№2 Формування Української національної

держави у 1648-1654 рр.

1. Причини формування української національної державності.

Організаторами державотворення з перших днів війни стали козацька старшина та

українська шляхта. Вже у травні 1648 р. до Польщі почали надходити відомості, що Б.
Хмельницький створює удільне князівство із столицею в Києві, а себе титулує князем
Русі. Насправді, судячи з листів гетьмана до польського короля, мова йшла про плани
української автономії у складі Речі Посполитої. Проте розмах повстання, масова втеча
польських урядовців, магнатів і шляхти з України поставили на порядок денний
створення власної державної організації. На початку лютого 1649 р. Б. Хмельницький
сам повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну
Українську державу.

Формування Української держави розпочиналося у надзвичайно складних

обставинах Народно-визвольної війни, що зумовило особливості
державотворення. Козацька старшина і шляхта використали багатий досвід
самобутньої козацької республіканської організації самоврядування на
Запорізькій Січі, перевіреної практикою військово-адміністративної,
полково-сотенної системи управління козацтва на чолі з гетьманом. Цей
досвід переносився на всі визволені території України. Таким чином,
закладались підвалини республіканської форми правління з верховенством
влади генеральних, полкових, сотенних рад, гетьмана, виборністю органів
публічної влади всіх рівнів, розвиненим місцевим самоврядуванням.

У розбудові держави Б. Хмельницький діяв цілеспрямовано. Вже в червні 1648 р.

козацька загальна рада під його головуванням затвердила статут "Про устрій Війська
Запорізького". Його норми чітко визначали організацію і компетенцію органів
публічної влади на визволеній території України. Утворення Української держави
закріпили Зборівський (1649 р.) та Білоцерківський (1651 р.) договори, укладені
гетьманом із Річчю Посполитою. Тепер основними ознаками Козацької держави були і
визначена територія, яку охоплювала державна організація, населення, що на ній
проживало, введення своєї податкової системи. Через рік, після перемоги під
Корсунем, Хмельницький вважав себе главою звільненої України: "Хоч я людина й
невідома і незначна, але Бог дав мені стати єдиновладцем і самодержцем руським".

Аналізуючи причини Української національної революції слід

відзначити: по-перше, у цей час надзвичайно ускладнилася
соціально-економічна ситуація в українських землях, що входили до складу
Речі Посполитої. Фільварковопанщинна система посилювала експлуатацію
шляхом обезземелення селян, зростання панщини, запровадження
кріпацтва, збільшенням натуральних і грошових податків. Польські та
полонізовані українські феодали на початку XVII ст. здавали свої маєтки в
оренду єврейським підприємцям, які нещадно експлуатували селян,
виснажували землі, намагаючись за короткий термін повернути з
прибутками вкладені гроші.

В складній ситуації опинилося і міщанство, особливо в тих містах, які

перебували у приватній власності феодалів. Міщани виконували
повинності та сплачували податки, в т. ч. церковну десятину. Магдебурзьке
право теж постійно обмежувалося. До того ж у політичному та
економічному житті міст провідну роль відігравали поляки та інші іноземці,
що спричиняло загрозу «випадання» українців із загальнолюдських
цивілізаційних процесів, перетворення їх на відсталу «селянську націю».
Взагалі, проблема формування неповної соціальної структури української
нації та її наслідків є надзвичайно важливою не лише в теоретичному
аспекті, а й може, зрештою, повинна пояснити чимало специфічних
особливостей українського націотворення, державотворення та інших
історичних процесів в Україні. Незадоволене своїм становищем було й
козацтво, в т. ч. реєстрове, авторитет, вплив, активність та слава якого
зростали, а права дедалі більше обмежувалися Річчю Посполитою, особливо
після т. зв. «Ординації Війська Запорозького» 1638 р. Таким чином,
рушійними силами революції стали: козацтво, селяни, міщани, а також
дрібна українська шляхта, православне духовенство, тобто практично всі
соціальні верстви тогочасного українського суспільства.

