Тема 5. Гетьманщина та її скасування (друга половина ХУІІ - ХУІІІ ст.).

Мета:
Навчальна: розкриття причин глибокої кризи української державності після смерті Б.
Хмельницького – періоду, під назвою Руїна; простежити процес поступової втрати
автономії Правобережною та Лівобережною Гетьманщинами, значення Гетьманщини
в політичному житті в українських землях як зразка тогочасного українського
самоврядування;
Розвиваюча: розвиток історичного мислення, умінь логічно та послідовно
висвітлювати питання, аналізувати, доводити, узагальнювати; порівнювати політичну
діяльність різних державців; розвиток пізнавальних інтересів;
Виховна: виховання критичного мислення, національної самосвідомості,
патріотизму, несприйняття будь-яких форм національного гноблення.

План лекції
1. Україна під час Великої Руїни.
2. Гетьманування Івана Мазепи.
3. Ліквідація української автономії.
4. Російська колонізація Півдня. Новий поділ українських земель.
Література
Базова
1. Грушевський М.С. Історія України : У 11 т. - К., 1995. – Т. 7.
2. Борщак З. Великий мазепенець Григор Орлик.: Історичні оповіді. – К., 1996.
3. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII-XVIII ст.: кордони,
населення, право., К., 1996.
4. Історія України: Курс лекцій : У 2 Кн. – К., Либідь, 1991. – Кн. 1.
5. Історія України: нове бачення: У 2 Т. – К.,1995. – Т.1.
6. Коваль Р.М. Отаман Орлик: іст. нарис — К. : Стікс, 2010.
7. Когут З.Е. Российский централизм и украинская автономия: ликвидация Гетманщини,
1760-1830.- К., 1996.
8. Лазарович М.В. Історія України: Навч. посіб. – К. 2008.
9. Литвин В.М. Історія України: підручник. – К., 2010.
10. Тельник Л.Г. Боротьба за українську державність (XVII ст.). – К., 1995.
11. Хрестоматія з правознавства.( Конституція П.Орлика).- К., 1996.
12. Шевчук В. Козацька держава: Етюди до історії українського державотворення. – К.,
1995.
13. Яковенко Н. Нарис історії України: з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К., 1997.
Допоміжна
1. Горобець В.М., Струкевич О.К. Українсько-російські політичні відносини другої
половини XVII-XVIII ст.: тенденції, характер, етапи // Український історичний журнал –
1997. - № 1 – С.22-44.
2. Історія України в особах: IX-XVIII ст. – К., 1993.
3. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К., 1996.
4. Павленко С. «Твоя правда, Иван Мазепа» //Голос України. -1996.- № 123.
5. Омельченко І. Соціально-політична ситуація в Україні в першій пол. XIX ст. // Нова
політика. – 2001. - № 4. - С.28-34.
6. Ульяновський В. Павло Полуботок: Роки гетьманування: 1722-1724 //Українська газета.
– 2003. - № 3 – С. 6.

1. Україна під час Великої Руїни.

Хронологічні рамки Гетьманщини. Період Гетьманщини розпочався з 1649
року, коли Б.Хмельницького було обрано гетьманом Української держави, щойно
створеної внаслідок переможної війни зі шляхетською Польщею. Гетьманська влада
в Україні існувала з деякими перервами до 1764 року, тобто 115 років.
Гетьман Виговський. Після смерті Б.Хмельницького козацька старшина обрала
гетьманом України генерального писаря Івана Виговського (1657 - 1659). Юрія
Хмельницького, який був призначений гетьманом ще за життя батька, було
відправлено до Києва для завершення освіти в Києво-Могилянській академії.
Продовжуючи політику Б.Хмельницького останніх років його життя та добиваючись
повної незалежності та самостійності України, І.Виговський пориває з Москвою,
укладає союз зі Швецією та Кримом, розпочинає переговори з Польщею.
Гадяцький трактат. У вересні 1658 р. в місті Гадячі він підписує угоду з
Польщею, згідно якої Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства мали
повернутися до складу Речі Посполитої, вже як окреме державне об`єднання під
назвою Велике Князівство Руське, зі своїм гетьманом, адміністрацією, фінансами,
військом. Передбачалося, що православна церква буде зрівняна в правах з
католицькою, унія ліквідована. Сейм буде спільним для Польщі, Литви та України.
Однак, реалізація такої угоди була малоймовірною, противників її було досить з обох
боків. Промосковськи орієнтована старшина примусила Виговського відмовитися від
булави.
