ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ 4.

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА
РЕВОЛЮЦІЯ XVII СТ. І СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ
ДЕРЖАВНОСТІ (1648–1676 РР.)

План

1. Причини, рушійні сили, характер, мета та періодизація української

національної революції.
2. Національно-визвольна боротьба українського народу 1648–1657 рр.
Українська козацька держави.
3. Період «Руїни». Підсумки української національної революції.

МЕТОДИЧНI ПОРАДИ

1. Висвiтлюючи перше питання, доцільно проаналізувати основні

передумови та об’єктивні причини, що привели до Нацiонально-визвольної
революції українського народу проти польсько-шляхетського режиму в
Українi.
Зверніть увагу на різницю між поняттями "причини" та "передумови"
того чи іншого історичного явища. Під передумовами, як правило, розуміють
глобальні процеси (приміром, в економічній, соціальній або релігійній
сферах), які зароджувалися, розвивалися й поступово готували те чи інше
історичне явище (війну, повстання, політичну кризу, революцію),
створювали умови, в яких воно розвиватиметься в подальшому. Причини за
своїм характером є сукупністю одномоментних явищ, які викликають до
життя ту чи іншу подію, підготовану попередніми передумовами,
провокують її, змушують "діяти", ставати історичною дійсністю.
Передумови революції визрівали насамперед у соціально-економічній
сфері. Фільварково-панщинна система господарства, яку застосовували
польська шляхта, вела до масового покріпачення селян. В той же час
козацьке господарство базувалося на засадах дрібної приватної власності на
землю та найманої праці вільної людини, а тому було якісно новим.
Протиріччя між козацьким, по суті, буржуазним господарством, і
фільварково-панщинною системою, яка ґрунтувалась на праці закріпаченого
селянина, стало однією з головних причин революції.
Гноблення селянства, не обмежувалося панщиною. Термін розшуку
втікачів збільшився до 20 років. Магнати користувались необмеженою
владою над майном і навіть життям своїх селян: їх спалювали живцем,
виколювали очі, відрубували руки. Селяни страждали не тільки від
експлуатації, а й від свавілля розбещеної шляхти.
Шляхта захоплювала землі нереєстрових козаків і змушувала їх
відбувати повинності, все частіше порушувала привілеї, що були надані
королем реєстровому козацтву. Курс польського уряду на ліквідацію
козацтва як стану, викликав з його боку збройний опір, а виступ козаків
відіграв роль суспільного детонатора.
У національному питанні проводився курс на усунення українців від
участі в міському самоуправлінні і зосередження його в руках поляків.
Створювались перешкоди при вступі до цехів, у заняттях ремеслами,
промислами, торгівлею. Така політика таїла загрозу зсуву української нації
на узбіччя нових буржуазних відносин (в яких провідну роль відігравало
місто) замикання її у сфері середньовічного села, а відтак перетворення у
«селянську націю».
Дискримінація у сфері мови й освіти полягала у протидії польської
влади відкриттю братських та українських шкіл, навіть з латинською мовою
викладання, й поширенню мережі єзуїтських шкіл. Польська мова витіснила
українську із вжитку у містах - серед шляхти, козацької старшини,
інтелігенції.
Все це доповнювалось духовним рабством - визнанням православної
релігії поза законом, закриттям церков і монастирів, позбавленням
православних можливості відправляти релігійні обряди, виплатою десятини
на користь католицької церкви. Для осіб православної віри вводились
обмеження на обіймання посад у міському самоуправлінні, занять
ремеслами, промислами, торгівлею, траплялись випадки насильницького
обернення їх у католицтво чи уніатство.
У політичній сфері утвердженню польського панування сприяли два
чинника – втрата національною елітою ідеї державності України та імперська
доктрина Речі Посполитої щодо українських земель.
Після Люблінської унії панівна українська верства виявилась
неспроможною висунути програму окремого політичного устрою для
України, що призвело до включення її земель у склад Польщі. Водночас Річ
Посполита проголошувала українські землі як такі, що одвічно належали їй,
були безправно відірвані, а тепер законно повернулися до її складу. Тому за
українцями не визнавали жодних прав на формування власного, навіть
автономного, державного утворення. Позбавлялися вони й перспектив у
майбутньому, адже начебто проживали на споконвічно польських землях.
Шовінізм шляхти робив неможливим розв'язання українського питання в
межах Речі Посполитої. Стало очевидним, що в складі Речі Посполитої
українська нація не мала шансів для повноцінного національного розвитку.
Отже, українська національна революція була викликана цілою низкою
предумов та причин політичного, соціально-економічного, культурно-
релігійного характеру.
Рушійними силами (національний і соціальний склад учасників
боротьби) були православні українці, хоча на бік повсталих переходили
окремі поляки та євреї. Серед соціальних верств важливу роль відігравало
козацтво, яке склало кістяк національної армії та підґрунтя нової
політичної еліти; селянство, яке боролося проти закріпачення, а після 1648
р. - за збереження за собою «козацьких прав і вільностей»; міщани - міські
ремісники, торговці, дрібна українська шляхта. Підтримали революцію
православне духовенство, особливо його низи, та реєстрове козацтво,
чимало представників якого сформувало в подальшому еліту української
держави.
Мета революції: 1) добитися ліквідації національно-релігійного
гноблення з боку Речі Посполитої і не допустити його з боку Московії та
Османської імперії; 2) розбудувати національну соборну державу і
відстояти її незалежність; 3) знищити феодальне землеволодіння та
фільварково-панщинне господарств і утвердити нові соціально-економічні
відносини, основу яких становила дрібна приватна власність на землю й
праця вільного виробника.
Щоб з’ясувати характер війни, необхідно визначити її межі, здійснити
періодизацію, а вже потім пояснити, чому вона була національною,
народною, селянською, релігійною. Один з варіантів періодизації
