Тема 5.

Культурні традиції українського Ренесансу та Реформації (ХІV-

першої половини ХVІІ ст.)

План

1.Суспільно-політичні та історичні умови в Україні ХІV – ХVІ ст.

2.Українська духовна культура в період Відродження та Реформації ХІV –
ХVІ ст. як складова загальноєвропейських культурних процесів.
2.1. Українські гуманісти.
2.2. Розвиток освіти. Діяльність братств та культурно-освітніх осередків.
2.3.Полемічна література.
2.4.Розвиток книгодрукування в Україні. Острозька Біблія.
3.Архітектура та образотворче мистецтво, музична культура України періоду
Відродження.
4.Феномен козацької культури.

1. Суспільно-політичні та історичні умови в Україні ХІV – ХVІ ст.

Українська культура ХІV – ХVІ ст. багатогранна та багатоджерельна, вона
відзначається складністю, суперечливістю і різноспрямованістю духовних
орієнтирів. Її розвиток відбувався у непростих суспільно-політичних та історичних
умовах.
Розпад Київської Русі та монголо-татарська навала у середині ХІІІ ст. з
подальшим пануванням Золотої Орди призвели до занепаду економічного,
політичного і культурного життя на українських землях. Незважаючи на це,
києворуські культурні традиції не перериваються. Ланкою, що зв’язувала
попередній період з новим етапом розвитку культури, стало Галицько-Волинське
князівство. Починаючи з ХІV ст. усі державні утворення на українських землях
опинилися під іноземною владою. У кінці ХІV ст. більша частина українських
земель увійшла до влади Великого князівства Литовського. Цей час виявився більш
сприятливим для розвитку української культури, ніж роки татарської навали.
Литовські князі не втручалися в існуючі порядки, дотримуючись правила: «Ми
старовини не рушимо, а новини не вводимо». Багато литовських магнатів прийняли
православ’я, споріднювалися з українськими та білоруськими князями.
Староукраїнська (руська) мова була визнана офіційною. Вона використовувалася
при складанні законодавчих актів, грамот, розпоряджень, судових ухвал тощо.
Таким чином, у межах Литовського князівства було досягнуто певного культурно-
історичного порозуміння між різними етносами.
Дещо інша ситуація склалася на українських землях, які потрапили у ХІV –
першій половині ХV ст. у польську залежність (Галичина, Волинь). Тут було
скасовано автономію, впроваджено польське право і судочинство. Панівні кола
Польщі підтримували експансію католицької церкви, активно проводили політичну
асиміляцію українського населення. За умовами польсько-литовського договору
1385 р. (Кревська унія) литовський князь Ягайло, ставши у результаті шлюбу
польським королем, зобов’язувався прийняти католицизм і прилучити Литву з
усіма українськими землями до Польського королівства. Кревська унія відкрила
шлях до поступової колонізації українських земель та наступу католицизму.
Зароджувався гострий релігійний, соціальний та національний конфлікт, який
згодом поширився на всі сторони життя України і призвів до трагічних наслідків.
 У цей же час зміцнюється і Московська держава, володарі якої завершили
підпорядкування етнічно російських земель і почали нестримну експансію за її
межі. Московські правителі, привласнивши собі титул «государя усієї Русі»,
керуються ідеєю, що всі землі колишньої Київської Русі повинні бути приєднані до
Московської держави.
Наприкінці ХІІІ – на початку ХІV ст. угорські феодали встановили свою владу
над Закарпаттям. Потрапили під владу молдавських феодалів землі Буковини.
Упродовж ХІV – ХVІ ст. тривала нерівна боротьба з татарською ордою, що
панувала на північному узбережжі Чорного моря і завдавала величезних збитків
матеріальній і духовній культурі українського народу. Ні литовський, ні польський
уряд не спромоглися організувати надійну оборону українських земель перед
татарами. Це завдання спромоглося виконати українське козацтво, що не лише
відіграло визначальну роль в обороні України перед татарами та іншими
поневолювачами, а й упродовж століть визначало напрями економічного,
політичного і культурного розвитку нашого народу.
Вирішальною у долі України подією стали Люблінська унія 1569 р., згідно з
якою Велике князівство Литовське об’єднувалося з Польським королівством в
єдину державу – Річ Посполиту (буквальний переклад польською мовою
латинського слова «республіка» – «справа народна»). За ухвалами Люблінської унії
майже всі українські землі (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина,
Київщина) опинилися під владою Польщі. Унаслідок цієї події на українських
землях докорінно змінилася соціокультурна ситуація. Знищуються рештки
автономії і державних традицій. Господарське і суспільне життя перебудовується
за польськими зразками. Поширюється католицизм, засновуються католицькі
(єзуїтські) освітні заклади, насаджується польська і латинська мови. Це призводить
до послаблення православної церкви, яка для українців за умов відсутності власної
держави залишалася важливим фактором збереження національної самобутності та
ідентичності.
1596 р. було укладено Брестську церковну унію про об’єднання православної
та католицької церков. З єдиної православної церкви утворилася так
звана уніатська (грекокатолицька) церква (з’єднана з Ватиканом) і православна
церква, яка у другій половині ХVІІ ст. потрапила у залежність від московського
патріарха. Вище православне духовенство, частина шляхти і міщан пішла за унією.
Однак більшість рядового духовенства та частина шляхти на чолі з князем
Костянтином Острозьким, братства, селяни й козацтво залишилися на позиції
православ’я. Рішення Брестського церковного собору спричинили розкол в
українському суспільстві, породили потужний антикатолицький рух.
Усі ці зміни безпосередньо позначились на особливостях формування та
розвитку української культури. Але не зважаючи на те, що зовнішньота
внутрішньополітичні обставини того часу були складними, все ж вони не могли
спинити суспільного та економічного розвитку України, який у ХІV – ХVІ ст.
набирає нових обертів. У цей час активізується розвиток ремесел, цехового
виробництва, пожвавлюються зовнішньоекономічні та торгівельні
взаємовідносини. Зростає політична та економічна могутність міст, чому сприяло
запровадження магдебурзького права. У містах формується численна, економічно
заможна міщанська верства, яка стає основою розвитку культури.
Незважаючи на загострення релігійної ситуації після Брестської унії, у
багатоетнічній державі Речі Посполитій відбувався діалог польської, литовської,
білоруської та української культур, що ініціював позитивні зрушення: Розвиток
законодавства (Литовські статути 1529-1588 рр, у яких відбився вплив римського
права, «Руської правди» та ідей епохи Відродження).

2.Українська духовна культура в період Відродження та Реформації ХІV

– ХVІ ст. як складова загальноєвропейських культурних процесів.

Відродження або Ренесанс (фр. Renaissanc, італ. Rinascimento) – культурно

філософський рух кінця Середньовіччя – початку Нового часу (XIV – XVI ст.), що
ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності.
Термін «Ренесанс» було введено в XVI ст. італійським живописцем та
істориком мистецтва Джорджо Вазарі для позначення періоду італійського
мистецтва ХІІІ – ХVI ст., що характеризувався опорою на античність. Пізніше під
цим поняттям розуміють формування нового світогляду, нової концепції людини
(вільної, динамічної, критично мислячої, кмітливої, енергійної, самодостатньої),
звільнення від середньовічних догм.
Вплив західноєвропейських ідей позначився й на духовному житті українців.
Виявом ренесансних тенденцій в українській культурі є розширення кругозору,
сфери пізнавальних і наукових інтересів людини, поступова секуляризація,
вивільнення інтелектуальної діяльності, освіти, науки, філософії, мистецтва з-під
впливу церкви, розвиток друкарства, підвищення освіченості різних верств
населення, помітне зростання інтересу до земного світу й людини, зростання
кількості міст і збільшення значення міської (світської за своєю суттю) культури.
Проникнення і розвиток ренесансно-гуманістичних ідей в Україні пов’язане з
діяльністю цілої плеяди вчених, філософів, культурних діячів, митців – людей
європейської освіти, блискуче ерудованих, з широким колом інтересів, по-новому
мислячих (Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський, Григорій Чуй
Русин, Юрій Рогатинець, Кирило-Транквіліон Ставровецький та ін.). Виявом
реформаторських тенденцій стало виникнення нової греко-католицької (уніатської)
церкви, антикатолицький козацький рух під проводом Северина Наливайка, Петра
Сагайдачного.
Реформа́ція (від лат. reformátio –перетворення,) – церковно-релігійні й
суспільно-політичні течії, спрямовані проти католицької церкви, на повернення
до біблійних джерел християнства. Набували форми релігійної боротьби проти
католицької церкви і папської влади.
Реформацію повязують з іменами Мартіна Лютера, Жана Кальвіна та

