1

УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

Розпочався довготривалий процес, який ми називаємо «національним відродженням».

Традиційно початком українського національного відродження прийнято вважати видання у 1798

році «Енеїди» Івана Котляревського. Енеїда стала першим твором нової української літератури, а
Котляревський - її засновником.

Представники української інтелігенції гуртувалися навколо Харківського університету, що виник у

1805 році завдяки старанням вченого Василя Каразіна. Вони почали цікавитися народною мовою та
культурою. У дусі романтизму вони почали збирати фольклор і видавати його збірки. Видали перші
праці з граматики української мови та історії. Водночас, навколо університету гуртувалися не тільки
гуманітарії. Окремо слід виділити українського математика Михайла Остроградського, який відкрив
метод інтегрування раціональних функцій.

Суттєво доповнив своїх харківських колег ректор заснованого в 1834 році Київського університету —
Михайло Максимович.

У все тому ж Харкові формується група українських романтиків, які роблять нечуване: починають
видавати власні твори українською мовою. Першопрохідцями у цій справі стали Петро Гулак-
Артемовський та Григорій Квітка-Основ'яненко.

У 1840 році у Петербурзі виходить епохальна збірка «Кобзар» Тараса Шевченка.У 20-х рр. ХІХ ст.
почала поширюватися так звана "Історія Русів" - твір такою ж мірою політичний, як і історичний.

З кінця 1845 до лютого 1847 року в Києві діяло підпільне братство Кирила та Мефодія. Очільниками
товариства виявили вчителя Василя Білозерського, чиновника Миколу Гулака та професора Миколу
Костомарова. Учасниками товариства вважали ще приблизно 100 людей. Серед них і Тараса
Шевченка. Про братство доповіли в жандармерію і за цю справу взявся сам цар Микола І. Членів
братства ув'язнили.
. Основний програмний документ Кирило-Мефодіївського братства - «Закон Божий», або «Книга
буття українського народу». Його автором був Микола Костомаров, який також склав «Статут
слов'янського братства св. Кирила та Мефодія».

Кирило-мефодіївці прагнули утворити об'єднану державу слов'янських народів. Усіх членів

суспільства визнавали рівними, наділеними правами та свободами. Вони всі мали формувати
демократичний устрій.

2. Створення політичних партій і громадсько-політичних організацій у

Наддніпрянщині.

2.1. Революційна українська партія (РУП). У Наддніпрянщині першою українською політичною

