Міністерство освіти і науки України

Департамент освіти і науки Львівської облдержадміністрації

Наукове товариство Дрогобицького ліцею Дрогобицької міської ради
Львівської області

Секція: історія України

БЕРЕСТЕЙСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ 1596 Р.

Роботу виконала:
Розбакова Анна Сергіївна
учениця групи П-14
Дрогобицького ліцею

Науковий керівник:
Асєєва Галина Володимирівна,
вчитель історії
Дрогобицького ліцею

Дрогобич - 2024
 У 1596 році сталася визначальна подія в історії церковного життя України –
Берестейська (Брестська) унія – угода, у результаті якої частина православних
українців визнала основні догмати католицької церкви. Таким чином, єдина
православна церква розкололася на дві – традиційну православну та нову уніатську,
або як її почали пізніше називати – греко-католицьку. Київська митрополія,
зберігаючи свої обряди, звичаї, права та привілеї, розірвала зв’язки з
Константинополем і об’єдналася з Римом, підпорядкувавшись папському престолу.
Один із найвпливовіших українських магнатів, князь Костянтин Острозький, ще
за два роки до цієї події розробив свої умови на яких українська церква могла піти
на об’єднання: збереження обряду, заборона католикам забирати православні
церкви, заборона переходити на латинський обряд, зрівняння православного
духовенства в правах із католицьким, повідомлення в справах унії патріархів,
повідомлення про те Москви й Молдавії, поліпшення внутрішніх справ
православної церкви та відкриття шкіл для православного духовенства. Але
оскільки ці умови не були проголошені на Соборі, князь обурився й виступив проти
такої таємної та односторонньої ініціативи українських єпископів.

Уніатська віра сама по собі не була чимось шкідливим, але методи якими вона
впроваджувалася, силовий тиск з боку керівництва Речі Посполитої на чолі з
королем, який в універсалі від 15 грудня 1596 р. проголосив, що рішення саме
уніатського собору є обов’язковим для всіх віруючих, фактично ставив православну
церкву поза законом, закріплюючи за прибічниками унії церковні посади,
монастирі та їх землі. Саме тому Берестейська унія, задумана як інструмент
порозуміння, призвела до сильного протистояння, стала символом розбрату,
ворожнечі і насильства. Слід зазначити, що якщо значна частина української
шляхти перейшла до римсько-католицького табору, та на захист православної віри
піднялася нова сила українського суспільства – козацтво.
 БЕРЕСТЕЙСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ 1596 Р.

Розбакова Анна Сергіївна

Науковий керівник: Асєєва Галина Володимирівна
вчителька історії та правознавства Дрогобицького ліцею

У 1596 році сталася визначальна подія в історії церковного життя України – Берестейська
(Брестська) унія – угода, у результаті якої частина православних українців визнала основні догмати
католицької церкви. Таким чином, єдина православна церква розкололася на дві – традиційну православну
та нову уніатську, або як її почали пізніше називати – греко-католицьку. Київська митрополія, зберігаючи
свої обряди, звичаї, права та привілеї, розірвала зв’язки з Константинополем і об’єдналася з Римом,
підпорядкувавшись папському престолу.
Метою дослідження є аналіз наслідків Берестейської унія для українського народу.
Досягнення зазначеної мети передбачає вирішення таких завдань:
● Визначити передумови Берестейської унії
● Проаналізувати вплив Берестейської унії та її наслідки
● Оцінити реакції суспільства на унію
Об’єктом дослідження є історична подія, що сталася в 1596 році в селищі Берестечко на території
нинішньої України. Ця подія була угодою між православною церквою на Волині та Поділлі і Католицькою
церквою під підпорядкуванням Римському Папі.
Методи дослідження - теоретико-критичний аналіз наукової літератури.
Один із найвпливовіших українських магнатів, князь Костянтин Острозький, ще за два роки до цієї події
розробив свої умови на яких українська церква могла піти на об’єднання: збереження обряду, заборона
католикам забирати православні церкви, заборона переходити на латинський обряд, зрівняння
православного духовенства в правах із католицьким, повідомлення в справах унії патріархів, повідомлення
про те Москви й Молдавії, поліпшення внутрішніх справ православної церкви та відкриття шкіл для
православного духовенства. Але оскільки ці умови не були проголошені на Соборі, князь обурився й
виступив проти такої таємної та односторонньої ініціативи українських єпископів.
Уніатська віра сама по собі не була чимось шкідливим, але методи якими вона впроваджувалася,
силовий тиск з боку керівництва Речі Посполитої на чолі з королем, який в універсалі від 15 грудня 1596 р.
проголосив, що рішення саме уніатського собору є обов’язковим для всіх віруючих, фактично ставив
православну церкву поза законом, закріплюючи за прибічниками унії церковні посади, монастирі та їх
землі. Саме тому Берестейська унія, задумана як інструмент порозуміння, призвела до сильного
протистояння, стала символом розбрату, ворожнечі і насильства. Слід зазначити, що якщо значна частина
української шляхти перейшла до римсько-католицького табору, та на захист православної віри піднялася
нова сила українського суспільства – козацтво.
РАННІ СПРОБИ НА ЗДІЙСНЕННЯ ЦЕРКОВНОЇ УНІЇ

