Семінарське заняття №3

Гетьман Пилип Орлик та його Конституція

1. Пилип Орлик – гетьман в еміграції.
Після трагічної для І. Мазепи поразки під Полтавою більшість із найближчого
оточення гетьмана опинилася на території Туреччини, у Бендерах, на околиці яких
султанський уряд виділив їм резиденцію. Так розпочалась перша доба української
політичної еміграції. Разом з гетьманом в еміграції опинився і його найближчий
соратник генеральний писар Пилип Орлик. У ніч з 21 на 22 серпня І. Мазепа помер.
Його тіло поховали спочатку в православній парафіяльній церкві с. Варниця, що
поблизу Бендер, а пізніше перенесли до монастирської церкви св. Юрія в м. Галаці.
Згодом могила гетьмана була знищена під час російсько-турецької війни 1710-1713 рр.
шукачами гетьманських скарбів, тому зусиллями П. Орлика прах І. Мазепи було
перепоховано втретє.
Після смерті І. Мазепи серед українських козаків в еміграції розгорілася боротьба за
гетьманську булаву, що розтягнулася майже на півроку. Однією з причин цього був
спір за спадщину гетьмана, що оцінювалася у величезну суму – до 1,2 млн. шведських
талерів. Спадщина І. Мазепи включала як військову скарбницю, так і приватне майно
найбагатшої в козацькій державі людини (готівка, золоті злитки, коштовне каміння
тощо). Ця спадщина дуже необхідна була Війську Запорозькому, яке опинилося разом
з Костею Гордієнком в еміграції і матеріальне становище яких (особливо рядових
козаків) було дуже скрутним. Щоб забезпечити собі прожиток, запорожці змушені
були продавати зброю або навіть іти в найми до багатих землевласників. Основним
претендентом на спадщину, крім Війська Запорозького, був племінник гетьмана
Андрій Войнаровський, якого І. Мазепа перед смертю рекомендував наступником на
гетьманську посаду. Незважаючи на це, козаки висунули на посаду гетьмана
кандидатури полковника Дмитра Горленка, котрого підтримували старші за віком і за
службовим становищем старшини, та генерального писаря Пилипа Орлика, довіру
якому висловлювали молодші, а відтак і більш енергійні лідери української еміграції.
Кость Гордієнко та запорожці також схилялися на користь кандидатури П. Орлика.
Шведський король, який патронував українських козаків в еміграції, пропонував
передати гетьманську булаву А. Войнаровському (король заборгував йому в Бендерах,
а перед цим ще покійному гетьманові близько 300 тис. талерів і волів мати справу з
приватним кредитором, а не з військовою скарбницею). Однак А. Войнаровський,
успадкувавши більшість Мазепиної спадщини, від претензій на гетьманство
відмовився.
5 квітня 1710 р. гетьманом України в еміграції обрано Пилипа Степановича Орлика
(1672-1742 рр.). Його багатолітнє служіння «загальному добру матері моєї вітчизни,
бідної України» (як він сам писав) особливо вражає, коли взяти до уваги, що Україна
була названою, а не рідною матір’ю П. Орлика. Його коріння тяглося з чеського
баронського роду Орликів, одна гілка якого ще за часів гуситських воєн XV ст. виїхала
до Польського королівства і згодом осіла в Західній Білорусії. У с. Косуті (нині
Гродненської обл. Білорусі) 21 жовтня 1672 р. і народився майбутній гетьман. Батько
його загинув під час польсько-турецької війни в 1673 р. під Хотином, воюючи на боці
короля. Мати, Ірина Малаховська, охрестила хлопця у православній церкві і зуміла
дати йому добру освіту. Навчався П. Орлик спочатку у Віленському єзуїтському
колегіумі, а згодом у Києво-Могилянській академії. Навчаючись в Академії, звернув
на себе увагу професора філософії, майбутнього глави Московського патріаршого
престолу Стефана Яворського, за рекомендацією якого після завершення навчання
очолив Канцелярію київського митрополита. П. Орлик, крім української мови,
вільно володів польською, болгарською, арабською, шведською, німецькою,
латинською та церковнослов’янською мовами, мав величезну, як на той час,
бібліотеку. У 1698 р. П. Орлик одружився з донькою полтавського полковника Ганною
Герцик і увійшов до родинного кола козацької еліти. На освіченого шляхтича-
канцеляриста швидко звернув увагу І. Мазепа, і він почав стрімко підніматися по
щаблях козацької адміністрації. У 1706 р. досяг однієї з найвищих посад –
генерального писаря Гетьманщини. Невдовзі став найближчим соратником гетьмана І.
