Серед численних битв нашої історії є такі напівзабуті, про які не знають

навіть мешканці тих місць, де свого часу жорстокі баталії відбулися.

Однією з таких і була Чуднівська кампанія, яка увібрала в себе як
протистояння величезних армій під самим Чуднівом, так і ще дві важкі
битви поблизу Любара та Слободища. І всі ці значущі події відбулися із
кінця вересня до початку листопада 1660 року на теренах Житомирщини.
1660 рік - минуло 6 років з часу присягання в Переяславі Богдана
Хмельницького та козацької старшини. 1654 рік знаменувався
підписанням Переяславська угоди, і згідно із статтями, розміщення на
Україні російських військ взагалі не передбачалось. А вже у 1656 році
Московія без участі Хмельницького підписала з Річчю Посполитою
Віленське перемир’я, відтак попри інтереси Гетьманщини, Москва
виступала на одному боці із її ворогом. Усвідомлюючи подальшу
безперспективність домовленості, Б. Хмельницький почав шукати інших
союзників для захисту України, але не встиг це зробити за життя. Після
смерті гетьмана його вірна старшина продовжувала втілювати останні
дипломатичні заходи Хмельницького, перш за все це був колишній писар
Іван Виговський. У 1658 новообраний гетьман разом із кримськими
татарами під Полтавою розгромив антигетьманське повстання полковника
Мартина Пушкаря та кошового Якова Барабаша, підтримане Москвою.
Українці почали проливати кров своїх же співвітчизників. Після
приборкання заколоту Москва вводить війська на територію України і
призначає власну адміністрацію з військовими залогами до українських
полкових міст: Білої Церкви, Чернігова, Полтави тощо. Фактично це було
початком анексії Лівобережжя. Для протидії Московії І. Виговський
підписує Гадяцький договір, а Україна на засадах рівноправ’я входить до
федеративного устрою Речі Посполитої як Велике Князівство Руське.
Після вигнання І. Виговського у 1659 році гетьманом став Юрій
Хмельницький. А вже 27 жовтня 1659 року Юрій знову підписує угоду із
московитами,, яка отримала назву Переяславські статті. Відтак всі
позитивні пункти Гадяцької угоди були скасовані - Гетьманщина втрачала
всі ознаки суверенної держави, узаконювалась присутність московських
залог у Києві та інших полкових містах.
У 1660 році, зважаючи на тяжкі наслідки війни Речі Посполитої зі
Швецією, Московія вирішила нанести останній удар по державі
русинів.Влітку 1660 року московський уряд вислав для окупації тепер вже
Правобережної України 20-титисячну армію під командуванням Юрія
Немирича, яка була посилена 20-титисячним корпусом козацьких полків.
Московити були добре озброєні та навчанні досвідченими іноземними
офіцерами. Окремою силою південніше армії рухалось гетьманське
військо Ю. Хмельницького чисельністю до 30-ти тисяч вояків. За планами
наступу, використовуючи тактику “випаленої землі”, московська армія
мала пройти землями Правобережжя і завдати максимально нищівного
удару по польському королівству. Перегрупувавши війська біля с.
Котельні і цілком його спаливши, московити рушили на захід. Слід
зауважити, що перед цим вони отримали хибні відомості про нібито зовсім
мале число супротивника, і про те, що основні сили поляків все ще
перебувають далеко за Віслою. Було вирішено спочатку спалити
Тернопіль, а далі “навідатись” до Львова і Кракова.
Натомість Річ Посполита була напрочуд гарно проінформована про рух
ворожого війська і встигла максимально до того підготуватись: Сейм
вчасно виділив необхідні кошти, із Європи підійшли досвідчені сили
найманці. 32-охтисячне польське військо під орудою коронного гетьмана
Станіслава Ревера Потоцького було готове до бою, але гетьман був важко
хворий, тому реальне командування належало полководцю Є. С.
Любомирському, полки якого встигли і Віслу перейти, і з армією
Потоцького з’єднатись. У складі військ Речі Посполитої виступали
близько двох тисяч козаків Івана Виговського. З Криму підійшла для
об’єднання 30-титисячна татарська орда.
Ворожі армії вперше зійшлися 14 вересня 1660 року в лісах урочища
Кутище за пів милі до містечка Любар. Московити неочікувано опинились
майже у повній облозі, величезними силами супротивника, про які досі не
знали. На наступний день почався обстріл табору московського війська,
спроби командування на чолі з В. Шереметьєвом домовитись із татарами
успіху не мали. До інших проблем додався осінній холод, коаліції військ
Речі Посполитої відрізали московитів від річки, закінчувались харчові
припаси і фураж, а взяти нові було ніде, адже все довкола було спалено. 26
вересня Шереметьєв намагається відступити і рухатись на зустріч Ю.
Хмельницькому, щоб об’єднатися з ним. Втрати були значними, і далеко
відійти військам вже не вдається.
Зрештою, перейшовши Тетерів нижче Чудніва, московити почали
окопуватись. Вже ні про які підкорювально-каральні експедиції мова не
йшла. Молодий гетьман Юрій Хмельницький у свою чергу взагалі не мав
бажання ні воювати, ні ставати на чийсь бік. Ще на початку кампанії у
листі до Шереметьєва він так і писав: йти у похід йому ніколи, бо хоче
впоратись із якимось домашнім неприятелем. Не секретом було те, що із
Юрія нікудишній полководець, от і полки свої вів до поля протистояння то
лісами, то кілька днів стояв під Прилуками, а то і зовсім повертав назад.
