Тема 1.

Територія склад та ідентичність населення українських земель в

історичній ретроспективі
1.1. Територія та склад населення українських земель із давніх часів – до кінця
XVIII ст.
1.2. Етнічні процеси та формування національної території України в ХІХ-ХХ
ст.
1.3.Формування ідентичності на українських землях від ранньомодерного
суспільства до сучасної української нації.
1.1. Територія та склад населення українських земель із давніх часів – до
кінця XVIII ст.
Візуально знайомі кожному контури кордонів України встановилися
лише в другій половині ХХ століття. Поступове ж злиття регіональних
одиниць, що сьогодні увійшли до складу Української держави, тривало мало не
тисячу літ. Перша згадка про територію, яка сприймалася як щось цілісне,
міститься в трактаті візантійського імператора Костянтина Багрянородного
―Про управління імперією‖ (948-952 рр.): Зовнішній Русі (теренам між
Новгородом і Смоленськом) тут протиставлена Внутрішня Русь – Київська,
Чернігівська і Переяславська землі. В баченні автора літопису «Повісті
минулих літ», укладеного наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст., поняттям Русь
охоплено вже весь східнослов‘янський ареал. Знадобилося кілька століть, щоб з
цієї розмитої спільноти сучасники усвідомлено виокремили етнічний простір
власне України [13, c. 17].
В українській історіографії традиційно прийнято вважати Київську Русь
першою формою української державності. Її ядром було середнє Подніпров‘я –
Київ із довколишніми теренами, довкола якого почалося об‘єднання держави.
Разом з тим, навіть за часів розквіту Київська Русь займала щонайбільше
половину нинішньої української території, простягаючись далеко на північ,
охоплюючи всю теперішню Білорусь і чималий шмат європейської частини
Росії [10, c. 53]. Формування кордонів Київської Русі можна умовно поділити
на два етапи. Під час першого правителі скандинавського походження Олег,
Ігор, Ольга та Святослав зуміли поставити східнослов‘янські і фінські племена
під свій контроль [10, c. 55-57]. В часи Святослава державний організм
Київської Русі набирає рис імперії, адже кордони відсуваються далеко на схід і
держава включає етнічно чужі території. Володимир Великий завершив
тривалий процес формування території Київської держави. Саме в цей час
остаточно визначилися і закріпилися кордони Русі. На півночі вони
простягнулися до Чудського, Ладозького та Онезького озер, на півдні – до
Дону, Росі, Сули та Південного Бугу, на сході – до межиріччя Оки і Волги, на
Заході – до Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни.
Простягаючись майже на 800 тис. км. кв., Давньоруська держава стала
найбільшою країною Європи. Оберігаючи власні кордони, Володимир не
покладався лише на ефект потужних ударів воєнних походів, а й ґрунтовно
готувався до тривалої оборони, розбудовуючи цілу систему воєнно-феодальних
замків на південноруському порубіжжі, створюючи могутні земляні вали і рови,
які тягнулися вздовж лівого берега Росі, між нею і Роставицею, а також уздовж
лівого берега Стугни [2, c. 49].
 Після смерті Ярослава Мудрого у Київській Русі набирають розвитку
децентралізаційні тенденції. В складі ще недавно могутньої імперії дедалі
чіткіше виокремлюються контури окремих автономних князівств. Взнаки
даються величезні географічні обшири держави, культурні та етнічні
відмінності між її мешканцями. Відцентрові тенденції особливо посилюються
наприкінці XI ст. У державі було втрачено політичну єдність, спалахнули
численні міжусобні війни, зросла зовнішня загроза. Врешті, у 1097 р. з‘їзд
князів у Любечі узаконив існуючий стан речей в державі – згідно спільної
постанови проголошувалась засада вотчинності, на підставі якої кожний князь
мав володіти тими землями, що ними володів його батько, і зобов'язувався не
зазіхати на володіння інших князів.
Київська Русь дедалі більше набирала рис федерації автономних
князівств, а зверхність київського князя залишалась при цьому лише
номінальною. У результаті роздроблення Київської Русі виділилося ряд
більших і потужніших князівств – Київське, Галицьке, Волинське,
Переяславське, Чернігово-Сіверське, Смоленське, Ростово-Суздальське.
Децентралізаційні тенденції продовжувалися і в наступні десятиліття. Так,
якщо в XII ст. утворилося 15 князівств (земель), то їхня кількість на початку
XIII ст. сягала вже 50.
Монголо-татарське завоювання спричинилось до подальших важливих
змін. Центр політичного і економічного життя Київської Русі перемістився на
захід – у Галицьке, згодом Галицько-Волинське князівство. Це державне
утворення стає могутнім за часів Ярослава Осмомисла (1153-1187). Він
розширив його територію, приєднавши землі між Дністром і Карпатами та
пониззя Дунаю. Формування кордонів і політичне посилення Галицького
князівства визначалось встановленням контролю над важливим торговим
шляхом, який з‘єднував Північну Європу з Візантійською імперією.
У 1199 р. Роману Мстиславовичу – талановитому державному діячу,
полководцю та політику вдалося об'єднати Галичину та Волинь в один
державний організм, створивши Галицько-Волинську державу. У 1203 р. князь
навіть оволодів Києвом. У результаті політичної і військової діяльності Романа
Мстиславовича до складу його держави увійшли Київське, Переяславське,
Галицьке та Волинське князівства. Таким чином під умовною назвою
«Галицько-Волинська держава» було об‘єднано більшу частину українських
земель.
Після падіння Галицько-Волинської держави прийшов час перебування
українських земель у складі Великого Князівства Литовського і Корони
Польської, а з 1569 р. – Речі Посполитої. В складі Польської Корони ареал
українських земель та населення збігся із межами Руського, Белзького, а згодом
і Подільського воєводств. Закарпаття увійшло до складу Угорського
королівства. Велике Князівство Литовське в часи правління Ольгерда (1345-
1377) і Кейстута (1345-1385) встановило контроль над кількома руськими
князівствами: Чернігівським, Новгород-Сіверським, Київським і
Переяславським, та просунулось далі на південь, за річку Рось, захопивши
землю, пізніше відому як Поділля. Вже з 1340-х рр. литовський уряд почав
ліквідовувати удільні руські князівства (останнє з них, Київське перестало
існувати у 1471 р.) [10, c. 88-89]. На цих територіях згодом сформувалися
Волинське, Київське і Подільське воєводства. Від складу останнього у 1566 р.
виокремилось ще й Брацлавське воєводство.
Достатньої чіткості обриси українських земель в уяві сучасників набули
аж у першій половині – середині ХVІІ ст., ототожнюючись з Київщиною,
Чернігово-Сіверщиною, Волинню, Поділлям і Галичиною. Водночас точніше
окреслились і кордони. Наприклад, у 1670-х рр. гетьман Іван Самойлович бачив
західні межі України такими, що обіймають «Поділля, Волинь, Підляшшя,
Підгір‘я і всю Червону Русь, де стоять славні міста Галич, Львів, Перемишль,
Ярослав, Люблін, Луцьк, Володимир, Заслав, Корець». Згідно з цими
уявленнями, західні межі української спільноти спиралися на р. Сян і пониззя
Західного Бугу, північні – на р. Прип‘ять, північно-східні тяглися по Новгород-
Сіверщині до Стародуба, східні обмежувалися кордонами лівобережних
Гадяцького і Полтавського полків, а південні – обжитою в передстеповій зоні
Чигиринщиною–Уманщиною–Брацлавщиною. Висунутим далеко в Степ
форпостом стояла на варті Русі Запорозька Січ. Такий географічний образ
власної території втримався у сприйнятті українців і в пізніші часи, всупереч
тому, що багаторазово перерозподілявся між Росією та Річчю Посполитою,
Річчю Посполитою і Туреччиною, Росією та Австро-Угорщиною, Радянським
Союзом та Польщею [15, c. 17-18].
Згадки про південні й східні терени сучасної України у деклараціях
ХVІІ ст. відсутні: людям тих часів здалась би абсурдною думка про
приналежність до неї татарських кочовищ у Приазов‘ї та причорноморських
степах, а Закарпаття й Буковина сприймалися за органічні частини
Трансільванії і Молдови. Поступове поширення на ці території уявлень про їх
зв‘язок з українським життєвим простором розтяглося з кінця ХVІІ аж до
середини ХХ ст., відбиваючи як міграційні процеси, так і загальнополітичні
зміни, особливо ті, що перекраяли карту Європи внаслідок Першої і Другої
світових воєн [15, c. 18].
Із початком Національно-визвольної війни під проводом Богдана
Хмельницького формується держава Війська Запорозького. Кордони цього
утворення спершу визначалися умовами Зборівського і Білоцерківського
мирних договорів. Згідно умов першого, до складу козацької держави входили
терени Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Початково
Військо Запорозьке займало 200 тис. км² території. За умовами
Білоцерківського миру територія обмежилася Київським воєводством. Однак
після перемоги Хмельницького під Батогом у 1652 р. де-факто умови цього
миру були анульовані. Військово-політичні події другої половини XVII-XVIII
ст. призвели до того, що українські землі та їхнє населення перебувало під
владою як чужих володарів так і в складі власних автономних утворень –
держави Війська Запорозького, після 1663 р. Лівобережного та Правобережного
гетьманатів, Слобожанщини, Війська Запорозького Низового.
Після того, як Катерина ІІ забезпечила надійний контроль над
Запорожжям і південною Україною, вона взялася за Гетьманщину. 1781 р. було
скасовано полковий устрій, а Гетьманщину розділено на три намісництва:
Новгород-Сіверське, Чернігівське та Київське, що разом творили
Малоросійське генерал-губернаторство.
 Після смерті Б. Хмельницького у 1657 р. Військо Запорозьке Низове
надалі існувало як автономне утворення з осідком на Січі. Задля забезпечення
контролю над угіддями та людністю, що від середини XVII ст. накочувалась на
терени Запорожжя все новими колонізаційними хвилями, територія Війська
Запорозького була охоплена паланковим устроєм, перші свідчення про
існування якого відносяться до другої половини XVII ст. Станом на 1734 р.
Запорожжя було поділено на сім паланок: Самарську, Кодацьку,
Бугогардівську, Інгульську, Кальміуську, Прогноївську, Єланецьку. Згодом до
них додалася Орільська (1744) і Протовчанська (1768) [11, c. 275-276]. У 1762 р.
на Запорожжі мешкало близько 33700 козаків і 150000 вільних селян-хуторян
[10, c. 167].
Впродовж ХVІІІ ст., у міру ослаблення Кримського ханату і витіснення з
Приазов‘я Єдичкульської та Джамбойлуцької ногайських орд українське,
головно козацьке населення, просуваючись вздовж р. Сіверський Донець в бік
моря, колонізувало території сучасних найсхідніших областей України –
Донецької і Луганської. Паралельний наступ у Причорномор‘ї ішов на землі
Єдисанської та Буджацької Орд, васальних щодо Криму. Внаслідок російсько-
турецьких воєн 1768-1774 та 1787-1791 рр., а особливо після ліквідації
Кримського ханату (1783 р.) експансія Російської імперії на південь набула
масштабів організованого колонізаційного руху. Оскільки ж частина
причорноморського степу на той час уже вважалася володіннями Запорозької
Січі, то після ліквідації Січі 1775 р. його було дозаселено переселенцями-
іммігрантами з Балкан, Молдови та Волощини. Стабільне хліборобське
населення, яке осіло на колишніх татарських кочів‘ях та запорозьких
зимівниках, приблизно на дві третини складалося з українського та швидко
зукраїнізованого румунсько-сербського компоненту. Усе ж разом це строкате
новообжите пасмо від р. Дінця до р. Дунаю отримало назву Новоросії. На його
підошві опинився і Кримський півострів, приєднаний 1783 р. до Російської
імперії [15, c. 18].
Слобожанщина першою з українських земель була інтегрована до складу
Російської імперії. Цей регіон, розташований у верхів‘ях рік Ворскли, Донця та
Дону в добу Київської Русі лежав на межі з відкритим степом, у східній околиці
Переяславського князівства. Через те, що ці землі першими наражалися на
удари кочовиків, вони були малозаселені. Коли ж у XVI ст. Московське царство
поширило свої кордони на південь, ці землі увійшли до сфери його впливу.
Заселення Слобожанщини починається щойно з другої третини XVII ст., а
серед прибульців переважали козаки, селяни та всі ті, хто рятувався від
наслідків війни. 1650 р. тут існувало 4 полки – Сумський, Охтирський,
Харківський та Ізюмський, а з 1685 – Острогозький. Населення наприкінці XVII
ст. складало 120 тис., а в 1773 р. – 660 тис. У 1765 р. автономний статус
Слобідської України був скасований [10, c. 159-161].
Таким чином, протягом ІХ-XVIIІ ст. територія розселення українців
зазнала ряду змін, які диктувалися як внутрішніми (зміцнення та розширення
кордонів Київської Русі, виникнення держави Війська Запорозького,
колонізація Слобожанщини та півдня України) так і зовнішніми чинниками
(конфлікт із кочовим сходом, входження українських земель до складу Польщі і
Литви). За цей час глибоких змін зазнав етнічний і чисельний склад населення
українських земель.
2. Етнічні процеси та формування національної території України в ХІХ-
ХХ ст.
В українській історіографії вже давно утвердилась теза про те, що ХІХ ст.
– це час формування модерної української нації. Якщо у Європі процес
консолідації збігався із творенням модерних національних держав, таких як
Італія після Рисоджименто, Франція після революції 1789-1792 рр. чи
Німеччина після перетворення у 1871 р. в імперію, то в українському випадку
цей процес пішов іншим шляхом, адже в нашій історії ХІХ ст. – це час
перебування під владою двох імперій – Російської та Австрійської. Ця
обставина наклала свій особливий відбиток на формування ментального
портрету східного і західного українця, а процеси формування нації, які на
перший погляд були малопомітними і повільними впродовж «довгого» ХІХ ст.
заклали фундамент, на базі якого вже на початку ХХ ст. чинитиметься
українське державне будівництво.
Внаслідок трьох поділів Речі Посполитої 1772, 1793 і 1795 років ця
держава припинила своє існування. За першим поділом Австрія отримала
Руське, Белзьке і частину Подільського (на захід від Збруча) воєводств. Із 2,6
млн. мешканців цих земель майже половину становили українці, решту –
поляки і євреї. Ці надбання в складі імперії Габсбургів отримали назву
королівства Галичини і Володомерії. У 1774 р., користуючись послабленням
Османської імперії внаслідок її поразки в російсько-турецькій війні, Австрія
захопила в Молдавії, васала османів, найпівнічніший регіон – Буковину. Під
час Другого поділу 1793 р. Росії відійшли Київське та Брацлавське воєводства,
а також більша частина Поділля та східна Волинь. Решта Волині відійшла до
Росії за третім поділом 1795 р. [10, c. 181-183].
У ХІХ ст. 85 % території України опинилось у складі Російської імперії.
Українські землі не мали окремого адміністративного статусу, так як й інші
регіони імперії, їх було поділено на губернії (з 1802 р.). Переважна більшість
українців імперії, яких у 1897 р. налічувалось 17 млн., жила в 9 губерніях:
Чернігівській, Полтавській, Харківській, Катеринославській, Херсонській,
Таврійській, правобережних Київській, Подільській і Волинській. Ще 4,4 млн.
українців мешкали в сусідніх губерніях, передовсім Курській і Воронезькій та в
Області Війська Донського [10, c. 187-188]. Тодішня територія розселення
етнічних українців далеко переважала сучасну політичну мапу України.
Щоб зрозуміти, якою бачили свою територію українці початку ХІХ ст.,
слід звернутися до тодішніх джерел. Розповідаючи про події Національно-
Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, невідомий автор дуже
популярного в середовищі українського дворянства твору «Історія Русів» так
описував топографію наших земель: «Істинні і прадавні землі і провінції
Сарматські, альбо Козацькі, наші Руські, од Подоля, Волиня і Волох посполу і
аж до самого Вільня і Смоленська, довгі і обширні границі свої імущії, а саме:
землю Київську, Галицьку, Львівську, Холмську, Белзьку, Подільську,
Волинську, Перемишлівську, Мстиславську, Вітебську, Полоцьку». Отже,
уявлення про географічний простір, поширені серед української еліти в першій
половині ХІХ ст., мали яскраво виражений патріотичний характер і
відображували прагнення відокремити українські землі насамперед від Польщі,
Туреччини і Криму, нав‘язуючи до Київської Русі, але передусім до
Гетьманщини [7, c. 12].
У той же час в Галичині член Руської трійці Іван Вагилевич у передмові
до «Русалки дністрової» в 1837 р. визначав історичні кордони «Русі» та
«руського народу», як одного з рівноправних слов‘янських народів від «гір
Бескидських (Карпати) за Дон». Цю Русь діячі Руської трійці асоціювали з
Південною Руссю, протиставляючи їй «Північну Русь» і Московію [7, c. 15].
У Галичині українці зосереджувались в східній частині краю, яку
приблизно навпіл ділила річка Сян. Але навіть Східна Галичина була етнічно
неоднорідною, українці становили тут 71 % населення у 1842 р. і 62 % у 1910 р.
Решту мешканців Галичини становили поляки (635 тис. у 1849 р. і 890 тис. у
1910 р.) та євреї (246 тис. у 1849 і 660 тис. у 1910 р.). Переважна більшість
українців мешкала в селах. На Буковині українці зосереджувались у північній і
західній частині краю. Щодо тієї частини колишнього коронного краю, яка
тепер входить до складу України (Північна Буковина), то її населення 1910 р.
складалося з 303 тис. українців (38 %), 272 тис. румунів (34 %) і 102 тис. євреїв
(13 %). На Закарпатті за переписом 1910 р. серед трьох найбільших груп були
українці (324 тис., або 54 %), угорці (159 тис. або 26 %) та євреї (87 тис. або 14
%) [10, c. 228-231].
Розпад Російської імперії на окремі державницькі утворення (насильно
об‘єднаних наприкінці 1922 р. в Союз Радянських Соціалістичних Республік)
вперше поставив питання про демаркацію кордонів України. Цією проблемою
гостро задалися діячі української національної революції 1917-1921 рр. 4
серпня 1917 року Тимчасовий уряд Росії видав інструкцію українському
Генеральному секретаріатові, якою визначав його своїм представником в
Україні. Під нагляд Генерального секретаріату передавалися Київська,
Полтавська, Подільська, Волинська губернії, а також частина Чернігівської
губернії без Стародубщини. За Третім універсалом Центральної Ради до
Української Народної Республіки входили території, населені переважно
українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина,
Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія без Криму. Серед
регіонів, ―українськість‖ яких не викликала сумніву, були й землі колишньої
Новоросії. Приєднання Курщини, Холмщини, Воронежчини та інших територій
з українським населенням мало вирішуватися шляхом переговорів.
Західний кордон УНР чітко окреслився лише з укладенням Брестського
миру 9 лютого 1918 р. Підписана між УНР та Четвірним союзом угода
передбачала, що кордон між УНР та Австро-Угорщиною пролягав по лінії
Хотин-Гусятин-Збараж-Броди-Сокаль, майже вся Холмщина і Підляшшя
входили до УНР [2, c. 318].
Уряд Павла Скоропадського скасував адміністративно-територіальну
реформу Центральної Ради і використовував старий адміністративно-
територіальний поділ українських земель часів Російської імперії. Українська
держава поділялася на 9 губерній і 2 округи (Таврійський і Поліський). Гетьман
зробив чимало для зміцнення кордонів держави, та закріплення їх
міжнародними договорами. У ході переговорів з РРФСР Скоропадський
досягнув прелімінарної мирної угоди. Була встановлена так звана «нейтральна
зона», що розмежовувала сторони до встановлення державного кордону.
Україна приєднала окремі території Мінської, Могилівської, Курської та
Воронезької губерній. За Брестським договором до України також відійшли три
південні повіти колишньої Мінської губернії: Пінський, Мозирський і
Річицький, де проживало змішане українсько-білоруське населення. Початково
повіти інкорпорували до складу українських Волинської та Холмської губерній.
Однак проти такого рішення виступав самопроголошений уряд Білоруської
народної республіки. У червні до Києва прибув її надзвичайний посол Роман
Скірмунт, який провів переговори щодо перегляду лінії кордону з українським
міністром іноземних справ Дмитром Дорошенком. Зустріч закінчилися
безуспішно, оскільки з'ясувалося, що білоруський уряд не мав реальної влади в
Білорусі. В результаті, за згодою німецького командування, уряд Української
Держави розповсюдив свою владу на всі північні території, на які претендував
[3, c. 222-223].
Скоропадський теж вирішив кримське питання. Гетьман твердив, що
«Україна не може існувати без Криму — це буде тулуб без ніг». Крим вдалося
приєднати до України восени 1918 р. внаслідок спланованої ним економічної
блокади. Справді, контроль за цінним у стратегічному плані Кримським
півостровом давав змогу або гарантувати безпеку та економічні інтереси
України в Причорномор'ї, або ж, в іншому разі, створював велику загрозу її
суверенітету.
Уряд Української держави прагнув повернути від Румунії українську
частину Бессарабії, а саме Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти,
де більшість населення становили українці. До часу розв'язання територіальної
проблеми Київ не встановлював дипломатичні відносини з Бухарестом на рівні
послів [3, c. 219].
Особливі стосунки в Української Держави склалися з Доном. Початково
обидві країни мали територіальні претензії одна до одної. Зокрема, Україна
прагнула приєднати Таганрозький округ і західні волості колишньої Області
війська Донського понад річкою Калитва, що були заселені українцями. Донці
мали претензії на Старобільський повіт Харківської губернії та Луганськ. В
травні розпочалися двомісячні переговори між українським міністром
закордонних справ Дмитром Дорошенком та донськими представниками —
міністром торгівлі Володимиром Лебедєвем та послом в Україні Олександром
Черячукіним. Зважаючи на більшовицьку загрозу обидві сторони пішли на
поступки. 8 серпня уряди Української Держави і Дону підписали договір, за
яким визнали незалежність обох країн і зрікалися територіальних претензій.
Міждержавний кордон було встановлено по межі між Областю війська
Донського з одного боку та Воронезькою, Харківською і Катеринославською
губерніями з іншого. В районі Маріуполя до України була приєднана невелика
територія для забезпечення цілісності управління містом та портом [3, c. 227-
229].
Із більшовицьким завоюванням України новопроголошена УРСР
отримала давніший імперський поділ території на губернії та повіти. Далі
адміністративна система УРСР уніфікувалася із системою Радянського Союзу.
В 1932 р. було запроваджено систему центр — область — район, яка збереглася
в Україні й понині. У липні 1924 р. від УСРР було відторгнуто Таганрозький і
Шахтинський округи, які попри те, що належали до української етнографічної
території з переважаючим українським населенням, були передані до складу
РСФРР. У жовтні 1925 р. постановою ЦВК СРСР ―Про врегулювання кордонів
Української СРР з Російською СФРР і Білоруською СРР‖ до України було
приєднано територію з населенням 278 тис. чол., а до складу інших республік,
передусім до РСФРР, було передано від України територію з населенням
близько 479 тис. чоловік. Водночас Кубань, яка була заселена українцями, не
увійшла до УСРР та була поступово зрусифікована [4].
Особливою складністю відзначилися стосунки з Польщею. 18 березня
1921 року з нею було укладено Ризьку мирну угоду. Державним кордоном
сторони визнали лінію фактичного розмежування до початку радянсько-
польської війни. За Польщею зберігався контроль над українськими землями по
Збруч і Горинь [2, c. 353]. На півдні у складі Росії залишився, всупереч
географічній логіці, Крим, який Верховна Рада СРСР офіційно передасть
Україні у 1954 р. на доказ ―вічної дружби‖ з нагоди святкування 300-ліття
Переяславської угоди [15, c. 19].
Друга світова війна принесла нові уточнення. За умовами повоєнного
облаштування світу, до СРСР (а формально – до України) приєднувались старі
території Австрійської імперії, які після 1918 р. належали Польщі, Румунії,
Чехії та Угорщині. Зокрема, від Румунії перейшов колишній Буджацький степ –
причорноморське узбережжя між Дністром і Дунаєм нині південно-західні
райони Одеської обл.‚ і Буковина – нині Чернівецька обл.‚ від Угорщини –
Закарпаття, а від Польщі – стара історична територія Галичини за винятком
Сяноччини та західних частин Перемишльщини й Холмщини з містами Сянок,
Перемишль, Холм, Ярослав та ін. (саме тут, згідно з домовленостями
Ялтинської конференції 1945 р., проліг кордон між СРСР і Польщею) [15, c.
19]. Цей кордон повторював лінію Керзона, запропоновану Великою Британією
наприкінці Першої світової війни, із передачею підрадянській Україні Західної
Волині аж до Бугу та Східної Галичини майже до Сяну. Закарпаття, яке
входило перед війною до складу Чехословаччини, формально перейшло до
складу УРСР за договором із Чехословаччиною від 29 червня 1945 р. Внаслідок
усіх цих «повернень» і «воз‘єднань» УРСР збільшила свою територію на одну
чверть, додавши до неї 165,3 тис. км кв. і 11 млн. населення [10, с. 378-380].
Остання зміна території України сталася у 1954 р. Президія Верховної
Ради СРСР передала «з великої братньої любові» Кримську область до складу
УРСР. У результаті цього територія України зросла на 44 тис. км. кв., а
населення на 268 тис. Більшість з них становили росіяни (71 %) та українці
(22 %), адже майже 200 тис. кримських татар, які жили на півострові до Другої
світової війни, були депортовані після зайняття Криму Червоною армією у
травні 1944 р. Тоді за наказом Сталіна кримських татар було засуджено буцімто
за колаборацію з ворогом [10, c. 380-381]. Після цього, протягом наступного
десятиліття економіка, інфраструктура, добробут та населення спустошеного
війною та депортаціями півострова піднімались зусиллями та коштом України.
Отже остаточне оформлення кордонів Української держави, здійснене
впродовж ХХ ст. стало підсумком політичних домовленостей, які від України
залежали лише в тому розумінні, що факт її існування використовували в
аргументації радянські дипломати. Інтересами українського народу керівники
СРСР переймалися щонайменше, проте завдяки їхнім стратегічним
розрахункам майже всі відлами етносу вперше було об‘єднано в рамках
єдиного політично-географічного тіла – Української Радянської Соціалістичної
Республіки, спадкоємицею якої в аспекті зовнішніх кордонів стала Українська
держава [15, c. 19]. Фактично нинішня територіальна конфігурація України
великою мірою є наслідком успішної зовнішньої політики Сталіна наприкінці
Другої світової війни.
Попри повоєнні територіальні зміни й обмін населенням, Україна так і не
стала етнічно однорідною країною і не всі етнічні українці опинилися у її
межах. Порівняно з міжвоєнною добою, частка етнічних українців в УРСР
насправді знизилася від 80 % у 1926 р. до 76,8 % у 1959 р. За цей час абсолютна
та відносна чисельність кількох інших народів (євреїв, поляків і німців) також
зменшилась. Найбільше зросла частка росіян – від 9,2 % у 1926 р. до 16,9 % у
1959 р. (7,1 млн.). Таке зростання можна пояснити не лише природними
демографічними чинниками, але й тим, що росіяни переселялися з інших
регіонів СРСР, а українці в містах тяжіли до самоідентифікації з росіянами [10,
c. 381].
На прилеглих до УРСР територіях тоді мешкало близько 1,8 млн.
українців. Майже половина з них жила у Російській РФСР – на Дону, у
східному Донбасі та на Кубані на схід від Азовського моря. Друга за
чисельністю українська громада мешкала у Молдавії, особливо у Придністров‘ї.
250 тис. українців Польщі більше не жили на своїй історичній батьківщині на
Холмщині, над Сяном і у Карпатах, бо тих із них, кого не виселили до
підрадянської України у 1944-1946 рр., 1947 р. було силоміць виселено
польським урядом на північні і західні терени повоєнної Польщі [10, c. 382].
Для української демографії поворотним виявився 1979 рік, бо вперше в
історії України більшість її населення (53 %) мешкало у містах. У 2001 р. цей
показник зріс до 67 %. В останнє десятиліття ХХ ст. кількість українського
населення зменшилася від 51,4 млн. у 1989 р. до 48,4 млн. у 2001 р. Ця
тенденція продовжується і в ХХІ ст. через падіння народжуваності, що
розпочалося ще з радянських часів, еміграцію, зменшення тривалості життя, а
також через погіршення добробуту населення. Водночас абсолютна та відносна
чисельність різних національних груп у країні змінилася, іноді радикально. У
той час, як абсолютне число українців по суті не змінилося, кількість росіян
зменшилась на 3 млн. Ця помітна зміна була наслідком трьох чинників: росіяни
поверталися до країн колишнього СРСР, з яких вони колись прибули, теж
чимало євреїв, велика частина яких визначала себе росіянами, виїхали закордон
і, нарешті, особи, які за радянських часів ідентифікували себе з росіянами,
тепер почали себе асоціювати з українцями [10, c. 389, 393].
За більш ніж два десятки років відносно стабільного існування незалежна
Україна недавно знову опинилася перед загрозою власної територіальної
цілісності. Окупація Росією Криму та частин Донецької і Луганської областей
засвідчила, що навіть у Європі ХХІ ст. територіальні суперечки між державами
можуть вирішуватися не лише дипломатією, але й з грубим та цинічним
використанням зброї під прикриттям фальшивих гасел захисту національних
меншин. Відтак, у нових реаліях Україна шукає ефективних рішень в спробах
відновити контроль над своїми територіями і кордонами, залучаючи до
вирішення цієї проблеми міжнародну спільноту та передусім зважаючи на
власні мобілізаційні можливості.

3. Формування ідентичності на українських землях від ранньомодерного

суспільства – до сучасної української нації.

Згідно з твердженням Сергія Плохія, не існує народу без окремої

ідентичності, а знайти коріння такої ідентичності означає показати коріння
самого народу чи нації [12, c. 2]. Ідентичність – це феномен, що оприявнюється
в колективній та індивідуальній свідомості і діях. Кожна етнічна або
національна спільнота, що претендує на статус етносу або нації, мусить мати
концепцію спільної ідентичності [12, c. 4]. Українська ідентичність з часів
Київської Русі до сьогодні пройшла тривалу еволюцію, адже в різний час по
різному українці сприймали свій етнос, народ, державу та своє місце в цих
категоріях. Суспільство XI-XVI ст. жило в іншому вимірі вартостей, цінностей,
уявлень ніж ті, в яких живе сьогоднішня людина ХХІ ст. Тому помилково
переносити наші сучасні уявлення про політичні і моральні цінності на людей
пізнього Середньовіччя та Раннього модерну.
З огляду на цю специфіку і сьогодні в наукових колах ведуться дискусії,
як же себе ідентифікували мешканці Київської Русі та їхні нащадки. Російські
історики ХІХ – поч. ХХ ст., а в слід за ними і частина сучасних російських
політиків дотримувалась і далі дотримуються погляду, що історія Київської
Русі належить єдиній неподільній російській нації, а українці і білоруси є її
підгрупами, їхня культура і мова – це, відповідно, варіанти російської культури
та діалекти російської мови, а не окремі мовні і культурні феномени. Натомість
вже радянські історики писали про Київську Русь, як про колиску трьох братніх
народів. На противагу цим поглядам українська національна історіографія
розглядає Київську Русь, як засадничо українську державу і стверджує, що
відмінності між росіянами і українцями були ще тоді. Сьогодні напевно
можемо сказати, що Київська Русь була домодерною нацією, якій була
притаманна колективна самоназва, спільний міф про походження, спільна
історія, окрема культура, зв'язок із певною територією та відчуття солідарності
[12, c. 2-3].
Процес еволюції ідентичностей продовжився і в наступні століття.
Входження українських земель до таких державних організмів як Польська
Корона, Велике князівство Литовське, Річ Посполита традиційно висвітлювався
в українській історіографії в негативному контексті. Адже дійсно – це час
бездержавності, поступової полонізації української еліти, поширення впливу
чужих релігій і культурних моделей, запровадження системи панщизняного
визиску сільського населення. Тим не менше, українці в XIV-XVI ст.
безперечно вже усвідомлювали свою окремішність. Більше того, розвиток
освіти, книгодрукування на українських землях у XVI ст., який співпав із
добою Ренесансу, призвів до переосмислення освіченими колами українців себе
та своєї історії. У творах видатних мислителів того часу з‘являється апеляція до
давньоруської минувшини, полякам і литовцям українськими інтелектуалами
протиставляється «старожитній народ руський», генеалогія якого виводиться
від міфічного племені роксоланів, а згодом могутньої держави Володимира
Великого. Серед інших ознак ідентичності окремішність українців
підкреслювала релігія. Православна віра ще довго залишатиметься одним із
основних маркерів, який визначав етнічну приналежність особи.
Ранньомодерна нація XVI-XVIІ ст. уособлювала тип спільноти, яка
переважно обмежувалася лише елітою, але вибудовувала вже ідентичність,
окрему, від концепцій лояльності правителю чи династії (або альтернативну їй).
Водночас розуміючи свою етнічну окремішність, українська еліта з числа
шляхти і духовенства переважно підтримувала існуючий лад, який гарантував
станові привілеї та особисті свободи. Асоціюючи середньовічну державу з
особою монарха, українські еліти маніфестували лояльність до особи короля і
до державного устрою, який забезпечував їм гарантоване правом привілейоване
суспільне становище. В середньовічній уяві політичну незалежність країни, на
відміну від теперішнього стереотипу мислення, не ототожнювано з державною
суверенністю, бо тодішня правосвідомість не знала безпосереднього панування
держави над особою підданого: людина в Середньовіччі підкорялася іншій
людині, а не державі. Як приклад, українські хроністи, ретельно нотуючи безліч
другорядних дрібниць із близького їм життя, «не помітили» епохального, на
сучасний погляд акта про передачу, згідно з Люблінською унією, українських
земель від ВКЛ до Корони Польської [16, c. 84-85]. Однак поряд із уявленнями
підданства, що реалізувались у системах сюзеренітету-васалітету, завжди
існувало почуття власної окремішності, яке вирізняло українців від поляків чи
литовців і котре ними за відповідної нагоди завжди маніфестувалося.
Водночас, попри появу української ранньомодерної ідентичності, слід
ствердити, що до кінця XVIІІ ст. етнонаціональні ідентичності посідали
другорядне місце супроти ідентичностей і лояльностей інших типів: родинних,
кланових, групових, регіональних і династичних [12, c. 6].
Тектонічні зрушення у формуванні української ідентичності збіглися із
вибухом Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького.
Загалом, початковим моментом державотворення на запорозьких землях слід
вважати утворення Запорозької Січі, яка по суті являла собою федерацію
автономних куренів, що шляхом створення єдиного центру для всієї території
Запорожжя намагалися узгодити свої інтереси та унормувати стосунки.
Своєрідність суспільно-політичної організації Запорожжя полягала в цілковитій
мілітаризації усіх сфер життя цього політичного утворення. Такий стан речей
був об‘єктивно зумовлений постійною військовою напругою, яка існувала на
кордонах Запорозької держави, особливо на їх південному відтинку [11, c. 262-
263].
Козацтво стало новою і вкрай змілітаризованою провідною суспільною
верствою, яка змінила стару шляхетську еліту і стала біля керма Руської
держави, відновленої Богданом Хмельницьким. Однак лише за гетьманування
Івана Самойловича та Івана Мазепи, коли наступила певна стабілізація як у
внутрішньому житті країни, так і в зовнішньополітичній сфері, вималювалися
усталені обриси нової еліти – її склад і соціальні ознаки [11, c. 315].
У XVIІІ ст. бракує усвідомлених маніфестацій української ідентичності
на Правобережній Україні. Шляхта, яка ще недавно спільно з козаками
боролася за незалежність, опинившись перед дилемою «Росія чи Польща»,
масово обрала для себе звичний польський світ, інтегруючись у нього тим
швидше, чим агресивнішою ставала політика Російської імперії щодо Речі
Посполитої. Одночасно звужувалась до конфесійної диференціації між
католиком (поляком) та людиною «грецької віри» (русином) ідентичність
міщан, уже не підсичувана вітрами з Києва та козацької України. Тож
принципових утрат руська спільнота не зазнала тільки на рівні «німої», хоч і
найчисельнішої селянської верстви, де залишалися незмінними традиційні
вірування, мова, побутові навички [15, c. 465].
Російські імператори, а передусім Петро І і Катерина ІІ, здійснили заходи
з метою ліквідації Гетьманщини і Запорожжя й інтеграції української
аристократії та шляхти в російський імперський істеблішмент. Результатом всіх
цих складних процесів стало виникнення своєрідної дихотомічної
самосвідомості української еліти, яка коливалася між участю у творенні
Російської імперії і збереженням традиційних автономічних рис України-
Малоросії в її складі. Ця свідомість отримала назву малоросійської
ідентичності. Водночас, ще у ХVIII ст. козацько-шляхетська еліта розпочала
творення українського історичного міфу, який виокремлював український
історичний процес з великоросійського, апелюючи як до давньоруської
старовини, так і до козацької України. У низці козацьких літописів та
компілятивних історичних творів XVIII ст. (Г. Граб‗янки, С. Величка,
О. Рігельмана та ін.) минуле України, що виступала під різними назвами (Мала
Русь, Малоросія, Південна Русь, Україна тощо), представлялося як історія
одного народу ― козацько-руського. Цей міф, сформульований наприкінці
XVIII ст., вчинив значний вплив на українське суспільство. В його основу було
покладено козацьку автономістську, героїчно-патріотичну модель історії
України, в якій зроблено наголос на військових подвигах та особливих правах і
вільностях козацтва й створеної ним держави при одночасному підкресленні
політичної лояльності до російського престолу [7, c. 10]. Для прикладу,
історико-географічна візія автора «Історії Русів» ґрунтується на переконанні
про давню і традиційну самостійність «малоруських земель» з їх станово-
демократичними правами і привілеями. Разом з тим він постійно вживав також
історичні назви земель – Волинь, Галичина, Полісся, Бессарабія, Червона і Біла
Русь, Кубань, Померанія тощо, але не ототожнював географічної території з
етнічним складом населення. Для нього ланцюг Русь – Мала Русь – Малоросія –
це назви одного народу, представленого його князівськими родами,
лицарством, православним духовенством і «поспольством» (селянами і
міщанами). Ще одна риса, на яку традиційно звертала увагу українська еліта
першої половини ХІХ ст. – демократичний характер суспільного життя «Русів»,
що протиставлялось як Москві, так Варшаві і Стамбулу [7, c. 11-13].
До 30-х років ХІХ ст. ― малоросійський патріотизм, зважаючи на
нагромаджений розлогий історичний й етнографічний матеріал, фактично
вичерпав себе, а українська аристократія і шляхта виявилася інтегрованою у
російський імперський державний і культурний механізм [7, c. 10].
Як вдало відзначив Леонід Зашкільняк, ідеї Просвітництва і Романтизму з
кінця XVIII – протягом першої половини ХІХ ст. змусили українських
інтелектуалів звернути увагу на свідомісно-культурну природу суспільної
взаємодії, спричинили винайдення народного, національного духу і, як
наслідок, етнокультурну спільноту – народ-націю. Уявлення про простір
Східної Європи і, передусім простір формування української модерної нації,
відбивали сконструйовані знання про географічне розташування України та
українців серед інших народів континенту, закорінені в ментальних мапах.
Вихідні позиції перших українських інтелектуалів кінця ХVIII і початку ХІХ
ст., які за спонукою Просвітництва і Романтизму відкрили для себе новий
русько-козацький народ, спиралися на призабуту літературу XVI – XVIII ст. і
ще більш давню, щойно впроваджувану на той час до обігу літописну традицію
давнього князівського періоду. Фактично все розпочалося з публікації у 1798 р.
поеми І. Котляревського «Енеїда» [7, c. 7-9].
В першій половині ХІХ ст. було досягнуто значних успіхів у вивченні
етнографії, фольклору та історії ширших верств українського народу, що
дозволило утвердити думку про відмінність його народної мови і культури від
великоросійських. Для поширення цієї ідеї були підготовлені сприятливі умови
працями численних романтиків. Водночас термін Малоросія втрачає свою
привабливість і все частіше заміняється терміном Україна з метою відокремити
Росію від Малоросії і показати самостійний характер
малоросійського/українського народу та його минулого. Але й надалі
національна назва і самоназва народу залишалася неусталеною; паралельно
вживалися терміни Україна, Малоросія, Південна Русь, Південно-Західна Росія
тощо [7, c. 13].
Демократизація інтелігенції і нові романтичні віяння вивели на історичну
арену нове покоління українських культурних діячів, яке черпало натхнення не
стільки у давніх козацьких міфах, скільки в етнокультурній спільноті, що
складалася з населення з однією мовою, культурними традиціями й історичною
пам‘яттю. Це покоління, представлене іменами Михайла Максимовича, Миколи
Костомарова, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка та багатьох інших
культурних діячів, спромоглося в середині і другій половині ХІХ ст.
сформувати ідею нової української національної ідентичності з опорою на
«простий народ» – передусім селянство і міщан. Вони перейняли від
малоросійської аристократії і шляхти естафету формування нового бачення
політичної нації, яка би включала в себе землевласників, духовенство,
селянство, міщан, інтелігенцію [7, c. 19].
Ідея єдиного українського народу, який проживає від давнини на різних
історичних землях Східної Європи і повинен стати рівноправним серед інших
європейських народів, ставила на перший план не державний чинник і не
територію, а етнокультурні, соціальні та релігійні прикмети, апелюючи
передусім до романтичного образу особливого «народного духу». На середину
ХІХ ст. ця народна/національна ідея опанувала нечисленну нову, патріотичну
«малоросійську» інтелігенцію, котра змінила «малоросійську» орієнтацію на
українську. Особливо яскраво це відбилося в житті та творчості поета і
національного пророка Тараса Шевченка, де національні, соціальні і релігійні
мотиви переплавилися в оригінальну романтичну ідеологію новочасного
українства [7, c. 15].
У той же час в Галичині члени Руської Трійці прийшли до висновку про
єдність галицьких русинів з «малоросами» в Російській імперії та їх глибоке
закорінення в Київській державі. Це знайшло відображення в появі першого
політичного маніфесту українців-русинів Галичини під час революційних подій
1848 р. у Львові – «Відозви до руського народу», проголошеного Головною
Руською Радою. У відозві говорилося, що «русини» належать до великого
руського народу, який розмовляє однією мовою і налічує 15 мільйонів, з яких
«полтретя мільона землю Галіцкую замешкує». Далі йшлося про бажання
русинів жити в Австрії не під владою «поляків», а під владою австрійського
монарха, який повинен забезпечити рівноправні культурні і політичні права
русинів. Таким чином і в документах ГРР «русини» не ототожнювались з
росіянами-московитами, які трактувались як «інший» народ. Разом з тим дещо
туманні, засновані переважно на історичних асоціаціях уявлення галицьких
українців про себе і своїх побратимів у Наддніпрянщині свідчили про
несформованість поглядів і переконань національного характеру. Як слушно
зауважував І. Вагилевич під час революції 1848 р., «Русь ще не стала
повноцінним народом, бо народність руськую поняло лише дуже мале число
русинів, тому необхідно просвічувати та інформувати їх, щоб впроваджувати на
ту степень [розуміння] життя політического» [7, c. 15-16].
Процес активного формування української національної ідентичності
продовжувався впродовж всього ХІХ і ХХ ст. Становище українців у
Російській імперії на початку ХХ ст. на перший погляд могло здатися не надто
оптимістичним, адже найактивнішим елементом українського національного
руху була порівняно нечисленна група міських інтелектуалів, які тривалий час
залишалися відрізаними від своєї потенційної соціальної бази – українського
селянства. Українська мова після заборон 1863 і 1876 рр. ледве животіла як
мова літератури, театру і науки, вона стала засобом комунікації лише
неосвічених селян, або освічених, але дуже нечисельних національних діячів.
Тим не менше, мобілізаційна здатність українського руху та відчуття своєї
окремішності яскраво проявилася під час революційних подій 1905-1907 рр.
Навіть українські селяни, які стали депутатами у І Думі демонстрували почуття
національної свідомості і солідарності. На перші засідання вони прийшли у
вишиваних сорочках і розмістилися поруч українських «міських» інтелектуалів
і дуже легко перейняли ідею національно-територіальної автономії українських
земель. Під впливом пробудження села українські діячі, які перед тим діяли під
крилом російських партій, укріпились в думці про потребу повернення до
національних форм організації. Тоді українці у своєму загалі ще не
диспонували тим, що можна було б назвати національною свідомістю у
модерному значенні цього слова. Та все ж українські селяни мали певні її
«підсвідомі» зародки, що могли стати політичним капіталом на майбутнє.
Український рух на початку ХХ ст. стояв перед потребою національного
самоусвідомлення селянства, тим не менше перед подібними завданнями
наприкінці ХІХ ст. стояв, для прикладу, і французький уряд. Національно
свідомими жителі сільської Франції стали лише після того, як французьке
суспільство перетворилося з переважно сільського, аграрного, неписьменного
на переважно урбанізоване, промислове і писемне [5, c. 97-99].
Культурно-просвітницька діяльність інтелігенції, спадщина
староукраїнської козацької нації, ментальні особливості українства
спричинилися до того, що напередодні 1917 р. визріла модерна українська
ідентичність. Свідченням цьому стала реалізація проекту української
державності у ході Національної революції 1917-1921 рр. Кристалізацію
модерної української ідентичності пришвидшила Перша світова війна, яка
справила глибокий вплив на українське суспільство. Зокрема вона сильно
зактивізувала українське національне питання і спричинилася до зростання
української національної свідомості. У складі імперських армій мобілізовані
вчорашні селяни завойовували території, населення яких говорило тією самою
мовою, співало схожі пісні і мало подібні традиції [5, c. 105].
Період існування у різних формах української державності в роки
Національної революції 1917-1921 рр. хоча й не був тривалим, все ж
зацементував почуття національної окремішності українців. Однак із
включенням України до складу СРСР, країна та її населення пережили ряд
жахливих соціально-економічних експериментів та трансформацій, метою яких
стало творення абсолютного нового типу радянської людини. Найжахливішим
було те, що основним методом реалізації цієї мети став терор, державний
примус та ліквідація тих етнічних та соціальних груп, які на думку вищого
партійного керівництва неможливо було перевиховати. Ідеальною рисою нової,
радянської людини було підпорядкування своїх інтересів інтересам колективу.
Загалом це була колективна істота, яка не виділялась нічим серед інших, свято
вірила в політику партії і правильність її курсу. Облаштування умов для
культивації нової суспільної свідомості радянського типу швидко набрало рис
осібного релігійного культу. Його впровадження здійснювалося через потужну,
добре продуману і з часом доведену до досконалости машину радянської
пропаганди. Творенню нової ідентичності сприяло також радянське виховання,
котре супроводжувало людину скрізь – від народження – аж до смерті. Так
обряд хрещення замінив обряд звіздин, а далі людина проходила усі етапи
ініціації на шляху до повноцінного члена радянського соціуму – спершу як
жовтеня, потім в якості піонера, комсомольця і врешті як член комуністичної
партії. Утвердженню радянської ідеології приділяли настільки важливе місце,
що функціонери, котрі відповідали за ідеологічну роботу, були скрізь – в
освітніх та держустановах, на заводах, в закладах торгівлі та культури.
Суспільству, особливо у 30-х роках, цілеспрямовано прищеплювалась
думка, що довкола держави і навіть всередині активну діяльність провадять
вороги комунізму та радянської влади. Тому радянська людина завжди мала
бути напоготові, бо ворог постійно десь поруч, він неявно намагається зривати
поставлені партією плани, саботувати завдання керівництва, виробляти
браковану продукцію на заводах і фабриках, завдавати шкоди виробничому
процесу. Слід було проявляти пильність і за найменшої підозри обов‘язково
повідомляти компетентні органи. Навіть родич або близький друг міг виявитись
шкідником чи ворогом народу, тому в Радянському союзі новим героєм та
прикладом для наслідування стає юний Павлик Морозов, який доніс на
власного батька. У 30-х роках особливого вжитку набирало слово «боротьба»,
адже з ворогом воювали скрізь та різними методами: боролися за більший
врожай, видобуток вугілля чи виплавку металу, боролися навіть за кращу
успішність у школі. Все це подавалося складові елементи загальної боротьби із
ворогами держави і комуністичної ідеології.
За творенням радянської людини стояла цілком конкретна мета:
сталінська система терору, пропаганди та культурної революції, поєднаних в
одне ціле, докладала всіх зусиль, щоби натовпи не стали народами, а
маніпульовані владою індивіди – самодостатніми особистостями. Тому
радянська держава належала до тоталітарних, тобто була такою, що тотально
намагалася контролювати діяльність і навіть свідомість своїх громадян у всіх
сферах їхнього життя – як публічних, так і приватних.
Здобуття Україною незалежності відкрило шлях до формування сучасної
ідентичності українців, котру можемо розцінювати як не сталу, а динамічну
константу, свідченням чому є події, які сколихали і сколихують новітню
українську історію. Сучасна українська ідентичність – це продукт
кількасотлітньої еволюції. Українці увібрали в свій ментальний портрет та
успадкували ту шкалу цінностей, яка культивувалася не лише в останнє
століття чи десятиліття, але й в далекому XVII і навіть ще раніших століттях.
Завдяки цьому українці є унікальною нацією на світовій арені, не подібною ні
на росіян ні на поляків, хоча спільні риси між ними безперечно є. Формування
сучасної української ідентичності характеризується внутрішнім конфліктом
між радянським і європейським. Поки що в більшості українців перемагає
друге. Свідченням цьому є революції 2004 і 2013-2014 рр. Якщо межа
підтримки майдану 2004 р. проходила десь по Дніпру, то вже в ході революції
Гідності підтримку цінностей майдану висловило більшість населення
центральної і південної України, а в перші місяці російської агресії справжнім
форпостом українства на сході став Дніпропетровськ. Політологи як маркер
пробудження національної свідомості означили термін «ленінопад»: якщо на
початку 90-х пам‘ятники Леніну падали лише у західноукраїнських областях, то
підчас і після революції Гідності їх знищували у Центральній і, частково,
Східній Україні.
Свідченням успіхів на шляху творення модерної української європейської
ідентичності є той факт, що пропагована і поширювана теперішньою
російською владою модель «руского міра», котра заперечує право українців на
існування як окремого етносу та нації, не була реалізованою. Натомість
більшість українського суспільства об‘єдналося навколо загальноєвропейських
цінностей і поліетнічної та багатокультурної моделі української ідентичності
[12, c. ІХ].
Конфлікт на Сході України – це також наслідок проблеми переважання
регіональної, територіальної ідентичності над загальнонаціональною серед
певної групи населення. Територіальна ідентифікація більш складна та
багатопланова порівняно з національною ідентифікацією, основою якої є
громадянський патріотизм населення країни. І якщо в Росії цей феномен
властивий майже всім видам і типам ідентичності й дуже могутньо присутній
як орієнтир, точка опори масової свідомості, то для свідомості значної частини
українського суспільства до 1914 р. державний патріотизм залишався побічним,
вторинним. Після падіння СРСР у Росії символічний образ «радянської
людини» трансформувався у символіку «росіянин» [14, c. 332].
Теперішні труднощі в українсько-російських стосунках пояснюються
тим, що від‘єднання України росіяни сприймають як втрату ключового аспекту
їхньої національної ідентичності. Україна («Малоросія»), згідно з їхніми
уявленнями, становила первісне ядро російської держави, а Київ був «матір‘ю
руських міст». Без України (як і без Білорусі) позбавлена сенсу головна
визначальна риса російської нації – її «общерускость». Без них Росія втрачає
свою національно-історичну легітимність і виглядає штучним зліпком різних
племен і народів, зменшеною копією СРСР. Окрім того, Україна і Білорусія, як
західні території Російської і Радянської імперій, надавали російській
ідентичності «європейського» характеру [5, c. 313].
Російське вторгнення в Україну стало каталізатором кристалізації
української ідентичності, адже в тих не простих подіях останніх років мабуть
кожен задав собі питання чи є він українцем, чи кимось іншим.
З тих історичних спадщин, на яких базується сучасна українська
ідентичність не всі працюють на досягнення модернізації способу мислення та
суспільного життя українців. Великим консервативним чинником є традиційна
спадщина українського села. Значні перешкоди справляє спадщина радянської
доби, що змодернізувала українське суспільство, але у великій мірі – в
неправильний спосіб. Помітно, що набирає більшої ваги інша спадщина,
представлена традиціями прозахідно мислячої політичної та господарської
еліти [5, c. 327].
Формування загальноукраїнської ідентичності є визначальним чинником
економічного поступу держави, становлення власної соціокультурної та
цивілізаційної окремішності країни. Протягом своєї історії Україна була місцем
зустрічі, перетину та взаємовпливу множини культурно-цивілізаційних і
геополітичних впливів, що визначили наявний амбівалентний стан ідентичності
більшості її громадян та цілу низку етнополітичних проблем сьогодення. Проте
вже зараз у країні є певний мінімум національного консенсусу, що уможливлює
її поступ як відносно стабільної та демократичної спільноти [14, c. 331].

Список використаної і рекомендованої літератури до теми:

1. Баран В.Д. Історичні витоки українського народу – К., 2005.
2. Бойко О. Історія України. – К., 2012.
3. Бойко О. Територія, кордони і адміністративно-територіальній поділ
Української Держави гетьмана П. Скоропадського (1918) // Регіональна
історія України. Збірник наукових статей. – 2009. – Вип. 3. – С. 217-232.
4. Гай-Нижник П. «Самостійна» УСРР: хронологія виникнення маріонеткової
псевдодержави та її «добровільного» вступу до СРСР. // День. -
[Eлектронний ресурс]. – Режим доступу:
http://incognita.day.kiev.ua/xronologiya-viniknennya-marionetkovoyi-
psevdoderzhavi.html
5. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації
ХІХ-ХХ ст. – К., 2000.
6. Дністрянський М. Етнополітична географія України: проблеми теорії,
методології, практики. – Львів, 2006
7. Зашкільняк Л. Уявлення українських інтелектуальних еліт першої половини
ХІХ ст. про Східну Європу та її історичні поділи // Ейдос. Альманах теорії та
історії історичної науки. – К., 2013. – Вип. 7. – С. 7-17.
8. Крикун М. Г. Адміністративно-територіальний устрій Правобережної
України в XV-XVIII ст.: Кордони воєводств у світлі джерел – К., 1993.
9. Круль В. Історична географія Західної України: конспект лекцій. – Чернівці,
2008.
10. Магочій П. Ілюстрована історія України. – К., 2012.
11. Однороженко О. Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і раннього
Модерну: структура та влада. – К., 2011.
12. Плохій С. Походження слов‘янських націй. Домодерні ідентичності в
Україні, Росії та Білорусі. – К., 2015.
13. Сергійчук В. Етнічні межі та державний кордон України. – К., 2000.
14. Степико М. Українська ідентичність: феномен і засади формування. – К.,
2011.
15. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. –
К., 2006.
16. Яковенко. Н. Українська шляхта з кінця XVІ до середини XVІІ століття.
Волинь і Центральна Україна. – К., 2008.
Питання для самоконтролю:
• Опишіть розселення літописних слов‘янських племен на території
України;
• Розкрийте територіальні зміни та етнічний склад Київської Русі від Олега
до Володимира та Ярослава;
• Яким чином формувалися кордони та відбувалися територіальні зміни в
Галицько-Волинській державі?
• Як склався адміністративно-територіальний устрій українських земель у
складі Речі Посполитої у XVІ-XVIІІ ст.?
• Розкрийте формування кордонів держави Війська Запорозького в часи
Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького у 1648-
1657 рр.;
• Опишіть кордони та склад населення Гетьманщини, Слобідської
України та Запорізької Січі у XVIІІ ст.
• Розкрийте адміністративне облаштування українських земель в складі
Російської імперії;
• Роз‘ясніть причини та історичні корені багатоетнічності Галичини у ХІХ
– на початку ХХ ст.;
• Яким чином формувалися територіальні межі УНР в часи Центральної
ради?
• Розкрийте еволюцію змін в межах та адміністративному облаштуванні
УРСР;
• В чому полягають територіальні претензії інших держав на
українські землі та які шляхи їх нейтралізації можна запропонувати?
Лекція 2. Ґенеза українського державотворення у Середньовіччі і
Ранньомодерний час
2.1. Русь-Україна, Галицько-Волинське королівство в системі відносин
середньовічних держав Центрально-Східної Європи.
2.2.Козацька держава Війська Запорозького між Заходом та Сходом – рецепція
чужих здобутків та власний досвід державотворення.

2.1. Русь-Україна, Галицько-Волинське королівство в системі відносин

середньовічних держав Центрально-Східної Європи.
Історія України-Русі часів Середньовіччя до монголо-татарського
завоювання протікала у контексті приблизно тих же самих політичних,
економічних та культурних процесів і за тої самої динаміки, що й у Західній
Європі. Тому українці по праву можуть вважати себе ровесниками французів,
німців чи британців.
Як відомі нам тепер назви Давньоруська держава чи Київська Русь, так і
спроби означити конкретні дати заснування цієї держави є доволі умовними.
Сам термін Київська Русь є породженням історіографії ХІХ ст., котра таким
чином означувала єдину слов’янську державу з центром у Києві, що
проіснувала до монголо-татарського завоювання. Натомість походження та
значення ще літописного означення держави Русь і по нині залишається
дискусійним і невирішеним. Так само умовною датою початку Давньоруської
держави можна вважати 882 рік, коли варяги на чолі з Олегом захопили Київ та
залишились правити містом та прилеглими територіями.
Подальше оселення варягів у Києві, за сотні кілометрів від рідного дому,
та вокняжіння тут скандинавської династії Рюриковичів не було випадковим
історичним явищем. У VIII-XI ст. вікінги (вони ж нормани або варяги) були
пострахом для Європи. Своїми грабіжницькими нападами вони безнастанно
тероризували Британію, північні береги теперішніх Франції та Німеччини і
навіть країни середземноморського басейну. Однак войовничі мешканці
Скандинавії не тільки займалися піратством та грабунками. Вони доволі
швидко зрозуміли роль міжнародної торгівлі та вигоди і можливості, які
відкривались при встановленні контролю над транс-європейськими торговими
шляхами і грошовими потоками. Особливо норманів вабило багатство далекої
Візантії – уламку колишньої Римської імперії, який вцілів після великого
переселення народів, та падіння Риму під ударами варварів. В добу
Середньовіччя столиця Візантії, Константинополь, безперечно був найбільшим
і найбагатшим містом Європи, і знаходився на перетині важливих торгових
шляхів, які вели із Азії в Європу.
Найкоротший шлях норманів до Візантії пролягав саме через українські
землі. Так як суходолом на далекі відстані пересуватися було неможливо через
непролазні болота, хащі та багатовіковий праліс, основним засобом комунікації
були ріки. Для варягів Дніпро являв собою зручну транспортну артерію, через
яку можна було доплисти до Чорного моря, а звідти й до самого
Константинополя. З півночі до витоків Дніпра можна було дістатися ріками, які
впадали у Балтійське море. Отож вже на зорі києво-руської історії однією з
основних економічних підвалин майбутньої могутньої держави на сході Європи
стала транс-європейська торгова артерія, що у літописі названа «шляхом із
варяг у греки». Київ цікавив Олега та його військову дружину передусім як
торгова факторія та військова база, що знаходилась приблизно посередині
цього величезного шляху. Звідсіля зручно було контролювати торгові і грошові
потоки, що рухались цією магістраллю, а також гарантувати безпеку торгового
шляху.
Повість врем'яних літ не подає варягів у образі жорстоких завойовників,
навпаки, літописець намагається представити їхнє утвердження в Києві як
результат компромісу із місцевим населенням. Наслідки союзу варягів та
подніпровських слов’ян стали очевидними ще в часи самого Олега – в пошуках
торгових преференцій він у 907 р. організував грандіозний військові похід на
Візантію. Правителі Константинополя вирішили за краще надати русичам
торгові привілеї, аніж вступати у виснажливий військовий конфлікт із
варварами з півночі. Підписані домовленості Олега з Константинополем
можемо розглядати і в дещо ширшому контексті, адже укладений договір
водночас став своєрідним визнанням Київської Русі як суб’єкта міжнародної
політики однією з лідируючих державних потуг тогочасного світу.
Подвиг Олега – військовий похід проти найбагатшої держави Європи,
намагатимуться повторити його наступники – Ігор, Святослав та Володимир. В
тодішніх дохристиянських уявленнях добрим вважався той князь, який не
цурався війни і своїми військовими звитягами приносив славу собі та своїм
підданим.
З огляду на це, правління Ігоря (915-945) теж ознаменували військові
походи у Візантію, які однак завершилися безславно. Зокрема у 941 р. флот
Ігоря був знищений грецьким вогнем з кораблів візантійців, а похід 944 р.
завершився підписанням миру на менш вигідних умовах, що діяли до цього.
Кривава загибель князя роком пізніше від рук древлян засвідчила кризові
моменти у стосунках між Києвом і підкореними племенами, оскільки у молодій
державі ще не був напрацьований ефективний механізм сплати данин та
поборів. Дружина покійного князя Ольга у знак помсти спалила столицю
древлян Іскоростень, цим самим водночас усунувши серйозного торгового
конкурента Києва. Взявши гіркий урок із смерті чоловіка, Ольга провела в
країні потрібну податкову реформу, запровадивши так звані уроки та погости.
Відтепер підконтрольні Києву племена чітко знали розмір, час і місце сплати
данин, що встановило більш чесні правила гри між Києвом та підконтрольними
територіями.
Наступник Ігоря та Ольги Святослав (945-972) увійшов в історію як
князь-воїн, що перетворив Київську Русь у величезну середньовічну імперію.
Водночас стрімким розширенням меж Давньоруської держави було закладено
ряд стратегічних небезпек. До завоювань Святослава на східних рубежах Русі
знаходилися стабільні державні утворення, такі як Хозарський каганат і
Волзька Булгарія. В силу свого географічного положення вони були змушені
відстоювати свої кордони від нападів кочовиків із сходу. Зруйнувавши та
підкоривши ці держави, Святослав хоч і розширив підконтрольні території та
сфери впливу України-Русі далеко на схід, але тим самим наразив свою
державу на набіги кочових народів із сходу. Остання військова кампанія
Святослава була пов’язана із спробами завоювати Болгарією та війною із
Візантією, яка не мала успіху. Повертаючись із походу, князь загинув у степу
від руки кочових печенігів, яких до нападу на дружину Святослава заохотили
візантійці, що раз і назавжди прагнули усунути небезпеку з боку войовничого
князя з півночі.
Трагічна смерть Святослава ознаменувала початок боротьби його синів за
владу. Ці криваві змагання стали маркером однієї із найболючіших ланок
функціонування Давньоруської держави – недосконалого механізму
престолонаслідування, який у Русі належним чином так і не запрацював. У
безпринципній боротьбі переміг той, чиї шанси на київський престол здавалися
найменшими. Володимир був молодшим сином Святослава та Ольгиної
служниці Малуші, якому в уділ припав віддалений Новгород. Заручившись
підтримкою варягів Володимир подолав Ярополка і вокняжився у Києві
близько 980 року.
Князь Володимир увійшов в українську історію з епітетом Великий, що
цілком відповідає духу кардинальних реформ і перетворень, які він впровадив у
Давньоруській державі. Новації Володимира у сфері державного управління,
війська та особливо релігії зміцнили країну, вивели її на один рівень із
чільними тодішніми європейськими державами. Центральною реформою князя,
без сумніву, стало впровадження християнства як державної релігії та
хрещення Русі у 988 р. Слід зважити, що прийнявши відповідне рішення
Володимир йшов на кардинальний розрив із віковічними традиціями
поклоніння давньослов’янськими богам і наражався на неабиякий осуд та
непокору простолюду країни. Особливо у віддалених до Києва провінціях
християнство доводилося впроваджувати не добровільно, а вогнем і мечем. Та
все ж, якщо оцінювати поширення християнства у Київській Русі в
глобальному контексті, то стає очевидно, що ця країна була приречена стати
християнською державою. Русь вже давно перебувала в орбіті впливу
Візантійської імперії, яка репрезентувала якісно розвинутіші та імпозантніші
моделі культурного розвитку, котрі охоче переймали києво-руські еліти.
Швидко поширюючись за державної підтримки серед населення Київської Русі,
християнство стало важливим чинником прогресу в архітектурі через храмове
будівництво, у писемності та освіті – через переписування та вивчення
священних текстів, та потужною ідеологічною опорою влади князя.
Монотеїстична за своєю суттю концепція християнського вчення
екстраполювала небесну ієрархію на чолі із єдиним Господом Богом на земну
суспільну ієрархію, очолювану князем, як помазаником Божим. Християнство
пропагувало смирення, обіцяючи злиденним масам краще життя у потойбіччі,
чим згладжувались соціальні протиріччя в суспільстві. Нарешті, християнство
давало монархові можливість вихід на європейський шлюбний ринок.
Середньовічна міжнародна дипломатія була сильно пов’язана з укладанням
династичних шлюбів. Поки князь Володимир залишався язичником, правителі
Константинополя сприймали його як варвара, зрештою як й інші європейські
монархи-християни. Практичний результат прийняття християнства став
очевидним, коли Володимиру вдалося пошлюбити візантійську царівну Анну.
Прийняття християнства запустило процес колосальних метаморфоз у
Київській Русі. За лічені десятиліття тут з’явилася величні муровані храми,
розвинута писемність, школи при монастирях і церквах, як центри освіти.
Почала змінюватися ментальність населення, що очевидно прикладі зміни
уявлень про образ хорошого князя: добрим стає не той князь який воює, а той
який в мирі розбудовує свою країну, дбає про храми та школи.
Серед інших важливих заходів Володимира Великого стало будівництво
потужної оборонної лінії на південних і східних рубежах держави. Системи
укріплених городищ, валів та ровів, колонізація південного пограниччя мали
утримувати натиск кочовиків степу. Володимир більше не мав наміру
збільшувати територію країни шляхом експансії на південь і схід, натомість
вважав за потрібне зміцнювати наявні кордони. При цьому межі впливу Києва
все ж розширилися на захід, включивши в свою орбіту Червенські городи –
тодішнє осердя майбутнього Галицько-Волинського князівства.
Поява власних монет – так званих златників і срібників Володимира стала
свідченням усталення внутрішнього ринку країни, інтенсифікації товарних
потоків, які потребували дзвінкої монети, гарантованої князівським двором як
самого ліквідного товару країни.
Залишивши у спадок могутню державу у зеніті свого розквіту,
реформатор Володимир не здолав належним чином врегулювати процес
престолонаслідування. Після його смерті сини повторили досвід кривавої
боротьби за київський престол. Переможцями вийшли Ярослав і його брат
Мстислав, які зрештою зуміли домовилися між собою по поділ сфер впливу на
Русі.
Князь Ярослав (978-1054) продовжив політику батька, спрямовану на
зміцнення і централізацію держави. Він й надалі провадив будівництво
захисних валів на південно-східних рубежах держави, а в 1036 р. біля Києва
завдав рішучої поразки печенігам, назавжди відігнавши їх від рубежів Русі. З
ім’ям Ярослава пов'язаний розквіт давньоруської культури писемності і
наукових знань. Саме за любов до науки його прозвали Мудрим. Він
розбудував і укріпив Київ. Широкі міжнародні контакти Русі часів Ярослава
підтверджуються чисельними шлюбами його родини з представниками
правлячих династій заходу [5, c. 35-37]. Ярослав Мудрий також став творцем
першого писаного збірника законів Київської Русі – «Руської правди». Цей
кодекс є не лише узаконеним державою записом та систематизацією звичаєвого
права, але й одним із символів утвердження києво-руської державності. Усі
розвинуті державні організми рано чи пізно приходять до витворення власної
системи законодавства, за яким монополія на насилля і правосуддя
закріплюються виключно за державою, котра має достатню силу апарату
примусу, аби реалізувати цю монополію. Саме тому заборону кровної помсти в
Руській правді можемо розцінювати не так як прояв гуманізації суспільних
відносин, а як свідчення закріплення за державою виключного права на
правосуддя.
Опісля смерті Ярослава Мудрого Київська Русь скочується в смугу
нестабільності та князівських міжусобиць. Останній спалах могутності
давньоруської держави припадає на часи правління Володимира Мономаха
(1113-1125). Князь об’єднав Київську Русь у спільній боротьбі проти половців і
ця загроза на східних кордонах держави врешті решт була остаточно подолана.
Активна законодавча діяльність (розробка знаменитого «Уставу» —
своєрідного доповнення до «Руської правди»), подолання сепаратистських
тенденцій, об'єднання 3/4 території Русі тимчасово стабілізували становище
держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи [1, c. 58]. Київська
Русь все ще зберігала свою міць за часів сина Володимира Мономаха – князя
Мстислава (1125-1132). Після його смерті тенденція до дроблення держави
посилилась, Київська Русь неухильно набирала обрисів федерації автономних
князівств. Серед ключових причин роздроблення Київської Русі можна
виділити наступні:
1) великі простори держави, слабка інфраструктура зв’язку та сполучення;
2) етнічна неоднорідність населення;
3) відсутність чіткого механізму спадкування князівської влади;
4) економічний занепад Києва у зв’язку із зміною торгових шляхів та
посилення інших міст (Галича, Новгорода, Чернігова);
5) посилення нападів кочових народів на Київську Русь.
Традиційно в українській історіографії роздроблення Київської Русі
описується як деструктивне явище, що в перспективі стало однією з вагомих
причин падіння держави. Якщо ж відкинути ці усталені оціночні судження і
порівняти Київську Русь XII-XIII ст. із рештою країн Європи, то стає зрозуміло,
що розпочався черговий закономірний етап розвитку пізньосередньовічної
держави. Адже на той момент не існувало єдиної Німеччини – така постане
лише у 1871 р. Натомість в пізньому Середньовіччі Німеччина була поділена на
конгломерат автономних князівств, таких як Бранденбурзьке, Прусське,
Баварське, Саксонське та інші. Так само ще не існувало єдиної Італії, сильно
децентралізованою залишалася Франція.
Одним із важливих чинників, який в подальшому визначив занепад
Давньоруської держави були особливості її географічного положення. Ця
країна стала східним рубежем європейської цивілізації, відіграючи роль
захисного щита від вторгнень кочових народів Азії. Європу століттями
наводнювали полчища кочовиків зі Сходу, що зрештою колись стало однією з
важливих причин падіння могутньої Римської імперії. Потужна Давньоруська
держава більш ніж три століття успішно захищала свої східні і південні
кордони і тим самим прикривала і європейські народи від подальшого
просування кочовиків. Ставши захистом для народів Центральної і Західної
Європи, сама Київська Русь не здолала витримати натиску кочового степу, який
востаннє фатально підступив під кордони цієї держави в образі монголо-
татарських орд Чингісхана та Батия.
У 1223 р. на річці Калці відбулася перша битва монголо-татарських
військ з руськими дружинами. Об'єднані русько-половецькі сили зазнали
страшної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Нова хвиля
монгольського нашестя розпочалася в 1237 р., коли на прикордонних рубежах
Русі з'явилося багатотисячне військо онука Чингісхана — Батия. Завойовники
перетворили на попелище Рязань, Володимир, Ярославль, Переяслав, Чернігів
та інші міста і підійшли до Києва. Падіння 1240 р. центру Давньоруської
держави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та
волинські землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію,
Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже
1242 р. були змушені припинити своє просування в західному напрямку.
Повернувшись у пониззя Волги, завойовники заснували нову державу —
Золоту Орду. З цього часу Київська Русь перестала існувати. На українських
землях більш ніж на ціле століття встановилося іноземне іго.
Наслідки монгольського завоювання Київської Русі справді стали
катастрофічними: 1) були знищені та розорені міста; 2) занепало ремесло і
торгівля, адже були розірвані давні торгово-економічні зв’язки; 3) відбулися
значні демографічні втрати серед давньоруського населення; 4) загинула значна
частина давньоруської еліти. В подальшому золотоординське іго виявилося
насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей);
політичній (затвердження Ордою князів та видача нею ярликів на управління
землями); військовій (обов'язок слов'янських князівств делегувати своїх воїнів
до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах) [1, c. 62-63].
Монголо-татарське завоювання спричинилось до подальших важливих
геополітичних змін – центр політичного і економічного життя Київської Русі
перемістився на захід, у Галицько-Волинське князівство. Найтривалішим
панування монголо-татар виявилось над землями майбутнього Московського
царства. Згодом це наклало відбиток на формування євразійської ментальності
та характеру російського народу. Тим часом, користаючи із послаблення
Золотої Орди, невдовзі на західні терени колишньої Давньоруської держави
свої впливи дедалі активніше почнуть поширювати Польща, Угорщина та
Велике князівство Литовське.
***
Після падіння Київської Русі, спадкоємицею цієї держави ще на ціле
століття стала Галицько-Волинська держава. Ця теза суперечить концепції
російської історіографії про «перетікання» у ХІІІ-XIV ст. політичного,
економічного і культурного центру давньоруських земель із Києва до Москви.
Адже Галицьке та Волинське князівства, одними з перших здобувши автономію
від Києва, згодом стали потужним державним організмом, в рамках якого була
об’єднана більша частина українських земель.
На розвиток Галицького князівства, а згодом Галицько-Волинського
королівства вагомий вплив мали кілька факторів:
- Галицько-Волинська держава була найзахіднішим з давньоруських
князівств, а відтак тут найбільше відчувалися культурно-політичні
впливи Західної Європи. Так у Галичину проникла готика, елементи
якої віднаходять в архітектурі регіону, а місцева гілка Рюриковичів
була тісно пов’язана із правлячими домами сусідніх західних
католицьких королівств – Угорщини, Чехії та Польщі;
- будучи віддаленими від кочового степу, Галичина та Волинь не
відчули руйнівного впливу нападів половецьких кочовищ, а згодом
монголо-татарської навали, натомість місцеві мешканці змушені були
протистояти зазіханням угорців, поляків, тевтонців та литовців на ці
території;
- традиційно в Галицькому князівстві дуже сильні позиції утримувало
боярство, яке впливало на політику князя, шляхом інтриг могло
усунути, або привести нового володаря до влади.
Посилення Галицького князівства почалося ще в середині ХІІ ст.
Розрізнені землі зібрав у одну державу Володимирко (1123-1153). Об'єднавши
Перемишльську, Звенигородську, Галицьку і Теребовлянську землі в єдине
Галицьке князівство, він переніс столицю в Галич. Володимирко намагався
об'єднати під своєю владою і волинські землі, проте в боротьбі за Волинь з
київським князем Всеволодом II зазнав невдачі. Він також вів тривалу боротьбу
проти Угорського королівства, спираючись на союз із візантійським
імператором Мануїлом Комненом.
Секретом подальшого економічного і політичного посилення Галицького
князівства стало встановлення контролю над важливим торговим шляхом, який
з’єднував північну Європу з Візантійською імперією. Збагаченню сприяли
також соляні родовища на Прикарпатті, зокрема ще й сьогодні у Дрогобичі
добувають сіль.
Розквіт Галицького князівства продовжився в часи правління сина
Володимирка – Ярослава Осмомисла (1153-1187). Він розширив територію
свого князівства, приєднавши землі між Дністром і Карпатами та пониззя
Дунаю. Ярославу Осмомислу вдалося розбудувати і укріпити багато галицьких
міст. Саме в часи його правління у 1153–1157 рр. будується центральний храм
князівства – Успенський собор в Галичі. До нашого часу він зберігся в
с. Крилос на Івано-Франківщині лише у вигляді руїн. Споруда стала яскравим
виразником галицької архітектурної школи, яка багато запозичувала з
поширеного у Європі романського стилю. Приблизно в цей самий час був
зведений найважливіший храм Волині – Успенський собор у Володимирі, який
на відміну від собору в Галичі зберігся до сьогодні.
Після смерті Ярослава Осмомисла в Галичині розпочався короткий період
ослаблення, означений спробами угорців встановити контроль над князівством.
У той же час на галицький престол претендував волинський князь Роман
Мстиславович – талановитий державний діяч, полководець та політик. У 1199
р. йому вдалося об'єднати Галичину та Волинь в один організм, створивши
Галицько-Волинську державу. У 1203 р. він оволодів Києвом, після чого
держава Романа Мстиславовича складалася з Київського, Переяславського,
Галицького та Волинського князівств. Таким чином, під умовною назвою
«Галицько-Волинська держава» в часи Романа Мстиславовича була об’єднана
більша частина українських земель.
Передчасна трагічна кончина князя Романа у 1205 р. створила вакуум
влади, адже його сини Данило та Василько ще були малолітніми і не могли
протистояти впливам різних боярських політичних партій. Держава почала
руйнуватися – бунтували непокірні бояри, над Галичиною контроль встановили
угорці, з півночі просувались тевтонці, котрі захопили потужний торговий
центр Дорогочин.
Престолонасліднику Галицько-Волинської держави Данилу Романовичу
(1201-1264) довелося провести більшу частину свого життя в умовах боротьби
за повернення батьківської спадщини. Він успадкував батьківський хист
мудрого політика та вправного стратега. Першим серйозним успіхом стала
перемога в 1238 р. над лицарями Добжинського ордену у битві під
Дорогочиним. Данило Галицький відстояв північні кордони держави і повернув
собі порубіжні з Мазовією землі Берестейщини. Остаточно утвердити свою
владу над Галицько-Волинським князівством Данилу вдалося у 1245 р., коли в
битві під Ярославом його війська вщент розбили полки чернігівського князя
Ростислава, галицьких бояр, угорців і поляків. Ця подія завершила майже
сорокарічну боротьбу за владу над Галицько-Волинським князівством.
Відтоді розпочалась інтенсивна розбудова країни і саме на часи Данила
Галицького припадає зеніт розвитку Галицько-Волинської держави. Важливим
напрямком діяльності князя та його наступників стало оборонне будівництво.
Його стараннями були побудовані міста Холм, Львів, Кременець, Данилів,
Стіжок, відновлений Дорогочин. Усі вони мали оборонні споруди, які не під
силу було здолати навіть монголо-татарам із їхньою облоговою технікою.
Унікальними на загальноєвропейському тлі явищами в оборонному будівництві
княжої доби стали розташовані на скелях дерев’яні фортеці в Тустані, Уричі,
Бубнищі, Розгірчу та Підкамені. Остерігаючись боярських змов, Данило
переніс столицю Галицько-Волинського князівства з Галича до Холму.
Вважається, що там і понині знаходиться його усипальниця.
Будівництво нових стратегічних оборонних центрів та зміцнення старих
було напрямлене на утвердження незалежності від монголо-татарського хана,
що стало основною справою життя Данила Галицького. Якщо Київ та більша
частина українських земель зазнали цілковитого спустошення внаслідок
монголо-татарської навали, то територія Галичини та Волині в силу свого
географічного положення не так постраждала від вторгнення кочових орд.
Щоби врятувати країну від розорення, Данило Галицький був змушений
прийняти зверхність монгольського хана. Однак для християнського князя
васальна підпорядкованість хану-язичнику, який поруйнував святині,
спустошив українські землі була вимушеним тимчасовим заходом. В
подальшому Данило активно шукав шляхів звільнення від обтяжливого
підданства.
Власних сил для боротьби не вистачало, слід було шукати союзників
серед європейських країн. Середньовічну Європу проти монголо-татар міг
змобілізувати лише заклик до початку нового хрестового походу, так як це було
в часи походів хрестоносців у Святу Землю заради звільнення Гробу
Господнього. Ініціатором такого масштабного походу міг виступити лише папа
римський Інокентій IV, тому Данило Галицький вступив у переговори з
Ватиканом. Папа римський таки пообіцяв оголосити хрестовий похід взамін на
релігійну конверсію Галицько-Волинського князівства у католицизм. На знак
досягнутих домовленостей у 1253 р. Данило Галицький прийняв від папи
королівську корону. Відтоді Галицько-Волинська держава стає королівством, а
Данило вважається її першим королем.
Ідею хрестового походу не вдалося реалізувати. Папа Інокентій IV попри
дані обіцянки не здолав мобілізувати до походу європейські держави. Більше
того, монголо-татари, дізнавшись про плани Данила Галицького, ледь не
піддали його державу спустошенню. За наказом монгольського хана він був
змушений демонтувати усі оборонні укріплення в містах та фортецях.
Незважаючи на труднощі в протистоянні з монголо-татарами, Данилу
Галицькому шляхом воєнних звитяг, дипломатичних маневрів, продуманої
господарської політики вдалось збудувати міцну державу. Час його правління
вважається добою найбільшого економічного і культурного піднесення та
політичного посилення Галицько-Волинської держави.
 Міцні позиції королівство утримувало в часи правління сина Данила
Галицького Лева (1269-1301). Йому вдалося приєднати до своїх володінь
частину Закарпаття з Мукачевом (бл.1280) і Люблінську землю (бл. 1292).
Однак Леву довелося вести тривалу війну з польським князем Лешком II
Чорним. Тодішньою столицею Галицько-Волинської держави стає Львів.
Син Лева, Юрій (1301-1308) переніс столицю у Володимир. За його
володарювання Польща у 1302 році відвоювала Люблінську землю, а Угорщина
– частину Закарпаття. Тим не менше, заслугою Юрія Львовича стало
заснування у 1303 році Галицької митрополії, до складу якої увійшли Галицька,
Володимирська, Перемишльська, Луцька, Холмська і Турівська єпархії. В часи
правління Юрія Львовича Галицько-Волинська держава переживала зеніт
розквіту і економічного добробуту.
Після смерті князя у 1308-1323 рр. послідувало нетривале правління його
синів Лева та Андрія. Обидва трагічно загинули, не залишивши після себе
нащадків. На княжіння бояри запросили мазовецького князя Болеслава
Тройденовича, що доводився онуком Юрію Львовичу по материнській лінії.
Утвердивши на престолі князя-чужинця, галицькі бояри розраховували, що з
огляду на слабкі політичні позиції у Галичині той буде діяти в їхніх інтересах.
Як того в нього вимагали, Болеслав Тройденович спершу прийняв православ’я
та нове ім’я Юрій ІІ, однак невдовзі почав провадити власну незалежну
внутрішню і зовнішню політику, ігноруючи при цьому інтереси боярства. Це
зрештою призвело до трагічної загибелі князя, якого в 1340 р. отруїли. Смерть
Болеслава Тройденовича, ймовірно інспірована польським королем
Казимиром ІІІ, ознаменувала завершення періоду існування Галицько-
Волинської держави під берлом династії руських князів. За галицько-волинську
спадщину тривалу боротьбу розгорнули сусідні держави Польща, Литва та
Угорщина.
Отож, Галицько-Волинська держава ще на століття продовжила
державницькі традиції Київської Русі. На теренах Галичини та Волині
утворився не лише сильний політико-економічний організм, але й було
напрацьовано чимало культурних здобутків, які увібрали мистецькі канони,
напрацьовані як в Давньоруській державі, так і на Заході. У майбутньому, в
часи змагань за українську державність у ХІХ – ХХ ст. історична традиція
Галицько-Волинського королівства стане одним із наріжних аргументів
українців в обстоюванні своїх прав на галицькі землі, незважаючи на тривалі
періоди панування тут чужоземних держав.

