1.

Утворення Київської держави від Аскольда до Святослава

Аскольд і Дір
Аскольд і Дір стали останніми князями слов’янської династії, що розпочинається ще з часів
Кия.
Князь Аскольд досяг визнання Руської держави після свого морського походу на
Константинополь. 18 червня 860 року відбулася спроба захопити найвидатніше візантійське
місто, але завершилося нападом на бухту Золотий Ріг. Руси повернулися додому з великою
здобиччю. Так у Візантії дізналися про Київську Русь.
Аскольд став першим князем, хто вирішив поширювати християнство на території Київської
Русі.
Напівлегендарний князь Дір, згідно з легендами, правив разом із Аскольдом. Він володів
великими територіями, до яких залучав купців із різних держав.
Князь Олег
Роки правління: 882 – 912
Князь Олег був із династії Рюриковичів. Він став правителем Київської Русі після великого
князя Рюрика – першого правителя з варягів. Олег був опікуном Ігоря – сина Рюрика, але
правив він фактично сам. Спочатку князь Олег панував у Новгороді, але через жорстоке
протистояння між слов’янськими племенами мусив йти з Новгорода.
В 882 році Олег увив князя Аскольда та став оволодів Києвом. Олег зробив Київ столицею
своєю держави, об’єднавши в ній всі східнослов’янські народності – полян, деревлян, сіверян,
ільменських словенів, уличів, кривичів, білих хорватів, радимичів – а також неслов’янські
племена мерю та чудь. Таке об’єднання земель стало передумовою творення великої та
могутньої держави Київської Русі.
Князь Олег багато зробив для того, щоб його держава посіла своє місце на міжнародній арені.
Наприклад, він підкупив варягів, захистивши цим Київську Русь від їхніх набігів. Щорічно Олег
платив варягам данину розміром у 300 гривень.
Великий похід Олега на Візантію став навіть темою одного з літописів. В 907 році відбувся
цей похід – сухопутний та водний одночасно. Щит Олега на воротах Царгорода став символом
перемоги руського князя. В результаті перемоги Олега між Київської Руссю та Візантією була
підписана угода, згідно з якою руські купці мали змогу безмитно торгувати в Константинополі.
Окрім того вони на півроку забезпечувалися провізією та могли користуватися лазнею. А коли
купці виїжджали додому візантійський бік мав забезпечити їх всім необхідним для
пересування.
В договорі 911 року між Візантією та Київською Руссю відмічалося зближення цих держав,
адже вони обидві несли відповідальність за злочини своїх підлеглих та були зобов’язані
надавати допомогу своїм суднам, а полонені та втікачі поверталися на Батьківщину.
В 912-913 роках відомість здобули походи Олега в бік Арабського халіфату. В цей час 500
руських кораблів на чолі з князем Олегом досягли Каспію. В результаті цього руські бійці
оволоділи всім Каспійським узбережжям, проте коли вже дружина Олега поверталася додому,
на неї напали хозари.
В «Повісті временних літ» описується смерть Олега від укусу змії, проте це питання все ще є
дискусійним.
Князь Ігор
Роки правління: 912-945
Олег був опікуном Ігоря, і останній зміг стати повноправним князем тільки після смерті свого
наставника. Ігор також бачив важливим об’єднання племен та посилення центральної влади.
Коли деревляни хотіли вийти з-під контролю Київської Русі, Ігор зумів їх підкорити та накласти
ще більшу данину. Проте уличів підкорити йому не вдалося.
Візантія не хотіла допустити посилення Київської Русі, а тому послала печенігів воювати з
русами в 920 році. Таким чином, печеніги порушили мирний договір, що уклали з князем
Ігорем п’ятьма роками раніше.
У 941 та 944 роках Ігор здійснив два походи на Константинополь. Перший завершився
поразкою, а в результаті другого був укладений мирний договір, за яким руські купці вже мали
