічна християнська світоглядна система,
у центрі якої Бог (теоцентризм), в епоху Ренесансу була замінена
антропоцентричною системою, у центрі якої - людина.
На українських землях гуманістичні тенденції себе також проявили.
Хоч були ще живучі середньовічні тенденції, проте паростки Нової культури
з’являлися в різних галузях. В українській музичній культурі XV - першої
половини XVII ст. простежується співіснування середньовічних явищ із
зародженням Нової культури гуманістичного спрямування.
Новаційними рисами особливо відзначився в цей час український
музичний фольклор. Поряд із традиційними жанрами, які побутували в
попередні епохи (обрядовий фольклор, билини), виникли й нові, тісно
пов’язані з історичною ситуацією і новим гуманістичним світовідчуттям. На
цей період припадає виникнення й розвиток таких жанрів як думи, історичні
та ліричні пісні, танці.
 Життя українського народу надзвичайно ускладнювали постійні напади
на українські землі, починаючи з XV ст., татар із Кримського ханства й турків
з Османської імперії. Ця турецька імперія становила велику загрозу для всієї
Європи. На середину XVI ст. вона підкорила всю Малу Азію, країни
Балканського півострова, Румунію, Угорщину та інші держави. Під час
нападів на українські землі татари і турки грабували й спалювали міста,
вбивали й забирали в полон тисячі людей. Оборону рідної землі від татаро-
турецької агресії взяло на себе українське козацтво. Виникнувши наприкінці
XV ст. внаслідок утечі селян на незаселені південно-східні українські землі,
воно в 30 - 40-х років XVI ст. перетворилося в організацію військово-
демократичного типу - Запорізьку Січ (за дніпровими порогами). На кінець
XVI ст. у запорізькому козацтві було кілька тисяч осіб. Своєю героїчною
боротьбою козаки не тільки захищали Україну та Польщу, а й не допускали
татаро-турецьких нападників у Західну Європу.
Така історична ситуація сприяла зростанню національної свідомості.
Своєрідним літописом цих подій стала українська народнопісенна творчість.
На період XVI- першої половини XVII ст. припадають великі досягнення
українського музичного фольклору. Він побутував в усній формі і дійшов до
нашого часу в пізніших записах.
У середовищі козацтва виник український героїчний епос-думи та
історичні пісні. Вони виконувалися в супроводі кобзи, бандури або ліри -
музичних інструментів, поширених у той час серед українського на роду. Хоч
думи та історичні пісні дійшли до нас переважно в записах пізнішого часу,
проте у них розповідається про справжні історичні події та реальних героїв і
тому можемо хоч приблизно визначити час їх виникнення.
Вони зародилися наприкінці XV - на початку XVI ст., саме тоді, коли
з’явилося українське козацтво, а розквіт цих жанрів припадає на XVII ст.
У думах із підкресленим драматизмом ідеться про події, пов’язані з
татаро-турецькою агресією, а також із польським поневоленням. Вони мають
досить розгорнуту вокально-інструментальну композицією епічно-
розповідного характеру з речитативною мелодикою. Слово в думах відіграє
провідну роль. Співець прагнув донести до слухача розгорнутий зміст думи.
У них відображені драматичні події, які відбувалися в Україні: спустошливі
напади татаро-турецьких орд, страждання українців у турецькій неволі
(«Дума про Марусю Богуславку», «Плач невольників», «Про трьох братів з
Азова» та ін.), а також про народну мужність та відвагу в боротьбі з ворогами
(«Про козака Голоту», «Про Самійла Кішку» та ін.). Виконавців дум називали
кобзарями, через те що їхній спів супроводжувався грою на кобзі. Кобзар
співав про події, свідками яких він був, і тому цей спів був емоційний,
схвильований, насичений яскравим драматизмом. У думах можна помітити
ознаки ренесансно-гуманістичних тенденцій, які проявлялися в зображенні
реальних людських особистостей, у вірі в їхні можливості, уславленні
відважних і сильних людей, прагненні особистості до волі, їм притаманна й
підвищена емоційна виразність як поетичного тексту, так і мелодії, яка була
спрямована на зворушення слухача. Кобзарі виконували думи в народному
середовищі, своїм співом вони впливали на національну свідомість народу,
будили людей на визвольну боротьбу.
