Іван Виговський

Прагнучи забезпечити спадковість верховної влади і тим вберегти державу від

непотрібних потрясінь міжусобної боротьби, Б.Хмельницький ще за життя добився
обрання новим гетьманом свого 16-річного сина Юрія. Але відразу після смерті
Богдана на таємній нараді найвпливовіших полковників у Суботові було вирішено,
що з огляду на юний вік та недосвідченість у державних справах Ю.Хмельницького
функції гетьмана до його повноліття виконуватиме І.Виговський. А вже 21 жовтня
1657 р. на Генеральній козацькій раді в Корсуні останнього обрали повноправним
гетьманом (1657—1659). Це рішення не тільки привело до скасування принципу
спадковості гетьманства, який намагався впровадити Б.Хмельницький, а й стало
одною з причин Руїни, відкривши шлях до старшинських міжусобиць.

Іван Виговський походив зі шляхетської родини Овруцького повіту Київщини.

Навчався в Києво-Могилянській колегії. Служив юристом у луцькому суді, згодом —
намісником старости. Був членом луцького братства й великим ревнителем
православної віри. Народна революція 1648 р. застала його в польському війську Під
Жовтими Водами І.Виговський потрапив у татарський полон, але був викуплений
завдяки Б.Хмельницькому й аж до смерті гетьмана залишався його найближчим
соратником. Займав посаду генерального писаря, брав участь у багатьох посольствах
і виявився добрим дипломатом. З долею Української держави зв'язали свою
військову й дипломатичну діяльність чотири брати Виговського, двоє з яких,
козацькі полковники Данило й Василь, головами заплатили за вірність Україні, були
замучені в царській неволі.

У головних напрямах політики І.Виговський ішов слідами Б.Хмельницького.

Основне завдання вбачав у здобутті Україною повної незалежності. Було укладено
союз зі Швецією, підготовлений ще за Б.Хмельницького, який передбачав утворення
військово-політичного союзу й визнання її урядом незалежності України; відновлено
стосунки із Кримом, розірвані, коли Україна погодилася на протекторат Москви;
розпочато переговори з Польщею та Туреччиною. Свої відносини з Москвою
Виговський намагався будувати на принципах рівноправності та невтручання у
внутрішні справи України. Крім того, він надіявся, що Москва допоможе йому в
боротьбі проти опозиційного руху, який уже до кінця 1657 р. набрав загрозливого
характеру.

Початок громадянської війни в Україні давав Москві шанс посилити там свій вплив.
Роблячи вигляд" що він прагне примирити ворогуючі сторони, московський уряд у
дійсності провокував загострення боротьби між ними, надаючи зростаючу підтримку
опозиції, і таким чином намагався позбутися невигідного "самостійника"
Виговського, а відповідно, й обмежити самостійність Української держави.
Антиурядова спрямованість московської політики поставила І.Виговського перед
дилемою: або змиритися з поступовим перетворенням держави з рівноправного
союзника Московщини на її провінцію, або боронити суверенітет України. Гетьман
вибирає останнє й розриває союз із Москвою.
Гадяцький договір
Розуміючи, що збройне зіткнення з Московською державою неминуче, І.Виговський
починає шукати союзників. Швеція на той час уже фактично примирилась і з
Москвою, і з Польщею. Покладатися на одних татар було небезпечно. Становище ж
України постійно погіршувалося, зокрема до українських кордонів вирушило велике
московське військо, знову активізувалася опозиція. Тоді Виговський розпочинає
переговори з Польщею.

