Посилення антиукраїнської політики Російської імперії в першій чверті XVIII ст.

Репресії російського царизму щодо України після переходу І. Мазепи на бік Карла ХІІ.
Перехід І. Мазепи до шведів застав Петра І в с. Погребках неподалік Новгорода-
Сіверського. Ця новина викликала у нього справжній шок, який швидко змінився
люттю і бажанням негайно помститися І. Мазепі за зраду. Перш за все, він видав
маніфест до українського народу, в якому сповіщалося, що «вор Мазепа … забувши
страх Божий і свою присягу», зрадив царя, аби «Малоросійську землю повернути в
рабство», передавши її під польське володіння, а церкви віддати уніатам. Себе цар
виставляв як захисника українського народу, скасувавши з цією метою деякі податки,
які І. Мазепа наклав нібито на свою користь. Одночасно Петро І наказав:  негайно
знищити столицю гетьманів Батурин, де зберігалися великі запаси озброєння,
боєприпасів, продовольства і перенести її до м. Глухова – ближче до кордонів Росії; 
переобрати гетьмана І. Мазепу, оголосивши йому анафему, і провести комплекс
заходів по дискредитації його політики;  жорстоко покарати усіх спільників
українського гетьмана та їх родини.
Найпершими, хто відчув гнів і немилість царя, були жителі та гарнізон гетьманської
столиці – Батурин. За наказом Петра І 25 жовтня генерал О. Меншиков об’єднав свої
кавалерійські частини з тими військами, що перебували під командою князя Д.
Голіцина і, форсувавши Десну, на чолі 10 тис. вояків підійшов до міста, яке за наказом
гетьмана обороняли сердюцький полковник Дмитро Чечель, осавул генеральної
артилерії Фрідріх Кенігсек та батуринський сотник Дмитро Нестеренко. Під їхньою
командою перебували чотири сердюцьких полки – Чечеля, Покотила, Дениса та
Максима, а також частини козацьких полків – Лубенського, Миргородського та
Прилуцького.
1 листопада під Батурином розпочалися бойові операції. Спершу сторони
обстрілювали одна одну з артилерії і росіянам вдалося спалити посад навколо фортеці.
А в ніч на 2 листопада Меншиков повів війська на штурм і після двогодинного бою
Батурин впав. Причиною такого швидкого захоплення фортеці стала зрада окремих
козацьких старшин, зокрема джерела називають прізвище прилуцького полкового
обозного Івана Носа, котрий показав російським військам таємний підземний хід у
місто.
Після захоплення міста над його мешканцями вчинено жорстоку розправу – їх
катували і вбивали, не жаліючи ні старих, ні немовлят. Як згадує автор «Історії Русів»,
трупи нещасних жертв вкрили вулиці, а понівечені тіла взятих у полон козаків
прив’язували до дощок і кидали в річку Сейм, аби, пливучи, вони наводили жах на
всіх, хто наміриться підтримати І. Мазепу. Після погрому і пограбування місто було
вщент спалено. До рук Меншикова в Батурині потрапили понад 90 козацьких гармат
(більшість з них передано російським військам, а важкі гармати підірвані за наказом
російського генерала), військові припаси, чималий скарб, гетьманські клейноди та
архіви. Але не менш важкими були й моральні наслідки від знищення гетьманської
резиденції.
Генеральний писар Пилип Орлик, який супроводжував пізніше І. Мазепу до спаленого
Батурина, писав, що, стоячи на його попелищах, український гетьман пророче заявив:
«Тепер все піде інакше: Україна, залякана долею Батурина, буде боятися триматися з
нами заодно». Отже, зруйнування Батурина та його мешканців було не лише помстою.
Цим каральним актом Петро І намагався залякати українців та остаточно упокорити їх,
позбавивши прагнень до волі.
Події в Батурині стали прелюдією до терору, який згодом охопив майже всю Україну.
