Аналітичні питання

1.Причини,характер і рушійні сили Визвольної війни.

В першій половині XVII ст. в Україні зберігався цілий вузол протиріч, серед козаків, селян,
міщан жевріло невдоволення, і для організації нового повстання бракувало лише
відважного і енергійного керманича. В лютому 1648 р. Богдан Хмельницький, обраний
запорожцями гетьманом, організував нове козацьке повстання, що ознаменувало
початок грандіозної Національно-визвольної війни, яка тривала до 1676 р.

У ході цієї війни відбулися докорінні зміни у житті українського соціуму – в державному устрої,
соціально-економічних відносинах, у духовній сфері.

Причини національно-визвольної війни:

здійснення польською шляхтою щодо України політики соціального, національного та

релігійного гноблення, курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану;

стрімкий розвиток національної самосвідомості українців;

формування на основі козацтва нової української політичної еліти, яка визначила національні
інтереси і сформувала цілі українського руху, розробила його політичну програму,
відіграла провідну роль у процесі державотворення.

Рушійні сили визвольної боротьби:

козацтво – стало керівною і провідною силою визвольної боротьби, ядром української армії;

селянство – виступало проти національного, релігійного та, насамперед, проти соціального

гноблення;

міщани – відіграли важливу, а в окремих регіонах (західне Поділля, Волинь, Галичина) –

провідну роль у національно-визвольній і соціальній боротьбі;

частина української шляхти – відіграла помітну роль в перші чергу у формуванні нової
української еліти, політичної програми, розбудові державності;

представники православного духовенства – взяла безпосередню участь у подіях революції, у

процесах державотворення.

Цілі боротьби:

ліквідація польського і будь-якого іншого панування;

звільнення від національно-релігійного гноблення;

ліквідація магнатського землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарювання,
кріпацтва, завоювання особистої свободи і права власності на землю селян, козаків,
міщан;

генезис ідеї утворення незалежної соборної української держави.

Характер національно-визвольної війни:

Виходячи з причин, складу учасників та цілей Національно-визвольної війни, її характер

визначають як національно-визвольний, релігійний, соціальний.

В історичній літературі висловлюється думка про наявність у подіях 1648 – 1676 рр. в Україні
елементів революції, оскільки соціальна боротьба була спрямована на встановлення
нової за своєю суттю моделі соціально-економічних відносин.

До сьогодні питання про періодизацію й хронологічні межі Національно-визвольної війни

середини XVII ст. залишається дискусійним. Більшість вітчизняних дослідників
визначають п`ять періодів перебігу Національно-визвольної війни:

перший (лютий 1648 – червень 1652 рр.) – період найбільшого розмаху та інтенсивності
національно-визвольної та соціальної боротьби;

другий (червень 1652 – серпень 1657 рр.) – період погіршення економічного і геополітичного
становища козацької України;

третій (вересень 1657 – червень 1663 рр.) – порід різкого загострення соціально-політичної
боротьби, що призвело до громадянської війни і розколу козацької України на
Правобережну і Лівобережну;

четвертий (липень 1663 – червень 1668 рр.) – період відчайдушної боротьби національно-
патріотичних сил за возз`єднання України в умовах прагнення польського й російського
урядів поділити Українську державу;

п`ятий (липень 1668 – вересень 1676 рр.) – період кризи і поразки визвольної війни; ліквідація
державності на Правобережжі.
 Соціально-економічні: 1) Перетворення Польщі на основного постачальника хліба в Європі
призвело до зміцнення земельної власності феодалів та посилення кріпосницького гніту. Для укр.
селян панщина збільшилася до 5-6 днів на тиждень, зросли також натуральні та грошовіподатки. 2)
Значне погіршення економічного становища міщан – жителі міст, що знаходилися в приватній
власності феодалів, повинні були платити додаткові податки, церковну десятину, виконувати різні
роботи на користь власника міста. У містах з Магдебурзьким правом (право на самоврядування)
посилилося свавілля політичної адміністрації. 3) Погіршення становища реєстрового козацтва після
придушення козацько-селянських повстань 1630-х рр. Та видання польським урядом у 1638 р.
«Ординації Війська Запорозького Реєстрового».
Політичні:відсутність в Україні власної держави призводила до масового ополчення української
правлячої верхівки (магнати, шляхта). Це ставило українців на межу знакнення.
Національно-релігійні: перебування українців у масовому релігійному і національному
пригнобленні. Через католицьку та уніатську (греко-католицьку) церкву польська шляхта прагнула
масово окатоличити православних українців, закрити церкви та монастирі, заборонити
використання рідної мови.
Особистісний фактор: драма Хмельницького,що змінила Україну. Даніель Чаплинський відомий
як особистий ворог Богдана Хмельницького. Причиною сварок між ними було «невирішене»
земельне питання, інспіроване магнатом Олександром Конецпольським як виконання
передсмертного бажання його батька Станіслава. Одного разу дав наказ своїм слугам піймати,
сильно побити на базарі на ринку Чигирина малого сина Богдана Хмельницького, який після цього
ледве залишився живим.[6] 1647 року Чаплинський напав на хутір у Суботові, пограбував майно,
підступом відібрав привілей на слободу Суботів (наданий в довічне користування королем
Сигізмундом III Вазою, підтверджений його сином Владиславом IV Вазою, за славні походи на чолі
10-тисячного козацького війська на Чорному морі 1621 року). Богдана Хмельницького взяв під
арешт, принизивши цим його шляхетську гідність. Допомогла у цій ситуації Чаплинська, про що
Хмельницький сам описує в листі до гетьмана коронного Миколая Потоцького (1648 рік).
Характер: селянська війна; феодальна війна; повстання; революція; козацька революція
(метафора порівн.); національна революція (Смолій, Степанков).
Селянська війна спрямована на злам панівних соціальних відносин(економічна блокада)
Рушійні сили: козацтво, селянство, міська біднота. Рушійними силами революції виступали усі
верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під
керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна
українська шляхта, яка також потерпала від свавілля польських магнатів.
Однак варто зауважити,що бунтівники ніколи не були ініаторами подій,а їх дії завжди були
відповіддю на агресію з боку держави або ж аристократичного ладу.

2. Охарактеризувати Б.Хмельницьго як полководця.

Хмельницький активно боровся проти польсько-шляхетського гніту. Хмельницький був організатором

збройних сил повсталого народу. Ще до 1648 р. він був відомий як видатний знавець
військової справи і зібрав навколо себе найкращих її знавців. У квітні 1648 р. Хмельницький
вийшов із Запорожжя з 4-5-тисячним військом, а під Корсунем полки, якими він командував
налічували вже понад 15 тисяч чоловік. Під Зборовом у серпні 1649 р., за свідченням
Хмельницького, чисельність війська досягла вже 360 тис. чоловік. Запорізьке військо
проходило окреме навчання, муштру. Під Замостям у 1648 р. Хмельницький послав заклик до
офіцерів німецької частини, щоб вони перейшли на службу до українського війська; так само
під Збаражем у 1649 р. гетьман передав універсал до “чужоземців”, які служили у польському
війську, “переконуючи їх, щоб перейшли до нього”. В 1650 р. Хмельницький наказав, щоб до
війни готувалися “не тільки реєстрові козаки, а й охотні”. Хмельницький дбав також про
організацію постачання. Запорозьке військо поділялося на полки, сотні і десятки, або курені.
Полкову старшину складали: полковник, осавул, інколи бувало два полкові осавули, обозний,
суддя, писар, хорунжий. Полковників призначав гетьман. Іноді гетьман знімав полковників
 через їх нездатність. Сотників призначав полковник даного полку. Коли виникала воєнна
небезпека, полки одержували гетьманські універсали з наказом готуватися до війни. Окремими
універсалами гетьман призначав час виступу полків у похід.
Перед походами війська зосереджувалися в одному призначеному місці. В липні в 1648 р. полки
збиралися на традиційному місці – Масловому ставі, недалеко від Корсуня. В наступні роки
головний табір організовувався найчастіше під Білою Церквою, зокрема перед зборівським
походом у травні 1649 р., перед берестецьким у березні 1651 р., разом з російським військом у
липні 1654 р., перед ахматівською компанією в січні 1655 р. Командування головним військом
Хмельницький завжди зосереджував у своїх руках і сам особисто вів похід, висилав військо у
бій і керував бойовими операціями. Командування окремими самостійними з’єднаннями він
доручав видатним полковникам з титулом наказного гетьмана. Хмельницький, за давнім
запорозьким звичаєм, не починав війни зимою, а виступав тільки у теплу пору року.
Причинами цього було те, що взимку не вистачало паші для коней і важко було будувати
шанці та інші земляні укріплення, але згодом Хмельницький почав організовувати і зимові
походи: бій під Охматовом у січні 1655 р. відбувся в умовах лютої зими. Він не любив
ризикувати, зустрічати ворога, маючи недостатню військову силу, на ворога він старався
вдарити тоді, коли той цього не чекав. Під Пилявцями і під Зборовом вдалося йому до
останньої хвилини приховати свої сили і захопити ворога несподіваним наступом.
Хмельницький завжди перший починав битву. При великих скупченнях військ головний бій
розгортався на широкому просторі, який простягався між ворожими арміями. Війська
виходили до бою з укріплених таборів. Першою виїжджала легка кіннота, яка намагалася
викликати ворожі полки на бій. Такий вступний бій називався “грець”, а його учасники
“грецівниками”. Далі вступала в бій регулярна кіннота , яка йшла на ворога, вишикувавшись у
“лави”, тобто колони, з шаблями, рідко з пістолетами. Піхота йшла у наступ під захистом
шанців, які сама собі копала. Кіннота і піхота часто здійснювали комбіновану атаку: кіннота
наступала на фронт ворога, піхота обстрілювала його з флангів. Така взаємодія була у битвах
під Зборовом, Берестечком, Городком та ін. При облозі фортець велике значення мала
артилерія. Наприклад Збараж обстрілювало 30 гармат. Коли війська ворога наступали
переважаючими силами, доводилося застосовувати оборонну тактику. Так було в 1651 та в
1653-1655 р.р., коли польські магнати організували сильний наступ на Україну, намагаючись
своїми збройними силами окупувати Правобережжя. В оборонній війні базами опору служили
укріплені міста-замки. Укріплення складалися з внутрішнього замка та з зовнішніх
фортифікацій довкола містечка.
Найбільш характерною рисою військової майстерності Хмельницького була його стратегія наступу,
удару. Саме в цьому його воєнні операції докорінно відрізняються від давнього, традиційного
способу ведення війни запорізьким військом. Хмельницький надавав перевагу тактиці наступу
на ворога. Він не чекав приходу польсько-шляхетських військ, а йшов їм на зустріч і брав
ініціативу в свої руки. Діяльність Хмельницького як організатора війська і полководця була
надзвичайно широка і багатогранна.
З самого початку Визвольної війни гетьман проявив себе талановитим полководцем й організатором
військової справи. За допомогою досвідчених кадрів Запорізького війську з слабо озброєних і
недисциплінованих селянських загонів він створив регулярну армію. Селянсько-козацька піхота
виявила високі бойові якості й успішно давала відсіч шляхетській кінноті. Хмельницький умів запалити
селянські маси вірою в їх сили, вселити в них упевненість. Народні маси повністю довіряли гетьману.
Він став їх улюбленцем. Перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Зборовом, Батогом
здобули Хмельницькому славу одного з найвидатніших полководців того часу.

Розглядаючи Б. Х. як гетьмана України, головнокомандуючого, то він завжди виступав як

полководець і стратег в одній особі. Він завжди бачив перед собою не лише конкретні
військові методи, але і тактику бойових дій, а розглядав її з точки зору перспектив і
наслідків для країни і армії у цілому. Як полководець Б.Х. був дуже обережний. Битву
починав лише тоді, коли був упевнений у перемозі.
Під Жовтими Водами Хмель переміг завдяки вмінню бити ворога по частинах (не прогавив
момент).
Під Корсунем 15-16 травня знищив кварцяне військо, адже зміг нав’язати незручне місе бою
(перконав у перевазі своїх сил, особливо татарських. Думки польських військових командирів
розділилися: відступати чи стояти). Перші перемоги знищили кварцяну польську армію на
укр.землях, тим самим це створило ідеальні умови для поширення повстання на всю Україну.

Під Пилявцями 11-13 вересня Хмель показав уміння нав’язувати ворогу невигідне місце
бою.

Під Збаражем 30 червня-8 серпня 1649 р. застосував тактику щільного оточення і повного
виснаження противника. Під Зборовом проявив вміння нападати на ворога в найбільш
незручний для нього момент (під час переправи) – розбив 2 частини.

Під Батогом проявив вміння нападати в момент, незручний для ворога з трьох боків. Він
рішуче відмовився від оборонної тактики бою, натомість головну роль відводив наступальним
операціям і концентрованому удару. Саме це вирішило долю битв під Корсунем, Пилявцями,
Зборовом і Збаражем на користь українців. Гетьман діяв усупереч стратегії і тактиці
західноєвропейських армій. Він відмовився від тривалих облог фортець.

