Семінарське заняття № 1.

Мета: визначити основні аспекти та напрями зовнішньої політики України

від часів Київської Русі і до завершення української національної революції,
з’ясувати причини втрати Україною статусу суб’єкту міжнародних відносин.

Ключові слова: Велике князівство Литовське, Візантія, Київська Русь,

Кримське ханство, Московське царство, Річ Посполита, Хазарський каганат.

Зовнішня політика України періоду Середньовіччя та Нового часу.

1. Зовнішня політика Київської Русі.

В часи Аскольда та Діра Київська держава вперше заявила про себе світу. На
світанку 18 червня  860 року руський флот з 200 суден раптово вдерся до
бухти Константинополя Золотий Ріг. Напад русів виявився настульки
несподіваним для візантійців, що берегова сторожа не встигла на дати
нападникам дійову відсіч. Візантійському урядові довелося сплатити
контрибуцію ватажкові русичів - князю Аскольду, аби він припинив облогу.
Так уперше Київське князівство сповістило середньовічний світ про своє
існування й початок боротьби за першість з Візантією на Чорному морі,
Південно-Східній Європі та Передній Азії. Внаслідок вдалих походів на
володіння Візантії, Київська держава уклала дуже вигідні договори, князь
Аскольд прийняв християнство і здійснив перше хрещення Русі, яке, однак
торкнулося тільки верхівки суспільсва. Київська держава почала  виходити
на міжнародну арену.

Чутки про успіхи Аскольда і Діра дійшли до Новгороду. Рюрика вже не було
в живих, а його син Ігор (по скандинавськи Інгвар) був ще замалим, аби стати
на чолі дружини. Похід на Київ очолив Олег (по скандинавськи Хелги), якого
Рюрик зоставив опікуном Ігора до його повноліття. Олег зібрав дружину з
варягів, фінів та слов'ян, взявши з собою також і Ігора. Прибувши в Київ в
882 році, хитрощами виманив Аскольда та Діра за міські стіни та
обвинувативши в самоправстві, стратив й захопивши владу став правити
Київським князівством.

Торговельним партнером Русі була могутня Візантійська імперія. Київські

князі неодноразово здійснювали походи на Візантію. Велику популярність
здобув договір між нею і Руссю, укладений князем Олегом (879-911) в 911
році в результаті його походу на Константинополь. Він був написаний
російською та грецькою мовами, давав право російським купцям місяць жити
за рахунок греків у візантійській столиці (проте вони повинні були ходити по
місту без зброї і мати при собі письмові документи, а також заздалегідь
повідомляти про свій візит). Договір забезпечив можливість вивезення
збирається на Русі данини та продажу її на візантійських ринках.

За часів князювання Ігоря (912-945) в 944 році договір був знову

підтверджений, але на менш вигідних умовах. Його дружина Ольга, яка
правила після загибелі чоловіка (945-964), підтримувала з Візантією мирні
відносини. У 946 або 957 році вона зробила дипломатичний візит до
Константинополя, де прийняла християнство, що, однак, не спричинило за
собою масового хрещення населення Русі.

Відвідування Святослава

Перед князем Святославом (964-972) стояло завдання захисту Русі від набігів
кочівників (печенігів) і прокладання торгового шляху в інші країни. З цими
завданнями він успішно впорався. У своїх численних походах Святослав
завдав поразки Волзької Булгарії (мусульманська держава на Середньої Волзі
і Нижньої Камі), розгромив давнього ворога східних слов'ян - Хозарський
каганат, взяв його міста Ітіль і Саркел. Князь успішно воював на Північному
Кавказі і Азовському узбережжі, підкоривши племена ясів (предки осетин) і
касогів (предки адигів), опанував Тмутараканью на Таманському півострові,
відбив натиск печенігів. Святослав намагався наблизити кордону Русі до
Візантії і включився в 967 році в болгаро-візантійський конфлікт на боці
Константинополя, проте потім повів боротьбу вже проти імператора
Никифора Фоки за Балканський півострів. Під час цього конфлікту князь
навіть хотів перенести столицю своєї держави на Дунай до міста
Переяславець, куди звозилися б, як він припускав, блага з різних країн:
Візантії, Русі, Угорщини, Чехії. Але боротьба з Візантією закінчилася
невдало: Святослав був оточений 100-тисячного грецьким військом. Насилу
він зміг піти на Русь, уклавши з імперією договір про ненапад і повернувши
дунайські землі. По дорозі ж додому Святослав потрапив у засідку,
влаштовану печенігами у дніпровських порогів, і був убитий. Печенізький
хан зробив з його черепа чашу, з якої пив на бенкетах, вважаючи, що так до
нього перейде слава вбитого.

