10.

Боротьба козацтва за самоутвердження: повстання кінця ХVІ – першої третини ХVІІ

ст.
Волелюбний народ України не міг миритися з всезростаючим польським пануванням і у січні 1648
p. почав війну проти Речі Посполитої.
Головними причинами війни були: нестерпне соціальне, національне і релігійне гноблення, яке
зазнавав український народ з боку польської феодальної держави, особливо її магнатів.
Усе це створювало смертельну небезпеку для українського народу, загрожувало існуванню
українців. Достатньо послатися на людиноненависницький наказ коронного гетьмана Польщі
Концпольського: "Если нельзя достать казаков, то наказывать их жен и детей и дом разрушать!
Лучше на том месте крапиве расти, чем эти изменники будут размножаться!"
Збройна визвольна боротьба була всенародною, у ній брали участь усі соціальні верстви
українського суспільства, за винятком частки верхівки українських світських та духовних
феодалів. Вона об'єктивно була єдиною можливістю здобути свободу і незалежність, відстояти
право на існування народу і держави. Воєнні події 1648—1654 pp. були продовженням виступів
окремих розрізнених рухів різних соціальних груп проти польського феодального панування в
Україні. Ці виступи польські власті глумливо називали розбійницькими.
Першими піднялися козаки — так звані "виписчики". У 1591— 1593 pp. їх очолив К.Косинський, а
у 1594—1596 pp. — С.Наливайко. Найбільш визначним було селянсько-козацьке повстання 1637
—1638 pp. під проводом Я.Остряниці. Воно було жорстоко придушено, а багато його учасників —
страчено. За ординацією 1638 p. козацький реєстр був зменшений до 6000 чол., старшинами були
призначені польські шляхтичі. Була ліквідована виборність гетьмана та вищої старшини і відтепер
вони призначалися. Діяльність реєстрового козацького війська повністю контролювалася
польськими комісарами.
Жарини народного гніву жевріли й на початку 1648 p. спалахнули полум'ям великої народно-
визвольної війни, яку розпочали козаки, котрі домагалися поновлення усіх прав і вільностей
козацтва. В міру того, як до них почали приєднуватися широкі маси українців, завдання війни
ставали більш чіткими і визначеними. Це були дуже важливі і на той час не прості завдання. Вірне
уявлення про них дають офіційні, певною мірою програмні заяви Б. Хмельницького,
сформульовані ним на переговорах з комісарами польського уряду у Переяславі в лютому 1649 p.
Усі суспільні групи населення України, які брали участь у війні, палко бажали позбавитися
залежності від Польщі та польських феодалів і створити власну українську православну, тобто на-
ціональну державу. Прагнучи вигнати польських магнатів з території України, Б.Хмельницький
заявляв: "Выбью з лядской неволи народ руський, а что перше я воевал за шкоду и кривду свою,
теперь буду воевать за нашу православную веру..."
Слід підкреслити, що український народ піднявся на боротьбу саме з польськими феодалами-
магнатами, їх владою, а не проти трудящого люду Польщі. Кращий тому доказ — взаємодопомога
українських повстанців і польського селянства. Чимало поляків ставали у 1648—1654 pp. під
прапори українських полків. Загальновідомо, що антифеодальні виступи польських селян зірвали
у 1649 p. скликання посполитого рушіння проти України.
Національно-визвольна боротьба була тісно пов'язана з боротьбою соціальною. Слід враховувати,
що на час війни в Україні існувало суспільство, яке складалося із антагоністичних класів. І кожен з
них поряд із загальними — національними завданнями, переслідував ще й свої власні — класові,
соціальні інтереси. Феодали — козацька старшина, шляхта — боролися з Польщею, щоб
примножити свої права, зміцнити панівне становище, адже в умовах польського панування
українські феодали змушені були віддавати частину прибутків магнатам та польським державцям.
Трудящі маси України — залежні селяни, міські низи — прагнули національного і соціального
визволення від гніту як польських феодалів, так і українських. Вони бажали здобути козацького
імунітету і самодіяльне масово покозачувалися. Отже, народно-визвольну війну вело суспільство,
яке роздиралося класовими протиріччями. Проте, загальні завдання та інтереси об'єднували
учасників війни різні класові групи населення, сприяли консолідації національних сил України.
Соціальні (в широкому розумінні) та вузькокласові інтереси вносили елементи розбрату в
народно-визвольний рух. Усе це стало однією з причин, чому війна велася тривалий час, з
великими стражданнями для народу. Під час війни в Україні траплялося чимало соціальних
конфліктів, деякі з них перетворювалися на збройні виступи проти українських феодалів, нової
адміністрації, а також проти тих поступок польській короні, котрі був змушений робити під час
війни Б.Хмельницький. Одне з найбільш значних заворушень сталося у лютому 1650 р. на
Запоріжжі. Повстанці навіть обрали нового гетьмана України — Худолія. Цей виступ невдовзі був
придушений, а Худолія страчено.
Вирішальну роль у перемозі над Річчю Посполитою відіграли маси феодально залежного
селянства. Вони складали не тільки основу військової сили, а й були єдиними годувальниками
українського суспільства в ті тяжкі роки. Цю роль селянського населення у визвольній війні добре
уявляли Б.Хмельницький та його оточення. Починаючи визвольну боротьбу проти поневолення
українців чужинцями, Б.Хмельницький мав усі підстави сподіватися, що у вигнанні з земель
України польських магнатів йому допоможе "...вся чернь, Люблин и Краков, от которой я не
отступаю и не отступлю, бо це права рука наша..."
Козацтво, як запорізьке, так і реєстрове, а також українська шляхта стали ядром збройних сил
України; вони вносили організуюче начало в їх устрій та діяльність, а також в господарсько-полі-
тичне життя країни. Запорізькі козаки складали передову бойову частину армії українського
народу і зробили значний внесок у перемогу над противником. Крім того, Запорізька Січ протягом
усієї війни була центром підготовки військових кадрів, важливою тиловою базою повстанців,
одночасно залишаючись передовою заставою у боротьбі з агресивними планами кримських
феодалів. У 1652 р. в зв'язку з воєнними діями Січ було перенесено на нове, більш зручне місце і
названо Чортомлицькою. На цьому місці вона проіснувала до 1709 p.
На українських міщан покладалося матеріальне забезпечення ведення бойових дій, а православне
духовенство ідеологічно обґрунтовувало справедливість визвольної боротьби українського на-
роду, православного у своїй більшості, проти католицької Польщі.
Загальновизнаним керівником українського народу у війні став Зіновій-Богдан Хмельницький.
Виходець із сім'ї українського православного шляхтича, добре освічений, він обіймав високі поса-
ди у реєстровому війську, був відомий своїми військовими та дипломатичними здібностями. Його
історична заслуга полягає в тому, що він піднявся до розуміння потреб України, українського
народу, усіх його верств і на початку 1648 p. очолив війну за визволення України.
20. Реформи 1860–1870-х років у Наддніпрянщині, їхні історичні наслідки: особливості
соціально-економічного розвитку підросійської України у другій половині ХІХ – на початку
ХХ ст.

1. Криза Російської імперії в середині XIX ст. та її основні прояви в Наддніпрянщині. У

середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала
глибоку кризу. Її основними проявами були:

-феодально-кріпосницькі відносини все більше гальмували розвиток господарства, вони були

головною перешкодою на шляху всебічної модернізації імперії;

- занепад поміщицьких маєтків; кріпаки дедалі все більше не були зацікавлені в результатах своєї
праці; знижувалася продуктивність праці; поміщики не мали коштів для придбання
сільськогосподарської техніки і найму робітників;

- посилення експлуатації селян; в українських землях, як і в усій імперії, продовжувалося

скорочення селянських наділів і одночасно збільшувалася панщина;
- панування екстенсивних методів господарювання; поміщицькі господарства в Наддніпрянській
Україні давали до 90% усього товарного хліба, проте можливості збільшення його виробництва
були вичерпані;

- в умовах кріпосницької системи відбувалося гальмування розвитку капіталістичних процесів -

стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва;

- наростання соціального напруження у суспільстві; у березні-квітні 1855 р. почалися масові

виступи селян Київської губернії (420 селищ), породжені чутками про те, що запис у козаки для
участі у Кримській війні надасть їм визволення від кріпацтва і землю; цей рух було названо
«Київська козаччина»; він був жорстоко придушений царським урядом;

- глухе бродіння в народі, що приховувало в собі загрозу широкомасштабного селянського бунту;

навесні - влітку 1856 р. відбувався рух «У Таврію за волею»; селяни, головним чином державні,
Катеринославщини, Полтавщини, Харківщини та деяких інших губерній рушили до Криму, де за
численними чутками вони мали отримати волю та землю; по дорозі на півострів їх зустрічали
поліція та урядові війська і повертали додому;

- посилення процесу відставання Росії від європейських держав; наприклад, на початок 50-х pp.
XIX ст. промислова революція в Великій Британії вже завершилася, у Франції, Пруссії, багатьох
провінціях Австрійської імперії вона була у самому розпалі, а в Російський імперії промислова
революція ще і не починалася;

- поразка Росії в Кримській війні (1853-1856 pp.) засвідчила військо-технічну відсталість імперії,
занепад господарства, кризу організації праці, посилення соціальної напруженості, необхідність
всебічної модернізації країни.

2. Ліквідація кріпосного права в Російській імперії.

2.1. Підготовка селянської реформи. Подальше існування кріпосного права загрожувало

перетворенню Російської імперії на другорядну державу. Воно сповільнювало темпи економічного
розвитку країни. Кріпосне право за своєю формою та змістом було схоже на рабство.
Аморальність володіння живою «хрещеною власністю» засуджувалося більшістю представників
різних верств суспільства.

У 1857 p. за розпорядженням російського уряду був створений Таємний комітет для підготовки
селянської реформи. На першому ж засіданні Комітет ухвалив рішення негайно приступити до
поступового звільнення селян. На містах для детальної розробки проектів реформи створили
губернські комітети, пропозиції яких розглядалися урядовими Редакційними комісіями.

Російські поміщики, які володіли неродючою землею, що не давала прибутку, були готові
передати землю селянам за великий викуп. Українські поміщики, які володіли чорноземами,
трималися за землю і бажали залишити її собі якомога більше.

2.2. Особисте звільнення селян. 19 лютого 1861 р. російським імператором Олександром II було
затверджено «Маніфест» і «Загальні положення про селян, звільнених від кріпосної залежності». В
Україні ці документи почали оприлюднені лише 9 березня. У результаті реформи селяни дістали
ряд громадянських прав: особистих і майнових. Скасовувалася особиста залежність селянина від
поміщика; селяни дістали особисту свободу; поміщики не мали права купувати, продавати,
дарувати селян, тобто розпоряджатися ними як річчю.

Відтепер селяни дістали право вступати в шлюб без дозволу поміщика; самостійно укладати
договори й торгівельні угоди; вільно торгувати або заробляти промислами; переходити в інші
верстви суспільства (міщани, купці); вступати на службу або в навчальні заклади; купувати
рухоме й нерухоме майно; вільно розпоряджатися нажитим майном і спадкувати його за законами.
Але ставши вільними, селяни залишилися «нижчим станом». Вони сплачували подушний
податок (до 1866 p.), відбували рекрутчину, до них застосовували фізичні покарання (до 1904 р).
Протягом 9 років після оголошення реформи селяни не мали права відмовитися від наділу, a
значить, залишити село. Але і після цього терміну, щоб стати вільним, вибирати місце проживання
і професію, треба були вийти із сільської общини, що в тих умовах було вкрай складно.

2.3. Селянські наділи. Для проведення реформи українські губернії поділені на три регіони
(лівобережні, правобережні, південноукраїнські). Для кожного регіону встановлювалися
мінімальні і максимальні розміри наділу, що передавався у власність селян. В Україні, де
поміщики намагалися залишити собі якнайбільше землі, норми наділів були малі. При цьому
поміщик сам визначав, де саме дати наділ, що, по суті, прирікало селян на отримання гіршої землі.

Якщо селяни до реформи користувалися більшою кількістю землі, ніж тепер мав право отримати у
власність, то різницю в нього забирали (відрізали) на користь поміщика. Ці землі здобули назву
«відрізки».

У ході реформи в Україні поміщикам вдалося забрати в свою власність найбільш родючі землі.

2.4. Викупна операція. За одержані земельні наділи селяни мусили заплатити поміщикові викуп.
Але у селян бракувало грошей (тільки 20% суми викупу вони сплачували відразу, a 80% держава
давала їм у кредит на 49 років із великими відсотками). В українських землях договори з
поміщиками про викуп у 90% випадків мали особистий характер (у Росії вони складалися з
громадою).

До викупної операції селяни вважалися тимчасово зобов'язаними і за користування наділами

повинні були виконувати старі повинності - відробляти панщину або сплачувати оброк. Оскільки в
Україні до реформи переважала панщина, то більшість тимчасово зобов'язаних повинна була
відробляти її. Категорія тимчасово зобов'язаних селян була ліквідована лише в 1881 р.

Викупна операція давала поміщикам великі капітали, які вони могли використати для переведення
свого господарства на капіталістичні рейки. Того же часу реформа ускладнювала перебудову
селянських господарств, оскільки прибутки селян йшли не на розвиток, а на сплату викупів і
податків.

2.5. Наслідки селянської реформи 1861 р. Селянська реформа 1861 р. мала і багато позитивних
наслідків:

- відбулися корінні зміни у розподілі земельної власності;

- товарно-грошові відносини ставали домінуючими у господарствах поміщиків і заможних селян;

- чіткішою стає спеціалізація окремих районів України;

" застосовують різні методи використання землі: а) оренду; б) ведення власного господарства;

- підвищилась врожайність сільськогосподарських культур внаслідок використання машин,

вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів;

- відбулися зміни у взаємовідносинах між поміщиками і селянами: а) був встановлений точний

розмір повинностей; б) поміщик позбавлявся права встановлювати різні додаткові повинності; в)
пан мав справу не з окремим селянином, а з усім селянським світом, тобто селом.

3. Реформи адміністративно-політичного управляння 60-х-70-х pp. XIX ст.