Впродовж наступних кількох місяців російське командування розгорнуло пошук осіб,
які співчували Мазепі. В Лебедині (територія Слобожанщини, нині Сумська область),
де знаходилась головна царська квартира, звідки Петро І здійснював керівництво
російськими військами, почала діяти спеціальна слідча комісія, яка жорстокими
тортурами виривала «зізнання» у підозрюваних. «Зізнання» у злочинах вибивалися
навіть у тих, хто й гадки не мав про наміри чи дії І. Мазепи. Автор згаданої «Історії
Русів» стверджував, що число закатованих за вироком Лебединської комісії становило
близько 900 осіб. На той час у Гетьманщині проживало близько 1000 старшинських
родин, а отже терор мало кого обминув. Разом з тим, Лебединська комісія щедро
винагороджувала тих, хто доніс на зрадливі дії та наміри когось із своїх ближніх,
переважно майном і посадами, відібраному у «мазепинців». Тоді ж маєтки І. Мазепи
та старшини, що пристала до нього, були конфісковані й роздані московським
генералам (Меншикову, Головіну, Долгорукову, Шереметьєву та ін.), які стали таким
чином «українською шляхтою», або тій частині козацької верхівки, котра встигла
засвідчити свою лояльність до російських властей.
Жорстокий терор і, водночас, щедрі винагороди, забезпечили Петру І те, чого він
прагнув найбільше, – виступ гетьмана І. Мазепи не отримав підтримки українського
населення. Від І. Мазепи пішла навіть частина тих старшин, які спочатку підтримали
його, – полковники Д. Апостол і А. Кандиба, генеральний хорунжий Іван Сулима,
компанійський полковник Гнат Галаган та деякі інші. Важливим елементом реалізації
програми утримання України під своєю владою стало проведення за наказом Петра І
нових гетьманських виборів. Виборчу раду було призначено у прикордонному з
Росією Глухові (саме сюди за наказом царя було й перенесено гетьманську резиденцію
із зруйнованого осідку І. Мазепи в Батурині). На раду прибули лише полковники:
Стародубський – І. Скоропадський, Чернігівський – П. Полуботок, Переяславський –
С. Томара, Ніжинський – Л. Жураховський та охотницький – А. Танський. Виборам
гетьмана передувала церемонія «покарання» І. Мазепи. На майдані Глухова
встановили ешафот із шибеницею, на нього поставили опудало, що уособлювало
гетьмана, зачитали список його «провин» та виголосили вирок, а далі кат повісив
опудало, попередньо зірвавши з нього ордени і кавалерську стрічку Андрія
Первозванного та поламавши гетьманський герб і шаблю.
6 (17) листопада 1708 р. старшинська рада за пропозицією Петра І обрала Івана
Скоропадського новим гетьманом України. 12 листопада 1708 р. в Успенському соборі
Москви – місці коронації російських царів – у присутності царевича Олексія
Петровича, православних владик та бояр намісник патріаршого престолу Стефан
Яворський провів прокляття одного з найбільших покровителів і меценатів
православної церкви, а крім того, і давнього свого приятеля, Івана Мазепи – «за
измену и вероломство». Того ж таки дня в Троїцькому соборі Глухова після літургії й
молебня в присутності російського царя, його генералів і членів уряду, а також
гетьмана І. Скоропадського і старшини вище українське духовенство на чолі з
митрополитом київським Йосафатом Кроковським також проголосило І. Мазепі вічне
прокляття (анафему). Після цього Й. Кроковський, а також чернігівський архієпископ
Іоан Максимович і переяславський єпископ Захарія Корнилович звернулися до своєї
пастви з друкованим посланням, де засуджували вчинок українського гетьмана та
сповіщали про його відлучення від церкви. Відтоді церковну анафему на І. Мазепу
проголошували по всіх православних храмах Російської імперії у першу неділю
Великого Посту понад 200 років аж до її зняття за правління Павла Скоропадського 10
липня 1918 р.
Церковна анафема була поширена на всіх соратників І. Мазепи й стала ще одним
чинником впливу на український народ, ще більше відбивши у нього бажання до
підтримки свого гетьмана і шведів. Населення не хотіло продавати шведам
продовольство й фураж, ховало їх у лісах, нападало на окремі загони й не бажало
впускати шведів у міста й містечка.
Як відзначають дослідники, шведські війська несподівано зустріли не тільки мужній, а
й вмілий опір людей, котрі досконало володіли зброєю, мали її вдосталь і знали
найпередовіші методи військового мистецтва. Мужньо й відважно захищалися,
зокрема, жителі Сміли, Тернів, Недригайлова, Ромен, Веприка та інших міст.
Протягом зими 1708-1709 рр. дошкульних ударів шведам завдали партизанські загони
на території Чернігівщини, Слобожанщини й Полтавщини. Щоправда жителі окремих
сіл заявляли про свою підтримку І. Мазепі, посилали до нього своїх добровольців й
навіть влаштовували шведам урочисті зустрічі. Але таких випадків було дуже мало.