Ульріха Цвінглі – і відповідно називають лютеранською, протестантською,

євангелічною.
В Україну Реформація проникла спочатку в незначній мірі у 16 ст. з Чехії,
через студентів з України, на яких впливали наука Яна Гуса і гуситські війни, а
також через гуситських емігрантів у Польщі й Литві, де в 16 ст. реформаційні течії
дуже поширилися серед магнатів і шляхти. Чималий відгук Реформація мала у
церковно-культурній ділянці. під впливом Реформації, поряд з традиційною в
Україні церковнослов'янською та з новопоширюваною серед вищих верств
польською, почала вживатися книжна українсько-білоруська мова, як мова
письменства. У освітній ділянці визначилася низка реформаційних шкіл, що іноді
перевищували своїм рівнем католицькі, і в них охоче вчилася українсько-
білоруська молодь (наприклад, соцініянські й аріанські школи на Волині).
Реформація посилила традиційну рису української церкви –
її соборноправність, що особливо виявилося у діяльності церковних братств (16–17
ст.). Братчики практикували читання св. Письма, не тільки на сходинах, але і
вдома, стежили за поведінкою своїх членів, мали нагляд над церковними справами,
контролювали діяльність священників і єпископів, аж до виступів проти декого з
них, як «ворога істини»

2.1. Українські гуманісти

Юрій Дрогобич (Котермак, бл. 1450 – 1494) навчався в Краківському та
Болонському університетах, став доктором філософії та медицини, був ректором
найстарішого в Європі Болонського університету (1481 – 1482), професором
медицини та астрономії Краківського університету (1487 – 1494). Ю. Дрогобич –
автор першої відомої друкованої книги українського автора «Прогностична оцінка
року Божого 1483» (Рим, 1483). Є думка, що його лекції у Краківському
університеті могли слухати німецький поет-гуманіст Конрад Цельтіс та польський
астроном Миколай Коперник.
Першим поетом-гуманістом України вважається Павло Русин з міста Кросно
(бл. 1470–1517). Народився, правдоподібно, в одному з лемківських сіл поблизу
Кросна. Ґрунтуючись на тому, що він писав латинською мовою, польські
дослідники трактують його як польського літературного та культурного діяча. Він
навчався в Краківському (Польща) та Грейфсвальдському (Німеччина)
університетах. Викладав у Краківському та Віденському університетах. Залишив
близько 4 тисяч віршів. У 1509 році він видав книгу своїх поезій «Пісні Павла
Русина з Кросна».
Людиною енциклопедичних знань був Станіслав Оріховський-
Роксолан (Станіслав Оріховський-Русин) (1513 – 1566). Український релігійний
діяч та мислитель доби Відродження. Письменник, оратор, філософ, історик,
полеміст, гуманіст.У книжечці «Хрещення русинів» розвивав ідею унії католицької
і православної церков. Навчався у Віттенберзькому університеті, слухав лекції в
Падуанському (1532) та Болонському університетах (1540), вдосконалює освіту
в Римі та Венеції. Станіслав Оріховський-Роксолан – різноплановий мислитель,
який виявив свої таланти у політиці, філософії, етиці, історії. Оріховський – один із
перших в Європі ідеолог освіченої монархії. Високо цінував освіту, мораль, рідну
мову, культуру, релігійну толерантність, вільний вибір релігії, віру предків,
гідність людини, патріотизм, служіння державі, громадську активність. У галузі
історії Оріховський підтримував цінності самосвідомості народу, історичної
пам'яті, виховання патріотичних почуттів, любові до вітчизни. Саме йому належить
фраза «Ruthenorum me esse et libenter profiteor» – «Я з рутенців, про що кажу охоче
і з гордістю». Сианіслав Оріховського у Західній Європі називали «українським
(рутенським) Демосфеном» та «сучасним Цицероном».
Памво (Павло) Беринда (між 1550 та 1570–1632). Діяч української
культури,енциклопедист, мовознавець, лексикограф, письменник, поет, гравер і
друкар, православний чернець, видатна постать культурно-освітнього
руху Галичини та України першої половини XVII століття. Невідомо, де саме
Беринда здобув освіту, ставши висококультурною людиною, блискучим
знавцем церковнослов'янської мови. Активний діяч Львівського братства,
працював у братській друкарні і школі (1613–1619), у Львові (до 1613) постригся
в ченці. переїхав до Києва і назавжди оселився в Києво-Печерській лаврі. Був
головним друкарем, редактором і перекладачем, а потім і завідувачем Києво-
Печерської друкарні.
Памво Беринда знав декілька мов: германську, волинську, грецьку,
далматську, давньоєврейську, латинську, московську, польську, руську (києво-
руську часів Литовської Русі), сирійську, словацьку, чеську і словенську.
Найвизначніша праця Беринди – друкований український словник «Лексикон
словенороський» (1627). В ньому близько семи тисяч слів – загальних та власних
назв переважно тогочасної церковнослов'янської мови з перекладом та
тлумаченням їх українською літературною мовою 17 ст. Цей словник відіграв
велику роль у розвитку не лише української, а й російської, білоруської, польської,
румунської лексикографії.
Герасим Смотрицький (? – 1594). Руський (український) письменник, педагог
із Поділля. Представник дрібної шляхетської родини; батько мелетія та Степана
Смотрицьких. 1576 року запрошений князем Василем-Костянтином
Острозьким до Острога, був призначений його підскарбієм. Став одним з
передових діячів-учених острозького гуртка; став першим ректором Острозької
школи (академії).
Разом із Іваном Федоровичем Герасим Смотрицький – один із
видавців «Острозької Біблії», до якої написав передмову і віршовану посвяту
князю Василю-Костянтину Острозькому, яка є одним із зразків найдавнішого
українського віршування, що нагадує українські думи. У своїх творах Герасим
Смотрицький не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість
використовує народний гумор з приповідками і прислів'ями, писав їх мовою,
наближеною до народної, тому був зрозумілим широким верствам. Полемічні
твори Смотрицького проти відступників від православ'я й сатира на духовенство, в
основному, загубилися.
Лавренті Зизаній-Тустановський (Кукіль) (60-ті рр. 16 ст. – 1634).
Український філолог, письменник, перекладач, педагог, богослов і церковний діяч
(протоієрей і протопоп), активний учасник братського руху на території сучасної
України.Викладав церковнослов'янську й грецьку мови у Львівській, Берестейській
та Віленській братських школах.
Зизаній значно удосконалив і збагатив словянську лінгвістичну термінологію.
Видав і відкоментував низку теологічних творів. «Лексис…» Зизанія – перший
український друкований словник для шкільного навчання. «Грамматіка словенска
совершенного искусства осми частей слова» Зизанія (1596) – перший
систематичний підручник церковнослов'янської мови, призначений для шкіл.
Іпатій Потій (1541-1613). Державний та релігійний діяч Речі Посполитої,
клірик православної та греко-католицької церков. Стоїть біля витоків української
греко-католицької церкви. Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, Один з
організаторів Берестейської унії (1596). Богослов, письменник-полеміст. Активно
намагався утверджувати правове становище унійної церкви у Речі Посполитій,
працював над залученням до греко-католицької церкви духовенства і шляхти,
Дем’ян Наливайко (?-1627). Український православний церковний діяч і
письменник Острозького осередку, придворний священник князя Костянтина-
Василя Острозького. Викладач Острозької школи, старший брат Северина
Наливайка. Брав активну участь у повстанні свого брата. Під час Берестейського
собору 1596 року виступав проти укладення Берестейської унії з Римом.
Мелетій Смотрицький (1577-1633). Письменник, церковний і освітній
діяч Речі Посполитої, український мовознавець, праці якого вплинули на
розвиток східнослов'янських мов. Автор «Граматики слов'янської» (1619), що
систематизувала церковнослов'янську мову. Навчався в Острозькій школі, потім
(1594–1600, за підтримки князя Василя Костянтина Острозького) – у Віленській
академії єзуїтів. Слухав лекції у Вроцлавському, Лейпцигському,
Віттенберзькому й Нюрнберзькому університетах. Ймовірно, за кордоном одержав
учений ступінь доктора медицини. Розчарований побаченим занепадом Східної
Церкви, змінив свої переконання і приєднався до спільноти прихильників унії з
Римом.
До плеяди гуманістів належать також поет і політичний діяча Йосип
Верещинський (1532–1598 pp.), який народився на Холмщині, був київським
католицьким єпископом (1589–1598 pp.). Він створив проект лицарської школи на
Задніпров'ї, висунув ідею козацької держави у формі князівства з центром у Києві.
З його ініціативи організовано друкарню у Фастові. Розуміння, що тільки власна
держава може розв'язати проблеми українського населення, він намагався
втілювати у державотворчих ідеях своїх політичних проектів (1590 р. і 1596 р.) про
організацію самоврядування в Україні. Тут поряд з владою князя визнавалась влада
гетьмана, якого обирало січове товариство. Верещинський одним із перших у
польському суспільстві намагався долати негативне ставлення до козацтва,
пропагуючи лицарство оборонців рідної землі.
Прославився гуманістичними поглядами поет Шимон Шимонович (Симон
Симонід) (1558–1629). Народився він у Львові, навчався у Краківському
університеті. Відомий філолог, мав титул "королівського поета". В польській
літературі Шимонович започаткував новий жанр – русинські пісні "Селянки", а
також писав епітафії, драми, дрібні оповідання – фрашки. Відомий громадською
діяльністю, зокрема організаторсько-педагогічною. Брав участь у заснуванні
Замойської академії, підборі професорів, фундуванні друкарні. Його "Селянки"
(1614), написані під впливом "Буколік" Вергілія й італійської буколічної поезії
доби Ренесансу та опубліковані в Замості з численними українізмами в мові,
подають реальні картини побуту українського села. Вчений цінував пізнавальні
можливості людського розуму, виступав за розвиток світського знання, акцентував
на важливості виховання у громадян доброчесності й інших моральних цінностей.
Оспівував красу рідної землі, звеличував фізичну працю простих людей, виступав
за рівноправність усіх верств у державі – міщан, ремісників, купців. Селян вважав
фундаментом держави.
Вищезгаданих та багатьох інших діячів та учених вважають
основоположниками гуманістичної культури в Україні у ХV–ХVІ ст. Ідеї
гуманізму, яскраво виражений антропоцентризм ренесансного мислення, що
утверджувало велич і винятковість земної людини, пробуджувало інтерес до
людських цінностей характерний для української латиномовної літератури.

