Практичне заняття №1

Тема: Мова оригінальних писемних пам’яток періоду Київської Русі

1. Зародження писемності давніх слов'ян. Глаголичне та кириличне письмо на

території Русі-України та історія його виникнення.

2. Типи літературно-писемної мови в Київській Русі.

У Київській Русі існували дві форми усної мови (усне народне діалектне
мовлення та усно-літературні койне, тобто «спільні діалекти» для багатьох
верств населення) і дві писемно-літературні мови
— давньокиївська (давньоруська) і церковнослов'янська.
Для всієї території Київської Русі спільними були дві літературні мови —
церковнослов'янська і давньо-київська (її традиційно називають також
давньоруською).
Церковнослов'янська мова за походженням — старослов'янська (інша назва
— староболгарська, бо вона виникла на основі одного з македонських діалектів
староболгарської мови). Ця мова прийшла до нас разом із священними книгами
після прийняття християнства і стала мовою православної церкви, освіти і
культури. На східнослов'янському ґрунті ця мова зазнала впливу місцевих
народних говорів і стала помітно відрізнятися від староболгарської мови. У
науці вона дістала назву «церковнослов'янська мова». Однак, незважаючи на
значні місцеві впливи, церковнослов'янська мова не змінила своєї суті. Вона
залишилася спільною мовою всіх православних (а пізніше також і греко-
католиків) як на Русі, так і в інших слов'янських християнсько-православних
країнах. Для східних слов'ян вона була хоч і зрозуміла, проте все ж таки не
рідна.
Усі державні й світські культурні функції на всій території Київської Русі
виконувала давньокиївська (давньоруська) писемно-літературна мова. Вона
виникла на основі місцевих мовних традицій фольклору, суспільно-політичної
практики і дружинного епосу за зразками й мовними моделями
старослов'янської мови. Маючи розгалужені стилі (юридично-діловий,
літописний, світсько-художній), давньокиївська писемно-літературна мова
функціонувала паралельно з церковнослов'янською мовою (деякі вчені
вважають ці мови лише двома жанрами тієї самої літературної мови). Це —
мова збірника законів «Руська правда», літопису «Повість минулих літ», а
також «Слова про Ігорів похід», «Повчання Володимира Мономаха», «Моління
Данила Заточника» та ін. У різних реґіонах Русі ця писемно-літературна мова
поступово збагачувалася місцевими лексичними й стилістичними
особливостями і згодом стала основою формування української, білоруської і
частково російської писемно-літературних мов давнього періоду. Проникнення
ж місцевих народнорозмовних елементів у церковнослов'янську мову
спричинилося до виникнення української, білоруської та російської
редакцій церковнослов'янської мови. Таким чином, церковнослов'янська мова
по суті стала сукупністю багатьох (східнослов'янських, сербської, болгарської)
її редакцій.
Проте слід сказати, що спільність і церковнослов'янської, і давньокиївської
(давньоруської) мов для всієї території Київської Русі від самого початку була
дуже відносною. Правильніше було б говорити про спільність не самої мови, а
лише писемних текстів. Церковнослов'янські й давньоруські тексти були вже з
найдавнішого часу лише своєрідними графічними формулами, які читали в
різних реґіонах по-різному, вимовляючи слова «на свій лад». Той самий текст,
прочитаний з книжки, скажімо, у Києві, Полоцьку й Суздалі, сприймали як
різними мовами.
Шалений наступ на все українське посилився за царювання Петра I. У 1720
р. він видав указ, щоб усі книги з українських друкарень «исправления ради и
согласия с великороссийскими» надсилали до Синодальної контори, а для
нагляду над друкарнями призначали цензорів, які мали стежити за тим, чи
виконуються настанови цього указу. Однак російській світській і церковній
владі ще довго довелося змагатися з українським впливом на
церковнослов'янську мову.
Протягом XVIII ст. вимова церковнослов'янських текстів була, нарешті,
зрусифікована не тільки в Росії, але і в Україні. Така вимова на російський лад в
українських церквах, що визнають зверхність Московського патріархату,
триває й нині. Лише в деяких словах (наприклад, Господь, господин, Галилея,
Голгофа та ін.) вимова українського задньоязикового h замість
російського g залишилася в усіх православних церквах України, Росії і
Білорусі.

