1.

А- Причини феодальної роздробленості Київської Русі

Починаючи з 30-х років XII ст. у Київська Русь вступає в період феодальної роздробленості. Держава, що
виглядала міцною і непорушною, раптом почала втрачати політичну єдність і розділилася на півтора десятка
князівств і земель. Це був закономірний процес, притаманний усім державам середньовічної Європи.
Перші її ознаки з’являються відразу після смерті Ярослава Мудрого. Надалі роздробленість була закріплена
Любецьким з’їздом князів (1097 р.) на якому було вирішено: “Хай кожен тримає вотчину свою“. Верховенство
належало великому київському князю, а удільні князі правили в інших містах і землях, спираючись на
підтримку бояр.
Серед причин, які призвели до політичної роздрібненості Київської Русі, можна виділити такі:
1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені еволюцією економіки, подальшим
розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння в центрі й на місцях, зростанням
кількості міст, пануванням натурального, а отже, замкнутого характеру господарства. Князівства почали самі
себе забезпечувати необхідними товарами. Каталізатором децентралізаторських процесів стала реалізація
рішення Любецького з’їзду князів (1097 р.) про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу
володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення. Вони
проявляли щораз більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем і все менше зважали на
волю великого князя київського, який перетворився лише на формального главу держави. Дбаючи
насамперед про власний добробут і власні володіння, нерідко за рахунок сусідів, місцеві еліти дедалі менше
цікавилися загальноруськими справами, захистом країни від ворогів.
2. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. За часів Володимира Русь простягалася
майже на 800 тис. кв. км., що, залежно від обставин могло бути або свідченням державної могутності, або ж
джерелом слабкості. Великий князь у цей час не мав достатньо міцного, структурованого і розгалуженого
апарату влади, фактично не мав розвинутої інфраструктури для ефективного здійснення своїх владних
повноважень на такій величезній території. Немало послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність
її населення. Адже поруч зі слов’янами тут проживало понад 20 народів: на півдні – печеніги, половці, торки,
берендеї, каракалпаки, на північному заході – литва і ятвяги, на півночі та північному сході – чудь, весь, меря,
мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печора та інші угро-фінські народи. У містах Київської Русі існували
колонії німців, поляків, євреїв, вірмен, варягів. Усі вони істотно різнилися за своїм економічним, політичним,
культурним розвитком і об’єднати їх у якусь міцну спільноту було практично нездійсненим.
3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємництва князівської влади. Здавна на Русі панував
«горизонтальний» принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого брата до молодшого,
а після смерті представників старшого покоління – від сина старшого брата до наступного за віком. Однак уже
наприкінці XI ст. на Любецькому з’їзді князів було проголошено про «вотчинний», або «вертикальний»
принцип, за яким престолонаслідування йшло від батька до сина. Змішування цих двох принципів, що
продовжували співіснувати, вело до міжусобиць, підривало основи Київської держави.
4. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла міжнародна торгівля, яка
здійснювалася через торговельні шляхи, що проходили через Русь (Грецький, Соляний, Залізний) і зв’язували
Азію з Європою, Чорне море з Балтійським. Однак з кінця XI ст. транзитна торгівля Київської Русі починає
занепадати. Це було викликано насамперед появою нового середземноморського торговельного шляху, що
безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. До того ж торговельні
шляхи до Чорного та Каспійського морів були блоковані половецькими ордами, що захопили південні степи у
ХІІ-ХІІІ ст. Усе це мало згубні наслідки для економіки Русі, особливо для Києва, як столиці держави, вело до
подальшої її дезінтеграції.
5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилась на межі зі степовими кочовниками. Віками на
українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці. З останніми
точилася запекла боротьба протягом майже двох століть, до монгольської навали. Вона вимагали спільних дій
князівств, насамперед Київського, Переяславського, Чернігівського, але в умовах зростаючої ворожнечі між
князями це ставало дедалі проблематичнішим. Ситуація ускладнювалася й тим, що самі князі родичалися з
половецькими ханами, використовуючи кочовників у міжусобних війнах. Не було й року, щоб половці не
напали на Русь. Після себе вони залишали не тільки попелища, а й трупи багатьох тисяч людей, молодь
забирали в полон. Занепадали міста і села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура.

2.А- Сформувалось в середині IX століття на базі Києва. В X-XII ст. стало центром великої
давньоруської держави — Київської Русі. Межі князівства, в основному, проводились по річках: Прип'ять,
Дніпро, Стугна (Рось), Случ (Горинь).
Київське князівство лежало на перехресті торгових шляхів з півдня — на північ та з заходу — на схід, які
сполучали Європу й Азію. Це вигідне положення сприяло розвиткові торгівлі та економічній міці держави.
Найдавніші міста київського князівства — Київ, Вишгород, Витичів та Білгород (нині Білогородка).
Міжусобиці. XII—XIII ст.В 1130-х роках внаслідок феодальної роздробленості Київської Русі та постійної
міжусобної боротьби удільних князів, Київ поступово втрачає своє значення політичного центру. Одночасно,
на східних землях Київської Русі сформувався антикиївський союз володимиро-суздальських князів з
половцями. Саме в цей час на Заліській землі набирає силу формування нового етносу зі своїм окремим
політичним та суспільним ладом. Яскравим представником нового етносу був син половчанки та князя Юрія
Долгорукого — Андрій Боголюбський.
Бажаючи послабити міць Київської держави та значення Києва, як духовного центру всієї Русі, 1169 року
Андрій Боголюбський захопив та зруйнував Київ, пограбував та спалив більшість церков, соборів та
монастирів. Проте, ще деякий час князі українських земель продовжували змагатися за Великокняжий
престол і вважали Київське князівство — головним князівством.
У середині XII ст. до складу Київського князівства входили Київщина, Східна Волинь, Переяславщина. Центром
був Київ. Переяслав, Канів, Черкаси, Остер, Овруч, Житомир, Чорнобиль, Мозир та інші міста були центрами
окремих феодальних володінь, що перебували у васальній залежності від Київського князівства.
