Луцького кооперативного коледжу Львівського торгівельно економічного університету

Семінарське заняття №4
З дисципліни Історія України та культура
На тему «Початки відродження національної
свідомості українського народу. Україна в роки ПСВ.

Підготував Пилипчук Назар

Початки відродження національної свідомості українського
народу в Західній Україні: Клерикальне товариство у
Перемишлі, Руська трійця, Руська головна рада, Галицько-
руська матиця
Наприкінці XVIII — у першій третині XIX ст. на західноукраїнських землях,
як і у Наддніпрянщині, розпочалося українське національне відродження.
Цей процес започаткований на Закарпатті, а в перші десятиліття XIX ст.
поширився у Східній Галичині. В обох регіонах він був пов’язаний із
просвітницькою діяльністю місцевого греко-католицького духівництва. У
Північній Буковині українське національне відродження розпочалося у
другій половині XIX ст. Діячів національного відродження на
західноукраїнських землях прийнято називати будителями.

Будителі— діячі національного відродження слов’янських народів,

національно свідома інтелігенція у болгарських, чеських, словацьких,
словенських і західноукраїнських землях.

На Закарпатті наприкінці XVIII ст. центром русинського національного

відродження стала Мукачівська греко-католицька єпархія. Такої ролі вона
набула за часів діяльності єпископа Андрія Бачинського (1772-1809 рр.).

Тривала боротьба єпископа за збереження народної культури, сприяння

освіті карпатських русинів мала позитивні наслідки.

Наприкінці XVIII ст. у стінах Мукачівської семінарії Йоаникій Базилович

(1742-1821) написав «Короткий нарис фундації Федора Коріятовича» —
першу працю з історії Закарпаття. її автор одним із перших заявив про
існування закарпатських русинів як частини східних слов’ян І показав, що
вони мають власних учених, культурно-освітніх діячів, які впродовж століть
закладали основи національної культури. За це І. Базиловича справедливо
називали першим «будителем» на Закарпатті.

У 30-40-ві рр. XIX ст. українське національне відродження у Західній Україні

почало переходити від фольклорно-етнографічного до культурницько-
літературного етапу. Центром нового етапу стає Львів. Його уособленням
стала діяльність «Руської трійці» — утвореного у Львові культурно-
просвітницького угруповання зі студентів семінарії та університету, що діяло
в 1833-1837 рр.

«Руською трійцею» семінаристи називали трьох друзів, об’єднаних

спільними поглядами, — Маркіяна Шашкевича (1811-1843), Івана
Вагилевича (1811—1866) та Якова Головацького (1814-1888). Натхненником
і душею цього гурту був М. Шашкевич. На другому році навчання у семінарії
він заприятелював із І. Вагилевичем та М. Головацьким. Поступово навколо
них об’єдналося близько 20-ти однодумців. Основну увагу «трійчани»
приділяли творенню на базі русинської народної мови літературної
української.

У 1836 р. М. Шашкевич, аби довести, що українською мовою можна

проголошувати богословські ідеї, уперше в історії Східної Галичини
виступив нею із промовою в музеї семінарії перед духівництвом і гостями.
Відтоді вживання української мови у публічному спілкуванні, виступах стало
здобувати дедалі більше прихильників.У 1834 р. «трійчани» підготували до
видання альманах «Зоря», який містив українські народні пісні, твори самих
гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Головними ідеями творів
збірки були:

— оспівування героїчної визвольної боротьби українського народу

та засудження його поневолювачів;

— уславлення народних ватажків — борців за визволення українців;

— визнання існування єдиного українського народу, який через

поневолення Австрійською та Російською імперіями роз’єднаний
державними кордонами;

— заклик до українських патріотів змагатися за возз’єднання

галицьких русинів і наддніпрянських українців.

Проголосивши ці ідеї, члени «Руської трійці» за короткий історичний термін

зуміли перейти від популяризації української мови до спроб сформулювати
нові орієнтири для боротьби за національне визволення галицьких русинів.
Видання альманаху було заборонено цензурою. Діяльністю гуртка
зацікавилася поліція. Проте «трійчани» не припинили своєї діяльності. Вони
вилучили зі збірки «Зоря» твори, які дратували цензорів, змінили її назву на
«Русалка Дністровая» і знову спробували видати.

