1.

Національно-Визвольна війна під проводом Богдана

Хмельницького
Повстання
" Рідко коли окремі особи так вирішально визначали хід епохальних подій, як це зробив
стосовно Великого Українського повстання 1648 р. Богдан Хмельницький".

Богдан Хмельницький народився у 1595 р. в сім¢ї дрібного шляхтича. Брав участь в битві під
Цецорою 1620 р. і попав у полон. Через два роки повернувся додому. Служив в реєстровому
козацькому війську. Дослужився до головного військового писаря. Для тих, хто не знає - ця
посада у козацькому війську дорівнює нинішній посаді начальника штабу, тобто Хмельницький
був другою людиною у війську, після гетьмана.

Після ординації 1638 р - сотник в Чигирині. Все б так і залишилося в житті Хмельницького,
якщо не втрутився би безглуздий випадок: Чигиринський підстароста Данієль Чаплинський
захотів у 1646 р. маєток Хмельницького, вбив його меншого сина та викрав наречену сотника.

Хмельницький спочатку звернувся до суду, а потім, побачивши безперспективність цього діла

подався на Січ.

"Гіпнотичний вплив, що його Хмельницький умів справляти на маси, став очевидним коли,
рятуючись від поляків, які розвідали про його наміри, він із жменькою прихильників у січні 1648
р. втікає на Запорізьку Січ. За короткий час він здобуває підтримку запоріжців, виганяє із січі
польську залогу й добивається гетьманства. Спочатку заколот, що набирав сили, мав усі
ознаки попередніх невдалих повстань: засліплений жадобою помсти, козацький старшина,
якого покривдили магнати, втікає на Січ і переконує запоріжців встати за свої (і його також)
права. Проте, у випадку з Хмельницьким винятковий талант організатора, полководця та
політика все докорінно змінив."

Хмельницький добре розумів всі вади козацького війська - козаки були добрими піхотинцями
та поганими кіннотниками. А татари в той час були дуже невдоволені політикою польського
уряду. Тому Хмельницький зробив хід "конем" - заключив угоду з татарами про спільні дії
проти польського війська.

"Польська влада добре розуміла чим загрожує поява Хмельницького в Україні, отож, коронний
гетьман М. Потоцький уже 5 лютого 1648 р. вирушив з коронним військом з Бару на Корсунь, а
в універсалі до повстанців вказав видати йому Хмельницького і розійтися. В разі непокори
Потоцький погрожував "усі достатки ваші , котрі у волості маєте, забрати, жінок, дітей вирізати"

Бойові дії почалися у квітні. Гетьман Потоцький зупинився з головними силами під Корсунєм,
а вперед вислав свого сина Стефана з 4 тисячами війська до яких ще мали приєднатись
реєстрові козаки, що спускались на човнах по Дніпру.

Хмельницький вдало використав роз¢єднаність польських військ. Війська в нього було всього
3000 козаків, не враховуючи татар більша частина яких мала приєднатися згодом. Тому
Хмельницький через своїх агентів спровокував заворушення серед реєстровців, внаслідок
чого ті приєднались до повстанців.

"Хмельницький тим часом перетягнув на свою сторону ті реєстрові полки, що плили на човнах
Дніпром. Дня 4 травня 1648р. між тим військом зчинився розрух: якийсь козак ухопив корогву й
почав скликати "Чернецьку раду". Старшина кинулася до зброї, але козаки пішли на неї,
схопили її живцем і потім засудили на смерть. Повстанці обрали собі за старшого Филона
Джалолія й під його проводом пішли до Хмельницького. Дня 12 травня вони були вже над
Жовтими Водами, демонстративно пройшли повз польський табір, вистрілили з рушниць і
подалися до Хмельницького. Другого дня за їх прикладом пішли й реєстрові Шемберга - всі
попереходили до повстанців"

А передісторія цього така: 26 квітня Хмельницький попав на Стефана Потоцького і взяв його
війська в облогу під Жовтими Водами. Поляки, після "зради" реєстрових козаків почали
переговори з Хмельницьким про капітуляцію - тобто, що вони (поляки) віддадуть козакам усе
важке озброєння і підуть геть, лише з особистою зброєю для самозахисту (пістолі та шаблі).
Хмельницький на це згодився, бо не хотів втрачати козаків, і сподівався на ласку короля, але
татари порушили домовленість і напали на поляків в урочищі Княжі Байраки 15 травня. Там
до татар примкнула певна частина нереєстрового козацтва.

Таким чином польський загін був повністю знищений , а Стефан Потоцький помер в
татарському полоні від поранень.

Це був перший дзвіночок про те, що Хмельницький не повністю керує ситуацією. Гетьман
дозволив полякам відступити, намагаючись показати їм, що він не якийсь там бандит, а просто
хоче довести права свого народу та без крайньої потреби не проливати кров, як керівники
попередніх повстань.

Але кримінальні елементи серед козацтва та неконтрольовані татари зробили свою чорну
справу. І тепер Хмельницький мав воювати до повної перемоги без всякого компромісу, бо
горді шляхтичі так і не вибачили йому вбивства своїх майже беззбройних вояків. Навіть король
Владислав IV, прихильний до козацтва, не подарував би козакам цього.

Ніхто ж не буде заперечувати, що козацтво складалося виключно з янголів та патріотів.

Як в усякій анархічній організації більша частина них складалася з , м¢яко кажучи, людей з
темним минулим та і сучасністю. Згадати хоча б те, що Польща та Росія за козаків вважали
лише тих, хто жив не нас Січі, а мешканців Січі поголовно вважалися не безпідставно цими
державами за бандитів. Навіть городові козаки вважали лише себе козацтвом, а низових -
пройдисвітами . Задля спільної мети вони ясна річ, об¢єднувались, а в інший час між ними
існувала прихована ворожнеча та недовіра.

І на ось такий кримінальний елемент вкупі з татарами довелось сприяти Хмельницькому на

початку своєї боротьби.

Лише за часів Івана Сірка (гетьманом був Іван Виговський) низове козацтво кинуло грабувати
Туреччину та почало систематично винищувати агресивні татарські орди.

Після цієї перемоги війська Хмельницького зросли до 15 тисяч козаків та велику кількість
татарської кінноти. Командуючий Микола Потоцький зрозумівши, що навряд чи зможе
перемогти в чистому полі своєю 20-ті тисячною армією об¢єднане козацько-татарське військо і
почав організовувати відступ.

Але 26 травня під Корсунєм польські війська попали в засідку влаштовану Хмельницьким і
потерпіли повну поразку.

"Хмельницькому до рук потрапили обидва командувачі польсько-шляхетської армії, 80

великих вельмож, 127 офіцерів, 8 520 жовнірів, 41 гармата".

Окрім цього за шість днів до битви під Корсунєм вмирає король Владислав IV, який міг би ще
піти на переговори з козаками. Після перших перемог Хмельницького вибухнуло всенародне
повстання, роками зібрана ненависть вирвалася назовні і залила все навколо кров¢ю...

"Сам Хмельницький, дійшовши до Білої Церкви, не поспішав розвивати воєнні дії. В липні
козацьке посольство на чолі з Вешняком прибуло у Варшаву з кількома листами (датованими
12 червня) до короля, коронного маршалка, князя Заславського.

Вимоги козацької інструкції були досить скромні: Хмельницький домагався 12-ті тисячного
реєстру, поновлення прав та привілеїв козацтва, захисту православної віри й повернення
православним забраних уніатами церков."

Отже, як ми бачимо, Хмельницький не збирався визволяти свій народ з під польського ярма, а
сподівався на казочку про доброго короля.

Хоча в принципі король Владислав IV міг би на ці умови погодитися, але він помер, а новий, як
Казимір, не збирався йти на поступки козакам, хоч і став королем завдяки їхнім домаганням.
 Утворення держави
Протягом літа Хмельницький створював регулярну армію. Україну він поділив на 16 полків, які
очолили випробувані в боях козаки - Іван Богум і т.д.

