Лекція 1.

Інкорпорація українських земель до складу Російської

та Австрійської імперій в останній третині XVIII ст. (2 год.)
Мета. Висвітлення особливостей інкорпорації (приєднання) українських
етнічних земель до складу Росії (Наддніпрянська Україна) та Австрії
(західноукраїнські землі – Галичина, Буковина і Закарпаття) наприкінці XVIII
ст. Особливу увагу звернуто на ліквідацію автономного статусу в колишній
Гетьманщині – на Лівобережній і Слобідській Україні; скасування Запорозької
Січі і життя колишніх запорозьких козаків на нових землях у ХІХ ст.;
колонізацію (заселення й освоєння) Південної України; поділи Польщі і перехід
українських земель, якими вона володіла, до імперій Романових і Габсбургів.
Вступ. У кінці XVIII – на початку ХІХ ст. виникла нова геополітична
ситуація в Центрально-Східній Європі (ліквідація російським царизмом
напівавтономного статусу Гетьманщини, падіння Речі Посполитої, зникнення з
політичної карти Кримського ханства і приєднання Криму до Росії та ін.), що
безпосередньо позначилася на історичній долі українських земель. Вони
увійшли до складу двох імперій – Російської та Австрійської (з 1867 р. –
Австро-Угорської), де перебували до Першої світової війни.
План
1. Ліквідація автономного статусу на Лівобережній і Слобідській Україні
в 60–80-х рр. XVIII ст.
2. Скасування Запорозької Січі. Запорізькі козаки на нових землях у кінці
XVIII – ХІХ ст.
3. Колонізація степових просторів Північного Причорномор’я і
Приазов’я.
4. Поділи Речі Посполитої останньої третини XVIII ст. та їх вплив на
політичне становище етнічних українських земель.

1. Процес обмеження автономного статусу Гетьманщини, що виникла

внаслідок визвольної війни українського народу середини ХVII ст. під
проводом Б.Хмельницького і була сильно обмежена в період Руїни, після
Андрусівського перемир’я (1667 р.) і “Вічного миру” (1686 р.) між Росією і
 2

Польщею, вступив із середини 60-х років XVIII ст. у завершальну стадію.

Характерно, що в часі він збігся з кінцевим етапом феодалізації суспільних
відносин і юридичним закріпаченням великої маси селянства. Як стверджує
львівський професор К.Кондратюк, “основним моментом політичного життя в
українських землях наприкінці ХVIIІ – на початку ХІХ ст. була їх інтеграція в
державну систему Російської імперії, тобто ліквідація їхньої автономії й
адміністративна уніфікація з рештою губерній”.
Першою під уніфікацію потрапила Слобідська Україна (Слобожанщина),
яка багато в чому нагадувала Гетьманщину. Ця прикордонна з Росією територія
була заселена, в основному, в ХVII ст. козаками і селянами з Правобережної
України, що втікали від феодального гніту польської шляхти. У 1765 р.
імператриця Катерина (Єкатеріна) ІІ підписала маніфест про скасування
козацького устрою на Слобожанщині, місцевих козаків було позбавлено прав і
привілеїв та переведено у стан звичайних “військових обивателів”. На території
Слобожанщини створено Слобідсько-Українську губернію (пізніше
перейменована на Харківську) на чолі з царськими урядовцями.
Лівобережна Україна, територія колишньої козацької держави
Гетьманщини (етнічні землі на схід від Дніпра), втратила свій напівавтономний
статус у 1760–1780-х рр. Уже в 1764 р. останній гетьман Кирило Розумовський
прибув до Петербурга і під тиском російської цариці Катерини ІІ зрікся
гетьманства. Формальним приводом для цього послужила подача
К.Розумовським від імені українського шляхетства безпосередньо імператриці
прохання про спадковість гетьманського титулу. Замість інституту гетьманства
для управління Лівобережною Україною створено ІІ Малоросійську колегію,
що складалася з чотирьох росіян-“великоросів” і чотирьох українців-
“малоросів” (президент – граф Петро Румянцев). Основне завдання колегії
полягало в уніфікації місцевих органів влади й порядків із загальноросійськими
та збільшення податків у царську казну.
 3

У 1781 р. на Лівобережній Україні, згідно з розпорядженням Катерини ІІ,

скасовано поділ на полки, полково-адміністративну систему, натомість
створювалися три намісництва – Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське
(вони підпорядковувалися владі малоросійського генерал-губернатора), де була
заведена єдина для всієї Російської імперії система адміністрації.
Розпорядженням царського уряду 1782 р. проголошувалася потреба
остаточного скасування внутрішніх “малоросійських” митниць, зокрема на
кордонах Псковської і Смоленської губерній “Великоросії”, перенесення їх “по
кордоні імперії”. Згідно царського указу 1783 р. українське козацьке військо
розформувалося, ставши частиною регулярної імперської армії в Росії. Замість
козацьких полків було створено 10 кавалерійських регулярних полків
російської армії, пізніше перейменованих у карабінерські. Колишні козацькі
старшини або залишалися на службі й діставали російські офіцерські чини, або
увільнялися у відставку. Прості козаки ставали окремою групою державних
селян. За наказом Катерини ІІ з України до Петербурга вивезли козацькі
реліквії – військові прапори, печатки, гармати. Гетьманщина втратила свої
збройні сили і була зведена до стану звичайної окраїни Російської імперії.
Глибокі зміни в житті українського суспільства на переломі XVIII–XIX
ст. охопили й соціальну сферу. Остаточна ліквідація автономних чинників
України співпала в часі із завершенням феодалізації суспільних відносин і
юридичним оформленням кріпосного права на етнічних українських землях. Як
відомо, із самого початку народно-визвольного повстання середини ХVII ст. на
чолі з Б.Хмельницьким і формування органів державної влади на Україні
суперничали між собою дві різні тенденції суспільного устрою – егалітарна
(зрівняльна) і елітарна. На перших порах переважала егалітарна концепція:
польську знать як пануючий клас замінило козацтво, а, за традицією, бути
козаком міг кожний, межі між суспільними станами на якийсь час стали дуже
розмитими, набули поширення ідеї соціальної рівності тощо.
 4

Однак в останні роки життя і діяльності Б.Хмельницького, а особливо в

період Руїни посилюються елітарні тенденції, в новонародженому суспільстві
“козацької України” виник глибокий розкол. Козацька старшина, займаючи
керівні пости у військово-адміністративних установах, розширювала свої
володіння, нагромаджувала багатства і ставила в залежність від себе дедалі
більшу частину селян і простих козаків. З іншого боку, з розширенням
феодального землеволодіння безперервно зростали повинності селян. На
Лівобережжі й Слобожанщині панщина в другій половині XVIII ст. становила
вже 4–5 днів на тиждень, були різні додаткові повинності: на військові потреби,
грошові і натуральні збори тощо. Наступ на особисту свободу селян і рядових
козаків виявився насамперед у їх прикріпленні до землі й обмеженні вільних
переходів. Так, у 1760 р. гетьман К.Розумовський видав універсал, за яким
селянам дозволялося переходити з одного володіння в інше лише при наявності
письмового дозволу власника і з залишенням поміщикові майна, яке селянин
мав, проживаючи на його землі.
Юридично оформила кріпосне право на Лівобережжі й Слобожанщині
цариця Катерина ІІ в 1783 р.: селянам було назавжди заборонено переходити з
місця на місце. Характерно, що в той час, коли російський царизм
запроваджував для лівобережних українських селян кріпосне право, в
передових європейських країнах, навпаки, кріпацтво ліквідовувалося. Нарешті,
в 1785 р. за так званою “Жалуваною грамотою” Катерини ІІ поширено чинність
“Грамоти на права, вільності й переваги благородного російського дворянства”
на українську козацьку старшину, що фактично була зрівняна в правах з
“благородним” російським дворянством. Ранги козацької старшини було
переведено на російські дворянські чини. Отже, Гетьманщина як державне
утворення наприкінці ХVIII ст., по суті, перестала існувати.
Зміни в правовому статусі Гетьманщини в останній третині XVIII ст.
створили легальні рамки для інкорпорації Лівобережної України до складу
Російської імперії. Відтоді минуло ще кілька десятиліть, щоб місцеве
 5

