Періодизація історії української літературної мови.

Хронологія історії української мови, що її викладено нижче, поєднує два підходи:

історичний (розвиток української мови у рамках тих держав, де нею
послуговувалися) та «джерельний» (кожному періоду притаманні певні джерела, з
яких можна зробити висновок про різні зміни насамперед у фонетиці мови, за Ю.
Шевельовим).
З точки зору функціонування української мови в державах, які існували на
українських землях, можна виділити такі періоди:
1) Період від ІІІ тис. до н. е. до сер. XIV ст.: виділення української мови з
праслов'янської, мови Русі
2) Період від сер. XIV ст. до Люблінської унії 1569 р.: Велике князівство
Литовське, Молдавське князівство, Польське королівство
3) Період від Люблінської унії 1569 р. до Андрусівського перемир'я 1667
р.: Річ Посполита
4) Період від Андрусівського перемир'я 1667 р. до кін. XVIII ст.: Велике
князівство Московське (Царство Російське) та Російська імперія
5) Формування літературної мови на народній основі — від кін. XVIII до
поч. XX ст.: Російська імперія, Австрійська імперія / Австро-Угорщина
6) Українська мова у XX ст.: Російська імперія та Австро-Угорщина,
Українська Народня Республіка, Самостійна Кубанська Народна
Республіка, Українська Держава,Західноукраїнська Народна
Республіка, Карпатська Україна, УНР (радянська) / УСРР / УРСР
7) Українська мова в незалежній Україні
Наша робоча класифікація:
1. Літературна мова КР (церковнослов’янська, давньоруська), 11-13 ст.
2. Староукраїнська літературна мова 14- п п 16 ст.
3. Староукраїнська літературна мова д п 16 ст — 17 ст
4. Староукраїнська літературна мова 18 ст (1720-1798)
5. Нова українська літературна мова п п 19 ст.
6. Нова українська мова д п 19 ст
7. Українська літературна мова п п 20 ст
8. Українська літературна мова 50-80 рр 20 ст
9. Українська літературна мова кін 20 — поч 21 ст
«Джерельний» підхід Ю. Шевельова виділяє такі періоди:
1) протоукраїнський період VII-ХІ ст. — немає джерел, написаних
носіями мови на території України, використовуються
інструменти зіставної лінгвістики
2) давньоукраїнський період ХІ-XIV ст. — представлений досить
значною кількістю писемних пам'яток, які написані не
українською, а церковнослов'янською мовою, досліджуються
окремі елементи української фонології в іншомовних текстах
3) ранньосередньоукраїнський період XV—XVI ст. — основною
проблемою є відмежування пам'яток і рис української мови від
білоруських
 4) середньоукраїнський період середина XVI — перші роки XVIII
ст. — писемна мова виступає з одного боку як особливий
різновид церковнослов'янської мови, з іншого боку як особливий,
дуже перероблений різновид розмовної мови
5) пізньосередньоукраїнський період XVIII ст. — писемні джерела
часто фіксують мішанину української та російської мов у різних
пропорціях
6) сучасний період від останніх років XVIII ст. до сьогодні —
використання української мови в художній літературі та всіх
інших жанрах.
І.Огієнко основним джерелом розвитку української мови вважав праслов'янську
мову. У розвитку української літературної мови І.Огієнко виділяв такі періоди і
підперіоди:
І. Стара українська літературна мова (IX-XVI ст.):
1) церковнослов'янська мова (з IX ст.);
2) нова середньоцерковнослов'янська мова (з XII ст.);
3) актова мова (XIV - XVI ст.);
II. Нова українська літературна мова (з другої половини XVI ст.):
1) Мольська доба (1569-1654 рр.);
2) Московська доба (1654-1798 р.)
3) утвердження української літературної мови (1798-1916);
3) українська літературна мова доби русифікації (1917 - 1923 рр.);
4) українська літературна мова доби українізації (1923- 1933 рр.);
5) українська літературна мова доби комунізації (1933 - ... рр.)
Русанівський В. М. запропонував якісно нову класифікаційну схему, яка враховує
гетерогенність принципів у виділенні історично-мовних періодів і дозволяє
переосмислити переходові підперіоди, зв’язок різних періодів та ін.:
 Давньокиївська літературна мова
 Літературна мова післямонгольської доби (друга половина XIII — XVI
ст.)
 Розквіт староукраїнської літературної мови (XVII — перша чверть
XVIII ст.)
 З першої чверті XVIII ст. до кінця століття — староукраїнська
літературна мова
 далі — нова українська літературна мова
Плющ П. П.:
1. Літ-писемна мова Давньоруської народності (КР і епоха феодальної
роздробленості 11-14 ст)
2. Стара українська літ-писемна мова укр народності 14 — п. п. 17 ст (Литва і
Польща)
3.Стара укр літ, писемна мова початкової доби, формування укр нації (д. п. 17 —
кін. 18 ст)
4. Нова українська літературна мова
 Стилістичний потенціал антонімії в дискурсі функціоналізму