Із самого моменту розколу в 1054 року ідея возз'єднання розглядалася як

католицькою, так і православною церквою. В Україні спроби їх об'єднання
почалися ще в XIII ст., а після Флорентійського собору, що відбувся 1439 року, цю
ідею мало не було здійснено[1]. Між візантійською і латинською церквами першу
унію укладено на соборі в Ліоні (1274), другу — на Флорентійському соборі
(1439), проте ні одна, ані друга не довели до повної єдності християн.

Було кілька спроб об'єднання руської церкви з римською: на Першому

Ліонському соборі (1245) брав участь архієпископ Петро Акерович, висланий
правдоподібно київським князем Михайлом Всеволодовичем або королем Русі
Данилом Галицьким, щоб одержати від Заходу через папу Інокентія IV допомогу
проти татар. Внаслідок розмов Данила і Василька Романовичів з папським
леґатом Плано де Карпіні дійшло до унії Данила з Римом (1253) і надання
Данилові королівської корони. Ця унія протрималася недовго: король Данило не
одержав допомоги і під тиском татар розірвав стосунки з Римом.

Починаючи із 1396 році говорили про можливість об'єднання православної та

католицької церкви на нараді Яґайла з митрополитом Кипріяном Цамблаком;
поділяючи бажання об'єднати Церкви, митрополит вважав за конечне скликати для
цього собор, про що сповістив патріарха. На тому справа й закінчилася. У 1418 році
питання унії було порушене на Констанцькому Соборі, але знову в площині
скликання собору з участю з обох сторін знавців канонічного права.

У 1439 році укладено унію на Флорентійському соборі. Єпископ

Константинопольської православної церкви — Марк Ефеський — став
противником унії і пізніше був канонізований у лику православних святих.
Київський митрополит Ісидор брав участь в соборі та підписав унію від імені
Київської митрополії. Після падіння Константинополя в 1453 році, унія де-факто
перестала діяти. В 1470 році наступник митрополита Ісидора, київський
митрополит Григорій II Болгаринович вийшов з унії і був прийнятий
православним Патріархом Константинопольським Діонісієм I.

Греко-католики, проголосивши унію, визнали владу Папи Римського і

прийняли основні догмати католицької церкви, проте зберегли грецький обряд та
відправу церковнослов'янською мовою.

ПЕРЕДУМОВИ БЕРЕСТЕЙСЬКОЇ УНІЇ

Ватикан, який здавна намагався поширити свій вплив на східнослов'янські

народи і діяльно підтримував політику польських феодалів щодо України та
Білорусі, дав почин унії. У підготовці унії чималу роль відігравали і єзуїти, яких у
60-х роках XVI століття для боротьби з протестантами покликали в Королівство
Польське польські католицькі єпископи. Саму ідею унії підтримувала ще й верхівка
українського духовенства та світських феодалів, що прагнули досягти однакового
політичного становища з польськими магнатами.

Безпосередніми приводами до унії були:

● ідея об'єднання християн після розколу в 1054 року на православну та

католицьку у єдину церкву;
● на думку українських єпископів, мала б вирішити проблему полонізації та
покатоличення православних, вони отримали б рівноправність у Речі
Посполитій з католиками;
● тісніше зв'язати Україну й Білорусь з Польщею і нейтралізувати впливи
Москви;
● невдоволення руських православних єпископів тим, що у церковні справи
дедалі більше втручалося міщанство, організоване у братства;
● бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які
підтримували братства;
 ● намагання верхівки руського православного духовенства добитися рівності з
католицькими єпископами, які засідали в сенаті та титулувались «князі
церкви» — і залежали тільки від папи та почасти від короля.

Треба підкреслити, що крім усіх обставин, з’явилися інші чинники, які

підштовхнули активізацію уніатського руху:

● По-перше, намагаючись захиститися від Реформації, польський король

дозволив єзуїтам розгорнути свою діяльність у Польщі і Литві. В
наслідок цього Річ Посполита за короткий час вкрилася мережею
єзуїтських навчальних закладів. Широкого розголосу набула релігійна
полеміка. Талановиті проповідники активно працювали на ідею унії,
доводили культурну відсталість православних українців.
● По-друге, розкол суспільства поглиблювала так звана "календарна
реформа", проведена Папою Римським у 1582 р., яка суттєво розвела у
часі релігійні свята католиків та православних. В наслідок чого
католики-феодали неодноразово почали порушувати релігійні традиції
українських міщан та селянства.