Тим самим він постійно тримав у напрузі обидві армії, як сила, що може
вирішити долю кампанії на користь тієї сторони, до котрої пристане. До
того ж не слід забувати, що поляки також зазнали значних втрат, було
вбито багато офіцерів і коней. У московитів вибору вже не було, єдине, що
вони мали - непробивну облогу. Натомість їх супротивники були готові до
можливого відступу у разі приєднання у битву Ю. Хмельницького.
Українці у складі коронного війська не воліли проливати братньої крові,
тож спробували пробити задля цього інформаційну блокаду. До козаків
лівобережних полків, які прийшли на боці Москви був відправлений лист,
в якому заповнялась доброта польського короля та наводились засторога
щодо Московії. Також говорилось про те, що не варто сподіватись на
допомогу Хмельницького. Насправді цей заклик подіяв, чимало козаків
перейшло до королівського війська, а інші намагались втекти додому.
Тим часом Ю. Хмельницький особливо не поспішаючи, дійшов до
Бердичіва і став табором біля села Слободище, чим здійняв велику паніку.
Кажуть про те, що якби гетьман стрімко прийшов на підмогу до Чудніва,
поляки потерпіли б поразку. Але занепалий дух усім підняв
Любомирський, заявивши, що боятись нічого - Шереметьєв уже в облозі і
щодня слабшає, а Хмельницький не має сміливості і сили. Маршал
запропонував частину військ залишити для облоги Шереметьєва, а іншим
йти на Хмельницького.
Любомирський із шістьма тисячами польської кінноти і тисячею німецької
піхоти, узявши десятку гармат та частину татарської орди, виступив до
Слободища. Перед світанком на козацький табір Хмельницького було
завдано нищівного удару, віднайшовши найслабше місце в обороні
козаків, нападники вдерлися всередину табору. Захоплені зненацька,
більшість втекли до лісу, а решта, очолювані І. Богуном, П. Дорошенком
та іншими полковниками продовжували боронитись. Впевнені в тому, що
перемогу вже здобуто, чимало нападників кинулись відразу до грабунку,
але не очікували, що козаки, які втекли, організуються групами і
повернуться до щойно залишеного табору. Цей маневр став переломним -
козаки вийшли в тил ворогу і завдали потужного удару. Українці
розвиваючи успіх відкинули польську кінноту, що саме в цей час підійшла
з обох боків, перемога вислизнула із рук поляків, яких налічувалось
пораненими і вбитими близько тисячі.
У цей час комендант київського гарнізону із загоном у 4288 чоловік
вирушив на допомогу Шереметьєву, але зміг дійти тільки до Брусилова.
Остерігаючись великих сил, направлених проти них, українці повернулись
до Києва. 11 жовтня 1660 року після поразки Любомирський повертається
до позицій під Чуднівом. Впливова українська старшина: П. Тетеря, Г.
Лісницький схилялися до порозуміння з коронним військом, проте у
таборі не стихали суперечки стосовно подальших дій.
Під Чуднівом Шереметьєв, почувши звуки бою гармат під Слободищем,
подумав, що це йде підмога від Хмельницького. Війська спробували
вибратись з оточення, у них було аж 3 спроби, але всі вони завершувались
поверненням на колишні позиції. Як стало відомо командуванню поляків,
Хмельницький пропонував Шереметьєву пробитись до села П’ятка. 14
жовтня московити виступили, бажаючи пробитись до підкріплення, а
військо Потоцького намагалось зупинити втікачів. Тоді московські війська
хотіли пройти через знайому їм Троянівку, але поляки залили дорогу
водою і зробили її непрохідною. Довелося йти до П’яток чистим полем, а
коли з Потоцьким з’єднався Любомирський, Шереметьєв виявився
обрізаний з трьох боків. У важких боях за весь день московити не
пройшли і пів милі, втратили значну кількість возів із здобиччю і гармати.
Тоді Шереметьєва врятували лише вдалі дії німецької піхоти, яка дала
змогу відступити у ліси.
Опинившись у таких складних обставинах, Юрій Хмельницький починає
шукати можливість перемовин із поляками про мир. Вже 15 жовтня
старшина надіслала до Станіслава Потоцького посольство, яке 17 жовтня
домовилось про укладання мирної угоди. Цей документ в головних рисах
повторював Гадяцький, але вже навіть без згадки про окреме Велике
Князівство Руське. Тепер польська сторона вилучила всі натяки про
можливе здобуття українцями своєї державності. Головними ж умовами
підписаного Слободищенського трактату передбачався відступ Ю.
Хмельницького із усім військом Запорозьким від московського царя і
заборона шукати іншого покровителя, окрім короля Речі Посполитої. Із
підписанням мирної угоди становище військ Шереметьєва стало
катастрофічним, тож командувач пішов на перемовини, які тривали з 25
жовтня до 2 листопада 1660 року і завершились визнанням цілковитої
капітуляції Московії.