1

ПЛАН

1. Поняття про давню українську

літературу.
2. Проблеми вивчення давнього
письменства.
3. Жанрове розмаїття давньої
літератури.
Давня українська література — це
сфінкс, що ховає чимало
таємниць, які ми мусимо ще
розгадати...

В. Яременко
 Давня українська література XІ-XVIII ст. –
початковий і найтриваліший період
розвитку нашого письменства, його
фундамент, на якому пізніше розвинеться
нова українська література. Відлік
літературного часу починається з XІ ст.,
оскільки найстаріший рукопис
Остромирового євангелія датований 1056-
1057 рр. Більшість літературознавців
вважають, що літературні пам’ятки як
зразки не лише висловлювання певної
думки, а й оформлені за певними
мистецькими канонами твори, з’являються
з Х ст.
 Основні риси давньої української
літератури
1) Вона була рукописною, її пам’ятки
здебільшого не мали стійкого тексту.
Первинний текст (протограф), з якого
списували копії частково або повністю, до
сучасного читача не завжди доходив.
Списки фігурували як варіанти
протографа. Створювалися також
компіляції – своєрідні комбінації з різних
текстів. Книги писалися кирилицею, так
званим уставом, пізніше – напівуставом.
 Основні риси давньої української
літератури
2) Основною рисою є теоцентризм,
адже давня література щільно
стикається з християнством. Завдяки
християнізації Русі Біблія стала
важливим джерелом і взірцем для
письменства.
 Основні риси давньої української
літератури
3) Символізм та алегоризм – теж
характерна особливість
середньовічних літературних текстів.
Мистецтво тлумачення цих символів
та алегорій є сферою літературної
герменевтики.
 Основні риси давньої української
літератури
4) До особливостей давньої української
літератури відносять і своєрідність
авторської свідомісті, яка формувалася
під впливом середньовічних уявлень про
те, що книжник є не творцем, а виконавцем
волі Божої. Тож середньовічний автор не
прагнув до індивідуального
самовираження, а орієнтувався на
апробовані взірці. Він вишукував цитати у
Святому Письмі, використовував готові
штампи, кліше, словесні формули. Не
мислячи себе організувальним центром
написання книг, книжники свої твори
здебільшого не підписували.
 2. Проблеми вивчення
давнього письменства
Складною і заплутаною на сьогодні є проблема щодо
старокиївської спадщини. Майже два століття триває суперечка:
кому належать культурні скарби Київської Русі ХІ-ХІІІ ст. –
Україні чи Росії? Питання хилилося на користь «северян», хоч у
ХІХ – на поч. ХХ ст. лунали тверезі голоси, що Україна – пряма
спадкоємниця старокиївської культури. Здається, тут немає про
що сперечатися, адже основні руські землі – Київське,
Чернігівське, Переяславське, Галицьке, Волинське князівства –
були розташовані на території нинішньої України, а отже, і всі
їхні матеріальні й духовні надбання – це беззастережний спадок
України. Та російську науку це не влаштовує, і ось уже друге
століття нав’язливо й без наукових та історичних підстав
обстоюється думка, начебто пам’ятки Київської Русі належать
Росії.
 2. Проблеми вивчення
давнього письменства
Радянська наука свого часу трохи пом’якшила цю проблему,
взявши на озброєння тезу про те, що Київська Русь була
«колискою» трьох братніх слов’янських народів –
російського, українського та білоруського, а звідси
випливає, що старокиївську культуру успадкували
одночасно всі три названі східнослов’янські народи. Нині
тезу про «колиску» відкинуто. Проте російська наука не
відмовилася від своїх претензій на старокиївське
письменство.
 2. Проблеми вивчення
давнього письменства

