1

2. Нова українська літературна мова на загальнонародній основі. Роль

І. П. Котляревського та Т. Г. Шевченка в історії її розвитку. Ознаки
літературної мови. Основні стилі і підстилі української літературної
мови

Відомо: писемність на території України була ще в дохристиянські часи,

раніше, ніж брати-просвітителі Кирило і Мефодій удосконалили уже існуючу
азбуку, якою користуємось і яка називається кирилицею. Українська писемна
мова пройшла такі основні етапи розвитку: руська народна і старослов'янська
(церковнослов'янська) мови Київської Русі – відповідно староукраїнська мова
світської літератури, літописів, адміністрації Великого князівства
Литовського і старослов'янська мова релігійної літератури.

Нормалізації й уніфікації писемної мови сприяли книгодрукування в Україні,

видання граматик й словників, розвиток стилів на основі народного мовлення
(документи гетьманських канцелярій, ораторська проза, вірші, драми і т.
інше).

Становлення нової української літературної мови відбувалося на основі

середньонаддніпрянських діалектів. Розвиток літературної української мови
спостерігаємо у творах видатних українських письменників усієї України
(кінець XIX – початок XX ст.). Державно-імперські антиукраїнські заходи
царизму, такі як Емський указ та Валуєвський циркуляр, ускладнювали
процес становлення єдиної літературної української мови в Росії. Єдина
українська літературна мова для всієї України, за яку виступав Іван Франко,
стала можливою після возз'єднання всіх українських земель 1939 року.
Боротьба з так званим українським націоналізмом в УРСР, репресії 30-х і
подальших років призвели до значної мовної русифікації в суспільному
житті. Разом із тим, створення словників, граматик, правописів, діяльність
письменників та інших культурних діячів сприяли становленню нормованої,
а отже, літературної української мови та її вжитку в усіх сферах суспільного
 2

життя. Однак закон про державність української мови було прийнято лише
1989 року.

У боротьбі проти всіляких заборон українська національна мова успадкувала

надбання попередніх століть і не лише вистояла й утвердилася, а й
розширила свої функціональні стилі, відшліфувала засоби вираження.

Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську мову – як

літературну, так і діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну
лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова.

Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних

(середньонаддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших
закріпилися в художніх творах і науковій літературі.

Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік,

коли вийшли друком три перші частини „Енеїди“ І.П. Котляревського. І.П.
Котляревський – зачинатель нової української літературної мови. Він
увів до літератури багату, колоритну, мелодійну співучу українську народну
мову.

Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас

Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-
фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її
різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в
єдину чітку мовностилічну систему. Українська мова стала придатною для
вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів
українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив
перед нею необмежені перспективи дальшого розвитку.

Кращі письменники ХІХ і ХХ ст. творчо розвивали і збагачували українську

літературну мову, боролися за надання українському народові права вільно
користуватися рідною мовою.
 3

Визвольні змагання українського народу в 1917-1920 роках зумовили

розширення функцій української мови як державної. Проголошена
радянським керівництвом політика розвитку національних мов і культур не
була послідовною, і розвиток української літературної мови суттєво
уповільнився вже на зламі 20-30-х років, з утвердженням у державному житті
тоталітарного режиму, із запровадженням політики русифікації, що
базувалася на хибній теорії злиття всіх радянських націй і народностей в
одній радянській спільноті.

Гарантією успішного розвитку української літературної мови, повнокровного

її життя може бути тільки справжня державність українського народу.

Історична доля української мови, як і доля українського народу, має

докорінно змінитися з утворенням соборної, демократичної, правової
української держави.

Українська літературна національна мова сформувалася на основі найбільш

уніфікованого й поширеного діалекту, в основі якого лежать
середньонаддніпрянські говірки, але увібрала в себе і найважливіші елементи
інших діалектів України. Літературна мова – це нормована мова з погляду
лексики, граматики, орфографії, орфоепії (тобто це певні критерії вживання
слів та речень).

Мовна норма – це сукупність загальновизнаних, кращих, найпридатніших

мовних засобів, що вважаються правильними на певному історичному етапі.

Лексична норма – це відбір словесних засобів які сприяють встановленню

певного мовного стилю.

Орфографічна норма – це орієнтація в написанні на останнє видання

„Українського правопису“ та на нормативні словники.

Граматична норма – це вибір правильних словоформ, а також правила

побудови речень та словосполучень.
 4

Орфоепічна й акцентна – це правила вимови й наголосу.

Стилістична норма – використання мовних засобів, властивих певному

стилю.

Пунктуаційна норма – вживання розділових знаків.

Літературна мова має дві форми вживання:

1) писемну, пов'язану з усіма названими нормами, крім орфоепічної та

акцентної;

2) усну – розмовно-літературний стиль, що включає всі норми, крім

орфографічної.

Норми літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил,

якими користуються мовці в усному й писемному мовленні.

Літературна мова – це вища форма вияву національної мови, відшліфована

форма загальнонародної мови, якій властиві: багатофункціональність,
унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів.

Вона обслуговує всі сфери діяльності суспільства (матеріально-виробничу,

державну, культуру, радіо і телебачення, пресу, освіту, науку, художню
літературу, побут людей); є засобом вираження національної культури,
національної самосвідомості українців.

Найголовніша ознака літературної мови – це її унормованість, властиві

їй норми.

Стилі сучасної української літературної мови.

Стиль (з лат. stilos) у мові – це проблема мовного вживання; це система

мовних засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером
висловлювання.
 5

Розмовний стиль – найдавніший, виник з потреби спілкування; має дві

форми: кодифіковану і не кодифіковану. Риси його: не одноманітність,
експресивно-емоційне забарвлення, просторічні елементи в лексиці, різні
інтонації, ритми, мелодика; форма – діалогічна й монологічна, а тому
неповні, еліптичні речення і позамовні засоби: міміка, жести, ситуація.

Художній стиль – це складний сплав, відображає багатство національної

мови; це поєднання всіх мовних стилів з погляду лексики, граматики, але з
орієнтацією на літературну мову. Основні різновиди: проза й поезія. Одна з
його особливостей – вживання художніх засобів (тропів: епітетів, метафор,
порівнянь, алегорій і т.ін.), що сприяє створенню образності.

Науковий стиль – це повідомлення з науковою інформацією, які вимагають

логічного викладу на лексичному та граматичному рівнях; характеризується
вживанням термінологічної лексики, розгорнутими складними і
складнопідрядними реченнями, відповідними фразеологізмами;
документуються твердження, обов'язкові посилання, а також цитати. Його
різновиди: власне науковий, науково-популярний, науково-навчальний,
виробничо-технічний з відповідними мовними вимогами до кожного
різновиду.

Публіцистичний стиль – призначений інформувати суспільство про факти,

явища і формувати громадську думку. Основна риса: поєднання логічного
викладу з емоційно-експресивним забарвленням з метою впливу і
переконання. Орієнтується на усне мовлення (ораторський стиль), а тому
можлива діалогічна форма (запитання і відповіді на тлі авторського
монологу), звертання, чіткість оцінок явищ, подій і т.ін. Має різновиди:
науково-популярний, газетний, радіомовлення і телебачення. Побутують
усна й писемна форми публіцистичного стилю.

Офіційно-діловий стиль – це прийоми використання мовних засобів під час

документального оформлення актів державного, суспільного, політичного,
 6

економічного життя, ділових стосунків між окремими державами,

організаціями та членами суспільства у їхньому офіційному спілкуванні. Має
дві форми: усну і писемну. Його стильові різновиди: дипломатичний,
законодавчий, адміністративно-канцелярський. Написання документів
вимагає суворої нормативності (літературної мови з відповідним добором
мовних засобів) та логічної виразності.

Ділова українська мова як різновид літературної мови виявляється в

офіційно-діловому стилі, в основному в його адміністративно-
канцелярському різновиді, який має писемну й усну форми вживання.

Історично цей стиль базується на документах доби Київської Русі та

адміністрації Великого князівства Литовського, на юридичних актах міських
урядів (XV - XVII ст.), на документах гетьманських канцелярій, має лексико-
синтаксичний вплив російської канцелярії та мови австро-угорських і
польських канцелярій.

Основна одиниця документа – текст, що оформляється за певними правилами

з використанням відповідних реквізитів ( за класифікацією управлінських
документів ). Композиція, або структура, тексту [вступ, доказ (розповідь,
міркування, пояснення),закінчення (висновки, мета, заради якої укладено
документи пропозиції)] вимагає стандартизації (для кожної групи документів
зразок, еталон, який є нормативним, вихідним), тобто єдиних обов'язкових
вимог до відповідних груп документів з погляду мовних засобів.

Так, на рівні лексики в основі ділової української мови лежать

загальнозрозуміла, нейтральна, нормована, так звана книжна, між стильова
лексика, відповідно термінологія та професійно-виробнича лексика; відтінок
книжності мають слова з абстрактним значенням (виконання, дозволяється,
розробляється, посвідчення), дієслова (здійснювати, надіслати, призначити),
вмотивовані слова (що відповідають змісту документа); іншомовні слова (за
доцільністю вживання); на рівні словоформ – вибір найточнішої граматичної
 7

форми слова (з погляду відмінків – прізвища, звертання), вживання роду

(назви посад, професій) і числа; написання числівників, вживання
відповідних займенників (Ви, ми) та відповідних форм дієслів (інфінітиву,
першої та третьої особи теперішнього часу, наказового способу); на рівні
синтаксису документ в основному має розповідний характер, отже, вимагає
розповідних поширених речень, найчастіше простих з прямим порядком слів,
у деяких документах (контрактах, договорах) – складних речень з умовними,
причиновими підрядними реченнями; можливі інфінітивні конструкції та
вживання розщепленого присудка (зробити огляд, провести операцію, давати
вказівки); важливим є вибір прийменника у синтаксичних конструкціях
(відповідно до, підготуватися до...) і т. Ін.
 8

3. Діалектне членування сучасної української мови

До діалектної лексики (діалектизмів) належать слова, уживання яких

обмежене певною територією. Діалектна лексика характеризується
неоднорідністю. Одним із видів діалектизмів є етнографізми – слова, що
називають предмети, поняття, характерні для побуту, господарства певної
місцевості, наприклад: котига – віз, на якому возять припаси, необхідні для
пастухів, овець; верета – покривало, мішок на сінник; загата – огорожа біля
стін хати, проміжок між якою і стінами закладається листям. Етнографізми
не мають паралелей у літературній мові, оскільки вони є місцевими назвами
місцевих реалій. Іншою групою діалектної лексики є власне лексичні
діалектизми – слова, які збігаються із загальнолітературними за значенням:
безрога – свиня, легінь – парубок, бузько – лелека, втрафити – потрапити,
капарство – недбалість, неохайність, ковнір – комір, клевець – молоток, когут
– півень, рахуба – клопіт. Третьою групою діалектної лексики є семантичні
діалектизми, тобто слова, які мають інше, ніж у літературній мові, значення:
куля – милиця, бук – палиця, обруч – поряд.

Діалектизми не входять до складу літературної мови. Письменники

звертаються до діалектизмів з метою передати особливості говірки своїх
героїв, достовірніше відтворити етнографічні деталі, місцевий колорит
описуваних подій. Украплення діалектизмів у художній текст має бути
помірним і стилістично виправданим. Порушенням стилістичних норм мови
є використання діалектизмів у науковому та офіційно-діловому стилях.

Діалект (з грец. „розмовляти, спілкуватись, вести розмову один з одним“,

звідки діалект — наріччя, говір, мова, якою спілкується між собою певна
група людей), різновид мови, що вживається як засіб порозуміння особами,
пов'язаними між собою територією, фаховою або соціальною спільністю.
 9

Північні наріччя
Розповсюджений у північній частині території України, півдні Білорусі та
Польщі, а також в західних районах Брянської області (Росія). Сюди
традиційно відносять три основні діалекти на території України
(Східнополіський, Середньополіський і Західнополіський говір).
Говори північного наріччя відрізняються між собою певними пережитковими
елементами. Серед них зустрічаються особливості:
 вживання закінчення -є замість -а після довгого приголосного: життє,
весіллє, зіллє;
 вживання закінчення -и замість -і в прикметниках у називному
відмінку множини: добри, здорови, гарни.
Лексика і морфологія
У північно-східному діалекті існує чимало термінів, схожих з польською і
білоруською мовами. Вищезазначені мови формувалися в сусідстві з
північно-східними говорами.
Фактично кожен говір виділяється серед інших своїми специфічними
особливостями, наприклад, слово болото в північних говорах означає
трясовина, драгва, здвіж, драгá, балóта.
Південно-західні діалекти:
 Волинсько-подільський діалект, який об’єднує волинські та подільські
говірки, які поширені на території Волині та Поділля;
 Галицько-буковинський діалект, який поширений на територіях
історичних областей Галичини і Буковини (сюди відноситься в тому числі
гуцульський діалект);
 Карпатський, який об’єднує бойківські (північнокарпатські),
закарпатські і лемківські говірки (західнокарпатські).
Серед фонетичних особливостей південно-західного наріччя:
 в галицько-буковинських говорах а після м’яких приголосних і
шиплячих переходить в голосні переднього ряду е, і, и: час – чіс, шáпка –
ши́пка);
 10

 перехід ненаголошеного о в у: гоулýбка, кужýх;

 змішування е та і в словах (жиевé, вислó), а в буковинському говорі
простежується заміна артикуляції и в напрямку до е (бики -беикé, жéто –
жито);
 простежується також перехід м’яких приголосних звуків д’, т’ в ґ’, к’:
д’ід – ґ’ід, т’íсто – к’íсто;
Серед морфологічних особливостей південно-західного наріччя:
 у багатьох говорах збереглися  давні закінчення давального і місцевого
відмінка множини іменників чоловічого роду -ом, -ім, -ох, -ix (синóм, брáтім,
на синóх, на брáтіх у формах синáм, братáм, на синáх, на братáх);
 також збереглися давні форми давального і орудного відмінка однини
особистих і зворотних займенників мі, ми, ті, ти, си з форм менí, тобí, собí,
менé, тебé, себé;
 характерне поширення вживання різних форм майбутнього часу (бýду
читáти, бýду читáв, читáтиму, му читáти);
Південно-східний діалект
Говори південно-східного наріччя характеризуються багатьма мовними
явищами, які зафіксовані в літературній нормі української мови, зокрема, їм
властива наявність шестифонемного ударного вокалізму, що включає голосні
/ а /, / і /, / I /, / у /, / е /, / о /. У той же час для говірок південно-східного
наріччя характерні власні риси, які не відображені в літературній мові. До
них відносяться такі особливості:
 збереження м’яких шиплячих: ло [ш’á] (лоша), ведме [ж’á] (ведмежа),
поспі [ш’á] т ‘(поспішать).
 присутнє закінчення -iй в багатьох прикметниках твердої групи: прохід
[н’iй] (прохідний), мар [н’iй] (марний), б’í [л’iй ] (білий) та інші.
 флексія -iм, -iх в давальному і місцевому відмінках множини іменників,
які мають за основу м’який приголосний: кó [н’iм] (коням), д’í [т’iм] (дітям),
на кó [н’iх] (на конях).
 11

 поширення в формах дієслів II дієвідміни флексії -е: хóд [е] (ходить),

прóс [е] (просить), нóс [е] (носить);
 в деяких говорах відсутнє чергування / х /,/ г /, / з /, / с /, / к /,  / ц /:
порó[г’i] (порозі), ру [к’í] (руці);
 вимова / ф / як / x /, / хв /: тýхлі, хвáбріка;
У південно-східних говорах часто зустрічаються русизми, а також тюркізми,
болгарізми, запозичення з романських мов.
Крім того, слід зауважити, що мешканці деяких територій України в розмові
використовують так званий суржик, тобто суміш лексики російської та
української мов з українською фонетикою і граматикою. Звичайно, цей говір
не можна назвати мовою і навіть діалектом, так як подібна суміш є
звичайним незнанням правил і норм ані російської, ні української мов, тому
варто всіма зусиллями уникати подібну вимову в спілкуванні.

4. Слово і його значення. Системний характер лексики

Слово – центральна функціонально-структурна одиниця мови. Усі інші

елементи мови існують або для слова й у слові (фонеми та морфеми), або зав-
дяки йому (речення).

Задовільного, логічно бездоганного визначення слова мовознавча наука ще

не має, хоча мовці завжди чітко відчувають і виділяють у мовленні окремі
слова. Це зумовлено тим, що, ло-перше, слова в мові дуже різні за своїм
значенням і функціями, а по-друге – визначення, яке підходить для однієї
мови, часто не придатне для іншої.

Найбільш точно й стисло окреслив слово французький мовознавець А. Мейє

(1866–1936): «Слово – це вираження асоціації певного значення з певним
комплексом звуків, що піддається певному граматичному використанню».
Проте навіть це визначення далеко не досконале: у ньому чітко не
 12

відмежовується слово від морфеми, з одного боку, і від словосполучення, з

іншого; не враховано існування в мові багатозначних слів.

Певне значення (зміст, поняття) властиве не тільки слову, а й морфемі

(наприклад, у слові безхмарний реальне значення мають і префікс без-, що
вказує на відсутність чогось, і корінь -хмар-) та фразеологічному
словосполученню (пекти раків, передати куті меду, мати олію в голові), яке
складається з двох і більше слів. Є багатозначні слова (голова на плечах,
голова колони, голова зборів). є слова, зокрема займенники (він, такий,
стільки), які не мають самостійного лексичного значення  набувають його
тільки в контексті. Отже, значення не є Означальним для слова, хоч і
обов'язковим.

Не можна вважати визначальною рисою слова і його цільноформленість

(непроникність). Наприклад, дієслово читати в складеній формі майбутнього
часу (буду читати, читати (буду) виступає в розчленованому вигляді.
Складена форма ви щого ступеня порівняння прикметників може виражатися
двома частинами: більш поміркований, менш придатний.

Основна відмінна риса слова, якою воно відрізняється і від морфеми, і від
словосполучення, – це наявність у ньому певного граматичного значення.
Наприклад, наведена вище форма буду читати – дійсний спосіб, майбутній
час, перша особа однини. Граматичне значення має і прислівник швидко
(належить до певної частини мови), і прийменник над (крім того, шо
належить до певної частини мови, ще й вимагає після себе орудного або
знахідного відмінка). А в нерозкладному фразеологічному словосполученні
гнути кирпу, що передає одне значення «зазнаватися», граматичні значення
має кожне слово (гнути – дієслово, неозначена форма і т. д.; кирпу – іменник,
жіночий рід і т. д.). Поза контекстом займенник він не має лексичного
значення, а граматичні значення має: займенник, чоловічий рід, називний
відмінок, однина.
 13

Отже, слово – це самостійна, наділена одним або кількома граматичними

значеннями одиниця мови, яка передає одне чи більше лексичних значень,
легко відтворюється і є будівельним матеріалом для речення.

Якшо розглядати слово з погляду психології, то це – мінімальний звуковий

(чи графічний) подразник, який викликає у свідомості людини певне
уявлення – реальний або нереальний образ. Наприклад, словосполучення
книжка на столі і книжка під столом викликають у свідомості різні уявлення,
бо в них такими мінімальними подразниками виступають, крім іменників
книжка і стіл, що повторюються в обох висловах, два різні прийменники на і
під. Саме вони й визначають різницю в значенні обох словосполучень, і це
дає підставу сприймати їх як окремі слова.

Виникнення слів. Слова виникають по-різному. Назва кенгуру, наприклад,

виникла через непорозуміння. Коли англійці запитували в Австралії
тубільців про назву дивовижних тварин, яких вони побачили тут уперше, ті,
не знаючи англійської мови, природно відповідали: «не розумію», що для
англійців звучало як «кенгуру». А такі слова, як ампер, вольт, ват, – це
переведені до розряду загальних назв прізвища видатних учених.

Кілька назв створили окремі особи: слово газ придумав у XVII ст.
голландський учений Ван-Гельмонт; слово ліліпут належить англійському
письменникові Джонатанові Свіфту; від чеського письменника XX ст. Карела
Чапека пішло слово робот; слово мрія українській мові дав Михайло
Старицький (його він утворив від дієслова мріти «ледь виднітися,
мерехтіти»).

Однак подібні випадки найменувань поодинокі, нетипові. Звичайно ж назви

виникають стихійно.

Люди виділяють у предметі якусь суттєву для них у цей час ознаку і роблять
її представником усього предмета. Як писав О. Потебня, «слово виражає не
весь зміст поняття, а одну з ознак, саме ту, яка видається народному
 14

поглядові найважливішою». Наприклад, колись учні писали на окремих ар-

кушах паперу, але хтось здогадався зшити їх – і за цією ознакою предмет
дістав назву зошит. Тепер аркуші скріплюють металевими скобками або
склеюють, проте назва залишається незмінною – зошит.

Яку ознаку той чи інший народ покладе в основу назви, залежить і від його
фантазії, і від особливостей світосприймання. Ту саму комаху українці
назвали досить ніжно коник (мабуть, тому, шо скаче), французи – la sauterelle
(букв.: «скакунка»; означає також «сарана»); англійці – grasshopper (букв.:
«трав'яний стрибунець»); росіяни – кузнечик («малий коваль» – за звуком).

Ознака предмета, покладена в основу його назви, називається внутрішньою

формою слова. Внутрішня форма передається за допомогою морфем
(коренів, суфіксів, префіксів). Внутрішня форма – це мотивованість назви
(наприклад, місяць жовтень, бо все жовтіє; олівець, бо колись стрижень для
нього виготовляли з олова). З часом слова можуть втрачати свою внутрішню
форму і стають немотивованими (наприклад, тепер уже ніхто не відчуває
зв'язку слова жир із жити; поліно, полин, попіл із палити тошо, хоча колись
такий зв'язок був самоочевидний)

Лексема і словоформа. Слово в мовленні виступає в різних формах і з різним

значенням. Для позначення всіх різновидів слова терміна слово недостатньо.
Тому в лексикології використовують ще поняття лексема й словоформа.

Лексема – це окреме слово з усією сукупністю властивих йому форм

словозміни й значень у різних контекстах. Наприклад, форми голова, голови,
голові, голову і т. д. з усіма значеннями («частина тіла», «керівник
установи», «передня частина колони» і т. п.) становлять одну лексему –
голова. Лексема – це узагальнене, абстрактне поняття.

Словоформа – це окреме слово в певній граматичній формі. Наприклад,

корінь, кореня, кореневі, коренем – це одна лексема, але чотири різні
словоформи.
 15

Природа лексичного значення слова.

Слово, як правило, має одне чи більше лексичних значень, тобто має свою
семантику. Семантика – це смислова сторона мовних одиниць: слів,
словосполучень, фразеологізмів, морфем.

Під лексичним значенням (семантикою) слова розуміють історично

закріплену у свідомості народу (колективу) співвіднесеність слова з певним
явищем.

Наприклад, коли француз чує слово baton, у його уяві постає палка, а коли ми
чуємо слово батон, то уявляємо білий хліб довгастої форми.

У нашій свідомості існує ідеальне (не дзеркальне) відображення світу. Ми

можемо уявити будь-який предмет або явище, тобто вичленувати його із
суцільної картини, зосередити на ньому увагу (наприклад, яблуко). І коли з
цим образом рефлекторно з'єднується звуковий комплекс (набір звуків –
Ійаблуко]) і цей зв'язок закріплюється в нашій свідомості, виникає слово з
певним лексичним значенням. У пам'яті утворюється стійкий образ певного
звукового комплексу (образ слова), який щоразу, коли його чуємо, викликає в
уяві образ того самого предмета реальної дійсності.

Реальний предмет (чи явище) як об'єкт найменування називається денотатом

(позначуваним). Його узагальнений, абстрактний образ у нашій уяві – це
сигніфікат (позначка, об раз). Сигніфікат, пов'язуючись з образом слова, стає
лексичним значенням слова. Коли ми бачимо реальний предмет (чи явише),
завдяки сигніфікатові пригадуємо його назву. 1 навпаки, коли чуємо назву,
через образ слова активізуємо сигніфікат і, зіставляючи його з довкіллям,
упізнаємо названий словом предмет (чи явище).
 16

Таким чином, лексичне значення і звукова форма слова виступають як

нерозривна єдність, у якій лексичне значення – ідеальний зміст, а звукова
форма – матеріальна оболонка.

Лексичне значення слова не мотивується його звуковою формою, як,

скажімо, вміст торбини не зумовлюється її формою чи матеріалом, з якої її
виготовлено (значення слова мотивується його морфемним, а не звуковим
складом). Однакові за звуковим складом слова в різних мовах звичайно
мають різне значення. Наприклад, латинське слово pes означає «нога», а не
«пес»; німецьке слово rot означає «червоний», а не «рот». А однакові
предмети (чи явища) у різних мовах називаються по-різному: в українській –
стіл, у німецькій – Tisch [ti§], у французькій – table [tabl], в англійській – table
[teibl] тощо.

Мотивовані природними звуками тільки звуконаслідувальні слова, і то лише

частково: у різних мовах звуки навіть тієї самої тварини передаються по-
різному. Українському звуконаслідувальному слову гав-гав відповідає
німецьке wau-wau, англійське bow-bow, французьке gnaf-gnaf, італійське bau-
bau; український півень співає кукуріку, російський – кукареку, німецький –
kikeriki, французький – сосогісо, шведський – kukeliku, англійський – cock-a-
doodle-doo.

На образ реального предмета (сигніфікат) можуть накладатися додаткові

враження, оцінки (мовби дивимося на предмет-денотат через кольорові
окуляри). Такий додаток до денотата називається конотатом (супроводом), а
додаткове емоційне чи стилістичне значення слова – конотативним, тобто
супровідним (на відміну від основного – денотативного). Наприклад, у слові
яблучко денотативне значення – «плід яблуні» (як і в слові яблуко),
конотативне – пестливе ставлення мовця до названого предмета (такого
значення в слові яблуко немає).
 17

Межі значення слова окреслюються в його відношеннях до інших слів,

близьких за значенням. Наприклад, значення слова вечір, з одного боку,
обмежується значенням слова день («уже не день»), а з другого – значенням
слова ніч («ще не ніч»). Так само підліток – «уже не дитина», але «ще не
юнак». Значення слова уточнюється також контекстом, який відсікає одні
сторони значення й активізує інші. Наприклад, досить різне значення має
слово чорний у словосполученнях чорна сажа, чорна хмара, чорний хліб,
чорний хід, чорний день.

Слово і називає конкретні предмети, явища, й узагальнює водночас.

Наприклад, словом книжка можна позначити як певну якусь книжку (Подай
мені книжку), так і книжку взагалі (Книжка – джерело знань).

Поняття. Коли ми чуємо, наприклад, слово лід, у нашій уяві виникає твердий,
прозорий, дуже холодний кристал або застигла, холодна, блискуча гладінь
ставка чи річки. Це лексичне значення слова. Але якщо подумаємо, то
пригадаємо, що лід – це вода у твердому, кристалічному стані, якого вона
набуває при температурі, нижчій за 0 °С, і т. д. Це поняття про лід.    

Поняття – результат узагальнення суттєвих ознак об'єкта чи низки

однорідних об'єктів дійсності. Поняття в нашій свідомості пов'язане як із
сигніфікатом, так і з образом слова. Воно активізується і тоді, коли ми
спостерігаємо якийсь Предмет (чи явище), і тоді, коли ми чуємо назву
предмета |чи явища).

Поняття про предмет впливає на сигніфікат, тобто загострює нашу увагу на

тих ознаках предмета, які є справді розріз-нювальними, визначальними в
його розпізнанні (наприклад, при розрізненні блідої поганки і подібної до неї
печериці). Так поняття входить у лексичне значення слова (у свідомості не
лише окремих людей, а й усього суспільства), і Лексичне значення не
обов'язково передбачає також наявність поняття (наприклад, не кожна
людина має поняття про комп'ютер, хоча знає, що це таке і навіть може
 18

користуватися ним). Поняття ж обов'язково пов'язується з лексичним зна-

ченням, яке у свідомості людини виступає організуючим центром для
вйчленуваних суттєвих ознак, з яких формується поняття.

Слово узагальнює (тобто виступає представником багатьох однорідних

предметів) на двох рівнях: на рівні сиг-ніфіката – за зовнішніми,
поверхневими ознаками – і на рівні поняття – за внутрішніми, суттєвими
властивостями.

Наприклад, якщо на рівні сигніфіката в обсяг слова дерево ми зараховуємо й

банан, то на рівні поняття ця рослина включається в обсяг слова трава (в
Енциклопедичному словнику дано таке визначення: «Банан – рід
багаторічних трав'янистих рослин»).

Поняття утворюється на основі життєвого досвіду як індивіда, так і

суспільства в цілому. Воно формується прив'язано до слова і виражається
ним. Проте не всі слова можуть виражати поняття. Зокрема не виражають
понять вигуки (ой, ах, кукуріку), займенники (він, такий, стільки), власні
назви (Марія, Іваненко).

Слово, яке звучить, асоціюється зі словом, яке зберігається в пам'яті

(звуковий чи графічний образ слова), а образ слова в пам'яті пов'язаний і з
сигніфікатом, і з поняттям. Так ми впізнаємо відомі нам слова, які звучать,
розуміємо їхнє лексичне значення і водночас активізуємо поняття про
позначу-вані ними предмети. І навпаки. Коли ми бачимо якийсь предмет,
зіставляємо його із сигніфікатом (узагальненим образом У пам'яті), якщо
треба, звертаємось до поняття про нього, Щентифікуємо його, потім
рефлекторно через пов'язаний із сигніфікатом образ слова пригадуємо його
назву і називаємо словом.

Слово і навколишній світ. За допомогою слів відповідно до їхнього значення

ми членуємо і таким чином пізнаємо навколишній світ. Саме в цьому члену-
 19

ванні та в способі називання виділених частин і фрагментів і виявляється

неповторна національна специфіка як мови, такі народу – її творця.

Кожна мова по-своєму членує світ, хоча в основному (але тільки в

основному) це членування збігається. Наприклад, український підліток – це
«вік від 11 до 15 років», англійський teenager – «вік від 13 до 19 років»;
українське рука – «від кінчиків пальців до плеча», а в англійській мові – hand
(«кисть») і arm («від кисті до плеча»); англійське coat – це українське і
пальто, і піджак; і навпаки, українське людина – це англійське і man, і person,
і human being. В українській мові розрізняються за значенням дієслова мити і
прати, тим часом у французькій, англійській і німецькій мовах такого розріз-
нення немає: тут обом українським словам відповідають фр. laver, англ. wash,
нім. waschen із значенням «очищати щось за допомогою води».

У мовах трапляються лакуни – відсутність спеціальних слів для позначення

певних явищ. Наприклад, в англійській мові немає відповідників до
українських слів доба (twenty-four hours), окріп (boiling water), поратися (keep
house); у французькій – до мілкий (реи profond), дешевий (a bon marche),
об'їхати (faire le tour de) тощо.

Основні типи лексичних значень слів

Є три типи лексичних значень слів: номінативне (первинне й похідне),

фразеологічне й контекстуальне.

Первинне номінативне значення – значення, якого набуло слово водночас із

його появою. Воно є основою для виникнення та існування всіх інших
значень слова. Первинне номінативне значення слова досить стійке.
Виникнувши на певному етапі розвитку мови, воно протягом тривалого часу
зберігається майже незмінним. Особливо це стосується загальновживаної
лексики. Наприклад, такі слова, як мати, батько, син, око, рука, сонце, дощ,
сніг, дерево, квіти, теплий, широкий, синій, думати, іти, я, ти та багато інших,
означають тепер те саме, шо й колись, у давні часи.
 20

У процесі розвитку мови, у постійному спілкуванні людей між собою слова

можуть набувати й інших, похідних номінативних значень. Наприклад, слово
теплий первісно, очевидно, означало лише температуру, середню між
гарячою і холодною: тепла вода, теплий дощ, тепле повітря, тепле проміння
сонця. Потім це слово стало вживатися й стосовно тих предметів, які добре
зберігають тепло, наповнені теплом (тепла хата, теплий будинок), добре
захищають від холоду, зігрівають (теплий одяг, тепла хустка). А згодом це
значення приємності, комфортабельності поширилося й на стосунки між
людьми і стало означати «такий, що виражає доброзичливе ставлення,
прихильність, приязнь» (тепла зустріч, тепле слово, теплий погляд, теплі
почуття).

Нове значення слова спочатку сприймається як побічне, невластиве йому.

Але з часом люди звикають до такого значення, і воно в їхньому сприйманні
стає таким само номінативним, притаманним цьому слову, властивим йому й
поза контекстом, як і його первинне значення. Іноді таке похідне значення
може стати навіть основним, як це трапилося, наприклад, зі словом основа.
Колись воно означало «поздовжні нитки, відповідно натягнуті, щоб,
запускаючи поміж них поперечну нитку – уток, ткати полотно». Походить
воно від дієслова снувати: пряжу, щоб вона стала основою, снували на
снівниці – спеціальному ткацькому пристрої. Тепер слово основа означає
насамперед «нижня опора чого-небудь» (основа будинку, основа для
перекриття), з якого виникло значення «те, на чому що-небудь тримається,
грунтується, шо є найважливішою частиною, провідним принципом,
джерелом виникнення, розвитку чого-небудь» (наукова основа, основа
художнього тв0РУ, основи знань, основи моралі).

Таким чином, два та більше номінативних значень можуть передаватися

одним словом. Одне з цих значень – первинне, інші – похідні, і водночас всі
вони є прямими для такого слова.
 21

Слова з номінативним лексичним значенням вступають у зв'язки між собою

відповідно до тих реальних зв'язків, які Снують між різними предметами і
явищами в об'єктивній дійсності, що їх ці слова називають. Наприклад, двері
можуть зачинятися і відчинятися, скрипіти і грюкати, стояти і лежати (якщо
вони зняті із завіс), але не можуть читати, писати, бігати. Тому й іменник
двері можна поєднувати лише з такими дієсловами, як зачинятися,
відчинятися, скрипіти, грюкати, стояти, лежати, але не читати, писати, бігати.
Торувати («прокладати вздовж по землі») можна дорогу, шлях, стежку, але
не будинок, пісню, думку. Тому й дієслово торувати може сполучатися лише
з додатками, вираженими такими словами, як дорога, шлях, путь, стежка, але
не будинок, пісня, думка тощо.

Частина слів обмежена у своїх зв'язках з іншими словами не тому, що таких

зв'язків між відповідними явищами немає в об'єктивній дійсності, а тому, що
інше поєднання цих слів не узвичаєне в мові. Тобто цим словам властиве
фразеологічне значення – значення, яке виявляється в поєднанні лише з
одним або кількома строго визначеними словами. Наприклад, прикметник
карий вживається тільки у двох словосполученнях: карі очі, карий кінь; в
іншому поєднанні (скажімо, «каре волосся», «карий плід каштана») це слово
позбавлене будь-якого змісту. Тим часом прикметник темно-брунатний, що
позначає той самий колір, що й карий, таких обмежень у своєму значенні не
має: темно-брунатне волосся, темно-брунатний плід каштана, темно-брунатні
очі. Так само можливі лише поєднання: гнідий кінь, буланий кінь, вороний
кінь, булатна сталь, булатний меч, булатна шабля, валовий продукт, валовий
збір зерна, заплющити очі, жито (пшениця, ячмінь) .

Лише у фразеологізмах у сучасній українській мові ваються такі слова, як,

наприклад, байдики (бити байдики), облизень (піймати облизня), лизень
(лизень злизав), відкош (дати відкоша), лігма (лігма лежати) тощо. Поза
такими словосполученнями ці слова втрачають будь-яке лексичне значення.
 22

Іноді слово, не обмежене у своєму вживанні, одного із значень набуває лише

в стійкому, фразеологічному словосполученні. Так, слово теплий має
значення «вигідний» тільки У фразеологізмі тепле місце; слово похилий має
значення «дуже старий» лише в словосполученні похилий вік; слово віmep
має значення «дурість» тільки у вислові вітер у голові.

Разом із тим слово в реченні може поєднуватися з іншими словами без

урахування зв'язків, що існують між предметами і явищами в об'єктивній
дійсності. Тоді воно набуває невластивого йому значення, яке сприймається
лише в певному контексті: теплий передзвін заводів (М. Рильський), море
сміху (С. Васильченко), клубок болю (М. Стельмах), п'яно гойдали головами
соняшники (Ю. Му шкетик), / вродиться така шарманка (Григорій
Тютюнник). Таке значення слова називається контекстуальним.
Контекстуального значення найчастіше набуває слово, вжите переносно для
емоційної – позитивної чи негативної – характеристики особи, предмета,
явища.

Однозначні і багатозначні слова

Слова бувають однозначні й багатозначні, мають пряме й переносне значення

і можуть вживатися в переносному значенні.

Слово, що має одне значення, називається однозначним. Одне значення

мають переважно назви людей за різними ознаками (українець, киянин,
слюсар, лікар, директор, родич, удівець), назви тварин (олень, леопард,
нутрія, дельфін, окунь, краб, стриж, горобець, комар), назви рослин (сосна,
тополя, вишня, шородина, пшениця, буряк, жоржина, ромашка, чистотіл), на-
зви конкретних предметів (споруда, шафа, стілець, долото, лопата, торба,
піджак, паркан), назви місяців і днів (січень, лютий, понеділок, вівторок),
більшість відносних прикметників (міський, латунний, кленовий, морський,
тутешній, вчорашній, перелітний, подвійний, дев'ятиповерховий), числівники
(два, три, десять) тощо.
 23

Також однозначними є терміни (банкнот, вексель, інструкція, катет, аорта,

меридіан, тонна, метр).

Слово, що має два і більше значень, називається багатозначним. Здатність

слова виступати з різними значеннями називається багатозначністю, або
полісемією.

  Слово може бути багатозначним тому, що в його назві враховується лише

одна якась ознака предмета. А таку саму ознаку можуть мати й інші, відмінні
предмети. Наприклад, основне пряме значення слова стіна – «вертикальна
міцна частина будівлі» (матеріал, з якого вона виготовлена, тут не
вказується), тому цим словом ще називають і «прямовисну бічну поверхню
чого-небудь» (стіна урвища), і «муровану огорожу» (стіна замку), і
переносно «щільний ряд людей» (людська стіна), і так само переносно
«моральну перепону між людьми» (стіна непорозуміння) тощо.

У такому разі слово у свідомості мовців поєднується за його спільною

визначальною ознакою не з одним, а з кількома сигніфікатами. Наприклад,
слово лінія означає «вузька смужка, що тягнеться на якій-небудь поверхні», і
саме з основним значенням «смужка, що має протяжність» пов'язуються всі
його побічні значення: «уявна смужка» (лінія горизонту), «межа» (оборонна
лінія), «шлях» (трамвайна лінія), «послідовний ряд кровно споріднених осіб»
(по материній лінії), «послідовний розвиток подій у художньому творі»
(сюжетна лінія), «спосіб дії» (лінія поведінки).

Основне й побічні значення слова.

У багатозначному слові одне значення основне, інші – побічні. У слові

голова основним є значення «частина тіла», побічними – «розум»,
«керівник», «передні ряди», «основна річ» тощо. Іноді в слові буває два й
більше основних значень. Наприклад, слово грубий має три основні
значення: «товстий»; «необроблений»; «брутальний». Часом основним для
слова є не первинне його значення, а похідне, як це сталося, наприклад, з
 24

іменником колія, основним значенням для якого тепер є не «наїжджене

заглиблення від коліс на дорозі», а «лінія з двох паралельно прокладених
рейок, призначена для руху поїздів* трамваїв тощо».

Кожне конкретне значення багатозначного слова реалізується в контексті, у

ситуації: важка колода (має велику вагу), важка будівля (велика, масивна),
важкі кроки (повільні, втомлені), важка робота (вимагає значних зусиль),
важкий день (сповнений труднощів), важкий удар (сильний), важкий настрій
(гнітючий), важкий біль (нестерпний), важкий характер (незлагідний),
важкий погляд (суворий, похмурий).

Більшість загальновживаних слів української мови – багатозначні.

Наприклад, у «Словнику української мови» зафіксовано тридцять значень
дієслова іти: «ступати ногами», «рухатися в якомусь напрямку» (про
транспорт), «вирушати куди-небудь», «ставати кудись на роботу», «діяти
певним чином», «брати шлюб», «знаходити збут» (про товари), «виділятися з
чого-небудь», «наставати» і т. д. Слово крило має десять значень: «літальний
орган птахів», «несуча поверхня літака», «лопать вітряка», «дашок над
колесом автомашини», «бічна частина будівлі», «угруповання в політичній
організації» тощо.

Багатозначність дає змогу за відносно обмеженої кількості слів називати

ними практично необмежену кількість предметів та явищ.

Пряме і переносне значення слова

Пряме номінативне значення безпосередньо вказує на співвідношення слова з

тим чи іншим явищем об'єктивної дійсності, як це історично закріпилось у
свідомості мовців. Пряме значення є переважно первинним значенням слова.
Наприклад, пряме й первинне значення слова промінь – «світлова смуга, що
виходить з якого-небудь джерела світла», усі інші – переносні й похідні.
 25

Переносне номінативне значення –це одне зі значень слова, яке виникло

внаслідок перенесення найменувань одних явиш, предметів, дій, ознак на
інші і закріпилося в ньому як додаткове. Переносне значення завжди похідне,
вторинне. Наприклад, значення «початок чогось доброго, позитивного» у
слові промінь – переносне (промінь надії, промінь Щастя, промінь свободи).

Від переносного значення слова, що є постійним, слід відрізняти переносне

вживання слова. Переносне вживання слова за своїм змістом індивідуальне і
використовується лише в певному контексті. Значення, яке виникає внаслі-
док переносного вживання слова, є лише контекстуальним, тобто
тимчасовим, ситуативним, і за словом не закріплюється. Якщо ж таке
значення закріплюється за словом, то воно стає номінативним.

Розглянемо різні значення слова полотно: «лляна, конопляна, бавовняна

тканина» – пряме номінативне значення; «картина художника», «проїзна
частина дороги», «плоска тонка частина інструмента (пилки, ножівки)» –
переносні значення, які стали номшативними. А в реченні Зимовий вечір усе
ткав і ткав над селом свої полотна, і вони ніжно спадали з невидимих
верстатів на прихоплену морозцем землю (М. Стельмах) відбулося переносне
вживання слова. Однак значення слова полотно («сніговий покрив»), яке при
цьому виникло, поки що тільки контекстуальне.     

Переносне вживання слова відбувається в мові у вигляді метафори, метонімії,

синекдохи.

Метафора – перенесення назви з одного предмета, явища на інший предмет,

явище за їхньою схожістю.

Метафори бувають за кольором (сріблиться річка, бронзовий загар), за

формою (мереживо гілок, павутина доріг), за розміром (крапля надії, море
радості), за місцем (ніс корабля), за динамічністю (спалах ентузіазму, вибух
ненависті), за відчуттям дотику (шовкова трава, шорсткий голос), за
функцією (металеве перо, електролампа горить, рушниця стріляє), за дією
 26

(ступає ніч ногами бурими – В. Симонен-ко), за способом дії (навшпиньки

підійшов вечір – П. Тичина), за наслідком дії (/ небо невмите, і заспані хвилі
– Т. Шевченко) тощо.

Метафора є не тільки одним із засобів посилення образності й виразності

мови, а й могутнім джерелом збагачення лексико-семантичної системи
взагалі. Тим, що ми сьогодні кажемо сонце сходить, сонце заходить,
вживаємо слова схід, захід, східний, західний, завдячуємо метафорі. Завдяки
їй маємо слова правда, правдивий, правило, правильний (від правий, що
колись мало значення «прямий»); кривда (від кривий); мрія, замріяний (від
мріти); хвилювання, схвильований, хвилина (від хвиля); вікно, вічко (від
око); струм (від струмувати, струмок). Найчастіше саме так виникали слова з
абстрактним значенням.

Метонімія – перенесення назви за суміжністю. Вона буває тоді, коли

вживається:

а) назва матеріалу замість назви речі: брильянти й золото на руках (замість:

прикраси з брильянтів і золота), фарфор і фаянс (замість: фарфоровий і
фаянсовий посуд);

б) назва предмета замість його вмісту: чайник закипів (замість: вода в

чайнику), випив чарку (замість: горілку з чарки);

в) назва властивості замість її носія: відвага мед п 'є (замість: відважна

людина), правда переможе (замість: люди, які домагаються правди);

г) назва місцевості замість людей тієї місцевості: Київ прокидається (замість:

люди, що живуть у Києві), село чекає змін (замість: селяни);

ґ) назва особи замість речі, шо їй належить: читаю Ліну Костенко (замість:

твори, які належать Ліні Костенко), шофер підвіз мене (замість: автомашина,
якою керував шофер) тощо.
 27

Метонімічне перенесення назви рідко спричиняється до появи нових

номінативних значень у словах. Цим способом виникли хіба що такі назви, як
бостон (від назви міста Бостона), кашемір (від назви князівства Кашемір),
галіфе (від прізвища генерала Г. Галіффе), ом (від прізвища фізика Г.-С. Ома)
і под.

Синекдоха – перенесення назви частини на ціле (найменування предмета за

його характерною деталлю). Це, власне, різновид метонімії.

Наприклад, назва частини тіла може вживатися на означення людини:

роботящі руки, носа не показувати куди, руда борода захвилювалася; назва
одягу може замінювати назву людини з певного середовища: сіряки і свитки
підвели голови, чорний смокінг оглянувся. Однина вживається замість
множини: риба в ставку, буряк у полі.

З переносного вживання слова розвивається його переносне номінативне

значення. Спочатку це сприймається як щось незвичне, випадкове, а з часом,
якщо таке вживання повторюється, до нього звикають, і воно набуває статусу
постійнономінативного.

Зміни в лексичному значенні слова

Лексичне значення слів, особливо життєво важливих, виявляє високу

стійкість. Таким словам, як мати, сонце, око, я, ти, кільканадцять тисяч років;
у різних мовах по-різному змінилося їхнє звучання, але значення залишилося
те саме.

Разом із тим деякі слова з часом набувають інших значень, і ці зміни

проходять у трьох напрямах: звуження, розширення, зміщення.

При звуженні обсягу значення назва стає конкретнішою. Так, слово печиво
колись означало «усе спечене з борошна», тепер – «кондитерські вироби з
борошна»; слово квас колись означало «усе кисле», тепер – «кислуватий
напій із житнього хліба або житнього борошна»; слово каша колись означало
 28

«будь-яка густа їжа, звільнена від рідини», тепер – «страва з крупів, зварена
на воді або молоці».

При розширенні обсягу значення кількість охоплюваних словом предметів,

явищ зростає. Наприклад, слово поле колись означало «безліса рівнина,
порожній великий простір», тепер, крім цього, – «ділянка землі, відведена під
що-небудь», «простір, у межах якого відбувається якась дія», «сфера
діяльності», «смужка вздовж краю аркуша паперу», «відігнуті краї
капелюха» тощо; колись слово столяр мало значення «той, хто робить
столи», тепер – «виготовлювач виробів із дерева»; слово Меценат означало
«римський політичний діяч, який матеріально допомагав Вер-гілієві та
Горацієві», тепер меценат – «багатий покровитель наук та мистецтв».

Внаслідок семантичного зміщення слово може набувати зовсім іншого

значення. Наприклад, колись слово берег означало «гора» (пор. німецьке
Berg «гора»), тепер – «край землі, що межує з річкою, озером, морем»; слово
благий у давньоукраїнській мові мало значення «добросердий, лагідний»,
тепер – «старий, убогий» (благий одяг). Спочатку слово мабуть виражало
впевненість (має бути), тепер, навпаки, – невпевненість; те саме стосується й
слів очевидно, певно, напевно.

Часом значення може змінитися на протилежне, залишаючись співіснувати в

тому самому слові: Спасибі, дідусю, що ти заховав в голові столітній ту
славу козачу; я її онукам тепер розказав (Т. Шевченко). На весь куток іде
слава про її сварливу вдачу (О. Копиленко).

Іноді різні групи людей у те саме слово можуть вкладати різний зміст. Так, у
недавньому минулому слову націоналізм було приписано негативне значення
«реакційна буржуазна ідеологія і політика в галузі національних відносин».
Тим часом це слово походить від лат. natio «народ» і означає «любов до свого
народу» – так само, як слово патріотизм походить від лат. patria
«батьківщина» й означає «любов до своєї землі».
 29

Вживання слів відповідно до їхнього значення

Слово в мові має вживатися в його загальноприйнятому лексичному

значенні. Відхилення від його значення може призвести до непорозуміння, а
то й до неправильного тлумачення сказаного.

Найчастіше трапляються сплутування значення таких слів:

адрес – письмове вітання кого-небудь із видатною подією в його житті

(вітальний адрес, вручити адрес); адреса – місце перебування (на мою адресу,
помилитися адресою);

вирішити – прийняти рішення; бути вирішальним (вирішили страйкувати,

іноді хвилина вирішує все); розв'язати – реалізувати, знайти відповідь на
поставлену умову (розв 'я-зати проблему, питання, задачу);

виручка – допомога (прийти на виручку, виручка в скрутну хвилину); виторг

– гроші, одержані від продажу чого-небудь (рахувати виторг);

відношення – причетність до чого-небудь; зв'язок із кимось, чимось;

взаємозв'язок між предметами (процентне відношення); ставлення – характер
поводження з ким-не-будь, чим-небудь (ставлення до людей, ставлення до
праці);

вірно – надійно; щиро (любити вірно, вірно служити); правильно –

відповідно до правил; істинно; безпомилково (правильно міркувати,
правильно розв 'язати задачу);

дякуючи – висловлюючи вдячність (дякуючи за підтримку); завдяки –

внаслідок; за сприяння (завдяки збігові обставин, завдяки наполегливості);

заказувати – забороняти; не дозволяти; рішуче радити не робити чого-

небудь (заказано рубати дерева, заказати полювання); замовляти – доручати
кому-небудь виготовити, підготувати або доправити шо-небудь; казати
магічні слова (замовити костюм, замовити рану, замовити слово);
 30

любий – дорогий; близький серцю (люба матусю, любий друже); будь-який –

байдуже який; який завгодно (будь-яка людина, будь-який предмет);

на протязі – у різкому струмені повітря (не стій на протязі); протягом – за

час (протягом години, протягом року);

не дивлячись – не бачачи (не дивлячись на дорогу, не дивлячись у вічі);

незважаючи – всупереч несприятливим умовам (незважаючи на ранній час,
незважаючи на труднощі);

неділя – сьомий день тижня (неділя – день відпочинку); тиждень – сім днів
(протягом тижня, сім п'ятниць на тиждень);

об'єм – величина чого-небудь, вимірювана в кубічних од*к ницях (об'єм

конуса, об'єм і форма); обсяг – розмір; величина чого-небудь (обсягробіт,
обсяг знань);

обумовлювати – робити певні застереження в угоді, іншому документі

(обумовити відповідальність за невиконання); зумовлювати – бути
причиною; спричиняти (зумовити пожежу);

підписка – письмове зобов'язання або підтвердження чогось (підписка про

невиїзд); передплата – попередня плата за шо-небудь (передплата на газети);

попереджати – наперед повідомляти кого-небудь про шось (попереджати

про небезпеку, попереджати про відповідальність);

запобігати – не допускати; заздалегідь відвертати що-небудь неприємне,

небажане; догоджати кому-небудь (запобігати злочинам, запобігати перед
начальством); рахувати – визначати кількість, суму чого-небудь; називати
числа в послідовному порядку (рахувати гроші, раху-

вати дні); вважати – мати думку; гадати (вважати за потрібне, вважати

справедливим);
 31

розгрузити – зіпсувати ходьбою, їздою розмоклу від дошу дорогу або стежку
(розгрузити болото);

розвантажити – знімати вантаж із машини; звільняти кого-небудь від над-

мірного навантаження (розвантажити машину);

складати – розміщувати шо-небудь у певному порядку, в одному місці;

збирати докупи що-небудь; монтувати (складати речі, складати руки,
складати зброю, складати відозву, складати шану, складати велосипед);
становити – являти собою; утворювати певну суму, кількість (становити
більшість, становити виняток, становити певний відсоток);

являтися – з'являтися; виринати; виникати; привиджуватися (являтися уві

сні); бути – виступає в ролі зв'язки в складеному присудку; існувати (бути
здоровим, бути героєм  бути в театрі).