Перемог у війні він добивався польовими боями, ідучи до головної мети – зав’язати бій із
головними силами ворога і розгромити їх. Його улюбленим тактичним прийомом було
оточення ворога з флангів і вихід у його тил. Великого значення надавав гетьман фактору
раптовості. Під Пилявцями і під Зборовом гетьман до останньої хвилини приховував свої сили і
захопив ворога раптово, несподіваним наступом. В укр.армії Б.Х.підняв розвідувальне мистецтво,
а також козацьку майстерність у переслідуванні ворога.Активно застосовував оригінальний і дуже
популярний у козаків особливий бойовий порядок – табір.
(Додатково) Талант Б.Х. як стратега виявив себе вже на самому початку війни з РП. Виходячи з
геополітичного розташування України між ворожою Польщею і непередбачено ворожим
Кримським ханством, гетьман вступає з ним у переговори і військовий союз проти Речі
Посполитої. Водночас, завдяки військовому союзу з Кримом, він прокладає шлях і до можливої
військової співпраці з Туреччиною, що була найгрізнішим ворогом Польщі.
Хмельницький вивів найкращі зразки світового рівня практично всі роди військ української
армії. З його ім’ям пов’язано створення козацької кінноти, яка вже з 1649 р. і в подальшому
успішно змагалася зі шляхетською кіннотою, що забезпечувало укр.військовим широке поле
маневру, нейтралізувало перевагу польської важкої кінноти – гусарії. Б.Х., по суті, створив і
українську артилерію. До 1648 р. вона була у козаків нечисленною. За Б.Х. артилерія в укр.армії
надзвичайно посилилася. Вже у 1648 р. тільки в Чигирині козаки мали 74, а під Берестечком – 100
гармат. У 1652–1653 рр. артилерійський парк укр.армії нараховував понад 400 гармат.
Він відважився виступити проти найсильнішої країни тогочасної Європи – Речі Посполитої. У
першій половині ХVІІ ст. вона володіла значним військовим потенціалом: за потреби вона могла
мобілізувати до 150 тис. добре озброєного війська, тоді як інші європейські держави – максимум
50–60 тис. До того ж у її розпорядженні були значні матеріальні ресурси і фінансові кошти, за
допомогою яких вона могла найняти кілька десятків тисяч найманого війська, професіонального в
своїй основі. Отже, тільки талант Б. Хмельницького як полководця і стратега міг привести
українську козацьку армію і весь народ до перемоги над таким грізним суперником.
ПЕРЕДУМОВИ: Природне обдарування Б. Хмельницького як полководця формувалося у нього
ще з юнацьких років, в умовах козацького оточення, численних походів і битв. Коли в 1620 р. у
бою під Цецорою в Молдавії польське військо, до якого входили українські козаки, було розбито
турецько-татарськими військами, Богдан потрапив у полон. Тут він встиг познайомитися зі
звичаями турецького населення, вивчити мову, уважно слідкував за внутрішньо-політичними
подіями Туреччини. Набутий досвід став йому у нагоді у майбутньому. У повстаннях 1637–1638
рр. Б.Х. відіграє провідну роль. Досвід, набутий у селянсько- козацьких повстаннях, мав
вирішальний вплив на формування у нього якостей полководця. Б.Х. засвоїв військове
мистецтво як Сходу, воюючи з турками і татарами, так і західноєвропейських країн. Наприкінці
30-ї війни, в 1645–1646 рр. козацький корпус під його проводом був залучений на французьку
службу у складі війська принца Конде і брав участь в облозі і штурмі фортеці Дюнкерна.
Таким чином, на момент вибуху Визвольної війни укр.народу в 1648 р. Б.Х. оволодів
грунтовними знаннями у галузі військового мистецтва, розумів геополітичне становище України
на Європейському континенті, співвідношення військових сил імовірних суперників і союзників.

3.Державнотворча діяльність Б.Хмельницького.

Гетьман не міг затримати відновлення феодального ладу, але він вживав заходів до того, щоб цей
процес не набирав занадто гострих форм, не дозволяв, наприклад, щоб козацька старшина володіла
великими земельними наділами і, таким чином, виростала до значення колишніх «королят». З
справедливою гордістю він заявляв, що дав волю і добробут широким масам: «Я вас у зневагу ляхам
не дав, і багатьох збагатив і вільними зробив». Нові продуктивні сили, які зароджувалися в надрах
феодалізму, внаслідок Визвольної війни одержали умови для вільного розвитку. Швидко розвивалося
дрібне землеволодіння, зросла кількість населення міст, ремесло і торгівля позбулися колишніх
обмежень. Визвольна вщна на Наддніпрянщині знищила польсько-шляхетську адміністрацію і
судочинство. Хмельницький організував новий Державний апарат, який охоплював всю територію
Запорізького війська. Була утворена мережа полків і сотень, які служили водночас і базами для набору
війська, й адміністративними центрами. Між окремими населеними пунктами існували такі міцні і добре
налагоджені зв’язки, що гетьман міг швидко передавати адміністративним органам свої накази та
проводити мобілізацію військових сил на місцях. У розпорядженні державного апарату були кадри
спеціалістів — для війська, адміністрації, фінансів, дипломатів та ін. Хмельницький вступив у
дипломатичні відносини з різними державами, намагаючись системою різних союзів забезпечити
Україні повну незалежність. Проте в основному він орієнтувався на Росію. З іменем Хмельницького
пов’язане державне об’єднання України з Росією. Хід війни з Польщею довів йому, що тільки в союзі з
Росією Україна зможе перемогти ворога — польських магнатів і шляхту. Починаючи з першого листа до
Москви 8 червня 1648 р., Хмельницький послідовно утверджував політику встановлення тісних зв’язків
з Росією.

Очолив Національно-визвольну війну українського народу гетьман Богдан (Зиновій)

Хмельницький (1595—1657 pp.). -

У перших же битвах з поляками виявився талант полководця Б. Хмельницького. Були здобуті

перемоги в битвах під Жовтими Водами. Корсунем, Пилявцями, що мали величезне значення для
розгортання Визвольної війни. Український народ збирався під знамена Б. Хмельницького.

Уже влітку 1648 р. велика територія України була звільнена від поляків (Київське, Чернігівське,
Брацлавське воєводства).
У грудні 1648 р. Хмельницький приїздить з військом до Києва, де його зустрічають як
національного героя. Саме в Києві відбувається зміна поглядів Б. Хмельницького на кінцеву мету
війни; Спочатку він намагався шляхом повстання примусити Річ Посполиту на поступки, надати
права та привілеї козацькій старшині, Тепер гетьман вирішує звільнити Україну від «ляхів» та
створити Українську державу.

Б. Хмельницький був видатним дипломатом та політиком. Він зумів* згладити соціальні

протиріччя між реєстровими та нереєстровими козаками, запорожцями, селянами та об'єднати їх у
боротьбі за спільну справу — звільнення У країни f Й д, панування Речі Посполитої. Б.
Хмельницький розумів, що в боротьбі з Польщеїо потрібні союзники. Він мав активні дип-
ломатичні відносини з Туреччиною, Кримом, Молдавією, вів переговори з правителями
дунайських держав, підтримував дипломатичні зв'язки зі Швецією, прагнучи, щоб вона почала
війну проти Польщі.

Великі надії В. Хмельницький покладав на союз з Московською державою як союзником через

єдину віру, схожі культури, традиції. Між Москвою та Б. Хмельницьким починається обмін
посольствами, що продовжувалося аж до 1654 р.

"У січні—'березні 1654 p. 6yj|o юридичне оформлено договір про умови прийняття України «під
високу царську руку». Результатом тривалих переговорів стали «Березневі статті», або «Статті
Богдана Хмельницького». Історики неоднозначне оцінюють такий крок Б. Хмельницького. Однак
зрозуміло одне — гетьман не збирався поступатися незалежністю держави, творцем^ якої він був.

Отже, у результаті Визвольної війни виникла Українська козацька держава. Гетьман провадив
активну державну діяльність: зміцнює козацьку адміністрацію, здійснює адміністративно-
територіальний розподіл підвлад-

вої території на полки, сотні; запроваджує контроль за фінансаь*і№,Ш<?дат-ками; охороняє

торгівлю та розвиток ремесла; надає пільги на церковно-монастирського господарства.
Хмельницький створює апарат управління, спираючись на допомогу козацької старшини
наближених, добре освічених людей; Івана та Данили Виговських, П. Тетерю, С. Зарудного, М.
Крису та4р.

Європейські держави визнавали суверенітет України, направляючи своїх посланців, для укладення
з нею угод.

4.Еволюція поглядів Хмельницького щодо самовизначення України, державного

статусу України.

На цьому етапі визвольної боротьби Б.Х. ще не думав про відокремлення України від Польщі.
Його метою була автономія для козацького регіону у межах Речі Посполитої. Великі надії у
досягненні цієї мети Б.Х. покладав на нового короля Яна Казимира, який обіцяв бути "руським
королем" і задовольнити козацькі вимоги. До перемир'я гетьмана могло також спонукати
зменшення внаслідок великих людських і матеріальних втрат боєздатності укр.війська,
виснаження населення України. Але виведення при цьому укр.полків із західноукраїнських
територій було значною поступкою Б.Х. полякам і викликало незадоволення частини козацької
старшини. Згодом плани Б.Х. радикально змінилися, але можливості для їх реалізації політичним
шляхом уже були незначними.
Еволюція поглядів Б.Хмельницького: від автономії до створення суверенної держави. У грудні
1648 р. Б.Х.на чолі переможного війська урочисто в'їхав до Києва. Усе місто разом з київським
митрополитом Сильвестром Косовим вітало гетьмана як "українського Мойсея", визволителя від
 "лядської неволі", Богом даним поводирем. Єрусалимський патріарх Паїсій, що прибув до Києва,
називав Б.Х. князем Русі. Гетьмана вітали також посли Туреччини, Молдавії, Валахії,
Семигороддя.
І вже в лютому 1649 р. під час переговорів із королівським посольством у Переяславі гетьман
вперше висунув ідею створення Української суверенної держави:
- він обгрунтував право українців на власну державу в етнічних межах їх проживання;
- проголосив незалежність утвореної в ході визвольної боротьби Української держави;
- сформулював положення про соборність Української держави і представив її як спадкоємицю
Київської Русі.
Польський уряд не сприйняв ідею української державності і сподівався ціною окремих поступок
поставити Україну в свою залежність. Єдине, про що домовилися обидві сторони на переговорах,
так це про перемир'я і встановлення демаркаційної лінії між укр. і польськ. військами по р.Горинь.
Розбудова Української держави: На укр.землях, що опинилися у сфері впливу Б.Х. (Київське,
Чернігівське, Брацлавське воєводства, східні райони Волинського і Подільського воєводств)
продовжувався процес формування Української держави. На жаль, поза межами цього процесу
залишився західний регіон.
Форма правління.У ході повстання 1648 р. почалася розбудова національної держави. Верховним
органом влади в Україні стала загальнокозацька рада (Військова або Генеральна рада), в якій
могло брати участь усе козацьке військо. На чолі держави стояв гетьман, який обирався
Військовою радою. Дорадчі права при гетьмані мала рада генеральної старшини (Старшинська
рада), до якої входили генеральні обозний, суддя, писар, підскарбій, осавул, хорунжий,
бунчужний.Б.Х.здійснював курс на зосередження в своїх руках усієї повноти влади і на
встановлення спадкового гетьманату.
Сучасні історики (зокрема, В.Смолій, В.Степанков) позитивно оцінюють політику Б.Х.,
спрямовану на встановлення спадкового гетьманства, оскільки вона сприяла консолідації
суспільства навколо державної ідеї, запобігала гострій міжусобній боротьбі за владу.

5.Статус України за "Березневими статтями".

Цим договором передбачалося зберегти недоторканними суспільний лад України і загалом той
порядок управління та суду, що склався до 1654 р. Царська жалувана грамота від 27 березня 1654 р.
наказувала Б. Хмельницькому і всьому Війську Запорізькому "...быти под нашою, царского
величества, рукою по прежним их правам и привилеям... и тех прав и вольностей нарушати не
велели".

Г Главою України залишався виборний гетьман як "зверхній володар". Але він мав присягнути на
підданство й вірність цареві, одержати від нього клейноди. Україна, як вона того й бажала, дістала
право мати власне військо - 60 тис. реєстрових козаків. Питання про платню війську було відкладено
до з'ясування фінансового стану України. Фінансові справи залишалися у віданні України. Березневі
статті підтвердили колишні права і вольності українських феодалів, передусім спадкове право на
землю і прибутки з неї, на платню посадовим особам в апараті управління і в суці. Православна
церква і всі віруючі вже не зазнавали релігійних переслідувань. Цар обіцяв захищати Україну від
посягань Польщі, надавати військову та в разі потреби політичну допомогу.