Думки про «русскость» видатних творів давнього

українського письменства найактивніше відстоював у нові
часи академік Д. Лихачов. Прагнення російської імперської
науки зробити відносно молоду російську культуру й
літературу старшою є цілком зрозумілим. До неї без
жодних застережень зараховуються твори світового
значення, які належать іншій літературі й до Росії мають
дуже далеке відношення.
 2. Проблеми вивчення
давнього письменства
До недавнього часу літературу Київської Русі досліджували
здебільшого російські вчені. Українці не наважувалися
підступити до неї, побоюючись конкурувати з росіянами,
серед яких були, щоправда, видатні постаті – Михайло
Присьолков, Борис Греков, Дмитро Лихачов, Борис
Рибаков, Михайло Тихомиров та ін. У ХІХ-ХХ століттях
давню літературу досліджували такі українські вчені:
Михайло Максимович, Пантелеймон Куліш, Іван Франко,
Михайло Возняк, Дмитро Чижевський, Олександр
Білецький, Микола Гудзій, Михайло Грушевський, Леонід
Махновець, Володимир Крекотень, Василь Німчук, Микола
Котляр, Віра Франчук, Олекса Мишанич, Василь Микитась.
Серед сучасних медієвістів назвемо Петра Білоуса, Миколу
Сулиму, Юрія Пелешенка, Валерія Шевчука, Миколу
Корпанюка, Леоніда Ушкалова та ін.
 2. Проблеми вивчення
давнього письменства
Становить науковий інтерес і проблема
періодизації давньої української літератури.
Різні її моделі свого часу пропонували І.
Франко, М. Грушевський, С. Єфремов, М.
Гнатишак, Б. Лепкий і Д. Чижевський.
Вони співвідносили українську літературу
ХІ-ХVІІІ ст. із відповідними періодами
західноєвропейських культур
(Середньовіччя, Ренесанс, Бароко)
 2. Проблеми вивчення
давнього письменства
О. Пахльовська поділяє українську
літературу ХІ-ХVІІІ ст. (візантійської доби
української цивілізації) на писемність
київської доби, галицької доби та
католицької Русі, першого відродження, між
Бароко та Просвітництвом. П. Білоус
акцентує увагу на тому, що давньоукраїнське
письменство чітко розмежовується на
основні два періоди – Середньовічний (з ХІ
до середини ХVІ ст.) і Бароковий (від
середини ХVІ ст. до кінця ХVІІІ ст.).
 2. Проблеми вивчення
давнього письменства
Середньовічний період характеризується існуванням
держави Київська Русь, а потім перебуванням українських
земель під владою Литовського князівства. А у плані
світоглядно-естетичному – домінуванням християнської
ідеології, символічно-алегоричним відображенням
дійсності, системою жанрів, сформованою під впливом
візантійської естетики. Під час барокового періоду
розвитку української літератури активізувалася
національно-визвольна боротьба українського народу,
відбувалося інтенсивне засвоєння культурно-освітніх
скарбів європейського Заходу, урізноманітнилися жанрово-
стильові форми красного письменства, його тематика, та
увиразнилося світське начало.
 3. Жанрове розмаїтті давньої
літератури.
– літературні жанри – це прямі запозичення з болгарської
та візантійської літератур, а оригінальні – трансформовані з
перекладних або новоутворені в процесі становлення
письменства;
– церковні жанри – це «література церковних кіл», вони
мають цілеспрямоване церковно-ужиткове призначення;
– світські жанри в основному відображають позарелігійні
сфери життя і мають виразно пізнавальну, а то й
розважальну функцію (белетристика).
Самостійні ліричні жанри відсутні, проте староруська
поезія помітна в літературі київської доби: елементи
дружинної поезії, героїчного епосу. Драматичні жанри
також відсутні.
 3. Основні жанри
давньоруської літератури:
 Патерики (грец. paterikon, лат. vita patrum від pater -батько) -
життєписи і повчання святих отців Церкви, збірники
оповідань про життя християнських святих отців,
засновників християнської церкви, з країн християнського
Сходу і Заходу.

«СЛОВО», ораторський жанр церковно-релігійного й

повчального змісту в Київській Русі («Слово про закон і
благодать» митрополита Іларіона з першої половини XI ст.;
вісім «Слів» Кирила Туровського. з другої половини XII ст. та
ін.), а також церковно-ораторська проза XVII ст. (наприклад,
велика збірка церковних проповідей Л. Барановича «Труби
словес проповідних», 1674). У Київський Русі «Слово» мало
значення також поетичного сказання — поетичної повісті;
найвизначніший зразок: «Слово о Полку Ігоревім» (XII ст.).
 Періодизація
давньої української літератури
 Коли ж виникли перші найдавніші рукописні книги?
Вони були створені на наших давніх землях і дійшли до
нас, розпочинаючи своє літочислення із середини Х ст.
Із запровадженням християнства в Київській
Русі (988) пожвавився розвиток торгівлі, ремесел,
зовнішньої політики й культури, що й спричинило
розвиток писемності. Розквіт Київської держави в
Х–ХІ ст. пов’язаний з іменами князів Володимира
Великого та Ярослава Мудрого.

