Тема 4.

Козацько-гетьманська доба (ІІ половина XVII – кінець XVIII

століття)
1.Трансформація поглядів Б. Хмельницького щодо формування
української держави. Українсько-московський договір 1654 р. як приклад
недотримання укладених домовленостей Московією.
Б. Хмельницький першим із козацьких провідників піднявся на
визвольний чин, хотів діяти не самотужки, а прагнув залучити до цієї
боротьби чи не всіх сусідів України. Така позиція Б. Хмельницького, з
одного боку, творила підстави для державного становлення, але з іншого
– породжувала певні проблеми. Гетьмана звинувачували, зокрема, у
бажанні підкоритися іншим державам. Так, політичний діяч А. Кисіль у
листі до архієпископа М. Лубенського від 31 травня 1648 року називає Б.
Хмельницького „васалом Криму”, а також говорить про небезпеку для
Польщі у випадку союзу козацтва з Москвою. Державницька концепція Б.
Хмельницького починає формуватися з початком національно"визвольної
війни. Перші ознаки цієї концепції бачимо в універсалах гетьмана, де
пояснювалися причини війни. У першому універсалі говориться: „…ми
зазнали чимало шкоди і кривд від ляхів і різних панів, які порушили наші
права і зневажали наше військо Запорозьке, через що Україна наша, і
слава, і Божі доми мало не загинули… Ось чому хочу я шаблею знищити
цього неприятеля” [1, с. 176]. Гетьман закликає народ до повстання для
„оборони стародавньої грецької віри” [1, с. 176]. Унія тут трактується не
як теологічна, а як суто політична проблема. Адже саме унія стала
важливою причиною початку війни. У другому універсалі Б.
Хмельницький пропонує „скинути ярмо урядовців” і здобути свободу –
ту, що „наші батьки кров’ю окупили” [1, с. 147]. Важливим ідеологічним
підгрунтям початку визвольної війни під проводом Б. Хмельницького
було розуміння історичного походження українського народу. Так, в
одному з універсалів гетьмана висловлюється думка, що поляки пішли від
савроматів і русів. Українці та поляки, як бачимо, трактуються як народи
спільного кореня, тому між ними має настати мир. А війна, котра
почалася, була неминучою: козаки „мусили не без причини почати війну й
підняти нашу зброю на поляків” [2, с. 185], бо надто нестерпним був гніт з
боку польської шляхти. Вже з перших своїх документів Б. Хмельницький
постає як талановитий державний стратег і тактик. Він не просто
розпочинає національно"визвольну війну, але й чітко усвідомлює її суть і
завдання. Б. Хмельницький сформував й українську національну
геополітику. Як бачимо, головна причина національно"визвольної війни
під проводом Б. Хмельницького чітко визначається у його політичних
документах. Вона полягає у прагненні звільнитися від національного
поневолення з боку Польщі. Важливо, що практично питання про вихід
України зі складу Речі Посполитої не ставиться. Йдеться про
встановлення національно" територіальної автономії.
Вже з перших днів війни Богдан Хмельницький, який був хорошим
дипломатом, проводив далекоглядну зовнішню політику та вів активну
дипломатичну діяльність з іншими державами. Неодноразово звертався до
Москви з проханням допомогти в антипольській боротьбі і навіть
погрожував війною, якщо не буде надано цієї допомоги. Російський уряд з
одного боку не хотів розривати мир з Польщею, а з іншого, мав бажання
поширити сферу впливу. Після довгих вагань, «в ім'я віри православної»,
Земський собор прийняв рішення взяти Військо Запорозьке під «високу
царську руку». Юридично цей акт було оформлено під час російсько-
українських переговорів у січні-березні 1654 р.Вже на етапі підготовки
Переяславської ради, яка відбулась 8 січня 1654 р, виникають розбіжності
у підходах до нового союзу. Російські посливідмовилися принести
присягу від імені царя, боярин Бутурлін, який очолював російську
делегацію, відмовився дати письмову гарантію збереження прав і
вільностей після того, як договір набере чинності. З боку козаків також не
всі полки присягнули на вірність царю. У березні 1654 року козацька
делегація передала на розгляд росіянам проект договору, який увійшов в
історію під назвою «березневих статей». Згідно з цим документом,
Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-
адміністративний поділ, систему соціально-економічних відносин,
незалежність у проведені внутрішньої політики і зовнішньої (за винятком
Речі Посполитої і Туреччини).Отже переяславсько-московський договір
1654 р. був необхідний Україні, яка прагнула використати Росію, як