2.2. Розвиток освіти. Діяльність братств та культурно-освітніх осередків.

Майже до середини ХV ст. українські школи зберігали в основних рисах
принципи шкільництва Київської Русі. Початкові школи, як правило, існували при
монастирях, церквах або маєтках великих феодалів. Учні отримували в них
елементарні знання з письма та лічби. В Україні з кінця ХVІ ст. засновуються
протестантські та єзуїтські колегії. Українці, які не мали рівноцінних православних
шкіл, віддавали своїх дітей до цих колегій, де ті зовсім втрачали ознаки
національної ідентичності. В Україні майже до кінця ХVІ ст. не було середніх на
вищих навчальних закладів, тому вже з середини ХІV ст. помітно зростає кількість
українців, які здобували освіту в європейських університетах: Краківському,
Празькому, Болонському, Кеніґсберзькому, Гейдельберзькому та ін. Навчаючись за
кордоном, українські студенти знайомились із передовими науковими здобутками,
переймались гуманістичними та реформаційними ідеями, а після повернення на
рідну землю, поширювали здобуті знання.
Під впливом західноєвропейських гуманістичних і реформаційних ідей в
українській освіті на межі ХVІ–ХVІІ ст. відбуваються найвагоміші зміни.
Створюються якісно нові навчальні заклади, які ґрунтуються на національних
традиціях, поєднують вітчизняний і передовий європейський досвід.
Особливу роль у цьому процесі відіграли братства – національно-релігійні та
громадсько-культурні об’єднання міського населення, православного духовенства,
шляхти, які почали виникати у кінці ХVІ ст. для захисту соціально-економічних
інтересів і духових цінностей українського народу.
Церковні братства існували в Україні з глибокої давнини, але особливу
активізували свою діяльність після Люблінської унії 1569 р. і в період підготовки
Брестської унії 1596 р. Братства організовувалися при церквах з метою утримання
порядку в храмах, забезпечення їхніх матеріальних потреб, опікувалися хворими
парафіянами, допомагали бідним. Але згодом вони все активніше включаються у
суспільно-політичний, національно-визвольний та релігійний рух, стають
осередками розвитку української культури. Братства у багатьох питаннях ставили
цілі, подібні до тих, що їх вирішували реформаційні течії у Західній Європі.
У братському русі активністю вирізнялися Львівське Ставропігійське, Луцьке
Хрестовоздвиженське та Київське братства.
Першими керівниками і визначними організаторами братського руху у Львові
були міщани Юрій та Іван Рогатинці, Іван та Дмитро Красовські, Лука Губа, Хома
Бабич. Найбільшим авторитетом користувався Юрій Рогатинець, винахідник,
громадський діяч, талановитий публіцист. Його помічник і однодумець – крамар
Іван Красовський – не шкодував зусиль для налагодження братської друкарні,
писав вірші і відозви, очолював боротьбу за права українських міщан.
Значний внесок здійснило Львівське братство у розвиток українського
шкільництва. Воно виступало засновником Львівської братської школи, відкритої
наприкінці 1585 р. Першими керівниками Львівської братської школи були
"руський вчитель" Стефан Зизаній і "грецький вчитель" Арсеній, єпископ Еласона,
який жив у Львові з червня 1586 до весни 1588 р., проте навіть після двох років
перебування у Львові слабо знав слов’янські мови і не був знайомий з місцевими
звичаями. Тому більшу роль в організації школи міг відігравати Стефан Зизаній,
який користувався авторитетом серед львів’ян і був обізнаний з традиціями та
потребами шкільної освіти в Україні. Опікунами школи були старшини братства.
З появою братських шкіл підвищується рівень викладання і поглиблюється
зв'язок освіти з національним життям. Львівська братська школа мала елементи
вищої освіти, хоч за програмою братські школи були закладами середнього типу.
Братські школи були загальнодоступними, у них навчалися на кошти братств
сироти, діти бідних батьків. Більш заможні вносили гроші в залежності від своїх
можливостей. В школі вивчали: граматику, риторику, діалектику, арифметику,
геометрію, музику, астрономію, які входили в число предметів в середньовічній
середній школі.
У Львівській братській школі вивчалася також латинська мова, знання якої
давало змогу учням знайомитися із досягненнями західноєвропейської науки та
літератури.
Лу́цьке бра́тство (Луцьке братство Воздвиження Чесного і Животворного
Хреста Господнього) було засноване 1613 р. При братстві діяла школа, яка
гуртувала навколо себе православне міщанство Луцька. У часи розквіту школа
була провідною серед інших братських шкіл. Її статут був зразком для інших
братських шкіл. Перед прийняттям до навчання вступникові влаштовувався
триденний екзаменаційний термін. Після вступу напрями навчання підбиралися
індивідуально відповідно до здібностей та віку учня.
Викладали граматику, піїтику, риторику, діалектику, арифметику, церковний спів,
богословські богословські предмети. Учні школи брали участь у публікаціях, які
випускалися братською друкарнею. Тут викладав відомий іконописець Йов
Кондзелевич. Окрім міщан та синів шляхти у школі навчалися бідні діти, які
збирали милостиню.
Близько 1615–1616 рр. одночасно засновані Київська братська школа і саме
Київське Богоявленське братство. Ініціатором заснування школи і братства став
Іван Борецький, в минулому вчитель і ректор Львівської братської школи. Значну
матеріальну допомогу надала Єлизавета Гулевичівна: вона подарувала земельну
ділянку Богоявленському монастиреві «на монастир... також на школу дітям, як
шляхетським, так і меським».
Першими ректорами братської школи були Іван Борецький (пізніший
митрополит Йов), Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович. У школі були класи
інфіми, граматики і синтаксими. Таким чином, і ця школа була побудована на
засадах, що прийшли в Україну із Західної та Центральної Європи. Документальні
матеріали підтверджують діяльну підтримку Київського братства козацтвом, що
дало братчикам змогу розгорнути широку культурно-освітню діяльність, добитися
високого рівня викладання в своїй школі.
Наприкінці ХV – початку ХVІІ ст. братські школи діяли у багатьох містах
України: Рогатині, Стрию, Перемишлі, Городку, Кременці та інших містах. Усі
вони будувалися за принципами Львівської братської школи, яка надсилала їм свій
статут, допомагала навчальними посібниками й вчительськими кадрами.
Культурно-освітній й громадсько-політичний братський рух поступово
поширювався із заходу на схід у стратегічному напряму на Київ.
У кінці ХVІ ст. в Україні виникає новий тип школи – греко-слов’яно-
латинської, у якій давньоруські культурно-освітні традиції поєднувалися із
досягненнями західноєвропейської школи і науки того часу. Першою навчальною
установою такого типу стала Острозька греко-слов’яно-латинська колегія,
заснована близько 1576 р. відомом діячем і меценатом української культури князем
Костянтином-Василем Острозьким (1526–1608). Навчання здійснювалося за
поширеною у Європі системою «семи вільних мистецтв», яка поділялася на
тривіум – граматику, риторику і діалектику і квадривіум – арифметику, геометрію,
музику, астрономію. Особлива увага приділялася вивченню слов’янської, грецької
та латинської мов. Складовими частинами Острозького культурно-освітнього
центру разом із колегією, були літературно-науковий гурток, бібліотека та
друкарня, яку у 1577–1582 рр. очолював Іван Федоров.
Сучасники називали Острозьку колегію академією. ЇЇ першим ректором
був Герасим Смотрицький – письменник і культурно-освітній діяч ХVІ ст. Тут
працювали вчені, письменники, перекладачі з високою гуманістичною культурою:
Кирило Лукаріс, Ян Лятос, Андрій Римша, Симон Пекалід, Никифор Парасхез, а
також українські діячі – священник, публіцист, філософ Дем’ян Наливайко (рідний
брат козацького ватажка С. Наливайка), письменники-полемісти Василь Суразький,
Клірик Острозький, поет і перекладач Андрій Римша та ін. До осередку, крім
ученого гуртка, належала колегія – перша спроба створення школи вищого типу в
східних слов'ян, а також друкарня, де працював Іван Федоров.
Із діяльністю Острозького осередку пов'язаний важливий етап у розвитку
української духовної культури. Намагаючись зберегти культурну ідентичність,
діячі осередку перекладали Священні тексти і публікували власні твори
слов'янською мовою, відстоювали православний релігійний обряд, започаткували
полемічну літературу. Вони вивчали і переосмислювали передусім духовну
спадщину Київської Русі, надбання греко-візан-тійської книжності, а також
літературу, пов'язану з другим південнослов'янським впливом.
Найголовнішою культурною пам’яткою Острозького центру було перше
видання повної художньої ілюстрованої Біблії церковно-слов’янською мовою 1581
р. «Острозька Біблія» була найпершою друкованою Біблією не тільки на сході
слов’янства, але й серед усього слов’янського світу. Серед відомих вихованців
Острозької колегії були майбутній гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний та
письменник, церковний діяч Мелетій Смотрицький.
Внаслідок припинення фінансування осередку онукою Костянтина
Острозького Анною-Алоїзою Ходкевич, його діяльність 1636 р. занепадає.
Наприкінці ХVI поч. ХVII ст. сприятливі умови для розвитку української освіти
створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська
братська школа, заснована близько 1615–1616 pp. Школа перебувала під постійною
опікою видатних політичних і культурних діячів України — Петра Сагайдачного,
Петра Могили, Івана Борецького (пізніше – митрополита Йова Борецького),
Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших просвітителів, які взяли
активну участь у її реформуванні в Києво-Могилянській колегіум (1632), що за
своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів.
Київський колегіум у першій половині XVII ст. став центром згуртування
найкращих національних сил у науці, літературі, філософії.