міститься у лекції 4. Запропонуйте інші варіанти періодизації та
обгрунтуйте їх.
2. Перші битви, що стали початком національної революції
українського народу проти шляхетської Польщі, відбулися навесні 1648 р.
Керівництво повстання згуртувалося навколо чигиринського сотника
Богдана – Зиновія Хмельницького.
Що змусило лояльного до влади сотника реєстрового козацтва Б.
Хмельницького взятись до зброї і очолити повстання?
Зважившись на такий рішучий крок, Б. Хмельницький зумів залучити
до підготовки повстання кращих представників козацької старшини. які
охоче взялися за цю справу. Встановивши зв’язок із Запоріжжям,
Хмельницький почав підготовку повстання. Січ стала центром підготовки
повстанських сил. Щоб забезпечити свій тил від вторгнення татар,
Хмельницький уклав угоду з кримським ханом про спільну боротьбу з
Польщею.
Поясніть, чому його союз з Кримом виявився хитким?
Водночас, із виступом повстанських загонів на дніпровському Низу,
на Запоріжжі, народні повстання спалахнули і на Подніпров’ї.
Схарактеризуйте початковий період війни. Дайте оцінку перемог на
Жовтих Водах, під Корсунем та битви під Пилявцями.
Розгром польського війська сприяв повстанському руху в Україні
Успішний хід війни призвів до ліквідації на більшій частині території
України влади польської адміністрації, з України втекли магнати, шляхта,
католицьке духовенство. На звільнених від поляків територіях почав
формуватись козацький адміністративний устрій, утворювались нові
адміністративні округи – полки на чолі з полковниками.
Влітку 1949 р. польське військо опинилося в безнадійному становищі.
Але не зацікавлений в перемозі і посиленні України кримський хан Іслам -
Гірей пішов на таємні переговори і уклав угоду з польським королем. Не
маючи можливості одночасно воювати проти польських військ і татар,
Хмельницький змушений був почати переговори і укласти з польським
королем договір, що дістав назву Зборівського. На цих переговорах
козацька старшина домагалася підтвердження 18 вимог (розкрийте їх).
Зборівський договір визначав межі козацької території, надавав деякі
права і привілеї українцям. Але це порівняно з вимогами української
старшини було недостатнім.
Як відреагувало на підписання Зборівської угоди українське
суспільство?
На козацьких територіях (Київське, Чернігівське, Брацлавське
воєводства) йшов процес формування української козацької державності.
Головним чинником цього процесу було узаконення реєстру Війська
Запорізького в зазначеній кількості, яке поділялося на військово –
територіальні адміністративні полкові одиниці. Зосередження в руках
полковників військової, адміністративної, судової й фінансової влади
поклало початок своєрідному устрою козацької держави.
Дайте докладну характеристику української козацької держави, що
виникла в ході національної революції. Як називалися центральні і місцеві
органи влади, які функції вони виконували? Що являла собою
адміністративно-територіальна і військова система нової держави? Які
функції виконував у ній гетьман?
В умовах національної революції українське козацтво зросло кількісно
(за рахунок покозаченого селянства) і перетворилось на великий
привілейований стан українського суспільства. Козаки брали активну участь
у політичному житті, мали право володіти землею, звільнялись від оплати
податків. Головним обов’язком козака була військова служба.
Зверніть увагу на становище і позицію селянства в умовах війни. До
чого прагнуло селянство, беручи активну участь у війні? Чи співпадали його
соціально-економічні інтереси з інтересами козацтва, насамперед –
заможного?
Проаналізуйте зміни, що відбулись у релігійному житті в Україні. Яку
позицію зайняло українське православне духовенство щодо національної
революції?
Нетривкість миру з шляхетською Польщею змушувала українського
гетьмана вдаватися до запобіжних заходів, щоб мати військову допомогу на
випадок нового наступу поляків. Саме такими заходами Б.Хмельницький
вважав дипломатичні відносини.
Розкрийте мету та і результати переговорів між Україною і Кримським
ханством, Туреччиною, Польщею, Угорщиною, Московією, які відбулися в
1650-1651 рр.
Зверніть увагу на бої між селянсько–козацькими військами і
об’єднаним польсько–литовським військом під Берестечком і Білою
Церквою. Схарактеризуйте Білоцерківський договір. Покажіть зв’язок між
цими подіями і початком заселення Слобідської України. Як складались
відносини між слобідськими полками і українським гетьманом? Чому?
Умови Білоцерківського договору не задовольнили населення
України. Водночас не хотіла миритися з втраченим і польська шляхта. В цей
час і польський уряд, і Б. Хмельницький збирали сили для нових битв.
Перемога під Батогом підняла моральний дух українського війська,
повернула йому втрачену під Берестечком упевненість в своїх силах.
Зверніть увагу на ті події, що відбувалися в 1652-1653 роках
(Молдавський похід, бої під Жванцем). Схарактеризуйте дипломатичну
діяльність Б. Хмельницького, його прагнення створити антипольську
коаліцію і спільними силами завдати поразки Речі Посполитій. Він розумів,
що в складних умовах, у яких опинилася Україна в той час, неможливо
досягти незалежності без зовнішньої допомоги.
Чому він звертає погляди до Москви? З якими країнами, крім
Московської держави, вів переговори Б. Хмельницький?
Розкажіть, як відбувалася Переяславська Рада? Зверніть особливу
увагу на Березневі статті, які визначали становище України в складі
Російської держави. Насамперед, Березневі статті передбачали:
підтвердження прав і привілеїв Війська Запорізького на маєтності; 60-
 тисячний козацький реєстр; збереження козацької державної
адміністративної системи та адміністрації; збереження податкової та судової
системи; право козацтва обирати гетьмана; право вільної дипломатії
гетьмана (крім Туреччини та Польщі); збереження прав київського
митрополита; військову підтримку Москвою української визвольної
боротьби; оборону України від татар. Під актом Переяславської Ради
Хмельницький і козацька старшина розуміли, насамперед, рівноправний
воєнний союз, тим більше, Україна на той час уже була визнана