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СИСТЕМНОСТІ ЛЕКСИКИ В МОВІ

Оскільки головним у слові, тим, що визначає його суть і місце у загальній

системі мови, є значення, то всі його елементи повинні передавати певне
значення, тобто слово – це, насамперед, семантичний центр. В основі
системності лексики лежать внутрішні, семантичні зв’язки слів, а сама
лексична система мови як з погляду її складових частин, так і з погляду
зв’язків, що існують між ними, є семантичною і виступає об’єктом
дослідження лексикології та семасіології як система взаємозв’язаних,
переплетених класів слів різних за обсягом та показниками. Цим
зумовлюється особливий характер лексичної системи, її своєрідність і
складність. Значення у мові утворюють внутрішні зв’язані ряди, основою
яких є спільний елемент чи ознака і співвіднесеність цих рядів. Ці ряди за
тим же принципом виступають членами рядів вищого рівня. Всі вони не
тільки співвідносяться, але й взаємозв’язані і взаємозумовлені.
 32

Значний обсяг і різноманітність словникового складу, його відкритість,

динамізм, складність внутрішньої організації, зумовлена особливостями
компонентів, давали певні підстави для сумнівів у правомірності системного
тлумачення лексики і навіть повного його заперечення.

«Якщо словниковий склад мови є системою, то які означальні елементи цієї

системи, як вони у взаємозв'язку і взаємодії зумовлюють розвиток цієї
системи – певного єдиного цілого на лексичному рівні мови? Це питання
потребує теоретичного вирішення... Навряд чи можливо зараз уявити лек-
сичний склад мови як систему у всій складності різноманітних зв’язків» [1, с.
46-47]. Скептицизм у тлумаченні питання про можливість представлення
всієї лексики як єдиної системи пояснюється численністю лексичних
угрупувань, їх складним переплетінням між собою, «розмитістю» внутрішніх
меж. А будь-яка система, як відомо, існує за наявності між складовими
частинами певних відношень, що зв’язують ці частини в єдине ціле.

Аргументом, що заперечує системність лексики, висуваються такі факти, як

довільність виділення тих чи інших тематичних груп, полів, об’єднань слів,
нечіткість їх складу і меж, розходження у характеристиці однієї і тієї ж групи
слів різними дослідниками. Фактично всі ці особливості опису лексики
зумовлені будовою самої лексичної системи та її складових компонентів
(підсистем). Однак, по-перше, більшість лексичних підсистем має відкритий
характер: одні елементи виходять із неї, інші – поповнюють її. Цей процес
відбувається постійно, і тому межі підсистем дифузні, нестійкі. По-друге,
крім основних, ядерних лексем підсистеми в ній завжди є значна периферія,
на якій перебувають лексеми з інших лексико-семантичних груп (вони тільки
за окремими семами входять до складу вихідної групи). Це створює
нестійкість кожної підсистеми, але саме ця нестійкість є основою для зв’язку
підсистем (лексико-семантичних груп) у єдину систему в цілому.

Переважна більшість вчених все ж таки визнає системний характер

лексичного складу мови, вказуючи на необхідність вивчення лексики в
 33

системних зв’язках та відношеннях, незважаючи на всі складності, зумовлені

специфікою об’єкта дослідження. “Значення слова визначається перш за все
його відношенням до інших слів, тобто його місцем в лексичній системі”, хоч
“лексичні системи набагато складніші і ширші, ніж системи морфологічні,
так що лінгвістам навряд чи вдасться коли-небудь представити їх з такою ж
ясністю і точністю” [2, с. 83].

На сучасному етапі ідею системності лексики можна вважати

загальноприйнятого, вона знайшла своє втілення у працях
східнослов’янських лексикологів (О. Ахманова, В. Виноградов, В. Гак, В.
Горпинич, А. Д’яков, Я. Закревська, Т. Кияк, М. Кочерган, Л. Лисиченко, Л.
Москаленко, В. Русанівський, Л. Симоненко, О. Тараненко, Г. Уфімцева, Ф.
Філін, Л. Щерба та ін.).

Специфіка лексики як системи виявляється в її відкритості, і це ніяк не

порушує сам принцип системності, тому що кожне слово, входячи до
лексичної системи мови, набуває всіх системних ознак, а якщо мова
визнається системою, то послідовно із цього випливає визнання лексики як
системи, бо неможливо уявити собі систему, одні елементи якої були б
системними, а інші – несистемними. Головним аргументом підтвердження
цієї думки можна вважати той факт, що у сфері лексики чітко визначаються
всі ті види відношень і зв’язків, які є основними для мовної системи в цілому,
а саме: 1) відношення “засоби-функції” (одиниці нижчого рівня виступають
засобом оформлення одиниць вищого рівня, а в одиницях вищого рівня будь-
яка одиниця реалізує свої функції, виступаючи як складова частина); 2)
відношення маніфестації (зв’язують форму слова – лексему з його значенням
– семемою); 3) парадигматичні відношення, в основі яких лежить формальна
чи семантична схожість слів і які виявляються у наявності у межах
словникового складу різноманітних груп слів; 4) синтагматичні відношення,
які проявляються у закономірності сполучуваності слів у лінійному ряду; 5)
відношення репрезентації (варіантності), якими віртуальні, системні слова
 34

пов'язуються з їх актуальними реалізаціями у складі речень. Аналізові цих

зв’язків та відношень присвячені численні праці лінгвістів, в результаті чого
на сучасному етапі сформувались основні поняття і терміни, які розкривають
науковий погляд на лексику як систему, визначились принципи, склались
різні методики дослідження елементів цієї системи. Подальше вивчення
лексики як системи потребує не тільки охоплення всіх частин (сфер)
словника, а й поглиблення досліджень, що пов’язано, зокрема, з виявленням
для окремих елементів системи вищезгаданих зв’язків та відношень [4, с. 32-
35].

Одним з найактуальніших завдань сучасної лексикології є вивчення

системних відношень в лексиці. Системність лексики виявляється
насамперед в існуванні лексико-семантичних груп , характерною ознакою
яких, крім належності до однієї частини мови, є наявність спільних
семантичних і, як наслідок, граматичних ознак.

Сучасний етап розвитку лексикології характерний, з одного боку, плідним

розвитком загальної теорії семантичного аналізу лексики, а з іншого –
продовженням роботи з опису конкретних лексико-семантичних груп слів.

На сьогодні в українській мові залишається багато таких груп лексики, які ще

недостатньо досліджені. Між тим, максимально повний опис лексико-
семантичних груп слів має велике значення не тільки для семасіології, але й
для теорії та практики лексикографії, лінгводидактики та деяких інших суто
практичних потреб.

Лексико-семантична група – це сукупність номенклатурних одиниць,

об’єднаних певною внутрішньою організацією. При вивченні лексико-
семантичної групи уточнюється склад цієї групи, здійснюється внутрішнє її
членування, подається семантична характеристика компонентів,
визначаються взаємовідношення між ними на підставі загальних
семантичних та диференційних ознак, виявляється найдавніша фіксація,
 35

розглядаються семантичні зміни, які відбуваються у складі одиниць лексико-

семантичної групи.

У межах лексико-семантичних груп виділяються парадигматичні групи

(підгрупи, класи), які виступають найбільш важливим і суттєвим показником
системності лексичного рівня, тому що слова об’єднуються в них на основі
схожості або відмінності семантичних ознак.

5. Лексичні парадигми
Сучасному мовознавстві семантичне поле визначається як сукупність мовних
(головним чином лексичних) одиниць, які об'єднані спільністю змісту
(деколи також спільністю формальних показників) і відображають понятійну,
предметну або функціональну подібність позначуваних явищ.
Семантичне поле характеризується такими основними властивостями:
1) наявністю семантичних відношень (кореляцій) між складовими його
словами;
2) системним характером цих відношень;
3) взаємозалежністю та взаємообумовленістю лексичних одиниць;
4) відносною автономністю поля;
5) безперервністю позначення його смислового простору;
6) взаємозв'язком семантичних полів у межах всієї лексичної системи .
Розглядаючи семантичне поле, варто зупинитись на його структурі. У
структурі семантичного поля можна виділити такі частини:
1) ядро поля, що представлене родовою семою – компонентом, навколо якого
розгортається поле. Оскільки ядро є лексичним вираженням смислів, або
семантичних ознак, воно може замінити кожен із членів парадигми, будучи
представником усієї парадигми;
2) центр поля складається з одиниць, які мають інтегральне, загальне з ядром
і між собою, значення;
3) периферія поля складається з одиниць, що є найвіддаленішими за своїм
значенням від ядра. Вони деталізують та конкретизують основне значення
 36

поля. Зазвичай периферійні елементи перебувають у заявку з іншими

семантичними полями, утворюючи при цьому лексико-семантичну цільність
мовної системи;
4) фрагменти поля є вертикальною ядерною і центро -периферійною
структурою, яка за своєю семантикою утворює окрему гіперо-гіпонімічну
структуру однотипного/різнотипного складу.
Лексико-семантична група - сукупність слів, що відносяться до тієї ж
частини мови, об'єднаних внутрішньомовного зв'язками на основі
взаємообумовлених і взаємозалежних елементів значення. Так, до лексико-
семантичної групи лексеми земля відносяться слова:
планета - земна куля - світ; володіння - маєток – садиба.
тематична група - це сукупність слів, об'єднаних на основі позамовної
спільності предметів або понять, які вони позначають [3, 151-155с.].

Тематична група (ТГ) являє собою обєднання слів конкретної лексики, що

належить до однієї частини мови (переважно іменника), основою якої
слугують класифікації самих предметів чи явищ зовнішнього світу, а
предметно-логічний звязок між позначеними словами обєктами дійсності
знаходить своє відображення у парадигматичних відносинах між складаючи
ми цієї групи, що носять гіперо-гіпонімічний характер.
Антоніми (*оксиморон) (від rp. ant і "проти' й ônyma "ім'я") - різні за
звучанням слова, які мають протилежні, але співвідносні значення.

В антонімічні відношення вступають лише ті слова, які можуть означати

ступінь ознаки (наприклад, від тихий і голосний можна утворити форми
тихіший, голосніший, найтихіший, найголосніший), протилежно спрямовані
дії (входити - виходити) і точки простору та часу (верх - низ, рано - пізно,
літо - зима).
 37

Розрізняють чотири групи антонімів: контрарні, комплементарні,

контрадикторні та векторні.

Контрарні антоніми (від лат. contrarius "протилежний") виражають якісну

протиставленість і утворюють граду-альні опозиції. Між ними є проміжний
член (хоч би один). Наприклад: молодий (чоловік) - нестарий - середніх літ -
літній – старий.
Синоніми
Синоніми— це слова, що звучать по-різному, але мають і спільне основне
лексичне значення.
У семантичному полі синоніми своїм значенням накладаються один на
одного або перебувають поруч.
Водночас синоніми обов'язково чимось різняться між собою — відтінками
значень, емоційним забарвленням, експресивністю, стилістичною
віднесеністю, різною активністю в мові, здатністю сполучатися з іншими
словами. Наприклад, здавалось би, слова батьківщина і вітчизна тотожні за
значенням, проте перше слово на відміну від другого має ще й побічне
значення «місце походження»: можна сказати Південна Америка —
батьківщина картоплі, але не вітчизна.
* За ступенем синонімічності синоніми поділяють на абсолютні й часткові.
Абсолютні (повні)синоніми - синоніми, які повністю збігаються за
значенням, тобто не різняться ні відтінками значень, ні емоційним
забарвленням, ні сполучуваністю. Вони можуть взаємозамінюватися
абсолютно в усіх контекстах. Наприклад: мовознавство і лінгвістика, століття
і сторіччя, орфографія і правопис.

* Часткові синоніми - синоніми, які не повністю збігаються. Вони можуть

різнитися відтінками значень, емоційно-експресивним забарвленням,
стилістичними функціями. Відповідно серед них виділяють семантичні,
стилістичні й семантико-стилістичні синоніми, конотативні.
 38

Семантичні, або ідеографічні(від idea "поняття" і graphe "пишу"), синоніми -

синоніми, які різняться відтінками значень. Наприклад: шлях і дорога (шлях -
це велика проїзна дорога, тоді як дорога - будь-яке місце для проїзду й місце
для проходу, навіть дуже вузьке).
Стилістичні (емоційно-ескпресивні)синоніми - синоніми, які різняться
емоційно-експресивним забарвленням (працювати, трудитися, ішачити).
Семантико-стилістичні синоніми- синоніми, які одночасно різняться
відтінками значень і стилістичним забарвленням, тобто поєднують ознаки
першої й другої групи. Наприклад: іти, плестись (повільно, важко; розмовне),
перти (інтенсивно; грубе).
Конотативні (емоційно-оцінні) — відрізняються ставленням мовця до
названого ним явища (з наростанням позитивних емоцій: дитина, дитя, маля,
крихітка.

Сукупність усіх синонімів певного змісту називають синонімічним рядом.

Члени кожного ряду ідентифікуються семантично і стилістично відносно
домінанти ряду, тобто слова семантично найбільш простого, стилістично
нейтрального і синтагматично найменш закріпленого. Домінанта найповніше
втілює семантику ряду: лікар - доктор, ескулап.
Омоніми (*парономазія)
Омоніми— це слова, які мають однакову звукову форму, але зовсім різні
значення. Їхні значення нічим не пов'язані між собою: коса - «заплетене
волосся», «знаряддя для косіння», «вузька смуга суходолу в морі, річці».
Розрізняють повні (абсолютні) й неповні (часткові) омоніми.
Повні омоніми збігаються в усіх граматичних формах: балка - «дерев'яний чи
металевий брус», «яр» (обидва іменники в усіх відмінках однини й множини
мають однакові форми).
Неповні омоніми збігаються лише в частині граматичних форм: захід - «одна
з чотирьох сторін світу» (має форми лише однини), «дія для досягнення
 39

якоїсь мети», «спуск небесного світила за обрій» (мають форми однини й

множини).

* За походженням омоніми поділяють на гомогенні й гетерогенні.

Гомогенніомоніми (від гр. homogenes "однорідний") - омоніми, які виникли
внаслідок розпаду одного слова на два. Такий розпад зумовлений втратою
(розірванням) зв'язків між окремими значеннями колись багатозначного
слова. Так, слово порох колись було багатозначним. Тепер значення цього
слова "пил" і "вибухова речовина, яку застосовують для стрільби" настільки
розійшлися, що між ними навіть не виникає асоціацій.
Гетерогенні омоніми (від гр. heterogenes "неоднорідний") - омоніми, які
виникли внаслідок збігу етимологічно різних слів. Гетерогенними є
українські омоніми ключ' "знаряддя, яким відмикають двері" і ключ
"джерело".
Крім власне омонімів існують суміжні з омонімією явища, до яких відносять
омоформи, омофони й омографи.
Омоформи(від гр. homos "однаковий" і лат. forma "форма"-слова, в яких
збігаються тільки окремі форми. Так, наприклад, числівник три збігається з
дієсловом терти лише в одній формі Другої особи наказового способу (три
олівці, три йому руки).
Омофони(від гр. homos "однаковий" і phone "звук") - слова, які вимовляються
однаково, але різняться написанням. Наприклад: клинок [клинок] і кленок
[кли'нок].
Омографи (від гр. homos "однаковий" і grapho "пишу") - слова, які пишуться
однаково, а вимовляються по-різному (дор`ога - дорог`а).
Крім внутрішньомовної, існує міжмовна омонімія. Міжмовні омоніми -
слова двох мов, які мають однакову чи майже однакову форму, але різняться
значенням. Наприклад: укр. луна "відгомін, відлуння" - рос. луна "місяць".
Омоніми потрібно відрізняти від багатозначних слів. У випадку
багатозначності одне слово має декілька пов'язаних між собою значень, у
 40

випадку омонімії маємо декілька різних слів, значення яких між собою не
пов'язані: вони не мають спільних елементів смислу (сем) і асоціативних
зв'язків. Порівняємо багатозначне слово земля і омоніми билина1 та билина2.
Слово земля має значення: 1) "планета, яка обертається навколо Сонця"; 2)
"верхній шар земної кори"; 3) "речовина темно-бурого кольору, що входить
до складу земної кори"; 4) "суша (на відміну від водяного простору)"; 5)
"ґрунт"; 6) "країна, край". Між усіма цими значеннями є щось спільне: вони
пов'язані семою простору, і неважко пояснити, як кожне похідне значення
розвивалося на основі іншого. Між значеннями омонімів билина1 "стебло
трав'янистої рослини" і билина2 "російська народна епічна пісня про
богатирів та їх подвиги" нічого спільного немає.
Пароніми (*парономазія)
Пароніми— це слова, дуже подібні за звучанням, нерідко — й за значенням,
але не тотожні; їх можна легко сплутати. Наприклад, небагатьма звуками
різняться пароніми адресат «той, кому посилається» і адресант «той, хто
посилає»; мимохіть «нехотячи» і мимохідь «проходячи мимо»; виє (від вити)
і віє (від віяти); знегоди «злигодні» і незгоди «відсутність згоди» тощо.
* За звуковим складом пароніми бувають:
- однокореневі — відрізняються лише суфіксами або префіксами: земний
«пов'язаний із землею, земною сушею»; земельний «пов'язаний із
землекористуванням» ; земляний «зроблений із землі»; землистий «з
частками землі», «за кольором подібний до землі»;
- різнокореневі — відрізняються одним-двома звуками: компанія
«товариство» — кампанія «сукупність заходів».
* За лексичним значенням пароніми бувають:
синонімічні: повідь — повінь, крапля — капля, притаїтися — причаїтися,
рипіти — скрипіти, радити —раяти;
антонімічні: лепський — кепський, прогрес — регрес, експорт — імпорт,
еміграція — імміграція, густо — пусто;
 41

семантично близькі: крикливий — кричущий, церемонний «манірний,

проханий» — церемоніальний «урочистий, за певним розпорядком, кристал
— кришталь;
семантично різні: газ — гас, орден — ордер, дипломат — дипломант, ефект
— афект.
Полісемія (від гр. polysemos "багатозначний") - наявність різних лексичних
значень у одного й того ж слова відповідно до різних контекстів.
Слово завжди виникає з одним значенням, яке називається первинним.
Первинне значення є прямим, оскільки прямо називає позначуваний предмет.
Багатозначність слова розвивається на основі перенесення назви з одного
предмета на інший. Нове значення є завжди переносним, похідним від
первинного, мотивованим через пряме.
Є три типи перенесення: за подібністю, за функцією і за суміжністю.
Перенесення за подібністю називається метафоричним.
Перенесення за функцією - перенесення, за якого речі можуть бути
абсолютно різні, головне, щоб вони виконували однакові чи подібні функції.
Так, наприклад, колись писали гусячим пером. Згодом цю функцію перебрав
металевий предмет, який також було названо пером. Годинником називають
не тільки механічний прилад, а й пісочний, водяний, сонячний, бо всі вони
виконують одну функцію - визначають час. Функціональне перенесення є
різновидом метафоричного, оскільки в його основі лежить також подібність,
тільки не за формою, а за функцією.
Перенесення за суміжністю називається метонімічним.
42
43
44
45
46
 47

7. Українська лексикографія — розділ українського мовознавства, що

займається створенням словників та опрацюванням їх теоретичних засад.
Лексикографія — це наука, що займається розробкою теоретичних проблем
укладання словників і упорядкуванням та описуванням різного роду
словникових матеріалів. Найчастіше словник подає зібрання слів тої чи іншої
мови в алфавітному порядку. Існують також словники, в яких слова
подаються за гніздовою системою, тобто в одній словниковій статті
наводяться усі похідні слова, утворені від кореневого слова. Є іще словники
інверсійні — у них слова подаються за алфавітом кінця слова.
Отже, словник — зібрання слів (а інколи морфем, словосполучень),
розташованих у певному порядку (алфавітному, гніздовому та ін.), в якому
з'ясовується значення мовних одиниць, наводиться різна інформація про них
або переклад на іншу мову чи подаються відомості про предмети, що
визначаються словами. Залежно від призначення розрізняють словники
енциклопедичні і лінгвістичні, або філологічні.
1. Розвиток української лексикограії
Розвиток української лексикографії пов’язаний із потребами культурного та
мовного життя, а також із суспільно-політичними та культурними умовами.
Традиція укладання словників зародилася в Україні ще в часи Київської Русі.
Створювалися рукописні тлумачні словнички незрозумілих слів та імен, які
знаходилися вцерковних книгах, наприклад Тълкованиіе неоудобь
познаваємомь въ писаныхъ рЂчемь (1431 р.), де міститься аж 334 слова.
Активніше почала розвиватися українська глосографія наприкінці XVI
століття. Почали виникати двомовні перекладні словники, в яких були
незрозумілі церковнослов’янські слова передані простою мовою. В цей час їх
називали произвольники3, азбуковники або алфавіти. Б. Грінченко, як і багато
інших вчених, пов’язує початок української лексикографії з виданням
Лексису Лаврентія Зизанія. Але й Зизаній мав свого попередника – Лексисъ
 48

съ толкованіємъ словенскихъ словъ просто невідомого автора – якийслід

вважати першою працею української лексикографії і котрий став джерелом
для наступних робіт.

На підставі останньої зазначеної лексикографічної роботи потім в 1569 р.

вийшов перший друкований словник Лаврентія Зизанія Тустановського, який
містить 1061 церковнослов’янських слів, перекладених на просту українську
мову. У Лексисі вперше наведені синонімічні ряди, пояснення, грецькі
відповідники та джерела реєстрового слова.
Важливе значення у розвитку української лексикографії мав Лексиконъ
славенорωсскій и именъ тлъкованіє Памва Беринди, який був виданий 1627 р.
у Києві. Словник складався із двох частин і містив 6982 слова – переклади
церковнослов’янських термінів, імен, назв предметів та наук на українську
мову. Назви наведені в початковій формі або в першій особі однини. До
понять додані також граматичні форми, омофони, синоніми, особливості слів
і т.д. Словник мав велике значенняз погляду розвитку мовної культури
українців та зокрема для дослідження давнішої та сучасної української мови.
З середини XVII століття розпочався новий етап у розвитку української
лексикографії, який був зумовлений історичними подіями, тобто боротьбою
українського народу на чолі з Б. Хмельницьким. Це спричинило звільнення
від польсько-литовського впливу, а також розвиток культури, науки,
літератури та мови, що, в свою чергу, посилило вплив та використання
простої мови, який відображався також в лексикографії. Мова змінила свою
роль і виступала вже не як пояснююча, яле як пояснювана. Першою з праць,
в яких вжитий новий погляд, була рукописна переробка Лексису Беринди –
Синоніма славеноросская невідомого автора.У Синонімах подається 5000
реєстрових російських слів із українськими або «словенськими»
відповідниками. Вокабули розміщені за абеткою увихідних формах. В цей
період виникали також багатомовні перекладні словники – Семисловний
лексикон (Пентаглоссон) 1714 – де латинським словам наводяться
 49

відповідники татарської, турецької, румунської, вірменської, української та

грецької мов; Лексиконъ словено-латинскій та Лексиконъ латинскій Єпіфанія
Славинецького, який налічує 27 000 статей і належать до найдокладніших
праць XVII століття. Протягом XVII - XVIIIстоліття публікуються, як
додатки до історичних українських документів, списки для пояснення старої
української лексики. Так, зокрема, у Горецького знаходимо, що цепередусім
слова на означення явищ і понять колишнього соціально-економічного або
військового життя України.4 До староукраїнського періоду належить також
творчість І. Максимовича, який уклав латинсько-церковнослов’янський
словник Dictionarium latino-slavonum (1724).
З кінця ХVIIIстоліття почався новий період у розвитку української
лексикографії, коли головним об’єктом її стала нова українська літературна
мова. Посилився інтерес дожиття народу, його побуту та народної мови. Про
це свідчать не тільки нові збірники народної творчості, але й деякі
лексикографічні роботи. Однією з перших було Собраніє Малороссійскихъ
словъ, содержащихся въ «ЭнеидЂ» (1798 р.) додане до видання Енеїди. Воно
містить 972 українських слова із російськими перекладами. Іншою працею
зновоукраїнської літературної мови була Грамматика малороссійскаго
нарЂчія (1818 р.), метою якої було ознайомити громадськість з українською
мовою. Варто було б ще згадати і подальші важливі словники початку XIX
століття, зокрема, такі як Словарь малороссійской старины (1808) В.
Ломиковського та Собраніе словъ малороссійскаго нарЂчія (1823) І.
Войцеховича. Крім вищенаведених праць були опубліковані ще словники І.
Вагилевича, Л. Боровиковського й М. Максимовича. Протягом цього нового
періоду великого значення набули передусім різні українсько-російські
словники, надруковані при різних творах й будь-які записи лексичного
матеріалу. Вони мали пояснити незрозумілі для читачів слова у народних
піснях і творах українських письменників. Але й надалі існувала потреба
укласти повніший словник української мови. Перші спроби щодоукладення
більшого словника з’являлися з середини XIXстоліття. Довизначнихробіт
 50

зазначеної доби належить рукописний Словник української

мовиП.Білецького- Носенка, обсяг якого 20 000 словникових статей. В ньому
також широко представлена фразеологія української мови.
В цей час, тобто від початку XIXстоліття, значно активізувалася
лексикографічна робота. Але жодний із словників не був надрукований,
передусім через політичні причини. Подальший розвиток української
лексикографії тісно пов’язаний із політичними тасоціальними умовами.
Україна залишалася під гнітом царизму і головним засобом боротьби
виступала народна українська мова, яка наприкінець ХІХ століття досягла
високого рівня. Розвиток мови та літератури набував особливого значення та
актуальним стало і питання лексикографії. Але не завжди лексикографічні
праці – через несприятливі умови – відображали повний лексичний склад і
досить часто в лексику були занесені діалектизми та етнографізми. Саме
тому ряд лексикографічних робіт мав етнографічний або діалектний
характер.
Доперших словникових спроб 2-ої половини ХІХ ст. належать українсько-
російський Словарь малорусскаго нарЂчія (1855) О.Афанасьєва-
Чужбинського, Словарь малороссійскихь идіомовъ (1861) М. Закревського та
Опыть южнорусского словаря К. Шейковського. На Галичині у 1867 р.
вийшов двотомний НЂмецко-руский словаръ, в якому знаходилось близько
30 000 німецьких слів з українськими відповідниками, причому значна
кількість із них належала до західноукраїнських діалектизмів.
У 1876 р. вийшла Словниця української мови Ф. Піскунова та в 1874 р.
Опыть руско-украинскаго словаря (М. Левченко) – перший російсько-
український словник. Особливу роль в українській лексикографії відіграв
Малоруско-німецкий словар Є.Желехівського та С. Недільського, де було
зафіксовано понад 64 000 діалектних слів, переданих новим правописом –
желехівкою. Певне місце серед лексикографічних праць ХІХ ст. займають
також словники церковнослов’янської мови – наприклад, Приручний словарь
 51

славено-польський ілі собраніє реченій славенских в кнігах церковних, на язик

польскій толкованих (1830 - Й. Левицький).
Наприкінці ХІХ ст. значно зросла продукція російсько-українських
словників, щоімовірно спричинив вплив Росії на території східної України, а
й також інтерес нетільки українців до української культури. Саме тому треба
було пояснити деякі слова – передусім йшлося про етнографізми, які були в
даних мовах відмінними. До двомовних праць, які виконували зазначену
роль, належать, зокрема, Словарь російсько-український М. Уманця, Русско-
малороссійскій словарь Є. Тимченка та інші. Велику цінність становить
також Словарь української мови, укладений Б. Грінченком, який
відзначається багатим переліком використаних джерел (етнографічні
збірники, друковані твори письменників, попередні словники) та більшим
опрацюванням слів. У словнику подано 68 000 слів. Крім цих загальних
реєстрів українських слів почали на зламі століть виникати спеціалізовані
словники з різних наукових сфер – словники політичної та правової
термінології (Правничо-політична термінологія для слов’янських мов Австрії
абоНімецько-український словар висловів правничих і адміністраційних).
Також активізувався збір та систематизація природничої, математичної,
хімічної, технічної та інших термінологій. Як приклади можна навести
Матеріали до математичної термінології (1902) та Словарь технічних
виразів (1911). Лексикографічні роботи зосередилися й на пояснення
іншомовних слів – Словар українських виразів, перенятих з мов тюркських
О. Макарушки (1895) або Словарь чужих слів З. Кузелі і М. Чайковського
(1910). Крім вищенаведених працьз середини ХІХ ст. почали виникати
словники до окремих писемних пам’яток, словники арготизмів, дитячої мови,
діалектів (гуцульських та бойківських говірок). Першим діалектним
словником, який вийшов як окрема робота, був Знадоби до словаря
южноруского І. Верхратського (1877), де діалектні слова зіставлені з
німецькими, польськими, угорськими тарумунськими відповідниками. Але
багато цих словників існувало тільки як додатки довидань етнографічних
 52

праць або залишилися в рукописах. Новиною української лексикографії стала

спроба укласти словник мови письменника – Шевченка. Виникло декілька
цінних праць, з яких слід згадати Словничок Шевченкової мови (1916), котрий
орієнтувався на Шевченкового Кобзаря. У словничку зафіксовано 7 000
реєстрових слів впочатковій формі.
з 1917 р. починається вже новий етап у формуванні української
лексикографії. Слід підсумувати те, що відбулося протягом періоду
попереднього. Від початку ХІХ ст. переважна більшість робіт орієнтувалася
тільки на російського читача – тобто були створені українсько-російські
словнички для пояснення незрозумілих українських слів. Але варто
зазначити, що й вони стали цінним джерелом для подальшого розвитку
лексикографії. У 2-ій половині ХІХ ст. з причини значного розвитку та
використання української літературної мови стало необхідним створення
повного словника української мови. Першим таким був словник Б. Грінченка.
Поряд із українсько-російськими словниками виникають і російсько-
українські реєстри слів. Також поглибилися лексикологічні та
лексикографічні розробки. Вже не йшлося тільки про загальні реєстри слів,
але роботи орієнтувалися на осмислення етимології лексики та порівняльне
дослідження мов. У рамках лексикографії відбувалися не лише кількісні, а й
якісні зміни.У 2-ій половині ХІХ ст. значно розвинулося методично-технічне
опрацювання лексики – тобто додавання наголосу, граматичних форм,
джерел і т.д. З’явилась також дуже важлива проблема, яка стосувалася
штучно утворених слів, котрі пізніше зі словників відкидалися.
Загальна характеристика словників
Розділ мовознавства, об'єктом якого є вивчення принципів систематизації
слів та фразеологічних зворотів, укладання їх у словники, називається
лексикографією (від гр. lexikos - словесний, словниковий і grapho - пишу).
Словники відображають культуру мови народу і сприяють її нормалізації.
Існують спеціальні словники понятійно-довідкового характеру -
енциклопедичні і словники власне мовні - лінгвістичні (або філологічні). В
 53

енциклопедичних словниках пояснюється зміст, характер і сутність

предметів, явищ. У лінгвістичних словниках об'єктом розгляду є слово як
одиниця мови. Лінгвістичні словники бувають одномовні і перекладні.
Одномовні поділяють на: тлумачні, міжслівних зв'язків (синонімічні,
антонімічні, паронімічні, омонімічні), діалектні, історичні, довідково-
лінгвістичні (етимологічні, фразеологічні, орфографічні, орфоепічні,
словотворчі, словники труднощів).
Серед одномовних словників найбільш вагомими є тлумачні словники, в яких
пояснюється значення слів, подаються їх основні мовні характеристики -
граматичні ознаки, наголос, написання, розкриваються стилістичні
можливості та деякі особливості сполучуваності з іншими словами.
У словниках іншомовних слів уміщуються слова, запозичені з різних мов. До
слова подається інформація, з якої мови воно походить або які компоненти
використані для його творення, та, що найголовніше, пояснюється значення
цього слова.
Близькими до словників іншомовних слів є спеціальні, або термінологічні
словники, що містять визначення слова-терміна і відомості про використання
його в певній системі знань.
Словники мови окремих письменників служать для систематизації й
пояснення слів, уживаних письменником у його творах. Кожна стаття
ілюструється прикладами, які розкривають особливості індивідуального
слововживання в художньому мовленні.
У діалектних словниках зібрана лексика територіальних діалектів,
з'ясовується значення і характер поширення діалектних слів. Ці словники
бувають загальнодіалектними й регіональними.
У словниках синонімів, антонімів, омонімів, паронімів розкриваються
змістові і стилістичні зв'язки між словами та притаманні словам певних груп
і рядів своєрідні значення і відтінки значень.
 54

Широко використовуються довідково-лінгвістичні словники - орфографічні,

орфоепічні, етимологічні, фразеологічні, словники складних випадків
слововжитку тощо.
Орфографічні словники подають нормативне написання слів, мають велике
значення для розвитку культури писемного мовлення.
Орфоепічні словники містять інформацію про літературну вимову та наголос
слів, допомагають удосконаленню усного мовлення.
В етимологічному словнику пояснюється походження слів, розкривається їх
первинне значення, історичний розвиток.
Фразеологічні словники вміщують насамперед цілісні звороти
(фразеологізми, крилаті слова, ідіоми та ін.). Пояснюється значення стійкого
сполучення слів, особливості вживання, походження, можливості варіювання
в мовленні.
Крім названих, відомі й інші словники, які теж мають важливе теоретичні і
практичне значення для вивчення лексичного й фразеологічного складу
мови.
Типологія словників
Існує значна кількість критеріїв, за якими можна розрізняти словники.
Українські мовознавці найчастіше використовують наступну класифікацію
словників:
· За кількістю мов (в такий спосіб поділяються й лінгвістичні словники) :
 одномовні словники (спеціалізовані словники : діалектні, словники
власних імен, етимологічні і т.д.)

 перекладні словники (двомовні, багатомовні)

· За обсягом :
 короткі (до 30 000 слів)
 великі (понад 80 000 слів)
· За лексичним складом словника :
 55

 словники із загальною лексикою (тлумачні, орфографічні,

етимологічні)
 словники із спеціальною лексикою (лінгвістичні, діалектні, історичні,
словники мови окремих письменників і т.д.)
· За упорядкуванням лексичного матеріалу:
 алфавітні
 зворотні
Лексикографічних класифікацій існує значна кількість. Для порівняння, з
нашої точки зору, варто ще навести спрощене угрупування чеського вченого
Й. Достала, який поділяє словники на:
· загальні тлумачні словники (подають загальний перелік словникового
складу мови)
· частотні словники (вказують на частотність вживання окремих слів в
даному тексті)
· термінологічні словники (словниковий склад даної галузі)
· предметні та поняттєві словники (в них слова розміщені не за абеткою, а за
предметними чи поняттєвими точками зору)
· енциклопедії та енциклопедичні словники (спеціальна термінологія науки,
техніки, культури і т.д.)
· спеціалізовані словники (напр., етимологічні, діалектичні та інші)
3) Енциклопедичні словники. Енциклопедичні словники пояснюють не
реєстрові слова, а позначувані ними відомості з різних сфер життя, науки,
виробництва, мистецтва та характеризують відомих осіб, визначні історичні
постаті. В енциклопедичному словнику, дивлячись слово Київ, можна знайти
всі відомості про столицю України.
Є загальні енциклопедичні словники, в яких подаються відомості з різних
галузей науки, техніки, культури тощо, і спеціальні, присвячені певній галузі
науки: економіці, математиці, медицині тощо.
Крім енциклопедичних словників є енциклопедичні та інші довідники,
бібліографічні показчики тощо, які допомагають орієнтуватися в інформації з
 56

різних галузей знань, в соціально-культурних питаннях. Такі словники

відіграють надзвичайно велику роль у навчанні, так як дають можливість при
необхідності швидко знайти матеріал з певного предмету, який подається в
такій літературі чітко і лаконічно. Це, в свою чергу, дає можливість швидко і
якісно зорієнтуватися і організуватися для написання більш масштабної
роботи – курсової, реферату, наприклад. Щодо професійної діяльності, то
інформація, отримана з даної літератури, може реально допомогти
систематизувати знання з певного предмету, можливо, навіть дізнатись щось
нове, сучасніше.
Лінгвістичні словники.
Лінгвістичні словники — це словники слів. Вони дають інформацію не про
речі, явища, поняття, а про слова. Якщо енциклопедичні словники подають
лише назви предметів та явищ, які в мові представлені іменниками та
іменними словосполученнями, то лінгвістичні словники пояснюють усі типи
слів, їх граматичні та стилістичні ознаки, особливості їх функціонування.
Лінгвістичні словники поділяють на одномовні й багатомовні.
Типологія словників (здесь короче расписано)
Існує значна кількість критеріїв, за якими можна розрізняти словники.
Українські мовознавці найчастіше використовують наступну класифікацію
словників (приклади наведені нами – М.К.):

● За кількістю мов (в такий спосіб поділяються й лінгвістичні

словники) :
○ одномовні словники (спеціалізовані словники : діалектні,
словники власних імен, етимологічні і т.д.)
■ Словник староукраїнської мови (XIV-XV ст.) (1977-78)
■ Короткий словник перифраз (1985)
■ Словник Галицького (гуцульсько-бойківського) діалекту
■ Короткий словник Антисуржику
○ перекладні словники (двомовні, багатомовні)
 57

■ Російсько-український словник (2003)

■ Словник іспансько-український, українсько-іспанський
(2002)
■ Англо-український словник (1996)
● За обсягом :
○ короткі (до 30 000 слів)
■ Гуцульські говірки. Короткий словник. (1997)
○ середні (70 000 - 80 000 слів)
■ Орфографічний словник сучасної української мови (2007)
○ великі (понад 80 000 слів)
■ Російсько-український та українсько-російський словник
(2008)
● За лексичним складом словника :
○ словники із загальною лексикою (тлумачні, орфографічні,
етимологічні)
■ Тлумачний словник української мови (2002)
■ Орфографічний словник наукових і технічних термінів
(1999)
○ словники із спеціальною лексикою (лінгвістичні, діалектні,
історичні, словники мови окремих письменників і т.д.)
■ Словник мови творів Г. Квітка-Основ’яненка (1978-9)
■ Історичний словник українського язика (1930-32)
● За упорядкуванням лексичного матеріалу:
○ алфавітні
■ Словник синонімів української мови 1, 2 (2000)
○ зворотні
■ Український зворотний словник (1969)
 58

Лексикографічних класифікацій існує значна кількість. Для порівняння, з

нашої точки зору, варто ще навести спрощене угрупування чеського вченого
Й. Достала, який поділяє словники на:

● загальні тлумачні словники (подають загальний перелік словникового

складу мови)
○ Великий тлумачний словник сучасної української мови (2007)
● частотні словники (вказують на частотність вживання окремих слів в
даному тексті)
○ Частотний словник сучасної української художньої прози (1981)
● термінологічні словники (словниковий склад даної галузі)
○ Česko-ukrajinský právnický slovník (2009)
● предметні та поняттєві словники (в них слова розміщені не за абеткою,
а за предметними чи поняттєвими точками зору)
○ Політологія: словник понять і термінів (2001)
● енциклопедії та енциклопедичні словники (спеціальна термінологія
науки, техніки, культури і т.д.)
○ Астрономічний енциклопедічний словник (2000)
● спеціалізовані словники (напр., етимологічні, діалектичні та інші)
○ Етимологічний словник української мови (1962-82)
 59

8. Фонетика, її завдання. Сегментні та суперсегментні фонетичні

одиниці.

Фонетика - це розділ мовознавства, в якому вивчається звукова система

мовлення.
Отже, предметом вивчення фонетики є звуки мовлення: їх природа,
сполучуваність, закономірні зміни звуків у мовному потоці та їх
зумовленість.
 60

Завдання фонетики - вивчити загальні закономірності творення звуків, їх

класифікацію, схарактеризувати звукові зміни, визначити інші фонетичні
одиниці - склад і наголос.
Звук - це найдрібніша одиниця мовлення, матеріальна оболонка слів. Окремо
взятий звук не має будь-якого значення, він його набуває лише у складі слів і
морфем, виконуючи функцію розпізнавання і розрізнення їхніх значень (кінь
- кинь, біжи - біжу).
Фонетика має важливе теоретичне і практичне значення. Знання процесів
творення звуків, їх властивостей, закономірностей сполучуваності - одна з
передумов підвищення культури усного мовлення, основа свідомого й
ґрунтовного засвоєння орфографії та орфоепії української мови.
Фонетика тісно пов'язана з іншими мовознавчими дисциплінами: графікою,
орфографією, орфоепією, а також лексикою, морфологією, синтаксисом і
стилістикою.
Існує три аспекти вивчення мовних звуків:
 фізичний (акустичний) передбачає вивчення звуків з погляду їх
звучання (висота, амплітуда, тривалість)
 лінгвістичний або фонологічний - звуки з погляду їх смислових
функцій
 фізіологічний (артикуляційний) або біологічний - звуки як результат
певних рухів мовних органів

Сегментні і суперсегментні одиниці фонетики

Звукові одиниці фонетики діляться на: сегментні (лат. segmentum —

відрізок) і
суперсегментні (лат. super — зверху, над + segmentum).
Сегментними одиницями називають такі, які розміщені в лінійній
послідовності.
 61

Мовлення становить потік звуків, звуковий ланцюг, який членується на

відрізки, окремі одиниці, що виділяються різноманітними фонетичними
засобами.Такими одиницями є звук, склад, фонетичне слово, фонетична
синтагма, фраза. Базою для
їх виділення служать передовсім смислові зв’язки.
Звуки вимовляються один за одним і вважаються найменшою сегментною
одиницею. Зі звуків складаються більш складні сегментні одиниці. Кожна
наступна за величиною складається з дрібніших: склад — зі звуків,
фонетичне слово — зі складів,
фонетична синтагма — із фонетичних слів, фраза — із синтагм. Це стає
можливим завдяки суперсегментним одиницям, які нашаровуються на
сегментні та об’єднують
їх у єдине ціле. Такі одиниці забезпечують звукову цілісність слова. До
суперсегментних одиниць належать наголос та інтонація. Якщо сегментні
одиниці (наприклад,
яукя) можуть бути виділені 3 Крупніших ОДИНИЦЬ І ВИМОВЛЯТИСЯ
окремо, то супер-
сегментні одиниці вимовлятися окремо не можуть.
Склад — і сегментна, і суперсегментна одиниця. Склад як сегментна одиниця
-ц е
послідовність звуків, а як суперсегментна — єдність складового і
нескладового звуків
Завдяки словесному наголосові склади об’єднуються у фонетичні слова.
Синтагматичний наголос та інтонація об’єднують фонетичні слова в
синтагми (такти). Інто
нація і фразовий наголос сприяють об’єднанню синтагм у фрази.
Мовець може розділити слова на склади (наприклад, лін-гві-сти-ка), хоча в
при
родному, звичайному мовленні слово не ділиться ні на склади, ні на звуки.
Виділення
 62

звуків у словах може виконуватися лише для лінгвістичного аналізу та з

методичною
метою.
Одиниці просодичної або тонічної підсистем називають просодемами, чи
тонемами.
Просодія — система вимови наголошених і ненаголошсних, довгих і
коротких
складів у певній мові.
Мови, які використовують тони для розрізнення смислу, називаються політо-
нічнимн (литовська, латинська, шведська, норвезька, словенська, сербсько-
хорват
ська, а також китайська, в’єтнамська, ганська, бірманська, африканські мови).
В українській мові словесний наголос невід’ємний від слова і виконує не
лише
конститутивну, а й дистинктивну функції.
 63

9. Аспекти вивчення звуків мови. Система голосних української мови, їх

класифікація. Приголосні їх класифікація.

Вивчають звуки мовлення у трьох аспектах: фізичному, фізіологічному і

лінгвістичному.

Ф і з u ч н u й (акустичний) аспект звука виявляється у його звучанні, завдяки

якому мовлення може передаватися і сприйматися. Зважаючи на фізичну
природу звука, його визначають як коливання пружного середовища
(повітря). Акустичний аспект вивчає звуки як фізичне явище, але
прилаштоване до мовного розуміння змісту слів тільки тоді, коли фізичні
явища впливають на зміст слова, тільки тоді вони нам цікаві. Акустичний
аспект враховується при характеристиці звуків, що дає можливість
розподіляти звуки на групи за звучністю. Наприклад: голосні ( вокальні або
 64

тональні). Приголосні в залежності від співвіднесенні шуму і тону поділяємо

на : сонорні (м, н, л,р,в(у) й) і шумні: дзвінкі і глухі.

Звуки людського мовлення, як і будь-які інші звуки, мають такі акустичні

параметри: висота, сила, довгота, тон, шум, тембр.

Висота звука залежить від частоти коливань, тобто від кількості коливань

голосових зв’язок за одиницю часу, і вимірюється в герцах ( 1 Гц - одне
повне коливання за секунду). Людське вухо сприймає коливання від 16 до
20 000 Гц. Голосові зв’язки здатні утворювати звуки висотою від 80
(найнижчий бас) до 1300 Гц (найвище сопрано). Різні звуи мають неоднакову
висоту. Завдяки зміні висоти звуків у межах складу деяких мовах
здійснюється наголошування. Такого типу наголос називають музичним.

Сила звука. Вона визначається амплітудою (розмахом) звукового коливання:

чим більший розмах коливання, тим сильніший, інтенсивніший звук.
Одиницею вимірювання сили (інтенсивності) звука є бел (Б), його десята
доля – децибел (дБ). Ця одиниця логарифмічна, тому зростання сили звука на
один дБ означає збільшення його інтенсивності в 1,26 раза. Чим голосніше
говорить людина, тим вищю є сила звука.

Довгота звука. Залежить вона від часу його звучання. Довготу звука

вимірюють у мілісекундах (мс) або сигмах (тисячних долях секунди). Звуки
розрізняються довготою (тривалістю) в багатьох мовах. Довгота є
супровідною ознакою динамічного наголосу. Так, в укр.мові наголошений
голосний у 2-3 рази довший від ненаголошеного. Довгота звука є також
основою кількісного або довготного, наголосу, який властивий, зокрема,
індонезійській мові.

Тон і шум. Звукові коливання бувають рівномірними, тобто наступне

коливання дорівнює попередньому, і нерівномірними. У результаті
рівномірних коливань голосових зв'язок утворюються тони, або основні тони.
 65

Вони властиві звукам стійкої висоти. Неритмічні коливання, які виникають

унаслідок подолання вдихуваним повітрям певних перешкод у мовленнєвому
апараті, є основою утворення шумів. Вони властиві звукам з нестійкою
висотою. Чисто тональними звуками є голосні, чисто шумними – глухі
приголосні, в утворенні яких голосові зв’язки участі не беруть. Існує ще дві
групи звуків, у яких наявні водночас і тон, і шум: шумно-тональні звуки
(дзвінкі приголосні, у яких шум переважає над тоном) і тонально-шумні
звуки (сонорні приголосні, у яких тон переважає над шумом).

Тембр. Звук є складним утворенням, єдністю спектрів різних звукових

коливань. Кожен звук складається з основного тону, який у різних людей є
різним, а в різних звуках, що вимовляються однією людиною, - приблизно
однакоивим. Ще одним компонентом звука є обертони, або гармоніки, -
нашарування на основний тон, вищі від нього в ціле число разів. Обертони
виникають внаслідок коливання частин голосових зв’язок ( половина, чверть
і т.д.) і завжди є слабшими за основний тон. Вивчення спектрів звука
виявило, що, крім основного тону і обертонів, він складається з кількох ( до
чотирьох) додаткових тонів (формант, або формантних зон) – груп, областей
частот звукових коливань. Додаткові тони звука утворюються внаслідок
явища резонансу – посилення, відбиття основного тону у надгортанних
порожнинах (резонаторах) апарату мовлення. Зміна форми та обсягу
резонаторів і дає різні додаткові тони для різниз звуків. У приголосних
звуках до додаткових тонів додаються ще й шуми. Отже, тембром є своєрідне
поєднання основного тону, його обертонів та додаткових тонів.

Висота, сила, довгота, тон і шум, тембр дають змогу з’ясувати фізичну

специфіку кожного звука, акустично розрізняти їх. Ці параметри характерні
для звуків усіх мов світу, але в різних мовах вони виявляються неоднаково.
Апарат мовлення людини здатен утворювати звуки всіх мов, які вона
опанувала, може породжувати не лише мовлення, а й спів, передавати
різноманітні звуки природи.
 66

Артикуляційний або Фізіологічний (біологічний) аспект включає

репродуктивний компонент (творення звуків апаратом мовлення) і
перцептивний компонент (сприймання звуків слуховим апаратом). Враховує
характер роботи мовного апарату при вимові звуків. Органи мовлення
можуть бути активними (рухомими – губи, язик, язичок, діафрагма) і
нерухомі – зуби.

При вимові звуку виділяють 3 основні етапи:

- Екскурсія ( приступ) – підготовка органів мови для вимовляння)

- Витримка (період вимови звуків)
- Рекурсія – повернення органів мовлення в спокійний стан).

Ці три етапи у «чистому вигляді» існують лише при вимові окремого

звуку. А в мовленнєвому потоці рекурсія і екскурсія накладаються одна на
одну, що викликає ряд фонетичний змін.

При характеристиці звуків враховується характер рухів органів мовлення,

місце подолання перешкод і спосіб їх подолання. А місце і спосіб
враховуються нами при характеристиці приголосних.

Лінгвістичний або фонологічний (соціальний, функціональний, мовний

аспект полягає у розгляді звуків з точки зору їх функціонального
навантаження. Цей аспект звука (фонему) вивчає фонологія. Оскільки
фізіологічний аспект дослідження звуків має два вияви — репродуктивний
(артикуляційний) і перцептивний, деякі мовознавці розрізняють акустичну,
артикуляційну і перцептивну фонетику.
 67

Звуки реалізуються в усному мовленні, а для передавання їх на письмі

використовують букви (літери). Проте звук і буква не тотожні. Літери
пишуть, друкують і читають, а звуки вимовляють і чують. Букви жодного
алфавіту не є точними відповідниками звуків.

Система голосних української мови, їх класифікація.

Голосні – звуки в основі творення яких лежить голос, і при творенні яких
струмінь видихуваного повітря не застає перешкод.

Класифікація голосних звуків в українські мові

1. За місцем 2. За способом творення 3. За участю губ

творення

Голос Голос Голосн Голосні Голосн Лабіалізовані Не

ні ні і середнь і голосні Лабіалізованіг
передн заднь високо ого  низько олосні
ьго ого го піднесен го
ряду ряду піднесе ня піднесе
ння ння

[ і] [и] [а] [о] [і] [у] [е] [о] [а] [о][у] [е] [и] [а] [і]
[е] [у] [и]

Класифікація голосних звуків в українські мові 

 Звукова система української мови включає г о л о с н і й п р и г о л о с н і

звуки (співвідношення 1:5), які виділяються на основі ряду протиставлень –
артикуляційних, акустичних, функціональних. При описі звукової системи
 68

мови, у тому числі й української, насамперед звертають увагу на акустичні

особливості й артикуляцію звуків, які тісно пов’язані між собою. Найбільш
виразну артикуляційну відмінність між голосними й приголосними
підкреслив В.О. Богородицький, який назвав голосні ротовідкривачами, а
приголосні – ротозакривачами, бо при утворенні перших голосовий канал
максимально відкритий і фокуси утворення шумів майже відсутні. Оскільки
повітряний струмінь уже розривав голосові зв’язки – він слабкий. Приголосні
утворюються при повному або частковому звуженні ротової порожнини. При
проходженні струменя видихуваного повітря утворюються характерні для
приголосних шуми з участю чи без участі голосу. Найвизначніша функційна
ознака, покладена в основу розрізнення голосних і приголосних, – їх
складотворча функція. У зв’язку з цим голосні – складотворчі звуки, тобто
вони є вершиною складу, приголосні – нескладотворчі звуки, що входять у
склад разом з голосними. Саме ця ознака відбилася і в називанні голосних і
приголосних. Голосні звуки – це звуки людської мови, в основі яких лежить
музикальний тон, утворений при розкритому мовному каналі внаслідок
коливань голосових зв’язок і дальшої модифікації цих коливань у
надгортанних порожнинах. У сучасній українській літературній мові є 6
голосних звуків (а, о, у, е, и, і), які найбільш диференційовані та яскраві під
наголосом. Голосни́й звук, голосівка — звук, що вимовляється за участю
голосу й має вільну артикуляцію (творення):/а/, /о/, /у/, /е/. /и/, /і/. Голосні
поділяються на голосні переднього, середнього та заднього рядів і низького,
середнього та високого піднесення. Залежно від положення язика голосні
характеризуються за місцем артикуляції і ступенем підняття язика. Якщо при
вимові звука язик посунений наперед і піднімається до переднього
піднебіння, утворюються голосні переднього ряду ([і], [и], [е]). Якщо ж при
вимові голосних язик зосереджений у задній частині рота і піднімається до
м'якого піднебіння, утворюються голосні заднього ряду ([а], [о], [у]). Ступінь
підняття залежить від того, якою мірою спинка язика піднімається до
піднебіння. Якщо спинка язика піднята вгору найвище, утворюються голосні
 69

високого підняття ([і], [у]). Трохи нижче піднімається язик при вимові
голосного високо-середнього підняття [и]. Ще нижче – при утворенні
голосних середнього підняття: [е], [о]. Майже не піднімається язик при
вимові голосного низького підняття [а]. Щодо участі губ голосні поділяються
на неогублені, або нелабіалізовані, й огублені, або лабіалізовані.
Огубленими, або лабіалізованими, називаються голосні, при вимові яких
губи заокруглюються й витягуються вперед. Це голосні [о] та [у]. При вимові
неогублених, або нелабіалізованих, губи нейтральні. При цьому утворюються
всі інші голосні: [а], [е], [и], [і].