партією була Революційна українська партія, створена в 1900 р. у Харкові на зборах
студентських громад. Серед її керівників були Дмитро Антонович, М. Русов, Б. Камінський, Л.
Мацієвич.
Першим програмним документом РУП стала брошура «Незалежна Україна»,  написана
харківським адвокатом М.  Міхновським.  Основними положеннями цього документу були: 1) мета
партії - створення незалежної української держави; 2) лідер національного руху - інтелігенція, що
служить своєму народові; 3) засоби досягненняголовної мети - будь-які, включаючи насильницькі;
 Незабаром у РУП відбувся розкол - багатьом її членам не подобалася націоналістична
категоричність і безкомпромісність висунутих у брошурі М. Міхновського ідей.
Основним регіоном діяльності РУП була Лівобережна Україна (Харківщина, Київщина,
Полтавщина), основним об'єктом пропаганди - українські селяни, а головними формами боротьби -
пропаганда й агітація
У грудні 1905 р. на II з'їзді РУП більшість рупівців на чолі з М. Поршем, В. Винниченком і
С. Петлюрою дійшли висновку про необхідність об'єднання національної ідеї з марксизмом і
перетворили РУП на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).
2.2. Українська демократична партія (УДП). Українська демократична партія -, створена у 1904
р. у Києві. Серед членів-засновників УДП були Сергій Єфремов, Є. Чикапенко, Борис Грінченко. У
національному питанні ставилися вимоги: надання широкої національної автономії Україні; створення
Українського сейму, який міг би самостійно проводити фінансову й економічну політику, враховуючи
загальнодержавні потреби. Програма відстоювала повноправне використання української мови в
шкільництві, судочинстві, адміністрації
. Революційні події 1905-1907 pp. викликали радикалізацію поглядів членів УДП, що призвело до її
розколу і створення нової Української радикальної партії.  Восени 1905 р. УДП об'єдналася з УРП і
створили Українську демократично-радикальну партію.
2.3. Українська радикальна партія (УРП). Українська радикальна партія створена восени 1904 р.
групою членів, що вийшли з Української демократичної партії. Лідерами партії стали Б. Грінченко,
С. Єфремов,- М. Левицький, Ф. Матушевський, Л. Юркевич та ін.
Програмні вимоги УДП і УРП у багатьох випадках, зокрема з національного питання, співпадали. 
2.4. Українська соціал-демократична, робітнича партія (УСДРП). Українська соціал-
демократична робітнича партія (популярна назва - есдеки) - політична партія, що утворилася у грудні
1905 р. з Революційної української партії.; складалася з інтелігенції, частково з робітників і селян.
Підкреслюючи національне питання і домагаючись автономії України, Провідними діячами партії
були: В. Винниченко, С. Петлюра, Д. Антонович, Л. Юркевич, М. Ткаченко, М. Ковальський, М. Порш..
2.5. Товариство українських поступовців (ТУП). Товариство українських поступовців -
нелегальна міжпартійна громадсько-політична організація, що діяла у Наддніпрянській Україні в 1908-
1917 pp. ТУП було створено на початку 1908 p. у Києві за ініціативою членів Української
демократично-радикальної партії (УДРП) для координації діяльності українського національного руху
в період наростання реакції в Російській імперії.
Політична програма  ТУП зводилась до трьох основних вимог:
- впровадженні парламентаризму;
- перебудови Російської держави на федеративних засадах;
- 
національно-територіальної автономії України.

2
БУДИТЕЛІ
Українське населення західноукраїнських земель перебувало у не завидному становищі. Йому було
складно долучатися до всіх передових тенденцій ХІХ століття. На відміну від Наддніпрянщини, тут не
міг сформуватися свій прошарок інтелігенції. Тому прапор діячів українського національного
відродження несподівано перейняли греко-католицькі священики. В межах освітніх та релігійних
реформ Марії-Терезії та Йосипа ІІ, греко-католицькі священики отримали можливість здобувати вищу
духовну освіту у семінаріях Європи на рівні з католиками. І ця деталь відіграла роль.

Діячів національного відродження на західноукраїнських землях ми називаємо «будителями».

Першим осередком «будительства» стало Закарпаття, а саме Мукачівська семінарія наприкінці ХVIII
століття.У середині ХІХ століття справу підхопив священик Олександр Духнович. Він почав писати
власні твори народною мовою жителів Закарпаття, називав себе «русином», а також видав цією
мовою буквар.

По той бік Карпат, у 1816 році у місті Перемишль виникло Товариство галицьких греко-католицьких
священиків. Воно поставило собі завдання поширювати освіту серед простолюду та здобути право
навчатися народною мовою. Член товариства Іван Могильницький першим почав проголошувати
проповіді українською та обґрунтував, чому її не можна вважати мішаниною польської та російської.

Національний рух продовжив просуватися далі на північ, і у 30-40 роках його осередком став Львів. У
1833 році студенти Львівського університету, а перед тим випускники греко-католицької
семінарії, Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький заснували літературний
гурток «Руська трійця». «Руської трійці» горіли бажанням пізнавати та сприяти становленню народної
мови та культури.

Вершиною діяльності «Руської трійці» можна назвати видання альманаху «Русалка Дністрова» у 1836
році. Збірка містила зібрану трійчанами народну творчість та створену на її основі власну. Видання не
на жарт розлютило імперських урядовців, тому майже увесь тираж вилучили, а «Руська трійця»
вимушена була припинити свою діяльність.

ВЕСНА НАРОДІВ
У травні 1848 року утворили Головну руську раду, на чолі з священиком Григорієм Яхимовичем –
орган, що представляв українців під час «Весни народів». Головна руська рада розпочала випуск
першої україномовної газети – «Зорі Галицької», що виходила протягом революційних 1848-49 років.