2.3. Полемічна література.

Серед релігійних, культурно-освітніх та громадських діячів кінця ХVІ –
початку ХVІІ ст. було немало талановитих письменників-полемістів. Полемічна
література як оригінальне явище української духовної культури дістало таку назву
від свого головного завдання – полемізувати з представниками інших конфесій,
насамперед католицизму, що прагнули поширити свій вплив на православне
населення.
Приводом до полеміки полеміки стала книга польського римо-
католицького священник Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577 p.), а
також подібні твори Бенедикта Гербеста і Лева Кревзи. У відповідь на непристойні
випади католицьких польських авторів розгорнута полеміка була близька до лайки,
сповнена звинувачень у смертних гріхах, моральних вадах, вишукування у
супротивника відступів від канонів віри тощо.
Полеміка між православними і католиками ХVІ ст. досягла своєї кульмінації у
період підготовки і підписання Брестської унії 1596 р. Полеміка велася не лише
довкола розходжень, які існували у віровченні, а й торкалась важливих питань
культурного і громадського життя українського народу. Письменники-полемісти,
серед яких варто згадати Герасима і Мелетія Смотрицьких, Івана Вишенського,
Василя Суразького, Христофора Філалета, Захарію Копистенського, Клірика
Острозького та інших, обстоювали право народу на свою віру, звичаї, мову. Вони
гостро засуджували і вище православне духовенство за його користолюбство,
моральний занепад, зраду інтересів свого народу.
Першим визначним полемістом з православного боку вважається Герасим
Смотрицький (перша половина ХVІ – 1594), автора книги «Ключ царства
небесного», надрукованої 1598 р. в Острозі. З католицького і греко-католицького
табору активно полемізували Петро Скарга, Іпатій Потій, Щасний Жебровський,
Бенедикт Гербест. За підрахунками дослідників, у ході полеміки було створено
близько140 великих полемічних творів, з яких близько 80 написано католиками та
уніатами та 60 – православними авторами. Незважаючи на те, що полемічна
література мала переважно релігійно-догматичний характер, вона мала і мистецьку
цінність. Письменники-полемісти у своїх творах вдавались до ораторського
мистецтва, наводили легенди, байки, перекази, зверталися до народної поезії.
Інший відомий письменник-полеміст Мелетій Смотрицький (Максим
Герасимович Смотрицький; 1577–1633) – український мовознавець, письменник,
церковний і освітній діяч. Є автором повного курсу церковнослов'янської мови –
унікальної «Граматики слов'янської» (1619), де подано орфографію, морфологію,
синтаксис. Він увів нову літеру на позначення дзвінкого проривного приголосного
– ґ, узаконив вживання букви й. Виділив вісім частин мови: «ім'я», «містоименіє»,
«глагол», «причастіє», «нарічіє», «предлог», «союз», «междометіє». До поч. ХІХ ст.
«Граматика...» Смотрицького була основним підручником церковнослов'янської
мови, він витримав багато видань.
Іван Вишенський (1545-50–1620) український письменник-полеміст.
Народився в м. Судова Вишня (Львів. обл.). У 70-х рр. ХVI ст., не мирячись з
феодальним ладом Речі Посполитої, став ченцем Афонського монастиря (півострів
Афон у Греції), що був у ті часи центром православного чернецтва на Сході.
Підтримував зв’язки з Львівським братством. Літературну діяльність почав
одночасно з острозькою групою полемістів. Відомо 16 творів, найвизначніші з яких
спрямовані проти Берестейської церковної унії: «Послання до єпископів...»,
«Писання до всіх, у Лядскій землі живущих», «Викриття диявола-світодержця»,
«Порада» та ін. Вишенський не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією.
Виходячи з засад візантійського аскетизму, він гостро критикував увесь тодішній
церковний і світський лад, вимагав простоти старохристиянського братства,
відкидав, зокрема, світську освіту і народні старовинні звичаї, як поганські.
Христофор Філалет (жив у 2-й пол. 16 ст. – на поч 17 ст.) – руський
(український) письменник-полеміст з Волині, вихованець острозької школи,
філософ. Відомий як автор полемічного твору «Апокрисис» (1597), спрямованого
проти Берестейської церковної унії 1596 р. та папства. Вважають, що під цим
псевдонімом писав Мартин Броневський, перекручено Христофор (Кшиштоф)
Броньський, польськ. Krzysztof Broński – королівський секретар, поляк-протестант
під маскою православного русина.
Клірик Острозький (дати життя не відом.) – письменник-полеміст, релігійний
і освітній діяч др. пол. XVI ст. Автор полемічних послань до прихильника унії
Потія («Отпис на лист…», 1598; «На другій лист велебного отца Ипатіа…», 1599)
та історії Флорентійського собору, в яких виявив високу теологічну і світську
освіченість, зокрема, цитував Петрарку.
Захарія Копистенський (псевдонім Азарія; ? – †1627) – шляхтич з Перемишля,
український письменник, культурний і церковний діяч, з 1624 р. архімандрит
КиєвоПечерського монастиря. Брав участь у полеміці з представниками інших
християнських течій. Його найбільшим полемічним твором
вважаєьться «Палінодія, або книга оборони» (1621–1622), що була спрямована
проти католицизму та унії і виражала ідею об'єднання Східної Європи під єгідою
православ'я.