українське суспільство було приведено у повну відповідність до суспільного

устрою імперії: в 1835 р. тут було скасовано традиційне право, що ґрунтувалося
на Литовському статуті, а в 1831–1835 рр. – міське самоврядування, побудоване
на магдебурзькому праві. Показово, що аналогічні процеси інкорпорації до
складу імперських структур Росії відбувалися в кінці XVIII – на початку ХІХ
ст. в інших регіонах України, зокрема на Правобережжі, де в 1839 р. було
ліквідовано Українську Греко-Католицьку Церкву, а пізніше – в 1875 р. – на
Холмщині та Підляшші.
Український діаспорний історик І.Лисяк-Рудницький справедливо писав
в “Історичних есе” (т. 1, с. 197): “Щодо ліквідації козацького самоврядування,
то вона не наступила відразу, а розтягнулася на приблизно два десятиліття.
Коли б ми мали тут зупинитися на якійсь одній даті, як на межовій, то нею не
буде ані примусове зречення останнього гетьмана, Кирила Розумовського
(1764), ані навіть зруйнування Запорізької Січі (1775). Щойно скасування
полкового устрою Гетьманщини й поширення на її територію
загальноросійської адміністративно-провінційної організації (1781), заведення в
Україні кріпаччини на московський лад (1783) та надання колишній козацькій
старшині прав російського дворянства (1785) – допіру сукупність цих трьох
факторів створювала історичний перелом, який остаточно й безповоротно
закінчував козацьку добу”.
Як же відреагували на скасування залишків української автономії народні
маси? Простолюд зустрів нові порядки з пасивною покірністю, бо вже давно
був усунутий від впливу на громадські справи, а переміни на верхах, здавалося,
мало чим змінили становище простих селян і козаків. Народ реагував, і то
досить пасивно, лише на соціальне поневолення. Як відомо, найбільший
антикріпосницький виступ другої половини XVIII ст. відбувся на Лівобережній
Україні в с. Турбаях на Полтавщині (1789–1793 рр.). Не менш пасивною була
реакція на скасування автономних чинників і серед козацької старшини, за
деякими винятками, зокрема позиції Василя Капніста, що разом з групою
 6

аристократів-автономістів підготував у 1787 р. проект відновлення українських

козацьких формувань, щоб привернути увагу прусських урядових кіл на свій
бік пізніше їздив навіть до Берліна. Однак абсолютна більшість колишньої
козацької старшини, діставши пости в російських державних установах і всілякі
соціальні привілеї, робила кар’єру вже у Російській імперії. Наприклад,
київський полковник Олександр Безбородько, син генерального писаря, став
секретарем Катерини ІІ, а за Павла – навіть канцлером Російської імперії.
Становий егоїзм панівної верхівки, по суті, витіснив національні інтереси
лівобережного і слобідського українського дворянства.
Таким чином, в останній третині XVIII ст. російський царизм остаточно
ліквідував залишки української козацької автономії на Лівобережній і
Слобідській Україні – етнічних землях на схід від Дніпра, де було скасовано
інститут гетьманства, козацькі збройні формування і полково-сотенний
адміністративний устрій, введено загальноросійську систему адміністрації (три
губернії – Чернігівську і Полтавську на Лівобережжі та Слобідсько-
Українську (пізніше – Харківську) на Слобожанщині. Українська козацька
старшина була юридично зрівняна в правах з російським дворянством, із
запровадженням кріпацтва отримала значні соціальні привілеї.
 7

2. В останній третині ХVIІІ ст. відбулися значні зміни у становищі

запорозького козацтва, укріплений осередок якого (нереєстрового Війська
Запорозького низового) розташовувався за порогами Дніпра. Від часу
заснування в середині ХVІ ст. збереглися відомості про сім Запорозьких Січей,
що наслідували одна одну. Ліквідація останньої Запорозької Січі в 1775 р. стала
рубіжною подією в інкорпорації етнічних українських земель до складу
Російської імперії. По суті, з ліквідацією Січі зникла соціальна верства, що була
основою “національної історії” упродовж кількох століть, від початку
запорозького козацтва наприкінці ХV ст. Запорожці мали значний вплив на
Гетьманщину, де політичні настрої суспільства значною мірою формувалися
сáме Запорожжям.
6 червня 1775 р. генерал-поручик російської армії П.Текелій доповів у
столицю імперії Санкт-Петербург про зайняття напередодні Запорозької Січі.
Козацька рада на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським вирішила
добровільно скласти зброю перед російськими військами, що поверталися з
походу проти Туреччини. Як наслідок, Січ було повністю зруйновано, а все
майно і козацькі архіви вивезено до Петербурга. Козацьку старшину і кошового
отамана П.Калнишевського звинуватили у зраді й засудили до каторги. 3
серпня того ж року вийшов царський маніфест, що офіційно проголосив
скасування Запорозької Січі “со истреблением на будущее и самого названия
запорожских казаков”. У документі Січ зображувалася як “кубло пияк та
розбишак”, що жили в неуцтві й заважали царизму вести торгові й культурні
зв'язки із сусідами. За деякими підрахунками, населення “Вольностей Війська
Запорозького” на час ліквідації Січі сягало десь 200 тис. чол.
Основні причини, що призвели до рішення царизму ліквідувати
Запорозьку Січ:
1) військово-стратегічні (втрата Січчю значення для оборони кордонів
імперії, оскільки Росія перемогла у війні з Туреччиною 1769–1774 рр.,
Кримське ханство втратило для неї реальну небезпеку);
 8

2) соціально-класові міркування, на які акцентувала особливу увагу

радянська історична наука (загострення соціальної боротьби на Запоріжжі
непокоїло російський уряд).
Однак щодо військово-стратегічних причин ліквідації Січі, то російсько-
турецька війна 1769–1774 рр., справді, знесилила Туреччину, але не настільки,
щоб вона взагалі відмовилася від Криму. Враховуючи, що чергової війни з
Туреччиною Росії було не уникнути, царизм вирішив пізніше використати для
цього військову силу козаків. Так, напередодні наступної російсько-турецької
війни 1787–1791 р. російський уряд здійснював широку кампанію по
вербуванню колишніх запорожців у спеціальні військові підрозділи. Що
стосується соціально-класових причин скасування Січі, то на заселених
козаками землях, за дніпровськими порогами, знаходив притулок пригноблений
люд з навколишніх територій. Однак безпосередньо з боку Запорожжя реальної
загрози для російського уряду не існувало, запорозькі козаки не розгорнули
потужної соціальної боротьби, як, приміром, у “великоросійських” губерніях
І.Болотников на початку ХVIІ ст. або донський козацький отаман О.Пугачов.
Виходячи тільки з соціально-класових міркувань, не зрозуміло, чому після
придушення повстання О.Пугачова 1773–1775 рр. Донське козацьке військо
зазнало докорінної реорганізації, тоді як Військо Запорозьке – взагалі
ліквідовано.
Крім військово-стратегічних і соціально-класових причин, що призвели
до урядової заборони запорозького козацтва, ключову роль відіграли економічні
причини. Запорозька Січ, своєрідна “козацька республіка” не могла існувати в
складі монархічної держави, якою була Російська імперія. Царський маніфест
про ліквідацію Запорозької Січі в серпні 1775 р., особливо його заключні, 5-й і
6-й артикули, дають уявлення про мотиви, якими керувалася Катерини ІІ,
ліквідуючи запорозьке козацтво. Так, 5-й артикул інформував, що запорожці,
незважаючи на спротив російського царизму, приймали в ряди козаків не лише
втікачів, але й одружених, сімейних, щоб розвивати власне землеробство, як
 9