європейськими державами як суб’єкт міжнародних відносин.
Березневими статтями передбачався порядок правління в населених
пунктах, витрачання коштів на утримання козацького війська, оплату
старшині. Союз України з Москвою означав її цілковитий розрив з
Польщею. Україна мала змогу йти до власної мети – створення української
державності.
Яку оцінку Переяславські угоди одержали в історичній літературі
минулого?
Договiр вже протягом тривалого часу являється предметом наукового
зацiкавлення багатьох iсторикiв, юристiв, фахiвцiв державного права.
Переважна бiльшiсть їх сходиться на тому, що вiн був недосконалим,
«сирим», дозволяв рiзнi тлумачення сторонами, якi його пiдписали. Разом з
тим його слiд вважати i певним проявом дипломатичної ментальностi, з
одного боку, європейської, на якiй виховувалися українськi полiтики i
державнi провiдники, та азiатської, властивої московськiй дипломатiї.
Загалом же широкий спектр рiзноманiтних оцiнок i характеристик
договору, його форми i змiсту, а також його iсторичної i юридичної
квалiфiкацiї, що мiстяться в працях дослiдникiв зводиться до кiлькох
основних тлумачень. На думку росiйського iсторика права В.Сергєєвича,
договiр являв собою персональну унiю мiж Московщиною та Україною, за
якою обидвi сторони мали спiльного монарха, зберiгаючи кожна свiй
окремий уряд. Iнший фахiвець iз росiйського права М.Дьяконов доводив, що,
погоджуючись на «особисте пiдкорення» царевi, українцi безумовно
погоджувалися на поглинення їхнiх земель Московським царством, i тому
цей договiр був «реальною унiєю». Такi iсторики, як росiянин В.Мякотiн та
українцi М.Грушевський i А. Яковлiв, вважали, що Україно-московський
договiр був формою васальної залежностi, за якої сильнiша сторона (цар)
погоджувалася захищати слабшу (українцiв), не втручаючись у її внутрiшнi
справи; українцi ж зобов’язувалися сплачувати царевi податки, надавати
вiйськову допомогу i т.д. Iнший український iсторик – В.Липинський –
пропонує думку, що договiр 1654 р. був не чим iншим, як лише тимчасовим
вiйськовим союзом мiж Московщиною та Україною. Радянськi iсторики в
своїх працях обстоювали постулати, якi були сформульованi в спецiальнiй
постановi ЦК КПРС («Тези до 300-рiччя возз’єднання України з Росiєю
(1654-1954), схваленi ЦК КПРС») i вважалися єдино вiрними. В них, зокрема,
зазначалося, що договiр 1654 р. став кульмiнацiйним моментом у вiковому
прагненнi українц iв та росiян до возз’єднання i що возз’єднання цих двох
народiв було основною метою повстання 1648 р. Одним з небагатьох
iсторикiв радянських часiв, який виступив проти цiєї iдеологiчної
фальшивки, був М.Брайчевський.
Та як би не квалiфiкувати й не оцiнювати форму вiдносин, якi
утворилися внаслiдок переяславських i московських переговорiв, на думку
Д.Дорошенка, «не можна забувати одного: що обидвi сторони, й Москва, й
Україна, кожна по-своєму розумiли суть цих вiдносин. Згодившись прийняти
Україну «пiд велику царську руку», в Москвi з перших же крокiв старалися
обернути протекторат у iнкорпорацiю, використовуючи кожне необережне
слово, кожну неясну фразу в зверненнях гетьмана до московського уряду,
щоб зреалiзувати якмога ширше свiй вплив на українське життя; особливо ж
зручно використовувала Москва рiзнi прояви суспiльного антагонiзму на
Українi. Власне на цьому антагонiзмi й була побудована вся дальша полiтика
Москви щодо України. З iншого боку, гетьман i старшина справдi дивилися
на протекцiю московського царя, як лише на певну, може навiть i тимчасову
комбiнацiю, яка давала змогу нарештi покiнчити тяжку боротьбу за
унезалежнення вiд Польщi...».
Що з цього приводу говорять сучасні українські історики?
Відповідаючи на ці питання, зверніть увагу, що справжнього
(оригінального) тесту Переяславської угоди немає, а є лише неточні копії з
оригіналу, який не зберігся.
Розглядаючи значення договору 1654 р. для України, необхiдно
зазначити, що вiн, серед iншого, засвiдчував правову форму її
вiдокремлення вiд Речi Посполитої, був юридичним визнанням
Української держави та її козацького устрою. Важливо також звернути
увагу, що з укладанням договору 1654 р. Нацiонально-визвольна революцiя
українського народу не припинилася.
Далі слід проаналізувати події 1654-1657 рр., показати характер
московської політики на українських землях в цей час. Особливу увагу
зверніть на причини загострення відносин між Україною і Московщиною
та пошуки першою нових союзників.
Розкажіть про стосунки Росії з Польщею (Віленське перемир’я 1656
р.) та з Україною, України зі Швецією та Семигородом (Угорщиною). Яка
 нова антипольська коаліція сформувалася завдяки зусиллям Б.
Хмельницького? Які держави увійшли до неї? Які нові перспективи
відкривались перед молодою українською державою? Чому вони не були
реалізовані?
Вже незадовго до смерті Хмельницького стало очевидно, що
Московська держава, котра, всупереч переяславським домовленостям,
уклала сепаратне премир'я з Польщею й намагалася через поширення своїх
військових залог на Лівобережжі активно втручатися у внутрішні справи
Гетьманщини, вже не є для неї актуальним союзником.
Спроба знайти альтернативу Москві втілилася в укладенні наприкінці
1656 р. українсько-трансільвансько-шведсько-бранденбурзького
військового союзу, спрямованого проти Польщі, й пошуках нового
протектора. Втім, ці події збіглися зі смертю Богдана Хмельницького 1657
р..
Розглядаючи питання про історичну роль Б. Хмельницького, дайте
характеристику його політичної, дипломатичної, військової діяльності.
Схарактеризуйте різноманітні наукові погляди на історичну роль, яку
відіграв Б. Хмельницький в історії України. Зверніть увагу на те, що
серед істориків ніколи не було єдиної думки в оцінці діяльності особи Б.
Хмельницького.
Детально простежуючи основнi подiї нацiонально-визвольної боротьби
українського народу проти польсько-шляхетського режиму, треба наголосити
на однiй iз найважлив iших її особливостей – тiсному взаємозв’язку з
соцiальною боротьбою, що вiдiграла винятково важливу роль у становленнi
соцiально-економiчного ладу Української держави.