Отже, основне завдання українського народу, усіх його станів у Національній революції і Визвольній
війні 1648-1654 рр. було розв'язане. Україна (щоправда, не всі її землі і не все населення) вийшла з-
під влади Польщі й увійшла під протекцію Росії як держава з козацьким устроєм. Українські феодали
зміцнили своє економічне й політичне панування. М. Драгоманов зазначав, що козацька старшина
 виговорила собі договором 1654 р. ті привілеї, якими раніше користувалися польське панство й
орендарі їхніх земель та іншого майна.

Березневі статті 1654 р. (статті Б.Х.) – комплекс документів, які регламентували політичне і
правове становище Гетьманщини після Переяславської ради і включення України до складу
Московського царства.
Українсько-московський договір 1654 р. був основним юридичним актом, який визначав правові
відносини між державами на тривалий період. Його слід розглядати як двосторонній акт
виявлення волі двох країн, рівноправних за статусом. У Переяславі не було ні "возз'єднання", ні
"приєднання", ні "входження" України до складу Московської держави. Це був звичайний
військово-політичний союз держав.
Його умови:
1) зберігалася недоторканність сусп.-політ.устрою України, її адміністративної та судової систем;
2) главою України залишався виборний гетьман, але царя потрібно було сповіщати про результати
виборів. Окрім того, гетьман мав скласти присягу на вірнопідданство цареві й отримати від нього
клейноди;
3) у зовн.відносинах Україна зберігала суверенітет. Вона повинна була лише повідомляти Москву
про зв'язки з іншими державами. Але без санкції царя не могла вести переговорів із Польщею та
Туреччиною;
4) Україна здобула право мати власне військо у 60 тисяч реєстрових козаків;
5) Україна зобов'язувалася сплачувати податки до царської скарбниці (це була своєрідна плата за
військову допомогу), але фінансова адміністрація не залежала від царя;
6) підтверджувалися права та вольності укр.магнатів і шляхти.
7) Московія пообіцяла захищати Україну від зазіхань із боку Польщі. З цією метою в Києві має
бути військова залога російських військ на чолі з воєводою, але вони не втручатимуться у
внутрішні справи України.
Отже, українсько-московський договір був своєрідним компромісом, де кожна сторона мала на
меті своє: Україна - військовий союз проти Речі Посполитої; Московія - вирішення територіальних
питань і поступове включення України до свого складу.

Українська історіографія на противагу висуває тези ,що українсько-московський договір є

елементом відносин незалежних держав.Такі тези висувають:В. Липинський, М. Грушевський, А.
Яковлів, І.Розенфельд та інші. І нам історикам насправді потрібно не вбачати ці стереотипи,а
доводити реальні факти того часу.
Відома промова Богдана Хмельницького «під царську руку» ще не зовсім означає
підданство,возз’єднання .Оскільки сам гетьман вбачав у цьому більш рішучий мілітарний союз
проти Польщі ,і теза під царську руку аргументується на тому,яка б не руйнувала територіальної
та політичної цілісності Гетьманщини.А ось видатний історик Віктор Брехуненко вважає,що тут
використовується формула «під кріпку руку» як прагнення уникнути трактування зверхності.

На думку історика І. Крип’якевича «союз з Московщиною вийшов із тверезих, реальних міркувань

української політики», і вважаємо, що в конкретно-історичних умовах середини 50-х років XVII
ст. договір би став значним успіхом української дипломатії.»

Для України Для Росії

● дозволив зберегти ● збільшилася боєздатність армії за
державність,судовий, рахунок підконтрольного козацького
військовий, адміністративний війська;
устрій;
 ● забезпечив Україні союзника ● держава отримала нові родючі землі й
для протистояння Речі сировинні родовища;
Посполитій та Туреччині;
● козацькі війська захищали Росію від
● звільнив від релігійних утисків турецько-татарських нападів;
православну церкву.
● казна поповнювалася за рахунок
українських податків

Історичне значення: легально-міжнародна форма відділення України від Польщі

Думки істориків щодо договору:

-як персональну унію, завдяки якій дві країни, маючи одного монарха зберігають
самоврядування; В. Сергєєвич та Р.Лащенко
-васальна залежність (Грушевський,Крип’якевич, Окиншевич, Мякотін,Слабченко)
-реальна унія (Мю Дьяконов,О.Попов)
-інкорпорація (Розенфельд)
-як протекторат (Грушевський, Крипякевич,Дорошенко,Яковлів)
-як військово-політичний союз Москви та України; (Липинський,Борщак,Яковлів,Оглоблин)
-мілітарний союз з елементами протекторату (Наталя Полонська-Василенко)

6. Історична доля Переяславського договору 1654 р.

«Переяслівська легенда» (Липинський) – деформована уява. У новий час = функція цієї легенди –
деформація уяви українського народу. Насправді – умова з Москвою – випадковий союз проти
Польщі. 2 результати угоди: 1) мілітарний союз + протекторат. Фактично проіснувала 5 років.
Постійнео порушувалась з обох боків (вересень 1656 – віленське перемиря між Польшою та
Москвою, Хмель – дружба з Густавом (шведами)
-проіснував до 1659 р., коли на великій козацькій раді, яка проходила в оточенні рос. Військ –
гетьманом проголосили Ю. Х. і було зачитано статті Б. Х., однак їх було 14(а не 11), де говорилося
вже про підданство козаків цареві – питання про підміну.
- протягом цих 5-ти років постійно порушувався: * Рос. Царем – постійно втручався у внутр.
справи.
* Б. Х. – 1-вів переговори з іноземними державами(Швеція-Карл Густав, Юрій Ракочі).
2– Білорусь, росія і козаки(Золотаренко, потім І.Нечай) хотіли впровадити на даній території свої
порядки. 3-Б. Х. не платив данину.
Договір системно порушувався обома сторонами від самого початку.
Віленська угода Москви з Польщею означала порушення царем обіцянки воювати за
визволення України проти Польщі.
При обранні в гетьмни Юрія Хмельницького у жовтні 1659 р московський посол князь
Трубецькой продемонстрував козацькій раді фальшиві та нові Статті Б.Х в редакції в 14-ти
статей

7. Порівняти зміст і значення Гадяцької угоди 1658 р. і Слободищенського трактату 1660

р.
 Гадяцький договір — угода, укладена 16 вересня 1658 року під містом Гадяч за
ініціативою гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною, що
передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства
Руського» як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви.
В основу примирення України та Польщі було покладено реалізований на Люблінському
сеймі 1569 р. принцип — федеративного устрою Речі Посполитої.
Умови угоди:
● Велике Князівство Руське (ВКР) охоплювало територію Київського, Брацлавського та
Чернігівського воєводств і входило на рівних правах із Польщею і Литвою до складу
Речі Посполитої.
● Виконавчу владу і командування військом здійснював гетьман, який обирався довічно
й затверджувався королем. Обирали гетьмана козацтво, шляхта та духовенство.
● Вища законодавча влада належала Національним зборам. У ВКР запроваджувалися
посади канцлера (прем’єр), маршалка (спікер), підскарбія (віце-прем’єр і міністр
фінансів) і вищий судовий трибунал. Усе діловодство мало вестися руською
(староукраїнською) мовою.
● ВКР мало право створити монетний двір для карбування власної монети.
● Збройні сили ВКР: 30 тис. реєстрових козаків і 10 тис. постійного найманого війська.
Польським військам заборонялося перебувати на території ВКР. У разі воєнних дій,
перебуваючи на територіях ВКР, вони переходили під командування гетьмана.
● Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку до ста козаків
із кожного полку мали приймати до шляхетського стану.
● Православні зрівнювались у правах із католиками. Греко-католицька (уніатська) церква
зберігалася лише поза межами ВКР. У сенаті Речі Посполитої мали надати місце
православному митрополитові київському і п’ятьом православним єпископам.
● ВКР мало право на два університети (Києво-Могилянська колегія отримувала такі ж
права, як і Краківський університет, а другий вуз мали заснувати в іншому місті), а
також відкривати гімназії, колегії (середні навчальні заклади) та друкарні ”скільки буде
потрібно”.
● Землі шляхти, конфісковані після 1648 року, поверталися попереднім власникам.
Питання селян та козаків, що вже мешкали на цих ґрунтах, не врегульовувалося.
Обумовлювалося лише, що шляхтичам заборонено тримати приватні збройні загони.
Саме останній пункт значною мірою пояснює не сприйняття Гадяцького договору значною
частиною козацтва і старшини.
Підписання Гадяцького договору спричинило російсько-українську війну. В ході якої І.
Виговський розбив 100-тисячну московську армію під Конотопом (1659 р.), але через свою
непопулярність не зумів використати результати перемоги.
І. Виговський не зумів приборкати промосковськи налаштовану старшину, тому російська
армія 1659 р., підтримуючи заколотників, захопила лівобережжя України.
У жовтні 1659 р. Виговський зрікся гетьманської булави, передав її новому гетьманові Ю.
Хмельницькому і виїхав до Польщі. Згодом, у 1664 р., І. Виговський був розстріляний за
наказом тодішнього гетьмана П. Тетері.

27 жовтня 1660 р. — Ю. Хмельницький уклав Слободищенський трактат з Польщею.

 За умовами трактату:

• Україна відновлювала державний зв’язок з Річчю Посполитою на основі Гадяцького договору

1658р. але було вилучено статтю про "Князівство Руське".

•Українська армія зобов'язувалася взяти участь у воєнних діях проти Московської держави.

• Договір передбачав повернення польських поміщиків.

У результаті: Правобережна Україна повернулася до складу Речі Посполитої; Лівобережні

полки на чалі з Я. Сомком та В. Золотаренком виступили за збереження союзу з Москвою;
походи Ю, Хмельницького на Лівобережжя закінчилися невдачею; наказним гетьманом
Лівобережної України обрали Я. Сомка.; це стало початком поділу Гетьманщини на
Правобережну і і Лівобережну частини та війни між окремими регіонами України.

Слободищенський (або Чуднівський) трактат — договір, укладений гетьманом Ю.Хмельницьким

з Польщею в Слободищі, коло м. Чуднова 17 (27) жовтня 1660.
скасовував невигідні для України, подиктовані Москвою Переяславські статті 1659, розривав союз з
моск. царем і відновлював держ. зв'язок України з Річчю Посполитою. Хочя укр.уряд наполягав на
повному відновленні Гадяцького договору 1658, поль. сторона, репрезентована гетьманом Потоцьким і
Любомирським, не погодилася на реституцію В. кн. Руського, залишаючи в силі ін. пункти Гадяцького
договору. На підставі трактату Україна діставала лише автономію з гетьманом на чолі, була
зобов'язана воювати разом з поль.військом проти Москви й не нападати на Крим. Наслідком С. т.
була капітуляція моск. війська й довголітній крим. полон його головнокомандувача, боярина В.
Шереметєва. Коз.рада в Корсуні , але лівобережні полки, на чолі з Сомком і Золотаренком, під
загрозою моск. помсти, залишилися на боці Москви. Цим був започаткований поділ Коз.-Гетьманської
держави на Правобережну й Лівобережну частини.
Слободищенський трактат, став початком розколу України за територіальною ознакою,
водночас відкрив новий етап боротьби за гетьманську владу. Особливість цього етапу полягала в тому,
що предметом бажань старшини одночасно стали дві булави. Лівобережжя, яке перебувало під
патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється та відмежовується від Правобережжя. На
Правобережжі відновлення польсько-шляхетських порядків спричинило народний опір та посилення
старшинської опозиції. За цих обставин гетьманське крісло захиталось під Ю. Хмельницьким.
Претендентів на булаву вистачало в укр.землях. На Лівобережжі основна боротьба розгорнулася між
Сомком, Брюховецьким та Золотаренком. На «Чорній раді» у Ніжині (червень 1663 р.) гетьманом
було обрано І. Брюховецького.
ГАДЯЦЬКИЙ ДОГОВІР 1658 - угода, укладена між гетьманом України І. Виговським та польським
урядом 16.9.1658 у м. Гадячі. На попередніх переговорах укр.сторону представляли Ю.Немирич, якого
вважають автором Г.д., і Тетеря, а польську - Беньовський та Євлашевський. Від кожного полку в
Україні були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пункти договору, кожний з
яких підписували. Договір складався з 4-х розділів.
За умовами Г.д., Україна, як незалежна держава, під назвою Велике Князівство Руське входила на
рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерального державного утворення -Речі Посполитої.
Територію Великого Князівства Руського складали київське, брацлавське і чернігівське
воєводства. Вища законодавча влада належала нац.зборам депутатів, які обиралися від усіх земель
князівства. Виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем.
Вибір кандидатів на гетьмана мали здійснювати спільно всі стани укр.сусп.- козацтво, шляхта і
духовенство. Гетьман очол.збройні сили України. У Великому князівстві Руському встановлювалися
державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал. Все діловодство мало
вестися укр.мовою. У Києві або в ін. місті передбачалося створити монетний двір для карбування
власної монети. Українська армія мала складатися з 30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська.
Польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні
польські війська, які знаходились на її території, переходили під командування гетьмана.
Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку 100 козаків з кожного полку
мали прийматися до шляхетського стану. Православні віруючі зрівнювались у правах з католиками.
Греко-католицька (уніатська) церква зберігалася, але не могла поширюватись на нові території. У
спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право застати православному митрополитові
київському і 5 православним єпископам. 4й розділ Г.д. трактував питання освіти. У ньому говорилося,
що Київська Колегія отримує такі ж права, як і Краківський ун-т. Другу академію або університет мали
заснувати в ін. місті України. Планувалося відкрити гімназії, колегії та друкарні. В ході переговорів
укр.делегати домагалися, щоб до складу Великого князівства Руського були включені ще
Волинське, Белзьке і Подільське воєводства. Проте, в цьому і в деяких ін.питаннях польська
сторона виявляла непоступливість, чим викликала незадоволення частини козацьких мас, настроєних
проти польської влади. Умови Г.д. не задовольняли жодної з сторін, насамперед, прихильників
повної незалежності України, і тому цей договір не міг бути довготривалим.
Лях: к-сть воєводств(3); князівство Руське очолював гетьманюцого влада-пожиттєваю Власний
суд,монетний двір. Утримання 30-тисячного козацького та 10-ти тисячного найманого
війська.Перебування польських частин у Князівстві Руському заборонялося. Конфесійна
рівноправність. Київська колегія зрівнювалася в правах з Краківським університетом.

