1. Гетьманство І. Виговського. Укладення Гадяцького договору.

Загострення
внутріполітичної боротьби.
Постать І. Виговського в історії України посідає особливе місце. Він фактично перейняв
гетьманську булаву з рук Б. Хмельницького. Очолюючи Генеральну військову
канцелярію, Виговський мав не одну нагоду довести свою вірність українській справі.
Він знав багато державних таємниць, був знайомий з багатьма іноземними політичними
діячами, брав участь в усіх походах гетьмана. Походженням та освітою він теж
відповідав вимогам державця високого рангу: походив із православного шляхетного
роду, освіту здобував, очевидно, у Києво-Могилянському колегіумі, мав військовий та
політичний досвід. Проте чимало козаків не любили Виговського, називали "ляхом",
дорікаючи йому за шляхетське походження.

Після обрання гетьманом Виговський продовжував дотримуватися

зовнішньополітичного курсу, виробленого Б. Хмельницьким. Підтримував союзницькі
відносини зі Швецією і Трансільванією, Кримським ханством та Московською
державою. Зміст своєї політики стосовно останньої держави Виговський сформулював
лаконічно: "Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна – Україною, ми є військо
непереможне". Розривати зв'язки з Московською державою він не поспішав, але виразно
давав зрозуміти, що відтепер він – гетьман України, і всі державні справи
вирішуватимуться тільки з його згоди. Звичайно, таке ставлення і така політика не
могли сподобатись Москві.

На час обрання гетьманом Виговський вже був досить досвідченим державним діячем.
Однак він допустився досить серйозних прорахунків у своїй соціально-економічній
політиці:

 • гетьман узяв курс на підтримку козацької старшини і шляхти, нехтуючи при

цьому інтересами простих козаків, селян і міщан;
 • згубним для Української держави стало те, що для боротьби з
антигетьманськими виступами Виговський почав шукати допомоги Москви і
скористався допомогою кримського хана.

Прорахунки гетьмана спричинили те, що з жовтня 1657 р. в Україні розпочалися

козацькі заворушення, які очолив кошовий отаман запорожців Мартин Пушкар.
Керівники повстанців звернулися по допомогу до московського уряду, який офіційно в
події в Україні не втручався, але стосунки з повстанцями підтримував.

Для того щоб придушити повстання, Виговський уперше в історії України використав
кримських татар і розплатився за їхню допомогу дозволом брати ясир із Полтавщини.
Під час кровопролитних боїв у травні-червні 1658 р. між прихильниками і
противниками гетьмана в Україні загинуло близько 50 тис. осіб. Фактично ці події
започаткували період громадянської війни. В українській історії його також називають
добою Руїни.

Навесні 1658 р. Виговський пішов на докорінну зміну своєї зовнішньополітичної

орієнтації. Розпочалося налагодження україно-польських відносин. У Межиріччі
протягом кількох місяців тривали переговори стосовно умов повернення козацької
України до складу Речі Посполитої. За результатами цих переговорів 16 вересня 1658 р.
на козацькій раді неподалік м. Гадяча було схвалено україно-польську угоду, за якою:

 • Україна в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств під

назвою "Руське князівство" входить до складу Речі Посполитої як третя складова
федерації – поряд із Польським Королівством і Великим Князівством
Литовським;
  • федерація об'єднувалася особою спільного короля, обраного представниками
всіх трьох держав;
 • на чолі Руського князівства був гетьман, якого затверджував король із чотирьох
кандидатів – представників козацької старшини. Гетьман обирався довічно;
 • гетьманові заборонялися зовнішньополітичні відносини з іншими державами;
 • польські та литовські війська не мали права перебувати в Україні;
 • козацький реєстр мав становити ЗО тис. осіб. Гетьман мав право представляти
королю щорічно по 100 козаків із кожного полку для надання їм шляхетського
звання;
 • церковна унія мала бути скасованою. Водночас п'ять православних ієрархів
отримували місце в сенаті;
 • дозволялося заснувати в Руському князівстві дві академії та необмежену
кількість гімназій, шкіл і друкарень.

На думку сучасних українських істориків В. Смолія і В. Степанкова, "Гадяцький договір

зводив нанівець суверенітет козацької України й істотно змінював її політичний
лад ...унеможливлював досягнення незалежності й соборності (лише частина
українських земель входили до князівства), ліквідував соціально-економічні завоювання
селян, міщан і неєрестрових козаків, його основні положення запізнилися щонайменше
на 100 років". Проте існують й інші думки. Зокрема, історик В. Шевчук вважає, що "саме
Гадяцький договір став вищою політичною ідеєю українців, котрі змагалися за свою
державність і хотіли відстояти політичну суверенність України".