2.4. Розвиток книгодрукування в Україні. Острозька Біблія.

Пересопницьке Євангеліє.
Найважливішою особливістю української культури ХVІ ст. була поява
книгодрукування. Як відомо, книгодрукування з’явилося у Німеччині в 1440-х рр.
Його авторство належить Йоганну Гуттенбергу з м. Майнц. Поява друкованих
кириличних книг пов’язана з іменем краківського міщанина, німця за походженням
Швайпольда Фіоля, який видав 1491 р. у Кракові релігійні книги кирилицею.
Першим україно-білоруським книгодрукарем вважається білорус Франциск
Скорина. Точна дата початку книгодрукування на українських землях невідома.
Вчені тривалий час дотримувалися думки, що першою друкованою книгою був
«Апостол», виданий 1574 р. у Львові І. Федоровим. У 1581 р. в Острозі І.Федоров
за сприяння Костянтина Острозького надрукував першу слов’янську Біблію
– «Острозьку Біблію» церковнословянською мовою, яка відіграла важливу роль у
боротьбі проти наступу католицької церкви на православ'я. Існують також гіпотези
щодо існування книгодрукування в Україні і до Івана Федорова. Українські
друкарні ХVІ – ХVІІ ст. активізували літературне і наукове життя, навколо них
об’єднувались гуртки письменників і вчених. У цей час в Україні функціонувало 25
друкарень, 17 з яких видавали книги церковнослов’янською та староукраїнською
мовами.
Визначною культурною подією того часу стала поява рукописного
перекладу Священного Писання з болгарської мови на тогочасну українську,
прикладом чого є Пересопницьке Євангеліє. Переклад здійснений упродовж 1556 –
1561 рр. Михайлом Василевичем з Сянока, що на Лемківщині та архімандритом
Пересопницього монастиря Григорієм у селі Пересопниця на Волині (нині
Рівненська область) зі старослов’янського оригіналу. Ця пам’ятка знаменита тим,
що вона є найкращим зразком української мови того часу і особливо славиться
своїм винятковим мистецьким оформленням. Єдиний примірник рукопису
зберігається у Національній науковій бібліотеці ім. В. Вернадського. Саме на
Пересопницькому Євангеліє складає присягу на вірність українському народу при
вступі на посаду новообраний Президент України. 2011 рік у зв’язку з 450-річчям
пам’ятки був проголошений роком Персопницького Євангеліє в Україні на
державному рівні.
 3.Архітектура та образотворче мистецтво, музична культура України
періоду Відродження.
Архітектура ХІV – ХVІ ст. базувалася переважно на традиціях давньоруської
епохи, водночас використовуючи досягнення західноєвропейських
стилів: романського, готичного та ренесансного.
Помітного розвитку досягла українська архітектура на галицьких і волинських
землях, оскільки після монголо-татарської навали монументальне будівництво в
Наддніпрянській Україні на деякий час призупинилось. Пам’ятки того періоду
можна поділити на дві групи: оборонні споруди і культові.
Оборонне будівництво в умовах постійної воєнної небезпеки стало нагальною
життєвою потребою. Упродовж ХІV – ХV ст. зростала кількість міст і фортець.
Замки будувалися у важкому фортечному стилі, з грубими мурами, бійницями та
високими спостережними вежами. Замки-фортеці були споруджені у Кам’янці-
Подільському, Львові, Луцьку, Острозі, Хотині, Білгород-Дністровському та інших
містах. Далі на схід, де населення міст було значно меншим і не було великих
покладів каменю, укріплення міст були здебільшого дерев’яними, посиленими
земляними насипами, валами і ровами (Житомир, Умань, Черкаси, Канів, Чернігів,
Путивль тощо).
Оборонну роль виконували також численні храми: монастирі, церкви,
костьоли, синагоги. Великі монастирі мали вигляд фортець, захищених міцними
мурами з вежамибастіонами: Троїцький монастир у Межиріччі під Острогом,
Дерманський монастир на Волині, Успенський Почаївський монастир.
У церковному будівництві основним архітектурним типом були дерев’яні
так звані зрубні храми, побудовані без цвяхів. До нашого часу збереглося дуже
мало таких споруд. До найдавніших дерев’яних пам’яток належить церква Святого
Духа в с. Потеличі на Львівщині (1555 р.) та церква Святого Миколая у Чернівцях
(1607 р.).
Характерною ознакою забудови міст стає стильова різноманітність, зумовлена
наявністю різних релігіях конфесій, а відтак впливом на українську архітектуру
східної та західної культури. У панорамі міст сусідують православні церкви та
готичні католицькі собори.
Найбільш виразні споруди готичного стилю того часу – кафедральний собор у
Львові ХІV – ХV ст. та костьол у Дрогобичі ХV ст. Однак готичний стиль мало
характерний для української архітектури, оскільки у період інтенсивної забудови
міст (ХV ст.) готика в європейських країнах вже стала історією.
Розвиток української архітектури другої половини ХVІ – початку ХVІІ ст.
нерозривно пов’язаний з розбудовою міст. Розгортанню будівництва сприяло
надання містам магдебурзького права (Магдебург – німецьке місто, де вперше в
добу середньовіччя були закріплені права і свободи громадян). У містах, що
здобули його, дозволялося ставити ратуші для виборних органів влади. Навколо
ратуші та торгівельної площі зводилися храми, громадські та житлові будови.
Церковне і світське будівництво у цей час зазнало сильних впливів ренесансного
стилю. Спорудам, виконаним у цьому стилі, притаманні витонченість і
урівноваженість композиції, декоративне оздоблення, великі вікна, наявність
скульптур тощо.
У Львові найбільший розквіт Ренесансу припадає на 70–90-ті роки XVI ст. До
найстаріших забудівель "золотого віку" львівського архітектурного Ренесансу
належать будинки на площі Ринок – "Чорна кам'яниця" (1588–1589), архітектури
Петро Барбон, Павло Римлянин, Петро Красовський; будинок Флорентійського
різьбяра Бандінеллі, який 1627 р. заснував у м.Львові першу пошту.
Найвизначнішим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні
споруди. Це, наприклад, тридільна і трикупольна церква Св.Успення Богородиці
(1591–1630 pp.), архітектори Павло Римлянин, Войцех Капинос, Амвросій
Прихильний. Успенська церква – архітектурний ансамбль, що складається із трьох
частин: вежа Корнякта, каплиця Трьох Святих (перлина народної архітектури XVI
ст.) і власне самої церкви. Каплицю побудував архітектор Петро Красовський із
кам'яних квадратних плит у 1578–1591 pp. Вона має чудовий портал зі звіринним і
рослинним орнаментом.
Поряд із каплицею Трьох Святителів височіє краса і гордість українського
Ренесансу, його найцінніша пам'ятка – Вежа Корнякта. Будували її п'ять років
(1573–1578 pp.) видатні італійські архітектори Петро з Барбона та його учень Павло
Домініці Римлянин. Найвищий поверх вежі з бароковою банею був споруджу ний у