8.Соціально- економічні наслідки Визвольної війни.

Позитивне її значення як найбільшої битви в історії української нації за незалежність ми

вбачаємо в тому, що вона:

— привела до створення (вперше після загибелі в 40-х рр. XIV ст. Українського королівства)
національної держави, частина якої у формі Лівобережного гетьманства проіснувала на правах
автономії у складі Російської імперії до початку 80-х рр. XVIII ст.;

— зумовила появу національної державної ідеї, яка стала для наступних поколінь українців
неписаним заповітом у боротьбі за незалежність;

— відіграла вирішальну роль у формуванні нової політичної еліти;

— стала потужним імпульсом для розвитку національної самосвідомості, зокрема ідеології

елітарного націоналізму;

— зумовила закріплення за витвореною державою назви "Україна" й започаткувала зміну назви

"руський народ" на означення "український народ";
 — пробудила волю нації до самоутвердження й самовираження у формі незалежної соборної
держави;

— суттєво збагатила традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального

гноблення;

— протягом тривалого часу після її завершення козаки, селяни й міщани Лівобережної України
користувалися плодами її соціально-економічних завоювань (навіть матеріали Генерального
опису 1765—1769 рр. зафіксували численні факти, коли селянські й козацькі поля, городи,
сіножаті кваліфікувалися як "свої власні", "свої жилі");

— служила каталізатором розвитку (переважно в Лівобережній Україні) усної народної

творчості, мови, освіти, літописання, літератури тощо.

Отже, національно-визвольні змагання мали певні наслідки. По-перше, події козацько-селянської

війни переконливо продемонстрували, що тільки створення незалежної соборної держави формує
необхідні політичні умови для повноцінного розвитку нації, реалізації її потенційних можливостей. Без
цього в жорстоких реаліях міжнародних стосунків їй, за образним висловлюванням Івана Франка,
"записано в сусідів бути гноєм, тяглом у поїздах їх бистроїзних".

По-друге, розбудова держави вимагає не лише граничного напруження зусиль всієї нації й
цілеспрямованої політики її еліти, а й щоденної чорнової роботи над формуванням різних інституцій
та ефективного апарату управління, рішучої боротьби з сепаратизмом, отаманством, анархією й
охлократією. Саме такий курс Б. Хмельницького забезпечив витворення держави, а відхід від нього
став однією з головних причин її руйнування.

По-третє, при творенні держави еліта неодмінно мусить враховувати прагматизм українців і в
жодному випадку не ігнорувати розв'язання найважливіших соціально-економічних проблем
суспільства, спрямованих на задоволення інтересів переважної більшості соціальних груп, прошарків
і станів. Інакше державний корабель не провести через небезпечні "рифи" соціальних потрясінь.
Саме гнучкість соціально-економічноі політики Богдана Хмельницького дозволила заручитися
масовою підтримкою селян, козаків і міщан й уникнути спалаху громадянської війни. Невипадково в
свідомості наступних поколінь українців він виступав визволителем не лише від "ляцької неволі", а й
від феодального гноблення. За визнанням анонімного автора трактату

"Думка певної особи", панщини в козацькій Україні "ніколи не буде, бо і тепер її там немає, і так
кажуть (українці). Раз ії нам вважай господар наш великий, Хмельницький, батько наш так викоренив,
то й до судного дня не буде, бо він нас з неволі, ніби фараонової вивів. Отак в імені Хмельницького
мають цю надію, що ніколи не будуть робити панщини, кажучи, що то був пророк, і тепер по [його]
смерті він завжди сідає біля одного столу з Господом Богом від обіду і до вечері". Допущені
наступниками Б. Хмельницького прорахунки в цій сфері оберталися трагічними наслідками
громадянської війни 1658—1663 рр. та повстань селян, міщан і козаків.
 По-четверте, питання життя й смерті Української держави є питанням єдності чи роз'єднаності
політичної еліти, а відтак і суспільства. Небажання старшин згуртуватися навколо державної ідеї,
висунення ними на чільне місце не національних, а особистих амбітних інтересів призвело до
розколу суспільства на ворожі табори й жорстокої міжусобної боротьби, яка в підсумку обернулася
зруйнуванням створеної у 1648—1650 рр. держави.

По-п'яте, найважчі й найскладніші проблеми процесу становлення держави та відстоювання її

незалежності слід розв'язувати, покладаючись лише на власні сили й виходячи насамперед із
захисту національних інтересів. Спроби перекласти їх на допомогу ззовні та найменші поступки
суверенітетом в ім'я хоч би яких там було високих і благородних цілей обертаються для нації й
держави катастрофою.

Етнічна спільнота перетворюється в націю, коли усвідомлює власну самобутність і створює свою
державу. Втрачаючи державу, національну самосвідомість і мову, нація переживає процес
руйнування, її повноцінне відродження неможливе без відновлення історичної пам'яті, що
ґрунтується й живиться знаннями про минуле.

Війна, яка почалася у 1648 р., мала яскраво виражений національно-визвольний характер, але її
особливістю було переплетіння національно-визвольної боротьби з соціальною боротьбою, тобто це
була боротьба не тільки за національне, але й за соціальне визволення. Лідером була видатна
особистість, до того ж слід враховувати міжнародний резонанс повстання, яке вийшло за межі
внутрішніх справ Речі Посполитої (союз з Кримським ханством та відносини з інш.держ.). Влітку
1648 р. розгортається широкомасштабна війна укр.народу за національне і соціальне
визволення під політичним проводом козацтва.
Війна призвела до досить глибоких змін в розвитку укр.земель: утворилася Українська держава і
встановлювалася нова модель соціально-економічних відносин. Це досить серйозні зміни, тому
частина сучасних укр.істориків, виходячи з того, що до корінних змін призводять революції,
вважають події середини XVII ст. в Україні нац.революцією. Були визначені кордони держави,
адміністративно-територіальний поділ на полки і сотні. Формується апарат управління. За зразок
було взято організаційний устрій Запорозької Січі та реєстрового козацтва. Вищим органом влади
стала козацька військова рада, яка вирішувала найважливіші питання (вибори гетьмана та інш.).
Зростає значення старшинської ради, до якої по суті переходять всі функції загальної ради. На чолі
виконавчої влади був гетьман, в руках якого зосереджувалися найважливіші владні функції: він
скликав ради, видавав закони (універсали та інш.), роздавав землі, затверджував старшину, очолював
апарат управління, відав фінансами, мав право помилування, очолював збройні сили, керував
зовн.політ.та інш. Апарат управління був кількох рівнів. Центральний апарат представляли гетьман та
генеральна старшина, які становили гетьманський уряд (обозний, суддя, підскарбій, писар, осавули,
хорунжий, бунчужний). При гетьмані знаходилися Генеральна військова канцелярія – центральна
адміністративна установа. Вищим судовим органом був Генеральний військовий суд. Полковий рівень
становили полковник і полкова старшина (обозний, суддя, писар, осавул, хорунжий). Сотенний рівень
становили сотник і сотенна старшина (осавул, писар, хорунжий).
Зміни в соціально-економічній сфері, де встановлювалася нова модель соц.-економ.відносин. Так,
було ліквідоване магнатсько-шляхетське землеволодіння, особливо велике та середнє. Знищені
фільварково-панщинна система господарювання і кріпацтво. Більшість земель перейшла у власність
держави – Війська Запорізького. Затверджується козацька земельна власність, за природою-
фермерського типу. Селяни, становище яких покращилося, дістають (обмежені) права власності на
землю. Разом з тим збереглася база для відродження феодальних відносин. Зростало землеволодіння
православних монастирів та церкви, частково збереглося землеволодіння шляхти, починає складатися
гетьманське та старшинське землеволодіння. Також відбулися зміни і в соціальній структурі
населення. Клас феодалів (світських землевласників – магнатів та шляхти) в Україні фактично було
ліквідовано, дрібна шляхта залишилася, але її кількість різко зменшилася. Провідна роль у суспільстві
перейшла до козацтва, особливо до козацької старшини, з якої формується нова політична еліта, новий
панівний стан. Становище селян поліпшилося, вони стали особисто вільними, дістали право вступу до
козацького стану, а також право власності на землю. Зміцнився статус православного духовенства. В
містах провідна роль перейшла до укр.міщанства. Зміни були досить суттєві, в України внаслідок
подій середини XVII ст. зміни суспільного ладу не відбулося. Проте потенційно визначилися
тенденції до появи та розвитку капіталістичних відносин. Але останнє переважно було гіпотетичним,
хоча за певних обставин могло б реалізуватися, але за тих реальних обставин навряд чи. У цілому ж
взимку – навесні 1648 р. все починалося як велике козацьке повстання, яке швидко переростає
у широкомасштабну визвольну війну, в яку втягуються широкі верстви укр.народу (особливо
селяни) під політ.проводом козацтва. Але в цих подіях війни виявляються певні ознаки та риси
національно-визвольної революції, суть якої в звільнені від національного та інш.гніту та створенні
самостійної держави. До того ж будь-яка національно-визвольна революція має метою: звільнення
від іноземного панування, завоювання національної незалежності, ліквідацію національно-
колоніального гніту, створення національної держави. Соціально-економічні завдання і класовий зміст
національно-визвольної революції визначаються як внутрішніми умовами країни, так і характером тієї
доби, під час якої вона відбувається.

9. Мотиви політичного і особистого характеру міг керуватися І.Мазепа, вступаючи в

антиросійський союз з Карлом XII.

Історики висувають різні версії щодо причин учинку І. Мазепи:

• найближчий до Петра І російський можновладець О. Меншиков, коли був напідпитку,

заявив гетьманові, що цар серйозно збирається прибрати Україну до своїх рук, а
старшину знищити (М. Аркас);

• пристати до союзу зі Швецією І. Мазепу примусила козацька старшина. «У своїх планах

перейти на бік шведів козацька старшина спиралася на стару традицію шведсько-
українського союзу з часів Б. Хмельницького й І. Виговського, і що вона [старшина. —
Авт.] властиво потягла за собою старого гетьмана» (М. Грушевський);

• до гетьмана доходили чутки, що цар збирається віддати Україну О. Меншикову або

англійському герцогові Мальборо за підтримку у війні зі шведами.