2.2. Козацька держава Війська Запорозького між Заходом та Сходом –

рецепція чужих здобутків та власний досвід державотворення.
Процес становлення і розвитку козацької держави не слід асоціювати із
появою самого козацтва. Як осібний суспільний стан козацтво дійсно
кшталтувалося, починаючи ще з другої половини XVI ст. Першою спробою
врегулювати на державному рівні існування цієї групи людей військового стану
стало створення козацького реєстру в 1572 р. Однак навіть подальше
розширення реєстру не могло вирішити проблему дедалі чисельнішого
прошарку козацтва, яке ніяк не вписувалося в існуючу систему суспільного
поділу Речі Посполитої. Прагнення утвердити козацтво як окрему станову
групу в соціальній ієрархії Речі Посполитої заманіфестувала ціла низка
козацьких повстань кінця XVI – першої третини XVII ст., які однак не мали
успіху. Та все ж козацьке питання в Речі Посполитій залишалось невирішеним.
Станом на середину XVII ст. в українському суспільстві нагромадилися й інші
кризові явища – непомірне зростання панщизняного визиску селян, соціально-
економічні утиски міщан і козаків, подальша маргіналізація православної
церкви. Водночас серед українського населення зростає почуття етнічної
тотожності, релігійної солідарності та глибокого невдоволення реаліями, в яких
перебувало українське суспільство в умовах Речі Посполитої. В сумі всі ці
фактори стали пороховою бочкою, яка вибухнула у 1648 р., із початком
повстання Богдана Хмельницького. Переможні битви під Жовтими Водами,
Корсунем, Пилявцями швидко окреслили територію козацьких впливів та
небачений розмах і масштаб повстання, яке без перебільшення стало
всенародним, залучивши чи не всі верстви українського суспільства. З огляду
на це, тодішні події ряд сучасних українських істориків окреслює не
категоріями повстання чи визвольної війни, а називають революцією.
Таким чином, вихідною точкою козацької держави можемо вважати
передусім Національно-визвольну війну, або іншими словами революцію, на
чолі якої став Богдан Хмельницький. Вже перший рік війни показав, що єдиним
дієвим шляхом забезпечення прав «народу руського» було створення осібного
«князівства», або держави. Після переможних битв із армією Речі Посполитої і
тріумфального в’їзду Хмельницького до Києва в грудні 1648 р. гетьман добре
вписувався в образ спадкоємця князів Київської Русі [8, c. 145]. У наслідок
виграшних військових кампаній 1648-1649 років сформувалася територія,
непідконтрольна польському королеві, із своїми владними структурами,
військом і церквою. Зборівський мир, підписаний Богданом Хмельницьким,
Яном Казимиром та Іслам-Гіреєм 18 серпня 1649 р. фактично став визнанням
автономії козацького краю, чіткіше увиразнив атрибути державності –
територію у складі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, 40-
тисячну армію, права та привілеї козацького стану.
Козацька держава офіційно називалася Військом Запорозьким, й
успадкувала від традицій Запорізької Січі та шляхетської демократії Речі
Посполитої республікансько-демократичні засади політичного устрою. Її
політичні особливості полягали в тому, що вищу державну владу обирали на
необмежений термін, однак існували механізми усунення від керівництва
вищих державних посадовців. На основі козацької демократії доступ до
управління державою мали лише представники козацького стану. Вищими
органами влади в державі були генеральна козацька рада та гетьманський уряд.
Генеральна рада являла собою законодавчо-розпорядчі збори козаків, які мали
право обирати та усувати гетьмана та генеральну старшину. Гетьман – глава
держави, мав вищу адміністративну, судову і військову владу, а також
законодавчі повноваження. У своїй діяльності він спирався на дорадчий орган
старшинську раду. До генеральних старшин належали: писар, котрий керував
генеральною військовою канцелярією, займався закордонною політикою;
обозний – відав артилерією і військовим постачанням; судді – очолювали
гетьманський суд; підскарбій – відав фінансами та був керівником військового
скарбу; осавули – виконували обов’язки гетьманських ад’ютантів; хорунжий –
хранитель військової корогви й ад’ютант гетьмана, бунчужний – хранитель
гетьманського бунчука. На час проведення певних бойових операцій гетьман
міг призначити наказного гетьмана, який безпосередньо керував військовими
з’єднаннями [9, c. 123-125].
І тоді і зараз повноцінна держава не може існувати без міжнародного
визнання. Тому Богдан Хмельницький доклав чималих зусиль, аби знайти
союзників на міжнародній арені, які б допомогли у війні з Річчю Посполитою
та визнали козацьку державу як самодостатній суб’єкт зовнішньої політики.
Укладення союзів та домовленостей гетьмана із найближчими державами-
сусідами водночас було грою на випередження, адже і Річ Посполита
провадила свої перемовини, намагаючись за посередництвом татар, турків чи
Москви відкрити другий фронт в тилу Війська Запорозького. Першим
союзником козаків стали кримські татари, які допомогли здобути перемоги під
Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями. Союз із татарами давав козацькому
війську потужну підмогу у вигляді однієї з найшвидших та найманевреніших у
світі кіннотних армій, до того ж козацьке військо складалось переважно з
піхоти і потребувало підсилення кіннотою. Тим не менше, татари виявилися
ситуативним і ненадійним партнером. Будучи зацікавленими у тривалому та
взаємовиснажливому конфлікті між українцями і поляками, вони у вирішальні
моменти переходили на бік тих, хто явно міг зазнати поразки.
За Кримським ханством стояв їхній могутній сюзерен Османська імперія.
Турецький султан не покидав мрій утвердити свою гегемонію в Європі, а
козацька держава із стратегічної точки зору була вигідним плацдармом для
вторгнення у країни Центрально-східної Європи. В свою чергу
Б. Хмельницький розраховував на таку модель взаємостосунків із султаном, за
якої Військо Запорозьке зберегло б свою державність, перебуваючи у васальній
залежності від Порти. Подібні моделі відносин склалися між Османською
імперією та Молдавським князівством чи Волощиною. Однак у ті роки умови
для входження Війська Запорозького під турецьку протекцію не склалися
сприятливо, оскільки Османська імперія була зайнята війною із Венецією і не
мала достатніх сил, щоб встрянути у війну ще й з Польщею.
За таких обставин козацька дипломатія активно розпрацьовувала ще один
вектор зовнішньої політики, напрямлений на налагодження стосунків із
Московським царством. Перше козацьке посольство було виряджене у Москву
ще в 1648 р., однак до реальної співпраці дійшло лише в 1653 р., коли земський
собор у Москві дозволив царю Олексію Михайловичу взяти під патронат
Військо Запорозьке. У 1654 р. козацька рада в Переяславі визнала протекцію
московського царя над Україною. Відтак розпочалася довга ера російського
втручання в Україну, а саму Переяславську раду можна розглядати у якості
відправної точки в історії відносин між Україною та Росією як окремими
державами [8, c. 141].
Ідеологічним обґрунтуванням союзу з Москвою став аргумент про
«єдиновірних братів», близьких за мовою і культурою. Проте реальна співпраця
доволі швидко нівелювала ці аргументи. Виявилось, що правова система Речі
Посполитої з її виборними королями, традиціями шляхетської демократії
насправді ментально була куди ближчою козацькій старшині, ніж авторитарні
традиції Московського царства. В української та московської сторони різним
було розуміння суті самого договору. Богдан Хмельницький сприймав
домовленості з Москвою як ситуативний військовий союз, а протекцію
московського царя вважав вимушеним заходом, що дозволив би зберегти
автономію і легітимність держави Війська Запорозького на міжнародній арені.
Натомість цар був переконаний, що українські землі після Переяславської ради
стали частиною Московського царства, а козаки – його новими підданими,
щодо яких він не мав жодних зобов’язань після того, як надав їм певні права та
привілеї. Московський монарх сприймав Київ, Переяслав та Чернігів, котрі
перебирав під свій контроль, як легітимну вотчину, успадковану від
Рюриковичів. Та все ж на момент укладення договору із Москвою цар визнав
козацьку державність, погодився на 60-тисячний козацький реєстр та вольності,
якими користувалися козаки та інші соціальні верстви держави Війська
Запорозького. Вже у 1655 р. українсько-московський альянс проявив себе у дії:
цього року козаки із московською армією взяли в облогу Львів [8, c. 152].
У той самий час проти Польщі війну розпочала Швеція, яка швидко
окупувала Варшаву і в жовтні 1655 р. дійшла до Кракова. Стривожені
перспективою краху Речі Посполитої та швидкою експансією Швеції, восени
1656 р. московські дипломати уклали з поляками сепаратне Віленське
перемир’я, що поклало край польсько-московській війні. Хмельницький та
козацькі старшини були розгнівані тим, що їх не допустили на переговори,
гетьман розглядав ці дії як зраду України [8, c. 152-153].
Втеча від Москви – саме так можна окреслити політику Богдана
Хмельницького в останній рік його життя після підписання Віленського
перемир’я. Гетьман намагався увійти в коаліцію з Швецією і Трансільванією і
висилав 20-тисячний корпус козаків під командуванням полковника Антона
Ждановича на допомогу трансільванському князю Дєрдю Ракоці у його поході
проти поляків. Однак Б. Хмельницькому не судилося довести справу до
логічного завершення – 6 серпня 1657 р. він помер.
Попри бажання гетьмана створити щось на зразок спадкової монархії,
передавши булаву сину Юрію Хмельницькому, фактичну владу після його
смерті в свої руки взяв генеральний писар Іван Виговський. Новий гетьман –
шляхтич за походженням, як і покійний Хмельницький розчарувався у
стосунках із Москвою та вірив, що у нових реаліях можливі компроміси та
перебудова відносин із Річчю Посполитою. Спільно із новим генеральним
писарем Юрієм Немиричем, що теж був вихідцем із давнього заможного
українського шляхетського роду, І. Виговський напрацював амбітний проект
переформатуваня Речі Посполитої, котрий втілився у Гадяцькій угоді 1658 р.
Невідворотність змін у відносинах із Військом Запорозьким розуміли також
окремі політичні кола Речі Посполитої. Далекоглядні польські політики
усвідомили, що козацька держава як така вже відбулася і не рахуватися з цим
фактом неможливо. В умовах, коли Річ Посполита зусібіч була оточена
ворогами, надати новий імпульс існуванню цього державного організму було
реально, якщо крім Литви і Польщі визнати повноправним членом конфедерації
третього гравця – козацьку державу, яка у Гадяцькій угоді названа Великим
князівством Руським.
Гадяцька угода таки не була імплементована у життя. Надто важко було
забути про криваве десятиріччя українсько-польської війни, надто багато
шляхти не могло примиритися із тим, що з вчорашніми «козацькими
заколотниками» можливо на рівних вести якісь перемовини. Сам Іван
Виговський, який 9 липня 1659 р. здобув блискучу перемогу над московською
армією в битві під Конотопом, невдовзі був змушений зректися булави через
сильний внутрішній спротив козацької опозиції. Ця подія означила початок
періоду чвар в середовищі козацької еліти, коли кожен із козацьких лідерів
вважав, що саме він здатен об’єднати козацькі землі та утвердити суверенітет
держави Війська Запорозького. Проблема полягала в тому, що ніхто із них не
мав достатніх сил, аби зробити це самостійно, тому кожен намагався опертися
на якусь зовнішню силу – Річ Посполиту, Московське царство чи Османську
імперію. Врешті за спинами правобережних і лівобережних гетьманів ці
держави поділили сфери впливу на українських землях. Андрусівське
перемир’я вперше офіційно визначило кордон між Московським царством і
Польщею по Дніпру. Вічним миром 1686 р. ця межа була закріплена більш ніж
на століття. Ще одним військово-політичним гравцем на українських землях
стала Османська імперія, котра поширила свої впливи на південь українських
земель, контролюючи до кінця XVII ст. навіть Кам’янець-Подільський.
Після зречення з гетьманства І. Виговського промосковська козацька
опозиція новим гетьманом проголосила Юрія Хмельницького. Молодий
гетьманич, який не успадкував батьківських задатків вмілого політика і
воєначальника, швидко змінював свої зовнішньополітичні орієнтири,
піддаючись впливам різних козацьких партій та зовнішнім обставинам. Під
тиском росіян він підписав статті, які обмежувати козацьку автономію
порівняно з угодою, котру в 1654 р. підписав Богдан Хмельницький. Відтепер
на вибори гетьмана потрібен був спеціальний дозвіл царя і гетьман не мав
права проводити власну зовнішню політику або призначати полковників без
згоди Москви [8, c. 160]. Тим часом у гру включилася Річ Посполита, яка не
бажала втрачати свої впливи в Україні, гарантовані домовленостями з
І. Виговським у Гадячі. Восени 1660 р., під час битви між московським
військом та польськими загонами, яких підтримували татари, молодий
Хмельницький та його військо перейшли на бік поляків, присягнувши на
вірність польському королю (Слободищенський трактат 17 жовтня 1660 р.). Як
наслідок, московське військо було розгромлене, однак перемога не зміцнила
Війська Запорозького. Козаки повернулися під юрисдикцію короля на меш
сприятливих умовах ніж це було передбачено Гадяцькою унією. Як слушно
зауважив С. Плохій, щоразу, як козаки переходили на інший бік у московсько-
польській війні за контроль над Україною, вони втрачали нові й нові частини
свого суверенітету [8, c. 161].
Московський цар замість того, аби спробувати упокорити Юрія
Хмельницького, дав санкцію на проведення нових виборів гетьмана, фігура
якого влаштовувала б Москву. У 1663 р. на околицях Ніжина зібралася чорна
козацька рада, яка обирала гетьманом представника козацьких низів Івана
Брюховецького. Таким чином, Україна розкололася на два гетьманати, які
орієнтувалися на підтримку Московського царства (І. Брюховецький) і Речі
Посполитої (Ю. Хмельницький). І. Брюховецький, щедро підкуплений
росіянами, у 1665 р. підписав у Москві статті, за якими не мав права на
дипломатичні зносини з іншими державами. Російські воєводи розміщувалися в
усіх основних містах і отримували владу над некозацьким населенням.
Відтепер українські податки мали наповнювати царську скарбницю. Спроба
втілити в життя Московські статті 1665 р. викликала заворушення і повстання в
Лівобережній Україні. Проти Брюховецького піднявся заколот і його було
вбито [9, c. 166].
Тим часом Ю. Хмельницький, зневірившись у безуспішних спробах
встановити свою владу по обидва береги Дніпра, у 1662 р. зрікся влади. У січні
1663 р. правобережним гетьманом обрали Павла Тетерю. Вірні йому полки
спільно із польським військом на чолі із королем Яном Казимиром і татарами у
жовтні 1663 р. вторглися на Лівобережну Україну, однак військова кампанія
провалилася, оскільки місцеве населення боялося реставрації польсько-
шляхетських порядків. Отож курс П. Тетері на об’єднання територій
Правобережжя і Лівобережжя в межах одного гетьманату також зазнав фіаско.
У 1665 р. Правобережний гетьманат на зміну Павлу Тетері очолив Петро
Дорошенко. Новий гетьман розумів, що Річ Посполита не допоможе йому
об’єднати землі козацької України. Наприкінці 1666 р. він почав боротьбу із
поляками, заручившись допомогою татар. Вдалося також добитися протекції
турецького султана, який навіть спорядив армію для війни із Польщею. Не
зважаючи на подальший успішний хід війни турків із поляками, ціна цього
альянсу для України виявилась дуже дорогою. Татари, користаючи з загального
військового хаосу, масово захоплювали місцеве населення в ясир, а українські
землі в черговий раз перетворилися на основний театр бойових дій. Українське
суспільство налаштувалось проти Дорошенка, який привівши сюди турків і
татар, цим самим здискредитував себе. Тріумфом гетьмана став 1668 р., коли
йому вдалося організувати успішний похід на Лівобережжя проти царських
залог та на короткий час об’єднати під своєю владою обидва береги Дніпра.
Черговий виток війни на українських землях, свавілля турків і татар остаточно
підірвали авторитет Д. Дорошенка. Зрештою, зневірений у подальшій боротьбі
гетьман визнав зверхність московського царя та склав булаву.
Виступ Д.Дорошенка остаточно переконав Річ Посполиту в необхідності
ліквідації козацьких порядків на Правобережній Україні. Як наслідок, козацька
автономія тут була зліквідована ще до кінця XVII ст. Народна ностальгія за
втраченим козацьким світом, та прагнення відродити тут козацькі порядки і
помститись за завдані кривди спричинили у 1702-1704 рр. повстання Семена
Палія, а в 1768 р. – Коліївщину. Жертвами кривавих повстань на Правобережжі
переважно ставала шляхта, євреї та католицьке духовенство. Попри свій
масштаб, повстання все ж не мали успіху. Так Коліївщина була придушена з
допомогою Московського царства і зрештою козацьким порядкам на
Правобережжі вже не судилося відродитись.
На Лівобережжі естафета козацької державності, хоч у щораз
обмеженішому вигляді, все ж продовжувалася до останньої чверті XVIII ст.
Наступником Дмитра Дорошенка обрали Дем’яна Многогрішного,
гетьманування якого не було тривалим. У 1669 р. Многогрішному вдалося
добитися підписання з Москвою Глухівських статей, які хоч і зберігали різні
обмеження державної самостійності Лівобережної України, все ж сприяли
зміцненню правових і політичних позицій Української держави у порівнянні з
Московськими статтями 1665 р. [9, c. 172]. Проте невдовзі Д. Многогрішного
запідозрили у антимосковських настроях і за активних доносів козацької
старшини у 1672 р. позбавили влади.
Новий гетьман Іван Самойлович проявив себе як спритний і
досвідченим політик. Здобувши гетьманську булаву в 1672 р., він зумів
утримати владу аж до 1687 р. Відлік його гетьманування розпочали підписані у
1672 р. Батуринські статті, що стали черговим українсько-московським
договором, котрий передбачав нові обмеження гетьманської влади.
І. Самойлович, як і його попередники, бажав об’єднати обидва береги Дніпра
під своєю владою, однак згодом зрозумів, що в реаліях польсько-російського
порозуміння та узаконеного міждержавними договорами кордону по Дніпру
досягти цієї мети дуже складно. Не маючи можливості встановити владу над
Правобережжям, гетьман почав практикувати примусові переселення людності
з правого на лівий берег Дніпра, що в історії більше відомі під назвою великих
згонів населення. У результаті Правобережжя, спустошене перманентними
війнами та примусовими переселеннями, в останній чверті XVII ст.
перетворилося на безлюдну пустелю.
У часи правління Івана Самойловича Московське царство замість
оборонних дій вперше вдалося до наступальних кампаній проти Османської
імперії. Стратегічною ціллю Москви став вихід до Азовського та Чорного морів
та розширення сфери впливів на південь. Поразка турків під Віднем у
1683 р. надихнула росіян на похід проти Кримського ханства. І. Самойлович
став одним із основних співорганізаторів походу, в якому козацькому війську
відводилася чільна роль. Проте відсутність досвіду подібних далеких
військових експедицій, невдало вибрана пора для походу призвели до
цілковитого провалу кампанії. Вся вина за невдачу була покладена на гетьмана.
За іронією долі І. Самойлович, який прийшов до влади, усунувши шляхом
наклепів Д. Многогрішного, сам став жертвою доносів козацької старшини,
серед якої теж був його наступник Іван Мазепа.
Із плеяди гетьманів XVIII ст. Іван Мазепа заслуговує особливої уваги. За
роки незалежності особа цього гетьмана міцно вписалася у ряди будівників
української державності, хоча ще в радянські часи його виключно
позиціонувала як прообраз зрадника та явного антигероя. У чому ж полягає
контроверсійність постаті І. Мазепи? Він прийшов до влади шляхом інтриг та
був співучасником змови проти Івана Самойловича. Добре освічений, знайомий
із придворним етикетом виходець із середовища української шляхти Іван
Мазепа здобув симпатії російського царя-реформатора Петра І. За його
протекції і підтримки гетьман доволі швидко став одним із найбагатших
землевласників у тодішній Європі. Незважаючи на казкове багатство, владні
потуги та впливи при царському дворі Мазепі вистачало далекоглядності, щоб
розуміти умовність і залежність свого становища від примх і настроїв
непрогнозованого російського царя. Руками українців будувалася нова
російська столиця Санкт-Петербург, на козацьку державу ліг тягар ведення
війни із Османською імперією, торгівля, експорт та імпорт підпорядковувалися
інтересам російської економіки. Кардинально змінити становище держави
Війська Запорозького міг лише повний розрив зв’язків із Московським
царством. Ця неймовірна ідея отримала шанс на реалізацію, коли Петро І
вступив у війну із Швецією. Здійснена Мазепою ставка на шведів, які в ті часи
володіли однією з кращих армій у світі, дійсно давала унікальний шанс
козацькій державі унезалежнитись від Москви. На жаль, катастрофічна поразка
шведів і козацького війська Мазепи під Полтавою в 1709 р. так і не дозволила
реалізувати амбітного політичного проекту гетьмана.
Наслідком поразки І. Мазепи став не лише царський терор, кривава
розправа над прихильниками і симпатиками гетьмана та показове знищення
Батурина, але й подальше різке обмеження козацьких вольностей і свобод.
Тортурам і смерті було піддано сотні людей, їхнє майно конфіскувалося.
Царська слідча комісія заохочувала доноси. Це створювало в українському
суспільстві атмосферу страху і невпевненості [9, c. 223].
Попри те, що Іван Мазепа врятувався втечею у молдавські Бендери, через
підірване військово-політичним крахом здоров’я гетьман помер у 1710 р. У
вітчизняній історіографії втечу І. Мазепи та його прибічників за кордон
прийнято вважати першою політичною еміграцією в українській історії. Таку
долю згодом повторять чимало діячів української історії ХІХ і ХХ ст. Роль
політичних емігрантів надзвичайно важлива, адже згодом, в часи панування
авторитарних і тоталітарних режимів на українських землях, саме вони стали
справжнім, об’єктивним голосом українців у світі. Наступник І. Мазепи у
політичній еміграції, Пилип Орлик спільно із своїм оточенням безуспішно
намагався утворити антиросійську коаліцію західноєвропейських держав,
надсилав маніфести до урядових кіл Англії та Голландії, де обґрунтовував
історичне право українців на свою державу. Проте чи не найпомітнішим
досягненням П. Орлика стали його «Пакти і Конституція прав і свобод Війська
Запорозького» 1710 р. Цей документ – своєрідна квінтесенція традицій
козацької демократії, у якому закріплена практика виборності гетьмана і вищих
державних чиновників та право голосу кожного козака-громадянина. Проте
Конституції Орлика судилося стати лише декларацією добрих намірів, яка так і
не була імплементована у життя.
Після втечі Івана Мазепи за рекомендацією Петра І новим гетьманом
обрали стародубського полковника Івана Скоропадського (1708-1722). Він
хоч і був наближеним до гетьмана, проте рішуче відмовився підтримати
повстання Мазепи і виступив проти шведів. Отримавши булаву у вже доволі
похилому віці, Скоропадський виявився слабким правителем. Він всіляко
намагався довести свою лояльність перед московським царем, щедро роздаючи
землі на Лівобережжі російським дворянам і не дбав при цьому про збереження
козацької автономії.
У 1722 р. за наказом Петра І у Війську Запорозькому була запроваджена
російська владна структура – Малоросійська колегія, що фактично стало
брутальним порушенням договірних українсько-російських відносин.
Запроваджуючись де-факто для розгляду скарг місцевого населення на
несправедливе суддівство і податки, цей орган насправді створювався для
ліквідації козацької держави та подальшого злиття українських земель із
Російською імперією. Після смерті І. Скоропадського Петро І не дозволив
обирати нового гетьмана, а гетьманські повноваження на себе перебрала
Малоросійська колегія, котра проіснувала до 1727 р. [9, c. 226].
Наказний гетьман, якого обрали після смерті І. Скоропадського – Павло
Полуботок не змирився зі спробами президента Малоросійської колегії
С. Вельямінова підпорядкувати собі генеральну військову канцелярію.
Полуботок під різними приводами не виконував накази і розпорядження
Вельямінова. Він згуртував навколо себе старшинську опозицію, яка чинила
опір наступу царської влади на козацьку державу. Зрештою діяльність
Полуботка розгнівила Петра І і наказний гетьман разом із соратниками
потрапив під репресії. Перебуваючи під арештом у Петропавлівський фортеці
Петербурга, П.Полуботок у 1724 р. помер [9, c. 227].
Через загрозу нової російсько-турецької війни царський уряд у 1727 р. все
ж дозволив гетьманські вибори та скасував Малоросійську колегію. Новим
гетьманом став Данило Апостол, який утримав булаву до своєї смерті у 1734 р.
Згідно «Рішительних пунктів» 1728 р. – царської резолюції на прохання
гетьмана щодо управління Військом Запорозьким, російські представники
вводилися до генерального суду, а також отримали нові важелі впливу на
фінанси козацької держави. У військовому відношенні гетьман
підпорядковувався вищому російському командуванню, а генеральну старшину
і полковників затверджував цар. Таким чином, після повернення гетьманської
форми правління, автономія козацької держави була відновлена не у повному
обсязі [9, c. 228]. Після смерті Д. Апостола російський уряд аж до 1750 року не
давав дозволу на вибори нового гетьмана.
Слід зазначити, що Московське царство, в орбіту впливів якого козацька
держава дедалі сильніше входила на протязі другої половини XVII ст., в часи
правління Петра І досягло апогею свого розвитку, перетворившись на Російську
імперію. Хоча різке обмеження козацької автономії було спровоковане
повстанням гетьмана І. Мазепи, все ж це був невідворотній процес, котрий за
будь яких умов знайшов би своє продовження. Набираючи обрисів могутньої
імперії з непомірними зовнішнього політичними апетитами, Російська імперія
під берлом своїх самодержавних правителів проходила процес централізації та
уніфікації діловодства, мови, віри, мір та ваг. За таких тенденцій козацька
автономія ніяк не вписувалась у формат дедалі міцніючого російського
імперського державного організму. Лише внутрішні чвари, боротьба за владу
різних придворних клік та відсутність сильного лідера до сходження на престол
Катерини ІІ відтягнули ще на кількадесят років остаточне падіння козацької
держави.
Рішення про відновлення гетьманства прийняла імператриця Єлизавета
Петрівна (1741-1762). На той момент царському уряду були необхідні гарантії
політичного спокою в Україні, оскільки для Росії існувала реальна загроза
війни з Туреччиною і Пруссією. Однак чи не більше значення у відновленні
інституту гетьманату відіграв той фактор, що Єлизавета бажала забезпечити
впливовою посадою Кирила Розумовського – молодшого брата свого фаворита
Олексія Розумовського. Таким чином, у 1750 р. Кирила Розумовського було
«обрано» гетьманом. Хоча він і рідко приїздив із Петербурга до своєї столиці у
Батурині, К. Розумовський зумів добитися від царського уряду різних
економічних пільг для українського населення та провів реформу судочинства
у Війську Запорозькому. Гетьману знову підпорядкувалася автономна досі
Запорізька Січ. Ідеологія просвітництва сильно вплинула на світогляд
К. Розумовського, який планував відкрити у Батурині університет. Задля
ефективного управління Гетьманщиною, Розумовський практикував скликання
дорадчих з’їздів козацької старшини, де зокрема було піднято питання про
повернення до договірних українсько-російських відносин, передбачених
березневими статтями 1654 р., а також про спадкове гетьманство Розумовських.
Царський уряд Катерини ІІ догледів у цьому небезпеку для свого панування в
Україні. Розумовський під тиском імператриці у 1764 р. був змушений
відмовитися від гетьманства, після чого гетьмани в Україні вже не обиралися
[9, c. 232-233].
Метою Катерини ІІ (1762-1796) була повна ліквідація держави Війська
Запорозького і приєднання українських земель до складу Російської імперії.
Діючи поступово, вона ліквідувала автономію Слобідської України (1765),
Війська Запорозького (1786), а також знищила Запорозьку Січ (1775).
Напередодні остаточної ліквідації козацької автономії на теренах держави
Війська Запорозького з 1764 по 1786 рр. діяла Друга Малоросійська колегія, яка
керувалася російським законодавством, наполовину складалася із присланих з
Росії чиновників і підпорядковувала собі центральні установи Гетьманщини.
Волю Катерини ІІ реалізував керівник цієї установи – граф П. Румянцев, який
поступовими заходами домігся ліквідації відмінностей Лівобережної України
від інших територій імперії та своєю політикою призвів до фактичного
занепаду національної держави і ліквідації української автономії [9, c. 234].
Адміністративні і судові перетворення в Лівобережній Україні на
практиці відбулися протягом 1782-1786 років. Були скасовані генеральний суд,
полкові і сотенні правління, а також інші адміністративні та судові установи,
що діяли у державі Війська Запорозького. Вони були замінені відповідними
загальноімперськими установами. Залишки української автономії зникли.
Катерина ІІ ліквідувала також козацьке військо. Влітку 1783 р. вийшов її указ
про перетворення козацьких полків на регулярні карабінерські полки.
Старшина отримувала чини російської армії. Правове становище українських
станів зрівнювалося із загальноросійськими нормами. У 1783 р. Катерина ІІ
видала указ про закріпачення селянства, а в 1785 р. – «Грамоту на права,
вольності і переваги благородного російського дворянства», що урівнювала
українську старшину з російським дворянством, таким чином нейтралізувавши
невдоволення царською політикою козацької еліти [9, c. 234-235].
Спадщина козацької держави не минула безслідно, вона залишила
потужний культурний код, який у наступні століття оприявнюватиметься в
творчості поетів, письменників, художників, ідеологічних програмах
українських партій, врешті зреалізується в державотворенні часів української
революції 1917-1921 років. Від картини козак Мамай, що стала народним
символом ностальгії за втраченим козацьким світом – до проникливої поеми
«Гайдамаки» Т. Шевченка, від «Енеїди» І.Котляревського, з її явно козацькими
типажами – до гетьманату Павла Скоропадського 1918 р., як легітимного
спадкоємця держави Війська Запорозького – козацька доба ще довго
відлунюватиме у процесі українського націє- і державотворення ХІХ-ХХ
століть.

Список використаної і рекомендованої літератури до теми:

1. Бойко О. Історія України: навчальний посібник. – К., 2005.
2. Брехуненко В. Східна брама Європи. – К., 2014.
3. Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок XVI
ст.): склад, суспільна і політична роль. – Львів, 2000.
4. Ісаєвич Я. Галицько-Волинська держава. – Львів, 1999.
5. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: довідник з історії України. –
К., 1993.
6. Котляр М. Данило Галицький. — К., 2002
7. Однороженко О. Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і раннього
Модерну: структура та влада. – К., 2011.
8. Плохій С. Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до
незалежності. – Харків, 2018.
9. Сас П.М. Історія України XVI-XVIII ст. – Львів, 2001.
10. Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст.
(1648 - 1676 рр. ). – К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2009.
11. Таїрова-Яковлева Т. Повсякдення, дозвілля і традиції козацької еліти
Гетьманщини. – К., 2017.
12. Толочко О. Нариси початкової Русі. – К.-СПб.: Laurus, 2015.
13. Чухліб Т. Магнат, Козак і Гайдамака. Боротьба Русі-України за владу з
Короною Польською (1569—1769 рр.). – К, 2018.
14. Чухліб Т. Секрети українського полівасалітету: Хмельницький —
Дорошенко — Мазепа. – К., 2011.
15. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. Т. 1–3. – Львів, 1990–1992.
16. Яковенко Н. Нариси історії середньовічної та ранньомодерної України. –
Київ, 2006.
Питання для самоконтролю:
 За яких обставин на світовій мапі з’явилася Давньоруська держава?
 Яким чином відбувся вихід Русі-України на міжнародну арену і перші
спроби вписатися у геополітичний простір?
 В чому суть релігійної, адміністративної, військової та фінансової реформ
Володимира Великого?
 Розкрийте особливості правління Ярослава Мудрого;
 Опишіть особливості політичного розвитку Галицького і Волинського
князівств в ХІ-ХІІ ст.;
 Розкрийте внутрішню і зовнішню політику Данила Галицького, обставини
перетворення князівства у королівство;
 В чому полягали місце і роль Галицько-Волинської держави на карті
Центрально-Східної Європи?
 Розкрийте причини, початок і характер Національно-визвольної війни під
проводом Богдана Хмельницького;
 Як склався політичний устрій держави Війська Запорозького?
 Яке значення Переяславської ради та її місце в історичній долі українського
народу?
 Розкрийте становище Війська Запорозького в період Руїни.
 Опишіть устрій Війська Запорозького Низового;
 В чому полягало історичне значення держави Війська Запорозького?
Тема 3. Форми української державності в ХХ – на початку ХХІ ст.
1. У пошуках ефективної моделі державотворення: етапи української
державності в часи Національної революції 1917-1921 рр.
2. Радянська модель української держави: суть, мета і наслідки реалізації
радянського проекту.
3. Реалізація української державності наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.:
причини труднощів та подальші перспективи.
1. У пошуках ефективної моделі державотворення: формати української
державності в часи Національної революції 1917-1921 рр.
Українська національна революція 1917 – 1921 рр. – це доба відродженої,
але втраченої української державності, що охопила всі етнічні землі, які
перебували в складі Австро-Угорської та Російської імперій. Ця доба має
декілька етапів державотворення:
- Від утворення Української Центральної Ради на початку березня 1917 р.
до державного перевороту 29 квітня 1918 р. і проголошення главою держави
П. Скоропадського. Це шлях від автономії та федерації в складі Росії до
незалежності. З 7 листопада 1917 р. до 29 квітня 1918 р. офіційна назва держави
Українська Народна Республіка;
- Українська Держава на чолі гетьманом П. Скоропадським з 29 квітня до
перемоги антигетьманського повстання 14 грудня 1918 р. Після зречення
гетьмана П. Скоропадського, основні важелі влади зосередились в організаторів
повстання Директорії, в склад якої входило 5 членів, під керівництвом
В. Винниченка.
- 18-19 жовтня 1918 р. у Львові українські громадсько-політичні сили
створили Українську національну раду, яка 1 листопада розпочала
державотворення на підавстрійських українських землях. Офіційна назва
держави Західноукраїнська Народна Республіка. З 22 січня 1919 р., після Акта
Злуки, Західна область Української Народної Республіки. У першій половині
1919 р. державний провід ЗоУНР, програвши війну Польщі, змушений був,
разом з Галицькою армією, покинути західноукраїнські землі і перейти на
територію УНР.
- Успішний результат антигетьманського повстання призвів до
утвердження колективного органу управління державою (п’ять членів) –
Директорії, яка повернула офіційну назву держави – Українська Народна
Республіка. Формально цей період протривав до осені 1920 р.
- У підсумку українські військово-політичні сили, в силу різних обставин,
програли змагання за державну незалежність. Окуповані та анексовані
українські землі були поділені між більшовицькою Росією, Польщею,
Чехословаччиною та Румунією. Такий стан зберігся до 1938 – 1939 рр.

Доба Центральної Ради

Реалізацію державницьких прагнень українським національним силам, як
і всім бездержавним націям Європи, відкрила Перша світова війна. Кращі
передумови були в українських суспільно-політичних сил, що діяли в Австро-
Угорській імперії. Так, у серпні 1914 р. у Львові вони об’єднались навколо
Головної української ради, Союзу визволення України та першого
національного військового формування легіону Українських січових стрільців,
Однак, початок Української національної революції припадає на березень
1917 р. на українських землях, що входили в склад Росії. Перша світова війна
настільки виснажила Росію, що в лютому 1917 р. її столицю, Петроград,
сколихнули масштабні мітинги робітників, які були підтримані військовими.
Рівень революційних настроїв призвів до зречення від влади імператора Росії
Миколи ІІ. Тимчасово центром влади в Росії став Тимчасовий уряд, який взяв
на себе відповідальність, забезпечити їй перемогу в Першій світовій війні,
демократизували та зберегти в існуючих кордонах.
У Києві 3-4 березня 1917 р. українські національні сили, що
об’єднувались навколо Товариства українських поступовців та соціал-
демократів, у приміщенні клубу «Родина», створили Центральну Раду. Серед
засновників Центральної Ради були Д. Дорошенко, Д. Антонович, С. Єфремов,
Л. Старицька-Черняхівська та інші. Посаду голови Центральної Ради
зарезервували за М. Грушевським, який на той час перебував у засланні в
Москві, а до Києва повернувся 14 березня.
9 березня Центральна Рада виступила з досить амбітною відозвою «До
українського народу», де у першому абзаці сказано: «Впали вікові пута.
Прийшла воля всьому пригніченому людові, сім поневоленим націям Росії.
Настав час і твоєї волі й пробудження до нового, вільного, творчого життя
після більш як двохсотлітнього сну». Фактично цією відозвою було
започатковано пошук політико-правового шляху здобуття національної свободи
в Росії.
На етапі становлення Центральна Рада заручилась і суспільною
підтримкою. 19 березня 1917 р. у Києві пройшов 100 тисячний мітинг, де були
плакати про «автономію», «незалежність», «Хай живе вільна Україна!» та сотні
синьо-жовтих прапорів. В одному з пунктів резолюції йшлося про автономію
України.
Ключовим, є те, що цей мітинг відбувся за присутності десятків тисяч
людей. Якщо б цей мітинг відвідало декілька тисяч чоловік, то історія
Центральної Ради, могла б і завершитись у березні 1917 р. Адже її діяльність,
заяви та інше, могли б розцінити, як політичний авантюризм або сепаратизм. А
так, Центральна Рада отримала серйозну підтримку в подальшій боротьбі з
іншими революційними силами Росії, особливо Радами робітничих, селянських
та військових депутатів (більшовиками).
Після цього український революційний рух поринув у з’їзди політичних
партій та професійних об’єднань (УПСР, УСДРП, УПСС, УПСФ, кооператорів,
педагогів, військових, селян, робітників та інших). Поміж цих заходів,
найбільш помітним став Український національний конгрес, що проходив у
Києві 6-8 квітня 1917 р. У його роботі взяло участь більше 1000 делегатів. На
конгресі було визначено курс на національно-територіальну автономію
України, який може бути реалізований тільки у федеративній демократичній
Росії. Українська національна автономія передбачала забезпечення прав
національних меншин, що проживали в Україні. Окрім того, конгрес
реорганізував Центральну Раду в найвищий український політичний
представницький орган в Росії чисельністю 119 членів на чолі з
М. Грушевським. За декілька місяців склад Центральної Ради перевищив 800
членів. Дієвий стан забезпечував постійно діючий орган Мала рада.
На цьому етапі діяльності керівництво Центральної Ради демонструє
високий рівень політичної сміливості у вирішенні питання національно-
територіальної автономії. Зокрема, в кінці травня 1917 р., українське
представництво на чолі з В. Винниченком ставило питання автономії в
Петрограді перед Тимчасовим урядом. Відмова урядом Росії визнавати право
українців на автономію, призвело до її самопроголошення 10 червня на ІІ-му
Військовому з’їзді в Києві. Цей документ відомий, як І-й універсал. З 15
червня утвердження автономії було покладено на новостворений уряд –
Генеральний Секретаріат.
Після І-го універсалу Центральна Рада та Генеральний Секретаріат, з
відчуттям виконаного обов’язку проголошення автономії України, послабили
політичну активність та починають втрачати ініціативи в утвердженні автономії
в 9 українських губерніях Росії.
ІІ-й універсал, від 3 липня 1917 р., забезпечив домінування Тимчасового
уряду Росії та звів право на українську автономію до 5 губерній (Волинської,
Подільської, Київської, Полтавської та Чернігівської). Дуже повільно
формувався державний апарат, особливо на місцях, а відповідно була відсутня
або недостатньо присутня українська пропаганда про різні сторони соціально та
політичного життя. Це призводить до втрати підтримки зі сторони селян та
військових.
Більшовицький переворот у Петрограді 25 жовтня 1917 р., що призвів до
зміни влади в Росії, став головним викликом для українського державотворчого
процесу. Через декілька днів більшовикам не вдалось здійснити військовий
переворот у Києві.
Центральна Рада політичне ставлення до подій в Росії задекларувала в ІІІ-
у універсалі 7 листопада. Тут чітко вказано, що Україна бачить своє майбутнє в
складі Росії, але не більшовицькій, а демократичній. Враховано попередній
прорахунок і в універсалі вже визначили державний устрій та назву держави.
Україна мала бути федеративною частиною Росії під назвою Українська
Народна Республіка (УНР). В основу територіальних меж лягали губернії,
заселені здебільшого українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина,
Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без
Криму). Питання про приєднання до України Курщини, Холмщини,
Воронежчини та інших суміжних з Україною територій з переважно
українським населенням мало вирішуватися на переговорах. В універсалі були
прописані демократичні права та свободи, а також соціальні гарантії для
громадян держави. Центральна Рада висловилась за укладення миру між
воюючими сторонами Першої світової війни. Також було гарантовано
національно-персональну автономію національним меншинам.
Однак, слова про демократію та соціальні зобов’язання, які бере на себе
українська держава, вже мало хто чув, а тим більше про федерацію.
Перекричати більшовицьку пропаганду про землю селянам, заводи робітникам і
т.п., було не під силу. У цій пропаганді, українську владу, яка була
соціалістичною, називали буржуазно-націоналістичною. Більшовицька
пропаганда дуже швидко здобуватиме прихильників серед робітників у
промислових районах, виснажених війною та деморалізованих військових, а
також бідних селян.
Центральній Раді не вдалось мобілізувати достатньо українського
суспільство для захисту УНР від прямої агресії більшовицької Росії, до якої
вона вдалась у грудні 1917 р. Ця подія більш відома, як Перша більшовицько-
українська війна, що тривала до травня 1918 р.
Одним із символів захисту української державності в цій війні став бій
під Крутами 17 (30) січня 1918 р. У бою загинуло приблизно 50 чоловік, а 27-28
полонених студентів більшовики розстріляли наступного дня. Попри поразки в
перші два з половиною місяці, загальний результат цієї війни був на користь
України.
Не програти війну більшовицькій Росії українська влада змогла за
рахунок союзників, яких було залучено на мирній конференції в Брест-
Литовську в лютому 1918 р.
Участь у конференції в Бресті з встановлення миру на Сході Європи,
змусила Центральну Раду 9 (22) січня прийняла IV-й універсал, яким було
проголошено незалежність УНР від Росії. В універсалі Центральна Рада
закликала «непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу
і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої
самостійної Республіки». Однак, це не викликало резонансу серед жителів
УНР. Українська влада не мала широкої суспільної підтримки, яку мала ще
весною 1917 р., особливо серед військових.
27 січня (9 лютого) УНР підписала мирну угоду з Німеччиною, Австро-
Угорською імперією, Османською імперією і Болгарським царством. УНР
виходила з Першої світової війни, визнавалась незалежною державою, а також
приєднувались Холмщина та Підляшшя. Після підписання договору, українська
делегація звернулась по військову допомогу до Німеччини та Австро-
Угорщини, які погодились її надати в обмін на продовольства.
Вже в середині лютого 1918 р. союзні УНР війська Німеччини та Австро-
Угорщини розпочали спільні військові дії проти армії більшовицької Росії. 1
березня Центральна Рада та уряд повернулись до Києва. До кінця травня 1918 р.
вся Україна була звільнена від російських окупантів. 12 червня з більшовиками
нова українська влада, очолювана гетьманом П. Скоропадським, уклала
попередній мирний договір та розпочала переговори про встановлення
кордонів. Остаточного миру та кордонів з Росією таки не було встановлено. У
другій половині листопада 1918 р. більшовицька Росія розпочала підготовку до
відновлення агресії проти Української Держави.
Центральна Рада та Генеральний секретаріат, які повернулись на початку
березня 1918 р. до Києва, не були здатні опанувати розбурхану війною та
більшовицькою пропагандою державу. Українська влада не мала дієвого
державного апарату по всій владній вертикалі та горизонталі. Більше того,
необхідно було виконувати умови договору з Німеччиною та Австро-
Угорщиною про постачання продовольства.
У цій ситуації, ініціативу взяло командування німецьких військ, що
перебували в Україні та організували державний переворот 29 квітня 1918 р. На
зміну Центральній Раді прийшло правління Павла Скоропадського, якого того
ж таки дня на Всеукраїнському з'їзді хліборобів у Києві обрали гетьманом.
 Доба Гетьманату
Гетьман П. Скоропадський початок свого керування державою окреслив у
«Грамоті до всього українського народу» виданій в день перевороту 29 квітня.
У грамоті, гетьман відмовився від демократичних експериментів у діяльності
державної влади і зосередив у своїх руках всю повноту влади. Вважав, що
завдяки таким діям можна забезпечити порядок у країні. Офіційна назва
держави була змінена з УНР на Українська Держава 10 травня було сформовано
уряд на чолі з Ф. Лизогубом.
Значна частина управлінської команди гетьмана перебувала в двоякому
ментальному становищі. За походженням вони були українці, яким довірили
керували незалежною Україною, але за системою політичного мислення
залишались росіянами. У своїй діяльності, вони розглядатимуть Україну, як
площадку для відродження небільшовицької Росії. Саме ця обставина стане
вирішальною в діяльності гетьмана П. Скоропадського.
Реальністю було і те, що гетьман П. Скоропадський був обтяжений
залежністю від німецького командування, яке привело його до влади. У той же
час напруженими були відносини з австрійським командуванням в Україні.
Відомо, що Австро-Угорщина розглядала на посаду глави України Вільгельма
Габсбурга (Василя Вишиваного). Загалом, йому було важко балансувати між
двома військовими силами, що розміщувались в Україні, кожен з яких
встановив свій контроль за українською владою.
Вони забезпечували хитку, але стабільність в державі впродовж 7,5
місяців. За короткий період уряду вдалось встановити контроль у столиці та
декількох великих містах України. За цей час у державі запрацювала фінансова
система, дипломатична служба, вибудовувалась структура армії, йшла дискусія
про аграрну реформу, продовжено інституційне утвердження української
освіти, науки та культури, що започаткувала Центральна Рада та її уряд. Це
було єдине, що продовжували розвивати від попередньої влади.
Владі не вдалось встановити контроль у селах. Розбурхане село
попередньою українською владою та, особливо, більшовицькою пропагандою
навколо перерозподілу землі від землевласників до селян, нереально було
зупинити. До цього ще додавалась реквізиція сільськогосподарської продукції
для виконання домовленостей з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Цим вдало
користалась українська опозиція, а попри неї і більшовицька агентура. У
результаті в багатьох куточках України почали діяти сотні збройних селянських
загонів та з’єднань. Продовження до 12-ти годин робочого дня робітників
вивело десятки тисяч робітників на страйки в промислових містах.
Гетьману та його уряду не вдалось вести діалог з опозицією, яка в серпні
1918 р. об’єдналась у потужну коаліцію Український національний союз (УНС).
Керівником опозиції став В. Винниченко. З вересня 1918 р., керівники опозиції
розпочали готовитись до нового державного перевороту, вдаючись до
популізму заради влади. Очевидною правдою є те, що до повстання лідера
опозиції штовхало і більшовицька агентура, що в той час постійно бувала в
Києві ведучи переговори з Українською Державою про встановлення кордонів
Росією. Вони затягували визнання кордонів між двома державами, очікуючи на
повстання в середині країни і відновлення агресії.
 Одночасно слід, мати на увазі, що і влада, яка сформувалась через
державний переворот, відкладала формування підвалин для легітимної зміни
влади. Майже неможливо було владі та опозиції вести конструктивний діалог
заради утвердження української державності. Натомість кожен мав свою
правду, як будувати її майбутнє.
У жовтні 1918 р., гетьман П. Скоропадський та його команда розуміючи,
що Німеччина та Австро-Угорщина програли війну і їхні війська покинуть
Україну, почали шукати підтримку для уникнення хаосу та оборони держави
від більшовицької Росії. Іншого шляху, як співпраця з російськими
білогвардійськими силами, що отримували підтримку в війні з більшовиками
від Антанти не було придумано. Розраховували, що ці контакти дозволять
налагодити співпрацю з Антантою.
Після попередньо підписної угоди з білогвардійським генералом
П. Красновим, 14 листопада П. Скоропадський видав «Грамоту», яка визначала,
що Україна має стати першою у створенні Всеросійської федерації, «якої
конечною метою відновлення великої Росії». Далі в грамоті гетьман пише, що:
«Глибоко переконаний, що інші шляхи були б загибеллю для самої України, я
кличу всіх, кому дорога її майбутність, тісно зв'язана з будучиною і щастям
всієї Росії, з'єднатися біля мене і стати грудьми на захист України й Росії».
Грамота про курс на федерацію України у відродженій Росії була вдало
використана опозицією для мобілізації тих, хто б за соціалістичні гасла участі в
антигетьманському повстанні не брав. У даному випадку йшлося про загрозу
незалежності України. Ще 12 листопада на засіданні опозиції – УНС багато
членів критикували внутрішню та зовнішню політику гетьмана, але були проти
повстання, а ввечері 14 листопада вони вже підтримували повстання.
Організаційним осередком повстання була Директорія, в складі В. Винниченка,
С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського та А. Макаренка. Утворила цей орган
президія УНС 13 листопада 1918 р.
Повстанцям вдалось досягти домовленостей про нейтралітет німецьких
військових та 16 листопада в Білій Церкві розпочати збройний виступ. 14
грудня 1918 р. антигетьманське повстання перемогло, в Київ вступили війська
Директорії, а гетьман зрікся влади.

ЗУНР: історична та політико-правова основа, територія, населення

та державне правління.
Ведучи мову про українські землі в складі Австро-Угорської імперії, де
наші національні сили ще з серпня 1914 р. перебували в стані національно-
визвольних змагань, публічний шлях до державності розпочався лише в жовтні
1918 р. При тому, що на карті світу вже була незалежна Українська Держава зі
столицею в Києві, відродження якої розпочалось ще в березні 1917 р. Однак за
цей час, між національними силами Львова і Києва не було сформовано
діалогу, щоб у державницьких змаганнях дві частини українських земель могли
один одного підтримувати.
18-19 жовтня 1918 р. у Львові шлях до незалежності було розпочато
створенням Української національної ради під керівництвом Є. Петрушевича.
УНРада заявила, що Східна Галичина до р. Сян з Лемківщиною, північно-
західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет, а також північно-
східна частина Угорщини є українською територією, де проголошується
Українська Держава.
Не дочекавшись офіційного визнання австрійською владою передачі
українцям на цих землях влади, а також з метою недопущення передачі
полякам, 1 листопада 1918 р. під ранок у Львові українські військові провели
блискавичну операцію, в результаті якої місто було проголошено столицею
Української Держави.
9 листопада 1918 р. УНРада утворила уряд – Державний секретаріат на
чолі з Костем Левицьким. 10 листопада УНРада розпочала розгляд питання про
злуку з Українською Державою у Києві, але 1 грудня у Фастові перший договір
про злуку було підписано з керівництвом опозиції Директорією. 13 листопада
УНРада прийняла першу конституцію «Тимчасовий Основний Закон про
державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської імперії».
Перша стаття проголошувала офіційну назву держави – Західноукраїнська
Народна Республіка.
Парламентом залишалась УНРада на чолі з президентом. Станом на 15
листопада налічувала 150 осіб.
Здобуття влади у Львові шляхом збройного виступу, впродовж декількох
днів переросло в бої за місто, а потім і в Польсько-українську війну, що тривала
до липня 1919 р. Завершилась війна поразкою Галицької армії (ГА). Особовий
склад армії перейшов на територію УНР у район Кам’янця-Подільського, а
влада ЗУНР на чолі з диктатором Є. Петрушевичем у Кам’янець-Подільський.
Для ГА це стало початком нової сторінки під назвою УГА. На території УНР
були спільні з Дієвою армією УНР перемоги, навіть відвоювання в більшовиків
Києва – 30 серпня 1919 р., а також дуже трагічні сторінки, такі як вимирання
двох українських армій від тифу – листопад-грудень 1919 р. Історія УГА досить
трагічно завершиться в складі більшовицьких військ під назвою Червона УГА.
На дипломатичному рівні стояло про визнання ЗУНР у лютому 1919 р.,
але без Дрогобицько-Бориславського нафтового басейну, Львова,
Кам’янецького, Бібрського та Миколаївського повітів, приблизно 40 %
території Галичини. Українська сторона, з огляду на успіхи на польсько-
українському фронті відмовилась від таких умов визнання незалежності ЗУНР.
У квітні дипломатичне представництво ЗУНР у Парижі домоглось
створення ще однієї комісії, яку очолив генерал Л.Бот. У травні 1919 р. ця
комісія запропонувала віддати полякам Львів і прилеглі райони, а за українцям
закріпити території на схід від лінії Львів– Сокаль з нафтовими районами
включно. Керівництво ЗУНР погодилось на ці умови, однак, поляки, що
отримали від Антанти армію генерала Ю. Галлера відмовились визнавати ці
кордони.
Директорія
Листопад 1918 р. став переломним в історії Української національної
революції 1917 – 1921 рр. Наші політичні еліти так заплутали державотворчий
процес, що впродовж 1919 – 1921 рр. вже не вдалось розплутати ці політичні
вузли. Зокрема, в листопаді розпочалась польсько-українська війна за
незалежність ЗУНР, у незалежній Українській Державі було прийнято рішення
про федерацію з Росією, а опозиція – Директорія, розпочала державний
переворот проти гетьмана П. Скоропадського.
 У другій половині грудня 1918 р Директорія приступила до управління
державою, назву якої повернули – Українська Народна Республіка (УНР). 26
грудня 1918 р. було сформовано уряд УНР на чолі з В. Чехівським. Це був
соціалістичний уряд, який у своїх принципах відстоював трудовий принцип
організації влади в Україні. Тобто коли перевага в організації влади належить
робітникам та селянам. Від комуністів у Росії він мав відрізнятись тим, що
повинен був мати демократичні принципи та пропорційний розподіл
представництва селян і робітників.
За дискусіями, як будемо жити, Директорія, уряд та політичні сили
лівого, центрального та правого спрямування втратили повністю контроль за
внутрішніми та зовнішніми процесами, що мали відношення до УНР.
Антигетьманське повстання використала більшовицька Росія та відновила
агресію проти України. Як і в 1917 р., агресія здійснювалась під прикриттям
виступів селян та робітників проти буржуазно-націоналістичної, цього разу вже
Директорії. Для проникнення більшовизму в Україну були створені: весною-
влітку 1918 р. в Росії Комуністичну партію більшовиків України КП(б)У; в
кінці листопада 1918 р. у Росії Тимчасовий робітничо-селянський уряд України,
який у кінці грудня 1918 р. створив Українську радянську армію (в червні 1919
р. цю армію було ліквідовано, а наявні сили приєднано до Робітничо-селянської
Червоної армії Росії). Ця війна в історії України отримала назву «Друга
більшовицько-українська війна», що триватиме до грудня 1919 р. УНР програла
цю війну.
Мабуть найбільшим успіхом, після створення УНР та ЗУНР, є політичний
акт єднання, що відомий, як Акт Злуки. Ця урочиста подія відбудеться, в першу
річницю незалежності УНР, 22 січня 1919 р. у Києві. У майбутньому не
вдасться заради утвердження об’єднаної УНР хоча б на клаптику української
землі, уникнути протистояння між С. Петлюрою та Є. Петрушевичем.
На міжнародній арені УНР опинилась в ізоляції. Зокрема, в Одесі з
початку грудня 1918 р. перебував континент французьких військ, що мав
допомогти білогвардійським військам Росії у війні з більшовиками. Намір
Директорії встановити з ними контакти, не мав успіху. Французьке
командування розглядало українську владу більшовицькою і готове було йти на
порозуміння, але на умовах передачі їм суверенітету УНР.
На початку лютого 1919 р. армія УНР не втримає Київ від
більшовицького наступу. Для того, щоб встановити союзні відносини з
військами Антанти для спільних дій проти більшовицької Росії, 13 лютого було
змінено уряд В. Чехівського на уряд, без соціалістів, на чолі з С. Остапенком. Зі
зміною уряду, посаду голови Директорії покинув В. Винниченко. Новим
головою Директорії став С. Петлюра.
Невдала спроба встановити дипломатичні відносини з військами Антанти,
викликала критику з боку соціалістів. Адже, критична ситуація на фронті,
змушувала шукати нові можливості для того, щоб схилити на свою сторону
українське суспільство та деякі політичні партії, що симпатизували та
співпрацювали з більшовиками. 9 квітня 1919 р. у Рівному була сформована
нова Рада Народних Міністрів із членів УСДРП, УПСР та соціалістів з
Галичини на чолі з Б. Мартосом. У подальшому ще двічі мінятиметься уряд в
силу викликів, що поставатимуть перед УНР: 29 серпня 1919 р. уряд
Б. Мартоса, а 26 травня 1920 р. уряд В. Прокоповича.
Реальність буде такою, що держава буде доти, доки воюватиме
Дієва армія УНР. Найуспішніші дії українських армія у війні з більшовиками
були в серпні 1919 р. Тоді дві українські армії – Дієва армії УНР та УГА з
району Кам’янця-Подільського за декілька тижнів провели рейд у напрямку
Києва і вступили в місто 30 серпня 1919 р. Однак, не маючи наміру вступати у
війну з білогвардійськими Збройними Силами Півдня Росії, що впродовж літа
1919 р. окупували схід України, українська армія покинула Київ. Було
сподівання, що з білогвардійцями, які воювали проти більшовиків за
відновлення «Великої Росії» вдасться домовитись про проведення спільних
військових дій. Однак, білогвардійське командування відмовилось визнавати
незалежність УНР. У результаті УНР була втягнена в «Білогвардійсько-
українську війну», що тривала до грудня 1919 р. Ця війна також для
українських військ завершилась поразкою.
У грудні 1919 р. Дієва армія УНР зазнавши поразки від двох російських
армія (червоної та білогвардійської), не капітулювала, а перейшла до
партизанської форми ведення війни – «Першого зимового походу». Похід у
тилу більшовиків на українських землях тривав до квітня 1920 р.
За цей час керівництво УНР на чолі з С. Петлюрою підготовило та уклало
союз з Польщею – «Варшавський договір». 21 квітня укладено політичну
частину договору. Визнавалась незалежність УНР, але без Галичини та Волині.
24 квітня підписано військовий договір, який започаткував польсько-
український наступ проти більшовицької Росії. Вже 7 травня 1920 р. було
звільнено Київ від більшовиків. Однак, ця хвиля військового успіху тривала
місяць. Отримавши підкріплення вже в червні-липні 1920 р. війська Південно-
Західного фронту Червоної Армії завдали поразки військам союзників. 11
червня більшовики відвоювали Київ і почали загрожувати Польській державі.
Використовуючи суперечності між політиками ЗУНР та УНР, які виникли
через Варшавську угоду, радянське керівництво розпочало реалізовувати план
створення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. Ця республіка з
центром у Тернополі проіснувала з кінця липня до середини вересня 1920 р.
Полякам вдасться уникнути капітуляції, в тому числі, і завдяки
українським частинам. Поляки пішли на сепаратний мирний з більшовицькою
Росією, тим самим зрікаючись союзу з УНР. Офіційно мирний договір буде
укладено 18 березня 1921 р. у Ризі між Польщею з однієї сторони та Російською
Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Українською
Соціалістичною Радянською Республікою.
Після цього договору головним союзником у змаганнях за державну
самостійність знову залишився український народ, який станом на 1921 р.
відчувши всі «переваги» радянської влади, особливо через політику «воєнного
комунізму», масово повставав. Однак, в умовах відсутності українського
державного керівництва на українських територіях, зорганізувати цей
повстанський рух було неможливо. Для нейтралізації повстанського руху
більшовики збільшити свою військову присутність, нейтралізували багато
повстанських загонів та їх очільників, а інші зневірились та втратили
боєздатність.
 Останньою спробую продовжити війну за державність став рейд
українських партизанських військових сил на терени окупованої УНР у
листопаді 1921 р. Ця подія більш відома як «Другий зимовий похід Армії УНР»,
який завершився поразкою. 359 полонених вояків Армії УНР більшовики
розстріляли 21 листопада 1921 р. Фактично, цим і завершилась Українська
національна революція 1917 – 1921 рр.
На окупованих та анексованих українських землях кожна держава по
різному утверджувала політичні, економічні, адміністративні та культурні
порядки. Українське суспільство не оминули репресії, асиміляція, шовінізм, а
навіть і цілеспрямована політика фізичного знищення українців, що
організувала комуністична тоталітарна система в 1932-1933 рр. через
голодомор.
Політична еліта українського державотворчого процесу частково
повернеться до попередніх місць проживання. На території УСРР майже всі
будуть репресовані в середині 1930-х роках та розстріляні в 1937-1938 рр. Ті,
що не повернуться, продовжать свою роботу в еміграції. Осередок ЗУНР до
1923 р. діяв у Відні, а осередок гетьмана П. Скоропадського в Берліні та
загалом у Німеччині до смерті гетьмана в 1945 р. Найпотужнішим було
середовище УНР, під назвою Державний центр УНР в екзилі працював у
Варшаві, Парижі, Ваймарі, Кісінгені, Мюнхені та Філадельфії до 1992 р.
Останній президент УНР в екзилі 22 серпня 1992 р. передав грамоту
Державного центру УНР президенту України Л. Кравчуку. Це означало сучасна
Україна є правонаступницею УНР.