Мазепи. За його дорученням вів таємне листування з польським і шведським
королями, сповна розділив чашу всіх його незгод після полтавської катастрофи і
успадкував після нього гетьманську булаву.
5 квітня 1710 р. на Генеральній раді відбулося обрання членів гетьманського уряду, в
складі: генерального обозного Івана Ломиковського, генерального осавула Федора
Мировича, полковника Дмитра Горленка та генерального судді Клима Долгополого,
Івана Максимовича – генерального писаря, Григорія Герцика – генерального осавула,
Федора Нахімовського – генерального бунчужного та інших старшин, які мали
продовжувати разом з П. Орликом боротьбу за незалежність України. Гетьманську
булаву П. Орлик брав без особливої радості, розуміючи, що доведеться покласти
власне життя на вівтар обов’язку – адже разом із клейнодами козаки передавали
новообраному гетьманові турботу про повернення в Україну. У промові П. Орлика
перед Карлом ХІІ невдовзі після виборів проступає його тривога і розгубленість у
зв’язку з необхідністю виконання цієї турботи: «Чи мені, що не має ніяких заслуг,
винести на раменах, подібно Атланту, що підтримував падаюче небо, тягар правління
Україною, мені, недостойному такої честі і, навіть скажу більше, такого тягару?»
Перебуваючи в еміграції, мешкаючи в Туреччині, Швеції, Сілезії, Польщі, Молдавії,
Франції, П. Орлик наполегливо шукав шляхів перш за все дипломатичного тиску на
Росію та організації європейської антиросійської коаліції держав, спираючись на яку
можна було б визволити Україну з-під царської влади. Він проводив переговори з
представниками французького короля, кримського хана, турецького султана, а також –
Буджацької орди, донського козацтва, астраханських і волзьких татар, але не досяг
успіху. Помер в Яссах у травні 1742 р. П. Орлик був автором таких політичних творів,
як «Вивід прав України», «Маніфест до європейських урядів», численних мемуарів.
Але найважливішим його здобутком була угода, ухвалена в день виборів, між
гетьманом, з одного боку, і старшиною та військом – з другого, під назвою «Пакти й
Конституція прав і свобод Війська Запорозького». Адже цей документ, що вважають
першою демократичною Конституцією України, безперечно став визначною
пам’яткою державно-політичної думки початку XVIII століття.
2. Складання П. Орликом першої демократичної Конституції України.
http://static.rada.gov.ua/site/const/istoriya/1710.html
Угода між новообраним гетьманом П. Орликом і старшиною та козаками – «Пакти й
Конституція прав і свобод Війська Запорозького» («Posta et Constitutiones legum
libertatumque Exercitus Zaporoviensis») – укладена 5 квітня 1710 р. Цей документ,
складений П. Орликом при активній участі К. Гордієнка, Г. Герцика і А.
Войнаровського, згодом отримав назву Конституції Пилипа Орлика. У ньому було
узагальнено весь попередній досвід Української козацької держави і намічено шляхи її
подальшого розвитку.
Основною ідеєю документа стала вимога обмежити владу гетьмана й прагнення
старшини відігравати головну роль у суспільно-політичному житті України.
Конституція, за висловлюваннями провідних істориків, була наслідком компромісу
трьох основних політичних сил, що довгі десятиліття змагались між собою на
батьківській землі, проте порозумітися зуміли лише в еміграції, а саме: гетьмана як
верховного правителя, старшини – провідної суспільної верстви Гетьманату та
Запорозької Січі, що тривалий час намагалася досягнути поважного місця в політичній
системі козацької України. Конституційний акт 1710 р. в доволі гармонійному вигляді
поєднав інтереси різних політичних сил, підпорядкувавши їх головній меті –
досягнення українською державою незалежності.