По-друге, ситуація в українських землях ускладнювалась і критичним

становищем в політичній сфері. Відсутність власної держави, перервана
державотворча традиція, масове ополячення української еліти свідчили про
наближення національної катастрофи, адже «прогресуюча асиміляція
українського народу поступово доходила до тієї межі, за якою він мусив
зійти з історичної сцени як самостійний суб’єкт». Намагаючись прискорити
хід цього процесу, польська сторона посилила національно-релігійне
гноблення. Колоніальна політика Польщі однозначно була спрямована на
придушення розвитку української мови, української культури, національної
самосвідомості тощо.

Отже, відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної

еліти, церковний розкол, наростаюче закріпачення селянства не тільки
помітно гальмували в середині XVII ст. суспільний розвиток українського
народу, а й робили цілком реальною загрозу втрати його національної
самобутності, асиміляції та зникнення. Саме ці чинники були
основоположними у формуванні Української національної держави.
2. Адміністративно-територіальний устрій України в 1648–1654
рр.

Адміністративна система складалася з декількох ланок. Центральне місце в

системі органів нової влади посідав гетьман, яким з 1648 р. був Б.
Хмельницький. Йому належала вища військова, законодавча, виконавча і
судова влада.

Найважливіші військово-політичні питання мала розв'язувати військова рада,

в якій могло брати участь усе військо. Проте вона збиралася рідко. У зв'язку з
тим, що чисельність війська досягла 200 тис. чол., у раді, як правило, брали
участь ті військові частини, які знаходилися поряд, — інші полки надсилали
своїх представників.

Дієвішим і постійнішим органом влади була рада генеральної старшини.

До неї входили: обозний, 2 осаули, 2 судді, генеральний писар; пізніше — також

генеральні хорунжий, бунчужний і підскарбій. Старшинська рада могла бути
вузькою або більш широкою: генеральної старшини, генеральної старшини з
полковниками, ще ширше — із сотниками. Раду генеральної старшини скликав
гетьман перед кожною військовою радою, а також за необхідності вирішити
складні питання.

Вся територія України поділялась на полки, кількість яких залежно від

обставин змінювалась (у 1648 р. — 40, у 1649 р. — 16, у 1650 р. — 20). На чолі
полку стояв призначений гетьманом або обраний полковою радою полковник.
Йому належала вся повнота влади на території полку. З полковником
військові й адміністративні функції здійснювала також полкова старшина:
полковий писар, обозний, суддя, осаул тощо. Полки ділилися на сотні на чолі з
сотником і аналогічною полковій старшиною. У полку могло бути до 20 сотень.
Сотні ділились на курені (по 20-30 козаків у кожному) на чолі з курінним
отаманом.

Містами управляли виборні міські старшини, а в селах - сільські отамани. У

великих привілейованих містах влада належала магістратам, а у дрібних з
таким же статусом містах правили отамани з виборними особами від міського
населення.

За Україною, як за державою, було визнане право мати постійне реєстрове

військо. В 1648-1654 p. в Україні діяла величезна на ті часи збройна сила
чисельністю у 300 тисяч чоловік, яка іменувалася козацтвом. Цікаво
порівняти: Б. Хмельницький у січні 1648 p. перемістився у Січ із загоном в 300
чоловік, а розпочав воєнні дії у квітні того ж року з військом у 5 тис. бійців. Під
Жванцем у 1653 p. стояло вже 350-тисячне військо.
3. Органи публічної влади:

а) загальновійськова рада;

Була одним із найвищих органів державної влади України другої половини XVII
ст. Вона походила із Запорозької Січі. У процесі формування Української
держави Загальна військова рада із суто військової установи
трансформувалася в орган державної влади. Проте з докорінною зміною
державно-правового статусу рада не набула офіційної назви. Джерела
називають її генеральною, козацькою, чорною, чернецькою. Як орган прямого
народовладдя Загальна військова рада формувалася через скликання
гетьманом, генеральною старшиною або простими козаками всього війська.