сплачувати мито Візантії. Ігор дав зобов’язання не нападати на візантійські землі.
944 рік – похід Ігоря на Закавказзя, в ході якому йому вдалося захопити міста Берда та
Дербент.
Князь Ігор зі своєю дружиною встановлювали занадто велику данину для селян. Всю зиму
збиралася данина з сіверян, деревлян, кривичів та інших слов’ян. Як данину не завжди
віддавали надлишки продуктів, часто забирали необхідне для самих людей. Кормління
тривало до самого квітня.
Данина підлеглих земель стала наслідком формування Київської Русі з центром у Києві та
своєрідним знаком покори інших народів.
Князь Ігор загинув від рук деревлян в 945 році, коли хотів зібрати з них вдвічі більшу
данину. Повстання деревлян під Іскоростенем спричинило смерть князя.
Княгиня Ольга
Син Ігоря Святослав був замалим для правління державою, тому його регентом стала княгиня
Ольга – дружина Ігоря.
Княгиня Ольга придушила повстання деревлян та повернула їхню землю під владу Києва.
Вона чітко встановила норми повинностей, що зменшувало ризик нових заворушень.
В цей час в Київській Русі виникла феодальна власність на землю. У владі феодалів були
міста та села. Наприклад, сама княгиня володіла селами Будутине, Ольжичі та замком
Вишгородом.
Палац Ольги знаходився на схилах Андріївського узвозу.
946 рік – візит Ольги до Константинополя, що спричинив тісні зв’язки між Візантією та
Київською Руссю. Також в результаті цього візиту княгиня Ольга прийняла християнську віру.
Княгиня домовилася про дипломатичні відносини з Німецьким королівством, та країни
навіть обмінялися своїми посольствами. Німецьке королівство мало на меті поширення
християнства та руській землі, але успіхів у цьому не було.
Князь Святослав
Роки правління: 957-972.
Переважну частину свого правління князь Ігор провів у походах. Спочатку країною керувала
його матір, а потім вже – його сини.
Князь Святослав знав честь перед ворогами своїми, він завжди їх попереджав, казав «Іду на
ви!», щоб вони встигли підготуватися до оборони.
965 рік – похід Святослава на Хозарський каганат, що завершився поразкою Ітиля – його
столиці.
В результаті війни на Північному Кавказі Святославу вдалося повернути в’ятичів під свою
владу.
Головною причиною та наслідком численних походів Святослава стало зміцнення Київської
Русі та відкриття для купців нових важливих торгових шляхів на сході – на Кубані, в
Приазов’ї та Подонні.
Одним із результатів походів Святослава стала колонія русів на Таманському півострові
– князівства Тмутаракань.
968 рік – дунайський похід Святослава. Тут він допомагав Візантії у війні з Болгарією.
 Князь хотів жити в Переяславці на Дунаї, і навіть хотів перенести туди столицю.
Ігор реформував систему правління Київської Русі. Поки він був у поході на Болгарію на
головні посади він поставив своїх трьох синів: Ярополка – в Києві, Володимира – в Новгороді,
а Олега – в деревлянському Вручному.
Візантія, що воювала проти болгар, знову злякалася величі Київської Русі, та об’єдналася з
болгарами. Отже, Святославу зі своєю дружиною довелося воювати не тільки з болгарами,
але й з візантійцями. В результаті нерівного бою Святослав погодився на те, що завойовані
ним землі в Подунав’ї переходили на бік Візантії та Болгарії.
Але цього було недостатньо візантійцям – вони боялися навіть переможеного князя Київської
Русі. І тоді візантійський правитель знову уклав домовленість з печенігами. Хан Куря напав на
Святослава та його дружину, коли той був у дорозі. Святослав загинув у цьому бою в 972
році.
Легенди кажуть, що хан зробив кубок із черепа Святослава та завжди коштував з нього напої.
Бо князь став великим полководцем не тільки для свого народу, а й на світовій арені.