2. Змагання старшинських угрупувань за владу (60-80-ті рр. XVII ст.)

Після смерті Б.Хмельницького гетьманом, згідно з його заповітом (ще за життя гетьмана
полковники принесли в цьому присягу), мав стати молодший син Юрій. Але він був
надто молодий і недосвідчений для цієї посади. Полковники обирають на своїй раді
гетьманом генерального писаря Івана Виговського (1657-1659), якого пізніше
затверджують на козачій раді.

Новий гетьман розпочав переговори з Річчю Посполитою. Стався розкол у козацькій

верхівці. Проти Виговського виступили полтавський полковник Мартин Пушкар та
кошовий отаман запорізьких козаків Яків Барабаш. У жорстокій міжусобиці
І .Виговський за допомогою татар розбив загони Барабаша й Пушкаря, самі вони
загинули.

У вересні 1658 р. у Гадячі був підписаний договір із польськими представниками, за

яким Україна (в складі Брацлавського, Київського, Чернігівського воєводств) переходила
під протекторат Речі Посполитої. При цьому Україна зберігала свій суд, грошову
систему, військо. Унія скасовувалася, православні зрівнювалися у правах з католиками,
засновувались два університети. Україна втрачала право проводити власну зовнішню
політику, реєстр козаків скорочувався з 60 тис. осіб до 30 тисяч. Гадяцький трактат був
ратифікований польським сеймом, проте його здійснити не вдалося. Народні маси були
невдоволені свавіллям польських військ та не бажали повернення до минулих часів.

Весною 1659 р. спалахнув конфлікт з Росією. 100-тисячна російська армія на чолі з

князем Трубецьким вирушила на Україну. Під Конотопом козацькі війська під
командуванням Виговського за допомогою татар розгромили їх. Двоє воєвод потрапили
до татарського полону. Україну продовжували роздирати внутрішні чвари. Полковник
Іван

Богун та кошовий атаман Іван Сірко не дали змоги Виговському скористатися цією
перемогою. Січовиками на Запоріжжі гетьманом бую обрано Юрія Хмельницького
(1659г 1663). Виговський був змушений зректися гетьманської булави та виїхати на
територію Речі Посполитої, де йому належало Барське староство (в 1664 р. він був
розстріляний нібито за підбурювання населення проти польської влади).
2.1. Гетьманування Ю.Хмельницького і наростання деструктивних процесів в
державі.

Юрій Хмельницький - молодший син Б. Хмельницького. Народився на хуторі Суботові,

деякий час навчався в Києво-Могилянській колегії. У квітні 1657 року на старшинській
раді, скликаній Б. Хмельницьким, 16-річний Юрій був проголошений гетьманом
України, а по смерті його батька на козацькій раді в Чигирині козаки підтвердили свій
вибір. Та Юрій не тільки не мав хисту до військової та державної справи, а й був слабкою
особистістю без чітких переконань, людиною, якою було легко маніпулювати. Це не
залишилося непомітним для іноземних загарбників, які стали вміло використовувати
його як маріонетку для досягнення своїх політичних цілей. Неодноразово він то
підкорявся Московському царству, то повертався в бік Польщі, то ставав васалом
Османської імперії. Урешті-решт, це й занапастило Ю. Хмельницького: його вбито за
невідомих обставин, і навіть точна дата смерті гетьмана невідома.

11 вересня 1659 року Військова козацька рада обрала гетьманом України Юрія

Хмельницького, сподіваючись, що він продовжить справу свого батька.

Скориставшись скрутним становищем України, московський уряд і його уповноважений

князь О. Трубецький примусили Юрія Хмельницького укласти 17 жовтня
1659 Переяславські статті, які означали розрив Гадяцької угоди 1658 року з Річчю
Посполитою, обмежували суверенні права України, давали право Москві призначати
своїх воєвод і мати свої залоги, крім Києва, ще у п'яти містах України.

Переяславські статті 1659 року викликали загальне обурення, і коли в 1660 московське
військо, на боці якого вимушені воювати й козаки, у війні з Польщею зазнало поразки,
Хмельницький після поразки під Слободищем перейшов на польський бік, московське
військо було змушене до капітуляції під Чудновом.