Під кінець літа козацьке військо налічувало від 80 до 100 тисяч чоловіків, з яких 40 тисяч було
козацтва, а всі інші - селяни та міщани, які не мали бойового досвіту.

Короля ще не було обрано, а польський сейм ухвалив наступ на Україну. Було зібране досить
велике військо за різними оцінками його кількість коливається від 40 до 50 тисяч. Третину
цього війська високопрофесійні німецькі найманці, а інша частина складалася виключно із
шляхти. Дехто скаже: "Хіба це велике військо, козаки, мовляв, мали чисельну перевагу
щонайменше в два рази. Повторюю ще раз: козацьке військо було не менш 80 тисяч, але
справжніх козаків не більш ніж 40 тисяч, а польська армія було дуже добре озброєна та добре
вивчена військовим хитрощам.

Поляки могли перемогти, але, замість одного командувача, вони обрали трьох:

"На чолі нової польської армії стояли три магнати: млявий і закоханий у розкошах Доминік
Заславський, освічений вчений -латиніст Миколай Остророг і 19-річний Олександр
Конецьпольський, Хмельницький саркастично охрестив їх "перина, латина, дитина".

Зрозуміло, що нема кому було дати ладу в польському війську. До того ж, хвилькувата шляхта
недооцінювала суперника і зібралась на війну як на бал.

За свідчення очевидця було враження що вони збираються воювати не залізом, а золотом та

сріблом. Та що там говорити, якщо один обіз складався із 100 тисяч (!) возів. Ви можете собі
так уявити? Це ж щонайменше по два вози на людину, а якщо враховувати що багато
шляхтичів вирушили в похід у власних каретах...

Коротше кажучи, обидві армії зустрілися 23 вересня в бою під Пилявцями. Хмельницький дуже
вдало використав надзвичайну бундючність шляхтичів.

Хмельницький наперед пустив татар. Їх було небагато, всього 3000. Польська кіннота, не
слухаючи команди, кинулася на орду. Почалася безладна боротьба по ярах та балках. Все
нові й нові корогви летіли в бій, і не можна було їх стримати. Хмельницький використав цю
метушню, і козацька артилерія почала сильно обстрілювати греблю. Польське військо не
витримало обстрілу й чим-дуже лишило шанці. Тоді до наступу рушила козацька піхота. Піл її
напором поляки почали уступати до свого табору. Але виявилося, що цей табір закладено в
такому невигідному місці, що з нього боронитися буде годі. Тоді польські полководці наказали
відворот на Костянтинів. Козаки й татари напирали далі , і тоді серед поляків зчинилася така
паніка, що ніяк не можна було утримати війська в ладі. "Як прийшов вечір " , писав польський
офіцер, "панове регіментарі й полковники з¢їхалися тихцем і, ховаючись у темній ночі , зі всієї
сили почали втікати. І покинули корогви, знаки, гармати, табори і вози численні, що рахуються
на многокроть сто тисяч. Як кінне військо побачило, що нема старшини, покидали на землю
зброю, панцирі, копії, і все пішло в врозтіч, видавши на різню піхоту...

Таким чином, польську армію згубила власна пиха і гордовитість. Незалежно від цих подій, на
Україні бушувало всенародне повстання. Після перемоги Хмельницького під Пилявцями
козацька армія рушила на Польщу і зупинилася під Львовом. Повстання перекинулася і на
Галичину.

Особливо прославився шляхтич із Покуття Семен Височан який зібрав 15 тисячну армію.

Хмельницький обмежився викупом з мешканців Львова і рушив під Замостя де домігся

обрання королем Яна Казиміра, після чого повернувся в Київ.

"Для істориків завжди лишалося загадкою, чому Хмельницький, який на той момент міг
знищити Річ Посполиту, вирішив пристати на цю пропозицію й повернутися на
Наддніпрянщину. Вочевидь, він усе все сподівався змінити політичну систему Речі Посполитої
так, щоб вона могла задовольняти козацтво. До того д голод і чума вже позначилися на його
військах, як і на населенні України в цілому. Та й союзникам гетьмана - кримським татарам -
не терпілося повернутися додому. Ці обставини можливо, й, зумовили небажання гетьмана
продовжувати військову кампанію взимку."

Однією з можливих причин перемир¢я що уклав Хмельницький з Польщею була чума, що

забрала тої осені життя багатьох козаків, і серед них був заступник, або ще як тоді козаки
казали - військовий товариш, Максим Кривоніс.

Хмельницький сподівався на мирне розв¢язання процесу але війна спалахнула ще з більшою

силою. В червні 1649р. Польські війська, розділені на дві частини почали наступ на Україну.
Основними силами (у 25 тисяч) командував сам король Ян Казимір , а допоміжними (15 тисяч)
Ярема Вишневецький.

Хмельницький швидким кидком під Збараж застав зненацька війська Вишневецького, що той
ледь встиг сховатися у замку. Король поквапився на поміч магнатові, але гетьман і тут
перехитрив поляків: блискавичним маневром він зняв облогу із Збаража і влаштував засідку
під Зборовом.

Королівське військо було майже повністю знищено, але татарський хан, побоюючись
зміцнення України зрадив козаків і почав силою вимагати від них мирного договору з
Польщею.

"18 серпня 1649р. було підписано Зборівський мир. За ним реєстр установлювався в 40 тисяч
козаків, польському війську та євреям заборонялося перебувати на Київщині, Чернігівщині та
Брацлавщині, де урядові посади дозволялося займати лише козацькій старшині та
православній шляхті, а православному митрополитові обіцялося місце в польському сенаті.
Хоча всім учасникам повстання дарувалася амністія, більшість селян мали повернутися у
кріпацтво. Польській шляхті у свою чергу, навпаки, дозволялося повернутися до своїх
володінь. Лише тиск татар змусив Хмельницького піти на цю невигідну угоду, котра викликала
широке невдоволення по всій Україні. Але оскільки поляки вважали, що поступилися надто
великим, а козаки були переконані, що отримали замало, ця угода так і не була повністю
виконана."

Істориків завжди дивувало, чому Хмельницький до останку сподівався на союз із татарами.

Одні кажуть, що йому був необхідний союзник. Союзник - це річ добра, але татари були такими
союзниками, що іноді кажуть: "За гроші можна знайти кращих ворогів... " Гетьман не зміг (після
Пилявців) перемогти в жодній битві де брали участь татари, кожного разу , у вирішальний
момент вони зраджували козаків. Простіше було б їх позбавитися, розірвавши угоди, але
попавши вночі зненацька в їхній табір перебити там всіх - після такого розгрому татари ще не
скоро б прочуняли.

Чому я пишу "напасти вночі на їх табір"? А тому , що вони вчинили під Зборовом,
Берестечком, та і Бором (ще 1648р., коли не дали Хмельницькому додавити Польщу)
справжнісіньку зраду, в результаті якої загинуло багато українців.

Хто стане заперечувати, що поразка під Берестечком - справа рук татар. А з історії відомо, що
зрадників треба знижувати, і обов'язково їхньою ж зброєю. По-друге, після знищення
татарського війська Хмельницький міг не турбуватись за свій тил і спокійно воювати з
поляками.

Але він цього не зробив. Одне з можливих пояснень є те, що гетьман не вірив у здатність
українського народу самостійно здобути волю. Це підтверджують його постійні пошуки
зверхника.

На думку Хмельницького, зручним кандидатом на роль покровителя і захисника України на

міжнародній арені був турецький султан. Він був достатньо могутнім для того, щоб відбивати у
поляків бажання нападати на Україну, й водночас надто віддаленним , щоб відкрито
втручатися в її внутрішні справи. Відтак, у 1651р., після обміну посольствами Оттоманська
Порта формально прийняла своїми васалами гетьмана та Військо Запорозьке на таких же
умовах зверхності, що їх мали Крим, Молдавія та Валахія. Проте через поширену серед
українців ненависть до "бусурманів" та внутрішні зміни в самій Оттоманській Порті ця угода так
і лишилася нездійсненою.
Значно популярнішим кандидатом на роль покровителя України був православний
московський цар. Зпочатку повстання Хмельницький умовляв царя в ім¢я спільної для них
православної віри прийти на допомогу. Але Москва реагувала надзвичайно обережно.
Зазнавши тяжких втрат у недавній війні з Польщею, московити воліли почекати, доки козаки й
поляки не виснажать одне одного, і вже тоді вдаватися до відповідних дій. Проте у 1653р.,
коли українці стали погрожувати тим, що віддадуть перевагу оттоманському варіанту,
московити не могли більше зволікати з рішенням. Цар Олексій Михайлович скликав Земський
собор, який вирішив , що "заради православної віри й святої церкви Божої государеві слід
прийняти їх під свою високу руку". Приймаючи це рішення , московити також сподівалися
відібрати деякі захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер проти Оттоманської
імперії та взагалі розширити свої впливи."

