1.

Україна за гетьманування І. Виговського. Гадяцький договір 1658 р.

Після смерті Б. Хмельницького в Україні склалася досить суперечлива

політична і соціально-економічна ситуація:

У боротьбі за гетьманську булаву найуспішніше діяв Іван Виговський (1657–

1659 pp.). 15 вересня 1657 р. старшинська рада в Чигирині обрала до
повноліття Юрія Хмельницького гетьманом Виговського. Проте вже в жовтні
козацька рада в Корсуні обрала його ж повноправним гетьманом без будь-
яких обмежень.

Постать І. Виговського в історії України посідає особливе місце. Він фактично

перейняв гетьманську булаву з рук Б. Хмельницького. Очолюючи Генеральну
військову канцелярію, Виговський мав не одну нагоду довести свою вірність
українській справі. Він знав багато державних таємниць, був знайомий з
багатьма іноземними політичними діячами, брав участь в усіх походах
гетьмана. Походженням та освітою він теж відповідав вимогам державця
високого рангу: походив із православного шляхетного роду, освіту здобував,
очевидно, у Києво-Могилянському колегіумі, мав військовий та політичний
досвід. Проте чимало козаків не любили Виговського, називали "ляхом",
дорікаючи йому за шляхетське походження.

Після обрання гетьманом Виговський продовжував дотримуватися

зовнішньополітичного курсу, виробленого Б. Хмельницьким. Підтримував
союзницькі відносини зі Швецією і Трансільванією, Кримським ханством та
Московською державою. Зміст своєї політики стосовно останньої держави
Виговський сформулював лаконічно: "Нехай Великоросія буде Великоросією,
Україна – Україною, ми є військо непереможне". Розривати зв'язки з
Московською державою він не поспішав, але виразно давав зрозуміти, що
відтепер він – гетьман України, і всі державні справи вирішуватимуться тільки
з його згоди. Звичайно, таке ставлення і така політика не могли сподобатись
Москві.

На час обрання гетьманом Виговський вже був досить досвідченим

державним діячем. Однак він допустився досить серйозних прорахунків у
своїй соціально-економічній політиці:

 • гетьман узяв курс на підтримку козацької старшини і шляхти,

нехтуючи при цьому інтересами простих козаків, селян і міщан;
  • згубним для Української держави стало те, що для боротьби з
антигетьманськими виступами Виговський почав шукати допомоги
Москви і скористався допомогою кримського хана.

Прорахунки гетьмана спричинили те, що з жовтня 1657 р. в Україні

розпочалися козацькі заворушення, які очолив кошовий отаман запорожців
Мартин Пушкар. Керівники повстанців звернулися по допомогу до
московського уряду, який офіційно в події в Україні не втручався, але
стосунки з повстанцями підтримував.

Для того щоб придушити повстання, Виговський уперше в історії України

використав кримських татар і розплатився за їхню допомогу дозволом брати
ясир із Полтавщини. Під час кровопролитних боїв у травні-червні 1658 р. між
прихильниками і противниками гетьмана в Україні загинуло близько 50 тис.
осіб. Фактично ці події започаткували період громадянської війни. В
українській історії його також називають добою Руїни.

Навесні 1658 р. Виговський пішов на докорінну зміну своєї

зовнішньополітичної орієнтації. Розпочалося налагодження україно-
польських відносин. У Межиріччі протягом кількох місяців тривали
переговори стосовно умов повернення козацької України до складу Речі
Посполитої. За результатами цих переговорів 16 вересня 1658 р. на козацькій
раді неподалік м. Гадяча було схвалено україно-польську угоду, за якою:

 • Україна в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств

під назвою "Руське князівство" входить до складу Речі Посполитої як
третя складова федерації – поряд із Польським Королівством і Великим
Князівством Литовським;
 • федерація об'єднувалася особою спільного короля, обраного
представниками всіх трьох держав;
 • на чолі Руського князівства був гетьман, якого затверджував король із
чотирьох кандидатів – представників козацької старшини. Гетьман
обирався довічно;
 • гетьманові заборонялися зовнішньополітичні відносини з іншими
державами;
 • польські та литовські війська не мали права перебувати в Україні;
 • козацький реєстр мав становити ЗО тис. осіб. Гетьман мав право
представляти королю щорічно по 100 козаків із кожного полку для
надання їм шляхетського звання;
 • церковна унія мала бути скасованою. Водночас п'ять православних
ієрархів отримували місце в сенаті;
 • дозволялося заснувати в Руському князівстві дві академії та
необмежену кількість гімназій, шкіл і друкарень.
На думку сучасних українських істориків В. Смолія і В. Степанкова, "Гадяцький
договір зводив нанівець суверенітет козацької України й істотно змінював її
політичний лад ...унеможливлював досягнення незалежності й соборності
(лише частина українських земель входили до князівства), ліквідував
соціально-економічні завоювання селян, міщан і неєрестрових козаків, його
основні положення запізнилися щонайменше на 100 років". Проте існують й
інші думки. Зокрема, історик В. Шевчук вважає, що "саме Гадяцький договір
став вищою політичною ідеєю українців, котрі змагалися за свою державність
і хотіли відстояти політичну суверенність України".

Гадяцький договір не було втілено в життя. Хоча польський сейм і

ратифікував його (крім пункту про. скасування церковної унії), виконувати
його поляки не збиралися. Водночас, в Україні договір підтримала лише
частина козацької старшини, а рядове козацтво, селяни й міщани його не
сприйняли.

Московський уряд підтримав тих, хто протистояв гетьману, й восени 1658 р.,
оголосивши Виговського зрадником, розгорнув наступ на Україну великої
армії.

Розпочалася україно-московська війна 1658–1659 pp. Скориставшись

існуючими в Україні протиріччями, Москва закликала український народ не
підкорятися гетьману. Частина лівобережних козацьких полків перейшла на
бік росіян.

Вирішальна битва відбулася 8-9 липня 1659 р. під Конотопом. У ній

Виговський разом із татарами і поляками завдав нищівної поразки
московській армії. Проте унаслідок гострої внутрішньополітичної ситуації
скористатися результатами перемоги гетьман не зміг. Рух проти влади
Виговського охопив Лівобережжя й Правобережжя. Гетьмана зі своїм
військом залишив кримський хан Мехмед-Гірей, бо вінницький полковник І.
Сірко разом із запорожцями здійснив військовий похід на Аккерман.
Незадоволена політикою Виговського, козацька старшина на чолі з і. Богуном
об'єдналася навколо Ю. Хмельницького й висувала його на гетьманство. 21
вересня 1659 р. під містечком Германівкою на Київщині відбулася козацька
рада, яка обрала новим гетьманом Ю. Хмельницького. Виговський
врятувався втечею до поляків. У 1664 р. його звинуватили в змові проти
Польщі й розстріляли.

2.

60 – 80- і роки XVII ст. увійшли в історію України під назвою “доба Руїни”.
Смерть Б.Хмельницького у 1657 р. стала поворотним моментом в історії
української гетьманської держави. Почалася запекла боротьба козацької
старшини за владу. У серпні 1654 р. представники козацької старшини
усунули з поста гетьмана молодшого сина Б.Хмельницького — Юрія і обрали
гетьманом генерального писаря Івана Виговського.
1657—1659 рр. — гетьманство І.Виговського. Гетьман був прихильником
дружніх стосунків з Польщею. У 1658 р. І. Виговський підписує з Польщею
договір у м. Гадяч. За цим договором Річ Посполита проголошувалася
федерацією трьох держав — Польщі, Литви і України. Однак Генеральна
старшина на чолі з кошовим отаманом Яковом Барабашем не захотіла
визнавати цю угоду. За допомогою Москви старшина і частина козацтва
підняли повстання проти Виговського. Повстання було придушене, але
розпочалася війна Української держави з Москвою.
 