2.Розквіт Русі за часів Володимира Великого. Державний устрій, соціально-

економічний лад.

Період розквіту Київської Русі припадає на кінець X – першу половину XI століття. Це час
правління двох найвідоміших київських князів – хрестителя Русі Володимира Великого та
«тестя Європи» Ярослава Мудрого. Ще однією умовою до піднесення Київської держави було
об’єднання слов’янських племен на подніпровських землях, що створило сприятливі умови
для подальшого розвитку середньовічної Русі.
Відомий, як головний реформатор у історії Київської Русі, князь Володимир зійшов на престол
після міжусобної війни зі своїми братами. Батько Володимира, князь Святослав помирає, і вже
в 977 році між його синами Ярополком, Олегом та Володимиром розпочинається боротьба за
владу.

У 980 році він захоплює Київ, а згодом від руки одного з своїх воєвод-зрадників помирає
Ярополк. Так Володимир отримує владу над всією державою.
На той час Київська Русь перебувала в занепаді. Незчисленні походи визнаного найбільш
войовничим з київських князів Святослава спустошили країну. На відміну від свого батька,
котрий обрав політику розширення території за рахунок завоювань, Володимир
Святославович надав перевагу укріпленню та захисту кордонів. Завершивши формування
території київської держави походами 981-993 років на ятвягів, в'ятичів та хорватів, князь
закріпив кордони Русі, котра стала за його правління найбільшою державою середньовічної
Європи.
Щоб захистити кордони своєї держави від кочівників, зокрема печенізьких ханів,
Володимир розпочинає зведення так званих Змієвих Валів, які простягалися майже на тисячу
кілометрів. Це були системи укріплень, що складалися з:

 гігантських земляних валів з дубовими частоколами;

 укріплених міст;
 фортець.

Всередині країни Володимир провів ряд реформ, спрямованих на консолідацію земель

Київської Русі, а також укріплення княжої влади в державі. Серед реформ князя були:

 Адміністративна реформа. Величезна площа держави та слабка залежність місцевих

правителів від київського князя робили територією розрізненою, а владу племінних лідерів
 практично необмеженою. Рішенням Володимира у країні відбувся територіальний поділ, на
чолі кожної з територій Володимир посадив місцевого князя. Ними стали сини правителя та
наближені до нього бояри. Володарі територіальних утворень підпорядковувались владі
київського князя;
 Військова реформа. Володимир роздав довіреним «мужам» прикордонні землі,
зобов’язавши їх до військової служби на захист від набігів кочівників; ліквідував племінні
військові об’єднання, створив боєздатну армію, що підпорядковувалась Києву;
 Релігійна реформа. Володимир Великий розумів, що жителі Київської Русі мають бути
об’єднані однією вірою. Спочатку князь хотів модернізувати язичницьку віру, створивши
пантеон з 6 богів на чолі з Перуном. Але згодом він вирішив, що пристати до цивілізованого
світу того часу країні допоможе монотеїстична віра. Так у X столітті на території Русі
почалось насадження християнства – релігії наймогутнішої на той час Візантійської імперії.
 Юридична реформа. За Володимира було створено перший усний звід законів київської
держави, що згадується літописцем пуд назвою «Устав землений»;
 Грошова реформа. За Володимира на Русі почалося карбування власних грошей. До того
часу основною валютою були візантійські срібні монети, котрими розраховувалися на вагу.
Втім створення власних монет, златників та срібняків, не мало на меті вивести з обігу інші
валюти, до яких також відносились золоті і срібні злитки – гривні та хутро для натурального
обміну. Ціллю Володимира було позначення через карбування монет міці своєї держави.

Крім внутрішньополітичних змін Володимир звертав увагу і на міжнародні відносини. За

його князювання було укладено ряд династичних шлюбів, які дозволили Київській Русі досягти
порозуміння з іншими країнами, налагодити з ними культурні, економічні, політичні відносини
та закріпитись на міжнародній арені.

3.Запровадження християнства на Русі

До середини Х століття Русь була язичницькою державою. Ментальність слов’ян
базувалася на ідеях вічності і рівнозначності протилежних начал – добра і зла. Світ
сприймався людьми на основі парних понять. Особливо слов’яни-язичники шанували коло, як
символ захисту від злих сил. Також на Русі був власний пантеон богів, серед яких виділяли
Перуна, Семаргла, Стрибога, Велеса, Даждьбога і Мокоша.

Князь зрозумів, щоб вивести державу на міжнародний рівень і зміцнити її, необхідно
прийняти єдину віру. Про те, як князь Володимир прийшов до вибору християнства, детально
описано в «Повісті минулих літ». Літопис говорить, що правителя підкорили візантійські храми
своїми обрядами і красою. До того ж, до хрещення Русі, велика частина населення Києва була
християнами за візантійським зразком. Серйозна причина, яка вплинула на вибір Володимира
– політичні амбіції Римської церкви. Для князів Русі було абсолютно неприйнятним піднесення
церковної влади над світською. Тому вибір припав на східне християнство, в якому релігійна і
світська влада взаємодіють.
Після 988 року Київська Русь заявила про себе як про християнську державу.
На мою думку, християнство підштовхнуло державу на зміцнення своїх зв’зків з іншими
країнами. До того ж релігійне життя стало більш цілостним та дало змогу розвивати новітні
тенценціі у тогочастній культурі та суспільному житті.