Обмеження української автономії. За допомогою Москви гетьманом України
знову обрано Юрія Хмельницького (1659 - 1663). Він підписав з Московським
урядом Переяславські статті 1659 р., які істотно обмежували права України у
порівняні з Березневими статтями 1654 р., підписаними його батьком. Старшині
заборонялося обирати гетьмана на старшинських радах, гетьману - призначати і
знімати генеральну старшину та полковників без дозволу царя, укладати договори з
іншими державами.
Продовжувалася війна між Росією та Польщею за українські землі. Коли поляки
перемогли московські війська на Волині, Ю.Хмельницький переметнувся на
польський бік і погодився на мир із Польщею в 1660 р. на основі Гадяцької умови, з
якої, одначе, цього разу було усунено все, що торкалося Великого Князівства
Руського та автономії України. Однак лівобережні полки виступили проти об`єднання
з Польщею. Громадянська війна тривала, а московські, польські, татарські загони
грабували Україну. На початку 1663 р. Ю.Хмельницький відмовився від гетьманства.
Для України було катастрофою, що розпалися надії, які старшина покладала на
молодого Хмельницького, як політичну постать, саме ім’я якої могло об`єднати
навколо себе Військо Запорозьке і все цивільне населення країни. Але молодість
Ю.Хмельницького і необачність призвели до того, що він став іграшкою в руках різних
антиукраїнських політичних сил (Москви, Польщі, Туреччини). Після його усунення від
політичних справ на той час в Україні не було жодної людини, яка здатна була б
згуртувати роз’єднані угрупування.
Розпад України на Правобережну та Лівобережну. У 1663 р. Українська
держава розпалася на дві частини: Правобережну та Лівобережну. Правобережна
Україна, яка орієнтувалася на Польщу, обирала своїх гетьманів, Лівобережна - своїх,
які орієнтувалися на Москву. Замість Ю. Хмельницького правобережні козаки обрали
гетьманом Павла Тетерю (1663 - 1665), який, як і Виговський, виходив з волинської
православної шляхти і був генеральним писарем за Виговського, лівобережні на так
званій “Чорній Раді” обрали гетьманом Івана Брюховецького (1663 - 1668). Про це
роман П.Куліша “Чорна Рада”. Продовжувалася боротьба пропольських та
промосковських угрупувань старшини, руйнівні польські та татарські напади.
Українська держава опинилася у скрутному становищі. Народ назвав цей час
«руїною» або “Великою Руїною”. “Руїна” охоплює майже чверть століття (24 роки) з
1663 по 1687 р.
Причини «Великої Руїни»:
а/ боротьба міжнародних сил за Україну, яка була ареною геополітичних інтересів
Польщі, Москви, Туреччини та Кримського ханства;
б/ боротьба за владу в Україні, розкол старшини за зовнішньополітичними
орієнтаціями, слабкість гетьманської влади;
в/ боротьба станів в Україні при відсутності національної еліти.
Продовження війни. Обранням гетьманами Брюховецького та Тетері фактично
було завершено розкол українських земель на багато років. Але Польща не хотіла
миритися зі втратою Лівобережжя. Наприкінці 1663 р. знову розпочинаються воєнні
дії, які не принесли перемоги жодному з противників. Вони привели Україну до стану
повного спустошення.
У Лівобережній Україні, за якою закріпилася назва Гетьманщина, з дозволу
московського уряду і під контролем його представників, гетьманами обиралися
Дем`ян Многогрішний (1668 - 1672) та Іван Самойлович (1672 - 1687). При
затвердженні кожного нового гетьмана він мав підписувати нові статті договору з
Москвою, які поступово і послідовно обмежували автономію Гетьманщини,
посилювали владу та економічний вплив царського уряду та його воєвод в Україні.
Обрання гетьмана проходило в присутності царського посла, обраний гетьман
зобов’язаний був їхати в Москву на поклін царю, в Україні збільшувалася кількість
воєвод, податки стали надходити безпосередньо у царську скарбницю.
Андрусівське перемир`я. Війна між Польщею та Москвою за українські землі
закінчилася підписанням Андрусівського перемир`я (1667) на 13,5 років, яке
закріпило розділ України між цими двома державами. На Правобережжі
відновлювалася влада Речі Посполитої. Лівобережжя, а також на два роки Київ з
околицями, залишалися під владою Москви, Запорожжя - під контролем обох держав.