Антоніми – слова, що називають протилежні за змістом поняття. При визначенні

антонімічності слів обовязковою умовою є логіко-семантична співвіднесеність
позначуваних ними понять. Адже в антонімічні стосунки вступають лише ті
слова, які співвідносяться за змістом на основі протилежності. Антонімія (так
само як і синонімія) є явищем синхронним, тобто періодично змінним. Адже
семантична зміна слова може спричинити втрату антонімічних зв’язків і навпаки
розвиток нових значень викликає появу нових антонімічних зв’язків: шляхетний у
первісному сенсі належний до шляхти має антонім простий; шляхетний у
розумінні благородний – грубий, вульгарний. Прояви антонімії різноманітніші в
лексиці уснорозмовній, художньо-белетристичній та суспільно-політичній і
обмеженіші в офіційно-діловій та науковій. Термінологічний великою мірою
характер лексики останніх двох стилів звужує можливості не тільки антонімії, а й
синонімії та полісемії. Своєрідним проявом антонімії (як правило, однокореневої)
тут є наявність термінів, що позначають протилежні явища, процеси (циклон –
антициклон, залежність – незалежність). Антоніми допомагають створити
контрастну характеристику образів, предметів, явищ. Використовують антоніми в
усіх стилях мовлення, але, звичайно, різною мірою. В офіційно-діловому стилі
вони, хоч і рідко, але все-таки вживаються, бо й тут часом є потреба щось
протиставити чи зіставити: не запрошення, а відновлення. аз.). Науковий стиль, а
особливо його різновиди теж використовують антоніми як засіб відтворення
шляху логічних роздумів, як засіб посилення впливу на сприймана інформації:
енергія припливів і відпливів. Часом елементи (лексичні, синтаксичні,
фразеологічні) офіційно-ділової та наукової мови використовують у текстах
художньо-белетристичного й публіцистичного стилів. Найбільше застосування як
стилістичний засіб антонімія знаходить у стилі ЗМІ та художньому стилі. Тут
вона дає невичерпні можливості для створення картин, у яких використовується
пряме й переносне значення слова, різке й несподіване зіткнення різнорідних
понять, зокрема в заголовках: Війна і мир, друзі й вороги, батьки й діти. Треба
розмежувати такі поняття, як загальномовні й контекстуальні антоніми.
Загальномовні антоніми це пари слів, антонімічні стосунки яких зрозумілі без
будь-якого контексту: щастя – горе, млявий – жвавий, хвалити – гудити, тихо.
Контекстуальні антоніми – це слова, що стають антонімами в певному контексті
внаслідок переносного вживання: «Бо що свої болі пусте. Світове горе велике. Він
надививсь на нього і вдома і по світах». Антоніми є одним із важливих
стилістичних засобів не лише завдяки їхнім внутрішнім семантичним
властивостям, пов’язаним із називанням протилежних за значенням реалій, а й
тому, що антонімічні протиставлення не є чимось застиглим, обмеженим.
Антонімічні стосунки пов’язуються зі стилістичними функціями, що їх
виконують слова-антоніми в певному контексті. Функція протиставлення полягає
у вживанні антонімів для розмежування понять і реалій за семантичними
ознаками. Стилістична функція антонімічної градації базується на відокремленні
понять, виражених антонімами, на розмежуванні їх одне від одного в часі,
просторі. Про широке використання антонімії в розмовному мовленні можна
говорити на тій підставі, що антоніми наявні в усіх жанрах народної творчості
піснях, прислів’ях, приказках.
2. Синонімічний ресурс мови у зв‘язку з екстралінгвально вмотивованою
комунікативною ситуацією.
Синонім з гр. синонімус - однойменний.
Синонімічний ресурс складають:
1. Синоніми морфологічні (батьку - батькові).
2. Синтаксичні - граматично різні сполуки, що виражають одну й ту саму думку
(сполучникові/ безсполучникові речення, звороти).
3. Фразеологічна синонімія.
4. Лексична - повний або частковий збіг значень.
Функції синонімів:
- функція семантичного договору;
- функція стилістичного договору;
- функція підсилення;
- функція заміни.
З точки зору лексикології не є синонімами:
1. Однокореневі слова з пейоративним і мейоративним значенням (суфікси
пестливості / згрубілості).
2. Родові та видові поняття (тварина - кіт).
3. Слова, що позначають одні й ті ж поняття різних суспільних устроїв.
4. Займенники до слів, які вони заступають.
Критерій виділення синонімів - тотожність чи близькість значення,
взаємозамінність. Синоніми об‘єднуються в синонімічні ряди. Домінанту
синонімічного ряду має кожен ряд. Вона визначається на основі таких ознак:
1) широта семантичного змісту;
2) широкий діапазон сполучуваності;
3) висока частота вживання;
4) нейтральність;
5) пряме значення слова;
6) позиція найменшої зумовленості контексту.
Приклад синонімічного ряду: горизонт - обрій, небокрай, видноколо.
Джерела синонімії:
1) словотвір, виникають від одного слова (повільно, поволі);
2) запозичення;
3) діалекти;
4) застаріла лексика;
5) новотвори;
6) стилістично марковані слова (жаргонізми...).
Усі синоніми поєднані спільним лексичним значенням.
Синоніми бувають повні(абсолютні, повна тотожність значення, мовознавство =
лінгвістика) та часткові (семантичні: іти - крокувати; стилістичні - відрізняються
комунікативною сферою: говорити - ректи - балакати; семантико-стилістичні: їсти
- напихатися, пити - дудлити).
Синіми можуть бути:
- загальномовні - синонімічність не обумовлена контекстом;
- контекстуальні - проявляються лише в контексті.
Компоненти синонімічного ряду. Перифрази - описове називання предмета,
особи. Донька Прометея, туманний Альбіон, місто Лева.
Евфемізми - слова, що відтворюють зміст у пом‘якшеній формі. Не п‘яний, а
веселий.
Плеоназм - синонімічний повтор, характерний для фольклору.
Тавтологія - повторення однокореневих слів. Масло масляне.
Отже, синонімічний ресурс співвідноситься з комунікативною ситуацією.
Є Практичний словник синонімів української мови Святослава Караванського.
3. Питання про походження української мови
Є різні концепції історичного розвитку української мови. На питання, коли саме
започаткувалося формування УМ, відповіді були такі:
· українська мова існувала ще в доісторичні часи, до IV ст. н.е.
1. М.Грушевський (вважав український народ і його мову категоріями
споконвічними),
2. І.Огієнко: У Вінніпезі 1949 р. виходить "Історія української літературної
мови": українська літературна мова зачалася ще в глибоку праслов’янську
давнину, задовго до Різдва Христового, і зростала протягом багатьох століть. + всі
слов’янські мови постали з праслов’янської мови, яка виділилася з мови
індоєвропейської. І.Огієнко підкреслював самостійність розвитку
східнослов’янських мов, заперечуючи теорію давньоруської мови.;
· започатковування деяких найдавніших особливостей української мови ще в
праслов’янську добу, розпад якої відбувся орієнтовно в VI –VII ст. (
1. С.Смаль-Стоцький був прибічником думки про незалежний розвиток
слов’янських мов, зокрема української, після розпаду праслов’янської мови.
2. Є.Тимченко: розвиток української мови безпосередньо з праслов’янської без
проміжних східнослов’янського та давньоруського етапів
3. Ю. Шевельов: — українська мова безпосередньо виділилася з праслов'янської
мови. Після розпаду праслов'янської мови у «східних слов'ян» сформувалося п'ять
діалектів, два з них — києво-поліський та галицько-подільський — утворили
українську мову. Історію української мови Шевельов поділив на шість періодів
(за джерельним підходом):
протоукраїнський період VII-ХІ ст. — немає джерел, написаних носіями мови
на території України, використовуються інструменти зіставної лінгвістики
давньоукраїнський період ХІ-XIV ст. — представлений досить значною
кількістю писемних пам'яток, які написані не українською, а
церковнослов'янською мовою, досліджуються окремі елементи української
фонології в іншомовних текстах
ранньосередньоукраїнський період XV—XVI ст. — основною проблемою є
відмежування пам'яток і рис української мови від білоруських
середньоукраїнський період середина XVI — перші роки XVIII ст. — писемна
мова виступає з одного боку як особливий різновид церковнослов'янської мови, з
іншого боку як особливий, дуже перероблений різновид розмовної мови
пізньосередньоукраїнський період XVIII ст. — писемні джерела часто
фіксують мішанину української та російської мов у різних пропорціях
сучасний період від останніх років XVIII ст. до сьогодні — використання
української мови в художній літературі та всіх інших жанрах. протоукраїнський
— VII-ХІ ст.,давньоукраїнський — ХІ-XIV ст.,ранньосередньоукраїнський — XV
—XVI ст., середньоукраїнський — середина XVI — перші роки XVIII ст.,
пізньосередньоукраїнський — XVIII ст., сучасний — від останніх років XVIII ст.
до сьогодні.
4. О.Горбач,
5. Г.Півторак "Українці: звідки ми і наша мова" (1993). Автор на багатьох
мовно-історичних фактах аргументовано твердження своїх попередників про
безпосереднє вичленення УМ з праслов’янської і вважав ХІ-ХІІ ст. початком
самостійної історії УМ.
· у пам’ятках ХІ ст. трапляються риси майбутньої української мови, які в
живій народній мові були ще в VI ст.:
1. І. Свєнціцький: У 1920 р. "Нариси з історії української мови": українську,
російську і білоруську мови виводить із східнослов’янської прамови, а та, в свою
чергу, походить із праслов’янської мови.
2. О.Колесса заперечує теорію давньоруської мови. початки зародження
української мови відносив до праслов’янської епохи.;
· зародження ще за праслов’янської доби правкраїнського діалекту, який
згодом виділився з праслов’янської мови, що існувала з V по VІ ст., а
остаточне завершення – в ХІV ст. (К.Німчинов);
· в VІІ – VІІІ ст., коли виділилась південна групи східнослов’янських
говірок, а цілком відособлено українська мова почала розвиватись з ХІІ ст.
1. Л.Булаховський: В 1956 р. Питання походження української мови»: висловив
думку про те, що окремі особливості сучасної української мови достатньо
виразно виявляються вже в давньокиївських пам’ятках ХІІ ст., а в живих
народних говірках вони могли існувати й раніше. Отже, заперечував твердження
про початок історії української мови аж від XIV ст.
· з ХІ ст. українська мова була виразною окремою східнослов’янською
мовою, яка остаточно оформилась у ХІV ст.
1. А.Кримський: у своїй праці "Українська мова, звідкіля вона взялася і як
розвивалася" (1922 р.) писав, що вже в ХІ ст. мова Наддніпрянщини і Прикарпаття
була виразною окремою східнослов’янською мовою – предком сучасної
української мови. Слідом за О. Шахматовим він був авторитетним прихильником
ідеї давньоруської мови, однак вважав, що українська мова зародилася не в XIV
ст., а в ХІ ст. і навіть раніше.);
· південне наріччя праруської мови, предок української мови, існувало вже в
ІХ ст. 1.О.Шахматов: українська мова походить зі «спільноруської прамови», з
якої походять й інші «руські мови» (північно-великоруська, південно-
великоруська та білоруська). Попри це українська мова суттєво відрізняється від
інших «руських мов» різноманітними фонетичними явищами та лексикою.);
· південне східнослов’янське наріччя, предок української мови, існувало до
ХІ ст. 1.О.Потебня— «руська мова» (давньооруська, спільносхіднослов'янська
мова) розділилася на українську, білоруську та російську перед ХІ ст.);
· українська мова утворилась ще в доісторичний час і старовинніша навіть
за санскрит (М.Красульський, Б.Степанишин, В.Кобилюк);
· українська мова існувала вже в VІ-VІІ ст., а її основні риси були
започатковані ще в часи виникнення латинської мови (І.Ющук, А.Бурячок).
· На питання, як саме утворилась українська мова, чи безпосередньо з
праслов’янської, чи з спільноруської, чи з давньоруської, відповіді були такі:
· українська мова виникла з протоукраїнських говорів праслов’янської мови
(С.Смаль-Стоцький, Є.Тимченко, Ю.Шевельов, О.Горбач);
· українська мова утворилась після розпаду спільнослов’янської мови на базі
південного наріччя (О.Шахматов);
· українська мова починає свою історію після розпаду давньоруської мови аж від
ХІV ст. (донедавне офіційне вчення).
++++++М. Погодін, О. Соболевський
Російські політики та вчені-мовознавці XIX ст., які стверджували, що в Києві та
на Київщині до монголо-татарської навали мешкали росіяни
До кінця XIV ст. в Києві мешкали росіяни
Київський говір належить не до української мови, а до російської
Українська мова розвинулася від російської, почала самостійне існування з XV ст.
4. Наслідки занепаду зредукованих в українській мові.
До основних наслідків занепаду зредукованих у системі вокалізму зараховують:
1) Чергування [о], [е] з нулем звука. Оскільки звуки [ъ], [ь] в різних формах
слова могли змінювати позицію (із сильної на слабку, і навпаки), вони або
занепали, або перетворилися на [о], [е]: орълъ — оръла (орел-орла). Нові,
вторинні, секундарні [о], [е] називають випадними.
2)Поява секундарних [о], [е] перед сонорними. У процесі занепаду слабких [ъ],
[ь] у кінці слова після [л], [р], [м], [н] сонорні перебирали на себе компенсаційну
(замінну) звучність. Якщо перед ними стояв ще один приголосний, то між цими
двома звуками з'являвся новий [о] або [е]. Їх називають вставними: огнь—>
огонь, журавль —> журавель. Звук [о] розвивався після задньоязикових і зрідка
після інших звуків {свекор, вихор, але й вузол); [е]— після губних та
передньоязикових {вітер, земель, пісень)
3) Подовження етимологічних [о], [е] та наступний перехід їх в [і].
Етимологічні [о], [е] зазнали компенсаційного подовження, яке пов'язане з
формуванням закритих складів. Старий [о] поступово перетворився на [ō], [е] —
на [ē] (близький до ѣ): конь — кōнь; печь — пēчь. Оскільки спеціальних літер на їх
позначення в абетці не було, то [ō] передавали буквами у, оу, ю: торгувля, своюй;
[ē] — новим ѣ (камѣнь, матѣр). У більшості говорів української мови подовжені
[о], [е] незалежно від їхньої позиції в слові перейшли в [і]: віл, стіл, шість, осінь.
4) Розвиток приставних голосних [і], [о]. Приставний [і] розвивався перед
сонорними приголосними (крім [н]) на початку слова, якщо після них стояв
зредукований [ь], [ъ] у слабкій позиції: ръжа — ржа – іржа. Рідше перед
сонорними з'являвся приставний [о]: Овруч, олжа, Орша.
До основних наслідків занепаду зредукованих у системі консонантизму
зараховують:
1) спрощення (як правило, тризвукові сполучення, середнім приголосним у яких
був проривний [д] або [т], а кінцевим - сонорний [н], [л] або африката [ц]): здн-зн,
ждн-жн, стн-сн, стл-сл, рдц-рц, стц-сц;
2) вставні приголосні: вставними виступали звуки [д] і [т]; цей процес обіймав
невелику кількість слів: зр-здр, ср-стр. Зі вставним [т] українська мова
успадкувала лише одне слово - "зустріти". Із вставним [д] українська мова
засвоїла слово "заздрість" і похідні від нього;
3) асиміляція приголосних:
1) внаслідок регересивної асиміляції глухий приголосний у позиції перед
дзвінким теж одзвінчувався.
2) відбувалася регресивна асиміляція і в групах "дзвінкий+глухий приголосний",
хоча вона не була такою послідовною, як "глухий+дзвінкий".
3) регресивна асиміляція за ознакою місця і способу творення.
4) прогресивна асиміляція в групах "палатальний приголосний + [j]", що
утворилися після занепаду зредукованого [ь напруженого]; звук [j] асимілювали
такі приголосні, що вимовлялися перед ним: л', н', д', т', з', с', ц', ж', ч', ш'.
Внаслідок цієї асиміляції виникли подовжені приголосні, в яких реалізуються по
дві однакові фонеми: л'л, н'н;
4) дисиміляція приголосних: охоплює сполучення [кт] із [кьт], в якому збіглося
два проривних приголосних, та [чт] і [чн] із [чьт] і [чьн], в якому стояли поряд
африката з проривним і африката з носовим; всі вони мають елемент проривності.
У процесі дисиміляції сполучення [кт] перетворилося в [хт]. У процесі
дисиміляції [чт] африката [ч] утратила проривний компонент і [чт] змінилося в
[шт]. Внаслідок утрати проривного компанента африкатою [ч] група приголосних
[чн] змінилася у [шн]. Також засвідчують перехід сполучень [кр] в [хр].
5) вокалізація фонем л, в. Заміна [л] на [Ў]. Вона відбулася у сполуках [ъл], [ьл]
внаслідок занепаду зредукованих у позиції між приголосним. Відбувалася сильна
лабіо-веляризація, внаслідок якої л переходив у в: вълкъ — во[Ў]к, шълкъ —
шо[Ў]к та в колишніх дієприкметниках минулого часу в абсолютному кінці слова:
йшолъ — йшо[Ў], игралъ — гра[Ў]. Писемні пам'ятки це явище відображають із
XV ст., хоча вимова звука [Ў] була притаманна живій мові значно раніше;
Заміна білабіального [w] на [Ў]. Коли [w] уживався на початку слова перед
приголосним чи в абсолютному кінці слова, він зберігав осібну артикуляцію,
перетворюючись на [Ў]: въскхъ —> [Ў]cix, домовъ —» домі[Ў]. Цей процес
почався з другої половини XI ст.;
6) шиплячі почали твердіти(в ХІ ст.). Причиною ствердіння шиплячих є вплив
балтійських субстратів, засвоєний сх.-сл мовами.
5. Стилістика сучасної української літературної мови: загальна
проблематика, напрямки, аспектологія дослідження
Стилістика – розділ мовознавства, що вивчає закономірності існування та
структурну організацію суспільно зумовлених різновидів мови – функціональних
стилів; мовні одиниці з погляду додатково експресивно – стилістичного
забарвлення; цілеспрямований вибір мовних засобів, що відповідає стильовим і
стилістичним нормам.
Аспектологія досліджень включає:
• визначення основних понять стилістики (стиль, стиль мови і стиль мовлення,
функціональний стиль, стилістичні конотації, стилістичне значення, стилістичні
ресурси, стилістична норма);
• розробка основних принципів та критеріїв класифікації і внутрішньо жанрової
диференціації стилів;
• дослідження витоків, форм і становлення основних етапів розвитку
функціональних стилів української літературної мови;
• з’ясування таких питань, як мовленнєва системність стилів, співвідношення
функціональних стилів і форм мовлення, взаємодія стилів і їх цілісність;
• виявлення об’єкта і суб’єкта (індивідуального) в стилі, закономірностей
функціонування мови у різних сферах спілкування;
• оволодіння стилістичною системою сучасної української мови, тобто глибоке,
усвідомлене вивчення мовцями стилістики ресурсів і функціональної стилістики
української мови;
• вироблення у мовців умінь визначати стиль і жанр, мовні ознаки текстів;
• вироблення вмінь помічати й оцінювати стилістичні ефекти в тексті та виявляти
стилістичні засоби, за допомогою яких вони досягаються;
• закріплення стиліст навичок мовців шляхом конструювання стилістично
довершеного тексту;
• оволодіння жанрово-стильовим текстотворенням;
• розвиток мовного чуття і мовного смаку.
Проблематика (за О. Мацько)
• закономірності функціонування мови у різних сферах її
суспільного життя та ситуаціях мовного спілкування;
• мовні засоби вираження у функціональному стилі
почуттєвих, вольових та інтелектуальних сфер особистості;
• проблема об’єктивного і суб’єктивного (індивідуального) в
стилі;
• взаємодія стилів, підстилів і їх цілісність;
• історичний характер стилістичних норм;
• стильова і стилістична інтерпретація текстів;
• стильове текстотворення;
• співвідношення національного та інтернаціонального у
стилістиці національної мови;
• стилістика як репрезентація сучасного етапу історії
української літературної мови.
Сучасним напрямком є функціональна стилістика. Об’єктом розгляду
функціональної стилістики є функціональні стилі, їх класифікація, поділ на
підстилі, принципи поєднання мовних одиниць у кожному з них. Вона базується
також на теоретичних відомостях соціолінгвістики, психології, історії мови тощо.
6. Мовна ситуація в Київській Русі (КР): лінгвістичний аналіз.
За Півтораком: Розглядаючи мовні проблеми в КР, слід розрізняти 2 рівні
функціонування мови в давньоруському суспільстві — діалектний і
літературний. У КР існували дві форми усної мови (усне народне діалектне
мовлення та усно-літературні койне, тобто «спільні діалекти» для багатьох верств
населення) і дві писемно-літературні мови — давньокиївська (давньоруська) і
церковнослов'янська. Найпоширенішою формою функціонування мови в епоху
КР було усне народне мовлення, яке реалізовувалося в численних діалектних
варіантах. Сільське діалектне мовлення в більшості реґіонів відзначалося
лінгвістичною чистотою, на відміну від міст з їхнім різноетнічним і різномовним
населенням. Хоч, наприклад, волинянин і наддніпрянець чи прикарпатець і
переяславець цілком могли порозумітися між собою, їхнє мовлення помітно
відрізнялося і фонетикою, й окремими словами, і деякими мовними зворотами.
Саме в мові тогочасних селян у різних діалектних ареалах формувалися і
розвивалися ті фонетичні й граматичні риси, які стали як спільним надбанням, так
і розрізнювальними особливостями укр, рос. та білорус. мов. Про стан і
особливості давньоруського мовлення жодних прямих свідчень ми не маємо, бо
магнітофонів тоді ще не було і живої народної говірки ніхто не міг зафіксувати.
Про це можна міркувати лише на основі писемних пам'яток, але до нас дійшли
писемні пам'ятки, починаючи з другої пол. XI ст., тобто майже через століття
після прийняття християнства. Книжники свідомо уникали будь-яких
простомовних народних рис, бо керувалися офіційною настановою про те, що
живе народне мовлення не слід допускати у священні книги - це вважалося
блюзнірством. При обстеженні церковнослов. пам'яток, таких як Остромирове
Євангеліє 1056-1057 рр., Збірники Святослава 1073 і 1076 рр., Архангельське
Євангеліє 1072 р. та інших книг київського походження, знаходимо серед
церковнослов. мовної стихії десятки й сотні прикладів відбиття мовних рис,
характерних для живої укр.мови. Це - специфічний гортанний звук h замість
вибухового g, укр. голосний звук и, що виник унаслідок злиття давніх ы, і,
взаємно наближені ненаголошені голосні е и та и е, голосний і на місці давнього
«ятя», чимало притаманних укр. мові морфологічних особливостей, місцеві
слова, такі як багатьє, багно, гай, глечик, гребля, жадати, жито, зоря, кожух,
криниця, лазня, оболонь, полонина, тулитися, ховатися, яр та чимало інших. Ще
більше живомовних українських рис засвідчують давньокиївські пам'ятки
світських жанрів. Наприклад, у «Слові про Ігорів похід» (кінець ХП ст.) відбито
повноголосся (ворота, голова, голосъ, полонені), закінчення -ові, -еві (-єві) в
дав. відмінку іменників чол. роду (Дунаєві,Романові, королеві), кличний
відмінок іменників (Бояне, дружино, княже, Всеволоде, господине), форми
дієслів теп. часу з м'якими закінченнями -ть (велить, плачуть, ржуть). Отже,
книжники, переписуючи книжку, подумки проговорювали текст своєю рідною
говіркою, через що робили помилки, і чимало діалектних рис потрапляло до
тодішніх книг. Виникали ж такі риси набагато раніше, задовго до утворення КР й
міфічної давньоруської народності. Проте вони ще не створювали суч. укр. мовної
системи, їй бракувало цілої низки фонетичних рис, що були наслідком занепаду
зредукованих (тобто дуже коротких) голосних о та е, які на письмі позначалися
відповідно через ъ та ь. Протягом XI-XIII ст. зредуковані голосні занепали в усіх
східнослов'янських діалектах. У ранньо-українських говорах цей процес відбувся
найраніше (в XI — першій половині XII ст.) і спричинився до появи нових
фонетичних особливостей укр. мови. Так, унаслідок занепаду зредукованих ъ та ь
в укр. мові голосні о, е в нових закритих складах перейшли в і (волъ -> віл, конь -
> кінь, ночь -> ніч), замість давніх сполучень -ръ-, -рь-, -лъ- з'явилися сполучення
-ри-, -ли- (кръвавыи -> кривавий, гръмЂти -> гриміти); приголосний л у певних
позиціях перейшов у короткий звук ў (вóвна, вóвк, пóвний, товстúй, мовчáти);
відбулося пом'якшення суфікса -ский у -ський, подовження приголосних у
словах типу сбожие -> сбожье -> збіжжя, житие -> житье -> життя, судия -> судья
-> суддя, ночию -> ночью -> ніччю.
Таким чином, рубіж XI-XII ст. можна умовно визнати часом завершення
формування укр. мови і початком нового етапу її історії, коли вона в
народнорозмовному варіанті вже набула в основному всіх притаманних їй мовних
рис. Такий висновок збігається і з поглядами укр. мовознавців XIX – пер. пол. XX
ст. (П. Житецький, О. Потебня, академік А. Кримський).
Крім народного усного діалектного мовлення, у містах КР існували так звані
усно-літературні койне наддіалектного типу. Вони вбирали в себе й мовні
елементи інших діалектів, а також різноманітну термінологічну лексику,
професіоналізми, жаргонізми. Койне використовували купці, дружинники,
ремісники. У кожному місті ці койне мали свої особливості, тому їх не можна
сприймати як спільний давньоруський мовний стандарт і називати його
давньоруською мовою. Для всієї території Київської Русі спільними були дві
літературні мови — церковнослов'янська і давньо-київська (її традиційно
називають також давньоруською).
Церковнослов'янська мова за походженням — старослов'янська (інша назва
— староболгарська, бо вона виникла на основі одного з македонських діалектів
староболг.мови). Ця мова прийшла до нас разом із священними книгами після
прийняття християнства і стала мовою православної церкви, освіти і культури.
Вона залишилася спільною мовою всіх православних (а пізніше також і греко-
католиків). Для східних слов'ян вона була хоч і зрозуміла, проте все ж таки не
рідна. Цер.слов. мова існувала у 3 стилях: високий(канонічна література, а також
«Слово про Закон і Благодать» Іларіона (ораторсько-проповідницька проза),
«Сказаніє про Бориса і Гліба», «Житіє Феодосія Печерського» та Київський
патерик (агіографічна л-ра)), середній (співвіднесення книжних і розмов.
елементів, літописи, «Слово о полку..»,низький(розмов. елементи, грамоти
«Рус.правда». Отже, основним для стильової диференціації був традиц-слоговий
підхід, в основу якого покладені функції, що визначали тип образності і
визначення стилю. В межах стилів існували жанри старослов.м.: літургія, обряди,
проповіді, житія тощо. Розрізняють місцеві різновиди (ізводи)
церковнослов'янскої мови: східнослов'янськ- ий (київський); болгарський,
македонський, сербський, хорватський глаголичний, чеський; румунський.
Усі державні й світські культурні функції на всій території КР виконувала
давньокиївська (давньоруська) писемно-літературна мова. Вона виникла на
основі місцевих мовних традицій фольклору, суспільно-політичної практики і
дружинного епосу за зразками й мовними моделями старослов'янської мови.
Маючи розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній),
давньокиївська писемно-літературна мова функціонувала паралельно з
церковнослов'янською мовою. Це — мова збірника законів «Руська правда»,
літопису «Повість минулих літ», а також «Слова про Ігорів похід», «Повчання
Володимира Мономаха», «Моління Данила Заточника» та ін. У різних реґіонах
Русі ця писемно-літературна мова поступово збагачувалася місцевими
лексичними й стилістичними особливостями і згодом стала основою формування
укр, біл. і частково рос. писемно-літературних мов давнього періоду. Проте слід
сказати, що спільність і церковнослов'янської, і давньокиївської (давньоруської)
мов для всієї території Київської Русі від самого початку була дуже відносною.
7. «Пересопницьке Євангеліє» як пам’ятка староукраїнської літературної
мови.
Пересопницьке Євангеліє — визначна рукописна пам’ятка староукраїнської
літературної мови й мистецтва, переклад Євангелія мовою, близькою до народної.
У виготовленні цього рукопису переплелися, з одного боку, традиція
переписування євангельських текстів, а з іншого — завдання створити шедевр
рукопису і мистецтва виготовлення книги. Ця книга є проривом у середньовічній
свідомості і, водночас, адаптацією книжкової церковнослов’янської мови до
живої народної мови. Це розуміли її творці і так сподівалися меценати.
Робота над рукописом
Роботу над рукописом розпочато 15 серпня 1556 року у Дворецькому монастирі
князів Заславських при церкві Святої Трійці (сьогодні це село Дворець
Ізяславського району Хмельницької області). Цього року було написано Євангеліє
від Матфія і першу половину тексту Євангелія від Марка. Згодом роботу було
припинено і відновлено лише в 1561 році в Пересопницькому монастирі при
церкві Різдва Богородиці (сьогодні це село Пересопниця Рівненської області). Тут
було дописано Євангеліє від Марка, завершені Евангелія від Луки та Іоанна,
Післямова до пам’ятки і Місяцеслов. Весь процес завершився 29 серпня 1561
року. Засновниками проекту видання рукопису були відомі волинські меценати
княгиня Анастасія Жеславська-Гольшанська та князі Черторизькі. Про
княгиню Жеславську (вона ж Заславська) повідомляється в післямові до
Євангелія, що вона прийняла чернечий постріг з ім’ям Параскева і стала
ігуменією цього монастиря.
Традиційно вважається, що над створенням Євангелія працювали архімандрит
Пересопницького монастиря Григорій і писар Михайло Васильович, син
протопопа Сяноцького. Учені-палеографи, що аналізували почерк Євангелія,
висунули гіпотезу: можливо, переписувачів було двоє, проте історія зберегла
лише це ім’я Васильовича. Невідоме й ім’я художника, який написав чотири
чудесних мініатюри Євангелістів і декорував перші сторінки Євангелій з
використанням рослинних орнаментів.
Євангеліє середини ХVI століття — твір не пересічного книжника-переписувача.
У ньому тісно пов’язані традиції і новації, які характеризують цю епоху. В його
основі — кілька євангельських джерел, написаних різними слов’янськими мовами
і латиною, які порівнювалися, обмірковувалися і перекладалися
церковнослов’янською книжковою мовою, тим самим зливалися в новий текст.
Тут уже багато авторських думок. За канонами не можна було міняти
євангельський текст, але можна було його прокоментувати. Цей коментар
звернений не лише до Бога, але й до читача. Називаючи себе за традицією
книгописання «багатогрішний, слуга, або раб Божий», автор дозволяє собі
вільний коментар до тексту, що перекладається, висловлює своє до нього
ставлення.
Пересопницьке Євангеліє є спробою розвитку книжкових традицій з урахуванням
суперечностей епохи, стику культур і вимог нового часу. Воно створювалося у
складне століття, коли богословськими спорами завершилася зустріч Сходу і
Заходу, а боротьба з католицькою експансією і впливом протестантизму досягла
апогею. Водночас Схід приймає багато традицій Заходу. Перед нами — перший
відомий нам переклад Євангелія українською мовою XVI століття.
Пересопницьке Євангеліє таким чином стає в один ряд з прадавніми пам’ятками
давньоукраїнської мови — грамотами XV століття, Кам’яно-Струмилівським
Євангелієм 1411 року, Четьї-мінеєю (1489) і Крехівським Апостолом (близько
1560), а також записами української народної поезії у чеській граматиці Яна
Благослава (1571 року).
У рукописі згадується ім’я «монаха Григорія, архімандрита Пересопницького», по
старанності і ради якого було зроблено цей переклад. Чи був архімандрит
Григорій сам перекладачем або лише керував роботою над книгою — не ясно
досі, текст про це не повідомляє.
Особливість мови
Деякі вислови тексту — польські і чеські запозичення, що свідчить про знання
цих мов перекладачем, а також про помітний латинський вплив на текст
Євангелія. У цю епоху Святе Письмо рідними мовами створюється і в інших
слов’янських народів. Пересопницьке Євангеліє серед них вирізняється своєю
живою, багатою літературною мовою, яка максимально наближена до оригіналу,
але все-таки зрозуміла пересічним людям. В цьому відношенні воно не
поступається відомим у ту епоху перекладам Святого Письма національними
мовами в Європі, таким, наприклад, як німецький переклад Мартина Лютера.
Текст Пересопницького Євангелія рясніє тлумаченнями слів, зробленими живою
староукраїнською мовою: «Бил же там колодязь Іаковль (студня або криниця)»;
«и рекл так: учиню, размечу житницу мою (клуню або стодолу)». З цієї точки зору
переклад становить великий інтерес для лінгвістів. З Пересопницького Євангелія
робилися списки (відомі як Волинське і Литківське Євангеліе XVI століття). На
початку XX століття воно стало джерелом для «Словника історичної української
мові» під редакцією Є. К. Тимченка — праці, що містить тлумачення і пояснення
понад 10 тисяч слів.
Пам’ятка містить унікальний матеріал для вивчення історії української мови на
всіх її рівнях та взаємодії народнорозм. і книжних елементів в укр. літ.-писем.
мові 16 ст. У ній чітко проступають риси живої нар. мови. На фонет. рівні це
наявність народнорозм. фонеми и перед. ряду високого підняття, укр. рефлекси Ђ,
перехід о, е в і в новозакритому складі тощо. На морфол. рівні засвідчено велику
кількість варіантів за рахунок закінчень, властивих живомовній практиці.
Синтакс. структура виразно українська. Народнорозм. лексику введено до тексту
переважно за допомогою глос. Вони, як правило, ставляться поряд із словами
оригіналу, але обрамляються «прямокутниками»; виписані «дробним» письмом.
Це, здебільшого, старослов’ян. слова (напр., «чресла» — бедра, «бдЂти» — не
спати), але є укр. глоси до укр. же слів. Вони свідчать про пошуки наддіал. слова,
вироблення загальноукр. лекс. норми («стрЂху» — дах, «через збожя» — через
пашню і т. п.). На графіці рукопису позначився другий південнослов’янський
вплив. Рукопис багато орнаментований: різнокольорові з золотом високохудожні
мініатюри, заставки, ініціали, кінцівки з укр. мотивами. До наук. обігу пам’ятку
ввів О. Бодянський. Зберіг. в Ін-ті рукопису НБУВ (Київ), (за І. П. Чепігою).
8. Лексикографія другої половини XVI – першої половини XVII ст.
Перший церковнослов’ян. укр. словник невід. автора «Лексисъ съ толкованіємъ
словенскихъ словъ просто» (не раніше 50-х pp. 16 ст.) складено із заг.
церковнослов’ян. слів, небагатьох антропонімів і топонімів, налічує 896 вокабул.
У словнику зібрано глоси з різних джерел, використано й попередні лексикогр.
праці. Вокабули розміщено за алфавітом, імена введено у формі наз. в. одн.,
дієслова — в 1-й ос. одн. теп. ч. Багато слів подано не в вихідних формах.
Матеріали «Лексиса...» згодом використали Лаврентій Зизаній та Памво Беринда.
Етапним в історії укр. Л. став перший друк, словник — «Лексисъ сирЂчь реченія
въкратцЂ собран(ъ)ны и из слове(н)ского языка на просты(й) рускій діялекть
истол(ъ)кованы» Лаврентія Зизанія (Вільно, 1596). У пам’ятці — 1061 словникова
стаття. В реєстрі — церковнослов’ян. слова, перекладені староукр. літ. мовою,
тому ця праця — перша спроба нормалізації лекс. складу двох мов. У «Лексисі...»
уперше використано приклади в тексті, застосовано паспортизацію, з якої видно,
що реєстрові слова взято з церковнослов’ян. книг Біблії і творів правосл.
патристики. Вокабули розміщено за абеткою, яка нерідко порушується у зв’язку з
прагненням автора розробляти поряд зі словом його деривати. Тех. засіб
розмежування реєстру й перекладу — кома — дуже невиразний, бо часто
застосовується й між словами в перекладній частині. Багатозначні вокабули й
лексеми з відтінками в значенні Лаврентій Зизаній передає кількома
еквівалентами, часом виділяючи значення й відтінки за допомогою індикаторів «и
тыж», «албо», «или», «и» та ін. Іноді дається поглиблене пояснення розкриттям
етимології реєстрового слова, зіставленням слов’ян, лексем з грец. та
латинськими. У цьому словнику вперше слова проакцентовано. Неоціненне
значення в історії укр. лексикографії мав «Лексиконъ славенорωсскій и именъ
тлъкованіє» Памва Беринди, що вийшов у друкарні Києво-Печерської лаври 1627.
Тематично книга розділена на дві частини: 1. «Лексиконъ» — диференційний
церковнослов’ян.-укр. словник; 2. «...Имена свойственная» — зібрання тлумачень
власних назв (імен, топонімів) та перекладів апелятивів неслов’ян. походження. У
словнику майже 7 000 статей, у т. ч. близько 1400 онімів. Памво Беринда
найповніше в староукраїнській Л. здійснив екземпліфікацію і точну
паспортизацію вокабул. Реєстрове слово подається в звичайній для того часу
формі (імена — в наз. в. одн., дієслова — в 1-й ос. одн. теп. ч.). Перекладна
частина праці Памва Беринди — одне з найбагатших зібрань укр. лексики кін. 16
— поч. 17 ст. Переклади зроблено загальнонар. чи літ. відповідниками. Ряд статей
у «Лексиконі» мають характер енциклопедичних. Автор нерідко пояснює слова,
особливо іншомовні, розкриваючи їхню етимологію. Уперше в укр. Л. Памво
Беринда вказує на метафор. й образне вживання слова за допомогою позначок
«переноснЂ», «инорЂчнЂ», «метафор.» тощо. По суті першим у східнослов’ян. Л.
автор вводить грамат. ремарки й відсилання (ремарка — «зри», «зр.»).
Застосовуючи орфогр. норми Мелетія Смотрицького, він сприяв правописній
стабілізації староукр. літ. мови. Значним явищем в укр. Л. була анонімна
рукописна праця серед. 17 ст. «Синоніма славеноросская» — перший укр.
словник активного типу, укр.-церковнослов’ян. лексикон, укладений на
Наддніпрянщині. Це зворотна переробка «Лексикона...» Памва Беринди, гол. чин.
першої його частини. У «Синонімі...» бл. 30 вокабул не перекладено, отже, праця
не завершена. У реєстрі пам’ятки бл. 5 000 вокабул, розміщених за абеткою у
прийнятих в староукр. Л. вихідних формах. Вокабули не відокремлені від
перекладу розділ, знаками, ремарок немає (крім відсилання «зри»). Наст. етап у
розвитку староукр. Л. тісно пов’язаний з творчістю Єпіфанія Славинецького, який
у кін. 30-х — на поч. 40-х pp. 17 ст. під час роботи в Київ, колегіумі уклав
«Лексиконъ латинскій». Це латинсько-церковнослов’янський словник. Його
реєстр базується на праці італ. лексикографа епохи Відродження А. Калепіно.
Звідси взято й граматичні та ін. ремарки. «Лексиконъ латинскій» — найбільша
лексикогр. праця, створена в Україні за минулі століття: налічує 27 000 статей. У
тих випадках, коли вокабули не мали еквівалентів у звичайній церковнослов’ян.
мові, Єпіфаній Славинецький наводив відповідники з рідної української,
створював нові слова за укр. й церковнослов’ян. зразками, кальки, залучав
запозичення, тлумачив такі лексеми. Перекладну частину дуже збагатили укр.
лекс. еквіваленти й тлумачення, вміщені іноді поряд із церковнослов’янськими.
Велика кількість реєстрових слів, особливо з побуту, сфери матеріальної
культури, медицини, ботаніки, зоології, географії тощо, перекладена тільки укр.
еквівалентами.
У кін. 40-х pp. 17 ст. Єпіфаній Славинецький разом із Арсенієм Корецьким-
Сатановським у Києві уклали «Лексиконъ словено-латинскій» (1650) —
церковнослов’ян.-лат. словник (бл. 7 500 статей). Осн. джерело вокабул
«Лексикона словено-латинского» — «Лексиконь...» Памва Беринди. Автори
використали також польс.-лат.-грец. словник польс. філолога Г. Кнапського. Це
— одне з найб. зібрань церковнослов’ян. лексики 17 ст. У Москві Єпіфаній
Славинецький уклав свою третю лексикогр. працю — «Книга лексиконъ греко-
славено-латинскій» (дата створення невід).
9. Народнопоетичний і книжний складники Шевченкової мови
(Русанівський «У слові – вічність»)
Феномен мови Шевченка полягає насамперед у тому, що вона, на відміну від
мови Квітки-Основ'яненка чи навіть Котляревського, була зорієнтована на весь
україномовний територіальний та історичний обшир. Перший період його
творчості з мовного боку він характеризується широким використанням
фольклорних конструкцій, а то й цілих рядків із народних пісень. Поезія сповнена
постійних епітетів, у ній поширена дієслівна рима (убив - заблудив, літає -
запитає), використовується поширений у фольклорі паралелізм (Тече вода в синє
море. Та не витікає: Шука козак свою долю, А долі немає). Джерела Шевченкової
мови:
1) Народнорозмовна основа. Народнорозмовна основа мови Шевченка виступає
досить виразно на всіх рівнях: фонетичному, морфологічному, синтаксичному і
лексичному.
2) Народнопоетичний та індивідуально-творчий складники. Шевченко, на відміну
від поетів-романтиків, не стилізував свої твори під фольклор: він або
трансформував його, або лише спирався на вироблені в ньому естетичні цінності.
Уся Шевченкова творчість пройнята фольклорними мотивами. І все ж не сюжетні,
тематичні й текстуальні перегуки з фольклором визначають народність
Шевченкової музи. Не можна не погодитися з С.Я. Єрмоленко в тому, що
"головна відмінність мовно-поетичного мислення Шевченка від мови поетів-
романтиків полягає в тому, що останні не завжди могли відірватися від
бурлескного нашарування в зображенні картин природи і народного життя. Вони