Юрій Хмельницький уклав 27 жовтня 1660 року договір з Польщею так

званий Слободищенський трактат, який розривав союз з Москвою, скасовував
Переяславські статті, відновлював союз з Польщею й гарантував автономію України, яка
зобов'язувалася воювати спільно з польським військом проти Москви. Проти цього
трактату за намовою Москви виступили деякі лівобережні полки. Хмельницький ходив
на лівобережну Україну з військом з метою об'єднання України. Але був розбитий
переважаючими кількістю військами Григорія Ромадановського і після цього він не міг
згуртувати достатньо війська. Будучи не в змозі контролювати ситуацію, Ю.
Хмельницький 1663 р. зрікся гетьманства.

2.2. Боротьба за об’єднання держави Війська Запорозького. Гетьманування П. Тетері, І.

Брюховецького та П. Дорошенка.

Слободищенський трактат відкрив новий етап боротьби за гетьманську булаву. Особливість цього
етапу полягала в тому, що предметом бажань старшини одночасно стали дві булави. Лівобережжя,
яке перебувало під патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється та відмежовується від
Правобережжя. Україна поділилася на два гетьманства – Правобережне і Лівобережне. Починається
період перманентної спустошливої війни – Руїни.

Гетьманом Лівобережної України став Іван Брюховецький (1663 – 1668 рр.), Правобережної – Павло
Тетеря (1663 – 1665 рр.).
Обидва вони зажили собі недобру славу чужинських поплічників. Тетеря, що тримався пропольської
орієнтації, у 1664 р. спільно з поляками вдерся на Лівобережну Україну і спробував підняти козаків у
похід на Москву, але невдало. Дещо пізніше переслідування Тетерею учасників антипольських
повстань викликало настільки сильне незадоволення, що Тетеря зрікся гетьманства і втік до Польщі.

Іван Брюховецький, що правив на Лівобережжі, проводив промосковську політику. Він підписав у

Москві угоди, які значно посилили російський контроль над Україною (Батуринські 1663 р. та
Московські 1665 р.). 13 січня 1667 р. Москва таємно, без погодження з українцями, уклала з Польщею
Андрусівське перемир’я на 13,5 років.

Згідно з договором Росії повернуто Смоленськ і Сіверську землю. Лівобережна Україна і Київ
залишалися у складі Російської держави, а Правобережжя – під владою Польщі. Офіційне право
управління Запорожжям зберігалося за Росією і Польщею. Насправді Запорожжя визнавало
управління лише з боку Росії.

Ця угода глибоко обурила українське суспільство. У відповідь вибухнуло повстання проти

Брюховецького та московських гарнізонів. У червні 1668 р. Брюховецький був убитий розгніваним
натовпом.

Фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну поглиблювався. Боротьбу національно-

патріотичних сил за об’єднання України очолив гетьман Правобережної України Петро Дорошенко
(1665 – 1676 рр.).

П.Дорошенко здійснив кілька реформаційних кроків: починає систематично скликати військову раду,
щоб заручитися народною підтримкою, створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі
полки, забезпечуючи цим незалежність від козацької старшини. На кордоні проводить нову митну
лінію, розпочинає випускати власну монету, енергійно заселяє спустошені окраїни Правобережжя.

Активною була і зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка. Розуміючи, що Річ Посполита не

надасть допомоги в реалізації його плану об’єднання України, він уклав союз із Кримом, пішов на
зближення з Туреччиною. Багато уваги гетьман приділив переговорам з Московщиною про
протекцію царя за умови об’єднання етнічних земель України, але переговори зазнали невдачі.

Після вбивства І. Брюховецького, 1668 р. Петра Дорошенка проголошено гетьманом усієї України.

Відкрилася перспектива відродження возз’єднаної Української держави. Проте вкрай несприятливою

була геополітична ситуація. Свою негативну роль відігравала і відсутність єдності в діях українських
сил.

Для організації опору Польщі П. Дорошенко рушив на Правобережжя, а на Лівобережжі для боротьби
з московськими військами залишив наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного, який, опинившись
внаслідок наступу російських військ у скрутній ситуації, перейшов на бік Московщини і при її
підтримці був обраний гетьманом Лівобережної України (1668-1672)

Українська держава знову розкололася на два гетьманства.

