4.

Гадяцька унія (1658): втрачений шанс реформування Речі Посполитої чи

політична маніпуляція еліт?

Га́дяцька унія  — угода про об’єднання, укладена 16 вересня 1658 року в

Липовій Долині під Гадячем з ініціативи гетьмана Івана
Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною, офіційно названа
«Комісією» про повернення під юрисдикцію польського короля.
Актуальність проблеми полягає в тому, що комплекс проблем,
пов'язаний із причинами її укладенням та наслідками були довгий час в полі
зору не лише вітчизняної, але й зарубіжної історіографії, проте навіть нині
немає єдиної оцінки цієї угоди .
В радянській історіографії Гадяцьку угоду трактували однозначно
негативно, Виговського зображали, як людину, що продала Україну
шляхетській Польщі. Але, в новітній історичній науці погляди змінилися.
Сучасна російська дослідниця Тетяна Таірова-Яковлева  називає Гадяцький
трактат феноменом думки української політичної еліти того часу, за умов
реалізації якої існував шанс утвердити майбутнє польсько-литовсько-
білорусько-української спільноти і оновити Річ Посполиту через нові форми
співжиття народів”.
Дослідженнями важливих аспектів, пов'язаних із генезою, укладенням
та наслідками цього важливого в історії Центрально-Східної Європи
українсько-польського договору займалися українські, польські, російські
історики, серед яких - М. Костомаров, В. Будзиновський, М. Стадник, М. Гавлик, В.

Герасимчук, М. Грушевський, Л. Кубаля, Д. Дорошенко, В. Томкевич, С. Наріжний,

Я. Волінський, С. Мишко, В. Смолій, З. Вуйцик, В. Степанков, В. Серчик, М. Дзевановський, Я.

Качмарчик, Ю. Мицик, М. (Гетьман Іван Виговський), Крикун (Інструкції послам

Війська Запорозького на елекційний та коронаційний сейми 1669 року), Н. Яковенко

(Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України), В. Горобець (Еліта козацької

України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654–1665 ,
«Це вікопомне склеювання знову в одне…». Зовнішньополітичні стимули та соціопо-
літичні аванси для впровадження Гадяцької унії 1658 р.), Таірова-Яковлева (Гадяцька
унія 1658 року, Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. Причини і
початок Руїни ), Яковлєва Т. (Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття.

Причини і початок Руїни та ін.

Серед польської історіографії варто виокремити роботи торунського

дослідника Томаша Кемпи [Конфесійна проблема в Гадяцькій угоді],

люблінського професора Яцека-Вітольда Волошина [Проблеми визнання в

парламенті Речі Посполитої в роках 1648 - 1696] та краківських істориків
Януша Качмарчика [Річ Посполита: трагедія народів ….21] і Марека
Мельника [ Релігійні вйни в угоду з …….22], які спеціально розглядали
конфесійну проблему в Гадяцькій угоді козацької України з Польщею.
Ознайомившись з результатами досліджень істориків, ми прийшли до
висновку, що релігійна проблема Гадяцької угоди 1658 була спробою
пошуку політичного компромісу верхівки козацького Гетьманату та Речі
Посполитої.
Тому наша команда вважає, що Гадяцька угода – це втрачений шанс
реформування Речі Посполитої за рахунок розв’язання релігійного питання.
Спробуємо цю думку обґрунтувати, з’ясувавши якою мала би бути оновлена
Річ Посполита, чому питання оновлення держави було таким актуальним у
той час, на яких умовах до її складу входили українські землі та чому не
вдалося реалізувати ідеї цієї угоди?
Насамперед, за Гадяцькою угодою Річ Постолита перетворювалась на
федеративну державу «трьох народів», об'єднаних між собою лише особою
короля, який обирався всіма членами союзу. Триалістична концепція
Гадяцького трактату, до створення якої з українського боку, окрім гетьмана
Івана Виговського, суттєво долучився генеральний писар Юрій Немирич,
спиралася на ідею перетворення Речі Посполитої в триєдину федерацію
рівноправних держав: Корони Польської, Великого князівства Литовського й
Великого князівства Руського.
Компромісний проект перебудови Речі Посполитої на спільну державу
трьох народів – польського, литовського та українського – був певним
виходом української й польської еліти з непростої ситуації після
Хмельниччини, Потопу (потоп – вторгнення шведів у Річ Посполиту в 1655−1660