важіль, за допомогою якого, можна було б вирвати українські землі зі
складу Речі Посполитої та розпочати розбудову власної держави. Росії ж
Україна була потрібна, як буфер в боротьбі проти Туреччини, а в
перспективі, як можливість перетворити часткову залежність на
цілковиту. Тобто, підписуючи договір, кожна зі сторін вкладала в нього
свій зміст. Відсутність національної держави, досвіду державотворення,
штовхнули Україну на об'єднання з державою, суспільний устрій якої
відрізнявся від козацької держави з її демократичними засадами та де не
було навіть перспектив для майбутнього самостійного розвиткуВже з
перших днів війни Богдан Хмельницький, який був хорошим дипломатом,
проводив далекоглядну зовнішню політику та вів активну дипломатичну
діяльність з іншими державами. Неодноразово звертався до Москви з
проханням допомогти в антипольській боротьбі і навіть погрожував
війною, якщо не буде надано цієї допомоги. Російський уряд з одного
боку не хотів розривати мир з Польщею, а з іншого, мав бажання
поширити сферу впливу. Після довгих вагань, «в ім'я віри православної»,
Земський собор прийняв рішення взяти Військо Запорозьке під «високу
царську руку». Юридично цей акт було оформлено під час російсько-
українських переговорів у січніберезні 1654 р. Вже на етапі підготовки
Переяславської ради, яка відбулась 8 січня 1654 р, виникають розбіжності
у підходах до нового союзу. Російські посли відмовилися принести
присягу від імені царя, боярин Бутурлін, який очолював російську
делегацію, відмовився дати письмову гарантію збереження прав і
вільностей після того, як договір набере чинності. З боку козаків також не
всі полки присягнули на вірність царю. У березні 1654 року козацька
делегація передала на розгляд росіянам проект договору, який увійшов в
історію під назвою «березневих статей». Згідно з цим документом,
Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-
адміністративний поділ, систему соціально-економічних відносин,
незалежність у проведені внутрішньої політики і зовнішньої (за винятком
Речі Посполитої і Туреччини). Отже переяславсько-московський договір
1654 р. був необхідний Україні, яка прагнула використати Росію, як
важіль, за допомогою якого, можна було б вирвати українські землі зі
складу Речі Посполитої та розпочати розбудову власної держави. Росії ж
Україна була потрібна, як буфер в боротьбі проти Туреччини, а в
перспективі, як можливість перетворити часткову залежність на
цілковиту. Тобто, підписуючи договір, кожна зі сторін вкладала в нього
свій зміст. Відсутність національної держави, досвіду державотворення,
штовхнули Україну на об'єднання з державою, суспільний устрій якої
відрізнявся від козацької держави з її демократичними засадами та де не
було навіть перспектив для майбутнього самостійного розвитку
2. Українські військові перемоги над московитами: Конотопська битва
1659 року.

Після смерті Богдана Хмельницького (1657) Україна переживала період

нестабільності, який історики назвуть Руїною. Московське царство
прагнуло скористатися ситуацією. Декларативно підтримуючи
українського гетьмана Івана Виговського, Москва концентрувала військо
на прикордонних землях та надіслала уповноваженого до полтавського
полковника Мартина Пушкаря, який порозумівся з кошовим отаманом
Запорозької Січі Яковом Барабашем і мріяв здобути гетьманську булаву
за підтримки царя.
Виговський придушив повстання Пушкаря і Барабаша, кількість жертв
якого фахівці оцінюють майже в 50 тисяч чоловік. Між тим московський
уряд і надалі втручався у внутрішні справи Гетьманщини, не
дотримувався Переяславських статей 1654-го, зазіхав на землі південно-
східної Білорусі, завойованих Військом Запорізьким. Восени 1658-го,
після того як гетьман Іван Виговський уклав із поляками Гадяцький
договір (передбачалося, що Україна отримає рівноправне місце у
Великому князівстві Руському поряд із Польщею та Литвою), Московія
перейшла до збройного вторгнення. Армія білгородського воєводи
Григорія Ромодановського з’єдналася з ворогами Виговського – Іваном
Безпалим (у листопаді 1658-го його проголосили наказним гетьманом),
осавулом Вороньком та запорожцями кошового Якова Барабаша – і
захопила Миргород, Лубни, Пирятин. Ворогів вибили з України
наприкінці 1658-го. Пропозицію боярина Олексія Трубецького про
переговори Іван Виговський відкинув, саркастично зауваживши, що вкрай
небезпечно з боярами зустрічатися – можна й голову втратити при таких
зустрічах.