Конституційний договір починався з урочистої декларації про те, що «Україна обох
боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування», включав
преамбулу (вступ) і 16 статей. Текст документа написаний латинською і тогочасною
української мовою. У преамбулі Конституції викладено історію українського народу
та Війська Запорозького. Автори документа стверджували, що козаки («народ
козацький») були засновниками Київської держави. Однак згодом, під натиском
агресивних сусідів, втратили свою незалежність. Відновили її уже за Богдана
Хмельницького у боротьбі проти Речі Посполитої. Далі зазначено, що Московське
царство, порушивши взяті на себе зобов’язання щодо України за «Березневими
статтями 1654 р.», намагалося ліквідувати права і вольності Війська Запорозького,
перетворити козаків на регулярне військо, відібравши у них владу, та «накласти
рабське ярмо на вільний народ, який нікому не дозволяв завоювати себе силою зброї».
Саме це стало головною причиною виступу І. Мазепи проти Москви. Перед
новообраним гетьманом П. Орликом ставилося завдання вибороти незалежність
України за підтримки Швеції та кримського ханства. Шведський король Карл ХІІ як
«покровитель і протектор» України, затвердивши умови й акти обрання гетьмана, став
гарантом незалежності України та недоторканності її кордонів.
В основній частині документа, тобто в 16 статтях Конституції, проголошувалися
головні принципи побудови і діяльності Української держави. Вона спрямовувалась
перш за все на те, щоб уникнути тих прорахунків і помилок гетьманського управління,
що привели до втрати незалежності Гетьманщини.
У першому параграфі (статті) Конституції розглядалося питання про віру. Йшлося про
гарантування прав православної церкви і православної віри, яка проголошувалася
пануючою релігією в Україні. Українській церкві гарантувалася автокефалія та
належність до Константинопольської патріархії.
Другий пункт визначав кордони Української держави, які встановлювалися відповідно
до умов Зборівського мирного договору, підписаного у 1649 р. між Б. Хмельницьким
та урядом Речі Посполитої. Тобто Гетьманщина складалася з трьох воєводств
(Київського, Брацлавського і Чернігівського), а її кордон з Польщею мав проходити по
р. Случ.
У наступних статтях Конституції йшлося про необхідність повернення Війську
Запорозькому Низовому Трахтемирова (де мав бути відновлений шпиталь для
поранених, хворих і скалічених запорожців), Кодака, Келиберди та Переволочної з
прилеглими до них територіями, ліквідації збудованих на Запорожжі російських
фортець. Січі передавались усі рибні лови та млини вздовж Дніпра від Переволочної
до Очакова і вздовж р. Ворскли в Полтавському полку. Але найбільше уваги в
Конституції 1710 р. приділено питанню ефективного функціонування політичної
системи Гетьманату, запорукою чого мав стати комплекс законних обмежень
гетьманського авторитаризму завдяки чітко структурованій драбині виборних влад.
Так, усі найважливіші державні справи мали вирішуватися гетьманом спільно з
генеральною старшиною, полковниками і генеральними радниками від кожного полку,
що мали утворювати Генеральну військову раду. Обов’язковими її учасниками мали
бути не тільки генеральна і полкова старшина, а й по одному депутату від кожного
полку з числа «знатних ветеранів, досвідчених і вельми заслужених мужів»
(генеральні радники) і послів від Низового Війська Запорозького. Усі парламентарі
мали присягати на вірність державі. Запроваджувалась також виборність полковників і
сотників, яких гетьман лише затверджував. Передбачалось обов’язкове скликання
Генеральних рад у гетьманській резиденції тричі на рік – на Різдво, Великдень та
свято Покрови Богородиці. У період між скликанням Генеральних рад при вирішенні
важливих справ гетьман мав радитись із членами свого уряду. Без дозволу парламенту
гетьман не мав права розв’язувати найважливіші державні справи. Заборонялась
таємна дипломатія, усе таємне листування мало обов’язково погоджуватися гетьманом
із старшиною.