Основна територія Київської землі на Правобережжі Дніпра включала землі давнього Полянського і
Деревлянського князівств, розселених у Пороссі «чорних клобуків» (берендеїв, торків, коуїв, турпеїв і
печенігів) та Болохівську волость, яка з початку XIII століття остаточно відійшла до Волині. На Лівобережжі до
Київської землі відносилася тільки вузька смуга (10-15 км), яка простягалася від Десни до Корані, з центром у
Сакові. Південний кордон землі пролягав вздовж Пороської лінії оборони від Володарева до Родня через
Юр'єв (Білу Церкву), Торчеськ, Богуслав і Корсунь. На півночі до складу землі входили території басейну річки
Уж з містами Ушеськ, Іскоростень, Овруч, Чорнобиль. Напевно сам кордон проходив по р. Словечній до її
впадіння у Прип'ять, де пізніше пролягла межа між Київським і Мінським воєводствами. Західний кордон з
Волинською землею пролягав по річці Случ. Кордони з Болохівською волостю, напевно, пролягали біля
витоків Росі та Тетерева.
Київська земля роздробилася на ряд уділів, якими як бенефіціями початково володіли молодші сини
київських сюзеренів. З кінця XII століття у більшості з них утвердилися князі із смоленської гілки
Мономаховичів. Найпотужнішим з них було Овруцьке князівство. Княжі престоли також були у Вишгороді,
Білгороді, Торчеську, Трипіллі та Каневі. Причому трипільські та канівські князі часто були васалами
торчеських князів, а останні — не тільки київськими, але й волинськими васалами.
Монгольська доба. XIII—XIV ст. Київ у золотоординські часиУ 1240 році Київське князівство захопили монголо-
татари. Хан Батий зруйнував Київ, після чого він остаточно втратив значення столиці Давньоруської держави.
Як пише тогочасний мандрівник та місіонер Джованні Да Плано Карпіні, що через декілька років після погрому
у Києві — було знищено близько 600 церков, понад 20 монастирів, а в Києві залишилось коло 200 уцілілих
домів. Хоча треба брати до уваги, що хан Батий захопив Київ лише через 70 років після спалення його Андрієм
Боголюбським. І як пише літописець: «Суздальці так дуже зруйнували 1169 року Київ, що татари не мали вже
що руйнувати 1240 року».
В XIII ст. політичний центр України переноситься до Галицько-Волинського князівства. Після невдалої спроби
князя Данила Галицького закріпитися у Києві та вбивства татарами князя Михайла Всеволодовича, що
намагався проводити самостійну політику, на деякий час татари надають «ярлик» на Київ — суздальсько-
володимирським князям.
З 1246 році титулярним князем тут був владимиро-суздальський Ярослав ІІІ Всеволодович, який поставив у
Києві свого намісника, а пізніше — Олександр Невський, влада якого була також номінальною. З 1263 році
татари дозволяють князювати у Києві нащадкам владимирських князів. З 1263 по 1271 рік Київська земля
вважалася володінням брата Олександра Невського Ярослава Ярославича. Однак він також не жив у місті,
задовольняючись формальним визнанням його влади з боку київського боярства.
В останній чверті XIII століття татарські хани напряму тримали в Києві своїх намісників — багатих місцевих
феодалів — і безконтрольно господарювали в ньому. Періодично з'являються в місті монголо-татарські
загони, що грабували населення, виводили людей в Золоту Орду. Якийсь час (не пізніше 1300 року) зберігали
свої уділи в Київській землі і Смоленські Мономаховичі. Можливо також, що окремі з князів правили у Києві
Волинські васали у 1270-1300 роках. Одним з них був Пороський князь Юрій, васал Волинських князів
Володимира Васильковича та Мстислава Даниловича.
Близько 1299—1300 рр. Київ зазнав нападу татар, скориставшись ним як підставою, київський митрополит-
грек Максим вирішив змінити місцезнаходження центру Київської митрополії і, залишаючись київським
митрополитом, без дозволу константинопольського патріарха перебрався у Володимир-на Клязьмі (звідки
митрополит Петро переніс згодом центр митрополичої кафедри у Москву).
У першій половині XIV столітті в Києві знову з'явилися князі, але по уривчастих відомостях важко встановити
хронологічність та послідовність їх князювання, а також те, чи постійно вони перебували в місті. Близько 1300-
1301 років після перемоги хана Токти над Ногаєм, на Київському престолі утвердилася Путивльська династія,
князі якої, з допомогою ординців, намагались утримати ці території до 1362 року. В цей час у Києві також
князювали представники Чернігівських та Переяславських князівств.
Литовська доба. XIV—XV ст.
Між 1324 та 1331 роками київський престол, можливо, займав литовсько-руський князь Ольгимонт
Гольшанський (згідно з версією з т. з. літопису Биховця (джерела 16 століття), яка ґрунтується на тому, що
литовський князь Гедимін встановив контроль над Київщиною нібито вже у 1324 році, після битви на річці
Ірпінь).
З київських князів часів Орди маємо ще відомості про маловідомого князя Федора, який згадується під 1331
роком, з єдиної згадки про нього у Новгородському літописі знаємо що він не був самостійним і знаходився
під контролем ординського баскака. Родовід князя невідомий.
Імовірно, боротьба між Золотою Ордою та Литовсько-Руською державою за Київ тривала до 1360-х років
(можливо, у 1350-х рр. Київ мав відносно незалежне становище, хоч і нестабільне, на що вказує те, що місто
було осідком невизнаних Константинополем самозваних київських митрополитів Феодорита і Романа, але на
їх визнання і Золота Орда своєї згоди б не дала, оскільки номінальними київськими митрополитами для неї
були ті, що з 1324 року знаходилися у Москві, а Московське князівство було вірним васалом Орди, є думка що
Феодорит і Роман були ставлениками Литви, але вона небездоганна) . Близько 1362 року Київське князівство
після битви під Синіми Водами звільнилося з під влади Золотої Орди і перейшло під контроль Великого
князівства Литовського (з 1398 року держава називалась Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське).
Воно увійшло до його складу як васальне князівство.
З 1362 р. київським князем став один з Гедиміновичів, онуків Гедиміна і син Ольгерда Гедиміновича
Володимир Ольгердович. З часом він все більше став проводити політику, спрямовану на утвердження
широкої автономії Київського князівства, домігся від константинопольського патріарха відновлення Київської
митрополії як постійного осідку київських митрополитів, митрополитом у Київ патріархом був призначений у
1375 році грек Кіпріан. Володимир досить довго карбував к Києві свою монету (карбовані монети князя
карбувалися принаймні за 5 відомими штемпелями). В цей час до Київського князівства стала належати й
Переяславська земля. Крім того, кордони князівства значно розширилися на південь і південний схід.