За таких обставин П. Дорошенко посилює протурецьку орієнтацію. 1669 р. Корсунська старшинська

рада погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату. Влітку 1672 р. Оттоманська Порта
розпочала воєнні дії проти Польщі, Правобережна Україна знову стала театром воєнних дій, а П.
Дорошенко змушений був виступити на турецькому боці. Від перемоги Туреччини гетьман майже
нічого не виграв, адже відповідно до Бучацького мирного договору (18 жовтня 1672 р.) Порта
отримала Подільське воєводство, а за ним визнавалася територія “у старих кордонах” – Брацлавське
та Київське воєводства. Більше того, Туреччина дедалі наполегливіше прагне перетворити Україну на
безправного васала. Наприкінці 1672 р. Порта вимагає від гетьмана руйнації усіх фортець, за
винятком Чигирина, сплати данини, роззброєння населення.

Сподівання гетьмана на турецьку протекцію не виправдалися. Авторитет гетьмана слабшає, він

втрачає підтримку мас, соратників, навіть сердюцьких збройних формувань. Перебуваючи у
безвихідному становищі, П. Дорошенко у вересні 1676 р. приймає рішення скласти гетьманські
повноваження і здатися Росії. Зречення його від влади збіглося з ліквідацією тут державних
інституцій, що й ознаменувало поразку національної революції. Центр політичного життя
перемістився в Лівобережне гетьманство.

У ході тривалих війн за панування в українських землях між Московщиною, Річчю Посполитою,
Туреччиною і Кримом Україна виявилася роздробленою: Слобожанщина, Лівобережжя, Київ і
Запоріжжя перебували під владою Московщини; Правобережжя – під владою Речі Посполитої і
частково Туреччини (Поділля). У складі Польщі залишилася Волинь і Галичина.

Розчленування українських земель було закріплено системою договорів між цими державами.
Єдиний народ був розколотий і опинився в сферах впливу різних держав.
3. Лівобережна Гетьманщина Д. Многогрішного та І. Самойловича.

Після занепаду в другій половині XVII ст. Правобережної України все більшого значення набирає
новий політичний центр, що зорганізувався на Лівобережжі й увійшов у наукову літературу під
назвою Гетьманщина. Як окреме державне утворення у формі автономії в складі Московського
царства вона існувала з часу поділу Української держави на два гетьманства в 1663 р. до скасування в
1764 р. самого інституту гетьманства, а на поч. 1780-х років і полкового адміністративного устрою.

У Гетьманщині майже в незмінному вигляді збереглися ті атрибути національної державності, що

склалися за років Української революції. її територія адміністративно поділялася на 10 полків зі
столицею у Гадячі, а згодом — у Батурині та Глухові. Вища влада залишалася за гетьманом, який
обирався Козацькою радою. Дорадчим органом при ньому була Генеральна старшинська рада.
Гетьманщина зберігала свою судову систему, мала власні збройні сили. Водночас тут спостерігалося
поступове зміцнення московської присутності та послідовне обмеження компетенції місцевих органів
влади.

Безпосереднє політичне керівництво в Гетьманщині після невдалого правління І. Брюховецького

перейшло до людей, які вважали головними завданнями забезпечення своїх соціальних здобутків,
зміцнення відносин з Москвою, захист автономії України, їхнім першим представником на посаді
гетьмана став Дем'ян Многогрішний 1668—1672). У 1668 р.. після від'їзду на Правобережжя, гетьман
П. Дорошенко залишив його в Лівобережній Україні наказним гетьманом, доручивши завершити
визволення краю. Однак наступ московських військ, попадання військової допомоги, тиск
промосковської налаштованої частини старшини і православного духовенства примусили Д.
Многогрішного піти на переговори з царським урядом. У грудні його було обрано лівобережним
гетьманом. Присягнувши на вірність цареві, він підписав т.зв. Глухівські статті, умови яких були значно
прийнятніші, ніж Московського договору 1665 р.: 1) московські воєводи залишалися в 5 українських
містах без права втручатися в місцеві справи; 2) податки мав збирати гетьманський уряд; 3)
козацький реєстр становив 30 тис. осіб; 4) створювалися т.зв. компанійські полки для приборкання
непокірних; 5) Україні заборонялося мати зносини з іноземними державами.

Після обрання гетьманом Многогрішний намагався проводити політику, спрямовану на захист

державних інтересів України. Домігся, щоб Київ з округою, незважаючи на умови Андрусівського
перемир'я, залишився у складі Гетьманщини. Зміцнював гетьманську владу, поступово послаблюючи
політичну роль козацької старшини. Відновив зв'язки з П. Дорошенком. Така політика викликала
невдоволення як частини старшинської верхівки, так і московського уряду. Тому в березні 1672 р.
група амбітних старшин, порозумівшись із московітами, захопила сонного гетьмана і вивезла до
Москви. Там його було звинувачено в зраді й після жорстоких катувань засуджено до смертної кари,
яку замінили засланням у Сибір.

