Важливим та відверто дискусійним є події, які розгорталися на українських землях в період з

1674 по 1676 років, а саме московсько-українська війна або московсько-козацька війна. Цей
конфлікт, як було наведено вище, тривав у 1674–1676 роках між Україною на чолі з
гетьманом Петром Дорошенком (із союзниками Османської імперії та Кримського ханства) та
Московською державою за підтримки місцевих сепаратистів.
Відомо, що в 1663 році козацька держава розпадається на два окремі гетьманати,
розділені Дніпром. Так, після сумнозвісної Чорної ради, на Лівобережжі гетьманом було
обрано Івана Брюховецького, а на Правобережжі — Петра Дорошенка.
Серед українських гетьманських родів Дорошенки займають одне з перших місць. Вони
дали Україні двох видатних гетьманів. Чимало членів роду посідали генеральні уряди в
адміністрації Гетьманщини. В пізніші часи кілька відомих інтелектуалів з роду Дорошенків
зробили вагомий внесок у розвиток української нації [1].
Петро Дорошенко був обраний гетьманом України 18 (28) серпня 1665 року за
підтримки кримських мурз. Перед тим гетьман Павло Тетеря втік до Польщі, а ще один
володар булави – Степан Опара був заарештований за зраду та відправлений новообраним
гетьманом Дорошенком польському королю «на знак вірності» [2].
На початку лютого 1667 року гетьман П. Дорошенко дізнався про умови
Андрусівського перемир’я між Москвою та Варшавою. Його положення розділяли Україну на
сфери впливу царя і короля. Гетьман відразу ж відсилає своїх послів до Бахчисараю для
укладення угоди з кримським ханом для надання йому військової допомоги, адже Москва з
Варшавою збиралися спільно ввести свої армії до Правобережної України. Зважаючи на те,
що кримський хан без свого сюзерена, султана Мегмеда IV, не міг вирішити питань,
поставлених перед ним українськими послами, Дорошенко відіслав своїх дипломатів до
Туреччини. 6 і 9 липня 1667 року посольство Війська Запорозького на чолі з М. Раткевичем-
Портянкою були прийняті султаном в Адріанополі. Вони хотіли домовитися про військову
допомогу султана та добитися від нього наказу залежному кримському хану виступити разом
із Військом Запорозьким проти Польщі. Проте, 28 жовтня 1667 року Андрусівське перемир’я
було ратифіковано царем Олексієм Михайловичем у Москві. Переговорний процес між
польським королем і російським царем продовжувався у напрямі остаточного оформлення
попередніх домовленостей у вигляді «вічного миру» [3].
У жовтні 1667 року гетьман П. Дорошенко під тиском і за посередництвом кримського
хана визнав зверхність польського короля та склав йому присягу під Підгайцями, але вже в
січні 1668 року на старшинській раді в Чигирині було ухвалено рішення: «З обох сторін
Дніпра жителям бути в з’єднанні й жити би осібно і давати дань Турецькому Царю і
Кримському Хану, так само як і Волоський Князь платить, а щоб під рукою Великого
Государя (московського царя. – Т.Ч.) і Королівської Величності з цього часу не бувати». Крім
того, уряд П. Дорошенка висунув такі умови підданства османському володарю та залежному
від нього кримському хану: по-перше, Україна не повинна сплачувати данину; по-друге,
султан не має права усувати гетьмана, який обирався на Генеральній раді; по-третє,
прислані в Україну турецькі й татарські війська повинні перебувати під командуванням
гетьмана; по-четверте, зайняті українсько-турецькими підрозділами землі відходять до
Гетьманату, й султан не повинен будувати там фортець та утримувати війська; по-п’яте,
кордони Українського гетьманату в результаті спільних дій мають досягати Перемишля,
Мінська й Путивля; по-шосте, султан і хан не мають права укладати без згоди гетьмана
союзи з Річчю Посполитою та Московською державою; по-сьоме, Константинопольський
патріарх повинен вільно обиратися на архієрейському соборі й перебувати на престолі до
своєї смерті [3].
Розпочавши за умовами союзу з П. Дорошенком боротьбу проти Речі Посполитої,
Османська імперія поступово відвойовувала територію Правобережжя в польського короля.
Поразка в цій війні змусила Польщу схилитися до укладення 16 жовтня 1672 р.
«капітуляційного» мирного договору з турками. Під час переговорів, які відбувалися у
західноукраїнському містечку Бучач, султанські дипломати заявили, що «наш Цезар (султан
— Т.Ч.) якщо щось колись взяв, ніколи не віддасть, і то є pro lege apud Otthomanos. Шкодa
тоді і згадувати (полякам. — Т.Ч.) Поділля і Україну, бо то Цезарське, не ваше; але і так
ваше не було від незгоди і воєн уставничих з Козаками, і для чого те втратили, чого не
мали». Крім того, представники султана під час розмов з поляками висловлювалися й щодо
права свого монарха на володіння не лише правобережною, але й лівобережною частиною
Українського гетьманату [4, с. 225].
Разом з тим відмова польського уряду від більшої частини Правобережної України,
відкривала перед лівобережною частиною Гетьманату й Московською державою можливість
повернення її під свою владу. Москва, яка, «склавши руки», дивилась на розгром Польщі
турками (хоча, на основі Андрусівського і Московського договорів, мала допомогти їй
військами), вирішила, що за Бучацьким договором Польща зреклася своїх прав на
Правобережну Україну, і тепер намагання російських військ оволодіти даною територією не
будуть порушувати Андрусівського перемир’я. Таким чином, Україна вже була розподілена
між трьома монархічними державами [4, с. 226].
Петро Дорошенко в січні 1676 року під стінами Чигирина змушений був скласти
гетьманські клейноди перед ставлеником-прислужником Москви Іваном Самойловичем. Від
цього часу на Москві правили-орудували де-факто бояри від імені недолугого царя Федора
Олексієвича Романова. Серед тих бояр виділялася родина Горчакових, нащадків колишніх
князів Перемишльських,які мали з Дорошенком віддавна якісь «загадкові» приязні стосунки,
як казали, нібито щось родинне [5].
Петро Дорошенко був доволі свідомим борцем за ідеали самостійної, суверенної та
незалежної України, однак часто спирався не на свій народ, а на так званих «стратегічних»
союзників, які переслідували лише свою вигоду і не переймалися ідеями історичної
справедливості. В цьому й була основна хиба дипломатії Петра Дорошенка навколо
об’єднання українських земель та причина трагедії, а саме зміцнення Московської держави
та тривале перебування українських земель під окупаційною владою.