Система голосних називається вокалізмом. За положенням губ під час

артикуляції звуків розрізняють лабіалізовані і нелабіалізовані голосні.
Лабіалізовані вимовляються з участю витягнених і заокруглених губ. За
положенням м'якого піднебіння при артикуляції голосні поділяються на
ротові й носові. При творенні ротових м'яке піднебіння підняте і закриває
прохід повітря в ніс, а при творенні носових м'яке піднебіння опущене і
повітря проходить у ніс. Залежно від ступеня розкриття рота розрізняють
відкриті та закриті голосні. При вимовлянні закритих м'язи більш напружені,
ніж при артикуляції відкритих. За тривалістю звучання розрізняють довгі й
короткі голосні.

Приголосні, їх класифікація

Звуки мови, при утворенні яких видихуваний струмінь зустрічає в ротовій

порожнині різні перепони, називаються приголосними.

В українській мові 32 приголосні звуки, які характеризуються і

класифікуються за такими ознаками:
 1) за участю голосу й шуму в їх творенні; 
 2) за місцем творення; 
 3) за способом творення; 
 70

 4) за наявністю або відсутністю м’якості.

Класифікація приголосних звуків.
Приголосні - це звуки, які творяться шумами з участю або без участі
голосу. Шуми виникають у надгортанних порожнинах унаслідок того, що
струмінь видихуваного повітря натрапляє на повну або часткову
перепону, створювану мовними органами. У такому разі напруження
мовних органів локалізується в місці їх зближення, що є фокусом
творення звука.

В українській мові приголосні фонеми класифікуються за такими ознаками:

1) за співвідношенням голосу і шуму; 2) за участю голосу в їх творенні; 3) за

місцем творення (або за активним мовним органом) шуму; 4) за способом
творення шуму; 5) за акустичним враженням; 6) за наявністю або відсутністю
пом'якшення (палаталізації).

1. За співвідношенням голосу й шуму приголосні поділяють на сонорні

і шумні.

Сонорними (від лат. sonorus – звучний, голосний) називаються приголосні,

які творяться за допомогою голосу й шуму з перевагою голосу. До сонорних
в українській мові належать 9 приголосих: /j/, /л/, /л'/, /н/, /н'/, /р/, /р'/, /м/, /в/.

Шумними називаються приголосні, які творяться одним шумом або шумом

за участю голосу. Цих приголосних 23.

2. За участю голосу в їхньому творенні шумні поділяються на дзвінкі й

глухі. Глухі звуки творяться тільки за допомогою шуму (12
звуків), дзвінкі (11 звуків) – шумом за участю голосу. Дзвінкі й глухі
приголосні утворюють кореляцію (корелятивних пар 11), тобто більшість
дзвінких шумних мають співвідносні їм глухі фонеми, наприклад: /б/ – /п/, /д/
– /т/, /д'/ – /т'/, /з/ – /с/, /з'/ – /с'/ /, /дз/ - /ц/, /дз'/ - /ц'/, /ж/ - /ш/, /дж/ - /ч/, /ґ/ - /к/,
 71

/г/ - /х/. Непарною глухою в українській мові є фонема /ф/. Пара /г/ - /х/
виділена умовно, бо розрізняється двома артикуляційними ознаками:
роботою голосових зв'язок та місцем творення: г – глоткова, х –
задньоязикова.

3. За місцем творення (або за активним мовним органом) приголосні

поділяються на групи з урахуванням того, який з мовних органів бере участь
в їх творенні. Розрізняють активні та пасивні мовні органи, а всі приголосні
поділяють на такі загальні групи:
а) губні:
- губно-губні: /б/, /п/, /в/, /м/;
- губно-зубна /ф/;
б) язикові:
- передньоязикові: /д/, /т/, /з/, /з'/, /с/, /с'/, /дз/, /дз'/, /ц/, /ц'/, /л/, /н/, /р/, /ж/,
/ш/, /ч/, /дж/;
За пасивним мовним органом:
- піднебінно-зубні (під час їхньої вимови передня стінка язика і його кінчик
змикаються з верхніми різцями): /з/, /з'/, /с/, /с'/, /дз/, /дз'/, /ц/, /ц'/ + /д/, /т/,
/л/, /н/;
- альвеолярні (під час їхньої вимови передній край язика зближується з
альвеолами верхніх зубів): /ж/, /ч/, /ш/, /дж/ + /р/, /р'/; -
- середньоязикові: /д'/, /т'/, /н'/, /л'/, /р'/, /j/; За Н.І. Тоцькою середньоязиковою
є лише /j/;
- задньоязикові: /ґ/, /к/, /х/;
в) глоткова, або фарингальна: /г/.
4. За способом творення шуму приголосні фонеми української мови
поділяються на
а) зімкнені, або проривні, вибухові (13): /б/, /п/, /д/, /д'/, /т/, /т'/, /м/, /н/, /н'/,
/л/, /л'/, /ґ/, /к/;
 72

б) щілинні (від лат. fricare – терти), або фрикативні (11): /в/, /ф/, /г/, /х/,

/ж/, /ш/, /з/, /з'/, /с/, /с'/, /j/;
г) зімкнено-щілинні, або африкати (6): /дж/, /ч/, /дз/, /дз'/, /ц/, /ц'/;
ґ) дрижачі, або вібранти (2): /р/, /р'/.
При вимові проривних звуків органи мовлення утворюють тісне зімкнення,
яке з силою проривається струменем видихуваного повітря. Коли
вимовляються фрикативні звуки, струмінь повітря проходить крізь вузьку
щілину (або декілька щілин), утворюючи характерний шум. Під час
утворення зімкнених носових звуків [м], [н], [н'] в ротовій порожнині
утворюється зімкнення артикуляційних органів, м'яке піднебіння опускається
і частина повітря проходить через носову порожнину. При вимові бокового
[л], [л'] у ротовій порожнині також утворюється зімкнення, а видихуване
повітря проходить завдяки тому, що опускаються бокові краї язика. Коли
вимовляється [р] або [р'], кінчик язика вібрує: то притискається до альвеол
(ямок у щелепах, де містяться корені зубів), то відходить від них. Африкати
утворюються поєднанням проривного й фрикативного приголосного одного і
того самого місця творення. Зімкнена і щілинна вимова таких звуків
органічно злита: спочатку повітряний струмінь починає проривати перепону
мовних органів, а потім це зімкнення поступово переходить у коротку
щілину.

5. Шум, який утворюється при вимові фрикативних приголосних та

африкат, може нагадувати свист або шипіння. Відповідно за
акустичним враженням розрізняють шиплячі /ж/, /ш/, /ч/, /дж/
і свистячі /з/, /с/, /ц/, /дз/ приголосні.

6. За наявністю палатальності (пом'якшення) (лат. palatum – тверде

піднебіння). Палаталізація виникає внаслідок додаткового підняття
середньої спинки язика в напрямку до твердого піднебіння. Ця
додаткова артикуляція наближається до артикуляції звука [і]. коли до
основної артикуляції приголосного приєднується додаткова і-подібна
 73

артикуляція, то об’єм ротового резонатора помітно зменшується. Отже,

власний тон приголосного підвищується. В укр. м. 22 фонеми тверді і
10 м’яких /д'/, /т'/, /н'/, /л'/, /з'/, /с'/, /ц'/, /дз'/, /р'/, [j]. Із 22 фонем 13 не
мають м’яких пар. Це губні, шиплячі, задньоязикові, глотковий.

10. Фонема, її функції. Алофони фонем: варіанти і варіації. Фонетична і

фонематична транскрипції. Фонема і звук. Асиміляція и дисиміляція.

Фонологія – розвиток звуку в процесі комунікації. Фонема – мінімальна

одиниця звук.будови мови, функція якої полягає у розрізненні та розпізнан.
Значень морфем. Інше визначення – фонема – матеріальне вираження звуку.
Зокрема фонема творить, розділяє і розпізнає морфеми, слова, їхні форми в
мовному потоці. Фонема існує тільки в слові, без слів це просто звуки,
акустико-артикуляційні одиниці. Фонеми існують тільки в словах і
визначення фонем відбувається лише у протиставленні (добираються два
слова, які розрізняються однією фонемою) Умови протиставлення мають
бути рівноправними.

Функції:

- конститутивну: фонеми є тим матеріалом, з допомогою якого творяться

одиниці вищих рівнів;( є матеріалом для морфем, слів та їх коренів.

-ототожнюальна (ідентифікаційна): із суцільного потоку мовлення людина

розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й окремі слова; ототожнює морфеми
і слова.

-дистинктивну: фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму.

Наприклад: бік-бук-бак.
Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні у вигляді звуків,
серед яких вирізняють головний вияв фонеми (інваріант) та її варіанти
(алофони). Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від
місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності,
 74

індивідуальних фізіологічних особливостей людини називається головним

виявом фонеми.
Ознаки фонеми:

1. Класифікаційні (протиставляють фонеми групами): вокальність /

невокальність; консонантність / неконсонантність. Голосні фонеми –
вокальні й неконсонантні; сонорні приголосні фонеми (вокальні й
консонантні); шумні приголосні фонеми (невокальні й консонантні).

2. Диференційні (слугують для індивідуального розрізнення кожної

фонеми, тобто ці ознаки не просто властиві фонемі, а самі по собі достатні
для розрізнення двох фонем, усі інші ознаки яких є спільними). Для шумних
приголосних фонем ознака "дзвінкість – глухість" розрізняє фонеми /б/ – /п/,
/з/ – /с/, /з'/ – /с'/ і т. ін. Але вона не розрізняє, скажімо, фонеми /б/
– /с/, /б / – /с/, оскільки для наведених пар, у яких перша дзвінка, а друга
глуха, ця ознака не є їх єдиною розбіжністю. Зокрема, фонеми /б/ – /с/
розрізняються не тільки дзвінкістю – глухістю, а ще й низькою та високою
тональністю, переривчастістю чи непереривчастістю.

3. Інтегральні (могли б відрізняти одну конкретну фонему від іншої, але не

спроможні це виконати, оскільки у фонологічній системі немає відповідної
парної фонеми). Наприклад, ознака глухості є інтегральною для фонеми /ф/,
тому що в системі українських фонем відсутні відповідні дзвінкі фонеми
тощо.

4. Нульові (не можуть бути залучені до певної фонеми чи певної групи

фонем для їх виділення з-поміж інших фонем). Усі голосні звуки
української мови є неназальними, тобто ротовими. Тому цю ознаку не
можна використати як диференційну для характеристики українських
голосних фонем.
 75

Фонеми характеризуються дистрибуцією, тобто здатністю виступати в

певній позиції. Дистрибуція– сукупність позицій, в яких можлива звукова
реалізація фонеми. Наприклад, для фонеми /у/ під наголосом можливі такі її
типові позиції: ізольована (прийменник у), між твердими приголосними
(тут), після м’якого приголосного перед твердим (всюди), після твердого
приголосного перед м’яким (будь), між м’якими приголосними (люлька),
абсолютний початок слова перед твердим та м’яким приголосним (уряд),
абсолютний кінець слова після твердого й м’якого приголосного (козу).

Ряд фонематичних опозицій за однією диференційною

ознакоюназиваютькореляцією. Наприклад, для системи приголосних
української мови характерна кореляція за дзвінкістю – глухістю, твердістю
– м’якістю.
Алофони фонем: варіанти і варіації.
Фонема-це найменша одиниця мови,яка не має власного значення і виконує
функцію розрізнення значення морфем та словоформ,будучи їх будівельним
матеріалом. Фонема відмінна від звука:1-Звук є ширшою одиницею,а фонема
вужчою; 2- фонема величина соціальна,а звук індивідуальна; 3-звук є
одиницею мовлення,а фонема одиницею мови;4-фонеми виконують
розрізнювальну,конститутивну функцію і перцептивну,а звуки тільки
конститутивну і перцептивну; 5-звук-це величина конктерна,а фонема-
абстрактна; 6-звук є залежною одиницею,фонема-незалежною. Алофони-
звукові різновиди фонем,які реалізуються у її варіаціях і варіантах.Алофони
наявні в таких випадках: 1)коли різні звуки взаємозмінні при збереженні
значення слова(wechir-vechir); 2)коли різні звуки не є взаємозмінними.вони
вживаються кожен у своїй позиції,і їх не можна поміняти місцями.3)коли
взаємозмінність звуків теоретично можлива,але на практиці немає пари
слів,де б вона реалізувалася. Головний алофон-найуживаніша варіація
фонеми.Головний алофон фонеми визначають статично,тобто за частотою
 76

використання. Головним виявом фонеми є алофон,який уживається

найчастіше.

Основні алофони:

 -для голосних — ізольована вимова;

 -для твердих приголосних — перед наголошеним «а»;

 -для мяких приголосних — перед наголошеним «і».

Наряду з головным аллофоном існує сильна позиція звука. Сильна позиція —

це позиція, в якій можлива максимальна кількість фонем даного типу. Для
голосних сильною позицією є положення під наголосом, для приголосних—
перед голосним непереднього ряду.

Различаются комбинаторные и позиционные аллофоны.

Комбинато́рные аллофо́ны — реализации фонем, связанные с определённым

фонетическим окружением звуков.

Примерами могут служить:

 -назализация (носовое произношение);

 -лабиализация (огубленность).

Комбинаторные признаки могут распространяться на несколько слогов.

Позицио́нные аллофо́ны — реализации фонем, связанные с их фонетической

позицией. Под фонетической позицией принято понимать:

 -находится ли звук в абсолютном на самом деле это не так

начале слова (после паузы);
 77

 -находится ли звук в абсолютном конце слова (перед паузой);

 -положение звука по отношению к ударению.

Есть и другое разделение аллофонов:

 -Обязательные (реализуются в соответствии с нормами языка).

 -Факультативные варианты (например, щелевой /г/).

 -Индивидуальные аллофоны (например, ошибки в произношении).

Дистрибуция фонемы — это совокупность всех возможных аллофонов

данной фонемы. Аллофоны одной фонемы находятся в отношениях
дополнительной дистрибуции.

Два разных аллофона одной фонемы не могут существовать в одной позиции.

Варіанти фонем потрібно відрізняти від варіацій. Варіації фонем - це
індивідуальні, територіальні й позиційні видозміни фонем, які не впливають
на смисл, не утруднюють сприймання. Так, зокрема, кожному індивіду
притаманна тільки йому властива вимова звуків (тембр, шепелявість,
гаркавлення тощо). Це і будуть індивідуальні варіації фонем. Орфоепічні
особливості вимови характерні і для мовців певної території (полтавське
пом'якшене [л*] ([мол'окб]), галицьке м'яке шепеляве [сш] ([л'в'і Усш'юц])
тощо). Такі варіації називають територіальними. Прикладом позиційних
варіацій може слугувати акомодація голосних після м'яких приголосних (укр.
ляля [л'а л'*а], рос. мял [м'*ал] тощо), а також перехід у російській мові звука
[и] в [ы] після прийменників і префіксів, які закінчуються на приголосний:
идейный - безыдейный, исторический - предысторический, я с Иваном []а
сыванъм].На противагу варіантам, які зумовлюють утворення омофонів (слів,
які звучать однаково, але мають різне написання і значення), варіації - це
"невинні відтінки", які не впливають на розуміння слів.Отже, фонема як
 78

недоступна безпосередньому сприйняттю абстрактна одиниця

протиставляється звукові як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально
реалізується в мовленні. Одній фонемі можуть відповідати декілька звуків.
Образно кажучи, фонема - це "сім'я звуків" (наприклад, рос. фонема <о>
реалізується в звуках [о], [л], [ъ]). Тому можна вважати правомірним
визначення фонеми як низки звуків, які позиційно чергуються і служать для
розрізнення й ототожнення слів та морфем.

Фонетична і фонематична транскрипції

Графічні й орфографічні системи, якими користуються в наш час розвинені

літературні мови з давньою писемною традицією, значно розходяться з їх
фонологічними системами. Якщо, наприклад, фонологічна система сучасної
української літературної мови складається з 6 голосних і 32 приголосних
фонем, то для їх вираження в українському алфавіті існує 32 букви — 10 для
голосних та 21 для приголосних, і крім того, ще так званий м'який знак.
Ннемає в ньому окремих літер для позначення м'яких приголосних фонем, за
винятком |й|, і для кількох твердих. По-різному передаються в українському
письмі деякі голосні фонеми. Окремі літери завжди позначають сполучення
двох фонем, тоді як одна фонема може передаватися сполученням двох або
навіть трьох знаків (пор. дзьоб); різні фонеми в українській графіці можуть
позначатися однією буквою і т. д.

Фонематична транскрипція – передавання на письмі фонемного

складу слів і текстів без відтворення їх реального звучання.
Фонематичну транскрипцію використовують для встановлення
фонемного складу слів і морфем, для виявлення засобів їх розрізнення й
розпізнавання, а також для зіставлення фонологічних систем різних мов.
Завдання фонематичної транскрипції – позначати лише фонеми –
структурні одиниці звукової системи певної мови, що встановлюється
шляхом лінгвістичного аналізу.
 79

Зафіксувати правильну вимову на письмі дає змогу фонетична

транскрипція. Фонетична транскрипція – фіксація особливостей
звучання певних звуків, слів та їх сполучень. Завдання фонетичної
транскрипції – якнайточніше передати всі відтінки вимови у
записуваному тексті.

Фонематична транскрипція – передавання на письмі фонемного

складу слів і текстів без відтворення їх реального звучання.
Фонематичну транскрипцію використовують для встановлення
фонемного складу слів і морфем, для виявлення засобів їх розрізнення й
розпізнавання, а також для зіставлення фонологічних систем різних мов.
Завдання фонематичної транскрипції – позначати лише фонеми –
структурні одиниці звукової системи певної мови, що встановлюється
шляхом лінгвістичного аналізу.

Зафіксувати правильну вимову на письмі дає змогу фонетична

транскрипція. Фонетична транскрипція – фіксація особливостей
звучання певних звуків, слів та їх сполучень. Завдання фонетичної
транскрипції – якнайточніше передати всі відтінки вимови у
записуваному тексті.

Фонема і звук:

Відмінність між фонемою і звуком полягає в тому, що:

1) фонема - соціальне явище, тобто це те спільне в звуці, що робить

його впізнаваним незалежно від особливостей його вимови різними
людьми; звук - індивідуальне явище;

2) фонема - мовна одиниця; звук - мовленнєва;

 80

3) фонема - абстрактна одиниця (вона існує в уяві мовців); звук -

конкретна одиниця, фізичне явище, яке сприймається на слух і може
бути записане на магнітну стрічку тощо;

4) фонема - величина стала; звук - величина залежна (у слові боротьба

звук [т*] під впливом сусіднього

[д] вимовляється як [д'], однак цей звук [д' ] представляє фонему <т>).

Про те, що фонема і звук - різні речі, засвідчують також такі факти:

1) у ролі однієї фонеми можуть виступати різні звуки. Так, у словах

просити і просьба [проз'ба] фонему <с> представляють звуки [с] і [з'],
а в російських словах вол [вол], волы [валы], валовой [въллво£] фонема
<о> представлена трьома звуками - [о], [л], [ъ];

2) у ролі однієї фонеми можуть виступати два звуки разом (за умови,
коли дифтонги трактувати як поєднання двох голосних у межах
одного складу, а не один складний голосний звук): англ. boy [bol]
"хлопець", house [haus] "будинок", time [taim] "час", note [nout]
"записка", beer [Ьіз] "пиво"; нім. Eisen ['aezen] "залізо", heute ['hoete]
"сьогодні", Haus [haus] "будинок". Тут дифтонги [oi], [au], [ai], [ои],
[із], [ае], [ое] є окремими фонемами, бо кожне слово
протиставляється всім іншим дифтонгом, а не якоюсь його частиною.
Наприклад: boy [bol] "хлопець", by [bal] "при, біля", bay [bei] "бухта",
be [bi:] "бути", bar [ba:] "хвіртка", bow [bau] "кланятися". Фонеми, які
складаються з двох звуків, завжди належать до одного складу,
характеризуються однією артикуляцією, не перевищують довготи
монофтонгічної фонеми. Така фонема функціонує як одне ціле, хоч і
складається з двох звуків;
 81

3) в одному звукові можуть збігатися дві фонеми. Так, у слові сміється

[с'м'цец'а] звук [ц*] представляє фонеми <т"> і <с'>, а в російському
слові сшить [Й1ыт'] звук [пі] представляє фонеми <с> і <ш>;

4) крім сегментних фонем, за деякими теоріями, зокрема теорією

фонем американської фонологічної школи, існують суперсегментні
фонеми - фонеми тону і наголосу. У словах мука і мука, скажімо,
сегментні фонеми одні й ті самі, однак ці слова різняться значенням, і
єдиним засобом розрізнення є наголос, що дає підставу
інтерпретувати його як фонему.

Фонетична транскрипція – спосіб передавання на письмі усної мови з

усіма її звуковими особливостями.

Застосовуються такі діакритичні (розрізнювальні) знаки:

[а] скісна рисочка над голосним позначає словесний наголос

[С] скісна рисочка справа біля приголосного позначає його м’якість:

[бс'ін'], [рад'іс'т'], [украйін'с кий]

[б'] знак (апостроф) передає пом’якшеність (напівм’якість)

приголосного: [зб'ір], [б'урб], [оп'івноч'і]

[н:] двокрапка з правого боку букви позначає довготу звука при його
подовженні [знан':а], [т'ін':у] та подвоєння приголосних при їх збігу:
[ваша], [шчодён:б]

[дж], [дз] для позначення злитих звуків (африкатів) використовують дві

літери, що з’єднані вгорі дужкою: [джм'іл'], [ґедз]

[є"], М, и для позначення нечіткого голосного звука вгорі справа

ставиться маленька літерка, що вказує на звук, до якого наближається
 82

основний у слабкій (ненаголошеній) позиції: [ве"сёлка], [жиет':а],

[розумний]

[/] одна скісна риска позначає коротку паузу (на місці розділових знаків
у реченні)

[//] дві скісні риски показують тривалу паузу, зокрема на межі речень

 Транскрипція (лат. transcription – переписування) – спеціальна система

письма, яку застосовують для точного відтворення звукового або фонемного
складу слів і текстів. Розрізняють фонетичну і фонологічну (фонематичну)
транскрипції. Завданням фонологічної (фонематичної) транскрипції є
передати фонемний склад морфем, слів, текстів, тобто зафіксувати головні
вияви фонем, незалежно від їх звукової реалізації в потоці мовлення. Саме
тому в цій транскрипції не вживаємо знака наголосу, таких пунктуаційних
знаків, як знак оклику, питання. Дужки, які позначають фонологічну
транскрипцію, – / /. Для фонематичної транскрипції використовують точно
визначену кількість знаків, що відповідає кількості фонем у мові. Для
фонематичної транскрипції одиниць сучасної української літературної мови
вживають 38 знаків: 32 на позначення приголосних фонем, 6 – голосних.
Завданням фонетичної транскрипції є зафіксувати потік мовлення, тобто
відобразити всі особливості вимови голосних та приголосних звуків, які
спричинені звуковим оточенням, позиціями тощо. Вона ґрунтується на
такому принципі: кожна буква позначає на письмі лише той самий звук, а
кожен звук передається завжди тією самою буквою. Дужки, які позначають
фонетичну транскрипцію, – [ ]. Виділяють точну і спрощену фонетичну
транскрипції. Точна транскрипція повинна відобразити всі, навіть найменші,
відтінки звучання звуків. Спрощена – тільки найбільш виразні, які менше
залежать від індивідуальних особливостей мовця, тобто ця транскрипція дає
можливість зафіксувати типове для певної мови на звуковому рівні. У
фонетичній транскрипції, на відміну від фонологічної, фіксують не тільки
 83

головні, а й комбінаторні та позиційні вияви фонем, які з’являються у

певному звуковому оточенні чи позиції. У ній обов’язково ставиться наголос,
а ті слова, які не мають словесного наголосу (проклітики або енклітики),
об’єднуються з акцентованою лексемою в одне фонетичне слово знаком ᴗ .
Наприклад: за мною [за‿мно'йу] , іди ж [іди'‿ж]. Для позначення окличної і
питальної інтонації вживаються знаки !? У фонологічній і фонетичній
транскрипціях використовують малі літери українського алфавіту. У
транскрипції не вживаємо такі букви, які мають подвійне звукове (і фонемне)
значення, адже основним принципом транскрибування є відповідність: один
символ = одне значення. Таким чином, букви я, ю, є, ї, щ не
використовуються ні в фонологічній, ні в фонетичній транскрипціях, адже
літери ї та щ завжди позначають два звуки і фонеми (ї – /йі/,[йі], щ – /шч/,
[шч]). Букви я, ю, є позначають один голосний звук (фонему) (я – /а/, [а]; ю
– /у/, [у]; є – /е/, [е]) і м’якість попереднього приголосного, якщо вони
пишуться відразу після літери на позначення приголосного звука (наприклад:
маля – /мала/, [мала'], люди – /луди/, [лу'ди], синє – /син е/,
[си'не]). Два ж звуки (і фонеми) букви я (/йа/, [йа]), ю (/йу/, [йу]), є (/йе/,
[йе]) позначають у таких випадках: - на початку слова: яма, юнга, єнот
(/йама/, [йа'ма]; /йунга/, [йу'нга]; /йенот/, [йеино'т]); - після апострофа:
зв’язати, б’ю, з’єднав (/звйазати/, [звйаза'ти]; /бйу/, [бйу']; /зйеднав/,
[зйеидна'ў]); - після м’якого знака: мільярд, Нью-Йорк, віньєтка (/міл йард/,
[м’ілйа'рд]; /нйуйорк/, [нйу‿йо'рк]; /вінйетка/, [в’інйе'тка]);
30
- після букв на позначення голосних звуків: заява, своє, мию (/зайава/,
[зайа'ва]; /свойе/, [свойе']; /мийу/, [ми'йу]) ; - після букв я, ю, є, ї: воюють,
малює, зяяти (/войуйут/, [воуйу'йут]; /малуйе/, [малу'йе]; /зайати/,
[за'йати]). Не пишеться в транскрипціях також м’який знак, замість нього
на позначення м’якості використовуємо діакритичний значок . В
українській графіці нема окремих букв на позначення приголосних звуків [ʒ],
[ǯ]. У транскрипціях використовуємо такі значки: ʒ – на позначення
 84

передньоязиково-зубної свистячої африкати (орфографічно цей звук

позначають дві букви дз), ǯ – на позначення передньоязиково-ясенної
шиплячої африкати (в орфографічному записі – дж). Не вживаємо в
транскрипціях і великої букви, і пунктуаційних знаків: коми, крапки, тире,
двокрапки, крапки з комою. За допомогою цих пунктуаційних знаків на
письмі передають паузи. У транскрипціях прийнято позначати велику паузу
знаком || (у кінці речення, тобто на місці крапки, знака оклику чи знака
питання), а малу паузу – знаком | (на місці коми, тире, двокрапки, крапки з
комою). Оскільки у фонетичній транскрипції, крім головних виявів фонем,
фіксують і їх варіанти, то у ній, на відміну від фонологічної, використовують
ще такі знаки для позначення відповідних звуків: еи - звук [е], наближений
до[и]; еі – звук [е], наближений до [і]; ие – звук [и], наближений до[е]; иі –
звук [и], наближений до [і]; ĭ - звук [і] нескладовий; ў - звук [у] нескладовий;
v - звук [в] губно-зубний; w – звук [в] двогубний; оу – звук [о], наближений
до [у]. Також використовується низка діакритичних знаків: ʹ - м’якість
приголосного: [лі'то]; ’ - напівм’якість приголосного: [в’іно'к]; : - довгота
звука: [знан:а']; ' - наголос основний: [моли'тва]; ‫׀‬- наголос побічнии:̆ [пе
‫׀‬реириева'ти];
̉ - після букви вгорі - огублена вимова приголосного: [д ̉ор ̉оги'ĭ];
31


̇ - перед знаком голосних - і-подібний призвук після м’яких

приголосних: [л ̇у'ди]; ̇ - після знаків голосних – і-подібний призвук
перед м’якими приголосними: [ки' ̇н]; ̇ ̇ - над знаками голосних – і-
подібний призвук на початку і в кінці голосних між м’якими
приголосними:[тÿ'л]; ˰ - знеголошена вимова приголосного:
[сеиме'стр˰]; ˇ - нескладовий характер: [нови'ĭ]; ˬ- ліга для приєднування
проклітиків та енклітиків. Для розрізнення фонологічної м’якості і
фонетичного пом’якшення у спрощеній фонетичній транскрипції
 85

асимілятивну м’якість звуків, незалежно від ступеня пом’якшення,

позначаємо знаком ’, наприклад: [ли'с’ті], __________[д’на],
[с .'н’ца__

Асиміляція і дисиміляція

Асиміляцією (уподібненням) називається уподібнення І одного звука

іншому в тому самому слові (найчастіше) або І між словами.
Наприклад: дзвінкі приголосні перед глухими* оглушуються, а глухі під
впливом дзвінких звучать дзвінко: вогкий, молотьба, з
тобою вимовляємо [вбхкиі], [молод'ба], [с moццjy]. За напрямом
асиміляція буває регресивною Іпрогресивною.

Регресивна асиміляція простежується тоді, коли наступна фонема

впливає на попередню. Прогресивною асиміляцією! називається явище,
коли попередня фонема впливає на наступну.

Регресивна асиміляція в сучасній українській мові буває:

а) за дзвінкістю і глухістю приголосних; б) за місцем! і способом

утворення їх; в) за м'якістю. І

1. Асиміляція в групах приголосних за дзвінкістю і. глухістю полягає у

тому, що дзвінкі приголосні перед глухими?! уподібнюються глухим і
вимовляються глухо, а глухі nприголосні уподібнюються дзвінким і
вимовляються дзвінко.

Таке уподібнення в українській мові обмежене і спостерігається лише в

деяких групах приголосних. Наприклад-кігті — [к'іхт'і],
дьогтю — [д'охт'у], вогко — [вохко]. Сумнівний приголосний можна
розпізнати, дібравши споріднене слово, в якому після приголосного був
би голосний звук! лехкий — легкий (бо легенький).
 86

2. За місцем і способом творення асимілюються передньоязикові,

здебільшого щілинні. Зубні приголосні уподібнюються
шиплячим: безжурний — [бе"ж:урний], зжити — \ж:йтие]\ шиплячі
— зубним: смієшся — [с'мійес':а], дочці— [доц':{]; проривна \т\ —
шиплячим \ч\ і \ш\: заквітчаний — [за-кв'іч:аний\, льотчик — [л'6ч:ик].

Асиміляція за місцем і способом утворення на письмі не передається,

крім написання -щ- для позначення тч із сч " (щастя, ліщина,
піщаний), чч для позначення сполучення, утвореного із [ц'ч]
(Вінниччина, Туреччина, козаччина), а також -жч- із з +
ч (показ + чик — покажчик, близ -f чий — ближчий).

3. Наслідком регресивної асиміляції є пом'якшення приголосних | д' |,

| т |, | з'|. І 03'І» І с' І> \Ц'\> \л'\,\н'\ перед наступними м'якими
приголосними: сьогодні— [с'огд-д'н'і], пісня — п'іс'н'а],
кузня — [куз'н'а], майбутнє — [майбут'н'е].

Наслідком прогресивної асиміляції є подовження (подвоєння на письмі)

приголосних, де давнє | / | повністю уподібнилося до попереднього
приголосного: жит'-.а — жить | и | йє — жит'йе — життє — жит
тя, також знання, рілля, галуззя та ін.

Дисиміляція — це розподібнення звуків, фонетичне явище, протилежне

асиміляції. Під час дисиміляції відбувається заміна в слові однієї з двох
однакових чи подібних фонем іншою, артикуляційно близькою.
Розподібнення, як і уподібнення, буває регресивним і прогресивним.

Дисиміляція спостерігається в таких випадках:

1. Зміна | кт \ на | хпг |: кто — хто. Приголосні | к | — \т\ проривні.

Внаслідок розподібнення \к\ змінилося на фрикативне | а: | і спільна
ознака в утворенні цих фонем зникла.
 87

2. \сш{, | жш | змінилися на | шч | і | жч | при творенні вищого ступеня

прикметників: висший — вишший — вишчий (орфогр. вищий),
низший — нижший — нижчий.

3. Зміна J чн І із І чьн \ на | шн \ у деяких давніх

словах: мірошник (із мЪрочьникъ),
рушник (із ручьникъ), також руІинЩА, соняшник, сердешний.

4. Розподібнення двох однакових фонем при творенні інфінітива від

коренів, що закінчувалися на д, т. Внаслідок цього виникли чергування
| д | — \ с \, \ т\ — \ с \: веду — шШ вести, бреду — брести, мету —
■ мести, плету — плести. аШ

Кореневі приголосні ] д | — \т\ змінилися на | с | перед | т |, що

належить до іншої значущої частини слова: плет-ти (плету,
плетеш) — плес-ти, вед-ти (веду, ведеш) — вес-ти. 
 88

11. Позиційні та історичні чергування голосних і приголосних звуків в

укр.м.
Чергування – це постійні і закономірні зміни звуків в одній і тій самій
частині слова. Чергування бувають:
-історичні – дуже давні, причини яких не можна пояснити за допомогою
історичних фонетичних законів;
-позиційні – залежать від позиції звука в слові.
Найдавніші чергування голосних. Українська мова, як і інші слов’янські,
успадкувала й зберігає чергування голосних, що сформувались на
праслов’янському ґрунті або ж виникли в процесі історичного розвитку мови.
Чергування голосних у коренях дієслів.
е - о: нести – носити, везти – возити;
е - і: летіти – літати, пекти – випікати;
і - а: лізти – лазити, сісти – садити;
і - и: сідати – сидіти, ліпити – липнути;
е - и - ø: (нуль звука): беру – вибирати – брати;
о - а: ломити – ламати, перемогти – перемагати.
 89

Чергування [о] та [е] з нулем звука.

[о], [е] здебільшого чергуються з нулем звука, якщо вони є останніми

голосними в іменниках на приголосний: вогонь – вогню, садок – садка,
дзвінок – дзвінка. Такі голосні називають випадними. [о], [е] з’являються в
Р.в. множини іменників, які мають у Н.в. однини перед закінченням
сполучення двох приголосних: вікно – вікон, сукня – суконь, сестра – сестер.
Такі голосні називаються вставними.

Чергування [о] та [е] з [і].

Це чергування досить поширене в українській мові і є однією з

найхарактерніших ознак, що відрізняє її від інших слов’янських мов. Воно
належить до позиційних чергувань і залежить від типу складу.

Пишемо:  

о, е і

У відкритому складі У закритому складі

При словозміні При словотворенні

Поділ – Подолу Школа – шкільний

Радість – радості Творити – твір

Осінь – осені Нога – підніжжя

Сім - семи Село - сільський

Чергування [о], [е] з [і] не становить абсолютно послідовного фонетичного

процесу в СУЛМ. Є досить багато випадків, коли воно не відбувається.
Найважливіші з них:

Не чергуються [о], [е] з [і]:

 90

-коли о, е випадають або вставні: день – дня, зірка – зірок

-у буквосполученні -ор-, -ер-, -ов- між приголосними: шовк, вовк, горб, торг,
шерсть, серп.
-у повноголосних звукосполученнях -оро-, -оло-, -ере-, -еле- зі сталим
наголосом: берег, очерет, мороз, сторож, горох, колос, молот, шелест,
зелень, але: оберіг, поріг, сморід, моріг.
-у складних словах з наголошеними словотвірними частинами -вод, -воз,
-нос, -роб, -ход: діловод, молоковоз, хлібороб, скороход, електровоз,
але: водопровід, всюдихід, носоріг, Козеріг.
-у деяких словах старокнижного походження: Бог, пророк, вирок, закон.
-у словах іншомовного походження: атом, бетон, шофер, репортер,
марафон, альбом, поет.
Проте в деяких давно запозичених – заг. назвах і власних іменах –
чергування відбув.: якір – якоря, дріт – дроту, колір – кольору, Яків – Якова.
Чергування [о] з [е] після шиплячих та [j]:
Після шиплячих ж, ч, ш, щ та йможуть вживатися о, е або ж чергуватися.
Пишемо е:
-перед м’якими приголосними: вечеря, ніженька, честь.
-перед складом з голосним [и], що походить з давнього і: пшениця, шести,
щетина.
-перед шиплячими: баєчка, копієчка, діжечка.
Пишемо о:
-перед споконвічно твердими не шиплячими: шовк, щока, жолудь, бджола,
гайок, чоло.
-перед складом із голосним [и], що пох. з давнього и: чотири, чорний.
Послідовність чергування голосних [о], [е] після шиплячих та [j] іноді
порушується. Це буває в таких випадках:
-у ряді відмінкових форм іменників за аналогією: свіжості, більшості.
-у прикметниках і дієприкметниках: рожевий, сходжений.
-у запозичених словах: чек, жетон, шеф, жертва.
 91

-у деяких словах [е] закріпилось за традицією: черга, черпак, черговий,

чекати, шепотіти.

У СУЛМ часто відбув. закономірні постійні зміни приголосних звуків

при словозміні та словотворенні. Фонетичне явище чергування зумовлене
особливостями історичного розвитку мови й полягає в заміні одних звуків
іншими. Це змінює фонетичну й морфемну структуру слова та викликає
труднощі в правописі різних частин мови.

Найпоширеніші чергування приголосних:

1)при словозміні та словотворенні:
г-ж-з: нога – ніженька – на нозі
друг – дружний - друзі
к-ч-ц: рука – рученька – у ручці
музика – музичний - музиці
х-ш-с: вухо – вушко – на вусі
муха – мушва - мусі
2)при творенні прикметників за допомогою суфікса -ськ- та іменників із
суфіксом -ств-:
г, ж, з + -ськ- / -ств- = -зьк- / -зтв- :Прага – празький, Волга – волзький,
боягуз – боягузтво.
к, ч, ц + -ськ- / -ств- = -цьк- / -цтв- :Кременчук – кременчуцький, козак –
козацький, ткацький – ткацтво.
х, ш, с + -ськ- / -ств- = -ськ- / -ств- :Іртиш –іртиський, Одеса – одеський,
товариш – товариський.
3)при творенні іменників із суфіксом -ин- від прикметників з основою на
-ськ-, -цьк-:
-ськ-, -цьк- + -ин- = -щин- / -ччин-: київський – Київщина, німецький –
Німеччина, але донецький – Донеччина, галицький – Гличина.
 92

4)при творенні вищого ступеня порівняння прикметників і прислівників за

допомогою суфікса -ш-: г, ж, з та с + -ш- = -жч- / -щ-: дорогий – дорожчий,
дужий – дужчий, вузький – вужчий, легкий – легший, високий – вищий.
5)чергування приголосних у коренях дієслів при дієвідмінюванні:
д – дж : ходити – ходжу, ходиш
зд – ждж : їздити – їжджу, їздиш
з – ж : в’язати – в’яжу, в’яжеш
с – ш : писати – пишу, пишеш
к – ч : плакати – плачу, плачеш
т – ч : світити – свічу, світиш
ст – шч (щ) : простити – прощу, простити .
6)у дієслівних формах губні і приголосні чергуються з
буквосполученням «губний + л»:
б – бл: любити – люблю
п – пл: купити – куплю
в – вл: ловити – ловлю
м – мл: гриміти – гримлю
ф – фл: графити – графлю
7)при словотворенні приголосні основи к і ц перед суфіксом -н- чергуються
з ч:
-к- / -ц- + -н- = -чн : вік – вічний, місяць – місячний.
 93

12. Основні правила укр.. орфоепії. Українська графіка. Принципи

укр..правопису. Зміни в правописі орфограм. Укр.пунктуація.
Класифікація розділових знаків.

Слово “орфоепія” запозичене з грецької мови і означає правильну вимову.

Орфоепія (від грец. όξϑόο – правильний і έπνο – мова, мовлення, слово) – це

розділ мовознавчої науки, що вивчає правила літературної вимови. Цей же
термін використовують для позначення сукупності вимовних норм
літературної мови, що охоплюють правила вимови звуків і звукосполук у
мовленнєвому потоці, правила наголошування слів, інтонування і
ритмомелодики. Орфоепія передусім пов’язана із вченням про звуковий лад
мови – фонетикою і наукою про наголошування слів і форм – акцентологією
(від лат. accentus – наголос і грец. ιόγνο – слово, вчення). Однак, будучи тісно
переплетеною з іншими науками про звуковий лад мови, орфоепія не замінює
їх: основну увагу вона зосереджує на тій вимові, яка вважається взірцевою,
на противагу тій, якої слід уникати, через що пропонує способи та засоби
подолання вимовних помилок, спричинених складною взаємодією
внутрішньо- та зовнішньомовних чинників. Тому орфоепія – наука
насамперед ужиткова. Сучасні орфоепічні норми української літературної
вимови склалися на основі вимови звуків та звукосполук у наддніпрянських
говорах, а також увібрали особливості вимови інших діалектів і стали
загальнонародними. Вони повсякчас змінюються, удосконалюються, хоч і
повільніше, як норми інших рівнів, насамперед лексичного. Серед
орфоепічних норм виділяють три різновиди: вимову голосних, вимову
приголосних і вимову звукосполук. Певні вимовні особливості мають
іншомовні слова. Вимова голосних
 94

1. Звук [а] вимовляємо чітко в наголошеній і ненаголошеній позиції: м[а]ти,

[а]ле. Між м’якими приголосними і після них вимова звука [а] передніша,
ніж після твердих чи на початку слова, але основної якості він не втрачає:
[лʹалʹ]ка, [йа]ма. Вимова звука [е] замість [а] після м’яких і пом’якшених
приголосних ([тʹе]гне, [ж’е]ба), а також на місці колишнього носового [е] в
ненаголошені позиції (дес[е]ть, прос[е]ть) є діалектною. Не вимовляємо, як
у російській мові, звука [а] на місці ненаголошеного [о]: в[а]да, м[а]л[а]ко.
2. Звук [о] вимовляємо чітко й виразно, без наближення до інших звуків і в
наголошеному (к[о]жен, [о]сінь), і ненаголошеному ([о]дна, к[о]лись)
складі. Перед складом з наголошеним [у] (іноді [і]) звук [о] дещо
наближається до [у]: к[оу]жух, л[оу]пух, т[оу]бі. Вимова [у] замість [о]
(с[у]бі, к[у]рова) літературній мові не притаманна. Не можна також
скорочувати звука [о] та вимовляти замість нього [а] в ненаголошеному
складі: п[а]рада, н[а]сити. 3. Звук [у] чітко й виразно вимовляємо в
наголошеному і ненаголошеному складах: б[у]ти, ч[у]дово. Після м’якого
приголосного або між м’якими вимова [у], як і звука [а], трохи більш
передня: [лʹу]бов, ві[йутʹ]. Замість звука [у] нормальної довготи на початку
слова і на місці прийменника можемо вимовляти короткий
(нескладотворчий) [ў]: [ў]перед, [ў]ˬ нас. 4. Звук [і] вимовляємо чітко й
виразно в наголошенім і ненаголошенім складі: [і]стина, п[і]вень, уноч[і],
[і]кона, в[і]трило, зовн[і]. На початку питомих слів перед звуками [н], [р]
замість [і] нерідко вимовляють звук и: [и]нший, [и]нколи, [и]рій. Кінцевий
[и] замість [і] також вживають у формах родового відмінка однини іменників
третьої відміни: радост[и], Рус[и], кров[и]. Під впливом письма чимало
мовців в обох випадках артикулює звук [і]. На місці голосного звука повного
творення [і] у деяких словах вимовляємо короткий (нескладотворчий) [ǐ]:
[ǐ]ти, [ǐ]мення, [ǐ]мовірний. 5. Звук [е] чітко й виразно вимовляється тільки в
наголошенім складі: б[е]сіда, молод[е]ць, ус[е]. У ненаголошеній позиції
звук [е] більше або менше наближається до [и]. Перед складом з
наголошеними [и], [і], [у] він вимовляється майже як и (н[ие]си, в[ие]чірній,
 95

с[ие]кунда), перед складом з [а], [о] – як середній звук між [е] та [и]: в[еи]ла,
п[еи]ро). Лиш з незначним наближенням до [и] вимовляємо [е] перед
складом з наголошеним [е]: п[е(и)]рерва, с[е(и)]бе, м[е(и)]те. Після м’яких
приголосних та між ними звук [е] у вимові може наближатися до [і]:
хатнʹ[еі], зай[еі]ць. Порушенням норми є зумовлена діалектним впливом
вимова [и] замість [е] в наголошенім складі (д[и]нь, п[и]нь) і в
ненаголошеному складі перед складом з наголошеним [е] (в[и]де, т[и]бе).

6. Звук [и] як голосний високо-середнього підняття найвиразніше

вимовляється в наголошеному складі (д[и]во,росл[и]на, знайт[и]) та в
ненаголошеному складі перед нескладотворчим звуком [ǐ]: весел[иǐ],
дешев[иǐ], вип[иǐ]те. В інших позиціях він зближується у вимові з [е].
Найбільш подібний до [е] звук вимовляємо в складі перед наголошеним [е]:
к[еи]шеня, м[еи]ленький. Найменш наближений до [е] звук [и] перед складом
з наголошеним [и]: д[и(е)]тина, с[и(е)]ди. В інших позиціях чуємо звук,
середній між [и] та [е]: п[ие]ріг, м[ие]луються. Відхиленнями від норми є
зумовлена діалектними впливами близька до [е] вимова [и] в наголошеному
складі (роб[еи]ла, кол[еи], т[еи]хо) і спричинена впливом російської мови
вимова [и] як середньоязикового [ы]: м[ы]ло, д[ы]в[ы]т[ы]ся, кол[ы]сь.

Вимова приголосних 1. Дзвінкі приголосні [б], [д], [дʹ], [ж], [з], [зʹ], [г] у
кінці слова не оглушуються: гри[б], горо[д], ся[дʹ], сторо[ж], зара[з],
прив’я[зʹ], сні[г]. Порушенням орфоепічної норми є оглушення цих
приголосних під впливом говорів південно-західного наріччя. 2. Губні,
задньоязикові приголосні та горловий звук [г] вимовляються твердо. Вони
можуть пом’якшуватись тільки під впливом звука [і]: [б’]ілий, [п’]іти,
[в’]ітер, [м’]ій, [ф’]ізика, [к’]іт, [х’]ід, [г’]іркий. У декількох словах
пом’якшені губні вимовляємо перед [а]: дз[в’]акнути, різд[в’]аний, с[в’]ато,
ц[в’]ах, різь[б’]ар, ть[м’]аний. 3. Твердо вимовляємо в різних позиціях і
шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш]: зва[ж], пі[ч], на[ш], ле[ж]ить, мов[ч]ать,
проси[ш], [ж]аль, [ч]удовий, на[ш]ого, дів[ч]а, ло[ш]ата. Зумовлена
 96

впливом російської мови чи діалектного оточення пом’якшена вимова цих

звуків є порушенням орфоепічних норм сучасної української літературної
мови. Пом’якшуємо тільки довгі шиплячі в іменникових формах середнього і
жіночого роду (замі[ж’:]а, обли[ч’:]а, підда[ш’:]а; подоро[ж’:]у, ні[ч’:]у,
розкі[ш’:]у), а також шиплячі перед [і]: о[ч’]і, [ж’]інка, [ш’]ість. 4. У кінці
слова та складу вживається тільки твердий звук р: ворота[р], зві[р], гі[р]ко,
зі[р]ка. М’яко його вимовляємо лише в деяких словах і формах на початку
складу перед голосними заднього ряду: бу[рʹ]а, т[рʹ]ома, господа[рʹ]у.
Спричинена говірковим впливом тверда вимова замість м’якої ([р]абий,
Іго[р]а) і м’яка замість твердої (пові[рʹ], ца[рʹ]) є порушенням орфоепічної
норми.

5. Твердий звук [ц] вимовляємо лиш у кінці іншомовних слів (абза[ц],

пала[ц], шпри[ц]) та вигуків (ба[ц], кла[ц], ма[ц]). В інших словах і формах
кінцевий [цʹ] завжди м’який: англіє[цʹ], горіли[цʹ], оте[цʹ], силомі[цʹ],
тане[цʹ]. 6. Перед голосним звуком [е] приголосні теж вимовляємо твердо:
[з]е[л]ена, [н]ебо. М’який приголосний маємо тільки в деяких
прикметникових формах середнього роду (літ[нʹ]е, си[нʹ]е) та в окремих
словах і формах з довгим м’яким приголосним: жи[тʹ:е]пис. мовле[нʹ:е]вий,
[лʹ:е]ться. Зумовлена впливом російської мови м’яка вимова приголосних
перед е в інших позиціях – неправильна: [тʹ]ема, [дʹ]е[лʹ]егат, кот[лʹ]ета.
7. Звук [в] чітко й виразно вимовляємо тільки перед голосними [о], [у]
(двогубий), [а], [е], [и] (губно-зубний): [в]оля, па[в]ук, спі[в]ати, [в]есело,
но[в]ий. На початку слова перед приголосним, у середині слова після
голосного перед приголосним та в кінці слова після голосного артикулюємо
варіант звука [в] – нескладотворчий [ў]: [ў]перед, жо[ў]тий, чита[ў].
Замість цього звука під впливом російської мови або південно-західних
говорів часто помилково вимовляють [ф]. 8. Звук [ф] мають у своєму складі
переважно іншомовні слова: [ф]абрика, гра[ф], пар[ф]уми. Його вимовляємо
й у поодиноких питомих вигуках та похідних від них: [ф]у, [ф]ур, [ф]укати,
 97

[ф]уркати. Через те, що звук [ф] позичено з неслов’янських мов, під

впливом говіркового мовлення його помилково замінюють питомими [х],
[хв] (ари[х]метика, мікро[хв]он, [хв]ерма), з одного боку, і ним замінюють
питомі [хв], [х] ([ф]іртка, [ф]іст, [ф]устка ) – з другого. 9. Звуки [ǯ] і [ӡ]
вимовляємо як складні зімкнено-щілинні звуки, де зімкнення плавно
переходить у щілину: [ǯ]ерело, ґу[ӡ]ик. Помилковою є спрощена вимова: [ǯ]
як [ж], а [ӡ] як [з]: хо[ж]у, [з]еркало, а також буквалізм у вимові, тобто
заміна під впливом письма одного складного зімкнено-щілинного звука
двома: си[дж]у, кукуру[дз]а. 10. Звук [л] перед голосними заднього ряду [а],
[о],[у], а також у середині слова перед приголосними та в кінці слова
вимовляються твердо: ка[л]ач, зо[л]ото, [л]уг, го[л]ка, запа[л]. Перед
голосними переднього ряду [е], [и] артикуляція цього звука близька до
напівм’якої: [л.]едве, бу[л.]и. Ряд носіїв літературної мови вимовляють
такий звук і в інших позиціях. Однак твердий звук [л] не можна замінювати
цілковито м’яким (бі[лʹ]ет) чи нескладотворчим [ў] (горі[ў]ка).