3. Радянська модель української держави: суть, мета і наслідки реалізації

радянського проекту.
Радянська модель української держави мала подвійний та суперечливий
характер. З одного боку підвладна більшовицькій Росії українська територія
мала всі ознаки державності – адміністративні кордони, власне компартійне
керівництво, конституцію, гімн, прапор тощо. Проте з іншого боку – її ключові
економічні (важка промисловість, залізничний транспорт, фінансова система та
ін.) та політичні (зовнішні відносини, армія, силові та ін.) структури повністю
контролювалися більшовицьким центром у Москві. Відтак, щодо радянської
моделі української держави у формі УСРР та УРСР більш доречним буде
використання терміну квазідержава.
Починаючи від першої більшовицько-української війни, яка спалахнула
в грудні 1917 року й проголошенням в Харкові радянської України, українська
радянська квазідержавність стала пропагандистським прикриттям відкритої
агресії більшовицької Росії проти УНР. Так, один із небагатьох українців у
першому радянському українському уряді, – Народному Секретаріаті, – Василь
Шахрай стверджував: «що це за уряд український, що його члени зовсім не
знають і не хочуть знати української мови?...що я за «український військовий
міністр», коли всі українізовані частини в Харкові мені доводиться
розброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону радянської влади». Під
час другої українсько-більшовицької війни, захопивши вкотре Харків,
більшовики за перевіреною схемою проголошують створення 6 січня 1919 року
Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), яка у «братському»
союзі із російськими комуністами бореться за «владу робітників і селян» проти
«антинародних» й «буржуазних» військ Дієвої армії УНР.
Про вдавану, із метою закріпитися будь-що в Україні, більшовиками
«незалежність» УСРР свідчить розбудова у «самостійній» республіці
московськими наркоматами (Рада народних комісарів – назва більшовицького
уряду, очолюваного В. Леніним) власних управлінських структур. Це ставило
під знак запитання доцільність існування наркоматів УСРР. Такі дії
центральних відомств РСФРР не були їхньою самодіяльністю. Про це свідчить
постанова політбюро ЦК РКП(б) від 8 квітня 1919 р. за підписами В. Леніна, Й.
Сталіна і М. Крестінського, яка була надіслана в ЦК КП(б)У: «Якщо у вигляді
поступки самостійним тенденціям є політично неминучим залишення на
найближчий час в дружніх радянських республіках самостійних комісаріатів
військових і морських справ та шляхів сполучення, а також органів постачання,
то необхідна найсуворіша директива відповідним органам управління в тому
сенсі, щоб ці самостійні комісаріати працювали виключно і в найсуворішому
узгодженні з директивами, що даються з відповідних комісаріатів РРФСР,
оскільки лише так може бути досягнута необхідна єдність, швидкість і точність
виконання всіх розпоряджень і дій». Більшовицькі керманичі, попри голослівні
заяви щодо суверенності УСРР, продовжували повністю розпоряджатися
українськими ресурсами на власний розсуд.
Наприкінці 1920 р. Росія мала в Україні шість армій сукупною
чисельністю понад мільйон багнетів. Разом з органами державної безпеки та
міліції вони утворювали потужне силове поле, в якому ніхто не міг кинути
виклик диктатурі РКП(б) – КП(б)У. Однак вожді ленінської партії розуміли, що
тільки силою утримувати таку велику республіку неможливо. 28 грудня 1920
року голова Раднаркому РСФРР В. Ленін і нарком закордонних справ Г.
Чичерін, з одного боку, а також голова Раднаркому і нарком закордонних справ
УСРР Х. Раковський, з другого, підписали договір про воєнний і господарський
союз двох республік. У преамбулі союзного договору підкреслювалося, що
кожна з договірних сторін визнає незалежність і суверенність іншої. Та суть
договору полягала не в дзвінких фразах такого характеру. Обидва уряди
оголошували об’єднаними сім наркоматів: військових і морських справ, ради
народного господарства, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів
сполучення, а також пошти й телеграфу. В день підписання договір про
воєнний і господарський союз був затверджений VIII Всеросійським з’їздом
рад, а 2 березня 1921 р. – V Всеукраїнським з’їздом рад.
Остаточно інституціональне й правове оформлення взаємовідносин
УСРР із московським центром влади відбулося наприкінці 1922 року, коли було
утворено Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Створенню
СРСР передувала дискусія між вищим партійним керівництвом РКП(б), відома
як сталінський план «автономізації» та ленінський план «федералізації».
Генеральний секретар ЦК РКП(б) Й. Сталін пропонував підпорядкувати
окраїни центру, замінити формальну незалежність реальною автономією. Таким
чином, «гра у незалежність» для Й. Сталіна та його оточення закінчилась.
Починалася смуга інтеграції радянських республік до складу Росії. Згідно плану
генсека постанови ВЦВК визнавалися обов’язковими для центральних установ
союзних республік, а постанови РНК та РПО (Рада праці та оборони) РСФРР –
для об’єднаних наркоматів республік. В. Ленін виступив проти плану Й.
Сталіна. Він написав Л. Каменєву листа для членів політбюро ЦК РКП(б), в
якому критикував план «автономізації» Й. Сталіна. Позиція В. Леніна не була
«війною на захист незалежності», як її характеризував Л. Каменєв. Вона
продовжувала радше політику загравання з національними почуттями, що
виразно проявлялися у радянських республіках. У підсумку перемогла позиція
В. Леніна.
Утворення СРСР відбувалося з численними юридичними «огріхами»,
але саме таким чином УСРР інтегрували в союзну державу. На думку
дослідника даної проблематики Валерія Васильєва, – формально залишаючись
федеративною державою, СРСР скріплювався партійною гілкою влади та
радянською вертикаллю управління. За змістом унітарна держава з
однопартійною диктатурою передбачала обмаль повноважень для
республіканського рівня управління. Але стосунки «центр – місця» в такий
державі зберігалися, без них не могла існувати навіть диктатура. Прийняття
рішення відбувалося в політбюро ЦК РКП(б), оргбюро ЦК РКП(б), де Й. Сталін
та його прихильники відіграли провідні ролі. Якщо проаналізувати процес
створення СРСР, то можна зробити висновок, що вже в цей час Сталін виступав
як арбітр у міжвідомчих суперечках, що давало змогу посилювати авторитет та
вплив на всю структуру управління величезної держави. Керівництво УСРР,
обстоюючи республіканські інтереси, змушене було підкорятися рішенням
політбюро ЦК РКП(б), оскільки пов’язане партійною дисципліною.
Після остаточної перемоги Й. Сталіна в боротьбі за владу, яка відкрито
розпочалася після смерті у 1924 році В. Леніна та встановлення одноосібної
диктатури вождя, реальний суверенітет УСРР (перейменованої у 1937 році на
УРСР) було зведено нанівець. Так, в часи так званого «великого стрибка» й
пов’язаного із ним голодомору-геноциду наприкінці 1932 року в республіці
було введено пряме правління Кремля, діяли надзвичайні хлібозаготівельні
комісії В. Молотова, Л. Кагановича, П. Постишева. В умовах кризи,
спричиненої політикою індустріалізації та колективізації Й. Сталін навмисно
зосереджував важелі управління УСРР у своїх руках, долаючи субцентр влади з
метою збереження та посилення власної влади. Пряме правління центру
означало, що на інституційному рівні відбувався процес перетворення УСРР на
союзну республіку, керівництво якої мало вкрай обмежені управлінські
функції. Влада ще більше зосереджувалася в політбюро ЦК ВКП(б), а всередині
цього владного центру – у Й. Сталіна.
Важливі зміни (перш за все територіальні) в радянську модель
української держави внесла Друга світова війна. У червні 1945 p.
Чехословаччина відмовилася від Закарпатської України, де було створено
Закарпатську область. Водночас 16 серпня 1945 p. встановлено радянсько-
польський кордон, що йшов уздовж Бугу і на схід від Сяну, за так званою
«лінією Керзона», залишаючи Польщі частину українських земель. З Румунією
у 1944 р. відновлено кордон, усталений ще в червні 1940 р. Через десять років,
19 лютого 1954 р., за декретом Верховної Ради СРСР, РРФСР передала УРСР
Крим.
 Вочевидь найбільшим досягненням у повоєнний період квазідержави
УРСР стала поява зовнішньополітичного аспекту в її діяльності. Так, 28 січня
1944 р. почала роботу Х сесія Верховної Ради СРСР першого скликання, на якій
1 лютого з доповіддю «Про перетворення Наркомату Оборони і Наркомату
Закордонних Справ із загальносоюзних в союзно-республіканський наркомат»
виступив заступник Голови Раднаркому, нарком закордонних справ СРСР В.
Молотов. Після короткого її обговорення Верховна Рада одностайно ухвалила
два запропоновані закони: «Про утворення військових формувань союзних
республік» та «Про надання союзним республікам повноважень у галузі
зовнішніх зносин». Перший було прийнято з метою посилення оборонної
могутності СРСР, а другий задля розширення міжнародних зв’язків та
зміцнення співробітництва СРСР з іноземними державами за безпосередньої
участі радянських республік. Статтями 18-а, 18-6 ці закони стали поправками
до Конституції СРСР, і протягом 1944 р. були узгоджені з конституціями
союзних республік. Такі зміни різко контрастували з попередньою стратегією
радянського керівництва. Постановою Верховної Ради СРСР від 1 лютого 1944
р. Україні повернули статус, який вона втратила 1922 р. щодо ведення
міжнародних зносин. Після передачі Києвом своїх зовнішньо-політичних
компетенцій, згідно зі статутом 1 (параграф «а») першої союзної Конституції
від 13 січня 1924 р., тільки центральний уряд мав право «репрезентувати Союз
у міжнародних відносинах, встановлюючи дипломатичні зв’язки, укладати
договори з іншими державами». Те саме сказане й у сталінській Конституції у
ст. 14 (параграф «а») від 5 грудня 1936 р.
Відтак УРСР стає однією із держав-засновниць у 1945 році Організації
Об’єднаних Націй (ООН). Водночас навіть звичайна кореспонденція,
призначена для МЗС УРСР, спрямовувалась до радянських посольств,
консульств. Таких представництв в Україні (крім ООН) не існувало. Навіть ті
консульства, які були на території України, контактували виключно з Москвою
і не мали жодного ділового зв’язку з МЗС УРСР. Тому вести мову про
незалежну зовнішньополітичну діяльність радянської України поза контролем
Москви не доводиться. Те, що суверенітет республік був лише «паперовим», у
західних політологів не викликало жодних сумнівів. «Центральний контроль
Москви, – зазначав у своєму меморандумі шеф східноєвропейського відділу
Держдепартаменту США Чарльз Болен, – ніколи не здійснювався через уряд, а
тільки через партію і, безумовно, так і буде надалі». Проте позитивом став
досвід української радянської дипломатії, отриманий впродовж повоєнних
десятиліть. Саме його цеглини стали основою фундаменту української
державності та визнання України в світі.
У внутрішній політиці УРСР впродовж 1960-х – 80-х років невпинно
продовжували набирати оберти імперські процеси денаціоналізації та
русифікації, які проводило вище керівництво СРСР, прикриваючись
пропагандистськими кліше про «злиття народів Радянського Союзу»,
«радянський народ», «інтернаціоналізм» тощо. Заохочувалося переселення
росіян в Україну, а українців за межі УРСР. Якщо в 1923 році в республіці
проживало 3 млн. росіян, то в 1959 році – 7 млн., а в 1970 – близько 10 млн.
Сьогодні вони складають 21 – 22% мешканців України. Статус УРСР як колонії
Радянського Союзу проявлявся у цілеспрямованій маргіналізації української
мови. На кінець 1980-х років реальність стала така, що в канадському місті
Едмунтоні було більше українських шкіл, ніж у Донецьку, Луганську,
Дніпропетровську й Харкові разом узятих. Для 700 тисяч українців Криму не
було жодної української школи. Загалом в УРСР лише 3,5% дітей, які пішли в
1990 році в перший клас, до цього виховувалися в дитячих садках з
українською мовою і 14,5% – в садках, де вживалися і українська і російська
мови. На цей час на 95% російською мовою провадилися заняття у вищих
навчальних закладах, технікумах і профтехучилищах. За таких обставин
українське населення поступово втрачало свою рідну мову.
Поруч із мовою головною мішенню для радянського керівництва у 1970-
1980-х рр. в Україні була національна свідомість українців. За словами
відомого історика Ярослава Грицака у «новій історичній спільноті –
радянському народові» напевно знайшлося б місце для Шевченкового
«Кобзаря» (правда, сильно цензурованого), українського гопака і української
вишивки – тобто для того, що натякало на етнічну особливість українців (так
само як могло там бути місце на грузинський хоровий спів та середньоазіатську
кухню), але, там не могло бути того, що перетворювало українське питання в
питання політичне – пам’яті про своє історичне минуле. Тому репресії були
спрямовані в першу чергу проти тих видів інтелектуальної діяльності, в яких ця
пам’ять проступала найвиразніше – проти літератури й історії
У 1970-х роках була витворена концепція, яка мала служити історичним
обґрунтуванням формування «радянського народу». Особливо яскраве
вираження вона найшла під час святкування 325-річчя «возз’єднання України з
Росією» (1979). Коріння «нової історичної спільноти», згідно нової
інтерпретації, мало сягати ще до часів Київської Русі, де на базі спільної
території та спільної («давньоруської») мови нібито утворилася «єдина
давньоруська народність». З цієї народності започаткувалися «старша» (як за
віком, так і за статусом) російська та «молодші» – «білоруська» й «українська»
нації. Навіть після розпаду Київської Русі усі три народи продовжували себе
усвідомлювати як єдиний руський народ. Тому «возз’єднання» України з
Росією у 1654 р., згідно нової концепції, було обумовлено всім попереднім
природнім й історичним розвитком. Як гірко іронізували українські історики,
згідно радянської історіографії Україна й українці появилися на земній
поверхні лише для того, щоб «возз’єднатися» з Росією й росіянами. У
результаті ідеологічної чистки 1972 – 1979 рр. українці фактично були
позбавлені своєї власної історії. Лише розпад 1991 року СРСР зупинив ці
небезпечні для долі української державності тенденції.
Один з основних висновків та уроків, які можна почерпнути із
радянської моделі української держави у формі УСРР – УРСР полягає у
необхідності зміни парадигми розуміння сучасної української державності. За
понад 25-ть років незалежності України ми продовжуємо вважати державу
автономною від суспільства структурою, що протистоїть людям та обслуговує
інтереси її керівників, олігархів і чиновників. У межах такого уявлення сильна
держава наділяється властивостями концентрувати функції панування та
управління в руках однієї особи (президента), здатністю ефективно вилучати
доходи громадян за рахунок податків, утримувати боєздатну армію та
правоохоронні органи. У такій моделі держави гілки влади і бюрократія
організаційно згуртовані і діють на основі високих професійних стандартів.
Проте, Майдан та події українсько-російського конфлікту засвідчили, що
потенціал (сила, могутність) держави міститься у підтримці суспільства та
реалізується шляхом діяльності людей. Дійсно, державі потрібно мати
організаційну згуртованість та професійних чиновників, але для створення
потенціалу держави необхідно, щоб діючи актори держави отримували
інформацію та співробітництво з боку громадянського суспільства. Тому
автономна держава має «вбудовуватися» у суспільство через соціальні мережі,
постійний обмін інформацією та людьми на основі зв’язків з неформальними
структурами та системами. В сучасному глобалізованому світі сила держави
визначається її політичним потенціалом (легітимністю), тобто здатністю
держави досягати політичних цілей без застосування сили або бюрократичних
розпоряджень, за рахунок підтримки суспільством стратегій, що пропонуються
керівниками держави.

3. Реалізація української державності наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.:

причини труднощів та подальші перспективи.

Кілька десятиліть незалежності, які накопичилися в активі новітньої

історії України, дають певну базу для узагальнень політичних, економічних,
соціальних та культурних змін і тенденцій, в рамках яких розвивалася
українська державність в ці роки.
Маркерами унезалежнення України та появи її як окремого суб’єкта
зовнішньої політики на світовій політичній мапі стали три вагомі події. 16
липня 1990 р. Верховна Рада УРСР проголосила декларацію про державний
суверенітет України, а трохи більше як через рік, 24 серпня 1991 р. був
проголошений Акт про незалежність України і, нарешті, 1 грудня 1991 р.
відбувся загальнонаціональний референдум, на якому українці підтримали
проголошення незалежності.
Здобуття незалежності України стало наслідком ряду внутрішньо- і
зовнішньополітичних факторів. Своєї кульмінації досягла економічна та
політична криза в СРСР, довівши неспроможність ефективного функціонування
командної економіки. Одна за одною свою незалежність почали декларувати
республіки СРСР, стрімко зростали потуги та підтримка широкими верствами
населення національних демократичних рухів, котрий в Україні репрезентувала
створена в 1989 р. партія Народний Рух України за перебудову, серед лідерів
якої були М. Горинь, І. Драч та В. Чорновіл. Можна по різному оцінювати
чинники, які спонукали Верховну раду тодішньої УРСР, де все ще переважали
комуністи, проголосувати за обидва справді революційних документи, але без
сумніву, проголошення Акта незалежності і результати референдуму 1 грудня
1991 р. стали незаперечним юридичним фундаментом незалежної Української
держави.
Лише після грудневого референдуму почалося міжнародне визнання
України. Важливо підкреслити, що у референдумі взяли участь 84,18 %
населення України, з них за незалежність проголосувало 90,32 %, зокрема у
Криму «за» висловились 54,19 % учасників референдуму та майже 84 % – у
Луганській та Донецькій областях.
 Більшість українців, які віддали свої голоси за незалежну Україну, були
щиро переконані, що держава із таким потужним промисловим, аграрним та
людським капіталом швидко переорієнтується на рейки капіталістичної
економіки і за рівнем життя зрівняється із передовими країнами Європи. Ця
ілюзія розвіялася в найближчі роки. Будівництво незалежної демократичної
держави із ринковою економікою відбувалося в умовах різкого падіння
добробуту населення, масового закриття заводів та підприємств, гіперінфляції,
наростання тотальної корупції і поширення бандитизму.
Не зважаючи на проголошення демократичної республіки, в наступні
роки на вищих державних та урядових постах, у парламенті та уряді
залишалися вчорашні партійні діячі. Так перший президент України – Леонід
Кравчук свого часу керував ідеологічним відділом ЦК КПУ, перший прем’єр
міністр Вітольд Фокін був колишнім головою Держплану УРСР, а Леонід
Кучма до проголошення незалежності належав до компартії та був генеральним
директором заводу «Південьмаш». Зрештою, в реаліях новопроголошеної
незалежної пострадянської республіки по іншому й не могло бути.
Комуністична партія десятиліттями утримувала в своїх руках монополію на
владу, а зреалізувати себе у радянській державі можна було лише вступивши в
ряди партії. Звичайно, існував дисидентський рух, однак його сил було надто
мало, аби взяти на себе всю повноту влади в Україні у 1991 р. На момент
проголошення декларації про державний суверенітет а 1990 р. у першому
парламенті демократичного скликання Народний Рух мав лише чверть місць. З
огляду на це, проголошення незалежності України можна вважати і певним
компромісом між номенклатурно-партійною системою і дисидентами. У 90-х
роках український істеблішмент уклався головним чином з представників
старої партійної номенклатури, який ототожнював свої інтереси з українською
самостійністю не стільки з високопатріотичних, скільки з прагматичних
міркувань. Після краху марксистсько-ленінської ідеології національна ідея
забезпечила нову легітимацію їхньої влади. Сил українських демократів й
опозиціонерів виявилось надто мало, щоб створити певну рівновагу між
вчорашніми політичними функціонерами і тими, хто був готовий проводити в
країні глибинні реформи [5, c. 314-315].
За таких обставин в Україні не можливо було провести тотальну
люстрацію осіб, пов’язаних з діяльністю у комуністичній партії та органах
держбезпеки. Відтак державі судився дуже тривалий еволюційний процес
заміни старих еліт новими, котрий триває й досі.
На других президентських виборах у 1994 р. переміг колишній червоний
директор Леонід Кучма. Новий президент загалом проявив себе як добрий
управлінець: в країні нарешті вдалося приборкати інфляцію, почала зростати
економіка. Конституція, затверджена парламентом 28 червня 1998 р. стала ще
одним цементуючим фактором української державності. Головний документ
країни закріпив засади демократизму та президентсько-парламентський
політичний устрій держави. Водночас у Конституції декларувався
позаблоковий статус України. У цій тезі відбився маятниковий характер
зовнішньої політики держави, який залишався на порядку денному аж до
революції Гідності 2013 р. І Л. Кравчук, і Л. Кучма всіляко намагалися зберегти
добрі стосунки із Росією та виторгувати вигідну, в першу чергу політично, а не
економічно вмотивовану ціну на газ. Водночас Україна декларувала своє
бажання налагоджувати тісніші економічні, політичні та культурні зв’язки з
країнами Європи. Загравання то з Росією то із Заходом насправді виявилось
дуже небезпечною грою, яку ще сяк так вдавалося провадити Л. Кучмі,
натомість цілком провальною вона вже стала для В. Януковича.
Фатальність у невизначеності зовнішньополітичного курсу країни полягає
передусім у тому, що в ХХІ столітті – в еру глобальної економіки та ринку
насправді не існує цілком незалежних держав, а суверенітет натомість дає
можливість вибору з ким вступати в економічні, політичні та військові альянси.
Попри очевидний приклад успіху Європейського союзу, як проекту
політичного, економічного та культурно-освітнього об’єднання європейських
держав, розірвати зв’язки із набагато слабшою в економічному плані
авторитарною Росією було дуже важко, оскільки взнаки давався спадок
тривалого співіснування обох країн в одному державному організмі,
інтегрованість економічних систем, та, особливо, залежність від природніх
ресурсів північного сусіда. Керівництво країни, не без тиску олігархату, обрало
шлях виторговування економічних преференцій в Росії політичними методами,
замість пошуку шляхів модернізації промисловості та різкого зменшення її
енергозатратності. Своїх імперських амбіцій ніяк не може позбутися й Росія,
яка за жодну ціну не бажає допустити втрату своїх геополітичних впливів на
західних рубежах.
Тим часом Майдан 2004 р. став свідченням наступного етапу
дорослішання української нації та формування громадянського суспільства в
Україні. Реакція на масові фальсифікації президентських виборів у вигляді
масових протестів стала неочікуваною як для влади, так і для самих українців.
Головний урок Майдану полягав у тому, що українці усвідомили, наскільки від
них самих залежить доля їхньої держави і що солідарні дії, напрямлені на
захист демократії можуть дати позитивний результат. Віктор Янукович, який
фактично мав стати наступником Л.Кучми, у результаті прозорих перевиборів
поступився кількістю голосів опозиціонеру Віктору Ющенку.
На жаль, наступні роки після Майдану принесли розчарування.
Помаранчева команда Віктора Ющенка на тлі конфлікту із прем’єр-міністром
Юлією Тимошенко розпалася. У результаті, в країні так і не вдалося провести
фундаментальні реформи і перетворення, на які так очікував Майдан. Та все ж
В. Ющенко, як президент вперше чітко артикулював прозахідні
зовнішньополітичні пріоритети України. Також саме за його президенства світ
вперше почав визнавати голодомор як акт геноциду проти українського народу.
Однак президент В. Ющенко не оправдав тих надій, які на нього поклали
виборці у 2004 р., виявившись надто слабкою політичною фігурою. Зрештою,
для українців це стало черговим, поки погано засвоєним уроком, що не
месіанство одного яскравого політичного лідера може бути рушієм
реформування країни, а сама система, в якій країна функціонує, має бути
відкритою до модернізації, вдосконалення і змін.
На тлі розчарування політикою помаранчевих лідерів, на президентських
виборах 2009 р. переміг В. Янукович, а у парламенті була сформована коаліція
із Партії регіонів та комуністів. Янукович намагався виторгувати вигідні ціни
на енергоносії, позиціонуючи себе як лояльного до Росії президента. У Харкові
були підписані домовленості, за якими продовжувався термін базування
Чорноморського флоту Росії в Криму. Водночас В. Янукович спробував грати в
давню комбінацію загравання як з Росією, так із Заходом. Зокрема
проголошений був курс на підписання договору про асоціацію України із
Європейським Союзом. Відсутність реформ, економічно необгрунтовані ціни
на енергоносії та курс гривні призвели до стрімкого зниження золотовалютних
резервів країни. Неявний тиск на економіку країни чинила Росія, яка
намагалася не допустити підписання договору про асоціацію з ЄС. Щоб
уникнути економічного колапсу, Янукович в останній момент відмовився
підписали договір про асоціацію та різко змінив вектор зовнішньої політики у
напрямку поглиблення стратегічного партнерства із Росією. Такі дії стали
несподіванкою для більшості українців і дали початок до акції протесту, що
увійшли в історію як Євромайдан, адже спершу ключовою вимогою мітингарів
був курс України на євроінтеграцію.
Справді масовими акції протесту стали після жорстокого і цинічного
розгону владою учасників Євромайдану в ніч проти 30 листопада. Опісля акції
протесту переросли у Революцію Гідності і в сумі тривали довгих три місяці,
під час яких влада показово проігнорувала вимоги протестуючих та намагалася
всілякими способами розігнати майданівців та організувала проплачені акції на
свою підтримку, що більш відомі як Антимайдан. Апогеєм став лютий 2014 р.,
коли почалися масові розстріли протестуючих, що забрали життя близько сотні
осіб, котрих символічно названо Небесною Сотнею Майдану. Революція
перемогла: вже наступного дня після масових вбивств Янукович втік у Росію,
невдовзі був змінений уряд, а в парламенті сформована демократична коаліція.
Революційні події розв’язали Росії руки для прямого вторгнення в
Україну. В березні 2014 росіяни окупували Крим, Кремль почав потужну, добре
сплановану операцію, спрямовану на ліквідацію та дезінтеграцію української
держави. Втрати були дуже болючими – Україна втратила Крим, частини
Донецької та Луганської областей. Загальна кількість загиблих внаслідок війни
із Росією станом на кінець 2018 р. становила близько 3300 цивільних і 4000
українських військовослужбовців. Та все ж Україна вистояла – план Путіна на
знищення української держави і створення на її руїнах квазідержавних утворень
на кшталт Новоросії у областях з переважаючою чисельністю російськомовного
населення провалився. Виявилося, що українська нація як така сформувалася і
може проявити достатню опірність у відповідь на відкриту та приховану
агресію ворога.
Події 2014 року стали шоковою терапією для України. Лише пряма
агресія Росії проти України змусила різко розірвати політичні, економічні та
культурні зв’язки із східним сусідом. Курс на євроінтеграцією виявися
серйозним викликом для країни, котра втратила частину території через
окупацію, та перебувала у стані війни із агресором. Відтак у 2014-2015 рр.
відбулася значна девальвація гривні, різке падіння ВВП, зростання цін на
продукти харчування та енергоносії. Країну, яка опинилася межі економічної
прірви та дефолту в найкритичніший момент втримали зовнішні запозичення
від Міжнародного валютного фонду, Європейського союзу та США. Силами
потужного волонтерського руху, зміни пріоритетів державного економічного та
політичного розвитку швидко вдалося створити боєздатну та добре озброєну
армію, нову поліцію. Не без труднощів та не без тиску громадянського
суспільства, та все ж були закладені підвалини реформ у галузях державного
управління (адмінреформа, нова державна служба), енергопостачання
(диверсифікація джерел постачання та ринкове ціноутворення енергоносіїв)
освіти (закон про вищу освіту) та медицини. Україна вистояла як суверенна
держава, а українці зуміли адаптуватися до життя в умовах воюючої країни.
Основна вимога, з якої почався Євромайдан – угода про асоціацію з
Європейським союзом була підписана у 2014 р. Різка зміна
зовнішньополітичних і економічних орієнтирів після першої шокової реакції
вже дала свої очевидні позитивні результати: в умовах ринкової економіки та
глобальної конкуренції ті українські компанії, які зуміли переорієнтувати збут
своїх послуг та товарів на західні ринки та запропонували дійсно конкурентний
продукт, отримали доступ до чималих ринків збуту у багатих європейських
державах. Євростандарти водночас стали важливим чинником, котрий змушує
дбати про високу якість послуг та товарів українських виробників. Ще одним
здобутком є безвізовий режим, завдяки чому українці отримали більше
можливостей подорожувати і знайомитися з Європою та працевлаштовуватися
на Заході. Водночас події в Україні останніх років, чималі економічні труднощі
призвели до небачених досі масштабів еміграції трудових ресурсів з України.
На жаль, виїжджають передусім найбільш працездатні, добре освічені категорії
населення. Це є серозним викликом для влади і працедавців, котрі мають
створити умови, за яких емігранти повертатимуться додому та знаходитимуть
можливості гідного заробітку. Навіть у критичній ситуації з еміграцією є певні
позитивні моменти – українці знайомляться із стандартами життя у розвинутих
країнах, спостерігають як функціонують успішні бізнес і держава, а емігранти
щороку присилають мільярдні грошові перекази в Україну своїм родинам. З
часом, коли в Україні складуться сприятливі умови для їх повернення додому,
здобутий закордоном досвід стане в цінним для реалізації на Батьківщині.
Чи має українська справа шанси на успіх? Відповідь на це питання
залежить від самих українців, від того, наскільки вони самі розуміють
важливість буття у власній національній державі та готові захищати здобутки
націє- і державотворення, що плекалися поколіннями їхніх попередників.
Російська агресія, що відкрито реалізувалася у 2014 р. продемонструвала запас
міцності Української держави, на який не розраховував Кремль. Та все ж перед
українцями стоять нелегкі виклики. Занепадницькі настрої, «зрадофільство»,
неприпустимі компроміси з ворогом можуть звести на нанівець дотеперішні
здобутки. Натомість Україні потрібно знайти своє місце серед розвинутих та
економічно благополучних держав світу, реалізувавши у глобалізованому світі
свій шлях до успіху та продемонструвавши українське економічне диво. Саме
багата країна сприятиме поверненню емігрантів, та швидкій реінтеграції
тимчасово окупованих територій. Досягнення цього залежить не лише від
влади, а й від простого українця, його голосу на виборах та повсякденної праці
на своєму місці.
Список використаної і рекомендованої літератури до теми:
1. Алексєєв Ю.М., Кульчицький С.В., Слюсаренко А.Г. Україна на зламі
історичних епох: державотворчий процес 1985-1999 рр. – К., 2000
2. Баран В. Україна 1950 – 1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. –
Львів, 1996.
3. Бевз Т. А., Ведєнєєв Д. В., Гошуляк І. Л., Коріненко П. С., Солдатенко В.
Ф. Українська революція і державність (1917- 1920 рр.). – К., 1998
4. Васильєв В. Політичне керівництво УРСР і СРСР: динаміка відносин
центр-субцентр влади (1917 – 1938). – К., 2014.
5. Грицак Я. Нариси історії України: формування модерної української нації
XIX-XX ст. – К., 1996.
6. Кузьмин Р. Перші «совєти» в Галичині: коли і хто такі? – [режим
доступу] - https://dyvys.info/2017/08/16/pershi-sovyety-v-galychyni-koly-i-
hto-taki/
7. Кульчицький С.В. Історичне місце української радянської державності. –
К., 2002
8. Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. – Львів, 1995
9. Україна: друга половина ХХ століття: Нариси історії. – К., 1997.
10.Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1919 рр. – К.,
1995.
11. Павло Скоропадський. Спогади. Кінець 1917 грудень 1918. – К., 2016.
12.Хома І. 21 листопада 1921 – останній день Української національної
революції 1917 – 1921 років – [режим доступу] -
https://dyvys.info/2017/11/21/21-lystopada-1921-ostannij-den-ukrayinskoyi-
natsionalnoyi-revolyutsiyi-1917-1921-rokiv/
13.Хома І. Пам’ять про Героїв Крут – це пам’ять про всіх борців за
українську державність
– [режим доступу] - https://dyvys.info/2019/01/29/pam-yat-pro-geroyiv-krut-
tse-pam-yat-pro-vsih-bortsiv-za-ukrayinsku-derzhavnist/
14.Хома І. Акт Злуки: документ про соборність, над реалізацією якої
працюємо і сьогодні – [режим доступу] - https://dyvys.info/2018/01/22/akt-
zluky-dokument-pro-sobornist-nad-realizatsiyeyu-yakoyi-pratsyuyemo-i-
sogodni/
15.Хома І. Політиканство і відповідальність: Чи врятувала би диктатура УНР
в 1919 році – [режим доступу] - https://dyvys.info/2018/01/12/politykanstvo-
i-vidpovidalnist-chy-vryatuvala-by-dyktatura-ukrayinsku-derzhavu-v-1919-
rotsi/
Питання для самоконтролю:
 Розкрийте причини Лютневої демократичної революції 1917 р. та
опишіть обставини утворення Центральної Ради;
 Як склалися взаємовідносини Центральної Ради та Тимчасового Уряду?
 В чому полягає суть III і IV Універсалу Центральної Ради?
 Розкрийте основні засади внутрішньої і зовнішньої політики гетьмана
Павла Скоропадського;
 Розкрийте обставини проголошення ЗУНР та хід польсько-української
війни 1918-1919 рр.;
 Яким чином відбулося відновлення УНР, з якими труднощами у процесі
державотворення довелося стикнутися Директорії?
 Розкрийте причини невдач національних змагань 1917-1921 рр., їх
історичні наслідки та уроки.
 Розкрийте суть створеної більшовиками Радянської України в часи
національно-визвольних змагань 1917 – 1921 років
 Охарактеризуйте правовий статус УСРР у складі СРСР у 1920-х – 30-х
роках
 У чому полягали основні зміни в державно-правовій структурі Радянської
України після Другої світової війни?
 Розкажіть у чому проявлявся колоніальний статус УРСР в складі СРСР у
1960-х – 80-х роках?
 Проаналізуйте вплив радянської спадщини на державне будівництво в
незалежній Україні.
 Опишіть становлення незалежної України у 1990-1994 рр. та процеси
формування органів державної влади;
 В чому полягали здобутки й прорахунки президента Л.Кравчука та
наслідки економічних реформ президента Л.Кучми?
 Як склалася політична і економічна ситуація в Україні за часів
президентства В.Ющенка та В.Януковича?
 Розкрийте хроніку подій 2013-2014 рр., та подальші перспективи
розвитку української державності;
 Опишіть взаємини України з іншими державами в часи незалежності.
 Тема 4. Людина і спротив тоталітарним режимам в ХХ ст.

1. Людина в умовах боротьби тоталітарних режимів: сталінський терор,

Голодомор, нацистський режим, Голокост, депортації.
2. Український національно-визвольний рух під час Другої світової війни та в
повоєнні роки. Акція “Вісла”.
3. Десталінізація, шістдесятники, дисиденти та правозахисний рух (кін. 1950 –
1980-ті).

1. Людина в умовах боротьби тоталітарних режимів: сталінський терор,

Голодомор, нацистський режим, Голокост, депортації, акція “Вісла”.

Європейські метрополії на кінець XIX ст. завершили період захоплення

нових територій для своїх імперій, який розпочався із відкриття у 1492 р.
Христофором Колумбом американського материка. Брак нових територій для
військової, економічної та політичної колонізації змусив уважно придивитись
до земель сусідніх держав, що неминуче вело до великого глобального
протистояння європейських імперій – Великої Британії, Франції, Росії, зі своїми
візаві Німеччиною, Австро-Угорщиною, Оттоманською Портою, які кинули їм
виклик. На фоні загострення геополітичного протистояння в середині країн
Європи та світу зростала активність національних рухів. Ірландський
республіканський рух у Великій Британії, польський – в Російській та Австро-
Угорській імперіях, формування на етнічних територіях Німеччини та Італії, а
також далеко не останнє “українське питання” окреслювало низку складних
національних проблем Європи початку XX ст. Прикметно, що саме сербський
націоналіст Гаврило Принцип політичним вбивством у Сараєво австрійського
престолонаслідника Франца Фердинанда спричинив початок Першої світової
війни в липні 1914 р.
Саме в горнилі “Великої війни” 1914-1918 рр. відбулось зародження
тоталітарних ідеологій та рухів, які визначили обличчя “короткого” XX ст.
Поняття "тоталітаризм" (від лат. totalis – “повний”, “загальний”, “абсолютний”)
вперше у 1923 р. вжив італійський журналіст Джованні Амендола для
позначення антидемократичної політичної системи, яка склалася в Італії за
правління Беніто Муссоліні. Парадоксально, але критичне зауваження
настільки сподобалось італійському дуче, що під час промови в Палаті
депутатів 22 червня 1925 р. вже сам Б. Муссоліні визначив державний лад, який
планував встановити, тоталітарним. Його основними рисами були: жодного
опору державі, нічого без участі держави, нічого поза державними
структурами[30,с.18].
Італійський фашизм був синтезом соціалізму, анархізму, синдикалізму та
італійського націоналізму. Та все ж головну роль в утвердженні тоталітарної
державної моделі, яка підпорядкувала coбі кожен крок людини, відіграли
Адольф Гітлер та Йосиф Сталін. За спостереженням Ганни Арендт в книзі
“Витоки тоталітаризму”, ґенеза катастроф XX ст. полягала у поєднанні двох
потужних ідеологій – соціалізму та націоналізму: “коли для кожного із
соціалістичних рухів прийшов час захоплення влади в своїй країні, всі вони вже
трансформувались в національні партії”[1,с.509]. В період "воєнного
комунізму" один з ідеологів російського більшовизму Микола Бухарін
розглядав соціалізм насамперед як процес одержавлення, використовуючи
термін "державний соціалізм". Перші особливості більшовицької моделі
соціалізму проявились відразу після захоплення влади 25 жовтня 1917 р. у
Петрограді. Загони червоногвардійців та озброєних робітників влаштували
справжнє полювання на офіцерів та інших “класових ворогів”, яких спочатку
хаотично винищували. Під час першої більшовицько-української війни
(грудень 1917 – червень 1918 рр.), за спогадами українського більшовика
Володимира Затонського, війська М. Муравйова після захоплення Києва
влаштували справжнє системне винищення у місті всіх хто розмовляв
українською мовою за національною ознакою. Однак, завершення формування
радянського тоталітаризму відбулось лишень після приходу до влади
Й. Сталіна. "Сталінщина" – це радянський різновид тоталітарної державної
політики в 1930-х – першій половині 1950-их рр., яка характеризувалась
монополією влади більшовицької партії та повним контролем держави над
усіма сферами суспільного і приватного життя. Вперше поняття
“тоталітаризму” для маркування, як націонал-соціалізму, так і комунізму в
СРСР, було вжито у 1929 р. в британській газеті “Times”[30,с.18].
Німецький журналіст Себастіан Гаффнер у спогадах про зародження і
прихід до влади нацистського режиму, так охарактеризував сутність
тоталітарної держави та її відношення до людини: “Вдаючись до жахливих
погроз, ця держава вимагає від приватної особи зректися друзів, подруг,
переконань, вимагає перейняти інші погляди, по-іншому, ніж досі, вітатися, по-
іншому, ніж до смаку, їсти й пити, вимагає жертвувати свій вільний час на
осоружні справи, надавати себе у її розпорядження для несусвітніх авантюр,
вимагає зректися власного минулого і власного я, і найважливіше, вимагає за це
щоденної демонстрації безмежного захоплення і вдячності”[8,с.17].
Обидва різновиди тоталітаризму відводили одне із провідних місць у
власних планах Україні. Американський історик Тімоті Снайдер на позначення
теренів Польщі, Прибалтики, Білорусі та України у 1930-1940-х роках
запропонував поняття “криваві землі” (“bloodlands”): “Саме на Кривавих землях
жила більшість євреїв Європи, саме тут перетиналися імперські плани Гітлера
та Сталіна, саме тут билися Вермахт і Червона армія, саме тут зосередили свої
сили радянський НКВС і німецька СС…більшість жертв націонал-соціалізму та
сталінізму загинули не в концентраційних таборах. Таке хибне уявлення щодо
місць і методів масового вбивства не дає нам змоги сповна оцінити жах
XX ст.”[26,с.10]. Саме українські селяни стали першими жертвами сталінської
тоталітарної політики. За спостереженням історика Ярослава Грицака, після
перемоги Й. Сталіна у внутрішньопартійній боротьбі всередині ВКП (б) та
укріплення його при владі “накреслилася різка зміна у внутрішній політиці
партії, яка по суті означала повернення до методів “воєнного комунізму” та
масового революційного терору”[9,с.175]. Сталінська модель планової
економіки полягала у виконанні п’ятирічних планів (“пʼятирічок), які мали
здійснити докорінну трансформацію радянського суспільства на основі
форсованої індустріалізації та колективізації, а також здійснення культурної
революції. Цей комплекс заходів відбувався паралельно і був способом
соціальної інженерії, метою якої була зміна суспільних норм, звичаїв, моралі, а
також формування “нової радянської людини”.
Напередодні Голодомору 1932-1933 рр. радянські каральні органи ОГПУ
провели низку сфабрикованих справ проти “старих” політичних і класових
ворогів – діячів українських соціалістичних партій періоду національної
революції 1917-1921 рр., інтелігенції, священників. “Родзинкою” радянської
політики зачистки політичного ландшафту УСРР стали репресії проти
українських націонал-комуністів, які були щиро віддані ідеям більшовизму та
“світової революції”. Зокрема жертвами сталінського терору стали провідники
політики “українізації” Микола Скрипник, Олександр Шумський та інші
номенклатурні діячі.
Проте це був тільки пролог до більш масштабних соціальних
експериментів та винищень. Щоб успішно прозвітувати про виконання першої
п’ятирічки (1928-1932 рр.) було вирішено збільшити планові показники
хлібозаготівель регіонам України із родючими ґрунтами, щоб забезпечити
притік необхідних коштів для масштабних індустріальних будівельних проектів
другої п’ятирічки. Це мала забезпечити цілковита колективізація сільських
господарств УРСР, як зразок успішної моделі “форсованої” аграрної політики
для інших республік Радянського Союзу. Інструментом таких заходів були
загони комсомольців, робітників, солдат, часто з інших регіонів, які
направлялись в українські села. З них формувалось нове керівництво колгоспів,
яке мало забезпечити виконання планових показників. На такі кроки українські
селяни реагували негативно: “Якщо робітник може правити рільничим
господарством, то пошліть нас керувати фабрикою”[9,с.178]. Примус до вступу
в колгоспи набув тотального характеру: селян які відмовлялись вступати в
колективні господарства лікарі відмовлялись лікувати, млини не приймали на
обмолот зерно, їхніх дітей виключали зі шкіл. Заможних селян – “куркулів”
оголошено “ворогами народу”, їх піддавали репресіям, виселяли до Сибіру, їхні
земельні наділи націоналізовувались, а реманент і худоба реквізовувались. За
час “форсованої колективізації” у 1929-1932 рр. на території УСРР було
ліквідовано 200 тис. “куркульських” господарств, які часто були найбільш
економічно ефективними. З грудня 1932 р. введено систему внутрішніх
паспортів, без яких селянин не міг покинути місця свого постійного
проживання [17,с.271]. Фактично це було новітнє “кріпацтво”, до якого вдалася
радянська влада, щоб взяти під тотальний контроль власний народ.
Через неефективну колгоспну систему збору врожаю у 1931 р. було
втрачено майже 40 % врожаю. Водночас, збір збіжжя в колгоспах, порівняно із
попереднім доколгоспним періодом, зменшився. Так, в 1928 р. зібрано
73,3 млн. тонн, а в 1932 р. лишень 61,1 млн. тонн[17,с.244]. Вже у січні 1932 р.
в окремих районах УРСР розпочався голод. Натомість, замість зниження
планових показників Й. Сталін направив в Україну свою “пожежну команду” –
Вʼячеслава Молотова, Лазара Кагановича, Павла Постишева, Всеволода
Балицького, які мали каральними методами підвищити ефективність збору
врожаю. За період з 1 червня 1932 р. по 1 жовтня 1933 р. було усунуто 75 %
членів місцевих рад, 80 % секретарів парторганізацій на місцях[9,с.181].
Апогеєм каральних заходів, які привели до жахливих наслідків, стало
прийняття постанови “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і
кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”, який в
народі отримав назву “закон про п’ять колосків”. Згідно нього, крадіжка
державного майна у будь яких мінімальних розмірах каралась розстрілом, а за
пом’якшувальних обставин – 10 роками ув’язнення.
Значне відставання в зборі врожаю змусило вдатись до нових силових
методів: в села для примусового вилучення врожаю направлялись загони
комсомольців, робітників, війська, яким мали допомагати місцеві “буксирні
бригади”[28,с.350-351]. Часто вони забирали будь-які запаси їжі залишаючи
селян на вірну смерть. Села, які сильно відставали в здачі хліба державі
заносились на так звану “чорну дошку”. В такі населені пункти заборонявся
в’їзд-виїзд без спецдозволів, припинялось постачання будь яких товарів, в тому
числі харчів, територія бралась під охорону підрозділами ОГПУ і внутрішніх
військ, що приводило до практично поголовного вимирання мешканців[26,с.53-
54]. Один із членів реквізиційних команд пізніше згадував: “Як і все моє
покоління, я міцно вірив у те, що мета виправдовує засоби. Нашою великою
метою була всесвітня перемога комунізму, і заради цієї мети все було
дозволено – брехати, красти, нищити сотні тисяч і навіть мільйони людей, усіх
тих, хто заважав нашій праці, всіх, хто був перепоною на шляху”[16,с.262]. В
школах теж проводилась ідеологічна пропаганда проти допомоги селянам, які
шукали їжу в містах, тавруючи їх як класових ворогів-куркулів, що “не жаліє
навіть життя, щоб зіпсувати наш передовий настрій, нашу віру у світле
майбутнє”[17,с.268]. Більш того, ВКП (б) і КП(б)У намагались зробити з дітей і
молоді свою агентурну мережу. Наголошувалось, що піонер має бути “очима і
вухами партії у своїх сімʼях”. Образ Павліка Морозова, піонера, який доніс на
свого батька, як куркуля, активно популяризувався серед молоді.
У містах становище було дещо кращим. Попри серйозну нестачу харчів
масових смертей від недоїдання не було. Британський журналіст Ґарет Джоунс
в 1933 р. став свідком хлібних черг у Харкові: “Люди о другій ночі ставали в
чергу під магазином, який відчинявся о сьомій ранку. Звичайного дня в чергах
по хліб стояло сорок тисяч осіб. Люди так відчайдушно намагалися втримати
своє місце в черзі, що чіплялися за пасок того, хто стояв попереду. Деякі люди
так ослабли від недоїдання, що не могли стояти без сторонньої допомоги.
Чекання тривало цілий день, іноді два. Вагітні жінки та інваліди війни не мали
права купувати без черги й мусили чекати разом з рештою, якщо хотіли дістати
якісь харчі”[26,с.34]. Водночас в лікарнях було заборонено лікувати або
годувати голодуючих селян, а міліція влаштовувала облави на голодних
сільських дітей, які шукали хоч якусь їжу на міських вулицях, і вивозила їх
подалі від міст в бараки. В таких бараках коло Харкова у 1933 р. знаходилось
до 20 тис. сільських дітей, які повільно помирали від голоду. Більш того, про
голод було суворо заборонено публічно говорити, оскільки це розцінювалось як
“контрреволюційна діяльність”[17,с.248].
В результаті таких заходів голод у врожайних районах УСРР набув
жахливих масштабів. Часто у різних районах фіксувались випадки
канібалізму[17,с.251-252]. На весні 1933 р. в українських селах помирало
більше 10 тис. чол. в день[26,с.58]. Однак, точні цифри померлих від
Голодомору 1932-1933 рр. встановити досить складно. Місцеві радянські
органи боялись фіксувати смерті від голоду, тому часто взагалі нічого не
реєстрували, а гробівники не вели статистики. Масштаби Голодомору
оцінюються від 2,5 до 7 млн. чол. Зокрема, Т.Снайдер оцінює їх в розмірі
3,3 млн. чол[26,с.62-63]. Таким чином, проведення форсованої колективізації,
спричинило голод, який радянська влада замовчувала та не поспішала
допомагати селянам, які помирали голодною смертю. Під час Голодомору
більшовицький режим показав справжнє своє обличчя. Проте вже через п’ять
років відбувся Великий терор жертвами якого вже були не тільки селяни, але й
безпосередні виконавці і командири Великого голоду.
У 1937 р., на двадцяту річницю “жовтневої революції”, Й. Сталін підняв
тост: “Ми безжально знищимо всіх, хто на ділі або в думках – так, у думках –
загрожує єдності соціалістичної держави. За повне знищення всіх ворогів, і їх
самих, і їхньої рідні!”[26,с.84]. Очолив таке винищення реальних і потенційних
ворогів одноосібній владі Й. Сталіна керівник НКВД Микола Єжов. “Великий
терор” 1937-1938 рр. був не епізодичним спалахом репресій проти політичних
опонентів, а кульмінацією репресивних заходів проти різноманітних груп
політичних опонентів та цілих соціальних і національних верств громадян
СРСР (Куркульська та національні операції). Початком масових репресій стало
3 липня 1937 р., коли М. Єжов та керівники республіканських парторганізацій
отримали постанову ВКП (б) “Про антирадянські елементи”. В ній визначались
категорії, які підлягали репресіям – куркулі та кримінальні злочинці,
визначалась міра покарання, а для прискорення судових вироків здійснювалось
формування позасудових надзвичайних каральних органів – “трійок”[6,с.15].
Постанова встановила дві категорії “злочинців”: перша категорія – “найбільш
вороже налаштовані” куркулі і кримінальні злочинці, підлягали розстрілу, а
друга – “менш активні ворожі елементи”, передбачалось засудити до тривалих
термінів увязнення[6,с.40-41]. Визначено планові показники страт “ворогів
народу”, виконання яких в умовах планової економіки ставилось на один
щабель із виплавкою чавуну чи вирощуванням цукрового буряка. Керівник
“Великого терору” в Україні Всеволод Балицький неодноразово звертався до
Москви з проханням значного збільшення “лімітів” на кількість репресованих
по обидвох категоріях[33,с.42].
Період 1937-1938 рр. характеризувався тотальною “шпигуноманією”. Так,
за свідченням М. Хрущова на XX-у зʼїзді КПРС кількість заарештованих з
обвинуваченням у “контрреволюційній діяльності” у 1937 р. збільшилась,
порівняно з 1936 р., більш ніж у 10 разів [34,с.210]. За офіційними даними
СРСР, у 1936 р. в УРСР було заарештовано 15 717 особи, в 1937 р. вже 159 573
особи, а 1938 р. – 108 006 [33,с.39]. Окрім “класових ворогів” під жорна
репресій потрапили й самі організатори та виконавці розстрілів. Так, у 1937 р. в
Україні було заарештовано керівників та членів партапарату Київського
обласного комітету КП(б)У. Згодом арешти охопили командний склад Червоної
армії, який через участь СРСР у громадянській війні в Іспанії 1936-1939 рр.,
підпав під підозру в шпигунстві на користь “фашистів”. Наступними
категоріями репресованих у 1937 р. стали етнічні німці та поляки, які
проживали на території УРСР, колишні працівники КВЖД (Китайсько-Східної
залізниці), які опинились на території українських областей, іноземні
громадяни та низка інших категорій. Необхідно зазначити, що всі операції з
проведення репресій мали загальносоюзний масштаб, із певними
регіональними особливостями. Кремль здійснював планування та контроль всіх
репресивних заходів на місцях, не довіряючи місцевим партійним і каральним
кадрам. Звичним явищем було фабрикування слідчих справ через відсутність
реальних доказів підсудних, що прикривалось прискореною процедурою
винесення вироків “трійками”.
За 18 місяців 1937-1938 рр. тільки по “куркульській операції”
(наказ № 00447) до “вищої міри покарання”, тобто розстрілу, було засуджено
378 326 осіб. Тімоті Снайдер робить наступний висновок, вірогідність що
“громадянин СРСР загине під час кампанії проти куркулів, був у 700 разів
вищий за ризик, що німецький громадянин дістане смертний вирок у
нацистській Німеччині”[26,с.98]. Слушним буде зауваження історика Юрія
Шаповала, за яким системний терор для України розпочався значно раніше, ніж
у 1937 р., і не закінчився у 1938 р., а тривав до початку війни із нацистською
Німеччиною у 1941 р., через його поширення на окуповані Червоною Армією в
1939 р. західноукраїнські території [33,с.30-39].
Лідери нацизму і більшовизму протягом 1920-1930-х рр. неодноразово
заявляли про готовність поборювати один одного, бачачи у своєму опоненті
“заклятого” ворога. Але антигуманна сутність цих ідеологій та тоталітарні
практики управління державою природно їх зближували. Ще на початку 1939 р.
Адольф Гітлер публічно запевняв, що жодного миру із більшовицькою Росією
не може бути. Однак після звільнення з посади наркома закордонних справ
Максима Літвінова, який мав єврейське походження, і його заміна на етнічного
росіянина Вʼячеслава Молотова відкрило шлях до діалогу обидвох тиранів.
20 серпня 1939 р. А. Гітлер надіслав особистого листа Й. Сталіну із проханням
термінової зустрічі із німецьким міністром закордонних справ Йоахімом фон
Ріббентропом. 23 серпня 1939 р. обидва тоталітарні режими дійшли згоди щодо
майбутнього розподілу Європи. Зокрема, у Москві було укладено “пакт
Молотова-Ріббентропа”, за яким було передбачено знищення Польщі [26,с.125].
Прикметно, що на зворотному шляху після укладення пакту данцигський
гауляйтер поділився з Й. Ріббентропом відчуттям, що почував себе у Кремлі як
“серед своїх старих партайгеноссен (партійних товаришів)”[30,с.278].
Геополітичними наслідками союзу двох диктаторів став напад нацистської
Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 р., що незабаром перетворився на
початок Другої світової війни. Союз Німеччини та СРСР був порушення низки
міжнародних угод: Версальських угод, із сусідніми країнами договорів про
добросусідство і ненапад. Німеччина навіть порушила угоду із своїм
далекосхідним союзником – Японією, з якою був чинний
Антикомінтернівський пакт спрямований проти Москви. Саме пакт Молотова-
Ріббентропа відкрив шлях жахіттям нової світової війни: “плану Ост”,
Голокосту, сотням тисяч загиблих військовополонених, килимовим
бомбардуванням та ядерним ударам по Хіросімі та Нагасакі.
Двотижнева польська кампанія Вермахту, непокоїла Й. Сталіна, який
відтерміновував свій вступ у Другу світову війну. Німецькі дипломати були
змушені заявити, що в Берліну не залишається вибору як створити на зайнятих
землях Галичини і Волині українську державу[22,с.337]. Це прискорило
початок наступу радянських військ на Польщу, який розпочався 17 вересня
1939 р., під гаслом захисту українського і білоруського “братніх” народів
[26,с.135]. Потрібно пам’ятати, що радянські війська були у Львові вже
22 вересня, тоді як Вермахт зайняв Варшаву лишень 27 вересня, таким чином
вирішивши долю польської держаи[31,с.10]. Обидві окупаційні армії зустрілись
у центральних районах Польщі та навіть провели спільний парад перемоги у
Брест-Литовську[26,с.127].
Микита Хрущов обіцяв польським солдатам, які здадуться в полон, швидке
повернення додому. Облудність радянських обіцянок стала очевидною з
перших днів Другої світової війни. Так звана “львівська зрада”, коли польських
військовослужбовців повантажили в залізничні вагони і вивезли на
схід [26,с.135-136], стала прологом багатьох радянських обіцянок місцевим
мешканцям західноукраїнських земель. Практично всі польські офіцери, серед
яких більшість складали резервісти, тобто лікарі, викладачі, правники із вищою
освітою, потрапили в радянські концтабори і були знищені у 1940 р.
Радянській, як і німецькій, окупаційній владі не були потрібні високоосвічені
категорії місцевих мешканців, які становили потенційну загрозу їхній
всеохопній владі, тому підлягали знищенню. 28 вересня 1939 р. підписано
новий радянсько-німецький договір про дружбу і кордон, який закріплював
перехід до СРСР західноукраїнських земель колишньої Польщі. Такий крок
Німеччини відкрив шлях для сталінського терору проти польських вояків у
Катині, який на довгі десятиліття став для поляків антигуманним символом
більшовицького режиму Радянського Союзу. Натомість Німеччина отримала
значну частину Польщі з великою кількістю єврейського населення, що
безпосередньо підштовхнуло до розробки програми “остаточного вирішення
єврейського питання” доль мільйонів людей. Польща стала першою жертвою
обидвох тоталітарних режимів під час Другої світової війни.
Парадоксально, але початок нової світової війни майже миттєво вирішив
проблему соборності українських земель, що тривала століттями. Практично всі
українські землі протягом 1939-1940 рр. опинились у складі УРСР. Виняток
складали території Закарпаття, Холмщина, Лемківщина і Підляшшя[9,с.210].
Необхідно відзначити, що назагал ставлення до Червоної Армії серед
українського і єврейського населення західноукраїнських земель не було
ворожим. На честь їхнього приходу зводили імпровізовані тріумфальні арки,
вітали квітами, хлібом і сіллю. Хоча ще багато років згодом вони
розповідатимуть історії про дружин офіцерів Червоної Армії, які відвідували
театри в нічних сорочках, вважаючи їх вечірніми сукнями[22,с.338].
Але ейфорія від “визволення” не була тривалою. Радянська окупаційна
влада швидко провела вибори до Народних зборів Західної України, де явка
виборців інколи перевищувала максимальну кількість виборців, оскільки
голосувати дозволялось й окупаційній Червоній Армії. Маріонетковий
представницький орган звернувся до керівництва СРСР з проханням приєднати
нові території до радянської держави, що було із задоволенням виконано.
Наступним кроком стала боротьба із великими землевласниками, церквою та
проявами “націоналізму”. Систематичні масові репресії органи НКВД-НКГБ
розпочали лишень у наступному 1940 р. Зокрема, у лютому здійснено першу
депортацію – 140 тис. польського населення виселено до Казахстану і Сибіру. У
товарних вагонах опинилось багато дітей і літніх людей. “Під час зупинок
охоронці обходили вагони й питали, чи є мертві діти. Вєслав Адамчик,
одинадцятирічний хлопчик, питав маму, куди їх везуть – у пекло?” [26,с.139].
Їжу і воду давали дуже не регулярно, у вагонах не було туалетів. Діти
навчились злизувати наморозь із металевих деталей у вагонах. Тому, по дорозі
до заслання загинуло 5 тис. чол. від епідемій, холоду та інших нелюдських
умов. Окрім цивільного польського населення, “лишнім” Й.Сталіну були й
польські військовополонені. Катинь стала синонімом розстрілів польських
військових у Радянському Союзі. У 1940 р. тільки в концтаборі у Старобільську
на Харківщині було розстріляно 3739 полонених поляків, із 21 892 чол. вбитих
в ході ліквідації військової еліти вже неіснуючої Польщі[26,с.145-149]. За
успішну операція, під час якої не відбулось жодної втечі, співробітникам НКВД
було видано премії і нагородні подарунки. Такою була радянська реальність з
якою зіткнулись нові громадяни СРСР. Тут варто відзначити, що не тільки
поляки, але й українці, євреї, білоруси та інші національності завмерли під
прискіпливим поглядом НКВД-НКГБ.
У березні 1940 р. очільник НКВД Лаврентій Берія видав наказ про
висилання на спецпоселення всіх людей, які відмовились отримати паспорти
Радянського Союзу, автоматично зарахувавши їх до “ворожих елементів”.
Єврейський хлопчик Йосиф згадував, що в 1940 р. у його рідному містечку
німці змусили євреїв спалити власну синагогу й реготали з них. Його родина
втекла в радянську зону окупації, але там відмовилась отримати радянські
паспорти. За це родина потрапила на заслання до Сибіру, де брат, батько і мати
хлопця померли[26,с.150]. Загалом з листопада 1939 по червень 1941 р.
радянські органи держбезпеки депортували із західноукраїнських земель
1,25 млн. осіб [22,с.339]. За підрахунками американського дослідника Яна
Гросса, за цей проміжок часу в радянській зоні окупації колишньої Польщі, яка
була вдвічі менша ніж німецька, відбулось в 3-4 рази більше репресій,
депортацій та вбивств[9,с.214]. І це в умовах коли радянська репресивна
машина працювала не на повну потужність.
Фасадна “українізація” всіх сторін публічного життя в Західній Україні
проводились силами не місцевих українців-галичан, а вихідцями із радянських
областей УРСР, які масово приїжджали для зайняття керівних посад в органах
влади, кооперативних та освітніх установах. Але якість таких кадрів після
Великого терору була не найкращою. За словами секретаря Дрогобицького
обкому КП(б)У партійне керівництво УРСР “посилало гірших працівників у
західні області”[9,с.213]. Натомість, на сільську місцевість процеси радянізації
впливали слабо. Партійних осередків тут практично не було, функції
політичного нагляду тут здійснювало керівництво створених машинно-
тракторних станцій (МТС), які очолювали процеси націоналізації землі та
організації колгоспів.
Співпраця нацистського і більшовицького тоталітаризмів протягом 1939-
1941 рр. тривала не довго. Розроблений німецький план “Барбаросса”
передбачав блискавичну війну (Blitzkrieg) – масований наступ Вермахту із
розгромом військ Червоної Армії за перші місяці війни та наступне зайняття
всієї європейської частини Радянського Союзу. Вранці 22 червня 1941 р.
поступив наказ А. Гітлера розпочати реалізацію військового плану, який
відкрив німецько-радянський період Другої світової війни (за радянським
ідеологічним визначенням Велика Вітчизняна війна). Запеклі бойові дії
затягнулись не на місяці, а на роки до чого німецьке керівництво і війська не
були готові. Попри це, 16 вересня 1941 р. німецькими військами був зайнятий
Київ, а у липні 1942 р. вся територія України була окупована німецьким
військами. Мілітарний успіх супроводжувався масовою здачею у полон
червоноармійців. Станом на листопад 1941 р. в полон Вермахту здалось
3,6 млн. чоловік, з яких 1/3 становили українці[9,с.219]. Таким чином,
практично вся довоєнна кадрова армія Радянського Союзу була розгромлена.
Відступ Червоної Армії супроводжували масові каральні акції і тактика
“випаленої землі” – знищення всіх і всього, що не можна було евакуювати і
потенційно могли використати німецькі війська. Україна стала заручницею
боротьби двох тоталітарних режимів XX століття. У тюрмах Західної України
було викрито справжні результати примусової “радянізації” західноукраїнських
земель. Лишень у Львові було знайдено від 3 до 4 тис. закатованих в’язнів. Такі
ж масові жертви було знайдено у Дрогобичі, Луцьку, Тернополі, Вінниці, Умані
та інших містах. Це зумовило вивільнення всієї ненависті та деструктивної
енергії щодо колишніх радянських “визволителів” та зумовив масову
колаборацію – співпрацю мешканців Галичини та Волині з нацистською
Німеччиною.
Прихід нової окупаційної влади, яка декларувала визволення від
більшовизму, свободу релігії та праці, але насправді приховувала плани
ліквідації української інтелігенції та масового винищення євреїв і ромів.
Напередодні початку війни з СРСР А. Гітлер у приватній розмові з Б. Муссоліні
заявляв: “Передовсім я сподіваюсь, що ми зможемо надовго забезпечити собі
спільну базу продовольства на Україні. Вона поставлятиме ресурси, які нам
будуть потрібні”[9,с.221]. Для цього на окупованих територіях формувались
райхскомісаріати – органи окупаційної влади, під загальним керівництвом
Міністерства у справах окупованих східних земель (керівник Альфред
Розенберг). Зокрема, у листопаді 1941 р. створено “Райхскомісаріат Україна”, з
центром у Рівне, під керівництвом гауляйтера Еріха Коха, який мав тісні
контакти із найближчим оточенням А. Гітлера – М. Борманом і Г. Гімлером.
Останні вважали Е. Коха “другим Сталіним, який зможе якнайкраще виконати
своє завдання на Україні”[9,с.223]. До цієї територіальної одиниці увійшла
більша частина території УРСР. Галичина включена до Генерал-
губернаторства, до якого входили землі знищеної польської держави. На півдні
України під керівництвом Румунії створено губернаторство “Трансністрія”
(Одеська, Миколаївська і південь Вінницької областей). Бухарест також
отримав Бессарабію і Чернівецьку область. Прифронтова смуга від Чернігова
до Сталіно (Донецьк) залишалась під безпосереднім керівництвом військових
тилових адміністрацій[22,с.344-345]. Таким чином, українці позбувшись одного
диктатора потрапили під владу іншого.
Нові окуповані території мали стати континентальними колоніями
Німеччини, оскільки остання втратила свої африканські та азіатські колонії ще
після Першої світової війни[26,с.167,170-171]. Згідно “Генерального плану
Ост” (Generalplan Ost), який розробляв професор Конрад Меєр, під
керівництвом очільника СС Генріха Гіммлера, найкращі українські землі
планувалось передати кільком мільйонам німецьких колоністів. Райхміністр
продовольства і сільського господарства Ріхард Дарре ще у 1936 р. заявляв:
“Регіон, призначений самою природою для поселення німецького народу – це
область від східних кордонів нашого Райху до Уралу…Ми поселимось в цьому
регіоні у відповідності з законом, що більш здібний народ завжди має право
захопити землі менш здібного і володіти ними”[29]. На думку А. Гітлера німці
будуть поводитись із словʼянськими народами, як уряд США із індіанцями під
час колонізації територій, а Волга мала перетворитись на німецьку
Міссісіпі[26,с.171]. Крим (Gotengau – “готська область”) мав стати “німецькою
Рівʼєрою”, де буде відпочивати партійне керівництво НСДАП та найкращі
працівники III Райху.
Головним інструментом втілення окупаційної політики була структура СС
(Schutzstaffeln (“охоронні загони” або SS), у складі яких діяло Головне
управління імперської безпеки (Reichssicherheitshauptamt або RSHA): гестапо
(Geheime Staatspolizei або Gestapo) – таємна державна поліція, кріпо
(Kriminalpolizei або Kripo) – кримінальна поліція, СД (SicherheitsDienst або SD)
– служба безпеки та спеціальні формування (Sonderkommando) з числа
есесівців. Такі підрозділи були необхідні, оскільки нацистська окупаційна
політика мала впроваджуватись терором, масовим пограбуванням і
винищенням усіх, хто підозрювався у нелояльності до німецької окупаційної
влади. Німецькі війська розпустили всі громадські організації, починаючи від
Червоного Хреста і закінчуючи спортивними товариствами. З січня 1942 р. у
школах залишались функціонувати тільки перші чотири класи, а також
заборонявся друк книг і журналів. Місцеве населення підлягало жорсткій
експлуатації як дешева робоча сила, а надлишок – винищенню, депортації або
смерті від голоду[26,с.171]. У листопаді 1941 р. на конференції у Східній
Пруссії, на якій було присутнє все керівництво III Райху, прийнято таємне
рішення про організацію на окупованих територіях штучного голоду шляхом
значного збільшення вивезення харчів до Німеччини і зменшення числа
“надлишкових споживачів”, що в першу чергу мало вразити великі міста і
сприяти деурбанізації [9,с.228]. Один із документів “Генерального плану Ост”
передбачав фізичне знищення 65 % західних українців[26,с.171].
Підставою для дискримінації населення окупованих територій служила
расова ідеологія нацизму, згідно якої німці вважались панівним народом
(Herrenfolk), “арійською расою”. Серед сусідніх народів збереженню підлягали
фольксдойчі (Volksdeutsche) – німецькі колоністи, та народи германського
(“арійського”) походження (голландці, норвежці, шведи, данці). Решта етносів
у арійській ієрархії відносили до “нижчих людей” (Untermenschen), раси рабів,
які мали прислужувати панівній расі або бути знищеними. Словʼянські етноси
підлягали частковому винищенню, депортації та жорстокій експлуатації з
метою вивільнення “життєвого простору” (Lebensraum) для панівної німецької
нації[23,с.28]. В рамках такої доктрини А. Гітлер вважав, що українцям
достатньо митися один раз на місяць, а вища освіта їм взагалі не
потрібна[9,с.222]. Найнижчими в ієрархії вважались євреї та роми, які
підлягали цілковитому винищенню, тобто “остаточному вирішенню
єврейського питання”. Антисемітизм був осердям нацистської ідеології,
оскільки ототожнював євреїв із комунізмом і монопольним капіталізмом.
Наслідком расової нацистської ідеології став Голокост і Пораймос –
геноциди єврейського і ромського народів (циган) під час Другої світової війни.
Інструментом винищення були спеціальні айнзатцгрупи (Einsatzgruppen або
EGr) поліції безпеки і СД, які формувались зі спеціально підготовлених членів
СС для здійснення етнічних чисток і винищення небезпечних “ворогів Райху”
(комуністів, націоналістів, партизанів, військовополонених, інтелігенцію).
Нацисти активно розпалювали міжетнічні та міжрелігійні суперечки, активно
використовували заздалегідь сформований образ “ворога” і аргументи про
“помсту” і “умиротворення”, щоб легітимізувати масові страти
[18,с.166,170,175-176]. На території України діяли айнзатцгрупи “C” і “D”, які
знаходились при німецькій групі армій “Південь”. За перші шість місяців війни
на всій окупованій території Радянського Союзу айнзатцгрупи знищили майже
500 тис. осіб [9,с.228]. Більш того, Київ став першим мільйонним європейським
містом, в якому практично було знищено всіх мешканців-євреїв[5,с.16].
Одним з найбільших масових винищень цивільних людей під час Другої
світової війни відбулось у Бабиному Яру під Києвом, де лишень за 29-
30 вересня 1941 р. німецька зондеркоманда 4а, з айнзатцгрупи “С”, розстріляла
33 771 єврея, в більшості жінок, дітей і літніх людей[5,с.14]. Приводом для
репресій став вибух міни біля Києво-Печерської Лаври, які свідомо залишали
радянські диверсійні підрозділи, а німці використали як привід для знищення
місцевих євреїв[22,с.350]. Розстріли тривали до 1943 р., після чого особливий
нацистський підрозділ намагався знищити тіла вбитих у печах, як доказ
геноциду (“операція 1005”). Бабин Яр став місцем в Україні, яке символізує так
званий “Голокост від куль”, на противагу “фабрик смерті” в Освєнцимі чи
Майданеку. Всього під Києвом знищено понад 100 тис. чол. [9,с.228]. Хоча
більшість вбитих у Бабиному Яру були євреями, також винищувальні команди
тут розстріляли українських націоналістів, радянських військовополонених та
інші категорії, яких нацисти вважали небезпечними[5,с.17,19].
Окрім Бабиного Яру масові вбивства євреїв у вересні-жовтні 1941 р.
відбулись у Камʼянці-Подільському, Одесі, Дніпропетровську та Харкові, де
вбито 26 500, 25 000 і по 10 000 осіб відповідно[18,с.171;22,с.350-351]. Окрім
того, для систематичного винищення євреїв у великих населених пунктах
створювався ізольовані квартали – гетто, які знаходилися під суворою
охороною СС і поліції, з метою економічної експлуатації та винищення євреїв.
Винищувальна політика на території України, яким був Голокост, забрала
життя від 900 тис. до 1,5 млн. чол[23,с.29]. Більш того, кожен шостий єврей,
який загинув під час Голокосту, походив з України[22,с.349]. В кінці літа
1943 р. нацистські лідери вважали, що винищення євреїв на окупованих
територіях Східної Європи завершено. Водночас були люди, які з ризиком для
себе і своїх родин рятували єврейське населення від винищення. На сьогодні
Ізраїль визнав таких осіб “Праведниками народів світу”, серед яких більше
2500 громадян України. Нажаль, до цього переліку не увійшов митрополит
Греко-католицької церкви Андрей Шептицький, який у митрополичих палатах і
монастирях переховував сотні галицьких євреїв[13,с.191].
Паралельно нацисти здійснювали Пораймос – масове винищення ромів
(циган). Як і євреїв, ромів віднесли до расово нижчих етносів і кваліфікували як
“злочинний народ”, “чужорідний елемент” чи просто як “шпигунів”[11,с.152-
153]. Окрім розстрілів, ромів ув’язнювали в концтабори та активно
застосовували стерилізацію. На відміну від Голокосту, на окупованих
українських землях не створювались гетто спеціально для ромів, хоча їх інколи
вбивали разом із євреями. Загалом на території України під час Другої світової
війни було винищено бл. 30 тис. ромів[23,с.29].
Не менш жорстокої долі зазнали військовополонені Червоної Армії. На
початку війни з Радянським Союзом командування Вермахту визнавало
поширення на радянських військовополонених Женевської конвенції 1929 р.,
яка регламентувала гуманне поводження із військовополоненими. 17 липня
1941 р. айнзатцгрупи отримали наказ про проведення “фільтрації”, яка
передбачала негайне знищення комісарів, членів компартії, співробітників
радянського державного апарату та євреїв. Натомість полонених українців,
білорусів, литовців, естонців, латишів звільняли, щоб забезпечити збір врожаю
для потреб Вермахту. Але вже у вересні 1941 р. позиція докорінно змінилась,
затягування війни і ріст військових втрат, неминуче ужорсточувало відношення
до військовополонених. Їх було позбавлено захисту міжнародних угод і
трактовано як небезпечну просякнуту більшовицькою пропагандою категорію.
Становище катастрофічним робило те, що Й. Сталін та радянський уряд
повністю відмовились від будь-яких дій щодо захисту своїх полонених
військовослужбовців трактуючи їх як “зрадників Батьківщини”. В результаті
жорстокості та байдужості обох тоталітарних режимів тільки в шталагах
(Stammlager) і офлагах (Offizierslager) – концтаборах для військовополонених,
загинуло бл. 1,4 млн. чол[9,с.229]. Одним з найбільших в Україні був Янівський
концентраційний табір, на території Львова, де загинуло 200 тис.
військовополонених і місцевих євреїв.
Не менш важкими були примусові заходи нацистського окупаційного
режиму на українських землях, які набули форми депортацій робочої сили до
III Райху. Остарбайтери (Ostarbeiteren – “робітники зі Сходу”) були необхідною
дешевою робочою силою для промисловості і сільського господарства
Німеччини, яка перебувала у стані війни. Спочатку це були добровольці, які
зголосились на роботу до Німеччини, але через катастрофічний брак робочих
рук процес вербування перетворився на облави і примусове вивезення
працездатного населення. З 1942 р. нацистами введено обов’язковий 2-річний
термін праці для молоді віком від 18 до 20 років, а в разі відмови або втечі
житла таких осіб і їхніх сімей спалювалися [9,с.230]. Остарбайтери
утримувались в спеціальних трудових таборах під суворою охороною і
забороною покидати табір. Будучи ізольованим від місцевого населення їх
дискриміновано потребою носіння нарукавного знаку із написом “Ost”. В разі
порушення режиму остарбайтери зазнавали фізичних покарань, аж до
відправлення у концтабори (“табори смерті”), тому смертність серед них була
досить високою. У масовій свідомості українського населення примусова праця
в Німеччині прирівнювалась до радянського заслання в Сибір, що ставило два
тоталітарні режими на один щабель.
Поряд із нацистською Німеччиною, депортації жителів України проводив
також Радянський Союз. Після зайняття Червоною Армією Криму 14 лютого
1944 р. Й. Сталін підписав таємний наказ про депортацію кримських татар до
Узбецької РСР. Привидом стала колаборація кримських татар із німецькою
окупаційною владою. Перед проведенням спецоперації заарештовано
авторитетних представників кримськотатарського духовенства та інтелігенції,
які потенційно могли очолити антирадянський рух опору. 18 травня 1944 р.
органи НКВД та НКГБ розпочали виселення, яке охопило 180 тис. осіб
[26,с.342]. Рівень смертності під час депортації та в перші роки життя у
вигнанні кримських татар оцінюють в розмірі від 20 % до 50 % усіх
депортованих. Цікавим моментом є те що керівництво нацистської Німеччини у
1942 р. теж планувало депортацію кримських татар плануючи на їх місце
переселити фольксдойчів із Південного Тіроля, Трансністрії та Палестини[15].
Окрім кримських татар, у червні-вересні 1944 р. з Криму було депортовано
місцевих греків, німців, болгарів, вірменів, турків, італійців. В
західноукраїнських областях УРСР (окрім Закарпаття) 21-23 жовтня 1947 р.
проведено спецоперацію “Захід” – депортацію українських сімей родичі яких
брали участь у повстанському русі УПА і ОУН або їм допомагали. Загалом до
Сибіру і Казахстану було виселено 76 192 особи. До комуністичної Польщі
протягом 1945-1946 рр. здійснено “репатріацію” польського населення
західноукраїнських областей УРСР, яке тільки у місті Львові охопило більше
100 тис. поляків. 5 липня 1949 р. проведено ще й спецоперацію “Південь” –
депортацію бл. 35 796 осіб румунської національності з південних областей
УРСР[26,с.351].
Таким чином, витоки тоталітаризму XX ст. знаходяться у соціалістичній
ідеології, замішаному на модерному націоналізмі. Радянський і націонал-
соціалістичний (нацистський) різновиди тоталітаризму в СРСР і Німеччині
відповідно мали однакову антилюдську природу, тому вчиняли однакові заходи
щодо українців та інших народів. Схожість Голодомору 1932-1933 рр. та
виморювання голодом українців нацистами у 1941-1943 рр. шляхом збільшення
реквізицій харчів за вказівкою партійної еліти є показовою. Винищення
окремих категорій населення, які вважались “зайвим”, під час Голокосту та
Великого терору 1937-1938 рр., теж було можливим тільки в умовах
тоталітарної держави. Ідентичною була національна політика обидвох режимів,
які не зупинялись перед вбивствами жінок і дітей: якщо нацисти вчиняли
депортації євреїв і ромів, для наступного їх знищення, то радянський
тоталітаризм проводив чисельні депортації цілих народів, які теж часто
вмирали без засобів існування на нових місцях проживання. Невизнання
міжнародного законодавства щодо військовополонених теж ріднило обидва
тоталітарні рижими: нацистські підрозділи СС забезпечували винищення
радянських військовополонених, тоді як радянські органи НКВД таким ж
чином винищували польських військовополонених у Катині. Спільна політика
обидвох тоталітаризмі згодом проявилась і в боротьбі з українським
визвольним рухом під час Другої світової війни.

2. Український національно-визвольний рух під час Другої світової війни

та в повоєнні роки. Акція “Вісла”.

