6.

Національно-визвольне повстання на Правобережжі під проводом Семена

Палія. Остаточна ліквідація козацтва на Правобережній Україні.
Наприкінці XVIII ст. з метою колонізації Правобережжя та відвоювання у турків
Поділля польський уряд Я. Собеського намагався залучити на свій бік козаків. Для
цього у 1684 р. він видав універсал, згідно з яким на Правобережжі відроджувався
козацький устрій. Козакам колишніх правобережних полків дозволялось селитися
навколо Чигирина, Канева, Корсуня, Черкас, Умані, Кальника та Білої Церкви. В 1685
р. це рішення підтвердив сейм Речі Посполитої спеціальною постановою, яка обіцяла
козакам ті вольності та привілеї, що вони їх мали раніше. Це сприяло тому, що на
колонізованих козаками землях відроджується традиційна козацька структура
самоврядування, інститути полкової і сотенної старшини протидіють реставрації в краї
кріпосницьких порядків та відновленню шляхетського землеволодіння. Але на
початку 1699 р., коли, відповідно до постанов Карловицького конгресу, Османська
імперія погодилась повернути Польщі Правобережну Україну включно з Подільським
воєводством, потреба у військовій допомозі українського козацтва відпадала. Шляхта
могла вже на абсолютно законних (з точки зору міжнародного права) підставах
повертатися до своїх маєтностей на Правобережжі. У червні 1699 р. вальний сейм Речі
Посполитої ухвалює рішення про розформування козацьких полків. На практиці це
означало не лише ліквідацію певних військових підрозділів, а й – козацького стану та
козацького державного устрою на Правобережжі взагалі.
Й уже з літа 1700 р. розпочалися збройні сутички козаків з коронними військами
правобережних міст. За такої ситуації С. Палій ініціює проведення у Фастові наради,
на яку запросили козацьку старшину, православних шляхтичів, міщан, духовенство.
На раді ухвалено рішення збройно захищати свої права і звернулися до населення
козацького Правобережжя із закликом підніматися на боротьбу проти польського
панування. Для того, аби надати виступу більшого розмаху, в різні частини
Правобережжя направлено козацькі загони. І вже на осінь 1702 р. повстання охопило
територію Київського, Брацлавського, Подільського та південну частину Волинського
воєводств. Як і 1648 р., розпочалося масове винищення шляхти, євреїв-орендаторів,
польської адміністрації та католицького й уніатського духовенства. Представники
польської влади звертали увагу на те, що С. Палій та його соратники намагалися йти
слідами Богдана Хмельницького, який запалив факел селянської війни. Дуже скоро
повстанцям вдалося оволодіти польськими фортецями в Бердичеві, Немирові,
Меджибожі, Вінниці, Барі. У листопаді 1702 р. раптовим штурмом С. Палій підкорив
Білу Церкву, з її міцною фортецею та потужним гарнізоном. Сюди він і переніс свою
резиденцію. Август ІІ, кинувши проти повстанців 15-тисячну армію з 44 гарматами, до
березня 1703 р. зумів придушити головні вогнища боротьби на Поділлі та південно-
східній Волині. Почалася жорстока розправа. Усі повстанці, захоплені зі зброєю в
руках, були покарані на смерть. 1704 р. повстання розгортається з новою силою. Цього
разу бунтівні настрої перекидаються і на Запорозьку Січ, де рядові козаки вирішили
приєднатися як до соціальних закликів повстання, так і виступити проти іноземного
поневолення. Намагаючись зміцнити свої позиції, С. Палій налагоджує стосунки з
кошовим отаманом Запорозької Січі Костем Гордієнком, у котрого склалися
надзвичайно напружені стосунки з гетьманом І. Мазепою. Крім того, до Батурина
надходила інформація про зацікавленість шведського короля залучити на свій бік С.
Палія, аби тим самим чинити диверсії в тилу його супротивника короля Августа ІІ.