Побоюючись сильної гетьманської влади, старшина три місяці зволікала з виборами наступника Д,
Многогрішного. Лише в червні новим гетьманом обрали генерального суддю Івана Самойловича
(1672—1687). Москва поновила з ним договір — т.зв. Конотопські статті, які доповнювали Глухівські
1669 р. деякими додатками про обмеження гетьманської влади: 1) заборонялися дипломатичні
відносини з іноземними державами; 2) гетьман не мав права на власний розсуд карати старшину або
позбавляти її посад; 3) лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу
Правобережній Україні в боротьбі проти Польщі; 4) скасовувалися компанійські полки тощо.
Новий володар у своїй політиці спирався на старшину, вирішував з нею всі питання, щедро
роздаровував їй землі, формуючи аристократичний характер держави. Вважався добрим політиком й
адміністратором, але був занадто честолюбною людиною, яка не вміла і не хотіла жертвувати
інтересами особистої кар'єри для загального добра. Нерідко він робив усе, що вимагав від нього
московський уряд, але за це випрошував для себе нові маєтки. Таким самим шляхом ішла й козацька
старшина.

У політичній діяльності гетьман приділяв велику увагу возз'єднанню всіх козацьких земель під своєю
булавою, виступив проти намагань Запоріжжя проводити окрему політику. Вороже ставився до
Польщі й не довіряв їй, виступав за порозуміння з Туреччиною та Кримом. Не хотів ділитися владою з
П. Дорошенком. У березні 1674 р. І. Самойлович був проголошений гетьманом обох боків Дніпра.
Правда, через 2 роки його разом з московськими союзниками витіснили з Правобережжя турки. В
1679 р. за наказом І. Самойловича з Правобережної України було переселено на Лівобережжя тисячі
людей, щоб не дати Ю. Хмельницькому можливості черпати для себе нові сили. Це був відомий в
історії "великий згін", у результаті якого майже вся Київщина перетворилася на пустелю.

Новим ударом по надіях І. Самойловича об'єднати Україну став "Вічний мир" 1686 р. між Польщею і
Московією. Гетьман рішуче виступив насамперед проти передачі полякам Правобережжя та Західної
України. Він також не хотів знищення Кримського ханства, яке залишалося чи не єдиним його
ймовірним союзником. Проте навесні 1687 р. Самойлович змушений був вирушити в похід проти
Криму разом із московським військом. Але татари і підпалили степ і тим самим зробили неможливим
їхнє дальше просування.

Відповідальність за кримську невдачу звалили на гетьмана І. Самойловича. У цьому були зацікавлені

як московські воєводи, що мали можливість реабілітувати себе за невдало проведену операцію, так і
українська старшина, невдоволена користолюбством гетьмана. Багатьох приваблювали значні
багатства, якими той володів, і прагнення поживитися ними у разі усунення його від гетьманства. У
результаті Самойловича було заарештовано, позбавлено гетьманства і разом із родиною заслано до
Сибіру. Гетьманські багатства були конфісковані, більшість з них було забрано до царської казни.
Отже, гетьман І. Самойлович, як і його попередник Д. Многогрішний, став жертвою змови старшини,
яка, звичайно, не без московського впливу, знову зрадила Україну, промінявши її загальнодержавні
інтереси на свої станові.
4. Мазепа І. – гетьман і меценат.

Іван Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно тримав гетьманську булаву протягом
майже 22 років. Період його гетьманства охарактеризувався економічним розвитком України-
Гетьманщини, стабілізацією соціальної ситуації, піднесенням церковно-релігійного та культурного
життя.

На початку XVIII ст., в умовах Північної війни (1700 — 1721), гетьман Іван Мазепа в союзі з польським
королем Станіславом Лещинським та шведським королем Карлом ХІІ здійснив спробу реалізувати
свій військово-політичний проект, метою якого був вихід з-під протекторату Московської держави і
утворення на українських землях незалежної держави.

Батуринська трагедія 1708-го року — одна з найбільших трагедій в українській історії, під час якої
жорстоко і безжально винищено багатьох тисяч не лише чоловіків-захисників Гетьманської столиці, а
й мирних жителів, незалежно від віку і статі, стала розплатою за вищезгаданий союз.