Ідею унії активно підтримував польський король, адже вона відкривала шлях
до окатоличення та полонізації українських та білоруських земель, нейтралізувала
вплив православної Московії, тим самим сприяла консолідації Речі Посполитої.

Намагаючись підняти престиж православного духовенства, подолати

дискримінацію православних віруючих, водночас бажаючи вирішити й цілий ряд
власних егоїстичних інтересів, львівський єпископ Гедеон Балабан на з'їзді у Белзі
(1590 р.) став ініціатором підписання унії. До нього приєднались луцький,
володимирський, холмський, турово-пінський єпископи. У 1595 р. Папа Римський
офіційно визнав унію.

Слід відмітити, що остаточне юридичне оформлення унії мало відбутися у

1596 р. у м. Бересті. Але церковний собор розколовся на дві частини. Прихильники
православної віри на чолі із князем К. Острозьким не визнали й осудили унію.
Уніатська частина затвердила акт об’єднання католицької та православної церков та
утворення уніатської (греко-католицької) церкви, яка підпорядковувалася Папі
Римському. Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас
залишилися православна літургія, церковнослов'янська мова богослужіння, дозвіл
на шлюб священиків. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від
сплати податків, уніатська шляхта могла претендувати на державні посади,
уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті.

ПІДГОТОВКА І ПІДПИСАННЯ БЕРЕСТЕЙСЬКОЇ УНІЇ

Наприкінці 1589 року єпископ Львівський Гедеон Балабан перший порушив

питання про унію. До нього приєдналися — Кирило Терлецький, Леонтій
Пельчицький, єпископ Пинський і Туровський, Діонісій Збируйський, єпископ
Холмський та Белзький. Наслідком таємної конференції в Белзі у 1590 році був
лист до короля, в якому єпископи заявляли про свою згоду визнати владу папи.
Справу тримали у великій таємниці, і навіть не всі єпископи знали про переговори з
королем.

Число спільників серед єпископів зростало. У 1591 році на Перемиську

кафедру по смерті єпископа король номінував шляхтича Михайла Копистенського,
що мав жінку. Патріарх заборонив висвячувати його, але грамота спізнилася. Року
1593 на звільнену Володимирську кафедру висвячено сенатора та каштеляна Адама
(Іпатія) Потія, який приєднався до прихильників унії.

Під час сейму в Кракові в лютому 1595 року велись перемовини між
представниками церкви з королем і канцлером Яном Замойським, в червні 1595
року відбувся з'їзд єпископів у Бересті, 12 червня було прийнято документ про
унію. Під впливом Костянтина Острозького 1 липня 1595 року Копистенський
Михаїл, Гедеон Балабан відкликали свої підписи.[2]

У 1595 році після видання королем універсалу, в якому сповіщалося про

перехід православних єпископів до унії, єпископи Луцький Кирило Терлецький і
Володимирський Іпатій (Потій) — головні діячі Берестейської унії — вирушили до
Рима, приставили 33 статті Унії, скомпонованих на підставі умов Флорентійської
Унії 23 грудня 1595 року в Римі. Святкове проголошення самої унії планувалося на
жовтень 1596 року в Бересті.

9 жовтня 1596 року король Сигізмунд ІІІ Ваза і київський митрополит

Михайло Рагоза за дорученням Папи Климентія VIII скликали в Бересті в церкві
святого Миколая церковний собор для офіційного проголошення унії. Проунійний
єпископат з допомогою цієї угоди хотів змінити церковну юрисдикцію та перейти в
канонічну підлеглість Святому престолу в Римі. Противники унії наполягали, що
єпископат не може самочинно пристати на неї без згоди східних патріархів і
скликання Вселенського собору, а також без підтримки мирян, тим самим
підтвердивши свою вірність православному віросповіданню й
Константинопольському патріархату.[3]

Того ж дня, 9 жовтня 1596 року Никифор, як екзарх Константинопольського

патріарха, з хрестом і Євангелією в руках проголосив декрет, яким позбавляв
митрополита Михайла Рагозу та п'ятьох єпископів — Володимирського, Луцького,
Полоцького, Холмського, Пинського — їхнього сану за самовільне піддання Папі.
Цей декрет підписали духовні члени Собору і надіслали митрополитові Рагозі.
Світська частина Собору звернулася до короля з проханням позбавити
владик-уніатів церковних дібр, якими володіти могли тільки православні.
Уніатський Собор публічно проголосив унію, а на владик Гедеона Балабана та
Михаїла Копистенського і все духовенство Православного Собору, кинув клятьбу.