Відносний сепаратизм Володимира викликав невдоволення великих литовських князів, спочатку князя Ягайла
Ольгердовича, який став польським королем у 1386 році, а особливо князя Вітовта Кейстутовича, іншого онука
Гедиміна, якого литовське панство зробило великим литовським князем всупереч волі Ягайла, що бажав
зберегти свою владу над Литвою.
У 1394 році Вітовт позбавив Володимира Ольгердовича влади, його змінив інший удільний князь з династії
Гедиміновичів. Київське князівство за волею Вітовта дісталося Скиргайлові Ольгердовичу. За однією версією,
що вкладається у тогочасний політичний зміст, Скиргайло був отруєний на бенкеті на початку 1397 р. у Софії,
митрополичій резиденції намісником київського митрополита Кипріана Фомою (Кипріан на цей час перебував
у Москві, звідки до Києва вже не повернувся).
Після смерті Скиргайла за волею Вітовта Київське удільне князівство було ліквідоване. Вітовт призначив свою
довірену особу, служилого князя Івана Ольгемунтовича (Гольшанського) у Київ адміністратором,
розпорядником і виконавцем свої волі . Але й служилий князь перебував у Києві очевидно недовго, востаннє
Іван згадується у джерелах у 1401 році (точна дата його смерті невідома) .
В 1440 році Київське удільне князівство було відновлено під владою нащадків Володимира Ольгердовича —
Олелька Володимировича (1440—1455) та Симеона Олельковича (1455—1470), відтворення удільного
князівства було одним із компромісів, що завершив феодальну війну 1432—1440 (між онуками Гедиміна
Свидригайлом Ольгердовичем і Сигізмундом Кейстутовичем, у цій війні руська партія підтримувала
Свидригайла супроти очільника суто литовського панства Сигізмунда, Свидригайло програв у 1435 році
важливу битву, але Сигізмунд у березні 1440 року був вбитий у результаті змвови князів Чарторийських). У
грудні 1470 року князь Симеон помер, кияни влаштували безуспішну фронду, вимагаючи від польського
короля і литовського князя Казимира залишити за Києвом статус удільного князівства. Вона виявилася
безуспішною. У 1471 році Київське удільне князівство було вдруге і остаточно ліквідоване. Кияни двічі
відмовлялися прийняти призначеного Казимиром київського воєводу Мартина Гаштовта, але місто було
зайняте військом. Київське князівство було перетворено на воєводство.

2.Б- Основна територія Чернігівського князівства була на лівобережжі Дніпра, в басейні річок Десни й Сейму,
на землях, заселених сіверським племенем. Згодом територія князівства поширилася на землі радимичів і
частково в'ятичів і дреговичів. Столицею князівства було місто Чернігів. Інші міста: Новгород-Сіверський,
Стародуб, Брянськ, Путивль, Курськ, Карачев, Козельськ, Кроми, Трубчевськ, Любеч, Глухів, Чечерськ, Гомель,
Біловеж, Вир, Глібль, Оргощ, Хоробор, Морівськ, Вщиж та інші.
Володіння й вплив Чернігівського князівства до 12 століття поширювалися далеко на північний схід (Муромо-
Рязанська земля) і південний схід (Тмутороканське князівство).
До 11 століття в Чернігівському князівстві правила місцева племінна старшина і воєводи з Києва, що їх
присилали великі князі київські для збирання данин, судівництва й оборони краю від зовнішніх ворогів, в
основному кочовиків. У 1024–1036 роках Чернігівським князівством володів Мстислав Володимирович, який
перейшов сюди з Тмуторокані. Після Ярослава Мудрого князівство дісталося його синові Святославові, який
дав початок чернігівській гілці Рюриковичів.
Деякий час Чернігівським князівством правив Володимир Мономах, але за ухвалою Любецького з'їзду (1097)
воно дісталося синам Святослава — Олегові й Данилові та їх нащадкам Ольговичам. Одночасно Чернігівське
князівство поділилося на удільні князівства: Чернігівське, Новгород-Сіверське і Муромо-Рязанське. Попри це
авторитет Чернігівського князівства був великий, і воно втримало титул великих князів.
Столиця Чернігів була значним економічним і культурним центром Русі. Чернігівська династія володіла деякий
час в 11 — 13 ст. Києвом. Це було за Великого князя Святослава II Ярославича (1073—1076), його онуків
Всеволода II (1139—1146) й Ігоря II (1146—1147) Ольговичів, Ізяслава III Давидовича (1157—1161), Святослава
III Всеволодовича (1176—1194 з перервами), Всеволода Святославича Чермного (1206—1212), Михайла
Всеволодовича (1238—1246). При цьому вони (або їх родичі) зберігали безпосередню владу й над
Чернігівським князівством.
У першій половині 12 ст. головна увага зовнішньої політики чернігівських князів була скерована на південний
схід, у бік Дону й Нижнього Поволжя (колишня Хозарія), Кавказу й Тмуторокані. Це визначало й стосунки з
половцями, що виступали або союзниками чернігівських князів у їхній зовнішній політиці та внутрішніх
усобицях, або противниками в їхній експансії на схід. Однією з останніх спроб чернігівських князів у цьому
напрямку був невдалий похід Ігоря Святославича 1185 року, оспіваний у «Слові о полку Ігоревім». Це й дало
можливість Візантії закріпити свій вплив на терені Тмутороканського князівства.
Коли послабли східні зв'язки Чернігівського князівства, політика чернігівських князів звернулася на північний
захід у бік білоруських земель, де князівство стало сюзереном полоцьких князів; натомість не вдалося їм
закріпити свої позиції в Новгороді.
У першій половині 13 століття, внаслідок подальшого дроблення на уділи та довгої боротьби чернігівських
князів за Київ і Галич, що велася з перемінним успіхом, Чернігівське князівство занепало. В 1223 році у битві на
Калці загинув чернігівський князь Мстислав Святославич.
18 жовтня 1239 Чернігів захопили монголи, а князь Мстислав Глібович урятувався лише втечею до Угорщини.
Його наступник Михайло Всеволодович був убитий монголами під час відвідин Орди (леґенда зробила з нього
мученика за віру). Чернігівське князівство, розділене на низку уділів, на довгий час потрапило у безпосередню
залежність від Золотої Орди. Частина населення відійшла на північ, де постав новий центр — Брянськ.