Зовнішня політика Русі в кінці Х-першій половині XII століття

За князя Володимира I (980-1015) була вирішена найважливіше завдання: був

забезпечений захист російських земель від набігів численних печенізьких
племен, з якими постійно доводилося стикатися. Для цього по річках Десні,
осетра, Сулі, Стугні на кордоні зі степом був споруджений ряд фортець.

У 985 році Володимир здійснив похід на Хазарію, обклавши її даниною, і

булгар, з якою уклав договір на вигідних умовах.

Головним актом всієї політики Володимира стало хрещення Русі в 988 році
за східним, грецьким обрядом. Перед цим він осадив Херсон - центр
візантійських володінь у Криму. Після тривалої облоги місто здалося, князь
домовився з імператором Василем II про хрещення і одруження на його
сестрі Ганні. Охрестившись сам, князь потім хрестив і весь свій народ. Це
мало велике міжнародне значення. Русь, відкинувши язичництво, стала на
рівних з іншими християнськими країнами, зміцнила свої зв'язки з Візантією.

У 989 і 1000 роках Володимир брав участь у візантійських походах проти

дунайської Болгарії. Під час його правління були укладені договори з
Угорщиною, Польщею, Чехією.

За Ярослава Мудрого (1019-1054) Давня Русь досягла найвищої могутності.

У 1020-і роки Ярослав виступав проти польського короля Мешко II. У 1030
році після успішного походу на прибалтійську чудь він заснував у Чудського
озера місто Юр'єв (нині Тарту), затвердивши російські позиції в Прибалтиці.
У 1038 році князь здійснив похід на ятвягів, в 1040, 1044 роках - на Литву.
Ярослав, як і Володимир, займався захистом країни від печенізьких набігів. У
1036 році він розбив печенігів, назавжди звільнивши від них країну.

При Ярославі Русь отримала широке міжнародне визнання. З його родиною

прагнули приєднатися найбільші королівські будинки Європи. Сам князь в
1019 році одружився на шведській принцесі Інгігерді (Ірині). Дочки Ярослава
вийшли заміж за французького, угорського та норвезького королів.
Польський король одружився з сестрою великого князя, а німецький
імператор на його внучці. Син Ярослава Всеволод одружився з донькою
візантійського імператора Костянтина Мономаха, звідси прізвисько сина
Всеволода - Володимир Мономах.

За правління останнього (1113-1125) тенденції, що ведуть країну до розпаду

на окремі князівства, стали незворотними. Однак Володимиру Мономаху ще
вдавалося утримувати Русь під своєю владою. Він успішно боровся з
половцями, які почали свої набіги за часів правління Ізяслава, Святослава і
Всеволода Ярославичів. У 1116 році Володимир після чергового походу
змусив їх откочевать від російських кордонів.

У 1110-і роки Мономах підтримав претендента на візантійський престол -

самозванця Лжедіогена і навіть виступив проти імператора. Він зміг
заволодіти дунайськими землями, які Візантія все ж повернула собі. У 1123
році російсько-візантійські переговори увінчалися успіхом і були закріплені
династичним шлюбом: внучка Мономаха стала дружиною сина
візантійського імператора.

Син Мономаха Мстислав Великий (1125-1132) зробив кілька походів на

Полоцьке князівство (1127, тисяча сто двадцять дев'ять). Він вислав всіх
полоцких князів до Візантії, посадивши туди свого сина Ізяслава.

Мстислав ходив і в Прибалтику. У 1130 році він обклав даниною чудь, але
через рік зазнав поразки у Юр'єва. Був вдалий похід на Литву в 1132 році,
проте на зворотному шляху кияни були розбиті.

Після смерті Мстислава Русь остаточно розпалася на окремі князівства-

держави. Почався період феодальної роздробленості.

