Гетьманство І. Виговського. Укладення Гадяцького договору.

Загострення внутріполітичної
боротьби

Після смерті Б. Хмельницького в Україні склалася досить суперечлива політична і соціально-

економічна ситуація:

• московсько-українські відносини загострилися внаслідок ігнорування царським урядом інтересів

України;

• через невдалу україно-трансільванську воєнну компанію 1657 р. проти Речі Посполитої не вдалося
об'єднати всі українські землі в межах козацької України;

• тривала війна викликала різке погіршення матеріального становища селянства й козацтва. Чимало
козаків, які не отримували платні за службу, йшли на Запорозьку Січ, яка перетворилася на осередок
можливого соціального вибуху;

• у середовищі козацької старшини сформувалися угруповання, що не поділяли принципу

спадковості гетьманату і розгорнули боротьбу за владу.

У боротьбі за гетьманську булаву найуспішніше діяв Іван Виговський (1657– 1659 pp.). 15 вересня
1657 р. старшинська рада в Чигирині обрала до повноліття Юрія Хмельницького гетьманом
Виговського. Проте вже в жовтні козацька рада в Корсуні обрала його ж повноправним гетьманом
без будь-яких обмежень.

Постать І. Виговського в історії України посідає особливе місце. Він фактично перейняв гетьманську
булаву з рук Б. Хмельницького. Очолюючи Генеральну військову канцелярію, Виговський мав не одну
нагоду довести свою вірність українській справі. Він знав багато державних таємниць, був знайомий з
багатьма іноземними політичними діячами, брав участь в усіх походах гетьмана. Походженням та
освітою він теж відповідав вимогам державця високого рангу: походив із православного шляхетного
роду, освіту здобував, очевидно, у Києво-Могилянському колегіумі, мав військовий та політичний
досвід. Проте чимало козаків не любили Виговського, називали "ляхом", дорікаючи йому за
шляхетське походження.

Після обрання гетьманом Виговський продовжував дотримуватися зовнішньополітичного курсу,

виробленого Б. Хмельницьким. Підтримував союзницькі відносини зі Швецією і Трансільванією,
Кримським ханством та Московською державою. Зміст своєї політики стосовно останньої держави
Виговський сформулював лаконічно: "Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна – Україною, ми
є військо непереможне". Розривати зв'язки з Московською державою він не поспішав, але виразно
давав зрозуміти, що відтепер він – гетьман України, і всі державні справи вирішуватимуться тільки з
його згоди. Звичайно, таке ставлення і така політика не могли сподобатись Москві.

На час обрання гетьманом Виговський вже був досить досвідченим державним діячем. Однак він
допустився досить серйозних прорахунків у своїй соціально-економічній політиці:

• гетьман узяв курс на підтримку козацької старшини і шляхти, нехтуючи при цьому інтересами
простих козаків, селян і міщан;

• згубним для Української держави стало те, що для боротьби з антигетьманськими виступами
Виговський почав шукати допомоги Москви і скористався допомогою кримського хана.

Прорахунки гетьмана спричинили те, що з жовтня 1657 р. в Україні розпочалися козацькі

заворушення, які очолив кошовий отаман запорожців Мартин Пушкар. Керівники повстанців
звернулися по допомогу до московського уряду, який офіційно в події в Україні не втручався, але
стосунки з повстанцями підтримував.
Для того щоб придушити повстання, Виговський уперше в історії України використав кримських татар
і розплатився за їхню допомогу дозволом брати ясир із Полтавщини. Під час кровопролитних боїв у
травні-червні 1658 р. між прихильниками і противниками гетьмана в Україні загинуло близько 50 тис.
осіб. Фактично ці події започаткували період громадянської війни. В українській історії його також
називають добою Руїни.

Навесні 1658 р. Виговський пішов на докорінну зміну своєї зовнішньополітичної орієнтації.