Останнім знаним чернігівським князем з лінії Ольговичів був Леонтій (бл. 1300).
У 1355–1356 роках Чернігів був звільнений від влади Золотої Орди литовсько-руськими військами під
керівництвом литовського князя Ольгерда Гедиміновича, який приєднав землі Чернігівського князівства до
Великого князівства Литовського і Руського. Відомо, що в Чернігові був удільним князем Роман Михайлович
(імовірно, з руської династії), який загинув у Смоленську в 1401 році. Протягом перебування в складі Великого
князівства Литовського і Руського землі Чернігівського князівства кілька разів змінювали господаря.
У 1496 році Великий князь Литовський Олександр Казимирович надає Чернігів «для годування» князю-
московиту Семену Можайському, який попросив політичного притулку в Литві, тому що ворогував із великим
князем Московським Іваном III. Але вже 1500 року цей князь, вчинивши державну зраду, разом з іншими
сіверськими князями-емігрантами з Московії, переходить на державну службу до московського князя Івана III,
що спровокувало чергову московсько-литовську війну. У квітні 1500 року Чернігів було окуповано
московськими військами. За мирним договором 1503 р. всі сіверські міста відійшли до Московської держави.
Питання про Сіверщину залишалось одним з найгостріших моментів московсько-литовських відносин. У 1507
—1508 роках відбулась ще одна московсько-литовська війна, але Литовсько-Руській державі вдалося
повернути собі лише місто Любеч

2.В- Напередодні виокремлення Переяславщина займала південно-східну частину Руської землі —

політичного ядра Давньоруської держави IX-першої половини XI ст. Ці землі не належали єдиному
племінному союзу — їх межі містили володіння полян та сіверян. Сіверські поселення роменської культури
займали східну частину князівства: від верхньої Десни та Посем'я далеко на південь до Ворскли та Сіверського
Дінця. У західній, придніпровській, частині розташовувалися землі полян[2]. Згідно з іншими гіпотез етнічні
кордони сіверян проходили вище, а південну частину до Поворскля та Дінця також населяли поляни чи
уличі[3]. За будь-яких обставин переяславські та чернігівські сіверяни ніколи не виявляли будь-якого тяжіння
до возз'єднання в єдиному князівстві[4].
Центр майбутнього князівства Переяслав, у якості єдного з городищ покликаних захищати південні кордони,
було засноване за часів Володимира Святославича:
«И рече Володимеръ: „се не добро есть мало городовъ около Кыева“. И нача ставити городи по ДеснЂ, и по
Устрьи, по Трубешеви, и по СулЂ, и по СтугнЂ; и нача нарубати мужи лутши отъ Словенъ, и отъ Кривичъ, и отъ
Чюдий, и отъ Вятичь, и отъ сихъ насели и грады; бЂ бо рать отъ ПеченЂгъ, и бЂ воюяся с ними и одоляя
имъ.»[Згідно з легендами про заснування, у 992 р. на річці Трубіж зійшлися у битві руські воїни супроти
печенігів. Печенізький богатир викликав на поєдинок русина. До руського війська було запрошено Микиту
Кожум'яку, який прославився тим, що міг рукою зупинити розлюченого бика. Він і виступив проти печеніга.
Коли богатирі зійшлися, Кожум'яка задушив ворога і виграв поєдинок. Кочівники втекли з поля бою. На цьому
місці і був заснований Переяслав. Місто мало захищати Русь від південних кочівників[6]. Більшість
лівобережних городищ VIII—X ст. роменської культури були зведені сіверянами раніше[2].
На початку існування давньоруської держави місцева знать брала активну участь у політичній діяльності Русі.
За часів Олега переяславські бояри згадуються в усіх угодах.
При Володимирі лівобережжя Середнього Подніпров'я становило єдне ціле з Київською землею, а в багатьох
уділах правили його сини. Спроба поділити землі по Дніпру була здійснена Мстиславом Хоробрим за часів
Ярослава Мудрого. 1024-го Мстислав зайняв Чернігів, і після Лиственської битви Ярослав, до смерті
супротивника (1036), був вимушений поступитися чернігівсько-переяславськими землями. Виокремлення
Переяславського князівства відбулося опісля смерті Ярослава (1054-го року) згідно з заповітом котрого його
очолив Всеволод, а Чернігівське Святослав. Значною мірою цьому сприяло устремління переяславського
боярства до незалежності від Чернігова, що було вигідно Києву. Іншим поважним фактором була необхідність
наявності князівства, яке на регулярній основі займалося б організацією супротиву половецьким вторгненням.
На територіальні межі вплинули захисні кордони, збудовані за часів Володимира, та природний географічний
рубіж із боліт (з Чернігівським князівством). Кордони південно-східної частини поза межами оборонної лінії
через майже постійні бойові дії супроти кочівників мали нестабільні «динамічні» межі[2].
В середині XII ст., під час боротьби Юрія I Долгорукого проти Ізяслава II Мстиславича за Київ, Переяславське
князівство переходило з рук у руки, поки не було закріплене за нащадками Юрія, одним із найбільш відомих із
яких був Володимир Глібович, що окрім ратних звитяг також широковідомий фактом зв'язку з першою
літописною згадкою топоніму «Україна». В епосі тої доби ці події було відображено зокрема у звеличенні
витязя Дем'яна Куденевича, учасника двобоїв із раттю Гліба Юрійовича та антиполовецької боротьби[7].
Специфіка місцевого боярства полягала у відсутності опозиційності, яка мала місце в інших князівствах, до
князівської влади. Цьому сприяли постійна небезпека від кочівників та організація військових походів задля їх
винищення. Представниками влади у містах були посадники. Економічному розвитку сприяло розміщення
біля торговельних шляхів які сполучали Київ зі Сходом та Півднем — Грецький, Залозний та Соляний шляхи.В
1239 р. Переяславське князівство було спустошене монголо-татарськими загарбниками. Уже в 40-ві рр. 13 ст.
колишня територія князівства перебувала під безпосередньою владою ханів Золотої Орди, а єпископ
Переяславля був переведений в її столицю Сарай-Бату, який став центром Сарайської єпархії.