Влітку 1848 року у Празі було скликано Слов'янський з'їзд, на який представники Головної руської
ради відправили своїх членів. Восени 1848 року, Головна руська рада ще встигла скликати Собор
руських учених у Львові – з'їзд українських науковців. Участь у ньому взяли приблизно 100 осіб. На
ньому, серед іншого, вирішили взяти народну мову за основу літературної української і писати
кирилицею.

Активній діяльності Головної руської ради протидіяли польські організації. Австрійська адміністрація
робила поступки в культурно-освітніх питаннях, проте залишалася непоступливою у питаннях
територіального поділу Східної та Західної Галичини. Але все закінчилося у листопаді 1848 року, коли
у Львові спалахнуло повстання. Забарикадованих містян австрійці обстріляли з гармат. Повстання
жорстко придушили .У всій Галичині згодом оголосили воєнний стан, і діяльність будь-яких товариств
і зібрань стала незаконною. Головну руську раду закрили у 1851 році.

Виникнення політичних партій в Західній Україні наприкінці XIX ст.

Перші українські політичні партії з'явилися в Галичині. У жовтні 1890 р. у Львові було створено
Русько-українську радикальну партію (РУРП). Ініціаторами її створення стали І. Франко і М. Павлик.
За порадами Драгоманова, вони стали на позиції "наукового соціалізму".Партія видавала для селян
газети "Хлібороб" і "Громада". Для пропаганди програмних положень було випущено серію брошур
під загальною назвою "Радикальна тактика" (І. Франко). Незважаючи на наполегливу працю, партія не
здобула собі широкої підтримки. Проти неї було налаштоване духівництво, яке заблокувало партії
доступ до селянства. Наприкінці 1899 р. партія переживає кризу.

У 1899 р. з'являється Українська соціал-демократична партія (УСДП), яку заснували М. Ганкевич, С.

Вітик, Ю. Бачинський. Вона була створена з метою відстоювання інтересів українського робітництва.
Були за політичну незалежність України.
У 1899 р. утворилась Українська національно-демократична партія (УНДП), яка стала наймасовішою і
найвпливовішбю партією. Найвизначнішими діячами партії стали Є. Левицький, В. Охримович, М.
Грушевський та І. Франко. У своїй програмі УНДП проголосила своєю довготривалою метою
національну незалежність України, до своїх найближчих цілей вона відносила автономію і
збереження відданості Габсбурґам. В інших питаннях це була типово ліберальна партія, яка прагнула
уникати гострих соціальних питань. Під її впливом перебувала "Просвіта" та інші організації й
установи.

3 1. Генеза «радянської людини»

В 1961 році Хрущов проголосив появу радянського народу як нової наднаціональної спільності.
Відтоді поняттям «радянська людина» описується нова політична ідентичність та ціннісний горизонт
громадян СРСР. Після придушення Празької весни радянська інтелігенція, доти віддана марксизму,
здійснює різкий поворот до заперечення комунізму й у бік лібералізму (дисидентство).
В 1970-і поняття «радянська людина» набуває іншого забарвлення. Філософ та соціолог Алєксандр
Зінов’єв в низці публіцистичних робіт розробляє його як антитезу до офіційного тлумачення. Серед
основних характеристик «радянської людини» Зінов’єв називає патерналізм, патріотизм,
ідеологічну ангажованість, нетерпимість тощо. 
В середині 1980-х термін входить у широкий вжиток . 