Друга світова війна стала періодом під час якого український національний
рух продовжив боротьбу за соборну українську державність. Одним із перших
таких кроків стало проголошення Карпатської України на Закарпатті. У
вересні 1938 р. Чехословаччина стояла на порозі розпаду через територіальні
претензії на свої території з боку сусідніх держав, таких як нацистська
Німеччина, Угорщина та Польща. Зустріч лідерів держав Європи (Великої
Британії, Франції, Німеччини та Італії) у Мюнхені, на якій Чехословаччину
принесено в жертву сподіваючись уникнути нової європейської війни,
визначило для українського національного руху новий етап боротьби. У жовтні
1938 р. уряд Чехословаччини доручив русофілу Андрію Бродію очолити
автономний уряд Підкарпатської Русі (Podkarpatská Rus), як тоді називалась
територія Закарпаття під владою Праги. Але вже через два тижні його було
заарештовано за доказами контррозвідки про тривалу роботу А. Бродія на
угорські спецслужби[9,с.201]. 28 жовтня 1938 р. новим прем’єр-міністром став
священик Августин Волошин.
Новий український автономний уряд переважно складався із членів
Українського Національного Обʼєднання (УНО), яке з перших днів свого
існування взяв курс на українізацію краю: українську мову визнано державною,
розпочався процес пожвавлення українських громадських і кооперативних
установ. Розпочато формування власних збройних сил – “Карпатської Січі”
(бл. 2 тис. бійців), що відсилало до традиції Запорізької Січі та Українських
Січових Стрільців періоду Першої світової війни[22,с.333]. До їх складу окрім
місцевих мешканців увійшли добровольці з інших регіонів, зокрема члени
Організації Українських Націоналістів (ОУН) із підвладних міжвоєнній Польщі
Галичини і Волині. Як пізніше писав один з лідерів ОУН Лев Ребет: “Те, що
найменша і найпізніше національно пробуджена частина України
буде…найближча до здобуття державності діяло дуже підбадьорююче, і все
населення Західної України палало захопленням”[9,с.202].
Практично відразу українська автономія у складі Чехословаччини зазнала
територіальних втрат: на вимогу Угорщини Віденський арбітраж 2 листопада
1938 р., яку підтримали Німеччина та Італія, змусили чеський уряд передати
Будапешту території з переважаючим угорським населенням, в тому числі
столицю Ужгород і два головні урбаністичні центри регіону – Мукачево і
Берегове. Прикметно, що А. Волошин, який прибув до Відня, не був
допущений до переговорів. Це змусило його оголосити маніфест “Український
народе Підкарпаття!”, в якому зазначив: “Сповіщаємо тобі, що границі нашої
Підкарпатської Держави тепер забезпечені Німеччиною, Італією, Англією та
Францією. Польща і Мадьярщина прийняли до відома умову, якою
зобов’язалися не втручатися до наших внутрішніх справ”. Як бачимо
А. Волошин мав певні сподівання щодо нацистської Німеччини, яка могла
допомогти у боротьбі за проголошення незалежності Карпатської України.
Зокрема у кулуарах німецькі дипломати стверджували, що А. Гітлер мав намір
приєднати до Карпатської України землі зі складу Польщі створивши таким
чином незалежну українську державу, як плацдарм для наступу на Радянський
Союз[9,с.202]. Але після анексії Чехії та визнання незалежності Словацької
Республіки у березні 1939 р. А. Гітлер відмовився від ідеї української держави в
Карпатах і фактично санкціонував територіальні претензії угорського лідера
Міклоша Горті на анексію Закарпаття.
Внаслідок розпаду чехословацької держави 15 березня 1939 р. крайовим
сеймом було проголошено незалежність Карпатської України, за прикладом
Словаччини. Синьо-жовтий прапор, гімн “Ще не вмерла Україна” та герб, на
якому був присутній тризуб Володимира Великого, стали державними
символами молодої держави. Столицею держави було обрано місто Хуст.
Постання Карпатської України викликало негайні військові приготування
Угорщини. Хоча вторгнення угорських військ розпочалось ще в ніч з 13 на
14 березня, повномасштабний наступ відбувся саме 15 березня 1939 р.
Дванадцятьом угорським дивізія протидіяло близько 2 тис. українських бійців
“Карпатської Січі”. Саме в цей час розпочав свій бойовий шлях, як командир
регулярного військового підрозділу, майбутній головнокомандуючий УПА
Роман Шухевич, який під псевдо “Борис Щука” був членом штабу
“Карпатської Січі”, як мобілізаційний референт [20,с.177-178]. Організований
опір українських сил тривав до 18 березня, коли вцілілі підрозділи перейшли
кордон із Польщею та Румунією. Деякі відділи перейшли до партизанських
методів боротьби і до середини квітня 1939 р. вели бої проти окупантів.
Угорські війська, разом із польськими прикордонниками, на Верецькому і
Татарському перевалах в Карпатах вчиняли розстріли українських вояків не
визнаючи їх військовополоненими. Після військової поразки український уряд
А. Волошина був змушений виїхати до Румунії.
Таким чином, саме молода Карпатська Україна стала однією з перших
держав, яка зустріла військову агресію “країн Осі”, ще до офіційного початку
Другої світової війни. Ліквідація Карпатської України стала імпульсом до
початку зближення нацистської Німеччини та Радянського Союзу, що згодом
втілилось у пакт Молотова-Ріббентропа. Попри це проголошення української
держави в Карпатах продемонструвало страх Й.Сталіна, а також небажання
А.Гітлера підтримати українські державні прагнення, що стане більш
очевидним з початком нової світової війни.
Напад нацистської Німеччини 1 вересня 1939 р. на польську державу
українські націоналістичні організації використали для продовження боротьби
за незалежну українську державу. Ще 28 серпня 1939 р. Крайова екзекутива
ОУН оголосила мобілізацію своїх членів у таємні табори в лісах, що фактично
врятувало їх від польських арештів на початку Другої світової війни[21,с.25].
Військові поразки польських військ у вересні 1939 р. супроводжувались
сплеском жорстокості польських військових і поліції щодо українських
мешканців, яких сприймали як ворогів польської державності. У відповідь
загони українських націоналістів здійснювали напади та диверсії на
відступаючі польські підрозділи, захоплювали склади зі зброєю, обороняли
місцеве українське населення від актів помсти польської влади. Сутички
бойовиків ОУН із підрозділами польського війська та поліції трапились в
околицях Стрия, Миколаєва, Городка і Щирця[21,с.26-31]. Саме з цього часу
бере початок активне взаємне винищення українського і польського цивільного
населення парамілітарними організаціями обидвох таборів. Бойові групи ОУН
не тільки вчиняли опір польським військам, але й під Ходоровом і у Львові
зав’язали бої із наступаючими військами Червоної Армії[9,с.211].
Постання нового радянського окупаційного режиму змусив українських
націоналістів зайняти вичікувальну позицію. Але вже з грудня 1939 р. радянські
органи НКВД і НКГБ розпочали масову хвилю репресій проти населення
Галичини і Волині приєднаних до СРСР. Попри розкол в ОУН на “бандерівців”
(ОУН (б) і “мельниківців” (ОУН (м), обидва крила розпочали систематичну
боротьбу з радянським тоталітарним режимом: поширювали антирадянські
листівки, знищували радянських агітаторів та інформаторів, зривали заходи з
колективізації, накопичували зброю для продовження боротьби. Більш того,
користуючись приєднанням до УРСР українські націоналісти здійснювали
спроби поширення своєї організаційної структури на територію
Наддніпрянської України, Кубані та навіть на Далекий Схід[21,с.46]. У
відповідь радянські каральні органи посилили терор проти українського
націоналістичного підпілля. Весною 1940 р. заарештовано 11 місцевих
керівників ОУН (б) над якими проведено публічний судовий процес і всіх, крім
одного підсудного, засуджено до страти. В січні 1941 р. у Львові відбувся
“процес 59” проти молодих членів ОУН, більшості з яких теж винесено смертні
вироки. Загалом з 1 січня 1940 р. по 1 березня 1941 р. радянські органи
держбезпеки заарештували 6 119 членів ОУН (б) та розшукували ще 14 000
членів підпілля[21,с.45-53].
Протистояння із радянськими каральними органами штовхало керівництво
обидвох ОУН до тіснішої співпраці із нацистською Німеччиною, як ворога
Радянського Союзу. Зокрема, з числа їх членів було створено два військові
батальйони “Роланд” і “Нахтігаль”, які мали виконувати роль розвідників для
німецьких військ з початком війни із Радянським Союзом. Але головною їх
ціллю, яку їм ставило керівництво ОУН, було створення української
адміністрації на майбутніх окупованих територіях[12,с.101]. Для цього було
створено по три похідні групи (Marschketten) кожним крилом – ОУН (б) і
ОУН (м). З початком бойових дій 22 червня 1941 р. українські підрозділи
активно виконували роль розвідувальних підрозділів Вермахту, в той час як з
перших днів війни в тилу Червоної Армії розпочалось справжнє повстання.
Так, 22 червня 1941 р. загін із 200 українських націоналістів зайняв місто
Лопатин на Львівщині, де тримали оборону 80 бійців НКВД і міліціонерів. До
приходу німецьких військ були звільнені від радянської влади підрозділами
ОУН Берестечко, Верба (Рівненська обл.), Старий Самбір, Перемишляни,
Винники. Члени ОУН взяли під контроль практично всі села Рудківського
району на Львівщині[21,с.59]. Загалом у перші місяці німецько-радянської
війни українські націоналісти та представники та екзильного уряду УНР
сформували на 1/5 території УРСР українські органи місцевого самоврядування
та взяли їх під свій контроль. Протягом наступних кількох місяців 1941 р. цей
процес тривав. Так у Києві вже 5 жовтня 1941 р. було створено Українську
Національну Раду, на чолі з професором Миколою Величківським[9,с.226].
Вже 29 червня батальйон “Нахтігаль” один із перших увійшов до Львова, а
наступного дня – 30 червня 1941 р. узяв участь у відновленні незалежності
Української держави, яке урочисто проголосило бандерівське крило ОУН.
Головою уряду став Ярослав Стецько, а його заступником Лев Ребет, які були
найближчими соратниками С. Бандери у ОУН (б). 6 липня 1941 р. було
створено постійну раду (або Раду сеньйорів) у складі 13 членів на чолі з
колишнім головою уряду ЗУНР Костем Левицьким. У ній були представлені
політичні партії і громадсько-культурні організації Галичини. За короткий час
було організовано міліцію, відновлено господарське та кооперативне життя,
ліквідовано колгоспи, земля перейшла у приватну власність селян. Новий
український уряд отримав благословення і підтримку митрополита Андрея
Шептицького та провідних галицьких політичних діячів, які вціліли від
радянського терору. Урочистості відновлення української держави відбулись в
низці міст Галичини, а також мали місце навіть у Східній і Південній Україні.
Важливим нюансом було те, що свої дії лідери ОУН (б) не погоджували із
вищим німецьким керівництвом, намагаючись поставити останніх перед
доконаним фактом існування української держави.
Спочатку реакція командування Вермахту та окупаційної влади була
досить приязною до дій українських націоналістів, але проголошення
незалежності України не входили в плани розбудови III Райху. За наказом
А. Гітлера керівництво ОУН (б), на чолі із Степаном Бандерою, було
заарештоване. Від них вимагали відкликати Акт відновлення Української
держави та оголосити його непорозумінням. Німецьке військове командування
отримало директиву із роз’ясненням: “Прагнення українців встановити
політичну незалежність у розумінні Української національної держави та
створення української армії повинні бути припинені в зоні бойових дій.
Військові органи влади не повинні пояснювати українцям своє ставлення до
цього питання”[21,с.77]. Заарештовані не погодились визнати свою помилку,
тому були увʼязнені. Сам С.Бандера з вересня 1941 р. до осені 1944 р. перебував
у німецькому концтаборі Заксенгаузен, а два його рідні брати – Олекса та
Василь загинули у сумнозвісному концтаборі Аушвіц [22,с.345]. У вересні
1941 р. відбулись масові арешти вищого керівництва ОУН (б), яка від тепер із
союзника Німеччини перетворилась на його запеклого ворога. Бандерівці знову
перейшли до підпільної боротьби, а з кінця 1941 р. розпочали активну
підготовку до повстання проти німецького окупаційного режиму.
Українські партизанські групи зʼявились на Поліссі та Волині влітку
1941 р. Метою їх діяльності була охорона місцевого населення від залишків
Червоної Армії та сваволі німецьких окупаційних властей. Першим великим
партизанським зʼєднанням стала Поліська Січ, лідером якої був місцевий
український діяч та в’язень польського концтабору Береза-Картузька Тарас
Бульба-Боровець[21,с.84-85]. “Бульбівці” виконували завдання екзильного
уряду УНР на чолі з Андрієм Лівицьким, щодо створення легального підрозділу
поліції на Поліссі. Після відмови німецького уряду визнати “бульбівців”
офіційним українським військовим підрозділом у складі Вермахту, у кінці
листопада – на початку грудня 1941 р. вони пішли у підпілля і взяли нову назву
– Українська Повстанська Армія (УПА). В Т. Бульби-Боровця склались складні
взаємовідносини із ОУН (б), які у 1942 р. значно активізують свою підпільну
діяльність на Волині та Поліссі, оскільки вимагали від “бульбівців” влитись до
їхніх партизанських формувань. Зростання німецького терору в 1942 р.
викликав значний притік добровольців до партизанських зʼєднань всіх
ідеологічних напрямів. З квітня 1942 р. Т. Бульба-Боровець віддає наказ
розпочати збройну боротьбу із німецькими військами і провів кілька
“відплатних акцій”[9,с.245].
Бандерівське крило ОУН теж перейшло до партизанської боротьби.
Паралельно із “Поліською Січчю” на Рівненщині зʼявляються підрозділи, які
формує організаційний референт Головного проводу ОУН (б) Іван Климів
(“Легенда”)[21,с.92]. Вони планувались як зав’язок українських збройних сил
Української держави, але після конфлікту з німецькою окупаційною владою
перейшла до формування боївок – найпридатнішої форми ведення підпільної
боротьби. У 1942 р. вже сформовані підрозділи, разом із боївками ОУН (б),
переходять у підпілля і формують “бандерівську” УПА. Головнокамандувачем
останньої був крайовий провідник ОУН (б) Дмитро Клячківський („Охрім”,
„Клим Савур”)[12,с.189]. Офіційним днем заснування бандерівської УПА
вважається 14 жовтня 1942 р., хоча їхні партизанські підрозділи на Волині
зʼявляються значно раніше. Паралельно із партизанськими загонами
“бульбівців” і “бандерівців” у середині 1942 р. на Волині зʼявляються
підрозділи ОУН (м) (“мельниківців”). Щоб уникнути конфронтації між різними
партизанськими підрозділами розпочались переговори про обʼєднання зусиль
для досягнення спільних завдань, але не досягши успіху ОУН (б) у липні-серпні
1943 р. провела низку силових операцій, які примусили опонентів влитись до
лав УПА, яке очолювали бандерівці. Через плутанину із назвами Т.Бульба-
Боровець, який продовжив самостійну партизанську боротьбу, назвав своє
зʼєднання Українською Народною Революційною Армією (УНРА), чисельність
якої сягала 5 тис. чол. [9,с.247].
Основними завданнями загонів УПА були: захист цивільного українського
населення від нападів окупаційних військ, польських і радянських партизанів,
ведення пропаганди для підвищення свідомості місцевих мешканців,
формування та озброєння великих партизанських зʼєднань для майбутнього
антинімецького повстання та подальшої боротьби із Радянським Союзом,
формування власної місцевої адміністрації для управління та матеріального
забезпечення підрозділів УПА. Територія руху опору УПА поділялась на
чотири округи: УПА-Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття, Закерзоння),
УПА-Північ (Волинь, Полісся, південь Берестейщини і Пінщини (сучасна
Білорусія), УПА-Схід (північ Житомирщина і Київщини, частина
Чернігівщини), УПА-Південь (південь Житомирщина і Київщини, Вінниччина,
Хмельниччина, Черкащину, північ Кіровоградщини). Загальна чисельність
УПА влітку 1944 р. сягнула близько 100 тис. чол[22,с.362]. За спостереженням
Я. Грицака: “Своїм ворогом 1 УПА вважала СРСР, 2 – Польщу, а 3 –
Німеччину”[9,с.247]. Пік боротьби УПА проти німецьких окупаційних військ
сягнув у травні 1943 р., коли у відповідь на велику каральну акцію у бою був
вбитий шеф спецвідділів СА генерал Віктор Лютце. Загонам УПА та численним
боївкам ОУН доводилось вступати у жорстокі бої не тільки з німецькими
військами, але й з радянськими партизанами, які у 1942 р. теж зʼявляються на
Волині[21,с.106].
Перші радянські загони партизанів в Україні з’явилися ще наприкінці
1941 р. під Черніговом, Сумами та Брянськом, під керівництвом М. Попудренка
та С. Ковпака. Пізніше вони діяли у районах близьких до Білорусії, тоді як УПА
та польська Армія Крайова у південному Поліссі та Волині. Радянський
партизанський рух був організований державними та партійними органами
Радянського Союзу, в тому числі – НКВД, тому мав краще матеріальне
забезпечення. Взаємини УПА з іншими партизанськими рухами були
складними, доходячи до взаємного поборюваня. Хоча були й періоди
нейтралітету і навіть співпраці проти спільного ворога. Цікавим епізодом є
думка комісара радянського партизанського загону Сидіра Ковпака Семена
Руднєва, що з УПА “можна жити окремо, але ворога треба бити
спільно”[24,с.80]. За наказом Українського штабу партизанського руху (УШПР)
загони С. Ковпака і О. Сабурова з жовтня 1942 р. до березня 1943 р. пройшли
рейдом Поліссям і Волинню, яку німці практично не контролювали. У червні
1943 р. в доповідях партизанського загону С. Ковпака зафіксовано типовий
запис: “Всі села заражені націоналізмом. Серед села стоїть пагорб, на пагорбі
хрест, який прикрашений націоналістичними стягами і тризубом”[24,с.79].
Пізніше, у травні-жовтні 1943 р. загін С. Ковпака здійснив рейд з Путивля
через Волинь у Карпати. Одним із завдань операції була розправа і покарання
західноукраїнського населення, яке підтримувало й поповнювало ряди
УПА[9,с.254]. Сам С. Ковпак, у повідомленні від 28 вересня 1943 р., зазначав:
“Українське населення винятково підтримує бандерівців, радянську владу
ненавидить”[25,с.15]. Спочатку загони УПА пропускали радянських партизанів
в надії, що ті чинитимуть опір нацистам. Проте бійці загону С. Ковпака,
керовані співробітниками НКВД, активно займались мародерством і
знищенням антирадянськи налаштованого населення. Згодом це було
використано ОУН (б) для формування підрозділів Української Народної
Самооборони (УНС), а пізніше загонів УПА, на території Східної Галичини і
Буковини[21,с.397].
Крім радянських партизанських з’єднань, загонам УПА доводилося
вступати у жорстокі бої з польськими партизанськими формуваннями Армії
Крайової. Остання боролась за відродження Польщі у кордонах до 1939 р. і в
майбутньому прагнула зберегти контроль над так званими “східними кресами”
– територія Галичини і західної Волині. Прологом польсько-українського
конфлікту були довоєнна державна політика польської держави та
міжнаціональні конфлікти на початку Другої світової війни, які розпалювала
нацистська Німеччина для взаємного послаблення українського і польського
національних рухів. Особливо гострих форм міжнаціональне протистояння
набуло на Волині й Холмщині. Саме на землях довоєнного Волинського
воєводства Польщі у липні 1943 році розгорілася кривава міжетнічна драма,
названа Волинською трагедією в Україні, а у Польщі – Волинською різаниною
(Rzeź wołyńska).
Відомий історик, директор Українського інституту національної пам’яті,
Володимир В’ятрович називає цей конфлікт Другою польсько-українською
війною, в рамках Другої світової війни[7,с.27-36]. Взаємне винищення
польсько-українського населення не обмежувалось територією Волині (сучасні
Волинська, Рівненська, Житомирська, північні райони Хмельницької та
Тернопільської областей), але й охопило у 1944-1947 рр. територію Східної
Галичини, Закерзоння (Холмщини, Грубешівщина, Люблінщина), Надсяння та
Полісся (Берестейщина). Перші нечисленні напади поляків під час німецько-
радянської війни розпочалися ще в 1941 р. на Грубешівщині й Холмщині.
Напади польських партизанів на німецьку окупаційну адміністрацію
супроводжувалися вбивствами українських активних діячів, яких кваліфікували
як колаборантів. Окрім того, німецька окупаційна влада спланувала і провела у
листопаді 1942 р. – лютому 1943 р. депортацію поляків, із повітів Замостя –
Люблін, для створення так званого Гіммлерштадту – округу для заселення
німецькими колоністами[7,с.75]. В результаті було депортовано мешканців
116 сіл. Серед переміщених німцями осіб були також українці, яких розмістили
у Грубешівському повіті, в тому числі й у села, де теж проживали поляки, що
не сприяло міжнаціональному порозумінню. Очевидно, більшість поляків
вигнаних зі своїх сіл, долучилася до польського руху опору, який з березня
1943 р. розпочав нещадну боротьбу з українським населенням. Тільки з
серпня 1942 до серпня 1943 р. на Холмщині було вбито 543 українці, а з травня
1943 р. АК розпочала етнічну чистку проти українців у селах Моложів і
Стшельци [7,с.99-100]. Підрозділи УПА з'явились тут лишень у лютому 1944 р.
Більш того, вже в грудні 1942 р. польські політичні кола, зокрема націонал-
демократичне “Stronnictwo Narodowe”, висловлювались за “екстермінацію” –
депортацію українців із “кресів”, в обмін на поляків з Радянського
Союзу. Інформація про антиукраїнські акції на Закерзонні також була одним із
чинників, які спровокували події на Волині.
Становище на Волині у 1942-1943 рр., з огляду на особливість
географічного розташування, була особливо напруженою. Діяльність на цих
теренах різних взаємно ворогуючих сил таких як німецькі і угорські окупаційні
війська та поліція, українські партизанські загони ОУН (б), ОУН (м), підрозділи
“Поліська Січ” Т. Бульби-Боровця, польські підрозділи “Армії Крайової” та
“Армії Людової”, радянські партизани, банди кримінальних злочинців сприяло
посиленню загального хаосу та війні всіх проти всіх. Перші масові вбивства
поляків українськими партизанськими відділами фіксуються взимку та ранньою
весною 1943 р. на північних околицях нинішньої Рівненщини, тобто на Поліссі.
До того часу, як польське, так і українське підпілля вдавалися до взаємних
вбивств окремих активних діячів та членів їхніх родин. У ніч з 11 на 12 липня
1943 р. практично одночасно загонами УПА було атаковано близько 60
польських поселень. Трагічним символом стало містечко Порицьк на півдні
Волині, де прямо під час служби у костелі було вбито близько 100 місцевих
поляків, а вівтар костелу зруйновано підривом артилерійського набою[7,с.121].
На думку історика В. В’ятровича, враховуючи, якими силами УПА володіла на
півдні Волинської області в липні 1943 р., очевидно могло йтися про напад не
більше ніж на 20-25 населених пунктів. Звіт польського генерала
Т. Коморовського від 19 серпня 1943 р. до еміграційного уряду в Лондоні
свідчив, що на Волині від березня до травня 1943 р. загинуло 3 000 поляків.
Польське населення масово покидало сільську місцевість втікаючи до міст, де
німці їх озброювали і формували підрозділи поліції, які використовувала для
репресій проти українців. Каральні акції останньої мали характер польської
національної помсти українцям. У рамках конфлікту загалом загинуло 60-165
тис. поляків (перша цифра це українські, друга – польські обрахунки) та 15-20
тис. українців[13,с.192]. За слушним зауваженням Ярослава Грицака: “Гірка
правда полягає у тому, що нерідко ті, хто були різунами в одному випадку,
ставали жертвами в іншому”[9,с.254].
Події 1942-1943 рр. змусили керівництво ОУН (б) і УПА вдатись до зміни
ідеологічних засад української партизанки. Якщо до кінця 1943 р. ОУН (б)
діяла на засадах жорсткої партійної дисципліни, централізації всієї влади в
руках кількох лідерів, то після III Надзвичайного великого збору ОУН (б) 21-
25 серпня 1943 р. вирішено взяти напрям на демократизацію націоналістичного
руху, декларувався соціалістичний принцип переходу всієї землі до селян,
гарантувалась свобода слова, рівність всіх громадян, в тому числі й
національних меншин. Гасло “Україна для українців” замінено на “Воля
народам, воля людині”. Тому, у складі УПА формуються неукраїнські
підрозділи із грузинів, татар, узбеків, казахів, азербайджанців, вірменів,
литовців, із числа колишніх червоноармійців. Їх чисельність восени 1943 р.
сягала 1-2 тис. чол. 21-22 листопада 1943 р. проведено конференцію
поневолених народів Східної Європи і Азії, на якій створено Спільний фронт
поневолених народів, для обʼєднання зусиль у боротьбі за національні держави.
Завершенням процесу трансформації національного руху стала зустріч 11-
15 липня 1944 р. біля с. Недільна (Самбірський р-он на Львівщині) результатом
якої стало створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР), як
всеукраїнського проводу національної боротьби. До її складу увійшли різні
політичні сили: із 20 членів-засновників тільки шестеро були членами ОУН (б)
[256]. Президентом УГВР став уродженець Східної України Кирило Осьмак,
колишній член Центральної Ради і жертва репресій радянського тоталітаризму.
Генеральним секретарем військових справ був обраний Роман Шухевич, який з
травня 1943 р. одночасно був головою Проводу ОУН (б) та
головнокомандуючим УПА. З цього часу УПА юридично підпорядковувалась
УГВР, а не Проводу ОУН (б). Цікавим моментом є те що “мельниківці”
(ОУН (м) проігнорували створення УГВР.
Поразка німецьких військ під Сталінградом (кінець 1942 – початок 1943 р.)
зумовив новий наступ Червоної Армії на українські терени. Перші бої УПА із
радянськими військами на Правобережній Україні провела ще у 1943 р.
Перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов згадував: “Щойно ми
виштовхали німців на захід, ми зустрілися зі старими ворогами – українськими
націоналістами”[22,с.361]. Серед серйозних успіхів УПА було важке поранення
командуючого 1-го Українського фронту генерала Миколи Ватутіна біля
Рівного, від якого він помер у квітні 1944 р.[21,с.415-416]. Найбільший бій
підрозділів УПА, із частинами Червоної Армії і НКВД, відбувся під с. Гурбами
(Рівненщина) 21-25 квітня 1944 р. Радянські війська маючи семикратну
перевагу, використовуючи танки, артилерію, бронепотяги та авіацію не змогли
розбити повстанські війська. В запеклих кількаденних боях повстанці втратили,
за найбільш реалістичними оцінками, 400 бійців, а їх супротивники близько
200 осіб. Після повторної окупації радянськими військами України УПА
виявилась єдиною силою здатною чинити опір сталінському різновиду
тоталітаризму. Вони вели активну антирадянську агітацію, закликали до опору
повторній радянізації, зривали мобілізацію та колективізацію, роз’яснювали
цілі і методи своє боротьби, в тому числі радянським військовослужбовцям.
Також відділи УПА та ОУН здійснювали напади на комунікації, окремі
автомобілі та невеликі групи військовослужбовців, місця перебування
радянських і партійних активістів. Інколи їм навіть вдавалось на короткий
період опанувати невелике місто, як от 28 серпня 1944 р. підрозділ УПА зайняв
райцентр Козова на Тернопільщині, а 13 вересня – Богородчани
Станіславівської області[21,с.432].
Із закінчення Другої світової війни Кремль зміг зосередити ресурси для
посилення каральних акцій органів НКГБ-НКВД проти українського
партизанського руху. З початку 1945 р. органи НКВД розпочали операцію з
повного знищення підрозділів УПА, яка отримало назву “Велика блокада”.
Було заблоковано лісові масиви Львівської, Станіславівської, Дрогобицької,
Тернопільської, Чернівецької, Волинської і Рівненської областей, яка однак не
принесла очікуваних результатів. У 1946 р. проведено другу “Велику блокаду”,
для якої було зосереджено не менше 229 тис. бійців, а прикордонні війська
НКВД, разом із прикордонниками Польщі та Чехословаччини блокували
державний кордон, як і адміністративний кордон із Білорусією[21,с.446].
Каральні органи радянської влади проводили оперативно-розшукові заходи із
виявлення, блокування та знешкодження криївок провідних діячів ОУН,
командирів УПА. З доповідей НКГБ-НКВД вищому керівництву відомо, що за
період з лютого 1944 р. по травень 1946 р. було вбито 110 825 українських
партизанів[26,с.351]. Результатом інтенсивних боїв підрозділів держбезпеки
СРСР із українським рухом опору було припинення існування округи “УПА-
Північ” на Волині і Поліссі. Великі повстанські формування продовжували
діяти тільки у гірських районах Карпат та великих лісових масивах.
Командування УПА було змушене відмовитись від великих підрозділів на
користь невеликих мобільних груп, натомість недосвідчені та ненадійні кадри,
скориставшись амністією, було легалізовано. В Західній Україні радянська
влада контролювала міста і села лишень вдень, а вночі зʼявлялись підрозділи
УПА і ОУН, які змушували “владу” бути у постійному страху[9,с.274]. Більш
того, загони УПА здійснили тривалі рейди у суміжні країни, які мали більше
пропагандистське значення: 1946 р. – по Чехословаччині, 1947 р. – Угорщині,
1948 р. – Східній Пруссії і Румунії [9,с.275;21,с.453]. Попри посилення
чекістських каральних операцій протягом 1947 р. партизанська боротьба
продовжувалась у Центральній і Східній Україні. У квітні-червні цього року
органи МГБ УРСР зафіксували 75 операцій УПА у Камʼянець-Подільській,
Кіровоградській, Житомирській, Київській і Сумській областях. За
антирадянську діяльність затримано 668 осіб[21,с.465-466].
Масштабні антипартизанські заходи на початку 1947 р. змусили
розпустити партизанські загони УПА, за винятком тих які діяли у Карпатах і
Закерзонні, а весь особовий склад влили до підпільної мережі ОУН (б), або
легалізували для посилення антирадянської пропаганди. У жовтні 1947 р. МГБ
УРСР розпочала операцію “Захід” з депортації родин вояків УПА і членів ОУН
до Сибіру чи Центральної Азії. Протягом двох тижнів було виселено 76 192
особи, серед яких абсолютна більшість жінки і діти[21,с.468]. Тактика терору
мала свій деморалізуючий ефект на підтримку партизанського руху. Водночас
бойові дії УПА і ОУН зірвали плани колективізації у Західній Україні, де у
1947-1948 рр. діяло 2 313 колгоспів, які охоплювали тільки 14,6 % селянських
господарств[21,с.471].
На Закерзонні польсько-українська боротьба тривала аж до початку 1947 р.
Основним своїм завданням загони УПА вважали захист місцевого українського
населення від дій польської і радянської влади, реквізицій харчів, депортацій,
натомість проводили власні відплатних акцій. Лише в районі розташованому на
західному боці ріки Сян (на південь від Перемишля), за польськими джерелами,
протягом 1945–1947 рр., була вражаюча кількість жертв: загинуло до
7 000 українців, 1 600 польських вояків, поліцаїв та службовців і 599 польських
цивільних громадян[7,с.245-246].
Ще у вересні 1944 р. польський комуністичний уряд уклав із Радянським
Союзом договір про обмін населенням між Польщею і СРСР[26,с.339]. За
участі частин Червоної Армії та НКВД-НКГБ, польський комуністичний уряд
спершу виселив на територію СРСР частину українського населення із
Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини. Так, у 1944-1946 рр. на
територію УРСР було депортовано майже 490 тис. українців [21,с.376-377].
Водночас, із Волині та Галичини на територію Польщі також було виселено
бл. 780 тис. поляків[26,с.339]. Згодом, тих українців хто відмовився покидати
свої оселі, у 1947 р. було насильно депортовано на західні та північні
“новонабуті” території Польщі в рамках операції “Вісла” (Акція “В”).
Приводом до депортації українців із південно-східних воєводств післявоєнної
Польщі стало вбивство українськими партизанами 28 березня 1947 р.
легендарного комуністичного діяча, заступника міністра оборони генерала
Кароля Свєрчевського. Протягом квітня-липня 1947 р. спеціальна Оперативна
група “Вісла”, до якої входили польські комуністичні органи безпеки підсилені
підрозділами Війська Польського, провели насильне переміщення 140-150 тис.
українців[22,с.369-370]. Тих хто намагався чинити опір вбивали, а майно
спалювали. Операцією керував командир Оперативної групи “Вісла” генерал
Стефан Моссора. Прикметно, що саме місто Освєнцим (Аушвіц-Біркенау), яке в
масовій колективній памʼяті пов’язане із нацистським “табором смерті” і
Голокостом, під час акції “Вісла” функціонував як розподільчий центр
ешелонів з депортованими українцями. У травні-липня 1947 р. сюди прибуло
269 залізничних ешелонів, які потім було розподілено наступним чином: 121
ешелон направлено до Поморʼя, 74 до Нижньої Сілізії, 37 до Ольштина (кол.
Східна Пруссія), 31 до Познані, 6 до Любліна[19,с.288]. Польський
комуністичний ідеолог Якуб Берман вважав, що уряд має вповні скористатись
від своїх етнічних чисток[26,с.338]. Українців розселено на новоприєднаних
землях, які залишало німецьке населення. Польський уряд ретельно слідкував,
щоб кількість українців не перевищувала 10 % від загальної кількості
мешканців, послідовно проводячи політику асиміляції. Натомість польське
населення отримало від комуністичного уряду кращі будинки, земельні наділи,
що мало забезпечити його легітимність.
Для “запідозрених українців”, тобто осіб, які співпрацювали з УПА,
української інтелігенції або тих хто намагався повернутися у рідні землі, у
Явожно, на місці філіалу німецького концтабору в Освєнцимі, був створений
польський концтабір (“табір праці”). Перші в’язні-українці, з числа
депортованих, з’явились тут 9 травня 1947 р. Їх транспортували у вагонах для
тварин після чого під сильною охороною співробітників Корпусу Внутрішньої
Безпеки гнали пішки, завдаючи фізичного і психологічного знущання. Зокрема,
ініціювали постановочний колективний розстріл в’язнів. Під час етапування
місцеве польське населення кидало каміння у в’язнів, оскільки було поширено
інформацію, що до табору ведуть бандерівців і нацистів, які відповідальні за
вбивство генерала К. Свєрчевського. Загалом через польський концтабір
пройшло близько 4 тис. чоловік, серед яких кількасот жінок і дітей[19,с.284].
Таким чином, комуністичний режим Польщі взяв на озброєння тоталітарну
практику етнічних чисток і депортацій, які значно перевищили заходи
“пацифікації” міжвоєнного польського уряду. Невипадково концтабір у Явожно
перестав існувати тільки у 1956 р., коли після смерті Й. Сталіна до Польщі
дійшла хвиля лібералізації.
 Депортація українського населення позбавило УПА на Закерзонні
необхідної підтримки, яка без допомоги США чи Британії ще на початку 1950-х
рр. вела нерівну боротьбу. Таким чином, Варшава остаточно вирішила
столітній територіальний спір з українцями, щодо приналежності давніх
територій Галицько-Волинської держави, які відтепер увійшли до складу
комуністичної Польщі. Після припинення боротьби окремі загони УПА
перейшли на територію УРСР, де продовжили збройний опір.
У відповідь на запеклу боротьбу українських повстанців, з 1948 р. органи
МГБ УРСР розпочали активно використовувати спецгрупи (“стрибків”), які під
виглядом вояків-повстанців мали виявляти мережу УПА та ОУН. Значно
зросли зусилля з інфільтрації агентів-бойовиків та штату інформаторів МГБ для
виявлення і знешкодження бійців УПА та співчуваючих. Це змусило у 1949 р.
практично припинити діяльність повстанських сотень і перейти до дій боївками
по 3-10 осіб[21,с.474]. Важким ударом по УПА і ОУН була вдала спецоперація
МГБ і 62-ї дивізії внутрішніх військ із захоплення 5 березня 1950 р.
головнокомандуючого УПА Романа Шухевича у с. Білогорща біля Львова. У
ній брало участь 8 тис. військових і співробітників МГБ. Завдяки захопленню
повстанського архіву протягом 1950 р. вдалось виявити і знищити близько 60 %
кадрів ОУН і УПА. У наступні роки активна розшукова діяльність органів МГБ
продвжувалась, особливо на Станіславівщині, яка вважалась “форпостом
повстанського руху”[21,с.486]. У 1951-1952 рр. було виявлено і знищено
керівника пропаганди ОУН Петра Федуна (“Полтава”), всесвітньо відомого
графіка УПА Ніла Хасевич (“Бей-Зот”). У 1953 р. арештовано керівника
підпілля ОУН і УПА Василя Галаса (“Орлана”) і останього
головнокомандуючого УПА Василя Кука (“Леміша”)[21,с.488,492-495]. Таким
чином український повстанський рух був позбавлений центрального
керівництва і з цього часу діяв хаотично. У 1956 р. партійне керівництво УРСР
відрапортувало М. Хрущову про завершення ліквідації повстанського руху в
республіці. Але повернення за амністією із тюрем членів ОУН і вояків УПА
після смерті Й. Сталіна, забезпечило продовження повстанської боротьби до
1960 р., Саме у квітні 1960 р. було затримано останню групу ОУН члена
Подільського окружного проводу П. Пасічного, яка діяла у Підгаєцькому
районі Тернопільщини[21,с.496-497]. Загалом з 1942 р. по 1960 р. через
підпілля і партизанку УПА пройшло до 400 тис. українців, тоді як через
радянський партизанський рух лишень близько 180-200 тис. осіб [21,с.148-149].
Отже, український національний рух використовуючи геополітичний
конфлікт, яким була Друга світова війна, продовжував боротьбу за українську
соборну державу у середині XX ст. Починаючи від проголошення Карпатської
України аж до створення УГВР українські націоналісти, які очолили визвольну
боротьбу, шукали можливість втілити в життя багаторічні прагнення
українського народу. Жодні репресії та винищення радянської, німецької чи
польської влади не спинили боротьбу. УПА була армією, яка діяла в умовах
бездержавності і тільки завдяки масовій підтримці українського народу змогла
тривалий час протистояти окупантам. Водночас, українські націоналісти теж
були змушені пройти тривалий шлях еволюції від постулювання ідеології
вузькопартійної диктатури до демократичної антиколоніальної платформи
УГВР.
 3. Десталінізація, шістдесятники, дисиденти та правозахисний рух
(кінець 1950-1980-ті рр).

Після закінчення Другої світової війни, в якій Україна втратила до

7 млн. чол. (більш ніж 15 % свого населення), а 10 млн. українців втратили свої
житла, ще близько 700 міст і 28 тис. сіл було знищено бойовими діями, країна
лежала в руїнах[22,с.374]. Важкі людські та економічні втрати радянське
керівництво на чолі з Й. Сталіним взялось виправляти звичними для себе
засобами примусу, “штурмівщиною” і терором. По всій Україні в 1945-1950 рр.
відбувалось повторне впровадження політичних, соціальних та економічних
моделей, апробованих у 1930-их роках. Більш того, “…підготовка до війни із
Заходом, яка, на думку Кремля, мала відбутися, формувала більшість
політичних, соціальних та культурних рішень, що ухвалювалися Сталіним та
його помічниками”[22,с.376]. Зусилля із форсованого відновлення
промислового потенціалу традиційно ставили на останній план людські
потреби населення, яке було обпалене воєнним лихоліттям.
У 1946-1947 рр. на території УРСР мешканці зазнали нового голоду, через
відправку хліба до країн Східної Європи, які були окуповані військами
Червоної Армії та існувала необхідність укріпити при владі місцеві
прорадянські еліти. Шефство над УРСР знову взяв Лазар Каганович, оганізатор
Голодомору 1932-1933 рр., який усунув більш поміркованого М. Хрущова.
Останній пропонував ввести продовольчі картки для селян, щоб уникнути
нових непотрібних жертв. Історик Юрій Шаповал наводить наступне свідчення
партійних діячів із Дніпропретровщини: “Виконком обласної Ради депутатів
трудящих і обком КП(б)У повідомляють, що в багатьох колгоспах області,
особливо в районах, що постраждали від посухи 1946 року, останнім часом
встановлено випадки голодних набряків у окремих колгоспників і навіть цілих
сімей…хворіють здебільшого сімʼї загиблих воїнів, непрацездатні одинокі
люди похилого віку і багатосімейні, в яких або відсутній глава сімʼї, або він
непрацездатний внаслідок інвалідності, переселенці з Польщі та
репатрійовані…Останнім часом відмічено випадки залишення дітей батьками,
що проживають у сільській місцевості, в громадських місцях міст (на вокзалах,
у виконкомах міських і районних Рад, в міліції та інших установах)”[34,с.264-
265]. Таким чином, досвід голоду 1921-1922 рр. та Голодомору 1932-1933 рр.
абсолютно нехтувався. Антигуманний принцип “хто не працює на радянську
владу, той не їсть” продовжував активно втілюватись, а виморювання голодом
цілих народів і соціальних верств й далі практикувалось Й. Сталіном і його
поплічниками.
Поряд із форсованими методами відновлення економічного потенціалу в
СРСР розпочалася жорстка політика боротьби з “буржуазним націоналізмом”,
яку очолив Андрій Жданов. Пошук “ворогів” розпочався серед інтелігенції, яка
в умовах Другої світової війни отримала послаблення ідеологічних лещат і
сподівалась лібералізації в сфері інтелектуальної творчості. “Жданівщина”
меншою мірою заторкнула Західну Україну, яка в умовах продовження
боротьби УПА, потребувала інших методів управління, щоб привернути на
радянській бік місцеве населення[22,с.379].
 З кінця 1948 р. в Радянському Союзі розпочалась боротьба з
“космополітами“, як означили радянські ідеологи єврейських громадян СРСР.
Серед партійного апарату проведено “чистки”, в інших сферах євреї зазнавали
дискримінації з метою витіснення із найважливіших публічних сфер. Апогею
антисемітська кампанія сягнула у 1952 р., коли лікарів-євреїв звинуватили у
вбивстві низки радянських діячів, в тому числі А. Жданова. Планувались нові
репресивні акції щодо інших верств населення, але смерть Йосифа Сталіна
5 березня 1953 р. завадила новій хвилі репресій.
Смерть вождя поклав початок внутрішньопартійної боротьби, що сприяло
зміні суспільних відносин в СРСР. Парадоксально, але рушієм змін стала сама
ж радянська номенклатура, боячись нової хвилі репресій, яку могли здійснити
послідовники Й. Сталіна. Наприклад, Л. Берія “плекав наміри узурпувати
владу, а для цього необхідно було забезпечити собі підтримку на Україні,
“зваливши” тих працівників, котрі заважали і розставивши “свої”
кадри”[34,с.295]. Нове керівництво СРСР, в особі Георгія Маленкова і Микити
Хрущова, декларувало відхід від сталінських методів управління і проведення
поміркованої лібералізації в державі. В УРСР це мало безпосередній відгук – на
пленумі ЦК КПУ було звільнено першого секретаря етнічного росіянина
Леоніда Мельнікова, якого офіційно звинувачено у русифікації вищої школи і
дискримінації місцевих кадрів у Західній Україні. Замість нього обрано
українця Олександра Кириченка[9,с.277]. Перші кроки з десталінізації було
зроблено ще в 1953-1954 рр. Зокрема, у вересні 1953 р. указом Президії
Верховної Ради СРСР скасовано військові трибунали військ МВС, “особливу
нараду” при МВС і доручено Верховному Суду СРСР перегляд вироків
винесених колегіями ОГПУ, “трійок” НКВД та інших позасудових репресивних
органів[33,с.254]. Проведено першу хвилю амністії, за якою у 1953 р. поряд із
політичними в’язнями на волю вийшло багато кримінальних злочинців, що на
кілька років посіяло хаос на території СРСР.
Одним з елементів процесу десталінізації стала відмова від возвеличуваня
досягнень Й. Сталіна у всіх сферах життя, публічне засудження зловживань та
узурпації влади вождем і реабілітація осіб, які зазнали репресій і не були
відвертими ворогами радянського ладу. У початку десталінізації важливе місце
зайняв XX-ий з’їзд Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС), на якому
у ніч з 24 на 25 лютого 1956 р. Микита Хрущов виступив із доповіддю
(“доповідю-бомбою”) про розвінчування культу особи Й.Сталіна. Останній був
звинувачений у порушенні “соціалістичної законності” і винуватцем знищення
десятків тисяч членів комуністичної партії. Жодним словом доповідач не
обмовився про Голодомор 1932-1933 рр. чи депортації цілих народів. Внаслідок
критики політики Йосифа Сталіна у 1957 р. його найближчі соратники
В. Молотов і Л. Каганович були виключені зі складу КПРС[22,с.382-386]. Це
дозволило Микиті Хрущову стати генеральним секретарем ЦК КПРС.
Продовжуючи десталінізацію, яка мала забезпечити популярність серед
радянських громадян особи нового лідера, розпочато масову амністію
мільйонів політичних в’язнів радянського ГУЛАГу та їх виправдання внаслідок
“хибної сталінської політики”, яка отримало назву реабілітація. “Лише
реабілітація давала колишнім “зекам” можливість знову стати повноправними
громадянами, тобто вони могли повертатись назад додому, претендувати на
житло та поновлення на роботі, а також, як правило, на поновлення в
партії”[33,с.256]. Для цього створювались комісії для перегляду справ
засуджених, які вивчали матеріали судових справ. Загалом у 1954-1961 рр. було
реабілітовано і відновлено у правах 737 182 осіб[34,с.300]. Проте варто
зазначити, що реабілітації не підлягали справжні вороги радянського режиму –
вояки УПА та інші ідеологічні опозиціонери. За особами, які відбули термін
ув’язнення КГБ встановлював таємний нагляд.
Завершальним символічним актом процесу десталінізації у 1961 р. стало
рішення зʼїзду КПРС про винесення тіла Й. Сталіна із Мавзолею на Червоній
площі, де воно знаходилось після його смерті, та перепоховання в межах
Кремля. Також було проведено перейменування низки міст, сіл, заводів,
колгоспів, які були названі в честь Й.Сталіна або його соратників. Наприклад,
змінено назви Сталіно на Донецьк, Ворошиловоград на Луганськ. Також
демонтовано головні пам’ятники і бюсти Й. Сталіна і його соратників у містах і
селах УРСР. Половинчастість політики десталінізації полягала в тому, що
М. Хрущов намагався провести косметичну реформу існуючого політичного
режиму, уникаючи масштабних реформ радянської системи. Концепція
“хороший Ленін” і “поганий Сталін”, прекрасна комуністична ідея і “злочинні її
перекручування” відображає конʼюктурні політичні розрахунки реформаторів
[33,с.257].
Десталінізація супроводжувалась низкою економічних реформ, які
сприяли підйому економіки та урбанізації УРСР та Радянського Союзу зокрема.
Микита Хрущов амбітно стверджував, що за 20 років СРСР наздожене і
пережене США за всіма показниками суспільного виробництва[9,с.278]. Однак,
реформаторські кроки мали характер, що тільки поглиблювало соціальну кризу
в суспільстві. За словами дисидента Івана Світличного: “…коли слово почало
розходитись з ділом, коли безкінечні реформи не приносили обіцяних благ –
словом, коли в багатьох випадках стали проявлятися пережитки раніше вже
засудженої партією політики – це підривало у людей віру в перетворення, які
проходили в країні, породжувало скептицизм…”[4,с.17].
Амбівалентність політики періоду М. Хрущова чітко прослідковується в
сфері шкільництва. У 1958 р. було розпочато реформу освіти, за якою
збільшувалось вивчення російської мови. Батькам надано право самостійно
вибирати мову навчання у класах, що в умовах значного престижу російської
мови сприяло русифікації. Такі заходи викликали резонанс у суспільстві: УРСР
прокотилась хвиля протестів щодо русифікації. Низка письменників, таких як
О.Гончар, М.Рильський, М.Бажан, виступила проти скорочення сфери вжитку
української мови. Широкого резонансу набув виступ 4 вересня 1956 р. у
Дрогобичі Андрія Малишка, який розкритикував нову хвилю русифікації: “Хіба
міг Ленін говорити в Кремлі французькою мовою, або, невже ж Мао Цзедун міг
би співати колискову своїм дітям іншою мовою, ніж китайською?”. Поет
дорікав партійним функціонерам, які вважали що “шматок хліба і свиняча
шкіра на чоботи для селянина важливіше культури і мови”[2,с.149;4,с.21]. Але
незважаючи на протести реформа була закріплена постановою Верховної
Радою СРСР від 25 грудня 1959 р.
Процес лібералізації всіх сфер суспільного життя, за назвою роману
радянського письменника Іллі Еренбурга, отримав назву “відлиги”[14,с.12].
Послаблення тоталітарного терору вивільнило енергію громадської активності.
Протягом другої половини 1956 р. органи КГБ зафіксували різке збільшення
антирадянських виступів серед інтелігенції та молоді, особливо у містах. Так,
якщо з 1 січня по 1 жовтня 1956 р. в Києві зафіксовано 190 випадків
антирадянських виступів, то за період з жовтня по листопад того ж року їх було
вже 225 [2,с.150]. Паралельно відбувається повернення в публічний простір
письменників, творчість яких у попередню епоху була під забороною. Серед
українських митців це безсумнівно Олександр Довженко, який знову перебував
у вирі літературного життя. Зокрема, у 1956 р. було надруковано його
кіноповість “Зачарована Десна”. До активної творчості повертаються
Володимир Сосюра і Максим Рильський на творчості, яких виросла нова
генерація інтелігенції – “шістдесятники”, яка виходила за межі канону
“соцреалізму”[22,с.387]. Лібералізація періоду “відлиги”, атмосфера змін,
рішення XX зʼїзду КПРС створило передумови до активізації громадського і
творчого життя української інтелігенції. Але реалії радянського тоталітарного
суспільства, яке похитнулось, але не впало не давали змоги вільного розвитку
особистості радянського громадянина, який й далі залишався “гвинтиком
системи”.
Вже на початку 1960-х рр. відбувся поворот до старих централізаторських
методів внутрішнього управління в радянському Союзі. Саме в цей час
розпочинається поширення “самвидаву” – опозиційних публікацій, які
виготовлялись вручну самими авторами і поширювались у вузькому колі
знайомих. Українська інтелігенція вимагала у центрального керівництва
збільшення сфери вживання української мови, публікації української наукової
преси, енциклопедій тощо. У відповідь розпочалась нова кампанія боротьби з
“буржуазним націоналізмом” і “сіонізмом”, які ніби то уклали між собою
“нечестивий союз”[9,с.281]. Це в значній мірі сприяло кристалізації нового
покоління молодих опозиційних діячів. До “шістдесятників” належали Іван
Дзюба, Вʼячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Стус,
Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Василь Симоненко та інші молоді
письменники і митці. Більшість з них були продуктом радянської системи
освіти і пройшли свій шлях до критики радянського ладу. За влучним висловом
Валентина Мороза, “шестидесятниками були художники, які хотіли малювати,
але не тільки портрети Леніна; поети, які мали бажання писати вірші, але не
лише про Сталіна і мир; учені, які прагнули вести дослідження, а не просто
виконувати те, що їм наказували “зверху”[9,с.282].
Одним з перших центрів діяльності шестидесятників у 1960 р. був
київський Клуб творчої молоді, який очолював Лесь Танюк, а найактивнішими
учасниками були І. Драч, І. Світличний, М. Вінграновський, Є. Сверстюк,
А. Горська та інші. Особливістю їхньої діяльності було відродження народних
традицій, зокрема різдвяних вертепів, вечори памʼяті українських
письменників, а згодом вони перейшли до вивчення творчості заборонених
письменників 1920-30-х рр. і пошуку місць поховань жертв сталінських
репресій, зокрема у Биківні[14,с.19-21]. Під впливом київських колег, в 1962 р.
у Львові виник аналогічний центр – “Пролісок”, серед лідерів якого були брати
Горині, Михайло Косів, Ірина та Ігор Калинці, Іван Гель. Позиція львівського
гуртка біла більш радикальною і містила політичні вимоги. Так, на зустрічі у
1961 р. Михайло і Богдан Горині запропонували І. Світличному та І.Дзюбі
спиратись у своїй діяльності на досвід оунівського підпілля, тоді як київські
однодумці пропонували розвивати культурницький напрям, як більш безпечний
шлях[14,с.23]. Смерть за таємничих обставин у 1963 р. молодого поета Василя
Симоненка та наступне вшанування його памʼяті розбурхало пристрасті серед
української інтелігенції. Щоденник поета активно поширювався у формі
“самвидаву”. Тепер пам'ять про зацькованого радянською владою В.Симоненка
перетворила його на символ шістдесятників як приклад жертовності, який стали
наслідувати інші молоді інтелектуали[9,с.282;14,с.26-27].
Попри легальну опозицію серед інтелігенції у кінці 1950-х – початку
1960 рр. починають з’являтися й нелегальні антирадянські організації. У 1958 р.
партійний агітатор Радехівського райкому КПУ Левко Лукʼяненко, з іншими
партійними активістами С. Віруном і В. Луцьківим заснували Українську
робітничо-селянську спілку, яка ставила собі за мету вихід України зі складу
Радянського Союзу, що до речі було передбачено конституцією СРСР. Пізніше
Л. Лукʼяненко наступним чином деталізував мету організації: “Завдання
полягає у підготовці народу до нового масового руху за національну свободу.
Для такої праці потрібні не скоростріл з багнетом, а натхнене слово з вірою в
перемогу добра над злом, свободи над рабством, залежних, колоніальних
народів над імперією”[14,с.35]. Попри амбітну мету молоді члени спілки
ґрунтувались на фундаменталістських засадах – “повернення до справжнього
марксизму”. У січні 1961 р. організація була викрита, а її члени зазнали
репресій: Л. Лукʼяненко був засуджений до розстрілу, який згодом замінили на
15 років в’язниці, решта членів отримали менші терміни ув’язнення. Загалом
поява покоління “шістдесятників” ознаменувала процес внутрішньої деградації
тоталітарної системи СРСР та новий етап боротьби за право альтернативного
бачення минулого і сучасності, яке суттєво відрізнялось від радянської моделі
інтернаціоналізму і “дружби народів”. У 1958 р. також була виявлена і
ліквідована на Івано-Франківщині “Обʼєднана партія визволення України”, яка
діяла на засадах ОУН і складалась із студентів та робітників. Також в цей час
виявлено ще кілька молодіжних груп, які були відлунням організованої
боротьби УПА проти радянської влади[14,с.34].
Усунення від влади М.Хрущова у жовтні 1964 р. і прихід Л. Брежнєва
ознаменував кінець “відлиги” і початок нової хвилі репресій проти
інакодумства в Україні. У 1965 р. організовано хвилю арештів
“шестидесятників”, які проявили себе у попередні роки. Було заарештовано
І. Світличного, братів Горинів, М.Косіва. На захист репресованих у київському
кінотеатрі публічно виступили І. Дзюба та В. Стус, закликавши глядачів до
протестів проти репресій[9,с.285]. У 1967 р. відбувся гучний судовий процес
над Вʼячеславом Чорноволом. Також в цей час І.Дзюба написав і оприлюднив
свою працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, в якій засудив утиски
української мови і спираючись на марксистську ідеологію закликав
повернутись до національної політики епохи В. Леніна. Згодом працю І.Дзюби
буде названо ,,маніфестом шістдесятників”, оскільки вона масово
поширювалась у форматі “самвидаву”[27,с.10]. Також активно поширювався
збірник Вʼячеслава Чорновола “Лихо з розуму”, який був надрукований 1967 р.
у Парижі, де йшлося про репресії проти української інтелігенції. Широкий
розголос публікації за кордоном став несподіванкою для радянського
керівництва УРСР, оскільки тепер не можна було все списати на “вигадки
націоналістів”. Загалом, для 1960-х рр. напівпідпільна форма поширення
нелегальної літератури, яким був “самвидав”, стала, поряд із рок-н-ролом,
формою духовної опозиції радянському тоталітаризму.
Ідеї націонал-комунізму частково поділяв перший секретар ЦК КПУ Петро
Шелест. Його книга “Україно наша радянська”, яка попри український
радянський патріотизм, мала нейтралізувати ідеї шістдесятників [22,с.391].
Натомість книга П. Шелеста сама зазнала критики Кремля. Так, в рецензії “Про
серйозні недоліки та помилки однієї книги” зазначалось: “Книга “Україно наша
Радянська” не тільки не допомагає розвінчувати подібні явища, а, навпаки,
обмежує можливості критики антиісторичних тенденцій у висвітленні
минулого українського народу в художніх і наукових виданнях”[32,с.143].
Реакція радянської каральної машини не забарилась. У 1971-1972 рр. КГБ
УРСР розпочало спецоперацію “Блок”, щодо нейтралізації найбільш активних
“націоналістичних елементів”, залучених до поширення “антирадянських та
інших політично шкідливих матеріалів (так званий самвидав)”[3,с.452].
Відбулись арешти близько 100 дисидентів, ще більше зазнало звільнень з
роботи та інших утисків. Низка репресій у 1970-их рр. була наймасштабнішим
переслідуванням інакодумства з часів смерті Й. Сталіна, який дисиденти
назвали “великим погромом”. Особливістю цієї хвилі репресій, під
керівництвом секретаря ЦК КПУ Валентина Маланчука, було публічне
цькування жертв, із можливістю їх покаяння та згоди на більш тісну співпрацю
з радянською владою. Ярослав Грицак так окреслив суть радянської політики
щодо інтелігенції у 1970-х рр.: “Традиційна радянська політика щодо
інтелігенції передбачала нещадну розправу з тими, хто не бажав йти на
компроміс з політичною системою, і відносно ліберальне ставлення до тих, хто
цей компроміс сприймав”[9,с.292]. Зокрема, погодились на співпрацю І.Дзюба,
історик М.Брайчевський та інші діячі[14,с.129-132].
З новою хвилею репресій на Заході зʼявився термін “в’язень сумління”,
яким позначали радянських політичних в’язнів засуджених за політичні,
релігійні чи громадянські переконання. За підрахунками дослідників, українці
серед радянських “в’язнів сумління” становили не менше 50 %, а у таборах
суворого режиму не менше 30 %[9,с.295; 14,c.152]. Новий виток репресій на
початку 1970-их рр. на певний час дозволив керівництву УРСР придушити опір
дисидентів – опозиційну інтелігенцію. Історик Олег Бажан наступним чином
окреслив постать “дисидента”: “особа, чиї погляди, переконання і дії повністю
або частково розходяться з догматами панівної ідеології, реальною практикою
правлячого режиму”[10,с.15]. Натомість правозахисник Борис Захаров в першу
чергу розуміє дисидентський рух в умовах Радянського Союзу як боротьбу за
громадянські права, їх захист та розширення. Часто наголошується на
близькості понять “дисидент” та “інакодумець”. Спрощено явище дисидентства
можна трактувати як боротьбу індивіда проти тоталітарної партійно-
номенклатурної системи, якою був Радянський Союз. Дисидентський рух в
Україні переважно був міським явищем охоплюючи найосвіченіші версти
населення. На відміну від російських дисидентів українські активісти постійно
декларували, що боротьбу за громадянські права вони поєднують із боротьбою
за збереження української мови, традицій та національних прав у Радянському
Союзі.
У 1960-1980-х в СРСР набув поширення новий “гуманний” спосіб
боротьби із дисидентами – медична психіатрія. У Дніпропетровську, Вінниці та
інших містах діяли спеціальні психіатричні заклади, куди направляли “психічно
хворих” дисидентів, оскільки за логікою КПУ радянський громадянин в
здоровому глузді не міг спростовувати “досягнення розвинутого соціалізму”.
Якщо політвʼязні концтаборів продовжували боротьбу і повертались героями,
то в’язні психіатричного лікування “були приреченими на небуття, будучи ще
живими”[14,с.153]. У середовищі політвязнів набирає обертів новий метод
боротьби – голодування. Вони проводились як протестні акції проти методів
керівництва таборів та на відзначення важливих дат в житті політичних в’язнів.
Так, традиційними були одноденні голодування 12 січня – День українського
політв’язня, 5 серпня (засудження декрету про “червоний терор”, яким були
започатковано концтабори у Радянській Росії), 30 жовтня – День радянського
політв’язня, 10 грудня – День прав людини[14,с.155]. Резонансним було
голодування дисидента Валентина Мороза, який у 1974 р. оголосив протест
проти утримання його в одній камері з кримінальними в’язнями. На його захист
став відомий науковець і російський дисидент Андрій Сахаров, який звернувся
із листами на захист В. Мороза до Л. Брежнєва і Р. Ніксона, які тоді вели
переговори щодо початку періоду “розрядки” між СРСР і США.
Новим етапом боротьби з радянським тоталітаризмом стає рух за права
людини, який з середини 1970-их рр. набирає обертів у Радянському Союзі. У
1975 р. СРСР підписав Заключний акт Гельсінської наради з питань безпеки і
співробітництва в Європі, яким зобов’язався дотримуватись прав людини.
Публікація Заключного акту у радянській пресі викликав широкий резонанс,
оскільки дисиденти відтепер могли відстоювати права людини спираючись на
дотримання владою радянського законодавства. Для колективного захисту прав
9 листопада 1976 р. у Києві було створено Українську гельсінську групу (УГГ),
яку очолив письменник і філософ Микола Руденко. До неї також входили
майор П. Григоренко, Л. Лукʼяненко, В. Стус, В. Чорновіл, І. Кандиба,
М. Маринович, М. Матусевич, П. Січко та інші дисиденти. УГГ налагодила
активні контакти із Московською гельсінською групою. Основним завданням
УГГ було інформувати громадськість про Декларацію прав людини,
забезпечувати вільний обмін інформацією та ідеями, а також інформувати про
факти порушення в СРСР пунктів Заключного Акту Гельсінської
наради[4,с.134-135].
Органи КГБ відразу розпочали переслідування членів УГГ: обшуки,
арешти, стеження. До кінця 1970-х рр. більшість членів УГГ були заарештовані
або емігрували. У 1979 р. Василь Стус офіційно взяв на себе керівництво УГГ,
хоча був важко хворий після відбуття терміну ув’язнення. Але вже 14 травня
1980 р. він знову був заарештований. Після арешту у березні 1981 р. І. Кандиби,
останнього члена УГГ, який перебував на волі, організація в повному складі
опинилась в ув’язнені. Правозахисний рух в Україні, один з найчисельніших на
теренах СРСР, фактично завмер. Здавалося, в умовах всевладдя КГБ,
тотального нехтування законом, корупції і загнивання владних структур усіх
рівнів, дисидентам залишається одне – вмирати в таборах у виснажливій
боротьбі з системою[14,с.174].
Смерть Л. Брежнєва у 1982 р. і прихід до влади у 1985 р. молодої генерації
партноменклатури, на чолі з Михайлом Горбачовим, яка розпочала
реформування Радянського Союзу, отримало назву “перебудови”. За висловом
британського антрополога Ернеста Ґелнера горбачовська “перебудова” була
“Реформацією без Біблії, Просвітництвом без “Енциклопедії”[9,с.297].
Важким ударом для України стала техногенна катастрофа 26 квітня 1986 р.
на 4-му енергоблоці Чонобильської АЕС. За спостереженням С. Плохія “станція
була в прямому московському підпорядкуванні, а більшість кваліфікованих
кадрів та управлінців походила з-за меж України. Республіка не мала контролю
над тим, що відбувалося на електростанції, що як і всі радянські ядерні об’єкти,
та й більшість промислових підприємств України, перебувала під юрисдикцією
союзних міністерств”[22,с.397-398]. В умовах радіаційної небезпеки стала
показовою поведінка керівництва УРСР, яка не відмовилась від проведення
багатотисячної демонстрації 1 травня 1986 р. Перший секретар КПУ
Володимир Щербицький так виправдовував свої дії: “Він (М. Горбачов) сказав
мені: якщо зірвеш демонстрацію, покладеш партквиток на стіл”[9,с.298].
Сатрапська відданість КПРС для В. Щербицького була важливішою за життя
мільйонів українців.
Аварія на ЧАЕС стала “рубіконом” для невдоволення всіх верств
суспільства УРСР, в тому числі й рядових членів КПУ. Першим із публічною
критикою у червні 1986 р. на зʼїзді Спілки письменників України виступив
Олесь Гончар, який заявив, що Чорнобиль змінив ставлення українських
письменників до світу[22,с.400]. Інші письменники, зокрема І. Драч, засудили
ЧАЕС як інструмент панування Кремля над УРСР, а також звернулися до
Президії ВР УРСР із пропозицією впровадити вивчення української мови у всіх
школах республіки та надати їй статус державної. Радіаційна загроза
започаткувала перші громадські обговорення в суспільстві проблем
взаємовідносин компартії з народом, в епіцентрі яких були “шістдесятники”.
Цьому сприяла започаткована М. Горбачовим політика “гласності” –
висловлювання думки громадськості в засобах масової інформації, але без
гострої критики радянського ладу. Навіть помірковані заходи лібералізації
публічної сфери викрили кричущі факти фальсифікації та обману. Водночас
цього разу в суспільстві вже була добре згуртована група опозиціонерів, яка
пройшла табори і була готова до відкритого протистояння з партійною
номенклатурою, щодо шляхів реформування Радянського Союзу.
В умовах пошуку шляхів порозуміння із США М. Горбачов був змушений
піти на низку поступок, в тому числі у сфері лібералізації громадського життя.
Так, з 1987 р. розпочалось звільнення політичних в’язнів. На сесії Генеральної
асамблеї ООН 7 грудня 1988 р. М. Горбачов заявив, що “в Радянському Союзі
політичних в’язнів немає”[14,с.175]. До цього часу практично всіх дисидентів
було звільнено з увʼязнення, які того ж року заснували Українську Гельсинську
спілку, під керівництвом Левка Лукʼяненка. Метою відродженої організації,
друкованим органом якої став “Український вісник”, було задекларовано
проголошення незалежності України. У лютому 1989 р. в УРСР було засновано
першу масову організацію Товариство української мови ім. Т.Шевченка, яка
налічувала близько 700 тис. членів[9,с.302]. Питання русифікації, поряд із
екологічними проблемами, стали чи не головними темами для публічного
обговорення. Того ж року відбулись вибори до Верховної Ради СРСР, в яких
брала перша нерадянська політична партія – Народний Рух за перебудову, який
вже мав 300 тис. членів. Також під приводом відзначення 1000-ліття хрещення
Київської Русі було легалізовано діяльність церкви, що мало руйнівні наслідки
для тотального домінування радянської ідеології. Влітку 1990 р. організовано
масовий “марш на схід” – відвідування Запоріжжя та інших місць пов’язаних із
пам’яттю про Запорізьку Січ. Такий захід мав “пробудити” українську
самосвідомість на Сході і Півдні УРСР та мобілізувати людей для наступних
громадських ініціатив. Популярність КПРС і КПУ, як й ідеології ленінізму,
різко падала у суспільстві.
1990 р. став знаковим в успіхах організованої української опозиції.
21 січня 1990 р. Народний Рух організував “живий ланцюг” між Києвом і
Львовом, який поєднав, за різними оцінками, від 400 тис. до 3 млн. чол[9,с.304].
На перших вільних виборах до Верховної Ради УРСР (ВР УРСР), які відбулись
у березні 1990 р., українським опозиційним силам вдалось набрати ¼ місць, що
було значним успіхом. КПУ втратила монополію на владу, але опозиція не мала
достатньої сили для радикальних суспільних змін, як це було в Прибалтиці.
Попри такий розподіл сил 16 липня 1990 р. ВР УРСР прийняла декларацію про
державний суверенітет, згідно якої саме український народ, а не Кремль,
визначали напрям державної політики в межах республіки. Згідно Декларації
планувалось створення власної фінансової системи, збройних сил і органів
безпеки. Розпочинається процес набуття Україною суб’єктності у відносинах з
іншими республіками СРСР. Укладено двохсторонні угоди з Білорусією,
Литвою, Латвією, Естонією, Казахстаном, Узбекистаном.
Процес кристалізації політичних організацій набув значного масштабу. У
квітні 1990 р. на з’їзді Української гельсінської спілки її було перетворено на
Українську республіканську партію (УРП), яка стала однією з наймасовіших
політичних партій. Того ж року виникли Демократична партія (І. Драч,
Д. Павличко), Партія демократичного відродження України, Соціал-
демократична партія та інші. Активізація громадського життя не минула
даремно. У жовтні 1990 р. у Києві студентські організації провели страйк-
голодування, з вимогою відставки прем’єр-міністра УРСР Віталія Масола і
проведення нових парламентських виборів. Внаслідок так званої “революції на
граніті” В. Масол змушений був покинути свою посаду. Це був перший
серйозний політичний успіх студентського опозиційного руху в умовах розпаду
радянського державного апарату.
Таким чином політичні опозиційні сили були готові до боротьби із КПУ,
яка швидко втрачала авторитет. Несподівано для всіх вирішальним став
зовнішній чинник. У Москві 19-21 серпня 1991 р. консервативні комуністичні
сили, спираючись на органи держбезпеки та війська здійснили спробу
державного перевороту (“путчу”), з метою усунути реформатора М. Горбачова.
Діючий президент СРСР був арештований та ізольований на кримській віллі у
Форосі. В Україні голова ВР УРСР Леонід Кравчук був попереджений
генералом Валентином Варенніковим, що при будь-якому опорі путчистам він
введе в республіці військовий стан і змінить керівництво УРСР[9,с.309].
Л. Кравчук зайняв вичікувальну позицію і лишень, коли став очевидним провал
перевороту, виступив із осудом заколотників. Під тиском опозиційних
активістів і необхідності швидких дій для збереження влади, у ВР УРСР
склалась ситуативна більшість у 346 голосів, яка забезпечила ухвалення
24 серпня 1991 р. Акту проголошення незалежності України. Згодом, 1 грудня
1991 р. на Всеукраїнському референдумі абсолютна більшість громадян
(90,3 %) проголосувала за підтримку незалежності України і вихід зі складу
СРСР. Розпочиналась нова ера відродження української державності, якої
прагнули і за яку боролись мільйони українців протягом XX ст.
Отже, у 1950-х – першій половині 1980-х рр. політичні репресії
радянської влади хоча й були меншими за масштабами, ніж у 1920-30-их
роках, але продовжували асиміляційну політику Кремля. Відгуком на
переслідування став диседентський рух, який обʼєднав найбільш енергійні
українські кола і був постійним чинником тиску на радянський тоталітаризм.
Ідеологічною основою дисидентського руху був гуманізм, політична і
соціальна демократія, особиста та національна свободи. Важливе історичне
значення руху полягало у відстоюванні інтересів українського народу, тобто
органічне включення у сферу діяльності національного фактора, з
відстоюванням демократичних ідеалів у розвитку України.

Список використаної і рекомендованої літератури до теми:

1. Арендт Х. Истоки тоталитаризма. Москва: ЦентрКом, 1996.

2. Бажан О.Г. Наростання опору політиці русифікації в Українській РСР у
другій половині 1950-х – 1960-х рр. // Український історичний журнал,
2008, № 5. С.147-159.
3. Бажан О. Петро Шелест і протестний рух в УРСР у 1960-1970-х рр. //
З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, 2014, № 2 (43). С.443-456.
4. Бажан О.Г., Данилюк Ю.З. Український національний рух: основні
тенденції і етапи розвитку (кінець 1950-х – 1980-ті роки). Київ: Ін-
тут історії НАН України, 2000.
5. Беркгоф К. Бабин Яр: місце наймасштабнішого розстрілу євреїв
нацистами в Радянському Союзі // Бабин Яр: масове убивство і пам'ять
про нього. Матер. міжн. наук. конфер. Київ: Укр. Центр вивчення історії
Голокосту, 2012.
6. Великий терор в Україні. “Куркульська операція” 1937-1938 рр. /
Упор. С. Кокін, М. Юнге. Київ: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”,
2010.
7. Вʼятрович В.М. Друга польсько-українська війна. 1942-1947. Київ:
Вид. дім “Києво-Могилянської академії”, 2011.
8. Гаффнер С. Історія одного німця. Спогади 1914-1933. Львів: ВНТЛ-
Класика, 2004.
9. Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української
нації XIX-XX ст. Київ: Генеза, 2000.
10.Захаров Б. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987).
Харків: Фоліо, 2003.
11.Зіневич Н. До питання про специфіку геноциду ромів на українських
землях у роки Другої світової війни // Голокост і сучасність. Студії в
Україні і світі, № 2 (6). С.148-163.
12.Ільюшин І. Українська Повстанська Армія і Армія Крайова.
Протистояння в Західній Україні (1939-1945). Київ: Вид. дім “Києво-
Могилянська академія”, 2009.
13.Каппелер А. Мала історія України. Київ: Вид-во “К.І.С.”, 2007.
14.Касьянов Г.Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-
х років. Київ: Либідь, 1995.
15.Козицький А.М. Депортація кримських татар та інших народів Криму //
Матеріали Міжн. наук. конфер. м. Київ, 2012. Електронний ресурс:
http://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/7161/
16.Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор.
Київ: Либідь, 1993.
17.Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське
прикордоння, 1870-1990-і роки. Київ: Основи, 2002.
18.Маттеус Ю. Початок Голокосту та війна проти Радянського Союзу //
Бабин Яр: масове убивство і пам'ять про нього. Матер. міжн. наук.
конфер. Київ: Укр. Центр вивчення історії Голокосту, 2012.
19.Місило Є. Українці в концентраційному таборі в Явожні в 1947-1949 рр.
// Явожно: Спогади в’язнів польського концентраційного табору /
Упоряд. Б. Гук, М. Іваник. Львів: Вид-во Львівської політехніки, 2007.
С.283-307.
20.Пагіря О. Роман Шухевич у Карпатській Україні (1938-1939) //
Український визвольний рух: наук. збірник. Львів, 2007. Збірник 10.
С.171-185.
21.Патриляк І.К. “Перемога або смерть”: український визвольний рух у
1939-1960-х рр. Львів: Часопис, 2012.
22.Плохій С.Брама Європи. Харків: Книжковий клуб “Клуб Сімейного
Дозвілля”, 2016.
23.Поль Д. Голокост, колаборація та спротив у Східній Європі // Сучасні
дискусії про Другу світову війну: збірник наук. статей та виступів.
Львів: ЗУКЦ, 2012.
24.Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали.
Київ: Дніпро, 1996.
25.Сергійчук В. Радянські партизани проти ОУН-УПА. Київ: Українська
Видавнича Спілка, 2000.
26.Снайдер Т. Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним:
монографія. Київ: Грані-Т, 2011.
27.Степаненко М.І. Олесь Гончар-Іван Дзюба-Петро Шелест: щоденникова
взаєморецепція // Історична пам'ять, 2010, № 1. С.5-23.
28.Столиця відчаю. Голодомор 1932-1933 рр. на Харківщині вустами
очевидців. Свідчення, коментарі. Харків-Нью Йорк-Львів: Вид-во
“Березіль”, 2006.
29.Хайнеман И., Оберкроме В., Шлейермахер С., Вагнер П. Наука,
планирование, изгнание: Генеральный план “Ост” национал-социалистов.
Електронний ресурс: http://scepsis.net/library/id_2249.html/
 30.Чернявский Г.И. Тень люциферова крыла. Большевизм и национал-
социализм: сравнительно-исторический анализ двух форм тоталитаризма.
Харьков: Око, 2003.
31.Шаповал Ю. Друга світова війна як предмет викладання, дослідження та
суспільно-політичного інтересу // Сучасні дискусії про Другу світову
війну: збірник наук. ст. та виступів укр. і зарубіжних істориків.
Львів: ЗУКЦ, 2012.
32.Шаповал Ю.І. Петро Шелест у контексті політичної історії України
XX століття // Український історичний журнал, 2008, № 3. С.134-149.
33.Шаповал Ю. Україна XX століття: Особи та події в контексті важкої
історії. Київ: Генеза, 2001.
34.Шаповал Ю. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. Київ:
Наукова думка, 1993.

Питання для самоконтролю:

 Розкрите зміст понять тоталітарна держава. Які тоталітарних держави
існували на українських землях?
 Опишіть політику форсованої колективізації та опір її проведенню серед
українського населення;
 Як відбувався хід колективізації українського села в 30-х роках?
 Розкрийте масштаби та особливості сталінських репресій 1930-х рр. в
УРСР;
 Доведіть, що Голодомор 1932-1933 рр. – це акт геноциду українського
народу.
 В чому полягала східна політика німецького Райху?
 Розкрийте причини та обставини масового винищення єврейського
населення;
 Які приклади депортацій та етнічних чисток здійснено Радянським Союзом
під час та після Другої світової війни?
 Розкрийте причини та наслідки українсько-польського етнічного конфлікту
на Волині у липні 1943 р.;
 Опишіть український національно-повстанський і радянський
партизанський рухи опору на території України в ході німецько-радянської
війни;
 В чому полягав рух шістдесятників та їх основні ідеї?
 Якими були засадничі принципи діяльності українських дисидентів?
 Розкрийте значення українського правозахисного руху 1970-1980-х рр. в
контексті майбутнього проголошення незалежності України.
 Які причини привели до розпаду СРСР та проголошення незалежності
України?
Тема 5. Українські землі як частина європейського полікультурного
простору в X-XIX ст.
1. Проблема взаємодії культур та культурної багатоманітності України.
2. Вплив християнства на історико-культурні процеси на землях Русі України в
Х-ХІІІ ст.
3. В орбіті європейського світу: культура ренесансу і бароко на українських
землях.
4. Класицизм, романтизм, реалізм та модерн в українській культурі ХІХ-поч.
ХХ ст.

1. Проблема взаємодії культур та культурної багатоманітності України.