Розпочалося налагодження україно-польських відносин. У Межиріччі протягом кількох місяців
тривали переговори стосовно умов повернення козацької України до складу Речі Посполитої. За
результатами цих переговорів 16 вересня 1658 р. на козацькій раді неподалік м. Гадяча було
схвалено україно-польську угоду, за якою:

• Україна в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств під назвою "Руське

князівство" входить до складу Речі Посполитої як третя складова федерації – поряд із Польським
Королівством і Великим Князівством Литовським;

• федерація об'єднувалася особою спільного короля, обраного представниками всіх трьох держав;

• на чолі Руського князівства був гетьман, якого затверджував король із чотирьох кандидатів –
представників козацької старшини. Гетьман обирався довічно;

• гетьманові заборонялися зовнішньополітичні відносини з іншими державами;

• польські та литовські війська не мали права перебувати в Україні;

• козацький реєстр мав становити ЗО тис. осіб. Гетьман мав право представляти королю щорічно по
100 козаків із кожного полку для надання їм шляхетського звання;

• церковна унія мала бути скасованою. Водночас п'ять православних ієрархів отримували місце в
сенаті;

• дозволялося заснувати в Руському князівстві дві академії та необмежену кількість гімназій, шкіл і
друкарень.

На думку сучасних українських істориків В. Смолія і В. Степанкова, "Гадяцький договір зводив

нанівець суверенітет козацької України й істотно змінював її політичний лад ...унеможливлював
досягнення незалежності й соборності (лише частина українських земель входили до князівства),
ліквідував соціально-економічні завоювання селян, міщан і неєрестрових козаків, його основні
положення запізнилися щонайменше на 100 років". Проте існують й інші думки. Зокрема, історик В.
Шевчук вважає, що "саме Гадяцький договір став вищою політичною ідеєю українців, котрі змагалися
за свою державність і хотіли відстояти політичну суверенність України".

Гадяцький договір не було втілено в життя. Хоча польський сейм і ратифікував його (крім пункту про.
скасування церковної унії), виконувати його поляки не збиралися. Водночас, в Україні договір
підтримала лише частина козацької старшини, а рядове козацтво, селяни й міщани його не
сприйняли.

Московський уряд підтримав тих, хто протистояв гетьману, й восени 1658 р., оголосивши Виговського
зрадником, розгорнув наступ на Україну великої армії.

Розпочалася україно-московська війна 1658–1659 pp. Скориставшись існуючими в Україні

протиріччями, Москва закликала український народ не підкорятися гетьману. Частина лівобережних
козацьких полків перейшла на бік росіян.

Вирішальна битва відбулася 8-9 липня 1659 р. під Конотопом. У ній Виговський разом із татарами і
поляками завдав нищівної поразки московській армії. Проте унаслідок гострої внутрішньополітичної
ситуації скористатися результатами перемоги гетьман не зміг. Рух проти влади Виговського охопив
Лівобережжя й Правобережжя. Гетьмана зі своїм військом залишив кримський хан Мехмед-Гірей, бо
вінницький полковник І. Сірко разом із запорожцями здійснив військовий похід на Аккерман.
Незадоволена політикою Виговського, козацька старшина на чолі з і. Богуном об'єдналася навколо Ю.
Хмельницького й висувала його на гетьманство. 21 вересня 1659 р. під містечком Германівкою на
Київщині відбулася козацька рада, яка обрала новим гетьманом Ю. Хмельницького. Виговський
врятувався втечею до поляків. У 1664 р. його звинуватили в змові проти Польщі й розстріляли.

Причинами Руїни були:

− розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства;

− посилення антагонізму між різними станами українського населення;

− слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ;

+− боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої тощо.

Гетьманування Ю.Хмельницького і наростання деструктивних процесів в державі. Читати в книжці

с.170

Боротьба за об’єднання держави Війська Запорозького. Гетьманування П.Тетері, І.Брюховецького

та П.Дорошенка. все в книжці крім брюховецького с.172

На території Лівобережної України в результаті внутрішньої боротьби серед козацької старшини був
обраний гетьманом Іван Брюховецький (1663-1668 pp.).