Загальна військова рада не мала встановленого місця й періодичності

проведення. Кожного разу місце, час і мету її проведення визначав
гетьманський універсал, який одночасно санкціонував скликання Ради.
Гетьман і старшина виконували основні організаційні функції: оголошували
початок роботи Ради, закривали її або переносили її засідання на інший час,
виносили на її розгляд питання, здійснювали нагляд за дотриманням
процедури, фіксували рішення Ради.

До компетенції Загальної військової ради козацьке право відносило передовсім

вибори гетьмана і генеральної старшини та усунення їх від влади, хоча
фактично Загальна військова рада тільки обирала гетьмана і генеральну
старшину та жодного разу не скористалася правом позбавити їх займаних
посад чи вчинити над ними суд. Важливими функціями Загальної військової
ради були також ратифікація міждержавних угод, санкціонування законів,
ухвалення рішень із питань війни і миру та судочинство.

https://pidru4niki.com/1256060745460/pravo/zagalna_viyskova_rada

б) гетьман і генеральний уряд;

Вищий ешелон влади - генеральний уряд. Його повноваження поширювалися

на усю територію вільної України. Над ним стояли тільки збори всього війська
— військова, або генеральна, або чорна рада. Проте вона не була постійно
діючим органом. Її скликали для вирішення найважливіших питань життя
України, ведення війни, а також виборів генерального уряду. Поступово її
замінила старшинська рада, яку здебільшого складали генеральні старшини
та полковники.

Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими помічниками, які

складали раду генеральної старшини при гетьмані. Гетьман був правителем,
главою України, він наділявся широкими державними повноваженнями для
виконання політичних, військових, фінансових функцій. Він видавав універсали
- загальнообов'язкові нормативні акти. Багато з них присвячувалося
організації та діяльності державних інституцій. Від нього також залежало
скликання рад - військової і генеральної старшини. Він був вищою судовою
інстанцією і верховним головнокомандувачем

Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом

держави.

Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які

керували окремими галузями управління.

Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він

керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі
документи як до гетьмана, так і від нього.

Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий

займались військовими справами, відповідали за боєздатність війська та його
матеріальне забезпечення.

Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська

Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана.

Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до

полкових та сотенних судів.

Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави.

Перераховані державні особи складали раду генеральної старшини, яка з

часом витісняє Військову раду.

г) полковник і полковий уряд;

Полковий уряд очолювали полковники, які виступали як представники

військової адміністративної влади на території полку та були виконавцями
доручень гетьмана, генеральних і старшинських рад Фактично полковники
забезпечували владу гетьмана на місцях. Тому своїм розвитком інститут
полковника поступався тільки перед гетьманом. Влада полковників
набувалася через вибори на полковій козацькій раді. Щоправда, як
стверджують дослідники (А. Козаченко), вибори мали формальний характер, а
фактично полковників призначав гетьман або рада старшин, вони ж усували їх
із посади.
Полковникам у межах полку належали широкі військові, адміністративні,
фінансові та судові повноваження. Вони забезпечували мобілізацію ввіреного
їм військового підрозділу, дбали про Його боєздатність, забезпечували його
дисципліну, доглядали за станом фортифікаційних споруд тощо. Полковники
здійснювали всю повноту розпорядчих функцій на підвладній їм території.
Насамперед, вони розпоряджалися земельним фондом ("рангові маєтності"),
що його склали колишні королівщини та землі, залишені шляхтою.
Полковники розподіляли ці землі між старшиною й козаками, як плату за
несення ними військової служби. Вони також організовували фінансову
справу, керували збором податків до військового скарбу, віддавали в оренду
промисли, що належали до військового фонду, збирали орендну плату.
Повноваження полковників у поземельних і фінансових справах ставили під їх
контроль також міське господарство і давали змогу втручатись у внутрішні
справи міст.