Боротьба старшинських угрупувань за політичну владу в 50-60 рр.
Вересень 1659 р. — на раді у Білій Церкві гетьманську булаву та клейноди
знову отримав Юрій Хмельницький. 1659 —1663 р. — гетьманство
Ю.Хмельницького. У жовтні 1659 р. на раді під Переяславом він підписує
договір з російським урядом та Україною. Цим договором Україна
перетворилася на автономну складову частину Росії.
1660 р. — Ю.Хмельницький розірвав союз з Росією і підписав
Слободищенську угоду з польським урядом: Україна поверталася під владу
Речі Посполитої на правах автономії. Ця угода поклала початок
територіального розколу України на дві частини. Лівобережна Україна на чолі
з наказним гетьманом Якимом Сомком підпадала під протекторат Росії,
Правобережна — Польщі, у якій гетьманом залишився Ю.Хмельницький, але
вже у 1663 р. він зрікається булави і стає ченцем. Гетьманом Правобережжя
на Чигиринській раді було обрано переяславського полковника Петра
Тетерю.

2.1

Юрій Хмельницький (бл. 1641—?)

Молодший син Б. Хмельницького, слабкодуха особа з психічними вадами.

Народився на хуторі Суботові, деякий час навчався в Києво-Могилянській
колегії. У квітні 1657 року на старшинській раді, скликаній Б. Хмельницьким,
16-річний Юрій був проголошений гетьманом України, а по смерті його
батька на козацькій раді в Чигирині козаки підтвердили свій вибір. Та Юрій
не тільки не мав хисту до військової та державної справи, а й був слабкою
особистістю без чітких переконань, людиною, якою було легко маніпулювати.
Це не залишилося непомітним для іноземних загарбників, які стали вміло
використовувати його як маріонетку для досягнення своїх політичних цілей.
Неодноразово він то підкорявся Московському царству, то повертався в бік
Польщі, то ставав васалом Османської імперії. Урешті-решт, це й занапастило
Ю. Хмельницького: його вбито за невідомих обставин, і навіть точна дата
смерті гетьмана невідома. (За «Довідником з історії України»)

Польсько-російська війна за українські землі 1660 року

У 1660 році розпочалася нова війна між Польщею і Московщиною за

українські землі, у якій узяли участь і українські війська, очолювані Ю.
Хмельницьким. Воєнна кампанія московських військ під командуванням В.
Шереметева, до яких, за наказом Ю. Хмельницького, приєднався козацький
корпус під проводом Т. Цецюри, завершилася нищівною поразкою під
Чудновом.

У світлі таких подій 27 жовтня 1660 року гетьман Ю. Хмельницький оголосив

про свій перехід на бік поляків та уклав з Польщею Слободищенський
трактат.

Слободищенський трактат. 27 жовтня 1660 року між гетьманом України Ю.

Хмельницьким і Польщею в містечку Слободищі біля м. Чуднова був
підписаний Слободищенський трактат. Провідну роль у виробленні його умов
з української сторони відіграли козацькі старшини Г. Гуляницький, Г.
Лісницький та митрополит Д. Балабан, а з польської — коронний гетьман С.
Потоцький і польний гетьман Ю. Любомирський.

Цей договір скасовував невигідні для України Переяславські статті 1659 року.
Згідно з його умовами:

• Гетьманщина розривала союз з московським царем і відновлювала

державний зв'язок з Річчю Посполитою на основі Гадяцького договору 1658
року;

• залишаючи в силі більшість пунктів договору І. Виговського з королівським

урядом, польська сторона не погодилася на створення Великого князівства
Руського, яке входило б на рівних правах з Польщею і Литвою до складу
федеративного державного утворення — Речі Посполитої;

• українські землі, що були у складі Московської держави, одержували тільки

автономію з гетьманом на чолі;