На початку свого гетьманування І. Брюховецький проводив відверто промосковську політику. Одразу

після обрання гетьманом він уклав з Московською державою Батуринські статті 1663 року, ставши
першим з українських гетьманів, який поїхав до Москви.

Батуринські статті. У цій угоді підтверджувалися Березневі статті, укладені ще Б. Хмельницьким. Вона
також містила нові пункти:

• гетьманська адміністрація зобов'язувалася забезпечувати харчами московське військо в Україні;

• Україна мала повернути московським поміщикам селян-утікачів;

• українським купцям заборонялося ввозити та продавати горілку й тютюн у Московській державі (За
«Довідником з історії України»).

У вересні - жовтні 1665 року в Москві І. Брюховецькому був наданий титул боярина й передана у
володіння Шептаківська волость на Чернігівщині.

Московські статті. 21-22 жовтня 1665 року між І. Брюховецьким і московським урядом був укладений
новий договір, що увійшов в історію як Московські статті. Цей договір значно обмежував політичні
права України, посилював її військово-адміністративну та фінансову залежність від московського
уряду. За Московськими статтями:

• українські міста й землі переходили під безпосередню владу московського царя;

• гетьманському урядові заборонялося вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами;

• обмежувалося право вільного обрання гетьмана: відтепер вибори мали відбуватися лише з дозволу
царя й у присутності московських послів;

• збільшувалася кількість московських військ в Україні, причому український уряд зобов'язувався

безкоштовно постачати їм харчі;

• військові гарнізони розміщувалися тепер, крім головних полкових міст, ще й у Полтаві, Кременчуці,
Новгороді-Сіверському, Каневі й навіть на Запоріжжі (у фортеці Кодак);
• збирання податків з українського населення (за винятком козаків) покладалося на московських
воєвод і всі збори мали йти до царської скарбниці;

• українська церква підпорядковувалася московському патріархові;

• фактично лише козацький стан зберігав свої автономні права;

• заборонялося використання в Гетьманщині фальшивих грошей, якими насильно розплачувалися на

українських землях московські військові;

• поверталися королівські грамоти на магдебурзьке право українським містам (забрані за наказом

царя), зокрема Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Чернігову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Остру та ін.

Дуже скоро промосковська політика гетьмана спричинила важкі наслідки для України. Майже в усіх
великих українських містах розмістилися російські гарнізони, значно розширилися права царських
воєвод, які зосередили у своїх руках ряд військових і фінансових функцій. 1666 року був проведений
майновий перепис населення Лівобережної України для визначення розмірів оподаткування.

Усе це викликало величезне незадоволення українського населення московською адміністрацією та

гетьманом, який призвів до її появи в Україні. Навіть та частина православного духовенства, яка
раніше підтримувала промосковську орієнтацію гетьманів, відкрито запротестувала проти зростання
московського впливу. Незадоволення досягло свого апогею після укладення в 1667 році між
Польщею та Московською державою Андрусівського перемир'я.

У 1667-1668 pp. на території Лівобережної України відбулися великі виступи проти московських залог
у містах. І. Брюховецький, відчуваючи загальне обурення діяльністю московської адміністрації в
Україні, вирішив відкрито виступити проти Москви й очолити антимосковське повстання. У січні 1668
року на старшинській раді в Гадячі гетьман висловився за ліквідацію московської влади в
Гетьманщині та перехід України під турецький протекторат. Рада прийняла цю пропозицію. І.
Брюховецький одночасно вступив у переговори з правобережним гетьманом П. Дорошенком та
вислав посольство до Стамбула в складі лубенського полковника Г. Гамалії, генерального обозного І.
Безпалого й канцеляриста Кашперовича.

У травні 1668 року гетьманські війська, повиганявши московські залоги з частини українських міст,
вирушили визволяти пограничне місто Котельву, яке обложила московська армія під командуванням
боярина Григорія Ромодановського.

На початку літа 1668 року на територію Лівобережної України вступили правобережні полки під
проводом гетьмана П. Дорошенка. Війська гетьмана Лівобережної України І. Брюховецького стояли
табором під Опішнею. Дізнавшись про підхід військ П. Дорошенка, лівобережні козаки виступили
проти гетьмана І. Брюховецького й 8 червня 1668 року його вбили.