запозичали з народної пісні окремі образимотиви, переносили їх на ґрунт
романтичного сюжету і тогочасної літературномовної традиції, в якій певну роль
продовжували відігравати бурлескні елементи"/ Т.Г. Шевченко, використовуючи
народні слова-символи, порівняно рідко вдається до паралелізмів.
3) Історичні джерела. З сер. 40-х рр. припадає особисте знайомство поета з М.
Максимовичем, О. Бодянським, М. Костомаровим, що не могло не позначитися на
об'єктах поетичного оспівування. Між історичною піснею, усним переказом та
історичним документом стоїть ще одне джерело: давня індивідуальна художня
творчість. З плином часу змінювався Шевченків синтаксис. Народна оповідь з
переважанням паратактичних конструкцій над гіпотактичними замінювалася
характерною для літературної мови складною системою взаємозалежності слів і
словосполучень для вираження найскладніших часових, локальних, об'єктних,
цільових, причинових і допустових відношень. Звичайно, відповідні синтаксичні
засоби можна знайти і в народнорозмовній мові, але у Шевченка вони
представлені в такому згущенні, як це було характерно для старої української
літературної мови.
4) Ономастика та поетика. Ономастичну лексику, вживану Т. Шевченком, можна
поділити на чотири групи: а) сучасна поетові українська ономастика; б) сучасна
поетові неукраїнська ономастика; в) історична українська ономастика; г) біблійна,
антична й середньовічна ономастика. У його поезіях згадуються Волинь,
Запорожжя, прилеглі землі (Кубань), міста й села України: Балта, Батурин,
Бердичів, Бихів, Борзна, Бориспіль і тд. Щодо сучасної поетові неукраїнської
ономастики, то вона майже повністю складається з географічних назв. Особові
трапляються настільки рідко, що всі їх можна порахувати на пальцях. Історична
українська ономастика охоплює Запоріжжя. Біблійна ономастика
використовується в Шевченка як частина церковнослов'янської лексики. Він
добре знав Старий і Новий Заповіти, розробляв біблійні й євангельські сюжети,
сповнюючи їх сучасним життям.
5) Церковнослов’янізми. Крім староукраїнської Шевченко використовував у своїй
творчості ще елементи давньоруської і церковнослов'янської мов. Особливе місце
в лексиці і фразеології Шевченка посідають церковнослов'янізми. Шевченко
вводив окремі церковнослов'янські слова в репрезентовану ним українську
літературну мову для позначення абстрактних понять і діячів, причому в деяких
випадках українські церковнослов'янізми, будучи спільними за походженням і
змістом з російськими, відрізнялися від них формою.
Інтернаціональний контекст творчості Шевченка. Зв'язки з європейською
літературою і культурою здійснювалися насамперед через російську літературу.
Як виразниця дум і сподівань російського народу, вона була зіткана з тих же
проблем, які порушував у своїй україномовній творчості Т. Шевченко:
антикріпосництво, антицаризм, демократизація суспільства. Помічається
близькість його в розробці народних баладних сюжетів з А. Міцкевичем, К.
Махою, до певної міри з О. Пушкіним.
Мова російських творів та її вплив на нормалізацію української літературної
мови. При уважному прочитанні творів можна помітити п'ять головних струменів:
1) сюжети, які розроблялися в той час у світовій художній літературі й знаходили
відбиття в образотворчому мистецтві; 2) реалістичні тенденції, які панували у
російській літературі, а відповідно й у російській літературній мові першої пол.
XIX ст.; 3) російська розмовна мова, її діалектні особливості; 4) українська
розмовна мова, традиції її використання в російській літературі, мова
українського фольклору; 5)церковнослов'янська мова у всіх можливих
функціональних різновидах її використання.
Русанівський зауважує на тому, що листування, а особливо - українською, було
важливою частиною виведення народнорозмовної мови за рамки побутового
спілкування. Стилістичні особливості російських і українських листів якоюсь
мірою зумовлені самим змістом апеляції і адресатом. До загальнокультурної і
термінологічної лексики прилягає шар абстрактних слів. Він не однорідний,
оскільки охоплює сферу почуттів волевиявлення, соціальних стосунків; в
абстрактних же словах втілюються символи народного сприйняття прекрасного й
потворного. Синтаксис епістолярії Шевченка, як і поетичної творчості, цілком
розвинутий. Щоправда, народні форми зі вставними словами розмовного плану,
покликаними привернути увагу співбесідника, називні речення, що виражають
ставлення мовця до сказаного раніше, нанизування речень за допомогою
сполучника а. Характерною особливістю епістолярії є звернення, апеляції і
завершення. Русанівський згадує, що одним з джерел "Словаря малороссийского,
или юго-восточнорусского языка" Білецького-Носенка, став «Кобзар» Шевченка.
Словник поета - це насамперед та лексика, яка була потрібна йому як митцеві,
щоб розбудити сили народу. Зіставляючи словник мови Шевченка із
загальномовним словником, укладеним його сучасником, ми насамперед
переконаємось, що поет постійно дбав про збагачення виражальних можливостей
української народної мови. Привертає до себе увагу той факт, що в багатьох
синонімічних рядах виступають церковнослов'янізми. Шевченко черпає історичну
лексику із давніх творів, особливо із "Слова о полку Ігоревім" і "Повісті
временних літ".
10. Слово як основна одиниця мови: основні ознаки, семантична структура.
В європейській лінгвістичній традиції основною одиницею мови вважається
слово. Воно перебуває в центрі всіх лінгвістичних досліджень. У лексикології
виділяють два види одиниць: основна — слово й елементарна — лексико-
семантичний варіант. ЛСВ є прикладом найпростішої лексичної одиниці.
Оскільки слова становлять основу лексичної системи, вивчення лексикології слід
починати з визначення статусу слова як одиниці цієї системи.
Хоча слово є одиницею, яку можна безпосередньо сприймати, йому важко
дати чітке загальне визначення. Через складність визначення єдиних критеріїв
виділення слова погляди на нього як на основну одиницю мови зазнавали змін.
Одні дослідники пропонували, не відмовляючись від поняття “слово”, не давати
йому загального визначення (В. Скалічка), другі вважали, що поняття слово не
властиве всім мовам (наприклад, його не застосовують щодо аморфних,
полісинтетичних мов), треті відмовлялися від поняття слово як одиниці мови (Ф.
Боас, Ш. Баллі, А. Мартіне).
Спроби замінити термін слово іншими були невдалими, оскільки саме слово
поєднує ознаки різних аспектів мови (звукового, смислового, граматичного).
Слово — “найменш а самостійна і вільно відтворювана в мовленні відокремлено
оформлювана значеннєва одиниця мови, яка зіставляється з пізнаним і
вичленованим окремим елементом дійсності (предметом, явищем, ознакою,
процесом, відношенням та ін.) й основною функцією якої є називання, вказування
на нього або його вираження” (Тараненко). Отже, характерними ознаками слова є
його цілісність і вільне відтворення в мовленні. Саме слова служать засобом
фіксації в мові і передачі в мовленні знань і досвіду людей, тому знання мови
пов’язане передусім зі знанням слів.
За своєю лінгвістичною природою слово — складна, багатовимірна,
різнопланова мовна одиниця, з різноманітними ознаками й мовними зв’язками,
тому розглядати його лише як певний комплекс звуків, що позначає якесь
поняття, — означає ізолювати його від системи мови в цілому. Проблема
визначення слова включає два аспекти, детально проаналізовані О. Пєшковським і
О. Смирницьким: проблему визначення меж слова в тексті (розрізнення слова,
морфеми і словосполучення) і проблему тотожності слова, його ідентифікацію.
Слово — носій комплексу значень, які належать різним рівням мови. Отже,
воно співвідноситься з різними мовними рівнями: фонетичним, словотвірним,
морфологічним, синтаксичним (слова реалізують свої семантичні можливості при
поєднанні з іншими словами, тобто у словосполученнях, реченнях і більш
складних синтаксичних конструкціях). З одними рівнями зв’язок слова виражений
чітко, послідовно, з іншими — взаємодія не є такою регулярною і чіткою. Отже,
основна одиниця лексикології — слово, елементарна одиниця — лексико-
семантичний варіант слова, або, за Л. Щербою, “cлово-поняття” (слово, взяте в
одному з лексичних значень).
Термін “лексико-семантичний варіант” запропонував у 1954 р. О.
Смирницький. ЛСВ як елементарна лексична одиниця — це сукупність усіх
граматичних форм слова, співвіднесених з одним конкретним значенням. Слово
як основна лексична одиниця зазвичай являє собою структуру взаємопов’язаних
ЛСВ з однаковими знаками (наприклад: ХЛІБ = хліб1 + хліб2 + хліб3...). Слово
можна представити як сукупність тотожних за формою, внутрішньо
взаємопов’язаних ЛСВ. Якщо слово є однозначним, то воно представлене одним
ЛСВ.
План вираження слова (ЛСВ) називають лексемою, а план змісту – семемою.
Термін лексема був запропонований О. Пєшковським (1918). Лексема — це знак,
звукова чи графічна оболонка мовної одиниці, її форма, семема — її зміст,
елементарне значення, яке реалізується в мовленні (тексті). Семеми мають
комунікативний, соціальний характер. У словниках вони подаються як окремі
значення багатозначних слів. ЛСВ слова як елементарна одиниця мови являє
собою єдність лексеми і семеми. Слово як основна мовна одиниця — це єдність
лексеми і співвідносних із нею взаємопов’язаних семем. Порівнюючи основну й
елементарну одиниці лексики, тобто слово й ЛСВ, можна зробити висновок, що
“робочою” одиницею семантичного аналізу й опису словникового складу мови є
ЛСВ. Лексема і семема не є далі неподільними одиницями: лексема, наприклад,
може членуватися на морфеми (ліс-у, ліс-н-ий тощо), семема — на семи.
Сема (від грец. зета — знак) — це мінімальний компонент елементарного
значення, або семеми, гранична одиниця плану змісту. Семи утворюють
структуру семеми. Архісема відображає загальний зміст усього класу одиниць без
урахування тих семантичних ознак, за якими вони протиставляються. Сема є
операційною одиницею компонентного аналізу.
Отже, слово є основою лексико-семантичної системи як внутрішньо
організованої єдності, водночас, будучи пов’язаним із різними рівнями мови, воно
скріплює загальномовну системність. Крім того, у слові відображені результати
пізнавальної діяльності народу, його культура, традиції, морально-етичні цінності
тощо. Ознаки слова:  фонетична оформленість;  семантична наповненість; 
номінативність;  вільна відтворюваність;  синтаксична самостійність; 
внутрішньолінійна організованість;  непроникність;  цільнооформленість; 
валентність;  матеріальність;  інформативність.
11. Лексичне значення слова: його аспекти, основні типи. Однозначні і
багатозначні слова. Типи переносних значень.
Лексичне значення слова — це мовне відображення об’єкта, його коротка
характеристика, мінімальний набір суттєвих ознак, узятих із числа ознак поняття,
які дозволяють розпізнати цей об’єкт. Для виявлення ЛЗ слова потрібно з ’ясувати
його предметно-речовинний і понятійно-логічний зміст; встановити, як пов’язана
реалія, котру називає слово, з реаліями навколишньої дійсності тощо. До
чинників, які визначають лексичне значення, належить передусім об’єктивна
реальність, з якою співвідноситься мовна одиниця.
У структурі ЛЗ виділяються різні аспекти. Сигніфікативний, або власне
семантичний, аспект — це специфічно мовне відображення об’єктивної
дійсності, основний мовний зміст лексичної одиниці. Сигніфікат становить ядро
лексичного значення. У словниках воно представлене у вигляді тлумачень.
Денотативний аспект, або денотат (премет) — це предметне значення лексичної
одиниці. Денотат — предмет чи явище дійсності, з яким співвідноситься мовна
одиниця. Структурний аспект — це формальна характеристика властивостей
лексичної одиниці, яка визначає її місце у системі мови. Кожна мовна одиниця,
будучи закріпленою в системі, вступає з іншими одиницями в лінійні
(синтагматичні) і нелінійні (парадигматичні) відношення. Структурний аспект є
своєрідним формальним “каркасом” лексичного значення, який наповнюється
мовним змістом. Прагматичний аспект — це оцінний, емоційний, експресивний
компонент лексичного значення. Він включає експресивно-емоційну оцінку й
різні конотації.
ЛЗ, будучи елементом мовної системи, характеризується достатньою
самостійністю, має притаманні тільки йому специфічні властивості.
Різноаспектна типологія ЛЗ (Виноградов) базується на двох принципах:
номінативному, в основі якого лежить фіксація характеру відношень значення з
об’єктами, що позначаються, і синтагматичному, який враховує сполучуваність
слів у реченні. Застосування номінативного принципу дозволяє виділити в
системі значень слова 3 типи ЛЗ. 1. Прямі номінативні значення - основні,
первинні. Такі значення не пов’язані в тексті вузькими рамками поєднування: їх
сполучуваність з іншим словами визначається предметно-логічними зв’язками й
може вважатися вільною. Цей тип лексичних значень найбільш стійкий і
незалежний. 2. Номінативно-похідні (вторинні, вужчі) утворюються на основі
прямих номінативних значень і, будучи похідними, зберігають у сучасній мові
мотивований зв’язок із первинною номінацією, і тому співвідносяться з прямим
номінативним значенням. Наприклад, слово земля має 2 прямі ном значення: 1)
третя від Сонця велика планета, 2) суходіл. Інші значення щодо основного є
похідними (ґрунт, верхній шар земної кори; розсипчаста темно-бура речовина;
країна, держава). 3. Експресивно-стилістичні значення слова виражається не
прямо, “не безпосередньо, а через те семантично основне або опорне слово, яке є
базою відповідного синонімічного ряду й номінативне значення якого
безпосередньо спрямоване на дійсність”. Щоб їх відрізнити від інших значень у
тексті, потрібні додаткові розрізнювальні ознаки: специфічна обмежена
сполучуваність, певна синтаксична позиція.
 За синтагматичним принципом В. Виноградов виділяє вторинні за своїм
характером типи лексичних значень, які по-різному зумовлені синтагматично.
Фразеологічно зв’язаним називається значення, яке реалізується тільки в умовах
певних сполучень слова з вузько обмеженим, стійким колом лексичних одиниць,
тобто у фразеологічних сполученнях (наприклад, теревені правити, точити ляси).
Зв’язки слів у цих сполученнях зумовлені не предметно-логічними відношеннями,
а внутрішніми закономірностями лексичної системи укр мови. Синтаксично
обмежені (зумовлені) значення властиві лексико-семантичним варіантам слова
(або цілим словам), функції яких у реченні обмежені. Такі значення зумовлені
цілком визначеною синтаксичною позицією мовної одиниці (найчастіше
присудка). Конструктивно зумовлені значення потребують для свого розкриття
певних граматичних конструкцій, завдяки яким такі значення відрізняються від
інших, а також одне від одного в межах багатозначного слова.
За способом номінації, тобто за характером зв’язку значення слова з об’єктом
дійсності, виділяються два типи ЛЗ — пряме (номінативне, основне) і непряме
(переносне). За ступенем семантичної вмотивованості виділяються непохідне
(немотивоване, первинне) і похідне (мотивоване первинним, вихідним значенням,
вторинне) значення. За можливістю лексичної сполучуваності, або видом
синтагматичних відношень між словами, виділяють значення вільні й невільні.
Значення слів, що мають відносно широку сполучуваність, називаються вільні.
Вільні значення мають, наприклад, слова вода, волосся, дерево та багато інших.
Слова, лексична сполучуваність яких обмежена не тільки предметно-логічними, а
й власне мовними відношеннями, мають невільні значення. За характером
функцій, що виконуються, виділяють власне номінативні й експресивно-
синонімічні лексичні значення слова. Номінативними є значення слів, які
використовуються для називання предметів, явищ, властивостей, дій тощо.
Експресивно-синонімічним називається значення, в якому основною є емоційно-
оцінна ознака. Виділення різних типів лексичних значень допомагає глибше
розібратися в семантичній структурі слова, зрозуміти характер системних
внутрішньослівних зв’язків.
Чимало слів сучасної укр мови мають одне лексичне значення, стійко
закріплене за їхнім звуковим комплексом. Ці слова мають чітко виражену
предметну співвіднесеність, одне стійке значення (представлені одним ЛСВ).
Семантичні межі таких слів цілком визначені. В лексикології вони називаються
однозначними, а здатність слова мати одне лексичне значення — однозначністю,
або моносемією. Багатозначність слова (полісемія) — це здатність слова мати
одночасно декілька лексичних значень, декілька взаємопов’язаних ЛСВ.
Виділяють різні типи полісемії: за характером вмотивованості значень
(ЛСВ), за їхньою залежністю від головного значення і взаємозв’язком, за видом їх
опозиції. Так, за характером зв’язку вторинних значень із головним і між собою
виділяються три основні типологічні різновиди полісемії: радіальна (усі вторинні
значення безпосередньо зв’язані з головним і мотивуються ним), ланцюжкова
(кожне зі значень зв’язане безпосередньо тільки з найближчим значенням,
мотивується попереднім значенням і мотивує наступне), і радіально-
ланцюжкова (комбінована). Одні ЛСВ багатозначного слова є далекими за своїм
змістом (семним складом) і зв’язані тільки за асоціативною ознакою
(внутрішньою формою). Такий тип полісемії називають асоціативною
полісемією. Існує також інший, менш розповсюджений тип багатозначності —
асоціативно-змістова полісемія, при якій значення (ЛСВ) слова зв’язані не лише
асоціативно, але і своїм змістом (спільними семами) і належать до близьких,
суміжних понятійних сфер.
Розглянемо найбільш продуктивні типи багатозначності, основані на різних
видах мовної вмотивованості: зв’язок за подібністю (метафора) і за суміжністю
(метонімія). Перенесення найменувань за подібністю зовнішніх ознак, місця
розташування, форми, смаку, функцій відбувається в результаті виникнення
подібних асоціацій між предметом, що вже має назву, і новим, який її потребує.
Перенесення такого типу називається метафоричним. Відомі типології мовної
метафори об’єднують або “живу” (образну) метафору і генетичну (типології Н.
Арутюнової, В. Гака), або мовну (загальновживану) метафору і поетичну
(індивідуальну). Н. Арутюнова, показуючи функціональні типи мовної метафори,
виділяє: 1) номінативну, 2) образну, 3) когнітивну і 4) генералізуючу (як кінцевий
результат когнітивної) метафори. Типологія В. Гака орієнтована на характер
семантичних процесів, які відбуваються при метафоризації: А. Повне
метафоричне перенесення: 1) двобічна метафора (голова — казанок)', 2)
однобічна семантична метафора (ніжка стільця)', 3) однобічна ономасіологічна
метафора (волинити). Б. Часткове метафоричне перенесення (зубець виделки). На
думку дослідників, чітко відмежувати один вид мовної метафори від іншого не
можливо через її нестійкий, динамічний характер. Метафора не лише служить
засобом оцінки, але часто виконує номінативну функцію, визначаючи і називаючи
нове поняття вже відомим словом. Метафоричні зв’язки базуються на різного
роду подібності позначуваних об’єктів: подібність форми, зовнішнього вигляду,
впливу, місцезнаходження, подібність у способі представлення дій, подібність у
способі представлення оцінки, подібність функцій.
Важливу роль у розвитку й організації сучасної лексичної системи відіграють
перенесення найменувань за суміжністю — метонімія. Може переноситися: 1)
назва приміщення — на людей у ньому: Інститут святкує своє сторіччя; 2)
назва матеріалу — на виріб з нього: Весь стіл заставлено сріблом (тобто посудом
зі срібла); 3) назва дії — на результат: зупинка (сама дія і місце, де зупиняються);
4) предмет, що вивчається, — на галузь науки: анатомія і фізіологія тощо. На
відміну від метафори, метонімія важко піддається інтерпретації, принаймні
семантичній. Різновидом метонімії є синекдоха — перенесення назви з предмета
на його частину або, навпаки, з частини на весь предмет: вишня (дерево і плід),
тенор (‘високий чоловічий голос’ і ‘співак із таким голосом’). Синекдоха
базується на суміжності асоціацій. Полісемія є однією з яскравих ознак
національної самобутності лексики, оскільки характер семантичних зв’язків у
різних мовах неоднаковий.
12. Предмет фразеології. Ознаки фразеологізмів. Джерела української
фразеології. Типи фразеологізмів.
Термін «фразеологія» утворений від грец. слів phrasis (мовний зворот) та logos
(вчення) і в сучасній науці вживається у двох значеннях:
1) розділ мовознавства, який присвячений вивченню фразеологічного складу
мови, тобто предметом вивчення цієї науки є семантичні, морфологічні та
стилістичні властивості фразеологізмів;
2) сукупність фразеологічних одиниць, властивих окремій мові, будь-якому
письменникові або літературному твору.
Фразеологія – мовознавча дисципліна, що всебічно вивчає структуру і семантику
фразеологічних одиниць, функцію їх у мові та мовленні, історію їх виникнення й
розвитку.
У свою чергу, фразеологізми – це стійкі відтворювані сполуки слів, що мають
своєрідні, специфічні структурні властивості, якими вони відрізняються від
звичайних вільних синтаксичних конструкцій, а також від окремих слів, що їх
вивчає лексикологія. Ці стійкі словосполучення є експресивними поєднаннями
слів, що володіють єдиним цілісним значення і виконують одну синтаксичну
функцію. Під стійкістю фразеологічного поєднання розуміють незмінність
закріпленого за ним лексичного складу, під експресивністю – наявність емоційно-
оцінного забарвлення.
Предметом фразеології як науки є дослідження природи фразеологізмів і їх
ознак, а також виявлення закономірностей функціонування їх у мові. Об’єктом її
вивчення є стійкі звороти, словосполучення, які в науці називаються
фразеологізмами, фразеологічними зворотами або сталими висловами мовлення.
Крім основних ознак фразеологізмів (відтворюваність, надслівність,
нерозкладність), можна назвати й такі як контекстуальна зумовленість їх
уживання, стильова закріпленість, образність, неможливість перекладу на іншу
мову, а тому утруднений пошук відповідника в кожній мові тощо (віч-на-віч – têt-
à-têt; принимать участие – брати участь; пише як курка лапою – франц. (дослівно)
як кіт; бабине літо – болгар. циганско лято; з давніх давен – с незапамятных
времен; з комареву ніжку – с гулькин нос).
У сучасному східнослов’янському мовознавстві відомо кілька класифікацій
фразеологізмів.
В. В. Виноградов започаткував класифікацію за семантичним принципом, згідно з
яким виділяються три групи: фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності та
фразеологічні сполучення.
 Фразеологічні зрощення – це семантично неподільні фразеологічні одиниці,
зміст (значення) яких не виводиться із значень компонентів: розводити антимонії,
дати драла, врізати дуба, точити ляси, на руку ковінька.
 Фразеологічні єдності також семантично неподільні та цілісні, але в них
цілісна семантика частково вмотивована значеннями компонентів: закинути
вудку, тягнути лямку, мілко плавати, покласти зуби на полицю, товкти воду у
ступі, не бачити смаленого вовка; не нюхати пороху; прикусити язика.
 Фразеологічні сполучення – семантично подільні фразеологічні звороти, в
яких є стрижневе слово, тобто такі стійкі мовні звороти, у яких один із
компонентів має самостійне значення, що конкретизується в постійному зв’язку з
іншими словами - нічого в рот не брати (‘нічого не їсти’), брати рушники
(‘свататися’).
Помітне місце в теоретичних дослідженнях з фразеології посідають класифікації
за граматичним принципом.
1) іменникові: ахіллесова п’ята, золоті руки, стріляний горобець, птах високого
польоту;
2) дієслівні: ляси точити, відкинути копита, носитися як дурень з торбою;
3) ад’єктивні: кров з молоком, ні риба ні м'ясо, під мухою, гострий на язик;
4) адвербіальні: по зав’язку, до лампочки, через пень колоду;
5) вигукові: ну й ну, чорт забирай, ради Бога, в добрий час
Структурні типи фразеологізмів: 1) однокомпонентні ФО, основа яких
складається з одного слова (простого або складного); 2) двокомпонентні ФО; 3)
трикомпонентні ФО; 4) дієслівні фразеологічні одиниці, що мають структуру
фраземи з дієсловом в інфінітивній формі; 5) ФО, що мають структуру простого
або складного речення.
За походженням (етимологією) фразеологізми поділяються на: 
1. Сталі вислови з народної мови (побутового народного мовлення, анекдотів,
жартів тощо): сам не гам і другому не дам; світ зав'язати; рука руку миє; як
горохом об стіну. Сюди належать прислів'я і приказки. 
2. Професіоналізми, що набули метафоричного вжитку: чорним по білому; прясти
на тонку; лити воду на млин; зняти полуду з очей; стригти під один гребінь;
закласти фундамент. 
3. Переклади з інших мов або запозичення фразеологізмів без перекладу: ставити
крапку над і; дивитися крізь пальці; від колиски до могили лиш один маленький
крок; розумній голові досить сказати одне слово (польське); contra spem spero;
omnia mea mecum porto.
4. Вислови з античної культури: гордіїв вузол; прокрустове ложе; піррова
перемога; Діоген у бочці; авгієві стайні; Сциллою і Харибдою; Кастальське
джерело; не можна двічі увійти в ту саму річку.
5. Біблійні та євангельські вислови: не одним хлібом живе людина; лікарю, вилікуй
себе самого; козел відпущення; притча во язицех; пісня пісень.
6. Вислови відомих людей (афоризми, цитати) — іскра вогню великого; за всіх
скажу, за всіх переболію; за вашу і нашу свободу; мертві сраму не імуть; нове
життя нового прагне слова та ін.
13. Фонологічна інтерпретація змін звуків у мовному потоці. Модифікації
фонем. Чергування фонем.
Найбільш незалежною позицією фонеми є ізольована позиція. Однак мовні звуки
— реалізації фонем — дуже рідко вживаються ізольовано. У мовному потоці,
поєднуючись між собою, алофони фонем пристосовуються один до одного або до
загальних фонетичних умов (початок чи кінець складу, наголошеність чи
ненаголошеність тощо), внаслідок чого відбуваються певні зміни мовних звуків.
Всі зміни звуків, які відбуваються у мовному потоці: позиційні або комбінаторні з
фонологічного погляду, поділяють на 2 типи: модифікації і чергування фонем.
1.Модифікації фонем – видозміна фонеми, за якої фонема реалізується через
неосновні свої алофони, однак при цьому залишається тотожною сама собі.
Диференційні ознаки фонеми залишаються стабільними або зазнають незначних
зрушень. Голосні: Чергування алофонів, або модифікації, голосних фонем, в
українській мові зумовлені позицією фонеми в слові (наголошеність /
ненаголошеність), а також безпосереднім сусідством приголосних. Тому й
розрізняють позиційні та комбінаторні модифікації голосних. До позиційних
належить зменшення напруженості й тривалості артикуляції голосних, що дістало
у фонетиці назву редукція, в українській мові дуже незначне і не призводить до
появи голосних неповного творення, як, скажімо, це спостерігається в російській
мові. Найбільш помітними в українській мові є позиційні модифікації голосних
фонем /е/, /и/, /о /, що виявляються у зближенні голосного [е] з голосним [и] щодо
ступеня підняття (і навпаки — [и] з [е]). Те саме відбувається і з голосним [о],
який підвищує свою артикуляцію й зближується з голосним високого підняття [у].
До комбінаторних модифікацій належать 1) гармонійна (дистантна) асиміляція,
яка полягає в тому, що голосний попереднього ненаголошеного складу певною
мірою уподібнюється до голосного наступного наголошеного складу, внаслідок
чого й відбувається чергування алофонів тієї самої фонеми: [тоубі՜]([о]
наближається до [у] перед складом з наголошеним [і]), [веили՜кий]([е]
наближається до [и] перед складом з наголошеним [и]), [миене՜] ([и]
наближається до [е] перед складом з наголошеним [е]); 2) назалізація голосних під
впливом носових приголосних (наприклад: нам [н᷉ам]); 3) палаталізація, тобто
підвищення артикуляції голосних під впливом м’яких приголосних (наприклад:
сядь [с'·а·д'] – крапки позначають і-подібну артикуляції звука).
Приголосні: Позиційних модифікацій зазнають тільки дві приголосні фонеми
української мови: /в / та /й / в позиції початку складу (слова) перед приголосною,
або кінця складу (слова) після голосної. У цих позиціях звучність (сонорність) [в]
та [і] посилюється — вони вокалізу- ються, стають напівголосними: [у] та [ї].
Наприклад: дав [даў]; дайте [даǐте], вхід [ўх’ід]; йдуть [ǐд°ут']. Комбінаторні
модифікації приголосних відбуваються внаслідок акомодації приголосних до
голосних та асиміляції суміжних приголосних. Найпоширеніші модифікації
приголосних, що є наслідком їх акомодації до голосних: а) палаталізація
(неповна) губних [б’], [п’], [в’], [м’], [ф’], передньоязикових [ж’], [ч’], [ш’], [дж’],
фарингального [г’], задньоязикових [ґ’], [к’], [х’] перед голосним [і]. Наприклад:
[б’]ігти, [п’]існя, [в’]ікно, [м’]істо, [ф’]ігура, [ж’]інка, ве[ч’]ір, ва[ш’]і, [г’]ілка,
[к’]іт, ви[х’]ід; б) лабіалізація (огубленість) приголосних перед голосними [о] та
[у]: [в°ол°6га], [з°ор°овйї], [к°ушч] і под. Модифікації, що є наслідком асиміляції:
а) оглушення (часткове) дзвінких приголосних перед наступними глухими.
Наприклад: [беизспеире՜чн°o]; б) зміна способу творення приголосних [п], [б], [т],
[д], [т'], [д'] під впливом наступних носових [м], [н], [н']. Наприклад:
холодно[хо°л°одн°o]; в) зміна способу творення приголосних [т], [д] перед
щілинними боковими [л] та [л'] і, коли зімкненість замінюється боковою
щілинністю, внаслідок чого утворюються латеральні (Н. Тоцька) [т] і [д].
Наприклад: для [д'л'·а] і под.
2. Чергування фонем – зміна однієї фонеми на іншу тієї самої фонеми. Зміна на
базі диференційних ознак (напр., твердість – м’якість). розрізняють живі
чергування та історичні. Визначення “живі” застосовується до тих чергувань, які
зумовлюються чинними фонетичними закономірностями в сучасній мові.
Історичні ж чергування не можуть бути пояснені з погляду сучасної мови,
оскільки вони здійснюються лише за традицією — фонетичні причини, які
викликали в минулому ці чергування, вже зникли. Наприклад, у словоформах
[книз'і] і [книз'ц'і] фонема /з '/ з’являється внаслідок різних типів чергувань —
історичного /г / : /з '/ у першій словоформі [книга — книз'і] та живого
(фонетичного) /ж / : /з '/ у другій словоформі ([книжка] — [книз'ц'і]). Всі історичні
чергування закріплені орфографічно. Живі чергування фіксуються на письмі в
поодиноких випадках. На відміну від історичних чергувань, живі чергування в
сучасній мові поширені тільки в системі приголосних фонем.
Фонетичними причинами, які зумовлюють живі чергування в сучасній мові, є
асиміляція, дисиміляція, спрощення тощо. Наслідком повних асиміляцій є такі
чергування: а) за дзвінкістю / глухістю. Напр., про/с'/бц → про/з'/ба; б) чергування
за місцем і способом творення. Напр., /ш /:/с'/ — сміє/ш/ся → сміє/с'/ся, на до/ш/ці
→ на до/с'/ці;; в) чергування за твердістю / м’якістю . Напр., /д/:/д'/ — ві/д/ніс →
ві/д'/ніс. Чергування з нулем звука є наслідком спрощення в групах приголосних.
До живих чергувань належать і позиційно зумовлені чергування голосних
фонем /у/, /і/ з приголосними фонемами /в /, /й /. Напр., ходив у кіно – сиділи в
аудиторії; брат і сестра – Олена й Оксана.
До найпоширеніших у сучасній українській літературній мові належать
чергування приголосних, зумовлені:
1) першою перехідною палаталізацією, яка збережена в усіх слов’янських мовах:
/г / — /ж / друг — друже — дружити; /к / — /ч / рік — річний; /х / — /ш/ страх
— страшний;
2) другою перехідною палаталізацією: /г / — /з '/ друг — друзі; /к / — /ц '/ рука —
руці; /х / — /с'/ муха — мусі;
3) палаталізацією під впливом [й] (зумовлена позицією приголосних перед [й]):
/г / — /ж / допомогти — допоможу; /к / — /ч / плакати — плачу; /х / — /ш / сухий
— сушу — суша; /д / — /дж / або /ж / садити — саджати — сажа; /т / — /ч /
крутити — кручу — кручений — круча; /з / — /ж / мазати — мажу; /с / — /ш /
носити — ношу — ношений; /ст/ — /шч/ простити — прошчений; /р / — /р '/
морити — морю; твір — творю;
4) подовженням приголосних перед давньою сполукою -ь]-е: одружений —
подружжя; тиша — затишшя; річка — заріччя та інші.
 14. Основні поняття фонології. Розвиток теорії фонеми. Фонологічні школи.
І. Бодуен де Куртене, чітко розмежувавши звук як змінну фонаційну одиницю і
фонему як “психічний еквівалент звука”, як стійкий образ звука, заклав підвалини
теорії фонеми, а відтак — і фонології як функціонального аспекту вивчення
мовних звуків.
Термін “фонема” (від грец. звук) уперше з’явився у французькій лінгвістиці у
значенні “мовний звук”. Уважають, що його ввів А. Дюфріш-Дежанетт у 1873 р. І.
Бодуен де Куртене використав цей термін за порадою свого учня М.
Крушевського.
Уявлення про фонему існували ще до появи самого терміна. Ці “дофонемні
уявлення” почали формуватися одночасно з першими спробами записувати мови
за допомогою знаків звукового письма, з необхідністю розмежування літери і
звука. Ці думки викладені у працях староіндійських граматистів (Паніні,
Бхартріхарі), античних філософів (Арістотель), а також у працях арабських
філологів класичної доби (Сибавейгі).
Змінність фонаційної одиниці полягає насамперед у тому, що один і той самий
звук різні мовці — носії тієї самої мови — вимовляють по-різному (залежно від
різних позицій звука у слові, а також залежно від статі мовця, його віку,
фізичного й психічного стану тощо Як же слухач упізнає звуки в потоці мовлення,
не плутаючи їх один з одним? У живому мовленні ми виділяємо тільки ті звукові
одиниці, які служать для побудови й розрізнювання слів, тобто для їх
упізнавання. Наприклад, у словах гора — кора — нора — пора таку функцію
виконують звуки [г], [к], [н], [п]. Саме в такому напрямі розвивав ідею І. Бодуена
де Куртене про функціональну звукову одиницю — фонему — його учень Лев
Щерба, який у своїй праці “Русские гласные в качественном и количественном
отношении” (1912), ще називаючи фонему “фонетичним уявленням”, наполегливо
підкреслював, що це уявлення здатне асоціюватися зі смисловими уявленнями і
диференціювати слова.
Згодом Л. Щерба вже відмовляється від психологічної термінології і вказує чітко
на лінгвістичний аспект фонеми. Реально вимовлюваний звук Л. Щерба вважав
відтінком фонеми, тим окремим, у якому реалізується загальне (фонема) як
найменша лінійна неподільна одиниця мови. На цих принципах базується
створена Л. Щербою Ленінградська (Петербурзька) школа (ЛФШ).
Розвиваючи ідеї Л. Щерби, його послідовники (Л. Зіндер, М. Матусевич, Л.
Бондарко, Л. Вербицьката ін.) інтерпретують фонему як звуковий тип, який
реалізується в окремих відтінках, серед яких виділяють типовий відтінок, котрий і
усвідомлюється мовцями як фонема. Крім типового відтінку, ЛФШ розрізнює ще
комбінаторні, позиційні та факультативні відтінки фонем. Усі фонеми певної
мови утворюють єдину систему протиставлень, у якій кожна фонема чи група
фонем характеризується окремим набором протиставлень. ЛФШ визнає відносну
автономність фонологічної системи, а саму фонему вважає словорозрізнювальним
засобом.
Інша російська фонологічна школа — Московська (МФШ) — також бере свій
початок від ідей І. Бодуена де Куртене. Проте її представники (М. Яковлєв, П.
Кузнецов, О. Сухотін, О. Реформатський, Р. Аванесов, В. Сидоров) взяли за
вихідний для своєї концепції морфологічний критерій. На їхню думку, важливим
є не звукове вираження фонеми, а її роль розрізнювача значущих одиниць мови —
морфем і слів. Тому й визначення фонеми в МФШ базується на інтерпретації
фонеми як єдності звукових варіантів, що формується на основі єдності частин
слова (морфем). Звуки об’єднуються, за МФШ, не за подібністю звучання, а за
єдністю функцій. Тобто, усі позиційні видозміни звука в межах однієї морфеми
становлять одну фонему. МФШ заперечує існування фонеми за межами морфеми.
Іншими словами, за МФШ, дві різні фонеми в умовах їх нейтралізації можуть
виражатися одним звуком, що є зовсім неприйнятним для концепції ЛФШ, а для
мовознавців МФШ принцип нейтралізації фонем є ключовим. Обидві школи
визнають зв’язок фонеми зі значенням, але в різному обсязі.
Великий внесок у розбудову теорії фонеми зробив один із чільних представників
Празького лінгвістичного гуртка М. Трубецькой. У концепції М. Трубецького
фонологія як вчення про звуки мови (фонетику вчений трактував як науку про
звуки мовлення, сфера якої лежить у ділянці психічного) повинна вивчати
відношення та опозиції. А саму фонему М. Трубецькой визначав як сукупність
фонологічно суттєвих ознак, властивих певному звуковому утворенню. Він
запропонував розгалужену класифікацію опозицій, з-поміж яких названі й
постійні та нейтралізовані опозиції. З позицією нейтралізації вчений пов’язав
поняття архіфонеми, яку він визначав як сукупність спільних для двох фонем
диференційних ознак.
Термін “фонема” в українській лінгвістиці у близькому до сучасного розумінні
уперше використав М. Йогансен (1924), який описав процеси вимови та
ідентифікації фонем і з позиції мовця, і з позиції слухача (науковця) на матеріалі
однієї української говірки, базуючись на психологічному критерії. Психологічне
пояснення сутності фонеми застосовували й українські мовознавці О. Курило, Є.
Тимченко та ін.
Один із найповніших описів системи голосних і приголосних фонем сучасної
української літературної мови здійснив М. Наконечний у розділі “Фонетика”
академічного “Курсу сучасної української літературної мови” (1951). Фонему М.
Наконечний визначав як найменшу звукову одиницю, конкретним виявом якої є
варіанти. Провідною функцією фонеми М. Наконечний вважав семантичну
(смислорозрізнювальну).
Ідеї Щербівської фонологічної школи (ЛФШ) підтримує і розвиває відомий
український фонетист Н. Тоцька (1973)1. У виробленій нею структурно-
семантичній концепції фонема постає як найменша самостійна одиниця мови,
потенційно пов’язана зі значенням, яка утворює план вираження мовних знаків.
Розуміння фонеми як наукового узагальнення, як одиниці фонологічної
підсистеми мови виклав український мовознавець П. Коструба у розділі
“Фонологічна система української літературної мови” академічної праці “Сучасна
українська літературна мова” (1969) і запропонував виділити для наукового опису
фонем як функціональних одиниць мови окрему галузь фонології — фонематику.
У встановленні інвентаря фонем і системи фонем П. Коструба дотримується
поглядів МФШ. Основні положення МФШ, зокрема принцип нейтралізації
фонем, підтримують також і українські мовознавці Ф. Жилко, Ю. Карпенко.
Одним з найпріоритетніших напрямків розвитку теорії фонеми наприкінці XX ст.
знову стає психологічний, зокрема з’ясування психофізіологічних процесів
породження й розпізнавання мовлення.
15. Морфологія як учення про будову слова. Базові поняття морфології:
граматичне значення, граматична форма, парадигма, граматична категорія,
частина мови.
Морфоло́гія (від грецького μορφη morphe — форма, λογία logia — слово, вчення)
— розділ граматики, в якому вивчають явища, що характеризують граматичну
природу слова як граматичної одиниці мови. Це вчення про будову та граматичні
класи слів (частини мови), граматичні категорії і систему словозміни їх.
Основною одиницею морфології є слово, але в аспекті граматичної будови,
особливостей змінювання і творення, вираження властивих слову граматичних
значень.
Граматичне значення - узагальнене (абстрактне) мовне значення, яке властиве
рядам слів, словоформ, синтаксичних конструкцій і яке має в мові регулярне
(стандартне) вираження.
Так, слова весна, літо, парк, робітник, праця, голубінь мають значення
предметності; добрий, теплий, зелений, дзвінкий, золотий, дерев'яний - значення
ознаки; йти, летіти, співати, їсти - значення процесуальності; дороги, книжки,
стола, вікна, олії, бензину - значення родового відмінка; читав, думала, кричало,
любили - значення минулого часу і т.д.
Граматична форма слова - єдність граматичного значення і засобів його
вираження; співвіднесеність певного граматичного змісту з певним граматичним
способом у їх єдності.
Так, у фразах на крилах пісні і вдихнути нове життя цій пісні маємо дві різні
форми - пісні та пісні, бо в них реалізовані різні значення (значення родового