• українські війська зобов'язувалися брати участь у воєнних діях польської

армії проти Московського царства й не нападати на Кримське ханство.
Козацька рада в Корсуні схвалила Слободищенський трактат, але лівобережні
полки (Ніжинський, Чернігівський та Переяславський) на чолі з Я. Сомком і В.
Золотаренком не погодилися з умовами договору й висловилися за
збереження союзницьких відносин з Москвою. Це започаткувало поділ
Гетьманської держави на Правобережну й Лівобережну частини. Кілька
походів Ю. Хмельницького в 1661-1662 pp. на Лівобережжя з метою
домовитися завершилися невдачею. Лівобережні полки зберегли вірність
Москві й обрали навесні 1662 року наказним гетьманом переяславського
полковника Якима Сомка (За «Довідником з історії України»).

Україна поділилася на дві частини: Правобережну, де старшина була

налаштована пропольськи, та Лівобережну, де козацька верхівка визнавала
зверхність Москви. Це неминуче призвело до міжусобиць серед прибічників
двох гетьманів.

Подальша доля Ю. Хмельницького. У січні 1663 року, відчуваючи власну

неспроможність опанувати ситуацію, Юрій зрікся булави й постригся в ченці
під іменем Гедеона. Деякий час він жив у монастирях Києва, Корсуня, Сміли й
Чигирина.

Упродовж 1664-1667 pp. був ув'язнений у Марієнбурзькій тюрмі за наказом

польського уряду. Після звільнення жив в Уманському монастирі.

На початку 70-х pp. Юрія захопили в полон кримські татари й відправили до

Стамбула, де його утримували в Едичкульській в'язниці, а через якийсь час —
в одному з грецьких монастирів, де колишній гетьман був архімандритом.

Слободищенський трактат відкрив новий етап боротьби за гетьманську

булаву. Особливість цього етапу полягала в тому, що предметом бажань
старшини одночасно стали дві булави. Лівобережжя, яке перебувало під
патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється та відмежовується від
Правобережжя. Україна поділилася на два гетьманства – Правобережне і
Лівобережне. Починається період перманентної спустошливої війни – Руїни.

