Хронологічна таблиця

заборон функціонування української мови

1720 — Указ Петра І про заборону друкувати нові книжки споконвічною
богослужбовою та книжною мовою Руси-України. Українські книжки наказано
привести у відповідність з московськими, «дабы… особливаго наречия в оных не
было». Початок омосковлення церковних книг в Україні.
1775 — За наказом Катерини ІІ 100-тисячна російська армія захопила та знищила
Запорізьку Січ (більшість козаків ще не вернулися з російсько-турецької війни).
Святого праведного Петра Калнишевського, кошового отамана, з частиною старшини
заслано на Соловки. Україна лишилася без захисників.
— Закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях, яке стало
наслідком руйнування Запорозької Січі.
— Ліквідація Полтавського полку.
1784 — Синод наказує по всіх церквах України правити службу Божу «голосом,
свойственным российскому наречию» (досі церковнослов’янські тексти за
споконвічною традицією Русі-України читали з українською вимовою).
1786, жовтень — Указ Катерини ІІ, за яким усі книжки, «не свидетельствованные в
Синоде», підлягали конфіскації на всій території імперії. Знищення українського
книговидання.
1833 — За наказом із Петербурга солдати російської армії протягом одного дня
вилучили з усіх кримських мечетей і спалили всі письмові документи, книги та
історичні манускрипти, серед яких було багато матеріалів про стосунки Руси-України
з південними народами (цей нечуваний злочин остаточно зруйнував національну
систему освіти кримських татар).

1863, 18 липня — Валуєвський циркуляр: таємна заборона міністра внутрішніх справ

Росії П. Валуєва:

 видавати українською мовою підручники;

 видавати літературу для народного читання;
 видавати книжки релігійного змісту;
 ввозити й розповсюджувати львівську україномовну газету «Мета».

Основна теза циркуляру — «никакого особенного малороссийского языка не было,

нет и быть не может» і «наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же
русский язык, только испорченный влиянием на него Польши»
1876, 18 травня — Таємний Емський указ Олександра II. Окрім повторення заборон
Валуєвського циркуляра 1863 року, Емський указ забороняв:

 ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, видані українською

мовою;
 видавати українською оригінальні твори та робити переклади з іноземних мов;
 підписувати українські тексти під нотами;
 друкувати будь-які книги українською мовою;
 ставити українські театральні вистави;
 влаштовувати концерти з українськими піснями;
 викладати українською мовою в початкових школах.

Наказано вилучити з бібліотек «всех низших и средних учебных заведений»

українські книжки тощо. Використовувати лише «общерусскую орфографию»
1881, 24 лютого — Розпорядження Головного управління у справах друку київському
окремому цензорові з іноземної цензури про заборону друкувати статті до дня
вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка, а також навчати в народних школах українською
мовою.
— Заборона виголошення церковних проповідей українською мовою.
1888 — Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних
установах і хрещення дітей українськими іменами.
1892, 10 січня — Розпорядження Головного управління в справах друку київському
окремому цензорові про безумовну заборону перекладів українською
мовою російськомовних творів, розгляд усіх українських творів «с особой строгостью
и вниманием» задля зменшення кількості українських видань.
1895, 2 грудня — Окремим указом заборонено видавати українською мовою книжки
для дітей, «хотя бы по существу содержания они и представлялись
благонамеренными». На українській граматиці, написаній російською мовою, цензор
написав: «Наивно было бы надеяться на дозволение печатать грамматику того
языка, который не должен существовать»
1905–1917 — Створення в Україні численних чорносотенних терористичних
організацій, які підтримувала російська влада, поліція та зросійщене духовенство.
Чорносотенці нищили все українське, агресивно заперечували українську та
білоруську народність, культуру, історію, активно поширювали шовіністичну
ідеологію
1914, 4 лютого — Таємний лист Полтавського губернатора Багговута міністрові
внутрішніх справ з послідовною програмою винищення українського народу, його
історичної пам’яті
1920-ті — Масове вилучення та знищення (перероблення на папір) «шкідливої»
літератури з усіх українських бібліотек, книгарень, книжкових складів, навчальних
закладів. До «шкідливих» книг у деяких містах потрапляли твори Т. Шевченка,
Л. Українки, Л. Толстого, відомих науковців тощо. Така діяльність радянської цензури
мала катастрофічні наслідки, знищуючи не тільки друковане слово в Україні, але й
руйнуючи освіту народу.

1920-ті (кінець) — 1930-ті — Кампанія переслідування кобзарів як живих носіїв

української історії; викорчовування кобзарства — унікального явища української
культури. Кобзу, бандуру та ліру оголошено націоналістичними, «класово ворожими»
(А. Хвиля), організовано облави та репресії проти кобзарів, знищення
інструментів37. Українцям нав’язують російські «кудесницу-гармошку», балалайку,
домру: музичні фабрики зобов’язують виготовляти ці інструменти масово,
забороняючи українські народні інструменти. З 1939 року створено перші кобзарські
осередки, які мусили обслуговувати окупаційний режим під контролем НКВС.

1921–1930-ті — Шалений опір промосковських шовіністичних сил в Україні проти

відродження української мови та культури. Проголошена під тиском української
інтелігенції у 1923 р. «українізація» (тобто реабілітація віками переслідуваної
української мови, вільний розвиток національної науки, мистецтва тощо) незмінно
супроводжувалася дієвим спротивом провладних структур, брутальними наклепами та
приниженням української мови й народу. Голова українського уряду, що складався
переважно з російських більшовиків і неукраїнців, болгарин X. Раковський у газетах
«Известия» та «Комуніст» стверджував, що «українського народу немає з
етнографічного й соціально-економічного погляду, а Україну вигадала українська
інтелігенція!»; «… признання української мови як урядової могло би означати
панування української буржуазії та куркульства».

1930-ті й пізніше — Духовний геноцид українців: насильницьке впровадження атеїзму,

позбавлення історичної пам’яті та національної свідомості. Заборона писати
українські, національні за змістом, мистецькі й художні твори, досліджувати історію
та мову України, згадувати про голодомори. Необхідність звеличувати СРСР,
керуватися антинауковою тезою «єдності трьох братніх народів зі спільної колиски»,
розглядати росіян як «старшого брата», замовчувати правду. Систему освіти та
виховання спрямовано на прищеплення українцям відчуття другорядності, відрази до
національних героїв, яких названо бандитами чи ворогами. Знищення
найталановитіших українців
1934–1941 — Знищення архітектурно-культурних пам’яток у різних містах
України, арешт і страта 80% української інтелігенції.

1964, 24 травня — Спланований підпал Державної Публічної Бібліотеки АН УРСР у

Києві. Найбільше постраждав відділ «Україніка». Частину вдалося відновити за
рахунок обмінно-резервного фонду, проте близько 50 тис. томів (архівні українські
документи, кілька рукописних середньовічних книжок, перші примірники українських
часописів, багато раритетів українською мовою) втрачено безповоротно.

1969–1970 — Масові санкції проти української інтелігенції. Початок «великого

терору 1970-х».
1970 — Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій
лише російською мовою та їх затвердження тільки в Москві.