Населення Гетьманщини в своїй масі відвернулося від І. Мазепи і продовжувало
боротьбу зі шведами, розглядаючи їх як нових окупантів України. На партизанські дії
шведи відповідали репресіями, які викликали ще більший спротив місцевого
населення.
У березні 1709 р. шведська армія надовго застрягла під Полтавою, яку обороняли
російський гарнізон полковника Олексія Келіна й рішуче настроєні місцеві жителі.
Для поліпшення ситуації Іван Мазепа докладав усіх зусиль, щоб схилити на бік шведів
Запорозьку Січ, яка тоді ще не пристала до жодної зі сторін. Запорозьке військо мало
славу вмілих і відважних воїнів, користувалося довірою і пошаною народу й могло
стати тією силою, яка б допомогла Карлу ХІІ та І. Мазепі вийти із скрутного
становища. Це добре розумів і Петро І, який протягом зими 1708 – весни 1709 рр.
наполегливо переконував запорожців не підтримувати Мазепу.
Проте Січова рада 12 березня 1709 р. під впливом агітації свого кошового отамана
Кості Гордієнка вирішила підтримати І. Мазепу і спільно з ним виступити проти
спільного ворога – російського царя. 26 березня 8-тисячний загін запорожців на чолі з
К. Гордієнком, розбивши дорогою підрозділи російської армії, з’єднався в Диканьці з
І. Мазепою, а наступного дня вони разом уже вели переговори з Карлом ХІІ у Великих
Будищах, де був розташований його штаб. Тоді ж шведський король письмово
підтвердив, що бере Військо Запорозьке під свою опіку і зобов’язується продовжувати
війну з Петром І до переможного кінця й не підписувати з ним угоди без козацьких
представників. Король ще раз гарантував збереження прав і вольностей козацької
держави. Разом з тим українські представники в особі І. Мазепи та К. Гордієнка
обіцяли, що населення забезпечуватиме шведів на час кампанії продовольством і всім
необхідним та не чинитиме проти них диверсій. Королівська армія зобов’язувалась у
цьому разі враховувати інтереси місцевого люду при влаштуванні бойових операцій і
не чинити насильств мирному населенню. Перехід Запорозької Січі на бік гетьмана І.
Мазепи і шведів відкривав перед союзниками нові перспективи. Насамперед, цим
самим забезпечувалися умови налагодження стосунків з Туреччиною та Кримом, а
також це дозволяло хоч би кружним шляхом, через південні землі, підтримувати
зв’язок з польським королем Станіславом Лещинським і шведським генералом
Крассау.
Не менш важливими були внутрішньо-українські наслідки, які сприяли
антиросійським настроям серед окремих верств населення, зокрема півдня
Гетьманщини. Проте факт переходу частини запорозьких козаків на бік шведів мав
для України і негативне значення. Петро І використав його для нових репресій проти
українців і ліквідації Запорозької Січі. Наприкінці 1709 р. проти бунтівної Січі було
направлено три російські полки під командою полковника Петра Яковлєва та
козацький компанійський полк чигиринського полковника Гната Галагана.
Спускаючись по Дніпру, вони спочатку здобули містечко Келеберду, далі взяли
штурмом запорозьку фортецю Перевалочна, її оборонців – понад 1000 запорожців – і
більшість місцевих жителів було репресовано. Було також спалено річкову запорозьку
флотилію, що стояла на тутешній переправі. Після цього 14 травня 1709 р. взято й самі
січові укріплення. Під час битви загинув наказний кошовий Кирик Копилевський і
переважна більшість його товаришів. Січові укріплення були вщент зруйновані;
спалені курені та військові будівлі; скарб, гармати і козацькі клейноди вивезено. Так
перестала існувати Чортомлицька (Базавлуцька) Січ. Січовики, котрим пощастило
врятуватися, втекли у пониззя Дніпра й заснували Січ спочатку на р. Кам’янці, а в
1711 р. – в урочищі Олешки при впадінні р. Інгул у Дніпро (Олешківську Січ), на
території, підвладній Кримському ханству. Тут вони проживали до 1734 р., в якому
запорожцям було дозволено повернутись на батьківщину.