відмінка в першій формі і значення давального відмінка у другій). Форми
читатиму і буду читати також слід інтерпретувати як різні, бо, хоч тут однакове
значення (значення майбутнього часу, першої особи однини), але різне
граматичне вираження (проста і складна форма майбутнього часу).
Морфологічна парадигмою називається сукупність всіх граматичних форм
(грамем) одного слова. Зазвичай парадигми упорядковують, розташовуючи
грамеми в традиційному порядку. Наприклад, парадигма відмінювання імен в
українській мові записується таким чином: форма називного, родового,
давального, знахідного, орудного, місцевого і кличного відмінків однини, потім
форми множини. Форма кличного відмінка зараз поміщається наприкінці списку
відмінків, але в «Граматиці слов'янській» Мелетія Смотрицького він був
передостаннім, а список замикав місцевий відмінок.
Парадигму дієслова розташовують так: 1-ша, 2-га і 3-тя особа однини, потім
форми множини. Такий само порядок прийнятий у граматичних описах
європейських мов.
Морфологічна парадигмою називається сукупність всіх граматичних форм
(грамем) одного слова. Зазвичай парадигми упорядковують, розташовуючи
грамеми в традиційному порядку. Наприклад, парадигма відмінювання імен в
українській мові записується таким чином: форма називного, родового,
давального, знахідного, орудного, місцевого і кличного відмінків однини, потім
форми множини. Форма кличного відмінка зараз поміщається наприкінці списку
відмінків, але в «Граматиці слов'янській» Мелетія Смотрицького він був
передостаннім, а список замикав місцевий відмінок.
Граматична категорія — (грец. судження, визначення) — це одна з мовних
категорій найвищого ступеня абстракції, що трактується як система
взаємопротиставлених рядів граматичних форм слова, об'єднаних однорідними
значеннями.
Граматична категорія є поняттям родовим щодо однорідних граматичних значень:
вона узагальнює однорідні граматичні значення конкретних граматичних форм на
основі опозиційних відношень. Наприклад, за значенням граматичної категорії
числа іменники утворюють ряди взаємопротиставлених форм однини і множини
(день — дні, горобець — горобці, село — села, юнак — юнаки). Граматична
категорія особи дієслова відображає протиставлення: 1-ша особа — мовець, 2-га
— адресат і 3-тя — та, що не бере участі у мовленнєвому акті чи є предметом
мовлення, повідомлення).
Части́ни мо́ви — великі за обсягом класи слів, об'єднаних спільністю загального
граматичного значення і його формальних показників.
Принципи поділу на частини мови
Смисловий (семантичний, лексичний) — характеризує лексичне значення слова
або його відсутність; що слово називає: предмет, його ознаку, кількість, дію чи
стан тощо.
Морфологічний — своєрідність граматичної (морфологічної) форми слова: носієм
яких граматичних значень є слово.
Синтаксичний — типова синтаксична функція слова: у ролі якого члена речення
воно найчастіше виступає.
Словотворчий — специфічні для певної групи слів способи творення та
словотворчі засоби.
Отже, в основу поділу слів на частини мови покладено принцип єдності
лексичного і граматичного значень слова, тобто найістотніші ознаки, що
характеризують слово як одиницю мови.
16. Словотвір: предмет, об’єкт. Словотвірна пара, словотвірний ланцюжок,
словотвірне гніздо, словотвірна парадигма, словотвірний тип.
Термін «словотвір», як і багато інших мовознавчих термінів є омонімічним. У
сучасній терміносистемі він має два значення:
1. Онтологічне — система словотвірних типів, одиниць, механізми в певній мові,
системний механізм, відповідно до якого утворюються похідні слова
(словотворення, деривація)
2. Гносеологічне — підрозділ морфології, який вивчає систему похідних слів,
їхню структуру, способи та засоби утворення похідних слів (словотвір,
дериватологія)
Об’єктом словотвору є лише похідні слова, так само як і предметом словотвору.
Словотвірна пара — це похідне і твірне, що різняться між собою одним
словотвірним формантом. Такі похідні перебувають у відношеннях
безпосередньої похідності.
Словотвірний ланцюжок — це сукупність спільнокореневих слів, що перебувають
у відношеннях послідовної похідності.
Словотвірне гніздо — це сукупність усіх спільнокореневих похідних, які
пов’язані між собою відношеннями словотвірної похідності. Початковою
вершиною гнізда є непохідна основа.
Словотвірна парадигма — це упорядкована сукупність сумісних похідних
одного словотвірного такту. До словотвірної парадигми входять похідні різних
частин мови, утворені за допомогою різних словотвірних формантів. Не входить
до словотвірної парадигми твірне слово.
Словотвірні парадигми виявляються у словотвірному гнізді.
Словотвірний тип — це основна одиниця класифікації похідних слів. Під
словотвірним типом розуміють модель похідних слів (дериватів), що належать до
однієї частини мови і характеризуються такими словотвірними ознаками:
1) похідністю від слів однієї частини мови;
2) спільним способом словотвору;
3) спільним словотвірним значенням;
4) тотожним словотворчим формантом. Так, дієслова біліти, чорніти, зеленіти
належать до одного словотвірного типу, тому що вони:
а) походять від прикметників;
б) характеризуються суфіксальним способом словотвору;
в) мають спільне словотвірне значення — виділятися за кольоровою ознакою;
г) утворені за допомогою дієслівного суфікса -і-.
17. Іменні частини мови. Семантичні, морфологічні, синтаксичні та
словотвірні ознаки. Парадигматична система іменних частин мови.
Іменні частини мови (ЧМ) - це іменник, прикметник, числівник, займенник.
Іменні частини мови - це самостійні, змінювані (відмінювані), є членами
речення, згруповані навколо іменника (іменник називає предмети, а числівник і
прикметник дають їм статичні (кількісні та якісні) характеристики). Іменник (І)
займає одну з головних позицій у нашому мовленні. Усе, що існує у світі, названо
словом - іменником. І. діляться на групи залежно від семантики: 1) конкретні -
називають предмети навколишнього світу (живої або неживої природи): будинок,
картина, телевізор; 2) речовинні - називають речовини: золото, нафта, газ, сіль,
поліетилен; 3) абстрактні - називають властивості, якості: білизна, доброта,
дурість; дії: біг, зміна, штовханина; стану: радість, сон, лінь; явища природи:
веселка; суспільні явища: парад, реформа; 4) збірні - називають безліч однакових
предметів як одне ціле: листя, дітвора власні, загальні.
Морфологічні категорії: роду, числа, відмінка. Словотвір іменників:
префіксальний(пагорб, паросток, антиречовина), суфіксальний(-ар (косар,
кобзар, килимар); -яр (кресляр, маляр, скляр); -ець (співець, борець, знавець); -ик,
який входить до складу суфіксів -ник, -овик, -івник, -альник, -ильник, -ільник
(дослідник, ремонтник, нафтовик, мостовик, танцівник, кранівник); -ач (сіяч,
циркач); -ич (погонич), -ун (бігун, несун) -ець (сміливець, мудрець); -ак (дивак,
бідняк); -ач (вусач, бородач), -ань (черевань, вусань), -ень (красень),
префіксально-суфіксальний (береза — підберезник), безафіксний (записати —
запис, спадати — спад, гатити — гать, високий — вись).
Основоскладання: пароплав, стінгазета, телебачення, словоскладання (школа-
інтернат), абревіація (ГЕС, ООН, агропром, юннат), перехід з іншої частини
мови (вчительська, черговий, учений). І в реченні виступають здебільшого
підметами, додатками, обставинами, хоча можуть входити до складу складеного
іменного присудка, бути неузгодженим означенням, прикладкою.
Прикметник- самостійна частина мови, що виражає постійну ознаку
предмета, граматично виявлену в категоріях роду, числа і відмінка та відповідає
на питання який? яка? яке? які? чий? чия? чиє? чиї? Семантичні ознаки: усі
прикметники поділяються на 3 групи: якісні, відносні та присвійні. Кожна з груп
має свої семантичні та граматичні відмінності. Якісні виражають безпосередні,
прямі ознаки предметів (який? яка? яке?) Відносні виражають ознаки, які є
стабільними щодо міри й інтенсивності прояву і характеризують предмет за
відношенням його до іншого предмета, до дії чи обставини. (який? яка? яке?)
Присвійні виражають постійні щодо міри вияву, не безпосередні ознаки, які
характеризують предмет за належністю його конкретній особі, істоті. (чий? чия?
чиє?) Морфологічні ознаки: прикметник і іменник мають 3 спільні категорії-
роду, числа і відмінка. Своїми відмінковими формами він повністю
підпорядкований іменнику, й узгоджується з його формами. Категорії іменника та
прикметника не однотипні. Значення ознаки прикметника має свої засоби вира-
ження — закінчення: в називному відмінку -ий (- ій ) для чоловічого роду
{добрий, синій), -а, -я (-ая , -яя) для жіно чого (добра, добрая, синя, синяя), -е, -є
( -еє, -єє) для серед нього (добре , синє, добреє, синєє), -і (-Т і) для множини
(добрі, добрії). У реченні прикметник виконує синтаксичну роль: 1) узгодженого
означення : Тоненький струмок диму поволі піднявся над сторожкою, понад
віттям дерев та й послався над ними прозорою хмаркою. Дубовий Нестор
дивиться крізь пальці на білі вальси радісних беріз; 2) іменної частини складеного
присудка: Яка важка у вічності хода.І все ждало. Тиша стояла якась
неспокійна.Світле безмежжя здавалось крихким. Префiксальний (важливий –
надважливий); суфiксальний (бiлий – бiленьки, гнути – гнучкий); префiксально-
суфiксальний (при березi – прибережний); основоскладання (кислий i солодкий –
кисло-солодкий).
Числівником називається частина мови, яка позначає кількість предметів
або їх порядок при лічбі. За значенням і граматичними ознаками числівники
поділяються на кількісні і порядкові. Кількісні позначають кількість предметів.
Серед них виділяють власне кількісні (два, п'ять, вісімнадцять, тридцять шість);
дробові (чотири восьмих, сім цілих три десятих); збірні (троє,десятеро);
неозначено-кількісні (кілька, багато, чимало). Кількісні числівники змінюються за
відмінками, але не мають граматичних ознак роду і числа. Виняток становлять
числівники один (одна, одне,-о), одні; два, дві; обидва, обидві; півтора, півтори.
Порядковими називаються числівники, які позначають порядок предметів при
лічбі: перший, перша, перше, перші; одинадцятий, одинадцята, одинадцяте,
одинадцяті. Порядкові числівники, подібно до прикметників, змінюються за
родами, числами і відмінками. У реченні числівники можуть бути різними
членами речення: І один у полі воїн (підмет). Якщо кількісний числівник
поєднується з іменником, то разом із ним входить до складу підмета, присудка,
додатка, означення, обставини: На румунському боці три пари волів тягло
канатом проти води здорове червоне судно; Два ведмеді в однім барлозі живуть;
Море буває трьох сортів: тихе море, хвильове море й бур'яне море... При
широкому розумінні кількісні поділяють на означено-кількісні (один, два, три,
десять, дванадцять, тридцять, сто) і неозначено-кількісні (кілька, декілька,
кільканадцять, кількадесят, стонадцять, багато, небагато, мало, немало, чимало,
скільки, стільки , ніскільки.).
Займенник - назив.частина мови, яка узагальн.вказ.на предм.,ознаки або к-
сть, не називаючи їх. Поділ. на узаг.-предм.,узагальн.-якісні, узагал.-к-сні. За ЛЗ і
морфологічними ознаками поділяються на 9 розрядів: особові (я, ти), зворотні
(себе), питальні (хто? що? скільки?), відносні (= питальні), присвійні (мій, твій),
вказівні (оцей, той), означальні (весь, всякий, сам, кожний), неозначені (абихто,
абищо),заперечні (ніщо ніякий, нічий). Морфологічні ознаки займенника - рід
(якщо є), число (якщо є), відмінок. Одні займенники змінюються за відмінками, як
іменники (я, він, хто, що), інші - за родами, числами й відмінками, як
прикметники (наш, деякий, нічий). Займенники скільки, стільки змінюються за
відмінками, як числівник два.
Синтаксичну роль у реченні займенник виконує ту ж, що й іменник,
прикметник, числівник: а) підмет: Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у
нас нема Зерна неправди за собою. Хтось цілиться. Хтось впав. Хтось просить. б)
означення: Наша дума, наша пісня не вмре, не загине. Благословенна кожна мить
життя на цих всесвітніх косовицях смерті. в) додаток: Журбою не некличу собі
долі, коли так не маю. Я тебе не сьозою - ждатиму. г) обставина: Сідай же й ти
коло мене. Шукайте цензора в собі. д) іменна частина складеного присудка : Коли
буду я навіть сивою, і життя моє піде мрякою, я для тебе буду красивою, а для
когось, може, й ніякою .Займенники мають морфологічні ознаки тієї частини
мови, з якого співвідносяться.
18. Дієслово (Д): семантичні, синтаксичні, морфологічні ознаки. Граматичні
категорії дієслова. Форми дієслова, парадигматика дієслова.
Дієслово – це самостійна частина мови, до якої належать слова семантичної
категорії процесуальної ознаки предмета, що виражається основними
морфологічними категоріями часу, способу, виду та особи (рід, число,
перехідність\неперехідність, активний\пасивний стан).
Синтаксична ф-я – присудок (первинна). Весь комплекс ознак Д
(семантичні, морфологічні, синтаксичні) оформляють семантику
предикативності. Предикативність властива присудку, що полягає у вираженні
відношення смислу речення до дійсності та підпорядковує форми присудка
формам підмета.
Семантичні ознаки д. Дієслово - носій динамічної ознаки, тобто
представленої як дія або процес, що має певні часові показники: тривалість,
нетривалість, початок процесу, ознаку закінченості і под. За лексичним значенням
Д поділяють на предикати дії (фізичні (спати), мовленнєві (повідомити),
інтелектуальні дії (думати), волевиявлення) та предикати стану (психічні та
фізичні стани людини (морозить), стани природи (сніжить)).
За граматичними ознаками Д може мати категорії роду і числа, виду,
перехідності\ неперех., стану, способу, і часу, які характеризують ознаку
предмета в процесуальному вияві.
Процесуальність – становлення чи розгортання ознаки в часовій
перспективі.
Особливістю Д є також поєднання його парадигми різних граматичних
форм: дієвідмінюваних особових, родових, незмінюваних -дієприслівникової та
інфінітивної або неозначеної.
Валентність - це важлива семант-синтаксична х-ка дієслова. Це здатність
відкривати позиції для ін членів речення, від яких залежить значення
висловлювання.
Граматичні категорії дієслова:
1) Категорія виду узагальнює ГЗ доконаного і недоконаного виду, які
виражаються ГФ суфіксами, префіксами, суплетивними основами (брати-взяти),
наголошенням. ГК виду належить до класифікаційних категорій (парновидові
(доконаний вид – недоконаний вид: захищати-захистити), непарновидові
(одновидові: тільки док вид (розгніватися), тільки недок вид (вечоріти)),
двовидові: та сама лексема можу бути док і недок виду, що залежить від
контексту).
2) Категорія часу особових дієслів має 3 грамеми (теп, мин, майб). ГК часу є
словозмінною. Представлена словоформами часових парадигм, що вираж такі
морфологічні значення (час, вид, особа, число; рід + число). ГК часу виражається
формами відповідних флексійних наборів, формозмінними суфіксами мин часу (-
и-, -в), особово-часовими формами «бути».
3) Категорія способу. Спосіб – відношення дійсності до ірреальної, реальної дії.
І. Вихованець виокремлює 2 грамеми: умовн + дійсний спс.
Модальність – системне оформлення ставлення мовця до сказаного: є
внутрішньо закладеною в реченні і має зовнішнє вираження форми умовного та
наказ спс. ГК способу визначається як відношення дії до дійсності в аспекті її
реальності\ ірреальності. Новітня морфологія (Городецька, Вихованець):
грамема дійсн спс накладається на грамему часу. Суперечність зникне, якщо
вилучити грамему дійсн спс. Звідси, умовний спс – модальність потенційної
реалізації дії до відповідних умов. Наказовий – різне волевиявлення мовця (наказ,
порада, заклик, спонукання).
4) Категорія особи – вираження дії до різних типів суб’єктів. Є учасником
комунікативного акту.
1. ГЗ 1 ос. (я)
2. ГЗ 2 ос. (про адресата мовця)
3. ГЗ ос. (мають форму вираження флексій особових парадигм (теп, майб час, нак
спс))
Особовість є однією з ознак предикативності. Дієслівні форми поділяються
на особові та неособові. До особових належать форми Д теп і майб часів дійсного
спс та форми наказового спс, в яких ГЗ особ виражається за допомогою флексій і
мин часу та умовного спс, в яких особа виражається синтаксично. Особові Д
(вивчає, знає) мають часовий, способовий, видовий та становий парадигматичні
типи. Властиві всі семантичні категорії. До неособових Д належать інфінітив,
дієприкм та дієприслівн, форми на –но, -то.
Синтаксичні відношення дієслова в цих формах з ін словами виключають
потребу вказівки на особу або особовість як предикативна ознака виражається
номінативно-синтаксично і в дієслівну парадигму не входить.
5) Категорія числа скоординована з ГК підмета. Є невласне дієслівною.
Залежить від іменника.
6) Категорія роду скоординована із значенням особи і числа іменника-підмета.
Це дає підстави трактувати ГК род як невласне дієслівну. Вона є словозмінною
(рід лише в одн, у мн - нейтралізується). Форми вираження – флексії. Вона є
парадигмоутворювальною. Повні та неповні парадигми мин часу та умов спс.
7) Категорія перехідності\неперехідності виражає відношення дії або стану до
об’єкта. Категорія є не словозмінною (немає форми вираження у дієслові), а
класифікаційною (вираж у семантиці).
2 класи:
1. перехідні (транзитивні) – їхня семантика реалізується поряд з об’єктом, на
який переходить дія (потребує додатка): любити Україну, поважати маму.
2. неперехідні (неранзитивні) – їхня семантика реалізується в реченні без
об’єкта: жити щасливо, сміються зорі.
Грамеми перех\неперех базуються на валентних семант-граматичних потенціалах
дієслів (додат). Перехідність нейтралізується часткою –ся (мити-митися).
Показники перехідності: тематичні суфікси –и-, -ува-, форми на –но, -то, дієслівні
дії на зміну об’єкта і т.д.
8) Категорія стану - міжрівнева, морфологічно-синтаксична категорія. Виражає
відношення дії стану до суб’єкта і об’єкта. Має 2 грамеми: активний стан для
перехідних дієслів (студентка пише твір), пасивний стан (твір пишеться
студенткою). Значення активного стану може виражатися всіма формами
особових дієслів. Пасивний стан виражається її: формозмінним постфіксом –ся
(стаття редагується кимось), пасивними дієприкметниками док виду у ролі
присудка (статтю відредаговано), формами на –но, -то (картину намальовано).
Існує 2 теорії ГК стану:
1. Теорія Виноградова – ГК стану властива лише перехідним Д. Має 3 грамеми:
активний, пасивний, зворотний (утв від перех із –ся). ГК стану є частковою, бо не
охоплює всі Д.
2. Новітня теорія (О. БондаркО, І. Вихованець, В. Горпинич) – ГК стану властива
всім дієсловам. Деякі перехідні Д утворюють станові пари (для них ця категорія
формозмінна). Неперехідні Д є одностановими.
Парадигматична система Д
Парадигматична система Д сформована на основі словозмінних категорій (часу,
спс, особи, роду, числа).
1. Парадигма теп часу (особово-числова) недок вид І (-и-, 3 ос. мн. + –ать, -ять +
Д) на –отіти (булькотіти), окремі Д) та ІІ дієвідміни (-е-, -уть, -ють + Д, що мають
повноголосся + Д на –ува- (темат суфікс) + Д на –отати (клекотати) + окремі Д).
2. Парадигма майб часу (ос-смисл): недок вид
І дієв. –му, -м-, -еш-, -е-, -емо, -ете, -уть.
ІІ дієв – бути –інфінітив.
3. Парадигма мин часу (родово-числова): док та недок вид.
Повнота\неповнота парадигми
1. Макрорівень. Повнота залежить від виду дієслова та відповідного часу та спс.
2. Мікрорівень. Повнота залежить від семантики Д та морфемної будови
інфінітива.
Неповні парадигми
1. фауконімічні (хрюкати, телитися)
2. флористичні (брунькуватися)
3. стани неживої природи (жевріти)
4. групова діяльність (немає однини): юрмитися
5. безособові слова (хочеться).
19. Прислівник, його частиномовні ознаки. Словотвір прислівників
Прислівник — це повнозначна незмінювана частина мови, що виражає ознаку
дії, стану чи ознаку якості або предмета. Прислівник у реченні пов’язується з
дієсловом, прикметником або прислівником, служачи для вираження обставини та
ознаки: Синіла (де?) навкруги далечінь; Рідше прислівник входить у зв’язок з
іменником, виконуючи роль неузгодженого означення: Карлос вибрав шлях
(який?) направо. Менш типовою для частини прислівників є роль головного члена
односкладного речення: Тихо, пустельно, мов на краю світу. За значенням і
синтаксичною роллю в реченні прислівники поділяються на три розряди:
означальні, обставинні та безособово-предикативні.
Означальні прислівники виражають якісні ознаки дії або стану (швидко бігти,
міцно спати) та спосіб вияву їх, міру або ступінь (піклуватися по-батьківськи,
утричі більша вага). Означальні прислівники поділяються на три групи: 1) якісно-
означальні; (дають якісну характеристику дії або стану, відповідаючи на питання
як? Вони творяться від основ N Кісних прикметників за допомогою суфіксів -о
або –е :розумно, гаряче, добре. утворюють форми вищого і найвищого ступенів
порівняння: легко — легше — найлегше ) 2) способу або образу дії (вказують на
спосіб дії і відповідають не питання яким способом? гуртом, уплав, по-нашому.);
3) кількісно-означальні (виражають міру чи ступінь вияву якісної ознаки і
відповідають на питання скільки? Наскільки? якою мірою? як багато? (двічі,
утричі, дуже, надзвичайно)).
Обставинні прислівники виражають різні обставини, за яких відбувається дія,
тобто характеризують дію або процес за часовими, просторовими, причиновими
відношеннями, рідше — за метою її виконання. Поділяються на чотири групи: 1)
приї слівники часу (характеризують дію за часовими відношеннями і
відповідають на питання коли? відколи? як довго? доки? колись, віддавна, щороку,
завжди); 2) прислівники місця (характеризують дію за просторовими
відношеннями і відповідають на питання де? куди? звідки? угорі, здалеку,
праворуч); 3) прислівники причини (виражають причину дії і відповідають на
питання чому? через що? з якої причини? Згарячу, здуру); 4) прислівники мети
(виражають мету дії і відповідають на питання для чого? навіщо? з якою метою?
умисне, наперекір).
Безособово-предикативні прислівники виражають: а) стан природи (тихо, ясно,
холодно); б) психічний або фізичний стан людини (легко, радісно); в)
зумовленість, необхідність, доцільність дії в оцінці людини (треба, необхідно,
потрібно). У ролі головного члена безособових речень вони виражають
відношення до особи, яка зазнає певного стану, або вказують на загальний
фізичний стан природи. Порівняймо: Дівчині весело (холодно, байдуже); Надворі
весело (холодно, сухо). Особливістю морфологічного складу прислівників є
співвіднесеність їх з усіма частинами мови. Ця співвіднесеність вказує на їх
походження як класу адвербіальних (придієслівних) слів. Утворені шляхом
адвербіалізації прислівники в своїй будові відображають застиглі (змертвілі)
відмінкові (відмінково-прийменникові) форми іменників, прикметників,
числівників, займенників, колишніх дієприкметників, закінчення яких
перетворилися на суфікси, а прийменники — на префікси: набік, знадвору,
донедавна, здалека, вповні, надвоє, сидячи.
Способи творення прислівників Прислівники сформувалися і формуються в
наш час на основі інших частин мови. Основним способом творення прислівників
віддавна є адвербіалізація. Адвербіалізація є різновидом морфологічно-
синтаксичного словотвору, який полягає у переході в прислівники слів і
словоформ з інших частин мови: іменників, прикметників, числівників,
займенників, рідше — дієслів.
1. Прислівники, похідні від іменників, зберегли такі основні типи: а) від
орудного відмінка однини-;-бігом, гуртом, кругом, узбіччям; б) від орудного
відмінка множини: годинами, днями; в) від родового відмінка однини з
прийменником, часткою: згори, знизу, додолу; г) від знахідного відмінка однини з
прийменником: угору, вниз, уплав; д) від місцевого відмінка однини і множини з
прийменником: угорі, вночі, нарівні.
2. Прислівники прикметникового походження утворилися на основі форм
називного відмінка нечленних (короткої форми) прикметників, їх суфікси -о, -є
історично є флексіями називного відмінка однини якісних прикметників
середнього роду нечленної форми: високо, ясно, байдуже. За зразком цього
словотвірного типу в сучасній українській мові творяться суфіксальним способом
якісно-означальні прислівники на -о, -є. Інші типи відприкметникових
утворень такі: а) від родового відмінка давнього нечленного прикметника з
прийменником: звисока, зблизька, знову, віддавна; б) від знахідного відмінка
нечленного прикметника з прийменником: востаннє, вручну, нашвидку; в) від
місцевого (давального) відмінка відносних та якісних прикметників з
прийменником по: по-міському, по-розумному.
3. Кількісно обмежені прислівники числівникового походження.
Адвербіалізації зазнали: а) форми збірних числівників знахідного відмінка однини
з прийменниками в, на: вдвоє, втроє, вчетверо, надвоє, натроє; б) форми
знахідного відмінка порядкових числівників з прийменником в: вперше (уперше),
«друге (удруге), вдесяте (удесяте).
4. До прислівників дієслівного походження належать слова із суфіксами -ки
(мовчки, пошепки), -ма, -ома (ридма, сидьма, жартома) та деякі
дієприслівникового походження (неперестаючи, жартуючи).
 Складні прислівники утворилися завдяки зрощенню словоформ (віч-на-віч,
пліч-о-пліч).
 У сучасній українській мові продуктивні також такі типи афіксального
словотвору: 1) суфіксальні: а) від основ якісних прикметників за допомогою
Суфіксів -о, -е, -і близько, далеко, жадібно, за допомогою суфіксів -еньк-о, -
есеньк-о, -ісіньк-о, -юсіньк-о: уважненько, пильнесенько, милісінько. 2)
суфіксально-префіксальні: від іменних основ за допомогою одночасного
приєднання префікса по- та суфікса -ому або -ськ (-зьки, -цьки), -и: по-
материнському, по-боягузьки, по-юнацькому по вовчи.
 20. Синтаксичні одиниці. Семантико-синтаксичні відношення і синтаксичні
зв’язки у простому і складному реченнях.
Синтаксична одиниця – це елемент синтаксичної будови мови, який
реалізує закономірності поєднання синтаксичних форм між собою і в якому
виражається певна семантика. До синтаксичних одиниць відносять:
Синтаксичне слово – елементарна синтаксична одиниця, якій властиві
співвідношення форми і змісту (н.: нинішньої осені + рано + почало жовтіти +
листя).
Словосполучення – синтаксична одиниця, яка утворюється підрядними
прислівними зворотами з двох або більше повнозначних слів з метою
розгорнутого називання певного явища.
Речення – синтаксична одиниця, що побудована за усталеним мовним
зразком, виражає відносно закінчену думку або певну емоцію і виступає
основним засобом комунікації.
Складне речення як комбінаторний варіант речення, а не окрема синтаксична
одиниця (його частини структурно є простими реченнями)!
Синтаксичний зв’язок – формальний зв’язок між компонентами
синтаксичної одиниці (словосполучення, простого речення, складного речення),
виражений відповідними мовними засобами.
Види синтаксичного зв’язку в реченні (за А. Загнітко):
1. Предикативний зв’язок. У реченні основним синтаксичним зв’язком виступає
предикативний: Хлопчик слухає музику.
Предикативний зв’язок має формальнограматичний і семантико-
синтаксичний рівні. На формально-граматичному рівні підмет визначає форми
особи (в минулому, давноминулому часі форми роду) і числа присудка: Хлопчик
слухає музику / Хлопчики слухають музику; Я слухаю музику / Ти слухаєш
музику / Він слухає музику / Ми слухаємо музику / Ви слухаєте музику. На
семантико-синтаксичному рівні присудок своєю валентністю визначає семантику
лівобічного компонента і його семантичне наповнення: Соловейко (хто?) тьохкає.
Перепел (хто?) падпадьомкає.
В українському синтаксисі предикативний зв’язок реалізується в простому
реченні (між підметом і присудком) і в складному реченні, коли одна із частин
заповнює синтаксичну позицію підмета щодо іншої: Хто мужність має і відвагу,
нехай підійде сюди (А.Яна) = Хто мужність має і відвагу (хто?) ← нехай підійде
сюди.
Предикативний синтаксичний зв’язок реалізується в трьох синтаксичних
формах: а) координації: Художник малює картину; б) співположенні – дві
граматично однакові форми виявляють свій синтаксичний статус внаслідок
синтаксичних позицій у реченні: Жити – завжди радіти новому; в) взаємовияві –
словоформа реалізує свою синтаксичну функцію внаслідок зайнятої синтаксичної
позиції: Машина – стоп. Визначальною і регулярною формою предикативного
зв’язку є координація, при якій форми підмета і присудка взаємозумовлюються.
У простому реченні реалізуються також детермінантний, дуплексивний,
напівпредикативний, сурядний, опосередкований, модальний, інтродуктивний та
недиференційований синтаксичні зв’язки.
 2. Детермінантний зв’язок. Специфіка детермінантного зв’язку
виявляється в тому, що окремий компонент речення (як правило, окреслює
окрему ситуацію) пов’язується з предикативною основою речення як цілісністю:
У музеї учням розповіли про славне минуле рідного краю.
Детермінантний синтаксичний зв’язок реалізується і в межах складного
речення, зокрема складнопідрядного, в межах якого підрядна предикативна
частина прилягає до головної за смислом: Якщо ти покликаний літати, (за якої
умови?) ← то не бійся висоти.
3. Дуплексивний зв’язок. Дуплексивний (подвійний) зв’язок виявляється
в двобічній залежності реченнєвого компонента за власними лініями взаємодії з
підметом і присудком: Дівчина прибігла стривожена. Про неможливість
кваліфікації цього елемента як означення засвідчує наявність його власної
варіативності, пор.: Дівчина прибігла стривожена і Дівчина прибігла
стривоженою.
4. Напівпредикативний зв’язок. Особливим різновидом є
напівпредикативний синтаксичний зв’язок, особливістю якого є включення в
речення конструкції з власним опорним компонентом: Гори, вкриті снігом,
виднілися на горизонті.
5. Сурядний зв’язок. Своєрідним виступає сурядний синтаксичний зв’язок,
яким поєднуються структурно автономні компоненти: Під час екскурсії до лісу
учні збирали до гербарію осінні квіти, листя і кору дерев, голки сосни і ялинки.
На рівні складного речення сурядним зв’язком поєднуються окремі предикативні
частини: На вулиці сонячно, і тепло на душі.
6. Опосередкований зв’язок. Специфіка опосередкованого синтаксичного
зв’язку виявляється в тому, що за його допомогою в реченні уточнюється певна
інформація. Цією формою синтаксичного зв’язку компоненти включаються в
речення опосередковано – через наявність окремого елемента, що займає
відповідну синтаксичну позицію: У лісі, біля старенького клена, у самому
видолинку б’є дзвінке джерело. У цьому реченні наявні два опосередковані
елементи біля старенького клена, у самому видолинку. Послідовність
опосередкування є підставою для розмежування опосередкування першого
ступеня (біля старенького клена), другого ступеня (у самому видолинку) тощо.
7. Модальний зв’язок. Модальний синтаксичний зв’язок реалізується при
включенні в речення особливих модальних компонентів типу звичайно,
безперечно, поза всяким сумнівом: Звичайно, сьогодні треба добре зважувати
кожне слово, виголошене перед народом.
8. Інтродуктивний зв’язок. Інтродуктивний синтаксичний зв’язок –
зв’язок, за допомогою якого в речення включається інший інформаційний план:
Тарас Шевченко (Кобзар першим підняв українську мову на весь голос її
звучання) належить до геніальних постатей української культури.
9. Диференційований зв’язок. У межах складного речення реалізуються
також недиференційований синтаксичний зв’язок. Особливістю
недиференційованого зв’язку є поєднання двох предикативних частин, що
перебувають і в сурядних і в підрядних відношеннях одночасно: У книгарні
багато цікавих книг – я не вибрав жодної = * У книгарні багато цікавих книг, але я
 не вибрав жодної (сурядні) ↔ Хоч у книгарні багато цікавих книг, я не вибрав
жодної (підрядні) ↔ Хоч у книгарні багато цікавих книг, але я не вибрав жодної.
На відміну від синтаксичних зв’язків, які спрямовані у внутрішню
структуру речень і словосполучень, реалізують формально-граматичні
відношення між компонентами конструкцій, семантико-синтаксичні
відношення орієнтовані на зовнішній вияв відношень між предметами та
явищами позамовного світу. Синтаксичні зв’язки спрямовані від головного до
залежного компонента, а семантико-синтаксичні відношення — навпаки (окрім
синтаксичних одиниць і грам.конструкцій, поєднаних сурядним зв’язком). Тому
синт.зв’язки і семантико-синтаксичні відношення мають різнобічну
спрямованість.
ССВ — відношення, що відображають стосунки предметів і явищ
дійсності, вказують на значеннєві стосунки поєднаних певним синтаксичним
зв'язком синтаксичних одиниць.
У семантично простому елементарному реченні ССВ спрямовані від
предиката (передусім дієслівного) до непредикатних (субстанціальних)
синтаксем. При цьому виділяють такі різновиди ССВ:
1) суб’єктні: І наступило мовчання (К. Пісоцький);
2) об’єктні: Крутило куряву (В. Тарнавський);
3) адресатні: Про це я вам скажу відверто;
4) інструментальні: Батько затарабанив ножем по полу (В. Тарнавський); Вранішнє
сонце обливало його м'яким світом (Панас Мирний);
5) локативні: Вона з гнівом кинула талон на підлогу і пішла до виходу (Ю. Цюпа).
Первинними є семантико-синтаксичні відношення у складних
реченнях, які є похідними в простих реченнях, напр.: Хлопці прокинулись, бо
гриміло – Хлопці прокинулись від грому; Коли настав вечір, ми вийшли на
прогулянку – Увечері ми вийшли на прогулянку.
У складних реченнях ССВ встановлюються між предикативними
одиницями і мають свою специфіку залежно від типу складного речення.
У складносурядних реченнях функціонують взаємозалежні семантико-
синтаксичні відношення, які варто диференціювати на:
1) єднальні семантико-синтаксичні відношення, напр.: І смеркає, і
світає ...; І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечірній, Тихо
засіяє ...; Сичі в гаю перекликались, Та ясен раз у раз скрипів;
2) протиставні семантико-синтаксичні відношення, напр.: Старий
рудий бабу кличе, А та йому дулі тиче ...; ... і не найдуть Шляхів тих владики, А
раби тими шляхами Без ґвалту в крику Позіходяться до купи ... 5); Ой маю, маю і
ноженята – Та ні з ким, матінко, потанцювати ...; Дуріть себе, чужих людей, та не
дуріть бога!;
3) зіставні семантико-синтаксичні відношення, напр.: Корчма тліє з
стодолою, а Лейби немає; Перед ним З собакою онучок грався, А внучка в юпку
одяглась ...
4) розділові семантико-синтаксичні відношення, напр.: ... то й досі
не знаю, Чи то було справді, чи то було так ...
 У складнопідрядних реченнях простежуємо обставинні семантико-
синтаксичні відношення між головною і підрядною частинами складнопідрядного
речення. Предикатні семантико-синтаксичні відношення вказують на залежність
обставинних семантико-синтаксичних відношень підрядної частини від головної.
Їх варто диференціювати на темпоральні, причинові, допустові, порівняльні,
наслідкові семантико-синтаксичні відношення, семантико-синтаксичні
відношення мети, умови та міри або ступеня.
 21. Речення як мовна одиниця. Багатоаспектність речення.
Речення – це граматично оформлена за законами певної мови цілісна
одиниця мови, що служить головним засобом формування, вираження й
повідомлення думки, вольових почуттів та емоцій;
це синтаксична одиниця, що побудована за усталеним мовним зразком,
виражає відносно закінчену думку або певну емоцію і виступає основним засобом
комунікації.
Комунікативна мовна одиниця (!)
Ознаки речення:
1) Предикативність (субкатегорія модальності (суб’єктивна/об’єктивна) і
субкатегорія синтаксичного часу (темпоральності));
2) Відтворюваність (речення утворюється за певним усталеним зразком);
3) Порядок слів (властивий усталений порядок слів);
4) Інтонаційне оформлення (виразник закінченості сформульованої в реченні думки
й засіб вираження різних за метою висловлювання типів речення);
5) Членованість (речення членується на окремі компоненти, крім нечленованих);
6) Смислова завершеність;
7) Структурна організованість та ін.
Класифікація речень:
1) За метою висловлювання:
 Розповідні (осн.мета – повідомлення, інформативна функція);
 Питальні (прагнення отримати певну інф.):
 Загальнопитальні (уточнення певних відомостей, ствердна/заперечна відповіді);
 Частковопитальні (з’ясувальний характер, отримання нової часткової інф.);
 Власне питальні (спонукання адресата на відповідь: Хто Ви? Куди йдете?);
 Питально-стверджувальні (Може, я й справді мудрішим став?);
 Питально-заперечні (Хіба можна так недбало ставитися до своїх справ?);
 Питально-риторичні (Як тебе не любити, Києве мій?);
 Питально-спонукальні (А може далі зі мною поїдеш?);
 Спонукальні (адресування волевиявлення);
 Бажальні (оптативні).
2) За експресією:
 Окличні (емоційно-забарвлені)
 Оклично-розповідні (Летить по Вкраїні!);
 Оклично-питальні (Де ти блукав?!);
 Спонукально-окличні (Не озирайся!);
 Власне окличні (мають у своїй структурі матеріально виражені засоби
емотивності – експрес.частки, займенники, прислівники, вигуки в ролі
підсилюв.часток – А який дивний степ вночі!);
 Неокличні (емоц.нейтральні).
3) За структурою:
 Прості (монопредикативні одиниці);
 Складні (полі предикативні одиниці).
4) За складом грамат.основи:
 Двоскладні (предикат виражений стосунками 2х гол.членів, між ними –
реченнєтвірний предикат.зв.);
 Односкладні (грамат.основа виражена 1 гол.членом (головний член
односкладного речення, ГЧОР).
5) За особливостями мовлен.реалізац./нереалізац. гол і другор.членів:
 Повні;
 Неповні (відсутні 1 або більше обов’язкових гол./другорядних членів).
6) За наявністю другор.чл.реч.:
 Поширені (з послідовно вираженими другор.чл.);
 Непоширені (з вираженим власне-предикат.мінімумом – тільки гол.чл.).
Аспекти речення – 1) істотні ознаки, онтологія Р., 2) аспекти дослідження.
Існують 3 аспекти речення:
1) Формально-граматичний (передбачає встановлення всіх синтаксичних зв’язків,
що формують Р. як синтаксично неперервну, цілісну одиницю, та виділення на
їхній основі компонентів поверхневої структури – членів речення).
Зв’язки і відношення, предикативність, члени речення, структурна типологія
речень.
2) Семантико-синтаксичний (номінативно-пропозиційний) – структура Р. з погляду
відображення в ньому окремих позамовних ситуацій, подій (пропозицій).
Синтаксеми (предикативні синтаксеми та інші), категорія валентності,
пропозиція.
3) Комунікативний аспект (пов’язаний з мовленнєвою сферою).
Висловлювання, актуальне членування речення (членування на тему і рему).
22. Граматична основа простого речення. Типи підметів, способи їх
вираження. Типи присудків, способи їх вираження.
Граматична основа (предикативний центр речення) є основною частиною
речення і складається з його головних членів — підмета і присудка. Трапляються
речення, в яких є тільки один із них.
Граматична основа може виражатися:
двома головними членами речення: підметом і присудок. Такі речення
називають двоскладними. Наприклад: Тут Іван сів одпочити. Граматична основа
речення може виражатись одним головним членом речення: або підметом  (Се,
певно, Гутенюкова дівка!) або присудоком   (Щез би у озеро та в тріски). Такі
речення називають односкладними.
Підмет і присудок, за традиційною граматикою, розглядаються як
співвідносні поняття, оскільки реченнєвотвірна функція головних членів указує
на їхню взаємопередбачуваність: підмет, називаючи предмет, водночас є носієм
предикативної ознаки, тобто ознаки модально-часової, приписуваної йому з боку
присудка; присудок, називаючи предикативну ознаку, дає модально-часову
характеристику предмету, вираженої підметом.
Підмет – це абсолютно незалежний головний член двоскладного речення, що
позначає предмет, який є носієм ознаки, вираженої присудом. За будовою підмети
поділяються на прості і складені .
Простий підмет виражається, як правило, одним словом – іменником
(займенником) у називному або кличному відмінку: Шипшина важко віддає плоди
(Л. Костенко).
Крім іменника, функцію простого підмета можуть виконувати
субстантиновані слова та слова, вжиті у значенні іменника:
А) прикметникові слова, числівники: Кохана спить (П. Тичина); Вісім ділиться на
чотири.
Б) незмінні частини мови або змінні частини мови, але у незмінній формі: Жити