11. Звуки [зʹ], [цʹ], [сʹ] вимовляємо як передньоязикові м’які свистячі:

[зʹ]ать, [цʹ]іна, [сʹ]віт. Помилковою є спричинена діалектним впливом
вимова замість свистячих м’яких шиплячих [жʹ], [чʹ], [шʹ]. 12.
Середньоязиковий звук [й] чітко й виразно вимовляємо тільки перед
голосними: [й]асен, [й]ого, да[й]уть, [й]едність, по[й]ізд. На початку слова
перед приголосним, у середині слова після голосного перед приголосним та в
кінці слова артикулюємо нескладотворчий звук [ĭ]: [ĭ]мовірність, ма[ĭ]же,
мі[ĭ]. 13. Горловий [г] вимовляється як дзвінкий щілинний звук в українських
та запозичених словах: но[г]а, бі[г]ун, порі[г], [г]енетика, філоло[г],
деле[г]ат. Замість цього горлового звука не можна вимовляти ані
задньоязикового зімкнено-проривного [ґ], ані щілинного [х]. 14.
Задньоязиковий зімкнено-проривний звук [ґ] вимовляємо в невеликій кількості
українських і давнозапозичених іншомовних слів: а[ґ]рус, [ґ]ава, [ґ]азда,
[ґ]андж, [ґ]анок, [ґ]атунок, [ґ]валт, [ґ]валтувати, [ґ]е[ґ]ати, [ґ]едзь,
 98

[ґ]ел[ґ]отати, [ґ]ер[ґ]отати, [ґ]и[ґ]нути, [ґ]ирли[ґ]а, [ґ]лей, [ґ]ніт,

[ґ]о[ґ]ель-мо[ґ]ель, [ґ]расувати, [ґ]рати, [ґ]ратчастий, [ґ]речний,
[ґ]ринджоли, [ґ]рунт, [ґ]удзик, [ґ]уля, джи[ґ]ун, дзи[ґ]а, дзи[ґ]лик та в
похідних від них, а також у деяких прізвищах: Ге[ґ]ель, [ґ]ала[ґ]ан,
[ґ]арібальді, [ґ]ете, [ґ]удзь. Вимова сполук приголосних 1. Сонорні
приголосні [м], [н], [нʹ], [л], [лʹ], [р] перед іншими приголосними своєї
вимови не змінюють: тре[м]тіти, кі[н]цевий, посу[нʹ]ся, ба[л]ка, па[лʹ]чик,
ві[р]те. 2. Дзвінкі шумні приголосні перед глухими не оглушуються:
бе[з]пека, бі[г]цем, ві[д]повідь, ка[з]ка, кни[ж]ка, о[б]числення, горо[б]ці,
тяг[т]и. Проте в деяких позиціях приголосні [з] та [г] можуть
оглушуватися. Початковий [з] перед глухими, крім шиплячих, змінюється на
[с]: [с]˯тобою, [с]˯кімнати, [с]ховати. Оглушується він і в складі префікса
роз-: ро[с]питати, ро[с]формувати. Перед глухими шиплячими [ч] і [ш] звук
[з] у цих позиціях вимовляється як [ш]: [ш]˯чим, [ш:]ити, ро[ш]чесати,
ро[ш:]ирити. Звук [г] оглушується тільки в окремих словах та формах:
ле[х]кий, во[х]кий, ді[х]тяр, ні[х]ті, кі[х]ті.

3. Глухі приголосні [т], [тʹ], [ц], [цʹ], [с], [сʹ], [ч], [ш], [к], [х] перед
шумними дзвінкими вимовляються як парні дзвінкі: ту[д]˯би, моло[дʹ]ба,
пала[ӡ]˯би, кіне[ӡʹ]˯був, ні[з]˯би, про[зʹ]ба, лі[ǯ]ба, ли[ж]˯би, Вели[ґ]день,
смі[г]˯буде. 4. Передньоязикові тверді приголосні [д], [т], [ц], [з], [с], [н],
[л] у сполуці з передньоязиковими м’якими приголосними пом’якшуються:
[д’]ля, могу[т’]нє, мі[ц’]ніший, гру[з’]дь, пі[с’]ня, та[н’]ці, Ната[л’]ці.
Проте між словами та між префіксом і коренем такого пом’якшення
немає: пі[д]˯ряскою, чере[з]˯ліс, бе[з]людний, ві[д]няти, ро[з]сістися)
(винятки: ві[дʹ:]ачити, ві[дʹ:]ілити, де на межі морфем з’являється довгий
звук). 5. Передньоязикові тверді свистячі приголосні [ӡ], [ц], [з], [с] можуть
також пом’якшуватися перед напівм’якими губними: [ӡ’]вякнути, [ц’]віт,
[з’]вір, [с’]вято. 6. Передньоязиковий зубний дзвінкий [з] перед ясенними
дзвінкими [ǯ], [ж], а в середині слова й перед глухими [ш], [ч] змінюється на
 99

[ж]: [ж˯ǯ]ерела, ро[ж:]увати, бря[ж]чати, бе[ж]шумний. 7.

Передньоязикові зубні глухі [ц], [с] перед ясенними глухими [ш],[ч]
вимовляються як [ш]: Ні[ч]ше, прині[ш:]и, во[ш]чина, Пара[ш]чин. 8.
Передньоязиковий зубний [д] перед ясенними шиплячими [ǯ], [ч], [ж], [ш]
вимовляється як [ǯ]: ві[ǯ:]ерела, слі[ǯ]чий, пі[ǯ]живлювати, шви[ǯ]ше. 9.
Передньоязиковий зубний [д] перед зубними свистячими [ӡ], [ц], [з], [с]
вимовляється як [ӡ]: ві[ӡ:]веніти, на[ӡ]˯цим, пі[ӡ]земний, зві[ӡ]си. 10.
Передньоязиковий зубний [т] перед глухими шиплячими [ч], [ш]
вимовляється як [ч]: ві[ч:]изна, [ч:]еш, коро[ч]ший. 11. Передньоязиковий
зубний [т] перед глухими зубними свистячими [ц], [с] вимовляється як [ц]:
копи[ц:]е, кори[ц:]е, болі[ц:]е, бра[ц]тво, сирі[ц]тво. 12. Передньоязикові
ясенні [ж], [ч], [ш] перед м’якими зубними [цʹ], [сʹ] змінюються на [зʹ],
[цʹ], [сʹ]: кни[зʹ]ці, зва[зʹ]ся, соро[цʹ:]і, не му[цʹ]ся, до[сʹ]ці, диви[cʹ:а]. 11.
Звукосполуки [тцʹ], [тʹсʹ] вимовляємо як [цʹ]: ті[цʹ:]і, ворі[цʹ:а], си[цʹ:у],
живе[цʹ:а], одягає [цʹ:а], гне[цʹ:а].

12. У тих звукосполуках, де спрощення в групах приголосних не зафіксовано

на письмі, відповідного приголосного не вимовляємо: шістнадцять –
ші[сн]адцять, артистці – арти[сʹцʹ]і, невістчин - неві[шч]ин,
студентство – студе[нс]тво, баластний – бала[сн]ий. Типовим
порушенням норм вимови сполук приголосних, де відбувається асиміляція
звуків, є буквалізм, тобто вимова згідно з написанням: вогкий, зжовкнути,
віднісши, сонця, відчути, тчуть, умиваєшся, сміються, агентство.
Особливості вимови іншомовних слів Більшість іншомовних слів
пристосовані до української вимови. Проте деякі з них мають орфоепічні
особливості: 1. Поєднання двох голосних на початку, у середині і в кінці
слова: [ау]диторія, [іо]н, [ае]родром, г[ео]лог, мерид[іа]н, рад[іу]с, кан[ое],
тр[іо], род[ео]. 2. Наявність початкових звуків [а], [е] в словах, що
належать до самостійних частин мови: [а]втобус, [а]кумулювати,
[а]тлетичний, [е]кспонувати, [е]лектрика, [е]пічний. 3. Вимова звука [и]
 100

замість етимологічного [і] після [д], [т], [з], [с], [ц], [ч], [ш], [ж], [р]
перед наступними твердими приголосними в загальних і деяких власних
назвах: д[и]ректор, сат[и]ра, аз[и]мут, с[и]нус, нарц[и]с, ч[и]пс[и],
маш[и]на, ж[и]рафа, тар[и]ф; Алж[и]р, Аргент[и]на, Амер[и]ка,
Браз[и]лія, Брат[и]слава, Пар[и]ж, Сард[и]нія, С[и]рія, С[и]ц[и]лія. 4.
Вимова початкового ненаголошеного звука [е] без наближення до [и]:
[е]волюція, [е]гоїзм, [е]кран, [е]стетика, [е]талон, [е]фект, [е]шелон. 5.
Поява вставного [й] перед голосними [і], [е] у середині слова та перед
звуком [а] – в його кінці: альтру[йі]ст, геро[йі]зм, проза[йі]к, ді[йе]з,
гігі[йе]на, історі[йа], конституці[йа], Марі[йа], Софі[йа]. 6. Пом’якшена
та м’яка вимова приголосних перед голосним [е] у власних назвах російського
походження: [б’е]лгород, [лʹе]сков, [п’е]сков, [рʹе]пніна, [сʹе]дов. 7.
Пом’якшена вимова губних, задньоязикових і горлового перед голосними
заднього ряду: [б’у]ро, [п’у]ре, [п’у]пітр, [м’у]зикл, [м’у]слі, [в’а]земський,
[ф’у]зеляж, [к’у]вет, [к’у]рі, [х’у]бнер, [х’у]ндай, [г’у]рза, [ґ’а]ур. 8.
Вимова в середині та в кінці слів не притаманних українській мові
звукосполук приголосних: о[бстр]укція, а[нтр]акт, інструме[нт],
периме[тр], цилін[др], монітори[нг], дуалі[зм], аквана[ўт].

9. Вимова звука [г] замість етимологічних [g], [h] у загальних назвах і

тенденція їх розрізняти у власних назвах: а[г]регат, [г]енерал, тра[г]едія,
[г]ерой, [г]уманіст, [г]умор; [г]емін[ґ]вей, [г’уґ]о. Дотримуватись
орфоепічних норм необхідно всім носіям усного літературного мовлення. На
практиці ж часто-густо трапляються три типи орфоепічних помилок: 1)
буквалізм, тобто відхилення від норми під впливом письма (учи[шсʹ]а,
ні[жцʹ]і, диви[тʹсʹ]а); 2) вимова під впливом іншої мови (напр., пом’якшення
шиплячих і звука [р] чи вимова звука [а] замість [о] в ненаголошеному складі
під впливом російської мови); 3) відхилення під впливом діалектy (напр.,
вимова [у] замість [о] в ненаголошеному складі, оглушення дзвінких у кінці
слів та перед глухими приголосними в середині слів).__
 101

Графіка укр..м

Графіка – розділ мовознавства, який вивчає співвідношення між буквами і

фонемами. До графіки входить – дефіс, апостроф.
Алфавіт – це ряд букв, розміщених у традиційно встановленому порядку.
Графема – це найменша смислова розн. Одиниця письмен мови, яка
відповідає фонемі в усній мові.
Пр.. молодь – 6 бк, 5 граф.
Графіка (грец. γξαζηθή, від γξάζω – писати) – це сукупність усіх рукописних
та друкованих знаків певної писемності (графеми, розділові знаки, шрифтові
різновиди), а також розділ мовознавства, що вивчає співвідношення
писемних знаків зі звуковою системою мови. Основним поняттям графіки є
графема (від грец. γξαζή – запис, накреслення), тобто узагальнене
найменування букви незалежно від того, яка вона – велика чи мала, писана
чи друкована. Окрема буква – це алограф (напр., мала друкована буква б (бе)
– алограф графеми б (бе). Сукупність букв, розташованих в усталеному
порядку, називається алфавітом (від назв двох перших букв грецького
алфавіту Δ (альфа) і Β (бета, новогрецьке віта), азбукою (від назв двох
перших букв старослов’янського алфавіту А (аз) і Б (буки) чи абеткою (від
найменувань двох перших букв українського алфавіту а і б). Український
алфавіт складається з 33 букв, які бувають великі й малі (крім и та м’якого
знака), друковані й писані.
Кожна із 6 букв алфавіту а, о, у, е, и, і позначає на письмі одну голосну
фонему, а кожна із 13 літер б, п, в, м, ф, ж, ч, ш, ґ, к, х, г, й – одну
приголосну фонему. Літери ї, щ завжди відображають на письмі дві фонеми –
/йі/ та /шч/, а буквосполуки дж, дз можуть позначати і одну фонему (си/ǯ/у,
/ӡ/бан), і дві (ві/дж/нивувати, пі/дз/емний) залежно від місця в слові (у
середині морфеми чи між префіксом і коренем). Буква ь (м’який знак) не
позначає жодної фонеми. Українська мова мова не має окремих літер для
відображення на письмі твердих і м’яких приголосних фонем. Тому фонемне
 102

значення букв д, т, ц, з, с, н, л, р залежить від їх сполучуваності. Перед

буквами я, ю, є, і, ь вони відображають м’які фонеми, а в інших
буквосполуках – тверді. Букви я, ю, є теж позначають по одній або по дві
фонеми залежно від оточення: після приголосних – одну голосну фонему
(/дʹа/дько, /лʹу/бов, хат/нʹе/), ан . п .ч .т .ус .о .а п .с .яб .к .ин . п .з .а .е .н . г
.л .с .о .овс .р .д .н . т . к .н .іс .о .а п .с .яа .о .т .о .аім’я .о .оз .а .а– д .іф .н .м .
(/йа/, /йу/, /йе/): явір – /йа/вір, мають – ма/йу/ть, твоє – тво/йе/, п’ять –
п/йа/ть, кольє – коль/йе/. Дві однакові букви, крім вв, передають на письмі
один довгий звук: оббити – о[б:]ити, віддати – ві[д:]ати, розрісся –
розрі[cʹ:а], суддя – су[дʹ:а], почуття – почу[тʹ:а], піччю – пі[ч’:у], виллє –
ви[лʹ:еи], навмання – навма[нʹ:а] (але: бовваніти – бо[ўв]аніти,
співвітчизник – спі[ўв]ітчизник). Довгий звук може позначатися і двома
різними буквами, якщо він виник унаслідок сучасної повної асиміляції
приголосних звуків: дивуєшся – дивує[cʹ:а], в’ється – в’є[цʹ:а], нитці –
ни[цʹ:]і, сорочці – соро[цʹ:]і, закві[тч]аний – закві[ч:]аний. Орфографія
(грец. όξϑνγξαζία – правопис, від όξϑόο – правильний і γξάζω – писати) – це
історично сформована й загальноприйнята система правил щодо способів
передавання звукового мовлення на письмі, яка разом із пунктуацією
становить правопис даної мови. Вона визначає правила передавання звуків
(фонем) літерами, написання слів разом, окремо й через дефіс, уживання
великої літери, правила переносу слів з рядка в рядок, а також регулює
правила написання афіксів і закінчень відмінюваних слів.

Основними поняттями орфографії як науки є орфограма, орфографічне

правило, принцип правопису.

Орфограма (від грец. όξϑόο – правильний і γξάκκα – писемний знак, літера) –

це написання за відповідними правилом чи традицією, яке вибирається з
кількох можливих. За ознакою вибору з кількох варіантів однієї літери
розрізняють літерну (буквену) орфограму, а якщо вибір здійснюється з
кількох варіантів написання слова – разом, окремо, через дефіс чи
 103

з’ясовується місце переносу з рядка в рядок, то орфограма нелітерна

(небуквена). Прикладом буквеної орфограми може бути написання букв е, и
в ненаголошеному складі, а прикладом небуквеної – написання частки не з
різними частинами мови. Орфографічним називається правило, яке
застосовується до тієї чи іншої орфограми. Орфографія сучасної
української літературної мови базується на чотирьох принципах:
фонетичному, морфологічному, традиційному (історичному), смисловому
(диференціювальному). Фонетичний принцип – це написання слова згідно з
його літературною вимовою в межах тієї самої морфеми. Наприклад, у
фомах давального відмінка іменника рука кінцевий твердий приголосний
кореня, тобто звук к, чергується із м’яким цʹ, що і відображено на письмі:
рука – руці. Інші приклади написань за фонетичним принципом:: 1) префікс з
перед дзвінкими приголосними і с – перед глухими к, п, ф, т, х: збити, змити,
зробити, звити, згаяти; сказати, спитати, сфотографувавти, стиха, схов;
2) і на позначення звука [і] незалежно від його походження: сіно, діло, віл,
хід, осінь, шість; 3) а на місці колишнього звука [о] в словах із наступним
наголошеним складом зі звуком [а]: багатий, гарячий, калач, кажан, качан,
хазяїн, халява; 4) у на місці колишнього звука [о]: будяк, купувати, ступати,
яблуко, яблуня; 5) о, е після шиплячих: пшоно – пшениця, чотири – четверо,
шостий – шести; учора, жовтий, жолудь, човен, вечеря, печера, женити,
пожежа, шептати; 6) слова, де відбулося спрощення груп приголосних:
проїзний, пісний, щасливий, гончар, тижневий, серце, тиснути; 7) слова, у
яких внаявні історичні чергування голосних і приголосних звуків: кров -
кривавий, козак – козацький, козацтво, приїздити – приїжджати;

8) подвоєння букв на позначення довгого звука: стаття, читання, зілля,

подорожжю, зрання, ллють, тонна, манна, вілла мулла;

9) м’який знак після м’яких приголосних і його відсутність після твердих:

сільський, трьом, сьогодні, тьохкати; сім, воротар, степ, насипте.
Морфологічний принцип полягає в тому, що ті самі морфеми пишуться
 104

однаково незалежно від вимови окремих звуків. Так, у формі книжці

вимовляємо звук [зʹ], хоч пишемо букву ж, бо її маємо в інших формах цього
слова та споріднених словах: книжка, книжки, книжечка, книжковий,
книжник. За морфологічним принципом пишемо: 1) е, и на позначення
ненаголошених звуків [е], [и]: перо, весло, вечірній, плести; подих,
тихесенько, письмовий, життя; 2) о перед складом з наголошеними [у], [і]:
голубка, кому, тобі, ходіть; 3) префікс з перед глухими приголосними (крім
[к], [п], [т], [ф], [х]): зсадити, зсістися, зцілити, зчорніти, зшити; 4) г
перед глухими в окремих словах і формах: легкий, вогкий, пругкий, нігті,
кігті, дьогтю; 5) букви на позначення глухих приголосних перед дзвінкими:
якби, баскетбол, молотьба, просьба, лічба; 6) букви на позначення твердих
приголосних (крім [л], [р]) перед м’якими: громадянський, тліти, Настя ,
кузня, міцніший, днювати. 7) дієслівні форми з кінцевими -шся, -ться:
готуєшся, просишся, спираєшся; молиться, спиться, намагається; 8) букви
на позначення шиплячих перед м’якими свистячими і свистячих перед
шиплячими: змажся, гілочці, мишці; розчулитись, безжурно, зжовкнути,
підрісши, мисчина; 9) букви д, т перед буквами на позначення свистячих і
шиплячих: відчуття, відшумітити, підзахисний, відступ, отче, натще,
митця, ситцевий; 10) т у сполуках, де у вимові наявне спрощення:
карпатський, братство, студентський, студентство, гімнастці, невістчин,
шістнадцять, шістдесят, шістсот; 11) чн у словах, де у вимові приголосні
розподібнюються: місячний, пшеничний сонячний, яєчня. Традиційний, або
історичний, принцип – це написання згідно з традицією, не зумовлене ані
прагненням передати звуковий склад слова, ані зберегти однаковий
фонемний склад морфеми. За традицією пишемо: 1) я, ю, є, ї, щ, якими
позначаємо дві фонеми: ягода, мріють, моє, щастя; 2) я, ю, є, що
позначають м’які приголосні фонеми: зяблик, сюди, миттєвий; 3) дж, дз на
позначення однієї фонеми: джміль, воджу, дзеркало, ґудзик; 4) слова зі
звуками [е], [и], що не перевіряються наголосом: левада, легенда, леміш,
лепеха, кизил, кинджал, кишеня, лиман, лимон; 5) і після д, т, з, с, р, ш в
 105

іншомовних власних назвах: Дізель, Тібор, Зіммель, Сідней, Гаррінча,

Шіллер; 6) подвоєні букви в тих інщомовних назвах, де вони не позначають
довгого звука: Андорра, Брюссель, Голландія, Марокко, Мюллер, Ніцца,
Таллінн; 7) окремо прислівники, правопис яких потрібно запам’ятати: без
відома, без ладу, без угаву, без упину, в міру, в ногу, до вподоби, до пари, до
пуття, на зло, на совість, на щастя, під силу, під час, по змозі, по троє; 8)
частки аби, ані, де, що, як разом, а казна, хтозна, будь, небудь, бо, но, то,
от, таки – через дефіс: абихто, аніскільки, деякий, щонайбільше,
якнайкраще, казна-коли, хтозна-як, будь-що, де-небудь,читай-бо, ходи-но,
як-от, все-таки. Смисловий, або диференціювальний, принцип полягає у
використанні графічних засобів для розрізненння значень слів. Згідно з цим
принципом розрізняємо написання: 1) загальних і власних назв (мала буква –
велика буква): долина – Долина (місто), горобець – Горобець (прізвище); 2)
прислівників та прийменниково-іменникових форм (разом – окремо): догори –
до гори, удень – у день, назустріч – на зустріч; 3) прислівників та
прийменниково-іменних форм (через дефіс – окремо): по-перше – по перше,
по-нашому – по нашому, по-українському – по українському; 4) не з
іменниками, прикметниками, прислівниками (разом – окремо): небезпека – не
безпека, недавній – не давній, немало – не мало. Основними принципами
правопису вважаються фонетичний й морфологічний, а допоміжними –
традиційний і смисловий. Учені також виокремлюють два способи
правописного засвоєння іншомовних слів – транскрипцію та
транслітерацію.

Транскрипція – це запис іншомовного слова відповідно до його звучання в

мові-позичальниці, що дає змогу наблизити вимову іншомовного слова до
питомого. Так, у різних західноєвропейських мовах приголосні, на відміну від
українських, перед [і] не пом’якшуються. Це призвело до появи т.зв.
«правила дев’ятки», згідно з яким і після 9 букв в іншомовних словах перед
приголосними замінюємо літерою и, що позначає в українській мові близький
 106

до [і] звук, перед яким приголосні вимовляємо твердо: лат. recidivus – укр.
рецидив, франц. tirage – укр. тираж, італ. sciroppo – укр. сироп, англ.
transistor – укр. транзистор. Транслітерація – це побуквене відтворення
іншомовного слова або його частини графічними засобами мови-
позичальниці. В англійській мові, наприклад, існує ряд слів, що мають кінцеву
буквосполуку ng, де g не позначає жодного звука: leasing, monitoring, traіning.
В українських відповідниках зберігається її буквений відповідник – літера г:
лізинг, моніторинг, тренінг. На практиці ж транскрипція і транслітерація,
як у вищезгаданих англіцизмах, часто поєднуються навіть у межах того
самого слова. Існують також окремі правила переносу частини слова з
рядка в рядок. Їх поділяють на орфографічні та технічні. В основу
орфографічних правил покладено таке правило: частини слова з рядка в
рядок переносимо за складами: мо-ло-дий, по-свя-та, вір-ші. При цьому: 1)
Не розриваємо буквосполук, що позначають один приголосний звук: ґу-дзик, а
не ґуд-зик, си-джу, а не сид-жу; 2) Не залишаємо в попередньому рядку і не
переносимо до наступного рядка складу, що позначається однією буквою: а-
бо, мо-я; 3) Не відриваємо однієї букви від кореня, префікса, складного чи
складноскороченого слова: ви-знати, а не виз-нати, роз-бити, а не ро-збити,
чотири-стінний, а не чотирис-тінний, студ-рада, а не сту-драда; 4) Не
розриваємо ініціальних складноскорочених слів: НТШ, УПА, УАПЦ, НБУ; 5)
За збігу приголосних в корені чи суфіксі чи на межі між ними слово для
переносу можемо членувати довільно: ві-дро і від-ро, студе-нтство, студен-
тство, студент-ство, студентс-тво і студентст-во; 6) Двояко можемо
членувати для переносу слова з довгими звуками, що позначають один довгий
приголосний звук: почу-ття і почут-тя, зра-ння і зран-ня. Крім того, існує
ряд технічних правил переносу: 1) Граматичні закінчення не можна
відривати від цифр: 3-ій, а не 3-//ій, 19-го, а не 19-//го; 2) М’який знак і
апостроф залишаємо в попередньому рядку: від’-єднати, діть-ми; 3) Від
прізвища не можна відривати ініціалів та інших мовних скорочень:
І.Я.Франко а не І.Я.- Франко, гр. Петрів І.П. , а не гр.- Петрів І.П.; 4) Не
 107

розриваються також скорочення слів чи цифри і скорочення при них: і т.п.,

а не і-т.-п. або і т.-п; т-во, а не т-//во; 2014 р., а не 2014 - р. або 20-14 р., 16
м2, а не 16- м2.__

Пунктуація

Пунктуація (від латинського -, що означає крапка) - це система правил

уживання на письмі розділових знаків і розділ мовознавчої науки про
використання розділових знаків.

Розділові знаки - це частина графічної системи мови, умовно прийняті значки

(крапка, кома, тире та ін.), що вживаються на письмі для членування тексту
за змістом та інтонацією. Наприклад, у тексті Я знову був серед природи, Я
скучив за нею. Адже за роки партизанської боротьби я звик до лісу, до лук,
до небесного простору(Ю. Зба-нацький) логічно виділяються три речення, у
кінці яких ставиться крапка. Після другого речення крапки недостатньо:
автор тексту ставить багато крапок, щоб передати душевний стан людини,
яка після довгого часу потрапляє знову на лоно природи, в ліс, і її охоплюють
спогади про роки партизанської боротьби. У третьому реченні коми
відповідають інтонації переліку, яка властива однорідним членам.

Призначення розділових знаків - полегшити читачеві сприйняття написаного.

Принципи української пунктуації

Розділові знаки є насамперед показниками синтаксичного членування

писемного мовлення. Такі розділові знаки, які обумовлені структурою
речення, є обов'язковими. До них належать значки, якими відділяються у
тексті одне від одного прості речення або частини складного речення, або ті
елементи речення, які введені до речень, але граматично з ними не зв'язані -
вставні і вставлені слова, словосполучення і речення, звертання, вигуки.
Отже, розділові знаки, які ґрунтуються на синтаксичному принципі, є
структурно обумовленими. Тому цей принцип ще названо структурним. Саме
 108

цей принцип надає сучасній українській пунктуації стабільності,

загальноприйнято-сті й обов'язковості.

Структурний принцип, на якому грунтується вживання розділових знаків,

пов'язаний із смисловим, оскільки структурно значущі частини є одночасно й
логічно значущими. Однак трапляються випадки, коли логічне членування
підпорядковує собі структурне (синтаксичне). Наприклад, висловлення У
кімнаті один задумавсябез розділового знака означає: у кімнаті перебуває
кілька осіб, один із них задумався. Висловлення становить структуру
простого повного речення.

Кома, поставлена в цьому реченні, позначатиме межу між двома частинами

уже складного речення, у якому висловлена зовсім інша думка: у кімнаті
лише одна особа і саме вона задумалася. Кожна з частин складного речення
структурно неповна. Саме слово один у цих двох реченнях сприймається по-
різному: у першому - це числівник, у другому - займенник
(прономіналізоване слово).

Іноді розділові знаки є виразниками мовленнєвої економії: А скоро світ — в

дорогу (І. Франко).

У цьому реченні тире допомагає сприйняти ширшу інформацію від тієї, яка
виражена словесно.

У безсполучникових реченнях розділові знаки "економлять" словесні засоби

зв'язку частин складного речення: Іржа їсть залізо, горе - серце (Нар.
творчість).

Українська ггунтстуація фунтується також на інтонації: Закінчили роботу,

сіли відпочивати (інтонація переліку); Закінчили роботу - сіли відпочивати
(інтонація обумовленості).

Усі три принципи пунктуації - структурний, смисловий та інтонаційний - в

українській мові діють одночасно, кожен з них можна виділити лише умовно.
 109

Система розділових знаків

Розділові знаки сучасної української мови становлять цілу систему. До цієї

системи входять одиничні розділові знаки: крапка, двокрапка, багато крапок
(три крапки), кома, крапка з комою, тире, знак питання, знак оклику і парні:
дві коми, два тире, дужки, лапки. Знаки пунктуаційної системи називаються
пунктограмами.

Роздільну функцію виконують такі розділові знаки:

Крапка ділить текст на речення.

Знак питання виконує таку саму функцію, але разом з тим вказує на те, що
речення містить у собі питання.

Знак оклику також розділяє текст на речення, але разом з тим вказує на
експресивність мовлення, оклик.

Кома розділяє граматично рівноправні частини простого чи складного

речення.

Крапка з комою функціонально подібна до коми, але розділяє складні (або

ускладнені) за будовою граматично рівноправні частини.

Тире розділяє головні частини речення (якщо вони виражені подібними

лексико-граматичними категоріями), порівнювані мовні одиниці, частини
складного безсполучникового речення, які перебувають в умовно-часових,
протиставних та причиново-наслідкових зв'язках.

Двокрапка не лише відділяє одну частину складного речення від другої, а й

указує на те, що в цій другій частині міститься пояснення, розкриття причини
того, про що йшлося у першій.

Багато крапок (три крапки) вказує на те, що в реченні не всі його компоненти
наявні, речення не закінчене, обірване.
 110

Знак виноски - видільний. Він вказує, що за словом, біля якого цей значок
поставлений, має йти частина тексту, яка подається у підрядковій частині
сторінки або в кінці тексту.

Парні розділові знаки - дві коми, два тире, дужки, лапки - виділяють якийсь
відрізок тексту (другорядні члени речення, коли є потреба їх відокремити,
вставні і вставлені слова, словосполучення, звертання).

У текстах часто поєднуються (збігаються) розділові знаки. Наприклад:

Болгарка, мов сонце, розквітла (А з нею дитина мала!), мені усміхнулась
привітно і в кухлі води подала... (ТІ. Усенко). Тут поєдналися (збіглися) знак
оклику, дужка і кома. Поєднання можуть бути такими: [?!], [!..], [! -], [. -], [."]
та ін.

13. Словотвір. Поняття про морфеми та морфи. Типи морфем. Афіксоїди

С л о в о т в і р , або д е р и в а ц і я (лат. derivatio — творення,

відведення), — це розділ мовознавства, який вивчає слова за
способами і засобами творення та їхню словотвірну структуру.
Словотвір є одним із головних джерел поповнення лексично-
го складу мови, тому цей термін використовується і для позна-
чення процесу деривації — творення похідних слів.
Предметом вивчення словотвору є словотвірна підсистема
мови. До завдань цього розділу належать питання про способи і
засоби творення похідних слів, з’ясування мотиваційних відно-
шень між вихідними і похідними одиницями, класифікацію похід-
них слів за ознаками дериваційної структури і словотвірними
значеннями в межах відповідних лексико-граматичних класів слів
(частин мови), визначення продуктивності окремих способів і за-
собів деривації.
Словотвірні процеси української мови орієнтовані на форму-
вання лексичних одиниць різної частиномовної належності, на-
 111

самперед тих, що виконують номінативну функцію, — називають

предмети, осіб, інших істот, ознаки, дії, процеси, стани, абстракт-
ні поняття. Словотвір тісно пов’язаний з кількома рівнями мови
— лексичним, морфемним і граматичним, на кожному з яких роз-
глядається слово, проте в різних його аспектах (щодо значення,
морфемної будови, словозміни і належності до певної частини
мови, функцій словоформ).

Словотвірний аспект стосується сфери мовної діяльності люди-

ни, спрямованої на забезпечення процесів номінації, створення мо-
тивованих однослівних знаків мови. Завдяки словотворенню слов-
никовий склад мови залишається відкритою динамічною системою.
Розрізняють синхронний і діахронний словотвір. Синхронний
(описовий) словотвір вивчає словотвірну структуру слів на будь-
якому конкретному етапі розвитку мови. Діахронний словотвір
вивчає історію появи похідних слів на основі зіставлення різних
періодів функціонування.
Основними поняттями синхронного словотвору є: словотвір-
на мотивація і словотвірне значення похідного слова з урахуван-
ням його сучасних (живих) зв’язків з іншим словом або слово-
сполученням. Словотвірні відношення розуміються як відношення
похідного (вторинного) слова до того, від якого воно утворилося.
Словотвірні відношення виявляються у споріднених словах.
Однією з найважливіших ознак синхронного аналізу похідних
слів є спосіб їх словотвору. У словотворі вивчається весь арсенал
словотворчих засобів мови, словотвірних типів і розрядів у межах
використовуваних способів словотворення.
Описовий словотвір української мови досліджує словотвірні
процеси, які виявляють закономірності її розвитку на сучасному
етапі. Системне вивчення словотвору передбачає розгляд спосо-
 112

бів творення слів, будови їх з урахуванням належності до певної

частини мови, характеру твірної основи та звукових змін, власти-
вих сучасній мові.

Основна одиниця словотворення не корінь (спільна частина

споріднених слів), а частина слова, слово або словосполучення,
що мотивує значення похідного слова, є його словотворчою базою.
Т в і р н о ю ( с л о в о т в і р н о ю ) основою називають части-
ну слова (слово чи частину слів словосполучення), від якої тво-
риться похідне. Наприклад, у дієслові заземлити твірною стала
основа іменникового слова земля (земл-), модифікована за допо-
могою словотворчих афіксів: суфікса -и-, який разом із суфіксом

-ти оформляє похідне слово як дієслівне, і префікса за-, який ви-

ражає словотвірне значення. У слові заземлення твірною виступає

вже дієслівна основа заземл-(и-ти), а словотвірне значення вира-

жає іменниковий суфікс -енн-.
Твірна основа є спільною частиною двох слів — первинного і
похідного, адже вона завжди виконує для похідного роль мотива-
тора. Мотиваційні відношення похідності зумовлюються тими
прирощеннями, модифікацією, яких зазнає основа. Наприклад, у
словах річний, річниця, роковини той самий корінь рік-, але твір-
ною основою він став лише для слова річний, два інших мотиво-
вано інакше: річниця — від річний (річн + иц + я), а роковини —
від роковий (роков + ин-и).
Мотиваційні відношення між словами завжди встановлюються
попарно, хоч у процесах словотворення твірна основа може виступа-
ти як у ланцюговому, так і в радіальному зв’язках. Порівняйте:
1) при поступовому ланцюговому зв’язку слів твірна основа
ускладнюється поступово, утворюючи кілька ступенів:
 113

ліс → лісовий → лісовик → лісовичка;

ліс → лісок → лісочок;
ліс → лісний → лісник → лісничиха;
2) при радіальному зв’язку похідних слів твірна основа мо-
тивує кілька похідних:
лісний
лісовий
ліс лісок
узлісся
Твірна основа може не повністю входити до похідного слова.
Це властиво при нульовій суфіксації, коли дієслівна основа в по-
хідному іменнику скорочується за рахунок суфікса (перепис-а-ти
— перепис, засів-а-ти — засів); у складних словах, значення яких
моделюється словосполученням (трудовий день — трудодень,
чесати хмари — хмарочос), та в абревіатурах — від часткового
або буквеного чи звукового усічення слів (начальник дивізії —начдив;
командний пункт — КП (ка-пе); Організація Об’єднаних
Націй — ООН).
Поняття «твірна основа» використовують щодо похідних афікса-
льних слів. Стосовно слів, утворених неморфологічними способами,
цей термін може бути використаний умовно, оскільки для словотвір-
ного аналізу важливим є з’ясування мотивації: у разі переходу слів з
однієї частини мови в іншу, чи зрощення двох слів в одне, розщеп-
лення багатозначного слова та виникнення омонімів.
Базою творення слів усіх частин мови, що активно поповню-
ються новоутвореннями в наші дні, виступають наявні в українській
мові слова. Однак потенційна здатність слугувати базою для слово-
творення в різних частинах мови неоднакова. Іменникові основи є
базою для творення іменників (вишня — вишняк), прикметників
(учитель — учительський), дієслів (весло — веслувати), прислівни-
 114

ків (мить — миттю). Від дієслівних основ творяться похідні діє-

слова (світити — просвітити), іменники (нагородити — нагорода,
нагороджувати — нагородження), прикметники (тремтіти —
тремтливий), прислівники (присідати — навприсядки). Прикметни-
кові основи можуть бути базою для словотвору прикметників здебі-
льшого з модифікованим значенням здрібнілості, пестливості, збі-
льшеності тощо (червоний — червоненький, червонісінький); дієслів
(старий — старіти); прислівників (старуватий — старувато),
іменників (новий — новина). Трансформування основ різних частин
мови до слів інших частин мови здійснюється за допомогою суфік-
сів як словотворчих засобів, що мають неоднакову здатність вклю-
чатися в міжкатегорійну словотвірну похідність.

Кожна одиниця мови має свою структуру, яку утворюють взаємо-

пов’язані і співвідносні елементи значення і вираження (крім фонеми).
Слово як морфологічна одиниця-конструкція — це єдність
взаємопов’язаних і співвідносних морфем, які його утворюють.
Морфема (грец. μορφή — вигляд, форма) — це найменша не-
подільна значуща частина слова. Морфема є носієм певного лексич-
ного чи граматичного значення і регулярно відтворюється у процесі
мовлення відповідно до моделей слів, властивих певній мові. На-
приклад, у слові братній виділяються три морфеми: брат-н-ій; пе-
рша з них наявна в споріднених словах брат, братів, брататися,
братство; друга — властива прикметникам відіменникового тво-
рення на зразок муж-н-ій, друж-н-ій (від друг), а третя — функціо-
нує в усіх прикметниках м’якої групи в називному відмінку.
Вияв морфеми у слові і його словоформах позначається тер-
міном «морф» («морфа»).
Морф (морфа) — конкретний вияв морфеми, найменша зна-
чуща частина, що виділяється у складі певної конкретної слово-
 115

форми слова; те саме, що й варіант морфеми.

Аломорф (аломорфа) — це морф певної морфеми, що зазнав
фонетичної модифікації, зумовленої звуковим складом сусідніх
морфів або формальною будовою слова. Наприклад, морфема з в
українській мові може мати звукові варіанти з-, зі-, із-, с-: збити,
зійти, ізняти, спитати. Виявом однієї кореневої морфеми є ало-
морфи род- і рід- у словах родити, родина, рід, рідня.
Кореневі аломорфи слід відрізняти від суплетивних коренів.
Суплетивними є корені двох слів, від яких творяться суплетивні
форми одного слова. Наприклад: поганий — гірший, найгірший;
брати — взяти; я — мене, мені; ми — нас, нам; він — його, йому.

Типи морфем
Морфемна структура слова — це закономірна єдність взає-
мопов’язаних складових частин його, розташованих у певній по-
слідовності відповідно до ролі їх в організації слова як цілісної
одиниці лексичного і граматичного рівнів мови.
За значенням і роллю в будові слова морфеми поділяються на
кореневі та афіксальні, або службові, формальні (словотворчі і
граматичні).
Коренева морфема є носієм поняттєвого змісту слова. Вті-
люючи ідею тотожності його самому собі, або внутрішню форму
слова, коренева морфема протиставляється формальним засобам
вираження словотвірних і граматичних значень.
Афіксальні морфеми є засобом вираження словотвірних і
граматичних значень: 1) оформлення основи слова; 2) творення
похідних у процесі деривації (словотвірного перетворення коре-
ня) або граматичних форм у процесі граматичної модифікації ко-
реня того самого слова. Пор.:
1) білити і біліти; нести і носити;
 116

2) білий, білуватий, білизна, біленький, більмо;

3) білий, біла, біле, білі; білий — біліший — найбіліший.

Афіксоїди
Афіксоїди = генетичні корені. Це корені, що функціонують як афікси.
Утворюють ряди слів. У науковий обіг термін увів Микола Максимович
Шанський. Він дав визначення афіксоїдам як «морфеми перехідного типу»,
тобто ті морфеми, які генетично є коренями, але в системі мови вони
функціонують як афікси, тобто вони виконують словотвірну функцію –
утворюють групи похідних слів, наприклад, вугл-е-коп-ᴓ-ᴓ, земл-е-коп-ᴓ-ᴓ, і
тому набувають узагальненого словотвірного значення подібно до значення,
які виражаються повноцінними афіксами: чит-ач-ᴓ, збир-ач-ᴓ - СЗ - особа-
виконовець дії

Афіксоїди можуть перебувати в різній афіксальній позиції: афіксоїди перед

коренем – це префіксоїди, після кореня – суфіксоїди.
Суфіксоїди – кореневі морфеми, які стоять у постпозиції щодо кореня і
функціонально та семантично співвідносні з суфіксами: -вар-, -коп-, -лам-,
-лов-, -мір-, -мет-, -р`із-, -роб-, -хід- ( каш-о-вар-ᴓ-ᴓ, криг-о-лам-ᴓ-ᴓ)
Префіксоїди – кореневі морфеми, які стоять у препозиції щодо кореня і
функціонально та семантично співвідносні з префіксами: авіа-, агро-, біо-,
макро-, мін`і-, пан-, пол`і- (авіа-база, агро-фірма, пол`і-вітаміни).

До складу афіксоїдів зараховують і власне українські, й іншомовні кореневі

морфеми (та основи). З-поміж префіксоїдів переважають іншомовні, з-поміж
суфіксоїдів – власне українські. Власне укр. префіксоїди все-, напів-, пів-,
першо- (все-прошчен`н`а, напів-офіц`ійний) Іншомовні префіксоїди: аван-,
авіа-, агро-, ендо-, енто-, кваз`і-, мега-, обер-… (аван-зал-ᴓ, авіа-диспетчер- ᴓ,
ендо-кринний, обер-прокурор-ᴓ)
 117

Аналізуємо як звичайні корені. Афіксоїди = генетичні корені. Це корені, що

функціонують як афікси. Утворюють ряди слів. У науковий обіг термін увів
Микола Максимович Шанський. Він дав визначення афіксоїдам як «морфеми
перехідного типу», тобто ті морфеми, які генетично є коренями, але в системі
мови вони функціонують як афікси, тобто вони виконують словотвірну
функцію – утворюють групи похідних слів, наприклад, вугл-е-коп-ᴓ-ᴓ, земл-
е-коп-ᴓ-ᴓ, і тому набувають узагальненого словотвірного значення подібно
до значення, які виражаються повноцінними афіксами: чит-ач-ᴓ, збир-ач-ᴓ -
СЗ - особа-виконовець дії

Афіксоїди можуть перебувати в різній афіксальній позиції: афіксоїди перед

коренем – це префіксоїди, після кореня – суфіксоїди.
Суфіксоїди – кореневі морфеми, які стоять у постпозиції щодо кореня і
функціонально та семантично співвідносні з суфіксами: -вар-, -коп-, -лам-,
-лов-, -мір-, -мет-, -р`із-, -роб-, -хід- ( каш-о-вар-ᴓ-ᴓ, криг-о-лам-ᴓ-ᴓ)
Префіксоїди – кореневі морфеми, які стоять у препозиції щодо кореня і
функціонально та семантично співвідносні з префіксами: авіа-, агро-, біо-,
макро-, мін`і-, пан-, пол`і- (авіа-база, агро-фірма, пол`і-вітаміни).

До складу афіксоїдів зараховують і власне українські, й іншомовні кореневі

морфеми (та основи). З-поміж префіксоїдів переважають іншомовні, з-поміж
суфіксоїдів – власне українські. Власне укр. префіксоїди все-, напів-, пів-,
першо- (все-прошчен`н`а, напів-офіц`ійний) Іншомовні префіксоїди: аван-,
авіа-, агро-, ендо-, енто-, кваз`і-, мега-, обер-… (аван-зал-ᴓ, авіа-диспетчер- ᴓ,
ендо-кринний, обер-прокурор-ᴓ)

Аналізуємо як звичайні корені.

Афікси (від лат. affixus — прикріплений) є носіями словотвір-
ного і граматичного значень слова, тобто уточнюють речове
значення кореня, видозмінюють основне лексичне значення, тоб-
 118

то слугують засобом творення похідних слів або вказують на від-

ношення його до інших слів, виступаючи засобом творення фор-
ми того самого слова. Афікси мають певні, закріплені за ними в
мові значення і виступають з цими значеннями у цілій низці слів у тій самій
граматичній формі слова як показник цієї форми.
Наприклад: у словах робітниця, учениця суфікс -иц- виражає
словотвірне значення вказівки на особу за родом діяльності разом
із флексією -а(я), що оформляє ці іменники і виражає граматичні
значення жіночого роду однини називного відмінка.
Значення афіксів виявляється не самостійно, а в єдності з ко-
ренем слова. Саме тому можлива омонімія афіксів. Вони здатні
поєднуватися з коренями слів різних словотвірних типів, напри-
клад: суфікс -ик у словах Івасик, коник, гвинтик; префікс при- у
словах присмерк, пришкільний, привітати.
Афікси послідовно розрізняються за місцем і роллю у слові.
За місцем у слові виділяють префіксальні і постфіксальні морфеми.
Префікс (від лат. prae — попереду і fixus — скріплений) —
морфема, що стоїть перед коренем, наприклад: про-славитися,
над-будова, на-земний.
Постфікс (від лат. post — після і fixus — скріплений) — це
афікс, приставлений після кореня.
До постфіксів належать суфікс, флексія і власне постфікс.
Суфікс (від лат. suffixus — підставлений) — це морфема, що
займає місце відразу після кореня, поряд із ним, наприклад: спів-
ак, літ-н-ій, віт-а-ти.
Флексія, або закінчення____________, — це афікс, який займає кінцеву
позицію в змінюваному слові, слугуючи показником синтаксич-
них відношень між пов’язаними словами в словосполученні і ре-
ченні. Наприклад, у словосполученнях глибок-е озер-о, перш-а
груп-а закінчення вказують на зв’язок залежних від іменників
 119

прикметника і числівника.
Власне постфікс — це афікс, що знаходиться в абсолютному
кінці слова, після закінчення і виконує словотвірну і граматичну
роль. Наприклад, постфікс -ся — це змертвіла давня форма знахід-
ного відмінка зворотного займенника себе, що зазнав десеманти-
зації. Він приєднується до дієслів як словотворчий афікс і водно-
час надає їм зворотного або пасивного значення: учити — учити-
ся, писати — писатися.
Конфікс — це поєднання префікса і постфікса, які спільно
функціонують у процесі словотворення. Конфікси ще називають
циркумфлексами, тому що вони оточують корінь з обох боків од-
ночасно: рукав → нарукавник, глина → суглинки, брова → над-
брівний, стовп → остовпіти, літній → по-літньому.
Інтерфікс (від лат. inter — між і fixus — скріплений) — це
афікс, що стоїть між двома (або більше) основами у складних
словах — композитах: лісостеп, овочесховище.

14. Поняття синхронії та діахронії у словотворі. Зміни в морфемній

структурі слів: спрощення, перерозклад, ускладнення, декореляція.
Морфонологічні явища: інтерфренція та її різновиди, усічення та
нарощення мотивувальної основи, чергування фонем, зміна наголосу.
 120

Словотвірна модель – це схема побудови похідних слів, яка характеризується

двома обов’язковими ознаками:а) спільністю частиномовної належності
похідних і твірних слів;б) тотожністю форманта.

Так, до одномодельних належать такі похідні: навушник, наручник,

нарукавник (усі іменники, утворені від іменника, формант – префікс на- і
суфікс -ник) творяться за моделлю “На- + ІО + -ник”.У мові всі похідні слова
утворюються за конкретними моделями.

Моделі бувають регулярні, коли до твірних основ регулярно приєднуються

словотворчі засоби за однією схемою (моделлю), наприклад: Рига →
ризький, Париж → паризький, Київ → київський та ін.; і нерегулярні, за
якими в сучасній мові нові слова не утворюються, наприклад: за моделлю
“ДО + -ух” – пастух утворене одне слово.

Синхронія (від гр. syn "разом" і chronos "час", тобто "одночасність") —1) стан
мови в певний момент її розвитку, в певну епоху; 2) вивченнямови в цьому
стані (в абстракції від часового чинника).Діахронія (від гр. dia "через" і
chronos "час", тобто "різночасність") —1) історичний розвиток мови; 2)
дослідження мови в часі, в їїісторичному розвитку.Синхронія, таким чином,
— це горизонтальний зріз (вісь одночасності), адіахронія — вертикальний
зріз (вісь послідовності). Графічно їх можна позначити так:Для мовців
важлива синхронія, тобто мову треба знати такою, якою вона єнині. Щоб
добре володіти сучасною мовою, не обов'язково знати історіюмови, як
змінювалися звуки, які з них зникли, а які з'явилися, скількиколись було
форм граматичного числа (однина, двоїна, множина), часовихформ дієслова
(теперішній, чотири форми минулого часу — аорист, перфект,імперфект і
плюсквамперфект, три форми майбутнього часу — проста і двіскладні,
аналітичні) тощо.Навряд чи ефективніше вплинуло б на практичне
користування сучасноюмовою знання мовцем того, що слово верблюд колись
означало "слон", аслово підлий — "простонародний, неродовитий".
 121

Зміни в морфемній будові слова

У процесі історичного розвитку мови первинний морфем-
ний склад слова може зазнавати змін. Основним виявом змін у
морфемній структурі слів української мови є порушення пря-
мих співвідношень між похідною і непохідною основами. Вна слідок різних
фонетичних процесів, змін у лексичному значен-
ні похідного чи первинного слова, зникнення слова, на основі
якого виникло похідне, з активного словника відбуваються змі-
ни у морфемній будові слова: спрощення, перерозклад, усклад-
нення та ін.
С п р о щ е н н я м називається процес, наслідком якого є втра-
та похідним словом здатності виділяти наявну в ньому первісну
морфему. Наприклад, слово вікно в сучасній українській мові по-
діляється на дві морфеми — кореневу вікн- і флективну -о.
У давньоукраїнській мові в цьому слові виділявся ще суфікс
-н-, який уже став непродуктивним (порівн.: ряд-н-о, сук-н-о) і посту-
пово зрісся з коренем. Цьому сприяли звукові зміни: втрата зредуко-
ваного голосного в суфіксі (-ьн-, -ън-) і зумовлена цим процесом по-
ява нового закритого складу, в якому давній [о] перейшов в [і], а пе-
ред ним з’явився приставний (протетичний) звук [в]. У сучасній мові
слово вікно вже не сприймається як похідне від слова око.
Спрощення зазнають слова з різних частин мови, однак най-
частіше воно спостерігається у словах, утворених суфіксальним
способом. Наприклад, в іменниках жир, шило, мило, рило, знак та
багатьох інших колись «живі» суфікси -р-, -л(о), -к- стали непро-
дуктивними і далі зрослися з коренями слів. Унаслідок спрощен-
ня основи цих слів стали непохідними, так само як непохідними в
сучасній українській мові стали основи прикметників високий,
гіркий, мілкий, тонкий, важкий, лукавий або дієслів включити,
виключити, замкнути, відімкнути, піймати та інших за відсутно-
 122

сті в сучасній мові безпрефіксних дієслів ключити, микати,

імати.
Зміни в морфемному складі слів можуть відбуватися вна-
слідок переміщень між значущими частинами, наприклад, пре-
фікса до кореня (пор.: утроба і внутрішній, де давній префікс
прийменникового походження вън- злився з коренем) і, навпаки,
відходу морфеми, що належить основі слова, до флексії (пор.
давньоукраїнську форму рука-ми, де суфікс -а- входив до осно ви, і сучасну
українську рук-ами, в якій суфікс відійшов до за-
кінчення).
Мовний процес, наслідком якого є зміна зовнішнього вигля-
ду службових морфем, переміщення меж між похідною основою і
словотворчим афіксом, називається п е р е р о з к л а д о м . Унаслі-
док перерозкладу може відбуватися також збільшення обсягу
словотворчого афікса за рахунок іншого афікса, наявного в осно-
ві, від якої утворено похідне. У такий спосіб виникають так звані
складні суфікси -анин, -чанин, -инськ(ий), -ність та ін. Пор., на-
приклад: ліс-ник (від ліс-н-ий), мат-усеньк-а (від мат-ус-я), сухо-
щав-ий (від сух-ість, сух-ощ-і), блиск-оті-ти (від блиск-іт).
Перерозклад має місце на стику префіксів: наприклад, пре-
фікс зне- виник унаслідок зрощення префіксів з- і не- в основах
дієслів, похідних від іменників і прикметників: не дати долі —
знедолити, не мати сили — знесилитися; зажити неслави і надати
поганої слави — знеслави-ти(ся). Нова модель дієслівних утво-
рень префіксально-суфіксальна (або ще й постфіксальна) вико-
ристовує складний префікс зне-: кров — зне-кров-и-ти, шкода —
зне-шкод-и-ти, ціна — зне-цін-юва-ти; зрідка допускає пре-
фікс обез-, також утворений з двох морфем о + без-: біль — обез-
бол-и-ти.
Своєрідні процеси, що зумовлюють зміни в морфемному
 123

складі слів, виникають унаслідок переходу слів з одного розряду

в інший: прикметників і дієприкметників — в іменники (с у б -
с т а н т и в а ц і я ), змінюваних слів — у прислівники (а д в е р б і -
а л і з а ц і я ), самостійних слів — у службові слова, вигуки. Про-
цеси переходу слів з однієї частини мови в іншу обов’язково
спричиняють зміну граматичних значень, а отже, і зміну грама-
тичних (формотворчих і словозмінних) морфем на словотворчі
афікси. Такий процес називають д е к о р е л я ц і є ю .