Окремі статті Конституції обмежували судову і фінансову владу гетьмана. Так, за
сьомою статтею передбачалось запровадження Генерального суду для розгляду усіх
важливих судових справ, у тому числі про образу гідності гетьмана, провини
старшини та недоторканність особи, її відповідальність перед судом. Гетьман не мав
права втручатись у діяльність суду. Таким чином, за Конституцією в Україні
утворювалося три гілки влади: законодавча (Генеральна рада), виконавча (гетьман і
Генеральна старшина) та судова (Генеральний суд). Обмежувалася також влада
гетьмана на використання ним коштів державної скарбниці з відновленням інституту
Генерального підскарбія і підвідомчих йому полкових скарбників (по дві посади у
кожному полку), обраних від козаків і селян. Їм передавалися справи державного
скарбу, оподаткування та інші види надходжень у казну. На утримання гетьмана
виділялися маєтки в Шептаківському повіті і частина земель Війська Запорозького.
Конституційний акт ліквідовував практику передачі збору податків в оренду
приватним особам і скасовував стації компанійців і сердюків, які викликали великі
нарікання українського суспільства, запроваджував фіксовані ставки мита і різних
зборів з населення. До прерогатив гетьманської влади входив контроль над діяльністю
козацької адміністрації. Особливо наголошувалось на обов’язку гетьмана слідкувати
за дотриманням порядку в державі, недопущенням насильства старшини й державців
над своїми підлеглими, піклуванням про полегшення становища «людей убогих»:
захищати їх від незаконних податків, утисків і вимог старшини; звільняти
господарства козаків, їхніх вдів, жінок і дітей-сиріт від усіх податків. Опікуном
посполитого люду, тобто селянства і міщанства, проголошувалося козацтво – основна
суспільна верства. Водночас підтверджувалися права і привілеї, надані містам згідно з
нормами Магдебурзького права. На місцевому рівні мали діяти свої ради, які б
управляли адміністративними одиницями разом з полковниками і сотниками та
контролювали їхні дії. Отже, в Конституції П. Орлика сформульовані головні
принципи побудови незалежної держави: поділ гілок влади, суверенність,
демократизм, соціальність, законність, забезпечення прав і свобод людини та
громадянина. Після обрання гетьманом, Пилип Орлик привселюдно присягнув про
дотримання усіх пунктів «Пактів й Конституції прав і свобод Війська Запорозького», а
Карл ХІІ як «покровитель і протектор» України скріпив документ своїм підписом.
У підсумку слід сказати, що Конституцію Пилипа Орлика не можна вважати
Конституцією в сучасному розумінні цього слова. Укладачі акту 1710 р. бачили його
як традиційні (зокрема у Речі Посполитій) «договірні пункти», де гетьман присягав
перед «вільним народом» (козацтвом) про вірне служіння йому. І хоч вона не набула
сили закону і не діяла в Україні, але стала унікальним історичним документом, цінним
здобутком та яскравою сторінкою розвитку політико-правової державницької думки.
Документ узагальнив увесь попередній історичний досвід функціонування української
держави та намітив шляхи гармонізації інтересів різних соціальних верств тогочасної
козацької України, маючи на меті консолідувати їх задля досягнення величних завдань
звільнення вітчизни від іноземного поневолення та розбудови міцної незалежної
держави.
3. Похід П. Орлика на Правобережжя (1711 р.).
Для того, щоб втілити в життя окреслені у квітні 1710 р. Бендерською конституцією
ідеї, гетьману П. Орлику та його однодумцям необхідно було будь-що відновити свою
владу в Україні. Маючи у своєму розпорядженні лише кілька тисяч козаків-емігрантів,
він сподівався реалізувати свої плани за підтримки Швеції, Кримського ханства,
Туреччини та деяких інших країн. Тому головним завданням у боротьбі за визволення
України уряд П. Орлика ставив створення антимосковської коаліції. Шведський
король Карл ХІІ взяв на себе зобов’язання вести війну з Росією, доки Україна не буде
звільнена від московського панування. Однак на той час у нього не було достатніх
військових сил, і українські козаки могли розраховувати лише на його дипломатичну
та моральну підтримку. Свою лепту в створення антиросійської коаліції він вносив
тим, що, по-перше, наполегливо схиляв Османську імперію до оголошення війни Росії,
а по-друге, шукав способів долучити до виступу й антимосковські сили в Польщі,
котрі після повалення російськими військами Станіслава Лещинського з королівського
престолу, що відбулося після Полтавської битви, перебували в опозиції до
проросійського короля Августа ІІ Саксонського.