2.2
Гетьманом Лівобережної України став Іван Брюховецький (1663 – 1668 рр.),
Правобережної – Павло Тетеря (1663 – 1665 рр.).
Обидва вони зажили собі недобру славу чужинських поплічників. Тетеря, що
тримався пропольської орієнтації, у 1664 р. спільно з поляками вдерся на
Лівобережну Україну і спробував підняти козаків у похід на Москву, але
невдало. Дещо пізніше переслідування Тетерею учасників антипольських
повстань викликало настільки сильне незадоволення, що Тетеря зрікся
гетьманства і втік до Польщі.
Іван Брюховецький, що правив на Лівобережжі, проводив промосковську
політику. Він підписав у Москві угоди, які значно посилили російський
контроль над Україною (Батуринські 1663 р. та Московські 1665 р.). 13 січня
1667 р. Москва таємно, без погодження з українцями, уклала з Польщею
Андрусівське перемир’я на 13,5 років.
Згідно з договором Росії повернуто Смоленськ і Сіверську землю.
Лівобережна Україна і Київ залишалися у складі Російської держави, а
Правобережжя – під владою Польщі. Офіційне право управління
Запорожжям зберігалося за Росією і Польщею. Насправді Запорожжя
визнавало управління лише з боку Росії.
Ця угода глибоко обурила українське суспільство. У відповідь вибухнуло
повстання проти Брюховецького та московських гарнізонів. У червні 1668 р.
Брюховецький був убитий розгніваним натовпом.
Фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну поглиблювався.
Боротьбу національно-патріотичних сил за об’єднання України очолив
гетьман Правобережної України Петро Дорошенко (1665 – 1676 рр.).
П.Дорошенко здійснив кілька реформаційних кроків: починає систематично
скликати військову раду, щоб заручитися народною підтримкою, створює
постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки, забезпечуючи цим
незалежність від козацької старшини. На кордоні проводить нову митну
лінію, розпочинає випускати власну монету, енергійно заселяє спустошені
окраїни Правобережжя.
Активною була і зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка. Розуміючи, що
Річ Посполита не надасть допомоги в реалізації його плану об’єднання
України, він уклав союз із Кримом, пішов на зближення з Туреччиною. Багато
уваги гетьман приділив переговорам з Московщиною про протекцію царя за
умови об’єднання етнічних земель України, але переговори зазнали невдачі.
Після вбивства І. Брюховецького, 1668 р. Петра Дорошенка проголошено
гетьманом усієї України.
Відкрилася перспектива відродження возз’єднаної Української держави.
Проте вкрай несприятливою була геополітична ситуація. Свою негативну роль
відігравала і відсутність єдності в діях українських сил.
Для організації опору Польщі П. Дорошенко рушив на Правобережжя, а на
Лівобережжі для боротьби з московськими військами залишив наказним
гетьманом Дем’яна Многогрішного, який, опинившись внаслідок наступу
російських військ у скрутній ситуації, перейшов на бік Московщини і при її
підтримці був обраний гетьманом Лівобережної України (1668-1672)
Українська держава знову розкололася на два гетьманства.
За таких обставин П. Дорошенко посилює протурецьку орієнтацію. 1669 р.
Корсунська старшинська рада погоджується на офіційне прийняття
турецького протекторату. Влітку 1672 р. Оттоманська Порта розпочала воєнні
дії проти Польщі, Правобережна Україна знову стала театром воєнних дій, а
П. Дорошенко змушений був виступити на турецькому боці. Від перемоги
Туреччини гетьман майже нічого не виграв, адже відповідно до Бучацького
мирного договору (18 жовтня 1672 р.) Порта отримала Подільське
воєводство, а за ним визнавалася територія “у старих кордонах” –
Брацлавське та Київське воєводства. Більше того, Туреччина дедалі
наполегливіше прагне перетворити Україну на безправного васала.
Наприкінці 1672 р. Порта вимагає від гетьмана руйнації усіх фортець, за
винятком Чигирина, сплати данини, роззброєння населення.
Сподівання гетьмана на турецьку протекцію не виправдалися. Авторитет
гетьмана слабшає, він втрачає підтримку мас, соратників, навіть сердюцьких
збройних формувань. Перебуваючи у безвихідному становищі, П. Дорошенко
у вересні 1676 р. приймає рішення скласти гетьманські повноваження і
здатися Росії. Зречення його від влади збіглося з ліквідацією тут державних
інституцій, що й ознаменувало поразку національної революції. Центр
політичного життя перемістився в Лівобережне гетьманство.
+У ході тривалих війн за панування в українських землях між Московщиною,
Річчю Посполитою, Туреччиною і Кримом Україна виявилася роздробленою:
Слобожанщина, Лівобережжя, Київ і Запоріжжя перебували під владою
Московщини; Правобережжя – під владою Речі Посполитої і частково
Туреччини (Поділля). У складі Польщі залишилася Волинь і Галичина.
Розчленування українських земель було закріплено системою договорів між
цими державами. Єдиний народ був розколотий і опинився в сферах впливу
різних держав.

3.

Становлення Гетьманщини. Дем'ян Многогрішний та Іван Самойлович

Після занепаду в другій половині XVII ст. Правобережної України все більшого
значення набирає новий політичний центр, що зорганізувався на
Лівобережжі й увійшов у наукову літературу під назвою Гетьманщина. Як
окреме державне утворення у формі автономії в складі Московського
царства вона існувала з часу поділу Української держави на два гетьманства в
1663 р. до скасування в 1764 р. самого інституту гетьманства, а на поч. 1780-х
років і полкового адміністративного устрою.