Боротьба із зовнішньою небезпекою в XIII столітті

XIII став часом зміни політичної карти Європи. В 1204 хрестоносці

завоювали Константинополь, була утворена Латинська імперія. Лицарські
ордена почали експансію в Прибалтиці, погрожуючи російських кордонів.
Найсильнішу небезпеку для роздробленою і ослабленою Русі являло
утворилося тоді ж Монгольська держава.
Монголо-татарське нашестя

У 1206 році правителем монголів став Чингісхан (1206-1227), об'єднавши їх в

єдину державу. Воно відрізнялося силою і монолітністю. Монгольська знать
була зацікавлена в розширенні пасовищ і організації грабіжницьких набігів
на сусідні землевладельческие народи. Монгольське військо було відмінно
організовано, воно поділялося на десятки, сотні, тисячі і тьми (тумени), тобто
десять тисяч. Основною ударною силою була кіннота. Також у монголів була
добре поставлена розвідка. Сприяв їх завоювань і принцип віротерпимості до
підкорених народів.
У 1215 монголи зайняли Китай, в 1218 році - Корею, в 1219 почали
завоювання Середньої Азії, дійшовши потім і до Північного Кавказу, де
завдали поразки половцям. Ті ж звернулися за допомогою до руських князів.
1223 року монголи розбили росіян і половців на р. Калці. Вони дійшли до
Дніпра, але в межі Русі не вступили. Повертаючись в степ, кочівники
зробили невдалу спробу захопити волзьких булгар. Вони зрозуміли, що вести
походи на Русь і її сусідів можна шляхом організації общемонгольского
походу. Його очолив онук Чингісхана Батий (1227-1255), який отримав у
спадок територію, яку зможе завоювати на Заході. У 1236 монголи підкорили
собі Булгарії, в 1237 - кочівників степу. Восени 1237 вони підійшли до росіян
територій, перейшовши Волгу.

Русь знала про небезпеку, але страждала від роздробленості. У неї не було
єдиного командування. Зміцнення міст не годилися для відсічі кочівникам.
Батий мав і чисельним і технічним перевагою.

Навесні 1239 Батий розгромив Переяславль Південний, восени - Чернігівське

князівство. У 1240 році після тривалої облоги був узятий Київ, в 1241 році -
Галицько-Волинське князівство. На території Русі встановилося монголо-
татарське іго, що проіснувало понад двісті років (1240-1480).

Після розгрому Русі Батий рушив до Європи, розоривши Польщу, Угорщину,

Чехію, Балкани. Однак 1242 року монголів постриг ряд невдач, вони
вирішили завершити важкий похід і повернутися на схід. Русь, в якій
завойовники витратили велику частину сил, по суті, врятувала європейські
країни від ярма.

Боротьба з хрестоносцями

На початку XIII століття прибалтійські народи були язичниками. Сильний

вплив на них чинили сусідні руські землі. У згоді з доктриною німецького
лицарства «Drang nach Osten» (Натиск на Схід) почалося вторгнення
хрестоносців на землі Прибалтики і Північно-Західної Русі. Його
санкціонували римський папа і німецький імператор Фрідріх. У хрестовому
поході взяли участь лицарі північних країн Європи.

Русь, ослаблена боротьбою з монголами, була змушена воювати і з лицарями.

У 1240 році ситуацією скористалися шведські феодали, чий флот висадився
біля злиття Неви і Іжори. Шведи розраховували захопити Стару Ладогу і
 Новгород. Новгородський князь Олександр Ярославич зі своїм військом
приховано підійшов до шведського табору, а потім ударив по ньому,
відрізавши шведам шлях до відступу. Перемога була повною. Бій зі шведами
отримала назву Невської битви, сам же Олександр отримав прізвисько
Невський. Шведська агресія була зупинена, Русь зберегла за собою Балтику.

2. Участь українських земель у зовнішній політиці Литви.

Більше 200 років, в ХІV - XVІ ст., Київ, Придніпров'я, частина Поділля і
Волині входили до складу Великого князівства Литовського. У 1363 р
користуючись ослабленням Київської Русі після монголо-татарської навали і
роздробленістю між російськими питомими князями, литовські дружини на
чолі з великим князем Ольгердом (Альгірдасом) заволоділи Києвом і
приєднали його до своєї держави. Просуваючись на схід і південь
українських земель, литовські війська витіснили ординців за межі
української території. Незабаром литовські дружини під керівництвом
наступного володаря князівства Вітовта (Вітаутаса 1350 - 1430 рр.)
Розширили володіння Литви до чорноморського узбережжя. Спочатку
захоплені литовцями землі перебували на становищі автономних удільних
князівств. Так, в Києві першим ставлеником нових загарбників став князь
Федір - брат литовського князя Гедеміна. Князівство Федора, який згідно
Густинського літопису був одним з нащадків князя Київського Олега,
засвідчувало збереження на Київщині традиції княжого правління,
успадкованого від давньоруських часів.