Яків Головацький домовився зі своїми друзями, прибічниками слов’янського

відродження (хорватами, чехами, словаками, сербами), про видання «Русалки
Дністрової» в Буді (столиці тодішньої Угорщини, що входила до складу
Австрійської імперії) накладом 1 тис. примірників. У 1836 р. альманах було
видано. Проте влада заборонила його поширювати. Увесь наклад «Русалки
Дністрової» було конфісковано. Врятувати пощастило лише 200 примірників,
які «трійчани» встигли розпродати, подарувати друзям або залишити собі.
Упорядників та авторів альманаху влада притягла до відповідальності за
небезпечну для держави діяльність. Гурток «Руська трійця» саморозпустився.

Головна Руська Рада утворилася 2 травня 1848 у Львові під час Австрійської
революції.
У маніфесті від 10 травня 1848[4] Головна Руська Рада заявила про єдність
усього 15-мільйонного українського народу й підтримала національні права
всіх поневолених народів Австрійської імперії. Головна Руська Рада
вимагала поділити Галичину на дві окремі адміністративні одиниці: східну —
українську та західну — польську; об'єднати в одну провінцію українські
землі — Галичину, Буковину й Закарпаття; викладання в школах та видання
урядових розпоряджень, вести українською мовою.
25 червня 1848 року за рішенням Головної руської ради над Львівською
ратушею був вивішений синьо-жовтий стяг. Проте провисів він над ратушею
недовго: за кілька днів його зняли[5][6].
ГРР створила національну гвардію, а на Підкарпатті для боротьби з
угорськими загонами — народну самооборону й батальйон гірських
стрільців.
Головна Руська Рада організувала культурно-освітнє товариство «Галицько-
Руську матицю» (1850[7]), відкрила Народний Дім у Львові (1850[7]). 19
жовтня 1848 скликала Собор руських учених, видавала першу в Галичині
українську газету «Зоря Галицька».
У червні 1851 року діяльність ГРР була припинена
Головна Руська Рада складалася з 30 членів — представників греко-
католицького духовенства та інтелігенції. Головою ГРР був обраний
єпископ Григорій Яхимович, пізніше — крилошанин Михайло Куземський.
Заступниками Г. Яхимовича обрали М. Куземського, Івана Борискевича,
секретарями — о. Михаїла Малиновського, Теодора Леонтовича.[2][3] Рада
поділялася на відділи політичних прав, шкільництва, селянських справ,
фінансовий та ін. ГРР підпорядковувались «менші» ради. До місцевих рад
(бл. 50) входило по троє представників від селян, міщан, шляхти, дяків і 18
представників від інтелігенції (в тому числі 10 священників).

Основною метою Галицько-Руської матиці (ГРМ) було проведення

просвітницької та видавничої діяльності, а також розвиток шкільництва
на західноукраїнських землях. Зразком для його створення були «Матиці»
інших слов'янських народів, насамперед чехів та словаків.
Першим головою ГРМ став отець Михайло Куземський. Перша книжка —
«Буквар руський для шкіл в Галіції» Адольфа Добрянського (1848).
За соціальним складом і суспільно-політичними поглядами колектив
товариства був різнорідним. Згодом, з 1860-х років XIX століття керівництво
товариства опинилося в руках Антонія Петрушевича, Якова
Головацького, Богдана Дідицького, які були виразниками
ідей москвофільства і заперечували існування українського народу,
відкидали вживання української мови, а замість неї запроваджували «язичіє».
Видавнича діяльність ГРМ була особливо активною до середини 1880-
х років. До цього часу старанням товариства видано понад 80 книжок, серед
яких переважали роботи загальноосвітнього змісту, праці
з ремесла, сільського господарства, педагогіки, шкільні поручники, серед
яких була і «Читанка» Маркіяна Шашкевича.
Друкованим органом ГРМ був «Науковий Сборник», який з перервами і під
різними назвами видавався протягом 1865–1908 років. Товариство постійно
обмінювалося продукцією з видавництвами Сербії, Словенії, Королівства
Богемія.
3 другої половини 1880-х років товариство поступово занепадає і остаточно
перестає існувати у 1930-х роках (за іншими даними, припинило діяльність
ще до Першої світової війни).