Лівобережна Гетьманщина за Д.Многогрішного та І.Самойловича.

Після занепаду в другій половині XVII ст. Правобережної України все більшого значення набирає
новий політичний центр, що зорганізувався на Лівобережжі й увійшов у наукову літературу під
назвою Гетьманщина. Як окреме державне утворення у формі автономії в складі Московського
царства вона існувала з часу поділу Української держави на два гетьманства в 1663 р. до скасування в
1764 р. самого інституту гетьманства, а на поч. 1780-х років і полкового адміністративного устрою.

У Гетьманщині майже в незмінному вигляді збереглися ті атрибути національної державності, що

склалися за років Української революції. її територія адміністративно поділялася на 10 полків зі
столицею у Гадячі, а згодом — у Батурині та Глухові. Вища влада залишалася за гетьманом, який
обирався Козацькою радою. Дорадчим органом при ньому була Генеральна старшинська рада.
Гетьманщина зберігала свою судову систему, мала власні збройні сили. Водночас тут спостерігалося
поступове зміцнення московської присутності та послідовне обмеження компетенції місцевих органів
влади.
Безпосереднє політичне керівництво в Гетьманщині після невдалого правління І. Брюховецького
перейшло до людей, які вважали головними завданнями забезпечення своїх соціальних здобутків,
зміцнення відносин з Москвою, захист автономії України, їхнім першим представником на посаді
гетьмана став Дем'ян Многогрішний 1668—1672). У 1668 р.. після від'їзду на Правобережжя, гетьман
П. Дорошенко залишив його в Лівобережній Україні наказним гетьманом, доручивши завершити
визволення краю. Однак наступ московських військ, попадання військової допомоги, тиск
промосковської налаштованої частини старшини і православного духовенства примусили Д.
Многогрішного піти на переговори з царським урядом. У грудні його було обрано лівобережним
гетьманом. Присягнувши на вірність цареві, він підписав т.зв. Глухівські статті, умови яких були значно
прийнятніше, ніж Московського договору 1665 р.: 1) московські воєводи залишалися в 5 українських
містах без права втручатися в місцеві справи; 2) податки мав збирати гетьманський уряд; 3)
козацький реєстр становив 30 тис. осіб; 4) створювалися т.зв. компанійські полки для приборкання
непокірних; 5) Україні заборонялося мати зносини з іноземними державами.

Після обрання гетьманом Многогрішний намагався проводити політику, спрямовану на захист

державних інтересів України. Домігся, щоб Київ з округою, незважаючи на умови Андрусівського
перемир'я, залишився у складі Гетьманщини. Зміцнював гетьманську владу, поступово послаблюючи
політичну роль козацької старшини. Відновив зв'язки з П. Дорошенком. Така політика викликала
невдоволення як частини старшинської верхівки, так і московського уряду. Тому в березні 1672 р.
група амбітних старшин, порозумівшись із московітами, захопила сонного гетьмана і вивезла до
Москви. Там його було звинувачено в зраді й після жорстоких катувань засуджено до смертної кари,
яку замінили засланням у Сибір.

Побоюючись сильної гетьманської влади, старшина три місяці зволікала з виборами наступника Д,
Многогрішного. Лише в червні новим гетьманом обрали генерального суддю Івана Самойловича
(1672—1687). Москва поновила з ним договір — т.зв. Конотопські статті, які доповнювали Глухівські
1669 р. деякими додатками про обмеження гетьманської влади: 1) заборонялися дипломатичні
відносини з іноземними державами; 2) гетьман не мав права на власний розсуд карати старшину або
позбавляти її посад; 3) лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу
Правобережній Україні в боротьбі проти Польщі; 4) скасовувалися компанійські полки тощо.

Новий володар у своїй політиці спирався на старшину, вирішував з нею всі питання, щедро
роздаровував їй землі, формуючи аристократичний характер держави. Вважався добрим політиком й
адміністратором, але був занадто честолюбною людиною, яка не вміла і не хотіла жертвувати
інтересами особистої кар'єри для загального добра. Нерідко він робив усе, що вимагав від нього
московський уряд, але за це випрошував для себе нові маєтки. Таким самим шляхом ішла й козацька
старшина.