3.1. Земська реформа. У 1864 р. в Російській імперії була проведена земська реформа, що
передбачала створення виборних місцевих органів самоврядування - земств. Цей крок
самодержавства пояснювався його бажанням компенсувати дворянам їхні економічні втрати
шляхом надання їм обмеженої влади на місцевому рівні; блокувати опозиційність лібералів,
спрямувати їхню енергію на вирішення конкретних державних питань; Створити орган, здатний
ефективно розв'язувати проблеми провінції.

У Наддніпрянщині земська реформа була поширена на Лівобережжя і південні губернії. На

Правобережжі, де були ще сильні позиції польських великих землевласників, що брали участь в
антиросійському повстанні 1863 p., таку реформу провели тільки в 1911р.

У ході реформи були створені виборні органи влади в масштабі губернії та повіту - губернські і
повітові земські збори. Земства були не тільки виборними, але і загальностановими: до їхнього
складу входили представники дворянства, буржуазії, селянства, інтелігенції. При цьому при
виборах до земських зборів закон надавав багато пільг землевласникам-дворянам (вибори
відбувалися за майновим цензом), які відігравали провідну роль у земствах. На постійній основі
працювали земські виконавчі органи - губернські та повітові земські управи.

Земства займалися організацією охорони здоров'я, розвитком освіти, поштовою справою,

місцевою промисловістю і торгівлею, соціальною опікою, збирали статистичні дані,
упорядковували дороги.

Уряд пильно стежив за діяльністю земств, не допускаючи обговорення на їхніх засіданнях

політичних питань. Нагляд за земствами здійснювали губернатор і міністр внутрішніх справ, які
могли припинити дію будь-якої їхньої ухвали.

3.2. Судова реформа. У 1864 р. була здійснена судова реформа. Основними положеннями цієї
реформи були: створення єдиного, позастанового, відкритого суду; відокремлення суду від
адміністрації; незмінюваність суддів і слідчих; створення суду присяжних; запровадження
адвокатури; проголошення гласності, усності й змагальності процесу (між прокурором і
адвокатом); вільна оцінка доказів, виборність деяких судових органів (мирових судів).

Разом із тим судова реформа зберігала ряд елементів колишнього станового суду: участь у процесі
станових представників, особлива підсудність вищих посадових осіб, збереження селянських,
«інородницьких» і духовних судів.

У ході реформи були створені дві системи судів:

- мирові суди - розглядали дрібні карні й цивільні справи; такі суди створювалися в містах і
повітах; як правило, кожен повіт складав мировий округ (усього було створено 108 округів), що
розділявся на мирові ділянки; дільничні мирові судді здійснювали правосуддя одноосібно;

- загальні суди; система загальних судів включаючи окружні суди й судові палати (одна на кілька
округів; у Наддніпрянщині було створено три судові палати: Київська, Харківська й Одеська);
окружний суд розглядав карні й цивільні справи, що перевищували підсудність мирових судів;
апеляційною інстанцією для окружного суду була судова палата.

Верховним і вищим касаційним судом, а також вищим органом судового нагляду був Сенат, де
існувало два касаційні департаменти - цивільний і карний.

3.3. Військова реформа. Війська реформа здійснювалася 15 років (1862-1877 рр.) і мала на меті
шляхом модернізації армії зміцнити обороноздатність країни. Ця реформа замінила 25-річну
рекрутчину загальною військовою повинністю; скоротила термін військової служби (до 6-7 років);
заборонила тілесні покарання.

У 1862-1864 pp. була проведена реформа місцевого військового управління: створені 15 військових
округів на чолі з командувачами військами округу. У Наддніпрянщині було утворено три військові
округи: Київський, Одеський, Харківський.
У 1868 р. було реорганізоване військове міністерство, у результаті чого всі галузі військового
управління та війська були підлеглі військовому міністру. Цього ж року було затверджено нове
положення про польове управління військами у воєнний час.

Для підготовки офіцерських кадрів замість кадетських корпусів створювалися військові гімназії та
військові училища (1863-1864 pp.), а також юнкерські училища для осіб, що не мали середньої
освіти. Покращувалася якість вищої освіти у військових академіях (академії Генерального штабу,
артилерійській, інженерній академіях), були створені військово-морська, військо-юридична
академії.

За законом від 1 січня 1874 р. призовові на військову службу підлягали особи всіх соціальних груп
і станів віком від 21 року; загальний термін служби становив 15 років (із них 6 - дійсної, 9 - у
запасі; на флоті - відповідно 7 і 3 роки). Для осіб, що здобули середню й вищу освіту, термін
дійсної служби скорочувався (від 4 років до 6 місяців).

3.4. Міська реформа. 3 1870 р. здійснювався перехід і до міського самоврядування. Відповідно до

закону від 16 червня 1870 р. в усіх містах країни змінювався принцип вибору до міських дум. В
основі визначення права участі у виборах до міських дум відтепер лежав не становий, а майновий
ценз. Виборче право надавалося тільки власникам нерухомого майна, які платили податки. Усі
інші категорії міського населення, що становили його більшість (робітники, ремісники, дрібні
службовці), цього права не мали. Не мали права брати участь у виборах до міських установ і
жінки.

Міська дума, у свою чергу, обирала на чотирирічній термін міський виконавчий орган - міську
управу з головою на чолі. Міська управа займалася благоустроєм міст, промисловістю, торгівлею
та іншими господарськими питаннями, а також схороною здоров'я й освітою. Вони безпосередньо
підпорядковувалися губернатору і міністру внутрішніх справ.

3.5. Фінансова реформа. У 1860-1864 pp. була проведена фінансова реформа. Грошове
господарство було зосереджено в руках міністерства фінансів. У 1860 р. було створено Державний
банк, діяльність якого в Україні позитивно вплинула на розвиток промисловості і торгівлі, сприяла
розширенню мережі приватних комерційних банків. У ході реформи було введено державний
ревізійний центр, акцизне обкладання спиртних напоїв, збільшено податки на товари масового
споживання, створено єдині державні каси, що зосереджували в своїх руках усі прибутки і витрати
держави.

3.6. Реформа в системі освіти. Реформи 60-х pp. дали змогу здобувати освіту навіть найнижчим
верствам населення в навчальних закладах усіх рівнів. Відповідно до «Положення про початкові
народні училища», затвердженому 14липня 1864 р., запроваджувалася єдина система початкової
освіти. Створювати початкові школи дозволялося як державним і громадським установам і
відомства, так і приватним особам, але керівництво навчальним процесом покладалося на повітові
і губернські шкільні ради, які складалися з царських чиновників, представників земств і
духовенства.

Середня освіта здобувалася в класичних і реальних чоловічих і жіночих гімназіях, навчання в

яких було платним. Право вступу до університетів мали лише ті особи, які закінчували класичні
гімназії (в цих закладах переважно вивчали мови та гуманітарні предмети). Випускники реальної
гімназії чи реального училища (в цих закладах переважно вивчали природничо-матиматичні
предмети) мали право вступу до вищої технічної школи.

Освітня реформа вдосконалювала прожрами навчання. її наслідком стало надання більшої

автономії університетам. Під час реформування системи освіти було зроблено акцент на
поширення писемності серед народних мас. Для цього створювалася популярна література,
видавалися підручники, організовувалися недільні школи для дорослого населення.
3.7. Реформа в галузі цензури. У 1865 р. було здійснено реформу в галузі цензури. Цензурні
установи вилучалися з відання міністерства народної освіти і підпорядковувалися міністерству
внутрішніх справ. У складі цього міністерства були створені головне управління у справах преси і
центральний комітет іноземної літератури. Видання для масового читача, провінційні видання
підлягали попередній, ще до друку, цензурі. У разі виявлення в книгах порушення вимог цензури
їхні видавці притягувалися до судової відповідальності. До періодичних видань при порушені
цензурних вимог передбачалося застосування адміністративного впливу і заборона видання.

3.8. Значення реформ 60-х- 70-хpp. XIX ст. Реформи 60-х- 70-х pp. були обмеженими,
непослідовними і половинчастими, але вони створили умови для економічного й політичного
розвитку країни в нових умовах. Незважаючи на свою обмеженість, реформи 60-х - 70-х pp., у
тому числі і реформа 1861 p., стали ключовим моментом на шляху перетворення Росії в цілому, а
також України, з феодально-кріпосницької країни в державу з ринковими відносинами, обумовили
динамічне поширення буржуазних відносин у всіх сферах суспільства.

4. Економічний розвиток Наддніпрянської України в 60-х - 90-хpp. ХІХ ст.

4.1. Збереження економічної залежності України від Росії. Після скасування кріпосного права в
1861 р. протягом наступних чотирьох пореформених десятиліть економічний розвиток
Наддніпрянської України відбувався прискореними темпами. До початку XX ст. Україна за своїм
економічним потенціалом займала друге місце в промисловому виробництві Російської імперії.
Тут була сконцентрована п'ята частина російських промислових підприємств, які виробляли понад
20% промислової продукції.

Економічна політика царизму проводилась виключно е інтересах імперії і зводилась до

заохочення розвитку в Україні тільки тих галузей промисловості, які не мали відповідних
природних умов в Росії (наприклад цукрова), або тих, що постачали сировину і напівфабрикати
для російської індустрії (металургія, кам'яновугільна промисловість). При цьому сировина
коштувала дешево, а готова продукція - дорого, внаслідок чого значні капітали викачувалися з
України. Незважаючи на швидкі темпи розвитку промисловості в Україні, її економічна
залежність від Росії не зменшувалась.

4.2. Особливості промислового перевороту в Російській імперії і в Україні. Протягом 60-х -

80-х pp. в Україні, як і по всій державі, продовжувався промисловий переворот, що закінчився
наприкінці 80-х pp. XIX ст. Він позитивно сприяв подальшому розвитку продуктивних сил в усіх
сферах суспільного виробництва.

Розвиток економіки України в рамках загальноросійського господарства визначили насамперед

галузі важкої промисловості - вугільна, залізорудна, металургійна. Завдяки інтенсивному розвитку
Донецько-Криворізького вугільно-залізорудного басейну Україна перетворилась на головну
вугільно-металургійну базу Росії. Наприкінці XIX ст. вона давала половину загальноросійської
виплавки чавуну, сталі, стільки ж видобутку залізної руди і майже 3/4 вугілля та виробництва
рейок.

Промисловий переворот у Російській імперії, і зокрема в Україні, мав істотні відмінності від
аналогічних процесів у Західній Європі й Північній Америці. До його особливостей належать:

- перевага іноземного капіталу в інвестуванні промисловості (90% від загальної кількості

капіталу); висока ступінь концентрації виробництва (відразу створювалися великі підприємства з
великою кількістю робітників); високі темпи промислової революції (на Заході вона розтягувалася
в середньому на півстоліття, а в Донбасі промисловий переворот був здійснений за 20 років);
велика роль держави в підтримці й заохоченні приватних підприємств; нерівномірність
економічної модернізації (поєднання сучасного промислового виробництва в осередках
індустріалізації з дуже відстали, архаїчними формами господарювання в сусідніх районах);
дешева робоча сила.
4.3. Залізничний і водний транспорт. Капіталізм зумовив посилене будівництво залізниць.
Перша залізниця в Україні завдовжки 219 верств була прокладена між Одесою та Балтою в 1865-
1871 pp. з метою прискорення транспортування хліба із зернових господарств Півдня в одеський
порт. У 1869 р. була побудована Курсько-Харківська-Азовська залізниця, у 1870 р. - Курсько-
Київська, а ще через два роки потяги пішли по лінії Київ-Одеса. У 1879 р. була відкрита Донецька
залізниця. У 1880-1884 pp. будувалася Катеринославська залізниця, що зв'язала Донецький
промисловий район із Криворіжжям. Залізничне сполучення губерній України між собою та з
губерніями Росії зміцнювало всеросійський ринок.

Зростало господарське значення і водного транспорту. На кінець століття по річках України

курсували 220, а до портів Азовського та Чорного морів було приписано 280 пароплавів.
Головною водною артерією України був Дніпро, а найбільшим морським портом на півдні
України стала Одеса. Це місто набуло величезного значення як один з провідних транзитних
пунктів у зовнішній торгівлі Росії. Зростало значення таких портів, як Херсон, Миколаїв.

4.4. Прискорений розвиток промисловості. Наприкінці XIX ст. виникли перші в Україні великі
підприємства транспортного машинобудування: Харківський і Луганський паровозобудівні
заводи. У Києві в 90-ті pp. працювало 8 машинобудівних заводів, на яких було встановлено 14
парових двигунів.

За два останніх десятиріччя XIX ст. в Україні було споруджено понад 20 металургійних заводів.
Деякі з них будувались за кошти іноземних капіталістів: британських - завод Джона Юза з
робітничим селищем Юзівка (тепер Донецьк); бельгійських - Дніпровський завод у селищі
Кам'янському (тепер Дніпродзержинськ); французьких - Ґданцівський біля Кривого Рогу.
Російські капіталісти стали власниками споруджених тоді заводів: Брянського - коло міста
Катеринослава, Дружківського й Донецького-Юр'ївського - на Донбасі.

Зростало суднобудування. Якщо в 1861 р. кораблебудівники Херсона спустили на воду 10 суден

різних типів, та в 1890р. - уже 82 судна. У 1897 р. почав працювати суднобудівельний завод у
Миколаєві.

Хімічна промисловість була представлена содовими заводами в Лисичанську й поблизу

Слов'янська. Швидкими темпами розвивалися харчова і легка промисловості. Значного розвитку
набула промисловість, пов'язана з переробкою сільськогосподарської сировини, особливо цукрова,
горілчана, борошномельна й тютюнова. За 60-ті - 90-ті pp. XIX ст. виробництво цукру в Україні
зросло в 14 разів і становило близько 24 млн пудів (80% усієї продукції країни). У 1887 р. виник
синдикат цукро-промисловців, що об'єднав 90% усіх цукрових заводів і контролював виробництво
і збут цукру в усій Україні. Центр суконного виробництва знаходився у Клинцях Чернігівської
губернії: 7 місцевих фабрик у 1895 р. давали 70% усього українського сукна.

4.5. Формування українського індустріального району. У період промислового перевороту

сформувався український індустріальний район, що включав такі промислові центри, як
Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Дніпровський металургійний та ін.

Застосовуючи нову техніку і більш досконалі форми організації виробництва, фабрично-заводська

індустрія нових індустріальних районів України швидко обігнала Урал, де зберігалася
напівкріпосницька експлуатація робітників і застарілі машини та верстати. Україна стала головною
вугільно-металургійною базою Російської імперії.