Реальним союзником П. Орлика міг стати кримський хан Девлет-Гірей, з яким
упродовж 1710 р. він веде активні переговори щодо умов спільної боротьби з Росією.
Результати цих перемовин узагальнено в підписаній у Бахчисараї в січні 1711 р.
українсько-кримській угоді. Угода, яка складалася з 23 пунктів, проголошувала
«нерозривне братерство, дружбу та військовий союз» між гетьманським урядом П.
Орлика та ханським – Девлет-Гірея. Передбачалось, що правочинність угоди
зберігатиметься як на час спільної боротьби проти російського царя, так і після її
завершення. Стосовно конкретних домовленостей сторін, то вони передбачали спільну
боротьбу за звільнення з-під влади Росії не лише земель, що входили до складу
Гетьманщини, а й Слобідської України. Більше того, угода проголошувала прилучення
до України й донського козацтва, яке мало отримати в гетьманській державі права,
аналогічні з тими, що володіло Військо Запорозьке. На півдні кордони між
Гетьманатом і Кримським ханством та Османською Портою мали пролягати по
«давнім рубежам», тобто без урахування здобутків Росії у війнах останніх десятиліть
XVII ст. Кримське керівництво брало на себе зобов’язання не допускати захоплення в
ясир українського населення, не знищувати церков і не завдавати кривд
православному духовенству.
З метою залучення до антимосковської коаліції донського козацтва до Кубанської
орди виїжджав генеральний осавул Григорій Герцик. П. Орлик налагоджує також
стосунки з французькими дипломатами, оскільки Франція із занепокоєнням стежила за
зростанням могутності російської держави і з цікавістю поставилася до пропозицій
про спільну боротьбу, висловлених українським гетьманом. Одночасно П. Орлик до
початку походу на Правобережжя звернувся з листами-універсалами до населення
України, у яких закликав людей повстати проти Росії і скинути владу царя. Звернувся
П. Орлик з листом і до Лівобережного гетьмана Івана Скоропадського, переконуючи
його в необхідності приєднання до антиросійського виступу. Проте І. Скоропадський
не відгукнувся на цей заклик, а навпаки, вислав проти П. Орлика і його татарських
спільників козацьке військо під командуванням генерального осавула Г. Бутовича.
Наступ антиросійської коаліції розпочався в січні 1711 року зразу у двох напрямках:
на Слобожанщину та Правобережну Україну. Похід на Слобожанщину розпочав у
першій половині січня 1711 р. хан Давлет-Гірей на чолі 50-тисячної Кримської орди
разом з Кубанською ордою. Цей наступ успішно розвивався лише спочатку. Кримчаки
здобули фортецю Новосергіївськ на р. Самарі, міста Мерефу та Таранівку
Харківського полку. Але тільки-но татари дійшли до Харкова, як випали глибокі сніги
і це паралізувало подальше просування татарської кінноти. Хан був змушений ні з чим
повернутися до Криму та відпустити своїх союзників на Кубань. Щоправда, по дорозі
назад татари вдалися все ж до захоплення ясиру і цим остаточно зірвали розроблений
спільно з П. Орликом план звільнення України з-під російської зверхності. Дещо
успішніші були дії П. Орлика на Правобережжі, куди він вирушив наприкінці січня з
армією, у складі якої перебувало близько 4 тис. запорожців кошового отамана К.
Гордієнка, які діяли спільно з 3-тисячним польським загоном прибічників С.
Лещинського (очолював поляків С. Потоцький) і 20- тисячною кіннотою ногайців
буджацьких і білгородських татар (очолював Махмед-Гірей). Йому вдалося без
особливих зусиль розбити посланий І. Скоропадським проти коаліційних сил загін
Бутовича і захопити Черкаси, Корсунь, Канів, Немирів та інші населені пункти
Корсунського та Уманського полків. У цьому П. Орлику допомогло місцеве
населення. На кінець лютого 1711 р. влада Пилипа Орлика поширилася на всі
правобережні полки, за винятком Білоцерківського та Чигиринського. Його ж власна
армія за рахунок місцевих козаків виросла до дванадцяти тисяч осіб. Із середини
березня союзники взяли в облогу найпотужнішу правобережну твердиню – Білу
Церкву. П. Орлику вдалося з ходу захопити нижнє місто, однак штурм фортеці
виявився безуспішним. Після цього польські союзники українського гетьмана
попрямували на Полісся та Волинь, а татари, попри угоду кримського хана з
українською стороною, вдалися до грабунків населення та захоплення його в ясир. За
таких умов чимало з місцевих козаків, що пристали до Орлика, кинулися по домівках
рятувати своїх рідних і майно. Гетьман був змушений відійти з військами до Бендер.
