Виділяють такі етапи розвитку староукраїнської мови:

● 900/1000-1150 рр. – християнізація. Запровадження церковнослов’янської мови

в церковно-наукові та літературні жанри. Мова мала певні територіальні
лексико-граматичні властивості.

● 1180-1240 рр. – безінтеграційні процеси, спільні церковнослов’янській мові. У

цей період відбувається виділення протоукраїнських, протобілоруських та двох
проторосійських діалектів. Український мовний простір залишився на
південному сході, лексика староукраїнської мови цього періоду зазнала значного
впливу церковнослов’янізмів, грецизмів та тюркських слів.

● 1240-1350 рр. – Галицько-Волинська доба. Це доба латино-угорських,

польських та литово-болгарських впливів.

Після розпаду Київської Русі в Галичині у кінці 13ст.владу захопила Польща,

протягом 14ст. Литва захоплює Київщину, Поділля, Чернігівщину. Закарпаття,
починаючи з 11ст.під владою Угорщини, частина українських земель належить
молдавському господарству.

У цей період існує специфічна книжна мова, яка називається тоді мовою
руською або староукраїнською, яка розвинулась на основі літературної мови і
живої розмовної мови українського народу. Руська мова тривалий час була
державною мовою молдавського господарства і литовському князівстві, досить
широко використовується і в Галичині, вона була інтернаціональною, бо нею
укладалися угоди, але сфера вжитку була дуже вузькою, бо нею писалися лише
ділові документи.

З середини 11 до 16ст. Україна перебувала у складі литовської держави. Литовці

не мали літературно-писемної мови, а держава потребувала її. Українські та
білоруські варіанти руської мови стали державною мовою литовської держави.
У цей період мова української народності інтенсивно закріплювалася у
літературно-писемній мові.

Спочатку Литва нашої культури й мови не рушила, й це стало основою її політичних

стосунків до України. Більше того, Україна своєю старою культурою значно
перевищувала Литву, а тому почала помітно впливати на неї. Значно перевищувала
Україна своєю культурою й Білу Русь, яка також ще з часу Володимира Великого (†
1015) входила до його Руської держави й на довгі віки зв’язалася з Україною в одне
ціле. Отож, Україна, по тодішньому Русь, стала грати першу роль у Литовській
державі, що офіційно звалася Литовсько-руською державою, цебто Литовсько-
Українською (Білорусь звичайно Руссю не звалася).
По литовсько-польській унії 1386 року спочатку було від вищої польської влади
зовсім прихильне ставлення до "руської" мови. Так, знаємо, що королева польська
Ядвіга (1371-1399) любила читати слов’янську Біблію та твори Св. отців. Король
Казимир III видав року 1347-го т. зв. Вислицький Статут, "руською" мовою, і згідно
§11 його краківський суддя мав судити згідно з цим Статутом. З опису 1510 р.
бібліотеки короля Сигизмунда І (1506-1548) бачимо, що він мав щось 33 книги
"руських" і тільки 1 польську. Відомий польський учений С. Бандтке писав 1815 р.:
"Усі Яґелончики, аж до Сігізмунда Авґуста, в Литві по-руськи писали, привілеї й
надання давали, і навіть часом не найкраще по-польськи вміли. Казимир Ягайлович
IV († 1492 p.) більше вмів по-руськи, як по-польськи".

Ось тому наша українська літературна мова, мова руська, стала помалу навіть
офіційною мовою Литовсько-руської держави: цією мовою писано по канцеляріях
урядові акти, суджено по судах, вона була навіть домовою мовою деяких литовських
князів, нею ж написаний і збірник тодішніх правних постанов, т. зв. Статут
Литовський 1529 року 10, пізніші видання 1566 і 1588 років. У цьому Статуті навіть
правно забезпечено українську мову, як мову офіційну держави: "А писаръ земъский
маєтъ поруску литерами и словы рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не
иншимъ єзыкомъ и словы". Цією ж українською літературною мовою трохи давніш
був написаний і т. зв. Cудебник великого князя Казимира IV 1468 р., за яким суджено
скрізь, а навіть у Кракові. Від того часу дійшли до нас вірші, які вказують на вагу
української (руської) мови в Литві:

Польска квітнеть лаціною,

Литва квітнеть русчизною:
Без той в Польщі не пробудеш,
Без сей в Литві блазень будеш.