«Вічний мир». Поділ України між Польщею та Росією остаточно було
затверджено у травні 1686 р. так званим «Вічним миром». Таким чином, Москва сама
зламала свої зобов’язання перед Україною за “Березневими статтями”, зокрема
обіцянку захищати український народ і не віддавати його на поталу полякам.
Звичайно, і перемир’я, і мир укладалися без участі української сторони, за спиною
українського народу та його керівників.
Гетьман Дорошенко. Саме в цей час найбільшого занепаду з`явився політичний
діяч, який намагався вирвати Україну з анархії, знову об`єднати розшматовані
частини, утворити незалежну самостійну Українську державу - таку, яка де-факто
була за Богдана Хмельницького. Це був Петро Дорошенко (1627 - 1698), один з
найвизначніших діячів української історії. Народився він в Чигирині, в козацькій
родині. Здобув освіту, брав участь у Визвольній війні, був одним з соратників
Б.Хмельницького та продовжувачем його справи.
Ставши гетьманом Правобережжя, він виступив проти умов Андрусівського
договору 1667 р. і зробив спробу прилучити до Гетьманщини західний регіон України.
Наступного року домігся возз`єднання козацької України, гетьманом якої був обраний.
В умовах спровокованої Запорожжям та сусідніми з Україною державами політичної
боротьби у 1669 р. пішов на прийняття турецького протекторату. Улітку взяв участь у
поході турецької армії проти Польщі, але незадоволений Бучацьким договором
(1672), укладеним між Туреччиною і Польщею, переорієнтувався на Росію.
Наслідки війни, грабіжницька та руйнівна політика турецького султана,
економічний занепад Правобережжя, масове переселення народу на лівий берег
Дніпра примусили розумного та освіченого гетьмана, шукати союзу з Москвою. Але
добитися об’єднання України йому не судилося. В розпалі народного обурення,
спустошення України турецько-татарською та польською арміями він складає
гетьманські повноваження на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича. У
1677 р. Дорошенко був вивезений до Москви, і у 1679-92 р. займав посаду в’ятського
воєводи. Останні роки життя провів у своєму маєтку у c. Ярополець Волоколамського
повіту (тепер Московська обл.), де й був похований (Могила збереглася, це єдина
могила українського гетьмана).
Наслідки “Великої Руїни”. Таким чином, на кінець ХУІІ ст. українські землі були
поділені між Московією, Річчю Посполитою та Туреччиною. Правобережжя втратило
свою політичну та економічну самостійність. Автономія Гетьманщини з року в рік
обмежувалася. Московська держава не дотримувалась Березневих статей 1654 р.
Руйнуванню державного устрою України сприяла і недержавницька, егоїстична
політика козацької старшини та української шляхти, яка вела шалену міжусобну
боротьбу за гетьманську булаву.
2. Гетьманування Івана Мазепи.
Після І.Самойловича гетьманом України був обраний генеральний осавул Іван
Степанович Мазепа (1640 - 1709). З його обранням скінчилася «руїна» і почався
двадцятирічний період розквіту України.
Народився І.Мазепа в с. Мазепинці поблизу Білої Церкви в сім`ї українського
шляхтича. Він був високоосвіченою людиною, розумним та ловким політиком, володів
декількома мовами. Освіту здобув у Київському колегіумі та у Варшавській єзуїтській
школі. Прослухав курс лекцій в університетських центрах Західної Європи. Як
королівський придворний (з 1659) неодноразово виконував важливі доручення
польського короля Яна Казимира. В 1663 р. залишив польську службу і деякий час
був генеральним писарем у правобережного гетьмана П.Дорошенка, згодом
перейшов на службу до гетьмана Лівобережної України І.Самойловича. В Україні
потрапляє до вищої старшинської еліти. У 1687 р. стає гетьманом України.
Своїм політичним талантом і культурою І.Мазепа високо підняв авторитет
гетьманської влади. Ставши гетьманом в 48 років, він протягом майже 22 років
намагався зміцнити автономію Гетьманщини у складі Московської держави, укріпити
її кордони, збільшити територію, знову приєднавши до Лівобережжя Правобережну
Україну. Під час затвердження гетьманом він вимушений був підписати з Москвою так
звані Коломацькі статті, якими підтверджувалося право царського уряду
контролювати обрання та звільнення з посади гетьманів України та вищої козацької
старшини.