Проблема взаємодії культур, міжкультурних контактів та діалогу в історії
України – актуальна тема в сучасному полікультурному суспільстві та
науковому знанні. У сучасній філософії діалог культур розглядається як
взаємопроникнення смислів різних культур у процесіпід час взаємодії з метою
трансформації смислів, значень, понять. Діалог культур передбачає
усвідомлення особистістю культурної різноманітності, виявлення особливостей
іншої культури, позитивне сприйняття відмінностей, толерантне ставлення до
іншого, взаємовплив та взаємозбагачення в процесіпід час пізнання.
На думку науковців, українській культурі притаманна діалогічність як
внутрішня настанова однієї культури на співпрацюробітництво з іншою
культурою, здатність до творчої взаємодії, відкритості. Діалогічність
української культури зумовлена її геополітичним становищем, що дає підставу
науковцям відзначати її прикордонністьий характер у контексті її перебування
«між Сходом і Заходом. Започаткував цю інтелектуальну традицію, на думку Н.
Яковенко, В. Липинський, який у науково-популярному есеї «Релігія і Церква в
історії України» (1923 р.) зазначав, що поєднання в собі Сходу і Заходу «єсть
суттю України, її душею, даною їй в день її народин от Бога історичним
покликанням, символом і ознакою її національної індивідуальності…». У
трактаті «Листи до братів хліборобів» (1926) серед причин бездержавності
України В. Липинський вказує на її географічне розташування – «…
географічно несталім пограниччю двох ріжних культур: Візантійською і
Римською».
На думку Ю. Лотмана, протиставлення внутрішніх механізмів розвитку
культури і зовнішніх «впливів» становлять динамічну єдність, що забезпечує
діалектичний розвиток культурної традиції (саморозвиток як внутрішньо-
суперечливий процес). Культура, яка замикається на собі, приречена на
виснаження власних внутрішніх сил, духовне виродження і загибель. Тому
зовнішні впливи не тільки не послаблюють, але й зміцнюють національну
культуру, збагачують її духовний потенціал, спонукають до активного творчого
пошуку.
За А. Тойнбі, будь-який вияв культурної творчості є відповіддю на виклик
певної кризової, «прикордонної» ситуації, яка утворюється внаслідок діалогу-
конфлікту однієї культури з іншою. Тому конфлікт є органічною
характеристикою діалогу культур, позитивним викликом для вивільнення і
подальшого розвитку творчого потенціалу культури. Отже, будь-яка культура
існує на межі з іншою культурою, пізнаючи одна одну в процесід час взаємодії
«свого» і «чужого».
У контексті порушеної проблематики Н. Яковенко вказує, що «коли
біологічні та гідрографічні розбіжності слугуважили внутрішнім тлом для
формування неоднорідностей в українському культурному типові, то в
зовнішніх допливах суміщалися політичні, воєнні та культурні елементи,
внесені носіями «чистих» культур узагальнено витлумачених «Європи» та
«Азії». Бар’єр між ними й українським субстратом, навiть по різні боки
політичних кордонів, ніколи не був непроникним завдяки міграціям людности,
асиміляції менших етнічних вкраплень, у певні проміжки часу – спільним
типам шкільництва і політичної, інтелектуальної та мистецької культур...
Окреслене розмаїття переплетень західної («європейської») та східної
(«азійської») цивілізацій наповнювало стару українську культуру таким
строкатим багатоголоссям, що в ньому ... подеколи навряд чи можливо
відокремити «власне» від «набутого».
На думку відомого історика І. Шевченка, впродовж багатовікової історії
українська культура збагачувалася елементами античної, візантійської,
болгарської, скандинавської, іранської, індійської та інших культур світу,
шляхом не механічнимого наслідуванням, а творчимого переосмисленням та
інтеграцієюї елементів у самобутню національну культуру.
На VII ст. до Р. Х. припадає створення перших грецьких поселень – колоній
на українському Причорномор’ї, що є спадщиною античної культури на
теренах України. Майже до IV ст. від Р. Х. на цих землях нинішньої України
розвивалась антична культура. Грецькі міста-–держави Північного
Причорномор’я управлялись народними зборами і різними колегіями. Міста
карбували свої монети. Біля кожного поселення знаходилися кладовище-–
некрополь. Провідна роль у цьому процесі належала грецькому місту-–державі
Мілет, котре заснувало багато міст-–колоній на чорноморському узбережжі. Ця
умовна колонізація відбулася мирно й поступово, з великими проміжками часу.
У І ст. від Р. Х. Північне Причорномор’я підпало під вплив Римської імперії.
Згодом, починаючи з III ст. від Р. Х., внаслідок постійних нападів кочівників
(готи, гунни та ін.), розпочався занепад міст. Деякі міста південного узбережжя
Криму тривалдовший час перебували в складі Візантійської імперії. У
Північному Причорномор’ї греки заснували кілька сотень поселень та міст.
Грецька колонізація значною мірою вплинула на розвиток культури місцевого
населення. Адже тісні взаємини з грецькими містами-–державами долучили
землеробів і скотарів до цивілізаційних культурно–-історичних процесів.
Степовий схід, вплив степових народів та турків-османів, був не менш
органічним складником українського культурно-національного типу.
Паралельно з освоєнням греками Північного Причорномор’я степову зону
сучасної України починають заселяти іраномовні кочові племена скіфів. Майже
єдиним видом пам’яток тут були курганні поховання, більшість з яких, на жаль,
в різні часи було пограбовано. На весь світ відомі такі шедеври скіфського
мистецтва, як золотий гребінь з кургану Солоха (поблизу м. Нікополь) та золота
пектораль (курган Товста могила IV ст. до Р. Х. біля м. Орджонікідзе
Дніпропетровської обл.). Самобутністю відзначалось скіфське мистецтво,
стрижнем якого був так званий «звіриний стиль». Фігури тварин вражають
динамізмом і точністю передачі властивих їм ознак. На основі скіфського
ужиткового мистецтва сармати утворили так званий новий звіриний –
«поліхромно-–інкрустаційний» стиль.
Ілюстрацію до тези «Україна – азійський Південь/Схід» Н. Яковенко обрала
знакову для української історії постать козака: «Як християнський герой він
захищає «європейський» світ, а проте його голову прикрашає
давньобулгарський оселедець, убраний він у східну одежу й живе серед
військових реалій, живцем перенесених із кочового тюркського Степу». Тож
Україна не тільки, як писав Ініціал. І.Лисяк-Рудницький, «намагалася поєднати
обидві [греко-візантійську і західну] традиції в живу синтезу, але й стихійно
синтезувала на своїй території Схід і Захід, Північ і Південь».
Найважливішимй неслов’янськимй компонентом у ранній історії України
була складала візантійська спадщина. Зокрема, І. Шевченко ілюструє ці
культурні взаємовпливи прикладом Софії Київської – церкви XI ст., заповненої
всередині візантійською мозаїкою та грецькими написами, а ззовні майже
цілковито вкритої архітектурними додатками в стилі бароко (перша половина
XVІІІ ст.).
Зіставлення ареалів поширення духовних впливів Сходу і Заходу як двох
різних смислових сфер дає змогу науковцям зазначати, що Україна, належачи
до семіосфери Заходу в широкому розумінні, водночас перебуває між Сходом
(Азією) і Західною Європою (у вузькому сенсі) і є, на думку В. Липинського,
своєрідним балансом між європейськими і неєвропейськими чинниками
світової історії.
На підтвердження тези про західні впливи в українській культурі І.
Шевченко зазначає: «…деякі області України підпали під вплив Заходу ще до
1349 року; після 1569 р. цей вплив значно посилився і поширився, протривавши
до 1793 року. А коли говорити про вплив польських еліт на Західну та
Правобережну Україну, його часову межу можна продовжити до 1918 р. чи
навіть до 1939 р. Цей «Захід» виступав передовсім у польському кунтуші
(пізніші габсбурзькі впливи були часово і територіально обмежені), і в
переломну добу XVI-–XVII ст. його головну культурну місію здійснив знову ж
польський варіант католицької контрреформації. Єзуїти впроваджували латину
й нові педагогічні методи, православні усе те приймали. Навіть відродження
інтересу до грецької мови було лише відгуком на засилля України латиною й
католицькими новинками. А одним із результатів було те, що в першій
половині XVII ст., і вперше в українській історії, українські елітарні верстви
змогли нарешті звернутися до античної культури. Усе ж на практиці висока
культура доходила до українців не так через латинську і грецьку, як через
польську мову». Після поділів Польщі в культурній та історичній долі України
помітне місце посідає Росія, яка до цього часу перебувала на периферії уваги та
мислення української еліти.
Важливо наголосити на такій характеристиці українських культурних
зв’язків зі Сходом і Заходом, як брак безпосереднього доступу до оригінальних
джерел. Саме тому закордонні культурні цінності надходили в Україну через
посередників.
Витоки світоглядних відмінностей української і західної культури, на думку
Є. Більченко, приховуються у різних релігійних системах, що органічно
притаманні поліконфесійній структурі українського суспільства. У релігії, що є
ключовим механізмом формування життєвих сенсів (архетипів) культури,
можна віднайти спільне й особливе стародавніх культурних традицій різних
регіонів України. Оскільки визначальним, історично зумовленим чинником
становлення української картини світу було вкраплення різнорідних елементів
язичництва в християнство, відмінності Сходу і Заходу виявляються за лінією
грецького (православного) і латинського (католицького) варіантів доктрини і
церкви, під вплив яких потрапили, відповідно, східні і західні території нашої
держави.
Таким чином, культурна багатоманітність української культури
визначається тим, що у продовжцесі її тисячолітнього розвитку вона
збагачувалася елементами різних культур світу шляхом через творчеого
переосмислення та інтеграціюї елементів у самобутню національну культуру.
Діалогічність української культури, зумовлена її геополітичним становищем,
«між Сходом і Заходом», визначає її відкритістьий характер, спрямованість на
творчу взаємодію з іншими культурами, що забезпечує взаємовплив та
взаємозбагачення під час культурного розвитку.

2. Вплив християнства на історико-культурні процеси на землях Русі

України в Х-ХІІІ ст.
Впровадження християнства на Русі стало знаменним явищем в історії її
культури. Очевидно, що це призвело до швидкого росту всіх сфер культури:
писемності, освіти, літератури, архітектури, образотворчого мистецтва, моралі
тощоі т.п. Через Візантію тогочасне суспільство починає знайомитись з
досягненнями освіти і науки, працями античності, християнськими
мислителями, перекладати їхні твори і пристосовувати до місцевих
світоглядних систем, писати власні оригінальні праці, розвивати архітектурну,
образотворчу традицію тощо.
Християнізація Русі припала на розвиток монастирів у Візантії та зростання
їх статусу в суспільстві. Найвідоміший Києво-–Печерський монастир
заснований в останні роки правління Я. Мудрого монахом Антонієм з Любича.
Із запровадженням кирилиці літературною мовою на Русі стає
церковнослов’янська, створена приблизно за 100 років до прийняття
християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. У державній
сфері та побуті продовжувала розвиватися писемність києворуською мовою, що
склалася задовго до введення християнства.
У 1030-–х роках при київській митрополії в оточенні князя сформувався
гурток освічених людей – інтелектуалів. Найвидатнішою постаттю був
митрополит Іларіон (р. н. невід. – 1088). Під впливом діячів гуртка
розвиваються майже всі галузі культури княжої доби. Розвивається школа і
книгописання, які були принесені запозичені із Візантії як атрибути
християнства. Навчання передбачало поширення свідчень про християнське
вчення, а також диктувалося потребами часу – були потрібні освічені політичні
та громадські діячі. Література, яку отримувала Русь у вигляді грецьких
оригіналів і болгарських перекладів мала релігійний зміст.
Освіта дала поштовх до створення перших бібліотек при монастирях і
церквах, де діяли школи. Літопис згадує про збірку рукописів Ярослава
Мудрого, яку покладено в основу заснованої ним при Софіївському соборі
бібліотеки. За підрахунками дослідників, у бібліотеці при Софійському соборі
налічувалося до 900 томів рукописних книг.
Бібліотеки стали місцями, де переписували книги. При них виникають
скрипторії (книгописні майстерні), де працювали переписувачі, палітурники,
редактори, перекладачі, художники, майстри, що виготовляли пергамент та
ювеліри. Поява книжкової писемності стала вищим рівнем розвитку писемної
культури. Від усього книжкового багатства до нашого часу дійшли лічені
екземпляри. Найбільш відомішими є «Реймське євангеліє» (1040-–ві роки),
«Остромирове євангеліє» (1056–1057), «Ізборники» 1073 р. та 1076 р.,
«Мстиславове євангеліє» та інші.
В основному в бібліотеках зберігалась перекладна література, головное
місце серед якої займали богослужебні книги: Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи,
Мінеї, Требники тощо; житія святих – агіографи, патерики – збірники коротких
розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги – пам’ятки церковного права,
церковні статути; філософські твори; історичні хроніки; гомілетика – урочисті
«слова» на церковні свята.
Поряд із перекладною розвивалась і оригінальна література. Першим
відомим місцевим письменником у Київській Русі був митрополит Іларіон,
автор визначного церковно–-богословського твору – «Слово про закон і
благодать» (1037–1050). Цікавою є творчість князя Володимира Мономаха
(1113–1125) – автор твору «Повчання дітям» (1117). В. Мономах висловлює
думки загальнодержавного, політичного й морального думки характеру, повчає
своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з
міжусобицями князів, власною поведінкою показувати приклад іншим.
До агіографічної (житійної) літератури належвідноситься «Києво-–
Печерський патерик» (початок ХІІІ ст.) – збірник оповідань про ченців Києво-–
Печерського монастиря. Справжнім шедевром, своєрідною перлиною
давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоровім», написаний невідомим
автором близько 1187 р. «Слово» присвячене опису невдалого походу руських
князів під проводом новгород-–сіверського князя Ігоря Святославича проти
половців у 1185 р.
Упродовж ХІ – початку ХІІ ст. у Київській Русі сформувався самостійний
жанр літератури – літописання. Літописи – це не лише історичні, а й
літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки,
легенди. Збереглося близько 1500 літописних списків, що є величезним
надбанням культури східнослов’янських народів. Найдавніші з них:
Новгородський (ХІІІ – ХІV ст.), Лаврентіївський (1377) та Іпатіївський (ХV ст.).
Для історії та культури України головне значення має Іпатіївський список, який
складається з трьох літописів: «Повісті минулих літ», «Київського» та
«Галицько-–Волинського».
Не менш динамічно розвивалась архітектура, скульптура та малярство.
Абсолютна Ббільшість пам’яток, які дійшли до нас, пов’язані з церковним
життям. Перші храми на Русі споруджувались і розписувались візантійськіими
майстрами. Традиційно вважається, що першою кам’яною була церква Різдва
Святої Богородиці, відоміша як Десятинна, збудована в Києві князем
Володимиром між 989–996 рр. Грандіозною пам’яткою храмового будівництва
є Софіївський собор. Початок будівництва датується 1017 р., а завершення 1037
р. Впродовж віків собору судилося залишатися неперевершеним, відповідно до
задуму князя Я. Мудрого, втіленням ідеї духовної й політичної самостійності, а
також соборності давньоруських земель. У різні часи споруда храму зазнавала
часткової руйнації, а тому перебудовувалась і оздоблювалась. Востаннє Софію
архітектурно модернізовано за гетьмана Івана Мазепи. Тоді собор набув ознак
українського бароко.
Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були
мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра. Першими вітчизняними
живописцями були ченці Києво-–Печерського монастиря Аліпій (Алімпій) і
Григорій, які навчалися іконописного мистецтва у візантійських майстрів. У
тодішньому Києві здобули популярність Пирогощська та Вишгородська ікони.
Вишгородська (візантійська ікона початку XII ст., відома на Русі з 1155) дістала
назву «Богоматір Милування», у 1155 р. князь Андрій Боголюбський, пішовши
від батька з Києва у Володимир на Клязмі, взяв її із собою і встановив у
володимирському Успенському соборі (з того часу ікону називають
«Володимирською Богоматір’ю»).
Дослідники вважають, що київська іконописна школа склалася наприкінці
XI ст., а в XII ст. виникають художні школи у великих удільних князівствах:
Галицькому, Волинському, Володимиро-–Суздальському та інших.
Найбагатша колекція мозаїки і фрески першої половини ХІ ст. збережена в
Софіївському соборі. Внутрішнє вбрання собору майже не змінювалось
увпродовж часів його існування. Кожного, хто входить до собору, вражає велич
фігури в центральній апсиді – фігури Святої Діви Марії (Оранта), руки якої
підняті в молитві. На відміну від інших зразків візантійського церковного
живопису, що збереглися до нашого часу, деякі фрески в соборі відтворюють не
біблійні теми, а мирські світські теми – серед них портрети сім’ї Я.
Мудрого. Другу за значенням колекцію фресок зберігає Кирилівська церква
Києва, яка приблизно була побудована в 1140–1167 рр.
До найкращих зразків книжкової мініатюри належать: «Остромирове
Євангеліє»; «Ізборник Святослава» 1073 р. з мініатюрами Христа на престолі,
собором святих і портретом Святослава з родиною; «Трірський Псалтир» або
«Молитовник Гертруди» (1070–1080-–ті рр.). Мініатюри «Трірського
Псалтиря», були намальовані в Луцьку або Володимирі-–Волинському.
На початок ХІІІ ст. м. Київ, незважаючи на політичне, економічне
ослаблення та розпад Київської Русі, продовжує залишатись духовним,
освітнім, культурним центром руських земель. Після руйнування в 1240 р.
Києва татаро-–монголами продовжувачем розвитку культурно–-історичної
спадщини стає Галицько-–Волинське князівство.
Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню
історичних традицій Київської Русі. Упродовж багатьох сторіч ці традиції
зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літописах та історичних
творах. Зазначений період в історії архітектури та будівництва відомий лише в
окремих своїх проявах, оскільки тогочасних автентичних пам’яток збереглося
мало. Географічне становище й безпосередні зв’язки Галичини з Західною
Європою призводять до поступового ослаблення візантійських традицій на
користь романських, а згодом готичних впливів.
 У XIII ст. особливого значення набуло заснування нових міст, які виникали
насамперед як укріплені пункти для політики централізації Д. Галицького,
напруженої боротьби з боярською опозицією за зміцнення княжої влади та
постійної зовнішньої загрози з боку литовців, поляків, угорців і монголів.
Найбільш відомішими заснованими Д. Галицьким містами є Холм та Львів.
У силу різних культурно-–історичних обставин саме збережені пам’ятки
Львова є найкращим відображенням містобудування та архітектури Галицько-
Волинського князівства. Окрім безслідно втраченого княжого замку,
визначальними елементами виступають найдавніші храми. Центральне місце
серед них посідає Миколаївська церква, яка ймовірно, найдавністарша церква у
Львові. Теперішня будова є значно змінена впродовж віків, а в своєму
первісному вигляді церква стояла десь приблизно до кінця XVII ст. До княжої
доби, очевидно, належить монастирський комплекс св. Онуфрія, П’ятницька
церква, католицька каплиця св. Івана Хрестителя та парафіяльний храм Марії
Сніжної на околиці княжого міста.
Поряд Разом з культовою архітектурою у Галицько-–Волинському
князівстві розвивалось будівництво замків та фортець: Кременецька фортеця,
Луцький замок, збудований князем Любартом-–Дмитрієм у 1337 – 1383 рp.
Унікальними, на загальноєвропейському тлі, явищами в оборонному
будівництві княжої доби є розташовані на скелях дерев’яні фортеці в Тустані,
Уричі, Бубнищі, Розгірчу та Підкамені.
Станкове малярство XIII – XІV ст. репрезентоване виключно іконописом.
Поширенню іконопису сприяла вироблена на візантійській основі система
декорації храму. Найстарішою пам’яткою іконопису вказаного періоду є ікона
«Богородиці Одигітрії» останньої третини XIII ст. з Успенської церкви в
Дорогобужі на Волині. Ще однією знаменитою іконою того часу є «Луцька
Богородиця», яка була намальована на зламі ХІІІ–XІV ст.
Розвиток літератури проходив у руслі жанрових та тематичних традицій
Київської Русі. Головною пам’яткою літератури західних земель є «Галицько-
Волинський літопис», який, на думку дослідників, укладений за князя В.
Васильковича. Літопис охоплює 1201–1292 рр. і композиційно складається з
двох частин.
Таким чином, увпродовж XIII – першої половини XIV ст. Галицько-
Волинське князівство перебрало на себе роль спадкоємця і продовжувача
культурних традицій Київської Русі. Головними осередками культурного життя
стають Холм, Львів, Галич, Володимир та інші міста, де розвивались
архітектура, містобудування, іконописання, писемність, освіта, які поступово
почали набувати українських національних рисознак.

3. Ренесанс і Бароко в українській культурі

Нове відчуття світу, розуміння ролі людини у світі, бажання передати
власні знання і досвід майбутнім поколінням привели до виникнення
українського книгодрукування. У кінці XV ст. у Кракові вийшли перші чотири
друковані книги церковнослов’янською мовою. «Часослов» і «Осмогласник»
(Октоїх) – надруковані в Кракові в 1491 р. Швайпольтом Фіолем. Тим самим
шрифтом надруковані «Тріодь пісна» і «Тріодь цвітна».
 Динаміка міського життя сприяла формуванню невідомої на Русі відкритої
міської культури поліетнічного типу та проникненню впливових у Західній
Європі гуманістичних ідей. Особливо змінилося ставлення до книги. З
предмета сакральної, наближеної до духовної сфери книга перетворилась на
знаряддя пізнання. Латинські школи, що їх від кінця XIV ст. почали створювати
при костелах і монастирях, сприяли формуванню читацького попиту. При
єпископських осередках Львова, Холма, Перемишля та в інших містах
відкриваються школи підвищеного рівня, що незабаром перетворювалися на
міські освітні заклади під спільною опікою єпископа та магістратів.
Через латинські школи стрімко зростає кількість студентів із Русі, не тільки
в університеті Кракова, але й в університетах Праги, Падуї, Болоньї, Вітенберга
тощо. Найяскравішим прикладом є діяльність провідних учених, вихідців із
українських земель: Ю. Дрогобича, Павла Русина (1470–1517), Станіслава
Оріховського-–Роксоляна (1513–1566). Погляди українських гуманістів, їхні дії,
міркування відіграли важливу роль у розвитку української культури, суспільної
свідомості, філософії та розкривали інтелектуальний потенціал українців.
Українські гуманісти, так само, як і італійські, були носіями високої
освіченості, ідейними натхненниками ренесансного мистецтва.
З середини XVI ст. український культурно-історичний простір набуває
національних рис. Н. Яковенко називає цей процес народженням
«старожитного народу руського». Активізація цього процесу була пов’язана з
конкуренцією двох культурних систем – української (руської) та польської, яка
особливо посилилась після укладення в 1569 р. Люблінської унії.
В Україні Ренесанс, як нова доба та художній стиль, триває з останньої
третини ХVІ ст. і до середини ХVІІ ст., беручи початок з Острога. Становлення
Острога як одного з центрів української культури можна датувати 1574 р., коли
князь Василь-–Констянтин Острозький (1526–1608) переніс сюди з Дубна
головну адміністрацію своїх володінь. У 1576 р. в Острозі на кошти В.-–К.
Острозького розпочав працювати науковий осередок, що підготував до друку
першу друковану Біблію на церковнослов’янській мові - «Острозьку Біблію»
(1581 р.), що надрукував Іван Федоров. Серед відомих українських
інтелектуалів Герасим і Мелетій Смотрицькі, Клірик Острозький, Василь
Суразький, Христофор Філалет, Дем’ян Наливайко та інші.
Острог став і першим в Україні центром видання публіцистики, яку назвали
«полемічною літературою». До найбільш відоміших творів відносяться
належать: «Ключ царства небесного» Г. Смотрицького (1587), укладений
Василем Суразьким збірник «О єдиной істінной православной віре» (1588), твір
Клірика Острозького «Отпис на лист в Бозі велебного отца Іпатія
Володимирського і Берестейського єпископа…» (1598), збірник «Книжниця»
(1598), українське видання «Апокрисиса» Христофора Філалета.
Зі середини 1580-–х рр. Львів стає другим потужним культурно-освітнім
осередком. Тут високий рівень самоорганізації та ініціативу проявляють
організації ремісників, купців та дрібних власників православного
віровизнання. Вони започатковують потужний братський рух, який визначає
розвиток української культури останньої чверті XVI – першої третини XVII ст.
Братські організації поступово беруть під свою опіку розвиток освіти,
друкування і розповсюдження книг. Після Львова братський культурно-
освітній рух поширюється у Києві, Ярославлі, Перемишлі, Вінниці, Кам’янці-–
Подільському, Немирові, Луцьку, Кременці, Галичі, Рогатині, Холмі та інших
містах.
Братські міські школи були загальнодоступними, в них навчались діти
міщан, козаків, духовенства, дрібної шляхти. За кошти братств навчались
сироти та діти бідних батьків. У братських школах викладання велось на
старослов’янській мові, вивчались тогочасна українська і грецька мови, а також
латинська. За програмою ці школи були навчальними закладами середнього
типу. Першу братську школу було відкрито в кінці 1585 р. у Львові на базі
Львівського Успенського братства. Відкриття друкарні було реалізацією
інтересів і планів, українських міщан Львова та мандрівного друкаря І.
Федорова (1510–1583), у 1574 р. тут було надруковано першу книгу «Апостол»,
а у 1574 р. - перший у Східній Європі друкований підручник – «Буквар».
Діяльність Львівської братської школи ґрунтувалась на основі статуту школи
«Порядку шкільного» (1586), який було покладено в основу діяльності всіх
братських шкіл. Він проголошував цінність людської особистості, незалежно
від походження чи багатства. У перші роки діяльності школа працювала за
старим грецько-руським порядком, а на початку 1590-–х рр. переорієнтувалась
на викладання латини й циклу «семи вільних наук». У 1591 р. для забезпечення
учнів навчальним матеріалом було видано грецько-–слов’янську граматику
«Адельфотес», у 1596 р. у Вільно світ побачили дві роботи Лаврентія Зизанія –
«Граматика словенська» та «Лексик».
Незабаром Львівське братство домоглося права ставропігії – непідлеглості
місцевим православним єпископам. Найактивнішими міщанами, котрі
забезпечували діяльність Львівського братства, були брати Юрій та Іван
Рогатинці, Дмитро й Іван Красовські, Микола Добрянський, Констянтин
Корнякт. Меценатами були В.-–К. Острозький, Адама Вишневецький, Анна
Потоцька та ін.
У 1591 р. при школі було відкрито братську друкарню, яка почала
займатись не тільки друком, але й організацією видавництва книг. Згідно з
грамотою константинопольського патріарха Єремії від 1589 р. братській
друкарні дозволялося видавати для потреб школи книги з граматики, піїтики,
риторики та філософії. Таким чином Острог і Львів зробили перші кроки для
прилучення православного шкільництва до європейських освітніх комунікацій.
Зі середини другої декади XVII ст. освітні та наукові ініціативи, на тлі
дискусії між православними та уніатами, переймає на себе Київ. Тут поступово
зосереджуються діячі з Острога та Львова. У 1615 р. при Богоявленській церкві
в Києві на Подолі була відкрита братська школа, а в 1620 р. єрусалимський
патріарх Феофан затвердив статут братства та надав право ставропігії. Очолив
школу майбутній митрополит Іов Борецький (1560–1631), який прибув до
Києва зі Львова, де очолював Львівську братську школу. Братство отримувало
підтримку зі сторони козацтва на чолі з гетьманом П.–-К. Сагайдачним (1570–
1622) і набуло значення ідейно-культурного центру українського суспільства.
Паралельно в Києві активізував роботу вчений гурток Києво-–Печерської
Лаври, який розвинув освітню, наукову та видавничу справу. Сподвижником
цієї роботи став вихованець Львівського братства Єлисей Плетенецький (1550–
1624), ставши архімандритом Києво-–Печерської лаври. Архімандрит скликав
до Лаври вчених людей з усієї України, які могли долучитися до розвитку
української культури, мови, написання книг і книгодрукування. Серед них
Захарія Копистенський, Л. Зизаній, Памво Беринда, І. Борецький, Олександр
Митура, Гаврило Дорофієвич та інші. Центром осередку була друкарня, де були
надруковані «Часослов» (1616), призначений для шкільного навчання,
«Лексикон славеноруського і імен толкованіє» Памви Беринди (1627). Цей
фундаментальний твір вміщує сотні термінів, що осмислюють та узагальнюють
дані тогочасної науки. Поняття та терміни перекладені з грецької, латинської,
арабської, єврейської, майже всіх слов’янських мов та мов народів Західної
Європи. «Лексикон» є першою українською енциклопедією знань про
зовнішній світ, природу, людину, її мислення і буття.
Особливого розквіту осередок Лаври досягнув у часи Петра Могили (1596–
1647), який в 1627 р. став архімандритом Лаври. Він запровадив друкування
книг не лише кириличних, а й польських та латинських. У 1631 р., паралельно
до братської школи «греко-–слов’янського» типу відкрив власну школу при
монастирі, яка вперше в практиці православного шкільництва була
зорієнтована на організаційну структуру єзуїтських колегій. Радикальна
частина православних кіл сприйняла це як виклик проти православних традицій
і спробу латинізувати українську культуру. Компромісу вдалося досягти восени
1632 р., коли на основі об’єднання Братської та Лаврської шкіл було відкрито
Києво-–Могилянську колегію. У колегії, крім «семи вільних наук», вивчали
«вищі науки» – філософію та богослов’я. Розпорядок учбового навального дня,
послідовність дисциплін та форми їх викладання, а також система шкільних
почестей і градацій молоді відповідали організаційному порядку
протестантських гімназій та єзуїтських колегій підвищеного або так званого
академічного типу.
На тлі освітніх, наукових та видавничих процесів помітне місце в
українській культурі посіла міжконфесійна полеміка, яка супроводжувалась
виданням полемічної літератури. Православні мислителі, прагнучи вести
повноцінну міжконфесійну дискусію з католиками, змушені були поступово
освоювати арсенал прийомів і тактик полеміки.
Першим закликав православних інтелектуалів до полеміки єзуїтський
теолог П. Скарга працею «Про єдність Божої Церкви під одним Пастирем»
(1577). Полеміку загострила календарна реформа папи Григорія ХІІІ від 1582 р.,
до якої православний світ не приєднався і продовжував жити за юліанським
календарем. Продовжив дискусію ректор Острозької школи Г. Смотрицький
працею «Ключ царства Небесного» (1587). Нової сили словесні баталії набули
після Берестейського собору 1596 р.
Іван Вишенський – талановитий майстер тогочасного руського слова
(1545/1550 – 1620), між 1576–1580 рр. помандрував на Святоафонську гору в
Грецію, де жив до смерті. За цей час відвідав Україну тільки в 1604–1606 рр.
Нам відомо 16 його творів, які написані у формі послань. Серед них: «Послання
до Костянтина Острозького» (1598) та «Послання братству львівському» (1606).
Він репрезентує крайню межу православного аскетизму та консервативності.
Не менш повноцінно багатство національної культури доби Ренесансу
розкриває архітектура, скульптура та живопис. Архітектура представлена
оборонними, храмовими та житловими пам’ятками. Водночас на території
України будувалися фортеці, над спорудженням яких на запрошення Речі
Посполитої працювали іноземні спеціалісти, втілюючи останні досягнення
європейського фортифікаційного мистецтва. Гійом Левассер де Боплан (1600–
1673) проектував фортеці у Кременчузі, Бродах, Барі та фортецю Кодак над
Дніпром (1635). Італієць Андре дель Аква споруджував фортецю у Бродах,
Павло Щасливий (походив з Італії) у Жовкві. Визначною оборонною спорудою
епохи ренесансу є Бережанський замок родини Сенявських (ХVI–ХVIІ ст.).
Замки в Підгірцях (1635–1640), Збаражі (ХVII ст.) та Золочеві (1634–
1636) належать до поширеного в Європі типу оборонного палацу. У першій
половині XVIІ ст. в житлово-репрезентаційному вигляді добудовувались замки
в Олеську та Свіржі.
Першим виявом регулярного планування в руслі ренесансних вимог стала
забудова Львова та Кам’янець-–Подільського. У Львові центральний район з
площею Ринок і прилеглими вулицями займав майже квадратну територію.
Оборонна система міста, що створювалась впродовж XІV–XV ст., належала до
кращих зразків продуманої фортифікації міста в Україні. В українському
ренесансному мистецтві визначне місце належить Успенському ансамблю
Львова: Волоська церква, каплиця Трьох Святителів, вежа Корнякти. Складне
стильове розмаїття простежується в єзуїтському костелі (1610–1636) Львова.
Найкращими пам’ятками Ренесансного Львова є «Чорна кам’яниця» (№ 4) та
будинок К. Корнякти (№ 6) на площі Ринок. До зразків львівського житлового
пізнього Ренесасу належить будинок Роберта Бандінеллі (№ 2, пл. Ринок). У
1570-–х рр. у стилі німецького ренесансу збудовано будинок Шольц-–
Вольфовичів (№ 23, пл. Ринок).
Отже, розвитку та утвердженню ідеалів Ренесансу в українській культурі
передувалов процес збереження та захисту культурно-–історичної спадщини
княжої доби в умовах перебування українських земель в складі Великого
князівства Литовського та Польщі. Очевидно, що перебування
західноукраїнських земель в складі Польщі, інтегрованої в культурно-–освітній
простір Західної Європи, позитивно позначилось на проникненні ідей
ренесансу та гуманістичних цінностей. У результаті це дало поштовх до
відродження та динамічного розвитку національної культури в галузях освіти,
друкарства, видавництва, літератури, науки, архітектури, скульптури,
образотворчого мистецтва тощо. Позитивним стало те, що відродження
національної культури проходило в декількох осередках України. Це
забезпечило залучення до культурних змін широкого загалу та надало
культурно-–історичним процесам певної продуманості, організованості,
концентрації кращих інтелектуальних та мистецьких зусиль і навіть можливості
конкурувати з єзуїтськими культурними впливами.

Українська культура в добу Гетьманщини (друга половина XVІІ – XVIIІ ст.)

В історії української культури, як і загалом у Західній Європі, на зміну
Ренесансу приходить Бароко. Ця назва стосується як окремої культурно-–
історичної доби, так і окремого стилю мистецтва. В Україні Бароко охоплює
другу половину XVII ст. – середину XVIIІ ст. У добу Бароко українська
культура, долаючи вплив візантійсько-руської спадщини, набула виразно
індивідуальних і національних ознак, здійснюючи роблячи значний внесок у
загальноєвропейську культуру. Водночас їй був притаманний нерівномірний
розвиток, що зумовлено історичними та політичними чинниками. Зокрема, з
утворенням держави Гетьманщина поза її територіальними межами опинились
західноукраїнські землі. З поділом козацької держави на Правобережну та
Лівобережну, козацький державний устрій під абсолютним політико-правовим
та військовим контролем Росії зберігався на Лівобережжі. Відповідно саме з
цією частиною України та Слобожанщиною, де Київ був духовним, освітнім,
науковим та мистецьким центром, пов’язані головні здобутки національної
культури.
Українське бароко як сформований стилістичний напрям у мистецтві та
культурі, спираючись на народні традиції, набуло власних національних ознак.
Саме цей період дослідники називають «золотою добою» української культури.
Козацька старшина виступила меценатом української культури. У вищих колах
козацтво становило добре освічену та культурну верству українського
суспільства. Гетьманщина вийшла на рівень однієї з найосвіченіших країн
Європи. Особливо інтенсивно живило це Російську імперію.
26 вересня 1701 р. Києво-Могилянській колегії надано статус академії.
Тривалий час вона була єдиним вищим загальноосвітнім всестановим
навчальним закладом України, Східної Європи та всього православного світу.
Повний курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років.
Студенти мали право вчитися скільки бажали та без вікового обмеження. В
академії було 8, так званих,, ординарних (загальних) класів, а кількість
предметів сягала більше ніж 30. Серед них: церковнослов’янська, грецька,
руська (українська), латинськаь і польська мови, арифметика, геометрія, нотний
спів та інші.
У Києво-Могилянській академії зародився і став професійним український
театр. Особливо великою популярністю користувалися вертеп та інтермедія.
Студенти самі готували інтермедії, драми, вивчали кантати й пісні, виготовляли
все необхідне для вертепу. На ярмарках, у селах – біля церков, у містах – на
майданах показували свої дійства.
Києво-Могилянська академія стала центром філософської думки в Україні.
Особливе місце серед філософів належало професорам І. Гізелю, Й.
Кононовичу-Горбацькому, С. Яворському, Ф. Прокоповичу. Києво-
Могилянська академія стала центром, де формувалися кадри козацької
старшини, зокрема – писарі, обозні, судді, осавули, полковники, сотники,
військові канцеляристи, бунчукові товариші, а також правники, дипломати,
перекладачі. Вихованцями академії були: Ю. Хмельницький, І. Виговський, П.
Дорошенко, П. Тетеря, І. Брюховецький, М. Ханенко, І. Самойлович, І. Мазепа,
П. Орлик, Д. Апостол, І. Скоропадський.
Важливою засадою розвитку освіти, науки та літератури було
книгодрукування. Головну роль відігравала друкарня Києво-Печерської лаври,
а з 1674 р. і друкарня в Новгород-Сіверську, яку в 1679 р. , де книги виходили
церковнослов’янською, польською, латинською та розмовною українською
мовами.
З кінця XVII ст. культурний розвиток на українських землях ускладнюється
мовною політикою російського та польського урядів. У 1696 р. у Польщі було
видано закон, який виключав українську мову з адміністративного вжитку,
зберігши її лише в церковній сфері. Зміни в мовну політику вніс і царський
уряд. У 1720 р. заборонили книгодрукування українською мовою в Києво-
Могилянській академії, а з другої половини XVIII ст. на Лівобережжі та
Слобожанщині всі освітні заклади під тиском влади поступово перейшли на
російську мову.
Національно-визвольна боротьба українського народу викликала інтерес до
історичного осмислення подій, що в значноюій міроюі позначилось на розвитку
літератури. Поширеними в ці часи стали історико-мемуарні твори – літописи
Самовидця, Г. Граб’янки та С. Величка. В них описуються події в Україні XVII
– початку XVIII ст. Особливу увагу літописці звертають на національно—
визвольну війну українського народу під проводом Б. Хмельницького. Цінною
історичною працею, яка відображає високий рівень державницької та правової
зрілості козацької еліти, є «Пакти і конституція прав і вольностей Війська
Запорозького» (1710). Автором цього правового документа є П. Орлик (1672–
1742), який був і поетом, видавши дві поетичні книжечки: «Алкід Руський»,
присвячений І. Мазепі (1695), та «Гіппомен сарматський», присвячений
полковнику І. Обидовському (1698).
Важливе значення для розвитку історичної науки в Україні мала «Історія
Русов і Малой Росії». Дата створення та автор залишаються невідомими. Книга
була знайдена в одному з родинних архівів у 1828 р., а в 1846 р. була
опублікована у Москві українським істориком О. Бодянським. Автор подає
картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р.,
звертаприділяючи головну увагу на козаччинуі, національно-визвольнуій війнуі
під проводом Б. Хмельницького, Гетьманщині. Основна ідея твору – право
кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток.
Без сумніву самобутнім українським мислителем доби бароко був Григорій
Сковорода (1722–1794), значення творчості якого в історії української
духовності та європейської ментальності важко переоцінити. Він один з перших
у новоєвропейській культурі утвердив феномен мудрості, висунув ідею
смислонаповненості самого буття. Г. Сковорода – автор поетичної збірки «Сад
божественных песней», збірки байок «Басни Харковскія», філософських
трактатів і діалогів «Разглагол о том: узнай себя», «Бесіда наречення двое…»,
«Розговор п’яти путников о истинном щастія в жизни» та інших, а також
перекладів творів Цицерона, Плутарха, Овідія, Горація. Г. Сковорода був
популярним серед простого народу, тому багато його висловлювань увійшло до
народних пісень і дум.
Відбувалися зміни й у музичній культурі. Зі середини XVII ст. з’являються
барокові світсько-духовні невеликі музичні твори-псалми і канти, складені
здебільшого для хору «a capella» на три голоси з яскраво фігурованою басовою
партією. Поширюються романси – специфічний жанр камерної вокальної
музики, в основі яких були народні мотиви, а їхні сюжети навіяні ліричними
або ж гумористичними роздумами про людську долю.
Одним із талановитих народних поетів та композиторів початку XVIII ст.
був С. Климовський, найбільше визнання якому принесла пісня «Їхав козак за
Дунай». Найвідомішими осередками музичної освіти були Глухівська музична
школа та Києво-Могилянська академія. Глухівська музична школа була
заснована в 1738 р. й готувала професійні кадри для Санкт-Петербурзької
придворної співочої капели. Випускниками Глухівської музичної школи були
відомі представники українського музичного мистецтва цієї доби: М.
Березовський (1745–1777) та Д. Бортнянський (1751–1825).
Архітектуру українського бароко, яку ще називають «козацьким бароко»,
культурними осередками якого були Київ, Чернігів, Ніжин, Полтава, Лубни,
Стародуб, Харків, Батурин. Серед трибанних храмів, з яскраво вираженою
вертикальністю і стриманим декором, найвидатнішим є харківський
двоповерховий Покровський собор (1689), Свято Миколаївський собор Ніжина
(1650–1660-ті). У період гетьманування І. Мазепи, крім національних мотивів,
простежуються і західноєвропейські. У мазепинську добу активно велось
цивільне будівництво: добудовано другий поверх Києво-Могилянської
академії, будинок київської ратуші, мур навколо Києво-Печерської лаври з
вежами і брамами. У 1687–1706 рр. І. Мазепа спрямував значні кошти на
будівництво Миколаївської церкви на Печерську, Троїцької церкви Лаври,
Братської на Подолі, Всіх Святих над Економічною брамою Лаври,
Вознесенської в Переяславі та інших. Крім того, гетьман розбудував споруди
старокняжої доби, які втратили первісні стилістичні ознакриси та набули
розкішних барокових форм. Так, розширено розміри і зміцнено собор св. Софії,
примхливе завершення отримав Михайлівський золотоверхий собор.
За проектом Й. Шеделя (1680–1752) в 1731–1745 рр. будувалась дзвіниця
Свято-Успенського собору Києво-Печерської лаври, а також дзвіниця
Софіївського собору в Києві, збудована в 1701 р., а добудована Й. Шеделем у
1744–1748 рр. Ці дзвіниці, з їх оригінальною композицією, відносяться
належать до кращих пам’ятників українського бароко середини XVIII ст.
До кращих пам’яток барокових пам’яток культового будівництва України
середини ХVІІІ ст. відноситься Андріївська церква в Києві (1747–1753), церква
Антонія і Феодосія в Василькові (1756–1758), Покровський собор в Охтирці
(1753–1762) та інші. У середині ХVІІІ ст. у Києві було збудовано два палаци –
Царський або Маріїнський (1750–1755, архітектори М. Васильєв, П. Неєлов, Ф.
Неєлов, М. Сальников та ін.) і Кловський (1754–1758, архітектор П. Неєлов і С.
Ковнір).
о середини ХVІІ ст., після занепаду Острозької академії, на підвладних Речі
Посполитій українських землях не було жодного вищого навчального закладу.
Шляхетська Польща чинила опір створенню української вищої школи, яка б
стала освітнім, науковим та культурним центром. Король Ян ІІ Казимир (1609–
1672) 20 січня 1661 р. підписав диплом, який надавав єзуїтській колегії у Львові
«гідність академії і титул університету» з правом викладання всіх тодішніх
університетських дисциплін, присудження вчених ступенів бакалавра,
ліценціата, магістра і доктора. Університет працював до 1773 р.
Після занепаду братських шкіл справу розвитку шкільництва перейняли
ченці-василіани. Василіани організували духовні семінарії у Володимир-
Волинському, Холмі, Радомишлі, Житомирі, Вільно та інших містах. Після
заборони в 1773 р. діяльності єзуїтів у розпорядження василіан було передано
їх шкільні будинки та майно. Доступ до навчання в таких освітніх закладах
мали лише діти шляхти. Після шкільної реформи 1776–1783 рр. на
західноукраїнських землях організовано початкові та неповні середні школи,
де, як правило, навчали німецькою мовою.
 На відміну від освітніх процесів, де не відбулось якихось особливих
зрушень, архітектура, скульптура та малярство зазнали значного піднесення і
збережені в багатьох пам’ятках.
Архітектурний стиль бароко та рококо знайшов різний вияв у чотирьох
шедеврах Галичини: церкві св. Юра та Домініканському костелі у Львові,
Домініканському костелі у Тернополі й Успенському соборі Почаївської лаври.
Один із кращих в Україні адміністративних будинків – ратуша в Бучачі,
споруджено близько 1750 р.
У стилі пізнього бароко збудовано костел Святих Ігнатія Лойоли і
Станіслава Костки в Кременці (1731–1743, арх. П. Гижицьким, П. Фонтана).
Свято-Успенський собор (1771–1782, арх. Г. Гофман) Почаївської лаври, що в
25 км від Кременця, – це пам’ятка перехідного періоду від бароко до
класицизму. Яскраву сторінку національного зодчества епохи бароко становить
дерев’яна архітектура. У Галичині поширився тип дерев’яної три зрубної
церкви з трьома верхами. Найбільш визначнішою є церква св. Юра та
Воздвиженська церква в Дрогобичі.
У другій половині XVII–XVIIІ ст. іконопис залишався провідним видом
живопису, роль якого зумовлена релігійним впливом на культурні процеси.
Головним іконописним осередком було містечко Жовква. Тут працювали Іван
Руткович (друга половина XVII ст. – початок XVIIІ ст.), Йов Кондзелевич (1667
– після 1740) та Василь Петранович (близько 1680–1759).
Попри складні історичні реалії, українська культура відображала кращі
освітні та художні зразки європейських культурних тенденцій. Розвиток
української культури в добу бароко отримав два регіональні напрями:
українське бароко на Лівобережжі та Слобожанщині в умовах існування
української держави – Гетьманщини; бароко на західноукраїнських землях та
Правобережжі. У першому випадку переважно в основному йдеться про
самобутнє та самодостатнє національне бароко, а в другому – про розвиток
європейських барокових традицій на українському культурно-історичному
просторі.
Національно-культурне відродження наприкінція ХVIII – на початку ХХ ст.
Культура українського народу в складі Російської імперії кінця XVIII –
початку XX ст. розвивалась в умовах постійних утисків. Початкові школи були
переважно церковно-парохіяльними й утримувалися зубожілим селянством. На
першу чверть ХІХ ст. в Україні працювало два ліцеї – Одеський (1817) і
Ніжинський (1820), які були проміжною ланкою між середньою і вищою
школами.
У кінці 1850-х – на початку 1860-х рр. інтелігенція почала засновувати так
звані недільні школи в Харкові, Полтаві, Одесі, Чернігові. Упродовж XIX ст.
основними вищими закладами були Харківський, Київський та Новоросійський
(заснований на базі Рішельєвського ліцею в Одесі 1865 р.) університети. У 1914
р. на українських землях, що входили дов складу Російської імперії,
функціонувало 27 вищих навчальних закладів, у яких навчалося 25 тис.
студентів. Однак до 1917 р. не було жодної школи чи вищого навчального
закладу з українською мовою викладання.
Очевидно, що розвиток вищої освіти сприяв і розвитку науки. Наукові
кадри з’явилися в Україні лише в другій половині XIX ст., серед яких фізик М.
Пильчикова (1857–1908), хімік Ф. Шведова (1840–1905), математики М.
Остроградський (1801–1862), Г. Вороний (1868–1908), М. Ващенко-Захарченко
(1825–1912), біолог І. Мечников (1845–1916), які працювали у руслі
європейської науки.
Найповніше потенціал українського культурного відродження виявився у
літературі. Започатковану Г. Сковородою традицію використання живої
народної української мови в літературному процесі закріпив І. Котляревський.
Видана в 1798 р. у Петербурзі поема «Енеїда» стала першим твором нової
української літератури. Основоположником української прози був Г. Квітка-
Основ’яненко (1778–1843), а також театру в Харкові (1812). Комедія «Сватання
на Гончарівці» відзначається багатством жанрових сцен, які стали класикою
української драматургії («Мертвецький великдень», «От тобі і скарб»,
«Пархімове снідання», «Підбрехач», повість «Конотопська відьма», «Маруся»,
«Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов»).
Романтизм в українській літературі представлений творчістю П. Гулака-
Артемовського («Твардовський»), Л. Боровиковського («Молодиця», «Пир
Владимира Великого»), М. Максимовича («Малороссийские песни»). І.
Срезневський (1812–1880) у атмосфері захоплення народною поезією,
переказами про бувальщину та легендами створив у Харківському університеті
літературний гурток, діяльність якого в 1820–30-ті роки проявилася в
нечисленних поетичних творах, записуванні зразків народної словесності та
участі у підготовці збірників «Запорожская старина».
Розквіт української романтичної поезії припадає на 1830–40-ві рр. (Л.
Боровиковський, А. Метлинський, Є. Гребінка, М. Костомаров, Т. Шевченко та
інші). Не менш яскравою особистістю цієї доби був український письменник,
поет, перекладач, видавець П. Куліш (1819–1897). Його творчий успіх
пов’язаний з двотомною збіркою фольклорно-історичних і етнографічних
матеріалів «Записки о Южной Руси», історичним романом «Чорна рада»,
читанкою – «Граматика» та багатьма перекладами. Романтизм в українській
літературі представлений також збірками «Поезія Іосифа Федьковича»,
«Українські оповідання» О. Стороженка (1806–1874) та романтичними казками
М. Вовчка (1833–1907).
Разом з тим зі середини 1840-х рр. спочатку в поезії, а пізніше і в художній
прозі формується критичний реалізм, який стає основним художнім напрямом
та визначає провідні закономірності ідейно-художнього розвитку.
Неперевершений вплив на розвиток української літератури мала творчість
Тараса Шевченка (1814–1861). У 1840 р. побачила світ перша збірка поезій
«Кобзар» (за життя «Кобзар» видавався ще двічі – 1844 р. та 1860 р.). Автор
балад «Причинна», «Утоплена», поем «Катерина», «Гайдамаки», «Сон»,
«Кавказ», послання «І мертвим, і живим...», «Заповіту» та ін. Т. Шевченко
надав українській мові статусу літературної, тим самим заклавши міцну основу
модерної української літератури, а в ширшому значенні – національної
ідентичності.
У другій половині XIX ст., зберігаючи елементи романтизму, український
реалізм сягнув за межі етнографії, розпочавши дослідження соціальних і
психологічних проблем. У 1861 р. А. Свидницький (1834–1871) написав
перший український соціальний роман «Люборацькі». У 1865 р. з’являється
один з перших творів класика української літератури – Івана Нечуя-Левицького
(1838–1918) – «Дві московки». У 1876 р. Панас Мирний (Панас Рудченко,
1849–1920) з братом завершує роботу над реалістичним твором «Хіба ревуть
воли, як ясла повні».
На зламі століть нова генерація письменників-реалістів використовує
модерністські, новітні прийоми в описі особистих переживань. Український
модернізм був закономірним явищем у розвитку українського письменства.
Прихильники модернізму принесли в літературу психологізм, зосередженість
на внутрішніх переживаннях та суб’єктивних враженнях героя. Заслуга
українських модерністів полягала в тому, що вони примусили українську
літературу вирватись з кола побутописання, звернули увагу на психологію
вчинків і такким чином піднесли літературу на якісно новий рівень.
Першим в українській літературі під гаслами модернізму виступив Микола
Вороний (1871–1940). У 1901 р. в «Літературно-науковому віснику» він
опублікував відкритий лист програмного характеру, в якому закликав
письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи
наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур». Своєрідним
синтезом народництва і модернізму стала проза М. Коцюбинського (1864–
1913), який в своїй творчості органічно поєднував традиційні розповіді від
першої особи з новітніми європейськими здобутками – символізмом та
психоаналізом. У повісті «Фата Моргана» (1903–1910) письменник майстерно
вдається до глибокого аналізу психологічного стану своїх героїв. Одним із
найцікавіших творів письменника є «Тіні забутих предків» (1911), ув якому
автор зумів передати багатий духовний світ гуцульського краю та його
мешканців.
Яскраво модернізм розкрився в творчості Лесі Українки (1871–1913,
справжнє ім’я та прізвище Лариса Косач-Квітка). Глибока й витончена поезія
Лесі. Українки («На крилах пісень», «Думи і мрії», «Відгуки» та ін.) сповнена
надихаючої сили, енергії таі оптимізму, які надихають. Вершиною творчості
поетеси є драма «Лісова пісня», що утверджує людську мрію, високі почуття,
перемогу краси життя над бездуховністю.
Серед молодої плеяди майстрів художнього слова виділявся В.Винниченко
(1880–1951), який в оповіданнях і повістях яскраво змалював життя мешканців
провінційних містечок та сіл, а також страхіття царських в’язниць, у яких
самому довелося побувати.
Упродовж ХІХ ст. з літературою тісно був пов’язаний розвиток
українського театру від аматорського до професійного. Становлення класичної
української драматургії пов’язане з іменами І. Котляревського та Г. Квітки-
Основ’яненка. Єдина п’єса Т. Шевченка українською мовою «Назар Стодоля»
(1843) стала важливим кроком у розвитку української історично-побутової
драми. Видатними акторами першої половини ХІХ ст. були М. Щепкін (1788–
1863) та К. Соленик (1811–1851).
Попри певні успіхи, суспільно-політичні умови, в яких перебували
українські землі у складі Російської імперії, перешкоджали розвитку
української культури. Зокрема, циркуляр міністра внутрішніх справ Російської
імперії П. Валуєва від 18 липня 1863 р. призупинив офіційне використання та
друк на українській мові книг; Емський указ імператора Олександра ІІ від 18
травня 1876, в доповнення до циркуляру, заборонив ввозити на територію
Російської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати
оригінальні твори, робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, ставити
театральні вистави і проводити публічні читання.
На цьому тлі, доречно згадати заснування в 1861 р. в Санкт-Петербурзі
журналу «Основа», який видавався українською та російською мовами та
проіснував до 1862 р. На його сторінках друкувались етнографічні, фольклорні,
літературно-художні та критичні праці В. Білозерського, П. Куліша, М.
Костомарова та інших.
У 1860-х рр. своєрідними будителями українського народу виступили
студенти Київського університету В. Антонович, П. Житецький, П.
Чубинський, Т. Рильський, М. Лисенко, Ф. Вовк та інші, які утворили
просвітню організацію «Київська громада» (1859–1863), структури якої були
відкриті в Харкові, Полтаві, Чернігові та інших містах.
У 1881 р. було пом’якшено умови Емського указу, а саме уряд уповноважив
губернаторів забороняти чи дозволяти «малоросійські» п’єси. Цим досить вдало
скористався М. Кропивницький (1840–1910) та з учасників аматорських гуртків
у 1882 р. у Єлисаветграді створив професійну театральну трупу в складі М.
Старицького, М. Кропивницького, М. Заньковецької (1854–1934), родини
Тобілевичів та інших. У 1883 р. директором трупи став М. Старицький (1840–
1904), а М. Кропивницький – режисером і актором. Музичну підготовку вистав
здійснював М. Лисенко.
До розвитку українського театру спричинилася трупа артистів під
керівництвом М. Садовського, створена у 1900 р. у Полтаві. До її складу
увійшли відомі актори – М. Заньковецька, Г. Борисоглібська, І. Мар’яненко, О.
Полянська, Л. Ліницька, Є. Хуторна, С. Стадникова, Г. Маринич та ін. У 1907 р.
М. Садовський у Києві заснував перший український стаціонарний музично-
драматичний театр, який, окрім драматичних творів, ставив опери йі оперети.
У тісному зв’язку з театром розвивалася музика. Видатним оперним
співаком і композитором був С. Гулак-Артемовський (1813–1873). Він написав
вокально-хореографічний дивертисмент «Українське весілля», музику до
водевілю «Ніч напередодні Іванового дня», а в 1862 р. створив першу
українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Засновник української класичної
музики, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський
діяч М. Лисенко (1842–1912) підніс українську музику на рівень світового
мистецтва. Він створив близько тисячі різноманітних творів у всіх музичних
жанрах.
Твори високого національного звучання написали учні таі послідовники М.
Лисенка. Серед них К. Стеценко (1882–1922), у творчості якого простежуються
волелюбні мотиви, зокрема хори «Заповіт» (на слова Т. Шевченка), «Прометей»
(на слова О. Коваленка), опера «Кармелюк» та ін. М. Леонтович (1877–1921)
автор обробок українських народних пісень (понад 150 хорових обробок),
хорових поем, церковних хорів тощо.
Культурно-історичні зміни знайшли своє яскравое відтвореніння в
архітектурі. Найбільше яскраво стиль класицизму відображено в архітектурі, а
саме в грандіозних палацах та громадських будівлях. До відомих в Україні
палацових комплексів відноситься належить палац Ганських у с. Верхівня на
Житомирщині. Збудований на замовлення графа В. Ганського в стилі пізнього
класицизму близько 1780 р. На Вінниччині в місті Тульчин окрасою
класицизму є палац Станіслава Потоцького (1753–1805). Проектував палац
французький архітектор Ля Круа. У 1799 р. колишній гетьман України граф К.
Розумовський (1728–1803) у своєму маєтку в Батурині почав будувати палац.
Проект у стилі класицизму належить шотландському архітектору Ч. Камерону.
Серед храмових споруд, побудованих у стилі класицизму, виділяється
церква сСв. Миколая (1794, арх. М. Львов) в родинному маєтку Кочубеїв ув
Диканці. Нові вимоги до реконструкції міст, прагнення до ансамблю були
застосовані у забудовах Одеси, Полтави, Чернігова, Харкова, Києва, де
класицизм залишив виняткові ансамблі та чимало різноманітних споруд, що
визначило художній престиж міст. Після затвердження нового генерального
плану розбудови Києва (1837), з’явилися площі та вулиці, зокрема паралельна
до Хрещатика – Володимирська, а також нові, масштабніші споруди –
Київський університет (1837–1843, арх. В. Беретті), Iнститут шляхетних дівчат
(1839–1843, арх. В. Беретті). У псевдовізантійському стилі в 1862–1882 рр. було
споруджено Володимирський собор (арх. І. Шторм і П. Спарро) у Києві.
Розписували собор найкращі художники – В. Васнєцов, М. Несторенко, М.
Врубель, М. Пимоненко та інші.
В ансамблі міст чільне місце посідали споруди театрів і музеїв. У стильових
нормах ренесансу, за проектом В. Шретера, збудована споруда Київського
оперного театру (1898–1901). У 1884–1887 рр. австрійські архітектори Г.
Гельмер та Ф. Фельнер спорудили оперний театр в Одесі, поєднавши в ньому
ренесансні та барокові мотиви.
Популярним стає модерн, який дещо протиставлено історизму й еклектиці.
Стиль модерн склався в умовах швидкого розвитку індустріального суспільства
і піднесення національної свідомості. У модернізмі відбувалися важливі
процеси осмислення нових художніх ідей, пошуку форм. Копіювалися природні
форми, передусім рослинні з підкресленням їхньої динаміки – це в’юнкі лінії,
лілеї, очерет, цикламен, іриси. У конструктивних засадах нової архітектурної
системи асиметрія визначала її виразну сутність. Велику увагу звернуто
опрацюванню функціональних питань, використанняю нового будівельного
матеріалу – залізобетонуу, металу, скла, кераміки. У цьому стилі у Києві
зведено міські залізничні каси на Пушкінській вулиці (1912–1914, арх. О.
Вербицький), критий Бессарабський ринок (1909–1912, арх. Г. Гай).
Найвідомішою спорудою Києва, виконаною з бетону в стилі модерн, є
«Будинок з химерами» (1901–1903), який спроектував для своїх потреб
архітектор В. Городецький (1863–1930), перетворивши його на химерну казку в
камені. За проектами В. Городецького в Києві було споруджено: в
неокласичному стилі приміщення для міського музею (1897–1899, сьогодні
Національний художній музей України): у неготичному стилі римо-
католицький храм св. Миколая (1899–1909), скульптор Е. Саля та інші.
Значну роль модерн відіграв у спорудах центру Xаркова на Миколаївській і
Павлівській площах зводилися банківські й житлові споруди, будівлі Міської
думи, ломбарди (1908), страхові товариства, готель «Версаль» (1915); на
вулицях Сумській і Пушкінській багатоповерхові прибуткові споруди.
 Крім модерну, на початку XX ст. важливим стильовим напрямом був
неокласицизм, викликаний прагненням до архітектури високої художньої
виразності. Неокласицизм заохочувався в спорудах державних установ, банків
тощо: Київ – Педагогічний музей і Ольгінська гімназія (1911; арх. П.
Альошин), Харків – Сільськогосподарський і Мечніковський інститути (1911–
1914; арх. О. Бекетов), Дніпропетровськ – Дитячий пансіон (1914–1915; арх. О.
Красносельський).
У малярстві на межі ХVIII–ХІХ ст. на зміну бароковим мотивам приходить
класицизм. Серед жанрів домінує портрет. До європейського рівня портретний
жанр піднесли українські художники Д. Левицький (1735–1822) та В.
Боровиковський (1757–1825). Велике значення для розвитку українського
живопису, зокрема портретного, мала творчість російського художника В.
Тропініна (1776–1857). Він створив реалістичні портрети подільських селян-
кріпаків – «Дівчина з Поділля», «Українець», «Хлопчик з сопілкою» та ін.
Органічне поєднання людини з природою прозвучало в творчості В. Штенберга
(1818–1845). Живописні твори, в яких любовно змальована природа України,
залишив художник І. Сошенко (1807–1876). Це картини «Продаж сіна на березі
Дніпра», «Біля річки», «Хлопчики-рибалки».
Т. Шевченко – автор понад 1 тис. творів образотворчого мистецтва. З них
близько 450 творів періоду заслання і це попри заборону писати і малювати,
350 з яких присвячені природі Казахстану, життю та побуту казахів. На жаль,
не збереглося понад 165 його творів. Провідним жанром мистецької творчості
Т. Шевченка був портрет. У цьому жанрі художник створив понад 130 робіт. У
1860 р. за серію офортів за творами К. Брюллова й автопортрети Т. Шевченко
удостоєний звання академіка гравірування. Перший твір Т. Шевченка, що
вирвався із академічних пут був «Автопортрет» (1840).
Багатогранною та масштабною була постать С. Васильківського (1854–
1917), М. Пимоненка (1862–1912), І. Їжакевича (1864–1962), О. Мурашка (1875–
1919). Видатним художником, творчість якого розвинулась на початку ХХ ст.,
був Ф. Кричевський (1879–1947). Він разом з братом В. Кричевським у 1905 р.
організував Всеукраїнську мистецьку виставку, що продемонструвала духовну
єдність західноукраїнських і наддніпрянських митців.
Початок XX ст. представлений художниками, які плідно працювали в галузі
модерністського живопису. Серед них К. Малевич (1878–1935), який належав
до художників-авангардистів. Експресіоністичний напрям у галузі живопису
розвивали талановиті українські художники світового рівня О. Богомазов
(1880–1930) «Львівська вулиця у Києві» (1914), Г. Нарбут («Алегорія на
зруйнування Рейнського собору», 1914 p.).
З утвердженням австрійської влади на західноукраїнських землях
«русинська» (українська) спільнота стала предметом особливої турботи
австрійського абсолютизму. У 1770–1780-х рр. імператриця Марія Терезія
(1717–1780) та її син Йосиф ІІ (1741–1790) скасували низку дискримінаційних
положень стосовно некатолицького населення, які діяли за Речі Посполитої.
Греко-католицька церква була підпорядкована державі, а священики прирівняні
до державних службовців. У 1774 р. при церкві св. Варвари у Відні було
засновано греко-католицьку семінарію для навчання українського духовенства
(Барбареум), а в 1783 р. його переведено до Львова.
 16 листопада 1784 р. у Львові урочисто відкрито Львівський університет. У
перші десятиліття навчання велось німецькою та латинською мовами. З 1787 р.
до 1809 р. при теологічному факультеті діяв український інститут «Студіум
рутенум» з дворічними курсами українською мовою. Інститут був призначений
для підготовки кандидатів на посади греко-католицьких священиків і складався
з двох відділів: філософського та богословського.
На початку 1830-х рр. центром національно-культурного життя стає Львів.
Це пов’язано з виходом на арену молодого покоління творчої еліти, так званих
«будителів», вихованців Львівської семінарії: М. Шашкевича (1811–1844), Я.
Головацького (1814–1888) та І. Вагилевича (1811–1866). Організувавши
літературне об’єднання «Руська трійця» (1833–1837), вони взялись за
порятунок українського фольклору, організовуючи експедиції селами
Галичини, Буковини та Закарпаття, та впровадження в тогочасну літературу
народної мови. Стараннями «Руської трійці» було видано альманах «Русалка
Дністрова» (1837 р., Будапешт).
Значну національно-просвітню та видавничу роль відігравало товариство
«Просвіта», що відкрито 8 грудня 1868 р. Ініціатором та першим головою
«Просвіти» став А. Вахнянин. Напередодні Першої світової війни «Просвіта»
налічувала 77 філій, близько трьох тисяч читалень та понад 130 тисяч членів.
Особливе культурне значення мало заснування в 1873 р. літературно-
наукового «Товариства імені Шевченка». Головою товариства обрано К.
Сушкевича (1840–1885), видавця першого повного «Шевченкового Кобзаря»
(1867). З березня 1892 р. товариство стало називатися «Науковим товариством
імені Шевченка» (НТШ). Воно набуло чіткої структури і складалося з трьох
секцій: історико-філософської, філологічної та математично-природничо-
лікарської. З 1892 р. почали виходити «Записки НТШ» – основний друкований
орган товариства, редактором якого з 1895 р. став М. Грушевський, котрий за
рік до того приїхав з Києва до Львова. Бібліотека НТШ стала однією з
найбільших українських книгозбірень. До утворення в Києві Українського
наукового товариства (1907), НТШ відігравало роль неформальної національної
академії наук. Створена в 1918 р. Українська академія нНаук запозичила від
нього організацію, структуру і високий рівень досліджень.
У 1870–1890-х рр. розкрився талант І. Франка (1856–1916) – поета і
прозаїка, драматурга і літературного критика, історика і теоретика літератури,
творця новітньої української преси, перекладача, письменника, громадсько-
політичного діяча. Це людина, яка поєднувала багатогранність літературних,
наукових та суспільних інтересів з новаторством і масштабністю
загальнолюдської проблематики. Він один із небагатьох у світі авторів, який
вільно писав трьома (українською, польською, німецькою) мовами, а
перекладав з 14 мов. Літературна і наукова спадщина І. Франка становить
близько п’яти творів.
На кінець ХІХ ст. припадає становлення когорти талановитих письменників
і поетів: В. Стефаника (1871–1936), О. Кобилянської (1863–1942), Л. Мартовича
(1871–1916), М. Черемшини (1874–1927). Західноєвропейський модерністський
напрям у літературі характерний для творчості П. Карманського (1878–1956), В.
Пачовського (1878–1942), О. Луцького (1883–1941) та інших. У 1907 р. вони
організували гурток «Молода муза», який оприлюднив свій маніфест, що
містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі.
З 1860-х рр. з літературою тісно був пов’язаний український театр.
Ініціатором, автором статуту та основним сподвижником відкриття
українського народного театру у Львові був Ю. Лаврівський. У кінці 1861 р.
йому вдалось відкрити українське товариство «Руська бесіда», при якому діяв
театр. Офіційне відкриття першого українського народного театру в Західній
Україні відбулось 7 березня 1864 р.
З середини ХІХ ст. розгорнув діяльність галицький композитор М.
Вербицький (1815–1870). Особливо плідною була його творчість у галузі
хорової та театральної музики. У 1863 р. написав музику на вірш П.
Чубинського «Ще не вмерла Україна» (з 1992 р. – Державний гімн України).
На початку XX ст. у Львові розпочав творчу діяльність С. Людкевич (1879–
1980) – визначний український композитор, музикознавець, фольклорист і
педагог. Світове визнання здобули славетні співаки О. Мишуга (1853–1922), С.
Крушельницька (1872–1952), М. Менцинський (1875–1935).
До яскравих зразків класицизму Львова відносяться колишній Оссолінеум
(тепер Наукова бібліотека НАН України ім. В. Стефаника) – двоповерховий
будинок складної конфігурації, асиметричний у плані (1827–1844 рр. арх.. П.
Нобіле та Ю. Бем); ратуша (1827–1835, арх. Ю. Меркель, Ф. Трешер, А.
Вондрашка); міський театр (1837–1842, арх. Л. Піль). До класичної скульптури
Львова відносяться належать чотири скульптури на пл. Ринок (Нептун,
Амфітрита, Артеміда та Адоніс). Встановленні в 1810-х роках і втілюють ідеал
вільної та прегарної людської особистості (скул. Г. Вітвер). У стилі класицизму
виконана чавунна ваза (1839, скул. Б. Торвальдсен), що розташована на початку
центральної алеї парку ім. І. Франка у Львові.
В архітектурі складну стилістику розкрила еклектика, стиль, який понятійно
часто підміняють поняттям «стилізація». Проте, на відміну від еклектики,
стилізація запозичувала з мистецтва минулих епох цілісність стилю, і така
стилізація має узагальнену назву – історизм. За час перебування в складі
Австрійської (з 1867 р. – Австро-Угорської) імперії Львів перетворився нав
європейське місто з широкими бульварами, вулицями, багатоповерховими
будинками. Упродовж другої половини ХІХ – початку ХХ ст. групаою
львівських архітекторів збудуовалані наймасштабніші споруди
адміністративного, культурного, навчального призначення, переважно в
ренесансно-бароковому стильовому вирішенні. У стильових нормах ренесансу
та бароко за проектом архітектора З. Горголевського (1845–1903) побудовано
Оперний театр у Львові (1897–1900).
У стилі неоренесансу працював у Львові архітектор Ю. Гохбергер (1840–
1905). Серед його проектів особливо вирізняється грандіозна споруда
Галицького крайового сейму (1877–1881, тепер – Львівський національний
університет ім. І. Франка). У стилі французького ренесансу побудовано палац
Потоцьких (1880-ті; арх. Ю. Цибульський).
У спорудах, проектованих Ю. Захаревичем, дотримано стильового монізму.
Він спроектував будинок Галицької ощадної каси (1891; тепер – Музей
етнографії та художнього промислу), а в стилі високого відродження головний
корпус Львівської політехніки (1873–1877). Скульптор Л. Марконі, котрий
доклав чимало зусиль до пластичного оздоблення багатьох будівель, виступив
як архітектор разом з Ю. Яновським у спорудженні Художньо-промислового
музею (1895–1903; тепер – Національний музей). Зі зверненням до ренесансу і
бароко збудовано готель «Жорж» (1901) та Будинок учених (1897), проекти
розробили віденські архітектори Г. Гельмер і Ф. Фельнер. У неготичному стилі
в 1903–1907 рр., за проектом архітектора Т. Таловського, збудовано костел сСв.
Єлизавети.
Модерн у Львові мав віденське забарвлення – сецесія, з характерним
перебільшенням декоративних прикрас: будинок філармонії (1907, арх. В.
Садовський); торгова палата на проспекті Т. Шевченка (1907–1910, арх. А.
Захарович) та інші. Сецесія у Львові має значну перевагу в архітектурі початку
XX ст., що засвідчують вулиці академіка Богомольця, академіка Павлова,
Глибока, Валова та інші. Серед пам’яток промислового будівництва Львова
відзначимо будівлю Головного Вокзалу (1904; арх. В. Садловський).
Традиційно академічний стиль характерний для творчості Л. Марконі
(1835–1899). Створена ним скульптурна група на головному корпусі
політехніки символізує інженерію, архітектуру, механіку. За моделями Л.
Марконі скульптор А. Попель виконав алегоричні статуї «Європа», «Азія»,
«Америка», «Африка», які розміщено в бокових нішах готелю «Жорж».
Вагомий внесок у скульптуру львівського академізму зробив Т. Риґер (1841–
1913). У 1880-х рр. виконав серію скульптур для будинку Галицького крайового
сейму: алегорична група із трьох фігур на аттику – «Галичина. Вісла. Дністер» і
дві композиції біля входу – «Праця», «Творчість».
Кінець ХІХ ст. позначений втратою позицій академічного напряму. Нові
художні явища культивувалися в реформованій Краківській академії красних
мистецтв (1895), де вчилися І. Труш (1869–1941), О. Новаківський (1872–1935),
М. Сосенко (1875–1920) та багато інших західноукраїнських митців. У 1913 р.
український художник імпресіоніст О. Новаківський заснував у Львові
художню школу, що стала відомим осередком малярської культури в Західній
Україні.
Таким чином, з кінця ХVIII ст. і до початку ХХ ст. розвиток української
культури залежав від багатьох чинників: завершення формування модерної
української нації, ускладнення соціальної структури, політизації суспільного
життя, посилення тиску державних структур, переплетення з культурними
впливами інших народів (поляків, австрійців, росіян та інших) тощо. Ці
чинники залишили помітний відбиток у культурі цього періоду. Попри це
українська культура в рамежках двох імперій розвивається як культура одного
народу, який утверджував свою самобутність та засвідчував причетність до
культурних процесів європейського цивілізаційного простору.
Список використаної і рекомендованої літератури до теми:
1. Брайчевський М. Походження слов’янської писемності. – К.: Вид. дім
«Києво-Могилянська академія», 2009.
2. Довжук І. Нариси історії культури України (до кінця ХХ ст.): навч.
посіб. / І. Довжук. – Луганськ, 2007. – 508 с.
3. Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. –
Львів, 2002. – 520 с.
4. Історія світової та української культури: підручник для вищих
закладів освіти / В. А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук, В. А.
Режко. – К., 2006. – 480 с.
5. Історія української культури: у 5 т. / редкол. тому: Я. Д. Іса- євич – гол.
ред. та ін. – К.: Наук. думка, 2001.
6. Козлов М. Уявлення давніх слов’ян про потойбічний світ // Український
історичний журнал. – 2000. – № 3. – С. 61–73
7. Крвавич Д. П., Овсійчук В. А., Черепанова С. О. Українське мистецтво:
навч. посіб.: У 3-х ч. – Львів: Світ, 2003-2005.
8. Лесик О. Замки та монастирі України / О. Лесик. – Львів, 1993.
9. Попович М. Культура: ілюстрована енциклопедія України. – К., 2009.
10.Українська культура: історія і сучасність: навч. посіб. / за ред. С. О.
Черепанової. – Львів: Світ, 1994.
11.Українські поети-романтики: Поетичні твори / упоряд. і при- міт. М. Л.
Гончарука; вступ. ст. М.Т. Яценка; Ред. тому М.Т. Яценко. – К.: Наук.
думка, 1987.
12.Шейко В. Історія української культури: монографія. – Харків, 2001.
13.Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. –
К., 2006
Питання для самоконтролю:
 Яким чином впровадження християнства вплинуло на стрімкий розвиток
культури Київської Русі?
 У чому полягали особливості культурного розвиту Галицько-Волинської
держави?
 Підберіть зразки текстів полемічної, навчальної та богословської
літератури в Україні доби Ренесансу. Проаналізуйте і підготуйте
презентацію.
 Проведіть за допомогою форуму, блогу, чату дискусію на тему: «Чинники
громадської активності українських міщан у культурному житті кін. XVI
– початку XVII ст.
 Використовуючи «Google Art», віднайдіть зразки української культурної
спадщини у музейних колекціях світу. Проаналізуйте причини появи та її
значення у розвитку культури інших народів.
 У режимі on-line з використанням системи «Google Earth» здійсніть
подорож до пам’яток мазепинського бароко.
 Відберіть сюжети різних літературних жанрів доби бароко, що дають
уявлення про духовний світ, ідеї, освіту на теренах України.
 Проаналізуйте освітні можливості та внесок студентів Києво-
Могилянської академії у розвиток східноєвропейського культурного
простору.
 Відберіть сюжети літературних творів та живопису, що дають уявлення
про повсякденне життя українців у ХІХ ст. (праця, побут, дозвілля, свята,
війна тощо).
 Використовуючи електронний ресурс «Google Art», дослідіть українську
культурну спадщину у музейних колекціях світу.
Лекція 6. Культурні процеси на українських землях в новітню добу.
6.1 Українська культура в роки Національної революції 1917-1921 рр.
6.2. Культурні процеси на західноукраїнських землях в міжвоєнний період
(1923 – 1939 рр.).
6.3. Сфера культури в радянській Україні: від українізації до соцреалізму.
6.4. Культурний процес в сучасній Україні: основні здобутки і тенденції.