У політичній діяльності гетьман приділяв велику увагу возз'єднанню всіх козацьких земель під своєю
булавою, виступив проти намагань Запоріжжя проводити окрему політику. Вороже ставився до
Польщі й не довіряв їй, виступав за порозуміння з Туреччиною та Кримом. Не хотів ділитися владою з
П. Дорошенком. У березні 1674 р. І. Самойлович був проголошений гетьманом обох боків Дніпра.
Правда, через 2 роки його разом з московськими союзниками витіснили з Правобережжя турки. В
1679 р. за наказом І. Самойловича з Правобережної України було переселено на Лівобережжя тисячі
людей, щоб не дати Ю. Хмельницькому можливості черпати для себе нові сили. Це був відомий в
історії "великий згін", у результаті якого майже вся Київщина перетворилася на пустелю.

Новим ударом по надіях І. Самойловича об'єднати Україну став "Вічний мир" 1686 р. між Польщею і
Московією. Гетьман рішуче виступив насамперед проти передачі полякам Правобережжя та Західної
України. Він також не хотів знищення Кримського ханства, яке залишалося чи не єдиним його
ймовірним союзником. Проте навесні 1687 р. Самойлович змушений був вирушити в похід проти
Криму разом із московським військом. Але татари і підпалили степ і тим самим зробили неможливим
їхнє дальше просування.
Відповідальність за кримську невдачу звалили на гетьмана І. Самойловича. У цьому були зацікавлені
як московські воєводи, що мали можливість реабілітувати себе за невдало проведену операцію, так і
українська старшина, невдоволена користолюбством гетьмана. Багатьох приваблювали значні
багатства, якими той володів, і прагнення поживитися ними у разі усунення його від гетьманства. У
результаті Самойловича було заарештовано, позбавлено гетьманства і разом із родиною заслано до
Сибіру. Гетьманські багатства були конфісковані, більшість з них було забрано до царської казни.

Отже, гетьман І. Самойлович, як і його попередник Д. Многогрішний, став жертвою змови старшини,
яка, звичайно, не без московського впливу, знову зрадила Україну, промінявши її загальнодержавні
інтереси на свої станові.

Мазепа І. – гетьман і меценат. Читати в книжці с. 178

Антимосковський виступ і спроба відновлення державної незалежності Гетьманщини. Читати з

с.186 продовження внизу

Вели́ ка Півні́чна війна́ — у 1700—1721 роках війна коаліцій Швеції та Московії за панування у
Північній, Центральній та Східній Європі.

Восени 1708 року корпус Левенгаупта в битві під Лісною з московським військом зазнав поразки і
втратив практично весь обоз з припасами, харчами та амуніцією, яку так очікував Карл. Ця поразка
змусила короля не йти на Москву. Карл XII вирішив піти на південь, де знаходилася держава козаків
— Гетьманщина. Український гетьман Іван Мазепа, дізнавшись про те, що на його державу йде
військо шведів, вирішив перейти на їхній бік. До цього гетьман, дотримуючись умов Коломацьких
статей, укладених у 1687 році з Петром І, підтримував Московське царство, відсилаючи козаків на
допомогу московській армії. У приході шведів гетьманський уряд вбачав можливість вийти з-під
підпорядкування Московії. Наприкінці жовтня 1709 року між Гетьманщиною та Швецією було
укладено українсько-шведський договір про союз у війні проти Московії. Цар Петро І, дізнавшись про
перехід гетьмана на бік свого ворога, назвав цю подію «зрадою» та наказав полководцю зі свого
оточення Александру Меншикову зруйнувати гетьманську столицю Батурин. 2 листопада 1708 року
відбулася Батуринська трагедія, коли всі військові та мирні жителі Батурина (включно з жінками та
дітьми) були вирізані. На час знищення Меншиковим Батурина гетьман Мазепа перебував у таборі
шведського короля.

