2.

Література
Київської Русі
 ПЛАН
• 1.Термінологічні означення давнього
письменства.
• 2. Мова давніх творів.
• 3. «Перший південнослов'янський
вплив» .
• 4. Поширення книжності на Русі.
 1. Термінологічні означення давнього
письменства.
• Питання термінології на позначення творів
давнього письменства дотепер
залишається дискусійним. Міф про «спільну
колиску» трьох східнослов'янських наро­дів
не має жодних історичних обґрунтувань і є
очевидною пропагандистською вигадкою, а
термін «давньоруська літера­тура», що
позначав «спільний період» в їх
культурному розвитку, сприймається як
штучний.
 1. Термінологічні означення давнього
письменства.
• Твердження про те, що пам'ятки XI—XII ст. —
«пролог російської літера­тури», а власне
українське письменство зародилося у XV ст. —
не правомірне. Ідеологічною нісенітницею
видаються думки, що написані у Києві,
Переяславі, Чернігові, Галичі «Повість минулих
літ», «Слово про Закон і Благодать», «Сказання
про Бориса і Гліба», «Слово про Ігорів похід» є
творами російської літератури, адже вони
з'явилися задовго до того, як виникло
Московське царство.
 1. Термінологічні означення давнього
письменства.
• Найпростіший і найпоширеніший спосіб
терміноло­гічно означити літературу —
означити її за назвою дер­жави. Оскільки
йдеться про Руську Землю, Русь (саме така
назва зафіксована у найдавніших писемних
пам'ятках), то, відповідно, — руська
література. «Давня Русь» — вигаданий
термін російських істори­ків, котрі прагнули
акцентувати на «давності» Росії.
 1. Термінологічні означення давнього
письменства.
• З огляду на те що етнонім «Україна» вперше
викори­стано на позначення невеликої
території — переяслав­ської землі — лише у
1187 p., виникає сумнів у природ­ності
застосування цього терміна до літературних
пам'яток XI—XII ст. Однак, зважаючи на те
що цей час є початковим, раннім періодом в
історії української літератури, цілком логічно
його називати українським або
давньоукраїнським.
 1. Термінологічні означення давнього
письменства.
• Дослідження українських медієвістів в останні
роки аргументовано підтверджу­ють, що
літературні і культурні традиції Русі не тільки
позначилися на розвитку українського
письменства, а й послужили генерувальною
основою вітчизняної культу­ри. Ідеться про
спадкоємність духовного надбання Русі у
подальшому творенні української літератури за
умови їх однорідності, тому й термінологія —
«давньоукра­їнський», «український» —
закономірно має це відоб­ражати.
 1. Термінологічні означення давнього
письменства.
• Основними передумовами
виникнення давньої української
літератури були:
 сформована держава,
 наявність письма,
 існування високорозвинутих форм і жанрів
усної творчості.
 2. Мова давніх творів.