У Гетьманщині майже в незмінному вигляді збереглися ті атрибути

національної державності, що склалися за років Української революції. її
територія адміністративно поділялася на 10 полків зі столицею у Гадячі, а
згодом — у Батурині та Глухові. Вища влада залишалася за гетьманом, який
обирався Козацькою радою. Дорадчим органом при ньому була Генеральна
старшинська рада. Гетьманщина зберігала свою судову систему, мала власні
збройні сили. Водночас тут спостерігалося поступове зміцнення московської
присутності та послідовне обмеження компетенції місцевих органів влади.

Безпосереднє політичне керівництво в Гетьманщині після невдалого

правління І. Брюховецького перейшло до людей, які вважали головними
завданнями забезпечення своїх соціальних здобутків, зміцнення відносин з
Москвою, захист автономії України, їхнім першим представником на посаді
гетьмана став Дем'ян Многогрішний 1668—1672). У 1668 р.. після від'їзду на
Правобережжя, гетьман П. Дорошенко залишив його в Лівобережній Україні
наказним гетьманом, доручивши завершити визволення краю. Однак наступ
московських військ, попадання військової допомоги, тиск промосковської
налаштованої частини старшини і православного духовенства примусили Д.
Многогрішного піти на переговори з царським урядом. У грудні його було
обрано лівобережним гетьманом. Присягнувши на вірність цареві, він
підписав т.зв. Глухівські статті, умови яких були значно прийнятніше, ніж
Московського договору 1665 р.: 1) московські воєводи залишалися в 5
українських містах без права втручатися в місцеві справи; 2) податки мав
збирати гетьманський уряд; 3) козацький реєстр становив 30 тис. осіб; 4)
створювалися т.зв. компанійські полки для приборкання непокірних; 5)
Україні заборонялося мати зносини з іноземними державами.

Після обрання гетьманом Многогрішний намагався проводити політику,

спрямовану на захист державних інтересів України. Домігся, щоб Київ з
округою, незважаючи на умови Андрусівського перемир'я, залишився у
складі Гетьманщини. Зміцнював гетьманську владу, поступово послаблюючи
політичну роль козацької старшини. Відновив зв'язки з П. Дорошенком. Така
політика викликала невдоволення як частини старшинської верхівки, так і
московського уряду. Тому в березні 1672 р. група амбітних старшин,
порозумівшись із московітами, захопила сонного гетьмана і вивезла до
Москви. Там його було звинувачено в зраді й після жорстоких катувань
засуджено до смертної кари, яку замінили засланням у Сибір.
Побоюючись сильної гетьманської влади, старшина три місяці зволікала з
виборами наступника Д, Многогрішного. Лише в червні новим гетьманом
обрали генерального суддю Івана Самойловича (1672—1687). Москва
поновила з ним договір — т.зв. Конотопські статті, які доповнювали Глухівські
1669 р. деякими додатками про обмеження гетьманської влади: 1)
заборонялися дипломатичні відносини з іноземними державами; 2) гетьман
не мав права на власний розсуд карати старшину або позбавляти її посад; 3)
лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу
Правобережній Україні в боротьбі проти Польщі; 4) скасовувалися
компанійські полки тощо.

Новий володар у своїй політиці спирався на старшину, вирішував з нею всі

питання, щедро роздаровував їй землі, формуючи аристократичний характер
держави. Вважався добрим політиком й адміністратором, але був занадто
честолюбною людиною, яка не вміла і не хотіла жертвувати інтересами
особистої кар'єри для загального добра. Нерідко він робив усе, що вимагав
від нього московський уряд, але за це випрошував для себе нові маєтки.
Таким самим шляхом ішла й козацька старшина.

У політичній діяльності гетьман приділяв велику увагу возз'єднанню всіх

козацьких земель під своєю булавою, виступив проти намагань Запоріжжя
проводити окрему політику. Вороже ставився до Польщі й не довіряв їй,
виступав за порозуміння з Туреччиною та Кримом. Не хотів ділитися владою з
П. Дорошенком. У березні 1674 р. І. Самойлович був проголошений
гетьманом обох боків Дніпра. Правда, через 2 роки його разом з
московськими союзниками витіснили з Правобережжя турки. В 1679 р. за
наказом І. Самойловича з Правобережної України було переселено на
Лівобережжя тисячі людей, щоб не дати Ю. Хмельницькому можливості
черпати для себе нові сили. Це був відомий в історії "великий згін", у
результаті якого майже вся Київщина перетворилася на пустелю.