Цінними є, наприклад, свідчення про урочистий прийом,влаштований в столиці Кримського ханства

Ісламом Гіраєм ІІІ на честь
прибуття туди гетьмана Б. Хмельницького на чолі свого посольства, і про домовленість щодо
надання допомоги українцям в їхній визвольній боротьбі за своє національне звільнення.
Опрацьовані нами джерела підтверджують факт визнання українського гетьмана Б. Хмельницького
серйозним та надійним політиком, що стало передумовою для укладання кримського-
українсько союзу та для здійснення спільних походів козацького і татарського військ. В тюркських
джерелах фігурують такі величальні слова на адресу гетьмана, як «гордість всіх правителів від
Християнської віри, правитель вільної та свобідної нації, яка поклоняється Ісуcовій релігії», що
свідчить, окрім дипломатичного визнання гетьмана, ще й про високу повагу
до козацтва та про толерантне ставлення до християнської релігії. Щодо свого дослідження
інформаційного потенціалу тюркськомовних джерел в контексті зовнішньополітичної діяльності
гетьмана П. Дорошенка, ми ще раз відзначаємо, що головним джерелом вивчення названої
проблеми є документи, переважно дипломатичного характеру, в яких висвітлюються зносини, які
фактично існували між Українською козацькою державою, Кримським ханством, Османською
державою, Річчю Посполитою та Московським царством. Для більш ґрунтовного дослідження
проблеми міжнародних відносин і зовнішньої політики гетьмана Петра Дорошенка дуже важливо
підійти комплексно до опрацювання турецьких писемних джерел та історіографії, розглядаючи їх у
тісному зв’язку з іншими свідченнями, насамперед наявними в українських писемних джерелах.