3 Починаючи вивчення цього питання, потрiбно наголосити, що

надзвичайно важким ударом для молодої Української держави стала смерть
Б.Хмельницького. «Україна в найбiльш рiшучу хвилю, коли важилася вся її
доля, стратила свого довголiтнього провiдника – одинокого чоловiка, котрий
мiг покермувати нею...» – писав М.Грушевський. Ця смерть знаменувала
собою завершення першого перiоду Нацiонально-визвольної вiйни, основним
завоюванням якого стали утвердження Української держави, встановлення у
нiй нової моделi соцiально-економiчних вiдносин i запровадження
спадкоємностi гетьманської влади.
При аналiзi полiтичної дiяльностi гетьмана I. Виговського слiд
виходити iз тих умов, в яких опинилася Україна на середину XVII ст. Як
зазначав iсторик М.Брайчевський, вже дуже скоро пiсля Переяславської ради
з’ясувалося, що московський уряд аж нiяк не збирається дотримуватися
досягнутої угоди i схильний розглядати Україну як невiд’ємну частину
Московської держави, на яку мають поширюватися всi її закони. I це було
цiлком закономiрно. Надто рiзною була ситуацiя в Українi та в Московщинi i
царський уряд побоювався, що тi процеси,якi розгорнулися в козацькому
краї, можуть перенестися на московськi землi.
I справдi, порiвняння виглядає досить промовисто. Україна була
республiкою демократичного взiрця, тим часом як Московщина
демонструвала приклад деспотичного єдиновладдя. Україна фактично
лiквiдувала в себе феодальне землеволодiння, у Московiї воно становило
основу економiчної системи. Україна стояла на межi лiквiдацiї крiпацтва,
Московська держава знала найбрутальнiшу форму того iнституту. Україна
мала мiське самоврядування, у Московщинi нiчого подiбного не iснувало i
т.i. Отож панiвнi верстви останньої з вiдразою ставилися до українських
порядкiв, якi неминуче революцiонiзували народнi маси Московщини.
Йдучи на союз iз Москвою, Б.Хмельницький розумiв, що на карту
ставиться все, чого пощастило досягти цiною запеклої боротьби. Вiн
покладав сподiвання на угоду, досягнуту 1654 р. Проте пiдступний царат
одразу взяв курс на послiдовно здiйснюване обмеження самостійності. Уже в
першi роки пiсля договорк 1654 р. права України стали порушувати раз по
раз. Саме тому I.Виговський, ставши гетьманом, зосередився на пошуках
противаги московським впливам в Українi. З цiєю метою вiн змiцнює зв’язки
з Польщею.
У вересні 1658 р. між Україною і Польщею було укладено Гадяцький
договір, який передбачав:
1. Україна в складі Київського, Чернігівського та Брацлавського
воєводств під назвою Князівства Руського об’єднувалася з
королівством Польським і Великим князівством Литовським
персональною унією, тобто особою спільного короля.
2. Найвища законодавча влада належала Національним зборам
депутатів від усіх земель Князівства Руського.
3. На чолі виконавчої влади мав стояти гетьман, який обирався
пожиттєво і затверджувавсяся королем.
4. Князівство Руське мало мати свій суд, скарбницю, грошову
одиницю, 40-тисячне військо, українське діловодство.
5. Перебування польських та литовських частин на українській
території заборонялося, а при нагальній потребі вони
підпорядковувалися українському гетьману.
6. Загальна свобода віри, слова, друку тощо.
Далi треба зупинитися на загостреннi полiтичної i соцiальної боротьби
в українському суспiльствi та визначити роль Москви у нiй; розповісти про
Конотопську битву; вказати причини невдач полiтики I.Виговського.
Підкресліть, що трагедія цієї, безперечно розумної людини, щирого
українського патріота полягала в тому, що він знехтував здобутками
Національної революції й намагався створити шляхетську Україну на зразок
шляхетської Польщі.
Говорячи про гетьманування Ю.Хмельницького, важливо вiдзначити,
що вже з самого початку його дiяльностi перед ним стояли надзвичайно
складнi завдання: припинити громадянську вiйну, пом’якшити соцiальне
напруження, покласти край як охлократичним поривам «чернi», так i
олiгархiчнiй сваволi старшин. I, що найголовнiше, – запобiгти загрозi
територiального розпаду України на Лiвобережжя, Правобережжя та
Запорiжжя, полiпшити функцiонування центральних i мiсцевих органiв
влади, домогтися повного суверенiтету та об’єднання етнiчно-українських
земель у межах держави. Окрiм цього, новому гетьману доводилося дiяти у
дуже складнiй ситуацiї. З одного боку, на Лiвобережжi перебували
московськi вiйська, якi, поширюючи популiстськi гасла, користувалися
пiдтримкою значної частини населення. За таких обставин ведення вiйни з
Московiєю означало продовження громадянської вiйни. Тому потрiбно було
шукати порозумiння. З другого – розрив договору з Рiччю Посполитою