Тим часом, Хмельницький задумав приєднати до України Молдавію, одруживши свого сина
Тимоша на дочці молдавського господаря Василя Лупула Але Тимош загинув під час бойових
дій в Молдові проти гетьманської опозиції.

У 1651р. Відбулася вирішальна битва під Берестечком. Внаслідок зради татар, козацьке
військо отримало значні втрати. Хмельницький був змушений підписати Переяславську угоду.

"Під кінець 1653р. в Україну вирушило московське посольство Бутурліна й у січні 1654р. в
Переяславі відбулася рада гетьмана зі старшиною й полковниками, а потім з народом, яка
вирішила передати Україні під царську протекцію. Щоправда вже 18 січня виникли перші
ускладнення - Бутурлін відмовився присягати від імені царя в тому, що Москва не
порушуватиме вольностей станів і боронитиме Україну від поляків... Відмовилися присягати
цареві київський метрополит з духовенством, місто Чорнобиль, Полтавський, Кропивнянський,
Уманський і Брацлавські полки, Іван Богун та Іван Сірко. Але загалом присяга пройшла без
поважних виступів. Сам договір було укладено в Москві в березні 1654р. (Березневі статті), і
він був схожим на попередні угоди з Туреччиною й іншими країнами. Україна зберігала широку
автономію в галузі адміністрації, судівництва, збору податків , мала велику армію (60 тисяч),
затверджувалися давні права всіх станів. Московський цар отримав право тримати в Києві
військову залогу з воєводою, гетьман мав сповіщати царя про свої зносини з іншими країнами
та про вибори нового гетьмана... "

Пізніше вже було зрозуміло, що обидві сторони не збираються виконувати вказані в договорі
умови, бо у кожного залишався свій погляд, свої плани. Як стало відомим цар вирішив
підкорити собі Україну, у боях українців проти організованих виступів поляків, на яких в свою
чергу давила Москва, цар займав сторонню позицію, намагаючись послабити позицію
Хмельницького, а його козаків та взагалі всю армію використати на свою користь для
завоювання Литви та Білорусі.

Але Хмельницький знайшов собі нового союзника - шведського короля Карла-Густава X.

В останні роки свого життя Хмельницький намагався приєднати до України західні землі. В
цьому йому допомагав шведський король, який виконуючи свої зобов¢язання захопив більшу
частину Польщи. Перша половина 1657р. була кульмінацією у розвитку молодої держави, у
цей час роль України та гетьмана значно зросла, до могутні європейські монархи намагалися
залучити до себе Хмельницького, але нажаль влітку ситуація різко змінилася.

Захворів Хмельницький, він вже не міг особисто керувати державою. В цей час польський
народ підняв народну війну. До цього втрутилися європейські країни, вже в стані козаків були
випадків бунтів...

Не витримавши цього Хмельницький помер 6 серпня 16957 р. у Чигирині.

Взагалі, оцінюючи історичні виступи наших давніх нащадків можна сказати, що Українська
держава відбулася, але в зародковому стані: справжньої державності в неї не було, а була
часткова, сильно обмежена автономія. Умови договорів царська влада постійно не виконувала
і весь час намагалась переписати їх у власну користь. Наступні гетьмани хоча якось
відстоювали незалежність, але регулярно згоджувалось на переоформлення міждержавних
угод в гірший для нас бік.
Але треба пам¢ятати, що саме Хмельницький підняв свій народ з вікового занепаду і наклав
відбиток свого творчого духа на всю наступну українську історію.

2.Особливості козацкої державності. Гетьманат

УКРАЇНСЬКА КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА — держ. утворення (самоназва — Військо
Запорозьке) на землях Наддніпрянської України, що постало в результаті Визвол. війни
серед. 17 ст. (ін. назва — Укр. революція, Нац. революція, Козац. революція, Національно-
визвол. війна; див. Національна революція 1648—1676).
Процес творення держ. інституцій нового держ. утворення розпочався вже з літа 1648,
коли з ініціативи учасників козац. виступу на Лівобережжі та Правобережжі
Наддніпрянської України не лише ліквідувались елементи держ. ладу Речі Посполитої, а й
почали створюватися за козац. зразками, раніше апробованими на Запорожжі й на
теренах Середнього Подніпров’я, місц. органи влади. Паралельно гетьман.
уряд Б.Хмельницького вибудовував централізовану вертикаль влади, за допомогою якої
реалізовував функції внутр. суверенітету д-ви, а також створював можливості для
проведення зовнішньополіт. акцій. В основних своїх рисах соціо-політ. структура і модель
функціонування У.к.д. оформилися на серед. 1650. Тоді ж утвердився своєрідний адм.-
тер. устрій нової д-ви — полково-сотенний, що найбільш повно відповідав реалізації
головної на той час держ. функції, а саме військово-мобілізаційної (кожний полк як адм.
одиниця й округ був базою для формування полку як військ. підрозділу). Неспроможність
У.к.д. в умовах несприятливої міжнар. ситуації самостійно відстояти державотворчі
здобутки спричинила потрапляння окремих її частин чи загалом цілої д-ви під протекцію
іноз. правителів — рос. царя, турец. султана, крим. хана. Втручання ж останніх у політ.
процеси, що відбувалися в Україні, призводило до активізації громадян. протистояння,
розорення краю та врешті-решт ліквідації козац. державності на частині укр. земель.
Найдовше (до 1764) У.к.д. проіснувала під протекцією рос. царів на теренах Лівобережної
України (до якої належав також Київ з округою). Політико-правовий статус У.к.д. під
царською протекцією визначали положення т. зв. гетьман. статей. Договірні норми
укладених гетьманом Б.Хмельницьким Березневих статей 1654 застерігали за У.к.д. права
політ. автономії, у наступних угодах (Переяславські статті 1659, Глухівські статті 1669,
Конотопські статті 1672, Переяславські статті 1674, Коломацькі статті 1687) статус було
понижено до адм. автономії, а в Московських статтях 1665 рос. влада вчинила спробу
впровадити станову автономію для однієї лише козац. верстви. З початком
реформаторської діяльності рос. царя Петра I автономний статус У.к.д. не раз
порушувався внаслідок втручання центр. уряду в місц. адміністрування, поширення на її
територію рос. законів, тимчасової ліквідації інститутів гетьмана і ген. старшини. Після
остаточної ліквідації рос. імп. Катериною II гетьманату інституту в 1760—70-х рр. було
реалізовано ряд політико-адм. і соціальних перетворень, за результатами яких припинили
існування й ін. елементи У.к.д.
Політ. модель У.к.д. первісно вибудовувалася на засадах воєнної демократії, вкорінених у
політ. практиках Запорозької Січі. Усі найважливіші питання сусп. значення виносилися на
обговорення заг. військ. або ген. рад, а, відповідно, найважливіші проблеми з життя полку
обговорювала полкова рада, сотні — сотенна. Інститут генеральних військових рад (див.
також Рада козацька загальна) був генетично пов’язаний із військ. радами, що
функціонували на Запороз. Січі й уособлювали собою центр. цінність у структурі воєнної
демократії запороз. спільноти — поняття колективної волі. З перенесенням у ході
Національно-визвол. війни укр. народу серед. 17 ст. цього інституту в гетьман. Україну він
не зазнав суттєвих змін і на перших порах функціонував у формі прямого волевиявлення
всіх без винятку повноправних представників козац. спільноти, на розсуд яких виносилися
всі найважливіші питання функціонування У.к.д. — укладення миру й оголошення війни,
виступ у похід, обрання гетьмана і ген. старшин, обговорення умов міжнар. договорів
тощо.