З кінця XIII ст. стало частиною Київського князівства яким керували князі з Путивльської гілки Ольговичів. У
середині XIV ст. над Києвом встановилась влада Гедиміновичів, князем став Володимир Ольгердович.

3.А- 31 травня 1223 року на річці Калці коаліція руських князів під керівництвом Мстислава Романовича
київського, Мстислава Мстиславовича галицького, Мстислава Святославовича чернігівського і половецького
хана Котяна Сутоєвича зазнала нищівної поразки від монгольских туменів, очолюваних полководцями
Чингізхана Джебе-нойоном і Субедеєм-багатуром.
а початку XIII століття монгольські племена, об'єднані Чингізханом, підпорядкували величезні території, у тому
числі Південний Сибір, Алтай, Тангутське царство, Північний Китай і Кара-Киданське ханство. У 1219 році
настала черга Хорезму — найбільшої імперії Центральної Азії. Переслідуючи шаха Ала ад-Дін Мухаммед II,
тумени Джебе-нойона і Субедея-багатура обійшли Каспій з півдня територією перського Джебаля й восени
1220 року дістались Муганської долини між ріками Аракс і Кура. Поповнивши військо загонами з місцевих
курдів та тюрків, вони два роки розорювали Арран, східну Грузію та Ширван, доки в кінці 1222 року крізь
Дербентські ворота не пройшли у Куманський степ.
На Північному Кавказі монголам дали бій місцеві племена лезгинів, аланів і косогів з допомогою закликаних
на допомогу половців-кипчаків, що кочували між Доном і Волгою. Здолати їх Субедею і Джебе вдалось лише
хитрістю, коли підкуплені щедрими подарунками й обіцянками миру половецькі вожді відвели свої війська.
Розбивши горців, монголи взялись за степовиків, які зазнавали однієї поразки за іншою, втратили, як пише
сучасник подій курдський історик Ібн аль-Асір, «удвічі проти того, що їм принесли татари». У
причорноморських степах загинули два половецьких хана — Юрій Кончакович, ще донедавна зять переяслав-
заліського князя Ярослава Всеволодовича, і Данило Кобякович. Їх орди відступили на правобережжя Дніпра,
залишивши незахищеним Крим, де у лютому 1223 року загони Джебе розорили генуезькі факторії і захопили
контрольоване половцями місто Судак (Сурож) «на березі Хазарського моря».
Тим часом хан Котян Сутоєвич, як повідомляє Новгородський літопис, «прийшов з поклоном» в Галич до свого
зятя Мстислава Удатного. Прохання про допомогу, підкріплене подарунками «коней і верблюдів і буйволів і
дівок», було почуте, і в Києві, імовірно, у березні, зібралась рада за участю трьох старших князів Мстиславів —
Романовича київського, Мстиславича галицького і Святославича чернігівського. Окрім них були також присутні
Данило Романович волинський, Михайло Всеволодич новгород-сіверський, а також «багато інших молодших
князів». Рада вирішила наступу монгольських військ не чекати і завдати їм превентивного удару «на чужій
землі».Виступ військ призначили на кінець квітня.
Після Великодня біля Заруба, що у гирлі ріки Трубіж, поблизу сучасного Трахтемирова Черкаської області,
«зібралась уся земля Руська». Крім старших князів, зі своїми дружинами і городовими полками прибули також
Володимир Рюрикович овруцький, Олег Ігорович курський, князі путивльський, трубчевський, незсвізький,
дубровицький, козельський, рильський, турово-пінський, шумський, троє невідомого походження — можливо
канівський, неговорський і яновицький. Правим берегом і човнами вони рушили вниз по Дніпру до порогів, де
з'єднались з 3-тисячним половецьким військом Котяна Сутоєвича і кількома сотнями західних бродників на
чолі з воєводою Плоскинею.
Половецький похід Субедея і Джебе, 1223 рік
Дізнавшись про похід руських князів, до них прибули посли Субедея. Переконати князів «взяти мир» з
монголами, відступившии від союзу з «холопами і конюхами», посли не змогли й за намовлянням половців усі
були вбиті. Ще одне монгольське посольство, на цей раз у виразах більш стримане, перехопило руських князів
біля Олешшя, куди Дністром і морем прибули Ізяслав Інгварович дорогобузький, його триюрідний брат
Данило Романович волинський і дядько Мстислав Німий луцький. Послів відпустили, а дружини піднялись
Дніпром до Хортиці, де приєднались до решти раті.
Загалом біля Хортиці зібралось десь від 8 до 15 тисяч русько-половецькогого війська. Їм протистояло десь таке
ж за чисельністю монгольське, а з врахуванням втрат за кілька років походу, можливо, й значно менше. Це
змусило Субедея, який взяв на себе одноосібне командування експедиційним корпусом, вдатись до
неодноразово перевіреної ним тактики у дусі китайських військових стратегій: переконати супротивника у
своїй слабкості, заманнити його якомога далі від котрольованих ним територій, після чого несподіваною
контратакою розбити частинами.Перше зіткнення з невеликим загонами монгольських лучників не справило
на руський розвідувальний загін жодного враження. «Гірше половців» — відізвались про них волиняни
Данила Романовича. Йому ж пригадалась смиренна поведінка монгольських послів: «Ми ж вас не займали».
Обидва Мстислави — галицький і чернігівський — сказали: «Нічого нам тут стояти. Йдемо на них!», —
повідомляє Іпатіївський літопис.
Так і не дочекавшись обіцяної підмоги від Юрія Всеволодовича володимирського, що мав надіслати ростовців
на чолі зі своїм племінником Васильком Костянтиновичем, 16 травня 1223 року русько-половецьке військо
почало переправу на Лівобережжя. Тут же, неподалік Дніпра, через чотири дні відбувся його перший бій із
тисячним загоном монголів. Мужі Мстислава Удатного «перемогли їх, і гнали далеко в поле, рубаючи, і
захопили ... стада їх, так що всі воїни поповнилися худобою» — повідомляє Іпатіївський літопис, після чого
галичани з половцями оточили і знищили рештки сторожі супротивника разом із їх вождем Гемябеком —
доповнює його новгородський літописець.
Швидка і легка перемога «розпалила в урусах і кипчаках бажання розбити татар» — розповідає аль-Асір. Вони
кинулись у пошуки монголів і за вісім днів походу на схід причорноморськими степами дійшли берега ріки
Калка (можливо сучасна ріка Кальчик, права притока Кальміусу).