Так безславно завершився останній з масштабних походів на Правобережну Україну
П. Орлика. Це сталося перш за все через ненадійність його союзників – буджацько-
білгородських татар. Цей похід спричинив трагічні наслідки для українського
населення – були пограбовані сотні міст і сіл. Лише на Правобережжі ногайці забрали
в ясир близько 10 тисяч осіб. Він мав фатальні наслідки й для української політичної
еміграції на чолі з П. Орликом.
4. Прутський мирний договір (1711 р.). між Росією і Туреччиною та його наслідки
для України.
Спустошення татарами Правобережжя і Східної Волині ускладнили й майбутній
Прутський похід російської армії, очолюваної Петром І, під час російсько-турецької
війни 1711-1713 рр. Під час підписання Прутського мирного договору між Росією і
Туреччиною 12 липня 1711 р. Пилип Орлик, якого спеціально запросила турецька
сторона до Стамбула, наполягав, щоб у договір була включена окрема стаття, де
йшлося б про повернення не тільки Правобережжя й Запоріжжя, а й Лівобережної
України під владу гетьмана. Проте російські дипломати, ведучи переговори та
роздаючи хабарі, добилися від турків значних поступок. Наприклад, Петро І
відмовився тільки від Правобережжя, але Київ з околицями залишив під своєю
владою. Напередодні підписання Адріанопольського миру (квітень 1712 р.) між
Туреччиною і Росією султан видав привілей на ім’я Пилипа Орлика, яким визнавав
його права на володіння Правобережною Україною. Держава П. Орлика мала
перебувати під протекторатом султана за кримським зразком, тобто без сплати данини
султану, а лише з обов’язковою участю у військових походах турецької армії. Проте
влада П. Орлика над Правобережною Україною, отримана за султанським указом,
через претензії на цю територію Польщі, була надто примарною. Уже в квітні 1714 р.
Туреччина, яка вела виснажливу війну на Балканах, за певну плату поступилася своїми
правами на Правобережжя керівництву Польщі, погодившись на відновлення пунктів
Карловицького трактату. Отже, сподівання П. Орлика на швидке визволення України
не здійснилося. Сам же він так і залишився гетьманом в еміграції, бо ні протекції
шведського короля, ні союз із Кримом, ні визнання володарем Правобережної України
з боку Туреччини, ні підтримка січового війська не вторували йому шляхів в Україну
5. Олешківська січ (1711-1734 рр.).
ОЛЕШКІВСЬКА СІЧ – адм. і військ. центр запороз. козацтва від, імовірно, 1711 до
1728. Заснована козаками на чолі з отаманом Я.Богушем у межах Кримського ханату в
урочищі Олешки (на сх. околиці сучасного м. Цюрупинськ) після зруйнування
царськими військами 1709 Чортомлицької Січі та короткочасного перебування
низовиків кошем на р. Кам'янка (поблизу нинішнього с. Милове Бериславського р-ну
Херсон. обл.; див. Кам'янська Січ). Позбавлені права споруджувати тут військ.
укріплення і мати гармати, козаки виявилися практично беззахисними перед крим.
можновладцями. Їх примушували сплачувати всілякі побори на хана, виконувати
важкі роботи на Перекопській лінії, брати участь у грабіжницьких нападах крим. татар
на укр. та рос. землі, козаків забирали в полон й убивали, обмежували в заняттях
промислами та торгівлею. За Прутським трактатом 1711 і договором між Рос. д-вою та
Османською імперією 1713 запорожців держ. кордоном відмежували від України,
внаслідок чого вони майже втратили можливість кількісно поповнювати свій склад за
рахунок збіглих людей. Неодноразові звернення низовиків до царського і
гетьманського урядів із проханням офіційно повернутися на Запорожжя не мали
позитивних наслідків. 1714 Олешки залишили 3,5 сотні козаків і самочинно прибули в
Лівобережну Україну, де розселилися під Глуховим і Конотопом. Лише суспільно-
політ. зміни кінця 1720-х рр. (прихід на рос. престол імп. Петра II, обрання гетьманом
Д.Апостола і кошовим отаманом І.Гусака тощо) дали можливість козакам, разом із
майном і худобою, повернутися на місце Старої (Чортомлицької) Січі, до гирла
Чортомлика. З перебуванням запорожців в Олешках тісно пов'язана діяльність
гетьмана П.Орлика, кошових отаманів К.Гордієнка, І.Малашевича та інших.