Навесні 1659-го в Україну вторглася московська армія під командуванням

Олексія Трубецького, Григорія Ромодановського і Семена Пожарського
(сучасні дослідники стверджують, що чисельність її була 50 тисяч).
Московіти зруйнувала Срібне, Борзну, передмістя Ніжина, однак
застрягли під Конотопом, облогу якого розпочали 21 квітня 1659-го. 5-
тисячний козацький загін ніжинського полковника Григорія
Гуляницького понад два місяці героїчно тримав оборону, що дало змогу
Івану Виговському мобілізувати українське військо (16 тисяч) та залучити
на допомогу наймані загони іноземців (кілька тисяч найманців із Польщі,
Молдавії, Валахії, Трансільванії) і 30-тисячне військо кримського хана
Мухаммед-Гірея ІV.4 липня 1659-го Виговський розбив передовий загін
московської армії біля села Шаповалівка і підступив до Конотопа.
Вирішальна битва розпочалася 7 липня, коли гетьман з маршу атакував
військо Трубецького і раптовим ударом захопив велику кількість коней.
Наступного дня навздогін за Виговським рушила 30-тисячна кіннота
Семена Пожарського, який переправився через річку Соснівку й
отаборився. Тим часом непомічений ворогом загін Степана Гуляницького
зруйнував переправу і загатив річку. Вранці 9 липня козаки атакували
табір Пожарського, після чого імітували відступ. А коли ворог полишив
табір і опинився у вузькому яру, із засідки нанесли потужний удар загони
кримських татар. Московське військо було оточене і майже все знищене
протягом дня. Вважається, що в Конотопській битві загинуло до 30 тисяч
московітів, ще 15 тисяч потрапили в полон (у тому числі сам Пожарський
і десятки знатних воєвод). Спостерігаючи такий погром, Трубецькой
спішно зняв облогу Конотопа і ввечері почав відступ. Козаки й татари
переслідували втікачів аж до московського кордону, Трубецькой дивом
уник полону, хоча й отримав два поранення. Були втрачені артилерія,
скарбниця, обоз, бойові знамена.«Цвіт московської кінноти, що відбув
щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після
того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого
війська, – із сумом констатував російський історик Сергій Соловйов. – У
жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив
Москву… Після здобуття стількох міст, після взяття литовської столиці
Москва затремтіла за свою власну безпеку; у серпні з наказу царя люди
всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар
з боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі
своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар
виїздить за Волгу, за Ярославль». Скористатися перемогою під
Конотопом не вдалося через несприятливе внутрішньополітичне
становище та нові повстання промосковських сил у тилу.

3. Причини та наслідки Руїни: гіркий досвід втрати державності.

Період після смерті Б. Хмельницького став часом серйозних випробувань
для українського народу. Ця доба принесла жахливе спустошення (руїну)
українських земель:спалахи громадянської війни,загострення боротьби за
гетьманську булаву; наростання соціальних конфліктів та протистоянь;
поновлення старої моделі соціальноекономічних відносин; відхід
національної еліти від державної ідеї, сформульованої Б. Хмельницьким і
повернення до ідеї автономізму 1648; розмивання моральних норм у
суспільному житті; тиск та втручання в українські справи Польщі,
Московщини, Кримського ханства; фатальний розкол України на
Правобережну та Лівобережну. Складні міжнародні і внутрішні
обставини, в яких знаходилась Україна після смерті Б. Хмельницького,
вимагали, щоб на чолі країни став досвідчений політик і гарний
організатор, який би зміг продовжити розпочату великим гетьманом
справу. Обраний спочатку гетьманом 16-ти-річний син Б. Хмельницького
Юрій не мав для цього необхідних знань. Тому старшина вирішила
направити Юрія на навчання в Києво-Могилянську колегію. На
Корсунській раді в жовтні 1657 р. обрали гетьманом сподвижника Б.
Хмельницького генерального писаря Івана Виговського, який за часів
Богдана відав фактично внутрішніми і зовнішніми справами
гетьманщини, а також керував українською розвідкою. Ставши
гетьманом, він всупереч Москві провів вибори Київського митрополита,
посприяв обранню на цю високу посаду єпископа Д. Балабана. І.