4. Ярослав Мудрий і його зовнішня та внутрішня політика.

З 1019 по 1054 роки київський престол займав один з синів Володимира Великого – князь
Ярослав, прозваний у народі Мудрим. Його політика була спрямована, в загальному, на
культурний розвиток держави і освіченість народу.
 Внутрішня політика
Впроваджуючи в народні маси християнство, Ярослав дбав про забезпечення
народу духовною літературою і його освіченості. Відкривалися школи при церквах.
Переводилися іноземні літописи, які послужили основою для підручників.
Переводилася як духовна література, так і історична.

Адже сам князь був людиною освіченою, грамотною.

Спеціально для навчання церковній справі Ярославом була відкрита школа для
хлопчиків в Новгороді.

Розвивалося і містобудування. Чимало було зведено за роки правління князя

соборів, храмів, монастирів і інших значущих архітектурних споруд. Крім того,
формувався і свій індивідуальний культурний стиль Русі. За красою київські будівлі
не поступалися візантійським і навіть перевершували їх.

Засновував Ярослав і нові міста. До їх числа належать:

 Ярославль;
 Юріїв.
Активно розвивалися:

 живопис;
 зодчиське мистецтво.
Ярослав був творцем «Руської правди» – першого писемного зводу
законів Стародавньої Русі.
Це зведення являло собою збірник норм, які регулюють відносини народу в різних
сферах: економічних, соціальних та інших.

Зовнішня політика
А що стосується міжнародних відносин, то і тут Ярослав намагався діяти мудро.
Так, з метою зміцнення безпеки своїх земель, діяв він, в основному, мирними
шляхами. Він всіляко зміцнював взаємини з сусідніми державами і князівствами,
укладав мирні договори. Але, не обходилося, звичайно, і без завойовницьких
походів, в результаті яких володіння князя розширювалися.

Саме так було завдано рішучий удар по кочовим племенам печенігів,

які розоряли руські князівства.
Ще однією особливістю його правління стало укладення династичних шлюбів. Сам
він був одружений на дочці правителя Швеції. І діти його, наслідуючи приклад
батька, так само укладали подібні союзи. Дочок своїх він сам видав заміж за
іноземних принців.

Сини взяли в дружини принцес Візантії і Польщі. І, навіть сестра князя вступила в
такий шлюб з польським королем. Звичайно ж, це сприяло зміцненню відносин з
іншими державами.

Так само піднялася за час його правління Русь і на загальній міжнародній арені.
 Русь стала економічним і культурним центром.
Крім цього, і в християнському світі зросло значення держави.

Саме при Ярославі з’явився перший київський митрополит – Іларіон.

Діяльність цієї людини, так само, принесла чимало плодів. Так, він боровся за
незалежність київської єпархії від Константинополя.

Загалом, князь Ярослав Мудрий зробив величезний внесок в загальний розвиток

Русі в багатьох сферах, підніс її значимість і вплив серед держав-сусідів. І,
безперечно, при ньому Київська Русь процвітала. Величезний його внесок і в
просвіту народу, і в розвиток християнства та культури.

5. Володимир Мономах у спробі об’єднання удільних князівств

Часи правління Володимира Мономаха та його найближчого спадкоємця сина Мстислава

стали добою піднесення могутності Русі. Титанічна праця Мономаха об’єднала д-ву,
змусила удільних князів піклуватися про захист від зовн. ворогів, довіряючи вирішення
внутр. конфліктів авторитетному київ. правителеві.
Проте з поч. 1130-х рр. у д-ві відбувалися процеси, що ставили під сумнів перспективи
існування колиш. єдності. Зокрема, спостерігалося піднесення одночасно з Києвом ін.
конкуруючих князівських центрів — Чернігова, Галича, Смоленська, Владимира на Клязьмі
та Володимира Волинського. У цих нових центрах швидкими темпами йшли формування
князівського та боярського землеволодіння, зростання екон. могутності місц. правителів. У
межах д-ви склалися самостійні області, які не потребували контролю Києва.
За час свого владарювання на київському великокнязівському престолі Володимир Мономах
утвердив централізовану монархічну владу по всій давньоруській землі й на деякий час
зупинив процес роздроблення Київської держави, що почала занепадати після смерті
Ярослава Мудрого.