Святий Володимир
Великий
 Щоб зміцнити єдність держави, князь Володимир Святославович у 988
р. запровадив християнство, утвердивши його як державну релігію.
Введення християнства сприяло зміцненню Київської держави,
розширенню її зв’язків з іншими країнами, інтенсивному розвитку освіти,
мистецтва, літератури.
Почали виникати школи «ученія книжного», у яких дітей тогочасної знаті навчали
різних наук та іноземних мов. З цих шкіл виходили освічені люди, здатні вести
державні справи, перекладати різні церковні, наукові та художні твори, головним
чином з грецької та латинської мов.
Поряд з давньоруською мовою літературною стала й церковнослов’янська
(староболгарська), якою були написані релігійні твори — Євангеліє, Псалтир,
Часослов та ін.

Остромирове Євангеліє
Головними осередками,
де переписувалися книги,
були монастирі, а
переписувачами — ченці.
 Проте бували переписувачами й не ченці, а
члени білого духовенства — священики,
дяки; буває підпис, що працювали над
перепискою книги піп із сином. Нарешті, за
переписку бралися і світські освічені люди,
навіть князі та княгині, бо ця праця
вважалася богоугодною.

Ярослав Мудрий

Княгиня
Ольга
 Найдавніші книги писали на спеціально
виготовлених для цього шкірах, що називалися
пергаментом. Переважно ці шкіри були телячі.
Спочатку пергамент привозили з грецьких земель
(він за якістю нагадує білий і тонкий пергамент
грецьких манускриптів), пізніше цей матеріал
для письма почали виготовляти й на українських
землях. Пергамент коштував дуже дорого, тому
з ХІV ст. його замінили папером, який завозили з-
за кордону. Виробництво власного паперу
почалося в Галичині в першій половині ХVІ ст.
Рукописна книга
Київської Русі має
певні, притаманні
тільки їй, особливості.
Це різноманітні
формати та обсяги книг
залежно від змісту та
призначення: або
великий фоліант
близько тисячі сторінок
пергаменту чи паперу,
або невеличка книжка
кишенькового розміру.
 У рукописній книзі
провідне значення мав
шрифт — устав та
напівустав, скоропис
використовувався дуже
рідко. Устав та
напівустав давали
можливість зробити
красиву, ритмічно
насичену сторінку.
 Текст писали у два
кольори: чорним і
червоним.
Червоним — перші
рядки, звідки вираз
«червоний
рядок», а також
окремі слова або
речення, на які читач
повинен був звернути
особливу увагу.
 В оформленні
староруської книги широко
використовували
декоративний елемент —
в’язь. Це специфічний вид
написання літер, коли назва
або слово відігравали роль
орнаменту, їх писали
червоною фарбою, а в
особливих випадках і
золотом чи сріблом.
Процес переписування був
дуже складним і повільним,
бо кожна буква
виписувалася окремо, а
початкові букви кожного
розділу (ініціали)
вимальовувалися у вигляді
птахів, звірів, будинків
тощо.
 Широко і зі смаком
на сторінці
компонувалися
заставки, їх завдання
— привернути увагу
читача до початку
розділу. В одній книзі
могло бути від трьох
до шести заставок, але
відомі рукописи, де їх
набагато більше. У
композиції окремих
заставок уводилися
зображення святих.
 Усі рукописні книги
«одягалися» в оправи для захисту
та надання охайного вигляду. Для
виготовлення оправи
використовувалися добре
висушені й оброблені дошки, які
надійно скріплялися з блоком, їх
покривали шкірою, а подекуди й
коштовними тканинами,
металевими прикрасами, які були
багато орнаментовані.
Обов’язковим елементом були
орнаментовані застібки, відлиті з
металу, найчастіше з бронзи.
Рукописні книги стали цінним
надбанням нашої культури.