6.1 Українська культура в роки Національної революції 1917-1921 рр.

Створена 4 березня 1917 р. в Києві Українська Центральна Рада, на тлі

Лютневої революції в Російській імперії, задекларувала курс на досягнення
національно-територіальної автономії. У рамках цього курсу передбачалась
велика праця і на ниві відродження української мови, відкриття національних
освітніх закладів та українізації існуючих, об’єднань, бібліотек, періодичних
видань, видання художньої та навчальної літератури, розвиток науки,
мистецтва тощо. Після усунення в квітні 1918 р. Центральної Ради даний курс
був підтриманий гетьманом П. Скоропадським.
Це період інституційного утвердження української культури на державному
рівні. Тобто, в 1917 – 1918 рр. мистецтво, освіта та наука отримали своє
представництво в уряді, яке на державному рівні засновувало український
театр, академію наук, академію мистецтв, архів, бібліотеку, початкові, середні,
спеціалізовані та вищі навчальні заклади, видавництво та інше.
У першу чергу основні зусилля були спрямовані на освіту. За
статистичними даними на початок 1917 р. в Україні нараховувалось більше 19
тис. загальноосвітніх шкіл (в основному йдеться про початкові), 1 678 000 учнів
і 46 739 вчителів, а з 35 млн. населення до 75 % не вміли читати.
Початок українізації освіти пов’язаний зі створеною в березня 1917 р. при
Центральній Раді шкільної комісії під керівництвом І.Стешенка (1873–1918).
Комісія 5–6 квітня провела І-й Всеукраїнський педагогічний з’їзд. За
результатом роботи з’їзду при Центральній Раді було створено Шкільну Раду.
У губерніях та повітах передбачалось засновувати українознавчі бібліотеки,
відкривати інструкторські курси для навчання лекторів та літні вчительські
курси, видавати підручники для народної школи, розробити українську
термінологію з арифметики, географії і граматики.
15 липня 1917 р. при уряді – Генеральному секретаріаті вперше було
створено секретаріат (міністерство) народної освіти, який очолив І. Стешенко.
Законом про шкільне правління від 5 грудня 1917 р. секретаріат освіти перебрав
під своє керівництво більшість навчальних закладів.
У цей час активно відроджується діяльність товариства «Просвіта». До
кінця літа 1917 р. було відкрито понад 2000 осередків «Просвіти».


Під його керівництвом міністерство освіти працювало до середини січня 1918 р., 18 січня міністерство очолив
Н.Григоріїв, в лютому-квітні 1918 р. – В. Прокопович. За гетьмана П. Скоропадського міністерство народної
освіти і мистецтва очолювали: М. Василенко (10 травня – 19 жовтня), П. Стебницький (19 жовтня – 14 листопада)
та В. Науменко (14 листопада – 14 грудня 1918). За Директорії УНР міністерство освіти очолювали: П. Холодний
(26 грудня 1918 р. – 13 лютого 1919 р.); І. Огієнко (13 лютого – 9 квітня 1919 р.); А. Крушельницький (9 квітня –
17 вересня 1919 р.); в уряді, який почав працювати з 17 вересня 1919 р. під керівництвом І. Мазепи, не було
міністерства освіти; П. Холодний (26 травня – 14 жовтня 1920 р.).
 Після 29–30 квітня 1918 р. українізацію освіти продовжив уряд гетьмана
П. Скоропадського. Викладання української мови і літератури, історії і
географії України стало обов’язковим у всіх середніх чоловічих і жіночих
загальноосвітніх, професійних, комерційних школах, учительських та духовних
семінаріях. У перших 5-ти класах на це відводилося не менш як 3 години в
тиждень, а в 6-му і 7-му – 4 години в тиждень. Посада вчителя української мови
та літератури всюди вважалася штатною, географії та історії України –
позаштатною, але обов’язковою.
Загалом упродовж 1917–1918 рр. було відкрито 760 нових середніх шкіл –
термін навчання 7–10 років, близько 10 тис. початкових, понад 100 українських
гімназій, педагогічних, технічних, медичних училищ, розширено мережу курсів
для ліквідації неписьменності серед дорослого населення тощо. Одночасно
проводилась розбудова раніше непоширеного дошкільного виховання дітей.
Для безпритульних дітей було відкрито 750 дитбудинків та шкіл-інтернатів.
Окремої уваги заслуговують здобутки у вищій освіті та науково-дослідній
роботі. Вже в 1917 р. за Центральної Ради до існуючих інститутів додались
Географічний інститут (Київ), Київський юридичний інститут, Херсонський
педагогічний інститут, Одеський сільськогосподарський інститут, Харківська
консерваторія та 9 учительських інститутів, реорганізованих секретаріатом
освіти у вищі навчальні заклади.
5-9 жовтня 1917 р. було відкрито Український народний університет. 21
квітня 1918 р. в Полтаві, з ініціативи місцевої «Просвіти» було відкрито філію
народного університету з двома факультетами: історико-філологічним та
економіко-правничим. 7 листопада 1917 р. в Києві з відкриттям однорічних
курсів для вчителів розпочала роботу Українська педагогічна академія. Восени
1917 р. у Кам’янець-Подільському виникла ідея заснування університету,
урочисте відкриття якого відбулось 22 жовтня 1918 р.
Влітку 1917 р. з метою відродження національного образотворчого
мистецтва розпочалась робота з відкриття Української академії мистецтв.
Академію відкрили 18 грудня 1917 р. (Національна академія образотворчого
мистецтва і архітектури), ректором якої став художник Ф. Кричевський (1879–
1947), який до цього очолював Київське художнє училище.
27 листопада 1918 р. у Києві відбулися установчі Загальні збори
Української академії наук, на яких першим президентом академії було обрано
вченого-геолога і геохіміка зі світовим ім’ям В. Вернадського.
Процес українізації культури під опікою Центральної Ради не оминув
ініціатив театральної еліти, яка вже 12 березня 1917 р. в театрі М. Садовського
провела перші театральні збори. За результатами зборів розпочалася робота з
відкриття першого Українського національного театру. Сезон національного
театру розпочався 16 вересня 1917. До трупи театру увійшли М. Заньковецька,
Л. Ліницька, Б. Романицька та інші. 14 серпня 1918 р. Український
національний театр було реорганізовано в Державний народний театр під
керівництвом П. Саксаганського.


Упродовж багаторічної історії президентами академії обиралися М. Василенко (1921–1922), О. Левицький
(1922), В. Липський (1922–1928), Д. Заболотний (1928–1929), О. Богомолець (1930–1946), О. Палладін (1946–
1962). З 1962 року на чолі Академії Б. Патон.
 Знайшов своє місце в тогочасному театральному житті і театр, на той час
ще молодого, але дуже амбітного і талановитого актора Леся Курбаса (1887–
1937) – «Молодий театр» (1916–1919). Важливу роль у створенні і роботі цього
театру відіграв актор та режисер Гнат Юра (1888–1966).
Важливе значення мало відкриття 8 жовтня 1917 р. у Києві першої
Української народної драматичної школи. Розвиток театрального життя
проходив і поза межами Києва. У 1918 р. на базі гуртка драматичної секції
Українського художнього товариства ім. М. Заньковецької в Одесі було
засновано другу в державі українську драматичну школу. Викладачем та
керівником художньої частини школи була актриса М. Заньковецька.
Становлення національного театрального мистецтва тісно пов’язане з
розвитком народної музики, музичної освіти й хореографії. Одним із перших
сподвижників цієї справи став хоровий диригент та композитор О. Кошиця
(1875–1944). У кінці 1917 р. у Києві було створено Український народний хор
під керівництвом диригента та композитора К. Стеценка (1881–1922). Дещо
пізніше старанням К. Стеценка та О. Кошиці (1875–1944), який очолив
музичний відділ міністерства народної освіти та мистецтв, відкрили перший
Український національний хор у Києві. Восени 1918 р. у Києві було створено
Національну оперу – Український державний театр драми та опери під
керівництвом М. Садовського.
2 вересня 1918 р. Головне управління справами мистецтв і національної
культури Міністерства народної освіти і мистецтв затвердило законопроект про
реорганізацію Музично-драматичної школи ім. М. Лисенка у Вищий музично-
драматичний інститут ім. М. Лисенка з програмою і правами консерваторії.
Музичний відділ міністерства відкриває в Києві Державну капелу
бандуристів, Державний симфонічний оркестр ім. М. Лисенка під керівництвом
диригента О. Горілого, у Харкові ансамбль бандуристів Г. Хоткевича. Активно
продовжували працювати Київська, Одеська і Харківська консерваторії.
Важливо звернути увагу і на те, що при Міністерстві народної освіти і
мистецтв вперше відкрили кіносекцію під керівництвом Л. Старицької-
Черняхівської. У розпорядженні секції було два кіноапарати, які знімали на
плівку найвидатніші події українського суспільно-політичного життя.
Національна революція сприяла відродженню української видавничої
справи. Упродовж 1917 р. виникло 78 видавництв, у 1918 – їх налічувалося вже
104 – це приватні, кооперативні, при «Просвітах» та громадських організаціях.
Ці видавництва масовими тиражами друкували навчально-методичну,
художню, наукову, технічну літературу українською мовою. Загалом у 1917 р. в
Україні вийшло друком 747 книжок державною мовою, а в 1918 р. – 1084.
Помітною стала активізація української преси. Новим для України явищем
був вихід офіційних урядових видань: «Вісті з Української Центральної Ради»,
потім «Вісник Генерального Секретаріату Української Народної Республіки»,
«Військово-науковий вісник Генерального штабу» – Української Держави,
«Державний вісник» – пресовий орган правління гетьмана П. Скоропадського,
вісники міністерств тощо.
За Центральної Ради були засновані педагогічні журнали «Вільна
українська школа», дитячий – «Волошка», сатиричний – «Гедзь» і «Будяк»,
сільськогосподарський – «Українське пасічництво», у березні 1917 р.
відновилось видання «Літературно-наукового вісника» та інші. Серед
культурологічних і літературно-мистецьких видань – щоквартальник історії,
літератури, культури і мистецтва «Наше минуле» (1918–1919), «Літературно-
критичний альманах» (1918), «Шлях» (1917–1918).
У вересні 1917 р. було створено перший державний орган управління
архівною справою – Бібліотечно-архівний відділ секретаріату народної освіти
Центральної Ради на чолі з істориком, літературознавцем та молодшим братом
М. Грушевського Олександром Грушевським (1877–1942). 2 серпня 1918 р.
було відкрито Національну бібліотеку Української Держави.
З березня 1917 р. по квітень 1918 р. при Центральній Раді діяв комітет з
охорони пам’яток старовини та мистецтва, а при міністерстві відповідний
відділ. Започаткована за Центральної Ради і продовжена при
П. Скоропадському робота в сфері музейної справи дала змогу 27 липня 1918 р.
прийняти рішення про створення Національного музею.
Велику культурно-просвітню діяльність в ході української революції
проводила українська кооперація. Вона часто заміняла місцеву адміністрацію та
стояла на сторожі пробуджених культурних прагнень народу, народної
просвіти, відродженого шкільництва, національної духовності, що прагнула
вільного розвитку.

6.2. Культурні процеси на західноукраїнських землях в міжвоєнний

період (1923 – 1939 рр.).

У міжвоєнний період західноукраїнські землі перебували в складі Польщі

(Волинь, Холмщина, Лемківщина, Галичина), Чехословаччини (Закарпаття) та
Румунії (Буковина, Бессарабія). У другій половині березня 1939 р. Закарпатська
Україна, як незалежна держава, була анексована Угорщиною. У вересні-жовтні
1939 р. українські землі під Польщею, а в червні-серпні 1940 р. Буковина і
Бессарабія були приєднанні до УРСР.
Найтяжча політична та культурна спадщина дісталася тій частині
західноукраїнського населення, що до Першої світової війни перебувало в
складі Російської імперії. Українці Волині, Холмщини і Бессарабії за рівнем
своєї освіченості та національної свідомості поступались навіть населенню
Закарпаття.
На відміну від політики Чехословаччини, політика Польщі та Румунії
зводилась до асиміляції. Адже політичні рухи насильно приєднаних
національних меншин становили серйозну загрозу для територіальної
цілісності та стабільності цих держав. Тому польська і румунська влада
зосередились на політиці викорінення культурних, мовних і релігійних
особливостей національних меншин.
Особливо наглядним прикладом є те, що територія Східної Галичини
офіційно перейшла під юрисдикцію Польщі за рішенням Ради послів від 14
березня 1923 р. за умови надання українським землям автономного статусу. Але
попри задекларовані добрі наміри жодного із цих зобов’язань не було
дотримано. Польський сейм 31 липня 1924 р. прийняв «кресовий» шкільний
закон для Західної України і Західної Білорусі, який запроваджував
утраквістичні (двомовні) школи.
 У 1923 р. була закрита єдина українська чоловіча семінарія у Львові. Згодом
стали двомовними українські жіночі учительські семінарії у Львові та
Перемишлі. Внаслідок такої політики кількість українських народних шкіл у
Галичині скоротилася з 2426 у 1921/1922 н. р. до 352 в 1937/1938 н.р. На Волині
з 443 українських шкіл в кінці 1930-х рр. залишилося тільки вісім.
Польська влада намагалася повернути процес самоідентифікації галицьких
українців до стану, що існував у ХІХ ст. Офіційні документи свідомо уникали
визначення «український», замінюючи його старим «русинський» або
«руський». При тому «русини» трактувались не як окрема нація, а як
етнографічна група.
Не краща ситуація спостерігалась у Румунії. До 1927 р. тут закрили або
румунізували всі українські школи, ліквідовали українські кафедри в
Чернівецькому університеті.
Ліберальна політична система Чехословаччини уможливила вільний
розвиток різних форм національного життя. У результаті в 1930-х рр.
український рух на Закарпатті перетворив місцевих жителів на національно
свідомих українців. У той час, як польський та румунський уряди не сприяли
розвитку української вищої освіти, уряд Праги дав притулок і фінансову
підтримку зразу декільком українським вищим навчальним закладам –
Українському вільному університету (1921–1945), Високому педагогічному
інституту ім. Драгоманова у Празі (1923–1933), Українській господарській
академії у Подебрадах (1922–1935).
Незважаючи на різні суспільно-політичні умови, українська культура
активно розвивалась у міжвоєнний період: працювали та відкривались школи з
українською мовою викладання, громадські та просвітні організації, науково-
освітні заклади, мистецькі товариства, музеї, театри, видавалась україномовна
преса, книги тощо. Так, у Галичині виходило 143 українських періодичних
видань.
Центрами національно-виховної та освітньої роботи серед українців
залишались наймасовіша організація – «Просвіта». У Галичині на 1939 р. діяло
83 філії і 3214 читалень «Просвіти», які об’єднували близько 500 тисяч членів.
Відповідно до розпорядку ректорату Львівського університету від 14 серпня
1919 р. в університет приймали тільки громадян Польщі і тих, що служили в
польській армії. У результаті українська молодь була позбавлена можливості
навчатись у Львівському університеті.
Серед українських вчених і педагогів народилась ідея створити приватні
університетські курси. 27 вересня 1919 р. польська окупаційна влада
заборонила курси, створені з ініціативи НТШ. У перших числах липня 1921 р., з
ініціативи дійсних членів НТШ В. Щурата, І. Свєнціцького, І. Крип’якевича,
В. Герасимчука та інших, курси було реорганізовано в Український таємний
університет. 15 вересня 1921 р. розпочались перші записи на навчання, а з ними
і перші арешти. Польській владі не вдалось ліквідувати університет, який
підпільно працював до 1925 р.
Головним осередком української науки та загалом культури залишалось
НТШ. Хоча і діяльність його послабилася в порівнянні з періодом Австро-
Угорської імперії: зменшився приплив нових наукових сил, багато вчених
емігрували, польська влада не надавала жодної фінансової підтримки. Завдяки
підтримці української громади НТШ вдалося утримувати велику бібліотеку,
три музеї і два науково-дослідні інститути. У 1920-х рр. певні кошти надходили
від уряду УРСР.
Єдиним українським вищим навчальним закладом у Галичині була Греко-
Католицька богословська академія, відкриття якої відбулося у Львові 6 жовтня
1929 р. з ініціативи митрополита А.Шептицького. Академія була відкрита на
основі духовної семінарії, першим ректором був Йосип Сліпий.
У літературі цього періоду старше покоління літераторів представляли:
В. Стефаник (1871–1936), О. Маковей (1867–1925), М. Черемшина (1874–1927),
У. Кравченко (1860–1947), Б. Лепкий (1872–1941) та інші. Вони об’єднувались
навколо «Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка», яке діяло у
Львові в 1925–1939 рр.
Із Західною Україною тісно була пов’язана творчість емігрантів зі Сходу,
які оселилися у Празі, Варшаві і Львові, – О. Кандиби (псевдонім – Олександр
Олесь, 1878–1944) та його сина, поета, археолога та політичного діяча Олега
Ольжича (1907–1944), Є. Маланюка (1897–1968) та ін. У Чернівцях
продовжувала плідно працювати О. Кобилянська. У міжвоєнний період
письменниця відобразила події Першої світової війни на території Північної
Буковини в збірці «Але Господь мовчить» (1926).
Загалом, це був час складних літературних процесів, формування
національно-визвольного руху, патріотичного піднесення та переосмислення
політичного досвіду минулого. Це стало основним чинником відповідних
літературних процесів, значну роль у яких почало відігравати молоде покоління
літераторів: Богдан-Ігор Антонич (1909–1937), Ю. Косач (1909–1990) –
племінник Л. Українки, І. Вільде (1907–1982), У. Самчук (1905–1987) та інші.
Своєрідним об’єднавчим осередком націоналістичного напряму був
«Літературно-науковий вісник», видання якого відновилось у Львові в 1922 р.
під редакцією Д. Донцова (1883–1973).
Поза політикою працювали українські скульптури та художники, які
навчались у мистецьких закладах Польщі, Австрії, Німеччини, Франції. Вони
сприймали нову систему відображення навколишнього світу, зумовлену
тенденціями імпресіонізму та постімпресіонізму. Нові художні явища
продовжували культивувати І. Труш, О. Новаківський, А. Манастирський,
О. Кульчицька та чимало інших західноукраїнських митців.
Помітною стала робота українського маляра-імпресіоніста, живописця,
художника-монументаліста, графіка, проектанта ужиткового мистецтва,
педагога П. Холодного (1876–1930), котрий в Успенській (Волоській) церкві у
Львові вперше в історії українського православного будівництва використав
вітражні композиції. Дослідники вважають П. Холодного, М. Бойчука та
О. Новаківського засновниками в образотворчому мистецтві українського
національного стилю – «неовізантинізму».
Важливу роль у мистецькому житті Західної України відігравала «Асоціація
незалежних українських митців», яка діяла в 1930–1939 рр. АНУМ
влаштовувала щорічні колективні та індивідуальні виставки, об’єднуючи
більшість українських живописців, графіків, скульпторів.
Із Львовом пов’язана діяльність скульптора С. Литвиненка (1899–1964),
котрий працював у Львові в 1930–1944 рр. Створив високомистецький
надгробок І. Франку (1933) і пам’ятник В. Пачовському (обидва на
Личаківському цвинтарі у Львові). У його скульптурних портретах
переважають імпресіоністичні тенденції.
Скульптор А. Павлось (1905–1954) виявив себе здібним майстром
сюжетних композицій, виконав пам’ятники-погруддя Т. Шевченка,
Б. Хмельницького, Д. Галицького, портрет О. Новаківського. Скульптор
А. Коверко (1893–1967) – відомий різьбяр по дереву, виконав вівтар та
іконостас для церкви Святого Духа у Львові, портрети І. Франка,
І. Свєнціцького, М. Вороного, І. Труша.
Театральне життя Західної України продовжував представляти театр
товариства «Українська бесіда» (з 1861 р. до 1916 р. «Руська бесіда»), який діяв
у Львові до 1924 р.
У царині музичного мистецтва плідно працювали львівські композитори
С. Людкевич (1879–1979), В. Барвінський (1888–1963), Ф. Колесса (1871–1947)
та інші. До музичних творів С. Людкевича цього періоду відноситься
симфонічна поема «Каменярі» «Галицька рапсодія», кантата «Заповіт» на вірші
Т. Шевченка, симфонічна поема «Веснянки». До здобутків В. Барвінського слід
віднести складену ним у 1930-х рр. збірку 38 українських народних пісень для
фортепіано.
Основоположником українського етнографічного музикознавства вважають
Ф.Колессу. До основних праць цього періоду відносяться: «Про генезу
українських народних дум», «Народні пісні з південного Підкарпаття»,
«Речитативні форми в українській народній поезії», «Українські народні пісні
на переломі 17–18 ст.», «Народні пісні з галицької Лемківщині», «Українська
усна словесність».
Отже, національна культура на західноукраїнських землях у міжвоєнний
період розвивалась, як у відповідності до загальноєвропейських мистецьких
тенденцій, так і в напрямі протистояння асиміляційним процесам, які
здійснювали Польща та Румунія.

6.3. Сфера культури в радянській Україні: від українізації до соцреалізму.

Поразка національних сил у державницьких змаганнях 1917–1921 рр.

призвела до ліквідації незалежної Української Народної Республіки і
встановлення більшовицькою Росією радянської влади у вигляді Української
Радянської Соціалістичної Республіки (УСРР). Формально проголошена 10
березня 1919 р.
У сфері культури домінувала позиція, в рамках якої все українське
асоціювалось з націоналізмом, петлюрівщиною та контрреволюцією. Питання
про українську інтелігенцію розглядалося в партійних колах лише в контексті
ставлення до буржуазних і дрібнобуржуазних партій. Давалося взнаки і те, що
на початок 1920-х рр. серед членів Комуністичної партії (більшовиків) України
українців було тільки 24 %. На цьому тлі, ті, хто зовсім не сприймали нової
влади, емігрували за кордон: О. Олесь, С. Черкасенко, В. Самійленко,

З 1937 р. Українська Радянська Соціалістична Республіка.
В. Винниченко, Д. Дорошенко, І. Огієнко та інші. Були такі, що виїхали, а
пізніше повернулись: М. Грушевський, М. Садовський та інші. Багато митців,
вбачаючи в діях більшовиків ворожість до всього українського, тимчасово
відійшли від творчої діяльності (літератори Г. Григоренко, О. Пчілка,
композитор М. Радзієвський та інші).
Втім переважна більшість представників науки, освіти та мистецтва з
довірою поставилася до ідеологічних постулатів більшовиків і з великою
надією на відродження національної культури сприйняла встановлення
радянської влади. Були і такі, що погодилися на співробітництво, але вважали
це тимчасовим, вимушеним заходом. Серед них – літератори В. Поліщук,
М. Семенко, П. Тичина, О. Вишня; художники М. Бойчук, М. Бурачек, Федір та
Володимир Кричевські; театральні діячі Л. Курбас, Г. Юра, Ф. Левицький та
інші. Однак, як показав час, не всі з них йшли на компроміс із своїми
переконаннями, і в результаті стали об’єктом терору, фізичних і моральних
репресій.
Культуру більшовики розглядали, як один з інструментів ідеологічного
перевиховання мас в комуністичному дусі. Для цього необхідно було створити
нову культуру, основою якої повинен стати марксизм у світогляді, диктатура в
політиці, колективізм в етиці. Тому проблема залучення української
інтелігенції до формування, так званої, соціалістичної культури набула
першочергового значення для партійно-радянських органів.
З огляду на це інтелігенція зазнавала особливих переслідувань через
притаманний їй дух опозиції. У 1921 р. за участь у повстанській боротьбі було
розстріляно поета Г. Чупринку, підступно вбили композитора М. Леонтовича.
Переслідування з боку нової влади призвело до передчасної смерті
композиторів Я. Степового (1921) та К. Стеценка (1922).
Однак загальна ситуація вимагала від партійного керівництва йти на
компроміс, який розглядався стратегічним кроком, щоб у найближчому
майбутньому забезпечити ширший фронт наступу. У економічному житті
таким компромісом стало проголошення в березні 1921 р. «Нової економічної
політики» (НЕП), а в культурі в 1923 р. політики «коренізації». В Україні ця
політика отримала назву «українізація». Офіційно «коренізація» в Україні
розпочалася 17 липня 1923 р., коли Рада народних комісарів УРСР прийняла
рішення «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних та культурно-
освітніх установ», а 1 серпня «Про заходи забезпечення рівноправності мов та
про допомогу розвиткові української мови».
Встановлювалося, що ніхто з громадян, які не володіють українською
мовою, не може бути прийнятий на службу в державну установу, а ті, хто вже
перебуває і не вивчить українську мову за встановлений термін на
організованих при установах курсах, звільнялися з державної служби. У 1925 р.
було введено обов’язкове вживання української мови в державному
діловодстві.
Політика українізації дала певні позитивні наслідки. Вона призупинила
русифікацію і фактично відновила започатковану національною революцією
українізацію суспільства. Виконавці «українізації» вірили в її справжність та не
вбачали підступність головних ідеологів політики «коренізації».
 Розбудова радянської системи освіти на території України розпочалась з
запозичення в 1919 р. народним комісаром освіти В. Затонським концепції і
моделі освіти в Радянській Росії, що не враховували соціально-економічну і
національну специфіку України. Нарком освіти Г. Гринько на початку 1920 р.
розпочав розробку власної концепції та моделі освіти, в основу якої поклав
наскрізну професійну спрямованість освіти. У середині 1920-х років в Україні
було впроваджено десятирічку (семирічка плюс трирічна професійна школа).
Нове керівництво наркомату освіти залишило право навчання рідною
мовою. 4 травня 1920 р. було видано відповідну постанову «Про підготовку
працівників освіти з обов’язковим вивченням української мови», а 21 жовтня
Раднарком УСРР прийняв постанову «Про введення української мови в усіх
навчально-виховних закладах з неукраїнською мовою навчання».
У системі вищої освіти зміни полягали в тому, що в 1920–1921-х рр.
ліквідували всі українські університети. На їх базі створювались спеціалізовані
вузи соціально-економічного, педагогічного і медичного спрямування. Така
схема розвитку вищої освіти прагнула підпорядкувати всю освіту засадам
«єдиної трудової школи». Це призвело до значного зниження теоретичного
рівня підготовки фахівців з вищою освітою і викликало невдоволення серед
професорсько-викладацького складу. Закриття університетів супроводжувалось
звільненням та арештами демократично налаштованих викладачів і професорів.
З 1932 р. університетську систему освіти поступово почали відновлювати.
М. Скрипник, який замінив у лютому 1927 р. О. Шумського на посаді
наркома освіти, продовжував відстоювати і удосконалювати українську модель
освіти. Гарантом цієї моделі був незмінний заступник усіх чотирьох наркомів
освіти Я. Ряпко. У 1929 р. Я. Ряпко виступав проти необхідності і можливості
уніфікації системи освіти України з російською. Натомість він запропонував у
разі такої уніфікації будувати російську систему за українським зразком.
До позитивів у сфері освіти періоду «українізації» слід віднести досягнення
загальної грамотності та значний ріст освіченості народу. Фактично було
продовжено політику, яку ще розпочала Центральна Рада. Радянська влада
використала боротьбу з безграмотністю для ідеологічного перевиховання
населення. Для цього з 1923 р. розвивають мережу товариств «Геть
неписьменність!». У 1936 р. товариства ліквідувалися як такі, що виконали
свою роль.
До цієї освітньої-ідеологічної роботи було залучено комітети незаможних
селян (комнезами). Вони допомагали освітнім органам у створенні лікнепів
(ліквідація неписемності), придбанні та розповсюдженні необхідної літератури.
Комнезамам було надано право посилати в усі середні та вищі навчальні
заклади УСРР 10 % учнів, а на сільськогосподарські відділи і факультети 45 %.
Слід мати на увазі, що партійне керівництво досить вміло використовувало
цю культурно-освітню роботу для поширення атеїзму. Це питання було
порушено в квітні 1923 р. на VІІІ конференції КП(б)У. З цього часу комнезами
паралельно організовують читання лекцій, гуртки «безбожних»,
розповсюджують журнал «Безвірник» тощо.
14 червня 1921 р. положенням Раднаркому УСРР Українська академія Наук
була проголошена найвищою науковою державною установою і
підпорядковувалася наркомату освіти. Академію перейменували на ВУАН
(Всеукраїнська Академія Наук). На 1928 р. в Україні вже було 138 науково-
дослідник закладів, де працювало близько 3700 науковців. Особливістю було
те, що радянська тоталітарна система підпорядкувала науку своєму зміцненню,
а не розвитку людини та суспільства.
Особливий вплив політика «українізації» мала на художню літературу. На
фоні літературних угрупувань, що творили пролетарську та селянську поезію і
прозу («Плуг» та «Гарт»), виділяються письменники європейської орієнтації
(Л. Старицька-Черняхівська, М. Зеров, М. Рильський, В. Підмогильний,
Б. Антоненко-Давидович та інші).
Помітною постаттю в українській літературі, був О. Вишня (П. Губенко,
1889–1956) – один із засновників у 1922 р. сатиричного журналу «Червоний
прець», а з 1927 р. головний редактор. Частина «гартівців» на чолі з
українським прозаїком, поетом, публіцистом, М. Хвильовим (М. Фітільов,
1893–1933) утворила літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія
пролетарської літератури, 1925–1928), інша частина – ВУСПП (Всеукраїнська
спілка пролетарських письменників, 1927).
ВАПЛІТЕ стояла на засадах творення нової української літератури шляхом
засвоєння кращих зразків західноєвропейської культури. На думку
літературознавця І. Дзюби, М. Хвильовий спрямовував свій пафос проти
хуторянства й «масовізму» в літературі, «червоного» неуцтва, «безграмотного
міщанства» та «рідненької просвіти» в вишиваній сорочці і з «задрипанським
світоглядом», «селозування» пролетарської культури «Плугом». Це не означає,
що М. Хвильовий був проти того, щоб робітники і селяни творили культуру,
але це мали б робити інтелектуально розвинені, талановиті та геніальні люди.
Ще одним викликом проти більшовицької культурної революції стало його
гасло «Геть від Москви!». У 1926 р. памфлет М.Хвильового «Україна чи
Малоросія?» було заборонено друкувати. В атмосфері шаленого цькування він
покінчив життя самогубством 13 травня 1933 р.
Театр «Березіль», який був заснований у Києві в березні 1922 р. (назва
походить від місяця заснування), став одним із перших українських театрів в
УСРР. З 1926 р. і до 1933 р. театр працює в Харкові. Театр видавав журнал
«Барикади театру», а також був сміливим і міцним експериментальним
колективом. У 1933 р. Л. Курбаса було заарештовано, а театр закрили. Частина
колективу долучилася до трупи Харківського українського драматичного
театру ім. Т. Шевченка, керівником якого став М. Крушельницький.
З 1927 р. у Харкові працював робітничий театр, основу трупи якого
складали актори театру «Березіль». У 1933 р. цей робітничий театр переїхав у
Донецьк, де став першим стаціонарним професійним театральним закладом.
Одним із засновників цього театру був О. Загаров, який у 1921–1923 рр.
очолював український театр у Львові.
Продовжували розвиток народно-побутових традицій українського театру
М. Садовського та П. Саксаганського. У кінці 1930-х рр. в УРСР було відкрито
понад 80 театрів.


З 1921 до 1936 р. – Всеукраїнська академія наук (ВУАН), у 1936–1991 рр. – Академія наук Української РСР, з
1991 до 1993 рр. – Академія наук України, а з 1994 р. – Національна академія наук України.
 Розвиватись самодіяльні та професійні колективи. Серед них – капела
«Думка» (1920), Київський симфонічний ансамбль (1926–1930) на чолі з В.
Яблонським. Новими здобутками збагатили музичну культуру Г. Верьовка, П.
Козицький, Л. Ревуцький та ін.
На цей час припадає розвиток українського кінематографу, світової слави
якому надав український письменник, кінорежисер, художник, кінодраматург
Олександр Довженко (1894–1956). З 1923 р. митець працював у Харкові де
досить активно інтегрувався в тогочасні мистецькі кола. У 1925 р. долучився до
створення «ВАПЛІТЕ». Перший серйозний успіх прийшов з виходом у квітні
1928 р. на екранах Києва фільму «Звенигора». Фільм став сенсацією, а
одночасно початком особистої трагедії О. Довженка – за цю стрічку, та згодом
за фільм «Земля» (1930) його будуть постійно звинувачувати у буржуазному
націоналізмі.
Помітною фігурою в українському кінематографі був самобутній
скульптор, кінорежисер, драматург, сценарист І. Кавалерідзе (1887–1978), який
з 1928 р. до 1941 р. працював сценаристом та художником в Одеській та
Київській кіностудіях. Як кінорежисер поставив фільми «Злива» (1929),
«Перекоп» (1930), «Коліївщина» (1933), «Прометей» (1936) та інші.
У 1930 р. в Україні з’являється перший звуковий фільм – документальна
стрічка Д. Вертова «Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули
голоси акторів у художньому фільмі О. Соловйова «Фронт». Загалом у 1929–
1934 рр. в Україні було знято до 180 фільмів різних жанрів.
Не менш цікаві та грандіозні процеси спостерігаються в архітектурі та
образотворчому мистецтва. В архітектурі планувалося втілити ще небачені
містобудівельні задуми, нові типи конструктивних рішень і форм архітектури
першого десятиліття радянської влади.
Новий конструктивістський напрям яскраво представлений в новобудовах
Харкова – тодішня столиця УСРР. У Харкові створено ансамбль центру міста з
комплексом адміністративних організацій та установ. Кругла в плані площа тут
одна з найбільших у світі. Серед споруд площі – будинок Держпрому (1925–
1929, арх. С. Серафимов, С. Кравець, М. Фельгер) і будинок проектних
організацій (1930–1932, арх. С.Серафимов та М.Зандберг-Серафимова). У цих
спорудах використано останні досягнення будівельної техніки та нові
архітектурні форми.
Такі архітектурні форми з’являються і в інших містах: палац праці – Дніпро
(1926–1932, арх. О. Красносельський), палац культури заводу «Більшовик» –
Київ (1931–1934, архітектор Л. Мойсевич). Зазнав реконструкції Донецьк за
розробленим у 1932 р. генеральним проектом архітектора П. Головченка.
З середини 1930-х рр. простежується відхід від конструктивізму й
повернення до класики. Показником нового стилю стала споруда Ради
Міністрів УСРР у Києві (1935–1937, арх. І. Фомін). Ця споруда – наглядний
образ часу. До неокласичних споруд України належить будинок Верховної Ради
УСРР (1936–1939, арх. В. Заболотний). Тут поєднана класична схема загальної
об’ємно-просторової побудови з національним декором в оформленні інтер’єрів
та урочистим восьмиколонним портиком.
У 1930-х рр. поширилося будівництво житлових багатоповерхових споруд,
зумовлене вимогами економічності, створення кращих умов життя людей. Тоді
ж розпочалося швидкісне будівництво за типовими проектами шкіл, дитячих
садків, ясел, магазинів, кінотеатрів. Кращим оригінальним проектом була
споруда театру в Донецьку (1935–1940, арх. О. Котовський), де використано
класичні форми з ордерною системою.
Конструктивізм 1920-х рр. позначився і на скульптурі. Споруди зі скла і
бетону не залишали місця для пластики та декору. Скульптори переважно
займалися пам’ятниками, через яку проводилась монументальна пропаганда.
Твори здебільшого виконувались із дешевих матеріалів. Привертають увагу
роботи І. Кавалерідзе: пам’ятник Г. Сковороді в Лохвиці (1922), пам’ятники
Артему в Бахматі (1923) та Слов’яногірську (1927).
Популярною була шевченківська тема. Радянська тоталітарна система в
ідеологічній пропаганді вдало використовувала образ Т. Шевченка. У 1920 р.
встановили погруддя Т. Шевченка в Києві, а 1921 р. у Харкові (скульп. Б.
Кратко). У 1926 р. у Полтаві поставлено пам’ятник Т. Шевченку (скульп. І.
Кавалерідзе). Скульптор М. Манізер – автор пам’ятників Т. Шевченку в Києві
(перед головним корпусом Київського національного університету ім. Т.
Шевченка) та Каневі. Обидва пам’ятники було виконано в 1939 р.
Серед художників домінуючі позиції займали Ф. Кричевський,
В. Кричевський, М. Жук, М. Бурачек та інші. Основним осередком став
Київський художній інститут (1924). Ф. Кричевський найповніше себе виразив
в народній темі. Центральним твором виступає панно-триптих «Життя» (1927)
– своєрідна відповідь на низку явищ в українському мистецтві того часу.
Біля джерел вищої художньої школи в Україні стояв і М. Жук (1883–1964).
У 1925 р. художник створив серію портретних плакатів (близько 30-ти) у
техніці кольорової літографії, у 1932 р. – блискучу серію гравюрних портретів
(з натури) українських письменників, своїх сучасників (В. Сосюра, В. Поліщук,
М. Зеров, В. Блакитний, В. Винниченко, М. Хвильовий та ін).
Широкий діапазон творчості характеризує художника А. Петрицького. Він
відомий монументаліст, станковіст та театральний художник. Після свого
дебюту в «Молодому театрі» Л. Курбаса він перший на українській сцені
утвердив художника, як співавтора театральної вистави.
Глибше до джерел народної творчості та традицій національного мистецтва
звернувся М. Бойчук (1882–1939). Він засновник окремої художньої школи в
Україні 1920–1930-х рр. Виплекана ним велика група митців породила
художню течію – «бойчукізм». «Бойчукісти» виконували розписи в
селянському санаторії Одеси (1927–1929), Ленінському залі Державного
соціального музею в Харкові (1925).
У 1932 р. в Україні були скасовані всі незалежні угрупування художників.
Того ж року зі створенням Спілки радянських художників України вводилися
основоположні принципи єдиного творчого методу, що дістав назву
соціалістичного реалізму. Цей метод став не стільки дороговказом розвитку
мистецтва, скільки караючим і нівелюючим будь-які відхилення від партійного
диктату.
Поза тим, якщо в першій половині 1920-х рр. партія прагнула рівною мірою
протистояти як великодержавному шовінізмові, так і буржуазному

Сучасне місто Артемівськ Донецької обл.
націоналізмові, то, починаючи з другої половини 20-х років, акцент поступово,
але невблаганно переміщувався на боротьбу з проявами буржуазного
націоналізму та його носіями. Ініціатором такої боротьби в Україні став Л.
Каганович, котрий формально підтримуючи курс на українізацію партійного
апарату, робив усе можливе, щоб вихолостити її зміст, деморалізувати носіїв
національної культури та обмежити їхню творчу свободу.
Невдовзі розпочались перші розправи. 2 лютого 1927 р. Політбюро ЦК
КП(б)У заслухало планове питання про народну освіту, політосвіту та
культосвітроботу в масах. Постанова Політбюро буквально розтрощила
наркома освіти О. Шумського, звинувативши його в «націоналістичному
ухилі». 27 лютого О. Шумського звільнили із займаної посади.
Після О. Шумського, почав створюватись міф про «національний ухил»
наступного наркома освіти УСРР М. Скрипника (1872–1933), який як і
О. Шумський, послідовно впроваджував українізацію в життя. Не витримавши
такої наруги, він 7 липня 1933 р. застрелився.
Від часу самогубства М. Хвильового та М. Скрипника дослідники виводять
термін «Розстріляне відродження».
У 1934–1935 рр. було проведено чистку партійного апарату. Після чого
українізація продовжилась, але в напрямі виховання тих кадрів, які тільки за
національною ознакою були українці, але при цьому боролися проти
національного змісту української культури. Сподвижником такої українізації
виступив другий секретар ЦК КП(б)У П. Постишев (один з організаторів
голодомору в Україні 1932–1933).
Масштабні репресії проти української інтелігенції почалися в 1929 р.
арештами по звинуваченню в справі СВУ (Спілки Визволення України). 9
березня 1930 р. по цій справі в приміщенні Харківського оперного театру
розпочався судовий процес. Серед підсудних були академіки С. Єфремов (його
виставляли як голову СВУ), М. Слабченко, історик Й. Гермайзе, правник З.
Моргуліс, мовознавець Г. Голоскевич, філолог В. Ганців – всього 45 осіб.
У 1931 р. необґрунтованих нападів зазнав академік ВУАН М. Грушевський,
звинувачений у керівництві «Українського національного центру». У результаті
його було вивезено за межі України. У 1931 р. по цій справі було арештовано
історика, академіка ВУАН М. Яворського, а в 1937 р. розстріляли. У 1935 р.
керівником «боротьбистської змови» було оголошено драматурга М. Куліша. У
січні 1936 р. у Києві таємно судили групу «шпигунів» і «терористів», яку
нібито М. Зеров, якого відправили на Соловки, де 3 листопада 1937 р.
розстріляли.
Серед репресованих у 1930-х рр. були відомі українські письменники і
поети Ю. Жилко, М. Ірчан, І. Кириленко, І. Кулик, В. Підмогильний,
С. Пилипенко, В. Поліщук, Г. Хоткевич, А. Крушельницький, Микола Вороний,
його син Марко Вороний та інші. Загалом було репресовано близько 500
літераторів, з яких майже 150 загинуло.
Згортання українізації завдало великої шкоди культурній спадщині. Досить
лише згадати про зруйновані в 1930-х рр. у Києві Михайлівський Золотоверхий
собор (ХІІ ст.) та церкву Богородиці на Подолі (ХІІ ст.). Вченим, що відмовився
підписати дозвіл на знесення Михайлівського Золотоверхого собору був
археолог і мистецтвознавець М. Макаренко. За це в 1934 р. його було
заарештовано, а 4 січня 1938 р. розстріляно.
Одночасно в 1930-ті рр. було заборонено видавати праці М.Драгоманова,
Б. Грінченка, М. Костомарова, М. Максимовича, П. Куліша, В. Винниченка,
М. Грушевського та інших. Опубліковані ж до цього їхні роботи вилучались з
читальних залів бібліотек.
Під тотальну заборону потрапили публікації письменників, поетів, вчених,
партійно-радянських працівників М. Волобуєва, О. Вишні, М. Ірчана,
О. Слісаренка, М. Скрипника, М. Ялового та багатьох інших. Масові репресії
поховали імена та твори Г. Холодного, Л. Курбаса, Г. Чупринки, Б. Антоненка-
Давидовича, М. Куліша, М. Зерова, Г. Косинки, О.Олеся та інших. Це був
організований радянською владою погром української культури. Великою
втратою став арешт та розстріл у 1936 р. художника М. Бойчука і знищення
його школи.
У 1934–1935 рр. були засуджені провідні спеціалісти в галузі літератури й
літературознавства – академік ВУАН В. Перетц, член-кореспондент ВУАН
Є. Шабліовський та ін. У 1936–1937 рр. після кампанії наклепів і
необґрунтованих звинувачень загинули академіки ВУАН – геолог І. Агол,
математик М. Кравчук, філософ С. Семковський. Внаслідок такої командно-
адміністративної політики терору в 1930-ті рр. припинився розвиток
статистики, етнографії, демографії, краєзнавства тощо.
Глибоко негативний вплив на розвиток національної культури мало
насильне вилучення зі сфери духовного життя релігії. Для організаційного
розгрому Української автокефальної православної церкви, 28–29 січня 1930 р. у
Києві був скликаний надзвичайний собор УАПЦ. Собор ухвалив постанову із
визначенням, що діяльність УАПЦ носила антирадянський контрреволюційний
характер. До кінця 1932 р. в Україні було закрито понад 1 тис. церков, а в 1933–
1936 рр. закрили приблизно 75–80 % церков.
Отже є очевидним, що в 1920–1930-х рр. українську культуру було
використано для встановлення тоталітарного режиму в УСРР, як через політику
«українізації», так і її згортання – шляхом масштабних репресій.
Об’єднання українських земель, за результатами «пакту Молотова-
Ріббентропа», в єдиній державі означало для українців не тільки зміну їх
державно-правового й політичного статусу, а й суттєві трансформації в сфері
культурного життя. Усталені норми культурного буття змінювалися іншими,
деякі з яких сприймалися беззаперечно й навіть з ентузіазмом, інші – з
настороженістю, а то й взагалі не сприймалися. Особливо важко було
змиритись із знищенням національно-культурних традицій, які з покоління в
покоління створювалися, зберігалися і розвивалися за нелегких умов
бездержавності. Йдеться про закриття всіх національних організацій,
видавництв, газет, що займались збереженням, дослідженням національної
спадщини, а також передачею з покоління до покоління.
У роки Німецько-радянської війни червня 1941 – липня 1944 рр. культурна
спадщина на українських землях зазнала великих втрат, а культурна еліта
випробувань, на тлі бажання воюючих сторін за допомогою культури
мобілізувати людей до участі у війні або отримати підтримку, оправдати чи
приховати свої дії тощо. Також війна призвела до великих втрат під час
евакуації радянською владою установ науки та мистецтва, під час бойових дій,
грабунків установ культурної спадщини нацистами. Війна знову змусила
шукати компроміс із власною совістю багатьом людям науки та мистецтва
перебуваючи під нацистською окупацією чи в тилу радянської армії. Зокрема, в
Києві на початку 1942 р. нацисти розстріляли поетесу, редактор літературного
журналу «Литаври» О. Телігу, поет І. Ірлявського, редактора газети
«Українська дійсність» І. Рогача за участь у похідних групах ОУН. Після війни
в поле зору критики потрапив вірш В. Сосюри (1898–1965) «Любіть Україну»,
написаний ще в 1944 р., але перекладений російською мовою лише в той час.
Вина поета була в тому, що він оспівував не радянську, соціалістичну, а «якусь
одвічну Україну, Україну взагалі».
Незважаючи на величезні людські та матеріальні втрати, Україна вийшла з
війни згуртованішою, так як різні українські етнічні землі були об’єднані в
складі однієї держави. Найважливішу зміну, спричинену війною, викликало
включення до складу УРСР Західної України з 7 млн. населенням. Ліквідація
поділу полегшувала справу здобуття української політичної самостійності у
майбутньому.
У повоєнні роки українська культура була також втягнена в нову хвилю
політичного терору. 26 липня 1946 р. ЦК ВКП (б) ухвалив резолюцію про
«серйозні недоліки і помилки» керівництва української компартії. Серед
численних звинувачень на адресу ЦК КП(б)У домінувала недостатня увага «до
підбору й ідеологічно-політичного виховання кадрів у галузі науки, літератури
й мистецтва». З серпня до жовтня 1946 р. ЦК КП(б)У видало п’ять ідеологічних
постанов: про історію української літератури, про журнал «Перець», про
журнал «Вітчизна», дві постанови про репертуар театрів. У них містився
детальний перелік проявів українського націоналізму в мистецтві, науці й
культурі. Партійні резолюції відкрили кампанію «критики» й «самокритики».
За ними слідували арешти науковців, літераторів, діячів культури в 1946–1947
рр.
Переслідування української інтелігенції складало частину ширшої кампанії,
яка охопила весь Радянський Союз у 1946 р. і за ім’ям її головного виконавця,
голови відділу агітації й пропаганди А. Жданова, дістала назву «ждановщина».
Показовим є розгром у 1946 р. історичної школи М. Грушевського у Львові. По
суті, остаточною метою комуністичної влади було припинення розвитку
української історичної науки.
29 серпня 1947 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про політичні помилки і
незадовільну роботу Інституту історії України АН УРСР». Постанова вимагала
від українських істориків писати історію з позиції класової боротьби та
російсько-української єдності. Це призвело до спотворення історії України.
Активно проводилась робота з повернення музейних, бібліотечних та
архівних пам’яток вивезених нацистами в роки Німецько-радянської війни. 10
грудня 1945 р. «Радянська Україна» опублікувала оголошення про повернення
АН УРСР 10 тис. томів наукової літератури. Сучасний дослідник Я.Федорук
пише, що до Львова з Польщі було повернуто шість вагонів із культурним
цінностями. Однак, за його оцінкою, це було лише прелюдією справжньої
трагедії, що розігралась з культурними надбаннями бібліотечних та архівних
колекцій Львова. У червні 1945 р. у львівській бібліотеці Оссолінських почався
перепис книжок для передачі їх у Польщу. У липні 1946 р. було вивезено
108537 видань ХІХ–ХХ ст., 34464 стародруків і 7068 рукописів. У березні 1947
р. вивозилися лише стародруки – 67381 видання. Крім Польщі, львівські
книгозбірні та архівні колекції вивозилися до Москви, Києва та Ужгорода.
Поштовхом до нових репресій стало вбивство 24 жовтня 1949 р. у Львові
письменника та публіциста Я. Галана (1902–1949), який захищав українську
культуру, виступав проти русифікації та спалення українських картин і книг.
Після вбивства Я. Галана до Львова приїхав перший секретар ЦК КП(б)У М.
Хрущов, який виступив перед партійно-радянським активом з проблем
ідеологічного виховання. Після цього із львівських вузів у 1949/1950 н.р. було
звільнено 53 викладача. Виключали з вузів студентів.
Посилення шовіністичного курсу було пов’язано з призначенням у 1947 р.
на посаду голови Агітпропу М. Суслова. У середині 1952 р. він розпорядився
організувати групу з провідних московських і київських істориків для
написання «Тез про возз’єднання України з Росією». Тези було опубліковано в
1954 р. з нагоди 300-річчя Переяславської угоди, як канонічний варіант
партійної версії української історії.
Нова хвиля гострих ідеологічних атак на українську інтелігенцію
розпочалась після Днів української культури в Москві (15–25 червня 1951).
Гострій критиці піддали ЦК КП(б)У за недостатню увагу до виявлення і
боротьби з українським націоналізмом в українській літературі і науці.
О.Корнійчука і його дружину В. Василевську розкритикували за лібрето до
опери «Богдан Хмельницький» (композитор К. Данькевич), прем’єра якої
відбулась 29 січня 1951 р. у Києві на сцені Державного академічного театру
опери і балету УРСР ім. Т.Шевченка. У лібрето недостатньо розкривалася
«прогресивна» роль російського царя.

Дуже серйозним ударом по духовному життю Західної України та культурі

загалом стала ліквідація Української греко-католицької церкви 8–10 березня
1946 р. на Львівському соборі.
Негативною особливістю радянізації культурного процесу в західних
областях УРСР була швидка втрата професіоналізму серед інтелігенції.
Прославляючи радянську владу та сприяючи радянізації суспільства
інтелігенція поступово втрачала свій культурний і моральний авторитет у
суспільстві.
Поза заходами ідеологічної та силової боротьби, українська культура
розвивається в звичному порядку радянської командно-адміністративної
системи. У результаті в перші повоєнні роки в Україні вже працювало 30,5 тис.
шкіл і 154 вищих закладів освіти.
Подією в житті Закарпаття стало відкриття Ужгородського державного
університету. У 1945 р. у Львові було відкрито лісотехнічний інститут, 6
вересня 1946 р. – інститути прикладного та декоративного мистецтва, дещо
пізніше почали працювати сільськогосподарський, поліграфічний та інститут
фізичного виховання. Розвивалась система заочної освіти. У роки четвертої
п’ятирічки (1946–1950) було підготовлено 126 тис. спеціалістів з вищою
освітою. На 1955 р. в 500 технікумах навчалось 265 тис. учнів.
 Щодо науки в Україні то центром залишалась Академія наук УРСР, яка в
березні 1944 р. повернулась з евакуації до Києва в складі 29 науково-дослідних
інститутів.
Широкого розвитку набула культурно-освітня робота. У 1950 р. в Україні
діяло 26,7 тис. клубів, 137 музеїв, 34,9 тис. масових бібліотек. 24 квітня 1949 р.
у Києві було відкрито Державний літературно-художній музей Т.Г. Шевченка.
У рамках поширення радянської пропаганди активізувалась робота з
піднесення ролі преси. У 1950 р. в УРСР видавали 1192 республіканські і
місцеві газети тиражем 46 млн. примірників. Важливим засобом масової
інформації стало радіомовлення та кіно. У 1950 р. в Україні діяло 7,2 тис.
кінотеатрів. Пожвавилось театральне життя. У 1950 р. в УРСР працював 81
професійний театр.
За зовнішньою видимістю відновлення і розширення мережі наукових,
мистецьких, культурно-освітніх закладів (театрів, музеїв, клубів, шкіл тощо)
приховувалася трагедія творця духовних цінностей, тупикова ситуація, що
склалася у всьому національно-культурному житті. Як і в довоєнні роки, режим
централізував всі культурні засоби, звів духовні процеси в єдине русло,
контрольоване і кероване комуністичною партією.
З викриттям «культу особи Сталіна» в 1956 р. на ХХ з’їзді КП СРСР і
початком, так званої «відлиги», настав період змін і в культурі. До української
громадськості повернулася частина духовної спадщини «розстріляного
відродження» – твори О. Близька, О. Досвітнього, М. Драй-Хмари, В. Еллана,
Г. Косинки, М. Куліша, були реабілітовані М. Йогансен, В. Підмогильний,
Є. Плужник, М. Семенко, М. Філянський та інші.
Відображенням високої духовності були кіноповісті О. Довженка
«Зачарована Десна», «Повість полум’яних літ», «Поема про море». Ці твори, в
яких піднімаються злободенні, гострі проблеми української культури, екології,
історичної пам’яті, демонстрували новий загальнолюдський вимір творчості
митця. Справжнім досягненням української прози став роман Г. Тютюника
«Вир», перша книга з’явилася в 1960 р.
Кінець 1950-х – 1960-ті рр. – час активної ліричної творчості
М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана, В. Сосюри, А. Малишка, яскравого
дебюту молодих поетів М. Вінграновського, В. Коротича, І. Драча, Л. Костенко
та інших. Великими подіями суспільного і культурного життя України стали
широко відзначені ювілеї класиків української літератури: 100-річчя з дня
народження І. Франка (1956), 50-річчя з дня смерті Л. Українки (1963), 100-
річчя з дня народження М. Коцюбинського (1964), 150-річчя з дня народження
Т. Шевченка (1964).
У період відлиги спостерігається розвиток молодіжної субкультури, яка
наслідувала західні стандарти життя, стала підґрунтям для формування в
подальшому відкритого соціального протесту й незгоди за допомогою стилю
одягу й манери поведінки.
На ініційованих партійним керівництвом зборах і нарадах, у газетних
статтях українська інтелігенція вимагала підготовки і видання українських
наукових словників, енциклопедій, появи українських кінофільмів. У листопаді
1957 р. АН УРСР оголосила про свій намір розпочати видавництво
«Українського історичного журналу», з 1958 р. відновилось видавництво
журналу «Всесвіт», появилися нові журнали «Прапор» (1956) та «Радянська
література» (1957). Великою подією наукового і культурного життя стала
перша «Українська радянська енциклопедія».
Важливою подією періоду «відлиги» стало звільнення з ув’язнення та
заслання репресованих західноукраїнських літераторів, науковців, митців –
В. Гжицького, А. Патрус-Карпатського, В. Барвінського, О. Степанів,
П. Коструби, М. Скорика та інших.
Пожвавилася діяльність творчих спілок, що поступово виходили з шокового
стану. Втім не слід переоцінювати лібералізацію в культурному житті.
Показовим тут є історія із книгою Д. Павличка «Правда кличе» (1959), в якій чи
не вперше в Україні пролунало художнє слово правди про «больові точки»
тогочасного суспільства: перекручення і злочини сталінської доби,
бюрократизм та ідеологічне фарисейство. За рішенням партійних інстанцій
тираж збірки поезій було вилучено з продажу і знищено.
Будь-яка спроба вчених-суспільствознавців відмовитися від практики
обслуговування офіційних доктрин, віднайти істинні принципи соціально-
економічного розвитку, відтворити сторінки національної історії докорінно
знищувались. Наочним прикладом стало цькування старшого наукового
співробітника Інституту суспільних наук АН УРСР О. Карпенка, який 1957 р. у
своїх публікаціях намагався з позиції об’єктивності відповісти на одне з
найактуальніших питань новітньої історії України – причини утворення і
характер Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) у 1918–1919 рр.
Найбільш помітним культурним проривом став вихід на арену культурно-
історичних процесів шістдесятників – представники нової генерації борців за
порятунок нації, її духовності, культури, мови тощо. Це були люди різних
професій, здебільшого творча молодь. Серед них, І. Дзюба, І. Світличний, Є.
Сверстюк, М. Вінграновський, В. Симоненко, Л. Костенко, В. Шевчук,
А.Горська, В. Кушнір, В. Стус, Д. Павличко, М. Осадчий, В. Мороз, В.
Чорновіл та ін.
Цей процес пов’язаний із виникненням наприкінці 1959 р. у Києві клубу
творчої молоді «Сучасник», який заклав організаційні основи руху
шістдесятників. Президентом клубу спочатку був Л. Танюк, потім
В. Зарецький. Члени клубу організовували творчі вечори по Україні, випускали
самвидав. При клубі було створено комісію, яка потай збирала матеріали про
репресії і розстріли 1930-х рр.
У травні 1962 р. клуб у Жовтневому палаці провів вечір пам’яті Л. Курбаса,
на якому засудили злочини сталінізму. У грудні 1962 р. відбувся вечір пам’яті
М. Куліша, який мав не менший громадський резонанс. З певними
ускладненнями влітку 1963 р. провели вечір пам’яті Л. Українки.
Невдовзі такий клуб під назвою «Пролісок» заснували у Львові. Клубом
керував мистецтвознавець, аспірант Львівського університету М. Косів. До
клубу входили Михайло і Богдан Горині, філолог М. Осадчий, студент І. Гель.
Згодом приєдналися поети І. Стасів та І. Калинець, художниця С. Шабатура та
ін. Менші за кількістю учасників творчі об’єднання та клуби діяли в Харкові,
Донецьку, Одесі, Дніпропетровську.
Душею шістдесятників був В. Симоненко (1935–1963). Смерть поета 13
грудня 1963 р. розпалила протестну атмосферу. Його неопубліковані вірші та
щоденник публікувались у «самвидаві». Переслідування, яких зазнав В.
Симоненко в останні роки життя, та його загадкова смерть надали всьому
шістдесятницькому руху ореолу жертовності.
Радянське керівництво провокувало посилення опозиційного руху,
вдаючись до репресій проти національної культури. 24 травня 1964 р. внаслідок
підпалу в київській бібліотеці АН УРСР згорів відділ рукописів, стародруків та
рідкісних книг. Символічною подією остаточного розриву влади з передовою
українською інтелігенцією стало знищення за вказівкою ЦК КПУ вітражу у
вестибюлі Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка, виготовленого з
нагоди 150-річчя з дня народження Т. Шевченка.
У серпні-вересні 1965 р. розгорнулась хвиля арештів Серед арештованих
були І.Світличний, брати Горині, М. Косів та інші. Арештованим не було
представлено звинувачень, натомість поширювалися звістки про викриття
антирадянської націоналістичної організації.
Восени 1965 р. І. Дзюба, В. Чорновіл та В. Стус під час прем’єри у
київському кінотеатрі фільму «Тіні забутих предків» закликали глядачів
виступити з протестом проти арештів. У грудні 1965 р. відкритого листа
керівнику партії та уряду УРСР П. Шелесту та В. Щербицькому надіслав
І. Дзюба, до якого додав працю «Інтернаціоналізм чи русифікація». Цей вчинок
І. Дзюби вважається одним із найзначніших явищ цього часу.
Після процесів 1965–1966 pр. ще більше посилився тиск на інтелігенцію. У
1966 р. відділ науки і культури компартії України утворив комісію, яка
припинила розвиток українського поетичного кіно, обмежила в прокаті
знамениті фільми С. Параджанова «Тіні забутих предків», Л. Осики «Камінний
хрест» (1968), Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих» (1966), «Білий птах з
чорною ознакою» (1970). У листопаді 1967 р. у Львові був засуджений
В. Чорновіл за підготовку документального збірника «Лихо з Розуму (Портрети
двадцяти злочинців)».
Привернув увагу своєю неупередженістю і критичністю мислення
провідний фахівець Інституту історії М. Брайчевський (1924–2001), особливо
статтю «Приєднання чи возз’єднання? (Критичні замітки з приводу однієї
концепції)» (1966).
Знаковою подією, що знаменувала повне відвернення влади від будь-якого
діалогу, навіть з найтолерантнішими діячами культури, стала організована в
1968 р. кампанія проти роману голови Спілки письменників України О.Гончара
«Собор». Твір оголошено ідейно шкідливим та було заборонено.
Поза подіями, які актуалізували українське національне питання, інші
сфери культури забезпечували життєдіяльність радянської держави. ХІХ з’їзд
КПРС поставив завдання завершити на кінець п’ятої п’ятирічки перехід до
загальної середньої десятирічної освіти в обласних центрах та великих містах.
На початок 1958/1959 н.р. в республіці діяло 34,5 тис. шкіл, в яких навчалося
близько 6 млн. дітей. У ці роки працювало вже 3,5 тис. вечірніх та заочних
шкіл, відкривались школи інтернати.
Новатором у педагогіці був директор Павлишської середньої школи на
Кіровоградщині, заслужений вчитель УРСР В.Сухомлинський (1918–1970). В
1957 р. обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук РРФСР.
 Певні реформи торкнулись і вищої школи – проводилось об’єднання
дрібних вузів. З 1950 р. до 1959 р. в Україні кількість вузів скоротилась з 160 до
140, але континент студентів збільшився з майже 200 тис. до 381,1 тис.
студентів. Значно розширилися заочні і вечірні відділення вузів, у яких
навчалось у 1958 р. до 140 тис. студентів. Щодо середніх спеціальних закладів
то на 1958 р. їх нараховувалось 588, в яких навчалась 351 тис. учнів.
Зазначимо, що на початок 1950-х років, за підрахунками сучасної
дослідниці О. Тєвікової, вищу освіти мало близько 3 % осіб, а 5 % мешканців
УРСР були неграмотними.
У цей час були закладені масштабні підвалини денаціоналізації молодого
покоління. Практикували розподіл українських студентів, після завершення
навчання, на роботу в республіки СРСР. У 1951–1955 рр. ВЗО УРСР направили
працювати в інші республіки 50 тис. спеціалістів.
У системі науки при АН УРСР діяло 36 науково-дослідних інститутів та 19
наукових установ. Серед них Інститути металофізики, металокераміки і
спеціальних сплавів, хімії полімерів у Києві, радіофізики і електроніки в
Харкові, машинознавства і автоматики у Львові. Вчені УРСР долучились до
вирішення проблем використання атомної енергії в мирних цілях: запуск у 1954
р. першої в СРСР промислової атомної електростанції, пуск на воду в 1957 р.
першого атомного криголама, запуск 4 жовтня 1957 р. першого в світі штучного
супутника Землі, що відкрив еру освоєння космосу.
У 1960-х – 1970-х рр. було започатковано масштабні видавничі проекти
українською мовою: Радянська енциклопедія історії України (у 4-х т., 1969-
1972), Енциклопедія народного господарства УРСР (у 4-х т., 1969-1972), Історія
українського мистецтва (у 6-х т., 1966–1973), Історія міст і сіл УРСР (у 26-и т.,
1967–1974), Словник іншомовних слів (1974), Історія української літератури (8-
м т., завершено видання у 1971), Історію Української РСР (8-м т. у 10 книгах,
1977–1979) та інші.
У 1976 – 1986 р.р. Інститут літератури АН УРСР у 50-ти томах видав творчу
спадщину І. Франка. Впродовж 1975–1979 рр. було видано дванадцять томів
творчої спадщини Л. Українки.
У літературі продовжують домінувати М. Рильський «Троянди і виноград»,
П. Тичина «Ми совість людства», В. Сосюра «Солов’їні далі». Серед
письменників виділяються роботи М. Стельмах «Кров людська – не водиця» та
«Хліб і сіль», О. Гончар – «Перекоп», І. Ле «Хмельницький» та інші.
20 травня 1961 р. постановою Ради Міністрів УРСР засновано
Республіканську премію ім. Т.Г. Шевченка.
У 1950-х рр. композитори України створили ряд музичних творів, які
отримали світове визнання. Серед них – третя симфонія Б. Лятошинського,
опера «Богдан Хмельницький» К. Данькевича. У Львові активно продовжував
працювати композитор С. Людкевич, який у ці роки написав «Прикарпатську
симфонію» (1952), оперу «Довбуш» (1955), симфонічну поему «Мойсей» (1962)
та інші. З новими творами виступили композитори А. Кос-Анатольський,
П. Майборода, Г. Майборода, А. Філіпенко та ін.
Продовжувався розвиток кіномистецтва. В УРСР працювали Київська,
Одеська та Ялтинська кіностудії художніх, Київська студія науково-популярних
та Українська студія хронікально-документальних фільмів.
 Провідне місце в театральному мистецтві займали Київська, Одеська та
Львівська опери, Київський державний академічний український драматичний
театр ім. І. Франка, Харківський державний академічний театр ім. Т. Шевченка,
Львівський державний український драматичний театр ім. М.Заньковецької.
Ці процеси і статистичні дані важко сприймати однозначно. У 1960–1980-х
рр. продовжувались відкриватися нові школи, зростала кількість учителів, але
дедалі менше ставало шкіл з українською мовою навчання. А в деяких великих
містах, особливо Донецького регіону, вони зовсім зникли. Тривогу викликав і
той факт, що з 1964/1965 н.р. у старших класах на російську літературу почали
відводити 300, а на українську – 175 годин. До цього було по 345 годин
відповідно.
Нова хвиля арештів в УРСР проти інтелігенції розпочалась у 1972 р. На
відміну від сталінських репресій 1930–1950-х рр. та масових репресій 1965–
1966-х рр., жертвам репресій давали можливість зберегти свою волю за умови
їхнього «покаяння» і подальшої співпраці з режимом. Така тактика
засвідчувала, що офіційній владі йшлося про ідеологічний й моральний ефект
переслідувань. Вперше цей засіб був застосований проти центральної фігури
шестидесятників – І. Дзюби, якого в квітні 1972 р. було заарештовано. Після 18-
місячного ув’язнення він підписав листа з визнанням своїх помилок і
проханням до Президії Верховної Ради УРСР про помилування.
Репресії були спрямовані, передусім, проти літераторів та істориків. Так,
наприкінці 1972 р. розглядалася справа Інституту археології. Його
співробітники на чолі з директором, членом-кореспондентом Ф. Шевченком,
звинувачувалися в цілому ряді історичних, методологічних і теоретичних
помилок.
Загалом русифікація проводилась під наглядом першого секретаря ЦК
КП(б)У В.Щербицького. Для переведення школи на російську мову викладання
достатньо було заяви лише декількох батьків. Статус вчителів російської мови
й літератури в українській школі був надзвичайно високим, зокрема вони
отримували доплату 25 %.
Цілеспрямованій русифікації сприяло прагнення українців опанувати
російською мовою, що зумовлювалось її пріоритетним становищем. У Сумах,
Хмельницькому, Житомирі, Вінниці, де представники російської
національності становили менше 10 % населення, у російських школах за
бажанням батьків навчалось понад 50 % усіх учнів.
Незважаючи на цілеспрямовані заходи партійного керівництва, швидка та
загальна русифікація не вдалась. Українською мовою активно спілкувались в
західних областях УРСР та загалом у сільській місцевості. Населення не було
готовим до повного переходу на російську мову, а тому ужитковою мовою для
багатьох українців став суржик.
Завдяки виданню шести томів академічного «Українсько-російського
словника» (1953–1963) та перевиданню в 1961 р. «Українського правопису» у
словниковий склад та фонетику було впроваджено чимало не властивих
українській мові слів і термінів, лексичних і граматичних елементів російського
походження. Процес русифікації набув обвального характеру після 1978 р.,
коли вище партійне керівництво дало вказівку Міністерству освіти УРСР
видати директиву під назвою: «Удосконалювати вивчення російської мови в
загальноосвітніх школах республіки».
Зникли українські школи в Криму. Усього за 1960–1980-ті рр. число
україномовних шкіл у республіці зменшилося на 8,7 тис. Українська мова
витіснялася не лише зі шкіл, а й з вищих навчальних закладів, театрів,
державних і партійних організацій, газет і журналів. Якщо в 1960-х рр. на
українському книжковому ринку понад 60 % видань було українською мовою,
то в липні 1990 р. – менше 20 %.
У 1970–1980-ті рр. русифікація досягла свого апогею в театральному і
музичному житті. Менше 30% професійних театрів України були українськими.
Національний зміст у музичному мистецтві розвивали Г. Майборода,
В. Губаренко, П. Майборода, І. Шамо, та інші. Традиції національної музики
намагались зберегти Державний заслужений академічний український
народний хор ім. Г. Верьовки, Державна заслужена академічна капела «Думка»,
етнографічний ансамбль «Гомін» та інші колективи.
На кінець 1960-х–1970-ті рр. припадає створення вокально-
інструментальних ансамблів: «Смерічка», «Червона рута», «Водограй»,
«Калина», тріо «Либідь», «Мареничі». Ці колективи, виконуючи українські
пісні, здобувають всесоюзне визнання, займають призові місця на різних
конкурсах і закохують в українську пісню мільйони людей. Сумною була доля
етнографічного ансамблю «Гомін», у творчості якого КДБ та партійні органи
вгледіли елементи «буржуазного націоналізму» і в 1971 р. закрили.
У 1970-ті рр. розквітла творчість великого українського поета і композитора
В. Івасюка (1949–1979). Він разом з українськими естрадними співаками Н.
Яремчуком (1951–1995), С. Ротару, В. Зінкевичем та іншими став
основоположником української естрадної музики.
У кіно в 1970-х роках схвалення глядачів отримали визначні фільми: «В бій
ідуть тільки старики», «Ати-бати, йшли солдати…» режисера Л. Бикова,
«Тривожний місяць вересень» Л. Осики та «Вавилон-ХХ» (1979)
І. Миколайчука. Зазнали переслідувань С. Параджанов, Ю. Іллєнко та І.
Миколайчук. Зокрема 17 березня 1973 р. був заарештований і засуджений до
п’ятирічного ув’язнення С. Параджанов.
У 1976–1985 рр. кіностудіями України було створено майже 200 художніх
фільмів, 126 із них дубльовано українською мовою. Проте наклад фільмокопій
українською мовою становив лише 13 % загальної кількості.
Щодо архітектури, то після війни розпочалася відбудова міст і сіл України.
Відбудовувався Київ, Харків, Запоріжжя, Чернігів, Севастополь, Тернопіль,
Полтава та інші.
Проект відбудови вулиці Хрещатик у Києві розробляли архітектори
О. Щусєв, П. Альошин, В. Заболотний, О. Власов та інші. Їх думки були
об’єднанні в цілісному варіанті, де в стильових рисах творчо використана
модернізована класика з елементами українського народного мистецтва в
керамічному декорі.
Поширеним було звернення до ордерної системи класицизму: театри в
Полтаві (1957, арх. О. Малишенко, О. Ковальов), Тернополі (1953-1955, арх.
І. Михайленко, Д. Чорновол, В. Новіков), Чернігові (1956, арх. С. Фридлін,
М. Лібман, С. Тутученко), Запоріжжі (1953, арх. С. Фридлін).
 По-справжньому новаторськими спорудами стали концертні зали «Україна»
в Харкові (1963, арх. В. Васильєв, Ю. Плаксиєв, В. Реусов) та Києві (1970, арх.
Є. Мариченко, П. Жилинський).
По містах України продовжувалося спорудження пам’ятників партійним та
військовим діячам, що утверджували комуністичну систему в Україні в 1917 –
1921 рр., а також відомим подіям того часу та Другої світової війни. У Києві
встановлено пам’ятник одному з командирів більшовицької армії, що діяла
проти Української Народної Республіки в 1919 р. М. Щорсу (1954, скульптори
М. Лисенко, В. Бородай, М. Суходолов; архітектори О. Власов, О. Заваров).
На Львівщині, поблизу селища Олесько, 1976 р. відбулось урочисте
відкриття пам’ятника бійцям Першої кінної армії. За цей пам’ятник у 1978 р.
скульптору В. Борисенку й архітектору А. Консулові присуджено Державну
премію України ім. Т. Шевченка.
Скульптор М. Лисенко (1906–1972) долучився до створення
монументальних творів (у співавторстві): Холм Слави у Львові (1958),
пам’ятник радянським громадянам та військовополоненим Радянської армії,
знищених нацистами в Бабиному Яру в Києві (1975).
У малярстві актуальною продовжувала бути шевченківська тема. До
найкращих зразків відноситься картина Г. Меліхова – «Молодий Тарас
Шевченко в майстерні К.П. Брюллова» (1947). Окремі картини присвячено
перебуванню Т. Шевченка на засланні (В. Югай, Г. Васецький, К. Філатов).
У побутовому жанрі малювала картини Т. Яблонська. Її картина «Хліб»
(1949) – визначне явище в українському мистецтві як за живописним
вирішенням, так і за життєвою наповненістю. У творче життя післявоєнного
періоду влилися і художники старшого покоління: І. Їжакевич та Г. Світлицька
– у Києві, А. Монастирський, О. Кульчицька та О. Курилас – у Львові. Крім
Львова і Києва, самобутні осередки художників діяли в Івано-Франківську,
Тернополі, Луцьку, Рівному, в Закарпатті та Буковині.
Упродовж 1950–1970-х рр. посилилось втручання партійно-ідеологічного
керівництва у мистецтво. Картини присвячуються ювілейним датам та
програмним темам. Звідси – поява численних ілюстрованих, натуралізованих,
малохудожніх творів.
У другій половині 1980-х рр. криза тоталітарної системи призвела до
чергового національно-культурного піднесення. Це піднесення проходило через
акцентування уваги на традиційно болісних для української нації питаннях
української мови та культури загалом і призвело до пробудження почуття
свободи в людей, утвердження державного суверенітету та незалежності
України.

6.4. Культурний процес в сучасній Україні: основні здобутки і тенденції.