Вимоги Петра І здати Білу Церкву полякам і спільно з коронними військами
виступити проти шведів не справили на козацького ватажка належного впливу. Проте
31 липня 1704 р. за наказом гетьмана І. Мазепи фастівського полковника було
підступно захоплено і перепроваджено до Москви. Згодом С. Палія відправили на
заслання до Томська, де він пробув аж до кінця 1708 р. Після придушення народного
повстання на Правобережжі та усунення від влади С. Палія уже в червні 1705 р. 40-
тисячне козацьке військо під керівництвом І. Мазепи зайняло Київщину, Волинь,
Східну Галичину й досягло Белзького воєводства. У місті Дубно на Волині І. Мазепа
створив свою тимчасову резиденцію. Отже, збулась його мрія возз’єднання
Правобережжя з Лівобережною Гетьманщиною.
7. Участь українських полків у Північній війні:
а) воєнні дії України та Росії проти Польщі та Швеції у 1704-1708 рр.;
З 1704 р. козацькі полки активно включилися в боротьбу із шведами на території
Польщі, де діяв спільник Швеції Станіслав Лещинський. Зокрема, у квітні 1704 р.
головні сили української армії в Польщі очолив сам гетьман І. Мазепа. В наступні
роки він, а також полковники М. Миклашевський, Д. Апостол, І. Мирович очолювали
козацьке військо в боротьбі за білоруські та галицькі землі.
Українські козаки, які воювали на всіх фронтах разом з московською армією, не тільки
не отримали жодної винагороди за участь у виснажливих воєнних операціях, а,
навпаки, терпіли зневагу й утиски від російських та німецьких офіцерів, які
перебували на службі у Петра І. Дискримінація була настільки відвертою, що навіть
найлояльніші полковники ремствували. Вони скаржилися І. Мазепі, що московські
пристави «козаків палками б’ють, вуха шпагами відтинають, а тим часом на
українських землях великоросійські люди грабують їхні хати, жінок і дочок ґвалтують,
коней, худобу і всілякі пожитки забирають».
Постійні війни виснажували Україну. Крім великих людських жертв, війна завдала
величезних збитків її економіці. Адже козаки вирушали на війну на власних конях, зі
своєю зброєю та амуніцією, своїм коштом утримували себе. Крім значних
матеріальних втрат, участь у війні відривала козаків від ведення власного
господарства. Особливо великий економічний тягар несла Україна з 1706 р., коли
сюди передислокувалися російські війська. На утримання та забезпечення всім
необхідним 70-тисячної армії цар наказав гетьману І. Мазепі підготувати запаси коней
та волів, зерна, продовольства та фуражу, селітри та пороху. Виконуючи наказ,
українські селяни заготували тримісячні запаси фуражу майже для 55 тис. коней, що
включали в себе понад дві тисячі пудів сіна, 131 568 четвериків вівса і 59 500
четвериків борошна.
У цей же час, за наказом Петра І, через Дніпро споруджено два мости та розпочато
прискорене будівництво Києво-Печерської фортеці, якій цар надавав важливого
значення як опорному стратегічному пункту на шляху можливого просування
ворожих військ. На будівництво фортеці зігнали багато селян з навколишніх
місцевостей, а також мобілізували козаків Київського, Переяславського, Гадяцького,
Чернігівського полків.

Захопивши важливі позиції в Прибалтиці, Петро І починає приділяти більше уваги

польським справам. На початку 1704 р. він посилає на допомогу Августові 12-тисячне
московське і 5-тисячне українське військо. У квітні 1704 р. на допомогу Августові для
боротьби проти шведів вирушив на Правобережжя сам гетьман Мазепа з головними
силами українського війська. З цього часу протягом кількох років значна частина Речі
Посполитої була зайнята московсько-українським військом, яке провадило боротьбу
проти шведів та їх прибічників серед польсько-литовського магнатства.