Внутрішня політика. Ідеал суспільно-політичного устрою держави Мазепа
вбачав у Речі Посполитій. У своїй внутрішній політиці орієнтувався на козацьку
старшину, наділяв її землею, утворив нову категорію старшини - бунчукових і
значкових товаришів при гетьмані та полковниках на взірець польської шляхти при
королі та магнатах, низкою законів надав козацтву статус окремого класу. Одночасно
намагався захистити селян від здирства старшини, обмежив панщину двома днями
на тиждень, дозволив селянам запроваджувати винокуріння для власних потреб.
Постійно піклувався про розвиток освіти, науки, мистецтва. Заходи по створенню
української аристократії, як і реформи в галузі податків та судочинства, свідчили, що
Мазепа дбав про зміцнення української державності, розширення автономії в межах
Росії, а зрештою і завоювання незалежності.
Зовнішня політика. У зовнішній політиці Мазепа відмовився від орієнтації на
Польщу, Туреччину, Кримське ханство і багато років вірно служив Петру І, беручи
участь разом з В.Голіциним у Кримських походах проти турок 1689 р., приєднуючи за
будь яку ціну правобережні українські землі до Російської імперії.
Приєднання Правобережжя. В першій половині ХУІІІ ст. в Правобережній Україні
розгорнулася антифеодальна боротьба народних мас, зумовлена не тільки
феодально-кріпосницькими, але й національно-релігійними утисками з боку Польщі.
Влітку 1702 р. виступи охопили значну частину Правобережжя, їх центром став
Фастів, керівником - полковник Семен Палій. На початку 1703 р. повстання було
жорстоко придушено польськими військами. Але вже на початку 1704 р. на Поділлі та
Брацлавщині знову почалися загальні виступи селян, міщан, козаків, які звільнили
багато населених пунктів і встановили там самоврядування.
Влітку 1704 р. війська І.Мазепи допомогли полякам остаточно придушити
повстання. Розглядаючи Семена Палія як небезпечного конкурента, який мав великий
авторитет в масах, Мазепа представив його перед Москвою, як ворога Росії, і видав
царю. Палій був засланий до Сибіру і звільнений вже після зради Мазепи Петру І
хворим та немічним. Усунувши Палія, Мазепа приєднав до Гетьманщини
правобережні полки, збільшивши їх кількість до 7 (Білоцерківський, Богуславський,
Брацлавський, Корсуньський, Могилівський, Уманський, Чигиринський).
Союз зі шведами. Поступово Мазепа дійшов до думки про необхідність
відмовитися від промосковського курсу. Він залишався вірним прибічником союзу з
Росією до того часу, поки Петро І не почав генеральний наступ на українську
автономію. Тоді він став шукати інший політичний шлях і вирішив використати
зовнішні умови для збереження і подальшого зміцнення української державності.
У 1705 р. польський король Станіслав Ліщинський, союзник шведського короля
Карла ХІІ, запропонував Мазепі включити Україну до Польсько-Литовської федерації.
Наприкінці 1708 р. гетьман нарешті відважився приєднатися до шведської армії, яка
наступала на Україну. У переговорах з Карлом ХІІ він підняв питання про створення
Української держави. Між двома сторонами була укладена угода (за участю
запорожців під керівництвом кошового отамана Костя Гордієнка, одного з
найавторитетніших та впливовіших кошових Війська Запорозького за всю його
історію, поряд з І.Сірко та П.Калнишевським), що передбачала надання Україні
політичного статусу незалежної держави.
Зі свого боку Карл ХІІ планував використати Україну як плацдарм для наступу на
Москву. Мазепа намагався підняти народ на боротьбу з російським засиллям, однак
підтримки не одержав ні від основної маси козацтва, ні від селян, які бачили в Мазепі
вірного прислужника Москви.
Полтавська битва. 27 червня 1709 р. відбулася битва під Полтавою, яка
завершилася повною поразкою союзників. Мазепа разом з Карлом ХІІ та відданими
їм частинами був вимушений тікати на південь України, а звідти в Молдавію під
захист Туреччини. Провал його планів підірвав здоров`я гетьмана. Він помер 3
жовтня 1709 р. біля міста Бендери (могила не збереглася).