- Схильність Петра до політики жорсткого централізму зводила нанівець наміри гетьмана

збільшити самостійність Гетьманщини.
- Стрімке виснаження людського та економічного потенціалу Гетьманщини за перші роки війни
внаслідок задоволення вимог царя про допомогу.
- Побоювання, що для здобуття перемоги у війні та виходу до Балтійського моря цар може
пожертвувати Україною.
- Плани Петра стосовно ліквідації гетьманщини та козацького устрою.
+ Виявилося, що першим порушив угоду не Мазепа, а російський цар Петро І, відмовивши Україні
в військовій допомозі, коли їй загрожував наступ польського короля С.Ліщинського. На лист
Мазепи про допомогу він відповів «не тільки 10 тис., а й 10 душ не можу дати - самі бороніться, як
хочете».
Саме після такої відповіді гетьман Мазепа перестав вважати себе зобов'язаним дотримуватись
союзу з Москвою. І прийняв рішення шукати інших, більш надійних політичних союзників.( А ще, в
архиві французького міністерства закордонних справ є знаменитий документ з московського архіву.
Ще за п'ять років (1703р) до зради Мазепою укладеного в Коломаках договору цар склав проект про
 знищення козацтва або колонізазацію гетьманщини москалями та німцями).
+ із Швецією у Гетьманщини не було кордону, що в будь-якому випадку б зменшило вплив Швеції
на неї.
+ Воєнні успіхи Швеції
На початку ХVІІІ ст. становище на Правобережжі, як і в усій Україні, було дуже нестабільним,
ситуація постійно мінялась у зв’язку з Північною війною. Перемога будь-якої із сторін у
російсько-шведському протистоянні означала ліквідацію залишків автономії Гетьманщини. І це не
могло не турбувати Мазепу, не впливати на його політику. Якщо у війні перемагав Карл ХІІ і його
ставленик Лещинський, то Гетьманщина як союзник Росії діставалась би Польщі, а в разі перемоги
Петра І і Августа ІІ укр.землі чекав поділ між Росією та Польщею. З впевненістю можна
стверджувати, що Правобережжя відійшло би до Речі Посполитої та й автономія
Гетьманщини залишилася б примарною. Усе це відбувалось в умовах зростання невдоволення
укр.народу своїм безправним становищем. Крім воєнних негараздів, козаків непокоїло обмеження
царським урядом їхніх прав. Серед козацької старшини пошир.чутки про зміни: ліквідацію
козацького самоврядування, насадження царських воєвод, перетворення козацьких полків у
регулярне російське військо тощо. Непевність, майбутнього примушувала старшину й гетьмана
задумуватись над подальшою долею Гетьманщини. Перед укр.політ.елітою гостро постало
питання вибору нової моделі зовнішньо-політичного розвитку.Проте головним для Мазепи був
його союз зі шведами. 1708 року був укладений таємний договір між гетьманомі Карлом XII.
Згідно з ним: 
• шведи зобов'язувалися обороняти українські терени, направляючи для цього свої війська; 
• князь і старшина зберігали всі свої права й вільності; 
• І. Мазепа призначався довічним князем, або гетьманом України; 
• гетьман брав зобов'язання на час війни передати шведам міста Стародуб, Мглин, Полтаву, Гадяч
і Батурин. 
Свої плани І. Мазепа тримав у таємниці, доки шведське військо не з'явилося на Лівобережжі. 28
жовтня 1708 Мазепа воточенні вірної йому старшини та 4 тис. козаків приєднався до Карла XII.
Виступ гетьмана проти Петра І підтримала також незначна частина запорізьких козаків,
очолювана кошовим отаманом Гордієнком. Навесні 1709 року Гордієнко з тисячним загоном
козаків прибув до Мазепи, щоб підписати договір про спільні дії та майбутню незалежність
Запоріжжя від Росії.
Я вважаю, що не можна називати зрадником людину, для якої інтереси її батьківщини стоять вище
за междержавні угоди , власний спокій і безпеку.
Не дарма ж саму високу оцінку діяльності Мазепи дав сам український народ,визнавши,що «... від
Богдана до Івана не було у нас гетьмана».

10. Основні етапи ліквідації автономії України у складі Російської держави

протягом 18 ст.

Обмеження і ліквідація державності та автономії України у складі Росії пройшло

кілька етапів:

1) 1654—1708 роки — перехід від протекторату до автономії України, поступове,

але постійне обмеження її прав;

2) 1708-1727 роки — форсований наступ на українську автономію;

3) 1727-1764 роки — чергування двох тенденцій у російському уряді щодо України
— звідси то повернення гетьманської влади, то посилення імперського тиску;

4) 1764-1781 роки — остаточна ліквідація української автономії.

Після Полтавської битви гетьман І. Скоропадський звернувся до царя з

проханням підтвердити права й вільності Гетьманщини. Але Петро І не тільки не
підтвердив їх, але й видав «Рішучий указ» 1709 р., за яким козацькі війська, як і
раніше, повинні були підкорятися московським генералам, а московським
воєводам дозволялося втручатися в українські справи. Значним обмеженням
влади гетьмана стало призначення в Україну царських резидентів. Українські
землі почали роздавати царським вельмо жам. Резиденція гетьмана була
перенесена в м. Глухів, ближче до російського кордону. Тут «квартирувало» 2
царські полки.

Наступним актом обмеження влади гетьмана стало створення у 1722 р.

Малоросійської колегії з б офіцерів на чолі з бригади ром С. Вельяміновим. Це
аргументували тим, що в Україні не порядки в судах, у збиранні податків,
хабарництво. Фактично це означало, що Малоросійська колегія стає вищим
контролюючим органом Гетьманщини. На посади полковників почали признача
ти неукраїнців. Після смерті у 1722 р. Скоропадського імператор не дозволив
обирати нового гетьмана. Наказним гетьманом став Павло Полуботок (1722-
1724), який разом зі старшиною звернувся до царя з проханням ліквідувати
Малоросійську колегію, дозволити обрати нового гетьмана. Але цар відповів, що
від Бог дана Хмельницького до Скоропадського «все гетманы явились
изменниками», і не дозволив цього. Полуботка заарештували і він помер у
в'язниці в Петербурзі у 1724 р.

Згодом помер Петро І, а його внук Петро II дозволив обрати гетьмана. На цю

посаду обрали авторитетного 73-річного Данила Апостола, який походив із сім'ї
полковника і сам у 28 років став полковником, обіймаючи цю посаду 45 років. Д.
Апостол був досить багатою людиною. У 1724 р. йому належало 4 містечка, 16 сіл,
3 сільця, 1 слобідка, 10 хуторів, де було всього 2678 дворів; він також мав замок,
пасіки, млини, цегельні, сукняні, килимові, винокурні, пивоварний заводи. Він
звернувся до царя з проханням відновити автономію України, як за Б.
Хмельницького. Йому відповіли «Решительными пунктами» 1728 p., зміст яких
свідчив, що йдеться не про дві договірні сторони, а про указ царя щодо порядків
на Гетьманщині. Царський уряд поступово уніфікував посади козацької старшини,
прирівнявши їх до чинів «Табелю про ранги», введеного Петром І. Гетьман
прирівнювався до генерал-аншефа (повного генерала), генеральний обозний — до
генерал-майора, інша генеральська старшина — до російських полковників, тобто
українські чини у цілому знижувалися (український полковник не дорівнював
російському полковнику). Та й то полковники в Україні тепер призначалися тільки
російським урядом. При Д. Апостолі з 9 полковників 6 були іноземцями.

При гетьмані Апостолі почалася кодифікація українського права. Після 15-річної

роботи комісія підготувала кодекс — «Права, за якими судиться малоросійський
народ». Але оскільки він передбачав автономність України, Сенат не затвердив
його.

Після смерті Д. Апостола у 1734 р. цариця Анна Іванівна не дозволила обрання

нового гетьмана. За її указом правління Лівобережною і Слобідською Україною
передавали Правлінню гетьманського уряду з 6 чол., з яких три — українські
старшини. Але головував у ньому царський резидент. У 1735 р. Правління
провело реформу, розділивши козаків на дві категорії: ба гаті, боєздатні козаки
(виборні) і не здатні купити собі військове спорядження — підпомічники. У 1754 р.
у реєстрі налічувалося 175 тис. виборних і 190 тис. підпомічників.

У 1750 p., під час царювання дочки Петра І Єлизавети, було дозволено обрання
нового гетьмана. Ним став брат фавори та імператриці Кирило Розумовський
(1750-1764), якому тоді було лише 22 роки. Він провів судову реформу в
Гетьманщині (1760 p.): її, територія поділялася на 20 судових повітів, де були суд
земський — для цивільних справ і суд підкоморський — для земельних, для
карних — громадські суди. Усіх суддів обирала козацька старшина. У 1754 р. були
ліквідовані митні кордони між Україною і Росією, що означало ліквідацію ще
одного атрибута автономії України.

З-під юрисдикції гетьмана був вилучений Київ, російський уряд застановив

контроль над наданням гетьманом посад і маєтків, йому було заборонено
листуватися з іншими державами.

К. Розумовський розумів деякий анахронізм устрою української державності й

хотів перетворити козацьку напіввійськову державу, що базувалася на розподілі
на військові одиниці, у цивільну, шляхетську.

Після того як російською імператрицею стала Катерина II, вона задумала

посилити централізацію своєї держави, ліквідувати автономію України,
перетворивши її на звичайну провінцію Росії. Катерина хотіла, щоб не тільки
гетьмана не стало, а щоб «сама назва гетьмана зникла».

У цей час українська старшина висуває ідею спадковості влади гетьмана.

Дізнавшись про це, Катерина II обвинувачує К. Розумовського у зраді і змушує
його відмовитись від гетьманства. Так було ліквідовано автономію України,
залишки української державності.

У Лівобережній Україні було створено Малоросійське генерал-губернаторство, а

для управління Україною — Малоросійську колегію з 4 російських і 4 українських
членів.

4 червня 1775 р. за наказом Катерини II було зруйновано Запорізьку Січ —

останній атрибут української державності. Катерина II не могла терпіти існування
козацької республіки в імперії, а військове значення Запорозька Січ уже втрачала.
Останнього кошового отамана Січі Петра Калнишевського (незважаючи на те, що
він мав звання генерал-лейтенанта російської армії) було заслано на Соловки, де
він відбував 28-річне заслання і помер у 1803 р. у віці 113 років. Частина
запорожців переселилася в пониззя Дунаю, де заснувала Задунайську Січ.
 Україна втратила свої збройні сили, одну з головних ознак національної держави,
свій оригінальний політичний устрій, автономні права і була зведена до стану
звичайної окраїни Російської імперії.
І етап – (1708 – 1728 рр.) – форсований наступ на українську автономію.
Суть імперської політики знайшла чітке висловлення у листі князя Галіцина до канцлера
Головкіна «Задля нашої безпеки в Україні треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і
гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має
такої влади, як Мазепа, то сподіваюсь, буде приходити з доносами...».
Здійснюється обмежена влада гетьмана та контроль за нею (гетьманську резиденцію перенесено
до Глухова, ближче до російського кордону, біля гетьмана перебував російський резидент-
наглядач); експлуатація демографічного потенціалу (1721р. будівництво Ладозького каналу – 10
тис. козаків, 30% загинуло, Дербентський похід – з 6790 козаків загинуло 5183 особи); культурні
обмеження (1720р. заборона друкування книг, які різнилися б наріччям). Росіяни отримували на
Україні великі землеволодіння. 29 квітня 1722 р. створено Малоросійську колегію, що ставала
вищим судовим, контролюючим та наглядаючим органом в Україні.
ІІ етап – (1728 – 1734 рр.) – повернення Україні частини її прав та вільностей.
1727 – 1734 рр. гетьмування Апостола.
1727 р. – «Решительные пункты» (документ, що регулював відносини Гетьманщини з Росією).
ІІІ етап – (1734 – 1750 рр.) – посилення імперського тиску (Анна Іоанівна; видозмінена
колегія).
Вся повнота влади на Україні передавалась «Правлінню гетьманського уряду» на чолі з кн.
Шаховським. Цей орган діяв у відповідності до наказу: «Недремным оком наблюдать за
поступками тамошнего малороссийского народа». Терор «Таємної канцелярії». Україна стала
основною базою для постачання рос.військ матеріальними та людськими ресурсами під час
російсько-турецької війни (1735 – 1739 рр.). Україна втратила 35 тис. осіб і 1,5 млн. крб. збитків.
ІV етап – ( 1750 – 1764 рр.) – тимчасове уповільнення процесу рос.експансії. гетьманування
Розумовського. 1754 р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією. 1761 р. Київ
назавжди переходить під пряме імперське правління. Як сказав О.Субтельний: «Гетьманщина за
Розумовського переживала «золоту осінь» своєї автономії».
V етап – (1764 – 1780-і рр.)-Довершила нищення укр.державності рос.імператриця Катерина II,
яка продовжила антиукраїнську імперську політику Петра І. Остаточне знищення укр.державності
не слід розглядати як одномоментний акт, бо цей процес був розтягнений в часі і складався з
цілого ряду взаємопов'язаних дій. Найголовнішими з них були:
1754 р. (ще до Катерини II, яка стала царицею в 1762 р.) - скасовано митний кордон між Україною
і Росією;
1764 р. - ліквідовано Гетьманат як систему управління Україною, влада передавалася до II
Малоросійської колегії на чолі з генералом Рум'янцевим;
1765 р. - ліквідовано слобідські козацькі полки (їх було 5) і замість них створено регулярні
гусарські полки;
1775 р. - знищена Запорозька Січ;
1781 р. - скасовано адміністративний поділ Лівобережної України на полки і сотні та
запроваджено губернії за аналогією з Росією;
1783 р. - скасовано козацькі полки Лівобережжя (їх було 10), а замість них утворено карабінерні
регулярні полки під управою російських офіцерів;
1783 p.- заборонено вільний перехід укр.селян з місця на місце і таким чином введено кріпосне
право;
1785 р. - українська старшина урівнювалася в правах з російським дворянством;
1786 р. - проведена секуляризація (тобто конфіскація) монастирських земель і маєтностей в
Україні, чим завдано важкого удару укр.духовенству та укр.культурі, оскільки саме монастирі
були осередками культури в Україні;
Отже, протягом XVIII ст. відбувався поступовий, але цілеспрямований і систематичний процес
нищення укр.державності, яка після Б.Х. існувала у вигляді Гетьманщини на засадах широкої
внутрішньої автономії в складі Рос.держави. Внаслідок вище наведених подій від автономії
України, її самобутності не залишилося й сліду. Україна була інтегрована в імперську систему
Росії, а її соціальний лад, структура і право були приведені у відповідність з російською
імперською моделлю.