годах, що призвів реальної загрози розпаду і поділу цієї держави) та постійної експансії
сусідніх монархій..
До складу оновленої держави офіційно ввійшли б об'єднанні

українські землі під назвою «Велике князівство Руське» в межах, визначених

Зборівським договором 1649 р.- тодішніх Київського, Чернігівського та
Брацлавського воєводств, що поставило б Україну на один рівень з
державами Європи, оскільки вона мала б  власні органи влади й свій
найвищий судовий трибунал із діловодством українською мовою, своїх
урядовців, свою власну державну скарбницю, свою монету (для її карбування
передбачалося відкрити монетний двір у Києві), свою армію — 30 тисяч козаків і 10

тисяч найманого війська. Польським військам заборонялося перебувати на

території ВКР. У разі воєнних дій, перебуваючи на територіях ВКР, вони
переходили під командування гетьмана.

У цій державі законодавча влада належала Раді, своєрідним

національним зборам депутатів від усіх земель Великого князівства Руського
й від усіх станів — козаків, шляхти, духовенства, міщан. Селяни, зрозуміло,
не бралися до уваги. Козакам забезпечувалися давні соціальні права, а на
пропозицію гетьмана, з кожного полку по сто козаків діставали шляхетство.
У ВКР запроваджувалися посади канцлера (прем’єр), маршалка (спікер),
підскарбія (віце-прем’єр і міністр фінансів) і вищий судовий трибунал.