Львівський латинський архієпископ Ян Димітр Соліковський представляв

РКЦ, від Риму його керівником.[4] Проте собор одразу розколовся на два окремі
собори — дизунітський[5] («православний», антиунійний) і проунійний.
Берестейська унія була укладена 15 грудня 1596 року.

Під проводом Костянтина Острозького, протосинкела (патріарха) Никифора

відбувся православний синод у Бересті. Частина православного духовенства і
пастви не визнали унію. Висвячення православної ієрархії єрусалимським
патріархом Теофаном ІІІ 16 жовтня 1620 року створило дві митрополії, унійну
(греко-католицьку) і православну — і загострило боротьбу, кульмінаційним
пунктом якої було вбивство архієпископа полоцького Йосафата Кунцевича.[2]

На Закарпатті т.зв. Ужгородську Унію уклали в 1646 року спершу 63

священики, а в 1652 року прийняло її все західне Закарпаття. Перемиська єпархія
прийняла Унію в 1692 році, Львівська — в 1700 році, Луцька — у 1702 році,
Львівська ставропігія — лише в 1708 році. В 1716–1721 роках перейшла на Унію і
Мармарощина.

Греко-католицьким єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка

залишилася невиконаною), греко-католицьке духовенство, як і католицьке,
звільнялося від податків, греко-католицька шляхта одержала право обіймати
державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а греко-католики-містяни
зрівнялися у правах з католицьким міщанством. Додатково уряд Речі Посполитої
вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої, бо
православна віра на думку влади опинилася поза законом.

ТЕКСТ БЕРЕСТЕЙСЬКОЇ УНІЇ

Берестя, 8/18 жовтня 1596 р.

В ім'я Бога в Тройці єдиного. На честь і святу хвалу Його і для людського спасіння,
а для святої християнської католицької віри вивищення і утвердження, – всім,
кому про це відати належало б.

Року Божого 1596-го, восьмого дня місяця жовтня, за старим календарем, Ми, в
Бозі зібрані на черговім соборі в Бересті, в соборній церкві Св. Миколая,
Митрополит і Єпископи грецького обряду, нижче підписані, на вічну пам'ять
проголошуємо:
Ми, бачачи як одновлада Божої Церкви в Євангелії й устами Господа нашого Ісуса
Христа є заснована та утверджена, щоб Христова Церква на одному Петрі,
немов на камені, стояла твердо та була розпоряджувана одним і ним ведена, щоб в
одному тілі була одна голова і в одному домі був один господар і розподілювач
Божих ласк, поставлений над Божою челяддю і щоб дбав про лад і роздумував про
благо всіх; і цей-то лад Божої Церкви, який почався від апостольських часів,
тривав завжди. Тому-то всі Патріярхи зверталися завжди у справах навчання віри
і в прийманні духовної влади, в єпископських судах й у відкликах, - до одного
наслідника Петра святого, римського Папи, як це видно з Соборів і з Правил
святих Отців та й наші слов'янські писання, перекладені в давнині з грецької мови,
це задовільно показують, а давні святі Отці Східної Церкви засвідчують. Всі вони
визнають цей святий престол Петра, його першенство і його владу над
Єпископами всього світу. Не менше також і царгородські Патріярхи, від яких ця
руська країна перейняла святу віру, немалий час визнавали цю зверхність
Римського Престолу св. Петра та йому підлягали, і від нього брали благословення.
Й хоча від цього Престолу вони багато разів відступали, але щоразу з ним
з'єднувалися і поверталися до послуху йому. А останньо це сталося на
Флорентійському соборі, року Божого тисяча чотириста тридцять осьмого, за
патріярха Йосифа і царгородського імператора Івана Палеолога, які цілковито
повернулися до цього послуху, визнаючи, що Римський Папа є батьком, учителем і
завідувачем усього християнства і правним наступником святого Петра. А на
тому-то Флорентійському соборі був і наш Київський архиєпископ і митрополит
всієї Руси – Ісидор, який приніс це з'єдинення царгородського Патріярха і всіх
Церков східного обряду, які до нього належали, у ці руські країни і у цім послусі й
зверхності Римської Церкви їх утвердив. Тому-то і польські королі, і великі князі
литовські, а особливо король польський і угорський Володислав та інші володарі,
дали духовенству грецького й руського обряду привілеї і всі сеймові вольності, що їх
уживають римські католицькі Церкви, - такі і їм були дані.
А коли царгородські патріярхи знову відступили від того церковного об'єднання,
то за той свій гріх відступства й розірвання церковної єдности попали під
турецьку поганську владу, з чого постало багато фальшів і лихих учинків та й
занедбання правного нагляду над цими руськими країнами, а звідси – і багато
закралося огидного святокупства і поширились єресі, які майже всю Русь
опанували, знищуючи Божі церкви й пошкоджуючи Божу славу.

