українець, про

якого в Україні
Василь Ліпківський чомусь воліють
забути.
Василь Ліпківський
З’явився на світ 20 березня 1864 року в невеликому селі
Попудня, Липовецький повіт (сьогодні це Черкаська
область) в сім’ї священика.
Освіта

Початкову освіту Василь Липківський

здобув в Уманській бурсі, де навчався у
1873—1879 рр. Згодом, у 1879—1884 рр.
навчався у Київській духовній семінарії,
після закінчення якої його як кращого
учня було направлено до Київської
духовної академії, яку він закінчив у
1889 році з ученим ступенем кандидата
богослів'я. У 1890 році — у віці двадцяти
п'яти років — Василя Липківського
призначено законовчителем Черкаської
гімназії, а через рік — 20 жовтня 1891
року — його було висвячено на
священика.
У 1891 році Василь Липківський став
настоятелем в Липовецькому міському
соборі, зайнявши місце свого батька, який
проправив там довгий час. Протягом двох
років, а саме 1900 року та 1901 року його
обирали секретарем на Київських з’їздах
єпархіального духівництва. Василь
Костянтинович був знаний не тільки за
своєю проповідницькою діяльністю, а й
своїми численними статтями у пресі.
Василь Ліпківський і українська
церква
Вже в молоді роки Липківський розумів несумісність таких понять,
як українські православні з одного боку, і російська церква — з
іншого. Він розцінював Російську православну церкву як один з
інструментів у руках вищих чиновників Російської імперії,
завданням якого було виховувати лояльне ставлення народів імперії,
і українців зокрема, до метрополії. Також отець Василь
(Липківський) виступав проти безправності церковних громад та
свавілля вищого духівництва та монастирів, що на думку молодого
священика «утворило величезне провалля між зовнішньою
величністю й внутрішньою нікчемністю церкви (російської), яка
трималася державною — поліцейською підтримкою». Критично
ставився майбутній митрополит і до церковно-слов'янської мови
богослужіння на теренах України, тож у 1905 році його усунули з
викладацької роботи за звинуваченнями у «ліберальних поглядах»
та «українофільстві» і призначили настоятелем Свято-Покровської
церкви та Солом'янської парафії у тодішньому передмісті Києва.
Василь Ліпківський і українська
церква
З початком демократичної революції 1905—1907 рр. отець Василь (Липківський)
активно включається в український культурно-релігійний рух. У 1905 році його
обирають головою з'їзду духовенства Київщини, який своїм рішенням ухвалив
запровадити українську мову у церковне богослужіння і викладання у духовних
школах.
Але із закінченням революції настав період реакції офіційної влади, тож до 1917 року
Липківський жив під постійним наглядом поліції, займаючись, здебільшого,
парафіяльною роботою, а також викладанням у кількох школах. Також у цей період
майбутній митрополит повною мірою усвідомлює необхідність реформ у церкві, у
першу чергу — увільнення її від виконання функцій органу державної влади, а також
пожвавлення релігійно-громадського життя.

5 травня 1920 року ВПЦР звернулася з листом до української православної

громадськості, в якому проголосила автокефальною православну церкву в Україні.
Ситуація, щоправда, ускладнювалася відсутністю власного єпископату. Гарячкові
пошуки ВПЦР єпископів — прихильників автокефалії — за відсутності матеріальних
засобів, без державної підтримки, при невизначеності самої ради, були нелегкими. Усе
разом взяте вкрай загострило стосунки у церковному житті України.
Василь Ліпківський і українська церква

Зусиллями Липківського і його однодумців 14 жовтня 1921 року на Свято Покрови у Софії
Київській нарешті було скликано перший Всеукраїнський Церковний Собор, який підтвердив
постанову ВПЦР від 5 травня 1920 року про автокефалію Української православної церкви.

Проте вийшло так, що жоден єпископ (усі вони належали до Російської православної
церкви в Україні) не захотів узяти участь у Соборі українських православних. Це означало,
згідно з канонами Церкви, що Собор не мав права обирати предстоятеля церкви —
митрополита — та, в результаті, покладати єпископів. Перед більшістю віруючих тоді
постало питання канонічності Собору та його відповідності церковним звичаям.

Чи не найважливішу роль тут зіграв протоієрей Василь Липківський, що виступив із першою

доповіддю, в якій обґрунтував канонічність Собору. Він сформулював такі тези на розгляд
православних:
«1. Усі вірні, які прибули на Собор, є не приватні особи,
а обранці-представники своїх церковних громад, і тому
на Соборі лунає голос усієї Української церкви. 2. Усі
члени Собору зібрались для вирішення справ Христової
церкви в Україні, отже, з нами перебуває сам Христос. 3.
Усі члени Собору вірують, що Українською церквою
керує Дух Святий і що їх зібрала на Собор благодать Св.
Духа. 4. Це все означає, що Собор має всі умови для того,
аби бути цілком канонічним. 5. Московські єпископи не
прибули на Собор через те, що вони не вважають себе
членами нашої Церкви або не вважають себе обранцями
цієї Церкви».

Цілком закономірно, що 21 жовтня протоієрей

отець Василь (Липківський) таємним голосуванням
майже одноголосно був обраний на посаду
єпископа-митрополита.
Влада проти Василя
Ліпківського
У 1934 році комуністи закрили Покровську церкву, а самого Василя (Липківського) виселили за
місто — у хатку в Олександрівській слобідці. Там отець Василь, незважаючи на складні життєві
обставини, продовжував працювати — писав «Історію Української церкви» та проповіді,
листувався з українськими церковними діячами за кордоном, робив українські переклади
богослужбової літератури, удосконалював церковний статут.
У вересні 1937 року Василь (Липківський) отримав від отця Петра (Маєвського) запрошення
очолити Українську церкву в Канаді і дав на це свою згоду[5]. Але вже 22 жовтня 1937 року 73-
літнього отця Василя (Липківського) вчергове заарештували. Наприкінці жовтня йому було
пред'явлене стандартне на той час обвинувачення: був керівником антирадянської організації
українських церковників, яка ставила за мету відторгнення України від СРСР. Вироком особливої
трійки при Київському управлінні НКВС від 20 листопада 1937 року отця Василя було засуджено
до розстрілу на підставі обвинувачень в «антисовєтській агітації у великих масштабах».
Незабаром, 27 листопада 1937 року вирок було виконано. Точне місце поховання невідоме (на
Лук'янівському цвинтарі в Києві встановлено символічний пам'ятний хрест).
Не оминули репресії і найближчих родичів Липківського: старша дочка отця Василя та двоє його
синів також були заарештовані й відправлені у заслання до Сибіру.