Знищення Січі стало важким ударом по планах українського гетьмана та шведського
короля. О. Оглоблин узагалі переконаний, що її руйнація вирішила долю всієї
кампанії. Приблизно такої ж думки дотримуються і шведські історики. Адже
захоплення російськими військами стратегічних пунктів на Дніпрі призвело до
знищення козацької флотилії, яка була так необхідна при переправі військ польського
короля Лещинського та шведського генерала Крассау (на які очікував Карл ХІІ з дня
на день), а згодом – при відступі шведської армії. Крім того, втрата цих пунктів
утруднювала контакти з Правобережжям і Кримом.
Вкрай тяжкими для України були й психологічні наслідки цієї трагедії. Тим часом
головні сили шведської армії вели бої на підступах до Полтави, яка мала велике
стратегічне значення. Адже взяття Полтави, з одного боку, дозволило б шведам
встановити контроль над басейном річки Ворскла, отже, – над зручною переправою
через Дніпро, що, в свою чергу, полегшувало зв’язок із Кримом, Туреччиною та
військом польського союзника Станіслава Лещинського. Хто володів Полтавою –
володів південним Лівобережжям. З другого боку, оволодівши Полтавою, Карл ХІІ
розраховував забезпечити армію провіантом та амуніцією (тут були зосереджені ще за
часів І. Мазепи великі запаси харчів, фуражу, одягу та пороху), яких йому
катастрофічно не вистачало і щоденно необхідно було відволікати великі військові
сили на «вибивання» їх у місцевого населення. Проте це добре розумів і Петро І, який
стягнув сюди великі сили для того, щоб дати шведам вирішальний бій, який намічався
на кінець червня 1709 року. Сили противників були нерівні. І хоч до сьогодні історики
приводять різні цифри чисельності військ Карла ХІІ і Петра І (шведів – від 16 до 30
тис. осіб., росіян – від 38 до 50 осіб.), проте однозначно-кількісна перевага і у
чисельності вояків, і кількості гармат та ін. матеріально-технічному забезпеченні була
на боці росіян. До кількісної переваги росіян додавалася й моральна. Шведська армія
стояла на чужій території, оточена вороже настроєним населенням. Крім того, Карл
ХІІ напередодні Полтавської битви був тяжко поранений у ногу і після операції п’ять
днів лежав непритомний, а в день битви його возили поміж військом на ношах. Якщо
Петро І мав на своїй стороні не лише сильний гарнізон Полтави, яка мужньо
оборонялася, але й чималі резерви: козацьке військо гетьмана І. Скоропадського,
можливий прихід донських козаків і 40-тисячної калмицької кінноти, то Карл ХІІ
напевно міг розраховувати лише на 2 тис. козаків І. Мазепи і близько 5-8 тис.
запорожців. У таких умовах тільки диво могло врятувати Карла ХІІ та І. Мазепу від
поразки і на це диво вони, можливо, й розраховували. Але дива не сталося. 27 червня
1709 р. у генеральній битві поблизу с. Яківці під Полтавою, яка розпочалася о 5 годині
ранку атакою шведської піхоти на московські редути, до 11 години шведи зазнали
нищівної поразки: на полі бою залишилося 10 тис. шведів убитими і 3 тис. вояків
потрапило в полон, у тому числі головнокомандуючий шведськими військами
фельдмаршал граф Рейшільд і перший міністр графа Піпер. Втрати росіян становили
не більше 4,5 тис. вбитими і пораненими. Вціліла частина шведських військ під
командою генерала Левенгаупта почала відходити вниз по Ворсклі, маючи на меті
перехід на землі кримського хана. Їх перслідувала кавалерія О. Меншикова і козаки
гетьмана І. Скоропадського, які наздогнали шведів 30 червня на Дніпрі, під
Переволочною. Зважаючи на те, що російським військам ще навесні вдалося знищити
запорозький флот, козаки гетьмана І. Мазепи змушені були майструвати плоти та
човни, на яких вдалося переправити на протилежний бік ріки лише шведського короля
та українського гетьмана з невеликим почтом. Під Переволочною було
сконцентровано близько 16 тис. шведів, у той час, як кавалерійський корпус О.
Меншикова і козаків І. Скоропадського нараховував лише 10 тис. вояків. Проте
деморалізоване шведське військо не зуміло організувати належної оборони і здалося в
полон. Лише частині гетьманців і запорожців, загальною кількістю близько 2 тис. осіб
вдалося вирватися з оточення і вплав дістатися протилежного берега та приєднатися
до втікачів: Карла ХІІ, І. Мазепи, К. Гордієнка та їх нечисленного оточення. 1 серпня
втікачі прибули до Бендер, де їм надала притулок турецька адміністрація
Гетьман І. Скоропадський та його діяльність.
