Музична культура Київської Русі

Музична культура Київської Русі надзвичайно багата й різноманітна. Її розвиток

зумовлений кількома чинниками: продовженням традицій місцевої східнослов’янської
культури, запозиченням європейських придворно-світських традицій та наслідуванням
візантійської релігійної культури. Отже, за часів Київської Русі в музичному мистецтві
одночасно існували три напрями: народна музика, придворно-світська та церковна.
Окрім того, у давньоруському суспільстві протиставлялись два поняття:
інструментальна музика та спів. І якщо у світському житті музичні інструменти були
невід’ємною частиною творчості (княжі застілля, народні свята, військові походи), то в
релігійній культурі музичне мистецтво було представлене виключно вокальними
творами. Більш того, церква суворо засуджувала гру на музичних інструментах,
називаючи її «бісівською», оскільки вона була тісно пов’язана з язичницькою
дохристиянською культурою.

Народна музика
Найважливішим напрямом музичного мистецтва Давньої Русі була народна пісня.
Відзначання будь-якого свята чи важливої події в родині обов’язково супроводжувалося
обрядами, а пісня була їх невід’ємною складовою. Народне музично-поетичне
мистецтво Київської Русі було тісно пов’язане зі східнослов’янським обрядовим
фольклором. Свята Коляди, Масниці, Великодня, Купали, Русалій, обжинкового періоду
вважалися визначними подіями, і їх відзначання обов’язково супроводжувалося
ритуалами, ігрищами, хороводами, піснями. Родинно-обрядова пісенна творчість також
не втратила своєї значущості: весільні, колискові, поховальні та інші пісні, пов’язані із
життєвим циклом людини, залишались важливим елементом народної культури.

Придворно-світська музика
Поширеними в Київській Русі були й різноманітні види світського музикування. У
звичаях княжого двору та військового побуту було супроводження музикою офіційних
церемоній, вона лунала під час княжих застіль. На думку дослідників музичної культури
Київської Русі, князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів,
співаків, танцюристів. Їх називали скоморохами. Про це можна судити за фресками
Софійського собору. На одній із них зображений музикант зі струнним смичковим
інструментом на кшталт середньовічного фіделя (попередника віоли), на інших — група
виконавців із духовими та щипковими інструментами. У цьому гурті можна помітити
скоморохів-танцюристів. Окрім палацових ансамблів, при княжому дворі існували й
військові оркестри. Провідними музичними інструментами, що входили до їх складу,
були суренки, бубни й труби.

Церковна музика
Із прийняттям християнства в культуру Київської Русі прийшов і візантійський церковний
спів. Церковний спів Русі за візантійською традицією був одноголосим і відрізнявся
спокійним, урочистим і навіть суворим рухом мелодії, метричного розподілу на такти не
було. На відміну від католицьких держав, у православній Київській Русі храмової
інструментальної музики не існувало. Вочевидь, це пояснюється тим, що її пов’язували
із язичницькими ритуалами та ігрищами, а також із латинським католицьким
богослужінням, де використовувався орган. Єдиним музичним інструментом, який
дозволила православна церква, був дзвін. Але він виконував сповіщальну функцію.
Мистецтва церковного співу у Візантії й на Русі навчали педагоги, яких називали
доместиками. Вони були професійно підготовленими музикантами й поєднували
обов’язки співака-соліста, вчителя співу та диригента хору.