У 1884 р. в Наддніпрянщині було зосереджено 20% загальної кількості промислових підприємств

Європейської частини Російської імперії, 14% робітників, 17% виробленої ними продукції, у тому
числі 51% чавуну, до 57% заліза, понад 52% сталі та близько 65% кам'яного вугілля. У 1883 р. в
Україні використовувалось 33% парових машин Європейської Росії. Кількість промислових
підприємств в Україні з 1869 до 1897 рр. зросла в 2 рази (з 3712 до 8063), вартість промислового
виробництва - у 6 разів (за рахунок створення нових підприємств і розширення виробництва на
діючих). Металургійні та металообробні підприємства належали 34 іноземним акціонерним
товариствам, вартість основного капіталу яких становила 130 млн крб. 3 іноземців складалась
значна частина адміністративного апарату, інженерно-технічного складу, кваліфікованих
робітників.

Особливістю промислового розвитку в Україні була висока концентрація виробництва, досить

значна участь іноземного капіталу.

4.6. Особливості розвитку сільського господарства. Наддніпрянщина була одним із головним

районів землеробства Російської імперії, насамперед з виробництва пшениці та ячменю. У 90-х pp.
XIX ст. на неї припадало понад 27% загального збору хліба в усіх губерніях Європейської Росії.

Товарні посіви були найбільш поширені на півдні України, який постачав хліб у центральні
губернії Росії, а також давав велику кількість його для експорту. Товарний хліб поступав на ринок
головним чином з поміщицьких і господарств заможних селян (їх називали селянами-фермерами).
Характерно, що на українських землях у складі Російської імперії процес соціального
розшарування селянства в умовах розвитку ринкових відносин був ще більш виразнішим, ніж на
західноукраїнських землях.

На кінець XIX ст. заможні селяни становили близько 20% сільського населення Наддніпрянщини,
зосередивши в своїх руках майже 40% селянських земель і понад 50% робочої та продуктивної
худоби. Окремі господарства заможних селян (особливо на півдні України) досягли розмірів
значних поміщицьких маєтків, що мали тисячу й більше десятин землі.

Досить впевнено в господарському відношенні почувалися й селяни середнього достатку

(середняки), яких у Наддніпрянщині було близько 25%. Решта ж селян належали до бідняків, у
яких було мало землі, реманенту, худоби. Нерідко вони взагалі не мали коня чи вола, що
визначало здатність виживання селянина.

Розвиток ринкових відносин у сільському господарстві збільшував попит на вільнонайману працю.

У 1900 р. у землеробстві Наддніпрянщини (у поміщицьких і селянських господарствах) було
зайнято близько 1 млн постійних робітників і близько 200 тис. поденних батраків. Найбільше
вільнонайманих робітників було зосереджено в Південній Україні.

5. Національно-визвольний рух у Наддніпрянській Україні в 60-х -90-х pp. XIX ст. Українські
політичні і громадські діячі прагнули змінити існуючий лад на справедливий, покращити життя
народу в цілому. Головна увага учасників українського національно-визвольного руху
зосереджувалася навколо трьох напрямків: національного, загально-демократичного і соціального.

5.1. Виникнення громад. Наприкінці 50-х- на початку 60-х pp. XIX ст. у Наддніпрянщині
спостерігається друга хвиля національного відродження. Організаційною формою українського
національно-визвольного руху стали напівлегальні непартійні об'єднання, які здобули назву
громад.

Цього часу осередком українського суспільно-політичного та культурного життя став Петербург,

де після заслання працювали колишні члени «Кирило-Мефодіївського товариства» - Т. Шевченко,
П. Куліш, М. Костомаров та ін. У столиці Російської імперії в 1859 р. і виникла перша українська
громада. Саме в Петербурзі в 1861-1862 pp. протягом 22 місяців українська громада видавала
перший в Російській імперії щомісячний літературно-науковий журнал «Основа». Він виходив
українською і частково російською мовами.

Протягом короткого періоду свого існування журнал «Основа» не торкався політичних проблем, а
приділяв головну увагу захисту української мови, літератури, виданню навчальної та науково-
популярної літератури, відстоював право народу на здобуття освіти рідною мовою. В «Основі»
була вперше надрукована праця М. Костомарова про «дві руські народності», у якій автор
намагався схарактеризувати особливості українського етносу, його принципову відмінність від
росіян, захищав самостійність української літератури.
В Україні громади з'явилися в Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, інших містах. Центром
громадівського руху безпосередньо в Україні став Київ. Навесні 1860 р. студенти і викладачі
Київського університету і представники інтелігенції створили громаду, яку очолив В. Антонович.
Програмними положеннями київської громади були: український народ - окрема нація, кожен
українець повинен віддавати всі сили для розвитку національної свідомості. Діяльність громад в
Україні мала культурно-просвітницький характер - організація українських просвітницьких
гуртків і недільних шкіл; вивчення історії, традицій, звичаїв українського народу. Власті називали
громадівський рух «українофільством».

5.2. Гурток «хлопоманів». На початку діяльності київської громади з нею була пов'язана
діяльність гуртка «хлопоманів» (від польського слова хлоп - селянин). «Хлопоманство» - кількісно
невелике відгалуження українського культурно-національного руху Правобережної України кінця
50-х - початку 60-х pp. на чолі з В. Антоновичем, що об'єднувало представників ліберальної
інтелігенції, які виступали за зближення з селянством.

«Хлопомани» ставили своїм завданням збереження пам'яті про славне минуле України, вони
розмовляли тільки українською мовою, одягалися в народні костюми, дотримувалися народних
звичаїв та обрядів. Вони видавали рукописний журнал і заснували підпільну українську школу.
Метою їхньої діяльності були: ліквідація царизму, кріпацтва, встановлення демократичної
республіки на основі зміцнення добровільного співжиття росіян, українців, поляків. Через
посилення репресій з боку царизму вже на початку 60-х pp. діяльність гуртка «хлопоманів» була
припинена.

5.3. Валуєвський циркуляр. Але навіть така поміркована і суто просвітницька діяльність
громадівців і «хлопоманів» викликала незадоволення царського уряду. 18 липня 1863 р. був
виданий таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва, у якому
наказувалося призупинити видання всіх книг «малоросійською» мовою, тобто українською, окрім
творів «красного письменства». У циркулярі йшлося про заборону видання українського мовою
наукової, публіцистичної та релігійної літератури, а також про заборону діяльності недільних
шкіл.

Після видання цього указу громадівський рух почав згасати і в другій половині 60-х pp. він
припинив своє існування.

5.4. Діяльність «Старої громади». Унаслідок незначного послаблення імперської цензури на

початку 70-х pp. громадівці почали відновлювати свою діяльність. 3 ініціативи В. Антоновича у
1870 р. в Києві була утворена так звана «Стара громада», до якої ввійшли такі відомі
представники наукової і творчої інтелігенції, як М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П.
Чубинський, М. Старицький та ін. Назву «Стара громада» організація обрала для того, щоб
відрізнятися від нових, молодих за віком і досвідом студентських. У «Старій громаді» переважали
високоосвічені фахівці, які мали значний життєвий та організаційний досвід. Вона фактично
згуртувала навколо себе тогочасну українську еліту, що у своїй практичній роботі утрималася від
політичної діяльності і віддавала перевагу культурницьким та освітнім заходам. Діяльність
українофілів помітно активізувалася із заснуванням в 1873 р. в Києві Південно-Західного відділу
Російського географічного товариства, яке плідно працювало над вивченням історії, економіки й
фольклору України. Громадівці придбали газету «Київський телеграф», перетворивши її на свій
напівофіційний орган, який висвітлював події українського життя та його можливі перспективи в
умовах Російської імперії.

5.6. Криза українофільства. Домінуюче в 60-х- 70-х pp. XIX ст. українофільство фактично
вичерпало себе, продемонструвавши неспроможність лише культурницькими засобами поліпшити
становище українського народу. В середовищі українофілів відбувся розкол. П. Куліш і М.
Костомаров вважали, що в перспективі треба обмежитися виключно культурницькою діяльністю і
слухняно підкоритися політиці російського царизму. В. Антонович і П. Житецький проповідували
ідею компромісу із самодержавством, уважаючи, що розвиток культурної самобутності українців
можливий і в умовах тісного контакту та впливу російської культури. Молоді громадівці (Б.
Грінченко, О. Кониський та ін.) усіма засобами намагалися звести до мінімуму російський вплив
на українських землях.

Наслідком кризи й розколу стало те, що молодь почала обминати українофільські громади і
вступати до народницьких гуртків, байдужих до національних питань. Спроби поєднати
культурно-національні гасла із завданням політичного та соціального визволення у 80-ті pp. XIX
ст. робили М. Драгоманов і його послідовники - члени «українських гуртків соціалістів-
федералістів» у Петербурзі, К. Арабажина в Києві, В. Мальованого в Харкові та ін. Пошук нових
ідей, організаційних форм визвольного руху протягом 90-х pp. покликав до життя національні
об'єднання з виразною політичною спрямованістю, що стали прообразом українських політичних
партій. Першим серед них було «Братство тарасівців».

30. Політика більшовиків: “воєнний комунізм” і Неп в Україні (1919–1929

рр.)
Сім неповних років війни та громадянської смути призвели підпорядковані більшовикам території
колишньої Російської імперії до стану руїни. В одній лише Україні побоїща, розстріли та епідемії,
пов'язані з війною, й особливо громадянською, забрали близько 1,5 млн життів. Нестача харчів,
палива, безробіття змусили сотні тисяч людей виїхати з міста у село. Практично припинилося
виробництво товарів. Було очевидно, що остаточно виснажене суспільство не готове до корінних
соціальних перетворень, що їх планували більшовики.
Незважаючи на перемогу, більшовики, котрі у величезному та здебільшого вороже настроєному
населенні становили крихітну меншість, були не в змозі продовжувати реалізацію задуманого.
Смерть Леніна у 1924 р'. спричинилася до кризи керівництва, яку поглиблювали запеклі суперечки
в комуністичній партії про напрями створення нового суспільства. За таких обставин партія
здійснювала поставлені цілі обережно й гнучко протягом усіх 20-х років. Втручання уряду у
справи окремої особи і суспільних груп обмежувалося лише випадками реагування на відкриті
виступи проти радянської політичної системи.
Завдяки поступкам уряду для селян та намаганням Рад завоювати ширшу підтримку серед
неросійських народів у 20-ті роки впевненість українців у власних силах, їхні прагнення
переживали гідне подиву відродження, і цей період часто вважають золотим віком українців під
владою Рад.
Воєнний комунізм і НЕП
Політика більшовиків під час громадянської війни значною мірою спричинила розвал економіки.
Прагнучи зразу ж установити соціалістичний лад в економіці й водночас забезпечити продуктами
Червону армію та голодуючі російські міста, більшовики ввели сувору економічну політику,
відому під назвою воєнного комунізму. Вона включала націоналізацію всієї землі та промислових
підприємств, примусову трудову мобілізацію, раціонування урядом продуктів і товарів та
найбільш ненависний захід— експропріацію зерна у селян («продрозверстку»).
При підтримці озброєних загонів більшовицькі чиновники, мов сарана, обсідали села,
конфісковуючи зерно для потреб уряду. Селянинові дозволялося залишати собі всього близько 30
фунтів збіжжя на місяць. Щоб сприяти реквізиціям, партія організовувала комітети незаможних
селян (комнезами), члени яких мали пере,ваги при розподілі землі, звільнялися від податків і
діставали 10—20 % «здобичі». У відповідь на це більшість селян зовсім припинила виробництво.
Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Південної Росії та
України охопила посуха, наслідком чого став голод 1921—1922 рр., що забрав життя сотень тисяч
людей на Україні й ще більше у Поволжі. Але — на відміну від своєї майбутньої поведінки —
радянський уряд не приховував наявності голоду й організував у країні та за кордоном масову
кампанію допомоги голодуючим.
Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовиками,
що вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання, які у 1921 р.
охопили Росію та Україну. Хоч Червона армія й Чека нещадно придушували ці повстання, Ленін
був змушений визнати провал політики воєнного комунізму й необхідність піти на поступки,
особливо селянам.
І знову до гри вступила завидна тактична майстерність Леніна, його готовність зробити крок
назад, щоб згодом просунути соціалізм на два кроки вперед — знамените ленінське «танго». 21
березня 1921 р. на Х з'їзді партії він насилу переконує своїх товаришів погодитися на проведення
нової економічної політики (непу), та й то лише після небезпечного Кронштадтського повстання,
що вибухнуло в дні роботи з'їзду й продемонструвало непопулярність тодішньої політики Рад.
Неп став компромісом, відступом від соціалізму з метою дати країні можливість оправитися від
громадянської війни. Основне завдання непу зводилося до того, щоб заспокоїти селянство й
забезпечити йому стимули до підвищення виробництва продуктів. Замість реквізицій зерна уряд
обклав селянство помірним податком. Сплативши його, селянин міг продавати надлишки зерна за
будь-якими ринковими цінами. Бідні селяни взагалі не мали сплачувати податку. Уряд також
відступив від політики створення колективних господарств. На Україні більшість земель,
націоналізованих Центральною Радою ще у 1918 р., тепер перерозподілялася між бідними
селянами.
Щоб стимулювати інші сектори економіки, неп скасовував урядовий контроль над внутрішньою
торгівлею, знову віддавав в оренду колишнім власникам невеликі виробництва й навіть
заохочував чужоземні капіталовкладення. Проте Ленін ішов тільки на тимчасовий компроміс із
капіталізмом і не збирався відмовлятися від мрії створити соціалістичну економіку. Тому уряд
лишав за собою контроль за такими «командними висотами» в економіці, як важка промисловість,
банки, транспорт і зовнішня торгівля.
Неп виявився великим досягненням. Маючи гарантовану можливість продавати продукти
голодним мешканцям міст, 5 млн українських селянських господарств швидко підвищили свою
продуктивність. У 1927 р. оброблялося вже на 10 % більше землі, ніж у 1913 р. Тим часом
виробництво предметів споживання, яке стимулювали так звані непмани, або дрібні підприємці,
що діяли з дозволу уряду, також сягнуло довоєнного рівня. Відставала лише важка промисловість,
що перебувала під контролем уряду. З поверненням достатку й стиранням у пам'яті кошмарних
років громадянської війни український селянин став миритися з більшовицьким режимом, на який
раніше дивився з великою підозрою.