За литовського часу скрізь сильно розвиваються урядові канцелярії — княжі, судові й

ін., а також канцелярії єпископські, і в них урядовою мовою була мова українська, по-
тогочасному руська. З цих канцелярій виходило багато різних актів, і на їх мові
завжди був сильний вплив живої мови. Ця т. зв. актова мова завсіди вела в нас перед
у розвої мови літературної, бо все мусила відбивати живу народну мову.*

Значення т. зв. актової мови в історії розвитку української літературної мови дуже
велике, першорядне, бо вона стала провідником живої нашої мови до мови
літературної. Перші актові книги появилися в Чехії в XIII в., а звідти в XIV ст.
прийшли до Польщі, а з початком віку XVI-го — й до України. Найстаршою актовою
нашою книгою вважається Книга Кам’янецького міського магістрату 1519-1520 року
та Кам’янецька земська книга 1521 року; правда, є рештки Кременецької Книги 1514
р., але вже зотлілі. Литовський Статут 1529 року наказав завести актові книги по всій
Україні вже в кожному ґроді, а це збільшило число наших канцелярій, а тим самим
прискорило й розвій нашої літературної мови.

Отже, українська літературно-писемна мова цієї епохи, в своїй основі мала

північно-західні українські говори. Перші канцелярії зачали працювати на землях
північних, поліських, і тут і виробилася стара канцелярійна мова, що рано злучилася з
мовою південною, галицькою, й створила тодішню українську літературну мову,
мову руську, мову не тільки канцелярій, але й мову книжок. У цій мові сильно й
довго трималися дві північноукраїнські ознаки, спільні й мові білоруській, а саме: 1).
Писали е замість я в ненаголошеному складі, наприклад.: тисеча, присегати,
десетина й т. ін., явище це не часте в мові білоруській, але частіше в
північноукраїнській. Ненаголошене Ђ передається через е, — це риса
північноукраїнська, спільна з білоруською, наприклад: немий, беда, цена, вЂщий —
вещуючи, бЂгаючи — бегутъ, грЂхъ — згрешили й т. ін. Ці дві ознаки, живі для
північноукраїнської мови, були для інших українських земель тільки правописною
звичкою, що сильно трималася в нас у віках XVI-XVII. Взагалі ж ця північно-західна
основа нашої української літературної мови трималася, власне кажучи, аж до кінця
XVIII віку, цебто до Котляревського, який з нею рішуче порвав, ставши писати
живою мовою, в основі своїй полтавською. У культово-релігійному письменстві
продовжував вживатися книжно-словянський тип давньоруської мови, однак
мова цього типу помітно українізувалася і її стали називати словенороською.

Словенороська мова в своїй основі старослов’янська, була вже мало зрозумілою

для широких кіл українського народу. Все це зумовило появу спроб перекладу
церковних книг. Видатною пам’яткою староукраїнською мовою є
«Пересопницьке Євангеліє». Переклали книгу Михайло Василевич та
архімандрит пересопницького монастиря Григорій в 1556-1561 роках. Простою
мовою було перекладено «Крехівський апостол».

Іван Франко вважав, що ця епоха була «порою, в котрій у нас народилася і

почалася гарно розвиватися перша всеукраїнська, дійсно національна
література, коли писали мовою, зрозумілою по всіх усюдах русів України».