У Батурині — столиці Мазепи — було дуже багато боєприпасів — зброї, пороху для артилерії та
іншого. Захопивши Батурин, московське військо здобуло всі ці припаси.

Зиму 1708—1709 років Мазепа з Карлом ХІІ провели на Лівобережній Україні. Навесні на бік шведів
став і кошовий отаман Війська Запорозького Кость Гордієнко, а з ним і всі запорозькі козаки. Через це
у травні 1709 року московські війська ліквідували Чортомлицьку Січ. Попри обставини, що склалися,
шведи на чолі з Карлом ХІІ та козаки на чолі з Мазепою та Гордієнком підійшли до міста Полтава —
одного зі стратегічно важливих міст — та розпочали його облогу.

Зрештою, Карл XII вирішив розпочати наступ на Москву через Харків та Курськ. Суттєвою перешкодою
на цьому шляху була Полтава, розташована на перехресті важливих шляхів. Наприкінці квітня головні
сили шведської армії зібралися під містом та почали його облогу. Гарнізон Полтави складався з
московитів — 4,3 тисячі осіб, на чолі з полковником О. Келіним, та 2,6 тисяч козаків та ополчення з
навколишніх лівобережних територій. На початку травня 1709 була здійснена спроба штурмом
здобути місто, але невдача змусила приступити до довготривалої облоги Полтави. Ставку гетьмана,
разом з королівською, було розташовано в селі Жуки. Табір Петра I, сили котрого прибули під
Полтаву 25 — 26 червня, було зведено навколо села Яківці — царськими військами було збудовано
укріплений табір, підступи до якого охороняли 6 поперечних та 4 поздовжні редути.

Безпосередньо на полі битви розгорнута армія Петра І налічувала близько 55 тисяч осіб (з них 40
піхотних і 27 кавалерійських полків (Азовський драгунський) та ще три драгунські шквадрони) й 283
гармати. Каролінери у фінальній баталії змогли виставити загалом близько 17 тисяч боєздатних вояків
— 10 піхотних (главком Левенгаупт), 14 кавалерійських (главком Крейц) полків та корпус Лейб-
драбантів, шведська артилерія участі в битві не брала. Будучи пораненим напередодні, Карл XII
приймав участь у битві на ношах під захистом 24-х відбірних гвардійців.

Наслідки битви. В історії війн деякі битви вирішували долю поодиноких народів та держав на довгі
десятиліття — а то і століття. До таких битв належить без сумніву і битва під Полтавою, яка вирішила
долю не тільки Шведської імперії і Московського царства, але також і України[2].

Для України наслідком Полтавської катастрофи була московська військова окупація й щораз більше
обмеження автономних прав Козацько-Гетьманської держави.[3] Лівобережна Україна 1709 року
зазнає відчутного удару по своєму самоврядному статусу, оскільки прискорився процес
впровадження московських імперських структур. Частина прихильників Мазепи (як-от генеральний
обозний Іван Ломиковський, генеральний писар Пилип Орлик, племінник Івана Мазепи Андрій
Войнаровський та інші) покинула Україну, започаткувавши першу хвилю української політичної
еміграції[4]. Таким чином українське суспільство на Лівобережжі було позбавлене дієвого елементу,
здатного впливати на політичну ситуацію. Проти автономістів, що залишилася в Україні, а також проти
цивільного населення вівся терор, лояльна ж частина старшини була підкуплена й спрямувала свої
зусилля на інтеграцію до московського дворянства[5]. За підтримку запорожцями Івана Мазепи була
також знищена Чортомлицька Січ.

Від дня Полтавської битви закінчився період шведського панування, Московське царство почало
звільнятися від свого старого ворога, могутнього сусіда, який закривав вихід до Балтійського моря.
Водночас, Полтавська битва стала колосальною катастрофою не тільки для Шведської імперії, але й
для Європи; вона зламала колишній баланс влади, — могутність після Полтави переходить від
Шведської імперії до Московського царства, яка міцніє і перетворюється у велику державу.