Захопивши українські та білоруські землі, Литва в першій половині XIV ст.

перетворилася на впливову східноєвропейську державу. Разом з тим в період
свого розширення власне сама Литва становила лише близько 1/12 освоєної
Великим князівством Литовським території. Очевидно, ця обставина, а також
високий рівень культури, економіки і права захоплених литовцями
слов'янських земель сприяли значному впливу південних і східних сусідів
Литви на її соціально-економічний і культурний розвиток. Литовське
князівство успадкувало давньоруську (київську) культуру, писемність, право,
державну організацію і судову практику. Однак воно завжди зберігало
литовське верховенство, хоча і не заперечувало проти права удільних князів
на самоврядування і адміністративний і податковий імунітет.
 Значний внесок у справу відновлення економічного і торгового потенціалу
стольного граду після татаро-монгольського лихоліття вніс князь Володимир
Ольгердович. Він доклав чимало зусиль для збереження сформованого
адміністративного і господарського устрою міста на Дніпрі. Дотримуючись
курсу на підвищення економічного і політичного ваги Києва в складі
великокнязівського держави, він всіляко підтримував київських купців,
ремісників і, як це не виглядає дивним сьогодні, намагався скоротити,
обмежити сплату киянами різного роду податків і зборів в загальнодержавну
скарбницю. При цьому, за спогадами сучасників, звітуючи перед великим
князем, завжди посилався на спустошення та розруху, завдані місту
ординськими окупантами, а також на прикордонне розташування Києва та
небезпечні набіги на стольний град кочівників і різних грабіжницьких банд. І
треба визнати, литовські володарі йшли назустріч киянам. При князя
Володимира Ольгердовича всі податки і збори в великокняжескую казну -
так звана подданщіна - були номінальними і виражалися в декількох сотнях
київських динаріїв. Між іншим, ця монета відрізнялася високою якістю. Вона
карбувалася зі срібла вищої проби з ім'ям князя Володимира і протягом XV -
XVI ст. придбала цінність не тільки в Києві, а й в усьому Подніпров'ї, а також
на Волині та в Литві.

3. Українське козацтво в міжнародних відносинах.

4.
Международный контекст появления украинского казачества

Юг Украины давно был местом столкновения кочевых народов и оседлой

славянского населения. Мощные государственные образования (Киевская
Русь, Галицко-Волынское княжество, как впоследствии, впрочем, и
Литовско-польское государство) с попеременным успехом пытались взять
под контроль малозаселенные степные просторы и перенести черту
оседлости как можно дальше, однако в древние времена такое господство
никогда не было продолжительным , потому что амбициозные стремление
отдельных правителей оказывались бессильными перед природными,
географическими и цивилизационными факторами.

Итак, казачество возникает в условиях, когда насущной становится

необходимость обороны приграничных территорий литовско-польского
государства от нападений кочевников, но при этом государство не имеет ни
соответствующих средств, ни правительственных военных формирований,
способных постоянно защищать южные границы, а потому вынуждена
мириться с активизацией неоседлых элементов среди собственных
подданных (по образу жизни во многом похожих на своих врагов), которые
были способны эффективно противостоять угрозе с юга. Произвольное
населения приграничья и упомянутой "буферной зоны", которое
промышляло "уходницьким" жизнью и разбойными нападениями,
совершенствовали свое боевое мастерство в столкновениях с татарами,
охотно соглашались на призыв пограничных чиновников и становилось
причастным к внешнеполитическим акций если не целой литовско-польского
государства, то по крайней мере местных старост и воевод, которые часто
действовали без оглядки на волю монарха. Кроме того, "дряблые" попытки
правительства оформить казаков в организационном плане и взять их под
свой контроль, хотя и не увенчались успехом, но опосредованно заложили
определенные принципы, впоследствии повлияли на представления о том,
как нужно организовывать казачество (например, вопросы реестра). К
сожалению, с изменением во внешней политике Великого княжества
Литовского о татарах в середине XVI в. изменилось и отношение
правительства к казакам.