• З'ясування генези, природи і характеру

літератур­ної мови періоду Київської Русі
потребує ґрунтовних студій, що
ускладнюється віддаленістю в часі об'єкта
вивчення.
 2. Мова давніх творів.
• Унаслідок міграцій, переселень, контактів родів і
пле­мен їхні говірки збагачувалися й
уніфікувалися в межах географічних територій.
їхні мови запозичували чимало елементів мов
чужинців, котрі залишали по собі «мовний слід».
Реконструювати давню мову (мовний
конгломерат) проблематично, як і виокремити її
особливості за фоль­клорними текстами,
оскільки мова фольклору постійно змінювалася,
переоформлювалася, набувала відповідної часу
та людським потребам забарвленості.
 2. Мова давніх творів.
• На Руській Землі уже була своя мова,
багато в чому близька до інших
слов'янських мов, проте неоднорідна
(передусім за лексичним та фонетичним
складом) у тогочасному руському просторі.
Загалом її можна наз­вати «мовою
свідомості». Із проникненням на Русь
писемної мови виник конфлікт текстів
(чужого кни­жного й автентичного усного).
 2. Мова давніх творів.
• Узвичаєна думка про те, що з поширенням
письма на Русь прийшла літературна (книжна)
мова нового типу, — поверхова, оскільки письмо
— не мова, а лише її графічна оболонка. Історико-
культурні факти дово­дять, що прийняте Руссю
письмо принесло книжний варіант
староболгарської (старослов'янської) мови, яка
нині є мертвою мовою (як і латинь). Як культурний
та літературний феномен старослов'янська мова
— штуч­на, це книжний варіант мови, який
повинен був обслу­говувати християнські тексти.
 2. Мова давніх творів.
• В українській термінології вживають різні
назви для цієї мови:
• давньоболгарська,
• староболгарська,
• старослов'янська,
• церковнослов'янська,
• староцерковнослов'янська мова.
 2. Мова давніх творів.
• Цю мову необхідно було вивчити, щоб
читати священні тексти, писати свої, але
схожі за мовною і текстовою природою на
пропоновані взірці. У середньовіччі
література не потребувала деперсоналіза­
ції творчості; простіше і логічно було
використовувати «нічиї» слова. Тому руські
письменники на перших порах творили,
засвоївши уже готову до вжитку літера­
турну мову.
 2. Мова давніх творів.
• Відколи на Русі офіційною (державною) мовою
стала мова християнських текстів, відтоді
розпочався процес формування літературної
мови. Розвиток офіційно-ді­лової (літературної,
писемної) мови був можливим тіль­ки завдяки її
державному впровадженню (наприклад, через
освіту), особливо за наявності засобів масової
інформації, функцію яких узяла на себе
церковна прак­тика мововживання — через
літургію, коли звучала книжна мова, яку
сприймали як «мову релігії».
 2. Мова давніх творів.
• Вважа­лося, що засвоєння цієї мови сприяє
розумінню Слова Божого. Такий спосіб
популяризації привнесеної мови з усіма її
структурними та семантичними особливостями
допомагав уніфікації, формуванню
літературної мови, поширенню її на
літературну практику місцевих пись­менників.
Книга того часу була засобом мовного інфор­
мування широких мас і забезпечувала
вироблення літе­ратурно-мовного канону.
 2. Мова давніх творів.
• За часів Київської Русі функціонували літературна
мова (мова літургії, церковно-ужиткових текстів,
цер­ковних і державних документів тощо) і мова
художньої літератури (літописи, апокрифи, житія,
ходіння та ін.), однак чіткої межі між ними не
існувало. До того ж не­можливо реконструювати
первісні форми тих мов, оскільки більшість давніх
пам'яток — це варіанти піз­ніших часів, які
спрощували, доповнювали новішими мовними
елементами, частково модифікува­ли в
лексичному, фонетичному, стилістичному
планах.
 2. Мова давніх творів.

• Літературна мова була уніфікованою,

рафінованою, а мова літературних творів,
крім цього, відображала позалітературні
мовні запаси, живі мовні процеси. За часів
Київської Русі це мало свою патріотичну
актуаль­ність, оскільки на державному рівні
здійснювався акт канонізації привнесеної
ззовні мови.
 2. Мова давніх творів.

• Із часом сфера вжит­ку старослов'янської

мови звужувалася, а процес наси­чення
мови літературних творів місцевими
мовними елементами витворив феномен
давньоукраїнської мови, яка, виконавши
свої книжні функції, стала неактуаль­ною,
поступившись консолідованим
середньонаддніпрянським діалектам.
 3. «Перший південнослов'янський
вплив»
• В «Археографічному щорічнику» за 1966 р.
подано відомості про список рукописів XI—
XIV ст. У ньому названо 1493 рукописи, із
яких понад 90% — це пам'ят­ки, перекладені
з різних мов, або переробки перекладів
давніми тлумачами та книжниками.
Оригінальні твори становлять менше 10%.
 3. «Перший південнослов'янський
вплив»
• Переважання перекладної літератури за часів
Київської Русі свідчить про те, що в
найдавнішому українському письменстві
значну роль відігравали чужоземні джерела
візантійського, болгар­ського, моравського,
чеського походження. Крім того, скандинавські,
індоєвропейські, азійські, західноєвро­пейські
джерела здебільшого були основою
оригінальної літератури, відображенням яких
стали інтертекстуальні елементи.
 3. «Перший південнослов'янський
вплив»
• Русь на державному рівні не чинила
опору, а сприйняла це як історичну
перспективу, внаслідок чого
відкрилися шляхи для запозичення
культурних надбань південно­
слов'янських народів. Цей процес
отримав назву «першо­го
південнослов'янського впливу», для
якого характерна ціла низка ознак.
 3. «Перший південнослов'янський
вплив»