40. Повоєнна відбудова в УРСР, її особливості (1944 – початок 1950-х )

В історії не було воєн, які б за розміром руйнувань та лиха, заподіяного людству, можна порівняти
з Другою світовою війною. Серед народів, які особливо постраждали від неї, був український. До
численних людських втрат додалися величезні матеріальні збитки, яких зазнала Україна. Причому
вона постраждала значно більше, ніж інші регіони країни 3 679 млрд. крб.. матеріальних збитків,
заподіяних Радянському Союзу, 285 млрд. (42 відсотки) припадає на Україну.
Значною мірою був виведений з ладу житловий фонд (знищений, спалений), внаслідок чого
близько 10 млн. осіб залишилися без житла Україна втратила 40 відсотків свого економічного
потенціалу. Потужність електростанцій після визволення становила всього 0,4 відсотка
довоєнного рівня. З 20 тис. км. залізниць діяло лише 1500. Майже повністю були знищені великі
підприємства, які були гордістю України. З 26 металургійних і 25 коксохімічних заводів не
зберігся жодний. Було зруйновано більшість прокатних станів, доменних та мартенівських печей.
У Донбасі знищені всі шахти, заводи гірничого машинобудування. Всього було виведено з ладу 16
150 промислових підприємств. Завдання відновлення промисловості ускладнювались тим, що при
відступі окупанти цілеспрямовано підривали підприємства, щоб їх неможливо було швидко
відбудувати. Як згадує інженер, а згодом державний діяч України О. Ляшко, який був учасником
відбудови Ново-Краматорського машинобудівного заводу в Донбасі, окупанти підривали
тисячотонні витяжні труби підприємства з таким розрахунком, щоб кожна з них впала на
розташовані поруч цехи, перетворюючи їх на неймовірне місиво металу та цегли.
Гострою проблемою перших повоєнних років була нестача кадрів. За роки війни населення
республіки скоротилося на третину (з млн у 1940 р. до 27,4 млн у 1945 р.). У вихорі війни загинуло
« мирного населення, додому не повернулося багато фронтовиків. Частина населення тимчасово
була відірвана від мирної праці та батьківщині два мільйони були забрані з України у неволю
Німеччини, більшість чоловіків перебувала в армії. За перші три після війни становище з
трудовими ресурсами дещо, армії повернулося 2,2 млн фронтовиків, особи, угнані до Німечіни на
примусові роботи, а також ті, хто був евакуйований напочатку війни у східні райони СРСР. Проте
довоєнну чисельність Україні вдалося відновити тільки через 20 років після війни.
Великі труднощі виникли і внаслідок того, що відбудову довелося проводити, спираючись в
основному на внутрішні ресурси СРСР. Допомога Україні з боку інших країн світу у відновленні
господарства виявилася мінімальною. Щоправда, міжнародна організація — Адміністрація
допомоги і відбудови при Об'єднаних Націях (ЮНРРА), заснована ще у 1943 р., на прохання уряду
Радянського Союзу виділила Україні 250 млн дол. До квітня 1948 р. за цією програмою в Україну
надійшло устаткування, техніки, продуктів, товарів широкого вжитку на 189,3 млн дол. (Лещенко
Л. О. Україна на міжнародній арені 1945—1949 —К, 1961 —С 42). У перші повоєнні роки
надходила допомога від української діаспори Канади та США. Тільки в ході кампанії збору коштів
на допомогу дітям — сиротам було зібрано понад 300 тис дол (Там само — С 50). На жаль, в
наступні роки внаслідок гострого ідеологічного протистояння СРСР та США, «холодної війни»
між Сходом та Заходом надання допомоги Україні з боку інших країн було припинено Допомога
надходила тільки з інших республік Радянського Союзу.
Перші кроки у відбудові народного господарства України були зроблені ще в роки війни — тоді
до ладу стало понад шість тисяч промислових підприємств, у тому числі понад 600 великих і
середніх вугільних шахт. До кінця 1945 р. обсяг промислової продукції в Україні сягнув уже
третини довоєнного рівня. Однак головні відбудовні роботи розгорнулися лише після повного
завершення війни, коли всі зусилля народу можна було зосередити на відновлення народного
господарства та культури.
Протягом 1946 р. робота з перебудови промислового виробництва на випуск мирної продукції
була в основному завершена. В цьому році почалося виконання грандіозного за масштабами плану
відбудовних робіт, які були окреслені в четвертому п'ятирічному плані відбудови і розвитку
народного господарства СРСР (1946—1950 рр.) Основні завдання п'ятирічки полягали в тому,
«щоб відбудувати потерпілі райони країни, відновити довоєнний рівень промисловості і
сільського господарства і потім перевершити цей рівень у значних розмірах (Закон про
п'ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства СРСР на 1946—1950 рр — К, 1946
— С 7).
На основі союзного закону Верховна Рада УРСР у серпні 1946 р. прийняла Закон про п'ятирічний
план відбудови і розвитку народного господарства Української РСР на 1946—1950 рр. Основні
зусилля та капіталовкладення спрямовувалися на відновлення та розвиток важкої промисловості,
енергетики та транспорту. Передбачалося відбудувати насамперед металургійні заводи Донбасу і
Придніпров'я, Дніпровську ГЕС, відновити та розвинути далі вугільну промисловість Донбасу.
Великі плани промислового будівництва було намічено в Західній Україні, зокрема передбачалося
за п'ять років перетворити Львів на великий індустріальний центр республіки.

Одним із першочергових завдань, над розв'язанням якого довелося працювати в перші повоєнні
роки, була відбудова «всесоюзної кочегарки» Донбасу. До війни він давав майже 60 відсотків
загальносоюзного видобутку вугілля і понад 75 відсотків вугілля, що йшло на коксування. Для
того щоб відбудувати Донбас, необхідно було відкачати з шахт 650 млн м3 води, відбудувати 2500
км. завалених гірничих виробок, побудувати п'ять млн м2 промислових споруд. Основні з цих
робіт вдалося виконати лише у повоєнний час.
Тисячі юнаків і дівчат за комсомольськими путівками приїхали в Донбас з різних куточків країни,
щоб узяти участь у його відбудові. Молодь з ентузіазмом працювала на відбудові шахт, хоча
побутові умови були важкими. Газети щодня повідомляли про трудові здобутки шахтарів. Так, 29
березня 1946 р. вони повідомили про видатне досягнення молодого донецького шахтаря,
прохідника шахти № 10-біс М. Лукичова і кріпильника О. Денисенка, які, використовуючи
швидкісні методи проходки штреку, виконали за зміну понад 20 норм.
Швидкісні методи праці знайшли поширення у багатьох галузях промисловості та будівництва.
Зокрема, виникли такі почини, як рух за швидкісне різання металу, збільшення зйому сталі з
квадратного метра поду мартенівської печі при скороченні строків плавки, в будівництві —
швидкісне укладання цегли. В Україні в той час широко були відомі імена ініціаторів і майстрів
нових методів праці — київських токарів В. Семинського та Г. Царика, маріупольського сталевара
М. Кучеріна, донецького шахтаря І. Бридько та багатьох їх послідовників, які звитяжною працею
сприяли найшвидшій відбудові і реконструкції заводів та шахт. Проте, розгортаючи соціалістичне
змагання, роблячи ставку на трудовий ентузіазм народу, партійні, профспілкові, комсомольські
органи не враховували того, що за роки війни трудівники перевтомилися. Тому багато починів, що
народжувалися в країні, залишалися нерідко здобутками ентузіастів — передовиків.
Працюючи в складних побутових умовах, долаючи величезні труднощі, трудівники України крок
за кроком відновлювали промисловість. Важко починав підніматися з руїн і гігант південної
металурги завод (Запоріжсталь). У перший рік п'ятирічки план відбудовних робіт не був
виконаний. Переломити ситуацію вдалося лише наступного року. У вересні 1947 р. будівельники
рапортували про завершення відбудови першої черги заводу-велетня. Для цього будівельникам
довелося вигинати величезний обсяг робіт розібрати понад мільйон кубометрів завалів, укласти 85
тис. м3 бетону, 60 млн шт. цегли, змонтувати 62 тис. т. металоконструкцій.
Справжнім трудовим подвигом народу було відновлення перлини електроенергетики України —
Дніпровської гідроелектростанції. Для забудови станції будівельникам потрібно було розібрати
240 тис м3 бетону та залізобетону, демонтувати 26 тис. т. устаткування та металоконструкцій, а
потім заново вкласти в споруди 164 тис. м бетону, змонтувати 30 тис. т. металоконструкцій.
У відновленні Дніпрогесу брали участь трудівники всіх областей України, значна допомога
надходила і з інших республік Радянського Союзу. Замовлення Дніпробуду виконували 120
підприємств країни. За час відбудови з різних куточків країни надійшла майже тисяча ешелонів з
устаткуванням та будівельними матеріалами. В березні 1947 р. перший агрегат Дніпровської ГЕС
дав струм, у наступному році працювало вже чотири агрегати, а в червні 1950 р. станція була
відбудована повністю — всі дев'ять турбін запрацювали на повну потужність Введення до ладу
Дніпрогесу зміцнило енергетичну базу України, прискорило темпи її промислового розвитку.
Вирішальним у виконанні програми відбудовних робіт був 1948 р. Саме тоді був доведений до
довоєнної потужності Харківський тракторний завод, стали до ладу гіганти чорної металургії —
заводи «Запоріжсталь», «Азовсталь», Макіївський металургійний та ін. Було введено в дію
газопровід Дашава—Київ 520 км. завдовжки, в республіці виникла нова галузь промисловості —
газова індустрія.

На кінець п'ятирічки були відбудовані не тільки старі, а й споруджені нові промислові

підприємства, наприклад, Запорізький трансформаторний, Харківський підшипниковий, Львівські
інструментальний та автоскладальний, Київський мотоциклетний заводи. Обсяг промислового
виробництва в Україні у 1950 р. перевищив рівень довоєнного 1940 р. не на п'ять відсотків, як
планувалося, а на 15 Україна відновила свою роль у промисловому потенціалі Радянського Союзу.
За рівнем індустріального розвитку вона вже на той час випереджала багато країн Європи.
Особливо помітними були успіхи у промисловому розвитку західних областей України. До війни у
промисловості та будівництві тут було зайнято менш як три відсотки населення. Бідою трудящих
було масове безробіття. Після війни у західних областях розгорнулося велике промислове
будівництво. Наприклад, у Львові обсяг промислової продукції за четверту п'ятирічку збільшився
у 6,5 раза. Новобудов бавовнопрядильна фабрика, в Станіславі — шкіряновзуттєва та меблева
фабрики, паровозобудівний завод, у Калуші — калійний комбінат, у Костополі — комбінат
стандартного домобудування, на Волині були закладені перші вугільні шахти. Паралельно
формувався місцевий робітничий клас, зростав і зміцнювався прошарок інженерів, техніків, було
покінчено з безробіттям.
У цілому в Україні за 1946—1950 рр. чисельність робітників, інженерів, техніків збільшилася на
2,6 млн чол. У 1950 р. тут налічувалося 6,9 млн робітників і службовців, що на 133 тис. більше,
ніж у довоєнний час (1940 р.).
Високо оцінюючи досягнення України у повоєнний період в розвитку промисловості, транспорту,
енергетики, не можна не зазначити і недоліки. Так, відбудова підприємств часто здійснювалася на
старій технічній основі, успіхи зарубіжної науки та техніки не враховувалися. Величезні кошти
відволікалися на гонку озброєнь, удосконалення зброї. У серпні 1945 р. при Раднаркомі СРСР
було створено урядовий орган для розробки і впровадження атомної зброї. Багато підприємств
України були завантажені замовленнями цього органу. Основні зусилля народу спрямовувалися на
розвиток важкої промисловості. Не випадково до 1950 р. виробництво засобів виробництва
збільшилось у країні на 105, а предметів споживання — тільки на 23 відсотки. Внаслідок зневаги
до розвитку легкої та харчової промисловості (їх продукція на кінець п'ятирічки становила лише
80 відсотків від довоєнного рівня) в Україні, як і в інших регіонах країни, не вистачало товарів
широкого вжитку, одягу, взуття.
Примат розвитку важкої промисловості зберігся і в наступні роки. У наступній п'ятирічці, яка
почалася у 1951 р. , продовжували будуватися насамперед велетні важкої промисловості. У
лютому 1951 р. став до ладу Лисичанський хімкомбінат на Ворошиловградщині (нині Луганська
обл.), у травні дав першу продукцію Львівський автобусний завод. Після завершення відбудови
Комуністична партія вирішила надихнути народ новою ідеєю — здійснення в країні «великих
сталінських будов комунізму». В лютому 1952 р. Пленум ЦК КП(б)У ухвалив постанову про
будівництво Каховської ГЕС та Південно-Украінського каналу. Всі ці будови важким тягарем
лягали на бюджет, скорочувати можливості держави у поліпшенні добробуту людей.

50. Черкащина – край Б. Хмельницького і Т. Шевченка: історія області.

Без шанобливої поваги до минулого немає майбутнього, немає гармонійного зв’язку із Всесвітом.
Цей зв’язок, завдяки якому наші предки відчували себе єдиним духовним полем Землі, сьогодні
розірвано, як і зітерто пам’ять про тих українців, які поклали на вівтар Вітчизни власне життя. Цю
прогалину нашого безпам’ятства намагається заповнити, зокрема, Віктор ЖАДЬКО, випускаючи
довгоочікувану універсальну енциклопедію «Черкащина». Віктор Жадько написав упродовж
кількох останніх років, здається, більше за всіх своїх колег по перу! І все — різножанрове: в його
творчому доробку — оповідання, повісті, романи, некрополезнавчі історичні довідники, блискуча
публіцистика та наукові статті, ѓрунтовні рецензії, що мали неабиякий вплив на літературний
процес.