Первые шаги казаков на международной арене были не самостоятельно, а

вплетенными в планы пограничных чиновников или же ограничивались
незначительных столкновений с кочевниками. Ситуация изменилась после
того, как казачество возглавил богатый магнат из Южной Волыни Дмитрий
Вишневецкий. В 1550-х годах XV в. он взялся за реализацию амбициозного
плана, с которым раньше выступал еще Е. Дашкевич - строительство
укреплений на нижнем Днепре (на этот раз это был каменный замок на о.
Хортица).

Вишневецкий активно включился в борьбу против татар, однако поддержку

для своих мероприятий он решил искать не в Великого княжества
литовского, а в Турции (и это против ее вассала - крымского хана). Так,
летом 1553 Д. Вишневецкий отправился с целым подчиненным себе
казацким войском в Турцию. Это подняло тревогу в правительственных
кругах литовско-польского государства, поскольку там опасались, что
Вишневецкий приведет турок на Украину. Какой была настоящая цель его
поездки, неизвестно (формально считают, что он ездил освобождать своего
дяди Ф. Вишневецкого из турецкой неволи). По словам Сигизмунда Августа,
Д. Вишневецкий щеголял, что в Турции его приняли очень благосклонно и
получил там подарки. Весной 1554 Вишневецкий уже вернулся в Украину и
отправился к королю, чтобы объяснить свои действия. Аргументация
Вишневецкого была принята и король даже присвоил ему титул "стражника
на Хортице". М. Грушевский предполагал, что у Д. Вишневецкого была идея
союза на два фронта - опираться в борьбе против Крыма с одной стороны на
литовско-польское государство, а с другой - на Турцию.

Несмотря на благосклонное отношение Сигизмунда Августа к Д.

Вишневецкого, великий князь не спешил портить отношений с Крымом
учитывая то, что татары были союзниками Литвы против Московии. Перед
ханом великий князь литовский всячески пытался дистанцироваться от Д.
Вишневецкого и постоянно подчеркивал, что казацкий предводитель
действует самовольно. Правда, при этом хану объясняли, что строительства
замка на Хортице не надо бояться, от него будет только польза - это
крепость, кроме всего прочего, имела стеречь татар от нападений
"московских казаков" (которыми литовское правительство, уже по привычке,
пугал татар) .

И тогда, когда правительство опасалось потерять союзника в борьбе с

Москвой, Вишневецкий собственно и переориентировался на Москву (1556)
в надежде на поддержку в антитатарских борьбе. То есть возникла ситуация,
когда внешнеполитические планы казацкого предводителя стали совершенно
противоположным планам правительства. По согласованию с московитами,
Д. Вишневецкий осуществил удачные походы на Очаков (турецкая крепость
на берегу Днепровского лимана) и Исламкермен (Аслан-городок - крепость
на левом берегу Днепра неподалеку от Тавани).

В 1561 началась война литовско-польского государства и Московии за

Ливонию, и Д. Вишневецкий фактически оказывался в роли предателя, а
потому уже летом 1561 он снова появился на Запорожье. Литовское
правительство должен смириться с его предыдущей деятельностью и, приняв
его "под свою ласку", призвал казаков принять участие в Ливонской войне.
Однако вскоре Д. Вишневецкий вмешался в молдавскую междоусобицу, что
закончилось для него трагически - смертной казнью в Стамбуле 1563 Д.
Вишневецкий в украинской истории выступает как первый реальный (а не
легендарный) организатор казачества, который вывел ее на международную
арену и вел достаточно независимую внешнюю политику, в отличие от своих
предшественников, когда казачество действовало преимущественно в
пределах помощи пограничным старостам и господам. Не последнюю роль в
утверждении самостоятельной политики казачества на международной арене
сыграли заверения литовского правительства перед обладателями других
государств (прежде всего Крыма и Турции) о том, что казаки им не
подвластны.