6. Утворення удільних князівств

На території України існували Київська, Чернігівська, Переяславська, Турово-Пінська та
Галицько-Волинська землі.

Київ зі столиці Русі перетворився на столичне місто Київської землі, яка охоплювала
територію Середньої Наддніпрянщини і межувала з Половецьким степом, що, природно, не
забезпечувало їй мирного життя. Києву доводилося постійно захищатись від нападів половців,
які вторгалися на територію Київської землі. Та попри складну внутрішню і зовнішню
обстановку Київ залишався символом цілісності Русі, за нього боролися князі.

Важливу роль в Україні відігравало Чернігівське князівство з містами Чернігів, Новгород-

Сіверський, Путивль, Курськ, Брянськ, Стародуб, де укріпилася династія Ольговичів -
наступники Олега, внука Ярослава Мудрого. Вони активно включилися в боротьбу за вплив на
Київ і всю Русь. У 1183 р. Ольговичі розбили половців.
У цей період в удільному Новгород-Сіверському князівстві правив князь Ігор. Він був хоробрим
воїном і сам у 1185 р. вирішив піти в половецьку землю. Разом з ним у поході брав участь його
син Володимир. Та хан Кончак оточив полки Ігоря на березі річки Каяли і розбив їх, а князя
взяв у полон. У 1186 р. князь Ігор утік з половецького полону з допомогою половчанина
Лавора. Княжич Володимир залишався в полоні. Його оженили на дочці хана Кончака, щоб
утримати в Половецькій землі, проте він разом із дружиною повернувся до батька. Про це
розповідає "Слово о полку Ігоревім".
Окремим життям жила Переяславська земля (із центром у Переяславі). Найпівденніша
окраїна українських земель безпосередньо межувала зі степом і її постійно спустошували
половці. Тому це було найменше і найслабше князівство. Щоб не залежати від Києва і
Чернігова, переяславці взяли собі князів з далекої північно-східної землі і жили під їхнім
управлінням.
Га́ лицько-Воли́ нське князі́вство, також Королі́вство Русь
середньовічна монархічна держава у Центрально-східній Європі. Існувало у 1199—1349 роках.
Керувалася князями і королями із династій Рюриковичів, П'ястів та Гедиміновичів. Утворене
волинським князем Романом Мстиславичем внаслідок приєднання Галицького князівства у
1199. Після коронації Данила Романовича у 1253, стало Руським королівством,
спадкоємцем київської династії, продовжувачем європейських, руських політичних і культурних
традицій.
В історії українського народу Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно велику
роль, ставши після занепаду Києва новим центром політичного та економічного життя.
Територіально та політично воно об’єднало практично всі етнічні українські землі, зберегло від
завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, сприяло їхній
консолідації та усвідомленню власної самобутності.

7. Створення Галицько-Волинського князівства за Романа Мстиславовича.

Утвердження держави Данила Романовича
Об’єднання Волинського і Галицького князівств. У середині ХІІ ст. в Галицькому князівстві
черговий раз розгорілася боротьба між боярами і князем. Боярству, що збагатилося і зміцніло
в попередні роки, здавалася обтяжливою сильна влада князя, тому вони намагалися в будь-
який спосіб її ослабити. Бояри не відмовлялися від допомоги чужинців. Ця боротьба призвела
до послаблення галицької династії Ростиславичів. За її останнього представника Володимира
(1187—1198 рр.), сина Ярослава Осмомисла, конфлікт із боярами набув ще більшого розмаху,
оскільки Володимир посів престол завдяки боярам, що порушили свою присягу визнати князем
Олега. Бояри організували проти нього повстання і змусили князя шукати рятунок в Угорщині.
Але угорський король ув’язнив Володимира і, захопивши Галич, посадив там княжити свого
сина. Проте влада іноземців не влаштувала галичан, і вони підняли проти них повстання,
запрошуючи на галицький трон то волинського князя Романа Мстиславича, то сина Івана
Берладника Ростислава.