говорилося в документі, “не одних уже прямо в козаки вступающих беглецов,

но и людей женатых и семьенистых … для того только, чтоб себе подчинить и
завести у себя собственное хлебопашество, в чем довольно уже и преуспели:
ибо поселян в земледелии упражняющихся находится ныне в местах бывшего
Запорожского владения до пятидесяти тысяч душ”. У 6-му артикулі говорилося
про небезпеку для царизму від посилення економічної самостійності
запорожців: “Заводя собственное хлебопашество, расторгали они тем самое
основание зависимости их от престола нашего, а помышляли, конечно,
составить из себя посреди Отечества область совершенно независимую под
собственным своим неистовым управлением …”.
Отже, головна причина ліквідації Січі полягала в тому, що запорозькі
володіння приваблювали до себе нових переселенців-селян на землі, де вже
поширювалися капіталістичні відносини: існував вільний найм робочої сили,
розвивалося хутірське зимівниче господарство. Заселення земель Запорозького
війська йшло швидкими темпами, переважно вихідцями з Гетьманщини, що
підтверджує статистика: якщо в 1734 р., після заснування Олешківської Січі,
чисельність запорожців становила близько 10 тис. чол., то в 70-х рр. XVIII ст. –
вже близько 100 тисяч душ (обох статей). З динамічним збільшенням кількості
запорозьких козаків на Січі широко впроваджувалося землеробство, численну
армію вільних робочих рук поглинало хутірське господарство, що мало широку
спеціалізацію, була висока врожайність. Якщо в 1750-ті рр. запорожцям ще не
вистачало власного хліба, й вони змушені були його закуповувати, то вже з
кінця 60-х рр. січовики не тільки повністю забезпечували власні потреби, а й
вивозили зерно до Криму, в сусідню Польщу і навіть постачали російській
армії. Запорожжя ставало серйозним торговельним конкурентом Росії на півдні,
царизм поступово міг втратити контроль над запорозькою буржуазією.
Катерина ІІ вчасно помітила небезпеку традиційній колоніальній політиці Росії.
Отже, в основі міркувань, що спричинили ліквідацію царизмом
Запорозької Січі, лежали соціально-економічні, політичні й військово-
 10

стратегічні причини. Історична доля колишнього запорозького козацтва

склалася в кінці ХVIII–ХІХ ст. по-різному. Більшість козаків і посполитих, що
знайшли притулок на Запорожжі після 1775 р., була віднесена до розряду
державних військових поселенців, ставши звичайними селянами. Однак
зруйнування Січі над Дніпром не було кінцем Запорізького війська. Близько 5–
10 тисяч запорожців втекло на човнах або суходолом у межі турецьких
володінь і, з дозволу султана, поселилося в гирлі Дунаю, створивши
Задунайську Січ (1775–1828 рр.) на лівому березі річки, згодом – на правому.
Перша Задунайська Січ, відома в історичних джерелах як Усть-Дунайська, була
на місці сучасного м. Вилково Одеської області, за іншими даними – в
околицях с. Караорман (нині – територія Румунії). Турецький султан гарантував
козакам право на внутрішню автономію громадського життя, по старих
звичаях. “На кінець XVIII ст. … попри всі складності і протидії, задунайське
козацтво постало як окрема самостійна сила”, на яку “повинні були зважати
обидві імперії, – писав дослідник задунайського козацтва Андрій Бачинський. –
Виникла організована українська козацька демократична громада, що стала
центром тяжіння для тих, хто рятувався від кріпосної неволі”.
Чисельність запорожців почала швидко зростати: Задунайська Січ стала
принадною для українських селян, які виступали проти закріпачення, а також
для усіх тих, хто не хотів миритися з новими порядками на колишньому
Запорожжі. З метою збільшення свого контингенту козаки навіть висилали
агентів на підросійську Україну, що вербували молодих хлопців. Так, уже в
1776 р. на Січі нараховувалося 7 тис. козаків. Задунайці перейшли в османське
підданство і присягнули на вірність султану Османської імперії. Еміграція до
Задунайської Січі настільки стривожила російський уряд, що він навіть видав у
1779 р. і 1780 р. маніфести із закликом до втікачів, щоб вони верталися до
рідного краю, обіцяючи повну амністію. Внутрішній устрій на Січі був такий
же, як і колись на Запорізькій, хіба що до традиційних господарських занять
козаків (хліборобство, скотарство, рибальство, мисливство, ремесло) додалося й
 11

виноградарство. Задунайська Січ складалася з 38–40 куренів, як і Нова

Запорозька, що мали такі ж найменування. Колишні запорожці прагнули строго
дотримуватися традицій і звичаїв, зокрема жінок, як і колись, не допускали до
Січі, у спеціально збудованій церкві регулярно відбувалася Божа служба. Усе
це оберігало козаків-задунайців від асиміляції, потуречення. Між задунайцями,
як і на Запорожжі, існувало соціальне розшарування.
На Задунайській Січі керівні позиції належали старшині, але там не було
кріпацтва. Курінна старшина складалася з курінного отамана і хорунжого.
Кожен курінь мав свій прапор – байрак-значок червоного сукна з білим
півмісяцем і шістьма зірками. До козацьких клейнод належали також печатка,
бунчук, пірнач (символ старшинської влади, різновид булави, що мала форму
срібної або позолоченої палиці довжиною близько півметра з литою
кулеподібною головкою, до якої кріпилися від чотирьох до декількох десятків
металевих пластин різної форми), топуз (рід кинджала). Найвищим органом
влади була військова козацька рада, що обирала кошову старшину – кошового
отамана, військового суддю, писаря, осавула, до кошової старшини належав
також товмач-драгоман (перекладач). У військовій раді могли брати участь усі
козаки-задунайці. Козаки займалися рибальством, мисливством, скотарством і
хліборобством. На Задунайській Січі навіть існувала січова школа і бібліотека,
де зберігалася література духовного й історичного змісту. Козаки не
сплачували податків і не виконували жодних повинностей, окрім військової.
Турецький уряд надавав задунайцям т. зв. “кормові гроші”, що складалися з
платні та продовольства.
Тим часом при гирлі Дунаю в Добруджі, де поселилися запорожці, ще з
початку XVIII ст. осіли колишні донські козаки після придушення повстання
під проводом отамана К.Булавіна (1707–1708 рр.). Між запорожцями і т. зв.
“некрасівцями” (за іменем отамана донських козаків Гната Некрасова, що вивів
їх з Дону) виникали збройні конфлікти. Дійшло до того, що “некрасівці” в 1785
р. спалили Задунайську Січ. Турецький султан надав тоді запорозьким козакам
 12