Навесні 1705 р., користуючись тим, що Карл був зайнятий боротьбою з саксонсько-
московським військом (10 тис. саксонців і 6 тис. москалів на чолі з генералом
Шулеибурґом) в Шлезьку, Петро зайняв Курляндію і Литву. Головні сили московської
армії (близько 30 тис.) зосереджені були в Гродні, але Карл взимку 1705 р. швидким
маршем рушив до Гродна і відрізав московське військо від його операційної бази (на
Західній Двіні).
Становище московського війська стало дуже тяжким. Проте Петро зібрав у Менську
близько 12 тисяч війська. Велику роль зіграло тут українське військо. Мазепа з 15
тисячами козаків стояв коло Слуцька, загрожуючи лівому флангові шведів; друга
частина козацького війська (кілька тисяч козаків) була в Бересті і мала допомагати
Гроднові. Щоб забезпечити Московщину від можливого шведського наступу, Петро
наказав посилити укріплення Пскова й Смоленська, а також побудувати суцільну
укріплену лінію від Пскова до Брянська.
б) шведсько-український союз;
Отримавши повідомлення про вступ армії Карла ХІІ в Північну Україну, І. Мазепа під
різними приводами прагне уникнути контролю за своєю діяльністю з боку російського
керівництва. Отримавши виклик на військову раду до фельдмаршала Шереметьєва, на
яку мав прибути сам цар, гетьман, зупинившись у містечку Борзна, вдав із себе
смертельно хворого. Коли ж небіж Івана Степановича Андрій Войнаровський
повідомив дядька про намір О. Меншикова провідати його – вранці 24 жовтня І.
Мазепа разом з невеликим військом, що складалося з козаків Лубенського,
Миргородського та Прилуцького полків (загалом близько 5 тис.) вирушив назустріч
шведському королю. Козаки й більшість старшини не знали справжніх намірів свого
поводиря. Тільки переправившись через Десну під Оболонням, гетьман зібрав усіх на
раду й відкрив свій задум. Більшість присутніх стояла, ніби громом вражена, не
вірячи, що гетьман міг зважитися на такий крок. У повній тиші І. Мазепа виголосив
свою палку промову. Вислухавши її, козаки, не сказавши жодного слова, почали
мовчки розходитись, а під прикриттям ночі почали тікати по домівках.
Надвечір 28 жовтня 1708 р. гетьман в оточенні вірної йому старшини та 4 тис. козаків
прибув до шведського табору. Наступного дня відбулася зустріч І. Мазепи з Карлом
ХІІ. 29-30 жовтня 1708 р. укладено шведсько-український договір. Стислий виклад із
шести пунктів цієї угоди знайдено в політичному маніфесті Пилипа Орлика
(генеральний писар за урядування І. Мазепи, гетьман у вигнанні) – «Вивід прав
України», з яким він звертався до європейських монархів. В угоді передбачалося: 
Україна має бути незалежною і вільною. Український князь (І. Мазепа) і Генеральна
рада будуть надалі панувати з правами, якими користувалися і раніше на цих землях; 
усе, що буде завойоване в московських володіннях, належатиме тому, хто його
захопив;  всі загарбані Московією землі, що колись належали «руському народові»,
мають бути повернені Українському князівству;  шведський король зобов’язується
захищати Україну від усіх ворогів і посилати на допомогу свої війська, коли про це
попросять гетьман і «стани»;  шведські війська будуть знаходитися під
командуванням українського гетьмана, який забезпечуватиме їх продовольством і
фуражем;  Мазепа стає довічним князем України;  шведський король не має права
претендувати на герб і титул князя України чи командувача збройних сил князівства;
 на весь час війни шведське військо може займати п’ять українських міст (Стародуб,
Мглин, Батурин, Полтаву і Гадяч) для виконання стратегічних завдань і умов цього
договору.