16 вересня 1658 р. між Україною і Річчю Посполитою було укладено Гадяцький

договір, який передбачав: 1) Україна у складі Київського; Чернігівського та
Брацлавського воєводств під назвою Князівства Руського об'єднувалася з
королівством Польським і Великим князівством Литовським персональною унією,
тобто особою спільного короля; 2) найвища законодавча влада належала
Національним зборам депутатів від усіх земель Князівства Руського; 3) на чолі
виконавчої влади мав стояти гетьман, який обирався по життєво і затверджувався
королем; 4) князівство Руське повинно було мати свій суд, скарбницю, грошову
одиницю, 40-тисячне військо, українське діловодство; 5) перебування польських та
литовських частин на українській території заборонялося, а при нагальній потребі
вони підпорядковувалися українському гетьманові; 6) загальна свобода віри, слова,
друку тощо.

Укладаючи Гадяцький договір, І.Виговський прагнув, щоб Україна ввійшла до Речі

Посполитої як рівноправний суб'єкт федерації. Однак Польща у принципових
питаннях виявила непоступливість. Було відкинуто домагання українців про
включення до складу Князівства Руського західноукраїнських земель; обмежувалися
його права на міжнародні відносини; фактично ліквідовувалася створена під час
революції нова модель соціально-економічних відносин; відкривалися можливості
доступу в Україну польської шляхти тощо. Тому Гадяцький договір не міг повністю
задовольнити українських державників.

Добившись блискучої перемоги, І.Виговський отримав можливість успішно

завершити війну з Московією і припинити громадянську війну. Однак через ряд
причин скористатися її плодами гетьманові не вдалося. По-перше, орієнтація на Річ
Посполиту не мала підтримки в суспільстві, яке у переважній більшості
продовжувало вважати останню своїм основним ворогом. По-друге, невдала
соціальна політика гетьмана та використання в боротьбі з опозицією кримських
татар настроїли проти нього переважну частину українського населення. По-третє,
воєнна акція кошового Запорізької Січі Івана Сірка проти Кримського ханства
позбавила Виговського союзників, які поквапилися на захист власних домівок. По-
четверте, активізувала свою діяльність опозиція, основу якої складала старшина
лівобережних полків, котра боялася, що у випадку війни з Москвою бойові дії
проходитимуть на Лівобережжі. Коли московський князь Трубецькой — згідно з
волею царя — вже хотів запропонувати Виговському мир па умовах 1654 р., до нього
прибув представник опозиції ніжинський протопоп М.Филимонович і заявив про
підготовку повстання проти гетьмана. На чолі добре законспірованої змови стояли
полковники Я.Сомко, В.Золотаренко, Т.Цюцюра та ін. Повстанці розгромили урядові
залоги, багато прихильників Виговського було вбито, чимало їх потрапило в полон,
серед них Д.Виговський та І.Нечай.

Водночас різко погіршується становище гетьмана й у Правобережній Україні, де

опозиційні сили зосереджувалися навколо Ю.Хмельницького. Провідну роль в їхній
організації відіграли І.Богун, П.Дорошенко, І.Сірко та інші противники союзу з
Польщею.

Наприкінці вересня 1659 р. зібралася Козацька рада в Білій Церкві, яка обрала
новим гетьманом 10.Хмельницького. У цій ситуації І.Виговський, відчуваючи втрату
підтримки, не звернувся за допомогою до турків і татар, як йому дехто пропонував,
скорився постанові й добровільно віддав гетьманські клейноди, а сам подався до
Польщі. Спочатку дістав від польського уряду Київське воєводство, тав 1664 р. був
страчений поляками за доносом тодішнього правобережного гетьмана П. Тетері.
Трагедія Івана Виговського — цієї, безперечно, розумної людини, щирого
українського патріота — полягала в тому, що він, за словами І. Крип'якевича,
знехтував здобутками Національної революції й намагався створити шляхетську
Україну на зразок шляхетської Польщі.