ставив Україну перед загрозою вiдновлення воєнних дiй з нею та Кримським
ханством, у чому шансiв на перемогу не було. Тому уряд прийняв таке
рiшення: дiяти обережно, граючи на суперечностях мiж Московiєю i Рiччю
Посполитою. Як зазначав восени 1659 р. А.Потоцький у листi до короля,
козацька старшина вважала за найрозумнiше «не бути нi пiд королем, нi пiд
царем, сподiваючись цього досягти, обманюючи i лякаючи короля царем, а
царя – королем».
Після свого обрання Юрій Хмельницький вирішив укласти новий
договір з Московією . Для цього були вироблені т.зв. Жердівські статті,
спрямовані на збереження суверенітету козацької України в її
конфедеративному зв’язку з Московією. Вони передбачали включення до її
складу північної Чернігівщини й частини Білорусії; заборону перебування на
її теренах московського війська і воєвод (за винятком Києва); вільне обрання
гетьмана; право на зовнішньополітичну діяльність; присяги царя на умовах
договору тощо.
Однак, Москва, вдавшись до військового шантажу ( за присутності біля
Переяслава 40-тис. царського війська), відхилила ці статті і домоглася на
скликаній у жовтні 1659 р. раді ухвалення нового Переяславського
договору. Він складався з підроблених московським урядом умов договору
1654 р. (українська сторона їх на цей час втратила) та додаткових статей.
Його зміст переносив характер українсько-московських відносин зі сфери
конфедеративного союзу у площину обмеженої автономії України у складі
Московії:
1. Заборонялися зносини з іноземними державами.
2. Україна позбавлялася права без царської згоди переобирати
гетьмана.
3. Гетьман без козацької ради не міг призначати й звільняти пол-
ковників та генеральну старшину, а також розпоряджатися військом без
дозволу царя.
4. Для посилення контролю за діяльністю гетьманського уряду, в
Україні значно збільшився контингент царських військ. Крім Києва,
московські гарнізони з воєводами розташовувалися у Переяславі, Ніжині,
Чернігові, Брацлаві, Умані.
5. Передбачалася смертна кара для українців, які б відмовилися
присягнути на вірність царю.
6. Київська митрополія підпорядковувалася московському патріарху та
ін.
Зрозуміло, що такий характер стосунків з Московією не міг не
викликати глибокого розчарування й обурення серед козаків і старшин.
Ситуація вимагала внесення серйозних змін до політичного курсу. Але це
виявилося далеко не простою справою. Юрко Хмельницький прагнув блага
своїй Вітчизні, хотів зберегти її незалежність, не допустити розколу
козацької України. Однак, як зазначають iсторики В.Смолiй та В.Степанков,
добре освiчений i не позбавлений гострого розуму юний гетьман не мав
здiбностей нi полiтика, нi полководця. Емоцiйно не врiвноважений, слабкої
волi, вiн не користувався авторитетом серед старшин, не мiг твердо тримати
кермо влади у своїх руках, швидко став iграшкою в планах лiдерiв
полiтичних угрупувань.
Окремо слiд зупинитися на аналiзi Чуднiвського (Слободищенського)
(1660 р.) договору, укладеного Ю.Хмельницьким, та його наслідки.
Необхiдно наголосити, що наслiдки подiй 1658-1663 рр. були
трагiчними для України. По-перше, було породжено проблему
територiальної цiлiсностi Української держави. По-друге, витворено причину
перманентної полiтичної боротьби. По-третє, створено умови для реалiзацiї
планiв Московiї i Речi Посполитої подiлити мiж собою Україну.
Зверніть увагу, що з середини 60-х рр. XVII ст. Україна стає ареною
росiйсько-польського протистояння, що добре вiдчувається в тактицi
гетьманiв i старшини, в поведiнцi яких усе бiльше проглядаються риси
амбiтностi, егоїзму, iгнорування загальнонацiональних iнтересiв. Кiнець
кiнцем це приводить до того, що на українських землях виникає мiжусобна
боротьба, з якої мають зиск лише сусiди. Україну було подiлено вздовж
Днiпра на двi сфери впливу: польську – на Правобережнiй Українi та
московську – на Лiвобережнiй, включно з Києвом. Турецька присутнiсть
вiдчувалася на пiвднi. Всi козацькi гетьмани у цей час залежали вiд
пiдтримки тих чи iнших зовнiшнiх сил. Гетьманська влада послаблювалася
безперервними внутрiшнiми сутичками, соцiальним напруженням мiж
козацькими низами i старшиною, що прагнула монопо-лiзувати полiтичну
владу та нав’язувати їм трудовi повинностi. Але й серед козацької старшини,
якою успiшно манiпулювали могутнi сусiди України, точилася внутрiшня
боротьба, iнтриги, мотивованi вузькими особистими цiлями. Особливими
майстрами соцiально-полiтичної iнтриги виявилися надалi московськi царi та
їхнi емiсари. Щоб лiквiдувати суверенiтет України, вони пiдбурювали
народнi маси проти козацької старшини, одночасно щедро роздаючи їй