В управлінні територією полку та командуванні військовим підрозділом

полковник спирався на полкову старшину, склад якої майже повністю
дублював склад генеральної старшини - обозний, суддя, осавул, писар,
хорунжий. Матеріальним забезпеченням полку відав обозний. Він керував
обозом та артилерією, за відсутності полковника виконував його обов'язки.
Обозному підлягали полковий артилерійський осавул, полковий
артилерійський писар, хорунжий полкової артилерії та отамани. У полковому
суді головував полковий суддя. Він мав свою канцелярію та урядовців. Писар
вів діловодство полку і керував полковою канцелярією. Осавул (найчастіше їх
було два) наглядав за дотриманням порядку й дисципліни у полку, виконував
поліційні функції. Мав помічника - підосавула. Полковий хорунжий відповідав
за збереження полкового прапора

Управлінською й технічною установою полкового уряду була полкова

канцелярія. У межах полку вона виконувала загалом такі ж функції, що й
генеральна військова канцелярія на загальнодержавному рівні. Полкова
канцелярія розвинулась у провідну установу полкового уряду. Вона
забезпечувала механізм взаємодії генерального", полкового і сотенного
урядів.

Вважається, що полковий уряд становив основу організації державної влади

Козацько-гетьманської України. На нього спирався у своїй діяльності
генеральний уряд. Тому генеральний уряд всебічно сприяв удосконаленню й
розвитку полкового уряду.
г) сотник і сотенний уряд;

Модель адміністративного устрою полісу копіювалася на сотенному рівні. До

складу сотенного уряду входили: сотник, городовий отаман, сотенні старшини,
сотенна рада старшин і сотенна канцелярія.

Право формувати сотенний уряд, затверджувати чи скасовувати його постанови

належало сотенній козацькій раді, якій, відповідно до звичаю, він
підпорядковувався. За механізмом формування та за принципами функціонування
сотенна козацька рада була установою, однотипною з полковою козацькою радою.
Однак до кінця XVII ст. окремі повноваження сотенної козацької ради
привласнили гетьман, полковник і сотник.

Сотенний уряд репрезентували сотник і його помічники. Сотникові в межах сотні

належали широкі військові, адміністративні та судові повноваження. Передовсім
сотник виконував обов'язки командира військового підрозділу, персонально
відповідав за боєготовність сотні, щорічно проводив мобілізацію й демобілізацію
козаків. Під час воєнних дій сотник особисто командував сотнею. За невиконання
наказу він мав право карати козаків смертю. Під керівництвом сотника сотенний
уряд ухвалював рішення про надання чи відторгнення земельних угідь, про збір
податків, розпоряджався скарбом сотні, проводив перепис населення й майна,
провадив нотаріальні дії, встановлював повинності.

Сотники забезпечували виконання постанов вищого уряду, особисто

контролювали збирання податків, стягнення мита, законність землеволодіння,
будівництво фортець тощо. Про діяльність такого штабу сотники звітували перед
полковою канцелярією. Крім того, - на сотників покладалося виконання
правоохоронних функцій. Вони організовували проведення попереднього слідства
й дізнання, затримання збіглих селян і дезертирів. Сотник, зазвичай, очолював
також колегію сотенного суду. Щоправда, компетенцію сотників законодавчо
закріплено не було. Окремі їхні повноваження врегульовувалися козацькими
звичаями та актами генерального й полкового урядів.