Протягом десяти років доктор філософських наук, професор, письменник Віктор Олексійович
Жадько збирав матеріали про свою малу батьківщину і випустив прекрасну книгу «Маньківщина.
Не забуваймо рідного порогу», яка удостоєна престижної премії імені М. Максимовича, а цього
року як автор-упорядник благословив у світ енциклопедію «Черкащина» (на 1100 сторінках у
чотири колонки вміщено 3 525 статей про кожне село і місто, Козаччину та Гайдамаччину,
відомих особистостей, природу, річки, багатство Черкаського краю та 3 486 світлин і 187
малюнків різних професіоналів і аматорів пензля, з них 50 — Т. Шевченка). Такого видання досі
не має жодна область України. Зазначимо, що над випуском «Історії міст і сіл України» під
керівництвом Петра Тронька працювало 100 тисяч вчених, краєзнавців, партійних працівників
тощо, а В. Жадько підготував енциклопедію «Черкащина» самотужки.

Письменник Віктор Жадько намагався охопити весь обшир Черкащини, її міст, сіл, історичні
пам’ятки, зокрема, про Богдана Хмельницького і Тараса Шевченка та їхнє оточення, козаків та
гайдамаків, гетьманів, отаманів Холодного Яру, шевченкознавців, героїчних земляків у часи
Другої світової війни, відомих особистостей — упродовж усього історичного часу: від перших
відомостей про заснування і життєдіяльність — до сьогодення. Через творчі біографії людей,
насичене подіями минуле села чи міста енциклопедія висвітлює історію українського
державотворення, його непросте становлення за різних епох і часів. У праці використано багатий
архівний, науковий, художньо-документальний, історичний та публіцистичний матеріал
культуркомпаративістського та культургерменевтичного характеру.

Як справедливо зазначає у енциклопедії В. Жадько, найбільші національно-визвольні змагання

українського народу починалися саме із черкаської землі: 1637 року під проводом гетьмана
Війська запорозького Павла Бута-Павлюка, 1648-го — на чолі з видатним полководцем і
державним діячем Богданом Хмельницьким. 1768-го гайдамацьке повстання повів за собою також
уродженець Чигиринщини Максим Залізняк. У двадцятих роках минулого сторіччя отамани і
козаки Холодноярської республіки саможертовно боронили незалежну Українську державу від
червоної більшовицької навали. Ми пишаємося тим, що Черкащина народила батька першої
української опери Семена Гулака-Артемовського, класика української літератури Івана Нечуя-
Левицького, видатного драматурга Михайла Старицького, композиторів Олександра Кошиця та
Кирила Стеценка, вчених зі світовим ім’ям, першого ректора Київського університету Михайла
Максимовича, плеяду помологів родини Симиренків. Уродженець Черкащини, член уряду УНР
професор Микола Швець проголосив 1919 року на київському Софійському майдані Акт злуки
Західно-Української Республіки з УНР. Родове коріння першого президента України Михайла
Грушевського також з гетьманського краю. Герой України В’ячеслав Чорновіл побачив світ і
зробив перші свої кроки на землі Тарасової гори. І таких особистостей на малій батьківщині —
тисячі...

В українців, як пише В. Жадько у передмові, є постать, котрою можемо пишатися, — це Тарас

Григорович Шевченко. Сама фізична і, головне, духовна присутність Поета у свідомості людей
допомогла зберегти націю. В енциклопедії неймовірно багато нового уточненого, доповненого
матеріалу про Кобзаря, його родовід. Дуже хотілося б, щоб із часом на горі Мотовилівщина, що за
якийсь кілометр від місця Тарасового спочинку, виросла його хата-мрія — та, яку художник сам
спроектував і в якій хотів доживати віку. Щоб, нарешті, влада спромоглася добудувати пантеон
Великого Українця — Національний заповідник. Хотілося б також, щоб Чернечої гори не
діставали вітри столичної політичної кон’юнктури.

Написав В. Жадько і про митарство з пошуком фінансів для випуску енциклопедії. Прочитайте
про тих «земляків», які на всіх перехрестях кричать, що вони з Шевченкового краю й усе роблять
для відродження духовності та історичної пам’яті, але й копійки не дадуть на цю пам’ять. Зате
відгукнулися прості люди? із Чигиринського будинку пристарілих — Лисенко Микола
Григорович, директор, Маслак Марія Павлівна, заступник директора, Крутько Тамара Олексіївна,
сестра-господиня, вислали по 150 гривень. Неймовірно вражений автор добротою і щирістю
Панасенко Євгенії Степанівни: «Уже те, що ви, — зізнається Віктор Жадько, — Євгенія
Степанівно, дев’яносторічна, прикута до ліжка, надали благодійну допомогу у сумі 200 гривень і
образилися, коли я хотів вам їх повернути, зобов’язує мене все зробити, аби таке видання
побачило світ».

Книжки про Черкащину В. Жадька мають перш за все духовне значення. На історичному матеріалі
ці видання подають вельми корисну для всього українського суспільства науку пошани до наших
предків, розкривають ті джерела історичної пам’яті та духовності, без розчищення та відновлення
яких будувати Україну як високоцивілізовану та висококультурну державу неможливо.

60. Аналіз історичного джерела (Літопис Самійла Величка)