Подолання кризи комуністичної тоталітарної системи в СРСР

здійснювалось шляхом масштабної політики «перебудови», ініціатором
здійснення якої став Генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов. Одним з
напрямів цієї політики стала «гласність». В ідеалі це означало право на
обізнаність з тим, що відбувається в світі й країні, оприлюднення відкритої і
повної інформації про будь-яку суспільну діяльність та можливість її вільного
обговорення. Проголошені гласність та плюралізм у перші роки були мало
помітними в Україні.
Перші несміливі голоси, які почали розбурхувати гласність і плюралізм,
вийшли з середовища інтелігенції, яка безпосередньо була пов’язана з
українською мовою та літературою. Роль першопрохідців у захисті української
культури, навколишнього середовища, «білих плям» історії відіграла Спілка
письменників України та її центральний орган – газета «Літературна Україна».
У червні 1987 р. пленум Спілки письменників України висловив неспокій
станом української культури та екологічної ситуації в республіці.
З весни 1987 р. і до весни 1988 р. відбувається організаційне становлення
українського національного руху. Зокрема, у вересні 1987 р. у Києві утворилася
перша незалежна українська громадська організація Український
культурологічний клуб на чолі з С. Набокою (1955–2003), О. Шевченком та О.
Матусевичем. З весни 1987 р. у Львові неофіційно діяло Товариства «Лева», яке
в жовтні того ж року заявило про свою офіційну діяльність. У жовтні 1987 р.
Ігор Калинець, М. Осадний, М. Руденко, Є. Сверстюк, І. Світличний та інші
проголосили створення «Української асоціації незалежної творчої інтелігенції».
Ці та інші товариства з метою національного відродження організовували
вечори й зустрічі, на яких обговорювалися заборонені сюжети й постаті
української історії та літератури, конкретні заходи щодо охорони пам’яток
культури. 21 жовтня 1989 р. у Львові було відновлено діяльність Наукового
товариства ім. Т. Шевченка.
Кінець 1989 р. – перша половина 1990 р. пройшли під знаком нових
моральних перемог опозиції. 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла
закон «Про мови в Українській РСР», яким українській мові надано статус
державної в УРСР. 1 грудня 1989 р., під час візиту М. Горбачова до Ватикану,
оголошено легалізацію Української Греко-Католицької Церкви. 13 січня 1990 р.
у Києві відбулась спільна наукова конференція Руху та Інституту історії АН
УРСР, присвячена річниці об’єднання УНР і ЗУНР, а 21 січня того ж року на
честь цієї річниці відбулась акція між Львовом та Києвом – «живий ланцюг».
На цій хвилі перевидаються та з’являються перші наукові праці з історії
України, зміст або тематика яких відносились до заборонених у Радянському
Союзі. Серед них, колективний нарис М. Литвина та К. Науменка «Історія
Галицького Стрілецтва» (1990), «Історія України» І. Крип’якевича (1990, тираж
200 тисяч), Д. Дорошенка «Нариси історії України» (1991, тираж 40 тисяч) та
інші. Ця історична література швидкими темпами розкуповувалась у книгарнях
і виконувала велику національно-просвітницьку роль на етапі відродження
заборонених сторінок української історії та культури. Ввидаються заборонені
твори І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», М. Брайчевського
«Приєднання чи возз’єднання?», В. Стуса, Є. Сверстюка та інших.
Проголошення 24 серпня 1991 р. державної незалежності України
започаткувало новий етап розвитку української культури. Адже після хвилі
національного піднесення, певної ейфорії Україна поринула в складний і
тривалий процес подолання тоталітарної спадщини, утвердження державної
незалежності та суверенітету. Не оминуло це і українську культуру.
Перед державною політикою в сфері культури та громадськими
інститутами постало завдання відродження та збереження духовної і
матеріальної спадщини, її популяризація, утвердження національних цінностей
та пріоритетів, виховання почуттів гордості та прагнення ідентифікувати себе з
нею, забезпечення сприятливих умов розвитку та інтеграції в світовий
культурно-історичний процес.
На законодавчому рівні ці завдання та пріоритети було закріплено в лютому
1992 р. законом «Основи законодавства України про культуру». 14 грудня 2010
р. у силу вступив новий закон «Про культуру». У січні 1995 р. вступив у дію
закон «Про бібліотеки та бібліотечну справу», а в червні 1995 р. «Про музеї та
музейну справу в Україні». З вересня 1997 р. вступив у дію закон про «Про
благодійництво та благодійні організації». В Україні діє закон «Про
професійних творчих працівників та творчі спілки» (жовтень 1997 р.).
Доповнюють законодавчу базу культурної сфери укази Президента України та
Постанови Кабінету міністрів України.
На думку Івана Хоми офіційна картина стану культури виглядає приблизно
так, що нагромаджений за століття культурний потенціал в основному вдалося
зберегти, а це унікальні музейні зібрання та бібліотечні фонди, пам’ятки
архітектури та скульптури, самобутні творчі колективи та студії, безцінні твори
народних майстрів тощо. Труднощі з фінансуванням не призвели до закриття
театрів, концертних залів чи філармоній. За цей час навіть було відкрито ряд
нових осередків культури. У вересні 1999 р. у Полтаві було урочисто відкрито
нову виставкову залу – галерею сучасного українського мистецтва. Отримали
нові приміщення Київський дитячий музичний театр, Київський театр ляльок.
Здобули державний статус львівський театр «Воскресіння», молодіжний театр
ім. Леся Курбаса. Створено муніципальний театр «Хортиця» у Запоріжжі.
Відбудовано Михайлівський Золотоверхий собор у Києві, реставровано
Золочівський замок, Палац Розумовських у Батурині, Одеський національний
академічний театр опери та балету та інші.
Це поодинокі приклади, на фоні сотень пам’яток культурної спадщини, які
потребують втручання держави в їх відбудову чи реставрацію. Також, це
своєрідне прикриття, що в своїй основі забезпечувало видимість культурної
політики яку проводила держава.
Баланс культурних процесів, тобто ставлення до культури як важливого
інструмента зміцнення державного суверенітету на політичному, духовному,
економічному та інших рівнях в середині України та поза її межами
забезпечувався громадянським суспільством. Саме вони, в силу свого
поступового зміцнення, здійснюють постійний моніторинг культурних
процесів. Серед найбільш помітних, гострих і точних оцінок культурної
політики доцільно виділити позиції Л. Костенко, І. Дзюби, О. Забужко, М.
Рябчук та інших менш відомих широкому загалу експертів. Вказаних осіб
важко звинуватити в упередженості та зловтішанні з невдач, помилок тощо.
Ліна Костенко в 1999 р. виступила перед студентами Києво-Могилянської
академії з своєю лекцією про культурну політику від часу проголошення
незалежності під назвою «Гуманітарна аура нації або дефект головного
дзеркала». У лекції вказано, що не було зроблено на початку творення держави
та призвело до формування та продукування викривленої картини про українців
та Україну загалом. Л. Костенко пише: «Маємо не ефект, а дефект головного
дзеркала, місцями воно розбите, уламки розкидані скрізь по світу. Та й взагалі
цей телескоп встановлений нам не нами. Запрограмований на систему
анахронічних уявлень, він умисно спотворює обличчя нації. Відтак і живемо в
постійному відчутті негараздів, психологічного дискомфорту, викривленої
істини… . Україну мало хто знає, її все ще плутають із Росією, її проблеми для
світу неактуальні, за нею тягнеться шлейф історичних упереджень, не
спростованих нами й досі».
Україна мала насамперед – об’єктивно оцінити ситуацію, розробити свою
гуманітарну політику, її стратегію та пріоритети. Зафіксувати себе в свідомості
людства парадоксом молодої держави з тисячолітньою культурою, що була досі
заблокована в силу історичних причин. Нам не вдалось стати відкриттям для
світу, а не морально ущербним народом в чужих віддзеркаленнях. Натомість Л.
Костенко стверджує, що сталося непрощене, – вже не імперія, не ворог, а у
своїй же незалежній державі знайшлися сили, різнозаряджені, та водночас
спрямовані на демонтаж України.
Іван Дзюба у своїй брошурі «Україна перед Сфінксом майбутнього», що
побачила світ на 10 році незалежності, акцентує увагу на тому, що саме
українська культура – це є гарант національного майбутнього. Саме через
культурне самоствердження можна досягнути національного самоусвідомлення
та політичної самоідентифікації нації. І. Дзюба акцентує увагу на тому, що для
цього є як великі культурні здобутки, так і великі небезпеки (мовна, культурна,
психологічна зрусифікованість значної частини населення). Однак маємо
концентрований зовнішній тиск задля збереження наслідків русифікації та її
поглибленні, а в українському суспільстві бракує політичної волі протистояти
цьому тискові. Критично бракує реальної, а не декларативної української
культури.
У 2003 р. Л. Костенко посилила своє критичне ставлення до офіційної
культурної політики: «Дванадцятий рік Незалежності, а імідж України у світі
щодалі гірший, з усіма формами латентної упередженості, бо хоч вона ніби й не
присутня у свідомості людства, але водночас існує якась розлита в повітрі
неприязнь до українців як до нації, що нібито наділена цілим спектром
органічно притаманних їй антипатичних рис. Недолугістю, скажімо,
простацтвом, ба навіть штамом колаборантства й антисемітизму. Досить лише
згадати фільми, що з’являються час від часу і вводять глядачеві чергову
ін’єкцію неповаги до українців.
Такі атракційні винятки, як брати Клички чи футболіст Шевченко,
становища не рятують. Йдеться про головне: про цілісний недеформований
образ України у світі, який поставав би реальними домінантами її культури
крізь вади й патології, притаманні, зрештою, багатьом державам. Такого образу
ще нема. Поки у нас тут або самобичувались, або займались мелодекламаціями
про відродження, в Україні сталося переродження, а рейтинг її у світі впав до
найнижчої позначки».
У цих інтелектуальних роздумах Л. Костенко порушує питання
комунікативної катастрофи, яка приховано, але розгорталась в Україні. Йдеться
про мову, яка у всіх народів – це засіб спілкування, у нас це – фактор
відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не
першоелемент літератури, а з важкої руки імперії ще й досі для багатьох – це
ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм.
 Йдеться ж навіть не про вживання чи не вживання української мови, а про
зживання її зі світу. Подібні ситуації в постколоніальних країнах були, але щоб
після здобуття Незалежності, у своїй власній державі терпіти таку
дискримінацію, такий неприхований цинізм, – це безпрецедентно.
І тут слід відверто сказати, що чинником цієї катастрофи є не лише
брутальний шовінізм, а й значна частина самих українців, які, втративши свою
національну ідентичність і не ставши органічно людьми російської культури,
являють собою конґломерат нечіткої національної належності, що продукує
найпримітивніший засіб спілкування – суржик. Це вже хронічна хвороба нації.
Її не вилікуєш ні піґулками, ні грошовими преміями всеукраїнських конкурсів,
ні бальзамом патетики про національні святині. Особисто я довго покладалася
на магічну силу цілющих трав, на генетичне здоров’я нації. І все-таки на
сьогодні дійшла висновку, що вся ця екстрасенсорика не допомагає. Тут вже
потрібна шокова терапія.
Події президентської виборчої кампанії 2004 р. засвідчив, що в своїх
застереженнях та передбаченнях Л. Костенко та І. Дзюба не перебільшували, а
були точні. Адже всім відомий сценарій політичного поділу країни успішно
було реалізовано командою «Партії регіонів» та комуністів. Власне культурна
політка підвела суспільство під реалізацію такого спенарію та інших
політичних технологій.
Після «Помаранчевої революції» не бракувало порад та аналізу проблем і
перспектив культурної політики.
Журналіст та публіцист Микола Рябчук у своїй статті “«У ліжку зі слоном»,
або колоніальна спадщина і постколоніальна спадковість” дає зрозуміти, що без
глибокого та критичного осмислення буде складно здійснювати позитивні
зміни. Адже, на його думку: «Колоніальна спадщина в Україні є досить важкою
– ще важчою навіть, ніж комуністично-тоталітарна. Неґативний self-image і
комплекс неповноцінності – це лише один бік медалі. Другий бік, пов’язаний із
тим-таки комплексом неповноцінності, – це гіперпозитивний self-image,
меґаломанське поширення географічних меж свого етносу, гіперболізація його
культурної унікальності та вигадування щонайглибших історичних коренів».
Однією з тих, хто спробував поставити діагноз і намітити нові орієнтири
для культурної політики була Оксана Забужко. У грудні 2005 р. в інтерв’ю
газеті «Дзеркало тижня» зазначила, що «нова влада успадкувала країну, яка
знаходиться на порозі гуманітарної катастрофи». Вона в певній мірі у цьому
інтерв’ю сподівається, що нова помаранчева команда усвідомить стан справ,
розробить програму гуманітарних реформ, а не буде за інерцією «розвивати
культуру». Адже, за її словами все, що робилось до того часу, це був розвал
старої, ще радянської інфраструктури і нічим не обмежений бенкет на руїнах –
у вигляді паювання бюджетних коштів. А все, що успішне робилось в
культурній сфері, то це було не завдяки, а всупереч державі. Такий стан справ
О. Забужко позначила як «партизанський розвиток». Однак відсутність участі
держави призвело до того, що Україна за роки незалежності випала з числа
культурних націй. Впевнено стверджує, що українська чиновницька
невігласократія примудрилася в історично стислі терміни виконати колосальну
руйнівну роботу. Найзагрозлівішим було те, що інформаційний простір віддали
на відкуп колишній митрополії – Росії. Це О. Забужко позначила, як
культурний колоніалізм. Тому і всі наші показники на рівні не європейських
країн, а колишніх колоній третього світу.
О. Забужко наголошує, що найбільша загроза нашого культурного
колоніалізму – не «зовнішня», а «внутрішня»: в таких умовах неможливі ні
національна консолідація, ні остаточне витворення політичної нації. Тому,
краще поспішити якнайшвидше виправити пріоритети: з колоніальних – на
державницькі. Негайне вироблення кваліфікованої, довготермінової програми
стратегічних реформ на всіх ділянках гуманітарного розвитку – це сьогодні, без
перебільшення, справа національного порятунку.
У вересні 2006 р. питання культурної політики держави підняли керівники
громадської організації «Українська ліга зі зв’язків з громадськістю» Андрій
Ротовський та Юрій Штепа, які позначили її як «Українська національна ідея:
від плачу до конструктивного діалогу. Навіщо потрібна загальнонаціональна
ідея України?». Культурну політику, яка тривала станом на 2006 р., назвали
швидше «плач Ярославни», ніж конструктивний діалог, який може дати Україні
нову точку відліку. При тому, автори зазначають, що громадськість усвідомлює
необхідність створення національної ідеї, однак кроків до її формування не
робить, очікуючи, що хтось прийде й усе зробить як треба. Акцентують увагу
на тому, що розмови про відсутність в України національної ідеї й оплакування
стану справу – лукавство. Відсутнє чітке формулювання цієї ідеї.
У кінці 2007 р. політичний експерт Андрій Окара наголошував на потребі
перекодування матриці «високої» культури – бодай на рівні належної
інтерпретації найкращих здобутків української культурної спадщини та
«розширення свідомості» сучасних митців. Без власної великої місії українська
культура буде не цікава не лише іншим народам – вона втратить привабливість
навіть для україномовних українців. Саме через грамотне позиціонування,
просування та інтерпретування української культури, як усередині країни, так і
поза її межами, може зміцнити український дискурс, привернути до нього
увагу, за певних умов навіть створити на нього моду. А. Окара підкреслює, що
цінним феноменом української культури є широке збереження автохтонного
культурного коду, якої в сучасному світі стає дедалі менше й менше.
Одночасно автор застерігає, що загрози і плани «обнулити» Україну –
позбавити її «культурного суверенітету» залишаються. Йдеться про
«малоросієзацію» та «європеїзацію». Саме національна культура та
«гуманітарна аура нації» стають основою «м’якої влади» тієї чи іншої держави.
Саме така м’яка влада, у ситуації коли глобалізація нівелює державні кордони
між країнами, саме «культурний суверенітет» нації стає наріжним каменем,
здатним урятувати її для майбутнього. Піднімає питання, що тогочасна
українська еліта мислить в категоріях минулого і вона не здатна концептуально
відповідати на актуальні виклики. А от нова – контреліта, ще тоді не ввійшла в
політику і не стала розпорядником національних ресурсів і прошарком,
причетним до вироблення й ухвалення рішень. Одночасно існує загроза, що
контреліта може перейняла стиль поведінки та спосіб мислення представників
антиеліти, відтак поповнити її лави. Пропонує певні орієнтири, виходячи з того,
що в історії великі країни створюють великі культури, але є і інший хід історії,
коли великі культури створюють великі держави. От саме цей другий шлях в
українському випадку є актуальним.
 У 2012 р. Національний інститут стратегічних досліджень опублікував
аналітичну доповідь «Культурна політика України: національна модель у
європейському контексті», де в передмові керівних гуманітарного відділу
Сергій Здіорук зазначив, що: «Становище в якому вже багато років перебуває
українська культура, не можна вважати задовільним з будь-якого погляду.
Окремі позитивні та обнадійливі явища лише підкреслюють критичний стан
загальної картини. Така ситуація має об’єктивні причини економічного
порядку, однак багато в ній залежить і від суб’єктивних чинників, таких як
відсутність доброї волі, байдужість, інертність і провінційність мислення,
відданість застарілим концепціям, насамперед у тих, хто за своїм статусом має
приймати політичні й адміністративні рішення у цій сфері. В основі ж, на нашу
думку, лежить недостатнє розуміння місця, що займає культура в сучасному
світі, її справжнього значення для держави, що претендує на звання
цивілізованої. Тому фактичний огляд і теоретичний аналіз ситуації в
українській культурі (а також позитивного зарубіжного досвіду) є не лише
своєчасним, а й необхідним». Традиційна розмова про щось, але поза увагою
ключові чинники, що гальмують, тримали українське суспільство в стані
конфлікту та вели до деконструкції держави.
У рамках дискусії деякі учасники все ж таки звернули увагу ключові
чинники. Одним з них був той ж таки С. Здіорук який зауважив, що: «Він був
прибічником декомунізації суспільства і в кінці 80-х років, і в середині 90-х, і
зараз. Неправильним є уявлення про це явище як таке, що пройде саме по собі.
Суспільство має збагнути, що більшість негараздів у ХХ ст. саме від подібної
інертності. Відзначив істотний внесок НІСД у справу декомунізації та
демократизації українського суспільства. Зокрема вказав, що директори
Інституту протягом восьми років входили до Урядової комісії з вивчення
діяльності ОУН-УПА. Така Комісія науково довела (при цьому глибоко
вивчивши різні архівні та інші матеріали, а також опублікувавши офіційний
висновок), що ОУН та УПА це не просто певні угрупування, як трактують деякі
польські або російські дослідники, а це борці за свободу й незалежність
Української нації, які повинні мати глибоке й високе шанування, бо справді є
ветеранами руху опору тоталітарним режимам. Навіть сьогодні ще актуальним
є ухвалення Закону «Про люстрацію», аби показати, які люди знущалися над
Українським народом, а які доклали зусиль для того, щоб ми почувалися
українцями і європейцями в колі інших народів».
Проректор Національного університету «Острозька академія» Петро
Кралюк зупинився на кількох тезах: українська культура перебуває у «полі»
російської культури; дуже високий ступінь русифікованості української
культури визначає контекст її сприйняття. Як наслідок, багато оригінальних
філософів із України, не менш значимих, ніж Григорій Сковорода, залишаються
невідомими для широких кіл громадськості. Це, наприклад, сучасник
Сковороди Гуго Коллонтай, представник польського просвітництва, який
народився в Україні і його діяльність була пов’язана з Україною. Це й Алі
Аккермані, видатний мусульманський філософ посткласичного періоду, який
народився на українських землях. Ще один приклад – Василь Довгович, який
був обраний членом-кореспондентом угорської академії наук, знавець філософії
Канта, прекрасний поет. І те, що ці фігури є майже невідомими в Україні,
зумовлено тим, що вони не знаходилися у «полі» російської культури. Через
домінування російського культурного контексту ми випускаємо дуже багато
яскравих явищ української культури, цілком вибірково акцентуючи увагу на
персоналіях, які переважно так чи інакше були пов’язані з російською
культурою. Другий момент: через те, що ми перебуваємо у «полі» російської
культури, ми є провінційними відносно російської культури, і таким чином
глибоко провінційні відносно європейської культури.
12 грудня 2015 р. «Українська правда» опублікувала тези Оксани Забужко
виголошені на зустрічі в Києві під назвою "Культура як національний наратив.
Чи може бути успішною країна без CV?", де зазначено: «Україна всі 24 роки
незалежності не говорить сама про себе. Не запропонувала Заходу свою story».
Інформаційно цілий світ був підготовлений до демонтажу України. Бо відомо,
що одна половина України – прозахідна, друга – проросійська. А це дужа гарна
схема – бінарна опозиція: чорне і біле, російська і українська, православні і
католики. Якби не Майдан, ніхто б не здивувався демонтажу України, де
західну частину розбирають сусіди, а східна відходить Росії. Нам вдалося
видряпатися і опинитися з шансом на майбутнє. Думаю, що решта справи –
війна за знання, за медіа, за вибудовування певної мережі тих, хто знає.
Отже, позиція вказаних представників українського культурного та
громадського середовища є достатньо критична і не зводиться до проблем
економічного характеру. Перебування в просторі російського та
посттоталітарного-комуністичного культурного просторів, ось ключовий
виклик і основна загроза для української культури. Саме на вихід з цих
культурних просторів має бути спрямовано багато сил в рамках культурної
політики держави.

Список використаної і рекомендованої літератури до теми:

1. Довжук І. Нариси історії культури України (до кінця ХХ ст.):

навч. посіб. / І. Довжук. – Луганськ, 2007. – 508 с.
2. Історія світової та української культури: підручник для вищих
закладів освіти / В. А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук, В. А.
Режко. – К., 2006. – 480 с.
3. Історія української культури / За ред. І.Я.Хоми. – Львів, 2013. – 356 с.
4. Історія української культури: у 5 т. / редкол. тому: Я. Д. Іса- євич –
гол. ред. та ін. – К.: Наук. думка, 2001.
5. Крвавич Д. П., Овсійчук В. А., Черепанова С. О. Українське
мистецтво: навч. посіб.: У 3-х ч. – Львів: Світ, 2003-2005.
6. Українська культура: історія і сучасність: навч. посіб. / за ред. С. О.
Черепанової. – Львів: Світ, 1994.
7. Хома І. Національна політика України у сфері культури в оцінці
інтелектуальної еліти та експертів громадянського суспільства (1999-
2015) // Схід. – 2016. – 6 (146). – С. 82-86.
8. Шейко В. Історія української культури: монографія. – Харків,
2001.

Питання для самоконтролю:

 Які напрями розвитку української культури підтримувала
Центральна Рада?
 Назвіть здобутки урядових відомств Центральної Ради та Гетьманату в
сфері середньої та вищої освіти.
 Опишіть розвиток образотворчого мистецтва в період Української
національної революції.
 Розкрийте поступ української літератури, видавничої справи і
театрального мистецтва у 1917–1919 рр.
 Якими були особливості формування культурної політики в УСРР?
 Розкрийте особливості літератури, образотворчого мистецтва і
архітектури в 1920–1930-х рр.
 Назвіть особливості розвитку української культури в Західній Україні в
1920–1930-х рр.
 Стан української культури в роки німецької окупації.
 Особливості розвитку української культури в роки лібералізації
(друга половина 1950-х – середина 1960-х рр.).
 В чому полягала політика радянської влади в напрямі денаціоналізації
української культури в1960-х – 1970-х рр.?
 Значення української культури на шляху проголошення державної
незалежності.
 Розкрийте основні тенденції сучасного розвитку української літератури,
мистецтва і театру.
 Тема 7. Символічний простір міста та його культура
1. Ранні форми урбаністичної культури на українських землях.
2. Культурна і етнічна строкатість середньовічного і ранньомодерного міста.
Вільне королівське місто Львів на мапі Центрально-Східної Європи.
3. Соціокультурний простір імперських міст.
4. Візії міста та його простір в ХХ-ХХІ ст.
5. Село як мобілізаційний ресурс українськості.

4.1. Ранні форми урбаністичної культури на українських землях.

В історії феномен міста асоціюється у першу чергу із прогресом. Так, однією із
ознак розвитку давніх цивілізацій була наявність кам‟яних міст із величними
палацовими будівлями. Найбільш ранніми формами урбаністичної культури на
українських землях стали грецькі міста-поліси. Феномен міста-поліса та його
внесок у європейську цивілізацію полягає у винайдені такого суспільно-
політичного явища, як демократія. «Влада народу» реалізовувалася
безпосередньо всіма вільними громадянами міста-поліса. Соєрідним
«паспортом», який підтверджував громадянство, а отже право обирати й бути
обраним, була насамперед наявність у приватній власності земельного наділу.
Колонізація іонійськими греками Північного Причорномор‟я та Криму
припадає на останній етап Великої грецької колонізації VIII – VI до Р.Х.
Практично це була вимушена еміграція внаслідок лідійських та перських
завоювань та породжених ними внутрішніх причин: неможливості проживати
на старому місці, прагнення елінів уникнути рабства й фізичного знищення,
зберегти полісні традиції та культи своїх божеств на місці свого нового
проживання подалі від персів. Розквіт грецьких міст-держав припадає на так
званий грецький період їх історії – друга половина VII – середина І ст. до Р. Х.
Спробуємо коротко розглянути внутрішньополітичний устрій та повсякденне
життя грецького міста-поліса на прикладі Ольвії (в перекладі з грецької
«Щаслива»), яку заснували не пізніше другої половини VI ст. до Р. Х. вихідці з
Іонії, головним чином з Мілета. Ольвія була типовим античним полісом,
політичний устрій якого – демократична рабовласницька республіка. Органи
державного управління поділялися на законодавчі й виконавчі. Законодавчі
функції належали народним зборам (що скорочено називалися «народом») і
раді, від імені яких видавалися декрети й постанови. Народні збори, що в них
юридично могли брати участь усі повноправні громадяни, вирішували питання
зовнішньої політики, оборони держави, взаємовідносин з навколишніми
племенами, зокрема організацію посольств. Народні збори видавали закони про
грошовий обіг, розв'язували питання про забезпечення населення
продовольством у неврожайні роки, приймали постанови про надання привілеїв
купцям і звільнення їх від сплати мита, надання громадянських прав іноземцям.
Вони ухвалювали декрети про нагороди громадян, які робили важливі послуги
своєму місту, «щоб, – як пишеться в одному з таких декретів, – і всі інші
громадяни були також стараннішими в послугах батьківщині, бачачи, що
благодійники удостоюються належної шани».
До функцій ради входило попереднє обговорення усіх найважливіших питань
державного життя, після чого ці питання виносилися на розгляд народних
зборів. Крім того, рада контролювала роботу органів виконавчої влади,
займалася іншими питаннями, зокрема перевіркою здатності кандидатів
займати державні посади перед їх виборами або призначенням.
Виконавчу владу здійснювали різні колегії – магістратури або окремі службові
особи – магістрати, які обиралися на народних зборах відкритим голосуванням
терміном, як правило, на один рік. Найвищою магістратурою була колегія
архонтів з п'яти чоловік. Вона не лише керувала всіма іншими колегіями, а й
могла скликати в разі потреби народні збори, особливо в момент загрози нападу
ворогів. Архонти стежили також за станом фінансів, карбуванням грошей.
Безпосередньо фінансовими справами займалися дві колегії: колегія Дев'яти й
колегія Семи. Доходи держави складалися зі збирання мита, добровільних
пожертвувань, податків на жертвоприношення, платежів за орендоване
державне майно, стягання штрафів та конфіскацій майна. Головними статтями
видатків були будівництво та ремонт міських укріплень і громадських споруд,
влаштування громадських свят і спортивних змагань, нагородження громадян,
які особливо відзначилися, посольств, «дари» сусіднім племенам, заготівля
продовольства у неврожайні роки. Скарбниця, священна казна, а протягом
деякого часу карбування монет перебували у віданні колегії Семи.
Колегія стратегів з шести чоловік відала військовими справами, дбала про
обороноздатність і захист держави. Вона відповідала за комплектування війська
і керівництво ним. Колегії агораномів з п'яти чоловік та астиномів стежили за
порядком на ринках, особливо на агорі, за якістю товарів, правильністю мір та
ваги. Існувала ще колегія ситонів, яка повинна була дбати про закупівлю хліба
на випадок неврожаю, його зберігання і продаж громадянам за встановленими
цінами.
До складу державного апарату входили й одноособові посади гімнасіарха, що
керував гімнасіем і, певно, іншими формами навчання та фізичного виховання
юнацтва, влаштуванням різних змагань; глашатая, який оголошував на
народних зборах, у театрі та громадських місцях декрети й постанови;
секретарів, жерців тощо.
В Ольвії існував також суд, що складався з кількох відділів; кожний з них відав
певним колом питань. У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки.
Визнаних винними штрафували, іноді як міру покарання щодо них
застосовували конфіскацію майна тощо. Особливо суворо карали
вільновідпущеників, їх навіть могли повернути знову в рабство.
Кінець IV – III ст. до Р. Х. були для Ольвії періодом найбільшого розквіту.
Територія міста досягла максимальних за всю його історію розмірів – лблизько
50 га. В середині І ст. до Р. Х. Ольвію спідкав найстрашніший за всю її історію
розгромом. Вона зазнала нападу з боку гетів Дністро-Дунайського межиріччя
під проводом Буребісти. Після цієї навали місто остаточно втратило значення
одного з найважливіших торговельно-економічних центрів Північного
Причорномор'я.
В епоху Великого переселення народів ІV – VІІ століття територія українських
земель перебувала на перетині міграційних потоків германомовних та
тюркомовних племен, зазнавала постійних війн та руйнувань, що не сприяло
становленню та розвитку урбанізаційних процесів. Лише із консолідацією
слов‟янських племен у Руську державу розвиток міст, де станом на ХІІ ст..
мешкало приблизно 15% населення, виходить на якісно новий рівень. Міста у
Давньоруській державі стають місцем перебування князівського палацу та
адміністрації, будинків знаті й заможних міщан, зосередженням ремесла та
торгівлі, а також культури, освіти та релігії.
Найбільшим містом на Русі ХІ ст. був Київ, що разом з околицями налічував
десь 50 тисяч жителів. Далі за кількістю населення та значенням ішов Чернігів
й Галич – до 25 тисяч, Переяславі до 12 тисяч, інші міські поселення мали по 3
– 5 тисяч жителів. Згідно досліджень знаного історика Давньоруської держави
П. Толочка, вулиці давнього Києва були вузькими – приблизно 3,5 метри,
вимощувалися колотими колодами, зверху яких вкладали товсті дошки. Ці
конструкції змінювали приблизно через кожні 20 років.
Загалом типове місто на Русі складалося із обнесеного валами чи ( в рідкісних
випадках) кам‟яними стінами із баштами і оточеного наповненими водою
ровами «дитинця» або «града», в середині якого стояли княжий палац або
будинок намісника чи коменданта, соборний храм та інші церкви, добротні
житла бояр, дружинників, заможних городян – так званого міського патриціату.
Для будівництва «града» зазвичай обирали узвишшя, «гору», звідки він
домінував над «підгороддям», або «підзамчем», тобто передмістям, яке
давньоруські літописці називали посадом.
Посад був також укріплений, але легким дерев‟яним острогом. У ньому в
чепурних, зазвичай прикрашених різьбленням будиночках мешкали ремісники
й торгівці, там же тулилася в злиденних хижах біднота. Головний ринок міста,
«торг», за означенням літописців, теж розміщувався на посаді. Поява
ремісничих посадів, згідно з археологічними даними, датується Х – початку ХІ
століття, проте їхнє помітне розширення, яке опосередковано засвідчує
зростання економічної активності міста, фіксується століттям пізніше.
Існували у давньоруських містах й зародки ремісничих об‟єднань, про що
свідчать згадувані в літописах назви міських дільниць, утворені за фаховою
ознакою: у Новгороді – Гончарний і Плотницький кінці, в Переяславі Кузнечі
ворота, у Вишгороді, за археологічними даними, – «Квартал гончарів».
Розвиненого міського самоврядування на зразок країн Західної Європи міста
Русі не знали. Причина цьому, – на думку відомої дослідниці Н. Яковенко, – те,
що на Русі міста були водночас і резиденцією князів та бояр, а міське
управління зосереджувалося в руках княжих посадників чи тисяцьких.
Юрисдикція князя поширювалася на всі сфери міського життя, тож його
розгалужений адміністративно-управлінський апарат (соцькі, десяцькі, тіуни,
осьмники) не залишав місця для розвитку самоврядування.
Окрім князівсько-адміністративних та торгово-економічних й культурних
центрів міста на Русі виконували й оборонні функції, особливо, зважаючи на
постійну загрозу з боку Степу. Данило Романович та його брат Василько вели
активне будівництво фортифікованих за останнім словом європейської воєнної
науки міст на Волині (поряд із Холмом – Даниліва, Крем‟янця, Угровська) і в
Галичині (Ярослава, Сяника). Майстерність місцевих архітекторів і
фортифікаторів викликала подив і повагу іноземців. Коли на початку 30-х років
ХІІІ ст. угорський король Андрій наблизився до стольного града Волині, то, за
словами галицького автора, «він здивувався і мовив: «Такого міста я не
зустрічав навіть у Німецьких країнах!». Літопис образно розповідає про те, як
засновували одне із волинських міст. Князь Володимир послав Олексу «з
місцевими жителями в човнах у верхів‟я річки Лосна, щоб знайти місце таке, де
б можна було поставити град. І тоді знайшов Олекса таке місце…і очистив його
і збудував там град і назвав його князь Кам‟янцем тому, що земля була
кам‟янистою». Археологічні розкопки з кожним роком додають багато нових
подробиць до описів міст і фортець Галицько-Волинської Русі, що містяться в
пам‟ятках писемності.

4.2. Культурна і етнічна строкатість середньовічного і ранньомодерного

міста. Вільне королівське місто Львів на мапі Центрально-Східної Європи.
В епоху пізнього Середньовіччя та ранньомодерні часи місто у Європі стає
важливим рушієм цивілізаційного поступу в напрямку формування основ
майбутнього громадянського суспільства, через інститут магдебурзького права,
тобто права на самоврядування. Не зважаючи на свою культурну й етнічну
різноманітність, мешканців міста в ті часи можна вважати єдиною спільнотою,
що є (за висловом Н. Яковенко) «міською нацією». На переконання знаного
німецького історика-медієвіста Фердинанда Зайбта у ранньомодерному місті
розвинулися сили, які виявилися формотворчими для всієї європейської
цивілізації. Це підтверджує і неписана «хроніка» мови: слово «цивілізація»
походить від civilta, а те, своєю чергою від латинського civitas, «місто», яке є не
чим іншим, як сукупністю cives, громадян.
Про особливу важливість Львова у системі міст Східної Європи в цей період
засвідчує «Список руських градів дальніх та ближніх» – пам‟ятка
східнослов‟янської географії, складена наприкінці ХІV ст. У ньому місто Лева –
це вже Львів Великий. З 358 міст списку, крім Львова, так було названо ще
тільки одне – Новгород Великий. Спробуємо проаналізувати динаміку
етнічного складу населення ранньомодерного Львова на тлі його соціально-
економічної історії.
Історичні джерела другої половини ХІV ст. усе виразніше засвідчують
подальшу втрату Львовом демографічного зв‟язку із навколишньою
територією, з українським населенням краю. З 50-х років ХІV ст. щораз
частішими стають згадки про мешканців іноземного походження у Львові.
Причому контекст, у якому іноземців згадано, відображає їхнє привілейоване
становище, або, принаймні, – високий соціальний статус у Львові. Наприклад,
1352 р. датовано привілей нащадкам війта Бертольда на володіння маєтками в
околицях Львова та перший перелік львівських райців німецького походження.
Назагал у документах про діяльність львівської ради до 1500 р. українців
згадано лише приблизно у 4 % усіх справ.
У другій половині ХІV ст. внаслідок економічного розвитку у Львові почали
виникати перші ремісничі цехи. Цехова організація, як і маґдебурзьке право,
була запозичена із Заходу, принесена іноземними колоністами. Тому біля
витоків перших львівських цехів стояло німецьке населення міста. Вважають,
що перша згадка про цехову організацію у Львові датована 1386 р. У цей рік
грамотою старости Андрія від імені князя Володислава Опольського шевцям
Перемишля було надано права, аналогічні до прав львівських шевців. Тобто
грамота підтверджує, що в другій половині ХІV ст. у Львові вже була реміснича
організація шевців. Рівень розвитку ремесел у Львові був доволі високим.
Наприклад, за записами судової книги Львівського маґістрату 1382–1389 рр. у
місті мешкали представники 23 ремісничих професій. А в 1462–1483 рр. у
Львові налічувалося вже 50 ремісничих професій та 14 ремісничих цехів.
Наприкінці XІV – у XV ст. абсолютну більшість мешканців середмістя
(центральної частини міста) становили німці. Це підтверджує найстаріша в
Україні книга записів судових актів – судова книга Львівського магістрату за
1382–1389 рр. Вже у перших записах книги натрапляємо на німецькі імена:
Генріх Пейт, Іван Амен, Микола Бріґер, Петро Мельцер, Петро Штехер,
Михайло Едерер, Гейнц Клемме і так далі. У 1405 р. в реєстрі шосового
податку, який опрацював львівський дослідник Мирон Капраль, у середмісті
німецькі прізвища мали 349 із 552 власників нерухомості (63,2 %). Про
домінування німців у середмісті засвідчує не тільки переважання німецьких
прізвищ у найдавніших історичних документах Львова, а й використання
німецької мови поряд з латинською у діловодстві.
Німці також засновували найдавніші львівські ремісничі цехи і, передусім, саме
завдяки їм Львів сформувався як один з великих ремісничих центрів Європи. В
XV ст. майже всі цехмістри у Львові були німецького походження.
Важливою ознакою етнічного складу населення середмістя Львова у XIV– XV
ст. була надзвичайно мала кількість у ньому як корінного етносу краю –
українців, так і титульного етносу держави – поляків. Наприклад, І.
Крип‟якевич свого часу визначив, що в 1405–1408 рр. на українській дільниці
середмістя жило тільки 13 сімей русинів. М. Капраль приблизно для цього ж
періоду віднайшов тільки 28 однозначно українських та 23 – польські прізвища
у складі власників нерухомості на території середмістя. Це становило,
відповідно, 5,1 та 4,2 % від усіх власників.
П‟ятою доволі численною етнічною групою в складі населення середмістя були
євреї. Євреї та єврейські прізвища неодноразово згадані в різних історичних
документах, які відображають економічне та політичне життя Львова у другій
половині XIV–XV ст. Уперше єврейське ім‟я в матеріалах з історії Львова
виявлене за 1382 р.
Наприкінці XV– на початку XVI ст. в суспільному житті Львова, майже у всіх
його сферах, почалися докорінні зміни. Головною подією, що визначила
найсуттєвіші зміни в суспільному житті Львова в цей період і, зокрема, значно
вплинула на розвиток у місті етнічних процесів, стало послаблення в реґіоні
міжнародної транзитної торгівлі внаслідок поступового руйнування торгового
шляху з країн Азії через Північне Причорномор‟я та Західну Україну до
Західної Європи. Труднощі у транзитній торгівлі східними товарами
спричинили військові успіхи в Причорномор‟ї Османської імперії. Спочатку, в
1453 р., турки захопили Константинополь, а останніми десятиліттями ХV ст. –
майже все узбережжя Чорного моря і, зокрема, низку великих торгових міст,
ключових пунктів у транзиті східнимитоварами: Білгород, Кілію, Кафу. Це
зруйнувало давні, сформовані сторіччями торгові зв‟язки. Широкомасштабна
транзитна торгівля, яка в XIV ст. ввела Львів до переліку найбільших,
найважливіших торгових центрів Європи, швидко занепала. Ця подія мала
надзвичайно важливі наслідки не тільки для Львова та реґіону, а й для всієї
Європи. Криза в торгівлі зі Сходом підштовхнула західноєвропейські країни до
пошуку нових, зокрема морських, а не сухопутних, шляхів у Індію та Китай.
Розпочався період Великих географічних відкриттів.
Незважаючи на занепад торгівлі східними товарами, важливість Львова як
великого міжнародного торгового осередку збереглася, хоча характер торгових
операцій, які відбувалися у місті, змінився докорінно. Місто Лева залишилося
центром транзиту, однак це вже був транзит місцевих товарів, тобто товарів, які
виробляли в Галичині та сусідніх краях. Основою торгівлі Львова з ХVІ ст. став
продаж сільськогосподарської продукції: зерна, волів, шкіри тощо. У значній
кількості місто експортувало також ліс, віск, сіль, селітру.
Найбільших втрат від різкого зменшення обсягів транзитної торгівлі
східними товарами зазнали багаті львівські купецькі роди німецького та
вірменського походження. Послабшавши економічно, вони доволі швидко
втратили панівні позиції в управлінні містом. У першій половині XV ст. у
Львові передусім з польського населення сформувалася нова міська еліта,
новий патриціат, який за короткий період набув значної економічної сили, а
потім здобув політичну владу. Зокрема, у переліку львівських райців щоразу
більше поляків знаходимо, починаючи з 20-х років ХVІ ст., хоча німців у цей
період ще також доволі багато. А вже у другій половині сторіччя простежується
перевага польських прізвищ. Наприклад, у 1568–1578 рр. новими райцями
Львова було обрано: Павла Єльонека, Миколу Пугача, Андрія Самбір
Домбровського, Станіслава Газа, Ядокуса або Юстаса Ґляца, Яківа
Мєшковського. Загалом у середовищі львівського патриціату поляки почали
домінувати десь у середині ХVІ ст., а серед загалу населення – ще у першій
його половині.
Дуже важливою подією в житті Львова стала пожежа 1527 р., яка майже
повністю спустошила середмістя. На місці ґотичних кварталів другої половини
XIV–XV ст. за лічені роки постав новий ренесансний Львів. Пожежа 1527 р.
стала своєрідним вододілом у процесі суспільних змін, що відбувалися у місті в
першій половині сторіччя.
На першу половину ХVІ ст. припала ще одна надзвичайно важлива подія в
суспільному житті Львова: у місті активізувалися українці – корінні мешканці
краю. І. Крип‟якевич виявив, що в цей період у книгах діяльності Ради міста
значно збільшилася кількість справ, пов‟язаних з українським населенням
Львова. Кількість українських справ почала зростати з початку ХVІ ст., а
особливо відчутно – з 1520 р. Загалом з кінця ХV ст. і до 40-х років ХVІ ст.
кількість українських справ у книгах діяльності Ради міста зросла вдвічі – з 4 до
8 % усіх справ. Усього, за обчисленнями М. Капраля, на початку ХVІІ ст.
українське населення Львова становило 4,0–4,2 тис. осіб (18–20 % від загалу):
670–750 осіб у середмісті, 2,2–2,5 тис. на передмістях, до 1 тис. у міських селах.
У ХVІ – першій половині ХVІІ ст. у Львові далі доволі численною була
вірменська колонія. Вона не повторила долі німецької колонії, тобто не
полонізувалася після занепаду транзитної торгівлі. Збереженню кількості, а
почасти й збільшенню, вірменської колонії Львова сприяло також суттєве
відродження у другій половині ХVІ ст. завдяки зусиллям Османської імперії
східної торгівлі. Львів, зокрема, став великим центром транзитної торгівлі
левантійським шовком та виробами з нього. В ХVІ – першій половині ХVІІ ст.
у цій торгівлі брало участь близько 300 львівських купців, які їздили за товаром
у Туреччину, Іран та інші реґіони Близького й Середнього Сходу. Натомість у
Львові в торгових операціях брало участь до 400 купців з Турецької імперії.
Найбільш сприятливим періодом для вірменської колонії Львова були 70 – 80-ті
роки ХVІ ст. У 1578 р. вірмени навіть отримали королівський привілей, який
майже повністю зрівнював їх у правах з католиками. На початку ХVІІ ст. у
Львові, за різними відомостями, мешкало від 1,5 до 2,8 тис. вірменів. У
середмісті вони мали близько 80 будинків, на Краківському передмісті – 280
домів. Їх частка становила орієнтовно 12–14% від загалу мешканців Львова.
У ХVІ – першій половині ХVІІ ст. у складі населення Львова швидко
збільшувалася кількість та питома вага представників ще однієї етнічної групи
– євреїв. У 1550 р., за даними поголовного податку у Львові, у середмісті та на
передмістях, налічувалося 917 євреїв. У другій половині ХVІІ сторіччя
єврейська община стала другою за кількістю з усіх етнічних спільнот, що
мешкали у Львові.
Чимало у Львові було представників православних народів – греків, болгар та
волохів. Зокрема, у 80-х роках ХVІ ст. у Львові налічувалося 32 грецькі
поселенці. А всього за 1550–1650 рр. у місті в різний час жило до 200 грецьких
купців. Багато греків мали міське право та володіли у Львові значною
нерухомістю. За даними Ярослава Кіся, у 1627–1662 р. міське право отримали
десять греків: сім купців та три ремісники.
У ХVІ ст. зі зміною характеру торгових зв‟язків Львова у ньому з‟явилося
доволі багато вихідців з Британських островів, які займалися здебільшого
імпортом на свою батьківщину зерна. Наприкінці сторіччя до складу
“англійської” колонії міста належало близько 20 купців, переважно шотландців
за походженням (Й. Понтіс, В. Алланд, Р. Стейлер, Т. Єйфл та інші). Більшість
з них мали міське право, а деякі й права інших міст Речі Посполитої.
Загалом, наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. в етнічному складі населення
міста поляки становили близько 50 %, українці і євреї – по 20, вірмени – 10 %.
Ще у 30-х роках ХХ ст. на підставі церковних метричних записів етнічний
склад населення Львова у першій половині ХVІІ ст. спробувала обчислити
польська дослідниця Данута Моравіцька. За її підрахунками, у складі населення
Львова поляки становили тоді 55 %, євреї – 30 %, українці – 15 %.

4.3. Соціокультурний простір імперських міст

Розвиток українських міст в часи Австро-Угорської та Російської імперій
наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ століття визначався двома важливими
чинниками. З одного боку великі міста як Галичини, так і Надніпрянської
України стають імперськими адміністративними центрами. З іншого боку –
соціокультурний простір міста докорінно змінила промислова революція, що
розпочалася в Англії із винайденням у ХVІІІ ст. парового двигуна.
У 1772 р., на час приходу австрійських військ до Львова, у місті мешкало, за
неповними даними, близько 22,5 тис. осіб. Надалі у Львові, який став столицею
коронного краю Королівства Галичини та Володимирії, кількість населення
збільшувалася доволі швидко, бо тут зосередилися адміністративні установи
органів державної та місцевої представницької та виконавчої влади. Зокрема, у
ньому діяв становий сейм, який обслуговувало близько 600 чиновників. Іншою
великою адміністративною установою було Галицьке намісництво, у складі
якого було 14 департаментів та низка інших закладів. Оскільки Галичина була
прикордонним реґіоном, то у Львові австрійське військове командування
розмістило військовий ґарнізон кількістю в декілька тисяч осіб. Кількість
населення міста наприкінці ХVІІІ ст. збільшилася до 38 тис., а на початку ХІХ
ст. у ньому вже мешкало понад 40 тис. осіб. У першій половині ХІХ ст.
кількість жителів Львова далі доволі швидко збільшувалася.
Докорінно змінився зовнішній вигляд Львова. Поступово розібрано кам‟яні
стіни навколо середмістя. Вздовж р. Полтви почав формуватися новий міський
центр. У різних частинах міста було закладено декілька бульварів та
громадських парків.
Наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст. у Львові з‟явилася низка
підприємств мануфактурного типу. Перші мануфактури виникли в харчовій
промисловості. Це були лікеро-горілчані заводи, пивоварні, кондитерські
заклади. Доволі великими мануфактурами вважали також декілька друкарень,
два підприємства машинобудівної та металообробної промисловості, паровий
млин. Усього в середині ХІХ ст. у Львові діяльно 34 мануфактури, на яких
працювало близько 1 тис. осіб.
У 70–80-х роках ХІХ ст. у Галичині внаслідок промислового перевороту
почався економічний підйом. Особливих успіхів було досягнуто у
нафтодобувній галузі. Так, за період від 1875 до 1908 року частка Галичини у
світовому видобуванні нафти зросла із 1,36 до 4,8%, тобто у 3,5 разів. Більше
Галичини нафти у світі видобували лише США (60%), Росія (25%) та
Голандська Індія (Індонезія) – 4%. Відтак, завдяки швидкому розвитку лісової,
будівельної, нафтової галузей промисловості, будівництву залізниць почали
відроджуватися деякі галицькі міста. Підвищився рівень урбанізації краю.
Передусім розвивалися великі міста, оскільки саме у них розміщували
більшість нових промислових підприємств. Наприклад, населення Стрия за
1880–1910 рр. збільшилося на 145,1%, Дрогобича – на 90,2%, Львова – на
87,8%, Коломиї – на 84,7%, Станіславова – на 78,9%. Загалом кількість
населення 102 адміністративних міст Східної Галичини збільшилася з 694,4
тис. осіб у 1880 р. до 1051,9 тис. у 1910 р., або на 51,5%. Частка міського
населення у краю підвищилася з 18 до 20 %.
Своєрідним підсумком промислових досягнень краю стала Крайова виставка у
Львові 1894 р., що значно вплинула на життя львів‟ян та на формування
львівського міського простору. Завдяки виставці Львів став знаним у світі
містом, що сприяло збільшенню кількості інвестицій, вона підштовхнула
галицьких підприємців до впровадження новітніх технології. У спадок після
виставки львів‟янам залишилась система освітлення, електричний трамвай та
об‟єкти інфраструктури.
Найбільш помітно промисловий переворот змінив соціокультурний ландшафт
міст Наддніпрянської України. У 1830-х – 1850-х роках промисловий переворот
відбувся у легкій та харчовій промисловості, а у 1860-х – 1880-х докорінні
зміни відбулися у важкій промисловості та транспорті. В короткий термін
виникають цілі галузі виробництва: вугільна, металургійна, хімічна,
машинобудівна тощо. Наслідком стало стрімке зростання міст у південно-
східних губерніях підросійської України. Промислове будівництво сприяло
припливу населення з сільської місцевості в міста, а також утворенню
фабрично-заводських селищ, які ставали згодом містами. Так, наприклад,
Юзівка, названа ім‟ям англійця Джона Юза, який заклав на цьому місці
металургійний завод, стала важливим промисловим містом – сучасним
Донецьком. Щоправда подібні міста в цей час мало нагадували європейські
промислові центри. Міський вигляд тут мали лише декілька вулиць і
центральна площа міста – 200-300 метрів. Селища були зорганізовані
відповідно до вимірів соціальної ієрархії. Центром заводських поселень були
більш-менш упорядковані Маслівка та Смолянинова гора, де в
цегляних будинках мешкали генерали виробництва, інженери й
висококваліфіковані робітники. Робітничий плебс – низькооплачувані та
переважно сезонні робітники, які становили більшість, жили у висілках, назви
яких Нахаловка та Собачовка, промовисто свідчать про тамтешні умови життя.
Загалом, наприкінці ХІХ ст. порівняно з дореформеним часом чисельність
жителів міст підросійської України збільшилась удвічі і досягла 3 млн 85 тис.
чол. (усе населення становило тоді 23 млн 430 тис.). Усього ж царська
статистика нараховувала в Наддніпрянській Україні в 1897 р. 130 міст, серед
яких чотири за кількістю населення перевищували 100 тис. осіб. Так, Одеса в
1897 р. нараховувала 404 тис. мешканців, Київ – 248 тис., Харків – 174 тис. та
Катеринослав – 113 тис. Саме ці великі міста і були в Україні центрами
урбанізації та індустріалізації.
У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. поступових трансформацій
зазнавала і соціальна структура мешканців міст українських губерній, все
більше відповідаючи уявленням про індустріальне модерне суспільство. Тут
помітніше проявлялася вертикальна мобільність населення, швидше ламалися
станові перегородки, а поділ людей за походженням змінився поділом за
заняттями та способом отримання прибутку.
Необхідно також зазначити, що серед жителів міст, як наприкінці ХІХ ст., так і
на початку ХХ ст., більшість було неетнічних українців. За результатами
перепису 1897 р. в містах мешкало лише 16% усіх українців. Відповідно вони
становили менше третини міського населення – 30,5 %, тоді як росіян
нараховувалося – 34%, євреїв – 27%. Зокрема, у трьох південноукраїнських
губерніях – Херсонській, Катеринославській та Таврійській – співвідношення
українців і росіян у містах становило 17,5 % та 45,1 % відповідно. Питома ж
вага єврейського населення тут складала 24,3 %. У губерніях Правобережної
України – Київській, Волинській та Подільській 40% міського населення
становили євреї, росіяни – 25%, а українців було лише 27%.
Швидко зростав і рівень послуг, які могло запропонувати своїм мешканцям
місто. У 1869 р. водогін з‟явився в Катеринославі, у 1872 р. побудовано
київську водокачку, а дещо пізніше водопровід почав функціонувати і в Одесі.
У 1890-х рр. він також запрацював у Житомирі та Олександрівську. У Харкові
міський водопровід було задіяно у 1904 р.
Набувало в Україні розвитку і електричне освітлення. Від 1890 р. електричними
ліхтарями починають освітлюватися київські вулиці. На межі нового століття в
місті було встановлено близько 400 електричних ламп. У Харкові ж на цей час
їх було вже більше 1 тис.
Щодо телефону, то його перше застосування в українських губерніях
відноситься до 1882 р. У цей час зусиллями приватної компанії була відкрита
телефонна лінія в Одесі, а 1888 р. телефон, за підтримки держави, запрацював у
Києві та Харкові. 1895 р. міська телефонна мережа, влаштована урядом,
з‟явилася і в Катеринославі. Наприкінці ХІХ ст. виник також міжміський
телефонний зв‟язок. В українських губерніях його було започатковано між
Одесою та Миколаєвим у 1893 р. Зазначимо, що вартість річного абонемента на
користування телефоном у міських урядових мережах дорівнювала 75 крб,
приватних компаніях – від 75 до 250 крб. Зрозуміло, що такі витрати міг
дозволити собі далеко не кожний підданий імперії Романових. Тож кількість
власників телефонів все ж таки була порівняно не значною.
Згодом в Україні набирає розвитку електротранспортне сполучення. Так у
Києві, уперше в Російській імперії, 1892 р. на лінії Поділ-Хрещатик (довжина
1,5 км) запроваджено рух електричного трамваю. У 1897 р. трамвай з‟явився в
Катеринославі, а в 1898 р. – в Єлисаветграді та Севастополі. На початку ХХ ст.
електричні трамваї вже функціонували в Харкові (1906 р.), Одесі, Вінниці,
Миколаєві, Кременчуці, Житомирі та Сімферополі. Рухалися вони зі швидкістю
14 км/год. Станом на 1910 р. Київ посідав перше місце в імперії за довжиною
трамвайних ліній – 155 верст (1 вества – це 1, 0668 км).
З‟являлися і нові можливості для розваг. Поряд із традиційними театрами та
трактирами значного поширення дістає кінематограф, сеанси якого розпочалися
в 1896 р. Поступово кінопокази ставали все більш модною втіхою. До 1913 р. в
Російській імперії вже нараховувалося більше 1400 кінотеатрів. Зокрема, у
Києві на початку ХХ ст. діяло 29 подібних розважальних закладів, у Харкові –
близько 20. Кінозали «Вулкан», «Модерн», «Гігант», «Колізей», «Палас» та ін.
працювали в той час у Катеринославі.
З іншого боку, швидке промислове зростання в нових індустріальних районах,
супроводжувалося забрудненням довкілля, породжувало складні екологічні
проблеми. Зокрема, Дмитро Дорошенко на початку ХХ ст. в листі до Бориса
Грінченка таким чином змальовував наслідки індустріальної революції в
Катеринославі: у місті «пилюга, дим, якийсь специфічний сморід…, листя все
сіре, закурене порохом… Кругом – фабрики, димарі, над містом цілий день
стоїть якийсь сірий туман».

4.4. Візії міста та його простір в ХХ-ХХІ ст.

Візію та простір українських міст впродовж практично всього ХХ ст. у багатьох
моментах визначала радянська політика індустріалізації. Спочатку вона
всебічно вплинула на міста підконтрольної Москві Української Соціалістичної
Радянської Республіки (УСРР), а після Другої світової війни радянський варіант
індустріалізації змінює «обличчя» західноукраїнських міст, зокрема Львова.
Індустріалізація була проголошена XIV з‟їздом ВКП(б) в грудні 1925 р.
«генеральною лінією» партії. Однак тільки після перемоги Й.Сталіна над
політичними супротивниками і зосередження в його руках всієї влади почалася
«революція зверху» – своєрідний рімейк здійснюваних царським урядом в 60 –
90-х рр. XIXст. соціально-економічних реформ. На відміну від дореволюційної
індустріалізації, яка відбувалася на кошти іноземного капіталу в позиковій або
інвестиційній формах, «соціалістична» індустріалізація проводилася за рахунок
максимального обмеження матеріальних потреб народних мас. Мова йде не
тільки про ресурси колективізованого села, що завжди підкреслюють
дослідники, але й про ресурси міста у вигляді мобілізації трудових зусиль
постійно зростаючого за рахунок селянства робітничого класу. За десятиріччя
(1929-1938) форсованої індустріалізації життєвий рівень робітничого класу не
зріс, а знизився. Але новобудови і докорінно реконструйовані підприємства
важкої індустрії докорінно змінили обличчя країни. Донбас і технологічно
пов‟язане з ним Придніпров‟я перетворилися на найбільший за обсягом
освоєних капіталовкладень індустріальний регіон СРСР.
Так, наприклад, У жовтні 1929 р. було закладено Новокраматорський
машинобудівний завод (НКМЗ). 28 вересня 1934 р. його перша черга стала до
ладу. Разом зі своїм дублером – Уралмашзаводом – він перетворився на
найбільше підприємство важкого машинобудування СРСР. Завод був
розрахований на щорічний випуск 30 комплектів устаткування для
мартенівських і 6 комплектів – для доменних цехів, трьох блюмінгів, 16
прокатних станів, значної кількості устаткування для шахт, коксових батарей,
електростанцій.
Паралельно із реконструкцією старих та будівництвом нових заводів важкої
індустрії, на яку припадало понад 80% капіталовкладень, зростає чисельність
міст Донбасу. Між переписами 1926 і 1937 рр.число міст з населенням понад 50
тис. жителів зросло в Донецькій області з 4 до 12. Кількість людей в містах, де
розміщувалися новобудови перших п‟ятирічок, зростала особливо швидко.
Рекордсменами в Україні за темпами зростання були Краматорськ (7,6 рази) і
Горлівка (4,5 рази). Подібні темпи спостерігалися тільки в сусідній
Дніпропетровській області, де населення Дніпродзержинська за десятиріччя
збільшилося в 4,5 рази, а Запоріжжя – в 4,4 рази. Колишні шахтарські селища,
або їх сукупність, отримували статус міст. Таким чином у 1930-ті роки на
Донбасі виникли міста Дзержинськ, Дружківка, Боково-Антрацит, Брянка,
Кадіївка, Краснодон, Лисичанськ, Первомайськ, Гірське, Ровеньки та ін.
Водночас, не зважаючи на радянську пропаганду про «ідеальне соціалістичне
місто», реальність у робітничих містах Донбасу була зовсім іншою. Складнощі
побуту прекрасно ілюструє лист шахтарів м. Сталіне до місцевої газети, які
скаржилися на те, що житловідділ шахти № 8 «Ветка» зняв на одній з вулиць
кам‟яну вбиральню, залишивши жильців усієї вулиці без туалету. Тобто
загальною нормою в місті ще й у 1936 р. були вуличні туалети, розраховані на
жильців не однієї квартири, навіть не одного будинку, а цілої вулиці! На всю
Донську сторону у м. Сталіне, де в більшості мешкали шахтарі, був один
туалет, куди ходили ще й учні місцевого ФЗУ та відвідувачі Риковської лікарні.
У 1932 р. на черговій конференції у м. Сталіне, присвяченій комунальним
проблемам, доповідач зазначив, що вулицями міста, а особливо рудничних
поселень, «течуть ріки нечистот». В акті однієї комісії, яка обстежувала стан
квартир робітників шахт, записано: «Землянки для сімейних робітників комісія
не знайшла за можливе описати, оскільки вони непридатні навіть для
«свійських тварин». Таку картину можна було побачити крізь на шахтах
Донбасу до революції, у 1916 р. Як бачимо, вона суттєво не змінилася й на
кінець 1930-х рр.
Не менш складною була проблема харчування. Вже 6.12.1928 р. Політбюро ЦК
ВК П(б) дозволило Радам великих промислових центрів ввести картки на хліб
(відповідно була видана постанова РПО від 11.12.1928 р.). Головною метою
карткової системи було забезпечення споживання робітників і службовців за
рахунок «непролетарського» населення і, особливо, селянства. З 1930 р. з
розповсюдженням карткової системи на інші продукти, шахтарі отримували
200 гр. м‟яса на 20–22 дні, службовці тих самих підприємств – 100 гр.
Ненормовані продукти – сир, ковбаса не з‟являлися в кооперативах місяцями.
Тільки у другій половині 30-х рр. у магазинах з‟явилися різноманітні продукти
харчування.
Крім умов життя, городянина завжди відрізняв від мешканців села зовнішній
вигляд, одяг. Легка промисловість була настільки нерозвинена, що будь-які
товари широкого вжитку були дефіцитом. На виробництві взуття відбилося як
знищення дрібної кустарної промисловості, так і зникнення основної сировини
– шкіри, внаслідок масового забою худоби під час колективізації і голодомору.
Здійснити «рожеву» мрію стахановки Марусі Макарової про «молочного
кольору туфлі за 180 крб., крепдешинову сукню за 200 крб., пальто за 700 крб.»,
зрозуміло, могли не всі, бо середня заробітна плата промислового робітника в
цей час дорівнювала 222 крб., а в інших галузях була ще меншою. Якщо
врахувати й те, що пересічний робітник у другій половині 1930-х рр. мав 3
утриманців, зрозуміло, наскільки недосяжним був для його родини гарний одяг.
Отже, попри всі гасла комуністичної влади щодо піклування про «авангард
суспільства – робітництво, індустріалізація за будь-яку ціну впродовж 1930-х
рр. була єдиною метою уряду. Створення людських умов для робітників не
входило до першочергових завдань держави.
У 50–60-х роках ХХ ст. радянська індустріалізація охопила, остаточно
приєднану до УРСР після 1945 року, Західну Україну. Львів, відповідно до
економічних планів радянської влади, мав стати передусім великим центром
машинобудування. У другій половині 40 – на початку 50-х років ХХ ст. у місті
розпочали працювати електроламповий завод, завод радіотелеграфної
апаратури, завод автонавантажувачів, автобусний завод, завод
сільськогосподарського машинобудування, завод кінескопів, телевізорний
завод та багато інших. Крім машинобудування, у повоєнний період у Львові
розвивалися також традиційні для міста галузі промисловості: легка, харчова,
взуттєва, скляна та деякі інші. У цих галузях на базі багатьох малих
підприємств, що діяли до Другої світової війни, створено декілька великих
об‟єднань-фірм: «Прогрес», «Маяк», «Райдуга», «Карпати», «Промінь»,
«Світанок», «Світоч» та ін. Наприкінці 50-х років ХХ ст. валова продукція
промисловості Львова становила понад 20% промислової продукції всіх
західних областей України.
Індустріалізація великих міст потребувала у значній кількості робочої
сили. Тому кількість жителів Львова та загалом міського населення Галичини
швидко збільшувалася. Потужні міґраційні потоки українців із сільської
місцевості до Львова та інших міських поселень регіону виникали завдяки
тому, що сільська місцевість була етнічно однорідною. Українці становили 99
% від загалу сільського населення.
Відтак з другої половини 1950-х років з метою пошуку роботи на виробництві,
а з початку 1960-х років і задля здобуття освіти та подальшого
працевлаштування до Львова інтенсивно мігрувало сільське населення,
насамперед – Львівської, меншою мірою – інших західноукраїнських областей.
За таких умов населення Львова в 1950–1980-х роках стрімко зростало: в 1959
р. у місті проживало 410,7, у 1970 р. – 553,5, у 1979 р. – 665,1, у 1989 р. – 786,9
тисяч осіб. Щороку до обласного центру приїжджало близько 6–8 тисяч, а в
окремі роки навіть до 10–11 тисяч мігрантів. Упродовж 1959–1989 рр.
чисельність мешканців Львова зросла майже вдвічі Отже, міґрація до Львова з
інших галицьких міст, яка у довоєнний період підтримувала в місті високу
частку поляків та євреїв, у другій половині ХХ ст. уже сприяла його
українізації.
Простір радянського міста у післявоєнний період визначався епохою так
званого «застою». З одного боку, регулярна виплата заробітної плати, пенсій,
стипендій, щомісячні преміальні, безкоштовне медичне обслуговування, освіта,
дешеві товари і послуги, а, з іншого – дефіцит товарів, підвищення роздрібних
цін, низька якість медичного обслуговування тощо. З середини 1970-х рр.
почали відчуватися перші перебої з постачання м‟яса та м‟ясних виробів.
Якісне і недороге м‟ясо та ще й без черги – ідеал майже недосяжний у
брежнєвську епоху. У закладах громадського харчування запроваджено «рибні
дні», а державна торгівля м‟ясом та ковбасними виробами у деяких містах
здійснювалася лише вранці та ввечері. Створювалися спеціальні комісійні
магазини для продажу м‟яса, постійно вівся моніторинг цін на колгоспних
ринках, про що надходили звіти в ЦК КПУ. Населення, що мало присадибні
ділянки, вирощувало худобу та птицю самостійно, при цьому для годівлі часто
скуповуючи в магазинах дешеві хлібопродукти.
Починаючи з 1970-х рр. одяг та їжа – ці базові потреби людини – перестали
бути головною турботою радянських громадян, адже радянська влада вже
протягом певного часу цілком вдовольняла принаймні їх кількісні виміри.
Свідомість радянської людини перелаштовувалася від бажання просто «жити»
до потреби «жити добре». Чи не вперше соціум почали турбувати проблеми
комфортного облаштування житла, модного одягу, харчових делікатесів,
побутової техніки. Останнє – ідея, що домашню роботу можна виконувати за
допомогою техніки, а не вручну, і що така техніка може бути доступною для
кожної родини – теж одне з виключних явищ, яке привніс брежнєвський період.
На середину 1970-х рр. перестали бути винятковими та одиничними
холодильники, чорно-білі телевізори, м‟ясорубки, праски, окремі види меблів. З
товарів престижу вони перетворилися на буденні речі, особливо після значного
зниження на них роздрібних цін у 1978 р., за яким продаж холодильників
(«Днепр», «Донбасс», «Саратов») зріс у 2 рази; чорно-білих телевізорів
(«Весна», «Таурас», «Славутич», «Берѐзка») – в 1,7 рази. Кольорові телевізори
«Електрон», «Радуга», «Рубін» продовжувалися залишатися небаченим шиком.
Форма супермаркету, салону – незвичний і психологічно небуденний для
радянської людини спосіб стосунку з речами. Тому такими елітними вважалися,
приміром, відкриті у середині 1970-х рр. фірмовий магазин «Взуття» у Києві на
Бульварі Лесі України чи спеціалізований магазин фірми «Меблі», що містив
виставкові зали.
Праця у легкій та харчовій промисловості забезпечувала близькість до
«дефіциту». «Дефіцит» та «імпорт» – два культи радянського міста
брежнєвської епохи. Наявність у сім‟ї продуктів обох цих категорій свідчило не
лише про матеріальний достаток, а й про соціальний престиж. Цитрусові,
шпроти, натуральна кава, червона ікра, дунайський оселедець, майонез,
«Київський торт», «московська ковбаса», мотоцикл «Ява», касетний
портативний магнітофон, джинси, поліетиленовий пакет, чобіт-«панчоха» – це
брежнєвські символи статусної ієрархії, а не просто матеріальні речі, які можна
купити за гроші.
Черга – неодмінний соціальний елемент доби «застою». Черга у радянському
місті існувала у двох вимірах: фізичному (черги у магазинах на придбання
харчових продуктів, деяких непродовольчих товарів, отримання послуг) та
віртуальному (списки на отримання житла, на право придбання автомобіля та
побутової техніки).
Після отримання Україною незалежності у 1991 році міський простір
пострадянських міст відзначається суперечливим поєднанням радянської
спадщини та нових європейських урбанізаційних тенденцій. Так, утвердження
приватної власності та формування ринку житла почало впливати на посилення
соціальної стратифікації. Утворюються зони з різним рівнем цін та
престижності житла (хоча здебільшого в українських містах найдорожчими
залишаються квартири в центрі, найдешевшими – на периферії).
Через вкрай непродуману політику вторинного освоєння центрів українських
міст, корупцію у вирішенні земельних питань, практику захоплення земель
будівничими фірмами, в українських містах, по-суті, не відбувся цивілізований
процес реновації центрів.
Незначною за обсягами в Україні є практика субурбанізації (за деякими
винятками, наприклад, Київ, Одеса) передусім через погано розвинені
транспортні мережі та недостатньо широке розповсюдження автомобілів серед
потенційних мешканців передмість. Передмістя залишаються відірваними від
міста, автономними, з відчутним периферійним статусом.
Означені вище моменти роблять простір пострадянських міст доволі
специфічним об‟єктом дослідження, яке передбачає врахування цілої низки
історичних, політичних, економічних, культурних та інших чинників, що
утворюють неповторну та пізнавану міську ідентичність у кожному місті.

4.5. Село як мобілізаційний ресурс українськості.

Навідміну від модернізаційних процесів у містах, які часто нівелювали
національно-культурні межі між етносами й містили в українському випадку
асиміляторський характер, традиційне село завжди було оплотом українських
традицій, мови та етносу. Зважаючи на те, що у часи формування модерних
націй, в українських містах Російської та Австро-Угорської імперій українці
становили компактну меншість, не мали власної національно свідомої міської
буржуазії, село залишалося головним кадровим потенціалом для «виживання»
української модерної нації. Саме в усній народній творчості та традиціях
українського села, перші «будителі» українського народу (Т. Шевченко, М.
Костомаров, П. Куліш, М. Шашкевич та ін.) черпали й розбудовували матеріал
для формування, на основі модерного націоналізму, літературної української
мови, національної історії тощо.
Водночас індустріалізація наприкінці ХІХ – ХХ ст. спричинила асиметрію між
україномовним селом і російськомовним містом. Ця реальність зберегалася
досить довго; фактично тільки з 60-х років ХХ сторіччя почалася стрімка
урбанізація українців. Якщо в 1959 р. частка городян серед українців складала
36,6 %, то в 1989 р. – вже 60,3 %. Росіяни і 1959 р., і 1989 р. були переважно
городянами (80,8 і 87,6 % відповідно). Такі реалії дають підстави багатьом
дослідникам стверджувати про аграрний характер сучасної української нації.
Нині в етнічній структурі українців є декілька основних етнографічних груп:
гуцули, бойки, лемки, поліщуки та литвини, кожна з яких має свою
етногенетичну природу, історію формування та культурний образ. Гуцули,
бойки та лемки – групи українського етносу Карпатського регіону, поліщуки та
литвини – Українського Полісся.
Так, наприклад, литвини – етнографічна група українського етносу, яка
формувалася на перетині двох етноконтактних зон: українсько-білоруської та
українсько-російської. Територією формування литвинів були землі на схід від
Десни, – власне, Сіверські землі, котрі колись включали не лише північно-
східні частини Сумщини та Чернігівщини, але й ряд суміжних з Україною
районів Гомельської області Білорусі й Орловської, Брянської та Курської
областей Росії. Натомість лемківщина – найзахідніший відтинок української
етнічної території, що клином у 140 км завширшки та 25 – 50 км завдовжки
затиснутий між польськими та словацькими етнічними землями. Територія
Лемківщини займає нижчу частину обох схилів Українських Карпат – т. зв.
Нижні Бескиди.
Бессарабія охоплює західну смугу Південної України, що визначається
межиріччям середнього та нижнього Дністра і Пруту. У V – VI ст. його
опанували східнослов‟янські племена тиверців і уличів. Донщина (українське
Подоння) – історико-етнографічна зона, що охоплює сточище нижнього і
середнього Дону. Його південно-західна частина належить до української
етнічної території (частина Донецької і Луганської областей). У Центрально-
південно-східному регіоні виділяють етнографічні райони Середнє
Подніпров‟я, Слобожанщину, Південь України, або Степову Україну. Врешті в
Середньому Подніпров‟ї є Полтавщина, правобережне середнє Подніпров„я,
південна Київщина. У Північному або Поліському районі є етнографічні
підрайони Західне Полісся, Середнє, Східне. Щодо районування Півдня
України дослідники називають п‟ять підрайонів: Приазовський,
Нижньоподніпровський, Нижньопобозький, Буджак і Таврію.
Відповідно до названих вище етнографічних груп та регіонів України, їх
культурно-етнічних особливостей різнилася й традиційна матеріальна та
духовна культура українського села, пов‟язана із народними піснями, святами,
обрядами вінчання, хрестин, похорону, одягом тощо.
Так, наприклад, Власне весілля на Закарпатті починалося з обрядового вечора
напередодні. Долиняни називали його «гусками» чи «вінками», гуцули –
«вінкоплетами», «заводинами», бойки – «заграванками», лемки Закарпаття, як і
лемки Словаччини, – «загудованками» (бойки Галичини називали це дійство
«друщини» чи «вигаванці», галицькі гуцули – «деревце»). Назва «вінки»,
«вінкоплети» корелювала із вінкоплетінням, а «заграванки» чи «загудованки»
вказувала на співи, танці та веселощі на дівичвечорі. У структурі власне
весільних дійств на Закарпатті особливе місце займав барвінковий обряд. Він
широко побутував також у Карпатах та Подністров‟ї. Щодо символіки
вічнозеленого барвінку, то він уособлює вічність кохання, а відтак і шлюбу. Тут
домінувала семантика зеленого кольору. Стосовно тлумачення поняття «вінок»,
то він виступає еквівалентом дівочої цноти. У гуцулів Рахівщини як у
 молодого, так і у молодої напередодні весілля виготовляли весільне «деревце»
– зрізаний вершок ялиці з вітками парної кількості. Значна увага в ході обряду
вінчання приділялася прикметам. Заходячи до церкви, молода, щоб старшувати
у сім‟ї, намагалась наступити на ногу майбутньому чоловікові.
Особливо яскраво багатоманіття української народної традиції проявляється в
народному одязі та зачісках. Гуцулка заплітала коси понад вухами й обводила
ними голову довкола. Поверх них натягала на ім ‟я чепець і підв‟язувала його
кінцем, що був 2-3 см завширшки, підборіддя. Перед тим вишиту на кінцях
гуцульським орнаментом намітку складала вчетверо й рясувала доволі широко
впоперек. Нею обвивала голову високо над чолом так, що видно було волосся,
розділене посередині, перев‟язане кольоровою косичкою з волічки. Намітку
зав‟язувала вузлом на потилиці, кінці її звисали поруч на спині, сягаючи аж до
пояса. Натомість на Полтавщині носили нескладну намітку, поєднану з чепцем.
Чепець з льняного полотна був пошитий вільно, його край підгорнений на три
пальці. Зверху чепець покривали серпанком з прозоро витканого полотна, який
зав‟язували ззаду двома широкими ключками. Кінці серпанку, викінчені
мережкою, звисали нижче пояса.
Українська сорочка постала в давнину. На думку етнографа Федора Вовка, вона
була сформована вже за княжих часів, а може й раніше. Виразна її прикмета –
білість, хоча справді білою може бути тільки льняна сорочка, а конопляна
завжди має легкий сіруватий відтінок. В нашій усній словесності про сорочку є
багато казок, приказок, пісень. У кожній частині України постали зразки, що
різнилися частково кроєм, композицією, кольорами і стібками вишивки. Можна
сказати, що сорочка віддзеркалила найкращі мистецькі здібності української
жінки.
Так, наприклад, сорочка на Полтавщині довга, сягає майже до щиколоток.
Рукава ширші, ніж в інших околицях. На них зуживали всю ширину
домашнього полотна, себто 50-60 см. Пришиваючи рукав до уставки, його
збирали у «пухлики» (збирки) на ширині 15 см. в один або кілька рядів.
Довжина рукава – лиш трохи поза лікоть; убравши сорочку, його підтягали
поверх ліктя. Вишивання на Полтавщині було складне, бо для однієї сорочки
вживали кілька стібків: вирізування, настил, виколку й ін. Найдавніше
вишивання було біле по білому або біле по не біленому. Пізніше нитки
фарбували рослинами на блідожовті чи фіолетові і осягали молочні відтінки.
Натомість особливість подільської сорочки – це суцільні рукави з манжетами, й
виріз шиї, викінчений обшивкою, а в деяких околицях виложистим коміром.
Долішній край рукава обведений декоративним стібком. Сорочки Поділля
мають ще й, «погрудки», себто вузькі смуги вишивки обабіч пазухи, що
сягають від коміра до стану. Часом такі смуги вишивають і на спині.
Таким чином навіть доволі побіжний огляд етнографії українського села
засвідчує його багате культурне розмаїття, яке в комплексі зберегло народні
традиції й мову та стало основою для відродження української нації в часи
романтизму та зародження модерного націоналізму.