для поселення місцевість Сеймени у Силістрії (провінція Османської імперії,

розташована вздовж побережжя Чорного моря і південної частини річки
Дунай), куди переселилася частина задунайців (близько 7 тисяч). Решта
задунайців (близько 8 тис. чол.) на заклик австрійського імператора Йосипа
ІІ оселилися в провінції Банат, на береги річки Тиси в її нижній частині (нині –
це територія Сербії, область Воєводина), ставши австрійськими підданими. Так
виникла Банатська Січ. Колишні запорожці, прийнявши австрійське
підданство, дістали право виборного устрою (їх кошовий уважався за
полковника австрійської армії), платню від австрійського уряду. Козаки на
Банатській Січі несли прикордонну службу на австро-турецькому кордоні.
Однак вони довго не витерпіли режиму австрійської бюрократії і через 20 років
повернулися назад в Османську імперію, у Сеймени.
Після об’єднання зі своїми земляками козаки, що прийшли з Банатської
Січі, в 1813–1814 рр. остаточно вигнали козаків-“некрасівців” і закріпилися в с.
Верхній Дунавець (нині – територія Румунії, повіт Тулча), де була заснована
найбільш відома Задунайська Січ – Дунавецька. За підрахунками дослідника
А.Бачинського, на Задунайській Січі в кінці XVIII – на початку ХІХ ст.
проживало 10–15 тисяч осіб, за деякими іншими даними – до 20 тис.
Займаючись переважно рибальством і мисливством, задунайці воювали на боці
мусульманської Туреччини. Однак з часом козакам ставало дедалі важче нести
військову службу для султана, який нерідко використовував їх для придушення
національно-визвольних повстань одновірців-християн: греків, сербів, румун,
болгар та інших народів Балканського півострова. У війнах Туреччини з Росією
запорожці змушені були воювати проти своїх братів-запорожців, яким
російський уряд наприкінці XVIII ст. дозволив створювати українські козацькі
формації для боротьби з турками (про це мова піде пізніше). Не бажаючи бути
знаряддям у руках Оттаманської Порти, частина колишніх запорожців уже на
зламі XVIII–ХІХ ст. втікала назад, на підросійську Україну. Російський царизм
через агітацію намагався привернути козаків на свій бік. З іншого боку,
 13

поширювалися чутки про намір турецького уряду переселити запорожців углиб

малої Азії, що свідчило про недовіру до козаків.
Отже, коли в 1828 р. почалася нова російсько-турецька війна, і турецький
уряд наказав козакам Задунайської Січі виступити разом з військами проти
російської армії, частина задунайців (близько 1,5 тис. чол., за іншими даними,
500 чол.) під проводом кошового отамана Йосипа Гладкого і за його таємною
домовленістю з російським командуванням перейшла на бік Росії. Це відбулося
в травні 1828 р. під Ізмаїлом (нині – Одеська обл.) на понад сорока човнах, при
цьому козаки захопили військову канцелярію і скарбницю. Сформований з них
Дунайський козацький полк узяв активну участь у боях проти турків, особливо
при здобутті фортеці Ісакчі (місто в сучасній Румунії). Задунайську Січ турки
зруйнували, а задунайське військо жорстоко ліквідували. Близько 2 тис. козаків
разом з наказним гетьманом І.Баланом було заарештовано, ув’язнено і вбито, а
січові укріплення та церкву зруйновано і спалено. Водночас із залишків
задунайських козаків, які не пішли в 1828 р. за Й.Гладким і не зазнали репресій
з боку турецького уряду, під час Кримської війни 1853–1856 рр., на боці
союзних сил, у жовтні 1853 р. були сформовані військові козачі загони у складі
армії Османської імперії. На початку 1854 р. задунайські козаки під проводом
Михайла Чайковського, що прийняв іслам і став називатися Садик-Паша,
склали військову присягу. Вони відзначилися в ряді битв (зокрема, під
Бухарестом), але після закінчення війни козачі підрозділи було розформовано.
Бурхлива історія Задунайської Січі відображена в народно-пісенній
творчості. Так, образи козаків-задунайців відтворено в першій українській опері
С.Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм” (1863 р.). Після закінчення
російсько-турецької війни 1828–1829 рр. задунайські козаки, що перейшли в
межі Росії, були поселені на північно-західному узбережжі Азовського моря
між Бердянськом і Маріуполем (у межах тодішньої Катеринославської
губернії). Цим було покладено початок Азовському козацькому війську, до якого
незабаром включено частину місцевих державних селян. Азовські козаки жили
 14

станицями, займалися землеробством, рибальством, скотарством і

бджільництвом, виконували функції берегової охорони проти контрабандистів.
Зберігався козацько-старшинський устрій, у військових і цивільних справах
козаки були підпорядковані генерал-губернаторові Новоросії. Кошовим
отаманом до 1853 р. був Й.Гладкий, який цього року пішов у відставку в чині
генерал-майора російської армії (помер і похований 1866 р. в м.
Олександрівську, нині – Запоріжжя). У цілому азовське козацтво було
малочисельне і не мало помітного впливу на суспільно-політичне життя. У 1865
р. царизм ліквідував Азовське козацьке військо, козаки були переведені на
Кубань і зараховані до Кубанського війська.
Отже, доля запорізьких козаків, що внаслідок ліквідації Січі 1775 р.
втекли до Туреччини, склалася досить трагічно. У 1828 р. Задунайська Січ була
ліквідована, а частина колишніх запорожців знову поселилися в межах
Російської імперії. З іншого боку, ще раніше, ніж козаки-емігранти почали
вертатися в російське підданство й творити різні військові формації, в межах
самої Російської імперії було відновлено українське козацтво запорізького
типу. Російський царизм, зруйнувавши в 1775 р. Січ і розігнавши запорожців,
незабаром відчув, що зроблено поспішний крок з огляду на загострення
російсько-турецьких суперечок і нестачу регулярної військової сили. Водночас
організація і швидке зміцнення Задунайської Січі вимагало від Російської
імперії організації якоїсь протидії, бо існування “Січі за Дунаєм” викликало
щораз більші симпатії в українського населення й посилювало військову потугу
Порти. “Під кінець життя й самому Потьомкіну вдалося зібрати козацьке
військо з колишніх запорожців, – писав Віталій Сарбей. – На той час і Катерина
ІІ зрозуміла, що краще мати таких випробуваних вояків під своєю рукою, ніж
під впливом постійного супротивника – турецького султана”. Катерина ІІ навіть
звернулася в кінці 80-х рр. ХVIII ст. із спеціальним маніфестом до козаків-
задунайців, запрошуючи їх повернутися на Батьківщину й обіцяючи різні
привілеї, але відповіді так і не отримала.
 15