Єдиного командування у руських військ не було. При цьому великий князь Мстислав Старий, який по праву
старшинства міг претендувати на лідерство, виявився ще й поганим організатором, і 28 травня київські,
галицькі та чернігівські дружини стали різними таборами на віддаленні один від одного. Єдиного плану дій
також не було, кожен чинив на власний розсуд. Тож, коли Мстислав Старий зайнявся зведенням на узвишші
укріпленого табору, Мстислав Удатний зі своєю тисячною дружиною, а за його наказом і Данило Романович з
кількостами ратниками, кинулись переслідувати виявлений половцями поблизу загін монголів, який вони
притиснули до Калки і змусили відступити на лівий берег ріки.
Нікого не поставивши до відома, на світанку 29 травня, галицькі і волинські дружини разом з половцями, що
саме потягнулись до броду, форсували Калку. Розбивши монгольську сторожу, вони взялись переслідувати її
відступаючі рештки і невдовзі опинились у вміло розставленій пастці. Перший удар Субедея прийшовся по
половцях, які йшли в авангарді. Вони безладно відступили, чим внесли сум'яття у бойові порядки загону
Данила Романовича, який тільки підходив до місця битви. Утім, волиняни, по яких монголи завдали свій
другий удар, зуміли втримати позиції.
З підходом полків Мстислава Удатного і дружини Олега курського бій вирівнявся. Але ненадовго.
Відсутність координації між руськими князями і їх половецькими союзниками привела до того, що загони
вступали у «січу люту і злу» не скоординовано, у міру готовності, стаючи легкою ціллю для монгольських
вершників, які чергували обстріли лучників з таранними ударами важкої кавалерії. Сили виявились надто
нерівними, загинуло кілька воєвод, списом у груди був поранений Данило Романович. Зазнаючи великих
втрат, русько-половецькі війська опинились перед загрозою оточення і кинулись у безладну втечу. На
переправі вони зіткнулись із дружиною Мстислава Святославича чернігівського, що саме переходила Калку. У
хаосі загинув і чернігівський князь і більша частина його війська. Через два дні, 31 травня, склав голову і його
син Василько Мстиславич, князь козельський, який, тікаючи, не зміг відірватись від переслідувачів.
Мстиславу Удатному і Данилу Романовичу пощастило більше: з рештками своїх загонів за кілька днів вони
дістались Дніпра і переправились на Правобережжя.
Мстислав Старий так у бій і не вступив, закрився разом з дружиною у своєму укріпленому таборі-вагенбурзі,
частково обнесеному частоколом. Під неперервними обстрілами і без води він протримався три дні, доки не
здався 31 травня, повіривши надісланому Субедеєм броднику Плоскині, який поклявся на хресті, що ніхто не
загине, якшо складе зброю, а великого князя з воєводами відпустять за викуп. У помсту за підступне вбивство
своїх послів, монголи порушили обіцянку і до ноги винищили київську дружину, а Мстислава Старого, його
зятя Андрія турівського, Олександра Глібовича дубровицького та усіх воєвод 2 червня стратили «без крові» —
роздушили дощатим настилом, на якому всілись відзначати перемогу.
У побоїщі на Калці уціліти вдалось небагатьом, можливо не десятій частині руського війська, як про це свідчать
літописи, але й не половині: принаймні з 21 князя врятувалось дев'ятеро. Зокрема пощастило Володимиру
Рюриковичу овруцькому, який з невеликим загоном смолян зміг відбитись від переслідувачів і, попри
порубані Мстиславом Удатним човни, дістався міста Святополч на Правобережжі Дніпра, що за 56 верст від
Києва. Через два тижні він посів великокняжий київський стол, вакантний по смерті на Калці його двоюрідного
брата Мстислава Старого, який тримав наступні 13 років
Розвивати свій успіх у західному напрямі Субедей і Джебе не стали. Розоривши половецькі кочовища у
Причорномор'ї і Подонні, восени вони рушили на північ, у верхів'я ріки Ітіль. Але здолати волзьких болгар не
змогли і після поразки на Самарських луках ще до кінця 1223 року повернулись у заволзькі степи, завершивши
унікальний чотирилітній похід, за який подолали 7,5 тисяч км землями «одинадцяти країн і народів», як про
це свідчить «Таємна історія монголів».
Через два роки підкорені монголами північна частина Хорезма і східна (від казахських степів до Дону)
половецької племінної держави Дешт-і-Кипчак (відомої також як Куманія) увійшли до складу улуса Джучі,
старшого сина Чингізхана. Уже по смерті їх обох Батий, син Джучі, разом із все тим же Субедеєм розпочав
похід на Захід. Опір Волзької Булгарії, племен башкирів і мордви затримав його появу на Лівобережжі до 1238
року.
Половецький хан Котян, що уцілів на Калці, зі своєю 30-тисячною ордою втік до Угорщини, де хрестився за
латинським обрядом і став на службу до Бели IV. Після падіння Чернігова і спустошення монголами міст
уздовж Десни і Сейму під захист угорського короля перебрався і Данило Романович, який за попереднє
десятиліття зумів під своєю рукою об'єднати галицькі, волинські і київські землі.
Полишений без захисту стольний Київ був узятий Батиєм у грудні 1240 року. За ним настала черга Ладижина,
Кам'янця, Берестя і Галича, що відкрило монголам шлях у Європу, де вони мали намір дійти до «останнього
моря».

3.Б- Чисельність монгольської армії в західному поході, згідно з сучасною історіографіэю, з урахуванням втрат
та дворазового поповнення за рахунок місцевого степового і поволзької населення, варіюється від 120—150
тис. на початку походу до 100 тис. після відходу у Монголію Гуюка і Мунке.
В ті місяці, в які основною метою монголів на Русі став Чернігів, першоджерела як головний напрямок зусиль
монгольських корпусів в Європі називають:
Командував тими, хто взяв Чернігів у облогу, за різними версіями, Батий (голова західного походу) і Берке з
братами або Мунке.