На XIV-XV віки припадає нове пожвавлення наших літературних стосунків з

південними слов’янами, болгарами та сербами, де розвинувся великий літературний
рух у зв’язку з працею Патріярха Тирновського Євфимія й його учнів, особливо
Костянтина Костенцького. Того ж часу заклалися сильні культурні слов’янські
центри в Костянтинополі та на Афоні, де писалося багато слов’янських книжок. У
цих центрах працювали й українці. Ось тому в XV віці на українській літературній
мові сильно позначився цей новий південнослов’янський вплив.
Від давнього часу збереглася т. зв. Литовська Метрика — це 566 томів різних актів
1386-1794 років, які вийшли з литовсько-руської великокняжої та інших канцелярій.
Усі ці акти (крім актів XVIII віку) писані тогочасною українською літературною
мовою, в якій був дуже показний вплив живої народної мови. У цій мові вже багато й
слів чужого походження, особливо німецьких, а пишеться їх тільки нашою старою
грецькою системою: Платон, Ірина, Гедимин, Ольгерд і т. ін. Вплив актів Литовської
Метрики на розвій нашої літературної мови був помітний.

За Литовського часу аж до т. зв. Люблинської унії 1569 року українська

літературна мова вільно розвивалася, головно на тій основі, якої вона набула
собі за княжої доби. Правда, з року 1340-го, коли Галичина була приєднана до
Польщі, вона була тим самим відірвана від Волині та Київщини й підпала, разом із
північними українськими землями, Холмщиною та Поліссям, більшим мовним
польським впливам. Це було перше розірвання соборности нашої мови, і воно й
послужило причиною дальшого великого розходження мови східноукраїнської від
західної, т. зв. "галицької".

Коли по Татарщині населення трохи розрідилося, галицько-волинські князі ще з XIII

віку розпочали оселювати на своїх землях німецьких поселенців, яких у Галичині з
бігом часу зібралося не мале число, бо німецьку колонізацію продовжували й
польські королі. Ця колонізація принесла нам помітні сліди і до нашої культури, і до
нашої мови.

На Наддніпрянщині кінця XV віку розпочалося сильне уходництво на південь, на

ловлю звірини, боброві гони, рибальство, пасічництво, хоч були там під постійною
загрозою татарського нападу. Це розпочиналася козаччина, що доводила українські
говірки до певного нівелювання й була помітним провідником татарських впливів на
українську мову.

Національною назвою нашою й за цієї доби було русин, а народ звався Русь. По
пам’ятках знаходимо нерідко слово "україна" в значенні пограниччя. Мова наша
звалася "руською".

Під час проголошення Бреської унії українське населення зазнало утисків і

пожвавилось літературно-культурне життя на Україні тільки з появою
друкарства. У 1574році у Львові Іваном Федоровим надрукований «Апостол», у
1581році «Острозька Біблія». Значного розвитку набуває друкарська справа у
17ст. У 1615 році була заснована друкарня Києво-Печерської лаври.

Жива українська мова знайшла відображення у зв’язку з поширенням

друкарства та шкільної освіти, у діловій мові українських канцелярій. Писарі
зберігали фрази-стереотипи з Литовського статуту та інших правописних
кодексів. Цінні зразки мови дають судові документи, які фіксували живе
мовлення свідків і підсудних. В них спостерігаються мовні риси різних
соціальних верств населення.

У зв’язку з поширенням друкарства в кін.16-поч.17ст.зявляються кілька

граматик, серед яких найвидатнішою є «Граматика» Мелетія Смотрицького
(1619), «Граматика славенская» Лаврентія Зизанія (1596), «Кграматика
славенского язика» (1586). Ці граматики сприяли усвідомленню будови
української мови.

Для вивчення теорії української мови велике значення мали словники.

«Лексис» Лаврентія Зизанія (1596), «Лексикон словенороський» Памви Беринди.

З середини 16ст.надзвичайно розповсюдилась література,яку називали

полемічною. Крім догматичної та політичної дискусії, література цього роду
виражає почуття обурення, звинувачення, прокльони. Серед полемічної
літератури виділяють творчість Івана Вишенського. Його перу належать
полемічні послання скеровані проти унії. Він гостро критикував весь тодішній
церковний та світський лад, вимагав простоти старохристиянського братства.