Вища виконавча влада надавалася гетьманові, що обирався на Раді

пожиттєво із затвердженням цього рішення королем. Обирали
гетьмана козацтво, шляхта та духовенство. Водночас гетьман вважався
київським воєводою й сенатором.
У новій федерації був шанс розв’язання релігійного питання, що
сприяло би міцності держави.
 Саме на цей аспект хотілося б звернути більше уваги, оскільки саме це
дає можливість зрозуміти чому ж було втрачено шанс реформування Речі
Посполитої.
Насамперед варто пригадати події, що передували підписанню угоди.
У квітні 1657 р. після смерть київського митрополита та однодумця гетьмана
Богдана Хмельницького – Сильвестра Косова ще більше загострила релігійне
питання у Війську Запорозькому. Гетьман Іван Виговський пропонував на цю
посаду кандидатуру луцького владики Діонісія Балабана, який був
прибічником незалежності Київської митрополії від Московії й лояльним до
Польщі, на противагу чернігівському владиці Лазарю Барановичу, котрий
уже тоді недвозначно та небезпечно загравав із Московським патріархатом.
Обрання митрополитом Діонісія Балабана й отримання ним офіційного
благословення від константинопольського патріарха допомагало утвердити
незалежність Київської митрополії від Москви.
Згодом 25 червня (5 липня) 1658 р. У Гощі Волинського воєводства
відбулися переговори між козацькими послами на чолі з гетьманським
уповноваженим переяславським полковником Павлом Тетерею в переговорах
із королівським секретарем – волинським каштеляном Станіславом-
Казимиром Беневським та його секретарем, регентом Луцької гродської
канцелярії, замковим намісником і збирачем податків Луцького повіту
Волинського воєводства Криштофом Перетятковичем. Тоді було
сформовано низку релігійних вимог, свідченням чого є записи Перятковича
у його Щоденнику та книгах Луцького гродського суду. А саме:
1) беззастережна ліквідація унійної церкви та анулювання постанов
Берестейського собору 1596 р.;
2) надання обов’язкового членство в сенаті київському православному
митрополиту, а також львівському й луцькому владикам;
3) зрівняння в правах православних і католиків, зокрема в справах, що
стосуються сенаторських функцій та вільного доступу до міського й
земського самоврядування;
4) В українських воєводствах земські уряди мали бути в межах компетенції
православних вірян. Надання права православним вірянам приймати участь
в земських урядах в українських воєводствах
5) Вимоги щодо повернення православним усіх церков і монастирів, що
відійшли до представників унійної церкви.
6) право на участь у розгляді духовних справ на засіданнях Люблінського
Коронного та Литовського трибуналів представникам трьох згаданих
православних єпархій .
Ці вимоги мали допомогти уникнути різноманітних маневрів і
різночитань, а тому були врахованні при укладанні угоди, за якою
православна церква в оновленій Речі Посполитій «трьох народів» отримала
правову гарантію та рівність, і таким чином фактично ліквідовувалась
Берестейську церковну унію 1596р.
Крім того, за Гадяцькою угодою п’ятеро православних ієрархів
(луцький, львівський, перемишльський, холмський і мстиславський владики)
на чолі з київським митрополитом набували право брати участь у засіданнях
сенату. Це давало можливість значно утвердити позиції Української
православної церкви. Місця в сенаті, однак, відводилися, відповідно, для
київського митрополита – за львівським архібіскупом, а владикам – за римо-
католицькими біскупами їхніх повітів. Православні міщани, передовсім у
Львові, Перемишлі, Любліні та Вільно, зрівнювались у правах із тамтешніми
міщанами римо-католицького віросповідання. Релігійні аспекти, що
безпосередньо торкались освітньої сфери, зумовили питання про статус
Київської академії, якій надавалися права та вольності, подібні до тих,
котрими віддавна володів Ягеллонський університет у Кракові. До того ж
ішлося про заснування у Великому князівстві Литовському подібної до
Києво-Могилянської академії православної освітньої інституції. Однак у
категоричній формі висловлювалася заборона навчання й викладання в цих
освітніх закладах представникам протестантських течій – «сект»:
аріянських, кальвіністських і лютеранських «профе- сорів, маґістрів,
студентів». Прикметно, що пізніше в донесенні козацьких послів гетьмана
Петра Дорошенка, адресованій у червні 1669 р. Варшавському елекційному
сейму, ішлося про те, / щоби з Гадяцьких пактів витертий був пункт той,
аби лютри і кальвіни й іншої віри маґістри в академіях і школах руських не
вчили, бо вони хочуть з усіма жити в згоді». Отже, за Гадяцькими пактами,
для православного руського населення мала бути заснована й діяти академія,
очевидно, на основі Києво-Могилянської колегії. Відтак Київ традиційно
залишався не лише політичним, але й духовним центром та освітньою
столицею Великого князівства Руського, таким чином зберігаючи й
продовжуючи свою давню славу «другого Єрусалима» та «Богохранимого
града» «презацного народу Руського».
Конфесійний чинник був одним із найважливіших у проблемі
нереалізованості Гадяцької угоди 1658 р. Оскільки релігійна приналежність
тоді певною мірою ототожнювалась із національною ідентичністю, то
становище Української православної церкви можна вважати одним із
показників рівня забезпечення національних інтересів ранньомодерної
Української держави. Визнання Річчю Посполитою права представників
православного духовенства голосувати в сенаті дорівнювало своєрідному
дозволу майже самостійного розпорядження думкою суспільних мас на
теренах козацької України, зважаючи на те, що церква на той час посідала
одне з найперших місць у сфері культурного життя. Тобто це була реальна
можливість через богослужіння й проповіді утверджувати у свідомості
народу національно-визвольну ідею, самобутню культуру, виховувати й
піднімати патріотичний дух, плекати та відстоювати цінності своєї нації.