3.Переяславська рада і Гадяцький договір

Переяславська рада (1654 р.) - загальна військова рада, скликана гетьманом Б.
Хмельницьким у м. Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання
про взаємовідносини між Україною та Московською державою.
Під час національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Б.
Хмельницького 1648-1657 рр. уряд Гетьманщини підтримував дипломатичні стосунки і
укладав воєнно-політичні союзи з багатьма державами - Кримським ханством,
Туреччиною, Московською державою, Молдавією та ін. Постійні зради Кримського
ханства, ненадійність з боку інших союзників штовхали гетьмана на підтримання тісних
контактів з Москвою, яка була зацікавлена у зростанні свого впливу в Україні.
Восени 1653 р. Земський собор, який відбувався у Москві, прийняв рішення про
включення України до складу Московської держави, а 23.10.(2.11).1653 р. московський
уряд оголосив війну Речі Посполитій. Для ведення переговорного процесу між обома
державами в Україну з Москви 9(19).10.1653 р. вирушило велике посольство на чолі з
боярином В. Бутурліним. У його складі були також окольничий Олфер'єв, дяк Л. Лопухін,
представники духовентства.
Місцем проведення генеральної військової ради було обрано м. Переяслав, куди
посольство прибуло 31.12.1653 (10.1.1654 р.). Б. Хмельницький разом з генеральною
старшиною прибув 6(16).1.1654 р. У Переяславі відбулася 8(18).1.1654 р. старшинська
рада, а згодом генеральна військова рада. В ній взяли участь предствники козацтва
Київського, Чернігівського та Брацлавського полків та жителі Переяслава. Не було
представників від селян, міщан (крім Переяслава) та духовенства. Після зачитання
царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де
духовнство мало привести їх до присяги. Однак, Б. Хмельницький зажадав, щоб посли
першими принесли присягу від імені царя, що мало б забезпечити Україні збереження її
прав, а також було б ствердженням союзу між обома державами. Боярин В. Бутурлін
рішуче відмовився скласти присягу, у зв'язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду,
яка тривала декілька годин, а посли залишились чекати у соборі. В ході наради
полковники переяславський П. Тетеря та миргородський Г. Лісницький приходили і
просили В. Бутурліна - скласти присягу, але безуспішно. Одночасно керівник посольства
двічі стверджував, що цар охоронятиме всі права України і заявляв, що "царское слово
переменно не бывает". Після тривалої наради і враховуючи слова Бутурліна, які гетьман і
старшина тлумачили як рівнозначні присязі царя, українська сторона склала присягу.
Всього у день Переяславської Ради присягу склали 284 особи. Від імені царя гетьману
було вручено грамоту та знаки гетьманської влади: військовий прапор - хоругву, булаву та
шапку. Після Переяславської Ради представники московського посольства побували у 117
містах і містечках України для прийняття присяги від населення на вірність цареві. За
їхніми даними присягу склали 127 328 осіб чоловічої статі. Відмовились присягати
Уманський і Брацлавський полковники І. Богун та І. Сірко, а також українське духовенство
на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим.
 У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та
царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав - України та
Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б. Хмельницького піти
на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську
гарантію щодо збереження державних прав України.
Слід також звернути увагу на той факт, що під час Переяславської Ради не було
укладено жодного офіційного правового акту, відбулася лише одностороння присяга
гетьмана та козацької старшини.
Українська сторона виробила письмовий проект договору між Гетьманщиною і
Москвою під назвою "Просительні статті". Але в процесі переговорів у березні 1654 р. в
Москві документ був зменшений і значно змінений.

ГАДЯЦЬКИЙ ДОГОВІР 1658 – укр.-польс. мирна угода, підписана 16(06) верес. неподалік
м. Гадяч гетьманом І.Виговським з урядом польс. короля Яна II Казимира Ваза.
Підписанню Г.д. передували тривалі, глибоко законспіровані переговори сторін, на яких
українські інтереси представляв П.Тетеря, а польс. – С.-К.Беневський. На заключному
етапі переговорів у виробленні умов Г.д. з укр. боку активну участь брав Ю.Немирич. За
умовами Г.д., який завершував десятилітню укр.-польс. війну, передбачалося повернення
Укр. козац. д-ви (у складі трьох воєводств: Київ., Черніг. та Брацлавського) до складу
оновленої Речі Посполитої на правах федеративної її ч. – Великого князівства
Руського (ВКР). Держ. життя у ВКР облаштовувалося на зразок норм і порядків, що діяли
у Великому князівстві Литовському. Крім того, король гарантував амністію всім учасникам
війни з Польщею. Військо Запорозьке отримувало підтвердження старих привілеїв, дозвіл
на куріння горілки й заведення шинків та право гетьман. суду. Козац. реєстр (див. Реєстри
козацькі) складав 60 тис. осіб. За поданням гетьмана щороку 100 козаків із кожного полку
мали отримувати нобілітацію. Церк. унія (див. Берестейська церковна унія 1596)
ліквідовувалася. Захоплене раніше унійцями церк. майно, культові споруди поверталися
правосл. церкві. Правосл. київ. митрополит та ще чотири правосл. єпископи отримували
місця в сенаті Речі Посполитої (див. Сенат у Речі Посполитій).
Правосл. міщанам гарантувалася рівність у правах із катол. міщанами. Києво-
Могилянський колегіум (див. Києво-Могилянська академія) вперше отримував статус
вищого навч. закладу та права, рівні з правами Краківської акад. Передбачалося
заснування на тер. Речі Посполитої ще однієї правосл. акад., а також відкриття середніх
навч. закладів та друкарень. Г.д. уможливлював вільне повернення в Україну польс.
землевласників, яким, однак, заборонялося переобтяжувати своїх підданих.
Після підписання Г.д. сторони намагалися скоригувати його положення кожна на свою
користь. Гетьман. уряд прагнув збільшити тер. ВКР, розширити прерогативи його держ.
інституцій. Водночас польс. сторона наполягала на зменшенні удвічі кількості козац.
реєстру, звуженні гетьман. повноважень, відмові від насильницьких дій стосовно унійної
спільноти. До ратифікованого сеймом Речі Посполитої у трав. 1659 тексту Г.д. не увійшли
положення про ліквідацію унії на всій тер. д-ви, повернення всього відібраного раніше
унійцями майна правосл. церкві, козац. реєстр обмежено 30 тис. осіб. Дія договору
юридично була припинена урядом Ю.Хмельницького в жовт. 1659, після підписання угоди
з Рос. д-вою. У наступні роки положення Г.д. не раз використовувались урядами
Ю.Хмельницького, П.Тетері, П.Дорошенка, М.Ханенка при виробленні умов мирних угод з
польс. королями.

4. Петро Дорошенко і османський протекторат України

Петро Дорошенко народився 1627 року у м. Чигирині на Черкащині, помер 19
листопада 1698 у політичному засланні під Москвою, гетьман Війська Запорізького
(1665-1676), після Богдана Хмельницького зумів об'єднати українські землі і отримати
знову незалежність від Москви всього на кілька років, перемігши війська Польщі та
Московської держави, але програвши через зраду власного оточення. Через 30 років
його подвиг в ім'я незалежності України спробує повторити Іван Мазепа.

Заслуги Петра Дорошенка.