2. Природа «радянської людини»

Того, хто жив у СРСР, дослiдники окреслюють як тоталітарний субєкта, «гвинтик тоталітарної машини»,
«homo sovieticus» тощо. Радянська ж деологiя називала його «новою людиною» «будiвником
комунізму» Партійні документи прописували основн параметри радянськоï ідентичності, якими були
полiтична лояльнiсть (до парті персонально до i лiдера), прийняття марксистсько-ленінськоï iдеологiї,
атеїзм, колективізм як усвідомлення нерозривностi iндивiдуального «я» радянського ми», прийняття
комунiстичного проекту соціальної реформи, визнання значущості суспільно-корисноï працi:
радянський патріотизм, що заперечує «буржуазний націоналізм і передбачає ненависть до ворогів,
які оточують соціалістичну Батьківщину й посягають на «здобутки соцiалiстичного будiвництва;
iнтернацiоналiзм культури з визнанням провiдної росiйської складової. «Нова людина» не мала бути
людиною, яка мислить критично: нав'язуване «единомислення» не залишало простору для запитань,
сумнівів, альтернативних бачень. Радянський громадянин не мав активно обстоювати свої права і
свободи, навіть ті, які прописані в радянській Конституцiï (редакцiй 1936, 1954, 1977 років). Єдиними
дозволеними способами висловлювання власного невдоволення було написання «листів у владу» й
участь у насправдi суто ритуальних безальтернативних виборах до радянських органів влади.

Концепція «радянської людини» по суті є вираженням консервативних переконань, зневіри в

суспільному розвиткові, характерно для росiйської інтелігенції. Характерно, що в цій концепції
«пострадянське» розумiється як продовження радянського, а не як його заперечення.

Основними напрямами впливу комуністичної ідеології та радянської

дійсності на ментальність українців виступили:
- тотальна ідеологізация усіх сфер суспільного й індивідуального життя, підміна українських
національних цінностей комуністичними.

-організований радянською владою геноцид української нації штучним голодомором 1932-1933 рр.
- цілеспрямоване фізичне винищення української національної інтелегенції: діячів науки та культури,
дворянства, духiвництва та всіх, хто не зміг або не захотів викорчувати в себе ментальні архетипи, що
не вписувалися в разновид homo soveticus.

-політика розкуркулення українського селянства, масов депортації та переселення.

- заборона релігії та політика русифікації.

- формування тоталiтарним режимом образу радянської людини з почуттям громадянства

-ізольованість радянської людини від зовнішнього світу та тотальна цензура тощо

Зазначені чинники зумовили низку негативних наслідків у всіх сферах життя українців, що вилилися в
економiчну та психологічну скруту. У спадок в радянських часів українці отримали такі риси ментальності:
безвiдповıдальность та пасивнiсть, низьку здатнiсть засвоювати новı ıдеї та приймати самостійні рiшення,
комплекс меншовартост, другорядность, що спричиняє невіру в успішний розвиток України.

4 1.характерні риси ментальності сучасного українця;

Менталітет – це сукупність генетично і соціально обумовлених ознак, притаманних певній нації. Це, перш за
все – риси характеру, спосіб мислення, групові рішення, система цінностей і норм поведінки.  В українців – це
демократичність, емоційність, індивідуалізм, релігійність, миролюбність. Уміння вести господарство ми
повинні використовувати як одну з найсильніших наших сторін.

Значна присутність такої якості, як "роздвоєння". З одного боку, нам близький козацький дух, а з іншого –
пасивність у політичному житті, зміни в майбутньому. Ця дуалістичність є основою того, що ми часто не
можемо досягти бажаного. Авантюрно-козацький стиль українців уживається з терпимістю, пасивністю і тому
владі при такому укладі добре живеться.

2. ментальні відмінності та спільні риси між мешканцями різних регіонів України;

Україна – багатонаціональна держава, і на її території, крім українців, проживають також поляки,
євреї, татари, болгари, румуни, угорці і, звичайно ж, росіяни. Але… У Донецькій та Луганській областях,
наприклад, за даними Всеукраїнського перепису населення (2001) проживало, відповідно, 38,2% та
39% росіян, а використання російської мови, згідно з даними Київського міжнародного інституту
соціології (2004), становило 93% у Донецькій та 89% у Луганській області.