Зі смертю Володимира припинилася династія галицьких князів, оскільки сини князя були в
заручниках в угорського короля, до того ж їхня мати не належала до княжого роду.

Скориставшись смертю Володимира, у 1199 р. до Галича негайно вступило військо

волинського князя Романа Мстиславича (1173—1205), який був одним із претендентів на
галицький престол.

ахопивши Галич, Роман приєднав нові володіння до своїх Волинських. Таким чином
відбулося об’єднання Галицького і Волинського князівств у єдину Галицько-Волинську
державу. Це об’єднання було подією великої історичної ваги, оскільки постало князівство, яке
стало претендувати на центр об’єднання земель Південно-Західної Русі, тобто українських
земель.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинського князівства сприяло вдале

географічне положення. Воно розташувалося на перехресті важливих
торговельних шляхів і було важкодоступним для набігів кочовиків. Віддаленість від
Києва послаблювала залежність від центральної влади. До того ж, ставши єдиним
князівством, Галичина і Волинь змогли об’єднати свої сили для боротьби з
агресією сусідніх Польщі та Угорщини, а пізніше монгольської навали і наступу
хрестоносців.
алицько-Волинське князівство за Романа Мстиславича. Нове князівство завдяки
діяльності Романа Мстиславича майже відразу набуло авторитету як серед руських князів, так
і серед сусідніх держав.

Роман Мстиславич був сміливою, твердою і рішучою людиною. Він завжди досягав
поставленої мети. Ще з юнацьких років поринув у вир політичної боротьби. У 1168 р., ставши
новгородським князем, Роман разом із батьком, волинським князем Мстиславом, зміг
стримати зазіхання на свої землі володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського. По
смерті батька в 1173 р. Роман Мстиславич посів волинський престол і відстояв своє право на
нього.

Захопивши Галич, Роман переніс туди свою резиденцію. Для утвердження своєї влади він
відмовився від обіцянки, даної боярам, а з тими, хто був невдоволеним його діями, жорстоко
розправлявся. Унаслідок цього багато бояр було страчено, а деякі були змушені рятуватися
втечею. Виправдовуючи свої дії, Роман говорив: «Не почавивши бджіл, меду не наїшся». Після
такої кривавої розправи решта боярства не наважилися виступити проти нього. Свідченням
зміцнення його влади було те, що літописець називає Романа «самодержцем всея Русі». Цей
титул перекладений із грецького титулу візантійських імператорів як «автократор».

Данило
Старший Романович столицю Галицько-Волинського князівства переніс до тільки-
но закладеного м. Холма. Прагнучи заволодіти всією батьковою спадщиною, Данило
утвердився і в Києві. Однак столицю свою в Київ не переніс, залишив там намісником
хороброго воїна, боярина Дмитра. З-поміж подій тих років привертає увагу битва під
Дорогичином, що сталася того-таки 1238 р. Тоді своєю перемогою Данило поклав край
зазіханням німецьких лицарів-хрестоносців на західноукраїнські землі.
У 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві проти
приведеного Ростиславом війська угорського короля та його союзників біля м.
Ярослава на Сяні.

Внаслідок Ярославської битви Данило зламав опір бояр, остаточно утвердився в

Галичі й надовго поклав край зазіханням Угорського королівства.

Тоді ж князь здійснював успішні походи проти литовців і ятвягів, 1243 р. взяв Люблін і
Люблінську землю. Допомагаючи своєму сину Романові, одруженому з сестрою
австрійського герцога Фрідріха II Бабенберга Гертрудою, у боротьбі за австрійську
корону, Данило Галицький пішов на Чехію та Сілезію.

Активність зовнішньої політики Данила виявлялася й династичними шлюбами його

дітей.

• Так, Лев Данилович був одружений із дочкою угорського короля Бели IV.

• Шварно взяв шлюб із дочкою литовського князя Міндовга.

• Дочку Данила Переяславу було видано заміж за мазовецького князя Земовита.