З дозволу Катерини ІІ в Росії було сформовано два бузьких козацьких

полки, що разом з деякими іншими козацькими угрупованнями увійшли 1787 р.
до складу новоствореного Катеринославського козацького війська. Запорожцям
надавалися різні пільги і досить високе жалування – 25 руб. на рік. У січні 1788
р. повідомлялося про створення “Війська вірних козаків” на чолі з кошовим
отаманом – підполковником Сидором Білим, а також військовим писарем
Антоном Головатим. “Війську вірних козаків” передали клейноди й іншу
козацьку атрибутику, забрану царизмом після розгрому Запорозької Січі в 1775
р. У війську відновили колишні старшинські посади, поділ на курені, козацький
однострій. “27 лютого 1788 р. “вірні” козаки урочисто зустріли надіслані
царицею військові клейноди – великий білий військовий прапор, 7 малих
знамен для куренів, булаву для кошового отамана та полковницькі перначі”. З
кінця 1788 р. “Військо вірних козаків” отримало нову назву – Чорноморське
козацьке військо, в якому усталився поділ на кінні та піші полки. За короткий
час до війська вступило понад 12,5 тис. чол. (9,7 тис. – у піхоті, 2,8 тис. – в
кавалерії). Колишні запорожці (під проводом С.Білого, а після його смерті –
Захарія Чепіги) брали участь у війні Росії з Туреччиною 1787–1791 рр. Військо
козаків-чорноморців було підпорядковано безпосередньо видатному
російському полководцю О.Суворову, відзначилося у штурмі фортеці Очаків.
“Під час російсько-турецької війни 1787–1791 рр., – стверджує Владислав
Грибовський, – колишнім запорожцям довелося воювати на боці двох ворожих
держав: задунайські козаки перебували у складі турецького війська, а
чорноморські – російського”. У результаті війни Росія закріпила вихід до
Чорного та Азовського морів, зокрема Туреччина визнала приєднання Криму до
Росії. Чорноморському козацькому війську, що воювало проти Туреччини і
налічувало від 7 до 20 тис. чол., Катерина ІІ спеціальною грамотою в червні
1792 р. виділила для поселення землі на правому березі річки Кубані й
Таманському півострові. Це була щойно здобута територія, майже не заселена.
Протягом 1792–1793 рр. сюди, на т. зв. Чорноморську Січ, переселилися понад
 16

14 тис. чорноморських козаків з сім’ями і заснували як свій військово-

адміністративний центр м. Катеринодар (нині – Краснодар у складі Російської
Федерації). “На той час степова частина Правобережної Кубані, – наголошує
сучасний дослідник діяльності українців на Кубані в кінці ХVIII – на початку
ХХ ст. Дмитро Білий, – … залишалася пустельною територією”. Переселення
чорноморців на Кубань тривало до кінця ХVIII ст., але колонізація краю
переселенцями з України, особливо з Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини,
не припинялася аж до початку ХХ ст. Кубанський край отримав назву
Чорноморія.
На відміну від запорожців, кубанські козаки жили родинами, заводили
кожен своє індивідуальне господарство. Вони вели господарську діяльність, на
перших порах провідними галузями господарства були скотарство і рибальство,
а з середини ХІХ ст. – хліборобство. Спочатку розмір наділу козака не був
реґламентований, діяв принцип вільного займання, але з часом земельні ділянки
погоджувалися відповідно до рангу, якщо генерал, приміром, мав отримувати
1500 десятин, то рядовий козак – лише 30. Розселилися кубанські козаки по
селах, які стали називатися станицями і дістали імена колишніх запорозьких
куренів. Головна роль чорноморських козаків зводилася до охорони разом з
регулярними російськими військами північнокавказьких земель, що вже
потрапили під владу Російської імперії. Уже на початку ХІХ ст. на відведеній
урядом для Чорноморського війська території у передгір’ях Кавказу проживало
близько 25 тисяч козаків, переселених з України. Військо протягом наступних
десятиріч поповнювалося козаками з українських переселенців, що всіляко
заохочував царський уряд з метою протистояння непокірливим гірським
народам Кавказу. Показово, що для закріплення Чорноморського козацького
війська на Кубань у 1832 р. примусовим набором виряджали українських
дівчат, де вони виходили заміж, і родинні зв’язки міцно прив’язували козаків до
їх постійного місця проживання.
 17

На початку ХІХ ст. “чорноморці намагалися максимально зберегти та

відтворити на Кубані звичну модель структури Війська Запорозького …”, –
стверджує Д.Білий. Однак нове покоління чорноморської старшини поступово
забувало про “запорозьку старовину”. За словами В.Грибовського, “Чорноморія
міцно вростала в адміністративну систему царської Росії. Початково вона ще
була пов’язана з Новоросійським … генерал-губернаторством, яке охоплювало
південноукраїнські землі. Однак з 1820 року адміністративне підпорядкування
Чорноморського Війська було остаточно відокремлене від України: його землі
перевели до відомства Кавказької губернії. […] Попри потужний відгомін
запорізьких традицій, плин життя запорожців на Кубані” дедалі більше
“відрізнявся від січового”. Колишню козацьку автономію в Чорноморії
ліквідовано, місцеве самоуправління в станицях (на донський зразок)
підпорядковувалося наказному отаману, тобто “призначеному імператорським
наказом”, якого призначав із числа російських генералів царизм. Чорноморське
козацьке військо брало участь у всіх військових операціях Російської імперії на
Кавказі та в Кримській війні 1853–1856 рр.
Остаточна реорганізація Чорноморського козацького війська відбулася у
60-х рр. ХІХ ст., коли до нього були прилучені селища російських козаків на
Кубані. З цього часу воно почало називатися Кубанське козацьке військо. Після
остаточного завоювання Кавказу кубанці відбували звичайну військову службу
в складі російської армії. Кубанське козацтво було найбільш численною
козацькою формацією в ХІХ ст., що брала свої витоки від ліквідованої
російським царизмом Запорозької Січі. Так, на початку 1860-х рр. козацькі
війська на Кубані налічували близько 200 тис. чол., значна їх частина – це були
переселенці з різних губерній Наддніпрянської України, не пов’язані з
справжніми січовиками. За підрахунками В.Грибовського, “справжніх січовиків
на Кубань переселилося до 40% від усього загалу козаків”. Маючи родючу
землю, кубанські козаки досягли чималих успіхів в економічному житті. Більша
частина населення Кубані не відцуралася своїх українських традицій у мові,
 18

побуті, духовній культурі. До сьогодні, для прикладу, існує Кубанський

козачий хор, створений ще на початку ХІХ ст., у репертуарі якого, поряд з
російськими, є українські народні пісні. Однак, будучи віддалені територіально
від головних центрів українського життя, кубанське козацтво не відіграло
помітної ролі в українському національному відродженні ХІХ – початку ХХ ст.
Усі козацькі організації, що вели своє походження від запорізького
козацтва, цікаві як вияв самодіяльності українського народу. Під тиском ззовні
Російської імперської держави українське козацтво розпалося: крім козаків-
запорожців, що стали однією з категорій державних селян, частина колишніх
січовиків пішла на службу до Росії, інша – до Туреччини. Незважаючи на
глибокі зміни в козацькому житті, нащадки Запорозької Січі не втрачали цілком
свого українського характеру. Своєрідні “гілки” українського козацтва в ХІХ
ст. становлять інтерес ще й тому, що усі козаки (задунайські, азовські,
чорноморські та ін.) були піонерами української народної колонізації.
 19