11. Причини відновлення кріпосництва на Лівобережній Україні наприкінці 17-18

ст.

Національно-визвольна війна значно послабила феодально-кріпосницьку систему в Україні, але не

знищила її. Чимало колишніх кріпаків було переведено в розряд посполитих селян. Послаблення
феодально-кріпосницького гніту, наявність великої кількості вільних людей не задовольняли
інтереси ні українських феодалів, ні російських кріпосників. Вони вважали таке становище в
Україні тимчасовим і робили все можливе, щоб його змінити. Тому вся 2 п. XVIІ—XVIІІ ст.
соціально-економічної історії Лівобережної України була повільним, але неухильним процесом
відновлення кріпосницьких відносин. Поступово зменшували число козаків, відокремлюючи їх від
селян-посполитих, ускладнювали перехід з посполитих у козацтво, а за гетьмана Мазепи цей
перехід став майже неможливим. У 1695 р. Мазепа звернувся до козацької адміністрації з
погрозою: «Не толко на честі, але і на здоровю своєм будете от нас сурово карані», якщо
наважитесь підданих «в козацтво приймовати». В той же час перехід козаків у посполиті всіляко
спонукався. Причиною таких переходів найчастіше було зубожіння козаків у результаті тяжкої
військової служби і з інших причин. Старшина примушувала козаків продати їм садибу, грунт і
перетворювала козаків у посполитів-бідарів. Багато було шляхів перетворення вільної людини у
залежну. Козаки розорялися від важкої військової служби, посполиті приватних сел мусили
виконувати різні повинності на користь власників і поступово потрапляли в залежність від них,
посполиті вільних сел і містечок виконували величезну кількість повинностей на користь Війська
Запорізького (так офіційно називалася звільнена від Польщі частина України), на користь полкової
і сотенної старшини. Вони повинні були: утримувати розташовані в Україні царські війська і
давати продовольство, а іноді й фураж найманому гетьманському війську; заготовляти сіно і дрова
для гетьманського двору; давати харчові продукти для гетьмана й т. ін.
З поч. XVIII ст. у зв'язку з необхідністю виконання селянами державних повинностей та сплати
податків феодалам старшина, шляхта, духівництво фактично тримали посполитих за кріпаків. На
прохання старшин гетьман Розумовський у 1760 р. видав універсал, підтверджений у 1763 р.
царським указом. Цей універсал забороняв селянам переселятися на нові місця. На Лівобережній
Україні кріпацтво було остаточно юридично оформлене указом Катерини II від 14 червня 1783 р.,
за яким селян повністю позбавляли права переходу й на них поширювалися загальноросійські
закони. У 2 п. XVIII – 1 п. XIX ст. в Російський імперії набуло потворних форм.

12. Особливості адміністративного і військового устрою Запорізьких

Вольностей у 1734-1775 рр.

Нова Січ (Підпільненська Січ) — адміністративний і військ.центр запорозького козацтва в 1734–

1775 рр., створений після повернення Війська Запорозького низового під рос.протекторат у
наслідку підписання Лубенського договору. Остання Запорозька Січ розташовувалася на великому
пів-о, що омивався річкою Підпільною (притока Дніпра).
Паланка — адміністративно-терит.одиниця у період існування Нової Січі. у центрі якої була
власне паланка — слобода з невеликим укріпленням і козацькою залогою.
У 1734—1766 роках всіх паланок у Запоріжжі було 5. На правому березі Дніпра — Бугогардівська,
Перевізька, або ж Інгульська та Кодацька, на лівому — Самарська й Кальміуська. Дві з них:
Кодацька і Самарська — були придатні для заселення сімейними козаками.
З 1766 року, по причині стрімкого росту населення з Самарської паланки на лів.березі виділено
ще дві — Орільська й Протовчанська. Також була додана Прогноївська. Центром терит.одиниці
була паланка-фортеця. На чолі паланки стояв полковник, який зосереджував у своїх руках всю
військову, адміністративну, судову і фінансову владу. Полковнику підпорядковувалась
адміністрація паланки — писар, отамани слобід тощо. Центром паланки була слобода, де
перебувала місцева адміністрація і розташовувалась невелика залога. Центр паланки являв собою
оборонний пункт. На чолі паланки стояв полковник, якому підлягала місцева влада (писар,
підписарій, отамани слобід і т. д.). Паланкова старшина зосереджувала в своїх руках не тільки
адміністративну, судову і фінансову, а й військову владу. Вона збирала податки, судила, займалась
мобілізацією козаків, організовувала оборону паланок від нападів татар тощо. Однією з
найважливіших функцій паланкової старшини було «підтримання порядку» в окрузі. Поряд
з козаками в паланках мешкали посполиті (селяни). Тому, крім виборних слобідських
(сільських) козацьких отаманів, паланковій адміністрації підлягали також виборні отамани
селянських (посполитих) громад. Уся вища і нижча запорозька адміністрація-отаман, писар, суддя,
осавул, довбиш — обиралась козаками на радах, яким вона й мала звітувати про свої дії. Вища
військова, або кошова, старшина обиралась раз на рік на військовій, або січовій, раді, яка
скликалася за звичаєм 1 січня. Адміністративним і військовим центром Запорожжя і надалі
залишалася Січ. Складалась вона з фортеці і передмістя. Всередині фортеці навколо майдану, на
якому збиралась рада, крім військової канцелярії, пушкарні, склепів, майстерень, старшинських
будинків, школи і церкви, було 38 куренів — видовжених дерев’яних хат. Курені відігравали
важливу роль у житті Січі. Кожний прибулий на Запорожжя, бажаючи стати козаком, мав
з’явитися передусім в один з куренів (за власним бажанням) до курінного отамана. Той розпитував
його і записував до військового компуту — списка. Відтоді такий прибулий вважався запорозьким
козаком відповідного куреня. Кожен вступаючий у козаки, за звичаєм, міняв прізвище. Потім
новий козак мав право вибирати, чи залишитись йому мешкати в курені, чи шукати собі заняття
поза Січчю, у запорозьких паланках. У першому випадку він зобов’язувався виконувати залогову
службу: стояти на чатах, розвозити накази старшини, заготовляти дрова і сіно, лагодити січову
фортецю та виконувати ынш.доручення. В куренях мешкали й ті козаки з різних паланок, які мали
відбувати свою «чергу». Курінні отамани мали значну владу над козаками. В їхніх руках були
курінні компути (списки), курінне майно. Вони наглядали за відбуттям козаками служби, їм
належав і курінний суд.
Некозацьке населення, яке проживало на території паланок підлягало владі паланкової
старшини. Паланкова старшина призначалась військовою старшиною — Кошем Запорізької Січі.
Абсолютне верховенство Січі над усіма інституціями Вольностей вважалось незаперечним і
цілком сталим. Відомо, що всі землі Вольностей поділялись на паланки, кожною з котрих керував
обраний полковник з старшиною. З розпоряджень, наданих Кошем місцевій адміністрації на
управління паланками видно, що паланкову адміністрацію обирала громада, а Кіш лише
затверджував вже обраних. Паланковій адміністрації були підпорядковані лише хутори
поспольства і одружених козаків, незважаючи на випадки їх прямих зносин з Кошем. Такі
нечислені випадки безпосередніх зносин говорять начеб то про пряме підпорядкування зимівників
Січовій адміністрації, що на нашу думку не зовсім вірно. Зимівники січового товариства тільки
номінально залиш.підпорядкованими Січі, а фактично вони мали певну автономію і їх залежність
від Січі обмежувалась залежністю господаря від влади курінного до якого він був приписаний.
Паланки поділялись на отаманства до складу яких входило кілька поселень. Отаманствами
керувала вибрана місцевою громадою старшина, яка в свою чергу відповідала за порядок, збирала
податки і вела зносини не тільки з керівництвом паланки, а й безпосередньо з Кошем. Отаманства
ділилися на так звані десяткові хати. Причому знову на посполиті і військові, тобто козачі. До
цих десятків записувались всі піддані Вольностей що мешкали поза Січчю. Вони були водночас
найдрібнішою військовою, допоміжною і господарською одиницею, по виконанню різних нарядів
і збору податків. Для нагляду за діями кошової старшини біля Січі 1735 р. було збудовано
Новосіченський ретраншемент і поставлено військову залогу. Вживалися заходи для перевірки
козацьких компутів (списків) і впровадження паспортів. На кордонах Запоріжжя за наказом
імпер.уряду збудовано систему укріплених ліній і засновано військові поселення Нову Сербію
(1752 р.) і Слов'яно-Сербію (1753 р.). Після ліквідації гетьманства (1764 р.) Запорозька Січ
лишалася єдиним укр.краєм, де ще зберігалася автономія. За Кючук-Кайнарджійським
мирним договором 1774 р. кордони Рос.імп. відсунулися до гирла Південного Бугу, і Запорозька
Січ втрачала значення форпосту в боротьбі проти османсько-татарської агресії. Крім того,
імпер.уряд пригадуючи участь січовиків у кривавому повстанні на Правобережжів (1768
Коліївщина),побоювався нових заворушень. Тим більше, О.Пугачов у 1774 р. під час бунту
збирався йти на возз'єднання з запоріжцями, відчуваючи моральну підтримку з їхнього боку. Після
подавлення бунту, для багатьох учасників цього повстання Запоріжжя стало надійним
прихистком.
У квітні 1775 року Потьомкін виступив на засіданні імпер.уряду з проектом ліквідації
Запорозької Січі. На початку червня 1775 р. імпер.війська на чолі з генералом Текелієм, що
поверталися з османського фронту, та генерала Чорби, що був викликаний для цього з
придушення повстання Пугачова, оточили Запорозьку Січ. 1775 р. не маючи сил боронитися,
кошовий отаман Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Разом із старшиною його
було заарештовано і на пропозицію Потьомкіна заслано по рішенню імператорського суду на 25
років до Соловецького монастиря, де він помер на 113 році життя у 1803 р. Запорозьке військо
було оголошено розпущеним. Землі Запорозької Січі імпер.уряд почав роздавати поміщикам, а
козаків покріпачувати. Це спричинилося до втечі 5 тисяч запорожців на підвладну Османській
імперії територію в гирлі Дунаю, де вони заснували Задунайську Січ.

13.Причини ліквідації Запорізької Січі у 1775 р.

■ Прагнення рос.уряду ліквідувати ЗС, яка своїми волелюбними традиціями не вписувалась в

імперські структури
■ Побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством для спільної боротьби з
імперією.
■ Висока ймовірність унезалежнення Запорожжя. Роль Січі як натхненника республіканських ідей
у країні.
■ Недоцільність існування в межах імперії держ.утворення зі своєю митною системою, що
перешкоджало вільному доступу до Чорного моря. Прагнення рос.землевласників привласнити
землі Запорожжя.
■ Загроза того, що Запорожжя може знову стати осередком національно-визвольної боротьби
українців.
■ Перетворення Запорожжя з його гаслом «Утікачів не видавати» на загрозу для розвитку
кріпосницького господарства імперії.
Нові кордони пролягли далеко від Січі й відпала потреба в запорож.землях, між Рос та турец. і
крим володіннями. Утрата Запорізьким військом після російсько-турецької війни 1769 -1777 р.
свого значення як військ.сили в боротьбі проти турецько-татарських загарбників і проголошення
незалежності Кримського ханства. Опір запорожців захопленням їхніх земель поміщиками і
царським урядом. Фактори, що сприяли ліквідації російською владою української
державності:
1)Відсутність природних кордонів української території, її відкритість з усіх боків.
2)Відірваність більшості українських суспільних верств від військового устрою Гетьманщини.
3)Слабкість міщанства як соціального стану через незначний розвиток урбанізації.
4)Невизначеність більшості укр.населення між укр.патріотизмом і лояльністю до рос.влади.
5)Нездатність козацької старшини відігравати роль соц.еліти й переважання серед неї
угодовського ставлення до російської влади.