Після переходу І. Мазепи на сторону шведів, за вказівкою Петра І гетьманом України
1 (12) листопада 1708 р. обрано Стародубського полковника Івана Скоропадського
(1646-1729). Це був один із найвидатніших полковників часів І. Мазепи, його щирий
однодумець. Зрівнятися з його авторитетом і заслугами перед Україною міг хіба що
Данило Апостол, який на час виборів нового гетьмана перебував у таборі Карла ХІІ.
Про моральність І. Скоропадського говорить той факт, що під час свого гетьманування
(1708- 1722 рр.) він ніколи, як свідчать дослідники, не називав Мазепу «зрадником»,
як було прийнято в офіційних колах, а вживав назву, як правило, «бувший гетьман».
На час обрання гетьманом України Іван Ілліч Скоропадський мав уже 62 роки.
Народився він в Умані у православній козацько-шляхетській родині. У 1674 р., після
зруйнування міста турками, переселився у Лівобережну Україну. Службу у Війську
Запорозькому розпочав у правобережних гетьманів П. Дорошенка та М. Ханенка.
Служив канцеляристом, згодом – старшим канцеляристом Генеральної військової
канцелярії. В уряді І. Мазепи посів посаду генерального бунчужного, з 1701 р. –
генерального осавула. Брав участь у кримських походах 1687 та 1689 рр. Виконував
дипломатичні доручення гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи до Москви, Криму,
Польщі. 1706 р. очолив уряд Стародубського полку. Користувався повною довірою І.
Мазепи та, за однією з версій, розглядався ним як можливий наступник на гетьманстві.
Восени 1708 р., внаслідок стратегічних прорахунків шведського командування, І.
Скоропадський із своїм полком був відрізаний від І. Мазепи та Карла ХІІ, що не
дозволило йому приєднатися до антиросійського виступу.
Обрання його гетьманом (хоч і проведене під тиском Петра І) було цілком
закономірним. Як стверджують Д. Дорошенко і Наталія Полонська-Василенко, якщо б
і не було цього тиску, його однаково обрали б «вільними голосами» старшини, бо мав
тільки одного суперника – Чернігівського полковника Павла Полуботка, якому цар не
довіряв. Гетьманування І. Скоропадського припало на дуже складний і несприятливий
для розвитку української держави період. Швидкими темпами зростала могутність
Московської держави, яка у 1721 р. офіційно перетворилась в Російську імперію.
Треба було багато такту, дипломатичного хисту, щоб лавірувати між тріумфуючим
переможцем Петром І, який не приховував уже свого бажання остаточно знищити
Гетьманщину, і прагненням врятувати рештки її державності. Тим більше, що в цей
час уже не було такого стримуючого чинника, як Запорозька Січ. Про труднощі, які
постали перед І. Скоропадським, добре видно з політики російського уряду супроти
України, яка відверто викладена в листі князя Д. Голіцина до канцлера Головкіна.
«Задля нашої безпеки, – писав Д. Голіцин, – треба насамперед посіяти незгоду між
полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ
побачить, що гетьман уже не має такої влади, як І. Мазепа, то, сподіваюсь, буде
приходити з доносами… Треба, щоб у всіх полках були незгодні з гетьманом; якщо
між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі їхні справи будуть нам відкриті».
Решетилівські статті.
Згідно з традицією, гетьманування І. Скоропадського мало розпочатися з підписання
договірних статей (Угоди між царським урядом і новообраним гетьманом, які
укладалися, починаючи з «Березневих статей» Б. Хмельницького). Але Петро І
відмовився це зробити, посилаючись на воєнні обставини. Після Полтавської битви, 17
липня 1709 р. І. Скоропадський, перебуваючи з козацьким військом у таборі під
Решетилівкою (звідси й назва «Решетилівські статті»), знову звернувся до царя з
проханням підтвердити в «Статтях» основні державні права Гетьманщини, які були
декларовані царським маніфестом від 1 листопада 1708 р., та допомогти у вирішенні
деяких важливих справ повсякденного життя України, які І. Скоропадський виклав у т.
зв. «Просительных статьях». Подані Петру І договірні умови та просьби складалися з
14 статей. Вони, зокрема, містили пункти:
 підтвердити споконвічні «права і вольності» козацької держави;
 про заборону московським воєводам втручатися у внутрішні справи Гетьманщини;
 про підпорядкування українського війська під час походів козацькому
командуванню, а не російському;
 про повернення козацькому війську артилерії, захопленої московськими військами в
Батурині;
 про звільнення українського населення від постоїв московської армії;
 заборонити називати козаків «зрадниками» тощо.