Репресії проти України. 1)Щоб помститися українцям за перехід на бік шведів,
Петро І наказав зруйнувати гетьманську столицю Батурин, яка на той час мала 20
тис. жителів (сьогодні - 4 тис.). Це було здійснено у листопаді 1708 р. з надзвичайною
жорстокістю. 2)Російські війська розпочали в Україні терор. Багато козаків було
заслано до Сибіру і на будівництво Ладозького каналу, де за 4 роки їх загинуло понад
20 тис. 3)Запорозька (Чортомлицька) Січ вщент зруйнована, а запорожці, які були
захоплені в полон, скарані на смерть. Козаки, яким пощастило врятуватися,
заснували нову Січ в гирлі р. Кам`янка на правому березі Дніпра (1709-11), а потім в
Олешках (1711-28) у володіннях Кримського хана. 4)В 1922 р. було створено
Малоросійську колегію при гетьмані, яка суттєво обмежила його права, встановивши
контроль за ним та старшиною російських чиновників. 5)Петро І переслідував
прибічників Мазепи навіть закордоном. В 1716 р. в ганзейському місті Гамбурзі
російськими шпигунами обманним шляхом було викрадено племінника Мазепи
Андрія Войнаровського і після семи років перебування в казематах Петропавловської
фортеці навіки заслано до Тобольська.
Північна війна завершилася підписанням Ніштадтського миру 1721 р., за яким
Росія отримала жаданий вихід до Балтійського моря. В тому ж році Росія була
проголошена імперією.
Гетьман Пилип Орлик. Весною 1710 р. залишки запорозьких загонів у вигнанні в
Бендерах (Молдавія, яка на той час була у складі Турецької Османської імперії)
обрали гетьманом Війська Запорозького одного з найближчих сподвижників Мазепи
Пилипа Орлика (1710 - 1742). Орлик народився на Віленщині (Литва) у шляхетській
родині чесько-литовсько-польського походження. Навчався в Єзуїтській Віленській
академії, у 1694 р. закінчив Києво-Могилянську академію. Працював писарем у
канцелярії київського митрополита, в 1700-06 рр. - у генеральній військовій
канцелярії. В 1707 р. став генеральним писарем в уряді І.Мазепи, підтримав його
рішення про розрив з Москвою і союз зі Швецією. Під час виборів на гетьмана між
П.Орликом і козацькою старшиною було підписано угоду під назвою «Пакт і
Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», що в історіографії отримала
назву «Конституція Пилипа Орлика» або “Бендерська конституція”.
Конституція П.Орлика передбачала: 1)виборність всіх посадових осіб з
наступним затвердженням їх гетьманом (тобто демократичний, республіканський
устрій країни); 2)обмеження влади гетьмана “публічною радою” генеральної
старшини, полковників і генеральних радників-козаків від кожного полку (тобто
існування зародку парламенту); 3)недоторканість особи, її відповідальність тільки
перед судом; 4)відповідальність гетьмана за порушення встановлених порядків і
недопущення утисків простого люду(тобто зародження правової держави та
незалежного судочинства); 5)передача справ державної скарбниці, оподаткування,
стягування податків у відання генерального скарбника і підвідомчих йому полкових
скарбників, обраних від козаків і селян та ін. Таким чином, Бендерська Конституція
мала узаконити демократичний устрій України, де на перше місце висувалося
забезпечення прав людини, її недоторканість та участь у вирішенні громадських
обов’язків.
Бендерська Конституція не стала діючою і ніколи не застосовувалася. Вона
лишилася паперовим документом, історичним свідоцтвом розвитку української
правничої думки початку ХУІІІ ст. Але головні принципи її були засновані на реально
діючому в Запорозькій Січі звичаєвому праві, за яким вона управлялася понад два
століття. Для свого часу це був найдемократичніший правовий документ, створений
за 77 років до демократичної Конституції Сполучених Штатів Америки (1787).
Історичне значення діяльності І.С.Мазепи. Правління Мазепи стало для
України двадцяти двох річним періодом стабільності та розквіту. Вперше після
Хмельницького Україна отримала володаря, який дбав про політичні та економічні
інтереси народу, свідомо і послідовно формував національну еліту, поширював
кордони Гетьманщини на півдні і південному заході. Несприятливі обставини не
дозволили Мазепі і його сподвижникам (Г.Герцик, П.Орлик, Ф.Мирович,
І.Ломиковський, К.Гордієнко, Войнаровський, І.Максимович) визволити Україну. Цю
боротьбу продовжила українська політична еміграція першої хвилі. Вищим проявом
демократичних прагнень українського народу стала Конституція Пилипа Орлика 1710
р.