3. Юридично-ділова писемність. «Руська правда».

Юридично-ділова писемність на Русі виникла з необхідності закріпити на

тривалий час правові норми життя, майнові стосунки між тодішніми
громадянами, торговельні й політичні договори з іншими державами тощо.
Щоб юридичний документ відповідав своєму призначенню, він мусив бути
точним, лаконічним, зрозумілим.

Тому хоч мова ділових пам’яток усе ж таки характеризується специфічною

опрацьованістю й унормованістю, ця опрацьованість істотно відрізняється від
обробки мови руської художньої літератури різних жанрів. Пам’яткам ділової
писемності властиві шаблонність побудови, одноманітність мови і
синтаксичних конструкцій, насиченість юридичними термінами, побутовою
лексикою і канцелярсько-адміністративними формулами, своєрідна
стандартність фразеології. Усе це спричинилося до виникнення досить сильної
тенденції в сучасному мовознавстві не розглядати різні ділові записи, приватні
листи і навіть “Руську правду” як документальне джерело для вивчення історії
літературної мови, що навряд чи можна визнати слушним. Ділова писемність
завдяки зв’язку з життям і відображенню живого мовлення східних слов’ян має
виключно важливе значення при дослідженні проблеми формування й
первісного функціонування руської писемно-літературної мови. Звертатися до
живого народного мовлення або писати мовою, близькою до народної, писаря
нерідко примушувала сама специфіка цього жанру, в якому йшлося про місцеві
події, людські стосунки, різні життєві колізії й побутові реалії. Тематика
зумовлювала й проникнення в писемність лексико-семантичних діалектизмів,
яких у діловій та оригінально-світській писемності взагалі було більше, ніж у
перекладній і богослужбовій літературі. Якби збереглися ділові документи Х-
ХІ ст. з Середньої Наддніпрянщини, ми, без сумніву, мали б цікаві свідчення
про граматичні й лексичні особливості центральних протоукраїнських говірок
ранньої епохи.

Найдавнішими пам’ятками руської юридично-ділової писемності, з яких

починається її історія, слід вважати договори київських князів з греками 907,
911, 944 і 971 рр., які, за висловом С. П. Обнорського, “не залишають сумніву в
тому, що оригінали їх були складені руською мовою і були сучасні самим
договірним актам”2. Проте не всі дослідники погоджуються з таким
твердженням. Л. П. Якубинський вважав, що мова всіх договорів X ст. була
церковнослов’янською3. На думку І. Свєнціцького, договори 907 і 911 рр. були
написані старослов’янською мовою з давньоруськими елементами, а договори
944 і 971 рр. – переважно давньоруською мовою із старослов’янськими
вкрапленнями. На використання усного мовлення вказують простота і ясність
синтаксичної структури мови найдавнішого договору 907 р., його словникові та
деякі граматичні елементи. Для мови цього договору характерні
повноголосся (городъ, вороты, Переаславля, поволоки, поволочити, узорочье та
ін.), руські форми дієприслівників на -чи (приходячи, хотечи, поидучи,
платячи та ін.). У договорі 944 р. згадуються золоті й срібні печатки, якими
засвідчувались особи київських купців, грамоти від київських князів, письмові
заповіти київських купців. Важко припустити, щоб усі ці документи писалися
лише грецькою мовою. Найвірогідніше, існували й паралельні руські тексти,
складені київськими писарями, інакше у відомих нам договорах не було б такої
великої кількості суто східнослов’янських слів, форм і зворотів, відсутніх у
старослов’янській мові6: поидучи Русь за ся, поздорову, рухло, купля та ін.