Характерні риси дум:
1. Думи мали розгорнутий зміст, складну мелодичну структуру.
2. Для дум характерний вірш вільної нерівноскладової будови. У думах
немає періодичного поділу на строфи. Замість строф у думах наявні
побудови, які Ф.Колесса називає уступами, або періодами.
3. Дума зазвичай починається вступною частиною, у якій описується
місце події, характеризуються дійові особи. Після вступу йде розповідь.
Але вона переважно не спокійно-оповідна, як це здебільшого буває в
епосі, а емоційна, схвильована, пройнята драматизмом, а іноді й
трагізмом.
4. Характерною особливістю українських дум є поєднання у них епічного,
ліричного та героїчного начал.
5. У мелодиці дум простежуються три стильові шари. Для найдавнішого
шару характерний силабічний речитатив (тобто кожному складові
тексту відповідає один звук). Другий стильовий шар мелосу дум
найбільш досконалий і виник, очевидно, у період розквіту цього жанру
(кінець XVI - XVII ст.). Для нього характерний мелодизований
речитатив. На початку думи виділяється вступ із закличними вигуками
«ой» або «гей» (так звана «заплачка»), у якому концентрується
лейттема рецитації. Якщо у вступі та кадансах періодів виходить на
перший план мелодичне начало, то в середині переважає речитатив.
Третій шар дум - це мелодизований речитатив з елементами
метроритмічного поділу і наближенням речитативу до пісні.
6. У думах використовуються експресивні мелодичні звороти у верхньому
регістрі: зі збільшеною секундою у низхідному русі (дорійський лад із
підвищеним IV ступенем).
Спочатку творцями й виконавцями українського епосу були учасники
козацьких походів, але згодом виконання епічних творів стало професією.
Творці та виконавці дум були музично грамотними людьми. Для виконання
таких мелодично складних творів необхідна була музична підготовка.
Виконавці епосу об’єднувалися у братства, цехи, які мали свій статут і
традиції, свої школи для навчання учнів. У цьому середовищі існувала
уснослухова традиція передавання дум та історичних пісень.
У середовищі братств кобзарі ознайомлювалися з репертуаром дум та їх
виконавською традицією. Кожний виконавець вносив певні відмінності у
вербальний та мелодичний зміст дум. Усе це дає підстави вважати думи
також і світським напівпрофесійним музичним мистецтвом, тісно пов’язаним
з історичними подіями Думи збереглися як анонімні твори. Виконання дум
було спрямоване на слухача і нерідко мало «публіцистичний характер».
Зміст історичних пісень подібний до дум. Але, на відміну від дум, вони
мають пісенну мелодику.
 У козацькому середовищі виникли й запальні українські танці- гопак та
козачок. У гопаку демонструвалася сила й спритність українського козацтва.
Танці виконувалися в супроводі кобзи та бандури. Вони набули широкої
популярності в Європі й увійшли в деякі західноєвропейські лютневі
табулятури під назвою «chorea kozacky» (козацький танець), або козачок.
У козацьку епоху зародилася й народнопісенна лірика, у якій звучать
мотиви любові, розлуки й туги. Це здебільшого жіночі пісні, у них жінки й
дівчата виливали свої почуття до коханих, які були змушені їх покидати і
від’їжджати на Запоріжжя або на війну. В українського народу збереглися
перекази про одну з творців ліричних пісень - Марусю Чурай.
Фольклорні твори цього періоду фіксувалися дуже рідко, а
передавалися від покоління до покоління, і почали систематично
записуватися тільки в XIX - XX ст.