ЛІТОПИС САМІЙЛА ВЕЛИЧКА ЯК ЯВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРНОГО БАРОКО
Літопис козацького канцеляриста Самійла Васильовича Величка - найбільший за обсягом
історичний твір свого часу, надрукований у Києві 1848-1864 рр. Унікальність цього
наймонументальнішого твору історико-мемуарної прози ХXІІ-ХVІII ст. полягає в тому, що це не
тільки літопис (так умовно назвали його перші видавці), а й історичний, публіцистичний і
художній твір. Разом з Літописом Самовидця, Літописом Григорія Грабянки, "Історією Русів"
Величків твір входить у корпус козацької історіографії, авторами якої є літописці-вчені, вихованці
Києво-Могилянської академії, представники знаменитого "стану військових канцеляристів", який,
за оцінкою М.Грушевського, прийшов "на зміну духовних представників київської схоластики
першої половини XVIII ст. та загальноросійських ухилів її епігонів другої половини: він
підготував національне українське відродження XIX століття" [1, с.216].
М.Грушевський заперечував проти включення пам'яток української історіографії до загальної
суми творів київської схоластичної літератури і ще раз наголошував, що неувага до козацьких
літописів - причина багатьох неточностей і прогалин у наших уявленнях про ті шляхи, якими
прийшло українське відродження XIX ст. "Історичні перекази, ідеалізація національної боротьби
за визволення, козацька романтика, старшинський автономізм, краєзнавчі зацікавлення відіграли в
ньому величезну роль - це річ загальновизнана. Але як підготувала все це "література
канцеляристів" XVIII ст., в яких формах, якими шляхами вона влилася до нього, яким чином вона
сама утворилась і виробила ці аспекти - в цьому ще багато незрозумілого, що вимагає дослідження
із самих низів - з рукописного матеріалу, і я хотів би про це нагадати" [1, с.223]. Окреслені
М.Грушевським проблеми і сьогодні не з'ясовані як щодо козацьких літописів загалом, так і щодо
Літопису Самійла Величка - твору, котрий порівняно з творами Самовидця та Грабянки дослідник
назвав "незрівняно більш художнім" [1, с.220]. 
Саме М.Грушевський уперше заперечив традиційну, сформовану ще в 30-х роках думку про
Літопис Величка як твір козацько-старшинський, осмислив причини, через які твір довгий час
залишався маловідомим: "Незрівнянно більш художня повість Величка також, очевидно, не могла
такою мірою задовольнити читача зі старшинського кола і залишилася без поширення протягом
усього століття чи не тому, що автор мав на меті прославити, на шкоду городовому козацтву,
Запорізьку Січ як охоронця справжніх козацьких переказів, а можливо, й через інші обставини,
наприклад, великий обсяг твору, можливо, його дефектність" [1, с.220].
Літопис Самійла Величка дійшов до нас не повністю: є в ньому дефекти на початку, в середині
(1649-1652 рр.) і в кінці. Прогалину (відсутність кінця першої, другої, третьої, четвертої та п'ятої
частин першого тому) видавці заповнили матеріалом із другого твору Величка - "Космографії",
яку він продиктував, уже осліпнувши на схилі літ. Двох аркушів бракує в другому томі, а третій
том, як вважають дослідники, залишився незавершеним. Свій Літопис Величко довів до 1700 р.,
але в переліку подій автор згадує й пізніші роки (наприклад, 1723 р.), у третьому томі згадуються
події 1700-1720 рр. Літописець також обіцяє розповісти і про події, що супроводжували
відлучення його від служби в Генеральній канцелярії. Більшість вчених вважає, що сталося це
наприкінці 1708 р., коли був страчений Кочубей. Але історик М.Марченко вважав цю причину
непереконливою: на його думку, Самійло Величко потрапив у немилість через Мазепу, за
гетьманування якого був писарем. Однак до діяльності Мазепи Величко не мав безпосереднього
відношення, бо тоді з літописцем розправились б значно жорстокіше [2, с.74]. Був надрукований
Величків твір за списком Погодіна, придбаним у відомого збирача рукописів Лаптєва. Під час
друку був відшуканий ще один, пізніший список - у бібліотеці М.О.Судієнка, придбаний останнім
від нащадків Г.Полетики, Саме в цьому списку дослідниками й були відшукані певні місця, яких
не вистачало в основному списку. Перша спроба відновлення загубленої частини твору Величка
здійснена П.Г.Клепацьким у праці "Літопис Самійла Величка" (Полтава,1926).
Сам Величко поділив свій твір на три томи, кожен із яких має окремий заголовок. До першого і
другого томів знаходимо цікаві передмови, де Самійло Величко, на думку Д.Чижевського,
розвиває "деякі основи свого історичного світогляду та своєї історичної методології" [3, с.302].
З'ясування специфіки останнього має надзвичайну вагу і позначене труднощами, які стоять перед
дослідниками твору. Більшість із них солідарна в тому, що своєрідність Літопису Величка
зумовлена предусім тим, що автор був літописцем-ученим. "З Величка був дуже вчений
письменник супроти, хоча б, Самовидця: він тямив мову латинську, польську, німецьку. Але
літопис його має надто компілятивний характер, як це ми були бачили, перелічуючи акти, грамоти
й листи, що їх Величко позаносив до свого літопису. Їх така сила, що читачеві часом важко
стежити за авторовим оповіданням", - зазначив Д.Багалій [4, с.67]. Ще раніше В.Іконников дійшов
висновку, що Величко, з одного боку, літописець-компілятор, а з другого - автор ученого твору,
вченої праці [5, с.1589]. Повістяр-мемуарист Самійло Величко був вихованцем Києво-
Могилянської академії. Отож, пишучи свій твір, він намагався дотримуватися основних засад,
викладених у академічних, зразкових для його часу "Поетиці" та "Риториці" Ф.Прокоповича.
Висуваючи проблему, Ф.Прокопович стверджував, що справжній історик мусить уникати трьох
небезпек: незнання, захоплення (або пристрасті) та легковажності [6, с.339]. Величко намагався
дотримуватися й інших вимог: творити, не розраховуючи на те, щоб сучасники "тебе хвалили й
поважали, а охопивши думкою все століття; писати "для прийдешніх поколінь", щоб про автора
колись сказали: "це справді була вільна людина, і її розповідь цілком заслуговувала довір'я" [6,
с.339]. Твір Величка вийшов друком більш як 100 років після смерті автора, який хоч і не
розраховував на те, що твір таки дійде до читача (у той час надрукувати його було практично
неможливо, поширити в копіях - дуже важко, адже він величезний), але постійно до нього
звертався в передмовах і в самому Літописі, дбав про свого "читальника", мовби даруючи йому у
винагороду за терпляче засвоєння надзвичайно складного документального матеріалу ще й цікаві
вставні новели, поетичні оповідання, яскраві характеристики, описи природи, котрі своєрідно
розцвічують повістування. "Красномовство - це головна риса Величчиного літопису, його стилю,
його викладення, його мови. У Величка красномовства й риторики безмірно більше, ніж в інших
козацьких літописців. Це характерно, бо з нього, як ми знаємо, не була духовна особа"
Наявність або домінанту художнього начала у творі простежують усі дослідники, але не завжди
трактують це як перевагу літопису. Так, В.Іконнников вважав красномовство Величка недоліком:
"У зв'язку з цим виклад відомої події, досить короткої у Самовидця і навіть Грабянки,
розвивається в поширений опис, котрий не завжди узгоджується з істиною, що пояснюється
тенденцією автора її "висловити", тобто викласти пишномовно або живописно. Така його
розповідь про смерть Чаплинського, на невірність якої вказував ще Максимович" [5, с,1591].
Отже, Самійло Величко лише в загальних рисах дотримується ренесансно-класицистичних
принципів, у першу чергу це стосується композиції, причинно-наслідкового зв'язку подій, чіткого
усвідомлення явищ першорядного значення і менш важливих (як того й вимагають положення
теорії). У поетиці та стилістиці Літопису, у засобах творення образів, у манері інтерпретації подій
знаходимо розмаїття прикмет бароко - "вишуканого, надмірного й роздутого поетичного стилю",
уникати якого в історичному творі настійно вимагав Ф.Прокопович. У бароковому стилі
віднайшов літописець можливості для відповідного художнього відображення складного й
суперечливого історичного процесу, зітканого з антиномічних подій, суперечливих фактів.
Величку вдається майже постійно тримати читача в своєрідній напрузі - як почуттєвій, так і
інтелектуальній, вражаючи його багатоплановістю зображуваного, епічним розмахом подій,
мозаїчністю, універсальністю. Мова, стиль Літопису С.Величка по-бароковому строкаті,
неоднорідні. Такою мовою, на думку дослідників [19, с.19], у той час не розмовляв ніхто. Стиль
твору, як підкреслив Д.Чижевський, "досить сильно змінюється залежно від предмету його
трактування: можна говорите про різні шари його стилю - "високий" стиль, що нагадує стиль
української барокової проповіді, зустрічаємо в промовах, а патетичних місцях Літопису; там, де
Величко висловлює власні погляди, стиль далеко простіший; ще простіший, але й поетичніший
там, де Величко подає описи подій" [18, с.303].
Аналіз стильових особливостей Літопису Самійла Величка наводить на думку, що перед нами -
нова для тогочасного письменства літературна форма, в якій складно поєдналися ознаки твору і
публіцистичного, і історичного, і художнього з вишуканими містифікаціями, багатством
автентичних документів і вмілою під них стилізацією, перлинами гумору й сатири, блискучими
характеристиками. З погляду літературної естетики, як підкреслив М.Грушевський, виняткової
уваги історика літератури заслуговує саме друга частина - "Повістваванія літописная" [3, с.220-
221]. Грандіозну конструкцію Хмельниччини, "конструкцію більш літературну, аніж історичну"
[17,с.331-332], І.Франко характеризував як основну заслугу творів козацьких літописців. Чи не в
першу чергу це положення адресоване творові Самійла Величка - його порівняно з літописами
Самовидця та Грабянкм М.Грушевський називав "незрівнянно більш художньою повістю" [3,
с.220]. Д.Чижевський, мовби продовжуючи сказане, зауважив, що Величків твір більшою мірою,
ніж, наприклад, літопис Григорія Грабянки, претендує на заміну оригінального українського
повістярства, яке мало розвинулося в Україні за часів бароко [18, с.304]. Зародки повісті, зокрема
історичної, вбачав у Літописі Величка і М.Возняк [2, с.348], а Валерій Шевчук зауважив, що
унікальна праця канцеляриста війська Запорізького дає матеріал для вивчення стародавнього
українського оповідання [19, с.320]. Епічний розмах у змалюванні народного лихоліття у
Величковому творі аналізував О.Мишанич і порушив проблему близькості цієї пам'ятки до усної
народної творчості [14, с.320]. Про народну творчість як одне із джерел Величкового Літопису
говорили Я.Дзира [4, с.198-223] та Крекотень [11, с110-111], хоча належним чином зазначений
аспект проблеми ще не досліджений, у той час як вага його надзвичайна. Адже "у фольклорі цієї
доби яскраво відображено всі ознаки української державності "народу козаків", всі живі атрибути
української нації, які в XIX ст. були під загрозою внаслідок колонізаторської політики російського
царату, а перед тим - польської шляхти [4, с.163].
Джерельний матеріал твору надзвичайно великий і різноплановий. Вражає передусім величезна
кількість документального матеріалу: літописець наводить повні тексти урядових і приватних
листів, акти, універсали, топографічні описи, грамоти, реєстри. Але значна кількість документів,
як відомо [9, с.420], є домислом автора: Величко робить спроби критикувати свої джерела, але
помилки неминучі. Джерелами для автора послужили і літературні твори різних жанрів і авторів,
щоденники історіографів, особисті враження. Чимало текстів є літературними містифікаціями,
повтореними в традиціях бароко [11, с.110]. Так, Величко використовує твори "трьох Самійлів":
польського (Самійла Твардовського), німецького (Самійла Пуфендорфа), українського (Самійла
Зорки), українські народні перекази, легенди, думи, пісні, приказки, прислів'я. Виняткової уваги
заслуговують думи, на споріднення яких із козацькими літописами вказував Ф.Колесса [10, с.83].
Історична поема польського історика і поета С.Твардовського "Війна громадянська" постає у творі
Величка одним із основних літературних джерел, до якого, як вважає Я.Дзира, літописець
звертається для більш яскравого й емоційного відображення історичних подій [4, с.203]. З
дослідником важко погодитись, оскільки вказана ним причина - тільки одна з багатьох, котрі
змусили Величка звернутись як до твору С.Твардовського, так і до праці С.Пуфендорфа "Вступ до
європейської історії", виданої російською мовою у Петербурзі 1718 р. Самійло Величко звернувся
до іноземних джерел передусім тому, що, як він сам докоряв у передмові своїм попередникам-
співвітчизникам, "барзо щуплі і короткі" козацькі "реєстрики" не давали достатнього матеріалу
для створення фундаментальної праці з історії України. "Істинний Малої Росії син і слуга", як сам
себе називає Величко, намагається об'єктивно змалювати козацькі війни, показати, скільки горя,
спустошень зазнала його рідна земля і народ у боротьбі за свою незалежність. Незважаючи на те,
що джерела, як історичні, так і літературні, досить широко досліджувалися (праці Д.Багалія,
П.Клепацького, В.Петрикевича та ін.), і досі не до кінця з'ясованим залишається питання про
третього Самійла - Самійла Зорку, записки якого, або діаріуш, сам літописець подає як одне з
основних джерел твору. У літописах Самовидця, Грабянки, у працях Соловйова, написаних за
архівними документами, у творах М.Костомарова ім'я Зорки не зустрічається. Скептично до
записок Зорки поставилися й такі вчені, як М.Грушевський, І.Франко, І.Крип'якевич, В.Іконников,
М.Петровський. Останній писав: "...Величко вкладає думки й погляди опозиційного Москві
панства свого часу або в написані самим ним універсали, буцімто Богдана Хмельницького, або в
промову видуманого секретаря Б.Хмельницького - Самійла Зорки, радіє (між рядків) невдачам
Москви" [15, с.83].
Студії М.Петровського з цього питання Я.Дзира вважав найдокладнішими, водночас він вніс
суттєве доповнення, яке нам видається переконливим: "Очевидно, діаріуш С.Зірки - вигадка не
самого Величка, а когось із його сучасників чи попередників" [4, с.205]. Таким висновкам
передувала гостра наукова полеміка з тими вченими, котрі визнавали автентичність записок Зорки
- це М.Максимович, М.Костомаров, В.Антонович, О.Левицький, О.Лазаревський, Д.Багалій,
П.Клепацький та ін. Винятковий інтерес серед розвідок цих дослідників становить спроба
П.Клепацького відновити текст діаріушу С.Зорки, тобто виписати з твору Самійла Величка той
матеріал, який, на його думку, належав Самійлові Зорці. Надзвичайну складність такої праці
передбачав В.Іконников: "...Якщо Величко користувався Зоркою, то так спотворив його на
потребу літературним примхам ("виразності"), що виділити джерело з його передачі немає змоги"
[8, с.596]. В.Іконников зауважив, що вибір джерел Самійлом Величком як історичних, так і
літературних) відзначається нерозбірливістю, думка Д.Багалія щодо глибокого вивчення джерел
[1, с.59] і сьогодні залишається актуальною. Джерелам літературним, на нашу думку, приділено
меншу уваги, ніж джерелам фольклорним, історичним. 
Твір Величка можна вважати своєрідною збіркою літературних творів різних авторів - польських і
українських. Так, у другому томі знаходимо досить розлогий уривок зі "Скарбниці"
І.Галятовського - про суперечку автора з єзуїтом Пекарським. Зі "Скарбниці" Величко запозичив і
звістку про чудо в Єлецькому монастирі, коли йшла війна українців із турками, які здобували тоді
Львів, Броди. Д.Багалій звернув увагу на те, що Величко не просто подав цю звістку, а додав до
неї власне судження: Галичину та Волинь треба називати Малою Росією [1, с.59]. Через брак
довідкового матеріалу про облогу Чигирина турками Самійло Величко навів у своєму творі
уривки з поеми, писаної польською мовою. Широко використав Величко епітафії (епітафію на
могилі Брюховецького, епітафію Барановича на смерть митрополита Нелюбовича-Тукальського),
сатири (напр., сатиричні вірші проти Самойловича), панегірики (панегірик С.Полоцького з його
книги "Вечеря духовная" та ін). Використав літописець і пристосований до українських подій
переказ одного з розділів відомої поеми Торквато Тассо "Звільнений Єрусалим". На основі
четвертої пісні поеми Величко написав своє оповідання про сатирів і чортів, в якому
прочитуються обставини чигиринських походів 1677-1678 років. Знав Самійло Величко і
літературні твори російських авторів, що мали відношення до історії України (твори Каріона
Істоміна), не чужою була для літописця і практика римських істориків, на що звернули увагу
М.Возняк [2, с.348] і Д.Чижевський [18, с.303], а Я.Дзира уточнив, що Величко, "як Лівій, Таціт,
Цезар, в уста історичних осіб вкладає високі зразки промов" [4, с.203]. Таким чином, і сьогодні не
втратило сили твердження Д.Багалія: "Питання про джерела для Величчиного літопису - це
головне питання щодо цього Літопису" [1, с.57].
Про давньоруські тенденції стилю Літопису Самійла Величка чи не першим писав М.Драгоманов,
який 1870 р. у рецензії на книгу І.Прижова "Малороссия (Южная Русь) в истории ее литературы с
XI по XVIII век" підкреслив, що літописи Київського періоду є прямими родоначальниками "тих
хронік-мемуарів, які велись у козацькі часи" [7, с.17]. Більш ґрунтовно цю проблему вчений не
розробляв, побіжно торкались її й інші дослідники. Так, Д.Багалій, відзначаючи, що Величко хотів
дати правдиву козацьку історію у своєму творі, і коли сам помилявся, то це залежало від помилок
у тих джерелах, котрими він користувався, писав: "Він удається до ласкавого читача, нехай той
помилки ці повиправляє. Це нагадує нам автора давнього руського літопису, - той теж звертавсь із
таким проханням до свого читача" [1, с.55]. Іншого плану суголосність у напрямі "літописець -
читач" відзначає О.Мишанич: "Немов повторюючи староруських авторів, Величко наголошує на
тому, яке велике значення має "чтеніє книжноє" і, зокрема, знання рідної історії, що порівнюється
з ліками від усякої туги і скорботи" [9, с.418]. Міркування про стильові особливості Літопису,
різні шари його стилю знаходимо лише у Д.Чижевського, який доводить, що ця різноманітність
стилю "нагадує старі українські літописи. Так само, як старі українські літописи є якимись
збірками, енциклопедіями старої (великою мірою втраченої) літератури, так само є і в Величка: він
подає тут численні вірші І.Величковського та невідомих поетів, здебільшого історичні та
політичні, він наводить панегірики та надгробні написи (епітафії ) тощо" [18, с.303]. Окреслений
напрям дослідження, на нашу думку, заслуговує на більш певну увагу. Твердження юного
М.Зерова про те, що "козацькі літописи" майже нічого спільного з традиційними літописами не
мають [6], сьогодні видаються дещо поспішними. Водночас було б помилкою відно-сити твір
Самійла Величка до літопису в традиційному розуміння цього поняття, оскільки порівняно з
давньоруськими літописами зміст його значно ширший і глибший, а форма набагато складніша і
неоднозначніша. Перед нами - найзагадковіший твір української барокової історіографії, який не
можна міряти сучасними науковими мірками. Дослідження барокової поетики твору Величка
передбачає осмислення його на різних рівнях, один із яких - біблійна образність. Літопис Величка
насичений зіставленнями, порівняннями з біблійними образами, прислів'ями та приказками
книжного походження, джерелом яких є Біблія та інші церковні книги. У творі ми знаходимо
переосмислення євангельської легенди про сліпців, яким Ісус повернув зір, легенди про Каїна і
Авеля, Йосипа та його братів, суд Соломона, Содом і Гоморру, Вавілонську вежу та ін. Завдяки
біблійній образності надзвичайної сили набувають оповідання Величка про руїну Правобережної
України, які дослідники одностайно відносять до найкращих сторінок твору. У стилі біблійних
пророків, як підкреслив Д.Дорошенко [5, с.92], оплакує літописець трагічний кінець боротьби за
Чигирин, зруйнування якого стало мовби символом загибелі Правобережної України: "...Паде,
паде красная Козацькая Украйна тогобочная, аки древній оній Вавилонь, градъ великій" [12, с.8].
Як і в усіх козацьких літописах, у творі Самійла Величка центральною постаттю є Богдан
Хмельницький. Автор порівнює його не лише з Олександром Македонським, староруським
Одноцарем, славетним Скандербегом, а й з біблійним Мойсеєм: "Посла имъ яко Мойсея разумь,
чрезъ которій би возмоглъ отъ тяжкого ига Лядского волній Малоросійскій народъ освободити, й
въ вожделіенную паки пріоблекти свободу" [12, с.31].
В.Шевчук пояснив Величкове звернення до біблійної образності тим, що автор дбав "про
свідчення, які б виявили в ньому переконаного християнина" [19, с.15], йдеться про етичні норми
Середньовіччя. Більш переконливими нам видаються судження Д.Багалія: завдання автора не
релігійні, а "патріотичні й національні, він стоїть на ґрунті національної самосвідомості
українського, або, як він каже, козацько-малоросійського народу; щоб нагадати про них своїм
сучасникам, щоб вони не залишилися забуті" [1, с.55].
Біблійні образи озвучують патріотичні, гуманістичні, національні мотиви твору, сприяють
осмисленню вітчизняної історії у контексті світової. Біблійна образність (поряд із джерелознавчим
матеріалом, усною традицією) дає багатий матеріал для з'ясування своєрідності барокової поетики
Літопису Самійла Величка, більш досконале вивчення якої на часі.

70. Аналіз історичного джерела (П. Скоропадський “Грамота до всього

українського народу”)
Грамота до всього українського народу — перший офіційний документ Української Держави.
Звернення програмного характеру гетьмана Павла Скоропадського. Оприлюднене 29 квітня 1918
року, в день скинення ним Центральної Ради. Проголошував встановлення одноосібної влади
гетьмана. Основний автор тексту — Олександр Палатов.
Короткі відомості
«Грамота до всього українського народу» сповіщала українське населення про повалення
Центральної ради і уряду Української Народної Республіки, а також проголошувала встановлення
диктатури гетьмана Павла Скоропадського до часу обрання всеукраїнського парламенту — Сейму.
У «Грамоті» підкреслювалося, що після укладання Брестського договору та визволення України
військами Центральних держав, уряд Української Народної Республіки не спромігся забезпечити
виконання міжнародних домовленостей, а також виявився не здатним встановити політичний і
соціально-економічний порядок в країні. У зв'язку з цим Павло Скоропадський перебирав на себе
тимчасово всю повноту влади і проголошував себе гетьманом всієї України.

«Грамота» передбачала наступні кроки:

 Центральна та місцеві ради розпускалися, а міністри та їхні заступники, що представляли

попередній український уряд, звільнялися з посад. Інші урядовці мусили виконувати свої
функції.
 Усі постанови і розпорядження Центральної Ради, Тимчасового уряду Росії скасовувалися.
 Приватна власність проголошувалася підґрунтям культури і цивілізації. Встановлювалася
повна свобода купівлі-продажу землі. У великих землевласників передбачалося відчуження
ділянок землі за їх справжньою вартістю на користь хліборобів.
 Відкривався простір торгівлі, приватному підприємництву та ініціативі.
 Обіцялося відновити політичний, господарчий та суспільний порядок, забезпечити основні
права громадян, зокрема, пролетаріату, та обрати на основі нового виборчого закону
Український Сейм.