• а) запозичення передусім текстів християнських

— для поширення християнської ідеології та
практичного обслуговування релігійного культу;
• б) формування книжної (літературної) мови на
основі староболгарської (старослов'янської);
• в) транспортування літературних жанрів — як
релігійних, так і світських — у формі готових
зразків для наслідування і творчого засвоєння;
 3. «Перший південнослов'янський
вплив»
• г) синтетичний характер впливу — запозичували
не лише літературу, а й увесь візантійський
культурний комплекс: художнє і релігійне слово,
музику і спів, архітектуру, живопис, книжкову
графіку, мистецтво оформлення книг, обрядовість,
скульптуру. Культура була тісно пов'язана з
християнськими віруваннями, оскільки тогочасне
мистецтво Візантії обслуговувало релігійний культ;
• д) засвоєння інтелектуальної та художньої культур
античності, Давнього Єгипту, арабського Сходу,
синте­зованих у візантійській культурі.
 3. «Перший південнослов'янський
вплив»
• Історики української літератури традиційно
поділя­ють письменство початкової доби (XI
—XIII ст.) на пере­кладне та оригінальне,
зараховуючи до перекладних твори,
запозичені передусім із Болгарії та Візантії,
до оригінальних — писемні пам'ятки,
витворені на власне руському ґрунті, які
характеризуються місцевою тема­тикою,
персонажами, колоритом.
 3. «Перший південнослов'янський
вплив»
• При цьому переклад­ну літературу
розглядають як хронологічно первинну,
літературну підоснову оригінальної
творчості давньої доби; відповідно, суто
руські пам'ятки постають як похідні від
перекладних, як своєрідне відгалуження,
що перетворилося на самобутнє художнє
явище.
 4. Поширення книжності
• У «Повісті минулих літ» під 898 р. записано:
«[Кирило і Мефодій] почали складати письмена
азбуковні слов'янські і переклали "Апостол" і
"Євангеліє" (...) Після цього переклали "Псалтир",
і "Октоїх", і інші книги». Однак слов'янські
письмена почали заборо­няти: «Недостойно
жодному народові мати письмен своїх, окрім
євреїв, і греків, і латинян, згідно Пілатового
писання, що на хресті господньому написав». (У
Євангелії від Луки: «І був над Ним [Ісусом
Христом] напис, написаний словами Грецькими,
Римськими та Єврейськими: "Сей є Цар
Іудейський" — Лука», 23:38.)
 4. Поширення книжності