— це не значить тільки брати, а й давати (Д. Ткач).
У позиції простого підмета можуть бути лексикалізована сполука слів
(описова чи фразеологічна) та ціле речення, наприклад, «І що я без землі?» -
вертілося в його похнюпленій голові (Панас Мирний).
Складені підмети виражаються цілісними словосполученнями, що
характеризуються функціональним розподілом компонентів (роздільним
вираженням лексичного і граматичного значень). Серед них виділяються
різновиди, які за спільними семантичними та формальними параметрами
утворюють власні структурні моделі:
1. Складені підмети із загальним значенням кількісної номінації, що виражаються
сполуками, головний компонент яких представлений числівником (чи його
еквівалентом) у формі називного відмінка (виражає семантику числа, міри, ваги,
сукупності, фази тощо), а залежний компонент – іменником у формі родового
відмінка: Вже стояли декілька возів з зерном, рибою, сіллю (Панас Мирний).
2. Складені підмети зі значенням вибірковості виражені сполукою називного
відмінка займенника або числівника, прийменника з та родового відмінка
множини субстантива (головний компонент певною мірою обмежує коло
предметів, виражених залежним компонентом): Що з вас кожний робив тут...? (Є.
Плужник)
3. Складені підмети зв значенням сумісності (соціативності) складаються з
іменника (його еквівалента) в називному відмінку, прийменника з та іменника
(еквівалента) в орудному відмінку: Тут ми з Піратом і кинулись до моркви (О.
Довженко).Значення сумісності може виражатися також сурядною сполукою з
єднальним сполучником: Жили собі дід і баба (Н. тв.).
4. Складені підмети, виражені метафоричним словосполученням, називають
предмет з елементом його образної характеристики: Дмитра обдала хвиля
радості (М. Вірний).
5. Складені підмети зі значенням невизначеності виражаються сполукою
неозначеного займенника і називному відмінку з підпорядкованим йому
прикметниковим словом (рідше з підпорядкованою прийменниково-іменниковою
сполукою чи прислівником): Щось давнє так смутно в душі забриніно (Леся
Українка).
6. Складені підмети зі значенням приблизної кількості предметів утворюються
словосполученням незалежних прийменників до, близько, з, понад, по та
числівниково-іменникової конструкції: До хору записалося понад сто чоловік
(Ю. Збанацький).
7. Складений підмет може виражатися і сполукою незалежного інфінітива (бути,
стати, здаватися, залишатися, зоставатися тощо) та іменної частини мови:
Негідно бути речником юрби (Л. Костенко).
Присудок – це головний, граматично залежний від підмета член
двоскладного речення, який виражає ознаку предмета, названого підметом.
Присудки бувають прості та складені.
Простий присудок – це такий тип присудка, у структурі якого лексичне і
граматичне значення виражені в одному слові чи сполуці слів, тобто синтетично.
Спеціалізованими формами простих присудків виступають дієслова будь-
якого способу та часу: теперішній час, минулий час, кон’юнктив, імператив.
До неспеціалізованих форм вираження простих присудків відносять такі
форми, які з’являються на комунікативному рівні вияву речення і не характерні
для рівня узагальнених зразків. Вони використовуються не в усіх мовних жанрах,
характерні для розмовної мови і художньої розповіді. До них належать: а)
відмінювані форми дієслів відносного вживання (минулий час у значенні
теперішнього – Христино Архипівно, ми пішли (О Корнійчук); б) дієслівні
лексикалізовані сполуки (Розмова припадає мені до смаку (І. Нечуй-Левицький);
в) прості ускладнені форми (Вітер віє-повіває (Я. Щоголів); г) неузгоджені
форми.
Складений присудок – це такий тип присудка, в якому лексичне та
граматичне значення виражені окремо. У його структурі функціонують: основний
компонент – призв’язковий компонент, допоміжний компонент – зв’язка.
Складений двочленний присудок поділяється на три типи: складений
двочленний дієслівний присудок (Хотів би й я отак згоріти Під сонцем
радісним життя (М. Чернявський), складений двочленний іменний присудок
(Будь русалкою в цю ніч (О. Олесь) і складений двочленний прислівниковий
присудок (Відпочивати було ніколи).
Складений тричленний присудок містить три компоненти, наприклад,
хотів стати художником, можете продовжувати ходити, була рада побачити.
За граматичною природою компонентів складеного тричленного присудка
можна виділити його типи: складений тричленний іменний присудок,
складений тричленний дієслівний присудок, складений змішаний присудок.
23. Теорія односкладних речень у сучасному синтаксисі. Типи односкладних
речень. Неповні речення.
Односкладні речення становлять окремі структури в системі українського
синтаксису, протиставлювані двоскладним, і конституюються вони на формально-
граматичному рівні одним головним членом, який прийнято не ототожнювати ні з
підметом, ні з присудком. Якщо у двоскладному реченні підмет і присудок
співвідносні один з одним і разом формують предикативний центр, то головний
член односкладного речення є граматично незалежним і формально
самодостатнім у формуванні граматичної основи та вираженні предикативних
відношень. Ця кількісно-якісна ознака є типологічно визначальною, наприклад,
Надворі світає (Т. Шевченко).
Односкладні речення вирізняються особливим способом вираження
предикативності, яка найбільше або цілком сконцентровується в семантичних і
граматичних властивостях головного члена. Логічним суб’єктом, носієм ознаки,
як і самою предикативною ознакою в односкладних реченнях здебільшого є
предмет (об’єкт) сприйняття, ситуація дійсності. Часто це картина природи,
фізичний чи психічний стан людини, наприклад, Сонячний ранок. Світало. На
формальному рівні відношення предикативності в таких реченнях утілюються
синтетично: в одному слові (чи фразеологізованій сполуці слів) – головному
членові односкладного речення, що предикує ситуацію. Така компресія з
очевидністю повинна створювати особливе емоційно-експресивне тло, - і справді,
статистичний аналіз свідчить, що сферою реалізації односкладних речень є,
насамперед, розмовний стиль та численні жанри художнього стилю мови.
І формально, й семантично всі односкладні речення можна трансформувати у
двоскладні, наприклад, Світає – Світ світає. Це пояснюється власне логічною
природою думки, в якій завжди є предмет міркувань і приписувана цьому
предметові динамічна чи статична ознака (предикат). Саме тому представники
логіко-граматичного напряму в лінгвістиці (М. Греч, Ф. Буслаєв, О.
Пєшковський), які ототожнювали структуру речення зі структурою судження
(суб’єкт – зв’язка – предикат), невтілення котрогось з цих компонентів
кваліфікували як неповноту, а не як ознаку окремої формально-синтаксичної
структури. Зважаючи на синтаксичну похідність і пов’язаність формально
односкладних речень із їхніми ж завжди двоскладними семантичними моделями,
слід визнати, що розмежування односкладності і двоскладності можливе лише на
рівні формально-граматичної структури, тому що з власне-семантичного боку всі
речення завжди двоскладні.
Теорію односкладних речень уперше системно виклав О. Шахматов,
запропонувавши їхню типологію і впровадивши в науковий обіг термін «головний
член односкладного речення». На думку науковця, головний член односкладного
речення формально можна ототожнити або з підметом, або з присудком, хоча
такий присудок, односкладного речення, наприклад, відрізняється від присудка
двоскладного речення тим, що викликає уявлення і про предикат, і про суб’єкт
одночасно.
У сучасній класифікації односкладних речень, здійснюваній за синтаксичним
і морфологічним принципами, виділяють простий, складений і тричленний
головний член, носієм семантики якого може виступати іменник (Падолист),
дієслово (Затихло), Прислівник разом з дієсловом (Так душно буде в хаті, П.
Тичина ).
Спосіб вираження головного члена зумовим традиційній поділ односкладних
речень на дієслівні та іменні.
Серед дієслівних в українському синтаксисі вирізняють безособові,
інфінітивні, а також так звані означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-
особові. Серед іменних – номінативні, вокативні, генітивні. Статут означено-
особових, узагальнено-особових і генітивних як односкладних речень є
суперечливим і потребує окремих пояснень.
У типологічній системі речення окремою ознакою виступає
повнота/неповнота предикативної одиниці. Ця ознака ґрунтується на здатності
речення логічно й синтаксично членуватися та можливості не виражати якийсь з
членів речення (головний чи другорядний) або навіть декілька членів з огляду на
вже реалізований контекст, прозорість ситуації дійсності чи загальномовну
компетенцію учасників комунікації.
Неповними реченнями називають таку предикативну одиницю, в якій певна
синтаксична позиція (один або кілька членів речення), спрограмована формально-
і семантико-синтаксичною структурою речення, пропущена, тобто не
вимовляється (не пишеться), але відтворюється у свідомості комунікантів,
наприклад, Кінець вертає в початок, як відчай – в надію (В. Базилевський). У
наведеному реченні тире графічно, а пауза інтонаційно вказують на відсутній
компонент – присудок другої предикативної частини (вертає), який
відтворюється завдяки попередньому контексту.
Частка неповних речень у сучасній українській мові досить помітна й
зумовлюється дією глобального закону економії мовних засобів,
комунікативними інтенціями мовця, зокрема прагненням до стислого викладу,
конденсації думки, а також стилістичною доцільністю чи недоцільністю
дублювати слова в реченнях, текстуально пов’язаних. Неповнота не позначається
негативно на прагненні мовців порозумітися, а навіть навпаки – вона буває більш
промовистою, ніж повний варіант тексту.
Визначають три типи неповних речень: неповні контекстуально (їх
більшість, відсутні елементи містяться у ширшому відрізку письмового чи усного
мовлення, тобто контексті), неповні ситуативно (набувають реалізації завдяки
жестам, погляду, виразу обличчя і стають зрозумілим у певній ситуації) і
традиційно неповні, так звані еліптичні (відбувається за допомогою усталених
традиційних форм – Доброго ранку ( я вам бажаю); Що з вами(сталося) ?.
Неповнота, чи еліпсис, як граматична категорія може виявлятися в різних
синтаксичних, тобто складених одиницях – словосполученні, простому реченні,
ускладненому простому, складному реченні, на текстуальному рівні.
24. Другорядні члени речення (ДЧР): структурно-семантична
характеристика. Новітній синтаксис про особливості семантичного
поширення речень.
Сучасні концепції ДЧР грунтуються на опозиції центральність\ нецентральність,
обов’язковість\необов’язковість, тобто беруться до уваги не лише різниця між
головними та другорядними членами, а й різниця між самими другорядними
членами речення.
Другорядні члени речення – повнозначні лексичні компоненти речення,
синтаксично залежні від головних членів речення (підмета і присудка) чи
головного члена односкладного речення. ДЧР виділяються з урахуванням
формально-граматичних і семантико-синтаксичних ознак, причому більшою
мірою спираючись на семантичні. При визначенні ДЧР беремо до уваги:
 семантико-синтаксичні функції
 входження\ невходження до номінативного мінімуму речення
 морфологічне вираження і засоби зв’язку з опорним членом речення
 синтаксичну роль
 ЛЗ опорного і залежного членів речення
 Позиційну закріпленість\ незакріпленість при актуальному членуванню
речення
 Співвідношення з відповідним компонентом семантико-синтаксичної
структур речень
 Категорійний статус членів речення
 Багатоаспектність
 Структурні та семантичні ознаки
 Обов’язковість\факультативність
 Констатація явищ перехідності
ДОДАТОК (Д)
Д – другорядний член речення, що позначає предмет, на який спрямовані чи якого
стосуються дія, процес, стан, ознака. Д характеризується такими формальними і
семантичними ознаками:
 Здебільшого не є компонентом структурної схеми реч
 Виражає об’єктні семан-синтаксичні відношення
 У формально-синтаксичній структурі реч є другорядним членом
 У типових випадках виражається іменником або займенником
 Переважно стоїть біля пояснюваного слова
 Пов’язується з опорним словом синтаксичними формами керування чи
прилягання
 При актуальному членуванню реч може виступати темою і ремою
 Позначає об’єкт чи предмет
 Корелює з об’єктними, суб’єктними, адресатними, інструментальними,
локативними синтаксемами у семантико-синтаксичній структурі речення
 Відповідає на питання непрямих відмінків
Прямий Д – це Д, що означає предмет, на який безпосередньо переходить дія.
Реалізується лише при перехідних дієсловах, конкретизуючи їх значення.
Різновиди прямого Д:
 Д, що означає предмет, на який дія переходить повністю, переводячи його до
ін стану (опорними є дієслова бити, ламати, гризти, пояснювати, наповнювати і
тд.)
 Д, що означає предмет, який є наслідком відповідної дії (опорними є дієслова
писати, будувати, скликати, сформулювати та ін)
 Д, який конкретизує значення опорного дієслова, виконуючи з’ясувальну
функцію (опорними є дієслова слухати, чути, розуміти, вітати, запевняти, вчити,
терпіти та ін)
 Д, який поєднується з безмежною групою безособових дієслів фізичного
станув односкладовому безособовому реч (лихоманити, морозити, нудити, тіпати)
Прямий Д може виражатися Зх. безприйменниковим відмінком, що залежить від
перехідного дієслова (Тобі ми з товариством сповідаємо і молодість свою, і
сивину.) або Родовим безприйменниковим відмінком (за наявності при
перехідному дієслові заперечної частки не або коли дія переходить не на вест
предмет, а лише на його частину).
Непрямий Д – це додаток, що означає предмет, на який дія переважно не
переходить безпосередньо (завідувати школою). Тому особливість непрямого Д
полягає не в характері спрямованості дії на предмет, а в морфологічних засобах
його вираження, які є формами непрямих відмінків, крім знахідного
безприйменникового та родового безприймен. Непрямі Д зазвичай реалізуються в
різновидах: безприйменниковому та прийменниковому.
Означення – ДЧР, що вказує на ознаку предмета і синтаксично залежить від ім.
означенню властиві такі диференційні формальні та семантичні ознаки:
 Не є компонентом структурної схеми реч
 Виражається прикметниковими формами та ін узгоджуваними словами
 Узгодження як основний спс зв’язку зз означуваним словом
 Позиція перед означуваним словом при прямому порядку слів
 Виражає означальні відношення
 Залежить від ім
 При актуальному членуванню може входити до складу теми і реми.
За спс підрядного зв’язку виділяють узгоджені та неузгоджені означення
У ролі узгоджених означень в укр мові виступають:
 Прикм, що узгоджується з означуваним ім у роді (в однині), числі і відмінку
або ж у числі та відмінку
 Займ прикметникової форми, дієприкм, порядкові і к-сні числівники
 Прикметникові та дієприкм звороти
Не є узгодженими означеннями прикметники та їх еквіваленти, що є складовими
фразеологічного чи стійкого синтаксичного словосполучення (ахіллесова п’ята,
злий геній, драконівські закони, тощо). Вони виконують роль єдиного чл реч.
Неузгоджені означення – це залежні компоненти, найчастіше репрезентовані
формами непрямого безприйменникового та прийменникового відмінків. Вони
пов’язуються з означуваними словами спс керування чи прилягання. Неузгоджені
означення виражаються:
 Формою родового відмінка керованого ім (Вікна школи горіли огнями)
 Синтаксично неподільним словосполученням (дівчина з синіми очима)
 Формами непрямих відмінків із прийменниками (з\із та ін) у родовому чи
орудному відм та прийм у (в) у місцевому відмінку + з прийм від, до, без, під,
між, на, над, за, по, навкруги, посеред, через та ін (на столі стояли бляшанки з-під
варення)
 Інфінітивом, дієприслівником, прислівником (люблю хати древлянського
ПОлісся)
Різновидом означення є прикладка (означення, виражене іменником,
узгоджуваним з опорним словом у відмінку).
Ознаки прикладки:
 Виражається іменником
 не є компонентом структурної схеми речення
 узгодж-ся з ім у відмінку
 є іншою назвою предмета
 не має закріпленої позиції теми чи реми при актуальному членуванню
речення
Між прикладкою та означуваним словом установлюються апозитивні
відношення – відношення смислової і граматичної рівноправності. Прикладка і
означуване слово позначають той самий об’єкт реальної дійсності.
Обставина –ДЧР, що характеризує дію, процес, стан, ознаку чи вказує на умови,
за яких вони відбуваються.
Диференційні ознаки:
 виступає як виразник обставинних семан-синтаксичн відношень
 виражається прислівниками, дієприсл, відмінковими та прийменниково-
відмінковими формами іменників, інфінітивом
 поєднується з головним компонентом синтаксичним зв’язком прилягання
 переважно не має чітко закріпленої позиції у реченні
 становить згорнуту пропозицію у семантико-синтаксичній структурі речення
Обставини визначаються за значеннєвими показниками. Виділяють такі їх
підкласи: спс дії (засоби вираження: якісно-означал прислівники, означальні
присл спс дії, безприйм ім в О.в. із заг порівняльним значенням, прийменниковий
ім, дієприслів зворот), міри і ступеня (засоби вираження: присл із заг знач міри і
ступеня, прийменниково-ім конструкції, що вказують на межу інтенсивності дії,
ознаки), часу, місця (засоби вираження: присл місця, прийм-ім конструкціями, що
вказують на локалізацію дії чи стану у відповідному об’єкті), мети (засоби
вираження: присл мети, прийм-ім формами, дієприсл зворотом, інфінітивом,
складеними прийм в ім’я, на честь, з метою і т.д.), причини (засоби вираження:
присл причини, дієприсл та дієприсл звороти, прийм-ім конструкціями), умови
(засоби вираження: прийм-ім конструкції, дієприсл зворотом), допусту.
Новітній синтаксис про особливості семантичного поширення речень.
Грунтуючись на розмежуванні синтаксичних зв’язків на реченнєві та
словосполученнєві учені запропонували концепцію детермінантних членів
речення (Вихованець, Городенська, Шведова та ін) як компонентів, що не входять
до структурного мінімуму реч.
Детермінант – автономний семантичний поширювач речення, зумовлений
комунікативними потребами висловлення. У конструктивному аспекті
детермінант є факультативним компонентом, без якого формальна і семантична
будова речення є автосемантичною. Детермінант функціонує на реченнєвому
рівні й пов’язується з предикативною основою детермінантним зв’язком, що є
непередбачуваним та необов’язковим. За семантикою виділяють фонові
детермінанти (локальні та темпоральні детермінанти), детермінант
зумовленості (компоненти, що називають ситуацію, подію, що перебуває у
відношенні взаємодії з основною подією, тому виокремл детермінанти причини,
мети, умови, допусту) та детермінанти з характеризувальним значенням
(детермінанти означальної семантики, із значенням уточнення, сукупності\
роздільності).
25. Складнопідрядні речення: принципи класифікації, структурно-
семантичні типи.
Складнопідрядним називають такий різновид складного речення, предикативні
частини якого (головна і підрядна) поєднуються в структурне, семантичне та
інтонаційне ціле підрядним синтаксичним зв’язком.
У синтаксичних дослідженнях складнопідрядних речень сформувалися три
принципи класифікації:
1) Логіко-граматичний. Основи логіко-граматичної класифікації були
закладені в першій половині ХІХ ст. представники логіко-граматичного напряму в
синтаксисі (М. Греч, О. Востоков, І. Давидов). В основі логіко-граматичної
класифікації складнопідрядних речень лежить співвіднесення граматичної ролі
підрядної предикативної частини складного речення з членами простого речення.
Складнопідрядне речення ототожнюють із простим, а підрядну частину – із
членом речення. Вагомим досягненням логіко-граматичної класифікації є
висновок про тотожність структур синтаксичної системи мови, що простежується,
зокрема на рівні складнопідрядного і простого речень.
2) Формально-граматичний (ф-г). Ф-г.класифікація складнопідрядних речень,
подана в дослідженнях О. Пєшковського і П. Фортунатова, репрезентує
формальні особливості одиниць синтаксису. В україністиці поглиблену
класифікацію сполучників розробив Л. Булаховський. Учений виділив вісім
різновидів сполучників за значенням (з’ясувальні, причинові, цільові, часові,
умовні, допустові, наслідкові, порівняльні) і п’ять різновидів за роллю в
синтаксичній системі мови:
 Які поєднують окремі речення і члени речення;
 Парні сполучники;
 Які поєднують відносно самостійні речення та їхні еквіваленти;
 Які починають окреме речення;
 Які вживаються на межі фраз.
Ф-г.класифікація складнопідрядних речень зорієнтована на вивчення засобів
зв’язку предикативних частин. Усі складнопідрядні речення поділяються на
речення зі сполучниками (сполучникова підрядність) і сполучними словами
(відносна підрядність).
3) Структурно-семантичний (стр-сем). Ідеї стр-сем класифікації
складнопідрядних речень простежується в працях М. Ломоносова, І. Давидова, О.
Востокова, у граматиках укр.мови Є. Тимченка, В. Сімовича. Стр-сем
класифікація враховує і формальні, і семантичні параметри складнопідрядних
речень. На основі таких формально-синтаксичних і семантико-синтаксичних
ознак, як 1) характер підрядного зв’язку; 2) семантико-синтаксичні відношення
між предикативними частинами; 3) засоби вираження підрядного зв’язку і
відношень; 4) особливості формально-семантичного структурування моделей
речень, розрізняють дві групи складнопідрядних речень:
1. Складнопідрядне речення, підрядна частина яких тісно пов’язана з
конкретним опорним словом головної частини.
За характером підрядного синтаксичного зв’язку виокремлюють займенниково-
співвідносні речення ( з прислівниковим-кореляційним зв’язком) і речення з
прислівною підрядною частиною (з власне прислівним зв’язком).
За особливостями опорного слова а) складні речення, структура яких
визначається частиномовною семантикою опорного слова, яке потенційно може
поширювати підрядною частиною; б) складні речення, структура яких пов’язана з
валентністю опорного слова, що зумовлює обов’язковість підрядної частини.
2. Складнопідрядні речення, в яких підрядна частина співвідноситься із змістом
головної частини в цілому.
За характером підрядного синтаксичного зв’язку і сполучних засобів розрізняють:
а) детермінантні речення часу, місця, зумовленості ( з власне детермінантним
зв’язком); б) речення із супровідними підрядними частинами (з детермінантно-
кореляційним зв’язком).
Типи:
1. Сполучниковий тип:
А) із семантичними чи синтаксичними сполучниками у підрядній частині;
Б) зі сполучником, який може розчленуватися;
В) із парними сполучниками, які вживаються в обох частинах.
2. Відносний тип: зі сполучним словом у підрядній частині.
3. Займенниково-співвідносний тип:
А) зі співвідносним словом у головній частині і сполучним словом у підрядній;
Б) зі співвідносним словом у головній частині і сполучником у підрядній
(займенниково-сполучниково-співвідносний різновид).
26. Наріччя укр.мови: походження, групування, основні особливості
Перші спроби охарактеризувати українські діалекти сягають другої половини
XVIII — початку XIX ст. Окремі відомості про них знаходимо в різних
етнографічно-географічних, історичних, фольклорних працях, граматиках,
написаних О. Павловським, М. Лучкаєм, І. Вагилевичем та ін., а також у багатьох
філологічних працях М. О. Максимовича \ Я- Ф. Головацького, присвячених
взаємовідносинам української мови з іншими слов'янськими мовами, тощо. Проте
лише з середини XIX ст. українські діалекти стали об'єктом справді наукового
дослідження. Наукові засади української діалектології були закладені в працях О.
О. Потебні «О звуковых особенностях русских наречий» (1865 р.), «Заметки о
малорусском наречии» (1870 р.), «К истории звуков русского языка» (1876 р.) та
ін.
Наріччя — найбільша одиниця територіальної диференціації діалектів мови, що
становить сукупність близьких за визначальними рисами говірок, об'єднаних у
говори. Структурні особливості говірок, що входять до складу наріччя, виразно
диференціюють одне наріччя на тлі інших. Територію поширення наріччя
окреслюють пасма — ізоглоси явищ, інтегральних для усіх чи переважної
більшості говірок даного наріччя, а також ізоглоси явищ, поширених лише в
окремих говорах.
Поділ на три наріччя був запропонований К. Михальчуком у праці «Наріччя,
піднаріччя і говори Південної Росії у зв'язку з наріччями Галичини» (1872);
пізніше з уточненнями й окремими застереженнями цей поділ усталився в
українській діалектології. Існує двокомпонентна класифікація (протиставлення
північного та південного наріччя), при цьому у межах південного наріччя
виділяли пд.-східне і пд.-західне. Одне наріччя від іншого відділяється смугою
перехідних говірок. Глибина протиставлення між наріччями різна: на
фонетичному рівні ближчими між собою виявляються південно-східного і
частина південно-західного, на рівні граматичної структури близькими є
південно-східне і північне наріччя.
Сучасна українська мова має три наріччя:
· північне наріччя побутує на терені Чернігівської, Житомирської, Рівненської,
Волинської, північних частин Київської та Сумської областей.
· південно-західне наріччя поширене на території Закарпатської, Івано-
Франківської, Львівської, Чернівецької, Хмельницької, Вінницької,
Тернопільської, північно-західних частин Кіровоградської та Одеської областей,
південно-західної частини Київської області, південної частини Житомирської
області, західної частини Черкаської та північної частини Миколаївської
областей.
· південно-східне наріччя охоплює Полтавську, Харківську, Луганську,
Донецьку, Запорізьку, Дніпропетровську, Херсонську області, Крим, південно-
східні частини Київської, Сумської, Кіровоградської, Одеської, східну частину
Черкаської та південну частину Миколаївської областей. До цього наріччя
належать говори Середньої Наддніпрянщини, що є основою літературної мови.
Діалекти української мови відрізняються один від одного перш за все
лексичним складом, фонетикою, стилістикою. Сучасна українська мова
 сформувалась на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси
північних та південно-західних діалектів.
Однією з характерних особливостей кожного з наріч української мови є лексичні
діалектизми — слова або стійкі словосполучення, які не входять до лексичної
системи літературної мови, а є елементом лексики певного говору (діалекту).
Найбільше діалектизмів є серед іменників, рідше — серед дієслів, прикметників,
прислівників, службових частин мови.
· У північних говорах: глива (груша), коросліп (пролісок), товар (худоба),
конопляник (горобець), клювок (дятел), ключина (кроква), копаниця (лопата),
гладишка (глечик), живець (джерело), веселуха (райдуга), ляскавиця (грім),
мигунка (блискавка), хупавий (гарний), бігме (їй-богу), ік (до) та ін.;
· У південно-східних говорах: жалива (кропива), курай (перекотиполе), перетика
(перелісок), скот (худоба), бовдур (димар), вагани (ночви), кабиця (літня піч),
кип'яч (окріп), зобува (взуття), киря (сокира), хвища (сильний дощ), кура
(заметіль), бокасувати (ходити боком), випасатися (тинятися), желіпати (кричати),
но (але) і т. ін.;
· У південно-західних говорах: крумплі (картопля), ярець (ячмінь), хопта (бур'ян),
вивірка (білка), когут (півень), льоха (свиня), маржина (худоба), тайстра (торба),
нецьки (ночви), плова (дощ), цмок (веселка), стрий (дядько по батькові), вуйко
(дядько по матері), нанашко (хрещений батько), банітувати (лаяти), пантрувати
(стежити), окмітовувати (помічати), витуманити (видурити), далебі (їй-богу), ід
(до) і ін.
Південно-західне наріччя:
 Волинсько-подільський діалект, який об’єднує волинські та подільські говірки,
які поширені на території Волині та Поділля;
 Галицько-буковинський діалект, який поширений на територіях історичних
областей Галичини і Буковини (сюди відноситься в тому числі гуцульський
діалект);
 Карпатський, який об’єднує бойківські (північнокарпатські), закарпатські і
лемківські говірки (західнокарпатські).
Фонетичні особливості південно-західного наріччя:
 в галицько-буковинських говорах а після м’яких приголосних і шиплячих
переходить в голосні переднього ряду е, і, и: час – чіс, шáпка – ши́пка);
 перехід ненаголошеного о в у: гоулýбка, кужýх;
 змішування е та і в словах (жиевé, вислó), а в буковинському говорі
простежується заміна артикуляції и в напрямку до е (бики -беикé, жéто – жито);
 простежується також перехід м’яких приголосних звуків д’, т’ в ґ’, к’: д’ід – ґ’ід,
т’íсто – к’íсто;
Морфологічні особливості південно-західного наріччя:
 у багатьох говорах збереглися давні закінчення давального і місцевого відмінка
множини іменників чоловічого роду -ом, -ім, -ох, -ix (синóм, брáтім, на синóх, на
брáтіх у формах синáм, братáм, на синáх, на братáх);
 також збереглися давні форми давального і орудного відмінка однини особистих і
зворотних займенників мі, ми, ті, ти, си з форм менí, тобí, собí, менé, тебé, себé;
 характерне поширення вживання різних форм майбутнього часу (бýду читáти,
бýду читáв, читáтиму, му читáти);
Синтаксичні особливості П.-з. н.:
 наявність конструкцій прийменник к + іменник, займенник у дав. в. (к тóбі, зам.
до тéбе);
 конструкцій «нас було двох» замість «нас було двойе»;
 майу діти зам. майу дітей та ін;
 поширення вільного відносно зворотного дієслова розташування форманта с’а —
у препозиції чи постпозиції (йа с’а весел’у і йа весел’ус’а).
Словотв. особливості П.-з. н. зумовлюються набором словотворчих засобів, не
властивих діалектам ін. наріч, напр.:
 суфікси -анк(а), (н)-иц’(а) для утворення назв полів з-під сільськогосп. культур
(стерн’áнка, бурачáнка, барабол’áнка, жи́тниц’а, бýл’аниц’а),
 суфікс -л’(а) для творення назв діючої особи ж. р. (брáл’а, копáл’а, ворожíл’а) та
ін.
Південно-східне наріччя
П.-с. н. об’єднує три говори: середньонаддніпрянський говір, слобожанський
говір та степовий говір, з яких лише перший належить до говорів давньої
формації, а два інші — пізнішого утворення. Середньонаддніпр. говір має виразну
пн. діал. основу. Слобожанський і степовий виникли як наслідок переселення і
дозаселення людності протягом 16 — 18 ст. П.-с. н. остаточно сформувалося у 19
— 20 ст. Воно побутує на території з найчисельнішим порівняно з двома ін.
наріччями укр. населенням, а його говори значно однорідніші, ніж говори пн. і
пд.-зх. наріч. П.-с. н. властивий шестифонемний наголош. вокалізм, який в осн.
виявах фонем мало чим відрізняється від вокалізму укр. літ. мови.
Говори південно-східного наріччя характеризуються багатьма мовними явищами,
які зафіксовані в літературній нормі української мови, зокрема, їм властива
наявність шестифонемного ударного вокалізму, що включає голосні / а /, / і /, /
I /, / у /, / е /, / о /. У той же час для говірок південно-східного наріччя характерні
власні риси, які не відображені в літературній мові.
Фонетичні особливості пд.-сх.наріччя:
 збереження м’яких шиплячих: ло [ш’á] (лоша), ведме [ж’á] (ведмежа), поспі [ш’á]
т ‘(поспішать).
 присутнє закінчення -iй в багатьох прикметниках твердої групи: прохід [н’iй]
(прохідний), мар [н’iй] (марний), б’í [л’iй ] (білий) та інші.
 флексія -iм, -iх в давальному і місцевому відмінках множини іменників, які мають
за основу м’який приголосний: кó [н’iм] (коням), д’í [т’iм] (дітям), на кó [н’iх] (на
конях).
 поширення в формах дієслів II дієвідміни флексії -е: хóд [е] (ходить), прóс [е]
(просить), нóс [е] (носить);
 в деяких говорах відсутнє чергування / х /,/ г /, / з /, / с /, / к /, / ц /: порó[г’i]
(порозі), ру [к’í] (руці);
 вимова / ф / як / x /, / хв /: тýхлі, хвáбріка;
 У південно-східних говорах часто зустрічаються русизми, а також тюркізми,
болгаризми, запозичення з романських мов.
На морфол. рівні діал. ознаки спостерігаються:
 у дієвідмінюванні;
 форми інфінітива можуть мати паралельні суфікси -ти або т’;
 дієслова 1-ї ос. одн. — форми типу вóз’у, кóс’у, сид’ý, крут’ý;
 широко представлені усічені форми у дієсловах І дієвідміни: зна, гукá, дýма, питá;
 у дієсловах II дієвідміни у слобожанських і степових говірках виникли форми
типу нóсе, рóбе, лáзе.
Серед синтакс. ознак П.-с. н. — багатозначність спол. де, що вживається зам.
куди, який, що; обмежене вживання спол. але, частіше — спол. так, та, а, но (ну).
Північне наріччя
П. н. поділяється на три говори:
- східнополіський говір (лівобережнополіський),
- середньополіський говір (правобережнополіський),
- західнополіський говір (волинсько-поліський).
Відрізняючись між собою, вони мають деякі спільні особливості, які
протиставляють П. н. решті наріч та визначають його перех. характер від укр.
мови до білоруської.
Фонетичні особливості:
 різна рефлексація давніх ę, ě (Ђ), о та е в наголош. і ненаголош. позиціях, що
виявляється у чергуванні а/е: пйат’ — пети́, ход’áч’і — хóдеч’і, йáма — йемк’í;
 у чергуванні і/и, що походять з Ђ, на волин. Поліссі: д’ід — дидóк, ê, іе — е в
середньополіс. і східнополіс. говорах: л’êс — л’есóк;
 збереження у сучасних пн. говорах слідів давніх довгих о, е, а також посталих
внаслідок замінного подовження о, е під наголосом і відсутність будь-яких
прослідків довгих у ненаголош. складах виявляється у послідовній нейтралізації
не під наголосом опозицій ě, е — е: сенá, сем’і, а (е), е — е: петáк, перó, ě (з ō), о
(з ō): ройê, роти́.
 якісно розрізняється волинський (південний) і поліський (північний) наголош.
вокалізм: в’іл (вуôл, вуêл, вуил, вил, вôл, вêл, вол, вул); с’ім (с’êм, с’іêм); мен’і
(м’ін’ê); б’íлий (бêли, бйêли, бйіêли).
Морфологічні особливості:
 усічені прикметникові форми Н.в. одн. ч. р.: пр’іч’íнни ‘гарний’, так’і, чет’вôрти,
пострóйани;
 нестягнені форми у ж. і с. р.: дóбрайа, такéйе, а також у наз. в. мн.: пр’іч’íннийе,
так’íйе, пострóйанийе;
 подекуди залишилися давні форми іменників ч. р. II відміни в Д.в. мн.: дай б’ікôм
с’êна; в місц. в. мн.: у корчôх совйак’í ростýт.
На лекс.-семант. рівні кожний говір виділяється своїми специф. рисами. Напр.,
значення ‘трясовина, драговина’ на волин. Поліссі передається словами морóчн’а,
стýбла, чáква, тлан’, у середньополіс. говорі з’д’в’іж, ств’íга, драгá, на
лівобережжі відповідно тóпкайе балóта.
27. Періодизація історії української мови.
I. Літературні мови Київської Русі
Лінгвономен – руська мова – так називали носії (церковнослов., старослов.
+народ. елементи, давньоруська)
Русанівський – давньокиївська літ. мова, С. Д. Висоцький – києворуська, І.
Огієнко – українська ХІ-ХІІІ ст., Русанівський – сер. ХІІІ ст.
II. Староукраїнська літ. мова
- ХІV- п.п. ХVІ ст. (межа – Пересопницьке євангеліє) (Велике княз.
Литовське),
Русанівський сер. ХІІІ-к.ХVІ ст.. (період після монгол. навали)
- Друга половина ХVІ-ХVІІ ст. (Річ Посполита)
Русанівський ХVІІ ст.
- ХVІІІ ст.
Русанівський з 20х рр ХVІІІ ст.
Лінгвономен: «руська мова»/ «проста мова» (українська мова, середньо
українська)
За визначенням Огієнка, С. Маслова, І. Франка із Пересопницького євангелія
починається формування літ.мови за національним критерієм
III. Нова укр. літ. Мова
-п.п. ХІХ ст.
-др.п. ХІХ ст..
Зростає роль Галичини, НТШ, Грушевський
IV. Укр. літ. мова п.п. ХХ ст.
Ю. Шевельов «Укр. мова в пер. пол. XXст.:стан і статус»
V. Укр. літ. мова 50-80 рр ХХ ст.. (шістдесятництво, неологізація)
VI. Укр. літ. мова 90 рр ХХ ст.-поч ХХІ ст.
На літ. мову впливають різні екстралінгвістичні чинники.
І. Огієнко виділяв такі періоди і підперіоди:
І. Стара українська літературна мова (ІХ–ХVІ ст.):
1) церковнослов’янськамова (з ІХ ст.);
2) нова середньоцерковнослов’янська мова (з ХІІ ст.);
3) актова мова (ХІV– ХVІ ст.);
ІІ. Нова українська літературна мова (з другої половини ХVІ ст.):
1) книжна українська мова (ХVІІ–ХVІІІ ст.);
2) утвердження нової української літературної мови (з 1798 р.);
3) українська літературна мова доби русифікації (1917–1923 рр.);
4) українська літературна мова доби українізації (1923–1933 рр.);
5) українська літературна мова доби комунізації (1933–… рр.)
За П. П. Плющем:
I. Літературно-писемна мова (книжно-слов’янський і народно-літературний її
типи) давньоруської народності (Київ. Русь і наступна епоха феодальної
роздробленості, ХІ-ХІV ст.
II. Стара укр. літ. мова (у СХ Україні з елементами пд-зх, пд-сх і пн. укр.
діалектів, у ЗХ Україні з елементами пд-зх укр. діалектів)
СХ Україна:
 1. Церковнослов’янська ( в її укр. варіанті) ХІV- перша половина ХVІІ;
друга половина ХVІІ- ХVІІІ ст.
2. «Руська мова» (ХІV-перша половина ХVІ ст.)
3. «Проста руська мова» (друга половина ХVІ-перша половина ХVІІ ст.;
друга половина ХVІІ- ХVІІІ ст.
4. Діалектно-народна мова в інтермедіях, творчості мандрівних дяків, Ів.
Некрашевича (друга половина ХVІІ- ХVІІІ ст.).
ЗХ Україна:
1. Церковнослов’янська ( в її укр. варіанті) (ХІV- ХVІІІ ст.)
2. «Руська мова» (ХІV-перша половина ХVІ ст.)
3. «Проста руська мова» (друга половина ХVІ- ХVІІІ ст.).
4. Діалектно-народна мова в інтермедіях Я. Гаватовича (ХVІІ- ХVІІІ ст.)
III. Нова українська літературна мова
СХ Україна (на базі пд-сх укр. діалектів):
1. Кінець ХVІІІ ст.-1840 р. (до першого видання «Кобзаря»)
2. 1840 р.-Жовтнева революція
3. Жовтнева революція-1939 р.
ЗХ Україна (на базі укр. пд-зх діалектів):
1. 1837 р. (видання «Русалки Дністрової»)-1939 р.; для Закарпаття 1837-
1945 рр. (паралельно «язичіє» і препарована російська мова)
Спільний розвиток на базі пд.-сх діалектів з 1939 р. (дл Закарпаття з 1945 р.) і
до сьогодні.
Різні трактування періодизації лінгвістами (Павло Плющ, Григорій Півторак,
Олекса Горбач, Юрій Шевельов) Найдетальнішою вважається періодизація
Горбача, запропонована на Другій міжнародній асоціації українців (1993 р.). При
її укладанні автор намагався враховувати такі засади: а) внутрішні процеси
розвитку мови (її лексики, фонетики); б) культурно-політичні процеси й події; в)
відношення системи літературної мови до діалектів; г) взаємодію літературно-
мовних варіантів; ґ) функції літературно-мовних варіантів; д) співдію
національного варіанту літературної мови з інш.; е) функціонально-стилістичне
розшарування; є) процес інтегрування провінційних варіантів літературної мови.
Враховуючи все це, О. Горбач запропонував розрізняти такі етапи ІУЛМ:
1. Староукраїнська доба
а) запровадження змодифікованої старослов’янської мови (900-1150рр.)
б) дезінтеграційні процеси в спільній літ.мові (1150-1240рр.)
в) галицько-волинська доба (1240-1350рр.)
2. Середньоукраїнська доба (1350-1780рр.)
а) литовський період (1350-1569рр.)
б) польський (1569-1650рр.)
в) козацький (1650-1780рр.)
3. Новоукраїнська доба (1780-до наших днів)
РУСАНІВСЬКИЙ
1. Давньокиївська літ.мова (ХІ-сер.ХІІІ ст.)
2. Староукраїнська літ.мова
А) період після татаро-польської навали ( сер. ХІІІ-кінець ХVI ст.)
 Б) Річ Посполита (др.половина XVI-XVII ст.)
В) вхід земель до різних країн (з 20-х рр. ХVIII ст –ХІХ ст)
3. Нова українська літ.мова (XIX-перша половина ХХ ст)
4. Укр.літ.мова першої половини ХХ ст.
5. Укр.літ.мова 50-80-х рр. ХХ ст.
6. Укр.літ.мова 90-х рр. ХХст-поч.ХХІ ст.
Відмінність між періодизаціями полягає у різних поглядах вчених на
історію укр. літ. мови.
 30. Дискусія про наступність між старою українською літературною
мовою і новою українською літературною мовою.
Досі залишається дискусійним питання наступності між старою і новою
українською літературною мовою. Детальний аналіз поглядів лінгвістів на цю
проблему здійснив М. Жовтобрюх у статті «Давні традиції в новій українській
літературній мові» (1970), зазначивши, що «між старою українською
літературною мовою в тих її стилях, що виявилися життєздатними в останні
десятиріччя XVIII ст. і стали розвиватися на живій народній основі, та мовою, яку
започаткував І. П. Котляревський, немає будь-якого розриву, а існує
безпосередній зв’язок, органічна спадкоємність». Згодом такий же погляд
висловив М. Пилинський у вступній статті до академічної хрестоматії з історії
стилів «Розвиток стилів сучасної української літературної мови» (1983). Учений
зазначив: «Досягнення давньої української мови на той час не були забуті і
безперечно прислужилися розвиткові нової літературної мови, яка ґрунтувалася
на тогочасній народній (південно-східній) основі, з широким урахуванням