Петро Дорошенко став гетьманом у критичній ситуації для України - в період "Великої
Руїни" і спробував врятувати останні залишки української державності, об'єднати
українські землі і відновити втрачену незалежність від Москви.
Переяславська рада 1654 року і союз з Москвою Богдана Хмельницького принесли не
мир і процвітання, а період "Великої Руїни" (1657-1687 рр.,термін російського історика
Миколи Костомарова, потім Михайла Грушевського). Саме так історики називали
період, для котрого характерним був цілковитий занепад Гетьманщини на українських
землях після смерті Богдана Хмельницького (1657 р.):
 спроба нового гетьмана Виговського (1657-1659) перейти під польську корону
закінчилося поразкою від російських військ і розоренням міст;
 наступний гетьман, Юрій Хмельницький (1659-1662), підписав з Москвою нові т.
з. Переяславські статті, які сильно обмежували владу Гетьмана і автономію України, після
чого і Юрій Хмельницький спробував перейти під владу Польщі, що призвело до нового
вторгнення Росії, поразки запорожців, Юрія добровільно зрікся гетьманської булави у
1662 році;
 Павло Тетеря (союзник Польщі) самовільно у 1662 р. проголосив себе новим
гетьманом Правобережжя і почав громадянську війну з гетьманом Лівобережжя Яковом
Сомком, потім - з його наступником Іваном Брюховецьким, що приніс присягу
російському царю. Війна йшла з різним успіхом, час від часу перевага переходила від
однією сторони до іншої. Рубіж по Дніпру фактично так і залишився кордоном двох
гетьманів, у кожного з яких розорялися господарства, гинуло населення і т. п .;
 30 січня 1667 року Москва і Варшава в таємниці від всіх, за спиною "своїх" українців,
підписали Андрусівський договір, за яким юридично закріпили розділ України по Дніпру
між Росією і Польщею, при цьому Київ відходив Москві.
У цих умовах зради інтересів запорізьких козаків Росією і Польщею гетьманом
Правобережжя став Петро Дорошенко, який об'єднав "всі українські землі по обидва
боки Дніпра". Для цього Петро Дорошенко взяв у союзники Туреччину, яка не
претендувала на Україну, її самостійність і державний устрій, вимагаючи лише
надання військової допомоги з боку запорожців.
Одночасно з цим Петро Дорошенко вдався до цілого ряду заходів, що зміцнювали
його владу:
 часто скликав генеральні козацькі ради, намагався зважати на думку рядового
козацтва;
 щоб уникнути замахів і бунтів, він створив двадцятитисячний найманий корпус
сердюків, що підпорядковувалися особисто гетьману;
 жорстко карав всіх прихильників Москви (стратив брацлавського полковника
Дрозденка). Універсалами новий гетьман Правобережної України закликав козаків під
 свою владу і до виступу проти гетьмана Лівобережжя Брюховецького, який був
ставлеником Москви.
Союз з Оттоманською Портою передбачав самостійність Гетьманщини та автономію
Української православної церкви, яка була у складі Константинопольського
патріархату. Також документ передбачав звільнення населення України від турецького
оподаткування, і давав право на вільні вибори гетьмана.
Угоду з Туреччиною, яка була підписана у 1669 році, схвалила козацька рада,
скликана спеціально для цього на річці Росава біля Корсуня. Там від імені султана
гетьману Дорошенку вручили булаву, бунчук, прапор та грамоти, що гарантували
козакам захист. Гетьман також отримав значну військову допомогу - кілька десятків
тисяч татар, разом з якими і 24 тисячами козаків він розгромив польську армію біля
села Печери на Бузі, взяв Браїлів і полонив Маховського, ледь не захопивши і самого
короля.

Розгром російських військ і об'єднання українських земель (1868 р.). Дорошенко зумів
переконати козацьку старшину Лівобережжя в хороших перспективах "єдиної
Гетьманщини", і 7 червня 1668 року під час зустрічі Дорошенка з Брюховецьким на
Сербовому полі поблизу Диканьки козаки вбили Брюховецького, якого згодом
поховали у Гадячі з усіма гетьманськими почестями.
Об'єднані під владою Петра Дорошенка козаки, завдавши російським військам князя
Ромодановського кілька поразок, змусили останнього відступити на "московські землі",
залишивши козакам величезні трофеї - 144000 рублів грошей, 183 гармати, 32000
ядер, 254 пищалі.

У підсумку Петро Дорошенко у 1668-1672 рр. зумів об'єднати Гетьманщину по обидва

боки Дніпра, завдавши військові поразки Польщі та Росії. Величезна територія від
Чернівців до Охтирки, від Умані до Глухова і Стародуба знову опинилася під владою
єдиного українського гетьмана.

5. Діяльність І. Мазепи. Участь України у Північній війні

Своє гетьманство (липень 1687 р.) І. Мазепа починав як політик чіткої промосковської
орієнтації. Про це свідчать підписані ним "Коломацькі статті", які регламентували українсько-
російські відносини. У цьому документі, окрім закріплення "прав і вільностей народу
малоросійського", була низка пунктів, які значно розширювали російську присутність в Україні
та обмежували козацьку автономію:
 гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину;
 у Батурині при гетьманові мав знаходитися московський стрілецький полк;
 заборонялися зносини з іноземними державами;
 козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам.
У 1689 р. на російський трон сів Петро І. Використовуючи свій природний розум,
дипломатичний хист, знання людей та придворних церемоній, І. Мазепа завоював
прихильність російського царя. Пізніше Петро І зауважив у розмові з Мазепою: "Коли б у мене
всі слуги були схожі на тебе, я був би найщасливішою людиною на землі".

Слід підкреслити, що гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях до швидкого

збагачення. Заволодівши 20 тис. маєтків, І. Мазепа став одним з найбагатших феодалів
Європи. Як високоосвічена людина, яка дбала про майбутнє, він значну частину коштів віддав
на розвиток культури та релігії.

Головною метою гетьмана було об'єднання у рамках однієї держави всіх українських
земель та створення станової держави західноєвропейського зразка. Для реалізації своїх
планів Мазепа намагався створити для себе надійну опору – тобто сформувати
аристократичну верхівку суспільства з козацької старшини. Для цього він роздавав старшині
землі та залежних селян.
У 1701 р. гетьман видав указ про дводенну панщину для селян Ніжинського полку. Така
соціальна політика породжувала соціальну напругу, негативно впливала на імідж гетьмана.
Народ називав Мазепу "вітчимом" України. Незадоволення народних мас виливалося в
масових повстаннях, які Мазепа з допомогою царських військ жорстоко придушував.

Важливо сказати, що ситуацію в українських землях ускладнювала перманентна бойова

готовність, що диктувалася політичними проектами російського царя. Лише за перші 12 років
свого гетьманування Мазепа відбув 11 літніх і 12 зимових походів. За цими цифрами стоять
матеріальні та людські втрати, різкі збільшення податків, які лягали важким тягарем на плечі
українського народу.

У 1700 р. почалася Північна війна. Трагічною була ситуація для України, треба було
приймати радикальні дії. У 1705 р. Мазепа почав таємні переговори з союзником Карла XII
польським королем С. Лещинським, а навесні 1709 р. уклав угоду зі Швецією, яка передбачала
відновлення державної незалежності України.
Історичні факти переконливо свідчать, що Мазепа не зраджував союзові з Росією, а сам
неодноразово був зраджений російською стороною. Не зраджував він і українській
державності, бо відповідно до його угоди зі Швецією, Україна мала стати великим князівством
під номінальним протекторатом шведського короля.

І хоча на дії Мазепи, крім зовнішніх обставин, певний відбиток наклали особисте
честолюбство, прагнення до влади, піклування про власні матеріальні інтереси, об'єктивно
значна частина його вчинків мала прогресивний характер, оскільки була спрямована на
пошуки оптимальної формули збереження української автономії в умовах кризової ситуації.

Отже, після укладення між Росією та Річчю Посполитою "Вічного миру" центр політичного та
культурного життя українських земель зосереджується на Лівобережжі, яке українці називали
Гетьманщиною. Тривалий час тут зберігалися певні елементи державності, створеної в ході
Української національної революції 1648-1676 рр.

Початок XVIII ст. став переломним у житті Гетьманщини. Спроба гетьмана І. Мазепи
зберегти козацьку автономію завдяки союзу зі шведським королем Карлом ХІІ зазнала
поразки. За цих обставин форсований наступ російського царату на права України став
своєрідною прикметою часу.

