Роль Івана Мазепи у підпорядкуванні Української

Православної Церкви Московському патріархатові

 ЗМІСТ
1. Вступ
2. Процес підпорядкування Української Православної Церкви
Московському патріархатові
3. Причини підпорядкування Української Православної Церкви
Московському патріархатові
4. Додатки
5. Література
 Вступ

25 липня 1687 року гетьманом України став Іван Мазепа – досить

суперечлива особистість в українській історії. Вороги його вважали хитрим
політиком і зрадником. Прихильники стверджували, що він прагнув
порятунку та процвітання для рідної землі. Скільки людей, стільки і думок.
Однак, що би про нього не говорили, мусимо визнати, що для України він
зробив чимало. Період його правління характеризувався відродженням
гетьманської України, передусім Києва – її духовного центру, розвитком
культури, а також піднесенням соціального та релігійного життя.

Щодо релігії, то активним діячем у цій сфері Іван Степанович став ще до

того, як перейняв гетьманську булаву. Мова йде про підпорядкування
Української Православної Церкви Московському патріархові та роль
І.Мазепи у цій справі.
 Процес підпорядкування Української Православної
Церкви Московському патріархатові
Для початку варто зупинитися на змінах, які відбувалися в житті
Православної Церкви. Після національно-визвольної революції XVII ст.
Богдану Хмельницькому вдалося не лише перебрати верховний патронат над
Церквою, але й нав'язати церковній верхівці тісні контакти зі східними
патріархами і досягнути визнання Церквою законності своєї політичної
влади. З іншого боку, за підтримки козацької адміністрації православному
духівництву на територіях,підконтрольних козакам, православ’я стало по-
суті державною релігією.

Важливу роль відіграло і укладення Переяславського договору. До цього

Московська Церква вже понад два століття існувала як автокефальна. З 1589
року вона отримала статус патріархату і, таким чином, за честю наблизилася
до стародавніх Східних православних церков. Київська ж митрополія
продовжувала залишатися автономною у складі Константинопольського
Патріархату. При цьому після падіння Візантійської імперії (1453) ступінь
церковної залежності Києва від Константинополя ставала все менш значною.
Це дало підстави українським історикам стверджувати, що Українська
Церква лише номінально залежала від Церкви Царгородської, а фактично
вона була незалежною.

Символом єдності Православної Церкви в Україні був її глава – митрополит

«Київський, Галицький і всієї Русі», котрий у свою чергу підлягав
юрисдикції патріарха Константинопольського.

Після смерті Богдана Хмельницького поглибився розкол у суспільстві через

прагнення тих чи інших гетьманів догодити Москві чи Варшаві.

Після того, як козацька держава розділилася на лівобережну і правобережну,

Церква фактично розділилась також.

Після смерті Сильвестра Косова (який з 1647 по 1657 роки займав київський
митрополичий престол і, не зважаючи на укладення союзу з Москвою,
відмовлявся визнавати над собою владу Московського патріарха, виступаючи
за збереження канонічного зв'язку з Константинополем) на митрополію було
обрано Діонісія Балабана, якого на лівобережжі не визнали. Після Діонісія
його місце зайняв прибічник Петра Дорошенка Йосиф Нелюбович-
Тукальський. Після їх смерті Москва тривалий час не дозволяла проводити
вибори нового митрополита, сподіваючись у такий спосіб поширити свою
владу ще й на церковне життя в Україні. Іван Самойлович підтримував
наміри Москви і, зокрема, тогочасного патріарха московського Йоакима.
Цим він прагнув ще більше зміцнити власні позиції в Україні, адже
претендентом на митрополичу кафедру у Києві виступав його свояк –
луцький єпископ князь Гедеон Святополк-Четвертинський.