Безпосереднє політичне керівництво в Гетьманщині після невдалого правління

І.Брюховецького перейшло до людей, які вважали головними завданнями
забезпечення своїх соціальних здобутків, зміцнення відносин з Москвою, захист
автономії України. їхнім першим представником на посаді гетьмана став Дем'ян
Многогрішний

Дем’ян Многогрішний
(1668—1672). Він походив із селянської родини з м. Коропа, що на Чернігівщині. Але,
як і тисячі інших селян, у роки революції покозачився і зажив неабиякої слави,
дійшовши до посади полковника Чигиринського, а згодом — Чернігівського полку.
Радо сприйняв повідомлення про возз'єднання українських земель під булавою
Дорошенка, з яким був близько знайомий ще з часів початку революції. В1668 p.,
після від'їзду на Правобережжя, гетьман П. Дорошенко залишив Многогрішного в
Лівобережній Україні наказним гетьманом і доручив йому завершити визволення
краю. Однак наступ московських військ, відсутність воєнної допомоги від
П.Дорошенка, який порадив захищатися своїми силами, сильні московські залоги у
містах, тиск промосковсько настроєної частини старшини і православного
духовенства, особливо архієпископа чернігівського Л.Барановича, примусили
Д.Многогрішного піти на переговори з царським урядом. У грудні на старшинській
раді в Новгороді-Сіверському його було обрано лівобережним гетьманом, а в березні
1669 р. цей вибір підтвердила Козацька рада у Глухові. Д.Многогрішний присягнув
на вірність московському цареві й підписав т. зв. Глухівські статті, які скасовували
умови Московського договору 1665 р. та декларували права України на основі статей
Б.Хмельницького, але зі значним обмеженням української автономії: 1) московські
воєводи залишалися в п'яти українських містах без права втручатися в місцеві
справи; 2) податки мав збирати гетьманський уряд; 3) козацький реєстр становив 30
тис. чол.; 4) створювалися т. зв. компанійські полки для приборкання непокірних; 5)
Україні заборонялися зносини з іноземними державами.

Після обрання гетьманом Многогрішний намагався проводити політику, спрямовану

на захист державних інтересів України. Добився, щоб Київ з округою, незважаючи на
умови Андрусівського перемир'я 1667 р., залишився у складі Гетьманщини.
Спираючись на полки компанійців, прагнув зміцнити гетьманську владу, поступово
послаблюючи політичну роль козацької старшини, без якої проводив переговори,
сам надавав і відбирав військові посади, без суду карав навіть полковників, гостро
придушував усілякі прояви сваволі й непослуху. Відновив зв'язки з П.Дорошенком,
вів із ним таємні переговори про можливість переходу Лівобережної України під
протекторат Туреччини. Така політика викликала невдоволення як частини
старшинської верхівки, так і московського уряду. Тому в березні 1672 р. група
амбітних старшин, серед яких був і майбутній гетьман І.Самойлович, порозумівшись
із московитами, захопили сонного гетьмана і вивезли з Батурина в Москву. Там його
було звинувачено в зраді, зокрема за незадоволення московською політикою в
Україні та зносини з Дорошенком, і після жорстоких катувань засуджено до смерті.
Уже під катівською сокирою Д. Многогрішного і його брата було помилувано,
вислано в Сибір і ув'язнено в Іркутській тюрмі. У1688 р. Д.Многогрішного було
звільнено після чого він певний час перебував на військовій службі в Забайкаллі.
У1696 р. постригся в ченці одного з тамтешніх монастирів, де й помер.