здобутків попередніх віків». М. Пилинський переконує, що незважаючи на думку
окремих мовознавців про повний «розрив» між давньоукраїнською і сучасною
українською літературними мовами, зв’язки між ними на всіх мовних рівнях
існують і ніколи не переривалися, а також спростовує тезу про єдину (південно-
східну) діалектну основу нової літературної мови, у якій насправді у певну
уніфіковану систему поєднувалися елементи всіх трьох українських наріч. Про
зв’язок літературних мов стверджує В. Русанівський: «…хоч нова українська
літературна мова – це якісно відмінне від старої літературної мови явище, все ж
вона як у процесі свого творення, так і пізніше – аж до сьогодні – спирається на
стару українську літературну мову, особливо на вживану в ній лексику». Через
певний час питання про зв’язок старої і нової літературних мов знову
актуалізувала Л. Масенко в публікації «До проблеми спадкоємності старої
писемної традиції в новій українській літературній мові». Авторка статті аналізує
погляди мовознавців, що по-різному оцінювали характер зв’язку нової
української літературної мови з попередньою книжною традицією, і схиляється до
думки про її перерваність. Дослідниця слушно зауважує, що у вирішенні цієї
проблеми велику вагу має питання про функціональне співвідношення елементів
народнорозмовного мовлення і книжної основи староукраїнських різновидів
писемної мови. Л. Масенко цитує Г. Левченка, який вважав, що для XVII–XVIII
ст. характерне знижене використання народної мови: письменники не дбали і не
могли дбати про правильне й об’єктивне використання народної мови. Проте
науковці попереднього століття так не вважали. Оцінюючи роль І. Галятовського
та А. Радивиловського у формуванні української літературної мови, П.
Житецький висловив думку, що вони не мали сумніву у літературній
правоздатності української мови, розвивали книжну українську мову в тому
напрямі, з яким вона виступила ще в другій половині ХVІ ст. як літературний
орган народної самосвідомості.
О. Купчинський, аналізуючи особливості мови казання М. Смотрицького,
констатує: «У «Казанні» наочно показана «гідність української (руської) мови для
широкого вжитку, можливість її використання на рівні з апостольськими мовами
для богослужб і ритуальних обрядів. М. Смотрицький обстоює вживання
української мови в поточному житті та дає теоретичне обґрунтування основ її
історичного розвитку. … Мова «Казання» – типова українська (руська) мова XVII
ст. – засвідчує власні закономірності еволюційного розвитку, зумовлені різними
особливостями доби…». «Казання», отже, ілюструє свою безапеляційну
українську спадкоємність (часто одне з кардинальних питань у філологічному
джерелознавстві)».
Проблема спадкоємного характеру літературних мов є предметом постійного
зацікавлення В. Передрієнка. Думку про безперервний розвиток лінгвіст
ґрунтовно доводить у монографії «Формування української літературної мови
ХVІІІ століття на народній основі» та в подальших працях. Так, староукраїнську
просту мову вже з XVI століття науковець оцінює як виразне явище переходу до
національної літературної мови на тих підставах, що вона широко опиралася на
живе народне мовлення, мала розгалужені лексичні і граматичні засоби для
відтворення понять не тільки побуту, а й тогочасної науки, релігії, мистецтва
тощо. В. Передрієнко також поділяє погляд Ю. Шевельова, який стверджував, що
нова українська літературна мова виростає зі старої і не зрікається її кращих
традицій, і вважав хибною думку, ніби Котляревський і Шевченко цілком
заперечили і відкинули стару книжну мову і збудували нову на голому місці.
Водночас на заваді вирішення окреслених проблем стоїть, як спостерегла Г.
Наєнко, першочергова увага саме до народних джерел літературної мови. Але ж
літературна мова включає в себе не тільки народнорозмовний компонент, вона
представлена і суто книжними елементами і стилями, як, наприклад, науковим,
реконструкцію якого в українській літературній мові кінця XVI–XVIIІ ст.
здійснила Г. Наєнко. Крім того, сучасні дослідники, вважають успішним
застосування новітніх методів лінгвістики до вивчення віддалених у часі об’єктів.
Вони апробовані, наприклад, О. Нікою, в монографічному описі модусу як
дискурсивної категорії на матеріалі староукраїнських текстів і Г. Наєнко – при
вивченні наукового стилю на діахронному зрізі XVI–XVIIІ ст.. На нашу думку,
факт визнання можливостей новітніх методик аналізу стосовно староукраїнських
текстів уже є свідченням спадкоємного зв’язку.
 2. Стильова диференціація суч.укр.літ. мови
Функціональний стиль – це своєрідний характер мовлення того чи іншого його
різновиду, що відповідає певній сфері суспільної діяльності й співвідносній з нею
формі свідомості, який твориться особливостями функціонування у цій  сфері
мовних засобів і специфічною мовленнєвою організацією, що створює певне
загальне її стилістично забарвлення.
Розрізняють загальні та специфічні стилістичні риси. Загальні властиві всім
функціональним стилям та відповідним їм жанрам, які виділяються в межах
функціонального стилю, а саме: єдність конструктивного принципу, своєрідність
композиційної організації матеріалу та стилістичних
структур. Специфічні стилістичні риси характеризують лише окремі
функціональні стилі та реалізуються у властивих їм жанрах.
До критеріїв класифікації функціональних стилів належать наступні:
·                   сфера суспільно-виробничої діяльності, в якій постає і формується
певний стиль (наприклад, наука, наукова діяльність і все, що ними породжується
(форма суспільної свідомості), є сферою дії і базою для наукового стилю;
·                   форма вияву мови (усна чи писемна);
·                   спосіб комунікації (масова чи індивідуальні);
·                   ситуація (умови, слухачі, аудиторія);
·                   тип і вид мовлення (розповідь, опис, міркування, монолог, діалог,
полілог).
У сучасній українській літературній мові виділяють такі функціональні стилі з
властивими їм підстилями:
1. Науковий
Науковий стиль мови використовується в наукових працях, для викладення
результатівнаукової та дослідницької діяльності. Метою наукового стилю є
повідомлення, пояснення, тлумачення досягнутих наукових результатів,
відкриттів. 
2. Офіційно-діловий:
Функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-
політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері
управління адміністративно-господарською діяльністю. Належить до виразно-
об'єктивних стилів; виділяється найвищою мірою чіткості та об’єктивності
інформації.
3. Стиль масової інформації:
а) стиль засобів масової інформації (газети, журнали, телебачення, радіо);
б) публіцистичний(памфлети, нариси, фейлетони);
в) науково-публіцистичний(літературно-критичні статті).
Ознаками є:
 поєднання логічності доказів і полемічності викладу;
 сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників;
 висловлення наукових положень і фактів емоційно-експресивною образністю;
 наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського
тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер
4. Художній:
 Це стиль художньої літератури, який використовується в художній творчості. 
а) епічний(епопея, роман, повість, оповідання, нарис);
б) ліричний(поема, балада, поезія, пісня);
в) драматичний(драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);
г) комбінований(драма-феєрія, усмішка).
5. Розмовний:
Використовується в усному повсякденному спілкуванні у побуті, у родині, на
виробництві. Основне призначення розмовного стилю — бути засобом
невимушеного спілкування, живого обміну думками, з'ясування побутових
стосунків.
а) побутовий(бесіда);
б) світський(приватний лист).
Стилі літературної мови не становлять собою замкнутих систем. Між усіма
стилями (і функціональними, і експресивними) існує постійна взаємодія. “Історія
літературної мови, — зазначає В. Русанівський, — засвідчує постійну взаємодію
зазначених стилів” . Ця взаємодія виявляється у взаємопроникненні елементів
одного стилю у мовну тканину іншого. Навіть найбільш специфічні засоби певного
стилю можуть використовуватися в іншому стилі.
4. Конфесійний та епістолярний стилі в системі стилів літературної мови
Конфесійний стиль - стильовий різновид української мови, що обслуговує
релігійні потреби суспільства.
Сфера використання — спілкування в конфесіях, культових установах,
релігійних громадах, духовних навчальних закладах, віруючих родинах.
Призначення — обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього
суспільства. Допомагати віруючим у спілкуванні душі з Богом, зберігати і
примножувати культові ритуали, об'єднувати віруючих одним, почуттям
щиросердної віри в Бога. Конфесійний стиль реалізується в релігійних відправах
(літургіях), проповідях, молитвах (усна форма), духовних традиціях і в Біблії та
інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).
Конфесійний стиль виник як стильове запозичення у зв'язку з прийняттям
християнства у Київській Русі. Культові книги почали перекладати з грецької
мови старослов'янською і використовували в релігійних обрядах, додаючи окремі
українські вимовні і граматичні риси. Відомо, що в XVI ст. в церквах
використовували і давню українську мову, про що свідчать численні переклади
фрагментів з Біблії, учительних євангелій. Найціннішою пам'яткою того періоду є
писане давньоукраїнською мовою Пересопницьке євангеліє, що стало
національною святинею українців. В історії вивчення конфесійного стилю
української мови можна умовно виділити два періоди – обидва на зламі століть:
1) 60 р.р. ХІХ ст. – 30 р.р.ХХ ст.;
2) друга половина ХХ ст. і до сьогодні.
Досі залишається дискусійною назва стилю, який покликаний обслуговувати
релігійні потреби. Так, серед філологів немає єдності у поглядах на те, як
іменувати цей стиль. Відомі такі варіанти назв: церковно-релігійний (Н. В.
Пуряєва), релігійний (Н. Д. Бабич),
В конфесійному стилі виокремлюють для розгляду, критичного осмислення такі
підстилі: 1) Священного Писання, або Біблійний; 2) літургічний, або
богослужбовий; 3) патрологічний, або святоотцівський; 4) агіографічний, або
житійний; 5) проповідницький, або ора¬торський; 6) науково-богословський; 7)
церковно-правовий; 8) публіцистичний; 9) канцелярський; 10) катехізичний, або
навчально-релігійний; 11) паломницький; 12) полемічний; 13) художньо-
релігійний; 14) епістолярний; 15) зовнішньо-церковний, або міжрелігійний; 16)
уснорозмовний.
Основне призначення епістолярного стилю — регулювання правових, ділових,
виробничих контактів, зв'язків між суб'єктами правових відносин, ділового
партнерства та підтримання стосунків в родинах і дружніх колах. Отже,
призначення епістолярного стилю — обслуговувати спілкування людей у всіх
сферах їхнього життя у формі листів.
Епістолярій загалом — листування приватного характеру, що має історико-
культурне значення. Епістолярний рід має місце й у літературі має свою давню
історію і бере свій початок ще з античності. Зразками ранньої епістолярної
літератури багаті грецька та римська літератури. Давні риторики навіть ввели
правила листування і створювали зразки листів. Вони наголошували на
відмінності епістолярної і літературно-художньої творчості. Листи могли бути
 різними за змістом, тому що обслуговували багато сфер людського життя. Тому, з
часом, з'явилися так звані «письмовники», котрі подавали зразки листів майже для
кожного окремого випадку життя.
За тематикою й змістом листи можуть бути найрізноманітнішими в залежності від
сфери їх використання та інтересів адресатів. Листування поділяється на два
типи: офіційне (службове) та неофіційне (приватне).
Офіційним є листування між державними органами, установами, організаціями та
між службовими особами, які підтримують офіційні стосунки. Таке листування
входить до сфери офіційно-ділового стилю.
Неофіційне (приватне) листування відбувається між особами, які мають
неофіційні стосунки. Воно має переважно побутовий характер — родинний,
інтимний, дружній — і перебуває у сфері дії усного розмовного стилю. Тому не
всі стилісти визначають епістолярний стиль, вважаючи його писемним
різновидом (підстилем) усного розмовного.
Крім листів до епістолярного стилю відносять щоденники, мемуари, записники,
нотатки, календарі.
Ознаки:
 персональність;
 інформаційна цілеспрямованість (зазвичай на конкретного адресата);
 авторське «я»;
 наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна
частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане,
та іноді постскриптум (P.S. — приписка до закінченого листа після підпису).
5. Синонімічний ресурс мови у зв’язку з екстралінгвально вмотивованою
комунікативною ситуацією
Синоніми – слова, близькі за значенням і різні за звучанням; тобто вони
відрізняються семантичними відтінками, стилістичним забарвленням або обома
цими ознаками. думки. Для стилістики важлива не більша або менша близькість
словникових значень двох чи кількох слів, а те, якими словами можна відтворити
певне поняття в певному контексті. Лексичні синоніми бувають ідеографічні та
стилістичні. Ідеографічні синоніми відрізняються відтінками значення:
надійний такий, що заслуговує цілковитої довіри, певний незмінний, постійний, на
якого можна покластися, випробуваний перевірений на ділі. Стилістичні
синоніми характеризуються належністю до окремих стилів мовлення та різною
мірою емоційно-експресивного забарвлення. Наприклад: кашляти (нейтральне),
кахикати (розмовне). Використання синонімів у різних функціональних
стилях неоднакове. В одних широкий простір для синоніміки, в інших цей
простір набагато вужчий. Офіційно-діловий стиль, якому притаманне прагнення
до граничної точності вислову (щоб уникнути неправильного тлумачення),
використовує синоніми обмежено, бо вони майже завжди вносять у мовлення
зміни відтінків значення: приватизація часток (паїв, акцій). Загалом синонімія як
стилістичний засіб не характерна й для наукової мови, хоч тут вона представлена
ширше, ніж в офіційно-діловому стилі. У наукових текстах синоніми
використовують як засіб контекстуального уточнення: зовнішній вигляд (блискучої
поверхні трохи жовтуватого відтінку). У стилі ЗМІ з огляду на його нахил до
експресії висловлення (поряд з логізацією викладу), орієнтацію на уснорозмовну
форму мовлення синоніми використовуються досить широко, причому не лише
загальномовні, а й контекстуальні. Загальномовні синоніми – це слова,
синонімічні взаємини яких не обумовлені жодним контекстом; синоніми мови:
швидко, прудко, хутко, жваво. Контекстуальними синонімами звуться слова,
що набувають синонімічних стосунків тільки в певному контексті. Скажімо,
прикметники давній і замріяний, узяті кожен сам по собі, синонімами не є; вони
стануть ними, коли їх поставити в такий контекст: «Ідучи зеленими вулицями
рідного міста після багатолітньої розлуки, я зустрів свого давнього, замріяного
друга». Специфікою медійного стилю є розмежування семантично тотожних слів
з погляду описуваного явища. аз.). У художньому стилі такого розмежування
немає, тут синоніми, незалежно від походження, можуть уживатися як нейтральні
або з відтінком іронії, але без негативного забарвлення: «Молодший син Софії,
Вольдемар, і зараз вояжував десь у Сполучених Штатах». Синоніми в медійному
й особливо в художньому стилі використовуються для врізноманітнення викладу,
для уникнення монотонності, набридливих повторів. У розмовному мовленні
широко представлені загальномовні й контекстуальні синоніми, що є емоційно-
експресивними замінниками нейтральних слів загальнонародної мови.
Компонентами синонімічного ряду можуть виступати евфемізми та
перифрази. Евфемізми виступають замінниками грубих, непристойних зворотів;
уживаються з почуття страху чи сорому: замість дурний – немудрий, не хапає
зірок з неба; замість скоро помре – йому вже не топтати рясту. Найчастіше
перифрази вживаються в публіцистичних та художніх текстах: «Що не кажіть, не
любити кішок просто неможливо. Приходиш додому, а ваша красуня-грація
зустрічає біля порога, потреться об ноги, хвіст трубою, промуркоче заспокійливу
пісеньку, вмоститься на колінах». На основі синонімії будуються такі
стилістичні фігури, як ампліфікація, градація, плеоназм, тавтологія,
посилювальний повтор тощо (вони будуть розглянуті в окремому розділі).
6. Стилістичний потенціал антонімії в дискурсі функціоналізму
Антоніми – слова, що називають протилежні за змістом поняття. При визначенні
антонімічності слів обовязковою умовою є логіко-семантична співвіднесеність
позначуваних ними понять. Адже в антонімічні стосунки вступають лише ті
слова, які співвідносяться за змістом на основі протилежності. Антонімія (так
само як і синонімія) є явищем синхронним, тобто періодично змінним. Адже
семантична зміна слова може спричинити втрату антонімічних зв’язків і навпаки
розвиток нових значень викликає появу нових антонімічних зв’язків: шляхетний у
первісному сенсі належний до шляхти має антонім простий; шляхетний у
розумінні благородний – грубий, вульгарний. Прояви антонімії різноманітніші в
лексиці уснорозмовній, художньо-белетристичній та суспільно-політичній і
обмеженіші в офіційно-діловій та науковій. Термінологічний великою мірою
характер лексики останніх двох стилів звужує можливості не тільки антонімії, а й
синонімії та полісемії. Своєрідним проявом антонімії (як правило, однокореневої)
тут є наявність термінів, що позначають протилежні явища, процеси (циклон –
антициклон, залежність – незалежність). Антоніми допомагають створити
контрастну характеристику образів, предметів, явищ. Використовують антоніми в
усіх стилях мовлення, але, звичайно, різною мірою. В офіційно-діловому стилі
вони, хоч і рідко, але все-таки вживаються, бо й тут часом є потреба щось
протиставити чи зіставити: не запрошення, а відновлення. аз.). Науковий стиль, а
особливо його різновиди теж використовують антоніми як засіб відтворення
шляху логічних роздумів, як засіб посилення впливу на сприймана інформації:
енергія припливів і відпливів. Часом елементи (лексичні, синтаксичні,
фразеологічні) офіційно-ділової та наукової мови використовують у текстах
художньо-белетристичного й публіцистичного стилів. Найбільше застосування як
стилістичний засіб антонімія знаходить у стилі ЗМІ та художньому стилі. Тут
вона дає невичерпні можливості для створення картин, у яких використовується
пряме й переносне значення слова, різке й несподіване зіткнення різнорідних
понять, зокрема в заголовках: Війна і мир, друзі й вороги, батьки й діти. Треба
розмежувати такі поняття, як загальномовні й контекстуальні антоніми.
Загальномовні антоніми це пари слів, антонімічні стосунки яких зрозумілі без
будь-якого контексту: щастя – горе, млявий – жвавий, хвалити – гудити, тихо.
Контекстуальні антоніми – це слова, що стають антонімами в певному контексті
внаслідок переносного вживання: «Бо що свої болі пусте. Світове горе велике. Він
надививсь на нього і вдома і по світах». Антоніми є одним із важливих
стилістичних засобів не лише завдяки їхнім внутрішнім семантичним
властивостям, пов’язаним із називанням протилежних за значенням реалій, а й
тому, що антонімічні протиставлення не є чимось застиглим, обмеженим.
Антонімічні стосунки пов’язуються зі стилістичними функціями, що їх
виконують слова-антоніми в певному контексті. Функція протиставлення полягає
у вживанні антонімів для розмежування понять і реалій за семантичними
ознаками. Стилістична функція антонімічної градації базується на відокремленні
понять, виражених антонімами, на розмежуванні їх одне від одного в часі,
просторі. Про широке використання антонімії в розмовному мовленні можна
говорити на тій підставі, що антоніми наявні в усіх жанрах народної творчості
піснях, прислів’ях, приказках.
7. Мовна норма. Типи норм. Особливості становлення і функціонування
стилістичної норми.
Норма – це історично сформований і суспільно усвідомлений стандарт,
вироблений літературною традицією, який регулює мовленнєву діяльність у її
типових функціонально-комунікативних різновидах. Поняття норми є основним
для стилістики, оскільки служить опорою, вихідною позицією для виявлення
варіантності мовних одиниць, пошуку та аналізу стилістично маркованих
елементів, визначення меж стилю.
Поняття норми у лінгвістиці багатопланове і диференціюється у кількох
різновидах. Загальномовна норма, л-рна, стилістична. Мовна норма - це
сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які
закріплюються у процесі спілкування. Надає мові характеру впорядкованості і
загальної обов’язковості. Головні ознаки мовної норми: унормованість;
обов'язкова правильність; точність; логічність; чистота і ясність; доступність і
доцільність; традиційність; гнучка стабільність; варіантність.
Загальномовна норма включає всі одиниці мови і прийоми їх організації, які є в
ній у цей час і мають комунікативне значення для носіїв мови, незалежно від
функціонально-стильових різновидів.
Норма літературної мови — це ознаки, правила літературно опрацьованого
мовлення, яке є зразком писемної і усної форм спілкування. У порівнянні із
загальномовною нормою є впорядкованішою, чіткіше структурованішою і більш
диференційованою, має більше обмежень. Л-рна норма має історичний, змінний
характер.
Стилістична норма – це норма використання певного слова у певному стилі з
конкретним (комунікативним) завданням (за С. Я. Єрмоленко). Стилістична
норма не протиставляється загальномовній чи л-рній нормам. Вона діє в межах л-
рної норми, але переслідує мету не тільки правильності мовлення, але й
доцільності та довершеності його відповідно до комунікативних завдань, умов і
ситуації спілкування. Отже, стилістичні норми – це такі мовні засоби, за якими
закріпилось певне емоційне чи емоційно-експресивне забарвлення і які
регламентовано вживаються у певних типах мовлення: стилях, підстилях, жанрах
та видах текстів. Стилістичні норми регулюють правильність використання
мовних засобів, властивих лише певному стилеві, доцільність використання
мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній
ситуації спілкування.
Стосовно мови і стилістики мовлення поняття стилістичної норми
диференціюється на 2 підвиди: 1. Стилістичні норми мови - це кодифіковані
сукупності мовних засобів, які характеризуються певною частотністю щодо
різних стилів і мають потенційне стилістичне значення, відповідне
функціональному стилю. 2. Стилістичні норми мовлення – це мовленнєві засоби
зі стилістичним значенням і прийоми їх організації у множинності конкретних
текстів для одержання стилістичних ефектів відповідно до загального стильового
значення і мовленнєвої системності стилю. Ширше стилістичні норми можна
визначити як історично сформовані загальноприйняті реалізації стилістичних
можливостей мови, зумовлені сферою, умовами, завданнями спілкування.
Стилістичні норми є вершиною культури мовлення. У свою чергу порушення
стилістичної норми не завжди має негативне значення. Таким чином, стилістично
ненормований засіб може бути художнім прийомом, що надає мові особливої
смислової і стильової ефектності.
Отже, критерій відповідності або невідповідності висловлювання стилістичним
нормам повинен бути гнучким і глибоко функціональним; необхідно враховувати
відповідність виразу його екстралінгвістичній основі (тобто сфері, умовам і
ситуації спілкування, його цілям і завданням і т. д.). У цьому сенсі цікава думка:
«Будь-яке вживання може бути правильним, якщо воно обумовлено характером
сфери спілкування».
8. Стилістичний потенціал фразеології
Фразеологізм - це самостійна номінативна одиниця мови, що представляє собою
стійке поєднання слів, яке виражає цілісне фразеологічне значення і по функції
співвідносна з окремими словами: як і слова, фразеологізми служать
найменуваннями предметів, явищ, ознак, дій і станів, наприклад. Так як
поєднання за своїм походженням тісно пов'язані з умовами місця і часу, з будь-
яким даним випадком, то вони в кожній мові індивідуальні і своєрідні і буквально
не перекладаються. Тому вони називаються також ідіомами.
Найважливішою властивістю фразеологізмів є їх відтворюваність, тобто здатність
даної одиниці до багаторазового вживання для називання одного і того ж факту в
різних ситуаціях. Фразеологізми на відміну від звичайних лексичних одиниць,
складні за складом, тобто містять кілька елементів, які мають єдине значення. Їх
можна замінити одним словом. Фразеологізми зазвичай володіють стійкою
граматичною формою. Однак є й такі фразеологізми, які допускають вставку
окремих уточнюючих слів. У деяких фразеологізмах можливий пропуск одного
або декількох компонентів. Важлива ознака фразеології - метафоричність,
образність. Потрібно підкреслити, що фразеологізм з'являється в мові не для
називання предметів, ознак, дій, а для образно-емоційної їх характеристики.
Утворюється фразеологізм в результаті метафоричного переносу, переосмислення
значень вільних словосполучень.
У сучасному розумінні предмета фразеології існує два напрями: перший - вузький
напрямок - до фразеології належать тільки ідіоматичні вираження і фразеологічні
єдності (В. П. Жуков, Б. А. Ларін, І. А. Молотков, А. І. Федоров і ін ); другий -
широкий напрямок- до фразеології відносять будь-яке відтворюється стійке
поєднання, тобто сюди потрапляють прислів'я, приказки, прислів'я, крилаті слова,
афоризми, складені терміни, складні союзи, складні прийменники, описові та
аналітичні звороти мови (А. І. Єфімов, Є. М. Галкіна-Федорук, М. М. Шанський
та ін.)
Ідіома - поєднання мовних одиниць, значення якого не збігається зі значенням
складових його елементів. Ідіоми являють собою цілі за значенням обороти, зміст
яких не може бути виведений із значень вхідних в них слів. Характерною ознакою
ідіом є наявність у них архаїчних, тільки в них уживаних слів і форм. Розрізняють
внутрішньомовні та міжмовні ідіоми.
У вітчизняному мовознавстві класифікацію фразеологізмів за способом з’єднання
компонентів розробив акад. В.В. Виноградов, який виділив три розряди стійких
словосполучень: фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності, фразеологічні
сполучення.
1) Фразеологічні зрощення - семантично неподільні фразеологічні одиниці,
значення яких не випливає із значень компонентів: залишитися з носом (мати
невдачу).
2) Фразеологічні єдності - семантично неподільні звороти, значення яких можна
зрозуміти за стрижневим словом конкретного звороту: не нюхати пороху (не бути
у боях).
3) Фразеологічні сполучення - такі стійкі мовні звороти, в яких один із
компонентів має самостійне значення, що конкретизується у постійному зв’язку з
іншими словами: нічого в рот не брати (нічого не їсти).
Уживання фразеологізмів обмежене різним емоційним, стилістичним їх
забарвленням. Дуже небагато фразеологізмів, переважно ті з них, що походять із
різних книжних джерел і належать до термінологічної сфери, нейтральні в
експресивно-стилістичному плані та позбавлені образності. Частина експресивно
забарвлених фразеологізмів створює стилістичну піднесеність висловлювання,
передаючи т.зв. позитивні емоції (любов, радість, повагу тощо). Проте більшість
експресивно забарвлених фразеологізмів уживається для стилістично зниженого
висловлювання, передаючи різні відтінки почуттєвого забарвлення (переважно
т.зв. негативних емоцій).
Деякі фразеологізми виявляють тяжіння до певних функціональних стилів мови.
Найчастіше фразеологізми використовують у художньому й медійному стилях.
Уживають фразеологізми й у науковому та офіційно-діловому стилях, але там
вони позначені певною специфікою, не мають виразності й емоційної барвистості.
Це переважно т.зв. складені терміни.
Фразеологізми медійного стилю позначені тим, що, по-перше, вони є книжними, а
по-друге, на відміну від книжних фразеологізмів з двох попередніх стилів, містять
у собі певну експресію, мають певну оцінність, що якоюсь мірою наближає їх до
розмовних фразеологізмів.
Фразеологізми в художній літературі, як і в розмовному мовленні, вживаються
дуже широко. Тут, якщо це вмотивовано стилістично, функціонально, естетично,
є доцільним уживання будь-якого фразеологізму.
Трансформації фразеологізмів. Трансформовані фразеологізми є виразниками
національної специфіки культури, мовної картини світу і зумовлені змінами
суспільних орієнтирів, потребою в найменуванні нових явищ. Поява структурно-
семантичних перетворень фразеологізмів зумовлена комунікативними і
прагматичними факторами. Змінюючи структуру фразеологізму, автор
намагається подолати абстрактність, зруйнувати стереотип сприйняття, поновити
мікрообраз і представити фразеологізм в новому стилістичному світлі.
Слід зазначити, що найчисленнішими фразеологізмами, які утворилися внаслідок
фразеологічних трансформацій, виявляються просторічні і жаргонні. Саме такі
сталі вирази найчастіше з’являються в текстах і виконують функцію підсилення
емотивної виразності. Зміна емотивного забарвлення, емотивної інтенсивності
при максимальній економії мовних засобів можуть бути чинниками, які
зумовлюють до певної міри появу фразеологічних трансформацій.
Усі види трансформації можна розбити на два розділи: трансформацію
неаналітичну (семантичну, смислову) і аналітичну.
Семантична трансформація
При семантичній трансформації склад фразеологізму залишається незмінним: у
нього чи вносяться нові відтінки смислу, або виникає гра слів у результаті
сполучення прямих і переносних значень, і тоді досягається певний експресивний
ефект: «А ви нагострили лижі?» - Заголовок про підготовку до зимового
спортивного сезону . Виділяють два типи створення фразеологічного образу
шляхом семантичних перетворень.
Синтаксична трансформація
При синтаксичній трансформації стверджувальна конструкція може бути замінена
негативною і навпаки.
Досить поширеним є прийом об’єднання двох або кількох фразеологізмів в один.
Таке явище називають контамінацією фразеологізмів. Контамінації бувають різні:
1) об’єднуються два фразеологізми у їх повному складі.
2) об’єднуються два фразеологізми, що мають однакові або синонімічні
компоненти.
3) об’єднуються два фразеологізми, один із яких використовується у традиційній
формі та значенні, другий — змінює свій склад.
4) об’єднуються два фразеологізми, один із яких скорочується і змінює значення,
другий
— використовується у традиційній формі і значенні.
5) об’єднуються два фразеологізми з одночасною заміною і розширенням складу.
У результаті контамінації новоутворені фразеологізми одержали нове значення.
Але часом, змінюючи структуру, вони зберігають попереднє значення, однакове
для фразеологізмів, що об’єднуються.
9. Стилістичні можливості фонетики та словотвору
Фонема — найменша мовна й мовленнєва одиниця, яка ні окремо, ні в слові чи
реченні не має лексичного значення і, отже, окремої самодостатньої
комунікативності.
Завдання стилістики у вивченні фонемного складу мови різноманітні і стосуються
багатьох, нерідко активних, фонетичних процесів, які регулярно, але неоднаково
простежуються в усіх стилях мови, особливо в художньому.
Неоднакові градації, поєднання певних однотипних фонем у тексті, особливо
поетичному, є одним із засобів наповнення тексту мовленнєвими барвами і
позитивно впливає на його власне художні якості.
Повтор (повторення) мовних одиниць буває різнотипним, але зазвичай
характеризує мовлення поетичне і має назву рефрен (франц. refrain), або
приспів (у пісні) — слово або група слів, які вживаються в тексті по кілька разів.
Стилістичний прийом, створюваний рефреном, який полягає в повторенні тих
самих слів (інколи й речень) на початку двох або кількох суміжних рядків,
називають анафорою.
Протилежним до анафори (за місцем розміщення слів, звуків) стилістичним
прийомом є епіфора (грец. epiphora — перенесення, повторення) — повторення
однакових звукосполучень, слів наприкінці віршованих рядків
Асонанс (повторення голосних) і алітерація (повторення приголосних)
здебільшого простежуються в поетичних рядках не окремо, а взаємопоєднано.
Рима. Римою називають один з елементів, ознаку інтонації, співзвуччя кінцівок
слів у віршованих рядках.
Звуковідтворення наявне тоді, коли текст (писаний чи усний) наповнений
звуками певних об’єктів природи, криками тварин, птахів, шумами машин,
механізмів тощо.
Звуконаслідування — це відображення звуків навколишньої дійсності через
використання мовцем спеціально дібраних звуків
Заяння – немилозвучний збіг приголосних або голосних на межі префікса і
кореня в запозичених словах.
Іммітерат – запис певних звуків, для яких не існує мовних знаків (храп)
Какофонія – безладне, хаотичне нагромадження звуків, доведене до абсурду.
Ономатопея – імітація засобами мови різних позамовних звукових явищ.
Поліфонія – багатозвуччя, засноване на одночасному гармонійному поєднання та
розвитку рівноправних мелодійних ліній.
Стилістичні можливості словотвору виявляються насамперед у синонімії
словотвірних афіксів – префіксів, суфіксів.
Вони роблять слова стилістично виразнішими. Нариклад, іменники із застарілими
та рідковживаними префіксами па-, пра-, уз- тощо мають відтінок урочистості ,
піднесеності: паморозь, прадавня, узбіччя; запозичені префікси анти-, архі-,
екстра-, псевдо-, ультра-, екс-, надають словам книжного відтінку:
псевдонародний, ультраправий, антитіло, тощо. Особливої експресії набувають
слова з кількома префіксами: попоїв, якнайкраще.
Одним з найбільш стилістично виразних словотворчих засобів є суфікси. Суфікси
книжного забарвлення (-ння,-ття,-ізм,-ів, -ц-) утворюють загальні й абстрактні
назви, назви опредмеченої дії: становлення, каяття, прискорення, українізм;
фіксується зв'язок з іменами політичних діячів: кучмізм, кравчукісти, костенківці,
ющенківці.
Суфікси з лексико-семантичним значенням(-юх-, -л-,- ил-) надають словам
експресивного забарвлення: упертюх, тріпало, дурило. Пестливі відтінки надають
словам суфікси здрібнілості в поєднанні зі словами негативного забарвлення
надають об’єктові зображення зневажливих, іронічних, сатиричних ,
гумористичних відтінків: ідейка, партійка, вороженьки.
Наукова та офіційно-ділова мова, як правило, уникає використання слів із
зменшувально-пестливими суфіксами , бо вони вносять небажаний характер
пестливості. Наприклад, у загальнонародному значенні мозочок, шлуночок – це
зменшено-пестливі утворення від мозок, шлунок. У науковій мові вони є
біологічними термінами: мозочок – відділ головного мозку хребетних тварин та
людини; шлуночок – частина порожнини серця тощо.
10. Стилістичний синтаксис простого і складного речення
Стилістичні властивості української мови виявляються в її синтаксичній будові
особливо яскраво й повно. І лексичні одиниці, і морфологічні засоби повноти
своєї стилістичної виразності набувають лише в контексті .
Стилістичний синтаксис вивчає можливості найдоцільнішого використання
синонімічних варіантів залежно від змісту тексту, від його функціонально-
стилістичного призначення, а також із урахуванням завдань тексту та його
загальноестетичного спрямування . «У синтаксичному матеріалі стилістика
живиться двома основними джерелами: синтаксичною синонімією, наявністю
співвідносних варіативних рядів та лексичним наповненням синтаксичних
компонентів».
Отже, синтаксичний розділ стилістики розглядає синтаксичні синоніми й
паралельні синтаксичні конструкції.
Синтаксичні синоніми об'єднуються спільним граматичним значенням, на основі
якого їх відносять до тієї чи іншої синтаксичної категорії; вони передають
відтінки спільного граматичного значення та мають відтінки спільного
експресивно-змістового або функціонально-стилістичного забарвлення
(забарвлення може й не бути за стилістичної нейтральності синтаксичних
синонімів). Синонімічними можуть бути три основні синтаксичні одиниці:
словосполучення, члени речення й речення.
Синонімічними називають два або кілька словосполучень, що передають
однакові синтаксичні відношення (предикативні, атрибутивні, об'єктні,
обставинні) та мають спільні стрижневі слова й однокореневі залежні,
відрізняючись способами синтаксичного зв'язку. В українській мові найбільшу
кількість синтаксичних синонімів становлять прийменникові дієслівні
словосполучення: стояти під місяцем (проти місяця, при місяці); змокрів від
туману (під туманом, за туману, через туман) тощо.
Синонімічними є такі члени речення, які виражено однокореневими словами,
що мають різне граматичне оформлення й різні відтінки спільного синтаксичного
значення. Ці слова можуть належати до різних частин мови, мати при собі
службові слова: Марія була студентка - Марія була студенткою; Шевченкові
думи - думи Шевченка.
Синонімічними є такі речення, які належать до одного типу, являючи собою
граматичний і змістовий паралелізм, але розрізняються відтінками спільного
граматичного значення, засобами граматичного вираження, стилістичним
забарвленням. Емоційно-експресивні відтінки мовлення, його стилістичне
забарвлення знерідка виявляються в будові простого речення. Синонімічні
зв'язки, зокрема, виникають між розповідним, питальним і окличним
(спонукальним) реченнями, між особовим і безособовим реченням: Сніг замів -
Снігом замело.
До паралельних синтаксичних конструкцій належать такі:
• Підрядне означальне речення і дієприкметниковий зворот. Лист, який я
написала, йому сподобався – Лист, написаний мною, йому сподобався.
• Підрядне означальне речення і зворот з прикметником. Я побачив дівчину, яка
була красива і доглянута. – Я побачив дівчину, красиву і доглянуту.
• Підрядне означальне речення і прикладка. Микола, який був моїм рятівником,
прийшов попрощатися. – Микола – мій рятівник – прийшов попрощатися.
• Підрядні обставинні речення і дієприслівникові звороти. Коли вона проходила
повз ліс, побачила білку. – Проходячи повз ліс, вона побачила білку.
• Конструкції з віддієслівними іменниками і підрядні речення.
• Конструкції з віддієслівними іменниками і речення з однорідними членами.
• Пряма і непряма мова. «Тато прийшов,» - сказала мама. – Мама сказала, що
тато прийшов.
Об’єктом вивчення стилістичного синтаксису також є порядок слів. Прямий
порядок слів - це стилістично нейтральне розташування членів речення.
Непрямий, зворотний порядок слів, або інверсія, - це стилістично активне
розташування членів речення. В українській мові є т.зв. вільний порядок слів,
тобто всі члени речення можуть міняти своє місце. Проте переміщення членів
речення спричиняє зміни синтаксичні, змістові та стилістичні.
Порядок слів в українській мові найчастіше виконує стилістичну функцію .
Будь-який зворотний порядок слів у тексті має бути функціонально, стилістично,
естетично виправданим. Для наукового і офіційно-ділового стилю характерний
прямий порядок слів, для художнього, розмовного, масмедійного – зворотній.
Невиправдана інверсія призводить до стилістичних помилок, до спотворення
змісту речення.
Здебільшого ознаки прямого порядку слів такі: 1) підмет передує присудкові; 2)
узгоджене означення передує означуваному слову, а неузгоджене стоїть після
слова, якого стосується; 3) додаток стоїть після слова, якого він стосується; 4)
обставини залежно від значення та способу вираження можуть стояти перед
словом, з яким пов'язуються, і після нього.
У простому реченні найбільше змістове навантаження має слово, що стоїть на
початку (за інверсії) або в кінці речення .
Не можна використовувати інверсії без зміни змісту висловлювання:
1. в реченнях, у яких форма підмета й форма прямого додатка збігаються (форма
Зн.в. = формі Н.в.): "Запорожець"збив КАМАЗ. Успіх несе радість (Радість несе
успіх). Любов украла ніч (3 пісні).
2. у т. зв. реченнях тотожності (двоскладних реченнях, у яких обидва головні
члени виражені Н.в. іменника): Собака - мій друг. Мій друг - собака.
3. в реченнях, у яких один головний член виражений інфінітивом, а другий Н.в.
іменника: Добре вчитися-наше завдання. Наше завдання - добре вчитися.
4. у реченні з іменника й узгодженого з ним прикметника: Веселий хлопець
(односкладне речення - номінативне). Хлопець веселий (двоскладне речення) .
Ідіостиль як категорія стилістики: критерії аналізу