Виговський вцілому слідував лінії Богдана, прагнучи зміцнити
самоврядування України. Але, якщо Хмельницький намагався в своїй
політиці утримати в країні соціальну рівновагу, то Виговський виразно
став на бік старшини і шляхти, що віддалялась від решти козацтва і
населення в окремий клас. Він вважав, що «чернь» зробила вже свою
справу. Почалося підвищення податків і поступове закріпачення
селянства. Ця політика гетьмана призвела до вибуху народного повстання
на Полтавщині, населення якої фактично не знало кріпацтва. Повстання
підтримали запорожці, а також полтавський полковник М. Пушкар, який
сам хотів стати гетьманом. Не порозумівшись з повстанцями, Виговський
силою придушив повстання, яке було підтримане московитами з метою
послаблення влади гетьмана. В цій громадянській війні загинуло майже
50 тис. українців. Був вбитий і Пушкар. Москва, розпалюючи ворожнечу
серед українців, прагнула послабити владу гетьмана, зруйнувати досить
слабку стабільність, обмежити самоврядування України, щоб полегшити
перетворення її на свою звичайну провінцію, В той час же Польща
таприхильна до неї частина української старшини, користуючись
безладом, все сильніше домагаються розриву України з Москвою і
укладення договірних відносин з Річчю Посполитою. Перемагає
пропольська партія.
Виговський видає маніфест до народу, в якому пояснює причини розриву
з Москвою, а на скликаній в Гадячі раді у вересні 1658р. приймається
рішення про створення з України князівства Руського, яке вступає в
федерацію з Польщею і як самостійна держава матиме власне військо та
судочинство, карбуватиме власні гроші та інше. Це призвело до ще
більшого розколу в українському суспільстві. Виговського звинувачували
в зраді здобутків Визвольної війни, що він хоче повернути Україну
Польщі. Москва, намагаючись утримати Україну, пішла на військовий
конфлікт з гетьманом, який звернувся за допомогою до татар. Під
Конотопом 8 липня 1659 р. московське військо зазнало нищівної поразки,
якої Москва давно не бачила Загинуло 30 тис. московських стрільців,
багато потрапило в полон. Цар навіть наказав зміцнити оборону столиці.
Але супротивники Виговського – запорожці на чолі з Сірком напали на
Крим, що змусило хана поквапитись додому.

Причини Руїни:1. Зовнішні вторгнення:У першій половині XVII століття

Україна стала ареною зіткнення між могутніми сусідніми державами,
такими як Польща, Московія та Османська імперія. Ці конфлікти
призвели до руйнування і великої знищеності в Україні.
2. **Внутрішні конфлікти:** Українська гетьманщина була розділена на
численні фракції та групи, які конфліктували між собою. Ця внутрішня
розбіжність і боротьба за владу послабили здатність українців відстояти
свою державність.
3. **Соціальні і економічні проблеми:** Війни, інвазії та завойовування
відібрали ресурси та завдали значних збитків українському суспільству.
Це призвело до зубожіння і економічного розорення, що вплинуло на
якість життя населення.
Наслідки Руїни:
1. **Втрата державності:** Руїна призвела до втрати державності України
та розділення її між Польщею та Московією в результаті Білоцерківського
миру 1667 року. Україна втратила свою незалежність і стала провінцією
інших держав.
2. **Соціальні наслідки:** Руїна призвела до великого зубожіння
населення та руйнування економіки. Селяни стали залежними від
поміщиків, а козаки втратили свою політичну вагу.
3. **Соціокультурний вплив:** Руїна вплинула на українську культуру та
ідентичність. Зникла державність, а українці опинилися під владою інших
народів, що вплинуло на розвиток української культури та мови.
4. **Історична пам'ять:** Період Руїни став гірким досвідом для українців
та лишив позначку в їхній історичній пам'яті. Ця подія зіграла важливу
4. Образ Івана Мазепи як незламного борця за незалежну від Московії
українську державу.
Наприкінці XVII ст., як і раніше, козацька держава ділилась на полки. На
Лівобережжі їх було 10, а в Слободській Україні – 5. В 1687 р. гетьманом
України було обрано І. С. Мазепу, вихідця з української шляхти. Він
замолоду побував за кордоном, служив при польському королі, потім у
гетьманів Дорошенка і Самойловича. Мазепа відзначався освіченістю,
мужністю, воєнним хистом, вмів подобатись людям. У своїй внутрішній
політиці Мазепа спирався на старшину, намагаючись створити в Україні
національну аристократію і з її допомогою відстоювати самоврядування.