В кінці «Грамоти» гетьман закликав усе населення країни, незалежно від національності й
віросповідання, допомагати йому розбудовувати Українську Державу.

Грамота до всього українського народу

Громадяне України!

Всім Вам, козаки та громадяне України, відомі події

посліднього часу, коли джерелом лилася кров кращих синів України і
знову відродившася Українська Держава стояла коло краю загибелі.
Спаслась Вона дякуючи могутньому підтриманню центральних
держав, які, вірні свому слову, продовжують і по цей час боротись
за цільність і спокій України.
При такій піддержці у всіх зродилась надія, що пічнеться
відбудовання порядку в Державі й економічне життя України війде,
врешті, в нормальне русло.
Але ці надії не справдились.
Бувше Українське Правительство не здійснило державного
будування України, позаяк було зовсім не здатне до цього.
Бешкети й анархія продовжуються на Україні, економічна
розруха і безроботиця збільшуються і розповсюджуються з кожним
днем і врешті для багатющої колись-то України встає грізна мара
голоду.
При такому становищі, яке загрожує новою катастрофою Україні,
глибоко сколихнуло всі трудові маси населення, які виступили з
категоричним домаганням негайно збудувати таку Державну Владу, яка
здібна була-б забезпечити населенню спокій, закон і можливість
творчої праці.
Як вірний син України, я рішив відкликнутись на цей поклик і
взяти на себе тимчасово всю повноту влади.
Цією грамотою я оголошую себе Гетьманом всієї України.
Управління Україною буде провадитися через посередництво
призначеного мною Кабінету Міністрів і на остаточнім обгрунтованні
нижче долучених до цього законів про тимчасовий державний устрій
України.
Центральна і Мала Рада, а также всі земельні комітети з
нинішнього дня розпускаються. Всі Міністри і товариші
звільняються.
 Всі инші урядовці, працюючі в державних Інституціях,
зістаються на своїх посадах і повинні продовжувати виконання своїх
обов'язків.
В найближчий час буде виданий закон, установляючий новий
порядок виборів до Українського Сойму.
До цього я буду твердо стояти на сторожі порядку й законности
в Українській Державі, буду домагатись негайного виконання всіх
державних розпоряджень і буду підтримувати авторитет влади, не
спиняючись ні перед якими самими крайніми мірами.
Права приватної власности - як фундаменту культури і
цивілізації, відбудовуються в повні мірі, і всі розпорядження
бувшого Українського Уряду, а рівно тимчасового уряду російського,
відміняються і касуються. Відбувається повна свобода по зробленню
купчих по куплі-продажі землі.
Поруч з цим будуть прийняті міри по відчуженню земель по
дійсній їх вартости від великих власників, для наділення
земельними участками малоземельних хліборобів.
Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничого класу.
Особлива увага буде звернена на поліпшення правового становища і
умов праці залізничників, котрі при виключно тяжких умовах ні на
один час не кидали своєї відповідальної праці.
В області економічній і фінансовій відбувається повна свобода
торгу й відчиняється широкий простір приватнього підприємства й
ініціятиви.
Передбачаю всю трудність стоючої переді мною праці і молю
Бога дати мені силу, аби гідно виконати те, що я вважаю своїм
обов'язком перед рідною Україною в сучасний виключний і критичний
для неї час.
Мені далекі і чужі які-б-то не було власні побудження, і
головною своєю метою я ставлю користь і благо народу і всім
дорогої нам України.
В цій свідомости кличу всіх Вас, громадян і козаків України -
без ріжниці національності й віросповідання - помогти мені і моїм
працьовникам і співробітникам в нашому загальному велико
відповідальному ділі.

80. Історичний портрет (князь Данило Галицький)

Данило Галицький

Дани́ло Рома́нович (рус. Данило Романовичъ; 1201—1264) — руський князь з династії

Рюриковичів, правитель Галицько-Волинського князівства. Князь волинський (1211—1264),
галицький (1211—1264), київський (1240). Син князя Романа II Великого з династії Рюриковичів.

Після тривалої та напруженої боротьби відновив і розбудував Галицько-Волинську державу,

створену його батьком. З перемінним успіхом чинив впертий опір монгольскій експансії,
одночасно нейтралізуючи мілітарні спроби західних сусідів втручатися у внутрішні справи його
держави.

Сприяв розвитку міст, залучаючи туди ремісників і купців. За його правління були побудовані
Холм, Львів, Кременець, Данилів, Стіжок, відновлений Дорогочин. Переніс столицю Галицько-
Волинського князівства з Галича до Холму.
Час його князювання був добою найбільшого економічно-культурного піднесення та політичного
посилення Галицько-Волинської держави. Маючи кордони по Карпатах, Дніпру та Дунаю, за його
правління вона зробилася найбільшою державою в Європі, стала праобразом першої української
національної держави.

Біографія

ісля смерті батька, князя Романа II (1205), його малолітні діти Данило та Василько не мали шансів
утримати владу в Галичі.

Вдова Романа, княгиня Анна з синами переїхала з Галича до Володимира-Волинського, де було

поховано її чоловіка. 1206 року вона з Васильком вирушила до Кракова, а Данила відіслала до
двору угорського короля, де він провів 6 років. Анна виконувала роль реґента при малолітніх
синах до 1215 р., коли Данило став правити у Володимирі-Волинському самостійно. Тоді Анна
пішла до монастиря.

Свої династичні права на Галич заявили онуки Ярослава I Осмомисла, Мстислав II Удатний, інші
нащадки родичів Романа, зять Романа Михайло Чернігівський і його син Ростислав. Також на
галицькі землі претендували споріднені династії Арпадів (Угорщина) та П'ястів (Польща).

1211 — бояри посадили Данила на князювання в Галичі, але 1212 року вигнали його.

1214 — у Спиші угорський король Андраш II і краківський князь Лешко I Білий за згоди папи
Іннокентія III вирішили посадити в Галичі угорського королевича Коломана та польську княжну
Соломею (віком 5 і 3 роки відповідно). При цьому Галичина відходила до Угорщини, а
Романовичам залишалася Волинь.

[ред.] Боротьба за галицький трон

Впродовж понад 10 років молоді Романовичі не відігравали майже ніякої ролі в бурхливих подіях,
що розгорталися у їхній вотчині. В 1215 році при підримці Краківського князя Лешка I Білого
Данило став князем у Володимир-Волинському. Заволодівши містом, князі почали вести
самостійну політику. Головну роль відігравав Данило як старший, а Василько став його
помічником і союзником.

Коли Мстислав II Удатний, князь Торопецький, опанував Галич, він поріднився з Данилом,
видавши за нього свою доньку Анну. Лешко I Білий, великий князь Краківский, посварившись з
Мстиславом, вигнав його та посадив у Галичі королевича угорського Коломана (1220). Мстислав
із допомогою Данила вигнав угорців із Галича 1221 року.

1223 — разом з іншими руськими князями брав участь у битві на р. Калка проти монголів. Був
поранений у груди й відступив з поля битви.

Незабаром між Данилом та його тестем виникли суперечки за владу в Галичі. Ще більше посварив
їх двоюрідний брат Данила, Олександр Всеволодович Белзький, який свого часу марно намагався
опанувати Волинь. 1225 року він озброїв Мстислава проти Данила, який воював Галич у союзі з
Лешком I Білим. Мстислав закликав половців, а Олександр тим часом запевняв його, що Данило
має намір вбити тестя. Згодом Данило та Мстислав помирилися і 1228 року спільно воювали з
угорским королем.
1227 — галицькі бояри (передусім Судислав) умовили вмирущого Мстислава II передати Галич не
Данилу, а своєму зятеві, угорскому королевичу Андрію.

1227 — Данило з Васильком проводить успішний похід на Луцьк проти Ярослава Ігоревича, який
закінчився взяттям міста і приєднанням князівства до володінь Романовичів. Одразу після походу
Данило передав Василькові Луцьк і Пересопницю. В тому ж році Данило і Василько провели
успішний похід на Чарторийськ, в якому князювали ворожі Данилу пінські князі. Похід
завершився взяттям і приєднанням міcта да володінь Данила Романовича, і полоном пінських
князів. У відповідь велика коаліція у складі Ростислава Пінського, Михайла Чернігівського,
Володимира Київського разом з половцями у 1228 році облягла місто Кам'янець — володіння
Данила. Ініціатором походу був Ростислав Пінський, який мстив за взятих у полон його дітей.
Однак Данило і Василько в союзі Олександром Всеволодовичем зробили несподіваний похід на
Київ, в результаті якого Михайло Чернігівський і Володимир Київський змушені були зняти
облогу і піти на примирення з Данилом.

Об'єднавши Волинь, Данило передав її братові Васильку (1230), а сам розпочав боротьбу за
Галицьку землю. 1229 року його прихильники в Галичі запросили Данила на престол. Він узяв
місто в облогу та, попри спалення галичанами мосту через Дністер, захопив Галич. Данило
відпустив захопленого в полон королевича Андрія, але згодом той, за підтримки боярина
Судислава та свого батька, угорського короля Андраш II, зробив ще одну (невдалу) спробу
опанувати Галич.

Галицькі бояри у змові з Олександром Белзьким готували вбивство Данила, але його брат
Василько випадково викрив змову. Данило з Васильком почали війну проти Олександра.
Олександр утік до Угорщини, звідки разом з угорським військом королевича Андрія підійшов до
Галича і взяв його.

1232 — Данило в союзі з київським великим князем Володимиром IV та половцями безуспішно

воював проти угорців. Невдовзі помер королевич Андрій, і Данило зайняв галицький трон.

1233 — Михайло Чернігівський зайняв Галич і залишив там свого сина Ростислава. Лише 1238
року Данило повернув собі галицький трон. До титулу Волинського князя Данило додав ще й
титул князя Галицького.

Внутрішня політика

Вів боротьбу з феодальними уособицями, викликаними прагненнями галицької боярської верхівки

та чернігово-сіверського і київського князів не допустити зміцнення влади Данила і його брата
Василька в Галицько-Волинському князівстві. Опирався на підтримку дрібних і середніх
служивих феодалів та міщан, зацікавлених у зміцненні княжої влади.

Винятково здібний правитель, Данило Галицький об'єднав на певний час західноукраїнські землі.
Реформував військо, створивши важко озброєну піхоту з селян, приборкав боярство.

Проводив активну прозахідну політику. Під його владою поширювалися західноєвропейські

культурні впливи, прищеплювалися відповідні державні адміністративні форми, зокрема в житті
міст. Побудував ряд нових міст (Холм, Львів тощо), переніс столицю з Галича — міста боярських
заколотів — до Холму.
Для зміцнення міжнародного авторитету держави 1246 року заснував у Галичі церковну
митрополію, що перебрала на себе функції загальноруської. Митрополитом було призначено
одного з подвижників князя — печатника Кирила.

1264 — Данило Галицький занедужав і помер у Холмі, де й похований у церкві святої Богородиці,
яку сам і збудував. Літописець, оплакуючи його смерть, назвав його «другим по Соломоні».

Зміцнення великокняжої влади у Волинсько-Галицкому князівстві за часів Данила було

тимчасовим явищем. За правління його наступників відновилися тенденції до феодальної
роздрібленості, які провокувала боярська верхівка.

Галицько-Волинська держава, проіснувавши понад століття, поширила свою владу на більшість

земель нинішньої України. Грушевський вважав це державне утворення найбезпосереднішим
спадкоємцем Київської Русі. Своїм успіхам і життєздатності воно завдячувало видатній
особистості князя Данила Галицького. Після падіння ГВК правонаступниками Київської Русі
заявили себе Велике князівство Литовське, а потім і Московська держава.

90. Історичний портрет (науковець Михайло Максимович)

Максимович Михайло Олександрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

У Вікіпедії є статті про інших людей з прізвищем Максимович.

Миха́йло Олекса́ндрович Максимо́вич (*3 вересня (15 вересня) 1804, хутір Тимківщина, тепер у
складі села Богуславець — †10 листопада (22 листопада) 1873) — український вчений-
енциклопедист, історик, філолог, етнограф, ботанік, поет зі старшинського козацького роду на
Полтавщині, перший ректор Київського університету ім. Т. Г. Шевченка.

Біографічні відомості

Народився на хуторі Тимківщина (тепер с. Богуславець Черкаської області).

У 1819 закінчив Новгород-Сіверську гімназію.

1823 р. закінчив Московський університет (словесний і природничий відділи філософського

факультету, згодом ще й медичний). Залишився при університеті для науково-академічної праці,
викладав ботаніку.

1833 р. одержав учений ступінь доктора й був іменований ординарним професором на кафедрі
ботаніки Московського університету.

1834 р. у відкритому тоді Київському університеті Максимович дістав професуру російської

словесності й був обраний першим ректором університету (до кінця 1835 р.).

Через поганий стан здоров'я пішов 1845 р. у відставку й решту життя присвятив винятково
науково-літературній діяльності, яку провадив на своєму хуторі Михайлова Гора біля с.
Прохорівки Золотоніського повіту, де й помер.

Максимович не раз намагався повернутися до активної науково-академічної діяльності, однак

російське міністерство освіти, побоюючись українофільських поглядів Максимовича, усувало
його від науково-академічної діяльності. Живучи в Україні, Максимович підтримував тісні творчі
й особисті зв'язки з Т.Шевченком, П.Гулаком-Артемовським, Є.Гребінкою, М.Костомаровим,
М.Щепкіним, А.Міцкевичем та ін. визначними діячами науки й культури. Незважаючи на великий
науковий авторитет (Максимович був почесним членом кількох українських та російських
університетів і багатьох наукових товариств), лише під кінець життя (1871 р.) його обрано членом-
кореспондентом Російської Академії Наук з відділу російської мови та словесності.

Доробок

Максимович був справжнім ученим-енциклопедистом, і то дуже широкого діапазону — від

ботаніки до історії. Його наукові праці в царині природознавства, опубліковані у 1820-х рр. — на
початку 1830-х рр., не лише стояли на рівні тогочасної науки, але й прокладали для неї
методологічні шляхи.