Ця війна, нічого не даючи Україні, коштувала багато сил. Крім того, що гинули люди, Петро
I будував багато укріплень, що важким тягарем лягало на українське населення. Завдавали
шкоди йому і постійні переходи московських військ, які вимагали харчів, спорядження, коней,
волів тощо. Петро I не рахувався з військовим укладом України: часто українські частини
мусили наступати під командою московських начальників, а не гетьмана. В Москві виникали
думки взагалі скасувати козацькі порядки і навіть віддати Україну князю Меншикову.
Україна опинилася між двох вогнів, і хто б із супротивників не переміг - український
народ втрачав свою державу. В разі перемоги Петра I й Августа П - безперечно, Україну
поділили б між Польщею і Москвою. В разі ж перемоги Карла XII і Станіслава Лещинського -
вся Україна, як союзник Москви, опинилася б під владою Польщі. В обох випадках годі було
 сподіватися, що вона збереже навіть автономію. Тож якби Україна й надалі нічого не міняла у
своїх відносинах з Москвою, ситуація обернулася б трагедією. Єдиним шляхом порятунку було
визволення з-під московської влади ще до закінчення війни й укладення сепаратного мирного
договору. Про це думав Мазепа, думали й інші представники старшини.
В зв'язку з тим виникли дві концепції, які мали багатьох прихильників серед старшини:
 перша - створення Великого Князівства Руського у федерації з Річчю Посполитою;
 друга - союз з Кримом і Туреччиною для боротьби за незалежність Української держави.
Мазепа по суті не був противником жодної з цих концепцій але водночас і не вірив у
можливість існування навіть фікції "Великого Князівства Руського". Плани його були ширші: він
хотів створити незалежне "особое княжеше".

Не втаємничуючи нікого зі старшини, за винятком генерального писаря П. Орлика, Мазепа,

всупереч вимогам Петра, розпочав переговори з королем Станіславом Лещинським.
Переговори завершилися формальною угодою, за якою Україна, як велике князівство, входила
б до складу Речі Посполитої. Проте цей договір з Польщею залишався лише дипломатичним
інструментом, вигідним для Мазепи. Головна увага гетьмана була скерована на союз зі
Швецією.

Альтранштадтський мир, внаслідок якого Август зрікся престолу і Польща розірвала союз з
Москвою, розв'язав руки Карлові XII і дав змогу розпочати похід на Москву.

6. Конституція П.Орлика
Конституція Пилипа Орлика 1710 року – перша конституція Української
держави.
5 квітня 1710 року у місті Бендери (сучасна Молдова) було прийнято договір,
укладений між обраним гетьманом Пилипом Орликом та козацькою старшиною і
козаками Війська Запорозького. Документ більш відомий як Конституція Пилипа
Орлика.

Повна назва документу – “Пакти та конституції законів і вольностей Війська

Запорозького між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним
гетьманом Війська Запорозького та між генеральними старшиною, полковниками,
а також названим Військом Запорозьким, прийняті публічною ухвалою обох сторін і
підтверджені на вільних виборах встановленою присягою названим
ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня 5, при Бендерах”.

На сьогодні виявлено два тексти конституції. Один із них написаний латинською

мовою, другий – староукраїнською мовою. Латиномовна копія зберігається в
Національному архіві Швеції, а україномовний текст – у Росії. Україномовний
оригінал за власноручним підписом Пилипа Орлика та засвідчений печаткою
Війська Запорозького було віднайдено київськими архівістами наприкінці 2008 року
та вперше опубліковано у 2010 році.

Конституція Пилипа Орлика містить наступні положення:

 передбачається підпорядкування Київської митрополії Апостольському

трону Константинопольському;
 визначаються державні кордони;
 вказується на необхідність миру з Кримською державою;
 закріплюється необхідність захисту та підтримки Війська Запорізького;
  влада гетьмана обмежується та контролюються. Конфлікт між гетьманом та
іншою стороною вирішується у судовому порядку (таке положення є
відверто прогресивним для того часу);
 розділяються особисті слуги гетьмана та державні службовці, що йому
підлеглі;
 державна скарбниця виходить за межі гетьманської власності та
компетенції;
 визначається обов’язком гетьмана захищати людей від утисків і зловживань,
долати корупцію, призначати на посади не за хабарі, а лише на основі
голосування;
 передбачається захист вдів і сиріт;
 столицею визначається місто Київ. Містам підтверджуються самоврядні
права.
Цікаво, що на підтвердження обов’язковості виконання положень Конституції,
гетьман складав формальну присягу, про що і сказано наприкінці документу.

Навіть короткий виклад положень Конституції Пилипа Орлика вказує на його

однозначну прогресивність. Зокрема, йдеться про відокремлення влади
законодавчої та виконавчої від судової, а також про обмеження влади самого
гетьмана. І, головне, про захист людей від різноманітних утисків та беззаконня, що
чинилися урядовцями і доводили народ до скрути.

Фактично, Конституція Пилипа Орлика діяла лише декілька років. Та це не

применшує її значення. Можна додати, що конституція Польщі та конституція
Франції також були чинними зовсім не тривалий час. Важливішим є не термін
чинності Конституції Пилипа Орлика, а її приписи, що відображають концепцію
прогресивного державного устрою.

Серед науковців досі ведуться суперечки, чи це була перша конституція України,

Європи або у світі. Безперечним є одне: це унікальний правовий документ, що є
неспростовним доказом високого рівня розвитку правової та політичної культури
усього українського суспільства XVIII століття.

7. Гайдамацький рух на Правобережжі. Коліївщина

Майже всі багатства, створені на Правобережжі, йшли до кишень польських
«корольків», про марнотратство яких ходили легенди.

Історично склалося, що за винятком невеликого числа козаків, які наймалися до

польських магнатів, козацтва на Правобережжі не існувало.

Через те, на відміну від ситуації 1648 р., пригнобленому селянству бракувало
сил. І все ж виникали широкі, хоч і стихійні прояви народного опору. Його
учасників називали гайдамаками.

Гайдамаки, які спочатку викликали у правобережної шляхти тільки легке

роздратування, поступово перетворилися на головну загрозу для неї. Однією з
причин зростання їхньої чисельності було закінчення 15–20-річного терміну
звільнення селян від повинностей. Після стількох років свободи більшість селян
не бажали миритися з раптовим закріпаченням і приєднувалися до гайдамаків.

Польська армія не становила великої загрози для втікачів. Через небажання

шляхти фінансувати її військові сили Речі Посполитої зменшилися до 18 тис.
людей. З них 4 тис. закріплювалися за Правобережною Україною, чого було
замало, аби утримати порядок.

Але чи не найвирішальнішим чинником, що сприяв зростанню гайдамаччини,

було сусідство із Запорозькою Січчю, з якої надходили матеріальні та людські
ресурси і – що найважливіше – досвідчені ватажки.

Гайдамацькі рухи тривали до кінця 60-х років XVIII ст. і зрештою вилилися у
грандіозне повстання, що ввійшло до історії під назвою Коліївщина.

У травні 1768 р. з Мотронинського монастиря вирушила на північ у заселені

частини Правобережжя ватага з 70 гайдамаків під проводом Максима Залізняка,
запорожця з Лівобережжя.

За лічені дні загін поповнили новобранці з селян і мандрівних гайдамаків. Місто

за містом падали перед повстанцями: Фастів, Черкаси, Корсунь, Богуслав,
Лисянка.

На початку червня 1768 р. близько 2 тис. гайдамаків обступили Умань – добре

укріплене місто, де сховалися тисячі шляхтичів, католицьких священиків євреїв-
орендарів. Долю Умані вирішив Іван Гонта – сотник в охороні Стефана
Потоцького, який разом зі своїм загоном перейшов на бік повстанців.

Наприкінці червня в руках повстанців були Київське, Брацлавське, а також

частина Подільського й Волинського воєводств. Лише присутність польських та
російських військ на інших західноукраїнських землях перешкоджала їх
приєднанню до повстанців.