Кирило-Мефодіївське братство як перша українська

політична організація: програмні цілі, діяльність, роль у
національно-визвильному русі.
У таких умовах на початку 1846 р. в Києві було утворено справжню
нелегальну українську політичну організацію — Кирило-Мефодіївське
товариство (братство), назване на честь відомих слов'янських просвітителів
Кирила та Мефодія. Серед засновників були вчитель з Полтави Василь
Білозерський, службовець канцелярії Київського генерал-губернаторства
Микола Гулак і професор Київського університету Микола Костомаров.
Активну участь у діяльності товариства брали Тарас Шевченко, Пантелеймон
Куліш та ін.

Головною метою товариство проголошувало боротьбу проти кріпацтва та

національне визволення українського народу. Українську державу члени
товариства вбачали у федеративній спілці незалежних слов'янських держав,
кожна з яких мала б становити штат або розмежовувалася б на кілька штатів.
Київ повинен був стати центральним містом цієї федеративної спілки, в
якому раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативно-
регулюючий орган — собор (або сейм). Для захисту федерації від зовнішніх
ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат,
окрім того, мав би і свої збройні сили. Ідею визволення слов'янських народів
з-під іноземного гніту та їх єднання передбачалося поширювати головним
чином літературно-просвітницькою діяльністю. Вони прагнули перебудувати
суспільство на засадах християнської моралі.

Програму діяльності Товариства було викладено в історико-публіцистичному

творі "Книга буття українського народу", або "Закон Божий". У ньому
викладено 109 положень релігійно-навчального та історико-публіцистичного
характеру. Здебільшого їх зміст стосується подій всесвітньої та вітчизняної
історії. У творі розповідається про визвольну боротьбу українського козацтва
і розвиток деспотичного самодержавства в Росії, про Велику французьку
революцію і подвиг декабристів, про поділи Польщі сусідніми імперіями.
Кирило-мефодіївці були переконані, що саме українському народові випала
історична місія бути ініціатором боротьби за національне і соціальне
визволення слов'янських народів. Крім програми, було розроблено Статут
організації. У ньому конкретизувалися ідеї рівноправності народів, держав,
громадян майбутньої слов'янської республіканської федерації, викладалися
статутні права та обов'язки членів Кирило-Мефодіївського товариства.

Свою практичну діяльність кирило-мефодіївці зосередили на науково-

освітній ниві. "Братчики" збирали кошти на видання популярних книжок,
складали проекти запровадження в Україні мережі початкових навчальних
закладів, укладали шкільні підручники.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Весною

1847 р. царські власті заарештували 12 постійних членів товариства і
відправили до Петербурга. Усіх учасників Кирило-Мефодіївського
товариства було заслано до різних місць Російської імперії. Найтяжче
покарали Шевченка, бо при арешті знайшли рукописи його антицарських та
антикріпосницьких творів. Його заслали на 10 років рядовим солдатом у
малозаселені тоді оренбурзькі степи з найсуворішою забороною царя хоч що-
небудь писати й малювати.

Значення Кирило-Мефодіївського братства полягає в тому, що це була перша

спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби; братство
вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного
руху, яка стала прикладом для його наступників.

Характер ПСВ і ставлення до неї українських політичних

сил та громадських організацій.
Напередодні Першої світової війни українські землі були у складі двох
імперій — Російської та Австро-Угорської. Обидві імперії проводили
політику, спрямовану на знищення національної самобутності населення і
колоніальну експлуатацію цих земель. Населення України перевищувало 48
осіб,2/3 жителів України (33 млн осіб) складали українці, а решту —
національні меншини: росіяни (10%),євреї (понад 4 %), поляки, угорці,
болгари тощо. У сільській місцевості проживало близько 80 % жителів
України, у місті — до 20%. Українці в містах України становили близько 1/3
населення.
Перша світова війна була наслідком загострення політичних, економічних і
колоніальних протиріч великих держав, які напередодні війни утворили два
військово-політичні блоки — Антанту(Великобританія, Франція, Росія) і
Троїстий союз(Австро-Угорщина, Німеччина, Італія, згодом Туреччина і
Румунія). Перша світова війна мала загарбницький характер з боку обох
ворогуючих блоків. Всі учасники блоків мали агресивні наміри приєднання
чужих територій та встановлення контролю над джерелами сировини і
ринками збуту. Об'єктом їх експансії були і українські землі. На них
претендували Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і Румунія, Османська
імперія.