3. Після здобуття Чорноморського узбережжя, ліквідації Запорізької Січі

царський уряд взяв курс на прискорення колонізації Південної (Степової)
України. Термін “колонізація” означає заселення і освоєння вільної території на
окраїнах країни (мова йде про внутрішню колонізацію). На відміну від
Лівобережжя і Правобережжя, Південна Україна не мала за собою глибоких
історичних традицій. “Це була територія “Дикого поля”, – стверджує дослідник
Я.Грицак, – яке до останньої чверті ХVIII ст. заселяли кримські татари і
запорозькі козаки. Навіть після ліквідації Кримського ханства (1774) і
Запорозької Січі (1775) Південна Україна ще довго зберігала прикордонний
характер …”. Колонізація просторів Північного Приазов’я і Причорномор’я, т.
зв. “Дикого поля”, почалася ще з XVI ст. з виникненням запорізького козацтва.
Однак найбільш інтенсивного характеру вона набула в другій половині XVIII
ст., коли Росія зміцнила свої позиції на Півдні, перемігши у двох російсько-
турецьких війнах (1768–1774 рр.; 1787–1791 рр.). Особливістю цього регіону
була надзвичайна родючість чорноземних степів. На прискорення колонізації
позначилися насамперед два фактори:
1) військово-політичні: поразка Туреччини, приєднання в 1774 р. Криму і
північночорноморських степів до Росії припинили розбійницькі турецько-
татарські напади, що створило можливості для освоєння чорноморського
узбережжя. Після скасування Запорозької Січі для пришвидшення колонізації
царські власті всіляко сприяли переселенню сюди люду з інших країв, зокрема
з-за кордону.
2) соціально-економічні: в міру розвитку феодально-кріпосницьких
відносин посилювалася міграція населення з центральних, густо заселених
районів на окраїни, де були вільні землі, що давало змогу послабити соціальний
тиск знизу. По суті, це був екстенсивний розвиток господарства шляхом
освоєння нових площ.
Отже, після ліквідації постійної загрози воєнних нападів з Півдня стало
можливим вести в родючих чорноземних степах осіле землеробство і
 20

тваринництво. Близькість моря створювала можливість ефективно і дешево

пов’язати новозаселений землеробський регіон з європейським ринком.
Основним стимулом для швидкого економічного розвитку Південної України
стали потреби ринку європейських країн у продукції сільського господарства:
зерні, вовні, тваринному жирі тощо.
Особливість заселення південних земель полягала в тому, що на першому
етапі воно відбувалося головним чином шляхом займанщини, тобто стихійно,
але починаючи з середини XVIII ст., розподіл вільних і перерозподіл зайнятих
земель здійснював царський уряд. У 1764 р. він затвердив спеціальний “План
про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель для їхнього заселення”,
що з певними змінами і доповненнями діяв до кінця XVIII ст. За “Планом”
дозволялося наділяти землею не лише дворян, а й людей “всякого звання” (за
винятком кріпаків). Це вело до створення двох основних типів господарств –
державних селян і поміщицького. Новоросійська губернія (вона проіснувала до
початку ХІХ ст., коли була поділена на три губернії – Катеринославську,
Херсонську і Таврійську), яку створено на півдні України в 1764 р., розбивалася
на ділянки розміром 26–30 десятин (згодом – до 60 десятин).
Південна Україна перейшла під владу фаворита Катерини ІІ
Г.Потьомкіна. Він проводив колонізаторську політику, на яку виділялися великі
кошти з російського державного бюджету. Причому чимало коштів було
потрачено без усякої користі, частину з них просто “з’їв” централізований
бюрократичний апарат. Так звані “потьомкінські села” – камуфляжні
поселення, збудовані вздовж маршруту Катерини ІІ під час поїздки до
відвойованих в Османської імперії Причорномор’я і Криму 1787 р., стали
приказкою. Незважаючи на певну міфологічність, вираз “потьомкінські села”
міцно увійшов у вжиток у значенні “показухи”, окозамилювання.
Колонізацію південноукраїнських земель умовно можна поділити на
селянську і поміщицьку. Щодо селянської колонізації, тобто заселення земель
вільними селянами (не кріпаками), то однією ділянкою (26–30, а згодом – до 60
 21

десятин) наділялися ті, хто виявляв бажання зайнятися сільським

господарством, бути державним селянином. Вони одержували грошову позику і
ряд пільг, зокрема тимчасово (до 16 років) звільнялися від сплати податків.
Указом Г.Потьомкіна заборонено повертати втікачів з інших губерній Росії, в т.
ч. з Наддніпрянщини, які осіли на нових землях. Поміщицька колонізація – це
заселення нових територій дворянами, що мали можливість одержувати в
користування великі ділянки землі з умовою, що вони за кілька років оселять на
них не менше 13 дворів селян. Їм також надавалися пільги: звільнення від
сплати поземельного податку до 16 років, право на безмитну торгівлю протягом
10 років та ін.
Представники знаті одержали величезні ділянки, площа яких далеко
виходила за межі офіційно встановленого максимуму землекористування
(близько 1,5 тис. десятин землі), бо вони мали право одержувати землю в
кількох місцях. Так, генерал-прокурор князь О.Вяземський дістав понад 100
тис. десятин землі, князь Г.Потьомкін – понад 40 тис., генерал-майор П.Голіцин
– 22 тис. Загалом 23 особи, маєтки яких перевищували 15 тис., одержали
близько 600 тис. десятин, що становило 10 % поміщицької землі в межах
намісництва. Водночас більшість поміщиків – близько 80 % – складалася з
середніх категорій урядовців, російських військових, колишньої козацької
старшини тощо. До середини 1780-х рр. поміщикам було роздано майже 4,5
млн. десятин землі. Царським указом 1798 р. усі землі, одержані поміщиками в
користування, визнавалися їх приватною власністю, а з часом перейшли у вічне
і спадкове володіння. Ці території поміщики заселяли селянами-кріпаками,
яких перевозили з підросійської України.
Однак основну роль у заселенні й освоєнні Півдня відігравала все ж
народна колонізація: переселення з різних місць селян, козаків, міщан,
переважно з Правобережної і Лівобережної України та Слобожанщини, менше
– з російських (“великоруських”) етнічних земель. Щоправда, колонізація з
українських територій не могла забезпечити заселення великого земельного
 22

фонду на Півдні України, щоб ввести родючі ґрунти в господарський обіг. Це

примусило російський уряд узятися до колонізації краю чужоземцями.
Спеціальним маніфестом 1762 р. Катерина ІІ закликала селитися у степові
райони колоністів з-за кордону. На запрошення в новому землеробському
регіоні масово з’явилися спочатку серби, потім німці, болгари, греки, вірмени
та ін. Найбільшим був потік німецьких колоністів, яких на середину ХІХ ст.
налічувалося близько 100 тисяч чол. Переселенців приваблювали передусім
великі земельні наділи (до 65 десятин), родючі землі, м’який клімат, державні
субсидії і пільги (зокрема, звільнення від військової служби, на 20–30 років –
від податків).
Характерною рисою колонізації на Півдні України було масове
виникнення міст в останній чверті XVIII ст. У Запорозькій Січі, як відомо, міста
взагалі не будувалися. Так, у 1776 р. на землях колишнього Запорожжя
розпочалося будівництво Катеринослава. Трохи вище від гирла Дніпра в 1778 р.
виник Херсон – важливий центр морського суднобудування і перший порт Росії
на Чорному морі. Портовим містом на Азовському морі став Маріуполь
(1779 р.). У гирлі Інгулу в 1788 р. розгорнулося будівництво Миколаєва. Після
приєднання Криму на його південному узбережжі був закладений Севастополь
(1783 р.) – основна база Чорноморського флоту. Наступного, 1784 року
виникнуло місто Сімферополь. На місці невеличкої турецької фортеці
Хаджибей в 1794 р. розпочалося будівництво Одеси, що невдовзі стала другим
за значенням у Росії портом. Завдяки своєму зручному розташуванню Одеса
швидко розвивалася і вже в 1840-х рр. за кількістю жителів перевершила
найбільше до того місто України Київ. Із середини ХІХ ст. до кінця існування
Російської імперії за чисельністю населення м. Одеса поступалося лише Москві
й Петербургу.
Отже, на кінець XVIII ст., в основному, завершився процес заселення
Південної України – Північного Причорномор’я і Приазов’я – площею до
200 тис. кв. км., де проживало близько 1 млн. чол. На території краю,
 23