Тому ми, не бажаючи бути учасниками такого великого гріха і поганської неволі,
яка за тим прийшла на царгородських патріярхів і не хотячи їм помагати в розколі
й розірванні святої церковної єдности і запобігаючи спустошенню церков і
спасінню людських душ, через ті єресі, що зараз постали, маючи все те на совісті,
а й небезпеку власного спасіння та всього духовного стада, від Бога собі
дорученого, - ми вислали минулого року послів до святішого Отця Климентія
восьмого, наших братів - велебних у Христі єпископів Іпатія Потія, прототронія,
володимирського і берестейського єпископа, і Кирила Терлецького, екзарха,
єпископа луцького і Острозького, за відомом, згодою і понукою нашого найяснішого
володаря, його милости польського короля і великого князя литовського Жигмонта
Третього, володаря побожного, якому дай Боже щасливе панування, просячи, щоб
– як найвищий пастир вселенської католицької Церкви – прийняв нас під свій послух
та визволив від зверхности царгородських патріярхів і розрішив нас, зберігаючи за
нами обряди і звичаї східних Церков, грецьких і руських, не роблячи жодних змін у
наших церквах; але щоб залишив їх за переданням святих грецьких отців навіки.
Що він і вчинив і дав на це свої письма і привілеї, розказуючи, щоб ми, з'їхавшись на
синод, вчинили ісповідь святої віри і віддали послух Римському Престолові св.
Петра, Климентові восьмому та його наступникам. Це ми сьогодні на цьому
синоді вчинили, як це посвідчують наші письма і власноручні підписи і прикладені
печаті, які ми передали на руки послів святішого Отця Климента Папи, які були
вислані на цей синод, а то велебного Яна Димитрія Соліковського, архиєпископа
львівського, його милости отця Бернарда Мацєйовського, єпископа луцького і його
милости Станіслава Ґомолінського, єпископа холмського, і в присутності послів
його королівської милости, ясновельможного Миколая Христофора Радивила,
князя на Олиці і Несвіжу, воєводи троцького, і його милости вельможного пана
Льва Сапіги, канцлера великого князівства литовського і його милости пана
Дмитра Халецького, земського підскарбника великого князівства литовського,
старости берестейського і багатьох інших духовних і світських, які були зібрані
на тому синоді.

Дано, як сказано вище, за підписом рук наших власних:

ПОСТАНОВИ УНІЙНОГО СОБОРУ

Київський уніатський митрополит Михайло Рогоза, вже на соборі видає

грамоту про «скинення» архімандрита Никифора Тура з «уряду столиці
архімандритів» та заборону в служінні, а наступного дня, 10 жовтня 1596 р., взагалі
забороняє в служінні все духовенство, яке не прийняло унії. Незабаром, 15 грудня
1596 р., король Сигізмунд ІІІ видає Грамоту, в якій наказує православним
приєднатися до унії та підтверджує рішення митрополита Михайла Рогози про
усунення православних єпископів Михаїла Копистенського та Гедеона Балабана.

ОПІР УНІЇ

Із самого початку частина православного духовенства відкинула унію.

Паралельно до унійного проходив православний собор, що виступив різко проти
унії. Цей собор хоча і був менш представницьким стосовно єпископату Київської
митрополії, представників королівської влади та Риму, але на ньому теж було два
архієреї, зокрема грецький єпископ Паїсій, та ряд архімандритів й ігуменів
провідних монастирів, у тому числі — Києво-Печерський архімандрит Никифор
Тур.

Ставлення православних киян до підготовки уніатського собору 1596 р. було

вкрай негативним, жоден представник впливового духовенства та мирян не брав у
ньому участі. Така реакція була зумовлена: впливом Львівського православного
братства та Львівського єпископа Гедеона (Балабана); духовним авторитетом
Києво-Печерського монастиря, разом з Константинополем та Афоном, які не
визнали Унії; позицією князя Костянтина Острозького, який був Київським
воєводою та щедро допомагав православним монастирям і братствам. За словами
історика Івана Крип'якевича «боротьбу ведено словом і письмом, в церкві і поза
церквою, часом приходило навіть до кривавих сутичок. Ця релігійна боротьба дуже
шкодила українському народові, її використали поляки і ще більше нищили
Україну».

«Возний Київської землі» Роман Овсяний свідчить, що «ченці

Києво-Печерської лаври зі зброєю у руках не дали виконати королівські укази» про
передачу монастиря під владу уніатського митрополита Михайли Рогози та
передачу йому на суд архімандрита Никифора Тура. Опір унії чинила не тільки
Києво-Печерська лавра, а загалом духовенство Києва. Про це виразно свідчить
королівська грамота від 2 грудня 1597 р., яка «наказує духовенству Києву
підкоритися Київському митрополиту» (уніатському). Незгоду з унією виказувало
не тільки духовенство, а й звичайні віряни різного звання та навіть представники
влади міста, про що свідчить наступна грамота короля, яка була звернена саме до
них.