У відповідь Петро І надіслав царський указ, котрий аж ніяк не нагадував міждержавні
договірні статті. В царському указі формально підтверджувався державно-правовий
статус Гетьманщини, попередні «права і вольності», але в такому вигляді, який
відповідав інтересам Москви і по своїй суті був спрямований на поступову ліквідацію
автономії України. Цар обіцяв лише вивести російські війська із більшості українських
міст та розглянути пізніше питання про постої їх у козацьких дворах, видати окремий
указ, де б заборонялося називати українців зрадниками, а також звільняв Військо
Запорозьке від участі у військових походах у 1709 році.
Разом з тим, за «Вирішальним указом» царя: 1) московським урядовцям надавалося
право втручатись у справи української адміністрації; під час походів під командування
російських генералів переходили не лише прості козаки, а навіть і гетьман;
козацькому війську відмовлено у поверненні артилерії; при гетьманському уряді І.
Скоропадського запроваджувався інститут царських бригадирів, які повинні
здійснювати постійний нагляд і контроль за діяльністю гетьмана та його уряду. В
інструкції П. Ізмайлову, якого Петро І призначив першим міністром-резидентом при
гетьмані І. Скоропадському (згодом його змінили Ф. Протасьєв і Вінніус), 2)
визначалися напрями його діяльності в Україні:  стежити, щоб запорожці не селилися
поблизу кордонів Гетьманщини;  щоб гетьман приймав іноземних послів лише в
присутності резидента, а всю привезену кореспонденцію негайно пересилав до
Москви;  не змінював генеральної і полкової старшини без узгодження з
московським урядом;  самостійно, без погодження з Москвою не позбавляв і не
надавав маєтностей старшині;  гетьманському уряду повідомляти про всі свої
прибутки;  резиденція гетьмана мала знаходитись у Глухові, і при ньому постійно
перебуватимуть два російські полки.
Ще більше розширювала прерогативи царського резидента надана йому царем таємна
інструкція. Зокрема вона передбачала виконання ним функцій політичного нагляду за
гетьманом і старшиною; розвідування суспільних настроїв в Україні та з’ясування
ступеня лояльності тих чи інших старшин по відношенню до російського монарха;
досягнення того, аби на старшинські уряди гетьман призначав козаків, котрі не були
замішані в діях І. Мазепи та є абсолютно вірними цареві. У тому разі, коли б виникла
підозра в антиросійських настроях в оточенні гетьмана чи когось із старшини,
резидент мав право на свій розсуд приборкувати заколот як силами піхотних полків,
введених до Глухова, так і інших російських військових частин, дислокованих на
Лівобережжі. Особливо наголошувалося на потребі заохочення подання доносів як на
старшину, так і гетьмана, що дозволило б ефективно контролювати їхню діяльність, а
також тримати в постійному страху. За визначенням російського історика С.
Соловйова, резиденти мали стати «царськими вухами й очима в Україні», взявши під
свій контроль всі найбільш важливі галузі державного життя Гетьманату. Їхнє
запровадження не лише істотно звужувало гетьманське повновладдя, а й було кроком
на шляху до ліквідації гетьманського стану взагалі.
Заходи царського уряду, спрямовані на підрив економіки Гетьманщини, української
культури.
Політика російського самодержавства завдавала великої шкоди й господарству
України. Царський уряд визначив для себе головну мету: позбавити Гетьманщину
економічної незалежності, підпорядковувати її господарське життя економіці Росії та
перетворити на надійне джерело своїх прибутків. Ще у 1709 р., запроваджуючи в
Гетьманщині інститут царських резидентів, Петро І наказав А. Ізмайлову таємно
розвідувати, скільки податків збиралося в Україні за гетьманства І. Мазепи, скільки
збирається нині і на які цілі ці кошти використовуються, щоб визначити, які витратні
статті можна скоротити, збільшивши дохід у російську казну.
Серйозного удару по українській економіці і, зокрема, її внутрішній і зовнішній
торгівлі було завдано виданими царським урядом упродовж 1712- 1719 рр. низки
указів і розпоряджень про так звані «заповітні товари» (прядиво, шкіра, сало, олія
тощо). Ними українським купцям заборонялось вивозити товари у Західну Європу та
Прибалтику, а торгувати дозволялось лише через Санкт-Петербург, Ригу та
Архангельськ, зміни торговельних шляхів призвели до значних матеріальних збитків.