Образ Мазепи в літературі та мистецтві. Епоха Мазепи і постать самого
гетьмана стали сюжетом багатьох історичних досліджень та творів мистецтва
(Вольтер «Історія Карла ХІІ», Д.Байрон - поема «Мазепа», В.Гюго - вірш «Мазепа»,
польський письменник Ю.Словацький - драма «Мазепа», О.Пушкін - поема
«Полтава», К.Рилєєв - поема «Войнаровський», Д.Мордовець - роман «Цар і
гетьман», російські письменники Федір Булгарин - роман «Мазепа», Є.Аладьїн -
історична повість «Кочубей», українські письменники С.Руданський - поема «Мазепа,
гетьман український», Богдан Лепкий - роман «Мазепа» (тетралогія «Мотря», «Не
вбивай», «Батурин», «Полтава»), В.Сосюра - поема «Мазепа», Юрій Мушкетик -
роман «Семен Палій», історик М.Костомаров - монографія «Мазепа», історик та
літературознавець, випускник Новоросійського університету Ілько Борщак -
дослідження «Мазепа», «Великий мазепинець Пилип Орлик», «Войнаровський,
сестринок Івана Мазепи», «Григорій Орлик, французький козак-генерал»,
композитори Ференц Ліст - симфонічна поема «Мазепа», П.Чайковський - опера
«Мазепа», П.Сокальський – опера “Мазепа” та багато інших).
3. Ліквідація української автономії.
Наступ на права України. З другої половини ХУІІІ ст. активізувалася
колонізаторська політика Росії в Україні. Наступ на автономію гетьманської держави у
межах Російської імперії слідом за Петром І продовжили його наступники і завершила
Катерина ІІ. В 1734 р. після смерті гетьмана Д.Апостола російська імператриця Анна
Іоаннівна забороняє вибори нового гетьмана і створює для управління Україною
аналог Малоросійської колегії під назвою «Правління гетьманського уряду». З метою
обмеження влади гетьмана царат встановив контроль за наданням старшині
земельних володінь і урядових посад.
Ліквідація митного кордону. Ліквідувавши внутрішню митницю між Україною та
Росією в 1754 р., Росія позбавила гетьманське правління значних прибутків.
Відчуження та перерозподіл запорозьких земель. За імператриці Єлизавети
було пограбовано запорозькі землі, які заселялися іноземними колоністами (серби,
чорногорці, греки, молдавани, німці та ін.). В 1751 р. була створена провінція Ново-
Сербія з центром у Єлисаветграді, де осіли сербські колоністи. У 1753 р. на східному
краї Запорожжя заснована Слов’яносербія з центром у Бахмуті. Між сербами та
запорожцями постійно виникали конфлікти з приводу розподілу та використання
земель.
Ліквідація Гетьманства. Фронтальний наступ на автономію України розпочався
з приходом до влади Катерини ІІ. Вона категорично відхилила домагання української
старшини повернути їй втрачені вольності і автономію та створити шляхетський
парламент на взірець польського сейму. Користуючись поданим гетьманом Кирилом
Розумовським проханням про узаконення спадкового гетьманства, Катерина ІІ у
листопаді 1764 р. остаточно ліквідувала гетьманство в Україні. Влада знову
перейшла до Малоросійської колегії та її президента генерал-губернатора графа
П.Румянцева.
Ліквідація української адміністративної системи. В 1765 р. було ліквідовано
поділ Слобідської України на полки і створено дві губернії - Слобідська на сході та
Новоросійська на півдні. У 80-х рр. ХУІІІ ст. остаточно ліквідовано полковий
адміністративний поділ Лівобережної України, заснований ще Б.Хмельницьким. В
1781 р. проведена адміністративна реформа, за якою ліквідована Малоросійська
колегія і на українських землях замість 10 полків створено три намісництва - Київське,
Чернігівське і Новгород-Сіверське, об’єднані в Малоросійське генерал-
губернаторство. Зрештою ці землі перетворюються у звичайні провінції Російської
імперії.
Ліквідація міського самоуправління. В 1775 р. в Україні було скасовано старе
самоуправління міст за Магдебурзьким правом та Литовським статутом (остаточно
ліквідовано по всій Україні в 1831 р.).
Ліквідація Запорозької Січі. В 70-80-х рр. ХУІІІ ст. почалася завершальна стадія
наступу царату на автономію України. Після переможного завершення російсько-
турецької війни 1764-74 рр. Катерина ІІ визнала необхідним назавжди ліквідувати
Запорозьку Січ, як центр національної та соціальної визвольної війни в Україні. До
цього рішення спричинилася і участь запорожців у повстанні Омеляна Пугачова
(1773-75). Відпала й необхідність у запорожцях для захисту південних кордонів
імперії.