Ситуація в Києві не змінилася й після смерті уніатського митрополита

Михайла Рагози й обрання на його місце Іпатія Потія: король видає йому грамоти
про владу над Києво-Печерським монастирем та всіма православними Речі
Посполитої, а ченці та містяни не дають його представникам увійти у володіння
монастиря. Протистояння нового митрополита та православних киян було дуже
гострим, що доводить факт видання окремої королівської грамоти «мешканцям
київського воєводства» 8 квітня 1600 р. з вимогою підкоритися владі новообраного
уніатського митрополита.

Таким чином станом на 1610 рік в Києві був лише один уніатський єпископ —
Іпатій (Потій) який перебував у Вільно.
 Православний болгарський митрополит Неофіт, який приїхав до Києва перед
Пасхою 1612 р., відправляв служби чи був прийнятий православним чернецтвом та
духовенством у таких монастирях: Києво-Печерський; Пустинно-Миколаївський;
Золотоверхий Михайлівський; Міжгірський; Києво-Кирилівський. Також й у
храмах: Соборний Пречистинський; Миколи Доброго; Спаська; Воскресенська;
Бориса і Гліба; Набережна Різдва Богородиці; Пречистої Богородиці та Стрітення.

Загалом, уніатська ієрархія не полишала надії переконати киян долучитися до

унії. У 1614 р., незабаром після свого обрання Київським уніатським
митрополитом, Йосип Рутський, разом з Йосафатом Кунцевичем (на той час —
архімандритом) навідується в Київ та веде перемовини з отцями Києво-Печерської
лаври, які, вже традиційно, закінчилися для уніатів поразкою.

На початку 1618 р., відповідно до рішення першого з’їзду Василіанського чину

в Новгородку (19–16 липня 1617 р.), Київський уніатський митрополит Йосип
Рутський здійснює нову спробу поширити свою владу в Києві. Зокрема,
заручившись підтримкою короля Сигізмунда ІІІ, він наказує своєму наміснику
Антонію Грековичу встановити контроль над Михайлівським Золотоверхим
монастирем, який формально був переданий уніатам ще 15 вересня 1612 р. У
результаті спроби цього захвату, о. Антоній Грекович був 15 лютого (за іншими
даними — 22 лютого) схоплений козаками та втоплений в ополонці Дніпра
навпроти Видубицького монастиря.

16 вересня 1658 року з ініціативи гетьмана Івана Виговського між Річчю

Посполитою і Гетьманщиною був підписаний Га́дяцький до́говір що передбачав
ліквідацію Берестейської унії, а також право п'яти православних єпископів брати
участь у засіданнях Сенату. Основні перетворення залишилися на папері, оскільки
Сейм Речі Посполитої ратифікував договір у значно скороченому вигляді,
скасувавши його головні положення. Пункт про скасування Берестейської унії було
вилучено. Зберігся пункт про обмеження на будівництво греко-католицьких церков.
Також сейм відкинув вимогу козаків повернути відібрані греко-католиками у
православних маєтки та чини.
 ІНШІ РЕАКЦІЇ НА УНІЮ

Проти унії протестувала також значна частина православної шляхти, деякі

магнати (князь Костянтин Острозький), хоча спочатку він підтримував ідею унії і
був її натхненником, частина духовенства (зокрема, Києво-Печерський архімандрит
Никифор Тур, його наступник Єлисей Плетенецький та інші). Було видано ряд
полемічних творів проти греко-католицизму. Особливе місце серед них займали
твори славетного українського письменника Івана Вишенського.

Тривала боротьба православних киян проти унії все більш потребувала

координації та об’єднання, тому, близько 1615 року вони об’єдналися в Київське
православне братство, а через рік, у 1616 році, до нього разом зі «всім військом
Запорізьким» вступив гетьман Петро Сагайдачний та встановив над ним свою
опіку.

Боротьба українського народу проти покатоличення сприяла виникненню

братств у Львові, Луцьку, Могилеві, Києві. Православна інтелігенція згуртувалася
на захист національних, релігійних, культурних інтересів українського народу. У
часи монгольської навали шкільна справа занепала. Основними осередками її
відродження стали Острог, Київ, Львів. Острозька школа була заснована князем
Костянтином Острозьким у 1580 році. Православні вдалися до активного
використання полемічних творів для захисту віри. Тому Поширення шкіл та
друкування розбудило колись пасивних і консервативних українців (русинів).
Замість того, щоб переходити в католицизм, вони зі зростаючою рішучістю стали
боронити власні релігійні традиції, що відрізняли їх від поляків.