До великих втрат призводила значна віддаленість цих портів від України та
відсутність доріг належної якості. Зокрема, від Москви до Архангельська транспорт
йшов лише зимою по санній дорозі, в іншу пору року через непрохідні болота проїзду
майже не було. Це значно здорожчувало українські товари, робило їх
неконкурентоспроможними. Подібних заборон і обмежень вживав російський уряд і
щодо ввезення в Україну іноземних товарів, зокрема таких, як сукно, бавовняне
полотно, панчохи, тютюн, фарби та ін. Для цього широко використовувалась
дискримінаційна цінова і митна політика. Мало місце навмисне заниження цін на
окремі товари з України на внутрішньому ринку. На українсько-російському кордоні
запроваджується збір особливого мита на користь російської скарбниці. Система
імпортних мит переслідувала мету обмежити ввезення готових товарів, спроможних
конкурувати з російськими. Так, наприклад, після того, як у Рязані було відкрито
мануфактуру з вироблення голок, їх було заборонено ввозити в Україну з Австрії або
Шленська, щоб примусити купувати вироби рязанського виробництва, котрі
поступалися імпортованим у якості та ціні.
Одним із заходів, що перешкоджав розвиткові українського господарства, була
негласна інструкція російським купцям збувати на Україні т. зв. «лихі гроші» (тобто
мідні гроші), щоб золоті й срібні залишалися в обігу населення Росії, збагачуючи тим
самим державну російську казну. Руйнувало економіку України і постійне
перебування на її території численного російського війська (понад 10 тис. осіб), що
утримувалося коштом українського населення. Із початком боротьби за вихід Росії до
Чорного моря Україна стала прифронтовою зоною, через яку проходили постійно
війська, які витоптували посіви, реквізовували робочу худобу, використовували
козаків і посполитих для виконання гужової повинності тощо.
Надзвичайно великих збитків господарському розвитку Лівобережжя завдавала
практика примусових мобілізацій козаків на спорудження Петербурга, різного роду
«канальні» й фортифікаційні роботи навколо нього та на Кавказі, до завоювання якого
готувався Петро І, ще навіть не завершивши війну зі Швецією. У них брали участь
десятки тисяч осіб, немало з яких через важкі кліматичні умови, нестачу
продовольства та хвороби і не поверталися додому. Так, у 1716 р. десять тисяч козаків
вислано за наказом царя копати канал між Волгою та Доном, поблизу Царицина. У
1718 р. туди ж вислано новий загін козаків, а інший – на будівництво укріплень над
річкою Терек на Кавказі. У 1721 р. дванадцять тисяч козаків було наказано вирядити
на будівництво каналу навколо Ладозького озера. Наступного року їм на зміну
вислано нових 12 тис. осіб. Загальні втрати на цих роботах, за підрахунками
дослідників, складали до 30 відсотків від числа задіяних у них осіб. Подібні висилки
не припинялись і в наступні роки.
Людські втрати, тривалі відриви працездатних чоловіків від господарських робіт були
справжньою трагедією для українського народу та його економіки. У той час, коли
козаки та посполиті гинули на роботах, у битвах за нові територіальні надбання
Російської імперії, їхні господарства руйнувалися, приходили в упадок, попадали в
залежність від нових багатіїв, часто неукраїнського походження, які намагалися
закріпачувати місцевих жителів.
Щоб остаточно підкорити українців, російське самодержавство посилює наступ не
лише на економіку, але й на українську культуру. Після Полтавської битви Петро І
особливо посилює свій контроль над такими могутніми осередками української
культури, як Києво-Могилянська академія та Києво-Печерська лавра, завдає ударів по
освіті та книгодрукуванню. Зокрема, у 1720 р. розпорядженням Петра І заборонено
друкувати книжки українською мовою. В царському указі наголошувалося: в Україні
«книг ніяких, окрім церковних давніх видань, не друкувати», а у тих, які друкуються,
«щоб ніякої різниці і осібного наріччя не було». Поряд з цим проводилась низка
заходів, спрямованих на «переманювання» кращих представників української
інтелігенції до Росії. Можна вказати на аж ніяк не добровільне переведення
українських вчених, письменників, богословів і педагогів із Києва до Петербурга,
Москви та інших російських міст (Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитрій
Туптало, Амбодик-Максимович, Дмитро Бортнянський тощо). Їх часто заохочували
високими посадами, пристойним «жалованіем» та іншими принадами. Внаслідок
викачування з Гетьманщини інтелігенції (духовної та світської) послаблялася
українська культура, нищився генофонд нації. До того ж вона нерідко була змушена
прославляти царя та його антиукраїнську політику, всіляко паплюжити І. Мазепу. Така
доля спіткала, зокрема, Феофана Прокоповича, Стефана Яворського та багатьох інших
церковних і культурних діячів.