Заснована у 1711 році після зруйнування царським військом у 1709 році старої
Чортомлицької Січі.
Олешківська Січ розташувалася в урочищі Олешки, навпроти сучасного міста
Херсона. Спершу територія Олешківської Січі була незначною, з 1712 року, після
поразки Росії у війні з Туреччиною, запорозькі володіння поширилися на північ до
річок Орель та Самара. З цієї Січі козаки на певний час переселялися на місце
колишньої Кам'янської Січі, але повернулися назад.
Січ являла собою правильний чотирикутник з ровами й валами заввишки 1,5
метри, з редутами по кутах та брамою з північного боку. У центрі розташовувалися
курені-напівземлянки (вони досліджувалися археологами у 1990-2003 роках). На захід
від коша стояла церква Покрови Пресвятої Богородиці, зроблена з очерету, біля якої
був цвинтар і криниця, де ніколи не замерзала вода. Січ займала площу щонайбільше 2
гектари, це був майже правильний; чотирикутник, обнесений ровами й валами та
дерев'яним частоколом. Оборонний комплекс цієї Січі доповнювали 4 редути, в
кожному з кутів форту.
Згідно з Прутським договором від 11 липня 1711р. російський цар Петро І визнав факт
виходу Війська Запорозького Низового з підданства його держави та погодився з тим,
що від цього часу Військо вступало під протекцію Кримського ханства. Додатковою
угодою гетьмана П. Орлика з турецьким урядом від 22 квітня 1714р. було остаточно
визначено політичний статус Війська Запорозького в Османській імперії (Кримському
ханстві): воно відтепер перебувало у подвійній залежності від Османів та Гіреїв; за
участь у військових виправах кримських ханів запорожцям було обіцяно невтручання
у їхні внутрішні справи, даровано податкові пільги та право займатися їхніми
традиційними промислами на всій території Кримського ханства.
У травні 1728 року в Олешківській Січі виникло повстання. Козаки скинули кошового
отамана Костя Гордієнка й рушили вверх по Дніпру.
Першими поселенцями Олешківської Січі стали ватажани-промисловці, які не брали
участі у військовій кампанії 1709р., а з самого початку перебували на рибних та
соляних промислах в пониззі Дніпра. З осені 1711 р., після повернення більшості
запорожців з Бессарабії, де вони знаходились з військами шведського короля,
олешківське поселення набуває рис, притаманних власне Січі. Від цього моменту
кількість його мешканців зросла до 6 тис. осіб, самих тільки нежонатих козаків. При
цьому багато січовиків ще перебувало у Буджаку та навіть у Валахії. Саме з цього часу
починається зведення ровів та валів, адміністративних споруд та куренів, церкви.
Олешківська Січ існувала впродовж 19 років, до 25 травня 1728 року, коли її було
зруйновано представниками проросійської партії козацтва, лідерами якої були Іван
Малашевич та Іван Гусак.
6. Спроби П. Орлика створити антиросійську коаліцію для боротьби за
незалежність України.
Позбавлені будь-яких надій на утвердження своєї позиції в Україні, П. Орлик і його
оточення за сприяння турецького султана виїхали у червні 1714 р. з Бендер через
Відень до Швеції. Відтепер усі зусилля української еміграції були спрямовані на
залучення великих європейських держав, насамперед Франції, до справи визволення
України. Цій благородній меті гетьман в екзилі присвятив решту свого життя. Він і
далі плекав ідею, уже в результаті створення широкої європейської коаліції,
визволення з-під влади Москви та об’єднання Правобережної, Лівобережної,
Слобідської України та Запорозької Січі в соборну Українську державу. Для цього П.