Індивідуальний стиль — це системність виразових засобів мови окремого

письменника, діяча культури чи іншого індивіда, яка вирізняє, виділяє його
мову серед інших мовців. Системність І. грунтується на зв’язку мовми і
мислення, на витворенні мов, картини світу, в якій поєднанно заг та
індив/одиничне.
Письменник не тільки вибирає мовні засоби, він мислить та переживає ними і
тому здатен витворювати у своїй уяві і викликати в уяві читачів
індивідуальні художні образи або їх відмінні риси. Ідіостиль письменника на
тлі загальнонаціональної мови відображає його індивідуальне світобачення і
світосприйняття через окремі специфічні мовні засоби чи оригінальне
авторське авторське використання їх.
Для історії української літературної мови дослідження індивідуальних
стилів є важливими тим, що показують роль письменників у нормуванні
розвитку літературної мови, в окресленні певних періодів і етапів життя
національної мови. Для лінгвостилістики вони показують, як реалізуються
можливості художнього стилю відповідно до естетичних задумів автора, як
мовотворчість письменників збагачує виражальні засоби
загальнонаціональної мови. Для мистецтва слова індивідуальні стилі
розкривають естетичні потенції мовних одиниць, конкретизують їх в
окремішній мовній практиці.
Індивідуальний стиль можна вивчати в межах лише одного функц. стилю.
Аналіз ідіостилю має здійснюватися на екстралінгвальному тлі – з
урахуванням професійних, психологічних чинників (тип мислительної
діяльності, рівень інтелекту та освіти, темперамент, характер, чуттєвість,
інтуїція), що вплинули на спосіб використання мовних ресурсів.
А отже, ідіостилістична система формується у взаємодії як інтралінгвальних
особливостей (текстова трансформація семантики слова, засоби
індивідуально-авторського мовотворення тощо), так і екстралінгвальних
контекстів мотивації добору мовних одиниць (культурно-історична і
соціально-політична зумовленість авторського світогляду, психотип
художника слова).
Поняття індивідуального стилю відіграє важливу роль в аналізі
характерних рис художньої літератури, оскільки саме художній стиль
відкриває можливості для визначення специфічних ознак авторського
світобачення. Художній стиль традиційно розглядають у лінгвістичній або
літературознавчій площині. Прихильники лінгвістичного підходу приділяють
свою увагу емоційності й експресивності мовних явищ, інтерпретують стиль
як сукупність емоційних засобів й експресивних значень. Основні
методологічні принципи лінгвістичного аналізу індивідуального мовлення
майстрів художнього слова сформували у своїх працях такі відомі лінгвісти,
як І. Білодід, В. Виноградов, В. Григор’єв та ін. Лінгвістичний аналіз стилю
як системи, на думку багатьох учених, найдоречніше проводити за мовними
рівнями, серед яких найпродуктивнішим у стилетворенні є синтаксичний
щабель.
Останнім часом мовознавчий аналіз художнього твору активно
комбінується з когнітивним підходом, а текст трактується як лінгвістичне
явище, опредметнене мовою. Когнітивний підхід до дослідження
семантичних особливостей художнього твору уможливлює осмислення
семантичної специфіки ідіостилю письменника в новому ракурсі, а також
обґрунтування авторського відбору мовних засобів [8, с. 8]. На доцільності
використання лінгвокогнітивного підходу в дослідженні художнього тексту
як мовної реалізації задуму автора наголошували у своїх працях О. Потебня,
Ю. Лотман, О. Селіванова та ін. Методи лінгвокогнітивного аналізу дають
змогу дослідити ментальні процеси і стани, які детермінують світобачення
індивіда, формують його як особистість, як представника певного
лінгвокультурного ареалу [20, с. 8]. Лінгвокогнітивний підхід до
інтерпретації літературної спадщини письменника повинен охоплювати і
методи лінгвістичного аналізу, оскільки в художньому творі матеріалізується
індивідуально-мовна картина світу автора як представника певної
лінгвокультурної спільноти у певний часовий зріз. Звідси випливає, що
концептуальна картина відповідного етносу відбивається в мовній складовій
художнього тексту.
На доцільності залучення лінгвістичної, культурологічної і соціологічної
методики в лінгвокультурологічному аналізі тексту загострюють увагу
чимало науковців (В. Карасик, В. Маслова, М. Толстой та ін.) і пропонують
такий дослідницький інструментарій, як фреймовий аналіз, контент-аналіз,
мисленнєвий експеримент, статистико-вірогідний метод (здебільшого
використовується в психології і соціології), метод лінгвістичної
реконструкції культури тощо.
Проблема первинних та вторинних факторів у стилістиці

Загальновідомо, що функціональні стилі формуються на екстралінгвістичній

засаді у відповідності до основної комунікативної мети. Та роль, яку відіграє
мета спілкування, дає підстави кваліфікувати її як стилетворчий чинник. Усі
екстралінгвістичні фактори разом утворюють складну ієрархічну систему,
якій відповідає ієрархія в функціонально-стилістичній диференціації мови
/мовлення. Кожен стиль поділяється на підстилі, підстиль - на окремі
різновиди і т.д., аж до прояву індивідуальної своєрідності в мовленні -
ідіолекту.

Сила впливу різних екстралінгвістичних факторів, їх стилістична значущість

не однакові. За значущістю для стилів позамовні чинники поділяються на
сильні й слабкі, первинні й вторинні. Незважаючи на певну розбіжність у
поглядах на цей поділ, як і на сутність самих чинників, більшість учених
відносять до них мету, завдання, сферу й тему спілкування.

На наш погляд, провідним, визначальним чинником варто вважати мету

спілкування, яка тісно пов’язана із сферою спілкування, частковим виявом
якої є ситуація, умови спілкування.

На формування стилю, на думку М.М.Кожиної, впливає ще ціла низка

факторів, зумовлених, наприклад, формою реалізації (усно-писемна),
способом (монологічно-діалогічний), мовленнєвим жанром (оповідання,
нарис).

Деякі лінгвісти відносять до суттєвих стилетворних факторів вік, стать,

освітній ценз, сімейний стан тощо [22, 18]. З цією точкою зору важко
погодитись, оскільки перелічені чинники знаходять відображення в мовленні
самого індивіда, у той час, як норми стилю є обовíязковими для всіх
комунікантів у даній сфері, незалежно від особливостей та бажань окремої
людини. Крім того, для функціонального стилю характерним є те, що він
базується на свідомому виборі індивіда, а стать, вік тощо людина вибирати
не може. Стилетворчі чинники єдині для всіх стилів.
Сучасні напрями стилістичного знання: медіа лінгвістика,
юрислінгвістика, бізнесова лінгвістика, нейролінгвістика та ін.
Медіалінгвістика займається вивченням функціонування мови в засобах
масової інформації. М. розглядає такі питання: теоретичні засади та суспільні
передумови виникнення М.; роль ЗМІ в динаміці мовних процесів;
функціонально-стилістичний статус медіамовлення; поняття медіатексту як
базової категорії М.; опис методів вивчення текстів масової інформації;
аналіз лінгвостилістичних ознак основних типів і жанрів медіатекстів та ін.
Серед важливих передумов зародження М. можна виділити такі: стрімке
зростання інформаційно-комунікаційних технологій, створення глобальної
мережі медіакомунікації; становлення й наукове осмислення поняття «мова
ЗМІ», визначення його функціонально-стилістичних особливостей і
внутрішньої структури та інш.
Юрислінгвістика; юридична лінгвістика – функціональна система мовних
засобів і прийомів, властивих медійній комунікації в юридично-правовій і
дипломатичній сферах.
Лінгвістика політична – галузь знання, що досліджує мову політики,
взаємозв’язок влади та ЗМІ, стратегії та тактики політичної комунікації
та ін. Сучасна Л. п. системно досліджує актуалізовані проблеми політичної
комунікації, особливості жанрів політичної промови (гасел, листівок,
програмних документів, публічних виступів, парламентської полеміки та ін.),
функціонування текстів у політичному дискурсі. Тексти розглядаються в
межах політичної ситуації з увагою до їх співвідношення з іншими текстами,
з урахуванням цільових установок, політичних поглядів та особистісних
якостей мовців, специфіки сприйняття цього тексту різними людьми.
Обов'язково враховується й та роль, яку цей текст може відігравати в системі
політичних текстів і – ширше – в політичному житті країни.
Бізнеслінгвістика; бізнесова лінгвістика – функціональна система мовних
засобів і прийомів, властивих медійній комунікації в бізнесовій, фінансовій
та економічній сферах.
Нейролінгвістика — галузь прикладної лінгвістики, що досліджує мозкові
механізми мовленнєвої діяльності, а також зміни у процесах мовлення, що
виникають при ураженнях мозку. Сучасний етап розвитку Н. пов'язаний з
роботами А. Р. Лурія та його учнів, що об'єднали системний аналіз
мовленнєвих порушень з теоретичними уявленнями лінгвістики і
психолінгвістики
Неологізми: авторські і загальномовні. Стилістичні функції.