Іван Мазепа
Іван Мазепа — один із найвидатніших і найбільш суперечливих політичних діячів
України — народився бл. 1640 р. у с. Мазепинці на Київщині в українській
шляхетській родині. Навчався у Києво-Могилянській колегії, а також єзуїтській
колегії у Варшаві. Протягом 1656—1669pp. жив закордоном, де у Німеччині, Італії,
Франції та Нідерландах вивчав військову справу, дипломатію, іноземні мови (володів
польською, латинською, російською, татарською, італійською, французькою
мовами). У 1659—1663 pp. перебував на службі при дворі польського короля, після
чого повернувся в Україну. Під час боротьби між претендентами на гетьманську
булаву, підтримав П.Дорошенка. У 1669 р. очолив його особисту охорону, ставши
ротмістром надвірної хоругви козаків. Завдяки особистим здібностям незабаром став
генеральним писарем. У 1674 р. брав участь у переговорах між гетьманами
Дорошенком та Самойловичем. Згодом, їдучи з дипломатичною місією до Криму і
Туреччини, був захоплений у дорозі кошовим отаманом Сірком і переданий
І.Самойловичу. У 1682 р. Мазепа посів посаду генерального осавула в уряді
лівобережного гетьмана. Як представник Гетьманщини, Мазепа часто був учасником
переговорів з Московією, Кримським ханством, Туреччиною, Річчю Посполитою.
Ставши гетьманом, І.Мазепа прагнув об'єднати в єдиний державний організм усі
українські землі. Його ідеалом була станова держава західноєвропейського типу зі
збереженням традиційного козацького устрою. Виходячи з цього, він дбав про
формування в Україні аристократичної верхівки, надаючи козацькій старшині
значні землеволодіння, нові права та привілеї. Тисячі селян вільних військових сіл
опинилися в руках нових панів. По суті, в Україні відбувалося зародження
дворянства — зі спадковою владою, титулами, землями і залежними селянами. Це
викликало незадоволення у середовищі окремих суспільних груп. Ряд заходів
І.Мазепи, спрямованих на захист козаків, міщанства, духовенства, селянства,
зокрема про обмеження панщини двома днями на тиждень, не привели до усунення
соціальних протиріч і консолідації українського суспільства. Як показало майбутнє,
саме соціальна політика гетьмана стала помилкою фундаментального характеру. У
найвирішальніший момент широкі маси козаків і селян не підтримали планів
Мазепи.

У значній мірі планам творення нової аристократичної верстви була підпорядкована

культурно-просвітницька діяльність гетьмана. Він піклувався станом науки та освіти.
У 1690 р. завдяки його підтримці зведено нове приміщення Києво-Могилянської
колегії та збільшено кількість студентів до 2 тис, а в 1701 р. вона одержала статус
академії. Саме тут формувалися ідеї, які визначали політичну ідеологію козацької
аристократії і мали значний вплив на українську державну політику. За допомогою
І.Мазепи створено Чернігівський колегіум (1700), засновано ряд інших шкіл і
друкарень, щоб "українська молодь могла в повну міру своїх можливостей
користуватися благами освіти". Чимало молодих людей вирушило за кордон
здобувати знання в західноєвропейських університетах.

Значну частину своїх особистих прибутків гетьман скерував на розвиток релігії та

культурних установ. По всій Гетьманщині збудовано цілу низку чудових церков у
пишному стилі — т. зв. козацькому бароко. Зокрема, у 1698 р. зведено кафедральний
собор у Переяславі, Богоявленську церкву Братського монастиря у Києві (зруйнована
у 1934 р.) та дзвіницю собору св. Софії у Києві, до 1695 р. — обнесено новими мурами
Києво-Печерську лавру. Допоміг І.Мазепа запорожцям вибудувати нову церкву в
Січі. За галом, протягом 1687—1706 pp. завдяки І.Мазепі було побудовано,
добудовано та реставровано не менше 20 величних споруд. Його почин наслідувала
генеральна та полкова старшина.

І.Мазепа був покровителем літератури, знав твори західних авторів, зібрав значну
бібліотеку.

Велику увагу І.Мазепа приділяв Правобережжю. Він не втрачав надії об'єднати під
своєю булавою ті землі, де сам починав політичну діяльність під гетьмануванням
П.Дорошенка. У 1702 р. тут вибухнуло антипольське повстання під проводом
фастівського полковника Семена Палія, викликане спробами уряду ліквідувати
правобічне козацтво. Повстанці зайняли Білу Церкву, Бердичів, Немирів, цей рух
перекинувся на Волинь і дійшов до Галичини. Однак у 1703 р. полякам удалося
відвоювати значну частину втрачених земель, взяти повстанців в облогу під
Фастовом. Польські загарбники жорстоко розправлялися з повстанцями й мирним
населенням, їх масово вішали, садили на палі, рубали шаблями. У ході каральних
операцій було страчено бл. 10 тис, у 70 тис. осіб було обрізане ліве вухо. Все це
викликало нову хвилю народних повстань.