Орлик намагався використати суперництво європейських держав за військовий і
політичний вплив на континенті, антиросійські настрої, що панували в урядах Англії,
Франції, Голландії, Данії, Швеції, Польщі та інших держав. Через П. Орлика весь
континент дізнався про прагнення України до незалежності та про її боротьбу за свій
суверенітет. Для політичних діячів Європи П. Орлик написав «Маніфест до
європейських королів», з яким і звернувся до всіх європейських монархів. У 1712 р. до
початку конгресу європейських держав в Утрехті П. Орлик склав «Дедукцію (Вивід)
прав України», метою якої було:  нагадати європейським правителям про існування
української (козацької) нації;  обґрунтування права українців на власну державу і
заклик допомогти Україні здобути незалежність;  нове пояснення мотивів звернення
Гетьманщини до шведського і турецького протекторату;  твердження, що
відновлення суверенної Гетьманщини необхідне для захисту європейської свободи від
наступу Росії. Проте ніякої реакції європейських політиків на маніфести П. Орлика не
було. Крім планів західноєвропейської коаліції, він також розробив проект східного
антимосковського союзу, учасниками якого мали стати Річ Посполита, Османська
імперія, Кримське ханство, Буджацька орда, Січ, Гетьманщина, донське козацтво й
казанські татари. Проте ситуація в політичних колах Європи складалася не на користь
П. Орлика. 1718 року на полі бою в Норвегії загинув гетьманів союзник Карл ХІІ. А
через три роки, 30 серпня 1721 року, знесилена війною Швеція підписала з Росією
Ніштадський мир, за яким:  до Москви переходили Ліфляндія, Естляндія, Інгрія,
частина Карелії та острови Езель і Даго;  Росія повертала Швеції Фінляндію.
Туреччина задовольнилася тим, що Росія поступилася їй Азовським узбережжям, і не
хотіла більше воювати. Довга міжусобна боротьба повністю знесилила Польщу.
Нарешті, за підтримки росіян польський трон захопив Август Саксонський (Фрідріх-
Август ІІІ), що дало можливість Петрові І, за свідченням сучасників, «порядкувати в
Польщі, як у себе вдома».
Діяльність П. Орлика в Європі завдала багато клопоту російському урядові. За
наказом Петра І російські агенти намагалися впіймати й заарештувати непокірного
гетьмана. Рятуючись від переслідувань, П. Орлик був змушений постійно переїжджати
з однієї країни в іншу. З 1714 р. він перебував у Швеції, але вже в 1720 р. переїхав до
Німеччини, а згодом – до Франції. У 1722 р. П. Орлик перебрався на територію
Османської імперії, де на вимогу турецького уряду оселився в Салоніках (Греція).
Шукаючи підтримки в різних європейських держав (Франції, Англії, німецьких
держав, Польщі, Ватикану), він неодноразово порушував питання про допомогу в
справі відновлення української державності, намагаючись сформувати власні військові
сили та залучити до боротьби проти Російської імперії Запорожжя. Добиваючись
«визволення бідної отчизни нашої України», як пише сам П. Орлик, він вперше заявив
про небезпеку, що загрожувала сусідам із зміцненням потужної держави Петра І.
Збережена донині писемна спадщина гетьмана-емігранта величезна: вона охоплює
приватне та офіційне листування, політичні проекти, щоденник обсягом понад 2 тис.
сторінок, який Орлик вів з 1720 по 1733 рік, описуючи свої кружляння по
європейських дворах, часто серед тяжкої матеріальної скрути (як він сам писав, були
дні, коли «ні хліба, ні дров, ні світла») і ще тяжчої безнадії.
Отже, поставленої мети, як відомо, П. Орлик не досяг, хоч віддав усі свої сили та
енергію, усе своє життя боротьбі за незалежність України. Проте життя і діяльність
Пилипа Орлика стали прикладом вірного служіння Україні, своєму народу і мають
неоціненне значення у справі національно-патріотичного виховання молодого
покоління. Непересічне значення для майбутніх поколінь має і Конституція П. Орлика,
в якій майже 300 років тому були сформульовані головні принципи побудови
незалежної держави: поділ влади, суверенність, демократизм, соціальність і
законність, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, правова культура. І
хоч вона й не набула сили закону, але стала унікальним історичним документом,
цінним здобутком політичної правової думки України.