У різні часи, починаючи з ХІV століття, територію сучасної української держави ділили між собою
багато держав-сусідів: Угорщина, Польща, Литва, Золота Орда, Молдова – у ХІV-ХV ст.; Угорщина,
Польсько-Литовська держава, Московія, Османська імперія – у ХVІ–ХVІІІ ст.; Австрійська імперія,
Польсько-Литовська держава, Російська та Османська імперії – у ХVІІІ–ХІХ ст.; Австрійська та Російська
імперії – у ХХ ст. Проте наші західні сусіди значно менше утискали українську мову і культуру
порівняно з тим, як це робили спочатку Російська імперія, а згодом і СРСР.

Колонізація України російською, а згодом і радянською імперією відбувалася протягом кількох

століть, і її наслідки більш відчутні там, де вона була тривалішою – як на Ліво- та Правобережжі. А
надто там, де опір мовно-культурної традиції виявився мінімальним, з огляду на її недостатню тяглість
та слабку закоріненість (як на Півдні та Сході), а також з огляду на те, що традиційні адміністративні та
поліційні репресії проти українського руху доповнювалися особливо інтенсивним переселенням
людності
Як наслідок такої політики чисельність росіян на території України стрімко зростала: якщо у XVII-XVIII
столітті їх майже не було, то за переписом 1926 року росіяни вже становили 8% населення, а за
переписом 1989 року – 22%.

Західноукраїнські міста, в яких до окупації радянською армією в 1939 році практично не було
російського населення, у 1950-х роках стали на четвертину або й на третину етнічно російськими
Отже, такі тривалі й систематичні утиски української мови і культури російською та радянською
владами, що найбільш «успішними» були саме на східних територіях України.Політика русифікації не
лише зробила більшість українців двомовними, а й перетворила багатьох жителів нашої держави
(переважно мешканців Сходу та Півдня України) на російськомовних.

3.проблема еліт у сучасній Україні

Формування української національної еліти — одна з найболючіших проблем сьогодення.

Ідеологічну трансформацію суспільства в Україні має провадити верства, яка б поєднувала у собі
інтелект, духовність, патріотизм, могла бути взірцем для загалу й повести його за собою.

Результати соціологічних досліджень Інституту соціології НАН України спільно свідчать, що 44%
респондентів вважають елітою найбагатших людей, 42% — тих, хто обіймає високі посади. Ось і
бачимо, що наші громадяни еліту розуміють як правлячу верхівку, а не як інтелектуальну,
найвихованішу, найгуманнішу, високодуховну частину суспільства, як це розцінює наука за своїми
канонами.

Більш конкретні відповіді дали респонденти, коли їм було запропоновано 15 соціальних категорій
людей з проханням відзначити, з якою з них у першу чергу асоціюється слово “еліта”. Найперші місця
зайняли: Президент — 41%; міністри — 31%; народні депутати — 32%; бізнесмени — 32%; керівники
банків — 21%; злочинні угруповання — 14%; науковці — 12%; керівники політичних партій — 7,5%;
актори — 7%; письменники — 5%; військове керівництво — 2,5%. 

Людський інтелект стає безпосередньою і головною продуктивною силою технологічної ери, якій
історія відвела час з перших днів ХХI століття.

Велика увага буде приділятися інтелектові, полювання на інтелект у найближчому майбутньому

перетвориться в самостійний і один з найприбутковіших видів бізнесу в світі.У нову еру
інтелектуалізації і соціалізації розвитку вступають США, ФРНГ, Японія, Китай та ін.

На запитання: “До кого ви сьогодні більше прислухаєтесь, коли намагаєтесь зрозуміти, де правда, а де
неправда в нашому суспільстві?” — респонденти відповіли таким чином. Тих, що прислухаються до
правлячої еліти виявилось 1,9%, а 54% заявили, що до еліти в цьому плані відчувають байдужість. То
чи потрібна народові така еліта?

На запитання: “У чому ж причина зневіри людей до правлячої еліти?” — відповідь однозначна: “Ті, хто
здобув владу, перестають піклуватися про людей, дбаючи лише про себе” — відзначили 68%
респондентів

Політичні аналітики бачать причини в тому, що:

1) еліта склалася здебільшого з вихідців кланових груп, які бояться втратити владу;

2) вона не відзначається високою активністю, сучасною управлінською та професіональною

компетентністю;

3) корупція