Важливим напрямком зовнішньої політики Данила Галицького були відносини з
монгольськими володарями. Здійснивши подорож в Орду, Данило починає шукати
союзників у боротьбі з ординцями. З цією метою налагоджує союзницькі відносини з
Польщею, Угорщиною, Владимиро-Суздальським князівством. Відгукнувся князь на
пропозицію Ватикану розпочати переговори про участь русичів у хрестовому поході
європейських держав проти монголів.

Від 1246 року з перервами тривали переговори між Данилом і папою римським. Щоб
заохотити до походу князя, папа запропонував Данилу прийняти королівську корону.
Західноєвропейські хроніки ще задовго до коронації Данила називали Галицько-
Волинське князівство королівством. Тому, надсилаючи корону, папа зважав на реальні
факти. У 1253 р. в Дорогичині папський легат Опізо урочисто коронував Данила
Галицького. Однак оголошений папою 1253 р. хрестовий похід не знайшов підтримки
серед європейських монархів.

Втім Данило не відмовився від боротьби проти ординців власними силами. Основні
воєнні дії припадають на 1254-1255 рр. Військо Данила неодноразово здобувало
перемоги над монгольським військом хана Куремси. Занепокоєні зростанням
могутності Галицько-Волинського королівства, золотоординські правителі вислали
проти нього численну та сильну орду на чолі з досвідченим воєводою Бурундаєм. Під
тиском несприятливих обставин Данило мусив прийняти вимоги Бурундая про
зруйнування укріплень Львова, Володимира, Луцька та інших міст. Лише
столичний Холм зберіг фортифікації.

8. Правління основних князів родини Романовичів

Найпослідовнішим продовжувачем державноїполітики свого батька був Лев
Данилович (1264-1301 рр.). хоча він і був змушений визнати свою залежність від улусу Ногая,
все ж таки князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки цьому
територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію.
Як свідчать скупі фрагменти із зарубіжних джерел, за князя Юрія I (1301-1315
рр.) Галицько-Волинське князівство посідало чільне місце серед країн Європи. Юрі домігся від
константинопольського патріарха дозволу на відкриття у 1303 р. галицької митрополії. Юрій, як
і Данило, прийняв королівський титул і назвав себе “королем Русі та князем Володимирії”. За
період правління Юрія I стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднялася
торгівля, зріс добробут людей.
Наступниками Юрія I стали його сини – Андрій та Лев II (1315-1323 рр.). вони поділили
територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, дуумвіратом і тому розпаду
єдиної держави не відбулося. Романовичі проводили активну зовнішню політику, налагодили
союзницькі відносини з Польщею та Тевтонським орденом. Ці союзи мали антилитовську та
антиординську спрямованість. Однак братам не вдалося ефективно
протидіяти експансії Литви. Дорогочинська та Берестейська землі були втрачені. Трагічно для
Андрія і Лева закінчилась і боротьба з Золотою Ордою. У 1323 р. в битві з військами хана
Узбека молоді князі загинули.
Загибель Андрія та Лева II, які не мали дітей, припинила пряму лінію династії Романовичів,
що призвело до політичної кризи й ослаблення князівства. Майже 2 роки Галицько-Волинський
трон залишався без правителя. І тільки у 1325 р. главою держави було обрано 14-річного
мазовецького князя Болеслава Тройденовича, сина Марії, дочки Юрія I Львовича.
Юний князь прийняв православ’я та ім’я Юрій IIБолеслав. Період правління Юрія II став
поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства. Посилився неослабний прес Золотої
Орди, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше
контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від
адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму. Всі ці обставини
призвели до боярської змови і у квітні 1340 р. Юрія II Болеслава було отруєно. Князівство
втратило князя, а незабаром і незалежність. Землі Галицько-Волинської держави були
розчленовані і опинилися під владою сусідніх феодальних країн: Галичина – під
Польщею, Волинь – під Литвою, Буковина – увійшла до складу Молдавського князівства.
Таким чином, будучи безпосередньою спадкоємицею Київської Русі, Галицько-Волинська
держава відіграла надзвичайно важливу роль в історії України: зберегла від завоювання
і асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, сприяла їхній консолідації та
усвідомленню власної самобутності; стала новим, після занепаду Києва. Центром політичного
та економічного життя; модернізувала давньоруську державну організацію; розширила сферу
дії західноєвропейської культури, сприяла поступовому подоланню однобічності візантійського
впливу, продовжила славні дипломатичні традиції Київської Русі, представляла
східнослов’янську державність на міжнародній арені.