В 70-80-х годах XVI в. казачество становится важным фактором на

международной арене, укрепляется и его позиция внутри Речи Посполитой.
В 1578 г.., В связи с подготовкой к войне против Московии, король С.
Баторий расширил реестр казацкого войска до 600 чел. (попытки
сформировать реестровое казацкое войско на государственной службе
известны и ранее - неудачная попытка 1524 и частично реализована - 1572 г.)
и одарил казаков рядом привилегий. Появилось понятие "казацких
вольности", которое навсегда вошло в казацкой сознания, правда в несколько
более широком виде, чем это себе представлял король. Этнический состав
казачества становится еще более разнообразным - как видно из реестра 1581,
среди казаков было немало выходцев из белорусских земель, случались
также немцы, сербы, татары, выходцы из Кафы и "Пятигорца" (вероятно,
представители кавказских народов, - в целом этот этноним был достаточно
распространен в украинских степях).

Впоследствии казачество начало себя трактовать как независимую военную

формацию полудержавного типа. Так, 1594 в грамоте Богдана
Микошинского казачество определяется как "свободное войско
запорожское". Внедряется практика "продавання" своей службы соседним
властелина, не отрекаясь от формального подданства польскому королю. Но
и в отношениях с последним казаки проводили достаточно независимую
политику, и когда 1620 польское правительство требовало, чтобы они не
нарушали своими походами мира Речи Посполитой с Турцией, то получил
довольно резкий ответ: "Знаем, что король помирился с императором
турецким, но мы - нет! ". Эти слова можно считать квинтэссенцией
самостоятельности казачества на международной арене начала XVII в.

4. Участь України в міжнародних подіях періоду Національної революції

(1648 – 1676 рр.).

Восстание Хмельницкого

Дата январь 1648 — август 1657

Место Речь Посполитая, Молдавское княжество

 Причина усиление феодального гнёта на территориях
Речи Посполитой с преимущественно
православным населением, уменьшение
казацких привилегий, Брестская уния

Итог ослабление Речи Посполитой,

создание Гетманщины, Переяславская рада,
начало новой русско-польской войны

Изменения Гетманщина перешла под

протекторат Русского царства
Хоругвь Богдана Хмельницкого. Утрачена в Берестецкой битве. Хранится
в Armémuseum (швед.)русск., Эстермальм, Стокгольм, Швеция.

Восстание Хмельницкого (укр. Повстання
Хмельницького или укр. Хмельниччина, также используются другие названия
) — широкомасштабное вооружённое восстание казаков Войска
Запорожского против правительства Речи Посполитой[8][9], поддержанное
восточнославянскими
православными крестьянами и мещанами (горожанами), а также
духовенством. Охватило земли Запорожской Сечи (большая часть
междуречья Южного Буга и Днепра), значительную часть Польской
Руси (преимущественно Киевского, Черниговского, Брацлавского и
Подольского воеводств Короны Польской), а также (до 1651 года) Литовской
Руси — Минское, Берестейское, Мстиславское и Смоленское
воеводства Великого княжества Литовского[10]. Велось под лозунгами
освобождения от социального, национального и религиозного гнёта.
Возглавил восстание гетман низовых запорожских казаков и
полковник Войска Запорожского Богдан Хмельницкий. Активное участие в
восстании также принимали крымские татары, которые поддерживали
Хмельницкого до 1651 года. Войне запорожцев с польской Короной
сопутствовал переменный успех, она включала в себя как победы
(Жёлтоводская, Корсунская, Пилявецкая, Батогская битвы) казаков и татар,
так и поражения (особенно в 1649 году под Лоевом и частично в 1651 под
Берестечком). После заключения Переяславского договора в 1654 году и
добровольного[11] перехода Гетманщины в подданство Русского царства,
восстание переросло в русско-польскую войну 1654—1667 годов[12].
В качестве даты окончания восстания советская историография указывала
1654 год — год заключения Переяславского договора. В современной
научной и учебной литературе окончание восстания чаще всего связывают со
смертью Богдана Хмельницкого в 1657 году. Некоторые историки (в
частности В. Смолий и В. Степанков) придерживаются мнения, что
восстание закончилось в 1676 году, после поражения и отречения
гетмана Петра Дорошенко[13]:153.