Інтерпретація джерел

1.Причини Визвольної війни

1.Зовнігор зарактеристика:Оригінал Літопису не дійшов до нас. Збереглося кілька копій, зроблених у

XVIII столітті або й пізніше. Найдавніші й найповніші — це списки Г. Іскрицького (перша половина
XVIII ст.) й Якова Козельського (друга пол. XVIII ст.), які й покладено в основу наукових публікацій
цієї пам'ятки. Вперше, діставши його від Пантелеймона Куліша (від нього й назва Літопису
Самовидця), опублікував Літопис Осип Бодянський (1846); більш науково підготоване видання
Київської Археографічної Комісії за редакцією і вступною статтею Ореста Левицького (1878),
перевидане Інститутом історії АН УРСР (1971, Дзира Я.) і «Harvard Series in Ukrainian Studies» (1972).

На стиль твору суттєво впливає тогочасна манера барокового викладу в історіографії: мова літопису
фольклоризована. Самовидець використовує народні епітети й метафори, вдається для типових для
народного епосу гіперболізацій (кров текла рікою), записує влучні прислів’я й приказки.

2.Внутрішня:Літопис Самовидця писаний доброю українською мовою того часу, близькою до

народної. Автор літопису документально не відомий, належав до козацької старшини й посідав якийсь
час видатне становище в українському уряді. Дослідники віддавна намагалися встановити його ім'я.
Це стало можливе після праць Вадима Модзалевського про Романа Ракушку-Романовського. У 1920-
их pp. низка авторів (Віктор Романовський; Олександр Оглоблин і особливо Микола Петровський)
незалежно один від одного, на підставі аналізу автобіографічного матеріалу в Літописі, дійшли
висновку (втім, вперше висловленого ще в 1846 істориком-аматором Д. Сєрдюковим), що автором
Літопису Самовидця найвірогідніше був Роман Ракушка-Романовський, генеральний підскарбій за
Івана Брюховецького, а в останні десятиліття свого життя — священик у Стародубі. Ця думка була
прийнята більшістю істориків (Дмитро Багалій, Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Іван
Крип'якевич та інші й зокрема новітня історіографія), але деякі автори називали інших кандидатів на
авторство: Іван Биховець, військовий канцелярист (Л. Окіншевич), Федір Кандиба, полковник
корсунський (М. Андрусяк, Михайло Возняк) та ін.

Хронологічні рамки літопису - 1648-1702 рр. Твір помітно розпадається на дві частини. Перша являє
собою окремі оповідання: «Про початок війни Хмельницького», «Сама війна року 1648»,
«Починається війна Збаразька року 1649». А друга частина подана у вигляді порічних записів з року
1650-го.

3.Зміст

Головними причинами початку війни, на думку Самовидця, було польське гоніння на православ’я і
утиски українських козаків, яких змушували відбувати панщину, доглядати панських псів і коней,
топити печі й виконувати іншу принизливу роботу. Польські шляхтичі привласнювали призначену для
реєстрових козаків платню, узаконену королем, а відібраними грішми ділилися зі старшиною, щоб
вона мовчала. Полковник міг змусити козака працювати в своєму маєтку, міг відібрати в нього коня,
здобутого в татар, послати його виконувати смертельно небезпечне доручення.
4.Критичний аналіз

Причину війни Хмельницького з Річчю Посполитою автор справедливо вбачав у соціальних,

національних та релігійних утисках: «Початок и причина войни Хмельницького ест едино от ляхов на
православіє гоненіє и козаком отягощеніє» (с. 45). Самовидець підкреслює всенародний характер
війни, виділяє військовий талант Богдана Хмельницького, наголошує на його патріотизмі, сміливості,
витримці й авторитеті серед козацтва. Фактично в історичній прозі Самовидець започаткував
традицію змалювання особи Богдана Хмельницького.

2.У цьому документі Б.Х. запевняв польських послів перед Зборівською битвою,що він
визволить увесь руський народ з-під польської неволі. Б.Х.зазначив,що найголовніша його
опора у цій битві -це селяни, але можна простежити у його словах,що він не цінить
селянства. Він готовий виставити їх перших у бою,щоб зберегти у цілісності козаків.
Хмельницький наголошує,що має владу єдиновладця,яку отримав від Бога. Він каже ,що не
піде за границю, але запевняє, що всіх ляхів вижинить з українських земель, а якщо вони
захочуть жити на Україні то повинні бути вірні Запорізькому війську.

Отже,з цього документу зрозуміло,що гетьман налаштований рішуче вигнати та знищити

ляхів на українських землях.

3. Рішення Земського собору Росії (жовтень 1653 р.)

Вже після перших перемог 1648 р., за порадою з полковниками та ієрархами православного духовенства,
Б. Хмельницький прийняв рішення про звернення по військову допомогу до Москви. Українське
посольство на чолі з полковником С. Мужиловським відбуло до царя у січні 1649 р. У відповідь на це в
Україну прибуло перше повноважне посольство з Москви на чолі з Г. Унковським. Упродовж п'ятиденних
переговорів у Чигирині (17-22 квітня 1649 р.) воно переконалося у прагненні українського народу
звільнитись з-під гніту Польщі, у потребі військової допомоги. З цього моменту дипломатичні зв'язки між
Україною і Росією стають постійними. Протягом 1649-1654 рр. Б. Хмельницький відрядив до Росії 10
повноважних посольств. Москва за цей час відправила в Україну не менше 15 посольств і окремих
посланців.

Дедалі наполегливіше гетьман і його посли просять Москву взяти Україну під "високу государеву руку" і
тримати її "від неприятелів в обороні". Проте російський цар не наважувався подати військову допомогу
Україні, побоюючись війни з Польщею. З іншого боку, царя лякала перспектива зближення гетьмана з
Кримом і Туреччиною. Україні було дозволено лише безмитно купувати в Росії хліб і сіль, відкрити
кордон для українських біженців. У 1651 р. відбувається масовий перехід селян і козаків на Слобідську
Україну. Такі переходи відбувалися і в наступні роки. Поселенці наділялися землею і грошовою
допомогою. Царський уряд не чинив перешкод донським козакам перебувати у лавах українського
козацтва.

Наприкінці 1653 р. Росія досить зміцніла, щоб вступити у війну з Польщею. Вже в червні цар
сповістив про свою згоду взяти під свій протекторат Військо Запорозьке. Земський собор 1 жовтня
1653 р. прийняв рішення про розірвання договору з Польщею і про те, що "гетмана Богдана
Хмельницкого и все Войско Запорожское с городами их и землями принять под свою государеву
високую руку...". Для здійснення цього рішення цар Олексій Михайлович відправив до України
повноважне посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. Посольство мало завдання передати
царську грамоту, яка сповіщала про рішення Земського собору, і привести Військо Запорізьке до
присяги на вірність царю. Отже, союз України з Росією був об'єктивно обумовленим, неминучим.
На цей крок гетьман погодився, коли всі інші дипломатичні зусилля захисту суверенітету України
виявилися непродуктивними.
У цьому документі наголошується на тому,що російський князь Олексій був вже готовий
прийняти гетьмана Б.Хмельницького і все Військо Запорізьке ”під свою государеву високу
руку ради православної християнської віри”, бо православна християнська віра потрапила у
небезпеку від Речі Посполитої. У документі цар виступає захисником і рятівником
християнства, який був готовий допомогти гетьману Б.Хмельницькому. Зазначається,що
гетьман і все Військо Запорізьке приїджали до царя багато разів і просили на допомогу і сам
гетьман велів їх прийняти під свою государеву високу руку. На цьому соборі учасники
висловилися за рішення Б.Хмельницького. На підставі цього цар вислав в Україну посольство
на чолі з Боярином В. Бутурліним. 31 грудня 1653 р. Росія оголосила війну Польщі.

Зовнішня характеристика: князь Олексій Михайлович,

4.

5.У другій половиш XVII - першій чверті XVIII ст. значно розширилися монастирські й
церковні землеволодіння за рахунок купівлі загарбання козацько-селянських та
общинних земель. Монастирі мали монопольне право на винокуріння і торгівлю
горілкою в своїх маєтках. Церква домагалася права на безкоштовне володіння
частиною громадських земель у вигляді пожалувань.

Старшинське володіння землею існувало у двох формах:

● приватно спадковій,
● тимчасово-умовній.

Спадкове ("зупольне", "вічне", "спокійне") володіння не залежало від службового

становища, воно було об'єктом купівлі-продажу, обміну, дарування, застави при
торгових операціях, що фіксувалися у відповідних актах. Тимчасово-умовне
володіння формувалося з царських та гетьманських надань на "ринг", "до ласки
військової", "на підпертя дому". Строк, на який воно давалося, визначався
формулюваннями "до ласки нашої рейментарської і військової" або "до смерті".
Рангові володіння формально вважалися власністю Війська Запорозького і
перебували у володінні Генеральної військової канцелярії.

Джерелами зростання старшинського землеволодіння були:

● займанщина вільних земель;

● придбання, часто примусове, або загарбання козацьких і селянських земель;
● гетьманські надання і пожалування царського уряду "за службу великому
государю" з фонду вільних військових маєтностей.

Про зростання старшинського землеволодіння в другій половині XVII - на початку

XVIII ст. свідчать дані "Генерального слідства про маєтності", проведеного в 1729-
1730 p. з метою впорядкування земельних відносин. Лише у Чернігівському,
Стародубському, Ніжинському, Переяславському, Лубенському полках до 1708 p. у
власність старшини перейшло 518 населених пунктів.

. До посполитих входили також старшинські, монастирські, панські, козацькі

підсусідки. Посполиті відбували різноманітні повинності, сплачували грошові й
натуральні платежі. Проте розмір і характер цих повинностей у різних груп
посполитих були неоднакові. Козацька старшина протягом другої половини XVII —
першої половини XVIII століть зосередила в своїх руках величезні земельні
 володіння, заселені залежними від неї посполитими. Під тягарем зростаючого
феодального визиску посполиті убожіли і розорялися. На початку XVIII століття
остаточно встановилося різке розмежування між посполитими і козаками.
Неможливим став перехід з одного стану до іншого.

Усі козаки були поділені на дві групи - "виборних" і "підпомічників". Виборні козаки
відбували військову службу, тоді як бідніші підпомічники виконували допоміжні
обов’язки: збирали і постачали провіант, коней, худобу; займалися доставкою
пошти; навіть обробляли землю у відсутність виборних козаків. Як неспроможні
виконувати традиційні військові обов’язки підпомічники обкладалися податками,
які, правда, були наполовину меншими від звичайних податків, що сплачували
міщани й селяни Гетьманщини.

У XVIII ст. з’явилася ще одна категорія козаків - "підсусідки". Тоді як підпомічники

все ще володіли якоюсь землею, козацькі підсусідки були зовсім безземельними.
Єдине, що їм залишалося, - це продавати свою працю землевласнику, виборному
козаку або купцю. Категорія підсусідків не обмежувалася козаками, до неї входили
також міщани і навіть селяни. Але, ставши підсусідками, козаки не втрачали свого
козацького статусу.

6.

7.1.Зовнішня характеристика джерела.

“Указ всему Малороссийскому народу” був написаний Петром І від 6 листопада 1708 р. в Глухові.

2.Внутрішня характеристика джерела.

Маніфест був написаний старослов’янською мовою. Саме у цьому документі Петро І для власної
користі вводив в оману український народ стосовно гетьмана І.Мазепи, виставляючи його зрадником та
відхрещувався від звинувачень шведської влади.Петро І був компетентний у цій справі.Він видав у
цьому маніфесті свою точку зору,яка була вигідна для нього.Можна стверджувати,що в документі наявні
фальсифікації, бо більшість подій була прикрашена. Петро І усі свої зусилля та енергію розуму
спрямував на перетворення Московського царства у військовобюрократичну абсолютистську монархію із
міцними кріпосницькими порядками, у монархію з морськими кордонами,а ось прагнув утвердити
аристократично-республіканську форму правління, в основі якої лежали традиційні козацькі
демократичні принципи виборності та колегіальності, тобто колективної волі і моноцентричності у
владній структурі держави. Тому світогляди царя та гетьмана не могли збігатися,що слугувало переходу
Мазепи на бік шведів.

3.Стислий переказ

В указі в першу чергу було зазначено,що великоросійські та малоросійські війська хоробро протистояли
шведам та не дали шведському королю Карлу XII пройти у Смоленську землю.Петро I саме так
змальовував наміри шведів щодо України, що Карла XII намагається захопити Малоросійський
край,розорити населення України, обклавши їх податками.Саме так шведи зробили з Литвою та
Саксагонією,увійшовши туди як захисники,а потім віддали у володіння Станіславу Лещинському.
Зазначалося,о Мазепа повинен був стати єдиним князем в Україні під владою самого Лещинського.В
указі неоднаразово зазначається,що Петро І вважав Мазепу зрадником та наголошував,що саме
гетьман закликав Карла XII війти на Україну.Велика увага в маніфесті приділяється взяттю
Батурина.Але в наказі не було зазначено обіцянок про якісь репресії стосовно тих,хто зрадить царя, на
прикладі Батуринського гарнізону. Однак зазначалося,що будуть проводитися репресії щодо тих, хто
буде возити шведам на продажу продовольства. Звичайно,взяття Батурина було описано з точки зору
самого Петра І.Також було зображено багато спроб домовитися з тими козаками,які були в Батурині. В
маніфесті було зазначено,що великоросійська армія не один раз перемогла шведів та описувалися всі
перемоги,але звичайно з перебільшенням.Саме цим перебільшенням цар намагався наголосити,що
після всіх поразок Карла XII був готовий бігти на Волинь.В маніфесті було згадано про страшне
походження шведів з полоненими українцями, знущання шведів над провославними церквами у Литві.
Петро І звертав увагу українців на маніфести Карла XII, в яких обіцяв не шкодити мирному
населенню.Але цар вважав,що цей маніфест був виданий,щоб полегшити шведський армії збіг
провіанту з населення. Петро І закликав український народ чинити опір,щоб шведська армія скоріше
покинула Малоросійський край.