Морфологічні явища.

До морфонологічних в українській мові належать такі явища:

 усічення твірної основи перед твірним суфіксом: Варварівка —

варварівський (усікся морф -к-), синтаксис - синтаксичний
(усікається -ис-), довгий — довший (усікається звук [г]), Суботці —
суботський (усікається сегмент -ц-), пеленати — пелюшка
(усікається сегмент -енати);
 прирощення звуків до твірних суфіксів, твірних префіксів або
твірних основ: театр — театральний (прирощено -аль- до суфікса -н-
ий), Тараща — таращанці (прирощено -ан- до суфікса -ц-і), рвати—
зірвати (прирощено -і- до префікса з-), петеу — петеушник
(прирощено -ш- до основи петеу перед суфіксом -ник)\ це
прирощення називають інтерфіксацією;
 суміщення (накладання) морфем: козацький (козак+ський),
паризький (Париж+ський), Полтавщина (полтавський+ина),
одеський (Одеса+ський);
 морфологічні чергування: ручний (к : ч перед суфіксом -н-ий, з
давньорус. -ьн-), ніжка (г: ж перед суфіксом -к-а, з давньорус. -ьк-),
перекручення (т : ч перед суфіксом -енн-я, в якому е з давнього Ѣ);
 124

суміщення (накладання) морфем і морфологічні чергування

називаються фузією (або дифузією);
 переміщення наголосу, пов'язане з процесами словозміни,
формотворення і словотворення: вода́ — во́ди, пшениця — пшениці;
вино́сити (недокон. вид) — ви́носити (докон. вид); кобзар —
кобзарський, але кобзарі — кобзарівський, заробіток —
заробітчанський.

 Інтерфере́нція (від лат. inter — між, взаємно та ferens, ferentis —

який несе, переносить)[1] — взаємодія мовних систем в
умовах білінгвізму, яка виникає або у процесі мовних контактів, або
у процесі індивідуального засвоєння нерідної мови [2]. Відповідно,
розрізняють колективну та індивідуальну інтерференцію. У процесі
інтерференції відбувається процес мимовільного, спонтанного
перенесення (звідси й латинська назва поняття), накладання ознак
системи однієї мови на систему іншої. Результат такого перенесення
виявляється в появі відхилень від норми та системи однієї мови під
впливом іншої. Головне джерело інтерференції — розбіжності в
системах взаємодіючих мов. У науковій літературі, зокрема,
уживають терміни мовна інтерференція та лінгвальна
інтерференція. Поняттям інтерференція також безпосередньо
позначають її наслідок.

Лінгвальна інтерференція може виявлятися абсолютно на

всіх рівнях мови: від фонологічного до синтаксичного. Однак
інтерференція особливо помітна у фонетиці. Кожна людина володіє
притаманною її рідній мові артикуляційною базою, яка часто стає на
заваді вивчення фонетики іншої мови, спричиняючи, таким
чином, акцент. Скажімо, ті, для кого російська мова є рідною,
спілкуючись українською, пом'якшують у вимові
шиплячі [ч'ай], [ч'ого], оглушують кінцеві
 125

приголосні [сказаф], [написаф], що порушує
українську орфоепічну норму. В українців та росіян виникають
труднощі з вимовою англійських інтердентальних звуків [ð] та [θ],
французького увулярного (язичкового) [r].

Інтерференцію розглядають як на рівні синхронії, так і діахронії.

Мови, що зазнали інтерференційного впливу в минулому, можуть
містити його сліди у вигляді субстрату та суперстрату.
Мовну інтерференцію активно досліджували та досліджують як
вітчизняні, так і зарубіжні лінгвісти. До питань мовної інтерференції
зверталися Ю. О. Жлуктенко, С. В. Семчинський, У. Вайнрайх,
Pieter Muysken, Peter Auer, François Grosjean та багато інших.

Морфонологічні явища становлять певну систему. Частина з них знаходиться

між собою в парних альтернативних відношеннях: усічення і нарощення,
суміщення і чергування. Наприклад: 1) якщо з якихось причин неможливе
усічення твірного слова, тоді актуалізується нарощення суфікса
(інтерфіксація): Ялта —ялт-инський, бійці — бійц-івський; 2) якщо
реалізується суміщення морфів, то це спричинює здебільшого чергування:
Галич — галицький (ч+с'к-ц'к), Вороніж - воронізький (ж+с'к-з'к'); 3) якщо
реалізується усічення, то це, як правило, виключає інтерфіксацію: таксі —
таксист (с(і)+ист), Березівка — березівський (ів(ка)+ський).

Отже, системна сукупність морфонологічних явищ мови, правила їх

використання називаються морфонемікою, а вчення про неї —
морфонологією.
126
 127

15. Мотивувальне слово і дериват. Критерії мотивації. Явище множинної

мотивації. Завдання морфемного та слоотвірного аналізу слів.
Словотвірний тип. Способи словотворення.

ДЕРИВА́Т, а, чол., спец. Похідне від чого-небудь первинного

Критерії мотивації
 128

У лінгвістиці не існує єдиного підходу до типології мотивації, що можна

пояснити різними принципами, які лежать в основі поділу.
Так, О. Блінова, пропонуючи спиратися на принцип розмежування форми та
семантики мотиватора і мотивованого слова, виділяє лексичну та структурну
моти-
вацію. Лексична базується на внутрішній формі слова і проявляється у
відношеннях
між однокореневими словами, структурна – між одноструктурними словами
за
певною моделлю [1, с. 26].
О. Кубрякова, що досліджувала мотивацію дериватів, протиставляла типи
мотивації за: 1) формою та протяжністю джерела деривації; 2) механізмом
переходу
від вихідної одиниці до результату та кількістю операцій, що необхідні для
цього;
3) принципами структурної організації процесу словоутворення [14, с. 4]. На
основі
цих принципів вона виділила такі типи мотивації:
– аналогічну (нове слово утворюється в результаті копіювання з готового
зразка, причому копіюється не саме слово, а схема його утворення);
– кореляційну (цей тип мотивації представляє пари слів, що демонструють
словоутворюючі кореляції);
– дефініційну (слова утворюються на синтаксичній основі) [14, с. 5].
В. Зінов’єв, В. Гак та М. Степанова класифікують мотивацію залежно від
мовного рівня. За даним принципом В. Зінов’єв виділяє фонетичну,
структурну та
лексико-семантичну мотивацію [11], а В. Гак та М. Степанова [5; 23] –
фонетичну,
морфологічну та семантичну. Лексико-семантична (або семантична)
мотивація
 129

встановлюється на основі відношень між мотиватором і мотивованим

словом,
охоплюючи усі переносні, другорядні значення з урахуванням вторинного
позна-
чення; структурна (морфологічна) – репрезентує формальні відношення
основи і
форманта; фонетична – акустично-артикуляційні співвідношення [5; 11; 23].
Е. Шубін та Н. Троїцька поклали в основу класифікації ступінь
функціональності
мотиваторів. Виходячи з цього, вони виділили повну (яка логічно пояснює
всі частини
слова) та часткову (що пояснює тільки певні частини слова) мотивацію [26].
У ролі суттєвої ознаки для типології мотивації І. Торопцев пропонує ознаку
того, “чим мотивується зв’язок ідеального з матеріальним” [24]. З огляду на
це він
виділяє такі типи мотивації лексичних одиниць:
– семантичну (зв’язок між матеріальною та ідеальною сторонами
мотивується
ідеальною стороною, значенням аналізованого слова);
– лексичну (зв’язок ідеального й матеріального в аналізованому слові
мотивується наявністю в мові іншого слова або фразеологізму,
співвідносного з ним
за семантикою і звуковою стороною);
– синтагматичну, або мовленнєво-синтаксичну (реальні словосполучення не
існують у мові як готовий матеріал для матеріалізації думки; в акті
становлення
мотивації створюють, конструюють потрібні словосполучення, приводячи в
рух
механізм мовотворення) [24].
 130

Т. Кияк пропонує встановлювати типи мотивації на основі теорії інтеграції.

За
співвідношенням внутрішньої форми і семантики він виділяє такі типи
мотивації:
– повну (внутрішня форма є складовою значення);
– часткову (внутрішня форма і значення перебувають у відношеннях
перетину);
– абсолютну (повний збіг внутрішньої форми й значення).
Крім того, звертається увага на відсутність мотивації (внутрішня форма не
співвідноситься зі значенням) [12, с. 36–38].
О. Земська пропонує класифікацію мотивації на основі семантичних
відношень, виділяючи при цьому дві пари відношень:
1. Основну та периферійну мотивацію. У випадках основної мотивації пряме
(основне) номінативне значення твірного слова зберігається у семантиці
похідного,
звичайно воно повністю входить до його семантики. У випадках
периферійної
мотивації “семантичний елемент, спільний для твірного та похідного, є у
семантичній
структурі похідного периферійним, необов’язковим”.
2. Пряму та переносну мотивацію. При прямій мотивації значення похідних
слів випливає з прямого значення твірних. Переносний тип мотивації
поділяється на
два підтипи: реальну та асоціативну переносні мотивації. Реальна переносна
мотивація характерна для похідних, значення яких стосується переносного
значення
базового слова. При асоціативній значення похідного ґрунтується на стійких
асоціаціях, властивих значенню мотиватора [9, с. 3–4].
Поза цією системою О. Земська виділяє ще один – специфічний – тип моти-
ваційних відносин, коли похідне слово, виникаючи на базі прямого значення
 131

твірного, саме має образне значення [10].

Підсумовуючи та систематизуючи результати досліджень попередників,
І. Улуханов за способом зв’язку похідного і твірного слів виділяє такі типи
мотивації:
– асоціативно-описову (значення мотиватора не входить до значення похід-
ного, але пов’язане з ним асоціативно);
– асоціативно-порівняльну (значення мотиватора вказує на властивості
предмета опосередковано, через порівняння) – С. Лашанська, В. Лопатін у
своїх
дослідженнях цей тип мотивації розглядають як метафоричний [15, с. 5; 17, с.
57], а
О. Земська – як переносний чи образний [9];
– гіпонімічну (цей тип мотивації відповідає периферійній мотивації в інших
класифікаціях);
– часткову (значення мотиватора неповністю входить до значення мотиво-
ваного слова);

– експресивну (мотивуюче та похідне абсолютно не пов’язані за значенням,

але між ними існує експресивний зв’язок) [25].

В. Горпинич на основі зв’язку семантики твірного та похідного слів виділив
такі
типи мотивації:
– метафоричну (похідне слово включає в себе семантичний компонент
“подібно до того, кого чи що названо словом з переносним значенням”);
– метонімічну (похідне слово формується на базі мотивуючого і містить
семантичний компонент метонімічного змісту (перенесення за суміжністю));
– периферійну мотивацію зі звуженням чи розширенням змісту слова, що
ґрунтується не на основних семах лексеми, виражених морфами, а на перифе-
рійних, які не мають морфемного вираження;
– фразеологічну (ідіоматичну): одна частина семантики мотивована зна-
 132

ченнями морфем, а інша (прирощена) – позамовними факторами [6].

Подані класифікації висвітлюють мотивацію у семантико-словотворчому
ракурсі. У сучасній когнітивній ономасіології типи мотивації
встановлюються на осно-
ві концептуального місця мотиватора у ментально-психонетичному
комплексі
об’єкта, який називається. Саме на основі даного критерію О. Селівановою
було
розроблено нову типологію мотивації [19]. Застосування когнітивного
аспекту дослі-
дження номінаційних процесів дало змогу з’ясувати, що при творенні
номінативних
одиниць використовуються різні психічні механізми, пізнавальні можливості
свідо-
мості, що зумовило принципово новий підхід до диференціації мотиваційних
від-
ношень. Залежно від статусу фрагмента структури знань про позначуване
мотивація
поділяється на такі типи:
– пропозиційну, яка застосовує знаки-мотиватори у прямих значеннях як
складники предикатно-аргументних структур буквальної інформації про
позначене;
– асоціативну, що обирає мотиватори метафоричного статусу на підставі
аналогічних зв’язків з іншими концептуальними сферами свідомості;
– модусну, яка ґрунтується на оцінці носіями мови знака мотиватора в коре-
ляції із психічними функціями відчуттів, почуттів, архетипами
позасвідомого;
– змішану, яка суміщає мотиватори, обрані з різних фрагментів структури
знань про позначене;
– концептуально-інтеграційну, що формує новий знак на підставі двох уже
 133

існуючих знаків [19, с. 153–179].

Мотивації у О. Селіванової протиставлена псевдомотивація, що характеризу-
ється суто формальним вибором мотиваторів, семантично й когнітивно
незабезпе-
ченим. Псевдомотивація зумовлена неістинною народною етимологією,
утратою
первісних семантичних зв’язків при усвідомленні формальної похідності, а
також
афективним вибором мотиватора знака [21].

Явище множинної мотивації

Мотивованість слова – відповідність значення слова його звучанню: у

мотивованих словах значення
й звучання перебувають у відношеннях обопільної причинної зумовленості.
Похідна основа може перебувати в мотиваційних відношеннях не з
однією, а з двома (рідше – більше) твірними основами. Такі відношення
називають відношеннями множинної мотивації (або похідності).
Множинність мотивації характерна для словотвору різних частин мо-
ви. Але множинну мотивацію мають деривати лише в тих випадках, коли
похідне в одному й тому ж значенні може бути співвіднесене й за формою,
і за змістом з різними твірними.

Історичний характер похідності виявляється не тільки в можливості її

зміни, втрати й поновлення, але й у можливості так званої багатопохіднос-
ті й неєдиної мотивації. Проблема полімотивації неоднозначно розв'язу-
ється на сьогодні лінгвістами. Діаметрально протилежне трактування яви-
ща полімотивації відбувається, на наш погляд, з двох причин:
1) наука накопичила недостатньо фактів, які б окреслили межі мно-
жинної мотивації в мові;
 134

2) на сьогодні множинна мотивація не має своєї теорії, хоча пошуки в цьому

напрямку ведуться інтенсивно [5, 23].

Множинність мотивації – не часткове явище, що лежить на периферії

словотвірної системи, вона належить системі й породжується різноспрямо-
ваними зв'язками, які функціонують у словотворі .
Явище полімотивації вперше було описано В. В. Виноградовим і
Г .О. Винокуром. Пізніше множинність мотивації розробляли В. В. Ло-
патін, І. С. Улуханов. Вони дали її теоретичне обґрунтування.
Співвідношення похідного слова більш ніж з одним твірним отримало
в лінгвістиці кілька різних найменувань. Наведемо терміни цього явища:
1) омонімія словотвірної форми (Г. О. Винокур, М. М. Шанський),
2) ендоцентрична омонімія (Д. Ворт),
3) множинність мотивації (В. З. Лопатін, І. С. Улуханов),
4) чиста словотвірна омонімія (П. А. Соболева),
5) множинність словотвірної структури слова (О. М. Тихонов),
6) поліструктурність (С. Л. Гінзбург),
7) множинна похідність (О. А. Земська),
8) синкретизм (О. І. Моісєєв).
Різноманіття термінів відображає інтенсивні пошуки теоретичного ро-
зв'язання проблеми [5, 17].

Множинність словотвірної мотивації – об'єктивно існуюче явище, що

спостерігається при дериватологічному аналізі похідних слів. Причина ви-
никнення полімотивованості – різна спрямованість семантичних зв'язків
похідного слова й асиметричний дуалізм лінгвістичного знака. Множин-
ність словотвірної мотивації – можливість деривата встановлювати форма-
льно-семантичні відношення з двома й більше мотивуючими [2, 17].
З урахуванням частиномовної належності мотивуючих слів, З. С. Ка-
спришин виділяє такі основні види множинної мотивації в українській мо-
ві: 1) десубстантивно-девербальний, 2) десубстантивно-деад'єктивний,
 135

3) деад'єктивно-девербальний, 4) десубстантивно-деад'єктивно-девербаль-
ний, 5) внутрівербальний. Наприклад, десубстантивно-деад'єктивний вид
мотивації – словотвірні типи іменників на -ник, -овик / -евик, -овник /
-івник, -аник / -яник. Найбільш продуктивним є словотвірний тип іменни-
ків на -ник, мотивуючими для яких виступають іменники й однокореневі
прикметники з суфіксом -н-.
На думку автора, можна виділити невелику групу дериватів з потрій-
ною мотивацією. Наприклад: гріх, грішити, грішний – грішник. У таких
випадках яскраво виражена потрійна мотиваційна співвіднесеність (з діє-
словом, віддієслівним іменем, прикметником). Припускається кваліфікува-
ти як тримотивовані всі іменники на -ник сучасної української мови, якщо
цьому не перешкоджають семантичні показники.
Розглядаючи полімотивованість у рамках конфіксальних дериватів,
дослідниця робить висновок, що множинність мотивації притаманна в ос-
новному похідним, які містять у своїй структурі префікси, що корелюють
із прийменниками, зрідка – власне іменні префікси. Наприклад, десубстан-
тивно-ад'єктивний вид мотивації: без-...-ник, під-...-ник, поза-... -ник,
над-... -ник, до-...-ник, від-...-ник, на-….-ник та ін.

Можлива мотивація синтаксично оформленими прийменниково-

відмінковими сполуками й прикметниками на -н- або з нульовим суфіксом:
без бога, безбожний – безбожник. Аналогічний характер мотиваційних ві-
дношень притаманний похідним назвам осіб із префіксами під-, від- поза-,
над-, до-, на-: підводник, підсудник, позашкільник, відлюдник.
Десубстантивно-девербальний вид об'єднує імена осіб із префіксами
спів-, не-: співпрацівник (працівник, співпрацювати). До мономотивованих
відсубстантивних утворень належить, наприклад, співрозмовник.
Автор наводить приклади мотивації з дієслівними й ад'єктивними ос-
новами невірник (не вірити, невірний), з субстантивними – співтрапез-
ник (трапезник, трапеза). Полімотивованість характерна й для похідних з
 136

іншомовними префіксами контр-, анти-, нео-: неоплатонік (платонік,

неоплатонізм).
На думку дослідниці, діапазон полімотивацій в іменників зі значенням
особи від двох до п'яти. Переважний різновид мотивації – бімотивація [2, 17].
У ряді випадків важко визначити, на базі якого слова утворене похід-
не, оскільки однаково можливі його зв'язки з кількома словами. Правиль-
ніше вказати на подвійну можливість словотворення, ніж дати однозначне
рішення. "Специфіка словотвору – у його багатоплановості, у різнобічнос-
ті його зв'язків, а тому будь-який однобічний розгляд процесів словотвору
перестає відображати фактичний стан справ і суттєво обмежує власну
проблематику словотвору" [3, 346].
Отже, множинність мотивації похідних є результатом історичного ро-
звитку слова (групи слів) і може стати активним мовним фактором, оскіль-
ки вона представляє свого роду «інкубатор», у якому народжуються поте-
нційні зразки новоутворень [1, 10-11].

Завдання морфемного та слоотвірного аналізу слів.

-
137
138
139
140
 141

Словотвірний тип.

С л о в о т в і р н и й т и п — це основна одиниця класифікації

похідних слів. Під словотвірним типом розуміють модель похід-
 142

них слів (дериватів), що належать до однієї частини мови і харак-

теризуються такими словотвірними ознаками: 1) похідністю від слів однієї
частини мови; 2) спільним способом словотвору;
3) спільним словотвірним значенням; 4) тотожним словотворчим
формантом. Так, дієслова біліти, чорніти, зеленіти належать до
одного словотвірного типу, тому що вони: а) походять від при-
кметників; б) утворені суфіксальним способом; в) мають спільне
словотвірне значення — виділятися за кольоровою ознакою; г) це
словотвірне значення виражено дієслівним суфіксом -і-.
Словотвірний тип, що є незамкненим рядом похідних і по-
повнюється новотворами, називають продуктивним типом. При-
кладом продуктивного словотвірного типу можуть бути від діє-
слів-ні іменники на -анн(я), що позначають опредметнені дії,
процеси (виховання, змагання, виконання, читання тощо). Якщо
словотвірний тип утворює кількісно обмежену групу слів, то він
може бути схарактеризований як непродуктивний. Наприклад,
назви людей за зовнішніми чи внутрішніми ознаками їх, утворю-
вані суфіксом -ун, становлять замкнений, непродуктивний тип:
веселун, хитрун, щебетун, говорун, літун, хапун.
Із втратою словотвірної продуктивності окремим типом (чи
підтипом) стає непродуктивним і словотворчий афікс, що з часом
може перетворитися на мертву морфему (наприклад, суфікс -к- у
словах тонкий, близький).
У словотвірній системі сучасної української мови спостері-
гаються випадки поступової втрати продуктивності афікса в од-
ному словотвірному типові й, навпаки, зростання його словотвір-
ної активності в іншому. Так, продуктивний у минулому суфікс
-івн(а) в утвореннях на позначення дочки за фахом або соціаль-
ним станом батька (бондарівна, лимарівна, сотниківна, царівна,
князівна та ін.) став зовсім непродуктивним, але в назвах людей
 143

за прізвищем або прізвиськом батька він і нині є досить продук-

тивним у розмовному стилі і закріпився, зокрема, в іменах по ба-
тькові: Дорошівна, Митяхівна, Кудряшівна, Іванівна.

Способи словотвору

Залежно від матеріальних засобів вираження розрізняють

морфологічні і неморфологічні способи словотвору.
До морфологічних належать усі способи творення простих
слів за допомогою афіксальних морфем, а також творення склад-
них і складноскорочених слів.
Морфологічні способи словотвору поділяють на афіксальні,
основоскладання та абревіацію.
Доафіксальних способів словотвору належать префіксальний,
суфіксальний, постфіксальний, змішані — суфіксально-
префіксальний, префіксально-постфіксальний, суфіксально-
постфіксальний, суфіксально-префіксально-постфіксальний та
флексійний.
П р е ф і к с а л ь н и й спосіб словотвору, або п р е ф і к с а -
ц і я , — це творення похідних слів за допомогою приєднання
префікса: казати — розказати, звичайний — надзвичайний, зе-
лень — прозелень.
Особливістю префіксації є те, що префікс приєднується не до
основи, а до граматично оформленого слова, тому творення похід-
них слів префіксальним способом належить до внутрішнього
іменникового, прикметникового чи дієслівного словотвору. Вна-
слідок приєднання префікса лексичне значення слова-мотиватора
може істотно видозмінюватися, наприклад: пливти — спливти;
гнати (когось, кудись) — погнати, відігнати, підігнати, розігна-
ти, перегнати, зігнати, загнати.
На межі префіксальної морфеми в слові не спостерігається
 144

помітних фонетичних змін. Лише окремі префікси української

мови мають варіантне вираження у зв’язку зі вставленням голо сного перед
приголосним твірної основи: мліти — зомліти (з —
зо), брати — зібрати (з — зі), рвати — розірвати (роз — розі),
гнати — обігнати (об — обі) тощо. У деяких випадках префікса-
цію супроводжує зміна місця наголосу, наприклад: біÀÀгти —
виÀбігти, смак — приÀсмак, веснаÀ — проÀвесна.
Префіксація є активним способом внутрішнього дієслівного
словотвору, менш поширена вона в інших частинах мови —
іменниках, прикметниках, прислівниках.
С у ф і к с а л ь н и й спосіб словотвору, або с у ф і к с а ц і я, —
це творення похідних слів приєднанням до твірної основи суфік-
са: крига — криж-ин-а, криця — криц-ев-ий, ясний — ясн-і-ти.
Суфіксація — найпоширеніший спосіб творення слів у су-
часній українській мові. Цим способом творяться іменники, при-
кметники, дієслова, прислівники. Кожна з цих частин мови має
свою систему суфіксальних морфем, особливо розвинена вона в
іменниках і прикметниках.
Додавання суфіксального форманта до твірної основи може
супроводжуватися: чергуванням голосних або приголосних у ко-
рені (село — сільський, крапати — крапля), накладанням морфем
(Одеса — одеський) тощо.
Н у л ь о в а с у ф і к с а ц і я є різновидом суфіксального сло-
вотвору. Специфіка її полягає в тому, що похідне слово моделю-
ється на основі переведення твірної основи до іншої частини мо-
ви засобом нульового суфікса. Наприклад: бігти → біг, ходити
→ хід, гнилий → гниль. Причому суфікси й інші постфіксальні
морфеми, наявні в словах, які мотивують такі утворення, відки-
даються, оскільки вони є формальними показниками належності
цих слів до тієї чи тієї частини мови. Нульовий суфікс переводить
 145

похідне слово до класу іменників: від-рив-а-ти-ся → відрив, ви-

куп-и____________-ти → викуп, винос-и-ти → винос і виноска, вибир-а-ти
→
вибір і вибори, далек-ий → даль.
Безафіксне творення похідних в українській мові представ-
лено типами віддієслівних та відприкметникових іменників. Його слід
відрізняти від словотвору прикметників засобом приєднання
префікса і нульового суфікса: без-язик-ий, без-сил-ий.
С у ф і к с а л ь н о - п р е ф і к с а л ь н и й спосіб словотвору по-
лягає в тому, що похідні слова утворюються одночасним приєд-
нанням до твірної основи префікса й суфікса: ліс — пролісок, нога
— обніжок, робити — неробство.
Суфіксально-префіксальний спосіб широко використовується
для творення іменників, прикметників, дієслів, прислівників.
Унаслідок суфіксально-префіксального словотворення можуть
з’являтися похідні слова в межах того самого розряду слів, до якого
належить твірна основа (дорога — подорожник, танцювати — при-
танцьовувати), але частіше твірна основа переходить в інший розряд
слів (сніг — засніжити, стіл — настільний, наш — по-нашому).
Суфіксально-префіксальний спосіб більшою мірою наближе-
ний до суфіксації, ніж до префіксації, оскільки префікси залиша-
ються нейтральними до парадигматичного оформлення слова, в
той час як суфікси, тісно пов’язані зі словотвірною основою і
флексією, зумовлюють граматичне оформлення похідного слова.
Так, у словах нарукавник, оздоровити виступають префікси на-,
о-. Перше з них належить до іменників, як і слово рукав, а друге
— до дієслів, хоча твірна основа прикметникова.
До суфіксально-префіксальних похідних належать слова, утво-
рені від прийменниково-іменникових форм іменників, наприклад:
без межі — безмежний, при дорозі — придорожній, за містом —
 146

заміський, при Дніпрі — Придніпров’я, за лісом — залісся.

У дієсловах широко використовуються також суфіксально-
постфіксальний та суфіксально-префіксально-постфіксальний
способи словотворення.
С у ф і к с а л ь н о - п о с т ф і к с а л ь н і дієслова творяться від
іменних (прикметникових та іменникових) і дієслівних основ.
Іменникова або прикметникова основа з приєднанням дієслів-
ного суфікса перетворюється на дієслівну. Постфікс -ся не вхо дить до складу
дієслівної основи, виконуючи дві функції: 1) гра-
матичну — вираження дієслівного стану і 2) словотворчу — ви-
раження словотвірного значення.
У творенні дієслів суфіксально-префіксально-постфіксальним спо-
собом беруть участь іменникові, прикметникові, числівникові, дієслівні
основи, рідше — прислівникові, а також основи службових слів. На-
приклад: каблук — викаблучуватися, рука — заручитися, милостивий
— змилостивитися, щедрий — розщедритися, бідний — прибіднятися,
двоє — роздвоїтися, дивитися — видивлятися, моргати — розморга-
тися, танцювати — розтанцюватися, ні — рознікатися.
 147

16. Морфологія. Предмет морфології. Поділ слів на частини мови.

Граматичне значення та засоби його вираження. Граматична форма
слова. Погляди вчених на ці питання. Поняття про граматичну
категорію.

М о р ф о л о г і я є розділом граматики, в якому вивчаєть-

ся слово як граматична одиниця мови. Це вчення про частини
мови, їх граматичні категорії і систему словозміни.
Предметом вивчення в морфології є слово як носій низки
граматичних значень, що виражає відповідні граматичні катего-
рії, властиві лексико-граматичним класам слів. Відповідно до ви-
яву граматичних значень слово може видозмінюватись, утворю-
ючи усталену мовною практикою систему форм. Окремо взята
форма конкретного слова є його словоформою.
Видозміни слова, що слугують для вираження його синтак-
сичних властивостей (відношень між словами), називаються сло-
возміною, а система форм, співвідносних з певною системою
синтаксичних граматичних значень, — відмінковою парадигмою.
Своєрідність видозміни слів, що належать до іменних частин мо-
 148

ви (за відмінками, числами або й родами), відображено в терміні

«відмінювання», на відміну від «дієвідмінювання» (за особами,
числами або й родами) дієслівних форм.
Слова, які не виражають граматичних видозмін як синтаксич-
них властивостей слова (нульовий показник), мають одну слово-
форму. Це так звані незмінювані слова.
Словозмінні значення в сучасній українській мові переважно
виражаються словозмінною морфемою — флексією. Система
відмінювання та дієвідмінювання, крім флексій, включає також і систему
відповідно оформлених основ з урахуванням морфоно-
логічних явищ (чергувань звуків, перенесення наголосу в слові
тощо), наприклад: дуг-а, дуг-и, дуг-ою, дуз-і, дуг-и, дуг, дуг-ам,
дуг-ами; водж-у, вод-иш, вод-ить, вод-имо, вод-ите, вод-ять.
Предметом вивчення в морфології є також форми слів, у яких
виражаються граматичні характеристики, незалежні від його син-
таксичних властивостей, наприклад форми ступенів порівняння
прикметників і прислівників, інфінітива, дієприслівника.

Поділ слів на частини мови.

Граматична природа слів з’ясовується в теорії частин мови, яку

започаткували вчені Давньої Греції. Уже Платон намагався класифі-
кувати частини мови, виділивши на логічній основі ім’я і дієслово.
У «Поетиці» Арістотеля їх визначено три: ім’я, дієслово та сполуч-
ник. Засновники школи стоїків розрізняли п’ять частин мови: ім’я
власне, ім’я загальне, дієслово, сполучник і член (це вказівні, пита-
льні, відносні й неозначені займенники та артиклі). Представники
Олександрійської граматичної школи (III—II ст. до н. е.) уточнили і
деталізували поняття про частини мови. Діонісій Фракієць, зокрема,
виділив вісім частин мови: ім’я, дієслово, дієприслівник, член, за-
йменник, прийменник, прислівник і сполучник, обґрунтувавши гра-
 149

матичні властивості зміни за відмінками імені, наявність роду, числа

та «невідмінкової» частини мови — дієслова — за наявністю спосо-
бу, стану, виду, образу, числа, особи, часу і дієвідмінювання.
Римські граматисти загалом слідували традиціям грецької грама-
тики. Граматика латинської мови, яка в середні віки була універсаль-
ною мовою науки, мала значний вплив на розвиток теорії європейсь- кого
мовознавства. В основу національних європейських граматик
були покладені схеми латинських граматик. У подальшому у погля-
дах граматистів на проблему вивчення частин мови намітилися значні
розбіжності. Незважаючи на тривалу історію вивчення її на матеріалі
різних мов, питання про принципи класифікації слів за частинами мо-
ви та їх кількісний склад і досі залишається дискусійним.
Частини мови розглядаються як лексико-граматичні класи
слів, кожний з яких характеризується: спільністю загальнокатего-
рійного (частиномовного) значення і граматичних властивостей:
морфологічних категорій, системи форм словозміни (або її відсу-
тності) та синтаксичних функцій, а також своєрідністю морфем-
ного складу і словотворення.
Традиційно визначають три основні критерії розподілу слів на
частини мови: лексико-семантичний, морфологіч-ний і синтаксични 1,
але досить суперечливо трактується їх ієрархія: дискутується питання
про те, який принцип є найважливішим.
В.В.Виноградов, характеризуючи структурно-семантичні ти-
пи слів російської мови, зазначив, що їх поділ на частини мови
зумовлюється: 1) відмінностями тих синтаксичних функцій, які
виконують різні категорії слів у зв’язному мовленні, в структурі
речення; 2) відмінностями морфологічної будови слів і форм слів;
3) відмінностями речових (лексичних) значень слів; 4) відмін-
ностями у способі відображення дійсності; 5) відмінностями у
природі тих співвідносних і супідрядних граматичних категорій,
 150

які пов’язані з певною частиною мови2.

Виведення на перше місце синтаксичного критерію цілком
правомірне, якщо брати до уваги функціонування слів (та форм
їх) у мовленні. Словник кожної мови відображає логічну катего- ризацію
предметів і явищ реальної дійсності і водночас гра-
матичну категоризацію на класи слів, за якими закріплені відпо-
відні їхньому загальнокатегорійному значенню первинні синтак-
сичні функції. Синтаксична спеціалізація кожного лексико-гра-
матичного класу зумовлює морфологічну організацію слів: сис-
теми морфологічних категорій, засобів вираження граматичних
значень, системи словозміни, специфіку морфемної будови, а для
похідних слів — і способів словотворення.
Проте не всі слова характеризуються за всіма цими критері-
ями, що дає підставу дослідникам заперечувати можливість ви-
ділення як окремих частин мови вигуків чи сполучників, прий-
менників і часток, дискутувати з питання про віднесеність діє-
прикметника і дієприслівника до класу дієслів чи виділення їх в
окремі лексико-граматичні класи слів. З огляду на відповідність
слів усім зазначеним критеріям виділяється різна кількість час-
тин мови: 8 — в античних граматиках, 10 — за усталеною тра-
дицією у більшості навчальних граматик, 12 — в О.Шахматова і
В.Виноградова, 4 основні (іменник, прикметник, дієслово, при-
слівник), наприклад, у О.Пєшковського, Є.Куриловича, Л.Теньє-
ра, І.Вихованця, О.Суника та інших учених.
Традиційна граматична теорія застосовує три основні принципи
виділення частин мови та один—два додаткові, розглядаючи стриж-
невим для кожної з них семантичний. У сучасних студіях спостеріга-
ється виділення не тільки категорійного значення частин мови, а й
власне лексичного, адже найменування стосується відповідних
об’єктів навколишньої дійсності, при цьому виявляється національна
 151

своєрідність мовної картини світу (лексична категоризація).

Кожний клас слів має своє загальнокатегорійне лексичне
значення: предметності, статичної ознаки предмета, кількісності,
узагальненої вказівки на предметність, ознаки або кількості, ди-
намічної ознаки (або дії, процесуальності), статичної ознаки дії
(або іншої ознаки) чи стану як сутності. Такі класи слів назива-
ють п о в н о з н а ч н и м и . Класи слів, що виражають певні від-
ношення між повнозначними словами, надають додаткових семан-
тичних, модальних відтінків словам, словосполученням, речен-
ням або слугують для зв’язку слів, тобто свого значення само-
стійно не виражають, називають н е п о в н о з н а ч н и м и .
У сучасній українській мові до класів повнозначних слів на-
лежать такі частини мови: іменник, прикметник, числівник, за-
йменник, дієслово, прислівник.
Неповнозначними частинами мови є прийменник, сполучник,
частки. Вигук посідає проміжне місце як клас слів, що слугує для
вираження (не називання) почуттів і волі.
Кожна частина мови має властиві їй граматичні категорії, що
знаходить вияв у системі словозміни, в її парадигматиці.
У сучасній українській мові до змінюваних слів належать:
іменник, прикметник, числівник, займенник і дієслово. Усі інші
частини мови об’єднують незмінювані слова.
Вираження граматичних категорій у відповідних граматич-
них значеннях у кожній повнозначній частині мови дістає своєрід-
ний вияв за допомогою граматичних засобів — флексій, інших
афіксів, морфонологічних чергувань, що переважно закріплю-
ються за моделями будови слів певної частини мови або мають
місце лише в межах певного класу слів (чергування, наголос).
Усе це відображено в морфологічній будові слова та особли-
востях словотворення кожної частини мови. Пор., наприклад: два,
 152

двійко, двійка, двійня, двічі; синій, синька, синяк, синіти. Кожне з

названих слів має різне граматичне оформлення, за формальними
показниками і словотворчими суфіксами можна чітко визначити
належність слова до певної частини мови.
Слова кожного класу мають свою систему парадигми (або не
мають її). Кожна словоформа є морфологічним засобом виражен-
ня певної основної функції в реченні та додаткових синтаксичних
функцій. За синтаксичними функціями частини мови поділяються
на самостійні та службові. Самостійні слова у реченні виступа-
ють у типових для кожної частини мови функціях, виявляють
властиві їм ознаки сполучуваності і синтаксичних зв’язків.
Усі повнозначні слова є синтаксично самостійними. До слу-
жбових налужать прийменники, сполучники і частки. Службові
слова виступають у синтаксичних зв’язках не самостійно, а в єд-
ності з повнозначними словами або є граматичними засобами ви-
раження певних синтаксичних відношень, проте щодо функцій
службових слів наявні деякі розбіжності. Так, неоднозначне тлу-
мачення викликає прийменник. Більшість мовознавців дотриму-
ється традиційного погляду на прийменник як службове слово, за
допомогою якого виражаються синтаксичні зв’язки і відношення
іменника з іншими словами у словосполученні і реченні. За ви-
значенням І.Вихованця, прийменник разом із субстантивом є
«одним функціональним (синтаксичним) словом», тому його мо-
жна кваліфікувати як «аналітичну синтаксичну морфему». Інший
погляд запропонував І.Кучеренко, який визнав за прийменниками
статус слів, які мають своє лексичне значення.
У сучасних потрактуваннях з-поміж основних критеріїв виді-
лення лексико-граматичних класів слів виділяють функціональний у
широкому розумінні — враховують не тільки їхню роль в організа-
ції компонентного складу (головних і другорядних членів) речення.
 153

Функціональний принцип ґрунтується на категоризації поняттєвих

розрядів речей (предметів) та ознак, а в застосуванні до частин мови
— на розподілі їх на предметні й ознакові. Предметним іменам
властиві предметні поняттєві категорії, ознаковим — категорії, які
характеризують сталі ознаки предметів (прикметник, числівник,
іменникові займенники), дій, процесів, станів як ознак інших ознак
(прислівник) та динамічні, які властиві класові дієслів як виразни-
кам предикативної функції в реченні.
Розподіл лексичних одиниць на класи предметних та ознако-
вих слів (С.Кацнельсон, Є.Кубрякова8 0 Td, М.Нікітін та ін.) не перед-
бачає різкого протиставлення їх, адже абстрактні іменники, особ-
ливо похідні від дієслів та прикметників, також мають ознакову
семантику. Відповідно до розрізнення первинних функцій виді-
ляють іменник і дієслово як два центральних класи слів та при-
кметник і прислівник як позначення 1) сталих ознак предметів і
2) сталих ознак дій, процесів, станів (Є.Курилович, Л.Теньєр,
І.Вихованець). Функціональний аспект передбачає встановлення
морфологічних класів повнозначних і службових слів, які обслу-
говують не тільки сферу семантико-синтаксичних відношень між
компонентами складу речення, але й передають суб’єктивні (мо-
дальні, емоційні, вольові та інші) особливості мовлення, тобто
модусний шар категоризації повідомлюваного.
В.Виноградов, зокрема, виділив модальні слова, які викону-
ють роль вставних слів, і модальні частки, які структурують різні
модальні типи речень (стверджувальні, заперечні, питальні, ок-
личні). Правомірним є і виділення предикативів, які В.Вино-
градов назвав словами категорії стану, оскільки вони відрізня-
ються від прислівників функціонально — як засоби вираження
головного члена односкладних безособових речень.
Дискусійними залишаються досі і питання про частиномов-
 154

ний статус слів типу по-нашому, по-європейськи, на жаль, на го-

ре, які тяжіють за функцією до «модусників», та звуконаслідуваль-
них і спонукальних слів, які усе ще відносять до вигуків.
Отже, проблема класифікації частин мови є складною і супе-
речливою. Невизначеність щодо належності багатьох слів до того
чи того класу зумовлює значні розбіжності у трактуванні їх як
засобів заміщення (вираження) синтаксичних позицій у структурі
речення та компонентів, які ускладнюють просте речення.

Усі слова мови поділяються на великі лексико-граматичні розряди —

частини мови. Кожна частина мови характеризується своїми граматичними,
лексико-семантичними й функціональними особливостями.

Слова відносяться до певних лексико-граматичних розрядів за спільними

найзагальнішими семантичними, словотвірними, морфологічними й
синтаксичними ознаками.

Наприклад, слово зелень відносимо до розряду іменників, зелений — до

розряду прикметників, зеленіти — до розряду дієслів на підставі таких їхніх
відмінних ознак:

1) перше відповідає на питання щ о? й, отже, називає предмет; друге — на

питання я к и й? і, отже, називає ознаку; третє відповідає на питання що
робити? й, отже, називає дію (семантичні ознаки);

2) зелень має нульове закінчення, яке буває в іменників; зелений має

властиве всім прикметникам закінчення -ий; зеленіти має суфікс -ти,
властивий для неозначеної форми дієслова (словотвірні ознаки);

3) перше має власний рід, змінюється, як усі іменники 111 відміни; друге не
 155

має власного роду, змінюється, як усі прикметники; третє може творити

способові форми, змінюватися за особами і т. д. (морфологічні ознаки);

4) у реченні зелень найчастіше виступає в ролі підмета або додатка; зелений

— у ролі означення або іменної частини складеного присудка; зеленіти в
способових формах— у ролі присудка (синтаксичні ознаки), наприклад:
Блискуча, перебриз-кана червоним сонцем лісова зелень оточувала їх (О.
Гончар). Густі садки пишаються своєю красою, земля — своїм зеленим
килимом (Панас Мирний). Трава надворі вже потроху зеленіє (Григір
Тютюнник).

В українській мові — десять частин мови. Шість із них (іменник,

прикметник, числівник, займенник, дієслово й при слівник) самостійні, три
(прийменник, сполучник, частки) службові, й окремо стоїть вигук.

Змінюваними є тільки п'ять частин мови: іменник, прикметник, числівник,

займенник і дієслово, усі інші — незмінювані.

У цілому частини мови характеризуються так:

№п/п Частина Роль у Змінюваність
мови реченні
1 Іменник самостійна Змінювана
2 Прикметник самостійна Змінювана
3 Числівник самостійна Змінювана
4 Займенник самостійна Змінювана
5 Дієслово самостійна Змінювана
6 Прислівник самостійна Незмінювана
7 Прийменни службова Незмінювана
к
8 Сполучник службова Незмінювана
9 Частки службова Незмінювана
10 Вигук особлива Незмінювана
 156

Самостійні частини мови можуть виступати членами речення. Через те слова,

шо належать до них, називають ше повнозначними. Службові частини мови
самі по собі членами речення не виступають, вони виконують допоміжну
роль у творенні членів речення. Ці слова називають ще неповнозначними.

Самостійні частини мови за реальним лексичним змістом поділяються на

номінативні (іменник, прикметник, дієслово, прислівник) і вказівні
(займенник, числівник). Значення перших зрозуміле й поза контекстом
{сонце, блакитний, іти, швидко), другі — наповнюються змістом лише в
контексті {воно, дев'ять). Інакше кажучи, номінативні слова мають постійний
сигніфікат, у вказівних він ситуативний. До останніх слід віднести також
вигуки.       

Деякі мовознавці як окремі частини мови виділяють ше слова категорії стану

{треба, сонячно, тепло), модальні слова {мабуть, очевидно) та зв'язки (бути,
ставати). Перші дві категорії слів хоч і різняться своєю специфічною
синтаксичною роллю (виступають присудками в безособових реченнях та є
вставними словами), однак мають усі ознаки прислівників — тому їх варто
зараховувати до прислівників.

 Зв'язки — це все-таки дієслова, які в певному контексті виконують

допоміжну, службову роль.

Граматичне значення та засоби його вираження. Граматична форма

слова.

Смислова структура повнозначного слова — це поєднання

лексичного значення (індивідуального) і тих абстрактних зна-
чень, які характеризують видозміни його у зв’язках з іншими
словами. Ці абстрактні значення, що супроводжують лексичне
значення повнозначного слова в конкретному випадку його вжи-
 157

вання, і є граматичними значеннями.

Граматичне значення не є належністю одного слова, воно
об’єднує граматично цілі групи або й класи слів. Наприклад, різні
за лексичним значенням іменники стіл, дуб, килим, солдат, герой
мають однакові граматичні значення: називного відмінка, числа
однини, виражають належність до чоловічого роду. Ці й усі інші
іменники об’єднуються також в одному класі слів із загальним
значенням предметності. Отже, граматичне значення відноситься
до лексичного як загальне до окремого.
Граматика оперує тільки загальними граматичними значен-
нями, що формуються в кожному класі слів на основі можливих
функцій слова в конкретних умовах уживання його в реченні.
Слова, що не виконують номінативної функції, або так звані
службові слова, є носіями граматичних значень. Наприклад, част-
ка би (б) виражає значення умовного способу, зв’язка бути ви-
ступає для вираження особи і числа в дієсловах недоконаного виду
майбутнього часу (буду робити, будеш робити, буде робити,
будемо робити, будете робити, будуть робити).
Граматичні значення слова формально виражаються афіксами,
службовими словами, зміною наголосу та іншими засобами. Грама-
тична форма слова — це єдність граматичного значення і відповідно-
го засобу вираження його у конкретному випадку вживання слова.
Слово в різних формах може виражати одне або кілька граматичних
значень, в останньому випадку — за допомогою якогось одного фор-
мального показника. Наприклад, у слові легкий формальний показник
-ий виражає значення роду, числа й відмінка. Але для кожного грама-
тичного значення в слові може бути окремий формальний показник.
Наприклад, у дієслівній формі принесли значення минулого часу ви-
ражаємо суфіксом –л-; значення множини — закінченням -и; видове
значення завершеності дії — префіксом при-.
 158

Граматичні форми є морфологічні і синтаксичні. Морфо-

логічні форми — це видозміни повнозначного слова для вира-
ження властивих певному класу слів відношень до інших повно-
значних слів або для вираження різних значень поняттєвих кате-
горій (завершеності/незавершеності дії, інтенсивності виявлення
ознаки тощо). У синтаксичних формах виражаються різні типи
поєднуваності слів.
Часткові граматичні значення слів, що знаходять свій вияв у відпо-
відних формальних показниках, об’єднуються у граматичні категорії.

В українській мові є три способи вираження граматичних

значень, а отже, і творення граматичної форми слова: синтетич-
ний, аналітичний та аналітично-синтетичний.
Синтетичний спосіб — це вираження граматичного значення у
межах того самого слова афіксальними засобами, наприклад, в
іменнику хатою значення роду, числа і відмінка виражено флексі-
єю. Крім афіксів, граматичні значення можуть виражатися також у
межах того самого слова чергуванням звуків і перенесенням наголо-
су. Порівняйте, наприклад: забрати — забирати, веÀсни — весниÀ.
Граматична форма, утворена синтетичним способом, назива-
ється с и н т е т и ч н о ю .
А н а л і т и ч н и й спосіб вираження граматичних значень ви-
ступає тоді, коли формальним показником є службове слово, на-
приклад: співав би, співала б, співало б, співали б; вдалий —
більш вдалий, найбільш вдалий.
Граматична форма, в якій граматичне значення виражено поза сло-
вом у формалізованому службовому слові, називається аналітичною.
Аналітичні форми майбутнього часу (буду читати, будеш
читати ...) так само, як і наказового способу (хай пише, хай пи-
шуть), виступають поряд із синтетичними в єдиній, послідовно
 159

витриманій системі дієслівних форм. Хоча формальні показники

винесені поза основне слово, граматичне значення в аналітичній
формі сприймається невід’ємно від лексичного, як і в синтетич-
ній формі слова (пор.: завзятіший і більш завзятий; найуважні-
ший і найбільш уважний).

Службове слово в аналітичній формі настільки формалізуєть-

ся, що прирівнюється за своїм призначенням до стандартизова-
ного (формалізованого) афікса (пор.: частки хай, нехай та інші
службові слова в аналітичних формах із формотворчими суфік-
сами –ш-, -іш- як засоби творення граматичних форм ступенів
порівняння прикметників і прислівників).
Граматичні значення можуть також виражатися а н а л і т и ч -
н о - с и н т е т и ч н и м способом. Наприклад, у сучасній українсь-
кій літературній мові значення місцевого відмінка виражають і
флексія і прийменник. Без прийменника форма місцевого відмін-
ка не вживається, а формальний показник його (флексія) збігаєть-
ся з показником давального відмінка (при дорозі, по полю).

Поняття про граматичну категорію.

Граматична категорія (грец. κατηγορíα — судження, визна-

чення) — це одна з мовних категорій найвищого ступеня абстрак-
ції, що трактується як система взаємопротиставлених рядів гра-
матичних форм слова, об’єднаних однорідними значеннями.
Граматична категорія є поняттям родовим щодо однорідних
граматичних значень: вона узагальнює однорідні граматичні зна чення
конкретних граматичних форм на основі опозиційних від-
ношень. Наприклад, за значенням граматичної категорії числа
іменники утворюють ряди взаємопротиставлених форм однини і
множини (день — дні, горобець — горобці, село — села, юнак —
юнаки). Граматична категорія особи дієслова відображає протистав-
 160

лення: 1-ша особа — мовець, 2-га — адресат і 3-тя — та, що не бере

участі у мовленнєвому акті чи є предметом мовлення, повідомлення.
Якщо граматична категорія ґрунтується на протистав-ленні одна
одній морфологічних формах, вона належить до морфологічних ка-
тегорій. У сучасній українській мові наявна система таких морфоло-
гічних категорій: роду, числа, відмінка, ступенів порівняння ознак (в
іменних частинах мови), виду, способу, часу, стану, особи, валент-
ності (у дієслові), ступенів порівняння у прислівників.
І.Мєщанінов, розглядаючи проблему взаємовідношення катего-
рій мови і мислення, наголосив на тісному зв’язку граматичних ка-
тегорій із поняттєвими (аспектуальності, темпоральності, квантита-
тивності, компаративності, персональності, статі, посесивності та
ін.). Сучасна теоретична граматика трактує поняттєву категорію як
замкнену систему значень певної універсальної семантичної ознаки
або окреме значення цієї ознаки безвідносно до ступеня їх грамати-
калізації та способу вираження («прихованого» чи «наявного»)1.
За концепцією О.Бондарка, смислові компоненти поняттєвих
категорій можуть реалізуватися як у мовному змісті морфологіч-
них категорій, так і в структурі функціонально-семантичного поля2.
Поняттєві (мисленнєві, семантичні, філософські) категорії ха-
рактеризуються «польовою» структурою, у центрі якої перебуває
морфологічна категорія, а периферія може обслуговуватися різ-
ними засобами інших рівнів мови.
Морфологічні категорії ґрунтуються на номінативних або на
синтаксичних елементах значення. Одні з них пов’язані з відо браженням
відношень реальної дійсності, виконуючи класифіка-
ційну функцію (наприклад, категорія роду іменників), а інші відо-
бражають синтаксичні відношення в реченні. Перші позначають те-
рміном класифікаційні (іноді — л е к с и к о-г р а м а- т и ч н і) кате-
горії (роду, виду, стану), другі мають назву словозмінних (відмінка,
 161

особи), хоча в деяких категоріях ці дві функції поєднуються (напри-

клад, у категорії числа іменників, часу дієслів).
Словозмінні морфологічні категорії представлені рядами слово-
форм однієї лексеми, що різняться тільки конкретним значенням цієї
категорії. Цей компонент граматичної категорії по-
значають терміном грамема — як поняття видове щодо значення ро-
дового. У категоріях, що поєднують словозмінну функцію з класифі-
каційною, крім протиставлених форм за значенням, наявні форми, які
відображають класифікаційні ознаки номінованих сутностей. Напри-
клад, категорія числа у більшості іменників представлена формами
однини і множини (один — більш як один), але наявні також форми
однини, формально не протиставленої множині (singularia tantum), та
множини, не протиставленої однині (pluralia tantum).
У системі дієслів крім недокопаного її докопаного виду, на-
явні форми одно-видових дієслів.
Кваліфікація синтаксичних категорій викликає дискусії, зокрема
з приводу того, чи треба до синтаксичних зараховувати категорії часу,
способу, особи та категорії речення — предикативність, модальність,
особовість/безособовість, активність/пасивність тощо.
У мовознавчій літературі поняття «граматичної категорії»
має і ширший зміст. Так, О.Потебня, вперше вживши цей термін,
використовував його і щодо кваліфікації лексико-граматичних
класів слів — частин мови, які нині розглядаються як сфера фун-
кціональної морфології з її морфологічними категоріями в межах
кожної частини мови. За своїм змістом граматичні категорії відрі-
зняються від семантико-граматичних розрядів слів у межах час-
тин мови (наприклад, власні і загальні, конкретні й абстрактні іменники;
якісні, відносні і присвійні прикметники; кількісні і
порядкові числівники; зворотні дієслова та ін.).
 162

17. Іме́нник — самостійна частина мови, що має значення предметності,

вираженої у формах роду, числа і відмінка, відповідає на питання хто?
або що?. В українській мові, яка належить до флективних синтетичних мов,
іменник є змінною частиною мови, загалом, в інших мовах іменник може не
змінюватися.