За ініціативою Самойловича 29 червня 1685 року у Києві було скликано

собор для виборів митрополита. Склад його учасників досить яскраво
відобразив реальний стан справ у митрополії. На Собор не з'явився Лазар
Баранович (український церковний, політичний діяч другої половини 17
століття, Архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський Руської
Православної Церкви, був місцеблюститель Київської митрополичої
кафедри). Більш того, Чернігівський архієпископ не надіслав у Київ навіть
своїх довірених осіб. Як писав гетьман Самойлович у Москву, з Чернігівської
єпархії на Соборі не було «нікого, як з архімандритів та ігуменів, так і з
протопопів». Не було в Києві і делегатів від єпархій, що залишилися на
території Речі Посполитої. Так що в храмі Святої Софії були присутні лише
представники духовенства Київської єпархії — «всі Київської єпархії з
духовного чину начальні». При цьому число світських чинів, відправлених на
Собор гетьманом, було досить значним. У храмі Святої Софії були присутні
чернігівський полковник Василь Борковський, військовий осавул Іван
Мазепа, переяславський полковник Леонтій Полуботок, київський полковник
Григорій Карпов та ніжинський полковник Яків Жураківський. Таким чином,
представників духовенства на Соборі було «набагато менше», ніж посланців
гетьмана.

Самойлович у листі до Василя Голіцина писав, що, відправляючи Мазепу з

полковниками до Києва, наказав їм ні за яких обставин не оголошувати, кого
бажав би бачити гетьман митрополитом, а лише дізнатися волю духовенства
і не чинити їм перешкод вільного вибору духовного провідника. Проте
посланці включно з Мазепою наполягали на тому, аби Четвертинського було
обрано митрополитом. Незважаючи на опозицію з боку духовенства, за
наполяганням гетьмана Самойловича Собор все ж обрав на Київський
престол Гедеона (Святополка-Четвертинського).

У своїй книзі «Іван Мазепа як будівничий української культури» С.Павленко

зазначає: «Те, що Мазепа виконував це завдання без великого бажання,
всупереч власним поглядам, засвідчує його пізніше вороже ставлення до
митрополита. Ставши гетьманом, він повідомляв у Москву про нього як
людину злобливу, мстиву». Хоча, ставши гетьманом, Мазепа міг
демонструвати ворожість до ставленика Самойловича з метою дискредитації
(умисних дій, спрямованих на підрив авторитету) свого попередника та його
прибічників та щоби в іншому світлі подати свою участь у подіях 1685р.

Патріарх Йоаким затвердив Київські вибори. У вересні він направив листа

єпископу Гедеону, в якому вітав його з обранням і запрошував для
поставлення прибути до Москви. Лист аналогічного змісту було направлено і
гетьману Самойловичу. Цікаво, що в цих листах питання про збереження
стародавніх привілеїв Київської кафедри було обійдене мовчанням.
Направили гетьману грамоту і великі московські правителі, які, на відміну
від патріарха Йоакима, обіцяли, що всі перераховані гетьманом привілеї
Київської митрополії будуть збережені. Було відхилено лише пропозицію
зберегти за Київським митрополитом звання екзарха Константинопольського
патріарха.

У жовтні Гедеон відправився до Москви, де 8 листопада 1685 відбулося його

поставлення у Київські митрополити. В Успенському соборі Кремля він
приніс клятву вірності патріарху Йоякиму «і якщо станеться, то й по ньому
благословенням Божим майбутньому Святійшому Патріарху Московському і
всієї Росії, і всьому преосвященному Собору — Російським преосвященним
митрополитам, архієпископам і єпископам».

Таким чином, перехід Київського митрополита в юрисдикцію Москви

фактично відбувся. Однак з канонічної точки зору цей акт не міг вважатися
легітимним без його схвалення (хай і заднім числом) із боку
Константинопольського патріарха.

З цією метою у листопаді 1685 до Константинополя був відправлений дяк

Микита Алєксєєв. Коли він проїжджав через Україну, то до нього приєднався
і особистий посланець гетьмана Лисиця Іван Павлович. Їм було доручено
просити Константинопольського патріарха передати Київську митрополію
під юрисдикцію Москви. Послам були вручені грамоти патріарха Йоакима,
царів Івана та Петра Олексійовича і гетьмана Івана Самойловича.