Неологізми (грец. neos — новий і logos — слово, вчення) — нові слова, які
з'являються в мові для того, щоб позначити, назвати нові поняття, явища,
процеси.

Виникають неологізми внаслідок розвитку, змін у суспільному житті,

особливо в науці, техніці, мистецтві і т. ін. На думку А. Грищенка, «...статус
неологізмів відповідні слова зберігають доти, доки вони не стають
узуальними, тобто загальновживаними, властивими усному і писемному
мовленню якнайширших кіл носіїв літературної мови».

Кожне окреме слово, сполучення слів, фразеологізм, навіть наголос у слові

вперше з'являється в устах і свідомості окремої особи, однак слова з багатьох
причин конкретного автора не мають. Виняток становлять слова-терміни.
Наприклад, з іменем російського вченого Михайла Ломоносова пов'язане
вживання слів-термінів кислота, маятник, насос, сузір'я (калька із
созвездие), словосполучення земна вісь. Це приклади лексичних новотворів
(неологізмів). Крім них, з'являються й семантичні неологізми, пор.: 1)
бригадир — у Росії XVIII ст. — військовий чин, середній між полковником і
генералом (нині це історизм); 2) бригадир — переважно керівник якогось
колективу осіб на виробництві, заводі. Наприкінці XIX — на поч. XX ст.
слова винахідник, дослідник, представник, письменник, прихильник, видавець,
промовець, гуртківець, читач, перекладач, дописувач, споживач, гуморист,
прогресист, україніст, експериментатор, співачка та інші вважались
неологізмами. У 50 — 60-ті роки XX ст. до неологізмів належали слова
цілинник і космонавт, тепер перше з них стало історизмом, а друге
сприймається як загальновживане слово.

З'являючись разом з новим поняттям про предмет, явище та ін., неологізм не

відразу входить до активної лексики, часто і не сягає її меж. Тільки ставши
загальновживаним і загальнозрозумілим, він перестає бути неологізмом,
усвідомлюється як слово звичайне, щоденне або ж як одиниця пасивної, суто
спеціальної, галузевої тощо лексики.

Крім нових слів, які з часом стають загальномовними, є також слова, створені
письменниками, громадськими діячами з певною функціональною метою,
напр.: яблуневоцвітно, розкрилено (росту), пустун-літун, майбуття,
сонцебризний, вітровіння, акордитись, ясносоколово; Стоїть сторозтерзаний
Київ і двісті розіп’ятий я (П. Тичина). Або: підхмар'я цвіт (А. Малишко),
шумливі хвилі (Ю. Смолич), крайсвітній (Ю. Яновський), зореносець,
залізнотіла, сталево-серда, ширококрилий (М. Бажан), фальшак, безвірко,
безбровко, плюндрач (О. Гончар) та ін. Такі неологізми прийнято називати
індивідуально-авторськими (контекстуально-мовленнєвими, оказіональними)
Вони використовуються тільки в певному авторовому контексті, іншими
мовцями вживаються лише епізодично.

Авторські неологізми своєрідно увиразнюють мовлення, набувають цілком

очевидного стилістично-функціонального забарвлення, напр.: ...хто вміло
викручує залізо, як руки, — крутизалізенко, той, хто вправно хапає кліщами
деталі, як язика, — хапайкленко (В. Голобородько). Деякі лексеми-
неологізми письменники запозичують з народного мовлення. Так, О. Гончар
творчо використав слова терпень, холодень, голодень, які з'явились у роки
голодомору.

Отже, неологізми в мові — це завжди її оновлення, в більшості випадків

логічно й стилістично вмотивоване збагачення, мовленнєво-лексична
динаміка в мові, вияв її розвитку.
Лексика з функціонально-стилістичним забарвленням, аналіз у різних
стилях.

Лексика сучасної української літературної мови з погляду стилістичної

диференціації поділяється на дві великі групи:

 Стилістично нейтральна (міжстильова) - вживається у всіх стилях мови

 Стилістично забарвлена - співвідноситься з одним або кількома

функціональними стилями

Наприклад: розуміти (нейтральне), усвідомлювати (книжне), кумекати

(розмовне). Уживаючись у переносному значенні, нейтральні слова
набувають додаткових емоційно-експресивних відтінків. Наприклад: голуб
воркує (нейтральне) - дівчина воркує (розмовне).

Три основні типи стилістично забарвленої лексики: 1) лексика, що

повідомляє про сферу свого вживання (книжна, розмовна, співвіднесена з
тим чи тим функціональним стилем); 2) лексика, що повідомляє про
ставлення того, хто говорить, до предмета мовлення (емоційно, експресивно
забарвлена та оцінна); 3) лексика, що характеризує мовця (нелітературна,
сленг, просторіччя, діалектна.

Стилістично маркована лексика – лексика за належністю до певних

функціональних стилів (функціонально маркована) та наявністю емоційно-
експресивного забарвлення (конотативно маркована).

Розмовний стиль

Основні мовні засоби:

 Активність некнижних засобів мови: просторіччя (мінералка,

маршрутка), жаргонізми (предки, тачка), діалектологізми (чіча, стрий,
гаптувати), Арго (хаза (помешкання), малина (притон); скорочені
слова, вигуки (гей, агов).

 Активність мовних кліше, розмовних фразеологізмів.

 Наявність оказіоналізмів.

 емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);

 заміна термінів розмовними словами (електропоїзд - електричка,

бетонна дорога - бетонка.
Художній стиль

Основні мовні засоби:

 наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно

конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);

 використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів,

анонімів, фразеологізмів);

 запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів,

формування індивідуального стилю митця);

 уведення до творів, зі стилістичною метою історизмів (боярин, верста),

архаїзмів (глаголити, вуста, толмач), діалектизмів, просторічних
елементів., навіть жаргонізмів;

 повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди,

риторичні питання, звертання, багатосполучниковість,
безсполучниковість та ін.).

Науковий стиль

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і

характеризуються:

 великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція,

дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);

 оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема,

вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);

 використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних

словосполучень;

 як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-

експресивної лексики;

 переважанням різнотипних стандартних мовних виразів (кліше) – як

висновок, у ході дослідження, аналіз показав.

Медійний стиль

 синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й

розмовного стилів;
  лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними
термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність,
приватизація та ін.);

 використання вузькоспеціалізованої лексики, термінології медицини,

економіки та інших сфер: дебати, децентралізація, реформа,
автономія, реорганізація, автономізація. 

 різного роду неологізми (семантичні і лексичні);

 використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова

(політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі
словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір,
рекордний рубіж), перифрази (чорне золото - вугілля, нафта, легені
планети - ліси та ін.);

 топоніми, мікроптопоніми (Луцьк, Мар’янівська ОТГ).

 ексику розмовного стилю простежуємо в заголовках, які прагнуть

привернути увагу читача: «Шахраї видурили жителів міста..»

 уживання вторинної номінації термінів наукових, спортивних,

музичних, військових (“історична амнезія”, орбіти співробітництва,
президентський старт, гілка – гілка яєчника, гілка маткової труби).

Офіційно-діловий стиль.

Специфічною мовною ознакою офіційно-ділового стилю є офіційно-ділова

лексика, що містить: адміністративно-управлінську термінологію,
представлену переважно широко відомими й активно вживаними словами,
які зберігають вказівку на сферу функціонування й відтінок офіційності.

Мовні засоби та способи викладу змісту, які дозволяють найефективніше

фіксувати управлінську інформацію й відповідати всім вимогам, що до неї
висуваються, а саме:

 широке використовування загальнонаукової термінології : аналіз,

синтез, держава; вузькогалузеві терміни: дебітор, сальдо.

 наявність мовних кліше (відповідно до, з метою, з огляду на, на

виконання) та штампів (ініціювати питання, висунути пропозицію,
поставити до відома);
  назви документів, що репрезентують номенклатуру ділового стилю:
акт, грамота, декрет, декларація, закон, заповіт, заява, лист, угода, указ
тощо; номенклатурні позначення: дитячі ясла, трудшкола, профшкола.

 Наявність професіоналізмів:  кібер (кібернетик), термояд (термоядерна

реакція); атомний, компас, рапорт.

 обов'язкова відсутність будь-якої авторської мовної індивідуальності та

емоційно-експресивної лексики;

 синонімія повинна бути зведена до мінімуму й не викликати

двозначності сприймання.

Конфесійний стиль

Основні засоби:

 суто церковна термінологія і слова - символи;

 значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;

 наявність архаїзмів.

До основних мовних засобів конфесійного стилю належить маркована

лексика, яку в національній літературній мові називають конфесійною. Це
стилістеми Ісус, Різдво, святий, священик, літургія, псалми, ангел, церква,
ікона, гріх, провидіння, єпархія, тощо. Лексика тематично спеціальна,
стандартна, чітко відмежована від лексики інших стилів. Це назви
служителів релігії, назви таїнств, елементів християнської обрядовості, назви
постів. У мові культових творів багато тропів (алегорій, епітетів, порівнянь,
символів).

У конфесійному стилі є загальновживані вирази, які набули сакрального

забарвлення. Деякі з них шляхом перенесення і символізації набули
конфесійного стилістичного значення. Наприклад, слово чаша у
конфесійному стилі означає долю (випити чашу до дна — терпеливо знести
всі незгоди життя; гірка чаша — дісталася тяжка доля). Не можна не
помітити таку мовну ознаку конфесійного стилю, як старослов'янізми:
агнець, взивати, воздати, воздаяніє, возсідати, сотворити, сотвореніє,
уповати, упованіє, блаженний. Має конфесійний стиль і свою фразеологію —
усталені словосполучення: Ісус Христос, Мати Божа, за упокій душі, подати
на часточку, Небесний Отець, Тайна вечеря, Святий Дух.
Поняття терміна та його функцій у світових наукових дискусіях.

Донині в термінознавстві не існує єдиного уніфікованого визначення терміна.

На нашу думку, проблема цього процесу в неоднаковому розумінні основних
ознак термінів, які ті набувають як спеціальні поняття окремої системи.
Погляди на них змінювалися протягом років. Так, І. Верхратський
найвагомішими ознаками вважав короткість, та наявність визначення
визначення. Також наголошував на значенні національного ґрунту для
термінотворення. Т. Секунда диференційними ознаками терміна визначав
однозначність, точність, мотивованість та пластичність. А Д. Лотте звертав
увагу на точність, стислість та відносну однозначність терміна.
О. Реформатський: термін- це “спеціальне слово, обмежене своїм особливим
призначенням та статусом; слово, що тяжіє до однозначності, чіткості та
розумності при вираженні понять та називанні речей” . Хоча теза про
“чіткість та розумність” є досить дискусійною. Термін часто пов’язують з
експресією, він може виходити за межі цієї “чіткості”, унормованості і навіть
використовуватись з конкретною стилістичною метою (хоча сам по собі
термін має стояти осторонь стилістики).
Б. Головін, визначаючи термін, розглядає, перш за все, системність та
об’єктивність як основні його характеристики та вказує на те, що термін – це
“найбільш інформативна одиниця конкретного знака, точний носій
інформації про наукове поняття”. Головін, серед основних функцій терміна,
виділяє номінативну (що влучно називає поняття) та дефінітивну (що дає
йому пояснення).
Взагалі, термінознавці виділяють три основні точки зору щодо функцій
терміна: номінативна (І. Квитко, В. Лейчик, Б. Головін та ін.), дефінітивна,
тобто наявність у терміна чіткої та точної дефініції (В. Виноградов, Н.
Котелова, В. Табанакова та ін.), номінативна та дефінітивна (К. Левковська,
В. Дубічинський та ін.).
В. Виноградов пише: “Слово виконує номінативну або дефінітивну функції,
тобто або є засобом чіткого позначення, і тоді воно – простий знак, або
засобом логічного визначення, тоді воно – науковий термін”.
К. Левковська: “Серед повнозначних слів особливими словами щодо
значення та використання є терміни, оскільки вони поряд з номінативною
функцією, що виконується й іншими словами мови, виокремлюються ще й
своєю дефінітивною функцією”.
Існує думка, що природа терміна є знаковою, сам термін – позбавлений
лексичного значення; його семантика в порівнянні зі значенням слова
видається менш змістовною, тому термін, що є повноправним членом
структури мови, словом не є. Таким чином, термін розглядається поза
лексичною системою мови, з чого випливає, що вивчення його являє собою
задачу не тільки та лише лексикології, а й семіотики.
Термін як системна одиниця розвивається під впливом як інтралінгвальних,
так і екстралінгвальних факторів. Хоча, у порівнянні з іншими групами
лексики, позамовні фактори набувають особливого значення при формуванні
та подальшому функціонуванні термінів .
Основні характеристики терміна в науковій комунікації.

Донині в термінознавстві не існує єдиного уніфікованого визначення терміна.

На нашу думку, проблема цього процесу в неоднаковому розумінні основних
ознак термінів, які ті набувають як спеціальні поняття окремої системи.
Погляди на них змінювалися протягом років. Так, І. Верхратський
найвагомішими ознаками вважав короткість, та наявність визначенн. Також
наголошував на значенні національного ґрунту для термінотворення.
Т. Секунда диференційними ознаками терміна визначав однозначність,
точність, мотивованість та пластичність. А Д. Лотте звертав увагу на
точність, стислість та відносну однозначність терміна.
Б. Головін, визначаючи термін, розглядає, перш за все, системність та
об’єктивність як основні його характеристики та вказує на те, що термін – це
“найбільш інформативна одиниця конкретного знака, точний носій
інформації про наукове поняття”. Дослідник, серед основних функцій
терміна, виділяє номінативну (що влучно називає поняття) та дефінітивну
(що дає йому пояснення).
Термін – це слово або словосполучення, яке зіставляється з чітко
окресленим поняттям певної галузі науки, техніки, мистецтва, суспільно-
політичного життя і вступає в системні відношення з іншими подібними
одиницями мови, утворюючи разом із ними особливу систему –
термінологію. Це універсальна семіотична системна різноструктурна з
лінгвістичного погляду одиниця, семантика якох корелює з науковим
поняттям. Мовознавці виділяють такі ознаки терміна: 1) системність (є
частиною певного термінологічного поля, терміносистеми); 2)
моносемантичність (однозначний у межах певної термінологічної системи.
По факту має лише тенденцію до однозначності); 3) стилістично
нейтральний; 4) дефінітивність (позначає поняття, сутність якого
окреслюється у словниковому визначенні);5) специфічність парадигматики:
не має синонімів, омонімів у межах однієї терміносистеми; 6) точний і не
залежить від контексту; 7) вмотивованість; 8) формальна стислість; 8)
лінгвістична правильність; 9)мовно-стилістична частотність; 9)
екзистенційність.
Першою і головною ознакою темінів є системність. Терміни є не
ізольованими одиницями загальнонаціональної мови, а частиною її
словникового складу. Термінологічне поле – це певна термінологія\
терміносистема, у межах якої термін точний і однозначний та виконує свої
специфічні функції. Поза межами цього поля він втрачає свою
характеристику, набуває інших системних зв’язків. Отже, усі основні риси
притаманні термінам лише в межах їхнього термінологічного поля. У межах
термінологічного поля існує системна єдність термінів, яка ґрунтується на
специфічних кореляціях (відношеннях), характерних для мовної системи
загалом. Це лексико-семантичні явища полісемії (багатозначності), синонімії,
антонімії, омонімії, гіперо-гіпонімії (родо-видових відношень).
Терміносистеми в цілому є лексико-семантичними системами, за
межами яких термін втрачає не лише системність та інші диференційні
ознаки, а й або починає виконувати інші функції, або переходять із розряду
спеціальної лексики до загальної, тобто відбувається процес
детермінологізації.
Терміни можуть «рухатися» й між терміносистемами, що має назву
ретермінологізації. У таких випадках термін формально не змінюється, а
видозмінюється науковий концепт, який той позначає (пародія, єресь,
панацея), на відміну від інтермінологізованих термінів (які апріорі є
універсальними для багатьох галузевих терміносистем).
Термін, професіоналізм, номен: критерії розрізнення

Терміни – це офіційні, прийняті й узаконені в певній галузі науки чи техніки

позначення, назви понять, наприклад: муз. дієз, діатоніка, валторна, глісандо,
нюансування, колоратура, рапсодія, мейстерзингер, нотоносець,
музикознавство, камерна музика, локрійський лад, мелодичний мажор,
паралельні тональності, струнні інструменти і т.ін.
Специфіка термінів зумовлена сферою функціювання термінологічних
одиниць, а саме тим, що терміни є номінативними одиницями мови науки й
техніки, а не одиницями природної мови загалом. Саме в науковій сфері мови
терміни виконують свої основні функції: номінативну – назви класу
спеціальних об’єктів чи їх ознак; сигніфікативну – позначення загального
поняття, яке належить до системи спеціальних понять цієї галузі знання;
комунікативну – передавання в часі і просторі спеціального знання та ін. [6,
с. 38–39].
Професіоналізми – це напівофіційні слова чи словосполуки, які частіше
поширені в розмовному мовленні серед людей певної професії,
спеціальності, але, по суті, не є строгими науковими позначеннями понять.
Наприклад, муз. акустика (у значенні: 1) звуковідтворювальна апаратура; 2)
музика, яка виконується без використання електронних інструментів); муз.
апарат (у значенні: 1) комплекс звуковідтворювальної апаратури; 2)
магнітофон або плеєр); муз. пилесмок (у значенні: гармонь, баян, акордеон)
та ін.
Проблему співвідношення термінів і професіоналізмів у складі спеціальної
лексики дискутують в мовознавстві упродовж тривалого часу, й
однозначного вирішення цього питання немає й досі. Слід зазначити, що на
проблему співвідношення термінології та професійної лексики існують,
принаймні, три погляди. Перший з них ототожнює ці два поняття (М. М.
Шанський, О. С. Ахманова). Другий – розмежовує професійну лексику й
термінологію деякою історико-тематичною рисою (М. Д. Степанова, І. І.
Чернишова, В. М. Портянникова, Ф. Клуге, В. М. Жирмунський, О. М.
Трубачов). Третій погляд, констатуючи наявність значної спільної частини
цих лексичних шарів, може пояснити й існування частин, які не збігаються
(О. В. Калінін, В. М. Прохорова, Н. І. Фоміна, В. М. Серг’єв, Н. М.
Медведєва, С. Д. Шелов). Я приєднуюся до останньої з них і виділяюо такі
особливості, які допомагають відрізнити професіоналізми від термінів: 1)
професіоналізми належать до ненормативної спеціальної лексики на відміну
від термінів, які є нормативною частиною спеціальної лексики наукової
мови; 2) професіоналізми рідко подають у загальних та спеціальних
словниках й існують переважно у сфері функціонування, на відміну від
термінів, які фіксуються словниками і функціонують одночасно у двох
сферах (фіксації та функціонування); 3) домінантною сферою функціювання
термінів є письмове мовлення, а професіоналізми використовують переважно
в усному, розмовному мовленні [10, с. 20]; 4) професіоналізми мають дещо
ширшу сферу спеціальної діяльності; терміни ж можуть бути відомі навіть
людям, не пов’язаним із окресленою професійною сферою; 5)
професіоналізми виникають в умовах професійного спілкування як вторинні
форми вираження і функціюють найчастіше як професійно-розмовні дублети
офіційних термінів [10, с. 20, 21]. 6) у професіоналізмах певної галузі
системні зв’язки виражено меншою мірою, ніж у термінах [11, с. 18]; 7)
професіоналізми характеризуються прагненням до виразності, образності,
експресії, на відміну від термінів, які позбавлені конотації [10, с. 21]; 8) у
професіоналізмах спостерігається менша, порівняно з термінами,
спеціалізація словотвірних засобів; 9) у сфері професіоналізмів помітна
тенденція до скорочення спеціальних виразів, які застосовують в
професійному мовленні дуже часто; наприклад, у мовленні музикантів
зустрічаються такі скорочення: клавішник (музикант, який грає на
клавішному інструменті), ударник (музикант, який грає на ударному
інструменті) і т.ін. 52 10) професіоналізми належать до периферії відповідної
термінологічної системи, тимчасом як терміни належать до її центру.
3. Номенклатурні позначення (номени) – це символічні, умовні назви
словесно-буквеної чи цифрової структури, які спеціально створюються на
базі термінів денотативного типу, наприклад: муз. медіатор MD 2, медіатор
MD 3, камертон TF-288/a, камертон PP-100, блокфлейта DSR-351, гітара HW
220, гітара HW 300 NS, звукознімач single SP-001, звукознімач humbucker LP-
001, модель струни Silver 203, модель струни 6C301 і т.ін.
Досі лінгвістична теорія терміна не виробила єдиного погляду на сутність і
місце цих номінативних одиниць у підсистемі спеціальної лексики. Уперше
поняття термінологія і номенклатура розмежував Г. Й. Винокур. Він
зазначав: «Щодо номенклатури, то, на відміну від термінології, під нею треба
розуміти систему абсолютно абстрактних й умовних символів, єдине
призначення яких – дати максимально зручні з практичного погляду засоби
для позначення предметів, речей без прямого стосунку до потреб теоретичної
думки, яка оперує цими речами» [12, с. 8]. При цьому, «чому предмет
названий так, а не інакше, для номенклатурних позначень більш чи менш
байдуже, тимчасом як для терміна, який прагне мати осмислену внутрішню
форму, це дуже важливе питання» [12, с. 8]. О.О. Реформатський, услід за
Г. Й. Винокуром, розмежовує термінологію й номенклатуру, базуючись на
тому, що «номенклатурні слова – незліченні й етикетують об’єкти науки,
однак вони безпосередньо не співвіднесені з поняттями науки, а терміни для
кожної науки обчислювані й примусово пов’язані з поняттями науки,
оскільки словесно відображають систему понять науки» [13, с. 49].
О. І. Мойсеєв вважає, що розмежування понять термін – номенклатурне
слово насправді зумовлене розмежуванням «поняттєвої» і «предметної»
термінології, тобто позначеннями, у яких чіткіше відображається власне
поняттєва орієнтація (тобто терміни), або предметна орієнтація (тобто
номенклатурні одиниці) [15, с. 133].
На думку. М В. Лейчика, існування одиничного номенклатурного знака
неможливе, оскільки номенклатурна одиниця є членом системи –
номенклатури [17, с. 20]. Отже, згідно з його концепцією В. М. Лейчика,
номенклатурою можна назвати систему позначень класів предметів, які
належать до однорідного ряду, на основі свідомо вибраних несуттєвих
зовнішніх ознак цих предметів. Планом змісту номенклатурних одиниць, як і
термінів, є загальні поняття, а планом вираження, як і власних назв, служать
несуттєві часткові ознаки. У цьому сенсі можна твердити, що номенклатура є
проміжною зв’язковою ланкою в низці номінативних одиниць – між
термінами і власними назвами.
Отже, основними ознаками номенклатурних знаків, або номенів, які
допомагають виділіти їх у складі спеціальної лексики, є такі:
1) номени співвіднесені з поняттями через терміни і функціюють у
спеціальній комунікації внаслідок існування відповідних термінів, причому
співвіднесені не з будь-яким поняттям, а з таким, яке є показником класу [17,
с. 20];
2) вони є власними назвами або посідають проміжну позицію між термінами
і власними назвами [11, с. 8];
3) номени входять до такої системи, яка належить до найпростіших і є
переліком однорідних понять, які лежать на одному рівні абстракції і
відображають класи однорідних предметів [17, c. 21];
4) вони є нижчою ланкою спеціальної лексики в тому сенсі, що розуміння їх
неможливе без співвіднесенності з іншими термінологічними одиницями;
5) номени мають підсилену денотативність і конвенційність внаслідок того,
що вони є результатом штучної номінації, призначеної для найменування
спеціальної діяльності людини [11, с. 9];
6) номенклатурні найменування характеризуються смисловою похідністю і
вторинністю;
7) номенклатурні позначення перебувають на периферії відповідної
терміносистеми, на відміну від термінів, які належать до її центру;
8) номени не фіксуються словниками та існують лише у сфері
функціонування;
9) номенклатурному найменуванню, яке характеризує предмет, відповідає
опис, який містить ознаки цього предмета, тимчасом як терміну відповідає
дефініція, яка відображає істотні ознаки поняття.
Детермінологізація та ретермінологізація як динамічні семантичні
процеси.
Детермінологізація та ретермінологізація як динамічні семантичні процеси.
(з лекцій Сизонова + його статті)
Термінологія у вторинній функції часто пов’язується з експресією, може
виходити за межі так званої "унормованості" і навіть набувати широкого
стилістичного потенціалу (хоча сама по собі термінологія має стояти
осторонь стилістики).
Лексичний склад мови знаходиться в тісному зв’язку з позамовною
дійсністю, перебуваючи в безперервному русі. Це виявляється в постійній
взаємодії між загальнолітературною і термінологічною лексикою.
Результатом подібної взаємодії є зворотній термінологізації процес –
детермінологізація – функціональне розширення значення термінів і їх
перехід у систему загальнонародної мови. На дериваційному рівні
матеріальна оболонка твірного термінологізованого й похідного
детермінологізованого слова однакова, словотворчі засоби фактично
відсутні, зміни відбуваються всередині слова, у його змісті, тобто у
співвіднесеності з позначуваними предметами і явищами. Тому
детермінологізація є процесом творення нових лексем шляхом зміни
семантики вже існуючих у мові слів (термінів). Проблемою
детермінологізації займалися багато вчених (Д. Шмельов, Л. Капанадзе, А.
Суперанська, І. Кочан та ін.), проте дотепер у мовознавстві не виробилося
єдиної думки про те, яку лексику слід відносити до детермінологізованої.
Згідно з першою точкою зору (Реформатський), детермінологізованим
вважається слово, вжите в переносному значенні (наприклад, чума як гостре
інфекційне захворювання і перен. чума – надзвичайно небезпечне, згубне
соціальне явище): "Кучма і чума – майже одне й те саме" ("Главред", з
інтерв’ю О. Тягнибока, серпень 2009). Або артерія, що означає "кровоносні
судини, по яких кров тече від серця до периферії" , увійшовши до складу
загальновживаної лексичної системи, термін набув переносного значення:
важливий шляхопровід, головна залізнична колія, основна судноплавна ріка
тощо. Саме в таких значеннях це слово часто вживається в медійних текстах:
"головна водна артерія Києва [про Дніпро – Д. С.]", "російсько-українська
артерія голубого вогню [про газопровід – Д. С.]" ("Контракти", серпень-
вересень 2009).
Згідно з другою (Суперанська) – детермінологізованим є слово чи
словосполучення, що вийшло з одного термінополя й увійшло до іншого
(наприклад, вірус як медичний термін і вірус як комп’ютерний термін):
"Завантажувальні віруси заражають сектори жорстких дисків та дискет…"
("Главред", серпень 2009). Або рак як зоологічний термін (прісноводна
тварина) і рак як медичний – "злоякісна пухлина на зовнішніх або внутрішніх
органах людини": "цей рак "зжирає" людину кожної хвилини…"
("Контракти", жовтень 2009). Ось цей етап можна вважати
ретермінологізацією. На функціонування цього процессу є теж різні поляди:
1. Перехід з однієї систему в іншу (напр.корінь), 2. Міжсистемні терміни
(аналіз, слово). Згідно з третьою (Д'яков) – про детермінологізацію можна
говорити в тому випадку, коли реалія, яку номінує термін, перетворюється на
побутовий або який-небудь інший різновид загальнонародної мови
(наприклад, параліч у значенні "бездіяльність"). Цікаво, що лексема параліч
часто зустрічається в медійних текстах, характеризуючи ті чи інші дії влади:
"Сміливий цей мер. У нас таке миттєво призвело б до паралічу влади"
("Тиждень", червень 2009); "Дії Прем’єра – це пізніший повний параліч
нашої економіки" ("Контракти", з інтерв’ю депутата О. Єфремова, вересень
2009). Або інший термін – діарея: "У цих депутатів, по-моєму, вічна словесна
діарея…" ("Главред", з інтерв’ю Ю. Тимошенко, червень 2009). Згідно з
четвертою точкою зору (Панько), детермінологізованою можна вважати
лексику, яка вийшла за межі терміносистеми і функціонує в
загальнолітературній мові. Термін, таким чином, десемантизується у зв’язку
з активним використанням його поза межами спеціальної термінологічної
системи, а далі функціонує як лексема з новим значенням. Тому, зрозуміло,
що детермінологізовані процеси мають місце перш за все у засобах масової
комунікації. "Терміни, які вийшли за межі конкретного термінополя, вже не
сприймаються як вузькоспеціальні, вони набувають оцінно-позитивної або
оцінно-негативної якості". У медійних текстах ця якість важлива для так
званого "згущення думки та більш точного називання навколишньої реалії".
Пор.: "реанімація Верховної Ради" ("Контракти", липень 2009) – "штучне
відновлення деяких функцій Верховної Ради".
Н. Непийвода говорить, що при детермінологізації слово проходить кілька
етапів.
На першому (фундаментальному) етапі слово тільки частково втрачає свій
термінологічний характер, виходячи за межі наукового контексту. При цьому
поняття, позначуване цим терміном, залишається тим самим, але
порушується однозначна відповідність між власне терміном та його
дефініцією. Так, наприклад, термін вакцина означає "медичний препарат, що
забезпечує формування імунітету" . З контексту "Вакцина "Пентаксин" є
серійною вбивцею дітей!" ("Тиждень", вересень 2009) термін вакцина не
реалізує свою пряму номінацію, те саме можна говорити про термін
«коронавірус» у новинах тощо. Термін десемантизується, набуває нових
конотацій, а отже справляє на реципієнта негативне враження.
Наступний етап детермінологізації має на меті оформлення терміна як
загальновживаного слова літературної мови і його фіксацію у словниках у
цій новій якості. Спеціальне, наукове значення терміна зводиться до
мінімуму, за частотністю вживання на перший план виходить вторинна
номінація. Наприклад, терміни хворіти, хворий, хвороба, хворобливий:
хворіти взимку, хвора людина, хвороба серця. Пор.: "хвора українська влада",
"хронічна хвороба фінансової системи", "хворобливе питання Прем’єр-
міністра" ("Главред", вересеньжовтень 2009; "Контракти", серпень-вересень
2009).
І на третьому етапі вже детермінологізований термін набуває великого
стилістичного потенціалу і може використовуватися як основа подальшої
семантичної деривації в мові: "Язва чорного піару знову розколює націю
навпіл" ("Главред", жовтень 2009); "Такої істерії опозиція вже давно не
демонструвала" ("Главред", липень 2009).
Ретермінологізація – це особливий різновид термінотворення, перенесення
готового терміна з однієї дисципліни в іншу з повним або частковим
переосмисленням. Філологія, яка об’єднує літературознавство й
мовознавство, часто стає тлом для функціонування суміжних для цих двох
наук термінів. Такими спільними поняттями для лінгвістики й
літературознавства є, зокрема, терміни “текст”, “дискурс”, “діалог”, “автор”
тощо. Трапляється, що філологія послуговується загальними
культурологічними чи філософськими поняттями, наповнюючи їх власним
змістом. Так, терміни “народництво”, “модернізм” і “постмодернізм” шляхом
трансмісії з культурології через літературознавство стають об’єктом
лінгвістичного вивчення.