Оскільки угода про українсько-шведський союз була таємною, цей крок для
переважної більшості українців був несподіваним і незрозумілим. Тому народ у своїй
масі не підтримав наміру Мазепи здобути Україні державну незалежність з допомогою
Швеції. Сподівання на об’єднавчу силу національної ідеї виявилися марними. Надто
далеко відірвався лівобережний гетьман від народу, його життєвих потреб. Козаки,
селяни, міщани більше дбали про захист власних економічних інтересів, ніж про
державну незалежність від Росії. А тому заклики І. Мазепи до українців підняти
повстання проти російського царя не знайшли підтримки серед селян і козаків, які уже
не довіряли йому і боялися потрапити у нове іноземне ярмо. Вони продовжували
допомагати царському уряду в боротьбі проти шведських загарбників.
в) розгром росіянами шведських військ біля Полтави.
Після надзвичайно виснажливої зими 1708-1709рр. та військових невдач, становище
шведської армії в Україні стало доволі складним. В кінці квітня 1709р. Карл XII
підійшов до фортеці Полтава і взяв її у облогу. Шведський король мав 31,000 вояків,
частина яких знаходилася у облогових траншеях та охороняла підступи до фортеці з
боку річки Ворскли. Росіяни мали 49,000 війська і близько 130 гармат, що давало їм
відчутну чисельну перевагу напередодні битви. Напередодні битви, під час перевірки
шведських укріплень на південь від Полтави Карл XII був поранений у ногу. Ця подія
негативно вплинула на моральний дух армії, для якої король ототожнювався із
талісманом перемоги. Номінально залишившись головнокомандуючим, Карл XII
передав усі повноваження фельдмаршалу Реншельду. Шведський план дій щодо
вирішальної битви був простий. Армія мала підійти до редутів під покровом ночі і
пройти їх з мінімальними втратами. Кіннота повинна була напасти на ворожу кінноту,
зосереджену позаду редутів. Піхота генерала Левенгаупта, пробившись крізь редути,
мала напасти на укріплений табір росіян. Шведська піхота почала рух о першій годині
ночі. 18 батальйонів були розділені на чотири колони, які мала підтримувати кіннота
та батарея з чотирьох полкових гармат. Місце зосередження знаходилося на відстані
кілометра від першого російського редуту, з якого доносилися шурхіт лопат і стукіт
сокир. Кавалерія запізнилася більше ніж на дві години, і коли уся армія нарешті
почала шикуватися у бойовий порядок, вже почало розвиднятися. Фактор
несподіванки було втрачено, втім король прийняв рішення будь-що атакувати. Була
четверта година ранку. Битва почалася. Наступ на лінію редутів був швидкий. Перші
два недобудовані редути шведи захопили швидко, а усю залогу вирізали. Здавалося,
що наступ просувається успішно, втім усі спроби оволодіти третім редутом, оборона
якого була організована належним чином, виявилися марними. Найбільших втрат на
першому етапі битви шведи зазнали саме біля нього. За свідченнями очевидців, рів
навколо редуту був вщент заповнений тилами вбитих солдатів. Несподівано шведська
кавалерія обох крил і піхота Левенгаупта отримали наказ Реншельда припинити
наступ та відійти на захід в бік Будищанського лісу. Ситуацію суттєво ускладнила та
обставина, що третина шведської піхоти під командою генерала Рооса відірвалася від
основних сил, потрапила у пастку і була практично повністю знищена росіянами. Сам
Роос із залишками своїх підрозділів відступив до покинутого шведського шанцю на
схід від фортеці, де невдовзі капітулював. тим часом росіяни за наказом царя почали
виходити з табору та шикуватися у бойовий порядок. Через значну чисельну перевагу,
армія Петра I мала лінію фронту на 400-500 метрів ширшу за лінію фронту
супротивника. Крім того, шведська кавалерія не змогла розташуватися на флангах і
опинилася позаду піхоти у скупченні та безладді. Близько 10 години ранку шведи
рушили назустріч ворогу. Коли супротивників розділяло менше 200 метрів, російська
артилерія відкрила вогонь картеччю, наносячи ворогу дуже великих втрат. Усі спроби
шведської кавалерії допомогти уникнути оточення виявилися марними. Солдати Карла
XII почали тікати з поля бою. До 11 години ранку битва закінчилась цілковитою
поразкою шведського війська. У Полтавській битві вони втратили близько 6900
чоловік вбитими та пораненими. У полон потрапило 2800 чоловік, серед яких були
фельдмаршал Реншельд, перший міністр Швеції граф Піпер, багато генералів та
офіцерів. Втрати російської армії становили 1345 чоловік вбитими і 3290 чоловік
пораненими. Облогу з фортеці Полтава було знято. Рештки шведського війська
відступили до Пушкарівки, де знаходився обоз, а потім рушили на південь до Дніпра.