До поразки Коліївщини головних зусиль доклали росіяни. Побоюючись

поширення повстання на Лівобережжя, Катерина II наказала своєму
полководцеві, генералу Михайлу Кречетникову надати допомогу полякам.

У липні 1768 р. Кречетников зміг обдурити Залізняка, Гонту й інших

гайдамацьких ватажків і заарештував їх. Росіяни видали Гонту та 800 його
людей полякам. Залізняка та решту гайдамаків було заслано до Сибіру.

Так закінчилося останнє повстання українських селян проти польських феодалів.

«Гайдамацьке розбійництво» також по ширилося на Західній Україні, особливо в

Карпатах. Там діяли ватаги розбійників, які називалися опришками. Вони
налічували по 30–40 людей, часто нападали на шляхту, заможних купців та
євреїв-орендарів.
Найславетнішим з опришків був Олекса Довбуш, який, немов легендарний Робін
Гуд, роздавав награбоване добро бідним, здобувши велику популярність серед
гуцулів.

Незважаючи на неодноразові зусилля польських властей придушити рух

опришків, останні господарювали в Карпатах, аж доки ці землі 1772 р. не
відійшли до Австрійської імперії.

Австрійська влада ще кілька десятиліть боролася з бунтівниками, адже ще в

першій половині XIX ст. на Галичині, Закарпатті й Буковині діяло понад 50 їхніх
загонів.

Назва «гайдамаки» походить від турецького слова, що означає «тривожити» або

«гнати». Дехто вважає його близьким за значенням до болгарського слова
«гайдук». Спочатку гайдамаками називала українських повстанців шляхта.
Згодом вони й самі почали так себе називати.

Назва «опришки» походить від латинського слова «opressor», що означає

«порушник» або «той, що знищує».

8.Гетьманщина під управлінням К. Розумовського

Під час гетьманства Розумовський здійснював заходи на зміцнення автономного державного
устрою України, станових прав і привілеїв української козацької старшини. 1752 року гетьман
домігся царського указу про заборону холопства. Розбудував свою резиденцію в Глухові та
Батурині. Без царського дозволу почав роздавати старшині землі, пізніше без погодження з
Петербургом призначав полковників. Водночас під тиском царського уряду 1760 року видав
універсал, за яким переходи селян дозволялися лише тоді, коли все їхнє майно залишалося
на користь поміщика. 1760 року Розумовський відвідав усі полки Гетьманщини й вирішив
провести ряд реформ для зміцнення системи управління гетьманської влади. Він здійснив
судову реформу й запровадив земські, підкоморські й гродські суди, які регламентували життя
окремих станів. Наприкінці 1761 року, після смерті Єлизавети Петрівни, намагався
наблизитися до нового імператора - Петра III, але невдало. У червні 1762 року бере участь у
двірцевому перевороті. Керований

Розумовським Ізмайловський гвардійський полк відіграв вирішальну роль у скиненні з

престолу Петра III і проголошенні імператрицею Катерини, за що йому було надано звання
сенатора й генерал-ад'ютанта імператриці. З 1763 року, після незгод з новим фаворитом
цариці, графом Орловим, Розумовський переїжджає в Україну. Виношує плани про спадкове
гетьманство, що разом з іншими заходами Розумовського мало на меті зберегти державно-
політичну автономію України в складі Росії. Розумовський розробляє спеціальні пункти щодо
цього і пише на ім'я Катерини II чолобитну. Катерина II, викликавши Розумовського до
Петербурга, змусила його подати прохання про звільнення від гетьманства, що було
затверджено указом від 10 листопада і сенатським указом від 17 листопада 1764 року, за
якими скасовувалося гетьманське правління й створювалася Малоросійська колегія на чолі з
графом П. Румянцевим.

Запорозька Січ підпорядковувалася владі колегії. Колишньому гетьманові заборонено

перебувати в Україні, і Розумовський від'їжджає за кордон, склавши перед цим функції
президента Академії наук. Лише після 11-річної перерви йому дозволили з'явитися в Україні. З
1794 року він постійно живе в Батурині, де присвятив себе будівництву церков та палаців у
своїх маєтках - Батурині, Баклані, Почепі, Яготині. 1803 року К.Г.Розумовський помер на 75-му
році життя. Похований у батуринській Воскресенській церкві.

У 1734 році царський уряд, скориставшись смертю гетьмана Данила Апостола, у черговий раз
заборонив вибори гетьмана, і для управління Лівобережною Україною було запроваджено
тимчасове Малоросійське правління, яке згодом було перетворено на Правління
гетьманського уряду. До його складу входили: царський резидент князь Олексій Шаховський
(до 1738 року фактичний голова Правління) з двома російськими урядовцями та генеральний
обозний Яків Лизогуб з двома українськими старшинами. Правління гетьманського уряду ще
більше обмежило автономію Лівобережної України. Вирішальним поштовхом до прийняття
Єлизаветою рішення про відновлення в Україні гетьманства, яке вже давно визрівало на
домагання Олексія Розумовського й впливових у Петербурзі полковників Гудовича, Ханенка та
Лизогуба, стало ускладнення міжнародного становища Росії в час, коли на заході назрівала
війна з Пруссією, а на півдні - з Туреччиною. Тому 22 лютого 1750 року в Глухові, у присутності
великого зібрання глухівців, представників усіх десятьох козацьких полків, старшин,
духівництва та російського посланця графа Гендрікова, Кирила Розумовського було обрано
гетьманом. Під час Ради сам Розумовський був у Петербурзі. У своїй присязі, даній Єлизаветі
Петрівні у двірській церкві, він зобов'язувався бути «вірним, добрим і слухняним рабом і
підданцем і народ малоросійський до вірності і послуху приводити».

Але натомість він, як і його оточення з-поміж найпередовішої української старшини, яка свято
зберігала пам'ять про часи Хмельницького, Мазепи, використав відновлення гетьманства як
можливість відродження й зміцнення української державності. Хоч Розумовський був
найбільшим землевласником в Україні і одним з найбагатших власників у Росії, він, на відміну
від багатьох його попередників та сучасників, почав дбати й про своє оточення, зміцнювати
зв'язки, зокрема й родинні, між впливовими українськими старшинами. Прагнучи зміцнити
гетьманську владу, він через шлюби своїх дітей поріднився з Журавками, Кочубеями,
Апостолами, Галаганами, Валькевичами, Дараганами. Гетьман без дозволу царського уряду
роздає старшині у володіння вільні маєтності, сотенні містечка й села.

Ще з часів Петра I полковники в Україні призначалися лише за погодженням з царським

урядом. Гетьман Розумовський, використовуючи своє становище при царському дворі, почав
сам призначати своїх прихильників на ці посади. Під впливом гетьмана з'явився царський указ
від 13 січня 1752 року, який забороняв поширення на українське населення стану холопства, а
тих, хто переступав цей указ, оголошено було злочинцями й ослушниками. Без дозволу
гетьмана заборонялося чинити арешти українців, окрім карних злочинців. Для підтримання
встановлених правил та з метою запобігти порушенням указу Розумовський запровадив при
своєму дворі особливу канцелярію для приймання листів, скарг, прохань і документів від
населення, що було якісно важливим кроком у запобіганні зловживань старшин та царської
адміністрації й сприяло зміцненню автократичної влади гетьмана. Крім того, Розумовський вів
доволі самостійну економічну політику, сам встановлював митні збори й не посилав звіту в
Петербург. Він навіть почав реформувати армію, вводити однострій - голубі мундири - у полки.

Таке очевидне порушення даної Розумовським присяги спричинило те, що вже у березні 1754
року імператриця спеціальним указом заборонила гетьману призначати полковників,
залишивши йому право відбирати кандидатури з-поміж старшини. Його зобов'язували
надсилати докладні звіти стосовно всіх прибутків та видатків. Того ж 1754 року було
ліквідовано всі діючі в Україні внутрішні митні збори. 1756 року, щоб остаточно підірвати
автономічні прагнення гетьмана, українські справи було перенесено з Колегії іноземних справ
до Сенату, а 1761 року від Гетьманщини було відокремлено Київ, який підпорядковувався
Сенату.