В останній третині XVI – першій половині XVII століття справу навчання і

освіти очолили православні братства. Львівська братська школа була відкрита в
1586 році. У Києві – у 1615 році (на Подолі). У 1632 році Київська братська школа
об’єдналась із лаврською школою, заснованою в 1631 році Петром Могилою, і
почала існувати як Києво-Могилянська колегія.
 1620 року, за сприяння гетьмана Петра Сагайдачного, єрусалимським
патріархом Теофаном було відновлено вищу ієрархію православної Київської
митрополії та висвячено Митрополита Київського, Галицького та всієї Русі Іова
Борецького.

Уніатська місія ченців-василіанів, у кількості 6 осіб, прибула до Києва у кінці

серпня 1622 р. та оселилася в «митрополичому палаці», але вже 21 вересня, в день
свята Різдва Пресвятої Богородиці, православне духовенство разом із киянами та
козаками «підійшло до Софійського собору». Уніатських ченців було ув’язнено та
вислано із Києва. У святій Софії була повна руйнація, не було жодних умов та
речей для відправлення богослужіння, «стіні голі, а вівтар зруйнований». Такий
самий запис, без жодної «протестації» є й у архіві уніатських митрополитів. Крім
того, є і свідчення інших очевидців, зокрема майбутнього православного
митрополита Сильвестра Косова від 1635 р., у якому він свідчить, що Київська
Софія «була дощенту спустошена, пограбована та знищена, що і до тепер, надаючи
величезні кошти, митрополит ледь міг підняти її з руїн». Свята Софія була в такому
поганому стані що уніати так і не відслужили там жодного богослуження.

Війт Києва Федір Ходика який на початку 1625 року почав опечатувати
православні церкви, був схоплений розлюченими міщанами та козаками і
втоплений у Дніпрі біля Трипілля.

Внаслідок опору українського і білоруського народів уряд Речі Посполитої на

початку 1630-х років змушений був видати «Статті для заспокоєння руського
народу», які узаконювали легальне існування православної церкви. Проте ці
«Статті» не припинили наступу католицизму та унії. Українська революція
1648—1676 років привела до цілковитої ліквідації унії на Лівобережжі.

КРИТИЧНІ ОЦІНКИ БЕРЕСТЕЙСЬКОЇ УНІЇ

Іван Франко у своїй статті «Дві унії. Образок з історії Русі при кінці XVI віку»
писав: «Але перечислилися трохи єзуїти і їх прихильники, думаючи, що як зловлять
у свої сіті владик руських, то вже разом з ними зловлять і весь народ. Поперед
усього два владики, львівський і перемиський, побачивши, до чого діло йде,
відступили від нього і осталися при православію. В обороні його став і знаменитий
князь Острозький, виступили й братства. На собор Берестейський 1596 р. прислав і
патріарх константинопольський свого відпоручника Никифора протосингела, а
патріарх олександрійський свого відпоручника Кирила Лукаріса, бувшого учителя в
школі Острозькій. Всі вони зібралися разом, зложили православний собор і викляли
митрополита Рагозу і тих єпископів, що прийняли унію. Таким способом замість
унії, т.є. єдності, собор Берестейський посіяв великий роздор серед народу
руського, роздор, котрий остається ще й донині і причинив цілій Русі безкінечно
много лиха і нещастя. Унія була причиною довгої та важкої боротьби внутрі
малоруського народа і остаточно принесла незміримі шкоди цілому його духовному
і політичному розвоєві.., унія в минувшині не дала нашому народові майже нічого,
не лишила в літературі южноруській ані одного цінного пам'ятника.., натомість
знаменито причинювалася до полонізації руської інтелігенції».

У іншій статті «Йосиф Шумлянський, львівський єпископ 1668-1708 р., і

заведення унії в Галичині» Іван Франко писав «Замість єдності унія ввела в руський
народ незгоду і ненависть і страшенно ослабила Русь. Але вона не помогла й
полякам, бо переслідування православія викликало серед русинів роздразнення,
котре 1648 року страшним пожаром вибухло в війнах Хмельницького і завдало
перший смертельний удар Польській державі. В 1896 році святкували у нас поляки
і деякі русини 300-літній ювілей тої унії, зробленої на соборі в Бересті 1598 р.
Справедливо піднесено у нас тоді, що властиво галицьким русинам нема чого
святкувати того ювілею вже хоч би для того, бо Галицька Русь тоді не приступила
до унії. Треба було ще цілих 100 літ і великої хитрості, щоби знищити православія
в нашім краю. Сього доконав єпископ львівський Йосиф Шумлянський».