Мова “Руської правди” в своїй основі цілком східнослов’янська. Як відзначав

Ю. Ф. Карський, ця пам’ятка “створює враження твору, написаного чистою
народною руською мовою”7. Наприклад, у списку 1282 р. переважають такі
фонетичні особливості: а) повноголосні форми типу болото, волога, воротити,
ворохъ, голова, городъ, дерево, золото, корова, молоко, солодъ, холопъ,
хорошъ і т. ін.; б) слова з шиплячими ч, а не щ: дочерь, хочеть; в) слова з
початковим о, а не є: один, оже; г) шиплячі ж, ч замість сполук жд, шт: нужа,
чюжь, межю; д) сполучення ро-, ло- (роба, локоть) і лише один раз -ра:
разбой. Серед найхарактерніших морфологічних рис відзначимо такі: а)
закінчення -у в іменниках чоловічого роду родового відмінка однини, властиве
живому руському мовленню і сучасній українській мові: гороху, торгу,
своду; б) маловживаний аорист; в) форма перфекта в 3-й особі без
зв’язки: совокупилъ, оуставилъ, оубили; г) форми майбутнього часу з
допоміжним дієсловом начьну: начьнеть лежати, начѢнеть хотѢти; д)
частка -ся в препозиції.

4. Мовні особливості літописів.

5. Мова ораторсько-проповідницької прози («Слово про закон і благодать»

Іларіона, «Повчання» В. Мономаха, «Слово» К.Туровського).
6. Особливості мови «Слова о полку Ігоревім».
Поема «Слово про похід Ігоря», будучи найвищим художнім
досягненням староруської літератури, одночасно являє собою
найвизначнішу пам’ятку давньоруської літературної мови. Причому воно є
свідченням самобутності цієї мови, що витворилася на народній
східнослов’янській основі.

«Слово про похід Ігорів» насичене специфічними словесно-образними

засобами, тропами як метафоричного, так і метонімічного походження. Та
незважаючи на це, воно не справляє враження образної перенасиченості,
не втрачає простоти.

Найпоширеніший художній засіб у творі — це епітет. Епітети «Слова про

похід Ігорів» не однакові за своєю художньою фактурою. Чимало з них
метафоричні, побудовані за принципом перифраза: «О, Бояне, соловію
години давньої!» тощо. Поетичні якості твору значною мірою
зумовлюються характером епітетів і не лише смисловими, залежними від
контексту відтінками епітетів, а й кількістю їх. Так, епітет великий в різних
значеннях і граматичних формах знаходимо у «Слові про похід Ігорів» 18
разів, хоробрий — 16, золотий — 16, кривавий — 5 і т. д. Найчастіше
вживані епітети на позначення кольорів: черлений, чорний, срібний тощо.
Часте повторення цих епітетів не викликає відчуття якоїсь набридливої
одноманітності, бо здебільшого вони виступають як епітети постійні, які
начебто складають звукову матерію слова, підкреслюючи його емоційне
звучання.

Так, епітет великий часто виступає як постійний до назви річки Дон:

«Галки стадами біжать до Дону великого». Проте в інших випадках цей
епітет використовується для характеристики величі найвизначніших
руських князів: «…давній великий Ярославе»; «Тоді великий Святослав
ізронив злато слово».

Епітет злат не тільки сприяє відтворенню обстановки багатого княжого

побуту, а й надає авторському стилеві піднесеного урочистого звучання.

Порівняння у «Слові про похід Ігоря» менш численні, ніж інші мовно-
художні засоби. Більшість з них безпосередньо змикаються з метафорою,
майже невіддільні від неї. Так звані прямі порівняння «Слова про похід
Ігорів» також дуже лаконічні. Усі вони дуже виразні, ґрунтуються на
глибоких спостереженнях і глибоких співставленнях. Всеволодові воїни-
куряни скачуть, «як ті сірі вовки в полі»; половецькі води скриплять
опівночі, «мов лебеді розпуджені» Святослав схопив у полон Коб’ява з
залізних половецьких полків, «яко вихрє».