Лексико-граматичні розряди іменника

Граматичні категорії іменника
Рід Число Відмінок

 
Чоло Сер Спіл од мно Наз Род Дава Знах Ору Міс Кли
Жін
вічи едні ьни ни жин ивн ови льни ідни дни цеви чни
очи
й й й на а ий й й й й й й
й

Іменники-назви істот і неістот

Іменники, що відповідають на запитання хто?, об'єднуються у семантичну

групу назв істот.

До назв істот
належать
Приклади:
іменники, що
називають:

хлопець, донька, дитя, мандрівник, інженер,

Людей
професор, балерина
 163

тварин, птахів, ведмідь, корова, чапля, індик, синиця, бджола,

комах комар

міфологічних істот демон, лісовик, відьма, русалка

Решта іменників відповідає на запитання що? і складає групу назв

неістот.

До назв неістот
також належать
Приклади:
іменники, що
називають:

сукупності осіб група, натовп, загін, юрба, зграя, табун, рій

назви організмів бацила, мікроб, вірус

Граматичне поняття істоти/неістоти не збігається з поняттям

живого/неживого в природі.

Назви істот і неістот розмежовуються за допомогою запитань:

 для істот-хто? кого?

 для неістот-що? чого?
Морфологічні
Приклади:
характеристики:

у назвах істот-осіб
чоловічого роду
збігаються форми родовий відмінок — друга, друзів 
знахідного та знахідний відмінок-друга, друзів
родового відмінків
однини і множини

у назвах неістот
книги (стоять)-(бачу) книги 
збігаються форми столи (стоять)-(перенесуть) столи
називного і
 164

знахідного
відмінків множини

Іменники власні і загальні назви

Загальний іменник — це назва, що є спільною для ряду

однотипних істот, предметів, явищ, понять. Наприклад: хлопець, газета,
критика, простір, час, добро, пароплав, обід.

Власний іменник — це індивідуальна назва одного з ряду однотипних

предметів чи одного існуючого.

Це прізвища, імена, по батькові людей, клички тварин, географічні та

астрономічні назви, назви
державних посад, установ, свят, книг, журналів тощо. Іменники, які
є власними назвами характеризуються тим, що пишуться з великої літери,
мають або тільки однину (Дунай, Львів), або тільки множину (Карпати,
Черкаси).

Власні і загальні назви різняться граматично і орфографічно. Власні назви

мають одну форму числа і пишуться з великої літери: Суми, Орел, Земля,
Урал. Іменники, що відповідають на питання хто?, об'єднуються в
семантичну групу назв істот. Сюди належать: назви людей (хлопець,
дядько, бабуся, дочка, дитя, мандрівник, інженер, професор, балерина,
Микола, Олеся); назви тварин, птахів (ведмідь, лось, козуля, корова, вівця,
Рябко, Мурчик, журавель, чапля, півень, індик, качка, синиця, снігур);
назви міфологічних істот (лісовик, змій, відьма, русалка); назви померлих
(мрець, покійник, небіжчик); назви карт, шахових фігур (валет, пішак) та
ін.

Решта іменників відповідає на питання що? і становить групу назв

неістот: земля, острів, будинок, думка, мрія, питання. До цієї групи
належать також іменники, що позначають сукупності людей, тварин
тощо: юрба, натовп, загін, армія; зграя, табун, рій.
 165

Поділ іменників на ці дві групи має формальне вираження. В іменників —

назв істот форми знахідного відмінка однини і множини чоловічого роду
збігаються з формами родового відмінка, а неістот — із формами
називного відмінка: бачу (кого?) брата, братів; шукаю (кого?) помічника,
помічників; знаю (кого?) сусіда, сусідів; але бачу (що?) автомобіль,
автомобілі; шукаю (що?) рукопис, рукописи; знаю (що?) вірш, вірші. Для
іменників жіночого і середнього роду така диференціація характерна
тільки у формі знахідного відмінка множини: бачу (кого?) сестер, каченят,
але бачу (що?) картини, вікна.

Серед іменників виділяють назви загальні і власні. Узагальнене

найменування ряду однорідних, однотипних предметів, істот, явищ є
назвою загальною (корабель, підлога, письменник, сусідка, сніг,
ожеледиця). Власні назви — це найменування одиничних предметів, істот
чи явищ, виділених із однотипного ряду, або найменування чогось (чи
когось), що (чи хто) є єдиним, неповторним. Наприклад: Олена, Іван,
Суми, Україна, Стожари, Європа, «Всесвіт» (журнал) тощо. Власні назви
завжди пишуться з великої літери.

Класифікація за особливостями лексичного значення

Іменники поділяються й на інші семантико-граматичні групи, що

залежить від особливостей їх лексичного значення. В основі такого
поділу, як правило, лежить протиставлення за якоюсь ознакою (назви
конкретні — абстрактні, одиничні — збірні, предметні — речовинні та
ін.).

Іменники — назви предметів, явищ навколишньої дійсності, що

пізнаються органами чуття людини, називаються конкретними: сніг,
книга, гребінь, квітка, Сиваш.

Абстрактні іменники не мають конкретного лексичного значення, а

називають поняття, явища, властивості, які не можна сприйняти органами
чуття: читання, простота, сум, виховання. Характерною ознакою
 166

абстрактних іменників є суфікси -ість, -ств(о), -зтв(о), -цтв(о), -анн(я),

-изм, -ізм, -їзм: прикрість, убозтво, навчання, класицизм, героїзм.
Абстрактні іменники вживаються переважно у формі однини.

Збірні іменники є назвами сукупності однакових чи подібних предметів,

що сприймаються як єдине ціле: братство, козацтво, гарбузиння,
гайвороння, зілля, бадилля. Збірні іменники не мають форми множини.

Іменники зі значенням речовинності називають однорідну речовину:

тісто, молоко, залізо, кисень, папір, камінь, цемент. Речовинні іменники
можуть мати форму тільки однини (азот, горох, бузина, срібло) чи
множини (дріжджі, гроші).

Іменники зі значенням конкретності або абстрактності

Слова, що позначають назви, співвідносні з

конкретними речами, властивостями, діями, називаються конкретними.
Це назви, які позначають реалії, що можна пізнати органами чуття.

Слова, які позначають назви процесів, ознак, властивостей, що не

належать до якихось конкретних предметів і мисляться поза зв'язком з
ними, називаються абстрактними (від лат. abstraction — відтягнення,
відвернення). Це іменники, які називають поняття, що не мають реального
втілення (хоч виникнення та існування їх неможливе без такої
реальності), тобто вказують
на стан (сон, тиша), почуття (кохання, ненависть), процес
(хід, біг), якість (чорнота, ясність),
риси характеру (доброта, злоба, вихованість), різні
вияви інтелектуального рівня людини (знання, розум), відносини
між особами, народами (дружба, мир), поняття етикету (вітання),
є науковимита виробничими термінами.

З поміж абстрактних іменників виділяються :

Абстрактні Приклади
 167

іменники

непохідні воля, сила, мрія, ідея

похідні дружба, висота, багатство

З книжними
Приклади
суфіксами

-ість якість, щедрість, духовність

-ств(о) суспільство, студентство

-цтв(о) мистецтво, керівництво

-зтв(о) боягузтво, убозтво

-от(а) спільнота, гризота

-нн(я) вміння, навчання

-тт(я) почуття, сприйняття

-изм ліризм, класицизм

-ізм, -їзм героїзм, реалізм

-ощ(і) пустощі, прикрощі

Іменники зі значенням збірності

Іменники, які позначають сукупність однакових або подібних предметів,

що сприймаються як ціле, називаються збірними. Найчастіше таку
сукупність створюють назви істот, рослин, та ін.: молодь, дітвора,
деканат, березняк, листя, коріння. Вони не мають форми множини, через
те, що виражають об'єднання багатьох предметів, які не підлягають лічбі.
Проте в них є рід і словозміна. Їх легко розрізняти за суфіксами :

Суфікси Приклади

-ств(о)/-цтв(о)/: студентство, парубоцтво;

-н(я): вороння, коріння;

 168

-инн(я)/-овинн(я)/: ластовиння. Кукурудзиння

-в(а): мушва, братва;

-от(а): голота, кіннота;

-ин(а)/-овин(а)/: озимина, городина;

-ник/-няк/: чагарник, сосняк;

-еч(а): стареча, малеча;

-і(я): братія, адміністрація;

-ик(а)/-ік(а)/: символіка, проблематика;

-арій: розарій, гербарій;

-іан(а): Франкіана.

Деякі збірні іменники утворилися без суфіксів: хмиз, юнь, молодь.

До збірних не належать:

 іменники, що підлягають лічбі

 іменники, що мають форми однини і множини

Приклади: група, загін, рій, ліс, народ, полк, екіпаж та ін.

Іменники зі значенням речовинності

Речовинні іменники називають речовину.

Речовина, як відомо, рахунку не підлягає, її можна лише виміряти і вже

потім порахувати одиниці вимірювання. Тому, речовинні іменники
вживаються лише в однині.

Речовинні
іменники можуть Приклади
мати форму
 169

множини, якщо:

вказують на
мінеральні води, натуральні соки, ефірні спирти
різновиди, ґатунок

вказують на велику Вівса, пшениці, ячмені — все це зіллялось в

кількість одну могутню хвилю. (Михайло Коцюбинський).

Морфологічні ознаки іменника

Більшість іменників української мови змінюється за числом, належать до

одного з трьох родів і змінюються за відмінками. За відмінюванням
іменники української мови поділяються на 4 відміни.

Число

Більшість українських іменників мають як однину так

і множину: дівчина — дівчата, книга — книги, село — села.

Окрему групу іменників складають такі, що мають лише однину

(singularia tantum): Україна, щастя, гордість.

Іменники, які мають тільки множину утворюють групу pluralia

tantum: Карпати, штани, ножиці.

В діалектах української мови та в архаїчній мові збереглася двоїна: руці,

нозі.

Рід

В українській мові всі іменники, що мають однину, належать до одного з

чотирьох родів: чоловічого, жіночого, середнього або спільного.Рід
іменника не змінюється на відміну від роду інших частин
мови: прикметників, займенників, числівників.

Відмінок

В українській мові іменник має сім відмінків. Відмінювання іменників

служить для встановлення функції іменника в реченні й здійснюється за
 170

допомогою зміни закінченьта прийменників. Відмінювання характерне

також для інших флективних мов, хоча кількість відмінків у різних мовах
може бути різною.

Відміна

В українській мові всі іменники належать до однієї з чотирьох відмін —

груп іменників із спільними правилами утворення відмінків.

Синтаксичні функції іменника

У реченні іменник може виконувати функції підмета, додатка, іменної

частини присудка, неузгодженого означення та обставини.

Функція Приклад

Підмет Споконвіку Прометея там орел карає…

Додаток Споконвіку Прометея там орел карає…

Іменна частина
Я — син народу, що вгору йде…
присудка

Неузгоджене
Я — син народу, що вгору йде…
означення

Обставина … а попід горою козаки йдуть.

Категорія роду

Рід - несловозмінна граматична категорія, що є однією з визначальних

морфологічних ознак іменника. Усі іменники, крім тих, що вживаються лише
у множині, належать до одного з трьох родів:

 o чоловічого (степ, мир, батько, хлопець, Петро);

 o жіночого (земля, веселка, ніжність, ніч, Галина, мати);
 o середнього (поле, зернятко, озеро, теля, відмінювання);
 171

Є чотири способи родової диференціації іменників: морфологічний,

лексичний, словотвірний, синтаксичний.

В іменниках рід здебільшого визначається морфологічно - закінченням

називного відмінка однини і характером основи.

До чоловічого роду належать:

- більшість іменників, що у початковій формі мають нульове закінчення і

чисту основу на приголосний (клен, народ, стіл, край, настрій, календар,
день, жолудь);

частина іменників на -а- (-я) (назви осіб чоловічої статі) (староста,

Микола);

 - поодинокі іменники із закінченням -о (батько, Павло, Дніпро). До

жіночого роду належать:
 - іменники, що в початковій формі мають закінчення -а (-я) (вода, рука,
пісня, вулиця, професія);
 - іменники з нульовим закінченням, основи яких закінчуються твердим
чи м'яким приголосним (велич, зустріч, подорож, суміш, печаль, блакить,
вись, роль, паморозь) та іменник мати.

До середнього роду належать:

 - іменники, які в початковій формі мають закінчення -о,-е (вікно,

суспільство, весло, коло, море, горе, сховище, озерце);
 - іменники із закінченнями -а (-я) (курча, дівча, ведмежа, пташеня,
життя, буття, суцвіття).

Отже, спеціального закінчення для вираження родової належності немає, а

тому треба враховувати всю систему закінчень непрямих відмінків.
 172

Закінченнями (тобто морфологічно) визначається здебільшого рід назв

неістот.

В іменниках - назвах істот граматичний рід може визначатися лексично

(семантично) - родові відмінності осіб чоловічої і жіночої статі виражаються
різними лексичними одиницями: батько-мати, дядько -тітка, хлопець -
дівчина, вівця - баран. Іменники, що називають недорослих істот, належать
до середнього роду - ведмежа - ведмежатко, цуценя - цуценятко, пташа-
пташенятко, котеня.

Іменники - назви осіб за професією належать до чоловічого роду, їм не

властиве розмежування чоловічого і жіночого роду за допомоги зовнішніх
показників: геолог, педагог, фотограф, біолог, технік, агроном. Семантична
диференціація за статтю таких іменників визначається синтаксично -
формами залежних компонентів словосполучень або контекстуальних
показників: біолог працювала, гід повернулася.

Від частини іменників з цією семантикою за допомоги суфіксів -к-,-иц-

утворюються співвідносні іменники жіночого роду: арматурник -
арматурниця, архітектор - архітекторка, будівельник -будівельниця,
депутат - депутатка, українець -українка. Особливо широко функціонують
такі похідні в розмовному мовленні, вони нерідко не фіксовані
словниками: учитель -учительша, учителька; директор-директорша. Отже, їх
родова належність визначається словотвірним способом.

Іменники - назви осіб за їх характерними діями або рисами поведінки

зараховують до іменників спільного роду: писака, зівака, жаднюга,
приблуда, причепа, підлиза, ябеда, ненажера. Вони можуть належати до
чоловічого або до жіночого роду залежно від статі особи, яку називають:
старий волоцюга - стара волоцюга.Формальне розрізнення чоловічого та
жіночого роду забезпечується тут синтаксично.
 173

Диференціації за статтю ні морфологічно, ні синтаксично не мають назви

деяких тварин, птахів, риб, вони мають форму або чоловічого, або жіночого
роду: білка, карась, короп, кріт, крокодил, ластівка, лящ, миша, муха, окунь,
оса, рись, щука.

Подвійний рід (чоловічий - середній: вовчище, дубище, жіночий -середній:

бабище, дівчище, річище) мають іменники - назви істот і неістот, утворені за
допомоги суфікса -ищ(е). Формальним показником середнього роду є
закінчення -е, а чоловічого і жіночого - граматичний рід твірного слова: лоб -
чоловічий рід - лобище - середній рід; свекруха - жіночий рід - свекрушище -
середній рід.

Рід невідмінюваних іменників іншомовного походження визначається

відповідно до лексико-граматичного розряду, до якого вони належать.
Іменники - назви неістот належать до середнього роду: кашне, депо,
метро.Іноді родова належність таких іменників залежить від морфологічних
характеристик відповідних українських найменувань: сироко (вітер) - чол.р.,
гінді (мова) - жін.р., кольрабі (капуста) - жін.р.

Родова диференціація невідмінюваних іменників - назв осіб - залежить від

статі: аташе, маестро - іменники чоловічого роду; леді, мадам, фрау
- іменники жіночого роду.

Рід невідмінюваних іменників - власних географічних назв, визначається на

основі відповідної загальної назви типу місто, гора, озеро, країна, острів,
півострів: Борнео (острів) - чоловічого роду, Перу (республіка) - жіночого
роду, Баку (місто) - середнього роду.

Родова кваліфікація ініціальних та комбінованих абревіатур зумовлена

опорним словом - іменником вихідних для них
словосполучень: ООН (Організація Об'єднаних Націй) - жіночого
роду, НАН (Національна академія наук) - жіночого
 174

роду, АПК (агропромисловий комплекс) - чоловічого роду, Г ГУ (трамвайно-

тролейбусне управління) - середнього роду.

Рід часткових абревіатур визначається на основі роду іменника, що

повністю входить до їх складу: медкомісія (комісія) - жіночого роду,
медперсонал (персонал) 

Прикметник - це самостійна повнозначна частина мови, що виражає

ознаку предмета за допомоги синтаксично залежних граматичних
категорій роду, числа й відмінка. Прикметники відповідають на питання

який? яка? яке? чий? чия? чиє?

Поняття ознаки широке, воно охоплює найрізноманітніші значення: колір

(червоний, чорний, білий), розмір (великий, малий), смак (солодкий, гіркий,
кислий), відношення до місця і часу (київський, передній, лівий, пізній, ранній,
вчорашній), відношення до матеріалу (залізний, склянний), зовнішні та
внутрішні ознаки (стрункий, білявий, розумний, кмітливий), ознаку за
належністю (материн, братів сестрин) та ін.

Конкретне значення кожного прикметника реалізується через поєднання їх

з іменниками - назвами предметів, яким властиві відповідні ознаки
(властивості): широкий степ, широким степом; зелена трава, зеленою травою;
високе дерево, високим деревом. Вживаючись з іменниками, прикметники
узгоджуються з ними в роді (в однині), числі й відмінку: зелений листок,
зеленого листка, зелена груша, зеленої груші, зелені трави, зелених трав.

Отже, граматичні категорії роду, числа й відмінка прикметників не

самостійні, а залежні від іменника і мають словозмінний характер. Початкова
форма прикметника - називний відмінок однини чоловічого роду.
 175

Категоріальне значення і граматичні особливості прикметника як частини

мови зумовлюють і його синтаксичну роль. У реченні прикметники
здебільшого виступають у ролі означень, а також іменною частиною
складного присудка: 1. Між зелено-синіми полями висвічує водами на сонці
лагідна тиха ріка (О. Гончар). 2. Маленький хлопчик став дорослим
(Я. Костенко). У першому реченні прикметники зелено-синіми, лагідна,
тихавиступають означеннями до іменників полями, ріка; у другому
прикметник дорослим вживається у ролі іменної частини складеного
присудка.

РОЗРЯДИ ПРИКМЕТНИКІВ ЗА ЗНАЧЕННЯМ

За значенням прикметники поділяються на розряди: якісні, відносні й

присвійні. Цей поділ грунтується на єдності значеннєвих, морфологічних,
словотвірних і синтаксичних ознак, притаманних відповідним розрядам.

Якісними є прикметники, що виражають ознаку предмета безпосередньо і

яка може виявлятися з різною мірою або інтенсивністю: вузький - вужчий -
найвужчий, веселий - веселіший - найвеселіший.

Якісні прикметники означають:

 o ознаки і властивості предметів, що безпосередньо сприймаються

органами відчуттів (зором, на слух, на смак, нюхом, на дотик): коричневий,
темний, білий, дзвінкий, тихий, солоний, кислий, запашний, твердий, м
'який;
 o просторові, часові ознаки: далекий, довгий, древній;
 o фізичні якості істот: здоровий, товстий, глухий;
 o вікові ознаки людей, їхні риси характеру: молодий, старий, мудрий,
сміливий, розумний;
 o властивості предметів і їх форму: прямий, круглий, горбистий;
 o загальну оцінку предмета: гарний, поганий.
 176

До найхарактерніших ознак, що зумовлюють лексико-граматичну природу

якісних прикметників належать:

 o здатність творити форми вищого і найвищого ступенів порівняння

(крім так званих абсолютно-якісних прикметників, що позначають
безвідносні до ступеня або інтенсивності вияву ознаки (босий, голий,
хворий, лисий): новий - новіший - найновіший;
 o сполучуваність із прислівниками - виразниками інтенсивності вияву
ознаки: дуже розумний, зовсім сумний, занадто далекий, цілком
зрозумілий;
o можливість вступати у синонімічні та антонімічні
відношення: вдалий, успішний, результативний; глибокий -мілкий, ранній
-пізній;
 o здатність утворювати за допомоги словотворчих афіксів похідні з
експресивно-оцінним значенням: великий - завеликий - превеликий;
 o здатність виступати базою для творення прислівників за допомоги
суфіксів -о-,-е- (солодкий - солодко, гарячий - гаряче) та іменників, що
виражають абстрактне значення (зелений - зелень, молодий - молодість,
добрий - доброта);
 o можливість мати співвідносні форми повні нестягнені й короткі
(ясний - ясен, зелений - зелен), повні стягнені й нестягнені (синє-синєє,
маленька - маленькая).

Відносні прикметники називають ознаки предметів не прямо, а через

відношення з іншими предметами, явищами, процесами чи ознаками: дерев
яна ложка, залізна лопата - ложка із дерева, лопата із заліза, дощові краплі
- краплі із дощу, обчислювальна машина-машина для обчислення.

За значенням відносні прикметники можуть виражати ознаки за

відношенням до:
 177

 o матеріалу або речовини, з якої виготовлено предмет: срібна ложка,

кришталева ваза, калинове варення;
 o людини або тварини: студентські роботи, гусине пір 'я;
 o місця, часу: прибережні верби, вчорашнє засідання;
 o числа: п 'ятиденний графік, подвійна оплата;
o дії: копіювальний пристрій, сталепрокатний цех. Відносні
прикметники характеризуються такими граматичними

особливостями:

 o вони не мають ступенів порівняння, оскільки ознака, яку виражають

відносні прикметники є незмінною і не може виявлятися більшою чи
меншою мірою;
 o від них не утворюються іменники з абстрактним значенням, і вони не
вступають в антонімічні пари;
 o відносні прикметники репрезентовані тільки похідними лексичними
одиницями, утвореними за допомоги відповідних афіксів. Найчастіше вони
утворюються від іменників: солом 'яна стріха, обідня перерва, дубова
дошка.

Окрему групу становлять присвійні прикметники, що виражають

належність предмета людині чи тварині: братова книжка, материна хустка,
Миколин зошит, качиний ніс, лисяча нора.

Присвійні прикметники характеризуються властивими тільки їм

словотвірними і граматичними особливостями:

 o вони утворюються тільки від іменників і тільки від назв істот (людей
і тварин):
 178

o а) від власних назв людей і назв, що означають родинні стосунки:

за допомоги суфіксів -ів (-їв), -ин (-їн): батьків, сестрин, Петрів,
Василів, Оксанин, Світланин, Софіїн;
o б) від назв тварин за допомоги суфіксів -ач- (-яч),-ин- (-їн-):
курячий, орлиний, солов "іний;
 o присвійні прикметники, утворені від назв людей, у називному й
знахідному відмінку мають коротку форму: ковалів, доччин, Іванів, а
прикметники, похідні від назв тварин, мають повну форму: гусячий,
курячий, собачий.

Вживаються присвійні прикметники переважно в розмовному мовленні,

художній літературі, народній творчості.

Ступенювання прикметників
Докладніше: Ступенювання

Оскільки якісні прикметники виражають ознаки, що можуть виявлятися

більшою чи меншою мірою, вони мають ступені порівняння: вищий і
найвищий. Кожен зі ступенів має дві форми: просту і складену.

Вищий ступінь порівняння вказує, що в одному предметі ознака

виявляється більшою мірою, ніж в іншому.

1. Проста форма вищого ступеня порівняння утворюється за

допомогою суфіксів -іш, -ш:
добрий — добр-іш-ий, милий — мил-іш-ий,
довгий — дов-ш-ий, міцний — міцн-іш-ий,
малий — мен-ш-ий.
1. У деяких прикметниках при цьому можуть випадати суфікси -к-,-ок-,-
ек-:

тон-к-ий — тон-ш-ий,
глибо-к-ий — глиб-ш-ий,
 179

дале-к-ий — даль-ш-ий.
При додаванні суфікса -ш- можуть виникати звукові сполуки, які на
письмі позначаються буквами жч і щ. Буква щ пишеться у
прикметниках: вищий, товщий (товстіший), кращий.
Буквосполучення жч пишеться у прикметниках: ближчий, важчий,
вужчий, дорожчий, дужчий, нижчий, тяжчий.

2. Складена форма вищого ступеня порівняння утворюється

за допомогою додавання до прикметника
слів більш, менш:
яскравий — більш яскравий, швидкий — менш швидкий.

Найвищий ступінь порівняння вказує, що ознака виявляється

найбільшою мірою.

1. Проста форма найвищого ступеня порівняння

утворюється за допомогою додавання до прикметника
вищого ступеня префікса най-: дорожчий — най-
дорожчий, міцніший — най-міцніший. Значення
найвищого ступеня порівняння можна посилити
префіксами як-, що-: як-найдорожчий, що-найменший.
2. Складена форма найвищого ступеня порівняння
утворюється за допомогою додавання до прикметника
слів найбільш, найменш, а також додаванням до
прикметника вищого ступеня слів від усіх (за всіх), над
усе: тривожний — найбільш тривожний,
тривожніший над усе.
 180

Відмінювання прикметників

Прикметник може змінювати рід число та відмінок. Відмінювання —

важлива властивість прикметника. Вона допомагає узгоджуватися з
іменником і робить нашу мову ще мелозвучнішою. Учасник ЗНО повинен
розпізнавати і правильно відмінювати прикметники. А наші пояснення
допоможуть легше засвоїти правила!

В однині розрізняють прикметники чоловічого, жіночого та середнього роду,

який визначається родом іменника. Наприклад: головний
біль, вищий ступінь, далека путь, довідкове бюро.

Категорія числа прикметників має аналогічний характер — форми числа

прикметників узгоджуються з формами числа іменників, з тією лише
різницею, що ознаки роду повністю нейтралізуються у множині.
Наприклад: пріоритетні (напрями, сфери, завдання), державні (доходи,
інвестиції, вкладення, витрати).
 181

За характером закінчень прикметники поділяють на групи — тверду і

м’яку (змішаний тип відмінкових закінчень мають лише прикметники з
компонентом -лиций, -лице).

До твердої групи належать прикметники, які в називному відмінку однини

мають закінчення: чоловічого роду —ий або нульове (жіночого роду -а,
середнього роду -е), напр.: природний, зворотний, поточний, рад, готов,
повинен, Ігорів, Миколин, Ольжин, Марин.

Зразок словозміни: 

Н. — природн-ий — природн-а — природн-е — природн-і

Р. — природн-ого — природн-ої — природн-ого — природн-их

Д. — природн-ому — природн-ій — природн-ому — природн-им

3. — як Н. або Р. природн-у як Н. як Н. або Р.
О. — природн-им — природн-ою — природн-им — природн-ими
М. — природн-ому (-ім) — природн-ій — природн-ому (-ім) — природн-их

Прикметники м’якої групи в називному відмінку однини чоловічого роду

закінчуються на -ій (-їй), а жіночого роду на -я, середнього роду на -
є, напр.: всесвітній, дорожній, безкраїй.
Зразок словозміни:
Н. — безкра-їй — безкра-я — безкра-є — безкра-ї
Р. — безкрай-ого — безкрай-ої — безкрай-ого — безкра-їх
Д. — безкрай-ому — безкрай-ою — безкрай-ому — безкра-їм
3. — як И. або Р. безкра-ю як Н. як Н. або Р.
О. — безкра-їм — безкрай-ою — безкра-їм — безкра-їми
М. — безкрай-ому — безкра-їй — безкрай-ому — безкра-їх
 182

Запам ‘ятайте! У формах місцевого відмінка однини чоловічого та

середнього роду в науковому та діловому стилях перевага надається
закінченню -ому.

Вибір закінчення не залежить від значення прикметника. Єдиним винятком з

цього правила є слова дружний і дружній, в яких закінчення є показником
різного лексичного значення. Порівняйте: дружний — “який відбувається
одночасно, спільно, погоджено, злагоджено”, і дружній — “який виражає
прихильність, довіру, дружелюбність”.
Прикметник дружній входить до складу терміносполучення дружній вексель
— “фіктивний вексель, що, на відміну від справжнього векселя, не має
відповідного забезпечення і використовується особами, які домовилися
надати один одному вексель”.
Винятком із загального поділу на групи є також прикметники чоловічого та
середнього роду на -лиций, -лице. Наприклад: білолиций (-е), круглолиций (-
е), червонолиций(-е), які мають змішаний тип відмінкової парадигми: в
однині закінчення прикметників м’якої групи (крім називного та орудного
відмінків), а в множині — твердої (крім називного).
За характером ознаки, яку вони виражають, морфологічними і
словотворчими особливостями, прикметники поділяються на: 1)якісні;
2)відносні; 3)присвійні.
Якісними називаються прикметники, які виражають такі ознаки предмета,
що можуть виявлятися більшою або меншою мірою: кмітливий юнак -
кмітлив-іший - най-кмітлив-іший; добре серце - добріше - най-добр-іше.
Відносними називаються прикметники, що виражають ознаку предмета за
його відношенням до інших предметів, дій,
обставин: бурштинове намисто, осінній день,сьогоднішній випадок, перелі
тні птахи.
Присвійними називаються прикметники, які вказують на належність
предмета кому-небудь і відповідають на питання чий? чия?
 183

чиє? Наприклад: мамина казка, батьківсміх, дівоче обличчя, ведмежий ба
рліг.
Вживаючись у переносному значенні, відносні та присвійні прикметники
можуть переходити в розряд якісних. Наприклад: золотий
ланцюжок (відносний) - золота душа(якісний); срібний
перстень (відносний) - срібний голос (якісний); лебединий пух (відносний)
- лебедина пісня (якісний); зміїна отрута (присвійний) - зміїний
характер(якісний).

19. Дієсло́во (лат. verbum) — самостійна частина мови, що вказує

на дію або стан предмета і відповідає на питання «що робити?», «що
зробити?».

КАТЕГОРІЯ ВИДУ

Категорія виду - граматична загальнодієслівна категорія, що виражає

відношення дії до дії внутрішньої межі. Дія в часі може бути необмежена й
обмежена. Наприклад: дієслова читаю, малюю називають дію, не обмежену в
часі, а дієслова прочитав, намалював називають дію, що завершилася, тобто
обмежену в часі.

В українській мові розрізняють форми недоконаного і доконаного видів.

Дієслова недоконаного виду означають дію незавершену, не обмежену в

часі: пишу - писав - писатиму, мию - мив - митиму. Вони вживаються у
 184

теперішньому (слухаю, танцюєш, співаємо, з 'ясовують), минулому (питав,

вчила, переписували), майбутньому (голосуватимемо, буду сіяти) часах.

Дієслова доконаного виду означають дію, завершену в минулому або яка

обов'язково відбудеться в майбутньому: збудував - збудую, переписав -
перепишу.

Дієслова доконаного і недоконаного виду здебільшого об'єднуються у

видову пару. Традиційно члени видової пари кваліфікують як форми того
самого слова, тобто вони не мають відмінності у лексичному значенні -
виражають ту саму дію, але один із них передає її як незавершену,
нерезультативну, а другий - як завершену, результативну.

Парновидових дієслів в українській мові порівняно небагато. Співвідносні

видові форми утворюються за допомоги таких засобів:

 o префіксів: креслити - накреслити, бронювати - забронювати,

реєструвати - зареєструвати, робити - зробитии;
 o суфіксів: зменшити - зменшувати, підписати - підписувати,
оподаткувати - оподатковувати, вилити - виливати, підбігти ~ підбігати,
винести - виносити;
 o чергуванням фонем: набрати - набирати, заплітати - заплести, скакати
-скочити;
 o зміною місця наголосу: викликати - викликати, нарізати - нарізати,
викидати - викидати, розсипати - розсипати;
 o використанням суплетивних основ дієслів: брати - взяти, ловити -
піймати, говорити - сказати (слово).

В українській мові є дієслова, які не протиставляються за видовою ознакою

в межах видової пари. їх називають одновидовими. Вони мають форму тільки
одного виду - недоконаного (грюкати, стукати, кричати, свистіти, гриміти,
вити, балакати, думати, мислити, міркувати, бігати, возити, водити) або
 185

доконаного (закричати, зашипіти, заговорити, подумати, поспівати, політати,

провчителювати, відшуміти, попоходити, набігатися, нагулятися).

Крім одновидових дієслів, виділяються й двовидові, в яких та сама основа

виражає одночасно значення недоконаного й доконаного виду. Це переважно
дієслова, утворені від слів іншомовного походження за допомоги суфіксів
-ува-,-ізува-/-изува,-ірува-/-ирува,-фікува-: атестувати, гарантувати,
експортувати, вітамінізувати, електризувати, модернізувати, плісирувати,
кінофікувати, кодифікувати, радіофікувати.

Значення недоконаного та доконаного виду у двовидових дієслів

встановлюється з контексту: Міністерство освіти і науки атестує
університети (недоконаний вид). - Міністерство освіти і науки потім
атестує університети(доконаний вид).

Синтаксична роль дієслова

Форми дієслова Член речення Приклади

1. Неозначена форма Підмет, Лиш боротись — значить
(інфінітив) що жить (І. Франко).
присудок,
робити?
Нас просили не кричати.
додаток,
що зробити?
Жага знань і
означення,
бажання поділитися ними визначали

обставина життєве кредо Григорія Сковороди.

Семикласники дружно
вийшли садити дерева в міському
парку.
2. Особові дієслова присудок Одлунала далека пісня. Гамірливий
вечір замовк (В. Симоненко).
що роблю?
 186

що зробив?

що зробимо?
3. Дієприкметник означення, Натомлені села вечеряти сіли під
грушами, вишнями і небесами (М.
який? присудок
Вінграновський).

яка?
Дорога заасфальтована.

яке?

які?
4. Дієприслівник обставина Загуркотів мотор, і легкий човен
стрімко помчав проти
що роблячи?
течії, залишаючи за собою високий

що зробивши? гребінь спіненої води (С. Хаврусь).

5. Безособові дієслова присудок Дощить.

що робиться? Йому тала

що зроблено?
 187

20. Дієприкметник
Дієприкметник – особлива відмінювана форма дієслова, що виражає ознаку
предмета за дією або станом і відповідає на питання який? яка? яке?
які? Солодко пахло утоптаним у землю набубнявілим житом. Стояли люди
злякані, притихлі.
  У реченні дієприкметники найчастіше виступають у ролі узгоджених
означень, рідше – іменною частиною складеного
присудка. Розгойдане(означення) море по всьому узбережжі викидало на
пісок рештки розбитих (означення) під час шторму рибальських суденець.
Посмітюха і хлопці були (присудок) тим здивовані (присудок). Якщо
дієприкметник уживається в реченні в значенні іменника, він може бути
підметом або додатком. Головуючий (підмет) закалатав у дзвоник.
Дієприкметниковий зворот – це дієприкметник із залежними від нього
словами. Дієприкметникові звороти, які стоять після означуваного слова,
відокремлюються комами. Навіть діти, занепокоєні батьківською
тривогою, довго не засинали. Але: Навіть занепокоєні батьківською
тривогою діти довго не засинали.
  Дієприкметникові звороти, що стоять перед означуваним словом,
відокремлюються лише тоді, коли вони мають додаткове обставинне
значення, наприклад, причинове. Захоплений своєю тяганиною з конем,
Сивоок не зауважував безлічі подій і речей.
ТВОРЕННЯ ДІЄПРИКМЕТНИКІВ
ГРАМАТИЧНІ ОЗНАКИ
· Подібно до прикметника:
 188

1) виражає означення предмета, але прикметник виражає постійну

ознаку, а дієприкметник – таку, що прив’язана до часу виконання
певної дії: зеленіючий (тобто зараз), вихований (у минулому);

2) виконує у реченні роль означення, рідше – іменної частини

присудка: Надвечір переправа була наведена; Посивілий в працітокар
схилився над своїм витвором;

3) змінюється за родами, числами, відмінками: чаруючої ночі, виховані

діти.

· Подібно до дієслова:

1) має вид – такий самий, як і в дієслова, від якого він

утворений: бажають (недок.в.) – бажаючий (недок.в.);

2) має час – не мають майбутнього часу, теперішній – тільки в

дієприкметників недоконаного виду, а минулий – у
доконаного: завершуваний (теперішній час), скошений (минулий час);

3) має стан – активний і пасивний: в’янучі квіти (активний стан, бо

вони самі в’януть), випрасувана білизна (пасивний стан, бо цю білизну
хтось прасував).

Взагалі НЕ утворюються дієприкметники від дієслів і з часткою -СЯ

І. АКТИВНІ ДІЄПРИКМЕТНИКИ ТЕПЕРІШНЬОГО ЧАСУ –

утворюються від дієслівних основ теперішнього часу за допомогою
суфіксів: -УЧ- / -ЮЧ- – для Ідієвідміни, --АЧ- / -ЯЧ- –
для ІІ дієвідміни: існують – існуючий, тремтять – тремтячий.

В українській мові діє закон милозвучності, тому від деяких дієслів ці

дієприкметники утворити не можна, бо буде накопичення
 189

шиплячих: ТЕКТИ, ПЕКТИ, СІКТИ, ТОВКТИ, БАЧИТИ, БУРЧАТИ,

КОРЧИТИ, КРИЧАТИ, МОРЩИТИ, ВЕРЕЩАТИ, ПИЩАТИ.

ІІ. АКТИВНІ ДІЄПРИКМЕТНИКИ МИНУЛОГО

ЧАСУ утворюються від основи інфінітива за допомогою суфікса -
Л- виключно від ПРЕФІКСОВАНИХ (тобто таких, що маю префікс)
НЕПЕРЕХІДНИХ ДІЄСЛІВ ДОКОНАНОГО ВИДУ ІЗ ЗНАЧЕННЯМ
СТАНУ: здичáвіти – здичавілий, зачерствіти – зачерствілий,
полиняти – полинялий.

Якщо в дієслові є суфікс -НУ-, то він зникає при утворенні цього типу

дієприкметників: побліднути – поблідлий, розкиснути – розкислий.

В українській мові цього типу дієприкметники, на відміну від

російської мови, із суфіксом -Ш- НЕ утворюються, єдиний виняток
– перемігший, здолавший.

ІІІ. ПАСИВНІ ДІЄПРИКМЕТНИКИ утворюються від основи

інфінітиваперехідних дієслів, що можуть містити суфікси: -УВА-,
-ЮВА-, -ОВУВА-, за допомогою суфіксів -Н-, -ЕН-, -ЄН-,
-Т-:завойовувати – завойовуваний, виконувати – виконуваний,
здійснювати – здійснюваний, стесати – стесаний, бити – битий,
колоти – колотий (колений), покроїти – покроєний.

3. ДІЄПРИСЛІВНИК

Дієприслівник – це невідмінювана дієслівна форма на -ЧИ, -ШИ,

яка, вказуючи на додаткову дію, пояснює в реченні основне
дієслово: носячи, сказавши, переконуючи.
· Подібно до прислівника:
1) є незмінюваною формою;
 190

2) виконує роль обставини у реченні.

· Подібно до дієслова:
1) має вид: дієприслівники НЕДОКОНАНОГО виду означають дію,
одночасну із дією дієслова-присудка і мають суфікс -ЧИ: малюючи;
дієприслівники ДОКОНАНОГО виду означають другорядну минулу
дію, яка відбувається раніше основної, вираженої дієсловом-
присудком, і мають суфікс -ШИ / -ВШИ: принісши, зрубавши;
2) має перехідність;
3) має час: теперішнього часу тільки недоконаного виду, а минулого –
доконаного: влетівши (доконаний вид минулий час), читаючи
(недоконаний вид теперішній час).
Крім того, на відміну від дієприкметника, дієприслівник може мати
частку -СЯ: хвилюючись, а також він не має категорії особи, проте
речення будується так, щоб дія присудка і дієприслівника стосувалася
однієї особи або діяча.

 21. Предикати (категорія стану). Проблеми відношення їх до

частин мови. Прислівник. Визначення. Поділ на групи. Функції
прислівників. Творення та правопис.

Предикати стану. Передають непостійну ознаку предмета.

Сполучаються із суб’єктними синтаксемами, що мають значення
пасивності. (Л. Щерба, В. Виноградов та ін. категорію стану
виділяють як окрему частину мови). До основної групи предикатів
стану належать незмінні слова типу сумно, весело, тяжко, важко,
боляче, відомо, затишно, лячно, легко, радісно, смішно, соромно,
 191

тепло та ін. Вони поєднуються з дієслівними зв’язками бути,робитися,

ставати та ін., які виражають значення часу і способу дієслів. Цю
функцію можуть виконувати співвідносні з прислівниками та
відмінковими іменниковими формами слова, що втратили зв’язок із
парадигмою відмінювання, напр.: гріх, диво, досада, біда, жаль, пора,
сором, лихо тощо. Виступаючи головним членом односкладного
речення, предикати стану переважно є одновалентними, що
передбачають лише суб’єктну позицію, напр.; Й ом у сумно; М е ні
холодно; Брат ові смішно. Двовалентні предикати передбачають
позиції суб’єкта стану і об’єкта стану, напр.: Синові жаль мат ері; Д іт
я м видно море. На суб’єкт стану найчастіше вказує давальний
відмінок іменника, а на об’єкт стану — знахідний. Предикати стану
виражають переважно фізичний стан істоти {тепло, холодно, боляче
та ін.), емоційний стан людини {радісно, смішно, весело, сумно,
тривожно тощо), стан навколишнього середовища {тепло, тихо,
душно, спекотно та ін.). Ці групи є ядром предикатів стану. Деколи
функцію предикатів стану виконують дієслова типу кохати, любити,
ненавидіти. У реченні ці двовалентні предикати реалізують лівобічну і
правобічну валентність двома іменниковими синтаксемами —
суб’єктною і об’єктною, напр.: Батьки любили д іт ей ; Х л оп ец ь
кохає дівчину.

Прислівник — це незмінна частина мови, яка виражає ознаку, дії, стану,

ознаку іншої ознаки:піти ліворуч, дуже повільно.

Прислівник не змінюється ні за числами, ні за відмінками, не має роду.

Головною функцією прислівника в реченні є функція другорядного члена
речення — обставини: Що маєш завтра  зробити, то зроби сьогодні, а що
маєш з'їсти нині, то лиши на завтра  (Нар. творчість).

Зрідка прислівник виступає в ролі частини складеного присудка: Сонце

низенько, то й вечір близенько (Нар. творчість); головного члена
 192

безособового речення: На серці у Насті було тихо, весело (М.

Коцюбинський). Субстантивований прислівник може виконувати функції
підмета чи додатка: Одне сьогодні краще двох завтра (Нар. творчість).

Прислівники
 якісно-означальні

(прислівники на -о, -е, які виражають якісну

ознаку дії, відповідають на питання як?):
високо, наполегливо

 кількісно - означальні

(прислівники, які характеризують дію, стан

Означальні чи ознаку
з боку кількості і міри вияву, відповідають
на питання скільки? наскільки? як багато?
якою мірою?): занадто швидкий

 прислівники способу дії

 (вказують на те, яким способом

відбувається дія чи виявляється ознака,
відповідають на питання як? яким способом?
яким чином?): говорити по-англійськи
 місця

Обставинн
(означають місце або напрямок дії,
і
відповідають на питання де? куди? в якому
напрямку?): вгору, там
 193

 часу

(вказують на час дії, відповідають на

питання коли? доки? відколи? з якого часу;
до якого часу?): вчора, завжди

 мети

(означають мету дії, відповідають на

питання для чого? з якою метою? навіщо?):
напоказ, навмисне

 причини (вказують на причину дії і

відповідають на питання чому? через що?
з якої причини?): спросоння. зопалу

 
 

Якісно - означальні

Якісно- означальні прислівники можуть мати вищий і найвищий ступені

порівняння (веселіше, найкраще, значно вище):

  приклади
прислівник сміливо
вищий ступінь сміливіше, більш сміливо
найвищий найсміливіше, найбільш
ступінь сміливо
Вищий ступень порівняння прислівників має просту і складену форми:
 194

 - проста форма утворюється за допомогою суфіксів –ше та –іше (складно -

складніше, тепло - тепліше);

 - складена - додаванням до прислівника звичайного ступеня слів більш,

менш (більш важливо, менш рішуче).

Для підсилення або уточнення значення прислівників вживаються також

слова багато, куди, ще, трохи, значно (ще точніше, трохи гучніше).

Найвищий ступінь порівняння прислівників також має просту і складену

форми:

 проста форма твориться за допомогою префікса най- (довше-

найдовше, глибше- найглибше);
 складена - додаванням слів найбільш, найменш (найбільш важливо,
найменш цікаво).

Кількісно- означальні прислівники характерізують дію, стан чи ознаку з

боку кількості і міри вияву. Вони відповідають на питання скільки?
наскільки? як багато? якою мірою? (надвоє, трохи, занадто).

Прислівники способу дії вказують на те, яким способом відбувається дія чи

виявляється ознака. Прислівники цієї групи відповідають на питання як?
яким способом? яким чином?(читати напам’ять, говорити по-
українському).

Обставинні прислівники

Обставинні прислівники виражають різні обставини дії і поділяються на

прислівники часу, місця, мети і причини:

прислівники приклади
часу віддавна, понині, зранку
місця праворуч, вниз, здалека
 195

мети навмисне, наперекір, напоказ

причини згарячу, зозла, спересердя
 

Прислівники часу вказують на час, коли відбувається дія і відповідають на

питання коли? відколи? з якого часу? доки? по який час?

Прислівники місця означають місце або напрямок дії і відповідають на

питання де? куди? звідки? доки? по який час?

Прислівники мети означають мету дії і відповідають на питання для чого? з

якою метою? навіщо?

Прислівники причини вказують на причину дії і відповідають на

питання чому? з якої причини? через що?

Первинні та вторинні прислівники

За походженням прислівники поділяються на первинні та вторинні:

прислівник
приклади
и
там, тут, тоді, поки, іноді,
первинні
завжди, тепер, потім
по-людськи, хвилююче,
вторинні
дотепер, ледве-ледве
 

До первинних прислівників належить незначна частина прислівників, які

утворилися так давно, що зараз навіть важко установити первісну форму.

Це:

 прислівники місця (там, тут, скрізь, куди, де, звідки, звідти, скрізь,

всюди);
 196

 часу (коли, доки, доти, тоді, поки, іноді, інколи, завжди, тепер,
потім);
 причини (тому, чому);
 способу дії (якось, однак, ледве, так, як, усяк, однак).

До вторинних прислівників належить більшість прислівників української

мови. Це слова, походження яких легко встановлюється співвідношенням
прислівника з основами інших частин мови (по-людськи, хвилююче, верхи,
кругом, по-своєму), або з основою іншого прислівника (як первинного, так і
вторинного: дотепер, ледве-ледве, післязавтра, кудись).

Лексичне значення цих прислівників співвідноситься з лексичним значенням

усіх повнозначних частин мови, від яких вони утворені.

СИНТАКСИЧНІ ОЗНАКИ ПРИСЛІВНИКА

Головною функцією прислівника в реченні є функція другорядного члена

речення- обставини (Так жадібнораптом захотілося йому жити, що він
навіть від однієї цієї думки задихнувся). Інколи прислівник виступає у ролі
присудка (Сонце низенько, то й вечір близенько).

У реченні прислівник пов’язується з дієсловом, а також з прикметником і,

рідше, з іменником.

Прислівник, який пов’язується з дієсловом, виступає як обставина способу

дії, місця, часу, міри, мети чи ступеня (Небо помітно (наскільки?)
посвітлішало; Навкруги (де?) бриніла весна).

Прислівник, що пов’язується з прикметником або іншим прислівником,

служить для вираження ознаки якості- міри або ступеня її вияву і виступає в
реченні обставиною міри (Ось зовсім (наскільки?) з-за гори з’явився
корабель).
 197

Правопис прислівників на -о, -е, утворення від прикметників і

дієприкметників. Написання разом, окремо і через дефіс прислівників і
сполучень прислівникового типу.

Н і НН у прислівниках

У прислівниках пишеться стільки н, скільки їх було в прикметниках і

дієприкметниках, від яких вони утворені: впевнений — впевнено, багряний —
багряно, гуманний — гуманно, незрівнянний — незрівнянно, сумлінний —
сумлінно.

З двома літерами н пишуться прислівники спросоння, попідвіконню,

попідтинню, зрання.

НЕ і НІ з прислівниками

Не з прислівниками пишеться разом, якщо:

— слово без не не вживається: нестямно, незворушно, незабаром,
ненароком;
— слово з не утворює одне поняття, що може бути виражене іншим
словом: невисоко — низько, недалеко — близько.
Не з прислівниками пишеться окремо, якщо:
— прислівник у реченні виступає присудком: Було вже не рано;
— у реченні з протиставленням: Летіти не високо, а низько.
Ні з прислівниками пишеться разом: ніскільки, ніколи, ніяк.
Окремо ні пишеться тоді, коли повторюється (ні високо ні низько, ні холодно
ні жарко), а також у фразеологізмах (ні туди ні сюди, ні так ні сяк).
Написання прислівників разом, окремо й через дефіс

Разом пишуться:
 198

а) складні прислівники, утворені сполученням прийменника з

прислівником: віднині, відтепер,донині, дотепер, забагато, задовго,
занадто, набагато, навічно, надалі, надовго, назавжди, назовсім, наскрізь,
насправді, невтямки, негаразд, отак, отам, отут, підтюпцем, повсюди,
подекуди, позавчора, позаторік, потроху, утричі, якнайкраще;

Зауважте!

Від подібних прислівників слід відрізняти сполучення прийменників із

незмінюваними словами, вживаними у значенні іменників. Такі сполучення
пишуться окремо: від сьогодні, дозавтра, назавтра, на потім (не
відкладайте цього дозавтра, назавтра, на потім); за багато, на
багато (nop.: забагато гуляєш і за багато років уперше приїхав, стало
набагато легше й зал на багато місць), на добраніч, на ура.