События конца 1648 года[  |  ]

Основные статьи: Битва под Пилявцами, Осада Львова (1648) и Штурм
Мозыря (1648)
Зная о разногласиях среди шляхты, Хмельницкий тем временем начал
переговоры с польским правительством. К этому времени, однако, перевес
получили сторонники беспощадного подавления восстания, и в Польше была
спешно сформирована 40-тысячная армия, возглавленная магнатами Д.
Заславским, Н. Остророгом и А. Конецпольским. Иронизируя над
изнеженностью Заславского, неопытностью молодого Конецпольского и
учёностью Остророга, Богдан Хмельницкий называл этот польский
«триумвират» — «перина, дитына и латына». Именно эта армия встретилась
с войском повстанцев у небольшого замка Пилявца близ р. Пилявка.
Сражение распалось на ряд схваток и длилось несколько дней. Решающей
была битва 13 сентября 1648 года, которая закончилась полным разгромом
польско-шляхетских войск. Повстанцы захватили богатые трофеи. Остатки
неприятельских войск искали спасения в паническом бегстве («пилявчики»,
как презрительно прозвал народ бежавших с поля шляхтичей, преодолели за
три дня бегства 300 вёрст). В октябре и ноябре 1648 года Хмельницкий
провёл осаду Львова и Замостья, с жителей которых собрал серьёзные
контрибуции. После переговоров Хмельницкий снял осаду со
Львова и осадил Замостье, которое обороняли остатки войск Иеремии
Вишневецкого. У Хмельницкого было уставшее 30-тысячное войско, которое
страдало от эпидемии чумы[источник не указан 1533 дня], и ввиду приближающейся
зимы Хмельницкий ограничился контрибуцией и снял осаду.
После победы под Пилявцами казацкие отряды во главе с полковником
Бутом без боя взяли город Игумен. Рядом с ним разбили польский отряд.
Внезапным ударом полковник Кривошапко взял Чериков. Оттуда он стал
совершать набеги на окрестности Мстиславля. Пинский войт Лукаш Ельский
с небольшим конным отрядом попробовал выбить повстанцев из Пинска, но
неудачно. Однако вскоре под Пинск прибыли войска Януша Радзивилла во
главе с Мирским. Атаковав город с двух направлений, они захватили улицы,
но восставшие заперлись в домах и стали отстреливаться. Поляки подожгли
дома. Так был взят Пинск. Далее князь Григорий Друцкий-Горский
взял Чериков и вырезал горожан. Отряды Филона Гаркуши и Степана
Пободайло осадили Быхов, но у них в тылу появились отряды Григория
Друцкого-Горского, и они сняли осаду и отступили. В
деревне Смолевичи вспыхнул бунт, но его подавили отряды Иоганна
Доновая. Далее армия Януша Радзивилла перешла в контрнаступление.
Отбила у восставших Брест, далее без боя заняла Туров, вырезала там все
население и пошла на Мозырь. Город был окружён, вылазка повстанцев
отбита. Далее город пережил несколько штурмов, а после пал. Затем был
взят Бобруйск. После Богдан Хмельницкий заключил перемирие с властями
Речи Посполитой.

Русско-польская война[  |  ]