Новим ударом по надіях І. Самойловича об'єднати Україну став "Вічний мир"

1686 р. між Польщею і Московією. Гетьман рішуче виступив насамперед
проти передачі полякам Правобережжя та Західної України. Він також не
хотів знищення Кримського ханства, яке залишалося чи не єдиним його
ймовірним союзником. Проте навесні 1687 р. Самойлович змушений був
вирушити в похід проти Криму разом із московським військом. Але татари і
підпалили степ і тим самим зробили неможливим їхнє дальше просування.

Відповідальність за кримську невдачу звалили на гетьмана І. Самойловича. У

цьому були зацікавлені як московські воєводи, що мали можливість
реабілітувати себе за невдало проведену операцію, так і українська
старшина, невдоволена користолюбством гетьмана. Багатьох приваблювали
значні багатства, якими той володів, і прагнення поживитися ними у разі
усунення його від гетьманства. У результаті Самойловича було заарештовано,
позбавлено гетьманства і разом із родиною заслано до Сибіру. Гетьманські
багатства були конфісковані, більшість з них було забрано до царської казни.

Отже, гетьман І. Самойлович, як і його попередник Д. Многогрішний, став

жертвою змови старшини, яка, звичайно, не без московського впливу, знову
зрадила Україну, промінявши її загальнодержавні інтереси на свої станові.