Росія, яка на міжнародній арені декларувала себе захисником слов'янських

народів, прагнула об'єднати всі землі колишньої Київської Русі під своєю
зверхністю. У ході війни вона намагалась оволодіти Галичиною, Буковиною,
Закарпаттям з метою придушити гніздо «мазепинства», яке поширювало свій
вплив на Наддніпрянську Україну. Австро-Угорщина претендувала
на Волинь і Поділля. Напередодні війни австрійський імператор обіцяв
українським політичним діячам, що на українських землях Австро-Угорщини
й вилучених з Росії буде створено окрему адміністративну одиницю з
широкими автономними правами під зверхністю Австро-Угорщини.
У Німеччині широкі плани щодо України розроблялись як з боку військових,
так і з боку промисловців і політиків: розгромити Російську імперію,
відвоювати Україну, долучивши її разом із Прибалтикою, Польщею та
Кавказом до складу майбутньої світової імперії. Про це свідчать слова
"сталевого короля" А. Тіссена, що пролунали на початку Першої світової
війни: "Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції..., частину Польщі
та Донецький басейн з Одесою, Кримом, Приазов'ям".

Війна обернулась колосальною трагедією для українського народу. 3,5 млн

українців було мобілізовано до російської армії, а 250 тис. українців
Галичини й Буковини — до австро-угорської. Розкол на прибічників і
противників війни відбувся як між українцями воюючих сторін, так і в
рамках Російської та Австро-Угорської імперій.

Створена у Львові Головна українська рада на чолі з К.Левицьким. вже 3

серпня 1914р. звернулася до галицьких українців із маніфестом, у якому
закликала їх стати на бік Австро-Угорщини: "... Побіда Австро-Угорської
монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораженнє Росії, тим
швидше виб'є година визволення України". Головна Українська Рада (ГУР) -
це міжпартійний блок із представників радикальної, соціал-демократичної,
націонал демократичної партій. У травні 1915р. Головна Українська Рада
реорганізувалася у Відні в Загальну Українську Раду, яка була єдиним і
найвищим представницьким органом українського народу Східної Галичини.
Рада домагалася від австрійського уряду впровадження української
адміністрації і шкіл у приєднаних районах Холмщини та Волині, згоди на
поділ Галичини на українську і польську частини та утворення Українського
університету у Львові. Німецька та австро-угорська влада не підтримала ідеї
незалежної України, але задовольнила низку другорядних вимог, зокрема
щодо організації окремих таборів для військовополонених українців. У
таборах засновували школи, бібліотеки, церкви, які активно займалися
вихованням української національної самосвідомості Також за підтримку
Троїстого союзу агітував створений у серпні 1914 р. у Львові групою
емігрантів із Наддніпрянщини Союз визволення України
(СВУ) Організаторами СВУ були діячі Української соціал-демократичної
партії (УСДРП) — А. Жук, В.Дорошенко, Д.Донцов, і Української соціал-
демократичної спілки (Спілки) - М.Маленевський (Бакос) та О. Скоропис-
Йолтуховський. У разі поразки Росії він сподівався домогтися незалежності
України. У жовтні 1914 р. СВУ видав програму "Наша платформа», згідно з
якою головна мета Союзу полягала у створенні самостійної Української
держави з конституційно монархічною формою правління. СВУ мав своїх
повноважних представників у Берліні, Софії, Стамбулі, Римі, Стокгольмі,
Осло. 1915р. члени СВУ почали видання українською мовою у столиці
Болгарії газету «Робітничий прапор», розгорнули агітаційно -
пропогандистську роботу в таборах військовополонених. На гроші, надані
урядами Німеччини та Австро-Угорщини, СВУ здійснював велику
пропогандистську діяльність. Діячі СВУ виступали з лекціями і доповідями
не тільки в Австро - Угорщині, а й у Німеччині, Болгарії. Вони налагодили
регулярні видання українською, німецькою, болгарською, турецькою,
румунською та іншими мовами багатьох науково - популярних видань з
історичного минулого та сучасного України. Історичною заслугою СВУ було
насамперед те, що він першим серед українських організацій проголосив
своєю метою утворення самостійної української держави.