9.Культура КР та Г-В князівства

На Русі було багато вмілих ремісників: налічувалося майже 60 ремісничих
професій. Виготовляли знаряддя праці, предмети домашнього вжитку, виплавляли
метал, робили зброю.

Уже в IX ст. східні слов'яни вміли писати. Про це свідчить "Софійська азбука",
знайдена на стіні Софійського собору в Києві. Вона складалася з 27 літер: 23 грецькі
та 4 слов'янські — б, ж, ш, щ. Поширення на Русі християнства сприяло
запровадженню кирилиці — слов'янської писемності.

За часів Володимира Святославича в Києві, Чернігові, Новгороді та інших містах

було відкрито школи, де навчалися діти бояр, дружинників, духівництва. Крім
державних у Київській Русі були й приватні школи. При храмах і монастирях, у
князівських садибах створювалися бібліотеки. Так, Ярослав Мудрий мав бібліотеку в
Софії Київській. Князь Святоша витратив на книги всю свою казну, а згодом подарував
їх Києво-Печерському монастирю. При монастирях існували спеціальні майстерні, де
переписувалися й перекладалися книги з іноземних мов.

У Київській Русі високого рівня досягла й музична культура, яка своїм корінням
була пов'язана з язичницькими віруваннями. Ще в давні часи східні слов'яни
супроводжували свята піснями, танцями, обрядами. З музичних інструментів були
відомі труби, дудки, флейти, гуслі.

Після запровадження християнства в Київській Русі почала розвиватися

монументальна архітектура. Ще при Володимирові Святославичі в Києві було
збудовано соборну Десятинну церкву. Ярослав Мудрий прикрасив Київ на зразок
Константинополя. Як і в Константинополі, у Києві було збудовано Золоті ворота —
головний в'їзд до міста.
Варто згадати і про високий рівень мистецтва лікування в Київській Русі. Так, лікар
Агапіт розвивав традиційну народну і східну медицину.

Народ Київської Русі створив високу матеріальну і духовну культуру, яка посіла гідне
місце у світовій культурі середньовічної доби.
 Г-В

Культура Галицько-Волинської держави була відкритою для впливів західної та східної

культур, але при цьому не втрачала своєї східнослов’янської специфіки.

Великий вплив на культуру регіону мала Православна церква, яка зберігала основні
культурні традиції.

Культура Галицько-Волинської держави стала однією зі складових частин формування

української культури.

Освіта на галицьких і волинських землях продовжувала традиції Київської держави.

Школи існували при церквах, монастирях, єпископських кафедрах. До них приймали
хлопчиків із семи років.

Літописання в Галицько-Волинській державі мало свої особливості. Одні дослідники

вважають, що воно було продовженням традицій київських літописців, інші
стверджують, що тут існувала зовсім інша традиція: написання окремих повістей,
своєрідних світських житій князя, які згодом було об’єднано в єдиний твір.

Наявність мурованих будівель є вагомим свідченням розвитку того чи того регіону.

Галицькі та волинські міста багаті на муровані споруди: храми, князівські палаци,
замки, укріплені двори бояр.

Спочатку мурованими були лише храми і князівські палати.

Перші муровані храми в Галичині та Волині з’являються ще наприкінці IX - на початку

X ст. під впливом чеської архітектури. Але, на жаль, переважну більшість храмів кінця
ІХ-ХІІІ ст. назавжди втрачено.

Живопису належала провідна роль у мистецькій культурі Галицько-Волинської

держави. Її представлено монументальним живописом (фресками) та іконами.

Фресковий живопис продовжував київські традиції. Ним було розписано головні храми
міст держави. Проте він не набув значного поширення — з останньої чверті XII ст.
будуються храми, в яких не було фресок: наприклад, собор у Луцьку.

Водночас фрески зі світськими мотивами набувають поширення в князівських

палатах.

В оформленні храмів у Галичині та на Волині акцент робився на іконах, які

утворювали цілі ансамблі.

Попервах храми прикрашалися двома великими за розмірами іконами, що нагадували

фресковий розпис. Згодом їхня кількість збільшується. Утворюється іконостас.