1695 р. Висота вежі досягає 66 м і має чітку композиційну цілісність, нагадуючи
вежу Мадонни деля Орто у Венеції. Фундатором вежі був член львівського
Успенського братства Костянтин Корнякт. До вежі прилягає тридільна і
трикупольна Успенська церква, спорудження якої тривало впродовж 40 років. На
урочисте її посвячення з Києва до Львова 1631 р. приїхав митрополит Петро
Могила з церковним хором. Цікаве переплетення українського народного стилю з
ренесансним становлять архітектурні пам'ятки кінця XVI – початку XVII ст. –
Каплиця Кампіанів і Каплиця Боїмів. Впродовж першої третини XVII ст. був
споруджений єзуїтський костьол св.Апостолів Петра і Павла. Ознаки ренесансного
стилю характерні також для християнських церков Києва, Чернігова, Переяслава та
Канева.
Високого рівня розвитку в Україні ХІV − ХVІ ст. досяг як релігійний (ікони,
фрески), так і світський (портрети) живопис.
Гуманістичні ідеї епохи Ренесансу мали вплив і на розвиток образотворчого
мистецтва, що характеризувалося монументальністю, витонченістю колориту,
гармонією пропорцій, яскравістю малюнка, високою професійністю виконання. В
образотворчому мистецтві поступово утверджувався реалістичний напрям,
особливістю якого є віра в людину, життя. Релігійні образи на полотнах
художників поступово втрачали нерухомість і часто набували рис простих людей.
Великою популярністю відзначалися «житійні ікони». що присвячувалися
святому, життя якого розкривалося у дрібних сценах, частіше однакового розміру.
Ці сцени-клейма не піддавалися канонічним вимогам – вони були результатами
колективної творчості кількох поколінь іконописців. Оповідальність не випадково
посіла таке визначне місце в іконі кінця ХІІІ-ХVІ ст. Вона зумовлена особливими
історичними ситуаціями, в центрі якої виявлялася трагічна доля людини. В цей час
гостріше сприймалася втрата державності. Збереглися кілька житійних ікон св.
Миколи. Вони відносяться до кінця ХІІ – початку ХVІ ст.: «Микола Зарайський із
житієм» (Москва, Третьяковська галерея), «Микола з житієм з Радружа» (Львів,
Національний музей).
У житійних сценах ікони «Борис і Гліб із житієм», що не зазнали пізніших
перемальовувань, очевидний зв’язок з культурою давнього Києва: літературою,
побутом, одягом, озброєнням, архітектурою. Певні сцени належать до унікальних
шедеврів, які в іконостасу більше не повторювалися: «Похорони князя
Володимира», «Повернення Бориса з походу», «Вбивство Гліба», «Битва Ярослава
з Святополком». Значення цієї ікони полягає в епічному розкритті великої
історичної епохи.
Серед пам'яток київського іконопису цієї доби збереглася ікона "Богоматері
Печерської-Свенської". її прототипом стало зображення "Богоматері Кіпрської на
троні", однак київський іконописець фігури ангелів замінив постатями вітчизняних
святих, засновників Києво-Печерського монастиря Антонія та Феодосія. їхні
образи приваблюють щирістю, безпосередністю.
До полотен київської малярської школи необхідно віднести ікони "Микола з
житієм" (церква у с.Київка), "Ігоревська Богоматір" і "Максимівська Богоматір",
виконані з великою мистецькою майстерністю. Обличчя святих зображені
реалістично, м'яко і просто, колоритно намальовано одяг. Ці іконописні твори
переконливо засвідчують високий рівень мистецької культури Києва після татаро-
монгольської навали.
Однією із найвизначніших пам'яток живопису початку XIV ст. є ікона
"Володимирської Богоматері", величний силует якої справляє глибоке враження.
Водночас із фресковим живописом на украшських землях дедалі більшого
поширення набувають ікони, намальовані на дошках.
Особливою популярністю користувалися образи воїнів-переможців,
наприклад, ікона "Юрій Змієборець" (кінець XIV ст.), яка зберігається у церкві
с.Станиля на Львівщині. На іконі зображений воїн у рицарському одязі, який на
вороному коні зі списом у руках розтоптує змія. Червоний плащ воїна переможно
майорить на вітрі, символізуючи його звитягу над драконом.
Митців цього періоду особливо хвилювала таємниця життя та смерті. З цією
метою в ікони вносилися побутові елементи. Яскравим свідченням є ікона
"Оплакування Христа", що зберігається у храмі (с.Трушевичі).
Морально-етична проблематика відображена в іконах, написаних на сюжети
"Страшного Суду". Такі картини набули у цей час важливого соціального й
антифеодального спрямування. Народна фантазія найвиразніше виявилася у
зображенні раю та пекла. На багатьох із них зображені римські папи, королі, пани,
блудниці з обстриженими головами.
До кращих зразків тогочасного фрескового живопису відносяться сюжети-
композиції «Різдва Христового» і «Успіння Богородиці» стінопису Кирилівської
церкви у Києві (ХІV ст.), розписи Онуфріївської церкви в с. Лаврові на Львівщині
(ХV ст..), Вірменської церква у Львові (ХІV–ХV ст.).
Значного розвитку досягло українське малярство на західноукраїнських
землях у XV–XVI ст. З мистецькою творчістю львівського цеху художників
пов'язані імена кращих живописців того часу Федора Сеньковича, Лаврентія
Пилиповича, Миколи Петрахновича, Севастьяна Корунки та ін. Творчість
львівських художників характерна високою професійною культурою, їхньою
обізнаністю з досягненнями західноєвропейського мистецтва.
В історії українського Ренесансу чільне місце посідають художники Федір
Сенькович (?-1631) та Микола Петрахнович (?-після 1666).
Сенькович творив упродовж тривалого часу, починаючи від датованої і
підписаної ікони «Богоматір Одигітрія з пророками» (1599), с. Рипнів Львівської
області. Над П’ятницьким й Успенським іконостасами він працював з Лаврентієм
Пухальським і Миколою Петрахновичем.
 Петрахнович активніше звернувся до спадщини європейського мистецтва. Це
яскраво виявилося у доповнений ярусах Успенського іконостаса. Його апостоли –
це вольові та сильні люди, наділені різними характерами, риси укрупнені, вони
міцніше стоять на ногах, бо органічніше пов’язані із землею, природніше
рухаються, а також внутрішньо розкутіші, у позах і жестах – більше життя, їхні
почуття повніше виражені через чести, поставу тіла, колір. Апостольським чином
Петрахнович вирішував найважливішу ренесансну проблему – синтезу живопису з
архітектурою. Існують здогадки, що Петрахнович мальвав портрети, зокрема,
ктиторські портрети Корняктів для Успенської церкви, ім’я художника згадується
1666 р., коли його вибирають сеньйором (керівником) відновленого малярського
цеху.
Важливе місце серед пам'яток монументального живопису посідають
іконостаси, створені видатними художниками-живописцями, з-поміж яких