Після зустрічі з візиром Алексєєв знову відвідав патріарха Досифея і

знайшов у ньому цілковиту зміну:

«Я підшукав у правилах, що вільно всякому архієреєві відпустити зі своєї

єпархії до іншого архієрея; я буду умовляти патріарха Діонісія, щоб він
виконав волю царську, і сам буду писати до великих государів і до патріарха
Йоакима і благословення від себе особливо, а не разом з Діонісієм»
Документальним свідченням цієї зміни є грамоти патріарха Досифея,
спрямовані православному населенню Речі Посполитої та гетьману
Самойловичу. У них Єрусалимський Первосвятитель закликав вважати
Гедеона істинним Київським митрополитом і сприяти йому в
архіпастирському служінні.

Принципову згоду патріархів Досифея і Діонісія, а також великого візира на

передачу Київської митрополії у відання Московського Патріарха було
досягнуто в Адріанополі в квітні 1686 року. У травні, повернувшись до
Константинополя, патріарх Діонісій написав листа до московських государів,
патріарха Йоакима і гетьмана Самойловича, в яких говорив про свою згоду
на зміну канонічної залежності Київської митрополії.

Якщо на момент зміни підпорядкування Українська Церква ще зберігала

свою окремішність: юрисдикцію Київського митрополита визнавали шість
єпархій (Київ, Чернігів, Львів, Луцьк,Перемишль, Могилів-Мстислав), то
згодом (у 1688 р.) під пряме підпорядкування Московського патріарха було
переведено Чернігівську, Могилів-Мстиславську єпархії, а на початку XVIII
на унію перейшли Львівська, Луцька та Перемишльська єпархії.

Послаблення Київської митрополії відбувалось за безпосередньої підтримки

(якщо не ініціативи) гетьмана Івана Мазепи. Значною мірою завдяки його
наполегливим проханням, висловлених у посланнях до московських царів і
урядовців (зокрема Василя Голіцина та його сина Олексія) щодо підтримки
опозиційних до Четверинського ієрархів підпорядкування московському
патріарху отримали Києво-Печерська лавра (архімандрит Варлаам
Ясинський) та Межигірський монастир ( ігумен Ф. Васьковський). Щодо
підтримки гетьманом прошення ігумена Межигірського монастиря, то в руслі
досліджуваної проблеми варто згадати, що боці Ф. Васьковського виступало
все Військо Запорізьке низове. Просив гетьман і царів про підтримку
«прохання і бажання архієпископа» Л. Барановича, яке містило такі рядки:
«… да буду зі всією єпархією моєю прямо під благословенням святішого
патріарха московського рівно з іншими великоросійськими архіреями, і щоби
наступники мої поставилися у Москві, а не в Києве».

С. Павленко у книзі «Іван Мазепа як будівничий української культури»

пише: «Так, з 1688 р. кандидатів в архімандрити Києво-Печерської лаври
повинен спочатку представити на затвердження царю гетьман, а вже потім
обранець мав право їхати до патріарха для висвячення. Отже, не митрополит,
а гетьман став відігравати вирішальну роль у церковних обраннях, кадрових
рокіровках духовних осіб…
Церковні події 1688 р. в Україні наблизили нового гетьмана до керівного
прошарку вітчизняної православної церкви. Іван Мазепа, на противагу Івану
Самойловичу, став виразником інтересів переважної більшості українських
ієрархів. Чітка гетьманська позиція щодо збереження особливого статусу
духовних закладів Гетьманщини у складі Московського патріархату сприяла
зростанню його авторитету у церковних колах. Фактично він став головним
духовним пастирем в Україні.»

Після смерті Гедеона Четвертинського у 1690 р. Київським митрополитом

був обраний Варлаам Ясинський (український церковний діяч, митрополит
Київський, Галицький та всієї Малої Росії). Гетьман Іван Мазепа добився
надання йому титулу екзарха Московського патріарха. Уже в 1733 р. влада
Митрополита обмежувалась Київською єпархією та нечисленними
православними парафіями, які ще існували на Правобережжі.

Співпраця Варлаама Ясинського з Іваном Мазепою сприяла

великомасштабному оновленню, відродженню монастирів, церков в Україні,
залучення до цієї справи старшинської еліти. Ці зміни, які сталися після 1690
року, дають підстави зробити висновок, що наслідки підкорення Київської
митрополії Московським патріархатом за посередництвом Івана
Самойловича та Гедеона Четвертинського через опір духовенства та нової
влади Батурина були трохи пом’якшені, взяті під контроль зверхником
Гетьманщини.
 Причини підпорядкування Української Православної Церкви
Московському патріархатові
Події 1686 яскраво відобразили внутрішній стан і Московського патріархату,
і Константинопольської церкви, і Київської митрополії.