Натомість заснований у Києві галицькими москвофілами "Карпато-русский

освободительньій комитет" ратував за підтримку Росії, закликав галичан
вітати російську армію як визволительку, допомагав організовувати владні
структури під час окупації Галичини.

Частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою підтримала Росію у війні. Редактор

журналу «Украинская жизнь"у Москві С. Петлюра закликав українців чесно
виконувати свій обов'язок перед російською державою. У питаннях
зовнішньої політики С. Петлюра закликав орієнтуватися па Антанту.

Частина Товариства українських поступовців(ТУП)( його Київська

Рада) пропонувала українцям дотримуватися нейтралітету у війні;

Частина Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) на

чолі з В.Виниченком засудила війну і виступила за поразку Росії,
виголошуючи гасла: “Геть війну! Хай живе автономна Україна!”
Початок війни негативно позначився на становищі українців як на теренах
західноукраїнських земель, так і в Наддніпрянщині. Австрійська влада
чинила утиски українському населенню, вбачаючи в ньому потенційних
прибічників росіян, організовувалися концентраційні табори для
"неблагонадійних" (лише до табору Телергоф було запроторено до 30 тис.
українців). Російський уряд під приводом боротьби проти "мазепинства"
повів боротьбу проти українства в цілому. У Києві було закрито всі україно-
мовні часописи: "Літературно-науковий вісник", "Українську хату",
тижневик "Село", газету "Рада". Активних українських журналістів і
видавців висилали до Сибіру, зокрема лідера українського Руху М.
Грушевського було заслано до Симбірська. Внаслідок поразки 1915 р.
російський уряд став ліберальнішим щодо українців із Наддніпрянщини.
Визнавши, що головна причина поразки російських військ полягає в поганій
підготовці та постачанні, царський уряд дозволив громадську
допомогу. Невдовзі виникли могутні організації — "Союз міст",
"Земський союз", "Воєнно-промисловий комітет". Царський уряд надавав їм
кошти, на які вони створювали майстерні, споряджали санітарні потяги,
організовували шпиталі. Влітку 1915 р. кияни домоглися дозволу уряду на
заснування "Товариства допомоги населенню півдня Росії, що постраждало
від воєнних дій". Це товариство ставило перед собою широке
завдання: організацію шкіл для дітей біженців (людей, які змушені були
внаслідок бойових дій відступати з західноукраїнських земель),
допомогу арештованим, засланцям, хворим. Багато українців вступило до
"Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст", головою
якого став український громадський діяч барон Штейнгель. "Союз міст"
виділяв значні кошти на допомогу біженцям, опікувався українським
населенням Галичини, організацією українських шкіл і лікарень.

Воєнні дії на територій України, бойовий шлях УСС

Серпень—
Галицька битва. Захоплення російською армією Галичини,
вересень
Буковини, частини
1914 р.
Карпат.

Кінець 1914
Боротьба російської та австро-угорської армій за Карпатські
— початок
перевали. Позиційна війна на Східному фронті.
1915 рр.
Березень
Взяття російською армією Перемишля.
1915 р.
Квітень Контрнаступ німецько-австрійських військ у Галичині.
 Відступ російської армії. Польща, Західна Україна, Західна
1915 р. Білорусь, частина Прибалтики опинилися під контролем
Німеччини.
Квітень—
Запеклі бої УСС із російськими військами на горі Маківка в
травень
Карпатах. Відступ російських військ по всій лінії фронту.
1915 р.
Осінь 1915 Російська армія залишила Польщу, Литву, Буковину, Східну
р. Галичину, частину Латвії та Білорусії, п’ять повітів Волині.
Кінець
1915 —
Стабілізація фронту. Позиційна війна.
початок
1916 рр.
Брусиловський прорив, наступ російських військ на
Травень— Південно-Західному фронті під командуванням генерала О.
червень Брусилова, прорив австрійської лінії фронту, захоплення
1916 р. російськими військами Східної Галичини, Буковини, Волині.
Лінія фронту залишалась незмінною до літа 1917 р.
Весна—
Контрнаступ німецьких військ. Зупинення посування
літо
російської армії
1916 р.
Серпень—
Битва УСС із російськими військами в районі гори
вересень
Лисоня під Бережанами
1916 р.
Невдалий наступ російської армії на львівському напрямі.
Червень Витіснення російських військ із Галичини, Буковини.
1917 р. Стабілізація фронту до укладення Брест-Литовського мирного
договору між РСФРР і Німеччиною (3 березня 1918 р.)