З часів Петра І з України почали систематично вивозити історичні пам’ятки, рідкісні
книги, інші музейні та архівні цінності. Це пограбування культурних надбань
українського народу узаконювалося царськими указами. Так, відповідно до указу
Петра І від 20 грудня 1720 р., Київському губернаторові наказувалося, щоб «у всіх
монастирях … оглянути й забрати давні жалувані грамоти та інші оригінальні листи, а
також книги історичні, рукописні й друковані» та вивезти їх до Петербурга. Отже,
становище в Україні за гетьманування Івана Скоропадського (1708-1722 рр.) особливо
погіршилося під тиском російського царизму. Протягом свого правління гетьман І.
Скоропадський намагався протестувати проти колоніальної політики царського уряду,
неодноразово подавав клопотання на ім’я Петра І з приводу скасування цілого ряду
обмежень і повинностей, накладених на українське суспільство в екстремальних
умовах війни, вирішення нагальних питань українського життя, пробував відстоювати
залишки автономії Гетьманщини, однак, позбавлений реальної влади, він не міг
ефективно впливати на становище в Україні. Натомість Петро І, особливо після
переходу І. Мазепи на бік Карла ХІІ, значно посилив репресії проти українського
народу, наполегливо проводив політико-адміністративні та економічні заходи,
спрямовані на розширення і поглиблення російського контролю над державним
життям в Україні, на обмеження і знищення автономії Гетьманщини. Особливо це
проявилося в період запровадження і діяльності Малоросійської колегії.
Перша Малоросійська колегія.
утворення весною 1722 р. Малоросійської колегії, яка впроваджувалася в політико-
адміністративну систему Гетьманщини як цілком російська структура, паралельно з
гетьманською владою.
Колегія мала складатися з шести російських офіцерів на чолі з бригадиром Степаном
Вільяміновим. Посада прокурора Малоросійської колегії, який мав здійснювати нагляд
за дотриманням її членами законності, також передавалась російському офіцерові, а
штат канцелярських службовців формувався з «великоросійських служилих людей».
Основні напрямки діяльності Першої Малоросійської колегії та модель її взаємодії з
гетьманською владою викладено в імператорському маніфесті від 16 травня 1722 р.
У ньому, зокрема, вказувалося на такі основні напрями її діяльності:  приймати на
розгляд і вирішувати судові справи, подані до Малоросійської колегії як вищої
апеляційної установи;  контролювати фінансову сферу та спільно з гетьманом
здійснювати видатки з державної скарбниці Гетьманату, стягування податків до
царської казни і провіанту для російської армії;  слідкувати за дотриманням
козацькою старшиною й державцями прав своїх підлеглих і підданих; 
врегульовувати конфлікти між місцевим населенням і розміщеним на постій в Україні
російським військом;  здійснювати контроль за роздачею земельних володінь
офіцерам і старшинам;  контролювати адміністративну діяльність гетьмана та
Генеральної військової канцелярії, генеральної і полкової старшини. У наданій
президенту Малоросійської колегії таємній інструкції наголошувалось на необхідності
налагодження ефективного політичного нагляду за діяльністю українського гетьмана
та старшини, а також з’ясування питання, яким чином можна суттєво збільшити
податки з українського населення до російської казни. У своїй діяльності
Малоросійська колегія мала керуватися не нормами українських законів і традицій, а
положеннями розробленого особисто імператором Генерального регламенту та
Регламенту Адміралтейської колегії. Всі українські справи відтепер підлягали не
Колегії іноземних справ, а Сенату, тобто визнавалися такими, що належать виключно
до питань не зовнішньої, а внутрішньої політики російської держави. Отже,
гетьманування І. Скоропадського припало на дуже складний і несприятливий для
української держави період, коли Петро І своїм «Вирішальним указом» значно
обмежив автономні права Гетьманщини, а заснована ним у 1722 р. Малоросійська
колегія фактично позбавляла І. Скоропадського навіть тієї влади, яка у нього
формально залишалась