- По-перше, Москва, відчуваючи свою політичну могутність, вважала

для себе допустимим істотні відступи від канонічного порядку у
вирішення церковних питань. І процедура обрання митрополита
Гедеона, і його інтронізація в Москві, і отримання заднім числом
благословення Константинопольського патріарха були здійснені через
пряме порушення канонів.
- По-друге, поведінка східних ієрархів у ході вирішення цього питання
виявилося повністю детермінованою двома чинниками — позицією
османського уряду і особистою матеріальною вигодою. Зміна настрою
Єрусалимського патріарха Досифея після зустрічі московських послів
із візиром показує, що навіть цей, далеко не найгірший представник
грецького єпископату, був здатний істотно корегувати свої канонічні
погляди під впливом двох зазначених факторів.
- По-третє, й українське духовенство за тридцять років після
Переяславської Ради сильно змінилося, з ним відбулася, за висловом Н.
Д. Полонської-Василенко, «велика еволюція». Якщо в 1654 році воно
твердо відстоювала свою канонічну підпорядкованість
Константинополю, то в 1685 році смиренно передавало це питання на
розсуд Константинопольського патріарха. Характерно, що не було
протестів проти процедури обрання та посвячення митрополита
Гедеона ні з боку гетьмана, ні з боку козацької старшини, ні з боку
церковних братств.

Цілком очевидна обумовленість акту політичною кон'юнктурою, що склалася

в другій половині 17 століття. Процес інтеграції України в Московську
державу не міг не призвести до поступового згладжування особливостей її
адміністративного устрою, місцевого самоврядування, системи освіти. У
цьому контексті входження Київської митрополії до складу Московського
патріархату після Переяславської Ради було неминучим. Цю невблаганну
логіку історичного процесу чудово розуміли як російські, так і українські
історики. Наприклад, професор І. І. Огієнко (згодом — митрополит Іларіон)
писав, що приєднання Київської митрополії до Московського патріархату:
«логічно випливало з приєднання політичного, з акту 1654 р., і не допустити
його не було сил. Тридцять два роки (1654—1686) захищало духовенство
незалежність своєї Церкви — і можна тільки дивуватися, що воно так вперто
і довго не віддавав своєї свободи»
Додатки

Іва́н Самойло́ вич (? — 1690) — гетьман

Війська Запорозького, політичний та
військовий діяч, реформатор, очільник
Гетьманщини Лівобережної України та
«Обох боків Дніпра» (від 1676 року).
Намагався приєднати до козацьких
територій Слобожанщину, але
невдало. Закінчив своє життя у
засланні внаслідок змови князя Василя
Голіцина та частини старшини на чолі з
Іваном Мазепою.
 Митрополит Гедео́н' (світське ім'я
князь Григорій Святопо́лк-
Четверти́нський; пом. 6 квітня 1690,
Київ, Гетьманщина) — український
державний та релігійний діяч.
Єпископ Луцький і Отрозький
Константинопольського патріархату.
З 1685 року — неканонічний
єпископ Московської церкви з
титулом Митрополит Київський,
Галицький і всієї Русі.
 Література
1. Павленко С. Іван Мазепа як будівничий української культури – К.,
2005.-304с.
2. Криворучко О.І. До питання про роль Івана Мазепи у підпорядкуванні
Української Православної Церкви Московському патріархатові//Вісник
інституту історії, етнології і права: зб. наук. праць – Вінниця: Нілан
ЛТД, 2015. – Вип. 13. – С. 6-8
3. Шевченко О. М. Про підпорядкування Київської митрополії
Московському патріархату наприкінці XVII ст // Український
історичний журнал. — 1994. — № 1 (394).
4. Бурега В. В. Присоединение Киевской Митрополии к Московскому
Патриархату: Как это было // Богослов.ru. — 2008. — 6 авг.
5. Огієнко I. I. Українська церква: Нариси з історії Української
православної церкви: У 2 т. — Т. 1–2. — Київ, 1993.