Історик Полонська-Василенко Наталія Дмитрівна писала: «Берестейська унія

не внесла спокою і не поєднала Церков. Навпаки, крім двох — православної і
католицької — з'явилася третя, уніятська. На боці уніятської були: митрополит,
п'ять єпископів, визнання польським урядом, а головне — могутня рука папи. На
боці православних: два єпископи, багато чорного та білого духовенства і народ, їх
зверхник, Царгородський патріярх, не був у стані боронити їх. Спроби
православних звернутися до короля за посередництвом соймиків та сеймів нічого
не дали. Уніятська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною Українською
Церквою. Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл:
владики, частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства,
шляхти з кн. К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головно та нова
сила, що організувалася за Дніпровими порогами — козацтво — залишилися при
вірі батьків».

Орест Субтельний писав у своїй книзі так: «Із самого початку стало
очевидним, що сторони не можуть знайти спільної мови. Зрозумівши, що
переговори не мали ніякого сенсу, прибічники унії публічно підтвердили свої
наміри укласти її. Незважаючи на протести та погрози, православній стороні не
вдалося змусити їх відступити або домогтися того, щоб король позбавив їх посад.
Так українське суспільство розкололося навпіл: з одного боку — православні
магнати, більшість духовенства та народні маси, в той час як з іншого — колишні
ієрархи, підтримувані королем та купкою прибічників. Унаслідок цього виникла
ситуація, коли існувала церковна ієрархія без віруючих і віруючі без своїх ієрархів.
Те, що почалося як спроба об'єднати християнські церкви, закінчилося їхнім
подальшим роздрібненням, бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька,
православна та уніатська, або греко-католицька, як її згодом стали називати».

СПРОБИ ЛІКВІДАЦІЇ УГКЦ

Після розділу Речі Посполитої Російська імперія почала ліквідувати наслідки

Берестейської унії. Катерина ІІ розпочала боротьбу, спрямовану на її повне
знищення унійної митрополії та навернення усіх вірян до Російської православної
церкви. Спочатку була ліквідована греко-католицька митрополія та всі єпархії, за
винятком полоцької: Микола І у 1839 р. ліквідував рештки греко-католицької
церковної ієрархії на Правобережжі, Волині і Білій Руси, а Олександр II — на
Холмщині і Підляшші. Російська імперія під час окупації Галичини 1914 р.
заарештувала митрополита Андрея Шептицького й насаджувала насиллям
православ'я під проводом архієпископа Волинського і Житомирського РПЦ Євлогія
Георгієвського. Такі самі, але безуспішні, спроби були під час другої світової війни
(1939—1941).

Після окупації Галичини в 1944 р. смерті Андрея Шептицького та арешту всієї

ієрархії Греко-католицької церкви, що відмовились переходити на православ'я,
органи НКВД організували псевдо-собор у Львові 1946 р. на якому не був
присутній жоден єпископ УГКЦ і де було прийняте нелегітимне рішення
підпорядкувати Українську Греко-католицьку церкву московському патріархові.
Подібно ж ліквідовано Унію на Закарпатті 1949 р. і Пряшівщині 1950 р. Синод
української католицької ієрархії в Римі 2 грудня 1980 р. ствердив, що акт ліквідації
Унії т. зв. «львівським собором» недійсний.

ВИСНОВОК

Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія

насаджувалася силою, православні церковні маєтності передавались уніатам,
православні залишались без вищої церковної ієрархії. І тому згодом прірва між
українцями греко-католиками та поляками католиками надзвичайно зросла.

Підсумовуючи сказане, можна зазначити, що форсований наступ католицизму

на українські землі мав своїм наслідком полонізацію та окатоличення українців, він
призвів до загальної дезорганізації та занепаду православної церкви, яка
катастрофічно втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження
національних традицій.
 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса: 2008. – С. 128 – 145.

2. Бойко О. Д. Історія України: Посібник. – К.: Вид. центр "Академія", 2009. –
С. 105 – 147.
3. Борисенко В. Й. Курс української історії. – К.: Либідь, 2007. – С. 108 – 162.
4. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.: Наук. думка, 2008. – С.
146 – 223.
5. Історія України. Нове бачення: У 2 т. / За ред. В. А. Смолія. – К.: Україна,
2009. – Т. 1. – С. 139 – 151.
6. Історія України в особах (Редкол.: Войцехівська І. та ін.). – К.: Україна, 2009.
– 479 с.
7. Політична історія України: Посібник / За ред. В. І. Танцюри. – К.: Вид. центр
"Академія", 2008. – С. 81 – 99.
8. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. – К.: Либідь, 2007. –Т. 1. –
С. 345 – 435.
9. Семененко В. И., Радченко А. А. История Украины. – Харьков: Торсинг, 2008.
– С. 106 – 128.