Водночас він обмежував прагнення старшини до необмеженого
посилення експлуатації селянства, встановивши максимальну панщину у
два дні на тиждень. Свою гетьманську владу рішуче захищав від посягань
запорожців і старшини, а свою резиденцію в Батурині і хуторі Гончарівці
устаткував з великим шиком. Розквіт України Мазепа пов'язував з
розвитком виробництва, освіти, культури. За часів його
гетьманування(1687-1708 рр.) в Україні збільшилось виробництво
полотна, канатів, поширились посіви окремих технічних культур,
культивувались нові овочі і фрукти. Багато міст прикрасилось новими
церквами і будинками, Києво-Могилянська колегія отримала статус
академії (1701 р.), для неї були збудовані нові корпуси.Мазепа остаточно
відмовився від орієнтації на Польщу, Крим, Туреччину, бо вважав
боротьбу проти Московії безнадійною Тому довгий час він був щирим її
прихильником, аж доки цар Петро не став нищити всі прояви
українського самоврядування. Він всіляко допомагав царю у війнах проти
татар і турків, надсилаючи проти них козацькі полки. Коли Москва
розв'язала війну проти Швеції за захоплення узбережжя Балтійського
моря, Петро І вимагав від Мазепи все нових і нових козацьких загонів.
Потім цар наказував гетьманові посилати тисячі українців на будівництво
своєї нової столиці С.-Петербурга. В боях, а також на важких канальних
роботах, від морозів, поганого харчування, хвороб щорічно гинули за
чужі і зовсім незрозумілі українцям інтереси десятки тисяч козаків. Проте
нехтування людським життям для досягнення своєї мети були
характерними для Петра І. Відвертий деспот і кріпосник, прибічник
абсолютної влади, він розглядав і Україну як знаряддя для здійснення
своїх імперських планів. Цар вимагав від гетьмана не тільки все нових і
нових людей, але обклав український народ величезними податками, що
посилювало розорення Гетьманщини. А в політичному плані Петро
проводив курс на знищення самоврядування і повне підпорядкування
України московській владі.Все це поступово більше і більше починав
усвідомлювати Мазепа. І коли він остаточно переконався в тому, що
політика царя невпинно веде до руйнації України і послаблення його
особистої влади, то почав шукати вихід із все зростаючого поневолення
українського народу. Вважаючи, що лише поразка Москви в Північній
війні (1700-1721 р.р.) дасть змогу Україні врятуватись, гетьман став на
шлях встановлення союзу з шведським королем Карпом XII.
Сподіваючись разом з шведським військом завдати поразку Московії,
Мазепа планував звільнити Україну і домогтися її незалежності.
Переговори про перехід гетьмана на бік шведів велись в глибокій
таємниці, коли Україна фактично була окупована царськими військами.
Тому Мазепа не зумів підготувати ні більшість козаків, ні взагалі
українське суспільство до виступу проти Петра І та свого переходу на бік
Карла XII. В 1708 р. гетьман з малим козацьким військом відкрито
виступив проти Москви і пішов на з'єднання зі шведським військом, що
надійшло на Україну. За зраду Петро І наказав піддати Мазепу анафемі, і
його майже 300 років проклинали в усіх православних російських
церквах. Цей акт «зради»треба розглядати як мужній і великий
патріотичний крок гетьмана, що безмірно любив свою батьківщину. Після
переходу Мазепи на бік шведів за наказом Петра І старшина обрала
гетьманом І. Скоропадського, до якого цар приставив радником (вірніше
соглядатаєм) Ізмайлова, а пізніше аж двох - Вінніуса і Протасьєва.
Резиденція Мазепи м.Батурин і хутір Гончарівка були зруйновані, а їх
населення було поголовне винищено. Нетерпимість царя до українського
народу наочно виявилась і у ліквідації у травні 1709р. Чортомлицької
Запорізької Січі, козаки якої на чолі з кошовим К. Гордієнком пішли за
Мазепою. Потрощено було все, навіть могили козаків розкопали, а кістки
їх порозкидали. Пізніше біля Перекопського перешийка в олешківських
пісках поруч з Кримом запорожці заснували так звану Олешківську Січ.