Як фольклорист Максимович видав 1827 р. у Москві «Малороссийские песни», 1834 р. —

«Украинские народные песни» (третя збірка «Сборник украинских песен», ч.1 вийшла вже в Києві
1849 р.). Передмова Максимовича до видання 1827 р. була «свого роду літературним маніфестом,
повним ентузіазму до народної української поезії» (Д.Дорошенко). Фольклорні видання
Максимовича мали величезний вплив на українську фольклористику (також у Галичині). Вони
викликали інтерес до українського фольклору не лише серед інших слов'янських народів (зокрема,
росіян, поляків, чехів), а навіть в Англії й Америці.

Меморіальна дошка на честь першого ректора Київського університету М. Максимовича,

встановлена на фасаді Червоного корпусу Київського університету

Як мовознавець Максимович опублікував низку статей про класифікацію слов'янських мов (1838,
1845 і 1850), у яких широко користувався даними з української мови. У дискусії з М.Погодіним і
П.Лавровським М. обстоював «старобытность» української мови. Максимович був автором
етимологічного правопису «максимовчівки». Як літературознавець Максимович вивчав «Слово о
полку Ігоревім», яке переклав українською мовою. Йому належить видання і дослідження
найдавніших літературних пам'яток Київської Русі — "Руської Правди", "Повісті минулих літ".
Був автором праці «История древней русской словесности» (1839 р.), про козацькі літописи,
зокрема Грабянки тощо. Крім того, Максимович перекладав псалми українською мовою та
написав низку віршів, у тому числі «Ой, як дуже за тобою тужила Вкраїна», присвячений
Т.Шевченкові.

В історичних (як і в фольклорно-етнографічних) творах Максимович був прихильником панівного

тоді романтизму та ідеї народності. Він обстоював генетичний зв'язок між княжою та козацько-
гетьманською добами в історії України, яким він присвятив багато розвідок, статей, критичних
заміток про джерела, літературу тощо. У статті «О мнимом запустении Украины» (1857 р.) та
«Письмах» до М.Погодіна, Максимович довів безпідставність його гіпотези про «великоруське»
населення Київщини за княжої доби. Численні праці Максимовича з історії княжої України, Києва
та його пам'яток (зокрема, «Очерк Киева», 1847; «Письма о Киеве к М.Погодину», 1871 та ін.), з
історії козаччини, гетьманщини й гайдамаччини (розвідки про гетьмана П.Сагайдачного,
«История письма о казаках приднепровских», 1863—1865), «Письма о Б.Хмельницком», 1859,
«Бубновская сотня», 1848—1849, про Гайдамаччину й Коліївщину тощо, мали особливе значення
для дальшого розвитку української історіографії. В 1830-1834 рр. видав три випуски альманаху
"Денница". В 1840 і 1841 у Києві та в 1850 у Москві видав історичний альманах "Киевлянин". У
1859 р. та у 1864 р. у Москві видав альманах "Украинец".

Максимович працював також у царині української археології та був автором першої в Україні
археологічної праці з застосуванням типологічного методу («Украинские стрелы древнейших
времен», 1868).

Наукові праці Максимовича в галузі природознавства («Про системи рослинного царства», 1827;
«Основи ботаніки», тт. 1-2, 1828-31; «Роздуми про природу», 1831) дають підстави вважати
вченого одним з основоположників вітчизняної ботаніки.

Твори

Праці природничого характеру "Главные основания зоологии", "Систематика растений",

"Ботаника". видав у Москві збірку "Сборник малороссійських пісень"

Зелінська Н. "Видавнича справа та редагування: Постаті та джерела (ХІХ-перша третина ХХ ст.),

Львів, видавництво "Світ" - 2003

Він був нащадком старшинського роду, природознавець, філософ, увійшов до числа

найвидатніших українських вчених, його "Курс математики" був основним підручником кілька
десятиліть в усій Російській імперії

100. Історичний портрет (політичний і державний діяч В’ячеслав Чорновіл)

В'ячесла́в Макси́мович Чорнові́л (*24 грудня 1937 с.Єрки,Черкаської області — †25 березня
1999, Бориспіль,Київської області) — літературний критик, публіцист, діяч руху опору проти
русифікації та національної дискримінації українського народу.

Біографія

Народився 24 грудня 1937 року в селі Єрки Катеринопільського району, тоді Київської області в
сім'ї вчителів.

У радянські часи сім'я Чорновола зазнала переслідувань від комуністичного тоталітарного

режиму. 1937 року було заарештовано рідного батькового брата Петра Йосиповича Чорновола,
який не повернувся з ув'язнення. Зазнавав переслідувань і батько. Сім'ї доводилося переїжджати з
села в село, міняючи місце роботи. В'ячеслав Чорновіл до школи пішов 1946 року відразу до 2-го
класу (читав з чотирирічного віку). 1955 року закінчив Вільхівецьку середню школу із золотою
медаллю і того ж року вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на
філологічний факультет, а з 2-го курсу перевівся на факультет журналістики. Уже в університеті
мав неприємності за свої погляди, з чим пов'язана майже річна перерва в навчанні 1958 року
(узявши річну відпустку, їздив на будівництво домни в Жданові (Маріуполь), де працював
спочатку теслярем, потім — у виїзній редакції газети «Київський комсомолець»). У студентські
роки вже багато писав до газет. Протягом місяця склав усі пропущені сесії і 1960 року закінчив
університет з відзнакою. Захистив дипломну роботу на тему «Публіцистика Бориса Грінченка»,
ще донедавна забороненого письменника.
З липня 1960 до травня 1963 років В'ячеслав Чорновіл працював на Львівській студії телебачення
спочатку редактором, потім — старшим редактором передач для молоді.

Почав виступати як літературний критик, досліджуючи творчість Т. Шевченка, В. Самійленка, Б.

Грінченка.

У травні 1963 року переїхав до Києва, щоб продовжити наукову роботу з історії української
літератури. Відтоді до вересня 1964 року працював на будівництві Київської ГЕС і жив у
Вишгороді.

1964 року склав кандидатський мінімум, пройшов за конкурсом до аспірантури Київського

педінституту, але не був допущений до навчання через політичні переконання. Це стало
перешкодою до захисту вже майже готової дисертації про публіцистичну творчість та громадську
діяльність Б. Грінченка.

Започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників разом з І. Світличним, І.

Дзюбою, Є. Сверстюком, А. Горською, М. Плахотнюком, Л. Танюком, В. Стусом, Г. Севруком та
ін. В'ячеслав Чорновіл був одним з найяскравіших організаторів та активістів цього руху, що в 60-
ті —70-ті роки протистояв тоталітарному режимові, виступав за відродження України, її мови,
культури, духовності, державного суверенітету. Брав активну участь у діяльності Київського
клубу творчої молоді (КТМ).

4 вересня 1965 року виступив разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом у кінотеатрі «Україна»
на прем'єрі фільму Параджанова «Тіні забутих предків» з протестом проти арештів української
інтелігенції. Далі, звичайно ж, — безробіття, обшуки й допити.

Того ж місяця за участь у правозахисному русі звільнений з роботи в газеті «Молода гвардія».
Тоді ж улаштовується літпрацівником у газеті «Друг читача». За відмову давати свідчення на
закритому суді братів Горинів В. Чорновола засудили до трьох місяців примусових робіт.

Репресії лише посилювали в ньому силу опору: звільнення з роботи прискорило працю над
документальним дослідженням «Правосуддя чи рецидиви терору?» (травень 1966 року). Це був,
мабуть, один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики. Наступний
вирок у листопаді 1967 року — жорстокіший: 3 роки ув'язнення в таборах суворого режиму.
Причиною і цього разу виявилася журналістика: В'ячеслав Чорновіл уклав документальну збірку
«Лихо з розуму» (Портрети двадцяти «злочинців»), де подав матеріали про арештованих 1965 року
шістдесятників. Після того, як книжку було надруковано за кордоном, міжнародна громадськість
піднесла голос на захист ув'язнених, і брежнєвські холуї змушені були на це зважати. Отож дехто з
тоді арештованих завдячує Чорноволові життям.

За свої книжки Чорновіл став лауреатом премії для кращих журналістів світу, що боронять права
людини; а від Радянського Союзу отримав нове тюремне ув'язнення.

Після звільнення 1969 року з великими труднощами вдалося влаштуватися на роботу. З 1970 року
В'ячеслав Чорновіл працював спостерігачем метеостанції в Закарпатті, землекопом археологічної
експедиції в Одеській області, вагарем на станції Скнилів у Львові, з 1971 року — у Львівському
відділенні Українського товариства охорони природи[1].

1970 року Чорновіл починає випуск підпільного журналу «Український вісник», в якому друкує
матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву. Він — його організатор,
редактор і видавець. Під час відомої страхітної загальноукраїнської «зачистки» 1972 року його
арештовують знову — попереду суд і вирок: 6 років таборів і три роки заслання. Це знову суд над
журналістом, суд над Словом: Мордовія, Якутія, Чаппанда, боротьба за статус політв'язня,
підпільна публіцистика й новий, ще потужніший виток спротиву.

Відбував термін у мордовських таборах для політв'язнів ЖХ-385/17-А (с. Озерне) і ЖХ 385/3 (с.
Барашево). В. Чорновіл був організатором і учасником численних акцій протесту, голодувань,
виснажливої боротьби за статус політв'язня. Понад половину терміну провів у ШІЗО (штрафний
ізолятор) і ПКТ (приміщення камерного типу). «Зеківський генерал» — так назвав нарис про нього
письменник Михайло Хейфец. Разом з Борисом Пенсоном В'ячеслав Чорновіл написав книгу
«Хроніка таборових буднів» (1975), яку було нелегально передано з табору за кордон і
опубліковано 1976 року у журналі «Сучасність».

На початку 1978 року був відправлений етапом на заслання в с. Чаппанду (Якутія), де працював
чорноробом у радгоспі, пізніше в Нюрбі — постачальником. Там написав брошуру про боротьбу
за статус політв'язня в таборах (1977—1978) під назвою «Тільки один рік». Від рукопису,
переданого за кордон, відновлено тільки фрагменти. 1978 року прийнятий до міжнародного ПЕН-
клубу. 22 травня 1979 року Чорновіл став членом Української Гельсінської Групи.

У квітні 1980 року знову заарештований на засланні за сфабрикованим звинуваченням

(фактично — за опозиційні виступи та за участь у Гельсінській групі). Тримав 120-денне
голодування протесту. В останньому слові на суді В'ячеслав Чорновіл звинуватив КДБ і міліцію у
фальсифікації та закликав суд не брати участі в змові. Був засуджений на п'ять років позбавлення
волі. 1983 року звільнений за протестом прокурора Якутії без права виїзду в Україну. Працював
кочегаром на заводі будівельних матеріалів у місті Покровську.

У травні 1985 року В'ячеслав Чорновіл повернувся в Україну. Зміг улаштуватися на роботу у
Львові тільки кочегаром у Міськрембудтресті та школі-інтернаті. Відновив активну політичну
діяльність. Восени 1988 року разом з М. Горинем дав інтерв'ю закордонній журналістці Марті
Коломієць, у зв'язку з чим влада розгорнула кампанію за видворення їх з СРСР. Чорновіл і Горинь
звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. Тоді ж звільнений з роботи з
політичних мотивів.

Улітку 1987 року В. Чорновіл відновив видання «Українського вісника», редактором та автором
якого був протягом двох років.

11 березня 1988 року з М. Горинем і З. Красівським підписав Звернення до української та світової

громадськості про відновлення діяльності УГГ. Цього ж року ініціював створення Української
гельсінської спілки (УГС), яку від початку задумав як політичну партію. Був її співголовою, а
також співавтором програмних документів, зокрема «Декларації принципів Української
гельсінської спілки», яку оприлюднив 7 липня 1988 року на 50-тисячному мітингу у Львові. УГС
стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу. В'ячеслав
Чорновіл був одним з трьох робочих секретарів, потім членом виконкому УГС, очолював пресову
службу — написав і відредагував понад сто листів прес-служби УГС, які оперативно, у день
виходу, передавалися по радіо «Свобода», а також розповсюджувалися самвидавом.

Політична діяльність

Від часу створення (8—10 вересня 1989 року) Народного Руху України (НРУ) — член Руху та
його Великої Ради, з березня 1992 — співголова, а з грудня 1992 року — голова НРУ. Ось як про
цей час згадував сам В'ячеслав Чорновіл: „Ідея створення Руху виникла спонтанно, вона йшла
знизу. Прийшов час «розвалу імперії», так званої перебудови. Він закликав низи до дії, а серед
інтелігенції, колишніх політв'язнів, політичних діячів виявилися люди, які вирішили очолити цей
рух. Я пригадую, як 17 вересня 1989 року ми вивели на вулиці Львова 200—250 тис. осіб. Це була
природна потреба різко змінити ситуацію, яка на цей момент склалася в країні: ішло розвалювання
комуністичної системи, дуже активізувалися народні маси, і це треба було оформити. Перша
спроба створити у Львові «Демократичний фронт сприяння перебудові» була літом 1988 року, але
нас тоді розігнали собаками й ОМОНом. Наприкінці 1988 року, зайнявши національно-
патріотичні позиції, нашу ідею підтримала більшість членів Спілки письменників України.
Завдяки цьому нам легше було захищатися від свавілля влади. Ми змогли виголосити програмні
положення НРУ. Почалося інтенсивне зростання організацій Народного Руху в областях. У
вересні 1989 року відбулися установчі збори НРУ. 1993 року НРУ був перереєстрований на
політичну партію, бо, будучи громадсько-політичною організацією, ми не могли брати участь у
виборах.“

У березні 1990 року В'ячеслав Чорновіл був обраний депутатом Львівської обласної ради та
Верховної Ради України. Він був одним з лідерів радикального крила демократичної частини
Верховної Ради — Народної Ради. З квітня 1990 року до квітня 1992 року — голова Львівської
облради та облвиконкому. Восени 1991 року В'ячеслав Чорновіл був кандидатом у Президенти
України (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27%).

У жовтні 1991 року на Великій козацькій раді В'ячеслава Чорновола обрано гетьманом
українського козацтва. З квітня 1992 року — на постійній роботі в парламенті України. Народний
депутат України двох наступних скликань — 1994 і 1998 років. Керівник депутатської фракції
Народного Руху України. З 1995 року член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради
Європи.

Шеф-редактор незалежної громадсько-політичної газети «Час/Time» (з січня 1995 до травня 1998)

і «Час» (з жовтня 1998 до березня 1999).