4 липня 1775 р. російські війська під керівництвом генерала П.Текелі зайняли і
зруйнували останню, восьму, Нову (Підпільненську) Січ. В Петербург вивезено старі
козацькі клейноди, грамоти, знамена. Останнього кошового отамана Петра
Калнишевського (1690 - 1803) було заслано до Соловецького монастиря, де він
перебував ув’язненим до 1801 р. і там же доживав віку (до 113 років) після
звільнення. На Соловках його й поховано, могила збереглася.
Після остаточного зруйнування Запорозької Січі українське козацтво розпалося
на три галузі. Втікачі на Дунай утворили там, у межах Турецької Османської імперії,
Задунайську Січ. Ті, що залишилися на батьківщині, увійшли до складу
санкціонованого російським урядом Чорноморського козацтва, яке згодом було
переселено на Таманський півострів і перетворено у Кубанське козацьке військо.
Решта козаків перейшла у розряд селян.
Знищення української армії. В 1783 р. проведено реформу козачих полків, за
якою вони перетворювалися у звичайні уланські, гусарські та драгунські полки
регулярної армії та комплектувалися з усієї території Росії. Внаслідок цього особовий
склад їх перестав бути чисто українським, а керівництво опинилося в руках
російських офіцерів. Так остаточно були знищені збройні сили України.
Закріпачення українського селянства. Розпочалося цілеспрямоване
закріпачення вільного українського селянського населення. Ще в 1760 р. було видано
універсал гетьмана К.Розумовського, який забороняв селянам переселятися без
письмового дозволу феодала. Царським указом від 3 травня 1783 р. кріпосне право в
Лівобережній Україні фактично отримало юридичне оформлення і закріплено указом
від 21 квітня 1785 р. Переходи селян були повністю заборонені. Покріпачені селяни
виконували панщину не тільки в поміщицьких господарствах, але й державних та
монастирських.
Формування українсько-російського дворянства. Щоб залучити на свою
сторону козацьку старшину і запобігти сепаратистським настроям, у 1785 р. Катерина
ІІ, використовуючи випробуваний принцип “поділяй та володарюй”, жалуваною
грамотою дворянству поширила всі дворянські права та привілеї на українську
старшину.
Таким чином, до початку 80-х років ХУІІІ ст. залишки автономного устрою України
були остаточно ліквідовані, і українські землі перетворилися на рядові російські
провінції..
4. Російська колонізація Півдня. Новий поділ українських земель.
Приєднання Північного Причорномор’я. Внаслідок цілого ряду перемог у
російсько-турецьких війнах Росія виходить на узбережжя Чорного моря, звільняючи
від турок і татар стародавні русько-українські землі. За Кючук-Кайнарджійським
договором 1774 р. до Росії відійшли землі між витоками Дніпра та Північного Бугу,
фортеці Кінбурн, Керч, Єнікале. Це забезпечило Росії право вільного мореплавства
на Чорному морі та вихід через чорноморські протоки у Середземне море.
Визнавалася незалежність Кримського ханства від Туреччини і протекторат Росії над
Молдовою та Волощиною.
Заснування нових міст. В процесі розвитку Південної України було засновано
нові міста: в 1778 - Херсон, в 70-і роки ХУІІІ ст. - Олександрівськ (Запоріжжя), 1784 -
Маріуполь, 1787 - Катеринослав, 1789 - Миколаїв, 1794 - Одеса. Ліквідація турецько-
татарського панування на півдні сприяла подальшому піднесенню економіки
Російської імперії.
Гайдамаки. З другого десятиліття ХУІІІ ст. в Правобережній Україні розгорнувся
гайдамацький рух (слово «гайдамак» походить від турецького слова «гайда», що
означає «непокоїти», «гнати», «переслідувати»). Його суть: партизанська боротьба
знедолених мас на Правобережній Україні проти панування Речі Посполитої у ХУІІІ ст.
Гайдамацькі загони руйнували маєтки польських магнатів та шляхти,
захоплювали та спалювали майно феодалів, знищували документи, які
підтверджували правовий статус власника землі та кріпаків, нападали на
орендаторів, вбивали експлуататорів тощо. Тільки наприкінці 1738 р. польсько-
російським каральним загонам вдалося послабити гайдамацький рух. Але у 60-х
роках він запалав знову.