Керував обороною Чернігова (очолював деблокуючий удар) князь Мстислав Глібович. За різними версіями,
він був чернігівським князем, новгород-сіверським або одним з чернігівських князів. Але разом з тим,
більшість дослідників визнають, що очолювані ним сили не зводилися тільки до його власної дружини. У
період монгольського нашестя на Русь загинули декілька чернігово-сіверських князів: загибель сина Романа
Ігоровича Михайла і онука Володимира Ігоровича Святослава Всеволодовича Л. Войтович пов'язує з
литовським походом; загибель Бориса, Давида, Андрія і Святослава вщижских, синів Володимира
Святославича, — з обороною власного князівства в 1239 році[8]; можливу загибель Михайла, Аникема,
Романа та Івана Глебовичів, братів Мстислава та Івана Івановича, онука Романа Ігоровича — з навалою
монголів на Чернігово-Сіверське князівство в 1239—1240 роках.
Скласти більш точне уявлення про чисельність руських військ на початку XIII століття можуть допомогти звістки
про участь у походах на Орден мечоносців руських військ чисельністю 12-20 тисяч чоловік у період 1219—1223
років.

3.В- Пізньої осені року 1240, монголо-татарське військо з'явилося біля Києва. Літописець писав про це:
“...обступила Київ сила татарська, і був город в облозі великій. І пробував Батий коло города, а вої його
облягали город. І не було чути нічого од звуків скрипіння возів його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків
іржання стад коней його, і сповнена була земля Руська ворогами.”
Монголи очікували підходу основної орди на чолі з Батиєм. За традицією вони спочатку запропонували
князям здатися на милість переможців. Проте київське віче вирішило стояти на смерть. Оборону очолив
галицький воєвода Дмитро.
Батий зібрав до Києва свої головні сили й, ймовірно, всі 32 пороки, які мали монголи під час походу 1240–1241
років[2]. Монголи розмістили їх біля Лядських воріт, що розташовувалися на території сучасного Майдану
Незалежності. Вали цієї ділянки київських оборонних споруд були слабкі. Тут також лежало Козяче болото й
ручай, що замерзли й перестали діяти як захисний фактор[2]. Монголи захопили частину валу, де дерев’яні
заборола були зруйновані пороками.
“Постави же Баты порокы городу, подьлѣ врать Лядськыхъ, ту бо бѣаху пришли дебри; порокомъ же
беспрестани бьющимъ день и нощь, выбиша стѣны”
Вдершись до міста Ярослава, татари перепочили ніч, а зранку почали штурм міста Володимира. Після запеклої
бійки останні захисники зачинилися в Десятинній церкві, але монголи підвели спеціальні машини, і завалили
храм, поховавши під його стінами героїчних захисників міста. У нерівному бою загинули майже всі оборонці
Києва. Вороги захопили в полон пораненого воєводу Дмитра, але за хоробрість зберегли йому життя. З 50 тис.
киян живими залишилися не більше 2 тис. осіб. Місто лежало в руїні. Про цю трагедію сповіщає літописець:
“Того ж року татари здобули Київ... і святу Софію розграбували й монастирі всі, й ікони, і хрести, і все узороччя
церковне взяли, а людей від малого до великого вбили мечем.”
Після падіння Києва монголо-татари завдали удару по землях Галицько-Волинської держави. Багато міст,
здебільшого добре укріплених, чинили опір, створюючи перепони швидкому просуванню монголів на захід.
Наприклад, під Колодяжним татари встановили дванадцять облогових машин, але взяти місто штурмом не
змогли, тож почали умовляти жителів здати місто, пообіцявши зберегти їм життя. Оборонці міста відчинили
ворота, але монголи не стримали слова і Колодяжин був повністю спалений, а його мешканці вбиті. Так і не
змогли монголи захопити Кременець, Данилів та деякі інші міста Русі.
Навесні 1241 року Батий, подолавши опір мешканців Русі, рушив на захід через Волинь і Галичину. Протягом
року військо Батия спустошувало Польщу, Угорщину, Чехію, Хорватію, Трансільванію, Молдову, частину Сербії
та Болгарії, після чого повернулося до Поволжя.

4.Б- ХІІІ ст. в історії Київської Русі звикло розглядають як час важких потрясінь і випробувань, які серйозно
позначились на розвитку будівництва та мистецтв. Сучасні дослідники, проте, не схильні трактувати цей час, як
роки мистецького занепаду, чи навіть стагнації. Навпаки першу третину ХІІІ ст. називають періодом розквіту,
часом активних новаторських підходів в мистецтві. Зокрема у сакральній архітектурі переосмислено
традиційні хрестокупольні просторові структури, на зміну яким приходить центричний варіант храму з
висотним розкриттям простору. На культурній мапі Русі з’являються нові художні центри, в межах яких
формуються і реалізуються виразно окреслені архітектурні та образотворчі програмні засади. Насамперед
мається на увазі Галицько-Волинське князівство. Особливістю архітектурного розвитку Русі у ХІІІ ст. стало
акцентування на конфесійних відмінностях і строге дотримання православної східнохристиянської
архітектурної традиції, особливо щодо планувально-композиційних рішень. Водночас романські й готичні
впливи присутні в технічній та естетично-декоративній рецепції. Великої ваги в мистецькому процесі першої
половини ХІІІ ст. відіграють архітектурні та будівельні зв’язки між давньоруськими центрами, завдяки яким
широкого розвитку набуває стилістичний напрям, реалізований в динамічних вужоподібних композиціях. ХІІІ
століття, незважаючи на непрості історичні обставини, стало своєрідною єднальною ланкою, що допомогла
зберегти тяглість середньовічної мистецької традиції в художній культурі України.
У сучасній історичній науці києворуську культуру ХІІІ ст. віднедавна почали трактувати у дещо зміненому
ключі. Нові відкриття дозволили переглянути усталений погляд щодо автохтонності розвитку руського
мистецтва того часу. Спроби охарактеризувати цей непростий період як час поступового поєднання
грекофільських смаків і становлення самобутніх художніх пошуків, у світлі новітніх студій видаються до певної
міри неповними і завуженими. Головні хронологічні рубежі цього етапу визначено двома датами: 1204 рік —
захоплення Константинополя хрестоносцями і 1234 — 1237 роки — татаро-монгольська навала. По суті,
відкладений на третину століття крах давньої києворуської культури, запізнілий відносно розорення столиці
православного світу і Візантійської імперії, дозволив зберегти спадкоємність з загальновізантійською
традицією, культивованою в мистецтві XII ст., а також створити своєрідний запас культурної міцності для
майбутніх випробувань, яких довелось зазнати Русі у ХІІІ ст. Перша третина XIII ст. для давнього руського
мистецтва — період розквіту. В цей час набуває широкого поширення новий тип хрестокупольного храму з
вежоподібним верхом, виникають масштабні за значенням стінописи в храмах, створюються ікони нового
монументального стилю. У цей період безсумнівні точки дотику з загальними процесами в
східнохристиянському мистецтві, де виникають нові стабільні, часто героїчні інтонації, а також (особливо в
архітектурі та скульптурі) народжується непряме співзвуччя явищ в західноєвропейському мистецтві.