27 червня 1709 р. під Полтавою стався вирішальний бій між військами
Петра І і Карла XII, внаслідок якого шведський король і гетьман втекли з
рештками розгромленої армії в межі володінь Туреччини. Петро І прохав
султана видати гетьмана, але той відмовив. 22 серпня 1709 р. Мазепа
помер у Бендерах (Молдавія). Козаки і старшина, що були в еміграції,
обрали гетьманом генерального писаря Пилипа Орлика. Він марно
докладав багато сил, щоб звільнити Україну, намагаючись навіть
створити союз ряду монархів проти Росії. Ним була складена так звана
Конституція прав і вільностей Війська Запорізького, що накреслила шлях,
яким за інших обставин міг би піти державотворчий процес в Україні.
5. Від Батурина до Бучі: гіркий досвід «братських» стосунків.
Батуринська трагедія, або різанина сталася у листопаді 1708 року. Це була
каральна операція російської імперської влади із захоплення і повного
знищення столиці гетьмана Івана Мазепи, який став на бік шведів, а не
росіян у Північній війні. Під час цієї каральної операції знищили не лише
будівлі, а й усіх мешканців міста, незважаючи на вік та стать. Проте
російські історики заперечують цей факт. За різними оцінками, під час
Батуринської різанини загинуло від 11 до 15 тисяч мешканців міста, саме
ж місто нещадно розграбували, а потім спалили. Цар Петро Перший
наказав провести цю каральну операцію, щоб показати непокірному
гетьману Мазепі, на що здатні росіяни. Російські війська штурмували
Батурин 3 дні, і тільки через зраду одного з козаків змогли потрапити
всередину фортеці через підземний канал. Тож російські війська спалили
Батурин, і сліди знайдених людських решток це доводять. Дослідив
паталогоанатом і багато жіночих, дитячих останків, що вказують на
справжню різанину у місті. Наприклад, Олексій Гніденко вказав на
"фраменти дитини 5-6 років, яка померла при пожежі". Ці факти вказують
не лише на те, що Батуринська трагедія справді була, а не є вимислом
українських істориків, як стверджують в росії. Вони також демонструють,
що тактика проведення бойових дій та геноциду щодо місцевого
населення у росіян не змінюється впродовж століть: у Батурині у 1708
році сталося теж ж саме, що російські загарбники творили в Бучі, Ірпені,
Гостомелі, Бородянці, Макарові, Маріуполі у 2022 році та що, на жаль,
продовжують робити у тимчасово окупованих містах і селах України. Тож
місія усього цивілізованого світу якомога швидше зупинити цю
варварську навалу на нашу землю.
6. Політика російської імперської колонізації щодо українських земель у
другій половині XVIII ст. Знищення етнічної самобутності українців та
перші мовні війни.
Друга половина XVIII століття була часом важливих змін у політиці
Російської імперії щодо українських земель, що призвело до спроби
колонізації і знищення етнічної самобутності українців. Цей період
характеризувався такими основними подіями і політичними діями:
1. **Поділ України:** Після Розділів Польщі в 1772, 1793 і 1795 роках
Російська імперія приєднала значну частину українських земель, зокрема,
Галичину, Волинь, Полісся та Київщину. Це призвело до переходу
великої кількості українського населення під владу Росії.
2. **Політика русифікації:** Російська імперія вживала політику
русифікації, спрямовану на припинення використання української мови та
припинення традицій української культури. Це включало заборону
української преси, освіти та культурних заходів.
3. **Заборона української церкви:** Російська імперія намагалася
підконтролювати Українську Греко-Католицьку церкву і приєднати її до
православ'я. Це стало однією з причин спірів і конфліктів в українському
духовенстві.
4. **Русифікація освіти:** Російська імперія припинила фінансування
українських навчальних закладів та пропагувала російську освіту. Це
призвело до відсутності можливості отримати освіту на українській мові.
5. **Мовні війни:** Політика Російської імперії призвела до мовних війн
між українцями та росіянами. Українці виступали за право
використовувати українську мову, тоді як Росія намагалася придушити
українську мову та її використання в офіційних справах.
Ця політика колонізації та русифікації мала серйозні наслідки для
українців, включаючи втрату культурних та мовних традицій,
позбавлення прав та пригнічення етнічної самобутності. Завдяки цьому
політичному тиску українська ідентичність і мова вижили завдяки
зусиллям українського народу, але національне відродження тривало до
наступних століть.
7. Формування козацьких поселень на території сучасного м. Дніпро.