Коліївщина. Гайдамацьке повстання на Правобережжі проти панування Речі
Посполитої широко розгорнулося у 1768 р. Це повстання отримало назву Коліївщини.
Її причинами було посилення кріпацького гноблення, релігійні та політичні утиски,
колонізаторська політика Речі Посполитої. Важливий мотив повстання - прагнення до
возз`єднання Правобережної та Лівобережної України. Ватажками повстання були
запорозький козак Максим Залізняк та уманський сотник реєстрових козаків Іван
Гонта. Центром повстання став Мотронинський монастир у Холодному яру на
Черкащині та його Троїцька церква, де святилися ножі повсталих. Т.Шевченко
присвятив цим подіям твори “Холодний Яр” та “Гайдамаки”, малюнок “Мотронинський
монастир”. Він побував тут у 1843 та 1845 рр. Війська Росії та Речі Посполитої
жорстоко придушили повстання. Залізняк та Гонта були захоплені в російський полон.
Останній був виданий полякам і скараний лютою смертю. Залізняка заслали у Сибір
на каторгу. Жорстоких репресій карателів зазнали рядові учасники повстання.
Три розділи Польщі. Наприкінці ХУІІІ ст. Польща настільки ослабла від
розбещеності магнатів і шляхти, що у неї не вистачало сил для консолідації та
збереження своєї державності. Агресивні сусіди - Прусія та Росія цим скористалися і
розділили між собою послаблену Польщу. Внаслідок першого розділу 1772 р. до
Росії відійшла значна частина Білорусії. Галичина, а в 1774 р. і Буковина були
захоплені Австрією. У 1793 р. відбувся другий розділ Польщі, за яким до Росії
відійшла вся Правобережна Україна. В 1795 р. внаслідок третього поділу Польщі до
Росії приєднані Волинь та Західна Білорусь, власне польські землі окупували Прусія
та Австрія. Польща, як держава, перестала існувати. Усього до складу Росії відійшло
біля 80% українських земель.
Після приєднання Правобережної України до Росії ці землі були розділені на 3
губернії: Київську, Волинську і Подільську. Правобережне дворянство отримало
загально-імперські дворянські права. Інші українські землі - Галичина, Закарпаття,
Буковина - захоплені Габсбургською імперією.
ВИСНОВКИ
Період Руїни, що розпочався після смерті Богдана Хмельницького, був часом
смути, громадської війни і безперервних вторгнень на територію України армій
сусідніх держав. Він закінчився з приходом до влади І. Мазепи. Поступово центр
політичного та культурного життя українських земель зосереджується на Лівобережжі,
яке називали українці Гетьманщиною, а росіяни Малоросією. Тривалий час тут
зберігалися певні елементи державності, створеної в ході української національної
революції. Початок ХVІІІ ст. став переломним у житті Гетьманщини. Спроба гетьмана
І. Мазепи зберегти завдяки союзу зі шведським королем Карлом ХІІ козацьку
автономію зазнала поразки. Не увінчалися успіхом і намагання гетьмана П. Орлика
відновити українську державність.
Контрольні питання.
1. Чому гетьман І.Виговський прагнув до федерації з Польщею?
2. Чому Гадяцький трактат залишився паперовою угодою?
3. Як оцінити діяльність гетьмана Петра Дорошенка?
4. Які причини “Великої Руїни” в Україні?
5. Які тенденції спостерігалися при підписанні українськими гетьманами статей
угод з Московією?
6. Які наслідки для України мали Андрусівське перемир’я 1667 р. та Вічний мир
1686 р.?
7. Внутрішня та зовнішня політика І.Мазепи.
8. Чому в 1708 р. Мазепа перейшов на бік шведів? Чи був цей вчинок зрадою
українському народові?
9. Чому плани Мазепи зазнали невдачі?
10. Як розправився Петро І з українськими козаками та українським народом
після переходу Мазепи на бік шведів?
11. Дайте характеристику Конституції Пилипа Орлика.
12. Яке значення для України мало правління Мазепи?
13. Як послідовно обмежувалася автономія України у складі Росії і які причини
ліквідації Гетьманщини?
14. В чому суть та причини гайдамацького руху?
15. Чому Катерина ІІ допомогла польській шляхті придушити гайдамаччину?
16. Які наслідки мало входження Північного Причорномор’я та Правобережної
України до складу Росії для українського народу?
17. Які зміни відбулися в становищі українського селянства після ліквідації
Гетьманщини?