У своїй діяльності сотник спирався на сотенну старшину - осавула, писаря,

хорунжого, а також курінних отаманів. Поряд з отаманами, які виконували тільки
військові функції, дослідники вирізняють і "отаманів городових", котрі мали лише
адміністративну владу в містах, зокрема в резиденції гетьмана.

https://pidru4niki.com/1333122245463/pravo/mistsevi_organi_vladi_upravlinnya_skl
adova_politichnogo_ustroyu_viyska_zaporozkogo

д) городовий, курінний, сільский отаман

Городовий отаман — голова городового козацького самоврядування другої

половини 17–18 століть, який, на відміну від сотників і отаманів, виконував
лише адміністративні функції. У джерелах вперше згадується в 1630-х роках як
глава станового козацького самоуправління у південних волостях Київщини —
місцях базування городових козаків. Під час і після Хмельниччини
повноваження городових отаманів значно розширилися, їх повноваження
почали поширюватися й на некозацьку частину суспільства. Особливо
значний вплив вони мали в містах, що не володіли магдебурзьким правом,
міщани цих міст на чолі з війтом підпорядковувалися городовому отаману у
всіх цивільних справах, особливо в сфері судочинства. Як правило, городові
отамани в цивільних справах мали владу і над козацькими сотниками.
Городові отамани гетьманських резиденцій чи великих полкових міст були
досить впливовими у козацькому середовищі Гетьманщини старшинами.

Курінни́й отама́н — в Україні виборна особа, що очолювала курінь. У

Гетьманщині в 17-18 ст. — курінний отаман очолював найнижчу
адміністративно-територіальну ланку — курінь (полк-сотня-курінь). Керував
військовими, організаційними і адміністративними справами.
Підпорядковувався сотенному правлінню. Фактично призначався сотенною і
полковою адміністрацією. Призначення курінних отаманів оформлялося
гетьманським універсалом.
Гетьмана як главу України визнавав і польський король. 19 лютого 1649 р. на загальній
козацькій раді у Переяславі посли Яна-Казимира вручили Б. Хмельницькому разом із
привілеєм на вольності гетьманську булаву і бунчук, червону хорогву з білим лебедем, а також
коштовні подарунки. Самовидець підтверджує, що "...из разных стран монархи отозвались з
приязнью до гетьмана и подарки прислали". Надійшли подарунки і від московського царя. А в
листі Б. Хмельницькому з далекої Англії від Олівера Кромвеля він титулувався "Божьей
милостью генералиссимусом", як "вождь всех казаков Запорожских, страх и истребитель
польской шляхты, завоеватель крепостей, искоренитель римских священников, преследователь
язычников...". Це було початком міжнародного визнання Української держави, заслуг її
головного творця.

Геополітичне поле тодішньої Європи складали виключно монархічні держави, де монархи -

королі, імператори, царі уособлювали державний суверенітет, виступали єдиними суб'єктами
міжнародних відносин. Очевидно, саме ці обставини враховував гетьман, іменуючи себе в
дипломатичному листуванні "єдиновладцем і самодержцем руським". Така "самотитулатура" -
свідчення прагнення самого Хмельницького поєднати ідеї козацької соборності з традиціями
старої українсько-руської державності, зміцнити особисту владу для успіху державотворення в
умовах війни і складного міжнародного становища України. Гетьман негативно ставився до
монархічних інститутів і не раз публічно засуджував їх. Втім це не заважало йому претендувати
на сильну владу, щоб протистояти своїм політичним супротивникам як в Україні, так і за її
межами. М. Драгоманов писав, що устрій Української держави 1648-1654 рр. був більше
подібний до устрою теперішніх (друга половина XIX ст.) держав європейських, так званих
конституційних.

Автори історичних досліджень, які підкреслюють монархічні настрої і наміри Хмельницького,

прагнення підкорити собі козацьке самоврядування з його радами, пов'язують їх з
особливостями "авторитарного" характеру гетьмана. Утім очевидно, що в умовах майже
безперервної війни, за відсутності вірних союзників, без сильної гетьманської влади молода
незалежна держава не могла постати, а тим більше довго існувати.

Політичну організацію, що склалася на звільненій території України у 1648-1654 рр., сучасники

нарекли Українською козацькою державою, називаючи її також Військом Запорозьким. Навіть
польський король Ян Казимир офіційно визнав, що в Україні немає іншої влади, крім влади
гетьмана з Військом Запорозьким, і що гетьман (Б. Хмельницький) діє як "правитель", тобто як
глава держави.