Досить довго історична постать Івана Мазепи подавалася негативно, як зрадника. Але зі здобуттям
Україною незалежності сторінки історії нашої держави стали розкриватися повніше. Тож і про Мазепу
стали говорити як про одного з визначних діячів, без якого годі собі уявити український національно-
визвольний рух. Саме «мазепинці» являють собою одне з поколінь борців за незалежну Українську
державу.

Вагомий внесок зроблено Іваном Мазепою у розбудову української козацько-гетьманської держави

та її культури. Усвідомлюючи значення освіти для розбудови держави, Мазепа постійно опікувався
навчальними закладами. Зокрема, його коштом будувалися корпуси Києво-Могилянської академії та
Чернігівського колегіуму, які пізніше також були збагачені сучасними на той час бiблiотеками й
рідкісними рукописами.

Коштом Івана Мазепи було збудовано, реставровано та оздоблено велику кiлькiсть церковних
споруд. Найвiдомiшими з них були будiвлi в таких монастирях, як Києво-Печерська Лавра, Пустинно-
Миколаєвський, Чернiгiвський Троїцько-Iллiнський, Лубенський Мгарський, Густинський,
Батуринський Крупницький, Глухiвський, Петропавлiвський, Бахмацький, Каменський, Любецький,
кафедральнi собори у Києвi — Святої Софiї, Переяславi та Чернiговi, церкви в Батуринi, в Дiгтярiвцi та
iншi.

5. Антимосковський виступ і спроба відновлення державної незалежності

Гетьманщини.
Навесні 1708 року гетьман Іван Мазепа, прагнучи позбутися залежності від Москви, таємно
домовився з королем Швеції Карлом Дванадцятим про військову допомогу Україні. Восени бойові дії
московсько-шведської війни були перенесені на територію Гетьманщини. 21 вересня королівське
військо перейшло на Сіверщину, туди ж із трьох боків рушили армії царя Петра Першого.

23 жовтня до міста Борзни, де перебував гетьман, прискакав його небіж Андрій Войнаровський з
повідомленням про наближення московської кінноти. Мазепа негайно виїхав до своєї столиці
Батурина і упродовж ночі спалив там частину власного архіву. Вранці у неділю 24 жовтня гетьман із
старшиною та чотирма тисячами козаків залишили Батурин і наступного дня переправилися на
правий берег Десни біля села Оболоння. На третій день вони прибули до села Горки, де
розміщувався штаб Карла Дванадцятого. Говорить київський історик Тарас Чухліб:

"29 жовтня була зустріч між українським гетьманом та шведським королем, під час якої, очевидно,
було підписано договір між Українським гетьманатом та Шведським королівством. І це означало
відхід Українського гетьманату на чолі з Іваном Мазепою від зверхності російського царя Петра І. В
радянській історіографії і в російській історіографії раніше це означалось як зрада, пізніше це стало
означатися як відмова Івана Мазепи від протекції Петра І".

За кілька днів десятитисячна московська армія під командуванням Олександра Меншикова оточила
Батурин і стала його штурмувати. У ніч на 2 листопада завдяки зраді наказного прилуцького
полковника Івана Носа гетьманська столиця була взята і зруйнована, а її захисники та всі мирні
мешканці – вбиті. Говорить професор Віктор Горобець:

"Вибір гетьмана був не просто непростим, він був вистражданим. Це був вибір політика, який думав
не про свою участь, а шукав такого по-справжньому мудрого рішення Володаря. І тому найперше
означення для всіх тих подій – очевидно, це підпадає під означення «трагедія». Але це була та
трагедія, яка, власне, і уможливила збереження української самої ідентичності".

На жаль, Мазепі не вдалося реалізувати плани і всі наміри, однак він був і залишається видатним
діячем своєї епохи, великим борцем за кращу долю України. Навіть за умов неухильного наступу на
українську державність з боку російського царату йому таки вдалося піднести українське
господарство й культуру, а відтак зберегти важливі чинники державності та національної
самобутності, досягти певної стабілізації суспільства. Прагнення Мазепи створити незалежну
державу, власну еліту, його політика в царині освіти й культури мали далекосяжну мету і забезпечили
навіть після його поразки ще майже 80-літнє існування гетьманської держави, вплинули на
подальший розвиток українського народу та його державницьких традицій, на формування
національної культури. І для майбутніх поколінь ім'я гетьмана Мазепи залишилося символом
боротьби за незалежність України