Також Петро спростовував шведські твердження про те, що майже в усі українські міста введені
російські гарнізони. В указі наголошувалося, що до походу шведів на Гетьманщину вони перебували
лише в тих містах, які були призначені для цього згідно «постановленим пактів» ще за царя Олексія
Михайловича.Звичайно, російський уряд заперечував звинувачення шведів стосовно того,що цар має
наміри розорити українців. Петро зазначає,що ніколи російський народ не буде чинити зла українцям, а
якщо ставалося таке,то ті люди страчувалися. Але цар визнавав,що якщо брався хліб чужий або
входили до хати,то все це робиться для того,щоб не дісталось шведам. Потерпілим збитки від
військових дій обіцялося відшкодувати після вигнання ворога з України.

В кінці маніфесту Петро І зазначав,що ніякий народ не має таких вольностей,які надаються
українському народу царем. Він наголосив,що особисто приїхав для оборони Малоросійського народу.
Також, в кінці маніфесту оголошувалися нагороди за кожного доставленого в російський табір
шведського полоненого, починаючи від солдата і закінчуючи генералом.

4.Тлумачення неясних місць.

Курляндия- герцогство, яке існувало в західній частині сучасної Латвії, на території історичних областей
Курземе (Курляндія) і Земгале (семігалов), з 1562 по 1795 роки.

Лютеранство - одна з найбільш старих протестантських течій в християнстві.

Король шведский- Карл XII.

Малоросийский край- українські землі.

5.Виділення прямих та непрямих свідчень джерела.

З цього маніфесту ми можемо дізнатися про ставлення Петра І до переходу І.Мазепи на сторону Карла
XII та штурму Батурина.Один з найбільш плідних сучасних українських дослідників даної проблеми, С.
Павленко пише, що Петро I “хотів жорстокістю задушити самостійницькі спроби гетьманців завоювати
собі свободу”. “Знищення Батурина, - пише він далі - стало поворотною віхою в історії українського
народу. Його визвольні прагнення були вже вкотре жорстоко придушені імперськими силами.
Розстріляна, знекровлена і спалена гетьманська столиця вибила з-під ніг гетьмана І. Мазепи надійну
опору впевненості в своїх силах “. Дійсно можна впевнитися,що Петро І вважав Мазепу зрадником і саме
через це спалив Батурин. Хоча в маніфесті зазначається і висвітлюються спроби російських військ
домовитися з козаками в Батурині. Ще О. Оглоблин описуючи ці події в розділі ”Московський терор на
Україні” зазначав: “Всі кошти терору, психічного і фізичного - пропаганду, обіцянки і погрози, цивільні
церемонії і церковні обряди, образи і знущання..., тортури і страти, меч і вогонь - все кинула Москва в
1708 р проти гетьмана Мазепи і його однодумців”.Отже,Батуринські події могли бути тільки однією
акцією в ряду інших репресивних заходів російського уряду. С. Павленко висловлювався, що все ж таки
був ряд репресивних заходів російськими генералом Людвігом Аллартом Ромен (18 грудня), а
полковником Кампельо (Кемпбелл) - містечок Маячни і Нехворощі (квітень 1709 р.).Звичайно,штурм
Батурина представлений в ньому згідно сприйняттю самого Петра - як необхідність знешкодити
стратегічно важливе укріплення з багатою артилерією, яке могло дістатися в шведські руки.

Також,Петро І намагався своїм маніфестом спростувати шведські твердження про те, що майже в усі
українські міста введені російські гарнізони та привернути на свою сторону українське населення.Ось у
цих рядках ми бачимо пояснення царя:”и ни одно место сверх оного постановления войски нашими
Великороссийскими до сего военного случая не осажено. А которые для обороны от неприятеля
осажены, и ис тех, по изгнании неприятелском и отдалении оного, паки люди Великороссийские
выведены будут, как то ис Почепа и Пагара уже учинено; а в которых ныне и есть, и ис тех також, по
отдалении от оных неприятелском, Великоросийския гарнизоны выведены будут”. Він намагався будь-
якими способами спростувати свої дії та виставити в очах українців Мазепу зрадником. Петро заявив,
що ”мы войскам своим Великоросийским под смертною казнию запретили Малороссийскому народу
никакого разорения и обид отнюд не чинить, за что уже некоторые самволные преступники при Почепе
и смертию казнены”. Хоча він вів заборону чинити безладдя, але російські війська все ще відбирали хліб
у населення.

Петро І намагався налаштувати українців проти шведів,тим самим знову наголосити на зраді
Мазепи.Тому Петро закликав своїх українських підданих ховатися від шведів “с имением своим в
безопасные места”,піклуючись про те “чтоб к поживлению неприятелю ничего не оставалося” та
запевняв,що це змусить їх покинути українські землі.

Найяскавіша фраза,яка засідає в голові це те,що Петро І запевняє українців,що саме при ньому вони
мають найкращі умови життя “ никоторый народ под солнцем такими свободами и привилиами и
лехкостию похвалитися не может, как по нашей царского величества, милости Малоросийской, ибо ни
единаго пенязя в казну нашу во все Малоросийском краю с них брать мы не повелеваем, но милостиво
их призираем з совими войски и иждивении Малоросийской край, святыя православныя церкви и
монастыри и городы и жилища их от бусурманского и еретического наступления обороняем”.

6.Загальний висновок.

Отже,цей маніфест дає нам інформацію про перехід Мазепи на сторону шведів. Можна простежити
ставлення Петра І до самого Мазе

пи,Карала XII та подій 1708 р. В очах Петра І Мазепа виступає зрадником. Але на мою думку, Мазепу не
можна назвати зрадником, бо тоді це був єдиний вихід з важкої ситуації для України.

Також “Указ всему Малороссийскому народу” зображує штурм Батурина,але очима Петра І. Цей
маніфест був написаний царем для того,щоб налаштувати народ проти Мазепи та виставити себе в
найкращому світі, тому я вважаю, що не всі події ,які описані в маніфесті відповідали дійсності.
 8.Ліквідація автономії Гетьманщини — адміністративна реформа уряду Російської імперії,
проведена у 1764–1765 рр. та націлена на ліквідацію автономії Гетьманщини. Протягом 18 століття
Гетьманщина поступово втратила політичну і економічну автономію. 1764 року наказом імператриці
Катерини ІІ інститут гетьмана було скасовано, а ще через рік Гетьманщину реформовано в
Малоросійську губернію.

«В 1764 році цариця наказала Розумовському зректися гетьманства, й він це виконав.

Влада від гетьмана перейшла знову в руки Малоросійської Колегії із генерал–
губернатором Рум'янцевим на чолі. На заходи козацької старшини вибрати нового
гетьмана цариця відповіла інструкцією, „щоб навіть сама назва гетьмана зникла, а не то,
щоб якусь особу вибирати на таке становище“.»[1]

Управління Гетьманшиною перейшло до ІІ Малоросійської колегії, яку очолив генерал-

губернатор Петро Рум'янцев, який від Колегії був незалежний, підпорядкований Сенату та
імператриці.

Управління Гетьманщиною здійснювала канцелярія Малоросійського генерал-губернатора,

яка керувала Малоросійською колегією, полковими та сотенними канцеляріями та судами
всіх типів та рівнів. Головним завданням була остаточна ліквідація автономії Гетьманщини,
але поступово і обережно.

У «Секретній настанові» князеві Вяземському при призначенні його на посаду генерал-

прокурора Сенату Катерина ІІ вказувала: «Мала Росія, Ліфляндія та Фінляндія — це
провінції, що правляться дарованими їм привілеями, порушити ці привілеї відразу було б
незручно, але не можна вважати ці провінції за чужі і поводитись з ними як з чужими
землями — це був би явний нерозум. Ці провінції, так само як Смоленщину, треба легкими
засобами привести до того, щоб вони обрусіли і перестали дивитися, як вовки до лісу»

9.

10.Така нагода припала на 1775 рік, коли закінчилася Російсько-турецька війна (1768—1774), яку Москві
допомогли виграти запорожці, і козаки стали непотрібні. 23 квітня 1775 року на раді при імператорському
дворі прийнято рішення про ліквідацію Січі. На початку червня 1775 року російські війська під
командуванням російського генерала сербського походження Петра Текелія, які поверталися з османського
походу, раптово оточили Січ. Козаки не чекали на такий розвиток подій, а тому на Запоріжжі тоді
перебувало зовсім мало вояків. На самій Січі в той час перебувало лише декілька тисяч запорожців, решта
після завершення війни роз’їхалась по паланках і зимівниках. Натомість під командуванням Петра Текелія
перебували значні сили: 10 піхотних і 13 донських козацьких полків, 8 полків регулярної кінноти, посиленої
20 гусарськими і 17 пікінерськими ескадронами. Петро Текелія оголосив імператорський указ про ліквідацію
Запорозької Січі. Січовому товариству, зважаючи на аж надто нерівні сили, нічого не залишалося, як
здатися на волю переможців. Всім було зрозуміло що опір кількох тисяч оточених запорожців буде марним,
а прорив інших козацьких військ до оточеної Січі був майже неможливим в силу багатьох причин. Серед
цих причин і велика чисельність російського війська і те що майже вся козацька старшина перебувала на
Січі в результаті чого козаки що не були в оточенні залишилися без командування.
16 червня 1775 року російським військами було повністю зруйновано Січ, а все майно та козацькі архіви
було вивезено до Петербурга. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського
звинуватили у зраді та засудили до каторги. Сумним фактом було те що в знищені Січі прийняли активну
участь донські козаки, вони не знали жодного жалю до домівки їх українських "побратимів". Але не
дивлячись на таку старанність в справі виконання розпорядження Катерини II, вони самі на початку 1790х
потрапили в її жорстку опалу, в них були відібрана більша частина споконвічних земель, велика частина
донських козаків була переселена в віддалені регіони Росії. Їхня старшина репресована. Лише 3 серпня
1775 року імператриця Катерина II видала спеціальний маніфест, який офіційно сповіщав про причини
ліквідації Січі. У цьому документі козацька-лицарська Січ зображувалася як «кубло пияк та розбишак», які
жили в неуцтві та заважали царизму вести торгові та культурні зв'язки з сусідами. Про пролиту козацьку
кров за царську Росію в ньому не було ні слова.

У маніфесті було зазначено, що козаки заважали царизму вести торгівельні та культурні зв’язки з іншими
країнами , бо створювали власне господарство, задумували утворити незалежну область. Також,
зазначалося,що козаки вели жахливий спосіб життя,пияцтво та свавілля,не виконуючи військових
обов’язків.А ось про успіхи та допомогу козаків у російсько-турецькій війні навіть не згадувалася.

Але Катерина ІІ не усвідомлювала характер загрози з боку Запорізьких Вольностей,бо незадовго до

зруйнування Січі весь козацький флот був переведений на Дунай, де було засновано Задунайську
Січ.Таким чином руйнація Запорізької Січі та утворення непідконтрольної Петербургу Задунайської Січі
призвели до того, що південно-західні кордони Російської імперії виявились безборонними. 31 жовтня 1776
року Потьомкін про це доповідав Катерині ІІ.Спроба утримати козаків від еміграції за Дунай та на Забужжя
не дала результатів. Тоді Катерина II 5 травня 1779 року і 27 квітня 1780 року видала маніфести з
проханням до козаків повернутися у рідний край, обіцяючи дати кожному з них землю і службу за
російськими чинами. Ці заклики також не дали результатів.

11.

З указу Катерини ІІ про остаточне закріпачення селян на Лівобережній і Слобідській Україні (1783 р.).

У документі зазначено, що російський уряд вирішив остаточно закріпачити селяни Лівобережної і

Слобідської України. Зазначається,що кожний селянин повинен залишитися на своєму місці ті
звані,окрім тих хто покинув певний стан до проголошення цього указу. Тобто всі селяни були
закріплені за землею і належали певному поміщику. Селяни були позбавлені права переселятися з того
місця, на якому їх застала остання ревізія, і на них поширились російські закони, котрі дозволяли їх
продаж, обмін на майно і право поміщика засилати селян у Сибір та на каторжні роботи без права
виступати в суді і оскаржувати його дії. За втечу ж на селян чекали страшні покарання.