• Так до першого руського літопису потрапив

відгомін європейського забобону щодо
слов'ян та їхньої мови: її виключали із
цивілізованих книжних мов Європи. Тож
діяльність болгарських просвітників Кирила
та Мефодія можна прирівнювати до
подвигу.
 4. Поширення книжності
• Кирило і Мефодій впровадили слов'янські мови
у книжну культуру і заклали перспективи
відтворювати ними Святе Письмо. Для
слов'янської писемності це мало важливе
значен­ня. Так само і для писемності
(книжності) Давньої Русі, про що свідчить
легенда, зафіксована у житії Кирила: одну із
своїх просвітницьких мандрівок він здійснив
саме на Русь, де у Херсонесі (місто, засноване
давніми греками і розкопане археологами на
околиці Севастопо­ля) бачив книги — Євангеліє
і Псалтир, написані «руськими письменами».
 4. Поширення книжності
• Після офіційного запровадження християнства у 988
р. розпочалося поширення книг на Русі. Прийнявши
хрещення в Корсуні, князь Володимир взяв із собою у
Київ «попів корсунських», «мощі свято­го Климента»,
ікони та богослужбові книги — для про­повідування
нової віри. Одним із засобів християніза­ції, яку почав
здійснювати Володимир, стала книжна справа: «І
почав Володимир посилати забирать дітей у
нарочитих мужів своїх і віддавати їх на навчання кни­
жне (...) Через оцих, відданих на навчання книжне, і
збулося пророцтво на Руській землі, в якому сказано:
"Прийде час і глухі почують слова книжні і ясною буде
мова гугнявих [заїкуватих]"».
 4. Поширення книжності
• Книги на Русі з'являлися та поширювалися
кілько­ма шляхами.
• Постачання книг (грецькі, болгарські,
паннонські, сербські, чеські) із Візантії. Цьому
сприяли ціле­спрямована діяльність
християнських місіонерів, князів та владик
(спеціально посилали людей за необхідними
для обслуговування релігійного культу
богослужбови­ми книгами та іншою
літературою), а також торгівля (купці
привозили книги як коштовний товар і продава­
ли церквам та монастирям).
 4. Поширення книжності
• Переписування книг при новостворених
соборах та монастирях. Один із перших
таких осередків виник при Софії Київській
як спеціальний скрипторій, де перекладали,
переписували та оздоблювали книги.
Активно він працював при Ярославі
Мудрому у другій половині XI ст., що
зафіксовано, зокрема, у «Повісті минулих
літ» від 1037 p
 4. Поширення книжності
• «І стала при ньому віра хри­стиянська множитися
на Русі і поширюватися. І чорно­ризці почали
множитися, і з'явилися монастирі. І любив
Ярослав церковні устави, і попів любив дуже,
особливо ж любив чорноризців. І до книг був
прихильний, читав часто і вдень, і вночі. І зібрав
писців много, і переклада­ли вони із гречизни на
слов'янську Письмо. І написали вони багато книг. І
славу цим здобули. І повчаються за їхніми книгами
вірнії люди і насолоджуються, навчаю­чись
божественного слова, — і так, неначе один хтось
виоре землю, а другий засіє, а інші — пожинають і
спо­живають страву неоскудну. І це так».
 4. Поширення книжності
• На Русі в XI—XV ст. було, як підрахували
дослідни­ки, приблизно 10 тис. книг. На
сьогодні відомо лише 190 рукописних книг
цієї доби, з яких 26 болгарського та
сербського походження: на XI ст. припадає
33 книги, на кінець XI — початок XII ст. —
17, на XI ст. — 85, на кінець XII — початок
XIII ст. — 40, на 1200—1240 pp. — 15 книг.
Стільки книг вимагало відповідної кількості
фахівців-книжників, але відомостей про них
мало.
 4. Поширення книжності
• За підра­хунками російського археолога й історика
Бориса Рибакова (1908—1989), із 110 відомих
писців XIV—XV ст. були: митрополитів — 1,
монахів — 28, попів — 10, поповичів — 4, дияконів
— 8, дяків — 19, писців, які іменували себе
«рабами божими», — 35, «паробков» — 5, всього
— 47 церковників та 63 світські особи («миря­ни»),
які в книгах залишали тільки імена та прийня­ті у ті
часи «доповнення» до імен: «Єфрем ізограф»,
«Гридя, піддячий придворний», «Станислав
граматик», «Варлаам доброписець», «Микула,
Лукин син» тощо.
 4. Поширення книжності

• Процес формування книгозбірень

(бібліотек) розпочався наприкінці X ст.
Знатні люди, передусім князі та бояри,
замовляли книги для домашнього читання,
про що свідчить виготовлення на
замовлення Остромирового євангелія,
ізборників для Святослава.
 4. Поширення книжності
• Значну за обсягом бібліотеку (декілька сотень
книг) зібрав князь Ярослав Мудрий: «Ярослав же
цей, як уже сказали, мав любов до книг і багато
переписував їх і зібрав у церкві святої Софії, яку
сам створив і прикра­сив її іконами многоцінними, і
золотом, і сріблом, і сосудами церковними»
(«Повість минулих літ»). Леген­да про цю
бібліотеку, начебто таємно заховану у Києві перед
монголо-татарським нашестям у 1240 p., спрово­
кувала археологів та істориків зайнятися її
пошуками, які виявилися безрезультатними.
 4. Поширення книжності
• Важливість «учення книжного», «мудрості кни­
жної» розуміли ще в часи Київської Русі, звідси
вихва­ляння, звеличення книг: «Велика-бо
користь буває людині од учення книжного.
Книги ж учать і наставля­ють нас на путь
покаяння, і мудрість бо, і стриманість
здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки,
що напоюють всесвіт увесь. Се є джерела
мудрості, бо є у книгах незмірна глибина. Ними
бо в печалі ми втіша­ємось, вони є уздою
стриманості (...)» («Повість минулих літ»).
 «…якщо старанно пошукати в книгах
мудрості, то знайдеш велику втіху і користь для
своєї душі. Бо той, хто часто читає книги, той веде
бесіду з Богом і наймудрішими мужами».
«Повість минулих літ»

Дякую за увагу!