включаючи Крим, склалося два основних типи господарств – поміщицьке

приватновласницьке і державних селян. На відміну від центральних районів
європейської Росії, де сільське господарство базувалося на малопродуктивній
підневільній праці кріпаків, на Півдні основну робочу силу становили
юридично вільні, державні селяни. Вони являли собою значно ефективнішу
робочу силу, що, в кінцевому підсумку, створило умови для прискореного
розвитку капіталізму в сільському господарстві Півдня. Південна Україна,
офіційно іменована Новоросією, за задумом Катерини ІІ мала стати територією
соціального експерименту – впровадження суспільного ладу без кріпосної
залежності. Щоправда, окремі поміщики в міру зростання господарського
значення регіону спроваджували кріпаків з північних губерній, головним чином
заселених “малоросами”–українцями. У 1796 р. у Новоросії було запроваджено
кріпосне право, що суттєво не зменшило потік збіглих кріпаків, переселенців,
бо місцева адміністрація легко на це “закривала очі”.
Водночас розбудова причорноморських і приазовських міст-портів
позначилася на розширення торгівлі, товарно-грошових відносин. Експорт
зерна до Західної Європи невпинно зростав, особливо після наполеонівських
війн на початку ХІХ ст. і з 1840-х рр. у зв’язку з урбанізацією й
індустріалізацією західноєвропейського населення. “Через сприятливі умови, –
стверджує Я.Грицак, – Південь України довший час вважався казковим
Ельдорадо, де можна було легко і швидко заробити великий маєток. Це
приваблювало величезні маси людей. […] За рівнем приросту населення три
південноукраїнські губернії – Таврійська, Херсонська і Катеринославська –
мали найвищі показники у Російській імперії”. Більшу частину поселенців на
півдні України становили “малороси”–українці (близько 72 % станом на 1782
р.). Посилена колонізація надала південноукраїнським землям різнобарвний
етнографічний характер, з’явилися компактні поселення інших національностей
– молдаван, болгар, греків та ін., найбільше – сербів і т. зв. “чорноморських
німців”. Відносно невелика кількість місцевого населення, що залишилося
 24

проживати в краї, колишніх підданих Війська Запорозького, була перетворена

здебільшого в державних, казенних селян, частина – в кріпаків. Вони
розчинилися серед нових прибульців.
У цілому заселення Південної України, з її неозорими запорізькими
степами, освоєння Північного Приазов’я і Причорномор’я мало позитивне
значення для національного розвитку України, незважаючи на те, що це
робилося царизмом у великодержавних інтересах, зміцнення Російської імперії.
По суті, етнічні українські землі поширилися до узбережжя Чорного моря. У
ХІХ – на початку ХХ ст. Водночас Південь став потужним чинником
господарської інтеграції українських земель. “За “старої України” (до
колонізації Південної України. – І.Р.), – стверджує Я.Грицак, – Правобережжя
було пов’язане з Польщею, Лівобережжя і Слобожанщина – з Росією, й Дніпро
був не лише географічним, а й політичним та господарським кордоном.
Освоєння Півдня докорінно змінило ситуацію: від того часу торгівля правого і
лівого берега переорієнтувалася у південному напрямку. […] Колонізація
чорноземних степів та Кубані збільшила українські етнічні території з 450 тис.
кв. км у середині XVIII ст. до 700 тис. кв. км у середині ХІХ ст.”. На
колонізованій Південній Україні було створено три губернії –
Катеринославська, Херсонська і Таврійська.
Крім колонізації степових просторів Північного Причорномор’я і
Приазов’я, з кінця XVIII ст. українці-“малороси” проникають на Північний
Кавказ, прилучивши новий історичний регіон – Кубанську Україну (тепер це
територія Російської Федерації). Напередодні ліквідації Запорозької Січі на
Кубані проживало всього 20 тис. козаків. Як відомо, для охорони південних
кордонів імперії в 1792 р. царизм заснував нову, т. зв. Чорноморську Січ. На
Кубань почалося масове переселення колишніх запорозьких козаків і селян з
Лівобережжя і Півдня. На початку 1860-х рр. Кубанське козацьке військо
налічувало вже близько 200 тис. чол., причому переважно це були переселенці з
губерній Наддніпрянщини, не пов’язані з справжніми січовиками. Однак
 25

історично склалося так, що представники кубанського козацтва, як правило,

втратили український національний характер. У сучасних умовах російські
кубанські козаки виступають на боці агресивної політики уряду Російської
Федерації.
 26

4. Політичні зміни наприкінці XVIII ст. спричинили кількаразове

перекроювання великими державами карти Центрально-Східної Європи, що
безпосередньо позначилося на адміністративно-політичному статусі
українських земель. Скориставшись з ослаблення Речі Посполитої, три монархії
– Російська, Австрійська і Прусська, провели поділи Польської держави. Вони
мали вплив на етнічні українські землі – історичну Галичину і Правобережну
Україну, що входили в той час до складу Польщі. Галичина (сучасні Львівська,
Івано-Франківська і Тернопільські області у складі України, а також деякі
прикордонні землі у сучасній Польщі) перейшла під польську владу ще в ХIV
ст., після занепаду Галицько-Волинського князівства, на кілька століть.
Щодо Правобережжя, то після Люблінської унії 1569 р., за якою була
створена Річ Посполита, воно стало тереном запеклих і кривавих польсько-
українсько-російсько-турецьких воєн, що спричинили значні спустошення і
втрати населення краю. В історичних документах термін “Правобережна
Україна” зустрічається з другої половини ХVIII ст. У період Руїни, після смерті
Б.Хмельницького – лідера українського народно-визвольного повстання
середини ХVII ст. – Правобережжя перейшло (за Андрусівським перемир’ям
1667 р. і “Вічним миром” 1686 р.) до складу Польщі, тоді як Лівобережжя – під
владу Росії.
Внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. Галичина відійшла до складу
Австрійської монархії. Згідно з константинопольською австро-турецькою
конвенцією 1775 р. частиною Австрії стала Буковина (в основному, в межах
сучасної Чернівецької області України). Під владою австрійських монархів у
складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття
(Карпатська Русь, Карпатська Україна), що приблизно збігається з територією
Закарпатської області. Отже, західноукраїнські землі або Західна Україна –
Галичина, Буковина і Закарпаття – в кінці ХVIII – на початку ХХ ст. опинилися
у складі Австрійської (з 1867 р. – Австро-Угорської) монархії.
 27