маєтностi та привiлеї в обмiн за зраду iнтересiв української державностi.
Народ назвав цей перiод (1663-1686 рр.) «Руїною».
Пiсля того як Ю.Хмельницький зрiкся гетьманської влади, його
наступниками стали П.Тетеря (1663 -1665 рр.) – на Правобережнiй Українi та
I.Брюховецький (1663-1668 рр.) – на Лiвобержнiй. Характеризуючи їх
дiяльнiсть, слiд вiдмiтити, що обидва вони зажили недоброї слави
чужинецьких поплiчникiв. Тетеря тримався чiтко пропольської орiєнтацiї,
називаючи Україну польською «провiнцiєю», а короля її «природним i
власним паном». Саме за допомогою полякiв йому вдалося на якийсь час
поширити свiй вплив i на Лiвобережжя, але не надовго.
На Лiвобережнiй Українi I.Брюховецький проводив вiдверто
промосковську полiтику, пiдписавши у 1665 р. «московськ i статтi», згiдно з
якими всi податки, що збиралися в Українi, повиннi були йти до царського
скарбу, а у всi найзначнiшi мiста призначалися царськi воєводи з вiйськом. За
винятком козакiв, усе населення вiддавалося пiд адмiнiстративну та судову
управу воєвод. Гетьманський уряд позбавлявся права на зовнiшньополiтичну
дiяльнiсть.
Незважаючи на глибокi суспiльно-полiтичнi суперечностi в середовищi
державної елiти з її орiєнтацiєю на рiзнi зовнiшнi сили й постiйне втручання
останнiх у внутрiшнє життя України, обидва її регiони зв’язували в один
державний органiзм полiтичнi, етнокультурнi, конфесiйнi та iншi чинники.
Ще не була втрачена перспектива об’єднання. Яскравим представником iдеї
сильної, самостiйної, соборної України виступав обраний у серпнi 1665 р.
гетьманом П.Дорошенко. Його дiяльнiсть розпочалася у дуже
несприятливiй внутрiшнiй i зовнiшнiй обстановцi. Крiм того, що держава
була розчленована на два гетьманства iз своїми урядами, вона виявилася
також надзвичайно спустошеною. За приблизними пiдрахунками, на
середину 60-х рр. XVII ст. Правобережна Україна втратила 65-70% свого
населення.
На початку 1667 р. зазнало iсторичних змiн мiжнародне становище
України. Наприкiнцi сiчня укладається московсько-польський
Андрусiвський договiр. Вiн передбачав встановлення на 13,5 року
перемир’я, закрiплення за Московщиною Сiверщини й Лiвобережної Ук-
раїни i на два роки Києва, а за Рiччю Посполитою – земель Бiлорусi та
Правобережної України. Запорiжжя потрапляло у спiльне володiння двох
держав. Отже, договiр вiдображав компромiс мiж двома монархiями, що
полягав у подiлi Української держави i мав надзвичайно трагiчнi наслiдки
для iсторичної долi українського народу. Виникли незборимi труднощi на
шляху консолiдацiї українських земель у межах незалежної нацiональної
держави. На тривалий час загальмувався й деформувався процес розвитку
української нацiї, її етнiчної й полiтичної самосвiдомостi, мови, культури
тощо.
Цей договiр, на думку В.Смолiя та В.Степанкова, знаменував собою
завершення другого перiоду нацiональної-визвольної боротьби, що
характеризувався рiзким загостренням соцiально-полiтичної боротьби, яка й
призвела до подiлу козацької України на два гетьманства. Почався останнiй,
третiй перiод нацiонально-визвольної вiйни. Основним його змiстом була
вiдчайдушна боротьба уряду П.Дорошенка за возз’єднання Української
держави та змiцнення її суверенiтету.
Далi потрiбно прослiдкувати основнi етапи дiяльностi гетьмана
П.Дорошенка та їх змiст, коротко спинитися на характеристицi таких
постатей, як П.Суховiй, Д.Многогрiшний, М.Ханенко, I.Самойлович, I.Сiрко,
проаналiзувати угоди, укладен i українськими гетьманами та мiжнароднi
договори, що стосувалися України, зокрема Бучацький (1672 р .),
Журавненський (1674 р.), Бахчисарайський (1681 р.), про «Вiчний мир»
(1686 р.). Зазначте, що два останні акти закріплювали розкол України.
Доцiльно також розповiсти про трагiчну долю Ю. Хмельницького, який
намагався з допомогою Туреччини утвердитися на Правобережнiй Українi.
У висновках семiнару важливо пiдкреслити, що, незважаючи на
характернi для суспiльно-полiтичного розвитку козацької України другої
половини 60 – середини 70-х рр. XVII ст. полiцентризм полiтичної влади i
розчленованiсть її територiї, все ж продовжувала iснувати єдина державна
структура (гетьманат). Вона припинила своє iснування лише з лiквiдацiєю
державних iнституцiй у Правобережнiй Українi, що у часi збiглося з
падiнням гетьманства П.Дорошенка. Ця подiя була останнiм актом
нацiонально-визвольної революцiї. Українському народу не судилося
добитися створення в етнiчних межах свого проживання незалежної соборної
держави. Вдалося лише зберегти державнi iнституцiї на теренi Лiвобережжя,
яке фактично на правах автономiї входило до складу Московської держави.