Список використаної і рекомендованої літератури до теми:

1. Ольговський С. Я. Давньогрецькі міста-колонії Північного Причорномор'я:
навчальний посібник. К.: КНУКіМ, 2007.
2. Толочко П. П. Стародавній Київ. К.: Наукова думка, 1966.
3. Історія Львова. У трьох томах / Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій. Львів :
Центр Європи, 2006.
4. Назарук М. М. Львів у XX столітті: соціально-екологічний
аналіз. Львів : Українська академія друкарства, Видавничий центр ЛНУ ім.
Івана Франка, 2008.
5. Подов В. І., Курило В. С. Історія Донбасу. Луганськ: Вид-во ДЗ «ЛНУ імені
Тараса Шевченка», 2009.
6. Посацький Б. С. Простір міста і міська культура (на зламі ХХ – ХХІ ст.).
Львів, 2007.
7. Портнова Т. Українські міста Російської імперії середини ХІХ – початку ХХ
століть в світлі модернізаційної теорії [електронний ресурс] // Режим
доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/242-tetiana-
portnova-ukrainski-mista-rosiiskoi-imperii-seredyny-khikh-pochatku-khkh-stolit-
v-svitli-modernizatsiinoi-teorii
8. Боднар Г. Львів. Щоденне життя міста очима переселенців із сіл (50–80
ті роки ХХ ст.). Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2010.
9. Макарчук С. А. Етнографія України. Навчальний посібник. Львів: «Світ»,
2004.

Питання для самоконтролю

 Розкрийте феномен грецького міста-поліса та його внутрішній устрій.
 Охарактеризуйте структуру міст Давньої Русі. Що таке дитинець та
посад?
 Розкрийте основні етапи етнічної історії середньовічного Львова.
 Опишіть розвиток міського самоврядування та ремесл на прикладі Львова
XIV – XVIIстоліть.
 Установіть взаємозв‟язок між промисловим переворотом та
урбанізаційними процесами в Україні ХІХ – початку ХХ ст.
 Проаналізуйте вплив промислового перевороту на зміни в соціальній
інфраструктурі українських міст в Австро-Угорській та Російській
імперіях.
 Розкрийте наслідки сталінської політики індустріалізації для міст
Донбасу.
 Проаналізуйте особливості робітничого побуту та міської інфраструктури
в містах Донбасу в часи перших п‟ятирічок.
 Охарактеризуйте вплив на соціально-економічне й демографічне
становища Львова радянської індустріалізації 1950-х – 60-х років.
 Вкажіть на основні проблеми українських міст на початку ХХІ ст..
 Установіть причинно-наслідковий зв'язок між українським селом та
процесами національного відродження.
 Проаналізуйте особливості етнографічного районування України та
розкрийте багатогранність народної української матеріальної та духовної
культури.
 Тема 8. Історія Львівської політехніки як освітнього та наукового
центру.
1. Заснування та діяльність цісарсько-королівської Реальної школи та
Реально-торгівельної академії (1817-1844).
2. Розвиток осередку технічної освіти в Східній Галичині в 1844-1919 рр.
Створення Технічної академії. Надання статусу вищого навчального закладу
Вищій технічній школі.
3. Львівська Політехніка: польський період (1919-1939 рр.).
4. Радянський період Політехнічного Інституту (1939-1991 рр.)
5. Національний Університет “Львівська Політехніка” та його розвиток в
незалежній українській державі (1991-2016 рр.)

1. Заснування та діяльність цісарсько-королівської Реальної школи та

Реально-торгівельної академії (1817-1844).
Технічні науки тільки з XVIII ст. починають викладатись у шкільних
програмах. Поступовий їхній розвиток зумовив поділ технічних шкіл на нижчі
та вищі. З нижчих розвинулись реальні школи, в яких велику увагу приділялось
природничим і прикладним навчальним дисциплінам. Реальні школи разом із
промисловими школами готували учнів до вступу в вищі політехнічні
навчальні заклади. Натоміть у вищих технічних закладах цикл навчальних
технічних дисциплін орієнтувався на практичні потреби промисловості та
торгівлі краю.
За правління австрійського імператора Франца I (1792-1835 рр.) технічним
дисциплінам відводилась велика увага, як першооснова розвитку економічного
потенціалу країни. У 1795 р. професору Празького університету Франциск
Йозеф Герстнеру доручено сформувати комісію, яка мала провести освітню
реформу Австрійської імперії. Важлива роль відводилась виокремленню
спеціалізованих технічних закладів від традиційних середніх шкіл. Саме в цей
час, у 1806 р., у Празі створено першу Політехнічну школу в Австрійській
імперії та друга в світі, після паризької Політехнічної школи (Ecole
Polytechnique), заснована у 1794 р. Першим ректором Празької Політехнічної
школи став саме керівник шкільної реформи Ф. Й. Герстнер.
Поява спеціалізованих технічних закладів в Австрійській та Німецькій
імперіях зумовила заснування реальних шкіл, в яких здійснювали підготовку
вступу до вищого технічного навчального закладу. Такими закладами були:
Політехнічний інститут у Празі (1806 р.), Віденська Політехніка (1815 р.) та
інститут у Мюнхені (1827 р.) [16, s. 14, 28]. Станом на 1851 р. в Австрійській
імперії налічувалось 8 технічних навчальних закладів: у Відні, Празі, Брно,
Кракові, Будапешті, Львові, Трієсті та Граці [16, s. 111]. На польських етнічних
землях таким навчальним закладом мав стати Варшавський політехнічний
інститут, який мав розвинутись із Підготовчої школи (1826-1831 рр.), але через
поразку польського повстання 1830-1931 рр. від російських військ та
інкорпорацію Краківського герцогства імперією Габсбургів проект не був
реалізований [20, s. 7-8].
Взявши за взірець реальну школу св. Анни у Відні, у 1811 р. цісарсько-
королівська Надвірна освітня комісія прийняла рішення про заснування
цісарсько-королівської Реальної школи у Львові. Однак, через відсутність
придатного приміщення, фінансові труднощі та брак кваліфікованих викладачів
губернаторство Галичини і Лодомерії було змушене відкласти відкриття
реальної школи на п’ять років [18, s. 25]. Тільки у березні 1816 р. придворна
освітня комісія направила до Львова розпорядження про необхідність відкриття
середньоосвітнього закладу технічно-торгівельного спрямування: “Якраз
найкращий час підвищувати рівень нормальної школи у Галичині та Кракові…
Заклад забезпечить стале, тривке, навчання, стане осередком науки, ремесла,
діловодства, фахового вчительства… Час оголосити відкриття реальної школи у
Львові”.
У 1816 р. вирішено її розмістити у будівлі нормальної школи на площі
Каструм (пізніше там була промислова школа) [21, s. 12]. Частина приміщення
мала бути звільнене від монетного уряду і житлового приміщення керівника
уряду, який там знаходився. Надвірна комісія повідомила, що 7 березня 1816 р.
у Медіолані (Мілані) цісар Франц I своїм розпорядженням дозволив відкрити 1-
й клас ц. к. реальної школи у Львові з 1816/1817 н. р. Вчителям передбачалось
компенсовувати індекс інфляції, який мав разом із платнею виплачуватись із
державної скарбниці [21, s. 11-12]. Згідно циркуляру Галицького
губернаторства від 23 вересня 1817 р., через вісім років після відкриття
реальної школи у Львові у торгівців і промисловців буде вимагатись диплом
про закінчення реальної школи або складання іспиту з бухгалтерії, вексельного
і торгового права, а також товарознавства, що мало підвищити фаховий рівень
торгівлі в Галичині.
7 листопада 1817 р. ц. к. Реальна школа розпочала навчання в будинку
нормальної школи на площі Каструм. Першим директором навчального закладу
став гімназійний професор Алоїз Александер Уле (Alojzy Aleksander Uhle) [21,
s. 9]. До реальної школи приймали учнів, які закінчили чотири класи
нормальної школи. Вона складалась із двох класів. З 1835 р. зусиллями
Крайового сейму реальна школа реорганізована у “Цісарсько-королівську
реально-торгівельну академію”, із рангом гімназії. З цього часу додано третій
клас – торгівельний, із поглибленим вивченням комерційних дисциплін. Таким
чином навчання в академії тривало 3 роки [18, s. 25]. Вчителі академії отримали
звання професорів [3, c. 7]. Варто відзначити, що Технічний Інститут у Кракові,
попри назву, теж не вийшов за рамки середнього навчального закладу [18, s.
25].
Необхідні зазначити, що в першій половині XIX ст. значний вплив на
початкову та середню освіту зберігала церква. Зокрема, народними школами
керувала консисторія, тоді як реальними школами керувало міністерство освіти
та віросповідань. У всіх середніх навчальних закладах обов’язково вивчався
“закон Божий”. Учні отримали право вибору предметів за спеціалізацією. Окрім
того, вивчались загальноосвітні та технічно-торгівельні дисципліни. Для вступу
було необхідно закінчити обидва роки 4-го класу нормальної школи чи скласти
вступний іспит з предметів, які в ній викладались, а також оплатити “чесне” –
збір зі студентів 2 золотих австр. валюти в місяць [21, s. 11]. Станом на 1843 р.
в ц. к. Реально-Торгівельній Академії навчалось 154 учнів: 72 на 1-у році
навчання, 21 – на 2-у році навчання та 61 на комерційному курсі.
Ще у 1823 р. викладач Краузе намагався ввести до навчальної програми
технічні дисципліни, такі як (гідравліка, архітектура). Через те що технічні
дисципліни викладались у Львівському університеті ім. Франца І, спроба
реорганізації реальної школи у вищий навчальний заклад зазнала невдачі. Тому
постановою цісаря Франца І від 16 грудня 1825 р. її фактично перетворено у
навчальний заклад для підготовки до вступу у Віденський або Львівський
університет імені Франца I [3, c. 7]. В них випускники реальної школи у Львові
мали можливість вивчати механіку, фізику, загальну і технічну хімію,
практичну геометрію, будівельні дисципліни [18, s. 253].

2. Розвиток осередку технічної освіти в Східній Галичині в 1844-

1919 рр. Створення Технічної академії. Надання статусу вищого
навчального закладу Вищій технічній школі (Technische Hochschule).
Тільки за правління імператора Фердинанда І (1835-1848 рр.) вдалось
створити новий навчальний технічний заклад у Львові. Своїм рескриптом від 24
січня 1843 р. цісар дозволив заснувати технічний відділ (факультет), а вже
постановою від 3 лютого 1844 р. дозволялось заснування Технічної академії
[18, s. 26]. 4 листопада 1844 р. академія урочисто розпочала навчання,
забезпечуючи кваліфікованими кадрами промисловий розвиток Галичини.
Академія стала першим на теренах України технічним навчальним закладом
академічного зразка. Першим директором став Флоріан Шиндлер (Florian
Schindler) доктор філософії, професор, який у 1837-1841 рр. викладав
математику у віденській Політехнічній школі, а у 1841-1844 рр. в Йоанеумі в
Граці.
Студенти навчались у 2-х річній реальній школі (підготовчий відділ), після
чого продовжували навчання у технічному (2 роки) чи торгівельному відділі (1
рік). Водночас, планований відділ сільського господарства не був заснований
[18, s. 26; 3, c. 7]. З 1852 р. було збільшено тривалість навчання від 3 до 5 років
[18, s. 27]. Торгівельний відділ мав характер середньої школи, натомість
технічний був вищого ступеню, даючи підготовку у наступних напрямах:
механічний, хімічний, будівничий та гірничий (геодезичний) [18, s. 26]. Після
закінчення випускники отримували кваліфікацію цивільного інженера.
Студенти вивчали наступні навчальні дисципліни: арифметику і елементарну
математику, фізику, практичну геометрію, вільно ручний рисунок і каліграфію,
загальну географію, вексельне і торгівельне право, бухгалтерію, науку
християнської віри, німецьку, польську, французьку та італійську мови.
Навчання та документація велись на німецькій мові [3, c. 7]. Необхідно
відзначити низький рівень підготовки абітурієнтів, які вступали до Технічної
академії.
У перші роки свого існування Технічна академія продовжувала
знаходитись в орендованому “будинку Даровського”. 1848 року Австро-
Угорщиною прокотилась хвиля революційних подій “весни народів”. Студенти
навчальних закладів Львова, в тому числі й Технічної академії брали в них
активну участь. Студенти ставили вимогу введення “руської” мови викладання
навчальних дисциплін, але польська аристократія, яка займала ключові місця в
управлінні Східною Галичиною, не мала наміру виконувати домагання
рівноправного використання в навчанні місцевих мов. Зокрема, протягом літа-
осені 1848 р. в будівлі Технічної академії розташовувалася головна варта
Академічного легіону національної гвардії [3, c. 8]. В результаті заворушень та
артилерійського обстрілу урядових військ генерала Гаммерштайна із Високого
замку, приміщення Академії зазнали серйозних руйнувань від пожежі, яка
охопила центральну частину Львова. Не останню роль в цьому зіграло
розташування тут одного з керівних осередків польських повстанців. Було
пошкоджено будівлю академії, знищено навчальний інвентар, архів, бібліотеку
навчального закладу [3, c. 8]. За участь у революційних заворушеннях зазнали
репресій студенти Технічної академії: з 120 студентів навчання закінчили
тільки 6 чоловік [19, s. 30]. Багато з них таємно переїхали до Угорщини, де
продовжили боротьбу проти австрійської влади. У зв’язку з цим у 1848/49
навчальному році академія не працювала [18, s. 27].
Протягом 1848-1850 рр. Технічна академія розташувалась у орендованих
приміщеннях міської ратуші, а з осені 1850 р. знову повернулась у “будинок
Даровського” [21, s. 50]. Складнощі із відновленням навчання в Технічній
академії та скрутне становище із фінансуванням спонукали першого директора
Ф.Шиндлера покинути посаду та переїхати до Чехії. Його місце зайняв
заступник – математик Олександр Райзінґер, який був директором у 1851-1871
роках [3, c. 9; 10, c. 28]. До найбільш популярних викладачів початкового
періоду належав В. Жмурко, який близько 20 років викладав математику [21, s.
51; 18, s. 27].
У перші десятиліття функціонували наступні кафедри: фізики і
природознавства, вищої механіки і механіки, технічної хімії [3, c. 7]. Через брак
фінансування можна було тільки поступово вводити нові дисципліни та
засновувати кафедри. Як вияв такого стану речей крайовий уряд відхилив
прохання директора О. Райзінгера надати академії вищого статусу,
аналогічного Технічній академії в Брно [18, s. 27].
У 1850/51 навчальному році при Технічній академії створено однорічний
підготовчий відділ для абітурієнтів, які не закінчували реальної школи. Це
дозволило розширити доступ до технічної освіти незаможним верствам, серед
якої домінували українці. Однак, вже у 1857 р. підготовчий відділ було закрито
з аргументацією, що через нього до Технічної академії потрапляють
недостатньо підготовлені і “відзвичаєні від навчання” абітурієнти [21, s. 52]. З
метою перетворення Технічної академії на заклад підготовки інженерних
кадрів, у 1853 р. торгівельний відділ перетворено в окрему 2-х річну
Торгівельну школу [4, c. 31]. У 1856 р. реальну школу теж виведено зі складу
Технічної академії і перетворено на самостійну 6-класну середню реальну
школу [12, c. 354; 3, c. 9]. Таким чином, в складі Технічної академії, станом на
1857 р., залишався лишень технічний відділ. З цього часу можна вважати
Технічну академію спеціалізованим технічним закладом для підготовки
інженерних кадрів.
Після заснування у Цюріху Політехнічного інститут 1855 р. з іншою
організаційною моделлю, ніж в паризькій Ecole Polytechnique, відбувається
трансформація технічних навчальних закладів на нових засадах. Політехніки
прирівнювались до університетів, із виборними посадами ректорів і деканів.
Вводилась свобода навчання та викладання. Створювались чотири відділи:
інженерії, архітектури, хімії та механіки. На таку організаційну модель у 1863
р. перейшла Політехніка в Празі, у Граці (1863), Відні (1865) та Брно (1867) [18,
s. 27]. У Львові реформовано Політехніку лишень 1867 р., після отримання
крайової автономії. Галицький крайовий сейм 6 жовтня 1868 р. створив
комісію для реорганізації Технічної Академії у Львові і Технічного інституту в
Кракові. Колегія професорів Технічної академії розробила проект реорганізації
навчального закладу, взявши за взірець інші австрійські технічні навчальні
заклади.
У листопаді 1871 р. академія отримала права вищого навчального закладу
Австро-Угорської монархії [3, c. 9]. Це статус сприяв підвищенню рівню
викладання і підготовки інженерних кадрів для Східної Галичини, оскільки
викладачів зрівняно у правах і оплаті праці з професорами університетів.
Розширено автономію закладу: колегія професорів отримала право вибору
ректора на однорічний термін. Першим ректором у 1872 р. навчального закладу
став доктор філософії, член економічного і наукового товариства в Кракові,
професор фізики Фелікс Стжелецький [3, c. 84; 4, c. 34].
З 1874 р. у кварталі “Новий світ”, по вулиці Леона Сап'єги, розпочалось
будівництво власного приміщення Технічної академії. За сприяння австрійської
влади куплено земельну ділянку у графині Фредро і розпочато зведення будівлі
Технічної академії. Паралельно відбувалось спорудження будівлі хімічної
лабораторії [3, c. 9-10; 11, c. 3]. Проект доручено розробити викладачу академії
архітектору Юліану-Октавіану Захарієвичу, який з цією метою здійснив
місячну ознайомчу подорож до Відня, Мюнхена, Цюріхв та Аахена для
вивчення оздоблення і функціональних особливостей місцевих політехнік [7, c.
14]. Під час будівництва щоденно працювало близько 600 чоловік: 240 мулярів,
40 теслів, 30 каменярів і 300 помічників [7, c. 24]. У 1877 р. будівництво
завершено і 15 листопада відбулось урочисте відкриття нового приміщення
Технічної академії, на якому був присутній австрійській міністр Кароль
Стремаєр.
Будівля виконана у стилі неоренесансну, із 6 колонами корінфського
ордеру, які підтримують аттик. Його вінчає алегорична скульптурна композиція
“Інженерія, Архітектура і Механіка”, виконана Леонардо Марконі. Актову залу
висотою у два поверхи прикрашають картини за ескізами відомого польського
художника Яна Матейка. Картини виконані учнями художника В.Тетмаєром,
Л.Делаво, В.Водзинським, С.Стражинським і К.Лускиною у 1880-1882 роках [3,
c. 9-10].
Паралельно із будовою власних приміщень колегія професорів винесла
пропозицію про зміну назви навчального закладу. В результаті, урядовою
постановою від 8 жовтня 1877 р. навчальний заклад перейменовано на
“Цісарсько-королівську Вищу технічну школу” (Technische Hochschule) [18, s.
29; 3, c. 10].
З другої половини XIX ст. у Галичині спостерігається економічний підйом.
У 1860-1870-их роках Львів сполучається залізничними шляхами із Віднем,
Німеччиною, Балканами, Російською імперією. Створено залізничну
інфраструктуру (вокзали, дороги), яка стає запорукою економічного розвитку.
Скасування кріпосництва у 1848 р. і розвиток промисловості сприяло розвитку
мережі філіалів австрійських банків. У 1867 р. зявляється Галицький іпотечний
банк, у 1868 р. – Селянський банк, 1883 р. – Крайовий банк [3, c. 8].
Розвиваються комунальні служби Львова. Зокрема, у 1875 р. з'являється
телеграф, через 11 років – телефон, а у 1894 р. відкрито першу гілку
електричного трамваю, проектування і трасування якої здійснив випускник
Вищої технічної школи Е.Гаусвальд [3, c. 8, 13]. Станом на 1900 р. у Львові
встановлено електричне освітлення вулиць, функціонували водопровід і
каналізація [3, c. 8]. Активно розпочинається видобуток нафти у Східній
Галичині. Запорукою цих досягнень без сумніву були випускники Вищої
технічної школи.
Відбулась трансформація й організаційної моделі навчального закладу.
Згідно швейцарської моделі створено три відділи (факультети): інженерії,
архітектури та технічної хімії. Згодом, у 1877 р., засновано машинобудівний
відділ. Паралельно зросло число кафедр: механіки і теорії машин, будівництва
шляхів, мостів і залізниць, нарисної геометрії. Дещо пізніше, створено кафедри
архітектури (очолював Ю.О.Захаревич), геодезії (Д. Зброжек), хімічної
технології (Г. Гюнсберг), машинобудування (Б. Мариняк) і будівельних
конструкцій (Г. Бізанц), рільничо-лісову, зоології, ботаніки і товарознавства,
теорії залізничного транспорту, спеціальної електротехніки тощо [3, c. 9-10].
“Такий приплив наукових сил дозволив поліпшити навчальний процес і вести
підготовку вчительських кадрів для реальних шкіл, відкритих у Кракові,
Ярославі, Стрию, Станіславові, та нижчих реальних шкіл, які діяли у Снятині й
Тернополі” [3, c. 9]. З 1907 р. розпочав навчання Водний відділ [3, c. 13]. Для
наближення до практичних потреб промисловості при Вищій технічній школі
створено три експериментальні лабораторії: нафтової, керамічної і
випробовування матеріалів у технічних конструкціях.
З 1870-их років розпочинається процес заміни німецької мови викладання
у Вищій технічній школі на польську [3, c. 9]. Натомість українська мова
залишалась не представлена у навчальному процесі. З 1878 р. затверджено
обов’язкові правила проведення іспитів і новий навчальний план. У кінці
навчального року студенти складали іспит, а також проводилась виставка
кращих студентських робіт. Для заохочення в навчанні вводились стипендії [3,
c. 10]. У навчанні дотримувались принципу вільного вибору дисциплін та
гнучкого графіку відвідування.
Попри намагання колегії професорів статут навчального закладу цісар
Франц Йосиф І затвердив лишень 19 червня 1894 р. Зокрема, “Засади
організації політехнічної школи у Львові” визначали її головним завданням
дати основну теоретичну і практичну освіту з технічних спеціальностей [18, s.
29; 3, c. 10]. Вводився поділ на чотири відділи: інженерію, архітектуру,
технічну хімію і машинобудування. Затверджено штати професорсько-
викладацького складу. Навчальним процесом керували ординарні (“звичайні”),
які очолювали кафедри, та екстраординарні (“надзвичайні”) професори. Їм
допомагали платні (включені до штату технічної школи) і приватні доценти.
Останнім платня видавалась із спеціального фонду. Безпосередніми
помічниками професорів були асистенти, а практичні заняття вели
конструктори. Відділами керували декани, яких обирала колегія професорів на
два навчальні роки.
Студенти поділялись на звичайних, які закінчили гімназію або реальну
школу, та надзвичайних, яким виповнилось 18 років і вони “виявили знання,
необхідні для розуміння лекцій з обраного фаху” [3, c. 11]. Навчання було
платним, але малозабезпечені звичайні студенти, при успішному навчанні та
бездоганній поведінці, звільнялись від оплати повністю або частково.
Натомість надзвичайні студенти не отримували стипендій і не звільнялись від
оплати. Проте, варто зазначити що стипендію отримувала незначна кількість
студентів. Так, у 1899 р. з 224 студентів – 87 осіб отримало звільнення від
оплати навчання, і тільки 40 студентів отримали стипендію [3, c. 12].
Навчальний рік складався з двох семестрів: зимового (з 21 вересня до
31 січня) і літнього (з 11 лютого до 20 червня). Закінчувалось навчаня
дипломним проектом, за прийом якого вносилась окрема платня [3, c. 11-12]. У
кінці XIX ст. - початку XX ст. серед студентів переважали вихідці з Галичини.
Так, у 1905/1906 навчальному році з 1118 студентів 911 чоловік були
галичанами (77%). Решту, 207 осіб, складали піддані Російської імперії,
Німеччини, Румунії, Франції, Османської імперії [13, арк.173а, 218, 219, 220-
221; 3, c. 12; 11, c. 3]. Найбільш популярним відділом був інженерний, на якому
навчалось близько половини всіх студентів Вищої технічної школи. За 1844-
1894 рр. навчання пройшли близько 3 тис. студентів, однак тільки 1,5 тис. з них
змогли завершити навчання та отримати звання інженера [3, c. 11]. Першим з
них у 1879 р. був Ян Блаут, який через двадцять років теж першим отримав
ступінь доктора технічних наук [18, s. 29].
З 1901 р. ректор Вищої технічної школи отримав мандат у Галицькому
крайовому сеймі [18, s. 30]. Цього ж року Вища технічна школа отримала право
присудження наукового ступеня доктора технічних наук, на підставі наукової
праці та попередньо складеного іспиту. Станом на 1918 р. цей ступінь отримали
64 інженери [3, c. 13; 11, c. 3]. Більш того, з 1912 р. Вища технічна школа
розпочала присудження почесного звання “Doctor honoris causa”, який першими
отримали Марія Склодовська-Кюрі, Я.Франке, Ю.Медведський, А.Вітковський,
та К.Обрембович [3, c. 13].
З початком Першої світової війни у червні 1914 р. корпуси Вищої
технічної школи переобладнано під шпиталь. Більшість викладачів і студентів
покинули Львів або були мобілізовані до армії. Невеличка група львівських
викладачів, під керівництвом професора Е.Тульє, здійснювала нагляд за станом
будівель та шкільним майном [19, s. 9].
У 1915-1917 рр. Вища політехнічна школа відновила свою роботу, попри
те що частина будівель школа залишалась зайнята військовим шпиталем. Варто
відзначити малу кількість студентів, на 1916/17 навчальний рік записалось
лишень 234 студенти [19, s. 9].

3. Львівська Політехніка: польський період (1919-1939 рр.).

Після окупації у 1919 р. польськими військами Східної Галичини всі
навчальні заклади опинились в руках польських кіл. 13 січня 1921 р. Вища
технічна школу отримала нову назву – Львівська Політехніка. Розпочався
польський період історії навчального закладу. За визначенням дослідника
історії Львівської політехніки М. Буцка: “Заснований на споконвічній
українській землі, він (університет “Львівська політеїніка” – К.Р.) не
призначався для українського народу. Розмаїті завойовники підпорядковували
виключно своїм інтересам справу науки й освіти…” [3, c. 5].
 У листопаді 1919 р. до Львівської політехніки приєднали львівську Вищу
школу лісництва та Рільничу академію в Дублянах, з яких створено рільничо-
лісовий факультет. Львіська політехніка отримала підтвердження статусу
вищого технічного навчального закладу. 20 червня 1920 р. загальні збори
професорів прийняли статут навчального закладу, яким передбачалася
господарська та адміністративна автономія.
Львівська політехніка відіграла значну роль у становленні та розвитку
авіаційної науки й техніки. Наукова рада механічного відділу прийняла рішення
про створення в 1928 р. авіаційного факультету. У 1930 р. коштом Ліги
повітряної й протигазової оборони збудовано аеродинамічну лабораторію (нині
– корпус № 12).
Впродовж 1930-х років діяло сім відділів (факультетів): архітектурний,
механічний, хімічний, сухопутної і водної інженерії, рільничо-лісовий та
загальноосвітній [11, c. 3]. При факультеті сухопутної та водної інженерії діяло
три відділи (сухопутний, водний, геодезичний) та 19 кафедр, окрім того, на
факультеті обладнали астрономічну та метеорологічну обсерваторію з
сейсмографічною станцією, музей геології та мінералогії; архітектурний
факультет з двома відділами (художній і конструкційний) та 8 кафедр, з
лабораторіями – фотографічною та моделювання; хімічний факультет налічував
10 кафедр. У його складі також була лабораторія з проблем технології калійної
солі, фізична лабораторія, керамічна експериментальна станція; механічний
факультет з відділами машинобудівним, електротехнічним, нафтовим та 19
кафедр, працювали радіотехнічна й аеродинамічна лабораторії, музей
машинобудування; рільничо-лісовий відділ з 18 кафедрами; загальний
факультет (діяв упродовж 1921–1933 рр.), складався з математичного, фізико-
хімічного напряму та групи креслення.
У зв’язку з розширенням навчального закладу, утворенням нових кафедр у
1930-ті роки помітно зросла чисельність професорсько-викладацького складу
Львівської політехніки, що мало позитивний вплив на якість підготовки
інженерних кадрів, збільшення кількості науковців. Працівник Львівської
політехніки Ігнаці Мосціцький упродовж 1926-1939 рр. займав посаду
президентом ІІ Речі Посполитої.
Кількість студентів, які навчалися в Львівській політехніці, зросла від 1285
осіб у 1919–1920 н. р. до 3606 осіб – у 1938–1939 н. р. На водному й шляховому
відділах навчалися упродовж 4,5 років, на всіх інших – 4 роки. За правилами,
затвердженими польським міністерством освіти, студенти складали курсові та
два державні іспити – загальний і дипломний.
Розвиток Політехніки вимагав розширення навчальних площ. Так, у 1925-
1927 рр. згідно з проектом професора кафедри монументальної архітектури
Вітольда Мінкевича збудовано у формах “класицистичного модерну”
лабораторний корпус механічного відділу (сьогоднішня вул. Устияновича).
Впродовж 1928-1929 рр. проведено модернізацію головного корпусу:
змонтовано систему центрального опалення, а біля головних сходів
встановлено ліфти.
Завідувач кафедри загального будівництва професор Тадеуш Обмінський
створив проект бібліотеки, що постала протягом 1929-1932 рр. при
вул. Нікоровича (Професорська). У 1928 р. Львівській політехніці передали
приміщення колишньої жіночої в’язниці при костелі св. Марії Магдалини (нині
тут корпуси № 14 та № 15 корпуси), а в 1929 р. – будинок ІV-ї гімназії (нині –
корпус № 11).

4. Радянський період Політехнічного Інституту (1939-1991 рр.)

Початок Другої світової війни та події “золотого вересня” (окупації
військами Червоної Армії західноукраїнських земель II-ї Речі Посполитої)
визначили новий етап життя навчального закладу. 22 вересня 1939 р. підрозділи
Червоної армії прийнявши капітуляцію польського гарнізону вступили до
м. Львова. Більшовицька влада намагалася якнайшвидше інтегрувати
поліетнічне місто в загальносоюзну командно-адміністративну систему. Одним
із найважливіших засобів подальшого зміцнення своїх позицій і вирішення
ідеологічних завдань влада вважала культуру та освіту. З жовтня 1939 р. було
відновлено навчальний процес, а також змінено назву на Львівський
політехнічний інститут. З грудня 1939 р. директором інституту призначено
колишнього директора Київського трамвайного тресту М. Садовський,
заступником став професор В. Круковський. Завданням радянської влади у
сфері вищої освіти було докорінно перебудувати освітній процес, за
принципами роботи радянських вищих навчальних закладів. Прихід радянської
влади супроводжувався чистками викладацького і студентського складу. Багато
з них були розстріляні та репресовані радянськими каральними органами. З
відновленням навчання почало функціонувати шість факультетів:
архітектурно-будівельний, енергетичного машинобудування, електротехнічний,
хіміко-технологічний, дорожнього і водного транспорту та
сільськогосподарський, а з 1940 р. створено лісовий факультет. При інституті
працювало 79 кафедр, на яких працювали 395 викладачів.
Перший радянський період був перерваний приходом німецьких
окупаційних військ у червні 1941 р. Як і в роки Першої світової війни, у
корпусах політехніки розмістили військовий шпиталь. У липні 1941 р. на
Вулецьких пагорбах німецькі репресивні служби розстріляли десятки
викладачів та науковців Львівської Політехніки, зокрема: В. Круковського,
С. Пілята, В. Стожека, А. Ломніцького, Р. Віткевича, К. Вайгеля [11, c. 4]. 26
липня 1941 р. у тюрмі гестапо вбито професора К. Бартеля [10, c. 19].
Пошкоджено було будівлі навчального закладу, знищено устаткування
лабораторій, фонди університетського музею та бібліотеки. У квітні 1942 р. у
приміщенні нинішнього корпусу № 14 німецька окупаційна влада дозволила
організувати “Технічні фахові курси”, з обмеженою програмою викладання.
Заняття вели викладачі політехніки попередніх років.
З поверненням радянської влади у влітку 1944 р., з 28 серпня
розпочинається відновлення роботи навчального закладу, а фактично нове
створення, оскільки значна частина викладацького і студентського складу
виїхало до ПНР, в рамках обміну населення з Радянським Союзом. Директором
призначено уродженця Харківщини, колишнього заступника директора
Московського інженерно-економічного інституту доцента Стефана
Ямпольського. Відновлено діяльність семи довоєнних факультетів радянського
періоду. В наслідок радянської політики підбору кадрів, серед викладачів
Львівського політехнічного інституту не виявилось жодного українця із
науковим ступенем [11, c. 4]. Натомість викладацький склад комплектується із
науковців із центрально- і східноукраїнських інститутів та російських вищих
навчальних закладів: академіки В. Сельський, Г. Савін, О. Харкевич, професори
К. Карандєєв, Г. Погодін-Алексєєв, Г. Кияниця, А. Занько та інші. Станом на
вересень 1945 р. до інституту прийнято більше сотні нових викладачів. Це
сприяло потужній русифікації навчального процесу в Політехнічному інституті.
У жовтні 1944 р. в інституті навчалося 438 студентів [11, c. 4]. Зарахування
на факультети проводили й протягом навчального року, тому в кінці 1944-
1945 навчального року кількість студентів зросла до 1013 осіб [10, c. 19].
Розпочалось цілковите відновлення навчального обладнання. Налагоджувалось
забезпечення студентів навчальною літературою і підручниками. Збільшенню
числа студентів інституту сприяв інтенсивний процес індустріалізації та
урбанізації Західної України. Саме потреба у висококваліфікованих кадрах
стимулювала розвиток навчального закладу.
У листопаді 1945 р. відзначено сторіччя заснування Львівського
політехнічного інституту, святкування якого у зв’язку з військовими діями
перенесено з 1944 року на 15 листопада 1945 р. Академія відбувалася в
приміщенні Львівського державного академічного театру опери та балету
ім. І. Франка. Урочисту промову виголосив новий директор інституту
С. Ямпольський. З вітальними словами виступили: від АН СРСР – професор
І. Артоболевський, від АН УРСР – член-коресподент АН Б. Грозін, від
Грузинського інституту ім. Кірова – професор Боджгуа. Оголошено вітальні
телеграми від президента АН СРСР С. Вавілова, президента АН УРСР
академіка О. Богомольця, віце-президента Й. Орбелі, академіків П. Капиці та
А. Йоффе, та інших. 16–17 листопада 1945 р. проведено науково-технічну
конференцію, на якій доповідь про наукову діяльність навчального закладу за
1844–1939 роки виголосив професор В. Ауліх [10, c. 19].
На початок 1945-1946 навчальному році інститут мав у своєму розпоряд-
женні 9 навчальних корпусів, у яких розташувалися 43 аудиторії,
35 лабораторій, 8 спеціалізованих музеїв і 40 кабінетів [10, c. 19].
У грудні 1944 р. створено нафтовий факультет, до складу якого у 1945 р
зміцнено Уфимською філією Московського інституту імені академіка
І. Губкіна. Тоді ж розформовано факультет дорожньо-водного будівництва, а з
хіміко-технологічного виділено харчовий факультет. У 1945 р. архітектурно-
будівельний факультет перейменували на інженерно-будівельний, а в січні 1946
року створили геодезичний факультет. У 1945-1946 навчальному році
енергомашинобудівний факультет розділили на два енергомашинобудівний та
механічний. На основі рільничо-лісового факультету створено два окремих
інститути – сільськогосподарський і лісотехнічний. У 1947 р. харчовий
факультет об’єднали з хіміко-технологічним, а енергомашинобудівний – з
механічним факультетом. У 1950 р. в інституті відкрито вечірній факультет для
підготовки спеціалістів без відриву від виробництва [10, c. 20].
Львівський політехнічний інститут заснував мережу філій в західному
регіоні УРСР: у Дрогобичі, Луцьку, Івано-Франківську, Тернополі [11, c. 5].
Згодом філії перетворились у самостійні навчальні заклади. Станом на 1980-ті
роки у Львівському політехнічному інституті навчалось близько 600 студентів,
із 55 країн світу [3, c. 5].
 Діяльність науковців політехнічного інституту спрямовувалась насамперед
на відбудову народного господарства. Так, упродовж 1945-1946 рр. учені ЛПІ
виконали 700 робіт, спрямованих на вдосконалення господарських об'єктів, з
них 50 – пов’язані з будівництва газопроводу Дашава-Київ.
Наприкінці 1945 р. з групи інженерів при ЛПІ створили Науково-
дослідний інститут електронної вимірювальної та обчислювальної техніки –
НДКІ ЕЛВІТ. Першим науковим керівником став академік О. Харкевич. У
складі інституту працювали член-кореспондент К. Карандєєв, академік І.
Вишенчук, професор Б. Швецький, науковці О. Базилевич, Ю. Величко,
Є. Замора, Й. Захарія, В. Кочан, Р. Курендаш, М. Максимович, М. Медвідь,
К. Михалевич. У 1960-х роках вчені НДКІ ЕЛВІТ створили перший у
Радянському Союзі серійний цифровий вольтметр В7-8 [10, c. 20].
В 1945-1975 рр. радянська влада збудувала 5 навчально-лабораторних
корпусів, 13 гуртожитків, Палац спорту, 3 спортивно-оздоровчі табори [11, c.
5]. Провідна роль в цьому належала СПКБ – студентському проектно-
конструкторськму бюро (нині ПКО «Політехніка»), яке в 1959 р. створено при
будівельному факультеті та готувало всю необхідну документацію для
будівництва. До його структури входив архітектурно-будівельний відділ, а
пізніше – радіотехнічний, метрологічний, автоматизованих систем управління
[10, c. 20].
З 24 червня 1953 р. директором призначено Миколу Максимовича. У
зв’язку з розширенням підготовки кадрів для нових галузей науки і техніки
змінювалась і структура інституту. В 1950-1951 навчальному році відкрито
факультет технології цементу. З нафтового факультету виділено
гірничопромисловий, геологорозвідувальний факультети (з приєднаним
геодезичним факультетом). У 1952 р. відкрито радіотехнічний факультет, з
1960 р. – факультет радіоехніки та автоматики. У 1954 р. механічний факультет
розділили на два – теплоенергетичний і механічний, а електротехнічний
перейменовують у 1956 р. на енергетичний, який у 1962 р. розділено на
енергетичний і електромеханічний. В 1959 р. геологорозвідувальний факультет
реорганізовують в геодезичний. У 1962 р. з механічного факультету виділено на
механіко-технологічний і механіко-машинобудівний. Факультет радіотехніки й
автоматики поділено на радіотехнічний та автоматики і напівпровідникової
електроніки, останній розділено у 1964 р. на автоматики та електрофізики.
У грудні 1963 р. М. Максимовича переведено на посаду ректора
Львівського державного університету імені І. Франка. Ректором ЛПІ став
Григорій Денисенко. Збільшення потреби фахівців економічних
спеціальностей, для різних галузей промисловості, зумовило відкриття у 1965 р.
інженерно-економічного факультету. У 1967 р. з хіміко-технологічного
факультету виділяється факультет технології органічних речовин.
Таким чином, на початок 1970-х рр. ЛПІ налічував 14 факультетів:
енергетичний, електрофізичний, електромеханічний, радіотехнічний, механіко-
технологічний, механіко-машинобудівний, інженерно-будівельний,
геодезичний, інженерно-економічний, хіміко-технологічний, технології
органічних речовин, автоматики, а також вечірній та заочний (відкритий у 1956
р.) [10, c. 20].
 Зростання кількості студентів і збільшення числа спеціальностей вимагало
розширення навчальних і наукових площ. У зв’язку з цим в 1963 р. ЛПІ
передають будинок сільськогосподарського інституту (корпус № 3). За
проектами СПКБ будується навчальний комплекс Політехніки. Так, у 1965 р.
здано в експлуатацію навчальний корпус № 1, у наступні роки вступають у дію:
1971 р. – корпус № 4 з бібліотекою; 1972 р. – корпус № 5; корпус № 2; 1975 р. –
комбінат харчування [10, c. 20]. Це дало змогу інституту в 1970-х роках перейти
на проведення занять в одну зміну.
Навчально-виробничі майстерні при ЛПІ виготовляли прилади й пристрої
для кабінетів і лабораторій. Було налагоджено виробництво унікальної
електронно-вимірювальної апаратури. Зразки таких приладів демонструвались і
були відзначені нагородами на всесвітніх виставках у Брюсселі, Нью-Йорку,
Празі, Марселі, на ВДНГ СРСР.
У 1971 р. Г. Денисенка призначено ректором Київського політехнічного
інституту, а ЛПІ очолив Михайло Гаврилюк. Він успішно продовжив
зміцнювати та розвивати наукову та матеріально-технічну базу Львівського
політехнічного інституту, який став визначним науковим центром. В
навчальний процес широкого впроваджувались технічні засоби, зокрема й
ЕОМ. Випускники інституту працювали майже на всіх великих виробництвах
УРСР та Радянського Союзу. На 14 факультетах та у філіях ЛПІ навчалося
близько 25 тис. студентів. У 1986-1987 навчальному році лекції читали
1412 викладачів, з яких 59 – доктори наук, професори, 752 – кандидати наук,
доценти. На 1988 р. в ЛПІ функціонувало 72 базові кафедри, 65 науко-
дослідних лабораторій [10, c. 22].
З 1989 р. у Львові набуває сили процеси демократизації, які охоплюють й
Політехнічний інститут. Під тиском студентських акцій непокори відбувається
перегляд ідеологічних норм при складанні навчальних програм, відбувається
відтік членів із комуністичних і комсомольських організацій [11, c. 5]. На
установчій конференції співробітники і студенти приймають новий Статут
навчального закладу, який 5 грудня 1990 р. зареєстровує Міністерство освіти
УРСР. На підставі Статуту 27 лютого 1991 р. відбулись перші після 1945 р.
демократичні вибори ректора, яким стає професор, доктор фізико-
математичних наук Юрій Рудавський [11, c. 6; 10, c. 22]. Під його керівництвом
в інституті розпочалось становлення української вищої школи. Сформовано
новий ректорат та самоврядування інституту, розроблено нову концепцію
викладання гуманітарних та суспільно-політичних дисциплін.

5. Національний Університет “Львівська Політехніка” та його

розвиток в незалежній українській державі (1991-2016 рр.)
Проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. та створення нової
державної системи освітніх закладів започаткував новий період трансформацій.
Тільки з цього часу Львівський політехнічний інститут розпочинає працювати в
умовах існування української незалежної держави.
З метою інтеграції ЛПІ в європейську систему освіти у 1992 р., вперше в
Україні, запроваджено ступеневу систему підготовку фахівців. Розроблено
принципово нові освітньо-професійні програми та навчальні плани підготовки
бакалаврів, спеціалістів і магістрів за взірцями кращих університетів світу
технічного спрямування, а також нові концепції гуманітарної та
фундаментальної підготовки. З лютого 1992 р. інститут переведено на
п’ятиденний тиждень аудиторних занять. У 1991-1992 навчальному році на 16
факультетах ЛПІ навчалися близько 16 тис. студентів. Функціонувало 76
кафедр, на яких працювало 1597 викладачів [10, c. 23].
У червні 1993 р. Львівський політехнічний інститут отримав найвищий –
четвертий рівень акредитації, а також нову назву – Державний університет
“Львівська політехніка”. Університетська автономія дозволила самостійно
визначати зміст освітніх програм, структуру і план прийому студентів,
формувати нові спеціальності, в тому числі гуманітарні, надавати наукові
ступені, здійснювати розподіл асигнувань [11, c. 6]. Вперше в Україні у березні
1993 р. в Львівській політехніці обрано орган студентського самоврядування –
Колегію студентів інституту, факультетів та студентські ради гуртожитків [10,
c. 24].
Створено нові факультети: комп’ютерної техніки та інформаційних
технологій, прикладної математики. Відроджено Першу академічну гімназію
при Львівській політехніці, першим директором якої став В. Старчевський. У
Львівській Політехніці традиційно розвиваються фундаментальні дослідження
в галузі фізики, електротехніки, радіотехніки, електроніки, приладобудування,
електромеханіки, будівництва, архітектури, механіки, хімії та хімічних
технологій, геодезії та математичних наук.
Упродовж 1993-1998 рр. проведено велику організаційну роботу з
адаптації Львівської політехніки до умов ринкової економіки: реорганізовано
факультети економіки та менеджменту, машинобудування та автомобільної
техніки, створено 9 нових кафедр, Центр професійної орієнтації. Створено нові
структурні підрозділи: Термінологічний комітет, видавництво, Лабораторію
управління вищим навчальним закладом, технопарк.
З 1995 р. відроджуються традиції Львівської політехніки: почесним
професором Державного університету «Львівська політехніка» стає кандидат
фізико-математичних наук, доцент Микола Буцько, а доктором Honoris Causa –
професор Віденського та Празького технічних університетів Мартін Кубелік
[10, c. 24].
Вперше серед технічних вищих навчальних закладів України здійснено
повний цикл підготовки бакалаврів, перший випуск яких відбувся в 1995-1996
н. р., згодом – перший випуск магістрів та інженерів. Наказом Міністерства
освіти і науки України Львівська політехніка призначена базовим вищим
навчальним закладом зі створення комп’ютерних мереж закладів освіти
Західного регіону України. Упродовж 1998-2002 рр. працівники, докторанти та
аспіранти університету захистили 40 докторських та 215 кандидатських
дисертацій, з них 88 % – випускники аспірантури [10, c. 25].
Починаючи з вересня 2001 р., відбувається реорганізація структуру
Львівської політехніки: замість 16 факультетів створено 12 навчально-наукових
інститутів. На сьогоднішній день до структури Національного університету
«Львівська політехніка» входять 16 інститутів, два коледжі (технічний та
техніко-економічний), науково-дослідна частина, наукова бібліотека (біля 2
млн. найменувань), поліграфічне видавництво.
 Налагоджуються міжнародні зв’язки із вищими навчальними закладами
Польщі (Жешувська та Шльонська політехніки), Англії (Ковентрі), США (вищі
технічні навчальні заклади у штатах Нью-Джерсі та Вірджінії), Німеччини
(технічна школа Цвіккау). В рамках реалізації цих угод відбуваються
систематичні обміни науковими та студентськими делегаціями. Львівську
політехніку приймають до складу Альянсу університетів за демократію, який
об’єднує 69 вищих шкіл США, Центральної та Східної Європи.
З 2004 р. Львівська політехніка одна з перших в Україні впроваджує
кредитно-модульну систему організації навчального процесу, метою якої є
вироблення і впровадження нових принципів організації навчання для
розширення можливості студентів у виборі змісту програм навчання,
забезпечення гнучкості в системі підготовки фахівців та їхньої адаптації до
національного та міжнародного ринків праці [10, c. 24].
Після передчасної смерті в квітні 2007 р. проф. Ю. Рудавського ректором
Національного університету “Львівська політехніка” обрано проф. Юрія
Ярославовича Бобала – випускника Львівської політехніки. Протягом роботи у
Політехніці він був нагороджений рядом державних нагород і отримав почесне
звання «Заслужений працівник освіти України», є автором понад 150 наукових
праць. Під його керівництвом створено наукову школу і захищено ряд
кандидатських дисертацій.
Сьогодні розвиток НУ “Львівська політехніка” спрямований на
забезпечення високої якості освіти, престижу університету і його випускників,
поліпшення кадрового, методичного та інформаційного забезпечення
навчального процесу, інтеграцію у міжнародний науковий простір,
максимальне зближення фундаментальної науки та вищої освіти, підвищення
економічної ефективності прикладних досліджень і розробок.
За результатами рейтингу Канадської асоціації інженерів Львівська
політехніка входить у двадцятку найавторитетніших ВНЗ світу. Високий
рівень освіти забезпечує високу та стабільну популярність серед українських та
іноземних студентів.

6. Видатні вчені та науковці Націонаьного університету “Львівська

політехніка”.
Визначні математики Львівської Політехніки зосереджувались на одній з
найстаріших кафедр математики, яка заснована у 1851 р. Першим керівником з
1853 р. був професор Лаврентій Жмурко, пізніше В. Зайончковський,
П. Дзівінський. Леції Л. Жмурко були настільки цікаві що на них приходили і
студенти Львівського університету Франца І. Педагогічна діяльність Л. Жмурка
у Технічній академії нерозривно пов’язана з науковою роботою. Він написав
понад тридцять наукових робіт з різних напрямів математики та кілька
підручників з математики і аналітичної геометрії [1, c. 5-6]. В. Жмурко
розробляв тригонометричні підстановки в інтегральному обчисленні. У 1871 р.
Л. Жмурка запросили до Львівського університету на посаду завідувача
кафедри математики, однак на прохання Сенату Технічної академії він
продовжував читати лекції до 1884 р. Вчений був членом Академії наук у
Кракові, Галицького господарського товариства, почесним членом Товариства
точних наук у Парижі та інших установ і спілок у різних країнах [1, c. 6]. Саме
Лаврентія Жмурка вважають засновником львівської математичної школи.
У 1872 р. створена друга кафедра математики, завідувачем якої був
запрошений з Варшави Владислав Войцех Зайончковський. Першим його
публічним виступом в Технічній академії була доповідь “O matematyce i jej
wpływie na wszystkie gałęzie wiedzy matematycznej” на відкритті 1872/73 н. р., в
якій акцентувалося на значенні математики та її взаємозв’язку з іншими
науками та практичною діяльністю. В. Зайончковського вів наукові
дослідження у таких галузях, як диференціальні рівняння, математична фізика,
теорія функцій, аналітична геометрія, вища алгебра, механіка,кліматологія
(загалом понад 40 праць). Зайончковський, як член Крайової шкільної ради,
багато працював над удосконаленням викладання математики в школах, видав
шкільний підручник “Основи арифметики для середніх шкіл”, який декілька
разів перевидавався [1, c. 7].
У міжвоєнний період у навчальному закладі функціонувало три кафедри
математики, на яких сформувалась львівська математична школа. Першою
кафедрою керував проф. В.Стожек, другою – проф. А.Ломніцький та видатні
вчені С.Банах, С.Качмарж. На третій кафедрі працював проф. К. Куратовський.
Одним з когорти львівської математичної школи був Казимир Бартель
(Kazimierz Wladyslaw Bartel). Він народився 3 березня 1882 р. у сім'ї
львівського залізничника. У 1898 р. закінчив промислову школу, а в 1901 р.
розпочав навчання на механічному відділенні Вищої технічної школи у Львові.
Паралельно відвідував лекції з математики і філософії у Львівському
університеті Яна Казимира. Продовжив навчання у Мюнхені. З 1909 р.
розпочав працювати асистентом в alma mater. Вже з 1910 р. стає доцентом
кафедри нарисної геометрії, а через рік отримує ступінь доктора наук, одного з
перших в Австро-Угорщині. З 1912 р. екстраординарний професор Вищої
технічної школи, а з 1917 р. – ординарний професор. Попри наукову діяльність
К. Бартель взяв участь у бойових діях Першої світової війни. З відновленням
польської держави у 1918 р. К. Бартеля назначають начальником військової
залізниці Генерального штабу у Варшаві. За успіхи в налагодженні
залізничного транспорту в 1919 р. займає посаду міністра залізничного
транспорту. Після закінчення бойових дій повертається до науково-педагогічної
діяльності. У 1921/22 н. р. був деканом архітектурного відділення Львівської
політехніки, а згодом керівник кафедри нарисної геометрії. Попри активну
роботу в Львівській Політехніці К. Бартель не забував про громадсько-
політичну діяльність. У 1925 р. К. Бартеля обрано депутатом до сейму ІІ Речі
Посполитої. У 1926-1930 рр. тричі обирався прем'єр-міністром, міністром
віровизнання і суспільної освіти міжвоєнної Польщі. У 1930 р. Бартель
повернувся до наукової та педагогічної роботи у Львівській політехніці, де в
1930/31 н. р. став ректором. Видатний вчений та суспільний діяч, К. Бартель
тривалий час працював у Політехніці, знав її потреби і сприяв їхньому
вирішенню. У 1930-1932 рр. був президентом Польського математичного
товариства. У цей час опублікував найважливіші свої праці, серед яких низка
праць з перспективи в європейському живописі. Він першим в світі опублікував
праці з цієї тематики.
 Серед наукових досягнень К. Бартеля необхідно виокремити дослідження
проблем перспективи. З його ініціативи в Львівській політехніці ввели
новаторський на той час предмет "Художня перспектива", який він викладав до
1941 р. У 1935 р. йому присвоєно звання почесного доктора технічних наук
("honoris causa"). К. Бартель був дійсним членом Академії технічних наук у
Варшаві, Варшавського наукового товариства і почесним членом Польського
наукового товариства у Львові.
З приходом більшовицької влади К. Бартель за визначні досягнення у науці
перебував на посаді професора Львівського політехнічного інституту в 1939-
1941 рр. Однак, з початком німецько-радянської війни і приходом німецької
окупаційної влади 2 липня 1941 року Казимира Бартеля заарештували гітлерівці
та 26 липня 1941 року розстріляли за особистим розпорядженням Г. Гімлера.
У 1919 р. професором кафедри математики став видатний вчений та
педагог, доктор математики Антоні Ломніцький. До того він працював у
середніх школах Львова, зосереджуючи увагу на удосконаленні педагогічних
методик викладання математики. А. Ломніцький автор підручників для шкіл та
ліцеїв, які багаторазово перевидавалися і за якими навчалися львівські школярі.
Наукову роботу А. Ломніцький вів у галузі теорії ймовірностей та математичної
статистики. Він цікавився передусім математичною картографією. Уперше в
світовій науці ймовірність трактувалася як міра в праці А. Ломницького.
Загалом йому належить майже 50 наукових праць. А. Ломніцький, як фахівець з
математичної картографії, був членом Міжнародної комісії з аеронавтики в
Парижі. А. Ломніцького розcтріляно німецьким окупаційними військами разом
з іншими львівськими викладачами на Вулецьких пагорбах в ніч з 3 на 4 липня
1941 р.
У 1922 р. у Львівській політехніці було відкрито загальний відділ, який
готував учителів реальних та середніх шкіл. Закінчивши його, слухачі
отримували диплом магістра. У цьому ж році було створено третю кафедру
математики, яку очолив професор Володимир Стожек. У наукових працях
В. Стожек досліджував теорію гармонійних функцій.
Серед фізиків, які працювали у Львівській політехніці варто виділити
першого ректора Фелікса Стжелецького. У 1842-1848 рр. він навчався у
Львівському та Віденському університетах, де вивчав математику та фізику.
Його університетськими вчителями були знаменитий німецький фізик, барон
Андреас Еттінгшаусен, відомий у світі як перший розробник електромагнітної
машини (яка може працювати як електричний генератор, так і електродвигун)
та фізик-оптик Йозеф Петцваль – засновник геометричної оптики, автор
революційного у фотографії так званого „портретного об’єктиву Петцваля”.
Отримавши у 1849 р. ступінь доктора наук працює у 2-ій львівській гімназії.
З 1856 р. отримує посаду професора в Технічній академії, де був ректором
у 1872-1874 рр. Основними науковими досягненнями були: математичне
доведення виникнення дзеркальних зображень під заданим кутом; розробляв
досліди в галузі науки про тепло; математично опрацював дослідження стану
чистоти повітря у львівському регіоні, вперше приділяючи велику увагу
охороні навколишнього середовища; вперше аналітично описав „фігури
Ліссажу”, відкриті експериментально французьким фізиком Ж. Ліссажу в 1850
р. Саме після виведення Ф. Стжелецьким формули траєкторії руху, яку
вимальовує матеріальна точка, що здійснює одночасно два гармонійні
коливання в різних площинах, це явище отримало практичне застосування в
оптиці та механіці, а згодом і в електротехніці [8, c. 24]. Для Політехнічної
школи Ф. Стжелецький розбудував і утворив декілька теоретичних інституцій,
окрім того активно займався справами поширення фізико-математичної освіти
у провінційних містечках Галичини. Зокрема, він заснував жіночі вчительські
курси зі стислих (природничих) предметів, які готували вчительок для
галицьких гімназій. Ф. Стжелецького обирають віце-президентом (1869-1870
рр.), президентом (1870-1872 рр.) і почесним членом (від 1872 р.) Львівського
педагогічного товариства. Цікаво, що дружина професора – Соломія Купка
була українкою, а їхній єдиний син Людвіг став відомим львівським
архітектором [8, c. 24].
Серед професорського складу Академії було лише два поляка – математик
Л. Жмурко і фізик Ф. Стжелецький, які докладали значних зусиль у справі
введення польської мови навчання у Вищій технічній школі. Був дійсним
членом Академії наук у Кракові та Галицького господарського товариства,
членом-кореспондентом Наукового товариства у Кракові та Товариства точних
наук у Парижі. У 1888 р. помер і похований у Львові.
Для викладання курсу лекцій з математичної фізики в 1875/76 н. р. до
Технічної академії було запрошено відомого польського вченого – професора,
керівника кафедри теоретичної фізики Львівського університету Оскара
Фабіана (Oskar Fabian). Варто згадати теж Лукаша Бодашевського, який
замінив хворіючого Ф. Стжелецького з 1881/82 навчального року.
Л. Бодашевський відкрив явище броунівського руху в газах, провів перші у
світі ультрамікроскопічні дослідження, виготовив для цього мікроскоп власної
конструкції [8, c. 25]. Незважаючи на те, що Бодашевський досягнув на той
момент значних наукових успіхів, керівництво кафедрою йому не довірили.
Тому Л. Бодашевський перейшов в іншу галузь науки – гідротехніку, в якій він
досягнув світової слави (розробив теорію хвилеподібного руху води).
З 1884 р. почав викладати у Вищій технічній школі її випускник
(абсольвент) Август Вітковський (August Witkowski). А.Вітковський пройшов
наукове стажування в університетах Берліна і Глазго. Згодом він отримав
ступінь надзвичайного (1884 р.) і звичайного (1886 р.) професора з фізики [8, c.
25]. У 1888 р. А. Вітковський переїхав до Кракова на посаду професора фізики
Ягеллонського університету, а згодом став його ректором з 1910 по 1911 рр.
А. Вітковський досліджував властивості реальних газів, зокрема повітря, при
низьких температурах. Був членом наукового товариства Польської академія
знань. Крім того, А. Вітковському в 1912 р., одночасно із Марією
Склодовською-Кюрі було присвоєно звання „почесного доктора” (Honoris
Causa) Львівської Політехніки [10, c. 56].
Не менш відомими були хіміки Львівської політехніки. У травні 1872 р.
кафедру загальної та аналітичної хімії займає доктор філософії Август Фройнд.
Він досліджував бродильні процеси, переробку нафти, синтез і структуру
кетонів. Зокрема, А. Фройнд у 1881 р. відкрив синтез циклопропану взаємодією
1,3-дибромпропану з натрієм, за що ця реакція названа його ім'ям [15, c. 27]. А.
Фройнд був відомим педагогом і науковцем, за що неодноразово обирався
деканом школи, а згодом відділу технічної хімії. Окрім того, А. Фройнд тричі
був ректором Вищої технічної школи у Львові (1876/77, 1882/83, 1889/90 н.р.,)
[10, c. 29].
З 1872 р. засновано кафедру мінералогії і геології, яку очолив Юліан
Медведський – перший професор-українець Львівської політехніки.
Ю. Медведський закінчив природознавчий відділ Віденського університету,
після чого працював геологом в державному управлінні. Серед головних
наукових інтересів Ю. Медведського були дослідження родовищ солі та нафти.
Працюючи у Вищій технічній школі він тричі обирався ректором
(1879/1880,1884/85,1887/88 н.р.) [10, c. 30]. Саме Ю. Медведський створює
першого і єдиного на той час у Європі нафтового відділу, який випускав
фахівців цього профілю. Саме з його ініціативи при хімічному відділі
засновують нафтову та керамічну дослідні станції [15, c. 29]. Паралельно Ю.
Медведський з 1881 по 1908 рр. читав лекції Львівському університеті. Він
створив при Вищій технічній школі геологічний музей і здійснював регулярні
геологічні експедиції по Галичині для поповнення колекцій експонатів (кілька
десятків тис. експонатів) [15, c. 28]. Музей використовувався для ілюстрації під
час навчання, а за рівнем систематизації був одним з найкращих у Європі.
Паралельно Ю. Медведський займався вирішенням питання забезпечення
водою м. Львова. За високі наукові здобутки вчений був багатолітнім головою
Польського товариства природознавців імені М. Коперника, дійсним членом
Краківської академії наук, членом-кореспондентом Віденського геологічного
закладу, членом галицької Крайової гірничої ради [15, c. 29]. Попри жваву
педагогічні і наукову діяльність Ю. Медведський був активним членом
товариства “Просвіта” і одним із фундаторів НТШ у Львові.
Серед видатних архітекторів та інженерів необхідно згадати персоналії
Ю. Захарієвич, Л. Марконі, М. Туллє, І. Левинський, Т.Обміньскі. Перший з
них – Юліан-Октавіан Захарієвич народився 1837 р. у Львові. Закінчивши
реальну школу він продовжив навчання на технічному відділі Технічній
академії у Львові та віденському Політехнічному інституті [14, c. 164]. Після
закінчення навчання працює Генеральній дирекції будівництва державних
залізниць у Відні, пізніше працює на приватній залізниці Кароля Людвіка та
державній Чернівецькій залізниці. Ю. Захарієвич бере участь у проектуванні
залізничного вокзалу в Яссах (1869-1870 рр.), що на думку дослідників
Б. Черкеса та О. Жука стало його архітектурним дебютом [14, c. 164]. У 1871 р.
Ю. Захарієвич розпочинає роботу звичайного професора кафедри будівництва в
Технічній академії у Львові. Саме йому доручили розробити проект 3-х
поверхової будівлі головного корпусу Технічної академії та будинок хімічної
лабораторії, який успішно завершив у кінці 1872 р. [7, c. 14]. За досягнення у
зведені головного корпусу професорська колегія обрала Юліана Захарієвича
новим ректором. Також він був нагороджений орденом Залізної Корони III
ступеня і отримав шляхетський титул [11, c. 3; 7, c. 27]. Ю. Захарієвич
заслужено вважається засновником львівської архітектурної школи. Навесні
1877 р., вийшла його праця “Відчит про архітектуру”, яка присвячена
теоретичному осмисленню історії архітектури, визначенню поняття стилю,
впливу релігії і суспільних змін на архітектуру, ролі в її формуванні матеріалу,
конструкцій і уподобань епохи. Це перше теоретично-архітектурне осмислення
такого роду в Галичині [14, c. 165]. Архітектор брав участь у спорудженні
синагоги в Чернівцях (1873-1878 рр.), монастиря і костелу Францисканок у
Львові (1876-1888 рр.) інші сакральні споруди, в яких експериментує з різними
стилями: мавританським, неороманським і готичним. Використовує різні
матеріали, як от різні види цегли, керамікою. Ю. Захарієвич був
шанувальником історико-архітектурної спадщини Галичини і Буковини.
Зокрема, з 1880-х років працює в Центральній комісії з дослідження та
консервації пам'яток мистецтва та історії та “Кола консерваторів і
кореспондентів Східної Галичини” [14, c. 166]. Ю. Захарієвич складає
архітектурні описи пам'яток та працює над реконструкцією костелу Марії
Сніжної (1888-1892 рр.) та Іоанна Хрестителя (1887), будівництві Галицької
ощадної каси (сучасний Музей етнографії та художнього промислу) (1889-1891
рр.) [14, c. 166]. Починаючи з 1880-х років у міському будівництві вже активно
домінують архітектори “школи Захарієвича” – випускники архітектурного
відділу Вищої технічної школи у Львові. З 1898 р., коли помер Ю. О.
Захарієвич, його роботу продовжують учні Іван Левинський, Т. Обмінський та
інші.
Іван Левинський народився 1851 р. у м. Долина (сучасна Івано-Фрнківська
обл.). Рано осиротівши І. Левинський вступає до реальної школи у Львові,
паралельно підробляючи репетиторством. Наступним етапом було навчання на
відділі інженерії львівської Технічної академії (1869-1874), де він знайомиться
із свої вчителем Ю. Захарієвичем [6, c. 7]. У 1877 р. саме І. Левинський
засновує Політехнічне товариство, яке було однією з перших організацій
місцевих інженерів. У 1902 р. очолює кафедру будівництва Вищої технічної
школи, а 1911-1914 рр. І. Левинський – декан відділу архітектури. Серед його
учнів такі відомі українські і польські архітектори, як М. Ковальчук,
Є. Червінський, Т. Обмінський, О. Лушпинський.
Попри педагогічну роботу І. Левинський активно займається розвитком
промислового будівництва створивши будівельну майстерню, згодом – фабрику
столярських виробів, фабрику гіпсу. Саме 1899 р. І. Левинським запатентовано
власне виробництво гіпсу. Першим в Східній Галичині розпочав виробництво
облицювальної плитки і цегли та кахлевих печей. Вироби фабрик І.
Левинського були широко відомі у всій Австро-Угорській імперії. У кінці XIX
ст. будівельна фірма І. Левинського була найбільшим забудовником у Львові [5,
c. 253]. Зокрема, виконує будівництво Міського театру (проекту Зигмунта
Горголевського, 1897-1900 рр.), львівського міського залізничного вокзалу
(1901-1904 рр.), будівлі товариства “Дністер”, мережі шпиталів, готелю
“Жорж”, Торгівельно-промислової палати (1907-1910 рр.) [5, c. 254-255].
Попри шалений тиск польської аристократії та місцевої влади публічно
демонстрував своє українське походження та підтримував українські
товариства, зокрема “Товариства руських інженерів” [5, c. 257]. Не в останню
чергу це спричинило спад замовлень будівельної компанії І. Левинського, якого
почали бойкотувати польські та єврейські замовники. З початком Першої
світової війни і приходом російських окупаційних військ осінню 1914 р., за
підтримку українського руху російська влада, називаючи його “мазепинцем”,
розпочинає репресії проти І. Левинського, який залишився у Львові [5, c. 258-
260]. У червні 1915 р. І. Левинського як заручника, разом з іншими відомими
галицькими діячами, вивезений російськими військами до Російської імперії.
Повернувся до Львова І. Левинський лишень у кінці зими 1918 р. і зіткнувся із
ворожим ставленням місцевих польських кіл. Показовою є ситуація із
невиплатою Вищою технічною школою заборгованості з платні І. Левинському
[5, c. 262]. Його звинувачували у “москвофільстві” і навіть проведно службове
розслідування, хоча реальною причиною була приналежність до “української
партії” [5, c. 263]. Незважаючи на обструкцію І. Левинський засновує у Львові
українське товариство “Праця”. З початком польсько-української війни у
Східній Галичині 1918-1919 рр. і переходом управління Вищої технічної школи
до польських кіл І. Левинський у травні 1919 р. не прийняв присяги на вірність
польській державі, а вже у липні 1919 р. він помирає [5, c. 265].
Відомим працівником політехніки є скульптор Леонардо Марконі.
Народившись у сім'ї італійця Феранте Марконі, Леонардо саме у батьківській
майстерні отримав перший фаховий досвід. Продовжив своє навчання протягом
1856-1862 рр. у варшавській Школі образотворчого мистецтва (1856–1858) та у
римській Академії святого Луки в майстерні А. Тадоліні (1859–1862). 1862–
1873 рр. він працює у Варшаві, оздоблюючи переважно фасади й інтер’єри
житлових будинків. Водночас виконує нагробки, вівтарі для костелів і погрудні
портрети [2, c. 40]. Із січня 1874 р. Л. Марконі працював професором
скульптури та орнаментального рисунку у Технічній академії, де у 1885/86
навчальному році був деканом будівельного відділу. Своїми роботами
Л. Марконі став відомим за межами Галичини, за що його у 1885 р. його обрали
почесним членом Академії Пантеону в Римі [2, c. 40]. У Львові він тісно
співпрацює з Ю. Захаревичем, доповнюючи будівлі останнього монументально-
декоративними елементами. Першими львівськими будівлями, які оздобив Л.
Марконі, стали корпуси Вищої технічної школи: хімічну лабораторію
прикрасив фасад і актову залу будівлі (нині – приміщення хімічного
факультету, 1875-1876), а головний корпус оздобив відомою композицією
“Інженерія, архітектура та механіка” (1876–1877). У 1877 р. зробив моделі
дерев'яних скульптур для бібліотеки і актової зали, які виготовив
Т. Сокульський. Авторству Л. Марконі належить оздоблення багатьох міських
споруд у Львові, Стрию, Бережанах, зокрема будинки Палацу правосуддя
(сьогоднішній корпус політехніки № 19), Галицького намісництва (сучасне
приміщення Львівської обласної адміністрації), Галицького крайового сейму
(сучасна будівля Львівського національного університету ім. І. Франка), міської
Ратуші, Дирекції залізниць (сучасна вулиця Січових стрільців) та Міського
(сучасного Оперного) театру [2, c. 40]. У 1878 р. заснував свою скульптурну
майстерню у Львові. У 1891 р. Л. Марконі закінчив алегоричний ансамбль
“Ощадність, промисловість і рільництво”, на аттику Галицької ощадної каси.
Очевидна схожість центральної фігури композиції – Ощадності, яка тримає у
руці смолоскип, до нью-йоркської статуї Свободи скульптора Ф.-О. Бертольді.
Тому, гості м. Львова часто називають скульптурну групу “сидяча статуя
Свободи”. Відомий скульптор помер від туберкульозу 2 квітня 1899 р. і
похований на Личаківському кладовищі [2, c. 45].
Інженер Максиміліан Туллє навчався у Технічній академії у Львові, далі у
Віденському політехнічному інституті, який закінчив у 1876 р., після чого
працював на львівсько-чернівецькій залізниці [17, s. 258]. У 1878 р. отримав
посаду приватного доцента на кафедрі теорії мостів Вищої технічної школи у
Львові, з 1880 р. здійснює викладання ще й будівельної механіки. У 1894 р.
отримує посаду звичайного професора і обраний ректором [10, c. 32]. Активно
цікавиться залізобетонними конструкціями для використанні в
мостобудівництві та їхніми властивостями, бере участь у розробці будівельної і
залізничної термінології. Загалом М. Туллє був автором 183 досліджень і
автором 22 підручників [17, s. 259-260]. Звання доктора технічних наук
М. Туллє здобуває 1902 р. у Празькій політехніці. Був деканом відділу
інженерії і водної інженерії. Після відновлення у 1918 р. польської держави
брав активну участь у створенні Варшавської політехніки та Академії
технічних наук. За видатні заслуги Львівська політехніка у 1925 р. присвоїла М.
Туллє звання доктора “honoris causa”, а у 1930 р. це ж звання присвоїла
Варшавська політехніка [17, s. 259].

Список використаної і рекомендованої літератури до теми:

1. Бєлоус І.О. Видатні вчені-математики Львівської політехніки (1844-1939).
Бібліографічний покажчик. – Львів: Вид-тво Львівської політехніки, 2012.
2. Бірюльов Ю. Львіський мистець Леонард Марконі // Студії
мистецтвознавчі. – 2011. –№ 2 (34). – C. 40-52.
3. Буцко М.І., Кипаренко В.Г. Державний університет “Львівська
політехніка”. 1844-1994. – Львів: Вид. ДУ “Львівська політехніка”, 1994.
4. Гелей С. Львівська комерційна академія. Нарис історії. – Львів: Вид-во
Львівської комерційної академії, 2008.
5. Жук І. Іван Левинський та його будівельна фірма за часів передвоєнної
кризи і Великої війни // Україна: культурна спадщина, національна
свідомість, державність. – 2015. – Вип. 26. – С. 252-266.
6. Жук І. Іван Левинський – портрет на фоні епохи // Галицька брама. –
1994. – № 4. – С. 4.
7. Жук О. Головна будівля Львівської політехніки. – Львів: Вид-во
Львівської політехніки, 2008.
8. Кожушко Б.В. Фізика в найстарішому технічному навчальному закладі
України (1844-1920) // Питання історії науки і техніки. – 2013, № 3. –
С.20-28.
9. Липка Р.Т. Ансамбль вулиці Вірменської. – Львів: Каменяр, 1983.
10.Національний університет “Львівська політехніка” / Ю.Я. Бобало. –
Львів: Логос Україна, 2009.
11.Паливода С. Державний університет “Львівська Політехніка”. – Львів,
1994.
12.Рудницький А. До історії архітектурної освіти в Західній Україні //
Записки Наукового товариства імені Т.Шевченка. Праці серії
мистецтвознавства. – Львів, 1994. – Т.CCXXVII. – С. 346–364.
13.ЦДІА м. Києва. – Ф. 707. – Оп. 87. – Спр. 6834.
14.Черкес Б.С., Жук О.К. Юліан Захарієвич – основоположник львівської
архітектурної школи // Вісник Національного університету “Львівська
політехніка”. – 2007. – № 585. – C. 163-167.
 15.Яворський В.Т. Історія хімічної, хіміко-технологічної освіти і науки у
Львівській політехніці (1844-1991). – Львів: Вид-тво Львівської
політехніки, 2011.
16.Ditchen H. Die Politechnika Lwowska in Lemberg. Geschichte einer
Technischen Hochschule im multinationalen Umfeld. – Berlin: Logos, 2015.
17.Kluz T. Maksymilian Thullie // Rocznik Towarzystwa Naukowego
Warszawskiego. 1938-1945. – T.31-38. – S. 258-260.
18.Piłatowicz J. Politechnika Lwowska w dwudziestoleciu międzywojennym //
Kwartalnik Historii Nauki i Techniki. – 1991. – № 31 (1). – S. 25-70.
19.Politechnika Lwowska, jej stan obecny i potrzeby. – Lwow, 1932.
20.Rzeszut H. Zarys historii Biblioteki Głównej Politechniki Warszawskiej. –
Warszawa: Wyd-two Politechniki Warszawskiej, 2008.
21.Zajączkowski W. C. K. Szkoła Politechniczna we Lwowie. Rys historyczny,
jej załoźenia i rozwoju, tudzieź stan jej obecny. – Lwow. – 1894.

Питання для самоконтролю:

 Опишіть передісторію відкриття Львівської політехніки.
 Розкрийте обставини створення Цісарсько-королівської Технічної академії.
 Опишіть основні віхи розвитку Технічної академії (1844 – 1877рр.).
 Важливі віхи в науковому та суспільному розвитку Львівської Політехніки
від 80-х років ХІХ ст. – до 1918 року.
 Особливості розвитку Львівської Політехніки у міжвоєнний період (1919 –
1939рр).
 Розкрийте історію Львівського політехнічного інституту в 1939 – 1989
роках.
 Опишіть розвиток науки та суспільно-культурного життя Львівської
Політехніки в часи незалежності України (1990 – 2018 рр.).
 Назвіть імена та вагомі досягнення у різних галузях науки видатних вчених
Львівської Політехніки від 1844 року до сьогодні.