вирізняється Богородчанський іконостас (церква с.Богородчани). Творцем його був
талановитий маляр Іов Кондзелевич. Іконостас. зберігається у Львівському
національному музеї.
Наприкінці ХVІ ст., поряд з традиційним іконописом, з’являються світські
жанри живопису: портрет, історичний живопис, зростає інтерес до пейзажу.
Найпопулярнішим був портрет світського призначення, спочатку погрудний,
згодом – у повний зріст. Першими виявами портретного жанру були донаторські та
натрунні зображення, що виконувалися в межах ікони. Постать, зображувана на
повний зріст або навколішках, звертається молитовним жестом до божества. Такий
тип портрета, зазнаючи впродовж тривалого часу відповідних змін, залишався
чинним до новішого часу. До його характерних зразків належать портрети Яна
Гербурта, польського короля Стефана Баторія, львівського купця Костянтина
Корнякта та ін.
Під впливом гуманістичних ідей художники того часу звертають увагу на
обличчя людини, прагнуть передати характер, силу волі, почуття власної гідності.
Історичний жанр також зумовлений новою добою. Проте такого змісту
картини не вирізнялися глибокою змістовністю, вони творилися за приватною
ініціативою й мали тенденційно вузько-становий характер. Переважно це твори
батального (Шимон Богушевич, «Битва під Клушино»), історико-алегоричного
(«Рокош» під Сандомиром 1606») та хронікально-панегіричного (цикл картин,
присвячених історії Марини Мнішек і Дмитрія Самозванця) змісту. Такі твори не
мали прогресивного характеру, а за змістом залишалися про шляхетськими
панегіриками. Три картини – «Заручини Марини та Дмитрія Самозванця в Кракові
1605 р.», «Коронація та коронований похід у Кремлі», «Коронація Марини
Мнішек», становлять розгорнуту хроніку достовірних подій, але трактовані під
кутом побажань замовника.
Естетичні уявлення, смаки, відчуття гармонії і краси українського народу
знайшли своє відображення і у декоративно-прикладному мистецтві – гончарстві,
вишивці, килимарстві, різьбленні по дереву і камені, обробці металу.
В епоху Відродження на перший план виходять пізнавальні та естетичні
функції музики, її здатність не тільки впливати на поведінку людини, а й
відображати внутрішній світ. У музиці виділяється індивідуальне начало. Розквіту
набуває інструментальна музика, зокрема гра на бандурі.
Найдавнішою верствою цієї епіки є думи та історичні пісні, тематика яких
тісно пов’язана з татаро-турецькими війнами: "Про азовських братів", "Про
Марусю Богуславку", "Невольники на каторзі" ("Невольницький плач"), "Про Івася
Коновченка", "Про Самійла Кішку", "Про Олексія Поповича", "Про самарських
братів" та ін. У невольничих плачах події розгортаються в Трапезунді, Кафі,
згадуються Царгород, земля Орабська, Причорномор’я, землі між Богом
(Південним Бугом) і Дністром. У цих думах сформувалися основні стильові ознаки
жанру. Тут переважають образи страждання, страдницьких плачів і неймовірної
туги за рідною землею. Особливо виразно це проявляється у експресивно-
драматичній музичній мові, наповненій інтонаціями плачу, ридання, крізь які
просочуються героїчні мотиви. Носіями цього мистецтва були кобзарі, які
славилися гарними голосами, даром імпровізації, досконалим володінням
інструменту.
Історичні пісні здебільшого побутували в чоловічому, козацькому середовищ.
Висока освіченість та грамотність козаків зумовлювали постійний приплив зі
сторони писемної літератури різноманітних тем, образів, формально-стилістичних
структур і засобів виразності. Для них характерним був гуртовий багатоголосний
спів. Паралельно засвоювався стиль світських і духовних пісень. Саме в цьому
жанрі народний багатоголосний спів досяг свого найвищого розвитку.
Українська професійна музика бере початок ще з першої половини XV ст. від
професійних братств і братських шкіл. Обов'язковим в них було навчання
церковного співу та музичній грамоті. Найбільше значення відіграла діяльність
Острозького, а потім Київського колегіумів. Обов'язковими дисциплінами були тут
церковний спів по нотах та музична грамота. Викладання цих дисциплін
доручалося братчикам-регентам хорів та музикантам.
Розвиток української професіональної музики був тісно пов'язаний з так
званими музичними цехами, які існували на зразок ремісничих. Відомо, що музичні
цехи, які мали свої устави, існували в Києві ще з початку XVI ст. Це були міцні
організації, які захищали права професіоналів. Вони обслуговували міське та
навколишнє сільське населення.
З кінця XV ст. у православних церквах існував багатоголосий хоровий спів,
який згодом назвали партесним (спів за окремими партіями нот).
Поширився попит на своєрідні форми світського музичного побуту в містах.
Одним з найбільш ранніх професійних пісенних жанрів в Україні був кант на три
голоси – пісня без інструментального супроводу. Особливо популярними були
канти любовні та жартівливосатиричні. Існували також панегіричні (хвалебні),
побутові, філософсько-повчальні й антирелігійні канти.
Кант виник на межі XVI-XVII ст., саме тоді, коли в Західній Європі
народилася опера.
В останній чверті XVI ст. разом з появою братських шкіл виник шкільний
театр. Спочатку він мав лише навчально-виховне значення, а з кінця XVI —на
початку першої половини XVII ст. почав використовуватися в міжконфесійній
боротьбі проти католицизму. Шкільний театр розвивався одночасно з народним
театром, репертуар якого складався із містерій різдвяної та великодньої тематики.
Вертепні вистави відомі на Україні з першої половини ХVІІ ст. Вертеп – це
різновид лялькової вистави, що складався з двох дій, які виконували на поверхах
дерев’яного коробу. Виконавцями були студенти Академії, які, йдучи на різдвяні
ваканції, цією виставою своєрідно вітали зі святом заможних міщан. У верхньому
поверсі відбувалася дія Різдва Христового – завжди однакова, а після її закінчення
у нижньому – світські сцени з народного життя, з такими героями, як і в
інтермедіях. За задньою сціною вертепу сидів виконавець, що водив ляльками і
говорив за них різними голосами.
У першому десятилітті XVII ст. в Україні започаткувалася українська
побутова драма. До цього жанру належить унікальне видання віршованої "Трагедії
руської" невідомого автора. Зміст твору дуже близький до зразків української
народно-поетичної творчості.
Здобутки духовної культури українського народу початку XIV – першої
половини XVII ст. дають підставу говорити про її самобутні риси, тісний зв'язок її з
гуманістичними ідеями. Все це робило її доступною для народу, сприяло прогресу
не лише української, а й світової культури.