Правобережне повстання збіглося в часі з початком Північної війни (1700—1721), яка

велася між Московською державою і Швецією за вихід до Балтійського моря. У1702
р. шведська армія завдала кількох поразок Польщі, захопивши значну частину її
території. У ставленні до загарбників польська шляхта розділилася на два табори:
один перейшов на бік шведів і виступав за обрання новим королем їхнього
ставленика С. Лещинського, другий — підтримав чинного короля Августа II і спільно
з Московією продовжував боротьбу зі шведською агресією. За таких умов інтереси
московського царя й українського гетьмана збіглися: Петро І, намагаючись
допомогти своєму союзникові Августу II, наказав І.Мазепі зайняти Правобережжя, а
гетьман вирішив використати цю нагоду, щоб врешті реалізувати свою мрію про
з'єднання Правобережної України з Гетьманщиною.

У1704 р. І.Мазепа вступив на територію Київщини. Повстанцям було наказано

припинити самовільні дії і підкоритися польським властям. Коли ж цю вимогу було
проігноровано, гетьман усунув від влади Семена Палія, відтак за згодою Петра І
заарештував його і вислав у Сибір. У червні 1705 р. 40-тисячне козацьке військо на
чолі з І.Мазепою здійснило похід вглиб Правобережжя. До кін. серпня воно дійшло
до Львова, а на поч. жовтня взяло Замостя. Уся Правобережна Україна і Галичина
опинилися під владою гетьмана Мазепи. Здавалося, нарешті здійснилася мрія про
возз'єднання українських земель. Однак цим надіям не судилося збутися. У вересні
1706 р. війська польського короля Августа II були розбиті й вів зрікся корони на
користь С.Лещинського, який почав наполягати на виведенні українських військ за
Дніпро згідно з умовами "Вічного миру".

Україно-шведський союз
На переговорах з Карлом XII І.Мазепою була висунута головна вимога —
незалежність Української держави з довічною владою гетьмана, її територія мала
охоплювати всі землі, що належали українському народові в давні часи. Йшлося й
про те, що шведський король не мав права користуватися ні титулом, ні гербом
Української держави.

У 1708 р. Карл XII вирішив завдати Московській державі остаточної поразки. З цією
метою він розпочав похід через білоруські землі на Смоленськ і далі — на Москву.
Однак після кількох невдач змушений був завернути в Україну для відпочинку та
поповнення припасів. Такий несподіваний розвиток подій зненацька захопив
І.Мазепу, котрий не хотів допустити перетворення України на театр воєнних дій, і
став однією з причин майбутніх невдач. Ні козаки, ні, за невеликим винятком,
старшина, ні тим більше цивільне населення навіть не здогадувалися про справжні
наміри гетьмана. Тому, коли він об'єднався зі шведським королем — це стало повною
несподіванкою для абсолютної більшості українського населення. Воно виявилося не
готовим до такої різкої зміни й залишалося пасивним до почину І.Мазепи. До того ж,
більша частина українського війська на той час не мала зв'язків із гетьманською
ставкою або перебувала за межами України. Як наслідок, на з'єднання зі шведами
гетьман привів лише 4—6-тисячне військо. На допомогу йому прийшли 8 тис.
запорожців під проводом кошового Костя Гордієнка. Хоча вони неодноразово
виступали проти нього в попередні роки через його недемократичну політику та
потурання старшині, та все ж прагнення до визволення Батьківщини було набагато
сильнішим за ці розбіжності. Правда, за свій патріотизм запорожці дорого
заплатили. У травні 1709 р. московськими військами було зруйновано Січ, а також
видано постійно діючий царський наказ страчувати на місці кожного спійманого
запорожця, що не склав добровільно зброю і не зрікся своїх козацьких прав.