Архітектура першої половини ХІІІ ст. Вежоподібний тип храму
До формування типу вежоподібної храмової споруди, орієнтованої на висоту, давньоруське зодчество
розвивалося практично в межах єдиного хрестокупольної архітектурної просторово-планової композиції, яка,
проте, мала широку варіативність в розмірах, художніх прийомах і засобах виразності. Тим часом, починаючи
з XII ст., паралельно формувалася інша лінія: вона будувалася на нових типах споруд (центричних безстовпних
храмах, храмах-ротондах і квадрифоліях), а також переосмислювалась не так конструкція і типологія, як
емоційна наповненість інтер’єру і зовнішнього оформлення хрестокупольної споруди, що призвело до
народження так званих висотних, вежоподібних будівель. Істотно, що в архітектурі, на відміну від живопису,
рубіж століть, пов’язаний в образотворчому мистецтві зі зміною стилю, був відзначений розширенням
варіативності в будівництві. Є припущення, що велика кількість планових рішень, велика кількість хрещатих
споруд, в тому числі і тих, що зорієнтовані на храми-квадрифолії Афону, зумисне цитування візантійських
зразків в архітектурі, яка на той час, по суті, стала вже самодостатнім явищем, можна трактувати як своєрідну
реакцію на тогочасні історичні події, а сааме — латинську окупацію Константинополя (1204). Поява нових
типів, тим не менше, не зупиняє традиційного будівництва, імовірно, втілені новації навіть не були в
чисельному пріоритеті. Сучасні вчені не схильні пов’язувати появу вежеподібних храмів з так званими
«прогресивними» князями — така гіпотеза фігурувала в деяких популярних соціологічних дослідженнях.
Насправді ж споруди такого типу замовляли і фундували не тільки князі, а також монастирські громади, купці,
бояри.
Більшість центрических споруд відома лише на археологічному рівні (за винятком Іллінської церкви в
Чернігові). Існує припущення, що на формування центричного типу храму великий вплив у зрілому
середньовіччі мала Ахенська капелла (спрощений варіант константинопольського храму Сергія і Вакха і Сан-
Вітале в Равенні), яку деякі дослідники трактують як прототип так званих" палатіумів" (поєднаних з
ротондальними храмами), які набули значного поширення в Чехії, Угорщині і Польщі від часів місії Кирила і
Мефодія, які будували власне такі круглі церкви. Цей варіант центричної споруди за асоціацією з круглою
ротондою Гробу Господнього набув значного поширення завдяки Хрестовим походам. Такі храми виникали як
обітні капели лицарів і паломників в Святу землю. Однак навіть в порівняно близьких до Заходу територіях
Києві і Смоленську ротонди не набули повсюдного поширення, можливо, у зв’язку з тим, що будували їх в
основному вихідці з Заходу (смоленську ротонду, до прикладу, називали німецькою божницею), а також з
тим, що вівтарний простір в них був максимально вкорочений і це викликало труднощі у здійсненні
православної літургії, яка вимагала тридільного вівтаря. Справді популярним такий архітектурний тип став
тільки в галицьких землях.
Унікальним зразком збереженого безстовпного центричного храму залишається Іллінська церква в Чернігові
(перша половина XII ст.) — споруда з нартексом, увінчана одним верхом, що спирається на пілони, злиті з
кутами стін. Такі храми добре відомі з археологічних досліджень: їх виявили в Старій Рязані, Переславлі
Південному, у Володимирі-Волинському.
Незважаючи на відмінності в типології, ротондальні і вежоподібні храми ріднять між собою пошуки особливої
виразності: прагнення до компактного, орієнтованому на висоту об’єму, монолітність завершення,
перетворення у внутрішньому просторі. Становлення вежоподібного храму пов’язане з ранніми спорудами —
церквою Спаса на Берестові та храмами в Полоцьку, хоча більшість дослідників визнають паралельний пошук
нового типу, який походив у багатьох руських центрах. Домонгольскі висотні храми не змінювали традиційної
хрестокупольної конструкції, якщо бути точним, то ці зміни були мінімальними. Думка про те, що паралельно
з трансформацією зовнішнього вигляду будівель (більш динамічних, складних) всередині храму з’явилася
система підвищених східчастих арок, зараз трактується як помилкова. Жодного домонгольського храму з
автентичною, а не реконструйованою системою такого типу не збереглося. Ці храми відомі в
східнохристиянському мистецтві (Афон, Велика церква Студениця, 1206) і мали підстави, щоб з’явитися на
Русі, але подальші пошуки руського середньовічного зодчества XIV в. змушують виключити цю можливість.
Нова архітектурна концепція була підтримана в колі києво-смоленських князів, які активно цікавились і
займалися культурою. Особливо вдалим і плідним для її реалізації став період київського дуумвірату (спільне
правління Святослава Чернігівського і Рюрика Ростиславича Смоленського), а потім правління на київському
престолі Рюрика. Навколо князя Рюрика сформувалось винятково широке коло культурної еліти — родичі
князя, в тому числі його дружина і невістка, покровителька філософів, архітектор Петро Милоніг,
білгородський єпископ Адріан і видубицький ігумен Мойсей. Нова концепція розвивала висотну орієнтацію
церковної архітектури, була зорієнтована на створення відчуття польоту, намагалась перебороти земне
тяжіння, трансформувати матеріальну скутість. Ці риси до певної міри можна спостерігати і у візантійській
архітектурі ХІІ ст., але у всій повноті ідея архітектурного вертикалізму втілилась в готичному стилі в Західній
Європі.Особливістю києворуських висотних церков стало поєднання збереженої хрестокупольності і
виразності, принципово ідентичної «готичному» типу мислення, створивши оригінальний архітектурний
синтез класичної центричної купольності з новою динамічністю і яскравою емоційністю.