Так закінчилася вирішальна битва Великої Північної війни.
8. Гетьман І. Мазепа в історії України. Постать І. Мазепи в літературі та
мистецтві.
В історії україни:
Гетьман, за підрахунками істориків, збудував 12 та відремонтував 20 храмів. Лише в
Києві ним були споруджені Богоявленська церква Братського монастиря на Подолі,
Миколаївський військовий собор і Феодосіївська церква на Печерську, церква Всіх
Святих над брамою Печерського монастиря, відреставровано Софійський собор та
Михайлівський Золотоверхий монастир, Успенський собор та Троїцьку надбрамну
церкву в Лаврі.
Художня література:
За доби Романтизму доля І. Мазепи «силою випадку й моди» (Н. Яковенко) опинилась
у фокусі зацікавлень багатьох європейських митців – художників, музикантів, поетів.
Свої твори гетьманові присвятили Джордж Байрон, Віктор Гюго, Олександр Пушкін,
Юліуш Словацький, Тарас Шевченко, Богдан Лепкий та ін. З упевненістю можна
сказати, що жодний інший діяч української історії не став героєм стількох зарубіжних
творів. Зокрема, гетьман України Іван Самойлович (1672-1687), Данило Апостол
(1727-1734), Кирило Розумовський (1750-1764 рр.) зробили не менше І. Мазепи для
утвердження української державності, покращення життя народу, проте їх зовсім
обійшли увагою митці як зарубіжні, так і вітчизняні. Їхня діяльність видається менш
помітною тому, що не вийшла за рамки локальних, внутрішніх подій. Натомість
діяльність І. Мазепи і його завершальний політичний крок, пересікався зіткненням
двох найяскравіших постатей європейської історії початку XVIII ст. – шведського
короля Карла ХІІ і російського царя Петра І
В. Сосюра, на відміну від Пушкіна, по-своєму трактує образ Мазепи. Не ідеалізуючи
його, поет творить художній образ, а не політичний портрет гетьмана, намагається
розкрити психологію його особистості і через цей образ піднести ідею державності
України, її незалежності.
У поемі Сосюри Мазепа "любив Вкраїну... душею", бажав їй добра і волі, шукав
шляхів до утвердження її сили і суверенності. Але трагедія Мазепи полягала в тому,
що його не підтримав народ

У Полтаві із 2003 р. проходить всеукраїнський фестиваль «Мазепа-фест». На ньому

митці представляють свої літературні, музичні твори, відбуваються зустрічі із діячами
культури
Театр:
Постановка вистав з образом Мазепи на театральних сценах світу почалася ще на
початку XIX ст. В Америці, в країнах Європи (особливо в Німеччині, Франції та
Англії) і лише в другій половині XIX століття досягла Росії.
Живопис :
Збереглася значна кількість картин із зображенням гетьмана Мазепи, які зберігаються
в музеях різних країн, у тому числі і в Українi. Особливістю цих картин є те, що особа
Івана Мазепи на картинах не збігається. На думку дослідника портретів гетьмана
Мазепи Лариси Шендрік найвірогіднішим є зображення гетьмана на картині, що
зберігається в Гріпсгольме (Швеція)