1. Апанович О. Гетьмани України і кошові атамани Запорозької Січі / О.

Апанович. – К., 1993.
2. Бойко О. Д. Історія України : посібник / О. Д. Бойко. – К., 2006.
3. Борисенко В. Й. Курс української історії з найдавніших часів до ХХ
століття / В. Й. Борисенко. – К.,1996
4. Голобуцький В. Запорозьке козацтво / В. Голобуцький. – К., 1994.
5. Грушевський М. С. Історія української козаччини. Т.1. До року 1625.,
М. С. Грушевський // Вітчизна. – 1989 – № 1–11.
6. Дорошенко Д. Нарис історії України : у 2 т. Т.1 / Д. Дорошенко. – К.:
Глобус, 1991.
7. Історія України : підручник / кер. авт. кол. Ю. Зайцев. – Львів, 2003.
8. Полонська-Василенко Н. Історія України : у 2 т. Т.1 / Н. Полонська-
Василенко. – К. : Либідь, 1992.
9. Остафійчук. В.Ф. Історія України: сучасне бачення / В.Ф. Остафійчук.–
К. : Знання-Прес, 2007.– 424 с.
10.Сергійчук В. Іменем Війська Запорозького: Українське козацтво в
міжнародних відносинах XVI – сер. XVII ст. / В. Сергійчук. – К., 1991.
11.Сергійчук В. І. Армія Богдана Хмельницького / В. І. Сергійчук. – К.,
1996.
12.Світлична В.В. Історія України: навчальний посібник для студентів
вищ. навч. закл. / В. В. Світлична. - 4-те вид. - К. : Каравела, 2006. - 400
с.
13.Смолій В. А. Феномен українського козацтва в загальноісторичному
контексті / В. А. Смолій // УІЖ. – 1991 – № 5.
14.Смолій В. А. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет / В.
А. Смолій, В. І. Степанков. – К., 1995.
15.Смолій В. А. Українська державницька ідея / В. А. Смолій, В. І.
Степанков. – К., 1997.
16.Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків : у 3 т. / Д. І.
Яворницький – К., 1990–1991.
 ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Брацлавщина – східна частина Поділля з центром у м. Брацлаві.

Історична область в Україні XIV–XVIII ст. Займала територію сучасних
Вінницької і частково Хмельницької області України.
Генеральна військова рада – найвищий державний та політичний
орган у часи Гетьманщини. Скликалася для обрання гетьмана або для
вирішення важливих державних, судових, військових питань та обговорення
зовнішньополітичних справ. У роботі Ради брали участь усі козаки, іноді
міщани і селяни. Після переходу влади до рук козацької старшини наприкінці
XVII ст., вплив Ради на політичне життя в Гетьманщині послабився.
Генеральна старшина – вища державна адміністрація в Гетьманщині
– найближче оточення гетьмана: генеральний писар, генеральний обозний,
генеральний суддя, генеральний підскарбій, генеральний хорунжий,
генеральний бунчужний, два генеральні осавули.
Генеральний бунчужний – представник генеральної старшини.
Захищав у воєнні часи бунчук – один із символів гетьманської влади.
Виконував важливі доручення гетьмана.
Генеральний військовий суд – найвища урядова судова установа
Гетьманщини. Розглядав кримінальні справи, наприклад, про вбивства,
грабунки, підпали маєтків. Підпорядковувався безпосередньо гетьману.
Генеральний обозний (обозний) – вища службова особа державної
адміністрації в Гетьманщині. Керував військовою артилерією, відав
постачанням гетьманського війська, виконував дипломатичні доручення
гетьмана, займався розслідуванням особливо важливих справ. Вважався
першою особою після гетьмана. (Полковий обозний керував полковою
артилерією і виконував обов’язки заступника полковника).
Генеральний осавул – одна з вищих посадових осіб у Гетьманщині.
Існувало дві посади осавула: старший і молодший. Відповідав за військову
підготовку козаків, охороняв гетьманську булаву, був найближчим
помічником гетьмана у військових питаннях, брав участь у переговорах з
іноземними послами тощо. Посади осавулів були при полках (по два у
кожному) і сотнях.
Генеральний писар – вища службова особа, входив до складу
Генеральної старшини у Гетьманщині. Керував справами гетьманського
уряду, очолював Генеральну військову канцелярію, вів дипломатичне
листування, приймав послів, розробляв умови міжнародних угод тощо.
Генеральний підскарбій – представник Генеральної старшини, вища
службова особа в Гетьманщині. Відав державною скарбницею, прибутками і
витратами державних коштів, керував збиранням податків тощо.
Генеральний суддя – вища службова особа, входив до складу
Генеральної старшини в Гетьманщині (як правило, їх було двоє). Очолював
Генеральний військовий суд. Посада суддів існувала при полках та сотнях.
Генеральний хорунжий – представник Генеральної старшини, входив
до гетьманської адміністрації. Офіційний обов’язок – охорона головного
прапора (хоругви) українського козацького війська. Виконував обов’язки
ад’ютанта гетьмана, його особливі військові та дипломатичні доручення.
Гетьманщина – загально прийнята в науковій літературі назва
української національної козацької держави, яка утворилася в результаті
української національної революції в середині XVII ст. Офіційна назва
держави – Військо Запорозьке. В офіційних документах царського уряду
українську державу називали Малоросією.
Козацька старшина – посадові виборні особи в козацькій державі.
Поділялась на генеральну, полкову та сотенну. Генеральна старшина
обиралась на загальній козацькій раді, полкова і сотенна – на радах полків та
сотень. Останні затверджувались гетьманом, пізніше – російським царем.
Слобідська Україна (Слобожанщина) – історична територія, що
охоплює нинішню Харківську та частини Сумської, Донецької, Луганської
областей України, а також частини Воронезької, Курської і Білгородської
областей Росії.
Трансільванія – князівство, що існувало на території сучасної Румунії.
У 50-х роках – союзник Б. Хмельницького у боротьбі з Польщею.