Ідентифікація себе як єдиного народу, що має свою державу зі всіма її
необхідними атрибутами. Серед них наявність власної церкви була чи не
найважливішою умовою у зв’язку з особливостями того часу.
Однак, проти її реалізації одночасно протистояла опозиція з боку
Московії й Польщі. Московський цар Олексій Михайлович разом із
патріархом Никоном цілеспрямовано трактували війну між Росією та Річчю
Посполитою 1654–1667 рр. як, передусім, релігійну, аби виправдати свої
зазіхання на повне підпорядкування Московському патріархатові Київської
митрополії. У зв’язку з цим пожвавилася російська агітація. Зі сторони
польського вищого духовенства особливий спротив щодо пункту Гадяцької
угоди про ліквідацію Берестейської унії проявив італійський єпископ і
папський нунцій у Варшаві П’єтро Відоні. Усілякими способами він
намагався переконати короля Яна ІІ Казимира в необхідності переговорів із
гетьманом Іваном Виговським, щоби домогтися пом’якшення в Гадяцькій
угоді статті про унію. Ратифікація Гадяцької угоди мала відбутися на сеймі,
скликаному королем 17 березня 1659 р., що розпочався з кількаденним
запізненням. На сейм до Варшави з’їхалося численне козацьке посольство,
що, за деякими даними, нараховувало від 200 до 400 осіб. Сюди прибули й
православні владики, крім прибічника співпраці з Московією Лазаря
Барановича. Приїхали також унійні владики на чолі з місцеблюстителем
унійної Київської митрополії та полоцьким архієпископом, майбутнім
київським митрополитом Гавриїлом Колендою. У ході кулуарних дискусій
унійні єпископи навіть погодилися визнати зверхність Діонісія Балабана за
умови, коли весь православний клір Київської митрополії, хай навіть таємно,
але визнає верховенство папи римського. Унійна Руська церква переживала
тоді складні часи, а вагома частина римо-католиків була не проти
пожертвувати Берестейською унією заради налагодження відносин із
козаками на довгострокову перспективу. Це, мало зміцнити позиції римо-
католицької церкви в Україні. На першому місці «Переліку пунктів і покірних
прохань, які подає його милість ясновельможний гетьман Війська
Запорозького разом з усім Військом Запорозьким і народом руським його
королівській милості і всій Речі Посполитій» козацькі посли 1659 р.
виставили питання «релігії грецької»: «Просить його милість пан гетьман з
усім Військом, щоб відповідно до Гадяцької Комісії унія була скасована де
факто, грецька релігія заспокоєна і весь народ руський повністю
втихомирений…» [13, с. 340]. У дванадцяти вимогах «до першого пункту
щодо задоволення потреб грецької релігії і цілого руського народу», із якими
гетьман Іван Виговський відряджав послів на Варшавський сейм 1659 р.,
ішлося про скасування унії «привселюдною постановою», а також про
негайне повернення церков і монастирів та всіх церковних маєтностей по
містах і селах «неуніатам»; забезпечення рівних умов і справедливого суду
для світських і духовних осіб римо-католицького та греко-католицького
віросповідання; скасування несправедливої анафеми на перемишльського
єпископа. В освітній сфері акцентували, що «Академії, дозволені Гадяцькою
Комісією руському народові, повинні бути затверджені публічною
постановою». Отці-єзуїти, які складали конкуренцію й «перешкоджали
руським школам», не мали права мешкати на території Великого князівства
Руського. Гетьман просив також, аби римо-католицькі священики не могли
мати жодної влади над православ- ними священиками. Він висловлював
надію про погодження через свого посла з папою римським і королем
можливості переговорів із приводу дати й місця проведення генерального
синоду, на якому можна було би дійти до певної згоди та надіятися на
примирення між конфесіями. Проте, У підсумку сейм 1659 р., що
ратифікував Гадяцькі статті, змінив формулювання щодо ліквідації унії
лише на території «Князівства Руського», оскільки в прикінцевій редакції
саме в такому вигляді трансформувалась офіційна термінологія на
означення держави. Козацьке ж представництво в документації наполягало
на варіанті «Велике князівство Руське» – вочевидь, декларуючи в самій назві
рівноправність «трьох політичних народів» у майбутній спільній державі].
Висновки й перспективи подальших досліджень.
.Оцінюючи Гадяцький договір з історичної точки зору можна прийти до
висновків про те, що хоч Гадяцька угода могла би мати великі потенційні
наслідки для історії України, Польщі та Росії, але її реальний вплив був
мізерний, оскільки вона лишилася невиконаною і більшість впливових
політичних сил виступила проти неї. Та справа не лише в тому, що ця угода
лишилася "на папері", її безумовне історичне значення в тому, що вона е
свідченням певних політичних орієнтацій України в середині XVII ст. у
складній геополітичній ситуації і вказує ті альтернативи, які об'єктивно
існували в той час. Але в кожному регіоні існували різні орієнтацій ні групи
населення, що надавало національно-визвольній боротьбі особливої
трагічності й складності. Кожна з політичних сил бажала Україні добра,
хотіла об'єднання українських земель в одній національній державі, але
тільки після своєї перемоги. Безкомпромісність народних вождів з домішкою
корисливості все більше і більше заводила Україну в глухий кут, вихід з
якого можливий лише через надзвичайні соціальні потрясіння і втрати.
З іншого боку слід підкреслити те, що необдумані кроки в зовнішній й
внутрішній політиці, особливо проти волі більшості народу, неминуче ведуть
до того періоду в нашій історії який отримав назву "Руїна" з усіма його
наслідками.

Отож, Гадяцька угода – це втрачений шанс реформування Речі Посполитої

До речі, у Гощі до пожежі 1672 р. як філія Могилянки діяла колегія,
заснована в 1632–1633 рр. у Вінниці – повітовому місті Брацлавського
воєводства – і переведена сюди, на Волинь