Розвалу Польської держави не змогли відвернути навіть демократичні

реформи, що проводилися під впливом Великої французької революції 1789–
1794 рр. Так, 3 травня 1791 р. прийнято конституцію Речі Посполитої, що
обмежувала всесилля польської шляхти, зокрема було ліквідовано знамените
“ліберум вето” – принцип одноголосного прийняття рішень, що утвердився у
сеймовій практиці Речі Посполитої і був руйнівним для польської державності.
Уже в 1793 р. Пруссія і Росія провели другий поділ Польщі, за яким
території Правобережної України було приєднано до Російської держави.
Польське національно-визвольне повстання під проводом Т.Костюшка зазнало
поразки. У 1795 р. правителі Пруссії, Росії та Австрії провели третій поділ
Польщі, що прилучив Західну Волинь як частину Правобережжя, а також
Берестейщину і Холмщину до складу Росії. Як наслідок, Польська держава
перестала існувати, а українські землі, якими вона володіла, повністю поділили
між собою імперії – Російська та Австрійська. Кордон по р. Збруч більш як на
півтора століття був символом розчленованості українського народу двома
імперіями.
З огляду на історичне минуле правобережні українські землі мали свої
особливості, на які російський царизм намагався зважати. Провідні позиції в
соціальній структурі займала польська шляхта, що згідно царського маніфесту
1793 р. зрівнювалася в правах з російським дворянством, звільняючись від
сплати податків і військової служби, а також надаючи право дворянського
самоврядування і володіння селянами. Довгий час залишалося чинним
традиційне польське право. Уряд російського царя Павла І у 1796 р. замість
намісництв створив три губернії – Подільську (з центром у Кам’янці-
Подільському), Волинську (з центром у Житомирі) та Київську. Толерантну
політику до польської шляхти провадив також імператор Олександр І. Ситуація
кардинально змінилася після придушення Листопадового польського повстання
1830–1831 рр., коли імперська політика царизму на Правобережжі була
спрямована на тотальну русифікацію (зросійщення) краю.
 28

Щодо Галичини, то в період входження її до складу Габсбурзької монархії

за першим поділом Польщі, вона була територіально розширена за рахунок
ряду етнічних польських земель, включно з давньою столицею Краковом, після
чого виник умовний поділ на Східну (українську, історичну) і Західну (польську)
Галичину. Центром Західної Галичини було м. Краків, а Східної, як і всього
коронного краю – “королівства Галіції і Лодомерії (Володимирії)” – м. Львів.
Після того, як русько-українські й польські землі було об’єднано в одну
адміністративну одиницю, польська шляхта розглядала всю Галичину – і
східну, заселену в абсолютній більшості русинами-українцями, і західну, де
проживали переважно поляки, як частину єдиної польської території.
Падіння Речі Посполитої і боротьба польського народу проти
національного поневолення, за відновлення Польщі в кордонах до 1772 р., що
продовжувалася весь імперський період кінця ХVIII – початку ХХ ст., стала
прикладом для українського національного руху. “Якщо уявити собі творення
модерної України як велику історичну драму, – підсумовує Я.Грицак, – то
найперший її акт розпочався власне зі збільшення сценічної площі та заміни
декорацій. Кінець ХVIII – початок ХІХ ст. був часом великих політичних і
соціальних змін і перетворень в Україні. Вони були спричинені у першу чергу
новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці
ХVIII ст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила величезна
частина українських земель аж до Дніпра. На південних кордонах зникло
Кримське ханство, що з кінця ХV ст. становило постійну воєнну загрозу для
українських земель. У результаті цих змін зникли політичні потуги, які
традиційно справляли великий вплив на розвиток подій в Україні у пізнє
середньовіччя і ранньомодерну добу”.
 29

Література.
1. Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. Документи і
матеріали. – К., 1997. – Т. 1.
2. Хрестоматія з історії Української РСР. Т. 1. З найдавніших часів до
кінця 50-х рр. ХІХ ст. / Упоряд.: О.А.Бевзо, М.М.Лисенко, Д.І.Мишко,
Г.І.Підлуцький. – К., 1959.
3. Аркуша О., Кондратюк К., Мудрий М., Сухий О. Час народів. Історія
України ХІХ століття. – Львів, 2016.
4. Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 1775–1828: Історико-документальний
нарис. – Одеса, 1994.
5. Білий Д. Українці Кубані в 1792–1921 роках. Еволюція соціальних
ідентичностей. – Львів – Донецьк, 2009.
6. Борисенко В. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст. –
Київ, 1998. (лекція 18)
7. Грибовський В. Запорожці на Кубані. – К., 2008.
8. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації
ХІХ–ХХ століття. – К., 1996.
9. Донік О. Україна: у складі двох імперій (остання чверть ХVIII – перша
половина ХІХ ст. – К., 2011.
10. Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація
Гетьманщини 1760–1830. – К., 1996.
11. Кабузан В.М., Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской
губерний) в ХVІІІ – первой половине ХІХ века. – М., 1976.
12. Маґочій П.-Р. Історія України; авторизований пер. з англ. Е. Гийдела, С.
Грачової. – К., 2007.
13. Маґочій П.-Р. Україна. Історія її земель та народів; авторизований пер. з
англ. Е. Гийдель, С. Грачова, Н. Кушко, О. Сидорчук. – Ужгород, 2012.
14. Реєнт О. Україна в імперську добу (ХІХ – початок ХХ ст.). – К., 2003.
 30

15. Рибалка І. Історія України. Част. 2: Від початку ХІХ ст. до лютого 1917
року. – Харків, 1997.
16. Сарбей В. Національне відродження України. – К., 1999. – Т. 9.
17. Яковенко Н. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця ХVІІІ
ст. – К., 1997. – С. 280–296.
Додаткова література.
18. Апанович О. Кубанське козацтво // Молодь Україна. – 1994. – 12 липня. –
С. 3–4.
19. Горобець В.М., Струкевич О.К. Українсько-російські політичні вимоги
другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст.: тенденції, характер, етапи //
Український історичний журнал. – 1997. – № 1. – С. 22–43.
20. Дружинина Е. Южная Украина в 1800–1825 гг. – Москва, 1970.
21. Кабузан В. Заселення і освоєння земель запорозького козацтва в 1775–
1782 рр. // Архіви України. – 1969. – № 3. – С. 37–45.
22. Кабузан В.М. Заселення і освоєння Таврійської губернії у другій половині
ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. // Український історичний журнал. –
1969. – № 12. – С. 85–90.
23. Мільчев В. Запорожці на військовому кордоні Австрійської імперії
наприкінці ХVІІІ ст. // Пам’ять століть.– 2003. – № 2. – С. 50–56.
24. Олійник О.Л. Ще раз про причини ліквідації Запорозької Січі //
Український історичний журнал. – 1992. – № 2. – С. 33–39.
25. Петренко Є. Переселення українського козацтва на Кубань у першій
половині ХІХ ст. // Історія України. – 1997. – № 17. – С. 6, 7.
26. Случанко Б. Запорожець на Тамані. Як починалося кубанське козацтво //
Наука і суспільство. – 1993. – № 11–12. – С. 38–40.
27. Слободян В. Січ на Дунаї // Літопис Червоної Калини. – 1991. – № 1. – С.
64–68.
 31

Запитання.
1. Розкрийте рубіжні події в процесі ліквідації автономного статусу на
Лівобережній і Слобідській Україні в 60–80-х рр. XVIII ст.
2. Які губернії були створені російським царизмом на території
Лівобережжя і Слобожанщини в кінці XVIII ст.?
3. Назвіть козацькі формації в ХІХ ст., що вели своє походження від
запорізького козацтва, виникли після ліквідації Запорозької Січі в 1775 р.
4. Коли була ліквідована Задунайська Січ? Хто очолював частину
задунайців, що відкрито перейшла на бік російського уряду?
5. Що означає термін “колонізація”?
6. З’ясуйте суть селянської і поміщицької колонізації на Півдні України.
7. Назвіть міста, що виникли в Південній Україні в останній третині XVIII
ст.
8. Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії – це були
адміністративні одиниці, створені російським царизмом (в якій частині
Наддніпрянщини, завершіть речення).
9. Коли Правобережна Україна увійшла до складу Російської імперії?
10. Яке місто було адміністративним центром Волинської губернії?