Першими, хто відчув перспективу військових молодіжних організацій, стали

К.Трильовський і В.Старосольський, тим більше, що в жовтні 1912 року
вибухла Балканська війна.

14 грудня 1912 року нарада Українського жіноцтво створює “Фонд на

потреби України”.

15 грудня 1912 року збори “Українського Студентського Союзу” вирішили

почати військові навчання серед української молоді.

Вимагалось лише офіційного дозволу. І такий дозвіл вдалося добути

К.Трильовському, який у лютому 1913 року розробив і затвердив статут
військового товариства “Січових стрільців”. А 18 березня 1913 року у Львові
створюється перше академічне стрілецьке товариство “Січові стрільці-І”,
головою якого обирається В.Старосольський. Майже одночасно виникають
ремісниче стрілецьке товариство “Січові стрільці-ІІ” (голова Роман
Дашкевич) і “Стрілецький курінь” (голова Семен Горук). Крім Львова,
стрілецькі товариства організовуються в Бориславі, Сокалі, Яворові,
Тустановичах та Ясениці Сільній.

Військової справи серед “Січових Стрільців-І” навчали Михайло Волошин

(польова і бойова служба), Степан Рудницький (картографія і пластунство). В
українській термінологічній з військової справи комісії працювали Осип
Квас, Богдан Гнатевич, Василь Кучабський. До речі, ця комісія на початок І
світової війни видала 10 військових підручників українською мовою.

У серпні-вересні 1914 на Галичині із добровольців створено легіон УСС. До

легіону входили юнаки воєнезированих українських організацій: "Сокіл",
"Січ", "Пласт", які були створені 28 червня 1914. У місто Стрий на
Львівщину прибуло 28 тис добровольців, але австро-угорський уряд дозволив
на формування 2,5 тис легіону. Військову присягу солдати давали два рази.
Перший раз на вірність Австро-Угорщині, а другий Україні. І курінь УСС
очолив Д. Вітовський.

У вересні 1914 австро-угорський уряд вирішив кинути на фронт січовиків

проти російських військ, що наступали під Радзивиловом, але командир
Рожанковський відмовився виконувати наказ, за що і був усунутий з посади.

25 вересня 1914 року УСС захищали Ужоцький та Верецький перевал

Карпатських гір від дивізії кубанських козаків. Отримавши підкріплення з
Балканського фронту, цісарська Південна армія у жовтні перейшла у наступ
через Карпатські перевали і відбила у росіян міста Борислав, Дрогобич,
Стрий. Але невдовзі, Командиру О. Брусилову вдалося відновити становище
і відкинути УСС до Карпат. У березні 1915 стрілецькі сотні виходять на
схили гори Маківка. Генерал Іванов підтягує важку артилерію і кидає у
наступ кавалерійську дивізію генерала Олексія Каледіна та дрібні піхотні
частини. Найбільшої напруги бої досягли 1 травня. Витримати позиції
січовикам не вдалося. 1 – 3 травня 1915 битва на горі Маківка.

4 червня 1916 почався Брусиловський прорив. На протязі серпня-вересня

1916 полк УСС прикривав залізничний шлях Подгайці – Бережани на
Тернопільщині.

На початку липня 1917 шість відновлених сотень полку УСС під

командуванням М. Тарнавського знову вступили у бій на Бережанщині.
Після дводенного штурму вони оволоділи Козовою і в час загального наступу
австрійських військ попрямували до Збруча. Погляди стрілецтва були
спрямовані на схід, де відроджувалась державність України. УСС були узяті
в полон та репресовані, але 17 лютого 1917 УСС у відновленому складі
повертається на фронт.

У кінці 1917 у Києві був створений курінь УСС під керівництвом

Є.Коновальця, та Мельника.