Основная статья: Русско-польская война (1654—1667)
Вслед за присоединением Гетманщины началась война России с Польшей.
Весной 1654 года царь Алексей Михайлович вторгся на восток Польши.
Союз Гетманщины с Московским царством вызвал союз Крымского ханства
с Речью Посполитой. Объединённые казацко-российские войска перешли в
наступление против Речи Посполитой и достигли немалых успехов. Главные
бои тогда шли на Правобережье, Беларуси и Западной Украине. Летом 1654
московское войско (25000) и 20000 казаков под руководством Ивана
Золотаренко повели наступление на Беларусь и заняли Смоленск. Между тем
поляки осенью 1654 вступили на Брацлавщину, а 20 января 1655
осадили Умань. Хмельницкий и московский полководец Василий
Шереметьев, во главе 70 тыс. войска, пошёл навстречу врагу, и 29 января
1655 состоялся тяжелый, но не решающий, бой у Охматова.
1655 оказался в общем благоприятным для Хмельницкого. Это было вызвано
факторами внешнеполитическими. Именно в этом году Речь Посполитая
оказалась на грани краха. На территории Великого княжества Литовского
продолжили наступление московские и казацкие войска. Последние под
руководством Ивана Золотаренко летом взяли Свислочь и Минск. А осенью,
объединившись с русскими, захватили Вильно и Гродно. Большая часть
Литвы, собственно Беларуси, оказалась под властью Москвы.
Вторжение шведов в Речь Посполитую[  |  ]
Основная статья: Шведский потоп
Ослаблением Польши решил воспользоваться шведский король Карл X
Густав, заявивший о своих претензиях на прибалтийские земли Восточной
Пруссии и Ливонии, входивших в состав Речи Посполитой. В июле 1655 года
шведские войска вторгаются на территорию этого государства. Еще до
вторжения шведов в Речь Посполитую, в мае 1655 года, шведский король
наладил дипломатические отношения с Хмельницким, который охотно
пошёл на это[28]. Не последнюю роль в этом играл известный политик-
авантюрист Иероним Радзиевский, который в то время оказался на службе в
шведского короля. Радзиевский давно контактировал с Хмельницким. Ему
несложно было найти общий язык с казацким гетманом. Тогда же удалось
Хмельницком установить дружеские контакты с семиградским правителем
Юрием Ракоци (1621-1660) и бранденбургским курфюрстом Фридрихом-
Вильгельмом (1620-1688)[29].
Кампания сперва развивалась успешно для Карла Густава. Очень быстро
шведские войска захватили всю западную часть Польши и оккупировали
территории Великого княжества Литовского. Большинство видных польских
и литовских магнатов признали над собой власть шведского короля. А
деморализованные войска отказывались воевать с завоевателями.
Согласно достигнутым договоренностям, казацкая армия под
предводительством Хмельницкого и вспомогательный московский корпус
Василия Бутурлина, в конце сентября осадили Львов, во время которого
возникли противоречия между союзниками, кому должен принадлежать
захваченный город. Хмельницкий считал, что Львов — казацкий город,
поэтому он должен войти в состав Гетманщины. Однако на Львов
претендовали шведы, а русские пытались местное население в Галиции
заставить присягнуть царю[30]. Осада Львова продолжалась до начала ноября.
В то время в тылу казацкой армии появились татары. Гетман, взяв с львовян
контрибуцию в размере 60 тыс. злотых, пошел воевать с татарами.
Состоялось несколько боев. В этой ситуации хан Махмед-Гирей, который
потерял своего союзника, польского короля, решил, что не стоит испытывать
судьбу и лучше объясниться с Хмельницким.
К концу 1655 года положение Речь Посполитой было катастрофическим.
Почти вся страна была захвачена, а король Ян Казимир проиграл решающее
сражение и сбежал в Священную Римскую империю. Полякам противостояли
профессиональные шведские военачальники недавно закончившейся
Тридцатилетней войны, а с востока вели успешное наступление московские и
казацкие войска.
Территория Польши, оккупированная шведскими (западная и северная часть
Речи Посполитой) и русско-казацкими (восточная и южная часть Речи
Посполитой) войсками в конце 1655 года, жёлтым показана
неоккупированная часть территории Речи Посполитой

Русско-польский союз против Швеции[  |  ]

Основная статья: Виленское перемирие
Однако, в 1656 году события на восточной границе неожиданно стали
развиваться в благоприятном для Польши направлении. Русские, наблюдая за
успехами Швеции, были очень обеспокоены, поскольку Алексей
Михайлович претендовал на польские прибалтийские провинции, уже
захваченные в то время шведами, плюс ко всему Карл X Густав не стал
договариваться с Россией о совместных боевых действиях. В мае 1656 года
Россия объявила войну Швеции, таким образом автоматически став
союзником Речи Посполитой. В октябре 1656 Москва заключила с поляками
Виленское перемирие и страны полностью становились союзниками. На
переговоры по заключению мира не была допущена казацкая делегация.
Война Москвы со Швецией велась с переменным успехом, а возобновление
Польшей военных действий в июне 1658 года заставило подписать
перемирие сроком на три года, по которому Россия удержала часть
завоёванной Ливонии (с Дерптом и Мариенбургом).

Результат войны[  |  ]

Результатом войны стал добровольный переход земель Войска Запорожского
в подданство Российскому государству[11][27]. По мере того, как Речь
Посполитая становилась все более слабой, казаки все больше и больше
интегрировались в Российскую империю, а их автономия и привилегии
ограничивались и были окончательно отменены после Северной войны
(1700-1721), в которой гетман Иван Мазепа встал на сторону Швеции[50]