б) складні прислівники, утворені сполученням прийменника з

іменником: безвісти, безперестанку, вбік, ввечері, ввіч, вволю, вголос, вгорі,
вгору, вдень, взимку, взнаки, відразу, вкрай, вкупі, влад, влітку, внизу, вночі,
восени, впам'ятку, впень, вперед, впереміж, впереміш, вплав, вплач, впоперек,
впору, враз, вранці, врешті, врівень, врівні, врозкид, врозліт, врозсип,
врозтіч, вряд, всередині, вслід, всмак, вщерть, доверху, довіку, довкола,
доволі, догори, додолу, додому, докупи, донизу, дотла, дощенту, заміж,
замужем, заочі, запанібрата, запівніч, зараз, заразом, зарані, зарання,
засвітла, збоку, зверху, звіку, згори, здуру, ззаду, зісподу, знизу, зозла, зокола,
зразу, зранку, зрання, зрештою, зроду, зсередини, набік, набір, наверх,
наверху, навесні, навиворіт, навиліт, навідліг,навідріз, навік, навіки, навіч,
нагору (але на-гора), надвечір, надворі, надголодь, надзелень, надмір, надмірі,
назад, назахват, наздогад, назустріч, наїздом, наниз, нанизу, наостанок,
наостанку, напам'ять, наперебій, напереваги, наперед, наперекір, напереріз,
напівдорозі, напідпитку, напоказ, наполовину, напохваті, напочатку,
наприклад, напровесні, напролом, напропале, нараз, нарешті, нарівні,
 199

нарозхват, насилу, наскоком, наспід, наспіх, насподі, насторожі, наяву, обік,

обіч, одвіку, опівдні, опівночі, опліч, підряд, побіч, поблизу, поверх, повік,
поволі, позаду, поночі, попліч, поруч, поряд, посередині, почасти, скраю,
спереду, спочатку, убік, убрід, увечері, увіч, уголос, угорі, угору, удень,
узимку, узнаки, украй, укупі, улад, улітку, униз, унизу, уночі, упень, уперед,
уплав, уплач, упоперек, упору, уранці, урешті, урівень, урівні, урозкид,
урозліт, урозсип, урозтіч, уряд, усередині, услід, усмак, ушир;

в) складні прислівники, утворені сполученням прийменника з коротким

(нечленним) прикметником: віддавна, востаннє, вручну, догола, допізна,
завидна, замолоду, заново, звисока, згарячу, злегка, зліва, знову, зрідка,
напевне, нарівні, нарізно, нашвидку, помалу, помаленьку, потихеньку, сповна,
спроста, сп'яну;

г) складні прислівники, утворені сполученням прийменника із

числівником: вдвоє, втроє, вчетверо й под.; вперше, вдруге, втретє й под.;
надвоє, натроє, начетверо й под.; удвох, утрьох, учотирьох і т. д.; водно,
заодно, поодинці, спершу;

ґ) складні прислівники, утворені сполученням прийменника із

займенником: внічию, втім, навіщо, нащо, передусім, почім, почому; але: до
чого, за віщо, за що та ін. у ролі додатків;

д) складні прислівники, утворені сполученням кількох прийменників із будь-

якою частиною мови: вдосвіта, впродовж, завбільшки, завглибшки,
завдовжки, завтовшки, завчасу, завширшки, знадвору, навздогін, навзнак,
навкидьки, навколо, навкруги, навкулачки, навмисне, навпаки, навперейми,
навприсядки, навпростець, навряд, навскач, навскіс, навскоси, навсправжки,
навстіж, навтікача, навздогін, наздогін, наосліп, напоготові, позавчора,
позаторік, попідтинню, спідлоба;
 200

є) складні прислівники, утворені з кількох основ (із прийменником чи без

нього): босоніж, водносталь, ліворуч, мимоволі, мимоїздом, мимохідь,
мимохіть, насамперед, натщесерце, нашвидкуруч, обабіч, обіруч, очевидно,
повсякчас, праворуч, привселюдно, самохіть, стрімголов, тимчасово,
чимдуж, чимраз;

є) складні прислівники, утворені сполученням часток аби-, ані-, де-, чи-, що-,
як- із будь-якою частиною мови: абикуди, абияк, аніскільки, анітелень;
дедалі, деінде, деколи, декуди; чимало; щовечора, щогодини, щомога,
щонайбільше, щонайдовше, щонайдужче (але:дарма що, поки що, тільки що,
хіба що, чи що); якомога, якось і якось (з різними значеннями), якраз,
якнайбільше, якнайдужче, якнайдовше й под.

Зауважте!

Слід відрізняти прислівники, складені з прийменників або часток і різних

частин мови, від прийменників або часток та іменників, прикметників тощо,
коли останні зберігають у реченні свої функції як окремі частини мови, отже,
і пишуться окремо. Пор.: Він повернув убік (куди?) і Ударив у бік (у що?).
Спочатку (коли?) це не було ясно й 3 початку (чого?) розмови вони зрозуміли
вашу думку.

Прочитай вірш напам'ять (як?) На пам'ять (на що?) він подарував мені
книжку.

Окремо пишуться:

а) прислівникові сполуки, що складаються з прийменника та іменника, але в

яких іменник зазвичай зберігає своє конкретне лексичне значення й
граматичну форму, особливо коли між прийменником і керованим ним
іменником можливе означення до цього іменника (прикметник, займенник,
числівник): без відома, без жалю, без кінця, без кінця-краю, без краю, без
 201

ладу, без ліку, без мети, без наміру, без пуття, без сліду, без смаку, без
сумніву, без угаву, без упину, без черги, в затишку, в міру, в нагороду, в ногу,
в обмін, в обріз, в позику, в цілості, до біса, до вподоби, до гурту, до діла, до
загину, до запитання, до краю, до крихти, до ладу, до лиха, до лиця, до міри,
до ноги, до обіду, до останку, до пари, до пня, до побачення, до пори, до
пуття, до речі, до решти, до сих пір, до смаку, до смерті, до снаги, до
сьогодні, за годину, за дня, за кордон, за кордоном, за рахунок, за світла, з
болю, з-за кордону, з краю в край, з переляку, з радості, з розгону, на бігу, на
біс, на вагу, на весну (але на весні), на вибір, на видноті, на відчай, на
відмінно, на віку, на гаму з, на голову, на диво, на дозвіллі, на жаль, на зло, на
зразок, на льоту, на мить, на ніщо, на око, на поруки, на прощання, на
радість, на радощах, на руку, на самоті, на світанку, на скаку, на славу, на
слово, на. сміх, на совість, на сором, на ходу, на шкоду, на щастя, над силу,
не з руки, ні на гріш, під боком, під гору, під силу, по закону, по змозі, по
знаку, по можливості, по правді, по силі, по совісті, по сусідству, по суті, по
черзі, по щирості, у вигляді, уві сні, у поміч, у стократ, через силу, як слід, як
треба;

б) словосполуки, що мають значення прислівників і складаються з двох

іменників (зрідка —числівників) та одного або двох прийменників: від ранку
до вечора, день у день, з боку на бік, з дня на день, один в один, раз у раз, рік у
рік, час від часу;

в) словосполуки, які в реченні виконують функції прислівника та

складаються з узгоджуваного прийменника (числівника, займенника) й
наступного іменника: другого дня, таким чином, темної ночі, тим разом,
тим часом і т. ін.;

г) прислівники, утворені сполученням прийменника з повним прикметником

чоловічого (середнього) роду: в основному, в цілому;
 202

ґ) прислівники, утворені сполученням прийменника по зі збірним

числівником: по двоє, по троє, по четверо тощо.

Через дефіс пишуться:

а) складні прислівники, утворені від прикметників і займенників за

допомогою прийменника по та закінчення -ому, -ему(-єму) або -(к) и: по-
батьківському, по-бойовому, по-братньому, по-господарському, по-іншому,
по-козацькому, по-нашому, по-своєму, по-сусідському, по-українському, по-
християнському; по-батьківськи, по-братерськи, по-господарськи, по-
людськи, по-сусідськи, по-українськи; також по-латині;

Зауважте!

У прислівниках цього типу, утворених від складних прикметників, що

пишуться через дефіс, дефіс ставиться тільки після по-: по-
соціалдемократичному.

б) складні прислівники, утворені за допомогою прийменника по від

порядкових числівників: по-перше, по-друге, по-третє тощо;

в) неозначені складні прислівники з частками -будь, -небудь, казна-, -то,

хтозна-: аби-то,будь-де, будь-коли, будь-куди, де-небудь, десъ-mo, казна-де,
казна-коли, коли-будь, коли-небудь, куди-будь, куди-небудь, так-то, хтозна-
як, як-небудь;

г) складні прислівники, утворені з двох прислівників: вряди-годи, десь-інде;

десь-інколи, сяк-так і т; ін.;

ґ) складні прислівники, утворені повторенням слова або основи без

службових слів або зі службовими словами між ними: будь-що-будь, віч-на-
віч, всього-на-всього, далеко-далеко, де-не-де, коли-не-коли, ледве-ледве, ось-
ось, пліч-о-пліч, хоч-не-хоч, як-не-як.
 203

22. Службові частини мови. Визначення ф-ї в реченні.

Службові слова — це неповнозначні слова, які не називають реалій, а тільки

вказують на відношення між ними.

Службові слова
прийменник сполучник частка
в, на, під, і, й, але, що, би, б, ж, же,
поміж щоб, де казна-, не
До службових частин мови належать прийменник, сполучник і частка. На
відміну від повнозначних слів, їм не властива номінативна функція, тобто
вони не виступають назвами предметів, дій, ознак, кількості, а тому на
питання не відповідають і членами речення не бувають.

Службові частини мови служать тільки для вираження різних відношень між
словами (прийменники), між словами і реченнями (сполучники) або ж
надають словам і реченням різних відтінків (частки).

Спільними ознаками всіх службових частин мови є те, що вони:

 204

 не називають предметів, ознак, дій, кількості і не мають, отже,

лексичного значення;
 не мають властивих повнозначним (самостійним) частинам мови
морфологічних ознак;
 не змінюють своєї форми;
 не бувають членами речення.

До службових частин мови належать прийменник, сполучник і частка.

У шкільній практиці Вигук також розглядають як службову частину
мови. В університетській його розглядають окремо.
ПРИЙМЕННИК
Прийменник — незмінна службова частина мови, що, виражаючи залежність
іменника, числівника, займенника від інших слів у словосполученні і в
реченні, вказує на:
 об'єкт дії — повідомити (про що?) про концерт, подарунок (для
кого?) для сестри; напрямок — поїздка (куди?) на курорт; місце
— зустрітися (де?) біля клубу; причину — замовк (із якої причини?) від
несподіванки;
 мету — зібратися (для чого? ) на нараду тощо.

Прийменник членом речення не буває, але разом із самостійною частиною

мови входить до складу члена речення.

Один і той же прийменник може виражати різні відношення. Порівняйте:

вийшов за двері (напрямок) — стояв за дверима (місце);
купив за гривню (об'єкт) – повернувся за годину (час);
переступив через поріг (об'єкт дії) – прийшов через тиждень (час)
— помилився через неуважність (причина).

Одне й те саме значення може бути виражене за допомогою різних

прийменників, причому відмінкові форми можуть бути й
однаковими (майданчик біля школи — майданчик коло школи), і
різними (майданчик при школі).
 205

Прийменники можуть змінювати значення словосполучення на протилежне:

читати (коли?) до вечері — читати (коли?) після вечері;
почепити (де?) над картиною — почепити (де?) під картиною.

Це дає підставу говорити про синонімічність та антонімічність деяких

прийменників.
НЕПОХІДНІ Й ПОХІДНІ ПРИЙМЕННИКИ
До непохідних належать прийменники, спосіб творення яких визначити
неможливо: до, за, на, під та ін. Похідними є прийменники, утворені:
 способом складання непохідних прийменників: з-під, із-за, понад, з-
поміж;
 способом переходу з інших частин мови: кругом (хати), близько
(полудня), назустріч(виборам), під час, у зв'язку з, згідно з.

У деяких сполученнях слів, до яких входить іменник із непохідним

прийменником, іменник втрачає своє предметне значення, і тоді все
сполучення слів виконує роль похідного прийменника: з
метою перевірки (порівняйте: для перевірки),у напрямку лісу (до лісу), в силу
обставин (через обставини). Така ж втрата семантики дієприслівника
спричиняє утворення похідних прийменників починаючи з, незважаючи на.
УЖИВАННЯ ПРИЙМЕННИКІВ
Деякі прийменники мають варіанти: о — об, у — в, з — зі — із, над —
наді тощо. Здебільшого їхнє вживання мотивується критерієм милозвучності
(о — перед приголосним: о другій; об — перед голосним: об одинадцятій;
з — перед словом, що починається голосним звуком: з озера; із — між
словами, перше з яких закінчується, а друге починається приголосним
звуком: поговорив із приятелем; зі — коли перше слово закінчується
голосним, а друге починається двома чи трьома приголосними
звуками: змагання зі стрибків; але цієї закономірності дотримуються не
завжди: вироби з (або із, але не зі) пластиліну. У віршованому тексті, де
 206

велику роль відіграє ритміка, критеріями вибору того чи іншого варіанта

служить наявність (чи кількість) у ньому голосних звуків.

Непохідні прийменники можуть уживатися як з однією, так і з двома або

навіть трьома відмінковими формами іменників чи займенників. Зокрема:
від, до, біля, без — тільки з родовим: до (чого?) ранку;
між, під, над — зі знахідним та орудним: під (що?) гараж,
під (чим?) гаражем;
на, по —- зі знахідним та місцевим: на (що?) землю, на (чому?) землі;з,       
за — із родовим, знахідним, орудним: відбувалося за (чого?) панщини;
сісти за (що?) кермо, сидіти за (чим?) кермом.

Похідні прийменники, утворені від інших частин мови, вживаються з

родовим відмінком: шляхом відбору, край стола, протягом року, за
винятком неділі.

Якщо в похідному складеному прийменнику останнім сегментом є

непохідний прийменник, то зберігається та відмінкова форма іменника, що й
у звичайному словосполученні: поруч з (ким?), незалежно
від (чого?), незважаючи на (що?) і т. д.

Похідні складені прийменники іменникового походження вживаються,

зазвичай, у науковому та офіційно-діловому стилях:
Згідно з планом роботи проведено перевірку бібліотечного фонду (Із
доповідної записки). Дієприслівник, на відміну від дієприкметника, не
змінюється (Із журнальної статті).
НАПИСАННЯ ПРИЙМЕННИКІВ
Похідні прийменники пишуться разом, окремо і через дефіс.

Разом пишуться похідні прийменники, утворені переходом із

прислівників (навколо, поруч) та прийменниково-іменникових
сполучень (унаслідок, упродовж), а також поєднанням непохідних
 207

прийменників (понад, поза, задля, проміж), крім тих, першою частиною яких

є з-, або із-(з-за, із-над, з-поміж). Такі прийменники пишуться через дефіс.

Окремо пишуться прийменники, до складу яких входять слова, що втратили

своє лексичне значення, та непохідні прийменники: з метою, під час,
незалежно від, на відміну від тощо.
Послідовність розбору прийменника
1. Речення з прийменником.
2. Аналізоване слово.
3. Похідний чи непохідний.
4. З яким відмінком ужито.
5. На що вказує.
6. Особливості написання.
СПОЛУЧНИК
Сполучником називається службова частина мови, яка вживається для
зв'язку однорідних членів речення, частин складного речення та складових
частин тексту.
У цьому світі молитися і любити — єдиний шанс (Н. Мориквас).
Гроно у руці було схоже на сонне дитинча. Та варто було торкнутись ягоди
— і вона прозрівала блискучею зіницею (Г. Тютюнник).

Сполучник не має лексичного значення, не змінюється, не буває членом

речення, не входить ні до члена речення, ні до частин складного речення.
СПОЛУЧНИКИ СУРЯДНОСТІ ТА ПІДРЯДНОСТІ
Сполучники сурядності поєднують рівноправні, синтаксично незалежні одна
від одної мовні одиниці — слова, частини складного речення, речення чи
групи речень у тексті.

До них належать:
1. єднальні: і, й, та (= і), їй ... ні. Вони означають поєднання або
приєднання:
Вода в річці зеленіє і зливається з надбережною тирсою (С. Фостун).
 208

У кожного в руках тяжкий залізний молот, і голос сильний нам згори, як

грім, гримить: "Лупайте сю скалу? Нехай ні жар, ні холод Не спинить
вас!  (Франко).
2. протиставні: а, але, та (= але), проте, зате, однак, які виражають
зіставлення або протиставлення:
Були на довгому шляху нашого народу успіхи, та не рідко, а точніше, надто
часто траплялися і помилки, й поразки. Проте історію змінити неможливо,
її треба вивчати (Із журналу).
Хоч піднімай його домкратом, а хам не стане демократом (Л. Костенко).
3. розділові: або, чи, або ... або, чи ... чи, то ... то, чи то ... чи то, які
вказують на несумісність явищ або їхню черговість:
По дашку прозорої веранди ходили то дощі, то голуби. (Л. Костенко). Чи то
мене судомить почало, чи то здригнулись Кременецькі гори? (Г. Петрук-
Попик).

Сполучники підрядності з'єднують залежну частину складного речення з

головною. До сполучників підрядності належать:
1. причинові:  бо,  тому що, через те що, оскільки, у зв'язку з тим що:
Поет не боїться від ворога смерті, бо вільная пісня не може умерти (Леся
Українка).
Вкраїнський хліб тому такий смачний, що він завжди замішаний на пісні (Є.
Летюк).
2. часові: коли, поки, тільки, як, щойно, ледве, як тільки.
Додому я приїхав пізно, коли вже місяць росив на ясени вологе срібло (М.
Стельмах).
Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди (Шевченко).
3. умовні: якщо, якби, коли б: 
Якби мені дістать струна живих, потужну б пісню я на струнах
грала (Леся Українка).
 209

Як не зійде сива м'ята із-під снігу — я сльозами розтоплю холодну кригу (А.

Малишко).
4. мети: щоб (щоби); для того, щоб: 
Щоби зрушити інших, треба бути самому зрушеним (Довженко).
Для того, щоби любити власний народ, не треба ненавидіти інші
народи (Кобилянська).
5. допустові: незважаючи на те що, хоч, дарма що, хай:
Незважаючи на те, що всі вели себе невимушено і просто, на обличчях людей
була тривога (Г. Тютюнник).
Дарма що стояло сонячне безвітря, листя тріпотіло на деревах вздовж
шляху (Смолич).
6. порівняльні: як, мов, немов, наче, неначе, начебто, ніби:
Садочки зацвіли, неначе полотном укриті (Шевченко).
Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий, так наші молоти гриміли раз у
раз (Франко).
7. з'ясувальні: що, щоб, як:
І мені здавалось, що мати торкалась руками не соняшника, а нахилила до
себе мою голову (М. Стельмах).

Серед сполучників є багато синонімічних, які в реченні можуть заміняти

один одного (у межах кожної групи). Деякі сполучники підрядності
(напр., що, як, щоб) можуть виражати різні відношення між частинами
складного речення.
ГРУПИ СПОЛУЧНИКІВ ЗА БУДОВОЮ
Морфологічно нерозкладні сполучники називаються простими. До них
належать: і, а, та, хоч, що, як.

Сполучники, утворені злиттям двох або більше слів, називаються

складними: щоб (що + б), проте (про -т те), немовби (не + мов + би),
неначебто (не + наче 4- б + то). Такі сполучники пишуться разом.
 210

Сполучники, що складаються з двох чи більше слів, називаються

складеними: тому що, через те що, для того щоб, незважаючи на те що, як
тільки, дарма що. У таких сполучниках усі їхні складові частини пишуться
окремо.
РОЗРІЗНЕННЯ СКЛАДНИХ СПОЛУЧНИКІВ І ОДНОЗВУЧНИХ ІЗ
НИМИ СПОЛУЧЕНЬ СЛІВ
Складні сполучники зате, проте, щоб, якби, якщо, теж треба відрізняти від
займенників та прислівників, ужитих із прийменниками за, про або
частками би (б), же (ж).

Роман силувався вимовити слово, проте не міг (Васильченко). — Старий

дідусь справдешні байки править про те, що діялось на нашім світі (Леся
Українка).
Це лиш слова, зате вони безсмертні (Л. Костенко). — Партія зелених
виступає за те, щоби припинити забруднення довкілля.
Сьогодні теж буде теплий день. — Про те ж розмовляли і вчора.
Якби ви вчились так, як треба... (Шевченко). — Як би це точніше описати?
Щоб жить, ні в кого права не питаюсь (Тичина). — Що б не сказав, усе не
до ладу.

Способи розрізнення:
1) Займенник із прийменником або часткою, прислівник із часткою
виступають у реченні додатком, відповідаючи на питання за що? про
що?, або обставиною, яка відповідає на питання як?
 частку же (ж) можна замінити іншою:
те ж — те саме; так же — так само або й зовсім опустити;
 частку би (б) можна перемістити в позицію після дієслова: про що б
розмову почати — про що почати б розмову;
 складні сполучники можна замінити синонімічними: зате, проте —
але, однак, якби — коли б, щоб — аби.
ПОВТОРЮВАНІ Й ПАРНІ СПОЛУЧНИКИ
 211

Повторювані сполучники складаються з кількох частин, кожна з яких

ставиться перед одним із однорідних членів речення або підрядних речень:
Місяць, неначе човен в синім морі, то виринав, то потопав (Шевченко).
Ні кімната, ні місто, ні нова робота хлопцеві не подобались.

Парні сполучники — це складеш сполучники, одна частина яких вживається

перед першим, а друга — перед другим однорідним членом чи підрядним
реченням,
Тепер у футбол грають не тільки хлопці, але й дівчата.
Послідовність розбору сполучника
1. Речення зі сполучником.
2. Аналізоване слово.
3. Група та підгрупа за синтаксичною роллю.
4. Група за будовою.
5. Особливості вживання і написання.
ЧАСТКА
Часткою називаються службова частина мови, яка надає реченням чи
окремим його членам певних відтінків значення або служить для утворення
окремих граматичних форм. Частки не мають лексичного значення, не
змінюються, не є членами речення.

Окремі частки мають варіанти: би-б, же-ж, що функціонують за законами

милозвучності мови: пішов би — пішла б, згадай же — згадали ж і под.
ГРУПИ ЧАСТОК ЗА ЗНАЧЕННЯМ
Часток у мові досить багато, і виконувані ними функції дуже різноманітні. Це
зумовлює труднощі класифікації, наслідком яких є те, що в різних наукових
працях і навчальних посібниках групи часток вказані не однаково.

У шкільному підручнику наведено поділ на З групи — формотворчі,

заперечні і модальні.
 212

Формотворчі утворюють дієслівні форми умовного (Якби мені черевики, то

пішла б я на музики. — Шевченко) та наказового (Хай зозулі віщують літа.
— Ткач) способів.

Заперечні частки — не, ні, ані:

Ні, я зовсім іще не заповнив золотої анкети життя (Сосюра).

Модальні вживаються для оформлення певних типів речень, для надання

певних смислових відтінків окремим словам, для вираження ставлення мовця
до висловленого змісту. Серед них виділяють:
 питальні — чи, хіба, невже:
Чи совам зборкати орла? (Рильський).
Невже задарма стільки сердець горіло до тебе найсвятішою
любов'ю? (Франко).
 окличні — як, що за, що то за:
Що то за сон був! (Гончар).
Як хотів би я враз обійняти всю красу молодої землі! (Д. Міщенко).
 вказівні — ось, от, он, ген, це, оце, то, ото:
Оце і вся моя кімната (Тичина).
Ось липа кучерява розкинула намет (Н. Забіла).
 стверджувальні — так, еге, авжеж, атож:
Так, я буду крізь сльози сміятись (Леся Українка).
 підсилювальні — же (ж), аж, адже, і, навіть, та й, таки:
Плаче так гірко, аж здригається вся. (Тесленко).
Голос криниці — чого ж ти замовк? (Л. Костенко).
 видільні — тільки, лише (лиш,), хоча (хоч):
Тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив (Леся Українка).
Здобувати хоч синам, як не собі кращу долю в боротьбі (Франко).
 обмежувальні — майже, чи не, трохи не, мало не:
Густа трава була мені майже по коліна (Грінченко).
Цвинтар заріс черешником та зіллям трохи, не в пояс (Марко Вовчок).
 213

 спонукальні — годі, ну, нумо, бодай, бо, но:

Нумо до праці, брати! (Грінченко).
Бодай тії вороги покопали до ноги! (І. Нечуй-Левицький).
 означальні — саме, якраз, точно, дійсно:
А дочка саме хліб з печі виймає (Грінченко).
Концерт почався точно о дев'ятій.
 власне модальні, що виражають упевненість, сумнів, припущення
— мабуть, навряд, нібито:
На щуку хтось бумагу в суд подав, що нібито вона такеє виробляла...
(Глібов).

Примітка 
У багатьох працях виділяються ще словотворчі частки, за допомогою яких
утворюються неозначені та заперечні займенники (будь-який, хтось,
абищо) та подібні до них прислівники (де-небудь, хтозна-коли, ніяк). Але у
складі цих слів вони виступають префіксами і суфіксами.
НАПИСАННЯ ЧАСТОК
Більшість часток пишуться окремо від слів, до яких вони відносяться.

Частки бо, но, то, таки пишуться через дефіс, якщо стоять безпосередньо

після слова, до якого належать, в інших випадках вони також пишуться
окремо. Порівняйте:
Завдяки наполегливим тренуванням команда досягла-таки помітних успіхів.
— Завдяки наполегливим тренуванням команда таки досягла успіхів.

У частках, що складаються з двох слів, ці слова пишуться окремо одне від

одного: що за, навряд чи, трохи не, ще й, чи не тощо.

У сумнівних випадках (наприклад, егеж, якраз, невже) доцільно вдатися до

прийому заміни синонімом — частками так, саме, хіба. Якщо така заміна
можлива, то слово слід писати разом. Порівняйте:
Тоді якраз (саме) починалися жнива. — Ми почули, як раз щось сильно
стукнуло, а вдруге дещо тихіше.
 214

ЧАСТКИ, СПІВЗВУЧНІ З ІНШИМИ ЧАСТИНАМИ МОВИ

Чимало часток, які звучанням збігаються з іншими частинами мови: і — зі
сполучником сурядності; як, хоч, чи, мов, наче, немов, неначе, мовби — зі
сполучниками підрядності; точно, справді, рівно — із
прислівниками; саме — із займенником (але з наголосом на другому складі).
Тому завжди треба з'ясовувати, яку роль у реченні відіграє слово,
застосовувати визначення частин мови. Наприклад у реченні: Тільки і
дишемо було, як наїде гостей (Марко Вовчок) і нічого не з'єднує, а лише
підсилює наступне слово. Тому це не сполучник, а частка.
НЕ І НІ З РІЗНИМИ ЧАСТИНАМИ МОВИ
Не і ні — найчастіше вживані частки. Вони можуть уживатися з різними
частинами мови. Написання цих часток регулюється низкою правил.

Не пишеться разом, якщо;
 слово будь-якої частини мови без не не вживається: немовля, неозорий,
нехтувати, ненароком;
 коли не надає слову протилежного значення, яке може бути виражене
іншим словом, без не: недруг (ворог), недалекий (близький), невиразно
(туманно).

У цих випадках не є префіксом або частиною кореня.

Не пишеться окремо, якщо:
 у реченні є протиставлення, заперечення: Не далекі краї його
приваблювали, а можливість учитися. То не ясний сокіл квилить-
проквиляє (Народна творчість).
 слово (іменник, прикметник, прислівник)
виступає в реченні присудком і не стосується
відсутнього дієслова-зв'язки: Він мені не (є) друг; Ставок не (є) глибокий, але
купатись у ньому можна. У таких реченнях не — заперечна частка.

Ні пишеться разом, якщо:
 слово без ні не вживається: нікчемний, нісенітниця, нівроку;
 215

 входить до інших слів як словотвірний

префікс: ніхто, ніякий, ніде.

Ні пишеться окремо, якщо:
 є заперечною часткою: Не лишилось ні клаптика незасіяної землі;
 є повторюваним єднальним сполучником із заперечним значенням: Не
буде у думах моїх ні мук, ні страждань, ні плачу (Рильський). Не хоче він ні
пить, ні їсти і все у мрії порина (Сосюра).

Інші правила стосуються окремих частин мови і їхніх форм — займенників,

дієслів, дієприкметників, прислівників.
Послідовність розбору частки
1. Речення з часткою.
2. Аналізована частка.
3. Розряд і значення, яке передає частка.
4. Особливості вимови та написання.
ВИГУК
Вигук — це незмінна частина мови, що виражає почуття і волевиявлення, не
називаючи їх. Вигуки не належать ні до самостійних, ні до службових частин
мови.

За значенням вигуки поділяються на:

  емоційні, що виражають почуття і переживання: о, ой, ах, фу, пхе;
  вигуки волевиявлення, що передають спонукання, заклик і т.
д.: цить, гов, алло, ну, гей, гайда, нумо, вйо, ціп-ціп та ін.

Деякі вигуки утворились від іменників у кличній формі: Людоньки! Господи!

Горенько моє! 
Вигуками стали і деякі усталені звороти: Цур тобі!

Окрему групу становлять звуконаслідувальні слова: гуп, дзень, ха-ха-ха, ш-

ш та ін.
 216

Близькі за значенням до вигуків слова ввічливості (спасибі, до

побачення), лайливі вислови (чорт забери).

В окремих випадках вигуки можуть вживатися в ролі членів

речення: Гетьте(зникніть), думи, ви хмари осінні (Леся
Українка). Спасибі (дякую) вам, люди добрі! Навколо чуєм хрум-
хрум… хрусь-хрусь (якісь звуки) (Коцюбинський).
НАПИСАННЯ ВИГУКІВ
Вигуки, що складаються з протяжних звуків або повторюваних частин,
пишуться через дефіс: шур-шур, ж-ж-ж, аго-о-ов, гай-гай, киць-киць та ін.

Вигуки можуть відділятися від інших слів у реченні комами: Ой, як же ви

мене налякали! (Маковей). Тут чисто, ясно, весело, ох, як весело! (Франко).

А також знаком оклику (здебільшого на початку речення), якщо

вимовляються з окличною інтонацією: Ай! Як тут гарно! (Коцюбинський).

Вигуки, вжиті у значенні іменників, часто пишуться в лапках: Твоє журливе

"ку-ку" спливало, як сльози по плакучій березі (Коцюбинський).
Послідовність розбору вигуку:
1. Речення з вигуком.
2. Аналізований вигук.
3. Група за значенням.
4. Особливості вимови і написання.
5. Пунктуаційне оформлення.
Функції

Службові слова (прийменники, сполучники, частки) виконують важливу

комунікативно-стилістичну функцію. Вони беруть участь у формуванні
більшості неод- нослівних речень, надають їм усталеної нормативності,
певної значеннєвості і стилістичного забарвлення.
 217

Кожне службове (неповнозначне) слово своєрідно доповнює те, що

виражається в реченнях повнозначними, словами, слугує засобом вираження
різних семантико- синтаксичних відношень між повнозначними словами в
реченні і між реченнями. Службові слова суттєво впливають на стилістичне
спрямування кожної мовленнєвої конструкції. Без них, як правило, не
утворюється жодне розгорнуте висловлювання. Службове слово завжди або
об’єднує повнозначні слова в реченні у певну змістову й синтаксичну
цілісність, уточнює передаваний реченням зміст, або підсилює чи обмежує
значення певних елементів речення.

23. Синтаксис. Предмет синтаксису. Визначення речення. Ознаки і типи

речень. Речення і судження. Актуальне членування. Тема і рема.

Синтаксис – (побудова, складання) – 2 розділ граматики, бо 1 – морфологія.

Термін синтаксис використовується в двох значеннях:

1) як розділ мовознавства (як система лінгвістичних понять про синтаксичну
будову мови); 2й розділ граматики.
2) як власне-будова мови.

Синтаксис - це розділ граматики, який вивчає особливості будови,

семантики й функціонування синтаксичних одиниць.
 218

Обєкт – синтаксичні одиниці, їхні компоненти, і більш складні, які

складаються з цих компонентів.

Типи синтаксичних одиниць прийнято відзначати на грунті таких ознак:

1. Структура (форм-синтаксична)
2. Значення (семантико-синтаксична)
3. Функція.

Просте речення – основна одиниця синтаксису, мінімальна одиниця

повідомлення комунікативного рівня. Це монопредикативна одиниця з
комунікативною фу-ю. Мінімально може складатися з 1 компонента.

Під предикативністю розуміють співвідношення зміст речення з реальною

дійсністю. Пр.. Весна. Студенти навчаються.

Складне – речення поліпредикативвна одиниця з комунікативною ф-ю.

Мінімально складається з 2 предикативних частин

Основними синтаксичними одиницями виступають синтаксичне слово,

словосполучення та речення.
Синтаксичним словом називається елементарна синтаксична одиниця, якій
властиве співвідношення форми та змісту. У реченні Кожний з нас рано
почав працювати (О.Гончар) реалізуються синтаксичні слова: кожний з нас
+ рано + почав працювати. Синтаксичне слово відрізняється від
морфологічного, пор. Кожний з нас – три морфологічні слова й одне
синтаксичне; почав працювати – два морфологічні слова й одне синтаксичне.
Синтаксичне слово завжди виконує функцію одного члена речення.
Словосполучення – це синтаксична одиниця, котра утворюється підрядним
прислівним синтаксичним зв’язком з двох або більше повнозначних слів для
розгорнутого називання певного явища: читати книжку, дивитися фільм,
цікаве оповідання, говорити схвильовано. Основною синтаксичною
 219

одиницею є речення, в якому реалізуються усі потенції синтаксичного слова

та словосполучення.
Речення – синтаксична одиниця, що побудована за усталеним зразком,
виражає відносно закінчену думку або певну емоцію та виступає основним
засобом комунікації, пор.: Журавлі знову повернулися до своїх гнізд. Як мені
хочеться повернути все минуле.
Складне речення не виступає окремою одиницею, а є комбінаторним
варіантом речення, тому що його частини структурно дорівнюють простим
реченням.

Речення- це мінімальна одиниця мовлення, оформлена за законами певної

мови, що є відносно завершеною одиницею спілкування та вираження думки.

Речення має такі ознаки:

1.Предикативність- це синтаксична категорія, що виражає співвідносність

повідомлення з дійсністю. Предикативні відношення виражають ствердження
або заперечення дії. Вона становить єдність двох категорій: дієслівної
категорії часу та категорії модальності. Носієм предикативності у реченні або
головний член речення в односкладному реченні. Предикативність
реалізується категорією:Часу;Способу;Виду;Особи.

2.Модальність - це категорія, що виражає відношення змісту висловлення до

дійсності. Ця категорія виявляє себе теж за допомогою присудка, його
граматичними формами способу, часу, модальними частками та іншими
засобами.

Речення можуть мати реальну модальність ( означають реальну дію: Наші

діти підростають, Наші діти підростатимуть, Наші діти виросли).

Типи речень за метою висловлення:

 220

Розповідні- речення містять повідомлення про факти, події, явища:

наприклад: Я вперше в Києві. Це місто- прекрасне, як усмішка долі.
Розповідні речення дуже різноманітні за змістом і структурою.

У них можуть повідомлятися:

-Реальні події: Місто Помпеї було зруйноване внаслідок вулкану у 79 році

нашої доби.

-перераховувати предмети, події, явища:  А з очеретів видибала лисичка.-

давати характеристику, опис природи. Основним засобом оформлення
розповідних речень є інтонація. Вони вимовляються рівним тоном, на
логічно наголошеному слові, тоді тон підвищується, далі йде пауза і у кінці
речення тон знижується.

Питальні – речення містять у собі питання, що вимагає відповіді у

співрозмовника .

Засобами вираження питання у питальних реченнях є специфічна питальна

інтонація, питальні займенники, частки та порядок слів. Слово, що виражає
питання стоїть на початку речення.

Типи речення за емоційним насиченням. За ступенем емоційного насичення

речення поділяються на 2 типи :

Неокличні речення- це речення, які не мають особливого емоційного

насичення. Вони вимовляються звичайною інтонацією, властивою для
кожного з типів речень за метою висловлення .

Окличні речення- це розповідні, питальні, спонукальні, бажальні речення, що

вимовляються з піднесенням тону для вираження емоцій: почуття радості,
захоплення, здивування, страху. Вкінці окличного речення ставиться знак
оклику.
 221

Типи речення за структурою поділяються на: прості та складні.

Прості- це речення, що мають у своєму складі один предикативний центр.

Складне- речення , яке має дві і більше предикативних центри і складається з

двох і більше частин простих речень.

Просте та складне речення мають ряд відмінних ознак. У простому реченні

складовою частиною є член речення і словосполучення . У складному-
структурним елементом є ціле речення.

Однак проста частина складного речення називається речення умовно,

оскільки хоч і має будову простого речення та насправді у простого
компонента відсутня  така суттєва ознака, як інтонаційна завершеність- її має
ціле складне речення, а не кожна його частина. Всередині простого речення
основним є предикативний зв'язок між підметом і присудком, частини
складного речення об’єднуються сурядним, підрядним або
безсполучниковим зв’язком. Одиницею зв'язного мовлення є речення. Таким
чином, формування поняття простого речення є дуже важливим у курсі
вивчення української мови.Саме поняття речення тісно пов'язане з поняттям
словосполучення та синтаксичного зв'язку в реченні. Відомо, що матеріалом,
з якого будується речення, є словосполучення. недостатня увага вчителя на
уроках формування знань про речення та інші синтаксичні поняття досить
часто спричиняє масу грубих помилок як у письмових роботах учнів, так і в
їхньому повсякденному мовленні.

Як і інші форми мислення, судження фіксується, зберігається і передається з

допомогою мовних засобів. Мовною формою вираження судження є речення,
яке є його матеріальною оболонкою.

Незважаючи на те, що між судженням і реченням є органічний взаємозв'язок

між ними є певні відмінності.
 222

По – перше ,одне й теж судження можна виразити різними граматичними

формами.

Наприклад: думка „Все змінюється” може бути виражена реченням „Ніщо не

зостається незмінним”. Зазначимо також, що одна і таж думка може бути
виражена взагалі різними національними мовами. Судження „Я сьогодні
черговий” можна виразити німецькою мовою: „Ich bin heute klassen Ordner”

По – друге, судження, як було сказано, складається і трьох елементів:

суб'єкта, предиката і зв'язки, а речення може складатися із різної кількості
елементів.

Наприклад: у судженні „Громадяни України мають право розвивати свою

національну культуру” вісім слів, але три терміни.

Судження може бути виражено і одним словом: „Весна”, „Темніє”.

По-третє, судження як форма мислення є не матеріальним, а ідеальним.

Речення - це звукова матеріальна оболонка судження, засіб з допомогою

якого люди спілкуються один з одним, обмінюються думками, а інколи
враженнями чи емоціями.

В літературі по логіці існує думка про те, що судження можуть

висловлюватись розповідними реченнями, а інші типи речень, питальні чи
окличні, нібито не є формою вираження судження. Але є питальні і окличні
судження, які інколи теж можуть дещо стверджувати або заперечувати.
Речення: „Кому може сподобатися така робота?”, „Чи я хотів його образити”,
висловлюють такі думки як, відповідно, „Робота виконана неякісно”, „Я не
хотів його образити”.

Мовний зміст речення не обмежується одним щаблем абстрактності. Крім

синтаксеми як найабстрактнішого рівня граматичного значення речення,
 223

існує ще один, менш абстрактний рівень його змісту — граматичне

членування речення, тобто члени речення. Вони не притаманні реченню
загалом, як, наприклад, категорія предикативності, а є його
складниками.Членами реченням абстрактні синтаксичні категорії, усталені
форми для опису ситуацій, вираження типових компонентів реального змісту
речення. їх поділяють на головні і другорядні .У сукупності члени речення
здатні відобразити будь-яку інформацію.

Однак самі по собі члени речення не здатні виразити відносної вагомості

різних компонентів повідомлення. Це здійснюється за
допомогою актуального членування речення. Воно полягає у поділі речення
на дві частини — вихідну (те, про що говориться) і власне інформативну (те,
що повідомляється). Вихідну частину позначають термінами «основа»,
«дане», «відоме», «тема», а інформативну — термінами «ядро», «нове»,
«невідоме», «рема»: Завтра (тема) вирушаємо в турпохід (рема). Декана звуть
(тема) Євген Михайлович (рема).Тема і рема можуть збігатися з поділом на
групу підмета й групу присудка, але частіше вони не збігаються: Ліс (тема)
усе густішав, чорнішав (рема).Тема, як правило, передує ремі. Але можлива й
інверсія, коли невідоме стоїть на початку речення: Навіть він (рема) не міг
нічого зробити (тема). У такому випадку рема є особливо наголошеною,
інтонаційно виділеною.Актуальне членування передбачає входження речення
в ширший контекст, адже речення набуває конкретного членування залежно
від інших речень, які його оточують і пов'язані з ним спільним змістом.
 224

24. Словосполучення. Ознаки словосполучення. Різновиди

словосполучень за способом зв'язку між словами. Види підрядних
 225

словосполучень. Фразеологічні, лексичні, морфологічні, синтаксично

нерозкладні словосполучення.

Словосполучення
Словосполучення - це смислове й граматичне об'єднання двох або
кількох повнозначних слів на основі підрядного синтаксичного
зв'язку: святковий день, сумлінно працювати, грона винограду.
Словосполучення не ототожнюється ні зі словом, ні з реченням.
Ознаки словосполучення:
 складається з двох (кількох) повнозначних слів;
 називає предмет, дію, їхні ознаки;
 становить розчленовану конкретизовану назву певного явища;
 виступає елементом речення;
 позбавлене завершеного інтонаційного оформлювання;
 не є самостійною одиницею мовного спілкування.
Словосполучення різняться за будовою і значенням (яке залежить від
будови).
Словосполучення характеризують за:
1. будовою;
2. типом синтаксичного зв'язку;
3. ступенем семантичного злиття компонентів;
4. засобами зв'язку компонентів;
5. морфологічним вираженням головного слова;
6. смисловими відношеннями між компонентами.
Словосполучення пов'язане з іншими синтаксичними одиницями
(мінімальною синтаксичною одиницею і реченням), має з ними спільні й
відмінні ознаки.
Словосполучення і слово.
 226

Обидві синтаксичні одиниці є комунікативними одиницями й

комунікативну функцію виконують лише у складі речення. І слово, і
словосполучення виконують номінативну функцію, отже, позбавлені
предикативності. Вони є будівельним матеріалом для речення. Відмінність
між словом і словосполученням полягає в тому, що словосполучення
складається як мінімум із двох повнозначних слів і є мінімальним контекстом
для слова. Залежні слова в підрядних словосполученнях звужують обсяг
позначуваного поняття, даючи йому точнішу назву.
Словосполучення і речення.
Ці одиниці є синтаксичними одиницями-конструкціями, компоненти
яких пов'язані синтаксичним зв'язком. Обидві одиниці позначають
розширений факт дійсності.
Відмінності між словосполученням і реченням
Між словосполученням і реченням існують істотні відмінності:
а) словосполучення—номінативна одиниця, речення - комунікативна,
тому словосполучення входить у комунікативну систему тільки через
речення;
б) словосполучення характеризується інтонацією називання, а речення
-повідомлення;
в) реченням може виступати й один повнозначний компонент, а
словосполучення складається як мінімум із двох;
г) у реченні реалізуються три основні типи синтаксичного зв'язку -
предикативний, підрядний і сурядний, у словосполученні - підрядний і
сурядний.
Однак не всі сполучення слів у реченні є синтаксичними
словосполученнями. Зокрема, не є словосполученнями предикативне ядро
речення (Ліс шумить, Робітники працюють, Трава зелена); аналітичні форми
прикметників і дієслів (більш значущий, буду писати); синтаксично
нерозкладні конструкції і фразеологізми (Кривий Ріг, Новий Буг, гарбуза
дати, тримати камінь за пазухою).
 227

Типи і форми синтаксичних зв'язків (ніби це і є різновиди

словосполучень за способом зв'язку між словами?)
Згідно з функціональним підходом в україністиці останнім часом
виділяють такі типи синтаксичних зв'язків:
1) предикативний (у простому і частково в складному реченнях) – це
зв'язок між підметом і присудком, який є реченнєво-твірним зв'язком, що
формує структурну основу простого двоскладного речення;
2) підрядний (у словосполученні, простому і складному реченнях) –
синтаксичний зв'язок, що вказує на граматичну залежність одного
компонента від іншого в реченні чи словосполученні;
3) сурядний (у словосполученні, простому і складному реченнях) –
синтаксичний зв'язок, що поєднує граматичні компоненти в словосполученні,
простому та складному реченнях.
Диференційною ознакою розмежування типів синтаксичних зв'язків є
напрямок синтаксичної залежності:
1) двобічний (взаємозв'язок) - властивий предикативному зв'язку;
2) однобічний - підрядному зв'язку;
3) відсутність залежності - сурядному зв'язку.
Типи підрядного зв'язку:
 228

Підрядний зв'язок у словосполученні і простому реченні реалізується

формами слова, а в складнопідрядному реченні засобами його вираження
виступають сполучники і сполучні слова, наприклад: І все на світі треба
пережити (Л. Костенко); Розтьохкався соловейко на калиноньці (П.
Грабовський); Ще густіший морок виповняв глибокі чорториї. що збігали в
долину по схилу прибережного узгір 'я (М. Коцюбинський).
1) узгодження — слова в словосполученні узгоджуються в роді, числі
й відмінку; головним словом виступає іменник або будь-яка інша частина
мови у значенні іменника, а залежними словами можуть бути прикметники,
дієприкметники, займенники, числівники (їстівні гриби, зрубане дерево,
сьомий день); 2) керування — головне слово (дієслово) вимагає від
залежного (іменник або інші частини мови у значенні іменника) форми
певного відмінка (підійти до столу, берег моря); 3) прилягання — залежне
 229

слово має незмінну форму і поєднується з головним тільки за змістом.

Найчастіше прилягають прислівники, дієприслівники, інфінітиви (зібралися
вранці, йшли співаючи, звелів атакувати).
4) Кореляція – окрема форма підрядного зв’язку в іменниково-
іменникових словосполученнях, що виявляється в дублюванні одним
іменником флексії іншого для реалізації апозитивних відношень між
прикладкою і означуваним словом, що виражаються узгодженням у відмінку:
місто Відень.
Словосполучення
Синтаксично нерозкладними (невільними) є словосполучення, що
синтаксично не розчленовуються на складові компоненти й виконують у
реченні єдину синтаксичну функцію, виступаючи одним членом речення,
хоча й складаються з лексично самостійних, повнозначних слів.
У таких словосполученнях один із компонентів лексично послаблений
(словосполучення підвищеної потужності, високий на зріст, нової
конструкції у висловах трактор підвищеної потужності, баскетболіст високий
на зріст, машина нової конструкції, де вони виступають у функції означення).
До синтаксично нерозкладних належать також словосполучення три
дні, кілька учнів, п’ять зошитів, багато людей тощо, у яких стрижневі слова
(три, кілька, п‘ять, багато) лексично пов’язані з другим компонентом, а все
словосполучення виступає як один член речення.
Такими є і фразеологічні словосполучення, що в реченні виступають
у ролі одного члена речення, а своїм значенням співвідносні з окремим
словом (наприклад: замилювати очі — обманювати, прикусити язика —
замовкнути, пекти раків — червоніти, продавати зуби — сміятися та ін.).
Лексичні словосполучення. Становлять лексико-граматичну єдність
двох чи більше повнозначних слів (часто ускладнених службовим словом),
яка синтаксично не членується, виражає одне поняття, виступає одним
членом речення: Львівська область, Атлантичний океан, Далекий Схід, білий
 230

вірш, мовний апарат людини, неозначена форма дієслова, чорне золото,

космічний корабель.
ТИПИ СЛОВОСПОЛУЧЕНЬ ЗА МОРФОЛОГІЧНИМ
ВИРАЖЕННЯМ ГОЛОВНОГО СЛОВА
Залежно від того, до якої частини мови належить головне слово,
словосполучення поділяються на такі типи:
1. Іменникові (субстантивні) - з іменником у ролі головного слова, який
сполучається: з) з прикметником (сучасне життя, рухливі ігри, вступна
бесіда, погожі дні); б) з іменником у непрямих відмінках без прийменника та
з прийменником (перемога народу, мрії про волю); в) з займенником (цей
день, твоя увага, наша радість); г) з дієрикметником (пожовкла трава, зів 'ялі
квіти, посивіле волосся); ґ) з прислівником (читання вголос, їзда верхи); д) з
інфінітивом (уміння говорити, бажання вчитися).
2. Дієслівні (вербальні) словосполучення, в яких головним словом
виступає дієслово, що сполучається: а) з іменником у непрямих відмінках без
прийменника та з прийменником (виконати доручення, шанувати бабусю,
навчатися мови, вірити людині, писати на папері); б) з інфінітивом (учитися
малювати, просити привітати);
в) з прислівником (жити чесно, відповідати чітко, читати вголос);
г) із займенником без прийменника та з прийменником (поважати її,
турбуватися про нього).
3. Прикметникові (ад'єктивні) словосполучення - з прикметником у
ролі головного слова, який сполучається: а) з іменником у непрямих
відмінках, з прийменником і без прийменника (потрібний людям, вдячний
дітям, рожевий від сонця); б) з прислівником (дуже цікавий, надзвичайно
вдалий, напрочуд вродливий); в) із займенником без прийменника та з
прийменником (відомий всім, залежний від мене); г) з інфінітивом (здатний
працювати, змушений залишити, готовий допомогти).
4. Числівникові (нумеральні) словосполучення - з числівником у ролі
головного слова, що найчастіше сполучається: а) з іменником у непрямих
 231

відмінках (двоє курчат, обидві дівчинки, кілька кварталів); б) з числівником

(один з п'яти).
5. Займенникові (прономінальні) словосполучення - з займенником у
ролі головного слова, який сполучається: а) з іменником (хтось із малюків,
когось із класу); б) з прикметником (щось цікаве, хтось у білому); в) з
займенником (щось інше, кожного з нас).
6. Прислівникові (адвербіальні) словосполучення - з прислівником у
ролі головного слова, який сполучається: а) з іменником (високо в небі,
далеко від міста); б) з прислівником (зовсім добре, пізно ввечері, досить
повільно).
До прислівникових словосполучень належать також і словосполучення
з предикативними прислівниками (словами категорії стану) в ролі головного
слова (цікаво послухати, мені холодно, темно в лісі).
25. Просте речення. Загальна класифікація простих речень.
Простим називається речення, в якому є тільки одна граматична основа
(предикативний центр).
Типи простих речень:

1. За складом граматичної основи

Двоскладні Односкладні

Людина стає людиною Не можна судити про людину з першого

тільки серед людей (Й.
погляду (Ж. Лабрюйєр).
Бехер).

Граматична основа складається з одного

Має два головні члени -
підмет і присудок, які головного члена, який виконує предикативну
групують навколо себе
другорядні члени речення функцію

2. За метою висловлювання та за емоційним забарвленням

 232

Розповідні Питальні

Попереду забовванів ліс

(М. Стельмах). Хато, хижо, біло-сиза ятко, Хто тебе
любовно прибере? (П. Сиченко). Містить у собі
Містить у собі якесь
якесь питання, на яке передбачається
повідомлення, розповідь
обов'язкова відповідь або питання, що не
про щось. Інтонація
вимагає відповіді. Тон підвищується на слові, у
характеризується
якому міститься зміст питання
пониженням тону
наприкінці речення

Спонукальні Окличні

Лев: Метка! Та що ж,
o а) розповідно-окличні;
приходь... (Леся
o б) питально-окличні;
Українка). Ой скинемось
o в) спонукально-окличні.
та й по таляру. Та купім
коня отаману (Нар. Окличної модальності може набувати будь-
творчість). який тип речення за метою висловлювання,
якщо тільки його вимовити емоційно, з
Містить у собі наказ,
очевидною експресією, виражаючи таким
вимогу, заклик,
способом якесь почуття - радість, захоплення,
побажання, пораду,
подив, гнів, страх, відчай, обурення, захоплення
прохання тощо.
та ін. Оклична інтонація характеризується
Оформляється
високим тоном, більшою силовою напругою
розповідною або
голосу
окличною інтонацією

3. За наявністю чи відсутністю другорядних членів

Поширені Непоширені

Гарячий день розлив Минув рік. Йшло літо (У. Самчук).

 233

пекуче золото (Є.
Маланюк).
Якщо речення складається лише з головних
Крім головних, у
реченні є ще й другорядні членів, то воно називається непоширеиим

члени

4. За наявністю необхідних членів речення

Повні Неповні

Ну, як би так мені туди? Хоч би ж тобі де-

небудь щілка (Л. Глібов). Неповним простим
реченням є таке речення, в якому опущено один
Мале орля, а вище або кілька членів, які легко встановити:
старого літає (Нар.
o а) з попередніх речень;
творчість).
o б) з наступного речення;
Речення, в якому немає o в) із ситуації, в якій
опущених членів, відбувається розмова;
незалежно від того o г) із змісту неповного
двоскладне воно, чи
речення, зокрема наявних у ньому членів.
односкладне
Неповними речення бувають як з двома
головними членами, так і з одним головним
членом

Порядок слів у реченні

Прямий Зворотний або інверсійний

o - підмет o - присудок стоїть перед

стоїть перед присудком; підметом;
o - o - узгоджене означення
 234

узгоджене означення
займає позицію перед
означуваним словом;
o -
неузгоджене означення
стоїть після
означуваного слова; після означуваного слова;
o - o - додаток - перед словом,
додаток займає позицію яке ним керує
після того слова, яке
ним керує;
o -
обставини можуть
займати різні позиції
залежно від різновиду

Нечленовані конструкції (слова-речення)

Специфічний тип речень, які не можна кваліфікувати ні як

двоскладні, ні як односкладні; вони не мають окремих членів речення
і не виконують номінативну функцію, оскільки нічого не називають;
використовуються в діалогічному мовленні

Стверджувальні слова- o 1. Ви цілком свідомі себе? -

речення; заперечні, Так (0. Довженко).
питальні, спонукальні, o 2. Повечеряємо разом?
емоційно-оцінні та ін. -Ні (М. Стельмах).
o 3. Яка радість у нас,
Дмитре... - Невже? (М. Стельмах).
o 4. Глянь, де вода! - Ого-го!
 235

Далеченько (0. Гончар).
o 5. А! Моє шанування! (А.
Головко).