4.
Іван Степанович Мазепа — гетьман України у 1687–1709 роках , видатний
державно-політичний і культурний діяч кінця XVII — початку XVIII століття.
Народився 20 березня 1639 року у селі Мазепинці (нині Білоцерківський
район Київської області). Належав до родини відомої правобережної
української шляхти. Початкову освіту отримав у школі Київського братства,
згодом закінчив Києво-Могилянський колегіум та Єзуїтську колегію у
Варшаві. Протягом трьох років навчався у Німеччині, Італії, Франції та
Голландії, де здобув блискучу європейську освіту, досвід європейського
політичного та культурного життя. Знав кілька іноземних мов. Формування
національно-політичних переконань І. Мазепи відбувалося під час служби
при гетьманах Петрові Дорошенкові та Іванові Самойловичі, які мали
програми відродження самостійної й соборної української держави.
Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно тримав
гетьманську булаву протягом майже 22 років (8081 днів). Цей період
характеризувався економічним розвитком України-Гетьманщини,
стабілізацією соціальної ситуації, піднесенням церковно-релігійного життя та
культури.
На початку XVIII століття, в умовах Північної війни (1700–1721), гетьман Іван
Мазепа в союзі з польським королем Станіславом Лещинським та шведським
королем Карлом ХІІ здійснив спробу реалізувати свій військово-політичний
проект, метою якого був вихід з-під протекторату Московської держави і
утворення на українських землях незалежної держави.
Помер у ніч з 21 на 22 вересня 1709 року у селі Варниця поблизу міста
Бендери. Похований у монастирі Святого Георгія (Юрія) місті Галац (Румунія).
Вагомий внесок, зроблений Іваном Мазепою у розбудову української
козацько-гетьманської держави та її культури полягає в наступному:
І. Державно-політична діяльність
Завдяки дипломатичному хисту Мазепа зумів налагодити стосунки як з
царівною Софією та фактичним керівником московського уряду князем
Василем Голіциним, так і з їх наступником – царем Петром І, що врятувало
Україну від можливих руйнацій після державного перевороту у Московській
державі 1689 року.
Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану у
«Коломацьких статтях» — угоді між Україною та Московською державою,
підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, він мав численні зв’язки з
монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Польщі, Гіреїв в Криму та
ін. З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України,
зокрема, Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на річці Самарі.
Прагнучи знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України,
Мазепа дбав про забезпечення її представників маєтностями, про що
свідчать гетьманські універсали Василю Борковському, Прокопу Левенцю,
Михайлу Миклашевському, Івану Скоропадському та ін. У той же час І.
Мазепа захищав інтереси простих козаків та посполитих, що було
зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років та інших, в яких
регулювалися питання оподаткування та відробіток («панщина»).
Вихований у принципах меркантилізму, Мазепа в різні способи сприяв
розвиткові економіки держави, насамперед промисловому виробництву та
торгівлі.
ІІ. Підтримка освіти та культури
Усвідомлюючи значення освіти для розбудови держави, Мазепа постійно
опікувався навчальними закладами. Зокрема, його коштом будувалися
корпуси Києво-Могилянської академії та Чернігівського колегіуму, які пізніше
також були збагачені сучасними на той час бiблiотеками й рідкими
рукописами. Для розвитку культури того часу велике значення мали заходи
гетьмана щодо видання творів української літератури, зокрема творів
Афанасія Заруднього, Дмитра Туптала, Григорія Двоєслова та багатьох інших.
Опосередковано діяльність Мазепи відбилася i на розвитку архітектури та
образотворчого мистецтва, що дало пiдставу вченим-мистецтвознавцям
говорити про виникнення в Україні наприкінці XVII – на початку XVIII століття
унікального стилю – «мазепинського бароко». Крім того, цілеспрямована
політика гетьмана призвела до загального відродження, яке позначилося не
лише на розвиткові усіх галузей мистецтва, але й в сфері фiлософiї, теології,
суспільних та природничих наук.
ІІІ. Меценатська діяльність
Коштом Івана Мазепи було збудовано, реставровано та оздоблено велику
кiлькiсть церковних споруд. Найвiдомiшими з них були будiвлi в таких
монастирях, як Києво-Печерська Лавра, Пустинно-Миколаєвський, Братський
Богоявленський, Кирилiвський, Золотоверхо-Михайлiвський, Чернiгiвський
Троїцько-Iллiнський, Лубенський Мгарський, Густинський, Батуринський
Крупницький, Глухівський, Петропавлiвський, Домницький, Макошинський,
Бахмацький, Каменський, Любецький, кафедральні собори у Києві – Святої
Софії, Переяславі та Чернiговi, церкви в Батурині, в Дiгтярiвцi та iншi.
Крім будівництва нових, або перебудови старовинних храмів княжої доби,
гетьман робив церквам коштовні подарунки. Серед них ікони, хрести, чаші,
митри, ризи, дзвони, срiбнi домовини для святих мощей, богослужбові книги,
виготовлені з коштовних матеріалів, оправлені та оздоблені золотом,
сріблом, коштовним камінням, парчею, оксамитом та шовком.
Гетьман також опікувався станом православної церкви за межами України.
Серед подарунків, зроблених Мазепою іноземним православним
патріархатам, найбільш відомим є срібна плащаниця, що зберігається у
вiвтарi грецького православного собору Воскресіння при Гробі Господньому в
Єрусалимі i використовується лише в особливо урочистих випадках. Іншим
відомим дарунком було Євангеліє 1708 року, переписане та оздоблене
гравюрами коштом для богослужбового вжитку православних сiрiйцiв міста
Алеппо. Крім цих подарунків, гетьман виділяв певні кошти на милостині та
допомогу православним християнам за кордоном. В цілому, за підрахунками
козацької старшини, зробленими одразу після смерті Івана Мазепи, за 20
років свого гетьманування на меценатські цілі він витратив щонайменше
1.110.900 дукатів, 9.243.000 злотих та 186.000 імперіалів.
ІV. Репрезентація Мазепою України у світі
Гетьман І. Мазепа є найбільш відомим в Європі та Америці представник
України. Йому присвячено 186 гравюр, 42 картини, 22 музичних твори, 17
літературних творів та шість скульптур.