Часом порівнянню розгортаються у велику картину, як наприклад,

порівняння кривавого бою із засівом, з весільним бенкетом, з молотьбою.
 «Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, а кров’ю полита і тугою
зійшов (цей засів) на Руській землі».

Промовистим свідченням словесно-образної майстерності «Слова про

похід Ігоря» є його метафорична система. Більшість метафор пам’ятки
художньо витончені, свідчать про надзвичайно високу мистецьку культуру
автора. Саме вони великою мірою зумовлюють той винятковий художній
динамізм, який дає нам право зіставляти «Слово про похід Ігорів» з
музичною симфонією.

Тричі зустрічається в «Слові про похід Ігорів» дуже містка і виразна

метафора «крамолу кувати». На Русі здавна вміли куванням обробляти
метал і назва цього виробничого процесу, природно, тут покладена в
основу метафори, проте багатство змісту цього мовно-художнього образу
досягається символічним значенням іменника меч. У ті часи меч був
символом влади, війни. Нерідко він виступав як символ усього руського
народу. Меч вважався священною річчю. Ось чому вираз «крамолу
коваше» сповнений глибокого, можливо, по-справжньому зрозумілого
лише для сучасників осуду. «Той-бо Олег мечем крамолу кував». Одним з
найулюбленіших різновидів метафори для автора «Слова про похід Ігоря»
є персоніфікація. Передусім, поспіль персоніфікованою виступає в поемі
природа. Автор наділяє її всіма рисами живої істоти. Вона в нього радіє,
жмуриться, тривожиться, страждає, коротше кажучи, сповнена тих самих
почуттів, що й люди.

Суто зображальну стилістичну функцію виконувати у «Слові про похід

Ігорів» імена язичницьких староруських богів Хорса, Велеса, Стрибога.

Тропи метонімічної групи в «Слові про похід Ігоря» представлені значно

скупіше, ніж метафоричні.

Деякі метонімічні вислови «Слова про похід Ігорів» грунтуються на

заміні кількісних співвідношень, тобто являють собою синекдохи: «А
Святослав смутний сон бачив в Києві на горах; що зробили всі з моєю
срібленою сивиною?» Мета кожного з них — посилити свіжість, виразність
викладу.

Риторйчно-оздоблювальну функцію виконують у «Слові про похід

Ігорів» нечисленні перифрази. Вони надають мові фігуральності, а, крім
того, за їх допомогою автор уникав повторів там, де вважав це за потрібне.
Так, щоб зайвий раз не називати імені Бояна, автор, вважаючи його
Велесовим внуком, пише: «Співати було пісню Ігореві, того внуку».
Перифраз «діти бісові» вживається на означення половців, руський народ
автор називає Даждьбожим внуком, Руську землю — Трояновою землею
тощо.

Ораторську публіцистичну спрямованість його мови посилюють

афористичні вислови. До афоризмів «Слова про похід Ігорів» слід віднести
такі вирази: «Лучче ж би потятим бути, аніж положеним бути», «Хоть і
тяжко тій голові бути без пліч — зле і тілу без голови».

Таким чином, розглянувши художні особливості «Слова про похід

Ігоря», ми можемо сказати, що «Слово про похід Ігорів» є, без сумніву,
найвидатнішою мистецькою пам’яткою давньоруського письменства,
одним з найдосконаліших художніх творів світової літератури.

Особливо відзначається своєю вишуканістю, художньою досконалістю

система словесних мовно-художніх засобів пам’ятки. Епітети, порівняння,
метафори, персоніфікації, символи, метонімії та інші тропи вражають
своєю свіжістю, багатством і розмаїтістю.

Багатюща система художніх засобів «Слова про похід Ігорів» виростала

на грунті усної народної творчості. Поетика поеми тісно сплетена з
поетикою фольклору. Але, беручи фольклорні мовно-художні засоби за
основу, автор удосконалював, відточував, насичував їх глибини змістом.
Тому можемо з повним правом сказати, що досконала система художніх
засобів поеми є витвором індивідуального поетичного генія її автора.