Незакінчені або обірвані Ти того... Кинь натякать... Бо я... (І.

(перервані) речення Рябокляч).

Заходить (пан) у чорну пекарню, пхає

Речення-звертання рукою двері і кричить: - Марино! - Нікого. -
Олено! (М. Коцюбинський).

Просте ускладнене речення

Любить він такі ночі без вечірні, і цю

Речення з однорідними
тишу, і якусь таємничість, гармонію у всій
членами
природі (0. Гончар).

Внизу, як величезне біле покривало,

Речення з
простяглася північна пустиня - тундра (М.
відокремленими членами
Трублаїні).

Грими, моя пісне, могутня, палка, на всім

Речення із звертанням,
українськім роздоллі (Г. Чупринка). Чужа
вставними і вставленими
душа - то, кажуть, темний ліс. А я скажу:
словами
не кожна, ой не кожна! (Л. Костенко).

За будовою

Прості Складні

У слові розкривається Не завжди говори, що знаєш, а завжди

душа (П. Мовчан). знай, що говориш (Нар. творчість).

У простому реченні У складному реченні наявні дві і більше

наявна одна граматична граматичні основ. Воно складається з двох
 236

або кількох предикативних частин (простих

основа, один
речень), об'єднаних за смислом та
предикативний центр,
інтонацією. За функцією такі частини не
навколо якого граматично
виступають окремими самостійними
і за змістом групуються
реченнями, а в єдності утворюють змістову
другорядні члени
формальну цілісність - складне речення

(Додатково, тут є ознаки простого речення:

Прості і складні речення розрізняють за кількома диференційними
ознаками:
— прості речення складаються з мінімальних синтаксичних одиниць і
словосполучень, а складні - з двох і більше простих речень;
— з формально-синтаксичного погляду прості речення складаються з
однієї предикативної одиниці, складні - з двох і більше;
— прості речення як компоненти складного речення не мають
інтонаційної завершеності, яка властива складному реченню в цілому; тому
простими реченнями їх називають умовно;
— у простому реченні основним є предикативний зв'язок між підметом
і присудком, у складному реченні — підрядний і сурядний зв'язки,
наприклад: Редактор може з 'явитись у редакції лише тоді, коли вже треба
підписувати номер до друку (О. Гончар); Незабаром подали вагони, але
пасажирів ще не випускали з вокзалу (Л. Смілянський).
Прості речення відрізняються від складних не лише будовою, а й
значенням. Елементарне просте речення із семантико-синтаксичного погляду
— мовним знаком однієї ситуації, а елементарне складне — знаком двох
взаємопов'язаних ситуацій, наприклад: Всі повтікали до Європи (Петро
Панч); Уже душа не знала, де цей берег (Л. Костенко).
 237

Часто прості неускладнені з формально-синтаксичного погляду

речення є семантично ускладненими. Це ж стосується і складних
елементарних речень. Завжди є ускладненими з формально-синтаксичного і
семантико-синтаксичного боку складні багатокомпонентні речення, частини
яких із семантичного погляду нерідко є теж ускладненими, наприклад: На
цвинтарі цвітуть старі тінясті липи (С. Васильченко); Раз над Києвом
стояла чудова весняна ніч, що так надихувала духом поезії Гоголя й Пушкіна
(І. Нечуй-Левицький); Тільки з переказів глухий гомін доходить, що копали
цей колодязь колись чумаки, чиї дороги пролягали в цих сивих степах (О.
Гончар). Складні речення характеризуються, складнішою семантикою, ніж
прості.
Спільним для простих і складних речень є те, що до основного речення
можуть приєднуватися сполучниковим або безсполучниковим зв'язком
винесені за його межі предикативні одиниці, які дістали назву приєднувальні
конструкції.
Приєднувальні конструкції – речення, що становлять додаткові
повідомлення до опорного речення, виділяючись при цьому в окреме
самостійне речення.
Дехто виділяє приєднування як різновид синтаксичного зв'язку.
Приєднувальні речення можуть бути простими і складними, наприклад:
Дніпро на нас розсердився, плаче України. І я плачу (Т. Шевченко); Скільки
шедеврів позникало з музею під час війни... І не лише картини (О. Гончар).
Отже, прості і складні речення виділяються з урахуванням різних
диференційних ознак. У формально-синтаксичному і семантико-
синтаксичному планах ці конструкції часто не є співвідносними.)
26. Другорядні члени речення та їх різновиди. Однорідні члени
речення. Засоби вираження зв'язку між однорідними членами речення.
Відокремлені члени речення. Розділові знаки при них.
Другорядні члени речення
 238

Граматичний центр двоскладного речення становить предикативна

пара: підмет і присудок. Якщо речення складається тільки з головних членів
речення, то воно називається непоширеним: Світам ночі, вечоріли дні (Я.
Костенко). Славимо... Вечір догорає (В. Крищенко). Проте цей структурний
тип речення надто бідний. Тому більшість речень, крім підмета й присудка,
має ще й другорядні члени.
На противагу головним, другорядні члени не беруть участі у створенні
предикативної основи речення. Додаткові повнозначні компоненти, які
пояснюють, поширюють головні члени й залежать від них, називаються
другорядними членами речення.
Другорядні члени речення вступають з головними в атрибутивні
(означальні), об'єктні (додаткові) чи обставинні відношення, тому в
сучасному мовознавстві питання про другорядні члени речення пов'язується з
питанням про словосполучення. Оскільки виділення основних типів
другорядних членів речення базується на представленні різних відношень
між компонентами підрядних словосполучень, то традиційно атрибутивні
(означальні), об'єктні (додаткові), часові, просторові, причинові та деякі інші
обставинні відношення є базою для виділення трьох типів другорядних
членів речення: означення, додатка, обставини.
Другорядні члени речення, які залежать від підмета, називають групою
підмета, ті, які залежать від присудка, - групою присудка. Наприклад, у
реченні Довгі пучки на її руках світили тоненькими кісточками (В.
Підмогильний) група підмета - довгі, на її руках і група присудка -
тоненькими кісточками. Не всі другорядні члени речення залежать від
головних членів, між ними може існувати взаємне підпорядкування: на руках
(чиїх?) - її; кісточками (якими?) - тоненькими.
Традиційне вчення про другорядні члени речення спирається на їх
формально-синтаксичні ознаки набагато меншою мірою, ніж учення про
головні члени речення. Виділення другорядних членів грунтується на кількох
принципах: формальному - за морфологічними показниками відповідного
 239

члена речення і його опорного слова; смисловому - за характером

синтаксичного зв'язку й семантико-синтаксичними відношеннями між
залежним і опорними членами речення.
Другорядні члени речення виділяють з урахуванням формально-
граматичних і семантико-синтаксичних ознак, причому більшою мірою
спираючись на семантичні. Тому при визначенні другорядного члена речення
слід брати до уваги:
• його семантико-синтаксичні функції;
• входження/невходження до номінативного мінімуму речення;
• морфологічне вираження і засоби зв'язку з опорним членом речення;
• синтаксичну роль;
• лексичне значення опорного і залежного членів речення;
• позиційну закріпленість/незакріпленість при актуальному членуванні
речення;
• співвідношення з відповідним компонентом семантико-синтаксичної
структури речення.
Кожен другорядний член має свої диференційні ознаки.
Визначальними чинниками теоретичного тлумачення другорядних (як і
головних) членів речення є:
• структурно-семантичний і формально-граматичний напрями аналізу
синтаксичних одиниць;
• категорійний статус членів речення;
• багатоаспектність;
• структурні й семантичні ознаки;
• врахування значення відношень члена речення з іншими і його
власного лексико-граматичного значення;
• встановлення типологічних питань при кваліфікації членів речення;
• констатація явищ перехідності.
Поділ членів речення на головні та другорядні переважно збігається з
їх обов'язковістю/факультативністю. Якщо головні члени речення завжди є
 240

обов'язковими, то другорядні * переважно факультативні. Однак деякі

другорядні члени, зокрема прямі додатки, що реалізують значення присудків
(перехідних дієслів), є обов'язковими, наприклад: Тим часом гінець доганяє
світання і клаптями ночі доточує дні (Л. Костенко); Дорогоцінні дні я біля
тебе знищив (М. Вінграновський). Також структурно обов'язковими в
односкладних безособових реченнях є непрямі додатки у формах давального,
орудного, родового відмінків (давальний суб'єкта, суб'єктний інструменталь,
суб'єктний генітив), наприклад: Йому не спалось; Мені не сиділось; Снігом
замело дорогу; Водою залило увесь луг; Сльозам немає влади. Нема закону.
Перешкод нема (М. Вінграновський). Це ж стосується й деяких обставин
місця, що вживаються при позначенні середовища чи обстановки, наприклад:
Скрізь цвіло. Зі стріх капало.
Традиційно виділяють три класи другорядних членів: додатки,
означення, обставини. При цьому враховують передусім семантичні
(значеннєві) ознаки, що по-різному взаємодіють з формальними. Так,
виокремлення прямих і непрямих додатків, узгоджених і неузгоджених
означень грунтується на формальних показниках; диференціація обставин
здійснюється за значеннєвими параметрами.

Додатком називається другорядний член речення, що виражає

відношення предмета до дії, стану чи одного предмета до іншого (виконали
вправу, приїзд товариша).
Додатки бувають при дієсловах, іменниках, прикметниках,
прислівниках або відносяться до слів категорії стану: посадити дерево,
староста класу, багатий на розум, наперекір стихії, шкода за минулим.
До головних слів вони можуть приєднуватися як безпосередньо, так і за
допомогою прийменників. Типова форма додатка - непрямий відмінок
іменника, займенника предметного значення, наприклад: Даси дітям волю,
сам попадеш в неволю (Нар. творчість); Одержати відповідь від тебе (Б.
Лепкий). Додатки приєднуються до пояснюваного слова зв'язком керування.
 241

Найчастіше пояснюваним словом є дієслівна форма, яка керує додатком,

наприклад: слухати лекцію, передплатити журнал, завдання виконано,
призначається дітям. Рідше керують окремими формами додатків іменники
(здебільшого віддієслівні) та прикметники (ті, що виражають стан предмета і
переходять у слова категорії стану), наприклад: любов до батьків - любити
батьків; радий зустрічі. Керують додатками і слова категорії стану: легко
після щирої розмови (коли? за якої умови?). Додаток може виражатися
словосполученням: нагороджено дев'ять учнів; прочитав кілька сторінок.
Додаток має такі характерні ознаки: а) це другорядний член речення; б)
виражає об'єктні (предметні) відношення; в) виражається найчастіше
іменниками в непрямих відмінках або субстантивованими словами; г) стоїть
після головного слова; г) поєднується з головним словом підрядним зв'язком
керування.
Додатки, виражені словоформами знахідного відмінка без
прийменника, залежні від перехідних дієслів, називаються прямими;
Прямими є також додатки в родовому відмінку, якщо: а) головне слово —
перехідне дієслово з часткою не: Правди не сховаєш. Семеро одного не
ждуть (Нар. творчість); б) дія поширюється не на весь предмет, а лише на
його частину: Мати наливає води. Усі інші додатки є непрямими. До тебе,
люба річенько, Ще вернеться весна... (Л. Глібов).
Додаток у реченні може мати різні відтінки значення. Він може
означати:
• об'єкт, на який спрямована дія: слухаємо вчителя;
• об'єкт, що є результатом дії: засіяли поле;
• знаряддя чи засіб дії: пишемо ручкою;
• предмет порівняння з чимось або ознакою: вищий від нього.
• об'єкт виміру: склянка чаю;
• об'єкт взаємин: спілкуватися з другом;
• суб'єкт дії: виконано майстром.
Диференційні ознаки додатка
 242

Додаток характеризується формальними і семантичними ознаками:

- здебільшого не є компонентом структурної схеми речення; - виражає
об'єктні семантико-синтаксичні відношення;
- у формально-синтаксичній структурі речення є другорядним членом;
- у типових випадках виражається іменником або займенником;
- переважно стоїть після пояснюваного слова;
- пов'язується з опорним словом синтаксичними формами керування чи
прилягання;
- при актуальному членуванні речення може виступати темою і ремою
або ж входити до груп теми і реми;
- позначає предмет (об'єкт);
- корелює з об'єктними, суб'єктними, адресатними, інструментальними,
лока-тивними синтаксемами у семантико-синтаксичній структурі речення;
- відповідає на питання непрямих відмінків.

Обставина
Обставинами називаються другорядні члени речення, які
характеризують дію, стан, процес або ознаку. Обставина має такі характерні
вияви: а) є другорядним членом речення; б) виражає обставинні відношення;
в) виражається прислівниками, дієприслівниками, прийменниково-
іменниковими формами, інфінітивом; г) у реченні може займати різну
позицію; г) пов'язується з головним словом підрядним зв'язком прилягання
або керування; д) залежить найчастіше від дієслова і предикативного
прислівника (слів категорії стану). Обставини відповідають на питання,
зумовлювані їх значенням. За значенням обставини поділяються на вісім
груп:
1. Обставини способу дії характеризують спосіб чи якість дії або стану,
ступінь виявлення ознаки, відповідають на питання як? яким способом?,
наприклад: Розчинено навстежень усі двері (Д. Гуменна).
 243

2. Обставини міри і ступеня характеризують дію, стан чи ознаку за

ступенем чи мірою їх вияву і відповідають на питання якою мірою? скільки
разів? наскільки?, наприклад: я люблю восени по коліна ходити в листі (М.
Стельмах).
3. Обставини місця означають місце дії, її напрям або вихідний пункт,
відповідають на питання де? куди? звідки?, наприклад: Справа і зліва, і
спереду стояли озера й озерця (А. Шиям).
4. Обставини часу характеризують дію, процес або стан за їх
відношенням до певного часу, відповідають на питання коли? відколи? (з
якого часу?) доки?, наприклад: Ввечері того дня й наступного їх приймали
найповажніші люди в місті (В. Петров).
5. Обставини причини вказують на причину чи підставу дії,
відповідають на питаннячому? від чого? через що? з якої причини?,
наприклад: Брови й плечі його полізли високо вгору від здивування (О.
Довженко).
6. Обставини мети вказують на мету дії, відповідають на питання дл я
чого? нащо? з якою метою?, наприклад: Навмисне ми ніколи не шукали собі
веселощів (С. Васильченко).
7. Обставини умови вказують на умову, за якої може відбуватися чи
відбувається дія, відповідають на питання в якому випадку? за якої умови?,
наприклад: При щирості між людьми, при глибокій і міцній симпатії ніякий
риск не страшний (Леся Українка).
8. Обставини допусту вказують на ознаку чи дію, що відбувається
наперекір чомусь, відповідають на питання незважаючи на що?, наприклад:
Всупереч зовнішній легковажності, Люба напрочуд чесно уміла зберігати
таємниці (О. Гончар).
Обставини виражаються прислівниками, дієприслівниками та
іменниками в непрямих відмінках.

Означення
 244

Означенням називається другорядний член речення, що вказує на якусь

із ознак інших членів речення, виражених словами з предметним значенням
(синє небо, до дванадцятих років, половіючі жита, мої побратими).
Розрізняють означення узгоджені й неузгоджені.
Узгоджені означення виражаються прикметниками, дієприкметниками,
порядковими та кількісними числівниками у непрямих відмінках, крім
знахідного, і приєднуються до головних слів в означальних
словосполученнях граматичним зв'язком узгодження (теплий рік, тепла
весна, тепле літо). Наприклад: 1. Оксамитове поле безкрає переливами
синіми грає (Д- Луценко). 2. Більше вір своїм очам, ніж чужим речам (Нар.
творчість).
Не є узгодженими означеннями прикметники та їх еквіваленти, що є
складовими фразеологічного чи стійкого синтаксичного словосполучення,
наприклад: ахіллесова п ята, злий геній, лебедина пісня, драконівські закони,
танталові муки. Кривий Ріг, Новий Буг, Рівненський державний
гуманітарний університет, мовний апарат, геометричне місце точок і т. ін.
Вони виконують роль єдиного члена речення.
Неузгоджене означення приєднується до головного слова граматичним
зв'язком керування, якщо воно виражене іменником, або прилягання, якщо
означення виражене невідмінюваним словом; порівн.: поради (ч и ї ?) батька,
шлях (який?) наліво. Наприклад: Шопена вальс... Ну хто не грав його І хто не
слухав? (М. Рильський); Стала наближатися година рушати в дорогу (С.
Васильченко); / ходить за їхнім криком бажання лягти і заснуть (В.
Симоненко).
Неузгоджені означення виражаються:
1) формою родового відмінка керованого іменника, наприклад: Вікна
школи горіли яскравими огнями (В. Козаченко); У цих садах, в сонатах солов
"їв він чує тихі кроки браконьєра (Л. Костенко). При цьому часто
використовуються присвійні займенники його, її, їх, наприклад: її
 245

хвилювання передається мені (С. Васильченко); Його хазяїн був, напевно,

велетнем (Л. Костенко);
2) синтаксично неподільним словосполученням (дівчина з синіми
очима, людина середнього віку, хлопець сильної волі), наприклад: Парубок
літ двадцяти бігав за ним (Панас Мирний); В осінню ніч сорок п ятого року
прощання лунали над Дніпром (О. Довженко); Поруч матері стояла дівчинка
років шести (А. Шиян);
3) формами непрямих відмінків із прийменниками, передусім із
прийменником з (Ь) у родовому та орудному відмінках та з прийменником у
(в) у місцевому відмінку; рідше функціонують неузгоджені означення з
прийменниками від, до, без, під, з-під, між, на, над, за, по, навкруги, посеред,
через та ін., наприклад: Море зазирає у темні ущелини, в широкі гирла річок і
струмків, у хащі йліси на схилах (І. Нечуй-Левицький); За кермом сидів
маленький боєць у великих димчастих окулярах (О. Гончар); Над берегом
висів солоний туман од дрібних брижів (М. Коцюбинський); На землі
безладно розкидано каструлі, бляшанки з-під варення і кайла, з обгорілими
держаками (Ю. Смолич);
4) інфінітивом, дієприслівником, прислівником, наприклад: Хлопець не
може опертися бажанню глянути в вікно (М. Коцюбинський); Щирі нотки
невдоволення власним характером проривалися у Марка тільки в розмовах
віч-на-віч з Аркадієм (О. Копиленко); Спочатку в мене була думка
одмовитись і вмерти (О. Довженко).
І при безприйменникових і при прийменникових неузгоджених
означеннях можуть уживатися узгоджені означення, наприклад: Люблю хати
древлянського Полісся (Л. Костенко); Нехай ботаніки розв'язують питання
про різнобарвний лист у пору опадання (М. Рильський); Нарешті вийшов
один у пальті з піднятим коміром (Петро Панч).
Для розмежування неузгоджених означень і додатків, передусім
виражених формою родового відмінка, використовують синонімічні
перетворення: заміну неузго-дженого означення узгодженим (книга батька -
 246

батькова книга, плаття дочки -доччине плаття, сік берези - березовий сік);
трансформацію неузгодженого означення в підмет, а означуваного слова - у
присудок (шум лісу-ліс шумить, радість батька - батько радіє) та ін.
Означення має такі характерні ознаки: а) є другорядним членом
речення; б) виражає означальні відношення; в) залежить тільки від іменника;
г) виражається у типових випадках прикметниками та іншими словами в
прикметниковій функції; ґ) стоїть перед означуваним словом; д) з
означуваним словом пов'язане підрядним зв'язком - узгодження; е)
неузгоджене означення поєднується з означуваним словом зв'язком
керування або прилягання.

Прикладка
Різновидом означення є прикладка. Прикладка виражається іменником
або словосполученням, яке заступає іменник; вона є залежним словом в
означальному словосполученні, приєднується до головного слова
синтаксичним зв'язком повного або неповного узгодження (обов'язково
узгоджується тільки у відмінку). Наприклад: Солов "іні звуки-промені линуть
у світ (О. Ющенко); Ця поезія під назвою "Колісниця " визначить подальшу
долю Т. Осьмачки (Н. Зборовська).
Поєднуючись з основною назвою, прикладка є його іншою назвою за
якоюсь характерною ознакою. Прикладка може пов'язуватись із
пояснюваним словом повним або неповним узгодженням. При неповному
узгодженні прикладка може мати щодо пояснюваного іменника інший рід
або й число. Прикладка уточнює власну чи загальну назву. Хоч прикладка
стоїть переважно після пояснюваного слова, у багатьох тільки зміст речення
підказує, яке слово основне, а яке є другою назвою. Наприклад: Пропливи
над берегом крутим Цвіт-краса, мов пісня на воді (Б. Степанюк). Прикладка
може виражати різні значення: позначати рід заняття, ознаки особи за віком,
соціальним станом та ін. Досить часто прикладка є образною, метафоричною
 247

назвою, наприклад: дівчина-трактористка, хлопчик-підліток, Земля-мати,

Дніпро-Славута, місто-герой, гори-хвилі.
Прикладка, виражена словосполученням, називається поширеною.
Поширену прикладку можуть утворювати підрядні й сурядні
словосполучення: Де ж то гордість твого Духа — вільного орла? (Олександр
Олесь).
Прикладка може залежати від особового займенника: Вони, переможці
Олім-піади-2004, примножили славу України. їм, учасникам Олімпіади,
людська шана, слава і честь! (З газети). Якщо прикладка залежить від
займенника, тоді вона береться в коми з обох боків.
Непоширена прикладка, уточнюючи назву особи за характерною
ознакою, семантично зближується з пояснюваним іменником (вчитель-
словесник, легінь-красень, очі-зорі), що веде до утворення складного слова:
сон-трава, диван-ліжко, лікар-терапевт.
У власних іменах прикладка виділяється умовно: Зачаровує спів Софії
Михайлівни (яко ї ?) Ротару (3 посібника).

Речення з однорідними членами

Кілька членів речення, що виконують тотожну функцію, відносяться до
одного слова, об'єднуються один з одним сурядним зв'язком, відповідають на
однакове питання, називаються однорідними. Пісня та мила, пісня та люба.
Все про кохання, все про любов (Нар. творчість).
Здебільшого однорідні члени речення виражаються однією частиною
мови, але у функції однорідних можуть виступати і слова різних частин
мови. Перший сніг! Він не пам ятає його, першого, білого, аж голубого,
пухнатого, м якого (Ю. Збанацький).
Кілька підметів у двоскладному реченні при одному присудку і кілька
головних членів речення в односкладному реченні завжди однорідні. Що ж
до другорядних членів речення, то вони можуть бути однорідними й
 248

неоднорідними, їх однорідність або неоднорідність зумовлюється різними

чинниками.
Так, наприклад, узгоджені означення будуть однорідними за умови:
а) якщо в їх значенні наявний якийсь спільний відтінок;
б) якщо вони перераховують різновидності предмета або
характеризують предмет за однією і тією ж ознакою;
а) якщо стоять після означуваного слова;
г) якщо вони виступають художніми означеннями (епітетами).
Наприклад: Люблю цю тишу мрійну, вечорову, коли виходить місяць у
діброву (І. Нехода); / падa сніг лапатий, волохатий спокійно й величаво над
селом (М. Рильський); Голубі, зеленкуваті, фіолетові присмерки спадають
степом (І. Цюпа); Пролетів буйний вітер в пустині, по безкрайому,
мертвому полі (Ю. Мушкетик).
Коли два означення пояснюють предмет з різних боків чи перше
означення стосується словосполучення з іншим означенням, то вони
неоднорідні, наприклад: Густий вечірній промінь падав із вікна Сократові на
голову (Ю. Мушкетик).
Ці правила поширюються і на обставини та додатки. Для однорідності
додатків основною вимогою є питання, на які відповідають додатки. Якщо
додатки відповідають на одне питання, тоді вони однорідні. Без цієї умови
додатки неоднорідні, наприклад: Абітурієнт надіслав (кому?) батькам (що?)
листівку (неоднорідні додатки); Як на ті чорнобривці погляну. Бачу матір
стареньку. Бачу руки твої, моя мамо... (М. Сингаївський). У другому реченні
додатки (матір і руки) однорідні.
Однорідні обставини повинні бути одного значеннєвого розряду і
виражати дію з одного боку: Мене везуть у царство трав, річок і таємничих
озер (О. Довженко). Якщо обставини виражають різнотипні значення, вони
не є однорідними: До Києва (куди?) звідусіль (звідки?) гості прибули.
Однорідні члени речення поєднуються між собою за допомогою
перелічувальної інтонації та сполучників сурядності. Використання
 249

єднальних, протиставних і розділових сурядних сполучників зумовлюється

смисловими відношеннями, наявними між однорідними членами речення.
Наприклад: Розквітають і квіти, і доля на моїй українській землі (М.
Сингаївський); Але ні вогонь, ні попіл не дали полегшення (М. Стельмах);
Тужлива пісня зринає з сопілки, та не розважа сумного серця... (М.
Коцюбинський).
Однорідні члени речення мають такі особливості:
• займають позицію одного члена речення;
• пов'язуються з одним і тим самим членом речення підрядним
зв'язком;
• поєднуються між собою сурядним зв'язком;
• здебільшого виражаються однаковими частинами мови;
• переважно виражають однотипні поняття.
Однорідними можуть бути всі члени речення: підмети, присудки,
означення, додатки, обставини, наприклад: Сірий осінній ранок куривсь
дрібною мжичкою, а в ній пливли, наче напівзабута казка, дерева, поле, оселі
(М. Коцюбинський); Всі сміялися, реготалися, жартували (Панас Мирний);
Ще ніколи він не був такий лютий на брата й на селян, як тепер (Б.
Грінченко); Земля на тих полях була чиста, чорна і сита (Ю. Смолич); Серед
страшних глуздів, свистів, лайок і знущань козацьких виповзала шляхта з
свого табору, в похід ганьби і приниження (П. Загребельний). Інколи
однорідні члени виражаються різними частинами мови, наприклад: Люди
стояли мовчки, похилившися, понуро прикипівши поглядами до попелища (Ю.
Смолич).
У реченні однорідні члени об'єднані в цілісний структурно-
семантичний блок стосовно інших членів речення, що займає позицію одного
члена речення. Тому однорідні члени пов'язуються з іншими компонентами
речення не окремо, а лише в структурно-семантичній єдності, в сурядному
ряду. Всі однорідні другорядні членне супідрядними, оскільки
підпорядковуються тому самому членові речення. Наприклад, у реченні
 250

Нехай тендітні пальці торкнуть вам серце і уста (Л. Костенко) однорідні
прямі додатки серце, уста підпорядковані присудкові торкнуть, а між собою
пов'язані сурядним сполучником і. У реченні В прощанні літа син дививсь на
лева і на мене (М. Вінграновський) однорідні непрямі додатки на лева, на
мене залежать від присудка дививсь і поєднуються між софою сурядним
сполучником і.
Структурно-семантична цілісність блоку однорідних членів може
виражатись не лише сполучниками, а й прийменниками, частками, формою
множини слів, що поєднуються з блоком, наявністю спільного другорядного
члена, узагальнювального слова та ін.
Однорідні підмети і присудки, поєднуючись предикативним зв'язком у
формі взаємозалежної координації, не залежать від жодного члена.
У сучасній лінгвістиці існують різні погляди на речення з однорідними
членами. Дехто з мовознавців (І. Кучсренко) розглядає їх як складні речення
з будь-якими головними чи другорядними членами. Переважно як складні
трактують речення з однорідними присудками, наприклад: Співаки
заворушились, захвилювалися, готуючись до концерту (С. Васильченко); Я
пурхала в саду, розгойдувала квітку (Л. Костенко); А тим часом над
лиманом почорніло щось і згасло (М. Вінграновський); Гори підступають до
самого моря, насторожено височать над водою (П. Загребельний).
Для такого погляду є чимало аргументів. Наприклад, реченнєвотвірна
функція присудка: наявність двох і більше присудків засвідчує таку ж
кількість вираження категорії модальності та синтаксичного часу, отже,
поліпредикативність речення. О. Шахматов, відмежовуючи прості речення з
однорідними присудками від складних речень, відносив до останніх лише ті,
в яких при присудках наявні власні другорядні члени, наприклад: Дівча
спинилося, розтулило рота, розширило оченята і на мент припинило плакати
(В. Шевчук).
Межа між простим і складним реченням не завжди чітка. Деякі речення
можуть бути інтерпретовані і як прості, і як складні. Такими є речення, в
 251

яких при одному підметі наявний не один, а кілька присудків, наприклад: Я

попрощався і пішов додому; Вона то посидить, то походить.
Тому дехто з мовознавців (І. Слинько, Н. Гуйванюк, М. Кобилянська)
обгрунтовано, на наш погляд, вважає, що обмеження категорії
предикативності лише темпо-ральністю і модальністю не є достатнім:
"Необхідно брати до уваги ще персональ-ність, яка лише почасти
виражається присудком (особовими формами). Основним засобом вираження
персональносгі у двоядерному реченні є підмет. Тільки повторення всіх
трьох ознак - темлоральності, модальності і персональносгі - можна вважати
поєднанням кількох предикативних одиниць, тобто складним реченням".
Отже, структури з однорідними присудками можна вважати
перехідними. З урахуванням семантико-синтаксичних ознак вони є
складними, однак на формально-граматичному рівні, на якому відсутній
формально виражений підмет, їх слід відносити до простих ускладнених
речень.

Засоби вираження однорідності

1) інтонація: Будь-який ряд однорідних членів характеризується
спільною ознакою — наявністю паузи між його членами і логічного наголосу
над кожним із них.

2) сполучники сурядності — які виражають смислові відношення між

однорідними членами речення.
- єднальні: і(й), та, і...і, ні...ні мають характер переліку, який
забезпечується перелічувальною інтонацією: І гребля, і вода, і стародавній
млин Навік одбилися у серці ненаситнім... (Рил.).
- градаційні: посилення наростання чи, навпаки, послаблення значення
другого компонента по відношенню до першого: не тільки...а й, не
тільки...але й, не стільки...скільки, не те щоб...але, хоч і...але, не так і...як:
Хоч і піщана земля, але родюча. - завжди парні.
 252

- протиставні сполучники а, але, та {але), однак, проте, зате, так, все ж

поєднують протиставлювані чи зіставлювальні поняття: якось так випадає
щоразу, що батька застає він не в хаті і не в кошарі, а в степу, просто серед
пасовища... (Гонч.);
- розділові: або, то, чи, або...або, то...то, чи... чи: Теє слово всім давало
То розраду, то пораду (Л. У).
Узагальнювальні слова при однорідних членах речення. Це назва, яка
охоплює всі перелічувані в реченні предмети, ознаки, дії або обставини. Його
значення розкривається через однорідні члени речення. Узагальнювальними
словами найчастіше бувають займенник все, прислівники скрізь, всюди, а
також інші слова з ширшим, ніж окремі однорідні члени, значенням.
Узагальнювальне слово виступає таким самим членом речення, як і однорідні
члени, до яких воно відноситься, і може стояти: а) або перед однорідними
членами речення (тоді однорідні члени розкривають його значення): Скрізь
червоно: і на небі, і на узгір'ях, і на горі (Марко Вовчок); б) або після
однорідних членів речення (тоді воно узагальнює значення однорідних
членів): Луки, гори, пишні сади — все зелене і принишкле (О. Гончар).

Речення з відокремленими другорядними членами

Загальна характеристика речень з відокремленими другорядними
членами
Відокремлення - це смислове виділення одиничного (непоширеного)
або поширеного члена речення за допомогою інтонації й пауз (в усному
мовленні) або розділових знаків (у писемному мовленні). Відокремлюються
переважно другорядні члени речення - означення, в тому числі й прикладка,
обставини та звороти у функції додатка.
Другорядний член, приєднуючись до пояснюваного слова, тільки
уточнює його значення, не співвідносячись з окремим реченням. Таку
функцію виконують: 1) відокремлена прикладка; 2) відокремлені обставини,
виражені прислівниками або прийменниково-відмінковими формами
 253

іменників та 3) синтаксичні звороти у ролі додатка. Наприклад: Григорій

Безверхий, архітектор (О. Довженко); А там, за річкою, стелилися парубочі
дзвінкі, розгонисті, гарячі голоси (М. Рильський); За винятком баби Оришки,
малий Чіпка нікого не любив (Панас Мирний).
Відокремлення чи невідокремлення другорядного члена речення
залежить, крім, основної умови, від морфологічного вираження головного й
залежного слів, одиничного чи поширеного залежного члена речення, його
місця щодо головного слова та від характеру синтаксичного зв'язку з ним:
пояснює тільки головне слово чи виявляє також зв'язок і з іншим. Наприклад,
у реченні Додому вертався він із молоденькою сусідкою - дівчиною Ганною
(У. Самчук) поширена прикладка стоїть після пояснюваного слова,
пов'язується тільки з додатком (з сусідкою), уточнює його зміст, тому
відокремлюється. У реченні Розганяючи туман, сонечко вставало (Б.
Грінченко) поширена обставина, виражена дієприслівниковим зворотом,
незалежно від місця, де стоїть (тут - на початку речення, але можна її
переставити і на кінець), відокремлюється, бо виражає додаткову
процесуальну ознаку, пов'язуючись граматично з присудком і за смислом - з
підметом: Сонечко вставало і (воно) розганяло хмари.
З функцією відокремлення у складі простого речення вживаються
подвійні (парні) знаки - коми і тире. За силою вілокремлювальної функції
коми - знак слабший, тире - сильніший. Наприклад: Замислився Нарцис,
дивлячись на своє відображенім у воді (Г. Бурчанський); Ті ж людські очі —
сині, карі — чекають, просять: говори (А. Малишко).

27. Складне речення. Загальна класифікація складних речень за

структурою.
Складним називається таке речення, яке складається з двох чи кількох
простих одиниць. За змістом і граматичними засобами складне речення
становить структурну й інтонаційну цілісність: Билося серце, і грала кров од
передчуття чогось в житті радісного, могучого (С. Васильченко); Несло то
 254

гілку рододендрона, то цупкий вінок з якихось дивовижних трав та

альпійських квітів, досі не бачених нею, таких, що цвітуть лише там, високо
в горах, у понадхмар'ї, де не буває й туманів, де сонце світить вічно (О.
Гончар).
Загальний зміст складного речення зумовлюється змістом його частин
(простих речень), що входять до його складу і перебувають у певних
синтаксичних відношеннях одне з одним.
Складне речення характеризується сукупністю ознак, серед яких
найістотнішими є такі: 1) поліпредикативність; 2) особлива структурна
схема; 3) семантична й інтонаційна цілісність, завершеність та єдність його
частин за комунікативною метою.
Поліпредикативність складного речення полягає в тому, що воно
складається із двох чи кількох предикативних одиниць, центрів, які
співвідносяться з моделями простих речень, поєднаних в одне ціле. Складне
речення, що складається з двох предикативних одиниць, називається
двокомпонентним. Наприклад: І все, що в моєму серці, я віддаю тобі,
дорогий мій краю (І. Цюпа). Складне ж речення, що складається з трьох і
більше предикативних одиниць, називається багатокомпонентним, чи
багаточленним. Наприклад: Ми зірвали лише по одному суцвіттю, й зробили
це не змовляючись, ми пожаліли кущ, переглянулись, і одна думка пройняла
нас, і один вогонь побіг по наших жилах, це була мить надзвичайної
близькості, яка єднала (Ю. Мушкетик).
На відміну від простого складне речення будується не із слів і
словосполучень, а із предикативних одиниць, своєю будовою подібних до
простого речення, поєднаних між собою за структурною моделлю
двоскладного чи односкладного, але відповідного типу предикативної
конструкції.
Важливу роль у структурі складного речення відіграють як інтонація,
так і сполучні засоби, - сполучники і сполучні слова, - порядок
предикативних частин, а також наявність спільних компонентів у різних
 255

предикативних частинах складного речення (спільні другорядні члени

речення, вставні і службові слова), паралелізм структур тощо.
Предикативні частини, що входять до складного речення, набувають
певного семантичного оформлення лише у складі всього речення, а взяті
окремо, вони звичайно не характеризуються інтонаційною і семантичною
завершеністю.
Основними засобами зв'язку предикативних частин у межах складного
речення є:
• інтонація;
• сполучні засоби - сполучники і сполучні слова;
• співвідношення видо-часових і способових форм дієслів-присудків у
предикативних частинах складного речення;
• порядок розміщення предикативних частин.

(Додатково, на всякий випадок:

Проблеми дослідження складного речення
Лінгвісти засвідчують, що складні речення виникли значно пізніше,
ніж прості, причому первісний тип складних конструкцій становили
безсполучникові. Сполучникові (складносурядні і складнопідрядні)
структури з'явилися згодом. Історично найпізнішим структурним типом
речень є складнопідрядні речення. На базі складних речень мінімальної
будови (елементарних, двокомпонентних) утворилися складні ускладнені
(неелементарні, багатокомпонентні) конструкції, що свідчать про високий
ступінь розвитку мислення і мови.
Складне речення в українській граматичній літературі здавна
кваліфікувалося як •зложене положеніє", "складчасте речення", "сполука
речень". Як об'єднання простих речень трактували його російські мовознавці
початку XX ст. П. Фортунатов, О. Шахматов, О. Пєшковський. Таке
тлумачення їх цілком влаштовувало, оскільки до складного цілого
(об'єднання речень) відносились усі конструкції, що складалися з двох чи
 256

кількох речень. О. Пєшковський зазначав із цього приводу: "Термін "складне

речення" ми відкидаємо, оскільки він називає декілька речень одним
"реченням" і тим створює плутанину". На думку вченого, "складне речення"
-це "союз речень", і тому воно не повинно називатись реченням.
Однак уже російський лінгвіст Василь Богородицький (1857-1941)
трактує складне речення як єдине зв'язне ціле. Він зазначає: "У всякому
складному реченні його частини складають єдине зв'язне ціле, так що, взяті
окремо, уже не можуть мати цілком попереднього смислу або навіть зовсім
неможливі, подібно до того як морфологічні частини слова існують тільки в
самому Слові, але не окремо від нього". Цю ідею розвинули В. Виноградов,
М. Поспєлов, Л. Максимов та ін. Так, М. Поспєлов трактує складне речення
як таке єдине ціле, в "якому "речення", що його складають, органічно
пов'язані одне з одним, залежать одне від одного і зумовлюють одне одного".
В. Виноградов зазначає, що складне речення є єдиним інтонаційним і
смисловим цілим, частини якого лише "за своєю зовнішньою будовою більш-
менш однотипні з простими реченнями". У зв'язку із зазначеними підходами
українські мовознавці Л. Булаховський, Б. Кулик та інші теж почали
трактувати частини складного речення як такі, що є простими реченнями
лише умовно.
В. Бєлошапкова вбачає специфіку складного речення передусім у його
комунікативній будові. Розглядаючи складне речення у формально-
граматичному, семантичному і комунікативному аспектах, вона акцентує на
граматичній організації складного речення. Орієнтуючись на погляди В.
Бєлошапкової, визначення складного речення в українському мовознавстві
давали І. Вихованець, А. Медушевський та ін.
Останнім часом помітна тенденція повернення до тлумачення
складного речення як поєднання простих речень.
Так, у російській академічній граматиці зазначається, що "складне
речення являє собою граматично оформлене сполучення речень". А
українські мовознавці І.Слинько, Н. Гуйванюк, М. Кобилянська зразки, за
 257

якими будується складне речення, називають моделями (а не структурними

схемами); при цьому складне речення, на їхню думку, є новою одиницею
порівняно з простим реченням.
Складні безсполучникові конструкції, які набули статусу окремого
типу речень у другій половині XX ст., і нині розглядають у межах
складносурядних і складнопідрядних речень. Має рацію А. Загнітко, який
вважає, що "неусталеність підходів до аналізу складного речення як
смислової і формальної цілісності зумовлюється відсутністю єдиного
визначення понять "синтаксична категорія", "синтаксичне значення",
"синтаксична форма". І тому визначення місця і статусу формалізованих
засобів зв'язку у складному реченні є суттєвим. На думку одних дослідників
(Д. Кислиця, С. Чорній), сполучник є формальним виразником
співвідношення між компонентами складного речення, тому й
безсполучникові утворення розглядаються ними як відповідні сполучникові.
Інші дослідники розмежовують сполучникові і безсполучникові речення (М.
Поспєлов, О. Мельничук, В. Бєлошапкова, А. Грищенко, С. Дорошенко).
У складних сполучникових реченнях сполучниковий зв'язок буває
сурядним і підрядним, показниками якого є відповідні сполучники.
Сурядним зв'язком поєднуються синтаксично рівноправні одиниці,
підрядним - синтаксично нерівноправні.
Характер граматичного значення й особливості будови складного
речення зумовлюються його поліпредикативністю. Граматичне значення
складного речення трактують як відношення між його частинами:
темпоральні, розділові, протиставні, об'єктні, атрибутивні, часові, причинові,
цільові, умовні, допустові та ін. Граматичні значення у складному реченні
виражаються сукупністю структурних елементів, які можна назвати
структурною моделлю складного речення відповідного типу, наприклад:
Коли поетів буде, як машин, вони вже не ходитимуть ногами (Л. Костенко),
Лягла зима, і білі солов'ї затьохкали холодними вустами (М. Вінграновський).
Граматичне значення першого речення - вираження часових відношень (дія
 258

головної частини відбувається після завершення дії підрядної); граматичне

значення другого речення реалізується в послідовності подій.
Отже, складні речення є історично найпізнішим структурним типом
речень. Незважаючи на тривалий час їх вивчення, в українському
мовознавстві наявні різні підходи до їх аналізу, немає усталеної класифікації
цих структур.)

Компоненти складного речення за своєю синтаксичною будовою

можуть бути двоскладними, односкладними, непоширеними,
поширеними, повними, неповними.

За способом поєднання частин в одне граматичне ціле розрізняються

сполучникові, безсполучникові і сполучниково-безсполучникові складні
речення.
Будова складного речення і синтаксичні відношення між його
частинами неоднакові.

Складносурядні речення
Складносурядним називається таке складне сполучникове речення,
частини якого пов'язані між собою сполучниками сурядності та інтонацією
як синтаксично рівноправні і граматично незалежні одна від одної, але зі
смислового боку становлять одне ціле. Наприклад: Давно відшуміли дні
далекої юності, та ніколи мені не забути першої зустрічі з Києвом (І. Цюпа).
Рівнозначність предикативних частин є однією з найхарактерніших
ознак складносурядних речень. Щоправда, лише перша предикативна
частина будується більш-менш вільно, а друга й наступні у своєму
 259

лексичному складі і побудові зумовлені включенням їх в єдине ціле з

першою.
Зміст приєднуваної частини складносурядного речення доповнює ту
думку, яка висловлена в першій частині, або становить висновок чи оцінку
сказаного.
Сурядні сполучники Приклади
єднальні: і, й, та (-і),
Задощило, і фільмування довелось
ні,..ні, ані...ані, не
припинити (О. Гончар).
тільки...а й, і...і
протиставні: а, але, зате, Слово - срібло, а мовчання -
проте, однак, та (-але) золото (Нар. тв.).
розділові: або, чи, то...то, Чи то шумлять так
або...або, чи...чи, не то...не хвилі, чи німфа плаче вслід (О.
то Пахльовська).
Розділові знаки в складносурядних реченнях
 260

Складнопідрядні речення
Складне речення, що складається з двох або більше предикативних
одиниць, які поєднані в єдине семантичне і граматичне ціле підрядним
зв'язком за допомогою сполучників підрядності чи сполучних слів,
називається складнопідрядним.
Предикативні частини складнопідрядних речень синтаксично
нерівноправні: одна з них, яка підпорядковується іншій, перебуває в певній
залежності і включає сполучник або сполучне слово, називається підрядною
частиною. Частина складнопідрядного речення, якій підпорядковується
підрядна, називається головною частиною.
Типи складнопідрядних речень

Тип Питання /
підрядного сполучники чи Приклад
речення сполучні слова
який? яка? яке? які?
Життя — це
спол.: що, щоб, ніби;
оббирання з реп 'яхів,
означальне спол. сл.: який, ний, що пазурами уп'ялися в
котрий, що, де, куди, душу (Л. Костенко).
звідки
хто? що? кого? чого?
спол.: що, як, щоб,
мов, ніби, наче, аби,
Не можна допустити,
якби, коли, поки,
з'ясувальне щоб людиною керував
доки, чи спол.
страх (О. Гончар).
сл.: який, чий,
котрий, що, де, куди,
звідки, як, чому
 261

де? куди ? звідки ? Тепер я скрізь, де

обставинне
спол. сл.: де, куди, світло і любов (П.
місця
звідки Филинович).

коли? як довго? доки? з

яких пір?
спол.: як, після того
обставинне Доки сонце зійде, роса
як, відколи, відтоді
часу очі виїсть (Нар. тв.).
як, з тих пір як

спол. сл.: коли, поки,
доки
як?яким способом?
якою мірою?

обставинне наскільки? Сердега так

способу дії, спол.: що, чим...тим, перелякався, що аж
міри і ступеня аж, що аж тремтить (Л.Глібов).

спол. сл.: як, скільки,

наскільки
як? Зацвіла в долині
обставинне спол.: як, ніби, наче, червона калина, ніби
порівняльне мовби засміялась дівчина-

спол. сл.: як дитина (Т. Шевченко).

за якої умови? Якби ви вчились так,

обставинне як треба, то й
спол.: якщо, коли,
умови мудрість би була своя
якби, як, раз,аби
(Т. Шевченко).
обставинне чому? через що? з якої Нам з тобою, видно,
причини причини? по дорозі, бо ігили й
 262

спол.: бо, що,
оскільки, адже, тому
нікуди не прийшли (Л.
що, через те що,
Костенко).
внаслідок того що, у
зв 'язку з тим що
з якою метою? навіщо? Пішла вночі до
обставинне для чого? ворожки, щоб
мети спол.: щоб, аби, для поворожити (Т.
того щоб, з тим щоб Шевченко).
незважаючи на що? Хоч не
обставинне спол.: хоч, хай, рідний cuн Ярема, а
допустове незважаючи на те щира дитина (Т.
що, дарма що Шевченко).

 умовно можна Теплий туман наливав

поставити балку по самі вінця,
обставинне
питання і що ж? і так що дерева
наслідку
який наслідок? потопали в ньому (М.
 спол.: так що Коцюбинський).

Безсполучникові складні речення

Безсполучниковими називаються складні речення, частини яких
поєднуються в одне граматичне та смислове ціле не сполучниками або
сполучними словами, а лише інтонацією: Пора була весняна, ранішнє сонце
так любо світило, не пекло, а гріло; поля зеленіли, як рута; всяка пташка
співала-щебетала (Панас Мирний); На поле синєє вечірній впав туман, над
річкою пливуть його мінливі хвилі. Був теплий день, світилася весна (М.
Рильський).
За характером смислових зв'язків між частинами безсполучникових
речень вони поділяються на дві основні групи:
 263

а) з однорідними частинами, які не підпорядковані одна одній: Минула

зима, (і) настала весна (Панас Мирний); Рожевий день палав, (і) гули на
квітах бджоли, (і) пташки сміялися (М. Рильський); Літо дбає, (а) зима
поїдає (Нар. творчість).
б) з неоднорідними частинами, одна з яких пояснює іншу: Ліс рубають
- тріски летять (Нар. творчість) [(коли) Ліс рубають, тріски летять].
Глибше орати - більше хліба мати (Нар. творчість) [(якщо) Глибше орати,
більше хліба (будеш) мати]. Не жди сподіваної волі вона заснула (Т.
Шевченко). [Не жди сподіваної волі, (бо) вона заснула].
Безсполучникові складні речення з однотипними частинами своєю
будовою і значенням близькі до складносурядних речень, але не
ототожнюються за семантико-синтаксичними відношеннями. Виділяють три
типи складних безсполучникових речень з однотипними частинами:
1) речення, що позначають одночасність або суміжність перелічуваних
явищ, наприклад: Тівар взяв Дана з колиски, носив по світлиці, гойдав на
руках (М. Яцків);
2) речення, що виражають часову послідовність дій, явищ, наприклад:
В одному кутку, край села, враз щось блиснуло, показався димок (Петро
Панч);
3) речення, що виражають зіставлення або протиставлення явищ, подій,
наприклад: Маруся кривилася потім два дні на чоловіка, каву з того часу
варила вже сама (Г. Хоткевич).
У частині безсполучникових складних речень з однотипними
частинами підстановка сполучників можлива, але уведення сполучника може
змінити смисл. Наприклад: Я вас добре розумію, (і) ми всі бачимо небезпеку
(В. Винниченко); Кохана спить, кохана спить, (а ти) Піди збуди, цілуй їй очі
(П. Тичина).
У безсполучникових складних реченнях з різнотипними частинами
предикативні частини синтаксично неоднорідні, одна з них співвідносна з
головною, а інша - з підрядною частиною складнопідрядного речення.
 264

Наприклад: Безсмертя виростає не з могили, (а) воно встає з колиски до

вікна - (бо) в житті його велика таїна (Д. Павличко).
Безсполучникові складні речення з різнотипними частинами
об'єднують два типи інструкцій.
1. З можливим перетворенням у сполучникове складне речення.
Наприклад: Вона прикладала до рани мокру холодну ганчірку — Остапові
стало легше. Вона прикладала до рани мокру холодну ганчірку, тому
Остапові стало легше (За М. Коцюбинським). До цих конструкцій належать:
безсполучникові складні речення із: 1) з'ясувально-обставинними
відношеннями; 2) наслідково-причиновими відношеннями; 3) причиново-
наслідковими відношеннями; 4) умовно-наслідковими і 5) наслідково-
часовими відношеннями; 6) зі значенням допустовості.
2. З неможливим перетворенням у сполучникові складні речення.
Наприклад: Одним заспокоюю себе: у мене ще буде й така можливість (В.
Канівець). До цих конструкцій належать безсполучникові складні речення з
пояснювальними і приєднувальними відношеннями: Багато кинули ті в
криницю каміння, клоччя, та ніщо не допомогло: вода бігла все далі й далі (С.
Плачинда); Виглянь за двері: стежка від дому йде крізь ворота в даль
невідому (В. Мисик).
Смислові і синтаксичні зв'язки між компонентами безсполучникових
складних речень виражаються інтонацією, порядком розташування частин,
видо-часовими і способовими формами дієслів-присудків та лексичними
засобами.

Предикативні частини безсполучникового складного речення загалом

мають будову простих речень, об'єднаних у складне речення - за змістом,
структурно та* інтонаційно, утворюючи окрему комунікативну одиницю.
Водночас очевидним є те, що предикативні частини безсполучникового
складного речення собою окремо не виражають відносно закінченої думки,
 265

не мають інтонаційного завершення, оскільки зазначені ознаки притаманні

всьому складному реченню, а не його предикативним частинам.
Безсполучникові складні речення, отже, вступають у синонімічні
відношення із сполучниковими, але розрізняються синтаксично і
стилістично.
Безсполучникові речення і трансформовані в складнопідрядні або
складносурядні чи й прості є важливими засобами художнього стилю мови,
порівняйте: Схилилося колосся, поруділа трава, а над озером примовк ліс —
достигала природа (Б. Харчук) і Схилилося колосся і поруділа трава, а над
озером примовк ліс, достигала природа. Або: Схилилося колосся. Поруділа
трава. Над озером примовк ліс. Достигала природа.
Розділові знаки у безсполучникових складних реченнях
 266

Складні сполучниково-безсполучникові речення

За характером сполучникового зв'язку і безсполучниковості мовознавці
виокремлюють три типи утворень: з сурядністю і безсполучниковістю, з
підрядністю і безсполучниковістю, з сурядністю, підрядністю і
безсполучниковістю.
Конструкції з сурядністю і безсполучниковістю
Виділяють три їх різновиди: з сурядністю й однорідною
безсполучниковістю; з сурядністю і неоднорідною безсполучниковістю; з
сурядністю й однорідною та неоднорідною безсполучниковістю.
 267

Конструкції з підрядністю і безсполучниковістю

У цьому типі сполучниково-безсполучникових речень ведучою
здебільшого є безсполучниковість. Залежно від характеру
безсполучниковості виокремлюють три різновиди конструкцій: з підрядністю
й однорідною безсполучниковістю; з підрядністю і неоднорідною
безсполучниковістю; з підрядністю і однорідною та неоднорідною
безсполучниковістю.