БІОГРАФІЧНІ ДОВІДКИ

Богданович-Зарудний Самійло (?–?) – український військовий і

державний діяч, генеральний суддя, дипломат. Виконував важливі
дипломатичні доручення Б. Хмельницького. Очолював українське
посольство до Москви у березні 1654 р. Разом з П. Тетерею брав участь у
розробленні Березневих статей – умов міждержавної угоди між Україною і
Московським царством. У вересні 1658 року брав участь у обговоренні і
укладені Гадяцької угоди між Україною і Польщею. У 1660 році підтримав
Ю. Хмельницького, був одним з укладачів Слободищенського трактату 1660
р. з Річчю Посполитою.
Богун Іван Теодорович (?–1664) – видатний український військовий
діяч, полководець. Брав участь у всіх битвах Визвольної війни. Особливо
відзначився у битві під Берестечком. Змінив Б. Хмельницького і як наказний
гетьман організував оборону козацького табору, вивів українську армію з
оточення. Непохитно стояв на позиціях української державності, був
противником як пропольської, так і промосковської орієнтації українських
гетьманів.
Вишневецький Ярема (1612–1651) – один з найбільших магнатів,
князь, з 1646 р. – руський воєвода. Походив з українського князівського роду,
католик. Володів величезними маєтками в Лівобережній Україні, Поліссі та
Волині (резиденція – місто Лубни). Тримав надвірні наймані війська.
Очолював магнатську опозицію, яка виступала за збереження своїх привілеїв
і політичної влади в країні, проти посилення королівської влади в Речі
Посполитій. В роки національної революції розправлявся з надзвичайною
жорстокістю з українським населенням.
Нечай Данило (?–1651) – визначний військовий політичний діяч
періоду Визвольної війни, один з найближчих соратників Б. Хмельницького.
Виступав проти укладення Зборівської угоди, продовжував боротьбу проти
польських загарбників.
Хмельницький Богдан Михайлович (1595–1657) – визначний
український політичний і державний діяч, полководець, гетьман України.
Очолив національно-визвольну війну українського народу проти польської
влади. Організатор і перший гетьман Української козацької держави.

Хронологія основних подій

1648, січень – обрання Богдана Хмельницького гетьманом України –

початок Визвольної війни, визволення повстанцями Запорозької Січі.
1648, 6 травня – перша перемога українського козацького війська під
Жовтими Водами.
1648, 16 травня – перемога українського війська над поляками під
Корсунем.
1648, 11–13 вересня – розгром польсько-шляхетського війська під
Пилявцями.
1649, 5–6 серпня – битва під Зборовом. Перша зрада татар.
1649, 8 серпня – підписана Зборівська угода Б. Хмельницького з
поляками.
1650, серпень – вересень – Молдавський похід Б. Хмельницького.
1651, 18–20 червня – поразка українських військ під Берестечком.
1651, 18 вересня – укладення Белоцерківської угоди між Україною та
Польщею.
1652, 22–23 травня – розгром польсько-шляхетського війська під
Батогом.
 1652–1655 рр. – освоєння українськими козаками земель Слобідської
України. Заснування міст (Суми, Харків, Охтирка, Острогожськ).
1653, вересень– грудень – бої під Жванцем.
1654, 8 січня – Переяславська Рада. Ухвала рішення про союз України
з Московією.
1654, березень – затвердження договірних статей між українським і
московським урядами про угоду України з Москвою.
1655 – угода Б. Хмельницького зі шведським королем, Туреччиною та
Трансільванією про спільну боротьбу з Річчю Посполитою.
1656, вересень – Віленське перемир’я про припинення воєнних дій між
Московією і Польщею і спільну боротьбу проти Швеції – союзника України
в боротьбі з Річчю Посполитою.
1657, березень – ухвала старшинською радою рішення Б.
Хмельницького про призначення його наступником 16-річного сина Юрія.
1657, 27 липня – смерть Б. Хмельницького.