4.Феномен козацької культури

Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період
існування козацької держави (1648–1781 pp.). Запорозьке козацтво впродовж трьох
століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку
України. Високорозвинута самобутня культура Січі домінувала тут у XVI–XVIII
ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу.
Культура Запорозької Січі формувалась у руслі українських генетичних
джерел. В її основі містилися глибокі традиції українського народу. Водночас
історичні особливості життя Січі позначилися і на її духовній культурі. Запорозька
Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, національних та релігійних
переслідувань не лише з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, а
також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище
щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок
переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава,
різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток
культури всієї України.
Козацька культура – унікальне і неповторне явище. її феномен має барокове
забарвлення. "Химерний" стиль був породжений непростими, бурхливими
соціально-історичними обставинами. Визвольна війна середини XVII ст., постійні
військові походи, перебування на межі життя і смерті породили в козацькому
середовищі типово бароковий світогляд. Його особливістю було сприйняття світу,
людського життя як швидкоплинного і скоро-минущого явища своєрідної гри,
сповненої ілюзій, химер і вигадок. Звідси – намагання прожити барвисте та яскраве
життя, прагнення до веселощів і радості. Цей стиль був покликаний розбурхати
людські почуття, збудити уяву, викликати контрастні емоції. В ньому завжди поряд
добро і зло, любов та ненависть, Бог і диявол, життя і смерть, радість і смуток.
У "химерній" бароковій козацькій традиції завжди було місце для подвигу,
вчинку, який ціною, можливо, найдорожчого, мав принести добро громаді, користь
для спільної справи. Козацькій культурі близький тип активної людини, героя,
лицаря. Республіканський устрій, демократичні засади співжиття козацької
спільноти дають дослідникам підстави трактувати козаків як лицарів-воїнів,
своєрідне військово-чернече братство.
Запорожці були професійними воїнами й одним із головних завдань вважали
оборону церкви та віри. Звідси – засвоєння чернечих звичаїв, традицій. Культ
побратимства, товаришування у свідомості козака був нерозривно пов'язаний із
християнською ідеєю самопожертви заради ближнього.
 Спосіб життя козацтва, постійне перебування в екстремальних ситуаціях,
бурхливі пригоди та події сповнювали людську душу суперечливими пристрастями
і непримиренними бажаннями. Ба-роковість козацтва підкреслювалася складністю
духовного світу запорожця. Він – то веселий і відчайдушно безтурботний, то –
сумний, похмурий і мовчазний. Глибока релігійність та духовність разом із
нестримним потягом до волі, свободи, бурхливим, запальним темпераментом,
прагненням до життєвих задоволень дають підставу характеризувати козацьке
середовище як типово барокове, зіткане із поєднання протиріч і суперечностей,
чеснот і вад. "Сміховий", бароковий характер козацької культури підтверджується
не зовсім серйозною, сповненою іскрометного іумору традицією козацької
ініціації, практикою заміни імені жартівливим прізвиськом тощо.
На окрему увагу заслуговує проблема церковно-релігійного життя
запорозького козацтва. Релігійність і духовність були надзвичайно вагомими
критеріями відбору в козацьке середовище, своєрідною візитівкою,
самоідентифікацією козака як православного християнина й українця. Двічі на рік
козаки вирушали на прощу до Києво-Печерського, Самарського, Мотронинського,
Межигірського та інших православних монастирів. Запорожці надзвичайно ревно
стежили за "чистотою" віри у своїх рядах. Як зазначає Д.Яворницький, у їхньому
середовищі ніколи не було "ні розкольників, ні лжевчень, заборонялися пропаганда
чи сповідування іновір'я. Козаки за власний кошт утримували лікарні, шпиталі,
різні інституції при монастирях, а також цілі церковні парафії, робили значні
матеріальні внески у храми, прихожанами яких себе вважали.
Найшанованішими церковними святами були Різдво, Великдень, Покрова.
Перед Великим постом було заборонено страчувати злочинців. Чітко
окреслювались традиції індивідуальної релігійності – кожен козак мав носити при
собі "тілесний" хрест, будь-яка важлива справа починалася лише після молитви.
Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на
загальновійськовій раді з участю всіх запорожців.
Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної
стихії. Значна роль належала також культові святого Миколая – захисника та
заступника всіх, хто плаває, подорожує, а також Архистратига Михаїла — глави
небесного воїнства. Надзвичайно шанованим був Андрій Первозванний, який
перший поширював у придніпровських краях ідеї християнської віри.
Одним із найстаріших церковних осередків козацтва став заснований
запорожцями 1602 р. Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. Після
переходу Мазепи та козацької старшини на бік шведського короля у 1709 р.
російські війська зруйнували на Січі Покровський козацький храм, а інші церкви,
хоч і залишилися цілими, втратили духовенство, тимчасово призупинили
функціонування.
Після нормалізації в 1734 р. взаємин між козацькою старшиною й
імператорським двором релігійно-церковне життя на Січі поступово
відроджувалося. З Межигірського монастиря прибув ієромонах П.Маркевич – він
очолив все запорозьке духовенство. Відтоді церковний провід на Січі до часу її
ліквідації обіймали лише межигірські ченці-священники. Вони стануть головними
постатями святині козацтва – храму Покрови Пресвятої Богородиці. За даними
Д.Яворницького, до часу падіння Січі в межах козацьких вольностей налічувалося
44 церкви, 13 каплиць, два скити. Усталилася практика щоденного богослужіння за
чернечим чином Православної церкви. Він вимагав від священників виголошення
проповідей українською мовою. Численні документи підтверджують юрисдикційну
підпорядкованість церкви на Запоріжжі київському православному митрополиту.
Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування
про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі шкільництва на
Запоріжжі можемо виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковно-
парафіяльні. У січовій школі навчалися діти, які за певних обставин опинилися на
Січі – приходили самі або ж були звідкись вивезені й усиновлені козаками. Січових
школярів навчали читанню, співу, письму, а також основ військового мистецтва.
Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, котрий не лише навчав
азам грамоти, а й був духівником хлопців, опікувався їхнім здоров'ям.
Монастирська школа на Січі існувала при Самарсько-Миколаївському
монастирі ще із 70-х років XVI ст. На чолі з самарським ієромонахом хлопців
навчали грамоти, письма, молитов та Закону Божого.
Церковно-парафіяльні школи діяли при всіх січових парафіяльних церквах. їх
ще називали школами "вокальної музики та церковного співу". Найвідомішим
навчальним закладом такого зразка була школа в слободі ррловщина (на лівому
березі р. Орелі). В 1770 р. її було перенесено на Січ. Учні цієї школи вивчали
мистецтво партесного співу. Тут готували читачів і співаків для Православної
церкви України.
В 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена
школа, яка впродовж 15 років готувала писарів для військових канцелярій усієї
України. Окрім чернецтва та духовенства викладачами у низці запорозьких шкіл
були випускники та студенти Києво-Могилянської академії.
Школи Запорозької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в
них обов'язково поєднувалося з вихованням. Феномен духовності козацької
педагогіки – у поєднанні духовно-інтелектуального та фізичного ідеалу, вірі у
вищість справедливості, мужності та мудрості. Діяльність козацьких шкіл
становить важливий етап в історії освіти в Україні. Знаменним було те, що
навчання тут велося українською мовою.
Високого рівня досягла освіта і на Гетьманщині. У 1740 р. діяло 866
початкових шкіл, у яких в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання і
письма. Ця структура суттєво відрізнялася від освіти на Правобережжі. Тут
більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для селян була
практично недоступною. Це стало однією з причин незначної ролі, яку відігравало
Правобережжя в культурному житті України того історичного періоду.
В багатогранному та змістовному художньому житті Запорозької Січі чільне
місце належало музиці, співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика.
Вагоме значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври,
барабани, бубни. Духова музика супроводжувала походи Війська Запорозького, а
також різні урочистості. Труби та сурми разом з "ударними інструментами
використовували як сигнали у походах, боях, а також при зустрічах послів, гостей.
Загони запорозьких козаків, що вирушали у похід, повинні були обов'язково
мати трубачів або сурмачів. Тулумбаси у Війську Запорозькому використовували
переважно для зв'язку. Вони були різноманітними за розмірами (в деякі з них били
відразу вісім осіб). Великі литаври назива\и набатами і тримали їх у самій Січі.
В духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове
мистецтво. Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби
український народ поряд з піснями творив думу – героїчну, драматизовану і
водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню
форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.
Думи і народні пісні набули активнодійового характеру завдяки "кобзарям",
які часто не лише виконували, а й творили музику. Кобзарство – це своєрідне
явище української народної культури, визначне мистецьке досягнення
запорозького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної
культури українського народу. М.Гоголь називав їх охоронцями бойової слави
нашої Батьківщини, поетами і літописцями.
Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці.
Найулюбленішим з них був гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу танцю
становила імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що
здатний. У техніці танцю проста присядка пов'язана з образом хвацького вершника,
який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. Аналогічні за характером
виконання танцювальні рухи "повзунець", "яструб", "присядка" з розтяжкою внизу.
Танці виконувались у супроводі бандури й інструментальних ансамблів.
У січовій музичній школі, де навчали "вокальних муз" і "церковного співу",
були створені спеціальні групи виконавців – лицедіїв, котрі ставили народні
лялькові видовища під назвою "Вертеп" у супроводі троїстих музик. У цих
виставах головна роль належала козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі,
співав і танцював. У монологах, піснях і танцях самодіяльні артисти висловлювали
думки і сподівання, близькі українському народові.
Все це сприяло популяризації вертепної драми в художньому побуті
українського народу.
Козацтво було носієм нового художнього вподобання. Відомо чимало
мистецьких пам'яток, створених на замовлення козацької старшини. Однак
козацтво, будучи великою військовою та суспільно-політичною силою, витворило
власне творче середовище. Красу козацького мистецтва засвідчують численні
оригінальні козацькі собори. Козацький собор – п'ятиверхий хрещатий храм –
типове явище у традиційному народному будівництві. Він не мав чітко вираженого
фасаду (однаковий з усіх чотирьох боків). У цьому полягає демократизм і
бароковість споруди, де простежується відчуття неподільної єдності конечного і
безконечного, складності довкілля. Храм ніби не має стін – вони розчленовані у
просторі, заповнені декором архітектури, форми виражають чіткі контури.
Козацький собор – фактично ірраціональний образ світу, втіленого у камені. Зразки
таких архітектурних пам'яток – церкви у Ніжині, Видубицькому монастирі в Києві,
Ромнах, Глухові, Козельці, Ізюмі та багатьох інших містах козацької України.
Отже, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З
плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної
української нації. Художні вподобання, демократичні настрої козацького
середовища визначили колорит козацького розвитку української духовної
культури. Козацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII–XVIII ст.,
відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший слід.