Така була відповідь царського уряду на прагнення Кирила Розумовського зміцнити автономію
України. Репресивні заходи були прискорені провокативною анонімною «Запиской о Малой
России», в якій автор намагався довести існування в Україні сепаратистських віянь і
обгрунтовував необхідність радикальних змін у її управлінні. Попри все це Розумовський, що
мав при дворі могутніх покровителів і підтримував зв'язки з найвищими сановниками Росії,
все-таки намагався й далі зміцнювати місцеві та центральні органи управління в Україні.
Насамперед він реформував судочинство й встановив на території кожного полку станові
шляхетські суди: по два земські, два підкоморські й по одному гродському. Лівобережна
Україна поділялася на 20 повітів, у яких діяли ці судові установи. Щоб піднести роль
Генерального суду, вищої судової інстанції Лівобережної України, гетьман запровадив два
Генеральні суди, які обиралися разом з десятьма депутатами з числа полкової старшини від
кожного полку. Розумовський скасував судові функції Генеральної канцелярії, зробивши
Генеральний суд найвищою судовою інстанцією.

Розуміючи велику шкоду для держави винокуріння, Розумовський своїм універсалом від 6
липня 1761 року заборонив зловживання винокурінням на шкоду здоров'ю суспільства.
Заборонялося мати в Гетьманщині гуральні й шинки російських поміщиків та вихідців з інших
країн. На полковників і сотників покладався обов'язок стежити за суворим дотриманням вимог
універсалу.

Розумовський скасував Правління гетьманського уряду, зменшив роль загальновійськової

козацької ради й зміцнив старшинську раду, Генеральну військову канцелярію та Генеральний
військовий суд. Таким чином, за час правління Розумовського в Лівобережній Україні було
створено централізований адміністративно-державний апарат управління, який опирався на
значні збройні сили - козацьке військо та Запорозьку Січ. Загальна кількість усіх старшин у
часи гетьманства Розумовського становила близько 750 осіб та ще понад 500 військових,
значкових товаришів, які становили резерв для поповнення адміністрації. Крім того, з
ініціативи Розумовського було розроблено проект батуринського університету, в якому
передбачалося заснувати дев'ять кафедр з найголовніших наук. Ініціації гетьмана у створенні
державності в складі Російської імперії доповнювалися намаганням запровадити спадкове
гетьманство. Встановивши його, Розумовський міг закріпити започатковане ним відновлення
державно-політичної автономії України, чого не могла дозволити Катерина II, яка остаточно
скасувала гетьманський устрій, а самого гетьмана Розумовського усунула від державних справ
у Російській імперії.

Попри те, що Розумовський не був продовжувачем бойової слави своїх попередників-

гетьманів, він усе-таки завдяки своїй цілеспрямованій державницькій діяльності й прагненню
зберегти автономію України залишився в пам'яті нащадків як один з мудрих і освічених
зверхників, а його час увійшов в історію як «золота осінь» автономії України.

9. Політика Катерини ІІ щодо Лівобережжя та

Слобожанщини. Ліквідація гетьманства та ЗС
У 1762 р. на престол зійшла Катерина II, під час правління якої були остаточно ліквідовані
залишки автономії України. Гетьман Розумовський, що користувався раніше заступництвом
імператриці Єлизавети, різко понизив свою політичну вагу в державі. Прагнучи компенсувати
втрату свого політичного впливу в імперії, Розумовський зробив ще одну спробу добитися
для свого роду спадкового гетьманства в Україні. Проте це не входило в плани нової
імператриці, а підтримки українського народу в Розумовського не було. Проте у 1764 р.
гетьман Розумовський своїм розпорядженням призначив збори представників старшин та
козаків України з метою добитися спадкового гетьманства. Не будучи впевненим в успіху
цього почину і бажаючи чинити тиск на виборців, гетьман привів у бойову готовність всі
війська, розташовані в Україні. Катерина II тут же викликала Розумовського до Петербургу і,
вказуючи на його явне зловживання владою, настійно рекомендувала скласти з себе
повноваження гетьмана. Розумовський, розуміючи, що опір монаршій волі даремний, заявив
про свою відмову від гетьманства, отримавши взамін звання фельдмаршала. Таким чином,
він став останнім українським гетьманом.
У 1765 р. Катерина II для управління Україною знову заснувала Малоросійську колегію, до
складу якої увійшли 4 росіян і 4 українських чиновників. Колегія діяла під керівництвом
призначеного імператрицею генерал-губернатора України. Першим імператорським
намісником України став видатний російський полководець і політик генерал-аншеф
Рум'янцев. За його наказом у 1767 р. на всіх підвладних імперії українських землях був
проведений генеральний опис населення і майна з метою впорядкування стягування податків
і податей. У цьому відношенні Україна тепер нічим не відрізнялася від решти величезної
імперії. Незабаром послідував і указ Катерини П, який приписував залишкам козацтва
підпорядкування по судах і посадах загальноросійському військовому статуту. Це означало
остаточну ліквідацію реєстрових козачих полків, тобто, самостійного українського війська.

Проводячи активну зовнішню політику, направлену на розширення кордонів імперії, Катерина

II готувалася до війни з Туреччиною. Турки, контролюючи гирло Дніпра, Чорне море і Крим,
перешкоджали широкому розвитку тут російської торгівлі й експорту української пшениці до
інших країн. Крім того, необхідно було зміцнити південні кордони держави, легко доступні
для турок і татар. Султан полегшив Катерині II рішення дипломатичної задачі з пошуку
гідного приводу для війни, сам оголосивши війну Росії восени 1768 р.

Успішно вирішивши одне з найважливіших зовнішньополітичних завдань, Катерина II

зайнялася внутрішнім устроєм імперії. У 1775 р. було прийнято нову "Установу для
управління губерніями Всеросійської імперії", яке ділило всю територію держави на 50
губерній. Вся господарська, політична і військова влада в губернії знаходилася в руках
генерал-губернатора, довіреної особи імператриці. Нова адміністративна система значно
підсилювала централізацію держави. Територія Лівобережної України ділилася на три
губернії - Київську, Чернігівську і Новгород-Сіверську - з таким же адміністративним устроєм,
як і решта російських губерній. Процес перетворення Лівобережної України на складову
частину Російської імперії практично завершився. Правобережна Україна поки що входила до
складу польської держави.

1783 р. в Лівобережній та Слобідській Україні було введено

кріпацтво. У 1785 р. українська старшина була зрівняна в правах з
російським дворянством.

Із 70-х pоків XVIII ст. царський уряд Катерини II починає поетапну

ліквідацію Запорозької Січі.

Основні причини

✵ Успішне завершення російсько-турецьких війн.

✵ Перенесення кордону Російської імперії на південь до Чорного

моря.
✵ Втрата Запорозькою Січчю свого військового значення в
боротьбі з турками та татарами.

✵ Участь козаків у повстаннях проти Речі Посполитої та

Російської iмпepiї (гайдамацький рух, селянська війна під
керівництвом Є. Пугачова, селянські повстання проти феодального
гніту).

✵ В абсолютистській централізованій державі, якою була Росія,

недоречними були демократичні порядки та республіканська форма
правління, які мала Січ.

✵ Зміцнення в Pociї феодальних порядків (прагнення старшини та

дворян захопити велику кількість родючих земель, закріпачити
козаків).

Навесні 1775 р. Катерина II доручила генералу Петру Текелію

захопити з військом Січ, знищити Kіш та встановити над козаками
«єдине начальство». У червні 1775 р. війська Текелія оточили Січ
та зруйнували укріплені споруди. Артилерія та клейноди були
вивезені, частина старшини заарештована, козацтво переведене в
селянський стан.

У ceрпнi 1775 р. в царському маніфесті Катерини II офіційно

оголошувалося про ліквідацію запорозького козацтва та самої назви
«запорозький козак». Запорозькі козаки або перетворювалися на
кріпаків, або переселялися на Кубань, Кавказ, Дунай та за Дунай.
Там вони заснували нові січі. Землі Запорозької Січі були роздані у
володіння дворянам та старшині.