Дізнавшись про об'єднання І.Мазепи зі шведами, Петро і видав універсал до

українського народу, де проголосив гетьмана зрадником та звинуватив у тому, що він
нібито хоче віддати Україну в польську неволю й силоміць нав'язати українцям
католицьку віру. У той же час цар наказав своєму сподвижникові О.Меншикову
захопити гетьманську столицю Батурин, де зберігалися великі запаси продовольства
й фуражу, стояла майже вся козацька артилерія — 70—80 гармат (тоді як у шведів на
початку кампанії 1708 р. було всього 40 гармат), та застосувати жорстокий терор,
щоб відлякати українське населення від спілки зі шведами. Наказ було виконано.
Заволодівши за допомогою зрадника Батурином, московити вчинили нещадну
розправу над його захисниками та жителями, знищивши не тільки козаків, ай усе
цивільне населення міста разом з немовлятами — всього бл. 15 тис. осіб. По всій
Україні почалося винищення прихильників гетьмана. Протягом лише двох місяців
1708р. було закатовано більше 23 тис. чол. Немилосердно караючи всіх, хто був
запідозрений у зв'язках із Мазепою, Петро І одночасно щедро обдаровував тих, які
залишилися йому вірними, та донощиків. Останнім, за його наказом, передавалися
величезні маєтки, матеріальні цінності, конфісковані в І.Мазепи та його однодумців.
Грамоти обіцяли прощення всім, хто знову повернеться під владу московського царя.
Глибока деморалізація та страх охопили все українське суспільство.

8 липня 1709р. відбулася вирішальна Полтавська битва, підчас якої війська Карла
XII та І.Мазепи зазнали поразки. Вони змушені були відступити на південь, у
Молдавію, що перебувала тоді під владою Туреччини. Близько 50 чоловік козацької
старшини, 500 козаків Гетьманщини і понад 4 тис. запорожців супроводжували
І.Мазепу до Бендер. Ці "мазепинці" стали українськими політичними емігрантами.

Полтавська катастрофа глибоко вразила І.Мазепу. Менш ніж через три місяці, 2
жовтня 1709 p., 70-річний гетьман, прибитий горем, помер. Його поховали у
Святоюрському монастирі румунського міста Галаца.

Спроба гетьмана І.Мазепи вирвати Україну з лабет московського царизму зазнала

невдачі. Сподівання на об'єднавчу силу національної ідеї, за словами дослідника
В.Борисенка, виявилися марними. Надто далеко відірвався лівобережний гетьман
своєю соціальною політикою від народу, його життєвих потреб. Козаки, селяни й
міщани більше дбали про захист власних економічних інтересів, ніж про державну
незалежність від Московії. До того ж, прості виробники вбачали головного
винуватця у погіршенні свого становища у козацькій старшині, насамперед у
гетьмані та його оточенні. А далекий московський цар в очах багатьох з них
продовжував залишатися справедливим суддею й захисником усіх неімущих.
І.Мазепа ж, замість того, щоб якимось чином вплинути на почуття українців, по
можливості підготувати їх до виступу, до останнього дня декларував свою відданість
Петру I. Не останню роль у пасивності українського населення під час
антимосковського повстання відіграв і страх перед жорстокими покараннями за
прикладом Батурина. Усе це, поряд з воєнними невдачами Карла XII, стало
головними складовими поразки. Однак, незважаючи на невдачу гетьмана Мазепи в
реалізації визвольних планів, його вчинок залишив глибокий слід в українській
історії, а його ім'я стало символом боротьби за незалежність України для майбутніх
поколінь.